08 квітня 2026 року

місто Київ

справа № 127/6664/14-ц
провадження № 14-92цс25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Погрібного С. О.,

суддів Банаська О. О., Білоконь О. В., Булейко О. Л., Гімона М. М., Губської О. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартинюк Н. М., Пількова К. М., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ступак О. В., Уркевича В. Ю.

розглянула в порядку письмового провадження цивільну справу за скаргою ОСОБА_1 на дії (рішення) начальника Першого відділу Державної виконавчої служби (далі - ДВС) у м. Вінниці Центрального міжрегіонального управління юстиції (місто Київ) (далі - Перший відділ ДВС у м. Вінниці) Шуляка Володимира Олександровича, заступника начальника Першого відділу Державної виконавчої служби у м. Вінниці Центрального міжрегіонального управління юстиції (місто Київ) Нагорного Дениса Володимировича, заінтересовані особи: Акціонерне товариство (далі - АТ) «Укрсиббанк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання протиправними дій та скасування постанов

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 02 грудня 2024 року, постановлену суддею Медяною Ю. В., та постанову Вінницького апеляційного суду від 05 лютого 2025 року, ухвалену колегією суддів у складі Матківської М. В., Сопруна В. В., Стадника І. М.,

УСТАНОВИЛА:

Вступ

1. У цій справі скаржниця вважала протиправними дії начальника ДВС щодо перевірки законності виконавчого провадження, де вона була боржницею.

2. Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили в задоволенні її скарги, оскільки директор Департаменту ДВС може з власної ініціативи здійснити контроль за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень.

3. Велика Палата Верховного Суду, давши оцінку доводам касаційної скарги, зосередила увагу на питанні обсягу повноважень щодо перевірки законності виконавчого провадження посадовими особами державної виконавчої служби. Проаналізувала чинне та попереднє законодавство - Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) і Закон України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), який втратив чинність на підставі Закону № 1404-VIII, і виснувала, що, на відміну від Закону № 606-XIV, який дозволяв посадовим особам перевіряти виконавче провадження з власної ініціативи, Закон № 1404-VIII такого права не визначає.

4. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що Закон № 1404-VIII установлює винятково процедуру контролю шляхом оскарження дій або бездіяльності виконавців учасниками провадження, крім виправлення граматичних чи арифметичних помилок. Відповідно підзаконні акти, зокрема й Інструкція з організації примусового виконання рішень, яка дозволяє перевірки з власної ініціативи, не можуть розширювати законодавчо визначені повноваження керівника органу ДВС, адже це суперечить принципам верховенства права і диспозитивності, а також ієрархії нормативних актів у системі законодавства.

5. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що директор Департаменту ДВС не має права з власної ініціативи перевіряти законність дій державних виконавців чи скасовувати їх постанови, оскільки це є за межами визначених законом повноважень. Директор Департаменту ДВС може перевірити законність дій державного виконавця у виконавчому провадженні винятково за заявою (скаргою) учасника такого виконавчого провадження.

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад вимог скаржниці

6. ОСОБА_1 у червні 2024 року звернулася до суду зі скаргою на дії начальника Першого відділу ДВС у м. Вінниці Шуляка В. О., заступника начальника Першого відділу ДВС у м. Вінниці Нагорного Д. В., у якій просила:

- визнати незаконними дії Першого відділу ДВС у м. Вінниці щодо поновлення виконавчого провадження (далі - ВП) № НОМЕР_1;

- скасувати постанову начальника Першого відділу ДВС у м. Вінниці Шуляка В. О. від 19 липня 2023 року про перевірку законності ВП № НОМЕР_1;

- скасувати постанову заступника начальника Першого відділу ДВС у м. Вінниці Нагорного Д. В. від 19 липня 2023 року про відновлення ВП № НОМЕР_1.

7. Заявниця обґрунтовувала подану нею скаргу тим,що рішенням від 08 травня 2014 року у цій справі Вінницький міський суд Вінницької області стягнув із ОСОБА_2 , неї, ОСОБА_1 (скаржниці у цьому провадженні), ОСОБА_4 , ОСОБА_3 на користь АТ «Укрсиббанк» заборгованість у сумі 8 608,30 дол. США, що еквівалентно 83 989,48 грн. На виконання цього рішення суд видав виконавчі листи.

8. ОСОБА_1 зазначила, що на виконанні Першого відділу ДВС у м. Вінниці перебувало ВП № НОМЕР_1 стосовно неї як боржника у цій справі.

9. Постановою від 05 квітня 2021 року державний виконавець Першого відділу ДВС у м. Вінниці закінчив ВП № НОМЕР_1 на підставі повного виконання виконавчого документа.

10. Скаржниця наголосила, що факт виконання виконавчого документа також підтверджено рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 24 жовтня 2022 року у справі № 127/31539/21.

11. Постановою від 19 липня 2023 року заступник начальника Першого відділу ДВС у м. Вінниці Нагорний Д. В. відновив ВП № НОМЕР_1 на підставі постанови начальника Першого відділу ДВС у м. Вінниці Шуляка В. О. від 19 липня 2023 року про перевірку законності ВП № НОМЕР_1.

12. ОСОБА_1 переконана, що зазначені постанови є незаконними та підлягають скасуванню, оскільки рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 травня 2014 року у цій справі виконано повністю, нині немає заборгованості за кредитним договором від 21 листопада 2005 року № 111/49.

13. Скаржниця також просила врахувати, що АТ «Укрсиббанк» пропустило строк для оскарження постанови про закінчення ВП від 05 квітня 2021 року, що підтверджує необґрунтованість його відновлення більш ніж через два роки після ухвалення цієї постанови.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

14. Ухвалою від 02 грудня 2024 року, залишеною без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 05 лютого 2025 року, Вінницький міський суд Вінницької області відмовив у задоволенні скарги ОСОБА_1 .

15. Суд урахував висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладені у постанові від 08 вересня 2022 року у справі № 802/921/18-а, відповідно до яких, проаналізувавши правила статті 74 Закону № 1404-VIII у поєднанні з пунктами 1, 2 розділу XII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, у редакції, чинній на час перевірки законності виконавчого провадження у цій справі (далі - Інструкція), суд зазначив, що директор Департаменту ДВС може з власної ініціативи або на підставі заяви учасника виконавчого провадження здійснити контроль за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень та у разі встановлення порушень - скасувати постанову державного виконавця, зобов'язати державного виконавця провести виконавчі дії в порядку, встановленому цим Законом.

16. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивував рішення тим, що оскаржувані постанови ухвалені на виконання постанови начальника Управління забезпечення примусового виконанні рішень у Вінницькій області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Київ) (далі - УЗПВР у Вінницькій області) Сускова А. О. від 23 червня 2023 року № 4/4-20-23 про результати перевірки законності ВП № НОМЕР_1, яка ухвалена відповідно до статті 74 Закону № 1404-VIII у поєднанні з пунктами 1, 2 розділу XII Інструкції.

17. Суд першої інстанції наголосив, що скаржниця не надала доказів на підтвердження того, що висновки, викладені в постановах від 23 червня та 19 липня 2023 року, про результати перевірки законності ВП № НОМЕР_1 є необґрунтованими та незаконними.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

18. Суди встановили, що рішенням від 08 травня 2014 року у цій справі Вінницький міський суд Вінницької області задовольнив позов Приватного акціонерного товариства «Укрсиббанк» (далі - ПрАТ «Укрсиббанк»), стягнув на його користь солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 21 листопада 2005 року № 111/49 станом на 18 березня 2014 року в розмірі 8 608,30 дол. США, що еквівалентно 83 989,48 грн, та розподілив судові витрати.

19. На виконання цього рішення Вінницький міський суд Вінницької області видав виконавчі листи, які ПрАТ «Укрсиббанк» отримало 09 липня 2014 року.

20. Головний державний виконавець Центрального відділу державної виконавчої служби (далі - ЦВ ДВС) Вінницького міського управління юстиції Кравчук А. О. постановлю від 27 квітня 2016 року відкрив ВП № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа від 09 липня 2014 року № 127/6664/14-ц, виданого Вінницьким міським судом Вінницької області стосовно боржниці ОСОБА_1 .

21. Державний виконавець ЦВ ДВС у м. Вінниці Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) Король В. В. 05 квітня 2021 року ухвалив постанову про закінчення ВП № НОМЕР_1 на підставі пункту 9 частини першої статті 39, статті 40 Закону № 1404-VIII (фактичне виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом).

22. Рішенням від 24 жовтня 2022 року в іншій справі № 127/31539/21, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції від 19 січня 2023 року, Вінницький міський суд Вінницької області визнав припиненими зобов'язання за кредитним договором від 21 листопада 2005 року № 111/49 та додатковою угодою про встановлення ліміту овердрафту від 21 листопада 2005 року № 1 до договору про відкриття карткового рахунку і видачу платіжної картки від 15 листопада 2005 року № 000174, укладеного ОСОБА_2 з ПрАТ «Укрсиббанк». У цій справі заявниця була залучена до участі як третя особа.

23. Начальник УЗПВР у Вінницькій області Сусков А. О. 23 червня 2023 року на виконання доручення директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Департамент ДВС МЮУ) від 12 червня 2023 року № 75025/89177-33-23/20.3.1 провів перевірку законності ВП № НОМЕР_1, за результатами якої ухвалив постанову № 4/4-20-23. У згаданій постанові він визнав дії державного виконавця Першого відділу ДВС у м. Вінниці Короля В. В. під час здійснення ВП № НОМЕР_1 такими, що вчинені з порушенням вимог частини першої статті 18, частини четвертої статті 27, частини першої статті 28, пункту 9 частини першої статті 39, частини восьмої статті 48, статті 49 Закону № 1404-VIII, пунктів 13, 14 розділу VII Інструкції; зобов'язав начальника Першого відділу ДВС у м. Вінниці Шуляка В. О. вчинити дії, визначені абзацами другим і третім частини третьої статті 74 Закону № 1404-VIII, та повідомити УЗПВР у Вінницькій області.

24. Постановою від 19 липня 2023 року про результати перевірки законності ВП № НОМЕР_1, ухваленою на виконання постанови начальника УЗПВР у Вінницькій області Сускова А. О. від 23 червня 2023 року № 4/4-20-23, начальник Першого відділу ДВС у м. Вінниці Шуляк В. О. визнав дії державного виконавця Короля В. В. під час здійснення ВП № НОМЕР_1 такими, що вчинені з порушенням вимог частини першої статті 18, частини четвертої статті 27, частини першої статті 28, пункту 9 частини першої статті 39, частини восьмої статті 48, статті 49 Закону № 1404-VIII, пунктів 13, 14 розділу VII Інструкції; скасував постанову від 05 квітня 2021 року про закінчення ВП; зобов'язав заступника начальника Першого відділу ДВС у м. Вінниці Нагорного Д. В. вчинити дії відповідно до вимог Закону № 1404-VIII.

25. Постановою від 19 липня 2023 року заступник начальника Першого відділу ДВС у м. Вінниці Нагорний Д. В. відновив ВП № НОМЕР_1.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

26. Заявниця ОСОБА_1 10 березня 2025 року із застосуванням засобів поштового зв'язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 02 грудня 2024 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 05 лютого 2025 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити її скаргу.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

27. Заявниця зазначила, що суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги порушення встановленого Законом № 1404-VIII порядку скасування постанов державного виконавця, зокрема той факт, що цей Закон визначає винятково один спосіб і передумову для скасування постанови державного виконавця, як-от подання скарги на таку постанову у встановленому законом порядку. Правила розділу XII Інструкції мають застосовуватися винятково сукупно і на виконання приписів статті 74 Закону № 1404-VIII, що визначає перевірку законності ВП винятково на підставі скарги, поданої у встановленому порядку сторонами, іншими учасниками та особами до суду (частина перша статті 74), або до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець; водночас дії (рішення, бездіяльність) начальника відділу, в якому працює виконавець, оскаржуються до керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня (частина третя статті 74).

28. Подальше оскарження дій і рішень посадових осіб державної виконавчої служби є можливим лише в судовому порядку, оскільки закон не визначає можливості подання скарг на дії державного виконавця до вищих органів державної виконавчої служби.

29. До того ж заявниця ствердила, що суд апеляційної інстанції не зазначив норму права, яка надавала б право здійснювати перевірку ВП і скасовувати постанови (зокрема й постанови про завершення ВП) інакше як на підставі скарги на рішення, дії або бездіяльність виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби.

30. ОСОБА_1 наголосила, що натомість із тексту постанови про відновлення ВП від 23 червня 2023 року випливає, що підставою для її ухвалення є не скарга на дії (рішення) посадових осіб державної виконавчої служби, а постанова про результати перевірки законності ВП від 23 червня 2023 року № 4/4-20-23 начальника УЗПВР у Вінницькій області Сускова А. О. на виконання доручення директора Департаменту ДВС МЮУ від 12 червня 2023 року № 75025/89117-33-23/20.3.1.

31. Суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що АТ «Укрсиббанк» 13 січня 2022 року подало скаргу на постанову від 05 квітня 2021 року про закінчення ВП № НОМЕР_1. Проте ця скарга залишена без задоволення у зв'язку з пропуском установленого статтею 74 Закону № 1404-VIII строку оскарження дій та рішень державного виконавця, про що АТ «Укрсиббанк» повідомлено листом від 27 січня 2022 року № 1182 та згодом листом від 22 листопада 2022 року № 127136.

32. Суд апеляційної інстанції не врахував висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 03 жовтня 2023 року у іншій справі № 127/31539/21 (що стосується правовідносин між учасниками цього спору), про припинення зобов'язань за кредитним договором від 21 листопада 2005 року № 111/49 у зв'язку з його належним виконанням.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

33. АТ «Укрсиббанк» 22 квітня 2025 року із застосуванням засобів поштового зв'язку направило до Верховного Суду відзив, у якому просило залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 02 грудня 2024 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 05 лютого 2025 року - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

34. Ухвалою від 07 квітня 2025 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 03 червня 2025 року призначив цю справу до судового розгляду.

35. Ухвалою від 24 липня 2025 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини третьої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від правового висновку, викладеного у постанові колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 08 вересня 2022 року у справі № 802/921/18-а.

36. З метою визначення меж розгляду справи Велика Палата Верховного Суду застосовує правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які визначені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі потреби врахувати висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

37. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, згідно з якою судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

38. Велика Палата Верховного Суду перевірила у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробила такі висновки.

Щодо меж контролю за законністю виконавчого провадження посадовими особами органів державної виконавчої служби відповідно до статті 74 Закону № 1404-VIII

39. Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи (частина перша статті 447 ЦПК України).

40. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги (частини друга та третя статті 451 ЦПК України).

41. Відповідно до частини третьої статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії або бездіяльність державного виконавця також можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Рішення, дії та бездіяльність начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, можуть бути оскаржені до керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня. Начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, при здійсненні контролю за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень має право у разі, якщо вони суперечать вимогам закону, своєю постановою скасувати постанову або інший процесуальний документ (або їх частину), винесені у виконавчому провадженні державним виконавцем, зобов'язати державного виконавця провести виконавчі дії в порядку, встановленому цим Законом. Начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або виконавець з власної ініціативи чи за заявою сторони виконавчого провадження може виправити допущені у процесуальних документах, винесених у виконавчому провадженні, граматичні чи арифметичні помилки, про що виноситься відповідна постанова. Керівник вищого органу державної виконавчої служби у разі виявлення порушень вимог закону визначає їх своєю постановою та надає доручення начальнику відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, щодо проведення дій, визначених абзацами другим і третім цієї частини.

42. Рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів. Рішення виконавця про відкладення проведення виконавчих дій може бути оскаржене протягом трьох робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів (частина п'ята статті 74 Закону № 1404-VIII).

43. Закон № 1404-VIII у чинній редакції не містить приписів щодо контролю за законністю виконавчого провадження інакше, ніж в порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби учасниками виконавчого провадження, крім виправлення допущених у процесуальних документах, винесених у виконавчому провадженні, граматичних чи арифметичних помилок, що може здійснюватися з власної ініціативи начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець (абзац третій частини третьої статті 74 Закону № 1404-VIII).

44. Відповідно до частини першої статті 86 Закону № 606-XIV («Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року), який втратив чинність на підставі Закону № 1404-VIII, посадові особи, зазначені у статті 84 цього Закону, можуть проводити перевірку законності виконавчого провадження за дорученням вищої посадової особи, з власної ініціативи або під час розгляду поданої відповідно до частини сьомої статті 82 цього Закону скарги на постанову начальника підпорядкованого органу державної виконавчої служби, винесену за результатами розгляду скарги на рішення, дії (бездіяльність) державного виконавця, інших посадових осіб державної виконавчої служби.

