Вся активность

Этот поток обновляется автоматически     

  1. Последний час
  2. Вчера
  3. Очередное циничное и грубое нарушение права на справедливый суд со стороны Большой палаты, которая отменив два законных решения касающиеся нарушения процедуры перерегистрации закрыла производство указав на формальную необходимсоть рассмотреть те же нормы материального права судом другой юрисдикции, при этом не указав, какие именно нормы права были не правильно применены. Такой подход грубейшим образом нарушает права истца на своевременное и справедливое рассмотрение спора.
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 серпня 2018 року м. Київ Справа N 826/7122/15 Провадження N 11-580апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання Мамонової І.В., представника позивача - ОСОБА_3, розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Сол-проперті" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2015 року (судді Кротюк О.В., Літвінова А.В., Мазур А.С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року (судді Шелест С.Б., Пилипенко О.Є., Романчук О.М.) у справі N 826/7122/15 за позовом ОСОБА_4 до Головного територіального управління юстиції у м. Києві (правонаступник Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві), Міністерства юстиції України, державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України (далі - державний реєстратор) Марченка Олександра Анатолійовича, треті особи: ТОВ "Кей-колект", ТОВ "Сол-проперті", про визнання протиправними дій і зобов'язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: У квітні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Міністерства юстиції України, державного реєстратора Марченка О.А. та з урахуванням уточненого адміністративного позову просила: - визнати незаконним і скасувати рішення державного реєстратора Марченка О.А. про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 8В73966 від 19 лютого 2015 року; далі - спірна квартира); - визнати незаконною державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на спірну квартиру, та скасувати запис про державну реєстрацію права власності на це нерухоме майно; - зобов'язати Міністерство юстиції України внести запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації прав власності на спірну квартиру (номер запису про право власності 8В73966 від 19 лютого 2015 року). На обґрунтування позову ОСОБА_4 зазначила, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 15 квітня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., ОСОБА_7 передав у власність ОСОБА_4 спірну квартиру. Оскаржуваним рішенням відповідача право власності на вказану квартиру зареєстровано за ТОВ "Кей-колект" на підставі договору іпотеки від 15 квітня 2008 року N 62964 та договору відступлення права вимоги від 11 червня 2012 року. На думку позивача, рішення державного реєстратора від 19 лютого 2015 року про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на спірну квартиру, є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки доказів укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя сторонами та третіми особами не надано, а договір відступлення права вимоги за договором іпотеки від 11 червня 2012 року, а також договір факторингу від 11 червня 2012 року N 14 не є підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 29 липня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року, адміністративний позов задовольнив частково. Суд визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора Марченка О.А. від 25 лютого 2015 року N 19619255, унесене державним реєстратором Сипчу К.М. (запис про право власності 8В73966). У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Не погодившись із постановленими у справі судовими рішеннями, представник ТОВ "Сол-проперті" у касаційній скарзі зазначив, що ці рішення є безпідставними, необґрунтованими, винесеними з порушенням норм матеріального та процесуального права, які унеможливлюють встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. На підставі викладеного скаржник просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу на новий судовий розгляд. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 08 жовтня 2015 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року вказану касаційну скаргу було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 травня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини четвертої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з тим, що є підстави відступити від правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15, про розгляд такого спору за правилами адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 29 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду. 03 серпня 2018 року представник позивача - адвокат ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу ТОВ "Сол-проперті", у якому зазначив про відсутність підстав для її задоволення. У судовому засіданні 28 серпня 2018 року представник позивача просив оскаржувані рішення залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, виступ представника позивача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність її часткового задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 15 квітня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., ОСОБА_7 передав у власність ОСОБА_4 спірну квартиру. 15 квітня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - Банк) та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11333486000 (далі - кредитний договір), відповідно до якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 160 тис. доларів США, тоді як останній зобов'язався в порядку та на умовах, визначених вказаним договором, повертати кредит, сплачувати відсотки за користування кредитом, комісію та інші платежі. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та Банком укладено договір іпотеки від 15 квітня 2008 року N 82964, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. та зареєстрований у реєстрі за N 10176, згідно з яким іпотекодавець (позивач) передав іпотекодержателю (Банку) в іпотеку нерухоме майно, а саме спірну квартиру. 11 червня 2012 року Банк відступив право вимоги ТОВ "Кей-колект" відповідно до договору факторингу N 4 та договору відступлення прав вимоги за договором іпотеки до позивача за зобов'язаннями за кредитним договором. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 26 лютого 2015 року N 34220189 державним реєстратором прав на нерухоме майно Сипчу К.М. внесено запис про прийняте державним реєстратором Марченком О.А. рішення від 25 лютого 2015 року N 19619255 про державну реєстрацію за ТОВ "Кей-колект" права власності на спірну квартиру. Підставою для реєстрації вказано договір іпотеки від 15 квітня 2008 року N 82964. У подальшому ТОВ "Кей-колект" шляхом укладення договору купівлі-продажу від 27 лютого 2015 року передало у власність ТОВ "Сол-проперті" вказану квартиру. Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень; далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), на момент звернення до суду право власності на спірну квартиру перейшло до третьої особи у справі, Велика Палата Верховного Суду, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 11-96апп18 (N 826/366/16) та N 11-192апп18 (N 815/6956/15) відповідно), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цього висновку. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сол-проперті" задовольнити частково. 2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року скасувати, а провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  5. капец, флудеры.... это ж нужно было так тему засрать... ТАЛАНТИЩА, блин!!!! )))))))))))
  6. Верховный суд указал, что из системного анализа положений ТК Украины и решения Конституционного Суда Украины № 1-рп / 2015 от 31.03.2015, пользование или распоряжение транспортными средствами личного пользования, ввозимых с целью транзита через таможенную территорию Украины, не является административным правонарушением, предусмотренным в части второй статьи 469 ТК Украины.
  7. ПОСТАНОВА Іменем України 01 жовтня 2018 року Київ справа №689/1980/16-а адміністративне провадження №К/9901/18538/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Гончарової І.А., суддів - Олендера І.Я., Ханової Р.Ф., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16.02.2017 (головуючий суддя - Полотнянко Ю.П., судді - Драчук Т.О., Загороднюк А.Г.) у справі № 689/1980/16-а за позовом ОСОБА_2 до Хмельницької митниці ДФС про скасування постанови в справі про порушення митних правил, В С Т А Н О В И В: У жовтні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з адміністративним позовом до Хмельницької митниці ДФС (далі - Митниця) про скасування постанови в справі про порушення митних правил №0100/40000/16 від 30.09.2016, якою його притягнуто до адміністративної відповідальності у виді штрафу за порушення митних правил, передбачене частиною другою статті 469 Митного кодексу України (далі - МК України). В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_2 зазначив, що в його діях відсутній склад правопорушення, передбачений частиною другою статті 469 МК України, у зв'язку з чим оскаржувана постанова Митниці підлягає скасуванню. Ярмолинецький районний суд Хмельницької області постановою від 14.12.2016 позов ОСОБА_2 задовольнив. Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 16.02.2017 постанову суду першої інстанції скасував та ухвалив нову, якою відмовив ОСОБА_2 у задоволенні позову. Не погодившись з постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. При цьому в обґрунтування касаційної скарги позивач, посилаючись на рішення Конституційного Суду України № 1-рп/2015, зазначив, що користування або розпорядження транспортними засобами особистого користування, які ввезені з метою транзиту через митну територію України, не є адміністративним правопорушенням, передбаченим у частині другій статті 469 МК України. Відповідач надав відзив на касаційну скаргу, в яких просив відмовити ОСОБА_2 у задоволенні касаційної скарги з огляду на законність та обґрунтованість постанови суду апеляційної інстанції. 11.04.2017 Вищий адміністративний суд України відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 08.02.2018 справу в порядку, передбаченому пунктом 4 частини першої Розділу VІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (в редакції, що діє з 15.12.2017) передано до Верховного Суду. Згідно з частиною першою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. З матеріалів справи вбачається, що відповідно до технічного паспорта НОМЕР_2 від 23.02.2016 позивач є власником автомобіля Toyota RAV4 реєстраційний номер НОМЕР_1). З реєстрації в Естонії автомобіль не знятий і 26.02.2016 ввезений позивачем на митну територію України на підставі митної декларації із зазначенням мети переміщення - транзит. Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач не мав наміру здійснювати транзит транспортного засобу між митними органами, як це передбачено статтею 90 МК України, у строки, визначені статтею 95 МК України, а ввіз зазначений транспортний засіб для тривалого використання на території України. Режим «транзит» був заявлений ним для уникнення необхідності митного оформлення автомобіля та сплати відповідних платежів. Ці обставини визнані позивачем. 30.09.2016 Митницею прийнято постанову в справі про порушення митних правил №0100/40000/16, якою ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні порушення митних правил, передбаченого частиною другою статті 469 МК України та накладено на нього штраф у розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (8500 грн.). Як вбачається з оскаржуваної постанови, підставою для її прийняття стало те, що позивач у строки, визначені статтею 95 МК України, автомобіль не вивіз, натомість продовжує ним користуватись як транспортним засобом, митне оформлення якого не закінчено, без дозволу Митниці. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції фактично визнав, що позивачем вчинено порушення, передбачене статтею 470 МК України. Однак з огляду на те, що на момент виявлення такого порушення сплив встановлений законом строк притягнення позивача до відповідальності, в той час як порушення, передбачене частиною другою статті 469 МК України носить триваючий характер, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що постанова в справі про порушення митних правил прийнята Митницею правомірно. Між тим, колегія суддів вважає такий висновок суду апеляційної інстанції помилковим, враховуючи наступне. Відповідно до частини другої статті 469 МК України зміна стану товарів, митне оформлення яких не закінчено, або товарів, що перебувають на тимчасовому зберіганні під митним контролем на складі тимчасового зберігання, на складі організації - отримувача гуманітарної допомоги або на митному складі, користування та розпорядження ними без дозволу органу доходів і зборів, а так само невжиття передбачених частиною четвертою статті 204 цього Кодексу заходів щодо товарів, строк тимчасового зберігання яких під митним контролем на складі тимчасового зберігання, на складі організації - отримувача гуманітарної допомоги або на митному складі закінчився, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Конституційний Суд України у своєму рішенні №1-рп/2015 від 31.03.2015 зазначив, що із змісту частини другої статті 469 МК України вбачається, що таке правопорушення може бути вчинене у формі певних дій (зміна стану, користування, розпорядження) чи бездіяльності (невжиття певних заходів) щодо товарів, митне оформлення яких не закінчено або які перебувають на тимчасовому зберіганні під митним контролем чи поміщені в режим митного складу. Будь-який інший митний режим, у тому числі тимчасового ввезення, не зазначений у вказаних положеннях Кодексу. Із системного аналізу наведених положень МК України та рішення Конституційного Суду України № 1-рп/2015 від 31.03.2015, Верховний Суд дійшов висновку, що користування або розпорядження транспортними засобами особистого користування, які ввезені з метою транзиту через митну територію України, не є адміністративним правопорушенням, передбаченим у частині другій статті 469 МК України. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про скасування оскаржуваної постанови в справі про порушення митних правил, оскільки в діях позивача відсутній склад порушення митних правил, передбачений частиною другою статті 469 МК України. Відповідно до частини першої статті 352 КАС України, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскільки судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до помилкового скасування рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону. Керуючись статтями 242, 349, 352, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16.02.2017 скасувати та залишити в силі постанову Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 14.12.2016. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.А. Гончарова Судді І.Я. Олендер Р.Ф. Ханова http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76851005
  8. Цент ты свои унылым постом обламал весь праздник. Карнавала ему захотелось.
  9. Здравствуйте! Лично я считаю, что право кредитора (или другого истца) на удовлетворение своих законных требований в интерпретации Луспеника и Ко уже слишком похоже на злоупотребление, особенно учитывая в каких случаях он его применяет. Да, бывают случаи (и у меня есть пару таких историй), когда законный истец боролся-боролся за свои права несколько лет, а когда получил наконец решение суда - бац, а ситуация с предметом борьбы (спора) за эти годы уже существенно поменялась, и тогда приходится подавать новый иск, с учетом изменений ситуации, например - истребовать из чужого незаконного владения или подавать заявление о признании конкурсным кредитором банкрота и т.п. Но если истец (а как правило это хитрый банк) не вовремя получил исполнительный документ, не вовремя подал его на исполнение, не обжаловал действия исполнителей ГИС, и вообще считал, что ему все должны подать в любое время на "блюдечке с золотой каемочкой", то это его личная вина, и нечего подавать кучу исков на одних и тех же основаниях, потом уступить "не пойми что" коллекторам, чтобы они наконец дали денег чиновникам и тупо забрали предмет ипотеки в собственность. Право это не вседозволенность.