45. Здійснювати перевірку законності виконавчого провадження мали право: 1) директор Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та його заступники - щодо виконавчого провадження, яке перебуває на виконанні у будь-якому структурному підрозділі органів державної виконавчої служби; 2) заступники начальника Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головного управління юстиції в області, містах Києві та Севастополі - начальники управлінь державної виконавчої служби, їх заступники - щодо виконавчого провадження, яке перебуває на виконанні у відділі примусового виконання рішень таких управлінь і районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділах державної виконавчої служби, підпорядкованих зазначеним управлінням юстиції (стаття 84 Закону № 606-XIV).

46. На відміну від Закону № 1404-VIII, який не містить правил щодо можливості проведення перевірки законності виконавчого провадження з власної ініціативи посадових осіб органів державної виконавчої служби, попередній Закон № 606- XIV визначав таку можливість. Зокрема, стаття 86 цього Закону встановлювала, що посадові особи, зазначені в статті 84, могли проводити перевірку законності виконавчого провадження не лише за дорученням вищої посадової особи чи під час розгляду скарги, а й з власної ініціативи. Це дозволяло забезпечувати внутрішній контроль за дотриманням законності без обов'язкової наявності зовнішнього імпульсу, такого як скарга учасника виконавчого провадження.

47. Такий підхід у Законі № 606-XIV був спрямований на посилення ролі керівництва органів державної виконавчої служби у запобіганні порушенням. Наприклад, директор Департаменту ДВС МЮУ та його заступники мали право перевіряти будь-яке виконавче провадження, тоді як заступники начальника Головного управління юстиції в регіонах обмежувалися підпорядкованими їм структурами. Це створювало багаторівневу систему контролю та нагляду, де ініціатива перевірки могла виходити від самих посадовців, сприяючи оперативному виявленню та виправленню помилок у виконавчих діях.

48. Проте зі схваленням Закону № 1404-VIII законодавець змістив акцент на дотримання принципу диспозитивності у реалізації виконавчого провадження, тобто на здійснення контролю за рішеннями, діями та бездіяльністю державних виконавців винятково на підставі скарг учасників провадження, крім випадків виправлення граматичних чи арифметичних помилок (абзац третій частини третьої статті 74 Закону № 1404-VIII). Це обмеження унеможливлює здійснення самостійних перевірок без наявності формально юридичної підстави - скарги, що спрямовано на забезпечення процесуальної незалежності виконавців у їх діяльності, їх безсторонності та неупередженості, а також рівності учасників виконавчого провадження у таких процедурах.

49. Наведена зміна парадигми правового регулювання здійснення виконавчого провадження передовсім пов'язана з тим, що в Законі № 1404-VIII проголошено такі основні засади його проведення, як-от: верховенство права; законність; диспозитивність; справедливість, неупередженість та об'єктивність; гласність та відкритість виконавчого провадження (стаття 2 Закону № 1404-VIII).

50. З огляду на наведені основні засади діяльність виконавця у виконавчому провадженні відбувається в певній визначеній законом процедурі, на підставі відповідного звернення учасника виконавчого провадження, з дотриманням вимог об'єктивності та неупередженості виконавця щодо всіх учасників такого провадження, а також за умови гарантування відкритості (прозорості) його здійснення; зрозумілості та передбачуваності діяльності виконавця у реалізації його владних функцій.

51. Тож Велика Палата Верховного Суду вважає, що така еволюція законодавства спрямована на підвищення рівня диспозитивності і гласності, а також захисту прав усіх учасників виконавчого провадження, унеможливлення потенційного зловживання повноваженнями з боку виконавців та гарантування їх незалежності і неупередженості під час реалізації ними владних функцій у тому провадженні, що перебуває на їхньому виконанні.

52. Водночас певні елементи відомчого контролю, визначені попереднім законодавством, збереглися в окремих підзаконних актах, зокрема Інструкції.

53. Відповідно до пункту 1 розділу XII Інструкції перевірити законність виконавчого провадження мають право: директор Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України - виконавче провадження, що перебуває (перебувало) на виконанні у відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділі примусового виконання рішень в районі міста Києва управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві, відділах примусового виконання рішень управлінь забезпечення примусового виконання рішень, відділах державної виконавчої служби; начальник відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України - виконавче провадження, що перебуває (перебувало) на виконанні у цьому відділі; начальник управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві - виконавче провадження, що перебуває (перебувало) на виконанні у відділі примусового виконання рішень в районі міста Києва цього управління; начальник відділу примусового виконання рішень в районі міста Києва управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві - виконавче провадження, що перебуває (перебувало) на виконанні у цьому відділі; начальник управління забезпечення примусового виконання рішень - виконавче провадження, що перебуває (перебувало) на виконанні у відділі примусового виконання рішень цього управління та відділах державної виконавчої служби, що йому підпорядковані; начальник відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень - виконавче провадження, що перебуває (перебувало) на виконанні у цьому відділі; начальник відділу державної виконавчої служби - виконавче провадження, що перебуває (перебувало) на виконанні у цьому відділі.

54. Пунктом 2 розділу XII Інструкції визначено, що посадові особи, зазначені у пункті 1 цього розділу, можуть проводити перевірку законності виконавчого провадження за дорученням керівника вищого органу державної виконавчої служби та з власної ініціативи. Посадові особи, зазначені в абзацах третьому, п'ятому, сьомому та восьмому, пункту 1 цього розділу, можуть проводити перевірку законності виконавчого провадження також за скаргою стягувача та інших учасників виконавчого провадження (крім боржника), а посадові особи, зазначені в абзацах другому, четвертому та шостому пункту 1 цього розділу, - за скаргою на дії та бездіяльність начальника органу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Доручення керівника вищого органу державної виконавчої служби про проведення перевірки законності виконавчого провадження надається в письмовій формі.

55. Тож пункт 2 розділу XII цієї Інструкції містить правило, відповідно до якого нібито дозволяється посадовим особам проводити перевірки за дорученням керівника вищого органу чи з власної ініціативи, що, на перший погляд, частково компенсує брак аналогічних приписів у Законі № 1404-VIII. Проте таке розширення повноважень керівника органу виконавчої служби йде врозріз із засадами здійснення виконавчого провадження, проголошеними у статті 2 Закону № 1404-VIII, як-от порушує принципи диспозитивності здійснення такого виду проваджень, незалежності та неупередженості повноважних виконавців, законності, а як результат - порушує принцип верховенства права, яким передусім має керуватися виконавець у свій функціональній діяльності.

56. З огляду на наявний конфлікт між зазначеними приписами Закону № 1404-VIII та правилами Інструкції пріоритет у застосуванні має саме Закон № 1404-VIII, тому такі перевірки керівників органу виконавчої служби мають відповідати принципам статті 74 цього Закону, аби уникнути визнання їх незаконними.

57. Юридична сила закону як джерела права та його місце в системі нормативно-правових актів визначена у Конституції України. Однією з ознак, яка вирізняє закон від інших нормативно-правових актів, є прийняття його вищим представницьким органом державної влади. Пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України визначено, що прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України.

58. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 року № 17-рп (щодо повноважності Верховної Ради України) визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений ухвалювати закони.

59. Ще однією ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин. Стаття 92 Конституції України визначає коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані винятково законами України.

60. Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам визначена у приписах Конституції України. Так, відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Згідно із частиною третьою статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

61. Інструментом реалізації принципу ієрархії нормативно-правових актів в Україні, який застосовується судом, є правила, визначені у частинах першій та сьомій статті 10 ЦПК України, відповідно до яких суд під час розгляду справи керується принципом верховенства права. У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили.

62. Отже, у разі суперечності норм підзаконного акта приписам закону потрібно застосовувати норми закону, оскільки останній має вищу юридичну силу.

63. Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати приписи нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувалися такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовим висновком Верховного Суду такі нормативні акти (зокрема, підзаконні нормативні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (близькі за змістом висновки містять постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 червня 2022 року у справі № 520/2098/19, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 913/204/18, Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 березня 2020 року у справі № 160/1088/19).

64. Такий самий правовий висновок був неодноразово сформульований і в постановах Верховного Суду України, зокрема в постанові від 10 лютого 2016 року у справі № 537/5837/14-а, де суд зазначив, що, керуючись принципом законності та з огляду на визначені у частині четвертій статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час ухвалення судових рішень) загальні засади пріоритетності законів над підзаконними актами, для визначення розміру разової грошової допомоги учасникам бойових дій у 2014 році потрібно застосовувати не постанову Кабінету Міністрів України, а закон.

65. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що цей принцип ієрархії нормативних актів є фундаментальним для забезпечення стабільності правової системи та захисту прав людини. У контексті виконавчого провадження це означає, що будь-які підзаконні акти, такі як, наприклад, Інструкція, не можуть розширювати повноваження посадових осіб понад те, що визначено законом, аби уникнути довільного втручання у виконавчий процес.

66. Отже, проаналізувавши приписи Інструкції у контексті Закону № 1404-VIII, Велика Палата Верховного Суду виснує, що пункт 2 розділу XII Інструкції, який дозволяє посадовим особам органів державної виконавчої служби проводити перевірку законності виконавчого провадження з власної ініціативи, суперечить нормам Закону № 1404-VIII. Останній обмежує контроль за виконавчим провадженням винятково оскарженням на підставі звернень учасників, за винятком виправлення граматичних чи арифметичних помилок.

67. Також потрібно зазначити, що аналізовані приписи Інструкції (від 02 квітня 2012 року № 512/5) були запроваджені в правову систему України до того моменту, коли набрав чинності Закон № 1404-VIII, а саме 05 жовтня 2016 року. До того ж у пункті 11 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення»

Закону № 1404-VIII зазначено, що Кабінету Міністрів України з дня набрання чинності цим Законом доручено забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади своїх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом. У досліджуваних правовідносинах така діяльність реалізована повною мірою не була.

68. Згадана невідповідність виникає через те, що Закон № 1404-VIII як акт вищої юридичної сили не містить прямих приписів щодо самостійних перевірок без зовнішньої підстави, тоді як Інструкція намагається розширити повноваження посадових осіб, що виходить за межі законодавчого регулювання. Це порушує принцип ієрархії нормативно-правових актів, встановлений у Конституції України та ЦПК України.

69. Велика Палата Верховного Суду констатує, що правила Інструкції, які дозволяють перевірки з власної ініціативи, не можуть мати пріоритету над приписами Закону № 1404-VIII, що обмежує відомчий контроль лише оскарженнями на підставі скарг, забезпечуючи у такий спосіб баланс між ефективністю виконавчого провадження та захистом прав його учасників.

70. Керуючись принципом верховенства права (стаття 8 Конституції України, стаття 10 ЦПК України), суди зобов'язані застосовувати норми закону, ігноруючи суперечливі правила підзаконних актів, навіть якщо вони є чинними.

71. Відповідно у разі виявлення невідповідності Інструкції приписам Закону № 1404-VIII суд не повинен застосовувати її правила щодо перевірок діяльності державного виконавця у певному виконавчому провадженні саме з власної ініціативи. Це забезпечує захист прав учасників виконавчого провадження від можливих зловживань і гарантує дотримання волі законодавця.

Щодо відступу від висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

72. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зауважила на потребі у відступі від висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеного в постанові від 08 вересня 2022 року у справі № 802/921/18-а, відповідно до якого директор Департаменту ДВС може з власної ініціативи або на підставі заяви учасника виконавчого провадження здійснити контроль за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень та в разі встановлення порушень - скасувати постанову державного виконавця, зобов'язати державного виконавця провести виконавчі дії в порядку, встановленому Законом № 1404-VIII.

73. За обставинами справи № 802/921/18-а позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Департаменту ДВС МЮУ з вимогами: зобов'язати відповідача вчинити виконавчі дії щодо відновлення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа; визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо нездійснення контролю за законністю, повнотою і своєчасністю дій державного виконавця під час виконання рішення суду; зобов'язати відповідача сплатити позивачеві 50 000 грн відшкодування моральної шкоди; встановити судовий контроль за виконанням рішення суду в частині зобов'язання відповідача вчинити дії з відновлення виконавчого провадження. Обґрунтував вимоги тим, що постановою від 21 грудня 2017 року у справі № 802/292/17-а Вінницький апеляційний адміністративний суд визнав протиправною та скасував постанову головного державного виконавця Департаменту ДВС про закінчення виконавчого провадження, проте відповідач усупереч вимогам статті 41 Закону № 1404-VIII не відновив це виконавче провадження.

74. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 08 вересня 2022 року у справі № 802/921/18-а виснував, що директор Департаменту ДВС може з власної ініціативи або на підставі заяви учасника виконавчого провадження здійснити контроль за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень та у разі встановлення порушень - скасувати постанову державного виконавця, зобов'язати державного виконавця провести виконавчі дії в порядку, встановленому цим Законом. Чинне законодавство не визначає критеріїв чи ознак, наявність яких вказувала б на потребу у проведенні перевірки конкретного виконавчого провадження начальником органу державної виконавчої служби.

75. У практиці Верховного Суду є декілька видів правових висновків, які він формулює за результатами розгляду справи, а саме: ratio decidendi - які стосуються суті спору (висновки щодо застосування норми права під час вирішення ключових питань, які постали перед судом при розгляді справи), і obiter dictum (латиною - «сказане між іншим»), тобто висновки не по суті спору, а як додаткова аргументація.

76. Ratio decidendi - вирішальна мотивація суду, що лежить в основі ухваленого рішення. Правова позиція - це фрагмент мотивувальної частини, що містить викладений судом висновок щодо застосування норми права, що надалі використовується іншими судами під час вирішення справ з подібними обставинами. Оbiter dictum - це висловлювання суду щодо питань, які безпосередньо не входять до предмета спору, проте вжиті для пояснення, ілюстрації та мають загальний характер.

77. У постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 08 вересня 2022 року у справі № 802/921/18-а висновок про право директора Департаменту ДВС здійснювати контроль за рішеннями, діями державного виконавця з власної ініціативи є ratio decidendi, тобто ключовим правовим обґрунтуванням, яке безпосередньо впливає на зміст резолютивної частини постанови.

78. Цей висновок не є побіжним зауваженням (не є obiter dictum), оскільки безпосередньо вплинув на вирішення ключового питання спору: чи була правомірною бездіяльність Департаменту ДВС щодо невжиття заходів з відновлення виконавчого провадження після скасування судом постанови про його закінчення. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду прямо послався, формуючи висновок, на приписи статті 74 Закону № 1404-VIII у поєднанні з пунктами 1, 2 розділу XII Інструкції, щоб обґрунтувати обов'язок директора Департаменту ДВС діяти з власної ініціативи у разі виявлення порушень, навіть без нової скарги стягувача. Саме ці норми права - стаття 74 Закону № 1404-VIII та пункти 1, 2 розділу XII Інструкції - є ключовими й у справі № 127/6664/14-ц, рішення у якій переглядаються, в яких суди першої та апеляційної інстанцій також посилалися саме на ці приписи задля обґрунтування правомірності перевірки законності ВП № НОМЕР_1 з ініціативи керівництва ДВС.

79. Зокрема, у мотивувальній частині постанови від 08 вересня 2022 року у справі № 802/921/18-а Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив:

«Директор Департаменту ДВС може з власної ініціативи або на підставі заяви учасника виконавчого провадження здійснити контроль за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень та у разі встановлення порушень - скасувати постанову державного виконавця, зобов'язати державного виконавця провести виконавчі дії в порядку, визначеному цим Законом».

80. Цей висновок став підставою для задоволення позову в частині визнання протиправною бездіяльності Департаменту ДВС МЮУ щодо нездійснення контролю за законністю, повнотою і своєчасністю дій державного виконавця під час виконання постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2017 року у справі № 802/292/17-а. Без наведеного вище тлумачення така резолютивна частина була б неможливою.

81. Велика Палата Верховного Суду повторно зазначає, що правила Інструкції, які дозволяють згадані перевірки з власної ініціативи керівника органу виконавчої служби, не можуть мати пріоритету над приписами Закону № 1404-VIII.

82. За змістом частини першої статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби можуть бути оскаржені начальнику відповідного органу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до суду. З аналізу цієї норми можна зробити висновок, що законодавець установив альтернативність порядку контролю за законністю рішень та дій виконавців - адміністративний (внутрішньовідомчий) або судовий.

83. Водночас відповідно до системного тлумачення частин першої - третьої статті 74 Закону № 1404-VIII право на перевірку законності дій чи бездіяльності державного виконавця у межах адміністративного порядку належить начальнику відповідного органу, якому підпорядкований державний виконавець.

84. Проте, Закон № 1404-VIII не містить приписів, які б надавали директору Департаменту ДВС або іншим посадовим особам повноваження суто з власної ініціативи переглядати або скасовувати постанови державних виконавців, ухвалені під час здійснення ним виконавчого провадження.

85. Надання таким посадовим особам можливості втручатися у перебіг конкретного виконавчого провадження поза визначеною законом процедурою суперечило б принципу верховенства права (стаття 8 Конституції України, стаття 10 ЦПК України) та принципу незалежності виконавця у межах реалізації покладених на нього повноважень. Такий підхід міг би створити ризики вибіркового втручання у діяльність виконавців та впливу на права сторін виконавчого провадження.

86. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що Закон № 1404-VIII чітко розмежовує контрольні механізми: внутрішній контроль, який здійснюється начальником відділу, якому підпорядкований державний виконавець, або керівником органу державної виконавчої служби вищого рівня(адміністративна скарга); а також зовнішній контроль, який полягає у можливості сторони виконавчого провадження звернутися зі скаргою до суду (судовий контроль).

87. Самостійна ініціатива посадової особи Департаменту ДВС щодо перевірки матеріалів виконавчого провадження, оцінки правомірності дій державного виконавця чи скасування його постанови виходить за межі наданих законом повноважень і є проявом ultra vires («поза межами повноважень»).

88. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що таке тлумачення не обмежує права учасників виконавчого провадження на оскарження дій чи рішень виконавців у межах статті 74 Закону № 1404-VIII і не позбавляє державу ефективного контролю - такий контроль лише має відбуватися у встановленому законом порядку.

89. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що неподання скарги сторони виконавчого провадження унеможливлює правомірність ініціювання перевірки дій державного виконавця будь-якою посадовою особою органів ДВС, зокрема директором Департаменту.

90. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відмінне тлумачення, наведене у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 08 вересня 2022 року у справі № 802/921/18-а, відповідно до якого директор Департаменту ДВС може з власної ініціативи перевіряти законність постанов державних виконавців, не відповідає системному аналізу Закону № 1404-VIII і виходить за межі наданих законом повноважень.

91. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що директор Департаменту ДВС не наділений законом повноваженнями здійснювати перевірку рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців у конкретних виконавчих провадженнях з власної ініціативи, за результатами чого скасовувати їх постанови чи зобов'язувати вчиняти певні виконавчі дії.

92. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Проте, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49 цього Висновку).

93. З метою формування узгодженої судової практики Верховного Суду щодо тлумачення змісту статті 74 Закону № 1404-VIII у частині меж здійснення контролю за законністю рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців посадовими особами органів державної виконавчої служби Велика Палата Верховного Суду вважає за неодмінне відступити від висновку, сформульованого Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду в постанові від 08 вересня 2022 року у справі № 802/921/18-а, відповідно до якого директор Департаменту ДВС має повноваження з власної ініціативи перевіряти рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців та скасовувати їх постанови.

94. Велика Палата Верховного Суду переконана, що такі повноваження директору Департаменту ДВС законом не надані, а здійснення ним подібного контролю виходить за межі компетенції, визначеної статтею 74 Закону № 1404-VIII.

95. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 11 жовтня 2023 року у справі № 757/3572/17-ц, від 24 квітня 2024 року у справі № 752/30324/21, від 11 вересня 2024 року у справі № 310/2210/21).

96. У разі якщо Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, згідно із частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22, від 22 травня 2024 року у справі № 760/30077/19, від 11 вересня 2024 року у справі № 310/2210/21).

Щодо вирішення спору по суті

Оцінка правомірності ведення перевірки законності дій державного виконавця

97. У касаційній скарзі ОСОБА_1 стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, зокрема статтю 74 Закону № 1404-VIII, та не звернули уваги на відсутність законних підстав для проведення перевірки законності ВП № НОМЕР_1. Зокрема, скаржниця вказує, що Закон № 1404-VIII визначає винятково один порядок скасування постанов державного виконавця - через оскарження у встановленому порядку на підставі скарги учасника виконавчого провадження. Вона наголошує, що правила розділу XII Інструкції можуть застосовуватися лише сукупно з приписами Закону № 1404-VIII, які обмежують перевірку законності ВП винятково випадками оскарження до начальника відділу чи керівника вищого рівня на підставі скарги, а подальше оскарження - лише до суду.

98. Додатково ОСОБА_1 доводить, що оскаржувані постанови від 19 липня 2023 року (про результати перевірки законності ВП та про відновлення ВП) були винесені не на підставі скарги, а на виконання постанови начальника УЗПВР у Вінницькій області Сускова А. О. від 23 червня 2023 року № 4/4-20-23, яка, своєю чергою, базувалася на дорученні директора Департаменту ДВС МЮУ від 12 червня 2023 року № 75025/89177-33-23/20.3.1. Скаржниця стверджує, що така перевірка з власної ініціативи (або за дорученням вищого керівництва без скарги учасника) не встановлена Законом № 1404-VIII, а отже, є незаконною.

99. Ще одним аргументом скаржниці є те, що АТ «Укрсиббанк» раніше (13 січня 2022 року) подавало скаргу на постанову про закінчення ВП від 05 квітня 2021 року, але ця скарга була залишена без задоволення через пропуск строку оскарження (стаття 74 Закону № 1404-VIII), про що банк був повідомлений листами від 27 січня 2022 року № 1182 та від 22 листопада 2022 року № 127136. ОСОБА_1 переконана, що відновлення ВП через понад два роки після його закінчення без нової скарги є необґрунтованим і порушує її права, оскільки зобов'язання за кредитним договором були повністю виконані, що підтверджено рішенням Вінницького міського суду від 24 жовтня 2022 року у справі № 127/31539/21, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 19 січня 2023 року та постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року.

100. Нарешті, скаржниця зазначає, що суд апеляційної інстанції не навів конкретної норми закону, яка б дозволяла проводити перевірку та скасовувати постанови про закінчення ВП інакше ніж на підставі скарги, і не врахував висновку Верховного Суду про припинення зобов'язань за кредитним договором у зв'язку з його повним виконанням.

101. У відзиві на касаційну скаргу АТ «Укрсиббанк» заперечує проти її задоволення, стверджуючи, що оскаржувані постанови були ухвалені на виконання постанови начальника УЗПВР у Вінницькій області від 23 червня 2023 року № 4/4-20-23, яка прийнята відповідно до статті 74 Закону № 1404-VIII та пунктів 1, 2 розділу XII Інструкції. Банк посилається на висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 08 вересня 2022 року у справі № 802/921/18-а, відповідно до яких директор Департаменту ДВС може з власної ініціативи здійснювати контроль за рішеннями державного виконавця та скасовувати їх у разі порушень. АТ «Укрсиббанк» наголошує, що скаржниця не надала доказів необґрунтованості висновків про порушення в діях державного виконавця Короля В. В., вважає рішення судів першої та апеляційної інстанцій законними та обґрунтованими.

102. У постанові від 26 березня 2024 року Вінницький апеляційний суд установив, що стягувач - АТ «Укрсиббанк» в період з серпня 2018 року до червня 2023 року неодноразово звертався до Замостянського відділу ДВС у місті Вінниці ГТУЮ, Центрального відділу ДВС у місті Вінниці ЦЗМУ Міністерства юстиції (м. Хмельницький) з клопотаннями щодо надання інформації про місцезнаходження виконавчих документів № 127/6664/14-ц (боржники ОСОБА_4 , ОСОБА_3 ). АТ «Укрсиббанк» 13 січня 2022 року подало скаргу на дії державного виконавця ЦВ ДВС у місті Вінниці ЦЗМУ Міністерства юстиції (м. Хмельницький).

103. АТ «Укрсиббанк» стверджувало, що звернулося 05 червня 2023 року зі скаргою до директора Департаменту ДВС Міністерства юстиції України, у якій, зокрема, просило провести перевірку законності ВП № НОМЕР_1, визнати протиправними дії державного виконавця щодо закінчення виконавчого провадження, зобов'язати начальника Першого ВДВС у м. Вінниці ЦЗМУ Міністерства юстиції (м. Хмельницький) вжити заходів щодо скасування постанови про закінчення ВП № НОМЕР_1. Саме тому за дорученням Департаменту ДВС МЮУ начальник УЗПВР у Вінницькій областіпровів перевірку матеріалів ВП № НОМЕР_1 щодо законності вчинення виконавчих дій.

104. Велика Палата Верховного Суду, оцінюючи аргументи сторін у межах доводів касаційної скарги та встановлених судами обставин, керуючись висновками щодо тлумачення статті 74 Закону № 1404-VIII, викладеними у попередніх розділах цієї постанови, констатує, що перевірка законності виконавчого провадження посадовими особами органів державної виконавчої служби не може проводитися з власної ініціативи. Згідно із частиною третьою статті 74 Закону № 1404-VIII такий контроль можливий винятково на підставі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця, ініційованого учасниками виконавчого провадження (стягувачем, боржником чи іншими учасниками, визначеними у частині першій статті 14 Закону № 1404-VIII), шляхом подання скарги до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або, у разі оскарження дій начальника відділу, - до керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня. Закон не наділяє посадових осіб, включаючи директора Департаменту ДВС, правом на самостійні перевірки без зовнішнього імпульсу у виді скарги, оскільки це суперечило б принципам верховенства права, процесуальної дисципліни та захисту прав учасників провадження від довільного втручання.

105. Водночас перевірка законності є правомірною, якщо вона розпочата з ініціативи учасника виконавчого провадження, зокрема стягувача шляхом подання скарги, яка стала підставою для видачі доручення вищого керівництва та проведення контролю. Це випливає із системного тлумачення частин першої - п'ятої статті 74 Закону № 1404-VIII, де акцентовано на оскарженні як механізмі контролю, що активується заявою учасника, а не внутрішньою ініціативою посадових осіб.

106. Такий підхід забезпечує баланс між ефективністю виконавчого провадження та захистом прав, уникаючи зловживань повноваженнями, але дозволяючи реагувати на скарги стягувачів чи інших заінтересованих осіб. Інструкція, зокрема пункти 1, 2 розділу XII, може застосовуватися лише в межах закону як підзаконний акт і не розширює повноважень на ініціативні перевірки, але підтверджує процедуру на підставі скарг учасників виконавчого провадження.

107. У цій справі перевірка законності ВП № НОМЕР_1 була правомірною, оскільки саме учасник виконавчого провадження - стягувач АТ «Укрсиббанк» - подав скаргу від 05 червня 2023 року безпосередньо до директора Департаменту ДВС МЮУ. У цій скарзі банк просив: провести перевірку законності ВП № НОМЕР_1, визнати протиправними дії державного виконавця щодо закінчення виконавчого провадження, зобов'язати начальника Першого ВДВС у м. Вінниці вжити заходів щодо скасування постанови про закінчення ВП № НОМЕР_1. Саме ця скарга стала підставою для видачі доручення директора Департаменту від 12 червня 2023 року № 75025/89177-33-23/20.3.1, на виконання якого начальник УЗПВР у Вінницькій області Сусков А. О. провів перевірку матеріалів ВП № НОМЕР_1 та ухвалив постанову від 23 червня 2023 року № 4/4-20-23 про результати перевірки.

108. Тож у цій справі ініціатива з проведення перевірки походить не від посадових осіб ДВС, а від учасника провадження - стягувача АТ «Укрсиббанк», який реалізував своє право на оскарження відповідно до частини третьої статті 74 Закону № 1404-VIII. Подання скарги безпосередньо до директора Департаменту ДВС Міністерства юстиції України як керівника найвищого рівня в системі ДВС є допустимим у випадках, коли оскаржуються дії посадових осіб підпорядкованих державних органів, особливо якщо попередні скарги було відхилено, втім стягувач навів нові аргументи чи обставини. Закон не обмежує подання скарг винятково до безпосереднього начальника виконавця, дозволяючи оскарження до вищого рівня для забезпечення ефективного контролю.

109. Тож доручення директора та подальша перевірка начальником УЗПВР у Вінницькій області Сусковим А. О. є не самостійною ініціативою цієї посадової особи, а реакцією на скаргу стягувача, що робить процедуру правомірною.

110. Щодо пропуску строку оскарження, то хоча попередня скарга банку від 13 січня 2022 року була відхилена через пропуск 10-денного строку (частина п'ята статті 74 Закону № 1404-VIII), але скарга від 05 червня 2023 року, подана до директора Департаменту ДВС МЮУ, містила нові аргументи щодо порушень у діях державного виконавця, що стало підставою для видачі доручення від 12 червня 2023 року № 75025/89177-33-23/20.3.1 та проведення перевірки законності ВП № НОМЕР_1. Закон № 1404-VIII не забороняє повторного оскарження за наявності нових обставин чи доказів, якщо це не суперечить принципу остаточності виконавчих дій. Тож суди попередніх інстанцій правомірно не визнали пропуск строку оскарження у 2022 році перешкодою для розгляду нової скарги від 05 червня 2023 року, оскільки вона була подана в межах повноважень стягувача та стала підставою для згаданої внутрішньовідомчої перевірки.

Оцінка правомірності дій керівників органу ДВС станом на момент ухвалення ними оскаржуваних постанов

111. Стосовно висновку про припинення зобов'язань за кредитним договором (рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 24 жовтня 2022 року у справі № 127/31539/21, залишене без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 19 січня 2023 року та постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року), то суд апеляційної інстанції правильно не вважав його підставою для задоволення скарги ОСОБА_1 з огляду на таке.

112. Підставою для задоволення скарги на дії державного (приватного) виконавця є встановлення протиправності у його діях (рішеннях) станом на момент їх вчинення (ухвалення).

113. Станом на момент відновлення ВП № НОМЕР_1 рішення, ухвалене Вінницьким міським судом Вінницької області від 08 травня 2014 року у цій справі про стягнення заборгованості, зокрема й зі скаржниці ОСОБА_1 , підлягало примусовому виконанню, на виконання цього рішення виданий відповідний виконавчий лист, строк пред'явлення якого до примусового виконання поновлений судом.

114. Цей виконавчий лист стосовно боржниці ОСОБА_1 ухвалою суду не визнаний таким, що не підлягає примусовому виконанню.

115. Тож, оцінюючи дії начальника Першого відділу ДВС у м. Вінниці Шуляка В. О. та заступника начальника Першого відділу ДВС у м. Вінниці Нагорного Д. В., Велика Палата Верховного Суду не встановила в їхніх діях ознак протиправності.

116. Згадані судові рішення у справі № 127/31539/21 та обставини, встановлені у них, можуть бути оцінені винятково повноважним судом у разі подання ОСОБА_1 заяви про визнання виконавчого листа № 127/6664/14-ц від 09 липня 2014 року таким, що не підлягає примусовому виконанню. Державний (приватний) виконавець апріорі не має повноважень самостійно давати оцінку тому, чи припинилася порука скаржниці у згаданих цивільних відносинах, на підставі чого робити власні висновки, що він (виконавець) далі не повинен виконувати рішення суду, яке набрало законної сили та звернене до примусового виконання.

117. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про відсутність законних підстав для проведення перевірки та про порушення її прав не знайшли підтвердження.

118. Водночас суди ґрунтували свої висновки на тому, що начальник ДВС вправі здійснювати перевірку законності виконавчого провадження з власної ініціативи, що, за висновком Великої Палати Верховного Суду, є помилковим. А тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають зміні шляхом викладення їх мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

V. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

119. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

120. Відповідно до частин першої, третьої і четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте у визначених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

121. З огляду на висновки, зроблені в цій постанові, врахувавши межі касаційного перегляду, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу потрібно задовольнити частково: рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в іншій частині - залишити без змін.

VI. ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА

122. Відповідно до частини третьої статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії або бездіяльність державного виконавця також можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Рішення, дії та бездіяльність начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, можуть бути оскаржені до керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня. Начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, під час здійснення контролю за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень має право у разі, якщо вони суперечать вимогам закону, своєю постановою скасувати постанову або інший процесуальний документ (або їх частину), винесені у виконавчому провадженні державним виконавцем, зобов'язати державного виконавця провести виконавчі дії в порядку, встановленому цим Законом. Начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або виконавець з власної ініціативи чи за заявою сторони виконавчого провадження може виправити допущені у процесуальних документах, винесених у виконавчому провадженні, граматичні чи арифметичні помилки, про що виноситься відповідна постанова. Керівник вищого органу державної виконавчої служби у разі виявлення порушень вимог закону визначає їх своєю постановою та надає доручення начальнику відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, щодо проведення дій, визначених абзацами другим і третім цієї частини.

123. Закон № 1404-VIII не містить приписів, які б надавали директору Департаменту ДВС або іншим посадовим особам повноваження з власної ініціативи переглядати або скасовувати постанови державних виконавців, ухвалені під час здійснення виконавчого провадження.

124. Самостійна ініціатива посадової особи Департаменту ДВС щодо перевірки матеріалів виконавчого провадження, оцінки правомірності дій державного виконавця чи скасування його постанови виходить за межі наданих законом повноважень і є проявом ultra vires («поза межами повноважень»).