  10. ...если мораторий слетит, то ничего нового по сути не произойдет....., все собственно что и происходило до моратория.....
  11. Верно, но в случае неисполнения, т.е. получить само решение мало, еще необходимо в исполнительную для исполнения, а если никто не обращался в исполнительную или ИС ненадлежащим образом проводила исполнительные действия в исполнительном производстве....
  12. Начните все же с ознакомления с делом. Без этого обсуждать что либо не имеет смысла. И еще одно замечание , проверьте подлинность повестки. Нередко подобные конторы практикуют рассылку липовых повесток.
  13. Всем привет. Вот по данной конторке, получил сегодня повестку в суд, по кредиту в Правексе от 2008 года, автомобиль, валюта. Суть иска - "Звернення на предмет застави". С делом ещё не знакомился, но суть вопроса другая. Дело в том что Правекс этот кредит уже не раз продавал, и в 2013 по нему было вынесено решение в пользу Правекса о взыскании суммы задолженности, без изъятия залога. Банк это решение провтыкал, исполнительный лист не получил, оно просто забылось и всё. Как я понимаю, они так и не знают про то решение в их пользу. Теперь продали вот этой конторке долг, эти решили сначала взыскать авто (которое сгорело ещё в 2012 году, ага). Вопрос как отбиваться? Светить то первое решение суда от 2013 года, или бодаться по договору переуступки, или по срокам договора, или тупо отдать сгоревший кузов? Как бы вы поступили? Есть ли на форуме юристы которые могут глянуть на дело? (Ясно что не бесплатно).
  14. Последняя неделя
  15. Кстати, источником происхождения такой концепции, отчасти, могло послужить то обстоятельство, что (если Вы помните) еще пред-предыдущий, до 2004 года, ЦПУ/ГПК и ЗУ О исполнительном производстве" содержали такие положения, как : если судебное решение невозможно исполнить так, как написано в исполнительном листе, то Стягувач вправе обратиться в суд, который выдал исполнительный документ, с заявлением о "Зміні порядку та способу виконання судового рішення". Со временем эту норму из законов убрали. Но важно учесть, что изменять способ исполнения решения можно было только в том случае, если первоначальным способом исполнить его было действительно нереально, что следовало доказать в заявлении, которое рассматривалось в судебном заседании с вызовом всех сторон дела.
  16. Здравствуйте! Да-да, и не только в указанном Вами источнике Дима Луспеник устанавливал личную концепцию, что если закон разрешает множество способов защиты своих нарушенных прав, то кредитор не должен ограничивать себя одним-двумя. Напротив, кредитор вправе попробовать все имеющиеся, аж пока не получит "полное удовлетворение", а боржник, соответственно - "танцуй детка, танцуй"
  17. 1. У разі невиконання судового рішення кредитор не позбавлений можливості на задоволення своїх вимог шляхом звернення на предмет іпотеки (здається Постанова пленуму ВССУ №5).
  18. Здравствуйте! Я поленилась читать решение первой инстанции по этому делу, но читая описание обстоятельств, изложенное в этом решении (+ хроника дела в реестре) вижу, что: у Особа-4 было два разных кредитных договора в одном банке, за оба имущественным поручителем выступила Особа-3 своей квартирой ; в 2012 году с Особы-4 задолженность взыскали по одному из договоров ; затем в 2013 году заочным решением с Особы-4 взыскали задолженность по другому договору, за счет предмета ипотеки - квартиры Особы-3 ; только в 2015 году Особа-3 обжаловала заочное решение о взыскании с нее предмета ипотеки - 1-я инстанция в пересмотре ей отказала ; в 2016 году это заочное решение отменила апелляция и отказала банку во взыскании ; в октябре 2016 Луспеник отменяет решение апелляции и отправляет на новое рассмотрение ; в ноябре 2016 года апелляция снова подтверждает свою позицию ; декабре 2016 года Высоцкая принимает новую жалобу банка и открывает кассационное производство ; вот только в сентябре 2018 года дело доходит до рассмотрения коллегией Стрильчука. Такое муторное дело - борьба с банками за справедливость. Решения о несоизмеримости долга и стоимости имущества были, но мало ; затем от этой позиции как-то быстро отошли в сторону - раз по ЗУ "О ипотеке" можно взыскивать, то незачем обижать банки. В этом решении подчеркнули важность принципа справедливости и недопустимости злоупотреблений правами кредитора - что приятно
  19. Интерисует 2 вопроса по этому делу: 1. до "звернення стягнення на предмет іпотеки", банк подавал иск о взыскании долга? Если да, то почему не было возражения по двойному взясканию? 2. иск "про звернення стягнення на предмет іпотеки", т.е. о недвижемом имуществе, разве закон разрешает рассматривать в упрощенной форме? ПС. по поводу несоизмеримости долга и предмета ипотеки, по моему, уже были позитивные решения кассации, а сейчас взяли и как то иначе оценили эти обстоятельства с точки закона.