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 02 грудня 2024 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 05 лютого 2025 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в іншій частині - залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач С. О. Погрібний

Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда

О. В. Білоконь М. В. Мазур

О. Л. Булейко Н. М. Мартинюк

М. М. Гімон К. М. Пільков

О. А. Губська Н. С. Стефанів

Л. Ю. Кишакевич Т. Г. Стрелець

В. В. Король О. В. Ступак

С. І. Кравченко В. Ю. Уркевич

Джерело:
ЄДРСР 136045899

Вибачте мені за мою занадту емоційність.
Дякую за допомогу!

https://protocol.ua/ua/povernennya_nabutogo_na_pidstavi_skasovanogo_rishennya_mae_vidbuvatisya_cherez_povorot_vikonannya_rishennya_a_ne_cherez_povernennya_bezpidstavno_nabutogo_mayna_(kondiktsiyu)_(vs_ktss_sprava_592_12956_21_vid_22_03_2023_r_)/


https://iplex.com.ua/doc.php?regnum=98235610&red=100003a183027afc319976ee23d6269b639ec9&d=5


https://youcontrol.com.ua/ru/catalog/court-document/118723648/

21 січня 2026 року

м. Київ

справа № 904/1615/22
провадження № 12-12гс25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Погрібного С. О.,

судді-доповідача Ткача І. В.,

суддівБанаська О. О., Білоконь О. В., Воробйової І. А., Гімона М. М., Губської О. А., Ємця А. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,

за участю секретаря судового засідання Співака С. В.,

представників учасників справи:

позивача - не з'явився,

відповідача 1 - не з'явився,

відповідача 2 - не з'явився,

відповідача 3 - не з'явився,

третьої особи - не з'явився,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на постановуЦентрального апеляційного господарського суду від 30.10.2024 (головуючий суддя Парусніков Ю. Б., судді Верхогляд Т. А., Чередко А. Є.)

та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 02.07.2024 (суддя Бажанова Ю. А.)

за скаргою ОСОБА_1 на постанову приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Селезньова Максима Олександровича від 21.12.2023 ВП № НОМЕР_1

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Капітал-Дніпро»

до 1) Фермерського господарства «Дніпро»,

2) ОСОБА_1 ,

3) ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача ? Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробниче об'єднання «Агросервіс»,

про стягнення 41 447 298,93 грн,

УСТАНОВИЛА:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад вимог скарги

1. 09.01.2024 до Господарського суду Дніпропетровської області від ОСОБА_1 (далі також - боржник, скаржник) надійшла скарга на постанову приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Селезньова Максима Олександровича (далі також - приватний виконавець) від 21.12.2023 ВП № НОМЕР_1 щодо накладення арешту на 100 % частки ОСОБА_1 у статутному капіталі Фермерського господарства «Дніпро» (далі - ФГ «Дніпро»).

2. На обґрунтування скарги ОСОБА_1 зазначив, що приватний виконавець на порушення вимог частини другої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» керувався помилково лише загальною нормою статті 56 вказаного Закону, а не спеціальною нормою ? частиною першою статті 53-1 цього Закону. Зауважив, що ФГ «Дніпро» керується у своїй діяльності Законом України «Про фермерське господарство», а не Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», а тому накладення арешту на майнові права ОСОБА_1 у статутному капіталі ФГ «Дніпро», який дорівнює нулю, є порушенням статті 21 Закону України «Про фермерське господарство».

3. На думку скаржника, приватний виконавець сплутав поняття «розмір статутного капіталу» з поняттям «відсоток права голосу» і на свій розсуд, по суті, наклав арешт на 100 % права голосу у ФГ «Дніпро», маніпулюючи поняттям «100 % бенефіціарного володіння» ОСОБА_1 як засновника ФГ «Дніпро».

4. Скаржник зазначив, що згідно зі змінами до статуту ФГ «Дніпро» його частка у статутному капіталі ФГ «Дніпро» не визначена ні у відсотковому розмірі, ні у грошовому еквіваленті, оскільки статутний капітал ФГ «Дніпро» не створювався і, відповідно, його частка у статутному капіталі ФГ «Дніпро» дорівнює нулю. ФГ «Дніпро» мало право і визначило частки у майні ФГ «Дніпро». Частка ОСОБА_1 у майні ФГ «Дніпро» дорівнює 50 %, частка у майні ФГ «Дніпро» ОСОБА_2 дорівнює 25 %, частка ОСОБА_3 - 22 %, ОСОБА_4 - 1 %, ОСОБА_5 - 1 %, ОСОБА_6 - 1 %.

5. ОСОБА_1 вказав, що приватний виконавець умисно порушив частину першу статті 53-1 Закону України «Про виконавче провадження» під час накладення арешту (на 100 % частки ОСОБА_1 у статутному капіталі ФГ «Дніпро»), вважаючи це саме майном боржника - ОСОБА_1 , а також порушив частини другу та шосту статті 48 вказаного Закону. Приватний виконавець не врахував вимоги спеціального закону, зокрема частину першу статті 22 Закону України «Про фермерське господарство», що призвело до прийняття незаконної постанови від 21.12.2023 ВП № НОМЕР_1 про накладення арешту на майно боржника, зокрема на 100 % частки ОСОБА_1 у статутному капіталі ФГ «Дніпро».

Фактичні обставини справи, встановлені судами

6. Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 26.07.2023, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 01.11.2023, зокрема, прийняв відмову від позову в частині стягнення 3 320 334,90 грн інфляційних втрат за договором про надання фінансового кредиту від 06.01.2021 № ФК060121Д та в частині стягнення 1 413 816,80 грн інфляційних втрат за договором про надання фінансового кредиту від 06.01.2021 № ФК060121Д/2; провадження у справі в цій частині заявлених позовних вимог закрив на підставі пункту 4 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України); позовні вимоги задовольнив частково: стягнув солідарно з ФГ «Дніпро», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Капітал-Дніпро» (далі ? ТОВ «ФК «Капітал-Дніпро») 24 061 780,30 грн заборгованості за кредитом за договором про надання фінансового кредиту від 06.01.2021 № ФК060121Д, 240 717,20 грн комісії, 10 544 600,54 грн заборгованості за кредитом за договором про надання фінансового кредиту від 06.01.2021 № ФК060121Д/2, 144 520,16 грн комісії; в решті позовних вимог відмовив.

7. Господарський суд Дніпропетровської області додатковим рішенням від 17.08.2023 заяву ТОВ «ФК «Капітал-Дніпро» про стягнення витрат на правничу допомогу задовольнив частково: стягнув солідарно з ФГ «Дніпро», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Капітал-Дніпро» витрати на правничу допомогу в сумі 80 000,00 грн; відмовив у решті стягнення витрат на правничу допомогу.

8. Центральний апеляційний господарський суд постановою від 15.11.2023 додаткове рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.08.2023 у справі № 904/1615/22 змінив: стягнув солідарно з ФГ «Дніпро», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Капітал-Дніпро» витрати на професійну правничу допомогу в сумі 25 000,00 грн; в задоволенні решти вимог за заявою про стягнення витрат на професійну правничу допомогу відмовив.

9. 07.12.2023 на виконання рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.07.2023, яке набрало законної сили 01.11.2023, суд видав накази.

10. Також 07.12.2023 на виконання додаткового рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.08.2023, зміненого постановою Центрального апеляційного господарського суду від 15.11.2023, які набрали законної сили, суд видав наказ.

11. Із 12.12.2023 на примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Селезньова М. О. перебуває зведене виконавче провадження № НОМЕР_2 відносно боржника ОСОБА_1 , у рамках якого об'єднано:

- виконавче провадження № НОМЕР_3 (відкрите 11.12.2023) з виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 07.12.2023 у справі № 904/1615/22 про стягнення солідарно з ФГ «Дніпро», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Капітал-Дніпро» витрат на професійну правничу допомогу в сумі 25 000,00 грн;

- виконавче провадження № НОМЕР_4 (відкрите 11.12.2023) з виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 07.12.2023 у справі № 904/1615/22 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Капітал-Дніпро» 174 958,09 грн судового збору;

- виконавче провадження № НОМЕР_1 (відкрите 11.12.2023) з виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області від 07.12.2023 у справі № 904/1615/22 про стягнення солідарно з ФГ «Дніпро», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Капітал-Дніпро» 24 061 780,30 грн заборгованості за кредитом за договором про надання фінансового кредиту від 06.01.2021 № ФК060121Д та 240 717,20 грн комісії; 10 544 600,54 грн заборгованості за кредитом за договором фінансового кредиту від 06.01.2021 № ФК060121Д/2 та 144 520,16 грн комісії.

12. Копії постанов про відкриття виконавчих проваджень у порядку приписів статті 28 Закону України «Про виконавче провадження» направлялись боржникові рекомендованим поштовим відправленням. У кожній з постанов про відкриття виконавчого провадження приватний виконавець зобов'язував боржника подати декларацію про його доходи та майно, а також попереджав боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

13. 11.12.2023 приватний виконавець виніс постанови про арешт коштів боржника. Платіжними інструкціями, які направлялись до банківських установ з метою примусового списання коштів з арештованих рахунків, стягнуто лише 3 982,04 грн (інші кошти відсутні).

14. 12.12.2023 приватний виконавець виніс постанову про арешт майна боржника (рухомого і нерухомого), що належить боржнику в межах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження - 38 711 633,91 грн.

15. Після встановлення наявності зареєстрованого за боржником транспортного засобу (причіп) та у зв'язку з відсутністю відомостей щодо його місцезнаходження 13.12.2023 винесено постанову, якою належний боржнику причіп оголошено у розшук.

16. 14.12.2023 приватний виконавець направив боржнику вимогу, якою зобов'язав боржника надати необхідну інформацію про фінансовий та майновий стан, в т. ч. щодо місцезнаходження належного йому майна.

17. 21.12.2023 приватний виконавець виніс постанову про арешт майна боржника, якою наклав арешт на майнові права - частку в статутному капіталі ФГ «Дніпро» в розмірі 100 %, що належить ОСОБА_1 вмежах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця 38 707 651,87 грн.

Стислий виклад судових рішень судів попередніх інстанцій

18. Господарський суд Дніпропетровської області ухвалою від 02.07.2024, залишеною без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 30.10.2024, у задоволенні скарги відмовив.

19. Відмовляючи у задоволенні скарги, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що майнові права включають право на частку в статутному капіталі, що є комплексом корпоративних прав, зокрема право на управління, отримання дивідендів та участь у розподілі майна. Ураховуючи правові висновки, наведені в постанові Верховного Суду від 10.01.2024 у справі № 910/268/23, та відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб ? підприємців та громадських формувань від 05.01.2024, якими приватний виконавець керувався, суди дійшли висновку, що право накладення арешту на зазначені корпоративні права прямо передбачено законодавством та підтверджується судовою практикою.

20. Щодо інших доводів скаржника суд апеляційної інстанції зазначив, що:

- скаржник неправильно тлумачить зміст норми частини п'ятої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», яка визначає черговість звернення стягнення на майно боржника, тоді як усі необхідні заходи щодо виявлення, розшуку та звернення стягнення на майно боржника були вжиті приватним виконавцем відповідно до закону в порядку черговості;

- матеріали справи не містять пропозицій з боку боржника приватному виконавцю щодо черговості звернення стягнення на наявне у боржника майно та його переліку в порядку черговості. При цьому приватний виконавець неодноразово направляв вимоги до боржника про надання інформації щодо наявного у нього та належного йому майна, які (вимоги) лишилися боржником без виконання;

- у межах виконання зведеного виконавчого провадження щодо ОСОБА_1 приватний виконавець не виявив достатньо коштів на рахунках боржника (стягнув лише 3 982,04 грн), інформацію про місцезнаходження належного боржнику майна не надано приватному виконавцю, відповідні відомості відсутні, що унеможливило звернення стягнення на майно;

- доводи стосовно того, що строк для надання декларації про доходи був визначений приватним виконавцем так, що фактично унеможливлював виконання вимоги через відсутність технічних можливостей та умови блекаутів, відхилено, оскільки докази на підтвердження обставин відключень електрики у вказаний період скаржник суду не надав. Також скаржник не надав докази на підтвердження впливу обставин, пов'язаних з відключенням світла, на неможливість виконання вимог приватного виконавця у встановлений останнім строк;

- доводи про стратегічне значення ФГ «Дніпро» є безпідставними, адже згідно з урядовим переліком стратегічних об'єктів ФГ «Дніпро» до таких не належить і є звичайним суб'єктом господарювання, створеним для отримання прибутку, а не для забезпечення державної безпеки.

Стислий виклад вимог касаційної скарги

21. Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким скаргу ОСОБА_1 від 09.01.2024 на постанову приватного виконавця від 21.12.2023 ВП № НОМЕР_1 задовольнити, а вказану постанову - скасувати.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи касаційної скарги

22. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_1 зазначає, що суди обох інстанцій, в оскаржуваних судових рішеннях не застосували норми права з урахуванням висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.10.2021 року у справі № 922/3059/16.

23. Скаржник зазначає, що стаття 53-1 Закону України «Про виконавче провадження», на яку послався Господарський суд Дніпропетровської області в оскаржуваній ухвалі від 02.07.2024 та Центральний апеляційний господарський суд у постанові від 30.10.2024 у цій справі, регулює, зокрема, особливості звернення стягнення на частку (частину частки) учасника фермерського господарства, оскільки цей нормативний припис встановлює чітко визначене коло суб'єктів, на частку в статутних капіталах яких можна звернути стягнення, зокрема, це частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю та учасника товариства з додатковою відповідальністю, визначена Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». Інших особливостей звернення стягнення на частку фермерського господарства Закон України «Про виконавче провадження» не встановлює, а тому приватний виконавець Селезньов М. О. мав діяти виключно в межах цього Закону.

24. ОСОБА_1 вважає, що приватний виконавець перевищив свої повноваження, керуючись статтею 531 Закону України «Про виконавче провадження», яка застосовується до товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю. Оскільки ФГ «Дніпро» не належить до таких товариств, виконавець мав діяти виключно в межах закону. Відповідно до Закону України «Про фермерське господарство» відчуження майна фермерського господарства можливе лише за рішенням його членів і на підставі цивільно-правових угод. Це означає, що майно ФГ «Дніпро» як цілісний комплекс не може бути предметом стягнення.

25. ФГ «Дніпро» не є господарською організацією, не є товариством з обмеженою чи додатковою відповідальністю, а розмір частки ОСОБА_1 у статутному капіталі ФГ «Дніпро» дорівнює нулю, що унеможливлює оцінку та накладення стягнення на частку в ньому.

26. Оскільки частка ОСОБА_1 відповідно до статуту складає 50 % то лише після з'ясування того, чи повністю він вніс свою частку у майно ФГ «Дніпро», проведення її експертної оцінки та виділення 50 % частки у майні ФГ «Дніпро» у спосіб, визначений законом (за заявою стягувача), приватний виконавець мав би право арештувати та продати її, але цього зроблено не було.

27. ФГ «Дніпро» має стратегічне значення для економіки та безпеки України і законодавець передбачив для нього особливий захист у правовому полі, обмежуючи можливість стягнення на частку його майна.

28. Скаржник також посилається на те, що суди не взяли до уваги лист від 15.03.2024, у якому фермерське господарство пропонувало стягнути майно у вигляді насіння соняшника, яке знаходилося на зберіганні у Товариства з обмеженою відповідальністю «Імперія Грандіс», а приватний виконавець, незважаючи на наявність у ФГ «Дніпро» іншого майна, намагався звернути стягнення на частку ОСОБА_1 в статутному капіталі, що є суперечливим, оскільки ця частка дорівнює нулю і не є об'єктом, на який можна звернути стягнення.

29. Крім того, на обґрунтування касаційної скарги зазначається, що копії постанов про відкриття виконавчих проваджень були неналежним чином направлені приватним виконавцем ОСОБА_1, а строк для надання останнім декларації про доходи був визначений приватним виконавцем так, що фактично унеможливлював виконання вимоги через відсутність технічних можливостей та умови блекаутів.

30. Також скаржник вважає, що на порушення статті 38 ГПК України суддя Бажанова Ю. А. самостійно розглянула заявлений їй відвід ФГ «Дніпро» в частині розгляду скарги від 07.01.2024 на постанову приватного виконавця від 21.12.2023 ВП № НОМЕР_1.

Позиція інших учасників процесу

31. Від приватного виконавця надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність викладених у них висновків та помилковість доводів скаржника.

32. Приватний виконавець заперечує проти скарги та вказує, що боржник не надав необхідної інформації про своє майно та фінансовий стан, включаючи частки в статутному капіталі ФГ «Дніпро», що унеможливило виявлення майна боржника.

33. Приватний виконавець зазначив, що під час винесення постанови від 21.12.2023 ВП № НОМЕР_1 щодо накладення арешту на 100 % частки ОСОБА_1 у статутному капіталі ФГ «Дніпро» враховував правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 21.01.2020 у справі № 908/2606/18, щодо можливості застосування до правовідносин, які виникають у зв'язку з діяльністю фермерських господарств, приписів законодавства, що регулюють діяльність товариств з обмеженою відповідальністю.

34. Зважаючи на вказане, приватний виконавець застосував положення статті 53-1 Закону України «Про виконавче провадження». Арешт накладений ним відповідно до приписів статті 56 Закону України «Про виконавче провадження», яка регулює порядок накладення арешту на майно, оскільки згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань 100 % частки у статутному капіталі ФГ «Дніпро» належить ОСОБА_1 .

Рух справи в суді касаційної інстанції

35. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 18.12.2024 у цій справі, зокрема, відкрив провадження за касаційною скаргою на підставі абзацу другого частини другої статті 287 ГПК України, призначив її до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та надав строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 07.01.2025.

36. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 17.02.2025 передав справу № 904/1615/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зокрема, на підставі частини третьої статті 302 ГПК України.

37. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що відповідно до статті 114 Господарського кодексу України (далі - ГК України) фермерське господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

38. Частиною першою статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» визначено, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

39. Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону.

40. Частиною четвертою статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» визначено, що фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа або фізична особа - підприємець. Фермерське господарство діє на основі установчого документа (для юридичної особи - статуту, для господарства без статусу юридичної особи -договору (декларації) про створення фермерського господарства).

41. Відповідно до статті 19 Закону України «Про фермерське господарство» до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.

42. Згідно із частиною першою статті 22 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов'язання.

43. Оскільки правовий статус фермерських господарств у законодавстві чітко не визначений, то у з'ясуванні наявності в нього ознак корпоративного підприємства станом на дату виникнення спірних відносин суд виходить зі змісту статті 63 ГК України, якою корпоративне підприємство визначається як родове поняття, а видами корпоративних підприємств є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

44. З урахуванням наведеного створене шляхом об'єднання трудової участі членів сім'ї з метою отримання прибутку та зареєстроване як юридична особа фермерське господарство, в якому наявний статутний (складений) капітал поділений на частки, відповідає визначеним частиною п'ятою статті 63 ГК України ознакам корпоративного підприємства.

45. Наявність статутного (складеного) капіталу фермерського господарства дає певний обсяг корпоративних прав особі, частка якої визначається у статутному фонді (див. висновки, викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.10.2018 та від 10.09.2019 у справі № 923/875/17).

46. З огляду на зазначене у членів фермерського господарства, які передали до статутного (складеного) капіталу майно, виникають корпоративні права, пов'язані з наявністю їх частки у статутному (складеному) капіталі господарства.

47. За змістом статей 177, 178 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) об'єктами цивільних прав також є майнові права, які можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої, якщо вони не вилучені з цивільного обороту або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.

48. До майнових прав належить право на частку в статутному капіталі господарської організації, а до корпоративних - права із частки, які відповідно до статті 167 ГК України надають право на управління, на дохід у вигляді дивідендів та інші права, передбачені законом та статутними документами.

49. Тож об'єктом обороту (продажу, спадкування тощо) є саме частка в статутному (складеному) капіталі господарської організації, з набуттям прав на яку в особи виникають і корпоративні права. Статутний капітал, який є лише засобом бухгалтерського обліку, та самі по собі корпоративні права відчужуватися не можуть, адже не є оборотоздатним об'єктом цивільного права.

50. Відповідний висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.10.2021 у справі № 922/3059/16.

51. Водночас Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 904/1615/22 зазначає, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 23.04.2021 виніс постанову у справі № 340/2214/19 за позовом Фермерського господарства «Віра» до відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області (м. Кропивницький) про визнання протиправною та скасування постанови державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області Улюшева Богдана Валерійовича про арешт майна боржника ? накладення арешту корпоративних прав на корпоративні права фізичної особи у Фермерському господарстві «Віра»; зобов'язання відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області вчинити дії, спрямовані на зняття арешту з рухомого майна, а саме невизначеного майна, корпоративних прав боржника, накладеного постановою державного виконавця про арешт майна боржника / накладення арешту корпоративних прав від 16.08.2019 № 59408094.

52. Позов у справі № 340/2214/19 обґрунтовано тим, що Законом України «Про фермерське господарство» не визначено порядку та механізму звернення стягнення на частку (частину частки) члена такого господарства, а застосування положень Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» в цьому випадку є категорично неспроможним та таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства.

53. У вказаній постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду за результатами аналізу положень Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про фермерське господарство» дійшов висновків, що державний виконавець зобов'язаний вживати заходів щодо примусового виконання рішень, у тому числі накладати арешт на корпоративні права боржника у разі відсутності у боржника коштів на рахунках у банках та інших фінансових установах.

54. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що постанова від 16.08.2019 № 59408094, у розумінні пункту 5 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», є виконавчим документом з огляду на те, що дії відповідача щодо прийняття постанови, якою накладено арешт на корпоративні права, що належать боржнику, який є засновником Фермерського господарства «Віра», відповідають заходам примусового виконання рішень, передбачених частиною першою статті 10 Закону України «Про виконавче провадження».

55. Також Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зауважив, що невизначеність у ЗаконіУкраїни «Про виконавче провадження» порядку та механізму накладення арешту на корпоративні права фермерського господарства, а також неурегульованість процедури звернення стягнення на корпоративні права члена фермерського господарства Законом України «Про фермерське господарство» не може бути перешкодою для застосування такого заходу процесуального примусу, оскільки з огляду на правову сутність корпоративних прав (їх майновий аспект) підлягають застосуванню приписи частини першої статті 48, частин першої, другої статті 56 Закону України «Про виконавче провадження».

56. З урахуванням викладеного вище Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначає, що справа № 904/1615/22 підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України з огляду на необхідність відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23.04.2021 у справі № 340/2214/19 щодо можливості накладення арешту на корпоративні права, що належать боржнику, який є засновником фермерського господарства, оскільки самі по собі корпоративні права відчужуватися не можуть, адже не є оборотоздатним об'єктом цивільного права (стаття 10 Закону України «Про виконавче провадження» у взаємозв'язку зі статтею 19 Закону України «Про фермерське господарство»).

57. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 26.03.2025 прийняла до розгляду справу № 904/1615/22 на підставі частини третьої статті 302 ГПК України.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства

Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції

58. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України).

59. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку постанову апеляційного суду та ухвалу суду першої інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Щодо правового статусу фермерського господарства

60. У преамбулі Закону України «Про фермерське господарство» зазначено, що цей Закон визначає правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства України. Закон спрямований на створення умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання і охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України.

61. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

62. Подібне визначення міститься у статті 114 ГК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), у якій зазначено, що фермерське господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю фермерських господарств, регулюються цим Кодексом, а також законом про фермерське господарство, іншими законами.

63. Відповідно до абзацу першого статті 5 Закону України «Про фермерське господарство» право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

64. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону (частина друга статті 1 Закону України «Про фермерське господарство»).

65. Фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа або фізична особа - підприємець. Фермерське господарство діє на основі установчого документа (для юридичної особи - статуту, для господарства без статусу юридичної особи - договору(декларації) про створення фермерського господарства). В установчому документі зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України (частина четверта статті 1 Закону України «Про фермерське господарство»).

66. Статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» визначено, що фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

67. Таким чином, правовий статус фермерського господарства врегульований Законом України «Про фермерське господарство», який є спеціальним нормативним актом у сфері регулювання діяльності фермерських господарств.

68. Фермерське господарство створюється за умови набуття засновником фермерського господарства права власності або користування земельною ділянкою.

69. Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (такий висновок викладений у пункті 30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19).

70. Метою створення фермерського господарства є отримання прибутку від виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції.

71. Особливістю фермерського господарства є його суб'єктний склад. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї.

72. Згідно із частиною першою статті 3 Закону України «Про фермерське господарство» членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень установчого документа фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом).

73. При створенні фермерського господарства одним із членів сім'ї інші члени сім'ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його установчого документа (частина друга статті 3 Закону України «Про фермерське господарство»).

74. Відповідно до частини другої статті 3 Закону України «Про фермерське господарство» для цілей цього Закону до членів сім'ї та родичів голови фермерського господарства відносяться дружина (чоловік), батьки, діти, баба, дід, прабаба, прадід, внуки, правнуки, мачуха, вітчим, падчерка, пасинок, рідні та двоюрідні брати та сестри, дядько, тітка, племінники як голови фермерського господарства, так і його дружини (її чоловіка), а також особи, які перебувають у родинних стосунках першого ступеня споріднення з усіма вищезазначеними членами сім'ї та родичами (батьки такої особи та батьки чоловіка або дружини, її чоловік або дружина, діти як такої особи, так і її чоловіка або дружини, у тому числі усиновлені ними діти).

75. Фермерське господарство, членами якого є виключно члени однієї сім'ї, відповідно до статті 3 Сімейного кодексу України, має статус сімейного фермерського господарства.

76. Частиною п'ятою статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» встановлено, що фермерське господарство, зареєстроване як юридична особа, має статус сімейного фермерського господарства, за умови що в його підприємницькій діяльності використовується праця членів такого господарства, якими є виключно члени однієї сім'ї відповідно до статті 3 Сімейного кодексу України.

77. Головою сімейного фермерського господарства може бути лише член відповідної сім'ї.

78. Трудові відносини у фермерському господарстві базуються на основі праці його членів. У разі виробничої потреби фермерське господарство має право залучати до роботи в ньому інших громадян за трудовим договором (контрактом) (частина перша статті 27 Закону України «Про фермерське господарство»).

79. Трудові відносини членів фермерського господарства регулюються Статутом, а осіб, залучених до роботи за трудовим договором (контрактом), - законодавством України про працю. Трудові спори у фермерському господарстві вирішуються у встановленому законом порядку (частина друга статті 27 Закону України «Про фермерське господарство»).

80. Залучення сімейним фермерським господарством інших громадян відповідно до статті 27 цього Закону може здійснюватися виключно для виконання сезонних та окремих робіт, які безпосередньо пов'язані з діяльністю господарства і потребують спеціальних знань чи навичок.

81. З наведеного вище слідує, що основним критерієм членства у фермерському господарстві є сімейний або родинний зв'язок члена господарства з головою господарства та особиста участь у його діяльності на умовах, визначених установчим документом. Трудова участь члена фермерського господарства є обов'язковим елементом членства у такому фермерському господарстві

82. Відсутність в особи сімейного або родинного зв'язку з головою фермерського господарства виключає можливість набуття нею членства у фермерському господарстві.

83. Отже, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які є членами однієї сім'ї або родини, трудова участь яких є обов'язковим елементом членства у такій організації, метою якої є отримання прибутку від виробництва товарної сільськогосподарської продукції (її переробки та реалізації) на земельних ділянках, наданих членам фермерського господарства у власність та / або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства.

84. Фермерську діяльність можуть здійснювати лише громадяни України, вони мають бути родичами або членами однієї сім'ї. Родинні або сімейні стосунки є обов'язковими для створення та діяльності фермерського господарства.

Особливості корпоративних відносин у фермерському господарстві

85. Як зазначалося, фермерське господарство може бути створене громадянами України, які є родичами або членами однієї сім'ї.

86. Передумовою для створення фермерського господарства є надання фізичній особі земельної ділянки у власність або у користування для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства.

87. Як визначено законом, фермерське господарство як форма підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства України може бути зареєстроване як юридична особа або фізична особа - підприємець. У цій справі аналізуються правові аспекти діяльності фермерського господарства, яке створене як юридична особа.

88. Фермерське господарство, створене як юридична особа, діє на підставі статуту, має відокремлене майно, яке належить йому на праві власності.

89. В статуті фермерського господарства зазначаються, зокрема, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього, інші положення, що не суперечать законодавству України (частина четверта статті 1 Закону України «Про фермерське господарство»).

90. Законом встановлено, що у фермерському господарстві створюється складений капітал, який формується членами фермерського господарства за рахунок належного їм майна або прав користування та інших майнових прав. Закон використовує поняття «складений капітал фермерського господарства» та «майно фермерського господарства» як тотожні. Складений капітал фермерського господарства формується за рахунок як внесків засновників та учасників фермерського господарства (майна, майнових прав, грошових коштів), так і майна, набутого фермерським господарством на законних підставах в процесі здійснення господарської діяльності. У фермерському господарстві створення статутного капіталу законом не передбачено.

91. Відповідно до статті 19 Закону України «Про фермерське господарство» до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.

92. В Законі України «Про фермерське господарство» відсутні вимоги щодо формування майна (складеного капіталу) фермерського господарства, порядку створення органів управління, прийняття ними рішень. Ці питання повинні бути врегульовані у статуті фермерського господарства.

93. За результатами системного аналізу Закону України «Про фермерське господарство» є підстави стверджувати, що член фермерського господарства має сукупність правомочностей, пов'язаних з його членством у фермерському господарстві - юридичній особі, зокрема і право на участь в управлінні фермерським господарством, право на участь у розподілі прибутку, право на вихід з фермерського господарства, право на одержання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у фермерському господарстві тощо.

94. За визначенням, що міститься у частині першій статті 961 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), права учасників юридичних осіб (корпоративні права) - це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства.

95. Слід зазначити, що з набуттям статусу засновника (члена) фермерського господарства особа на підставі Закону України «Про фермерське господарство» набуває права, які кореспондуються із загальними корпоративними правами учасників (засновників, акціонерів, пайовиків) юридичної особи, визначеними статтею 961ЦК України.

96. Члени (засновники) фермерського господарства можуть набувати й інші права, які за своєю правовою природою належать до корпоративних. Такі права можуть встановлюватися статутом фермерського господарства та законом (частина четверта статті 961 ЦК України, частина четверта статті 1 Закону України «Про фермерське господарство»).

97. Відтак у членів (засновників) фермерського господарства виникають корпоративні права у зв'язку з їхньою участю у фермерському господарстві, яке є юридичною особою корпоративного типу.

98. Особливості змісту корпоративних прав членів (засновників) фермерського господарства визначаються з урахуванням норм Закону України «Про фермерське господарство» та статуту фермерського господарства.

99. Корпоративні права мають комплексну правову природу, вони поєднують як майнові, так і немайнові права.

100. Учасникові належить право на частку у статутному (складеному) капіталі (майні) юридичної особи. Це право володіти, користуватись та розпоряджатись часткою, зокрема, шляхом відчуження частки (її частини), що засвідчує участь у юридичній особі, у порядку, встановленому законом (пункт 4 частини третьої статті 961 ЦК України).

101. Учасникові належать права з частки, зокрема:

- брати участь в управлінні юридичною особою у порядку, визначеному установчим документом, крім випадків, встановлених законом;

- брати участь у розподілі прибутку юридичної особи і одержувати його частину (дивіденди);

- у випадках, передбачених законом та установчим документом, вийти з юридичної особи;

- одержувати інформацію про діяльність юридичної особи у порядку, встановленому установчим документом;

- одержати частину майна юридичної особи у разі її ліквідації в порядку та у випадках, передбачених законом, установчим документом (право на ліквідаційну квоту), та інші права, встановлені статутом та законом.

102. Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або в разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються Статутом фермерського господарства (стаття 20 Закону України «Про фермерське господарство»).

103. У Цивільному кодексі України визначено, що корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об'єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи (частина друга статті 961 ЦК України).

104. Отже, у членів (засновників) фермерського господарства корпоративні права виникають із частки у складеному капіталі фермерського господарства.

105. Набуваючи право власності на частку у фермерському господарстві, особа набуває сукупність правомочностей, пов'язаних із членством особи в фермерському господарстві, серед яких право на управління фермерським господарством, право на отримання частини прибутку від його діяльності, а також право на отримання частини майна фермерського господарства у разі виходу з нього або у випадку розподілу майна в процесі його ліквідації тощо.Частка у статутному (складеному) капіталі юридичної особи уособлює сукупність майнових та немайнових прав учасника юридичної особи.

106. Між корпоративними правами (сукупністю правомочностей, пов'язаних із членством особи в фермерському господарстві) та часткою існує нерозривний зв'язок. Набуття корпоративних прав обумовлюється набуттям прав на частку.

107. Законом України «Про фермерське господарство» не врегульовано питання щодо порядку відчуження частки учасником фермерського господарства.

108. З огляду на правовий статус фермерського господарства - юридичної особи, зокрема особливості суб'єктного складу фермерського господарства (який обумовлюється сімейно- або родинно-трудовим характером), частка у складеному капіталі фермерського господарства не може бути відчужена особам, які не є членами сім'ї або родини, юридичним особам, а також особам, які не є громадянами України.

109. У статуті фермерського господарства додатково можуть бути встановлені обмеження та особливості щодо відчуження часток членами (засновниками) фермерського господарства.

Загальні аспекти звернення стягнення та накладення арешту в процедурі виконавчого провадження

110. Суди попередніх інстанцій установили, що на примусовому виконанні у приватного виконавця перебуває зведене виконавче провадження щодо стягнення заборгованості за судовими рішеннями, що набули законної сили, з боржника ОСОБА_1 , який є засновником (членом) ФГ «Дніпро».

111. У цій справі постає правове питання щодо можливості накладення арешту на корпоративні права, що належать боржнику, який є засновником фермерського господарства.

112. Накладення арешту на майно боржника безпосередньо пов'язане з примусовим виконанням судового рішення.

113. Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Право на справедливий суд є ілюзорним, якщо судове рішення залишається невиконаним.

114. Однією з основних засад судочинства визначено обов'язковість судових рішень (пункт 9 частини першої статті 129 Конституції України).

115. Відповідно до частини першої статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України - і за її межами.

116. Конституційний Суд України у Рішенні від 26.06.2013 № 5-рп/2013 зазначив, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13.12.2012 № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

117. Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

118. Метою виконавчого провадження є задоволення вимог стягувачів (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 712/8126/17).

119. Стаття 5 Закону України «Про виконавче провадження» визначає, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

120. Відповідно до пункту 1 статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами.

121. Пунктом 6 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

122. Відповідно до частини першої статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

123. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника (абзац перший частини другої статті 56 Закону України «Про виконавче провадження»).

124. Отже, метою накладення арешту у виконавчому провадженні є забезпечення виконання рішення суду та унеможливлення ухилення боржника від виконання свого зобов'язання шляхом відчуження майна.

Щодо звернення стягнення в межах виконавчого провадження на майно боржника, який є членом фермерського господарства

125. Закон України «Про фермерське господарство» не визначає порядку звернення стягнення на майно члена фермерського господарства за його боргами.

126. Відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про фермерське господарство» майно фермерського господарства належить йому на праві власності. Розмежовується майно фермерського господарства та членів (засновників) фермерського господарства. Стягнення за боргами члена фермерського господарства може бути здійснено на частку, яка належить боржнику - члену фермерського господарства.

127. Водночас особливості суб'єктного складу фермерського господарства (який обумовлюється сімейно- або родинно-трудовим характером) унеможливлюють відчуження частки у складеному капіталі фермерського господарства особам, які не є членами сім'ї або родини, юридичним особам, а також особами, які не є громадянами України.

128. З огляду на це звернення стягнення на частку у складеному капіталі фермерського господарства має особливості, зумовлені суб'єктним складом.

129. Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

130. Оскільки ні Законом України «Про фермерське господарство», ні іншими нормативними актами не врегульовано порядку звернення стягнення на частку одного із членів фермерського господарства, то відповідно до частини першої статті 8 ЦК України щодо вказаних правовідносин слід застосувати правові норми цивільного законодавства, які регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

131. Застосування закону за аналогією допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; спір, що виник, неможливо вирішити на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який можна застосувати за аналогією закону (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19).

132. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.01.2020 у справі № 908/2606/18 дійшла висновку про те, що наявність статутного (складеного) капіталу у фермерському господарстві, яке може діяти, зокрема, на основі приватної власності кількох громадян, не є достатньою підставою для ототожнення його з товариством з обмеженою відповідальністю. Але оскільки фермерське господарство створюється за рахунок об'єднання майна громадян та їх підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, є підстави для застосування до правовідносин стосовно членства у фермерському господарстві приписів чинного законодавства, що регулюють участь у товаристві з обмеженою відповідальністю, зокрема приписів стосовно виходу зі складу його членів (пункту «в» частини першої статті 10 Закону України «Про господарські товариства»; частини першої статті 148 ЦК України у чинній на час звернення відповідачки із заявою від 27.11.2015 редакції, що передбачала повідомний характер виходу з членів товариства з обмеженою відповідальністю; частини другої статті 54 Закону України «Про господарські товариства» стосовно повернення у натуральній формі майна, наданого товариству з обмеженою відповідальністю у користування).

133. Водночас за аналогією закону має застосовуватись закон, який регулює подібні та наближені за своїм змістом відносини. З огляду на це під час застосування аналогії закону суд має враховувати обставини справи та застосувати положення законодавства, які врегульовують подібні правовідносини.

134. Таким чином, до не врегульованих законодавством відносин із фермерським господарством за аналогією закону може застосовуватись закон, який є найбільш наближеним до спірних правовідносин у конкретній справі. Застосування такого закону вирішується судом у кожній справі залежно від її особливостей.

135. Статтею 531 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що особливості звернення стягнення на частку (частину частки) учасника товариства з обмеженою відповідальністю та учасника товариства з додатковою відповідальністю визначаються Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».

136. За правилами статті 22 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» якщо товариства чи заставодержатель не скористаються правом на придбання частки або якщо договір купівлі-продажу вважатиметься розірваним відповідно до частини сьомої цієї статті, частка передається на реалізацію на аукціоні в загальному порядку.

137. Тобто внаслідок звернення стягнення на частку у статутному капіталі товариства з обмеженою або з додатковою відповідальністю права на таку частку набуваються особою, яка придбала її на аукціоні.

138. Водночас специфіка правового статусу фермерського господарства, зокрема щодо суб'єктного складу його членів (який обумовлюється сімейно- або родинно-трудовим характером), зумовлює неможливість набуття статусу члена господарства юридичними особами та особами, не пов'язаними родинними або сімейними зв'язками з існуючими членами господарства.

139. Тому до таких правовідносин за аналогією закону (на підставі статті 8 ЦК України) не можна застосувати механізм, передбачений статтею 21 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» щодо відчуження частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, участь у якому не обмежена принципом родинної афілійованості та обов'язкової трудової участі та статутний капітал якого (на відміну від складеного капіталу фермерського господарства) поділений на частки, які можуть бути реалізовані будь-якій особі (після реалізації переважного права учасника товариства з обмеженою відповідальністю).

140. У свою чергу правові аспекти регулювання діяльності фермерського господарства певною мірою подібні з повним товариством. Зокрема, повне товариство, так само як і фермерське господарство, має складений капітал, між учасниками повного товариства існує тісний взаємозв'язок. З огляду на це статтею 131 ЦК України передбачений особливий порядок можливості звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства.

141. Відповідно до частини першої статті 131 ЦК України звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства за його власними зобов'язаннями допускається тільки у разі недостатності іншого майна для задоволення вимог кредиторів. У разі недостатності майна учасника повного товариства для виконання його зобов'язань перед кредиторами вони можуть вимагати у встановленому порядку виділу частини майна повного товариства, пропорційної частці учасника-боржника у складеному капіталі товариства.

142. Частина майна повного товариства, пропорційна частці учасника-боржника у складеному капіталі, виділяється у грошовій формі чи в натурі відповідно до балансу, складеного на момент вибуття такого учасника з товариства (частина друга статті 131 ЦК України).

143. Отже, положення статті 131 ЦК України, яка регламентує звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства, можна за аналогією застосувати до правовідносин щодо звернення стягнення на частку боржника у складеному капіталі фермерського господарства.

144. Так, у разі недостатності іншого майна у боржника - члена фермерського господарства для задоволення вимог кредиторів у порядку звернення стягнення на частку члена фермерського господарства кредитори можуть вимагати у встановленому порядку виділу частини майна фермерського господарства, пропорційної частці члена-боржника у складеному капіталі фермерського господарства. Якщо учасником (засновником) фермерського господарства є одна особа, частка такого учасника відповідає всьому майну фермерського господарства.

145. Частина майна фермерського господарства, пропорційна частці члена-боржника у складеному капіталі, виділяється у грошовій формі чи в натурі відповідно до балансу, складеного на момент вибуття такого члена з фермерського господарства.

Щодо накладення арешту на майно боржника - члена фермерського господарства в межах виконавчого провадження

146. Законом України «Про виконавче провадження» встановлено, що заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно (майнові права), корпоративні права (пункт 1 частини першої статті 10 Закону України «Про виконавче провадження»).

147. Зі змісту наведеної норми слідує, що для цілей виконавчого провадження закон встановлює можливість звернення стягнення як на частку, так і на корпоративні права.

148. Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у цій постанові, накладення арешту на майно боржника безпосередньо пов'язане з примусовим виконанням судового рішення. Метою накладення арешту у виконавчому провадженні є забезпечення виконання рішення суду та унеможливлення ухилення боржника від виконання свого зобов'язання шляхом відчуження майна. З набуттям прав на частку у складеному капіталі фермерського господарства в особи виникають і корпоративні права. Частка у складеному капіталі фермерського господарства та корпоративні права є нерозривно пов'язаними між собою.

149. Накладення арешту на корпоративні права позбавляє боржника-члена фермерського господарства можливості розпорядитись своїм майном (часткою та корпоративними правами, які з неї виникають).

150. Накладення арешту на корпоративні права - це захід, що має на меті створення перешкоди члену фермерського господарства розпоряджатися належними йому корпоративними правами, а також слугує одним із засобів забезпечення належного виконання зобов'язання шляхом звернення стягнення на частку у складеному капіталі фермерського господарства.

151. Отже, накладення арешту на корпоративні права відповідає вимогам законодавства України та є заходом, за рахунок якого можна забезпечити реальне виконання рішення.

152. Таким чином, державний / приватний виконавець з метою забезпечення виконання рішення суду наділений повноваженнями накласти арешт як на частку, так і на корпоративні права члена фермерського господарства.

Щодо розгляду справи по суті

153. На обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається, зокрема, на те, що ФГ «Дніпро» не є господарською організацією, не є товариством з обмеженою чи додатковою відповідальністю, а розмір частки ОСОБА_1 у статутному капіталі ФГ «Дніпро» дорівнює нулю, оскільки статутний капітал не створювався, що унеможливлює оцінку та накладення стягнення на частку в ньому. За твердженнями скаржника, суди не врахували, що його частка відповідно до статуту складає 50 %. Лише після з'ясування того, чи повністю ОСОБА_1 вніс свою частку, виділення 50 % частки у майні ФГ «Дніпро» у спосіб, визначений законом (за заявою стягувача), проведення її експертної оцінки приватний виконавець мав би право арештувати та продати її, але цього зроблено не було.

154. Відмовляючи в задоволенні скарги, суди першої та апеляційної інстанцій, виходили з того, що фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа або фізична особа - підприємець.

155. Відповідно до відомостей, що містяться у витягу ФГ «Дніпро» з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 05.01.2024 ОСОБА_1 належить 100 відсотків частки статутного капіталу або права голосу в юридичній особі.

156. Крім того, суди врахували, що приватний виконавець направляв до ФГ «Дніпро» лист за вих. № 01-29/11084 щодо надання відомостей, необхідних для розрахунку вартості частки боржника. ФГ «Дніпро» витребувані відомості не надало. Жодних запитуваних приватним виконавцем документів від боржника не надходило. Матеріали справи таких документів також не містять.

157. З огляду на це суди попередніх інстанцій дійшли висновку про правомірність дій приватного виконавця Селезньова М.О. щодо винесення постанови про арешт майна боржника від 21.12.2023 та накладення арешту на майнові права - частку у статутному капіталі ФГ «Дніпро» в розмірі 100 %, що належить боржнику ОСОБА_1 у межах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця в сумі 38 707 651,87 грн, адже він керувався відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр).

158. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення скарги на постанову приватного виконавця про арешт частки у складеному капіталі фермерського господарства та звертає увагу на таке.

159. Пунктом 15 частини другої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» встановлено, що в Єдиному державному реєстрі містяться, серед іншого, такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб, як розмір статутного (складеного) капіталу (пайового фонду) та розмір частки кожного із засновників (учасників).

160. Крім того, абзацом тринадцятим частини другої статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (у редакції, чинній на момент внесення змін та доповнень № 2 до статуту ФГ «Дніпро», затверджених протоколом загальних зборів членів № 33 від 27.08.2012) також було передбачено, що в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо юридичної особи: дані про розмір статутного капіталу (статутного або складеного капіталу), у тому числі частки кожного із засновників (учасників), та про дату закінчення його формування.

161. Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

162. Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними (частина друга статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»).

163. Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не внесені до нього, вони не можуть бути використані у спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості (частина третя статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»).

164. Отже, законодавством покладено обов'язок внесення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичну особу, в тому числі інформації щодо розміру статутного (складеного) капіталу (пайового фонду) та розміру частки кожного із засновників (учасників).

165. З огляду на це суб'єкти правовідносин мають право розраховувати та покладатися на правдивість відомостей, внесених до Єдиного державного реєстру, в тому числі щодо розміру статутного (складеного) капіталу (пайового фонду) та розміру частки кожного із засновників (учасників) юридичної особи.

166. У цьому і розкривається сутність презумпції достовірності внесених до Єдиного державного реєстру відомостей, реалізація якої покладає на заявника ризики неповідомлення / неповного повідомлення державного реєстратора про наявні обмеження службових осіб заявника, і наслідки невиконання заявником цих вимог не можуть покладатися на контрагента.

167. Як встановили суди попередніх інстанцій, боржник не повідомив приватного виконавця про розмір своєї частки у складеному капіталі фермерського господарства, хоча такий обов'язок передбачений пунктом 3 частини п'ятої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження».

168. Крім того, суди правильно застосували презумпцію достовірності внесених до Єдиного державного реєстру відомостей, за інформацією з якого єдиним членом ФГ «Дніпро» був ОСОБА_1 , що не давало приватному виконавцю підстав ставити під сумнів те, що частка ОСОБА_1 у складеному капіталі ФГ «Дніпро» є меншою 100 %.

169. Отже, у діях виконавця немає порушення вимог законодавства щодо винесення постанови про накладення арешту.

170. Оскільки у фермерському господарстві створюється не статутний, а складений капітал, правильним є формулювання про накладення арешту на частку у складеному капіталі фермерського господарства. Однак допущене некоректне формулювання не зумовлює скасування постанови приватного виконавця.

171. Крім того, як установили суди попередніх інстанцій, приватним виконавцем накладений арешт на 100 % частки у статутному капіталі ФГ «Дніпро».

172. Відповідно до частини першої статті 3391 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

173. Отже, сторона виконавчого провадження наділена правом звернутися до суду зі скаргою за захистом саме своїх прав.

174. За твердженням скаржника, він не володіє часткою у розмірі 100 %, а розмір його частки у складеному капіталі ФГ «Дніпро» складає 50 %.

175. З огляду на це накладення арешту на інші 50 % частки у складеному капіталі ФГ «Дніпро», якими володіє не скаржник, а інші особи - члени фермерського господарства, може порушувати права інших осіб - членів ФГ «Дніпро», а не скаржника.

176. Статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження» передбачений механізм зняття арешту з майна.

177. Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (частина перша статті 59 Закону України «Про виконавче провадження»).

178. У разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець.

179. Таким чином, члени фермерського господарства, які вважають, що частка у складеному капіталі фермерського господарства належить їм, а не боржнику, мають право захистити своє право в порядку, передбаченому частинами першою - третьою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».

180. Інші доводи касаційної скарги ОСОБА_7 не впливають на зміну або скасування оскаржуваної ухвали, а тому відхиляються.

181. За вказаних обставин суди попередніх інстанцій правомірно відмовили в задоволенні скарги ОСОБА_1 на постанову приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Селезньова М. О. від 21.12.2023 ВП № НОМЕР_1.

Щодо доводів касаційної скарги про порушення суддею порядку розгляду відводу

182. У касаційній скарзі скаржник посилається на порушення суддею Бакановою Ю. А. статті 38 ГПК України, оскільки вона самостійно розглянула заявлений їй відвід ФГ «Дніпро» в частині розгляду скарги від 07.01.2024 на постанову приватного виконавця від 21.12.2023 ВП № НОМЕР_1 та відмовила в задоволенні заявленого відводу.

183. ОСОБА_1 стверджує, що ФГ «Дніпро» 18.06.2024 подало заяву про відвід судді Бажанової Ю. А. в частині розгляду скарги ФГ «Дніпро», яка надійшла до Господарського суду Дніпропетровської області до судового засідання, призначеного на 20.06.2024. Оскільки заяву про відвід було заявлено обґрунтовано і вчасно (тобто протягом 10 днів з дня отримання скаржником ухвали про відкриття провадження у справі і не пізніше початку підготовчого засідання, тобто до 20.06.2024), то вказану заяву мав розглядати інший склад суду відповідно до частини третьої статті 38 ГПК України.

184. Велика Палата Верховного Суду вважає вказані аргументи скаржника необґрунтованими, оскільки засідання у справі було призначене на 20.06.2024, тоді як заява ФГ «Дніпро» про відвід судді від 18.06.2024 надійшла до суду 18.06.2024.

185. Частиною третьою статті 39 ГПК України передбачено, що якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу і заява про такий відвід надійшла до суду за три робочі дні (або раніше) до наступного засідання, вирішення питання про відвід здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому частиною першою статті 32 цього Кодексу. Такому судді не може бути заявлений відвід. Якщо заява про відвід судді надійшла до суду пізніше ніж за три робочі дні до наступного засідання, така заява не підлягає передачі на розгляд іншому судді, а питання про відвід судді вирішується судом, що розглядає справу.

186. Оскільки заява ФГ «Дніпро» про відвід судді від 18.06.2024 надійшла до суду пізніше ніж за три робочі дні до судового засідання, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що така заява підлягала розгляду в порядку, визначеному абзацом другим частини третьої статті 39 ГПК України.

Щодо відступу вiд висновку Верховного Суду у складі колегії судів Касаційного адміністративного суду у справi № 340/2214/19

187. Передаючи на розгляд Великої Палати Верховного Суду цю справу № 904/1615/22, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду посилався на необхідність відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23.04.2021 у справі № 340/2214/19, зроблених за результатами аналізу положень Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про фермерське господарство», стосовно того, що державний виконавець зобов'язаний вживати заходів щодо примусового виконання рішень, у тому числі накладати арешт на корпоративні права боржника у разі відсутності у боржника коштів на рахунках у банках та інших фінансових установах.