  20. Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим в разі запровадження істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. В разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах в разі задоволення поданого позову, Суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом. Постанова Іменем України 26 вересня 2018 року місто Київ справа № 295/10621/13-ц провадження № 61-2579св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України», відповідач - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» на заочне рішення Богунського районного суду м. Житомира від 23 жовтня 2013 року у складі судді Корицької В. О. та рішення Апеляційного суду Житомирської області від 28 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Галацевич О. М., Павицької Т. М., ВСТАНОВИВ: У липні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Державний експортно-імпортний банк України» (далі - ПАТ «Укрексімбанк», банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на дату проведення прилюдних торгів в рахунок погашення заборгованості в сумі 48 673, 06 грн. Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 23 жовтня 2006 року між Відритим акціонерним товариством «Державний експортно-імпортний банк України» (далі - ВАТ «Укрексімбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Укрексімбанк», та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 50 000, 00 грн, зі сплатою відсотків у розмірі облікової ставки Національного банку України +7 % річних, але не менше 16, 5 % річних, з кінцевим строком повернення до 23 червня 2013 року. Також між банком та ОСОБА_4 укладено кредитний договір від 10 листопада 2006 року, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 25 000, 00 грн, зі сплатою відсотків у розмірі облікової ставки Національного банку України +9,5 % річних, але не менше 18 % річних, з кінцевим терміном повернення до 10 червня 2013 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за цими договорами 10 листопада 2006 року між банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якої є квартира АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_3 на праві власності. Позивач зазначав, що позичальник та іпотекодавець не виконували зобов'язання за згаданими договорами, на вимоги банку не реагували, у зв'язку з чим утворилась заборгованість у розмірі 54 894, 56 грн, яку стягнуто на користь банку з ОСОБА_4 рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 20 листопада 2012 року, що набрало законної сили, яке не виконано боржником. Як на правові підстави позову ПАТ «Укрексімбанк» посилалося на статті 526, 530, 572, 575, 590, 1050, 1054 ЦК України, статті 1, 12, 33, 39, 40 Закону України «Про іпотеку». Заочним рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 23 жовтня 2013 року позов ПАТ «Укрексімбанк» задоволено. У рахунок виплати заборгованості перед ПАТ «Укрексімбанк» за кредитними договорами від 23 жовтня 2006 року та від 10 листопада 2006 року, який на 16 липня 2013 року становив 48 673, 06 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах квартири АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3, за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на дату їх проведення. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 11 грудня 2015 року заяву ОСОБА_3 про перегляд зазначеного заочного рішення залишено без задоволення. Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 18 лютого 2016 року заочне рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ «Укрексімбанк» відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «Укрексімбанк» задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Житомирської області від 18 лютого 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 28 листопада 2016 року заочне рішення суду першої інстанції від 23 жовтня 2013 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що боржником ОСОБА_4 не виконуються умови кредитного договору, у зв'язку із чим виникла заборгованість за кредитом, процентами за користування ним та штрафними санкціями, а тому вимога банку про звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості відповідає вимогам закону. Також, звертаючи стягнення на предмет іпотеки, судом визначена початкова ціна його реалізації на прилюдних торгах на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на дату їх проведення. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що вартість іпотечного майна та сума заборгованості за кредитними договорами є неспівмірними через те, що заборгованість за кредитними договорами складає 48 673, 06 грн, а вартість предмета іпотеки визначена в договорі іпотеки в розмірі 170 000, 00 грн. З матеріалів справи не встановлено, що під час судового спору сторони досягли домовленості, принаймні в частині визначення вартості предмета іпотеки. Позивачем не надано до суду висновку суб'єкта оціночної діяльності/незалежного експерта про оцінку іпотечного майна та не заявлено клопотання про призначення відповідної судової експертизи. Крім того, під час розгляду справи в апеляційному суді встановлено, що ОСОБА_3 повністю сплатила суму заборгованості в розмірі 48 673, 06 грн, в рахунок якої банк станом на 16 липня 2013 року просив звернути стягнення на предмет іпотеки. У касаційній скарзі, поданій у грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, банк просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій. Доводами касаційної скарги є те, що позивач звернувся 16 липня 2013 року до суду з вимогою до відповідача як майнового поручителя про звернення стягнення на предмет іпотеки не достроково, а після настання дати, встановленої в кредитних договорах. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 20 листопада 2012 року частково не виконано на суму заборгованості за пенею - 7 477, 79 грн, судовим збором - 548, 04 грн та інформаційно-технічним забезпеченням судового розгляду - 120, 00 грн. На переконання заявника, апеляційний суд не звернув увагу на те, що протягом трьох років після встановленої кінцевої дати погашення кредиту позичальник користувався коштами, які зазнали знецінення, а банк так і не отримав повного задоволення своїх вимог. За 10 років користування кредитними коштами позичальник погасив суму основного боргу менше ніж 50 %, а саме: 36 165, 10 грн, на дату прийняття рішення судом першої інстанції залишок непогашеної заборгованості становив 38 834, 90 грн, що становить 52 % від всієї суми кредиту. ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що звернення стягнення на предмет іпотеки не відповідатиме вимогам співмірності, оскільки розмір заборгованості порівняно із вартістю предмета іпотеки є незначним, звернення стягнення на предмет іпотеки не є єдиним можливим способом захисту прав позивача в такому спорі. На думку ОСОБА_3, доводи касаційної скарги не спростовують обставин, викладених у рішенні апеляційного суду, яке ухвалено із дотриманням норм матеріального права й без порушення норм процесуального права. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 04 вересня 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду. Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у січні 2018 року. Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого дійшов таких висновків. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Апеляційним судом встановлено, що 23 жовтня 2006 року між ВАТ «Укрексімбанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 52106С34, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 50 000, 00 грн, зі сплатою відсотків у розмірі облікової ставки Національного банку України + 7 % річних, але не менше 16,5 % річних, з кінцевим строком повернення до 23 червня 2013 року. Також між ВАТ «Укрексімбанк» та ОСОБА_4 10 листопада 2006 року укладено кредитний договір № 52106С65, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 25 000, 00 грн, зі сплатою відсотків у розмірі облікової ставки Національного банку України + 9,5 %» річних, але не менше 18 % річних, з кінцевим строком повернення до 10 червня 2013 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за цими договорами 10 листопада 2006 року між банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якої є квартира АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_3 на праві власності. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 20 листопада 2012 року, що набрало законної сили, постановленим у іншій цивільній справі № 2-3945/12, з позичальника ОСОБА_4 на користь банку стягнуто заборгованість за кредитними договорами в розмірі 54 894, 56 грн. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За приписами частини першої статті 1048 ЦК України(параграф 1 глава 71) позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. У частині першій статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до частини першої статті 530 ЦК Україниякщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк. Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Згідно зі статтею 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Згідно з частиною першою статті 590 ЦК Українизвернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених у статті 12 Закону України «Про іпотеку». Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»). У статті 38 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. Тобто законом передбачено певні способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Частиною третьою статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. Оскільки зазначене положення закону є оціночним, то суд має належним чином його мотивувати, співставити обставини справи зі змістом цього положення, визначити, чи не суперечить його застосування загальному змісту та призначенню права, яким урегульовано конкретні відносини (зокрема, про право на першочергове задоволення вимог за рахунок предмета застави), та врахувати загальні засади цивільного законодавства, зокрема принцип справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Застосовуючи положення частини третьої статті 39 Закону України «Про іпотеку», для Верховного Суду є обов'язковою правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду України від 4 листопада 2015 року у справі № 6-340цс15, відповідно до якої законодавством не передбачено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки як неспівмірність заборгованості за основним зобов'язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання. Зазначене може бути враховано лише в разі, якщо порушенням основного зобов'язання іпотекодержателю не завдано збитків. За обставинами справи, встановленими судами першої та апеляційної інстанцій, загальна сума заявленої у позові заборгованості на 16 липня 2013 року за кредитами, забезпеченими іпотекою, становила 48 673, 06 грн, з якої 38 834, 90 грн - неповернута сума кредитів, 3 742, 85 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитами та 6 095, 31 грн - заборгованість за пенею. Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_3 повністю сплатила суму заборгованості у розмірі 48 673, 06 грн, в рахунок якої банк станом на 16 липня 2013 року просив звернути стягнення на предмет іпотеки. Також ОСОБА_4 у період з 22 вересня 2011 року, здійснив часткове виконання рішення Богунського районного суду м. Житомира від 20 листопада 2011 року суду і станом на 14 листопада 2016 року заборгованість ОСОБА_4 перед ПАТ «Укрексімбанк» становила: заборгованість за кредитом - 0, 00 грн; заборгованість за процентами - 0, 00 грн; заборгованість за пенею - 7 477, 79 грн, судовий збір - 548, 04 грн та витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи - 120, 00 грн. Сумарно розмір актуальної заборгованості становив 8 145, 83 грн. Таким чином, у процентному співвідношенні розмір непогашеної заборгованості становить приблизно 4, 79 % від вартості предмета іпотеки, визначеної сторонами в договорі у розмірі 170 000, 00 грн. На переконання Верховного Суду, порушення іпотекодавцем основного зобов'язання не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав, оскільки позичальник та іпотекодавець у справі є відмінними, при цьому іпотекодавцем вчинялися дії на погашення заборгованості у розмірі, що є співмірним до розміру боргових зобов'язань позичальника, а звернення стягнення на предмет іпотеки в цій справі не є єдиним можливим способом захисту порушених прав кредитора, який призводитиме до відновлення його порушених прав та перебуватиме у межах здійснення цивільних прав. Хоча законодавством безпосередньо не визначено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як неспівмірність заборгованості за основним зобов'язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання, Верховний Суд, переглядаючи рішення апеляційного суду, враховує конкретні обставини цієї справи, застосовує загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, Суд вважає за необхідне та доцільне погодитись із висновком апеляційного суду про те, що позовні вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягають задоволенню, оскільки вартість предмета іпотеки, визначена в договорі іпотеки, є значно більшою за несплачену частину заборгованості за кредитними зобов'язаннями. Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим в разі запровадження істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. В разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах в разі задоволення поданого позову, Суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом. Доводи заявника щодо знецінення грошових коштів за період користування позичальником кредитними коштами зазначених висновків суду не спростовують, оскільки не мають правового значення для вирішення судом питання про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Верховний Суд встановив, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Житомирської області від 28 листопада 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді А. С. Олійник С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик
  21. Если никто не будет отвечать этой мадам, то срача не будет. А культурно пообщаться форумчане могут и без ее присутствия.
  22. Вы батенька ошиблись адресом. У нас ту шабаши а не карнавалы. Ладно пусть будет сегодня твой день, день карнавала Мягкого знака "Ь"
  23. Это не по Болтовски. Это какой-то фирменно-центнеровский карнавал невежества из крайности в крайность.
  24. Как то постненько у вас... Болт может срачнем чуток? От скуки граждане как то нездорово отреагировали на вброс Бормана, Борман явно чел 21века, похоже ему в почтовый ящик вбросили липовый вызов в суд, он написал что получил необычное СМС. Вы сидите и ждете раскрытия тайны... Немного расстрою вас, данное СМС по стариковски, по Болтовски называется писмом. Да, такого формата СМСками люди обменивались в давние времена прошлого века, во времена молодости Болта. Возможно уважаемый Болт захочет просветить общественность и более детально опишет как это происходило, какой софт и какие гаджеты при этом использовались.
  25. Здравствуйте! На мой взгляд, это настоящая дискредитация обоснованной критики дискриминационных положений нового кодекса о банкротстве. Нам этого чудика еще в пример начнут приводить - как яркий образец всех недовольных критиканов "истинного шедевра законотворчества".
  1. Загрузить ещё