188. З огляду на висновки, зроблені у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного у постанові від 23.04.2021 у справі № 340/2214/19.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

189. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

190. За змістом статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

191. Зважаючи на викладене в мотивувальній частині цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а постанову Центрального апеляційного господарського суду від 30.10.2024 та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 02.07.2024 - без змін.

Судові витрати

192. Відповідно до частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

193. Оскільки Велика Палата Верховного Суду залишає касаційну скаргу без задоволення, судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, покладається на скаржника.

Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 02.07.2024 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 30.10.2024 у справі № 904/1615/22залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяС. О. ПогрібнийСуддя-доповідачІ. В. ТкачСудді:О. О. БанаськоС. І. КравченкоО. В. БілоконьО. В. КривендаІ. А. ВоробйоваС. Ю. МартєвМ. М. ГімонК. М. ПільковО. А. ГубськаН. С. СтефанівА. А. ЄмецьТ. Г. СтрелецьЛ. Ю. КишакевичО. С. ТкачукВ. В. КорольВ. Ю. Уркевич

Джерело:
ЄДРСР 134456469

УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді: Левицької Т.В.
при секретарі Олійнику Б.М.

за участю

представника заявника ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду матеріали цивільної справи за клопотанням ОСОБА_2 , заінтересована особа: ОСОБА_3 про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернулась до суду з клопотанням про визнання в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, а саме рішення Дільничного суду м. Форхгайма (Німеччина) від 29 листопада 2017 року у справі 3 F 719/16 в частині розірвання шлюбу, позивач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянство німецьке, та відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянство українське, яким шлюб, зареєстрований 06.03.2007 року Київським відділом державної реєстрації шлюбів Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), запис в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу № 049309, розірвано.

Рішення набрало законної сили 09.01.2018 року.

Визнання вищевказаного рішення суду в Україні потрібно для отримання в органах реєстрації актів цивільного стану документального підтвердження того, що в Україні немає зареєстрованого шлюбу.

В судовому засіданні представник заявника підтримала клопотання та просила задовольнити клопотання з підстав, наведених у ньому.

Заінтересована особа в судове засідання не з'явилась, про дату та час розгляду справи повідомлений в установленому законом порядку.

Як вбачається з матеріалів клопотання, рішенням Дільничного суду м. Форхгайма (Німеччина) від 29 листопада 2017 року у справі 3 F 719/16 про розірвання шлюбу за позовом ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до відповідача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , шлюб, зареєстрований 06.03.2007 року Київським відділом державної реєстрації шлюбів Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), запис в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу № 049309, розірвано.

Зазначене рішення набрало законної сили 09.01.2018 року, про що безпосередньо зазначено у самому рішенні. Належним чином засвідчену та перекладену на українську мову копію вказаного рішення додано до матеріалів справи.

Заявником зазначено, що між Україною та Федеративною Республікою Німеччина відсутній міжнародний договір, який передбачає порядок визнання та виконання іноземних рішень.

Відповідно до ст. 471 ЦПК України рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.

Принцип взаємності полягає в тому, що держава, яка дотримується цього принципу, надає на своїй території аналогічні права і бере на себе аналогічні зобов'язання.

За приписом ст. 472 ЦПК України клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, подається заінтересованою особою до суду в порядку, встановленому статтями 464-466 цього Кодексу для подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, з урахуванням особливостей, визначених цією главою.

До клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, додаються такі документи: 1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про визнання якого порушується клопотання; 2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили, якщо це не зазначено в самому рішенні; 3) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною 2 ст. 11 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що якщо застосування права іноземної держави залежить від взаємності, то вважається, що воно існує, оскільки не доведено інше.

Відповідно до ст. 81 Закону України «Про міжнародне приватне право», в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили.

Згідно з вимогами ч.ч. 1, 2 ст. 462 ЦПК України рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних справ) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності. У разі якщо визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу взаємності, вважається, що він існує, оскільки не доведено інше.

Зважаючи на те, що між Україною та Федеративною Республікою Німеччина відсутні договірні відносини про правову допомогу, суд приходить до висновку про необхідність застосування принципу взаємності.

Відповідно до п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 24.12.1999 року «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражі і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» зазначено, що клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) суд розглядає у визначених ними межах і не може входити в обговорення правильності цих рішень по суті, вносити до останніх будь-які зміни.

Відповідно до п. 17 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року за № 12 рішення про розірвання шлюбу є таким, яке не потребує виконання.

Застосування принципу взаємності заінтересованою особою не спростовано.

Як встановлено судом, визнання рішення іноземного суду в Україні необхідне ОСОБА_2 для отримання в органах реєстрації актів цивільного стану документального підтвердження розірвання шлюбу.

Таким чином, принцип взаємності означає, що рішення суду певної держави повинно визнаватись та виконуватись в Україні, якщо тільки немає доказів того, що рішення українських судів не визнаються і не можуть бути виконані на території такої держави.

Оскільки між Україною та Федеративною Республікою Німеччиною не укладено договору про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, то рішення суду цієї держави визнається в Україні за принципом взаємності і відсутність двостороннього договору не може бути підставою для невизнання рішення.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що для даних правовідносин слід застосовувати принцип взаємності для визнання рішення суду.

У відповідності до вимог ч. 6 ст. 473 ЦПК України за наслідками розгляду клопотання, а також заперечення у разі його надходження, суд постановляє ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню.

Зважаючи на вищевикладене, суд вважає, що клопотання про визнання рішення іноземного суду в частині розірвання шлюбу необхідно задовольнити.

Керуючись ст. ст. 259-261, 353-355, 462, 464-466, 471-473 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Клопотання ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ),заінтересована особа: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце перебування: АДРЕСА_2 ) про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню - задовольнити.

Визнати на території України рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню в частині розірвання шлюбу, а саме: рішення Дільничного суду м. Форхгайма (Німеччина) від 29 листопада 2017 року у справі 3 F 719/16, позивач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянство німецьке, та відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянство українське, яким шлюб, що зареєстрований 06.03.2007 року у м. Києві, запис в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу № 049309, розірвано.

Ухвалу суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду, шляхом подання апеляційної скарги, протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Ухвала суду набирає законної сили після закінчення зазначених вище строків, або після перегляду ухвали в апеляційному порядку, якщо її не скасовано.

Суддя:

Джерело:
ЄДРСР 133059142

18 грудня 2025 року

м. Київ

cправа № 580/3888/24

провадження № 11-324апп25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Шевцової Н. В.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Гімона М. М., Губської О. А., Ємця А. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Стефанів Н. С., Ткача І. В., Уркевича В. Ю.,

розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року (суддя Гаврилюк В. О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2024 року (судді Файдюк В. В., Губська Л. В., Мєзєнцев Є. І.) в адміністративній справі № 580/3888/24 за позовом Публічного акціонерного товариства «Черкасиобленерго» до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови,

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. Публічне акціонерне товариство «Черкасиобленерго» (далі - ПАТ «Черкасиобленерго») звернулося до Черкаського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, у якому просило визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної' виконавчої служби Міністерства юстиції України Торбинської Оксани Миколаївни про арешт коштів боржника від 02 квітня 2024 року у виконавчому провадженні № 74225920 в межах зведеного виконавчого провадження № 73774348 щодо накладення арешту на грошові кошти Відокремленого структурного підрозділу «Уманські енергетичні мережі» ПАТ «Черкасиобленерго».

2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що спірна постанова є протиправною, адже державний виконавець наклав арешт у виконавчому провадженні № 74225920 в межах зведеного виконавчого провадження № 73774348 на суму 2 101 515 991,42 грн, тоді як загальна сума заборгованості ПАТ «Черкасиобленерго» станом на час винесення спірної постанови складає 1 359 487 484,21 грн, що значно менше, ніж указано в постанові.

3. За доводами позивача, державний виконавець порушив вимоги Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), оскільки не здійснив перевірки виконання боржником судових рішень, чим не дотримався засад справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень.

4. Крім того, позивач зазначив, що спірна постанова не відповідає вимогам Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, оскільки не містить найменувань усіх стягувачів, переліку всіх виконавчих проваджень, що перебувають у зведеному виконавчому провадженні № 73774348, а також дати об'єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження № 73774348.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

5. Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року позов задоволено повністю.

6. Визнано протиправною та скасовано постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Торбинської О. М. про арешт коштів боржника від 02 квітня 2024 року у виконавчому провадженні № 74225920 в межах зведеного виконавчого провадження № 73774348 щодо накладення арешту на грошові кошти Відокремленого структурного підрозділу «Уманські енергетичні мережі» ПАТ «Черкасиобленерго».

7. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2024 року апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишено без задоволення, а рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року - 6ез змін.

8. Суди обох інстанцій погодилися з доводами позивача, що орган державної виконавчої служби прийняв оскаржувану постанову необґрунтовано, оскільки сума, на яку накладено арешт, не відповідає фактичній сумі заборгованості.

9. Суди виходили з того, що відповідно до Закону № 1404-VIII під час здійснення виконавчого провадження виконавець зобов'язаний проводити перевірку виконання боржниками рішень та накладати арешт лише на ту суму коштів, що відповідає сумі стягнення, задля забезпечення реального виконання рішення.

10. Як установили суди, державний виконавець не здійснював перевірки стану виконання боржником судових рішень під час прийняття оскаржуваної постанови. Вказане дає підстави погодитися з доводом позивача, що державний виконавець не дотримався засад справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень.

11. Суди підкреслили, що невідповідність розміру актуальної заборгованості відповідача станом на 02 квітня 2024 року сумі грошових коштів, на яку накладено арешт, свідчить про недотримання державним виконавцем вимог Закону № 1404-VІІІ.

12. Доводи відповідача про те, що позивач не повідомляв державного виконавця про добровільну сплату ним частини боргу в інших виконавчих провадженнях, суди обох інстанцій відхилили, вказавши на те, що відповідно до положень Закону № 1404-VIII до повноважень державного виконавця належить проведення перевірки виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню.

13. Таких висновків суди попередніх інстанцій дійшли, керуючись правовою позицією Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний господарський суд), викладеною в постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07.

Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог та позиція інших учасників справи

14. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, просив скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

15. Касаційну скаргу подано з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), з огляду на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 18, частини четвертої статті 19, статей 48, 56 Закону № 1404-VIII, пункту 8 розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 29 вересня 2016 року № 2832/5).

16. За доводами скаржника, висновок судів попередніх інстанцій про невідповідність суми арештованих коштів фактичній сумі заборгованості позивача у межах зведеного виконавчого провадження на час прийняття спірної постанови є помилковим. Суди не врахували вимог статті 48 Закону № 1404-VIII, згідно з якими стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. При цьому наведена норма надає державному виконавцеві право самостійно визначати розмір та обсяг арешту майна (коштів) боржника для забезпечення реального виконання рішення. Крім того, скаржник указував, що позивач не надав доказів на підтвердження факту повідомлення державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про добровільну сплату частини боргу в інших виконавчих провадженнях, що має істотне значення для оцінки правомірності дій державного виконавця.

17. Скаржник також наполягав на необґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій про непроведення державним виконавцем перевірки стану виконання боржником судових рішень та недотримання ним у зв'язку із цим засад справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень. Щодо цього скаржник зазначив, що частина третя статті 18 Закону № 1404-VIII надає державному виконавцю право, а не обов'язок проводити перевірку виконання боржниками судових рішень. 3акон не зобов'язує державного виконавця здійснювати таку перевірку саме на момент прийняття постанови про арешт. Натомість у подальшому державний виконавець вживав заходи щодо перевірки виконання боржником рішень, що підлягають виконанню, зокрема направляв відповідні запити до стягувачів щодо залишку заборгованості у межах зведеного виконавчого провадження № 73774348.

18. Окремо скаржник указав, що суди попередніх інстанцій безпідставно врахували правову позицію Касаційного господарського суду, викладену в постанові від 1 квітня 2024 року у справі № 4/69/07. На його погляд, правовідносини у вказаній справі не є тотожними до спірних, а тому правова позиція Верховного Суду у наведеній справі не могла бути застосована судами при вирішенні цього спору.

Рух касаційної скарги

19. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд) від 08 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2024 року у цій справі.

20. ПАТ «Черкасиобленерго» подало відзив на касаційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому просило залишити касаційну скаргу без задоволення.

21. Ухвалою Касаційного адміністративного суду від 21 серпня 2025 року справу № 580/3888/24 за позовом ПАТ «Черкасиобленерго» до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

22. 18 вересня 2025 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 580/3888/24 та призначила її до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників у приміщенні Верховного Суду.

Короткий зміст ухвали Касаційного адміністративного суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

23. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 346 КАС України, Касаційний адміністративний суд виснував, що наявні правові підстави для відступлення від висновку Касаційного господарського суду, викладеного у постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07, щодо застосування пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII.

24. Мотивуючи ухвалу про передачу справи, Касаційний адміністративний суд зазначив, що Касаційний господарський суд, аналізуючи положення частини третьої статті 18 Закону № 1404-VІII, у своїй постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07 фактично сформулював правовий висновок про те, що невиконання державним виконавцем обов'язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень ( пункт 3.6 цієї постанови).

25. Касаційний адміністративний суд не погодився з таким висновком Касаційного господарського суду та вважає, що наявні підстави для відступу від цього висновку, зазначивши, що норма пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII не встановлює обов'язку виконавця проводити перевірку виконання рішень у кожному провадженні. Закон передбачає лише право на таку перевірку, що виключає тлумачення її як імперативної.

26. Крім того, Касаційний адміністративний суд врахував, що настання негативних наслідків для боржника через невиконання покладених на нього Законом обов'язків, зокрема щодо інформування виконавця, не можна розцінювати як результат протиправних дій (бездіяльності) виконавця щодо перевірки виконання боржником рішення під час прийняття постанови про арешт майна (коштів) боржника.

27. З огляду на викладене Касаційний адміністративний суд вважає, що наявні правові підстави для відступлення від висновку Касаційного господарського суду, викладеного в постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07, щодо застосування пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

28. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що необхідність відступу від висновку щодо застосування норми (норм) права виникає з певних визначених об'єктивних причин, які повинні бути чітко окреслені та аргументовані. До того ж відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.

29. У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя є незалежним та керується верховенством права, здійснюючи правосуддя (стаття 129 Конституції України).

30. У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.

31. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

32. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), зміни суспільного контексту.

33. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначено, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

34. Першим ключовим питанням, яке належить з'ясувати в цьому касаційному провадженні, є правильність застосування судами попередніх інстанцій правової позиції, висловленої Касаційним господарським судом у постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07.

35. Частиною п'ятою статті 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

36. Згідно з системним аналізом норм адміністративного процесуального законодавства, під час вирішення справ суди враховують не будь-які висновки Верховного Суду, а ті, які висловлені Верховним Судом у подібних правовідносинах.

37. У пунктах 25- 27, 39 постанови від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовним, суб'єктним та об'єктним критеріями.

38. З-поміж цих критеріїв змістовний (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

39. Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, потрібним є специфічний суб'єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об'єкт.

40. На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

41. У справі № 4/69/07 боржник - Відкрите акціонерне товариство «Енергопостачальна компанія «Миколаївобленерго» (далі - АТ «Миколаївобленерго») звернувся до господарського суду зі скаргою на рішення та дії державного виконавця, в якій просив:

- визнати неправомірними дії старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сніжинського Тараса Євгенійовича щодо винесення постанови про арешт коштів боржника від 03 липня 2023 року у виконавчому провадженні № 3642797 на загальну суму 196 824 587,15 грн;

- визнати неправомірною та скасувати постанову про арешт коштів боржника від 03 липня 2023 року у виконавчому провадженні № 3642797 на загальну суму 196 824 587,15 грн.

42. Скарга обґрунтована тим, що у виконавчому провадженні № 3642797, до якого зведено виконавчі провадження про стягнення боргу з АТ «Миколаївобленерго» на користь стягувача - Державного підприємства «Енергоринок» за п'ятьма виконавчими документами, 03 липня 2023 року державний виконавець прийняв постанову про арешт коштів боржника на загальну суму 196 824 587,15 грн, з яких: 178 931 470,14 грн - залишок боргу за виконавчими документами, 17 893 147,01 грн - виконавчий збір. На думку скаржника, дії державного виконавця щодо накладення арешту на рахунки його філій на загальну суму 196 824 587,15 грн, яка значно перевищує фактичну суму боргу - 178 911 066,32 грн, за відсутності постанови про стягнення з боржника виконавчого збору є безпідставними й такими, що порушують права АТ «Миколаївобленерго».

43. За умовами частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону (пункт 1). Однак на порушення наведених положень Закону державним виконавцем під час прийняття оскаржуваної постанови перевірки виконання боржником судових рішень проведеного не було, чим не дотримано засад справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень.

44. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2024 року у справі №4/69/07 зазначив, що за умовами частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону (пункт 1).

45. Касаційний господарський суд указав, що, як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, на порушення наведених положень Закону державним виконавцем при винесенні оскаржуваної постанови від 03 липня 2023 року не було проведено перевірки виконання боржником судових рішень, чим не дотримано засад справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень.

46. Зокрема, відповідно до довідки АТ «Миколаївобленерго» щодо стану заборгованості перед Державним підприємством «Енергоринок» за судовими рішеннями Господарського суду Миколаївської області у справах № 3/177, № 11/274, № 9/217/6, № 12/472/07 та № 4/69/07 загальна сума заборгованості станом на 31 травня 2023 року складала 183 426 247,81 грн, а станом на 30 червня 2023 року та відповідно на дату накладення арешту 03 липня 2023 року - 178 911 066,32 грн. Втім в оскаржуваній постанові від 03 липня 2023 року зазначено, що станом на день винесення постанови залишок боргу за виконавчими документами становить 178 931 470,14 грн.

47. Таким чином, Касаційний господарський суд констатував, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що оскаржувана постанова від 03 липня 2023 року на загальну суму 196 824 587,15 грн прийнята державним виконавцем безпідставно, оскільки сума, на яку накладений арешт, не відповідає дійсності.

48. У справі, що розглядається, боржник - ПАТ «Черкасиобленерго» звернувся до адміністративного суду з позовом до державного виконавця, в якому просив:

- визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Торбинської Оксани Миколаївни від 02 квітня 2024 року про арешт коштів боржника у виконавчому провадженні № 74225920 в рамках зведеного виконавчого провадження № 73774348.

49. Позов обґрунтовано тим, що державний виконавець безпідставно наклав арешт на кошти боржника у виконавчому провадженні № 74225920 в рамках зведеного виконавчого провадження № 73774348 на суму 2 101 515 991,42 грн, оскільки загальна сума заборгованості ПАТ «Черкасиобленерго» станом на час прийняття оскаржуваної постанови складала 1 359 487 484,21 грн, що значно менше від суми, зазначеної в постанові. Окрім того, зазначено, що спірна постанова не відповідає вимогам Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5.

50. Здійснивши порівняльний аналіз за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями, Касаційний адміністративний суд правильно зазначив, що правовідносини, з яких виник спір у цій справі, є подібними з правовідносинами у справі № 4/69/07. Зокрема, в обох справах боржниками заявлено вимоги про визнання неправомірною та скасування постанови про арешт коштів в рамках зведеного виконавчого провадження, обґрунтовані, серед іншого, невідповідністю суми арешту фактичному розміру заборгованості на дату прийняття постанови.

51. Отже, правова позиція Касаційного господарського суду в постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07 щодо застосування частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII є релевантною у контексті розгляду питання про необхідність проведення державним виконавцем перевірки виконання боржником судових рішень під час прийняття постанови про арешт коштів боржника у тому числі й у межах зведеного виконавчого провадження.

52. Таким чином, твердження скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неправомірно врахували зазначену правову позицію Касаційного господарського суду, викладену в постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07, під час вирішення цього спору, є необґрунтованими.

53. Наступним ключовим питанням, яке підлягає вирішенню в цьому касаційному провадженні, є правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, зокрема частини третьої статті 18, частини четвертої статті 19, статей 48, 56 Закону № 1404-VIII, пункту 8 розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 29 вересня 2016 року № 2832/5).

54. Вирішуючи зазначене питання, Касаційний адміністративний суд врахував, що Касаційний господарський суд, аналізуючи положення частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII у своїй постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07, фактично сформулював правовий висновок про те, що невиконання державним виконавцем обов'язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень.

55. Касаційний адміністративний суд не погодився з таким висновком Касаційного господарського суду та вважає, що є підстави для відступу від нього з огляду на таке.

56. Так, Касаційний господарський суд постановою від 01.04.2024 касаційну скаргу Міністерства юстиції України залишив без задоволення, а ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 06.10.2023 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.12.2023 у справі № 4/69/07 залишив без змін.

57. Касаційний господарський суд у постанові від 01.04.2024 у справі № 4/69/07 зазначив, що за умовами частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону (пункт 1). Однак, як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, на порушення наведених положень Закону державним виконавцем при винесенні оскаржуваної постанови від 03.07.2023 не було проведено перевірку виконання боржником судових рішень, чим не дотримано засад справедливості, неупередженості, об'єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень.

58. Велика Палата Верховного Суду не погоджується із вказаним висновком з таких міркувань.

59. Так, законодавець передбачив чіткий порядок вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні. Державний виконавець наділений відповідними повноваженнями, він повинен дотримуватись цих вимог законодавства з метою забезпечення максимального дотримання засад, передбачених Законом України «Про виконавче провадження».

60. Вчинення державним виконавцем дій, визначених законом для виконання судового рішення, буде вважатися належними у разі вжиття останнім усіх необхідних (можливих) заходів у їх передбаченій нормативно-правовим актом певній послідовності для повного виконання виконавчого документа у встановлені законом строки, з дотриманням прав учасників виконавчого провадження - стягувача та боржника.

61. Статтею 1 Закону № 1404-VІІІ визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

62. Згідно зі статтею 2 Закону № 1404-VIII виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов'язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 😎 співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

63. Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 1404-VІІІ примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та в передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

64. Частиною першою статті 18 Закону № 1404-VIII установлено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

65. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 18 Закону №1404-VIII виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

66. Отже, під час здійснення виконавчого провадження виконавець зобов'язаний неупереджено, ефективно, своєчасно та в повному обсязі вживати заходів щодо примусового виконання рішень, дотримуючись способу та порядку виконання, встановлених виконавчим документом і цим Законом.

67. Положеннями пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону.

68. Аналіз наведеної норми вказує на те, що в межах здійснення виконавчого провадження законодавець наділяє виконавця повноваженням здійснювати перевірку виконання боржниками рішень, які підлягають примусовому виконанню відповідно до цього Закону.

69. Здійснення такої перевірки є правом виконавця, реалізація якого залежить від його розсуду, а не імперативно обов'язковою дією у кожному виконавчому провадженні чи перед кожною процесуальною виконавчою дією.

70. Крім того, в абзаці третьому частини другої статті 56 Закону № 1404-VIII установлено, що постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.

71. Отже, Закон № 1404-VIII установлює чіткі та стислі строки для прийняття виконавцем постанови про арешт майна (коштів) боржника - під час відкриття виконавчого провадження або не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. За цих умов арешт майна (коштів) боржника є процесуальною дією, що має забезпечувальний характер, і вчиняється виконавцем автоматично, без попередньої перевірки стану виконання рішення боржником у розумінні пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII, оскільки застосування цього заходу безпосередньо пов'язане з настанням визначеного юридичного факту (відкриття виконавчого провадження чи виявлення майна).

72. Надзвичайно стислі строки, у межах яких слід застосувати вказаний захід примусового виконання рішень, фактично унеможливлює проведення виконавцем перевірки виконання боржником рішень у цей час.

73. Наведене свідчить, що законодавець не пов'язує прийняття постанови про арешт майна (коштів) з проведенням перевірки виконавцем стану виконання боржником рішення, яке підлягає примусовому виконанню. Отож відсутність такої перевірки сама собою не свідчить про порушення виконавцем принципів неупередженості, ефективності, своєчасності і повноти вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні.

74. Слід також враховувати, що відповідно до частини четвертої статті 19 Закону № 1404-VIII сторони зобов'язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов'язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - також про зміну місця роботи.

75. Тобто законодавець визначив механізм отримання виконавцем актуальної інформації щодо стану виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню, в разі їх добровільного повного чи часткового виконання боржниками: оперативне інформування виконавця покладається на сторони виконавчого провадження шляхом обов'язкового повідомлення про вказані обставини.

76. Настання негативних наслідків для боржника через невиконання покладених на нього Законом обов'язків, зокрема щодо інформування виконавця, не можна розцінювати як результат протиправних дій (бездіяльності) виконавця щодо перевірки виконання боржником рішення під час прийняття постанови про арешт майна (коштів) боржника.

77. Так, у позовній заяві позивач вказує на те, що ПАТ «Черкасиобленерго» в добровільному порядку за рішеннями судів сплатило на користь стягувачів частину боргу, а також врегулювало зі стягувачами частину заявленої позивачем до стягнення суми заборгованості, надаючи при цьому копії платіжних інструкцій та акти зарахування зустрічних однорідних вимог згідно з договорами як доказ зменшення заборгованості.

78. Водночас суди попередніх інстанцій не встановили, що позивач подавав державному виконавцю або до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України документи, які підтверджують сплату частини боргу.

79. Крім того, згідно із частиною восьмою статті 19 Закону № 1404-VIII особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, зобов'язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій.

80. Аналіз статті 19 Закону № 1404-VIII свідчить, що обов'язки сторін виконавчого провадження- це нормативно закріплені вид та межі правової поведінки стягувача та боржника, дотримання яких є обов'язковим.

81. Отже, невиконання обов'язків можна характеризувати як уникнення сторонами виконавчого провадження, зокрема боржником, здійснення покладених на них законами та підзаконними актами обов'язків та зобов'язань під час примусового виконання судового рішення, що призвело чи може призвести до негативних наслідків або заподіяння шкоди.

82. Таким чином, винесення державним виконавцем оскаржуваної постанови про арешт коштів боржника від 02 квітня 2024 року у ВП № 74225920 у межах зведеного ВП № 73774348 відповідно до статті 56 Закону № 1404-VIII є складовою частиною примусового виконання рішення. А тому державний виконавець під час виконання своїх обов'язків у ВП №74225920 діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

83. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Касаційного господарського суду, викладеного в постанові від 01 квітня 2024 року у справі № 4/69/07, щодо застосування пункту 1 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII, вказавши, що проведення перевірки виконавцем під час здійснення виконавчого провадження виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону, не має імперативного характеру, а є дискреційним повноваженням виконавця, і, відповідно, не є обов'язковою процесуальною дією в кожному випадку.

84. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

85. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.

86. Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05.12.2018 у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21.08.2019 у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30.06.2020 у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09.09.2020 у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29.09.2020 у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09.02.2021 у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 08.06.2021 у справах № 346/1305/19 (пункт 32) та № 487/8206/18 (пункт 95), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08.06.2022 у справі № 362/643/21 (пункт 45).

87. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 521/21255/13-ц).

Розгляд справи по суті

88. З метою визначення меж розгляду справи Велика Палата Верховного Суду має застосовувати правила статті 341 КАС України, відповідно до якої суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

89. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

90. Ухвалою Касаційного адміністративного суду від 08 серпня 2024 року касаційне провадження було відкрите на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

91. Велика Палата Верховного Суду, перевіривши доводи касаційної скарги виходячи з меж касаційного перегляду, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, дійшла таких висновків.

92. Суди попередніх інстанцій установили, що на виконанні у Відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України перебуває зведене виконавче провадження № 73774348 щодо стягнення коштів з боржника - ПАТ «Черкасиобленерго», до складу якого, зокрема, входить виконавче провадження № 74225920 (з виконання наказу Господарського суду Черкаської області № 17-14-01/1494 (925/909/23), виданого 08 січня 2024 року про стягнення з ПАТ «Черкасиобленерго» на користь ПрАТ «НЕК» «Укренерго» 454 658 418,55 грн боргу; 68 790 053,02 грн інфляційних втрат; 24 134 930,83 грн -три проценти річних та 939 400,00 грн судового збору.

93. 02 квітня 2024 року державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України прийняв постанову про арешт коштів у виконавчому провадженні № 74225920, якою наклав арешт на грошові кошти, що належать Відокремленому структурному підрозділу «Уманські енергетичні мережі ПАТ «Черкасиобленерго», в межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження у сумі 2 101 515 991,42 грн.

94. Уважаючи, що відповідач протиправно наклав у виконавчому провадженні № 74225920 арешт на суму 2 101 515 991,42 грн, оскільки загальна сума заборгованості позивача у зведеному виконавчому провадженні № 73774348 є меншою через сплату ним частини заборгованості у добровільному порядку, позивач звернувся з цим позовом до суду.

95. Ураховуючи мотиви, наведені у попередніх розділах цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду констатує, що суди попередніх інстанцій, розглянувши цю справу по суті, дійшли помилкового висновку щодо обов'язку виконавця відповідно до Закону № 1404-VIII під час здійснення виконавчого провадження проводити перевірку виконання боржниками рішень та лише після такої перевірки вчиняти дії щодо накладання арешту.

96. Разом з тим суди попередніх інстанцій не встановили та матеріали справи не підтверджують подання позивачем державному виконавцю або до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України документів на підтвердження сплати частини боргу, як того імперативно вимагає частина четверта статті 19 Закону № 1404-VIII.

97. Також суди не врахували приписів частини четвертої статті 19 Закону № 1404-VIII щодо обов'язку сторони невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником.

98. Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи рішення у цій справі, вважає за необхідне звернути увагу судів попередніх інстанцій на необхідність врахування того, що встановлення факту подання або неподання боржником документів на підтвердження сплати частини боргу до винесення постанови про арешт є істотною обставиною для правильного вирішення справи щодо обґрунтування накладання виконавцем арешту.

99. Відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції обмежений у праві встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

100. З огляду на зазначену процесуальну вимогу Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості встановити факт подання боржником документів на підтвердження сплати частини боргу до винесення постанови про арешт, а тому вважає за необхідне направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

101. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

102. Оскільки порушень норм матеріального права припустилися суди обох інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України підлягає частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 243, 341, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України задовольнити частково.

Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 травня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2024 року в адміністративній справі № 580/3888/24 скасувати, а справу направити на новий розгляд до Черкаського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н. В. Шевцова

Судді: О. О. Банасько О. Л. Булейко І. А. Воробйова М. М. Гімон О. А. Губська А. А. Ємець Л. Ю. Кишакевич В. В. Король С. І. КравченкоО. В. Кривенда М. В. Мазур С. Ю. Мартєв К. М. Пільков С. О. Погрібний Н. С. Стефанів І. В. Ткач В. Ю. Уркевич

Джерело:
ЄДРСР 132746774

10 вересня 2025 року

м. Київ

справа № 367/252/24

провадження № 14-21цс25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідачки Ступак О. В.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Губської О. А., Ємця А. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Погрібного С. О., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Шевцової Н. В.

розглянула справу

за касаційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького Олега Леонідовича

на ухвалу Київського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року у складі колегії суддів Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.

та за касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представницею - адвокаткою Сидоренко Наталією Олександрівною

на постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року у складі колегії суддів Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.

за позовом приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького Олега Леонідовича в інтересах ОСОБА_1

до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Андрейків Інна Володимирівна,

про визнання недійсними шлюбного договору та договорів дарування, визначення частки боржника в спільному майні.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст вимог і підстав позову

1. У січні 2024 року приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Мілоцький О. Л. (далі також - приватний виконавець) в інтересах ОСОБА_1 (боржниці) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними шлюбного договору й договорів дарування та визначення частки боржника в спільному майні.

2. Позивач обґрунтовував пред`явлений позов тим, що у нього на виконанні перебувають виконавчі листи про стягнення боргу з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 , видані на підставі заочного рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 листопада 2021 року у справі № 758/7498/20.

Зазначав, що під час здійснення виконавчих дій установлено, що у боржниці немає майна, за рахунок якого можна задовольнити вимоги стягувачки. Водночас ОСОБА_1 з 26 червня 1987 року до 22 лютого 2018 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , у період якого подружжя набуло у власність земельну ділянку та житловий будинок, які на праві власності були зареєстровані за чоловіком.

Після настання строку повернення суми позики (01 липня 2017 року) за договором від 01 червня 2016 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , позичальниця 06 лютого 2018 року уклала з ОСОБА_2 шлюбний договір, за умовами якого набуте подружжям у період шлюбу майно є особистою власністю того з подружжя, за ким таке майно зареєстровано. Надалі ОСОБА_2 подарував земельну ділянку та житловий будинок доньці сторін - ОСОБА_3 .

Приватний виконавець уважає, що метою укладення зазначених правочинів було уникнення ОСОБА_1 цивільно-правової відповідальності та ухилення від виконання позикових зобов`язань перед кредиторкою - ОСОБА_4 .

3. З урахуванням наведеного приватний виконавець просив суд ухвалити рішення, яким:

- визнати недійсним шлюбний договір, укладений 06 лютого 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрейків І. В. за реєстровим № 32;

- визнати недійсним договір дарування будинку, укладений 14 серпня 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрейків І. В. за реєстровим № 613;

- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, укладений 14 серпня 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрейків І. В. за реєстровим № 615;

- визначити за боржницею ОСОБА_1 частку в спільному майні в розмірі 1/2 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 та 1/2 частини земельної ділянки за цією ж адресою.

4. Разом із позовною заявою приватний виконавець в інтересах ОСОБА_1 подав до суду заяву про забезпечення позову, в якій просив накласти арешт на спірне нерухоме майно та заборонити державним реєстраторам вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо цього майна.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

5. Ірпінський районний суд Київської області ухвалами від 11 січня 2024 року позовну заяву приватного виконавця та заяву про забезпечення позову направив за підсудністю до Подільського районного суду міста Києва.

6. Ухвали мотивував тим, що справа не підсудна цьому суду, а тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 31 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) має бути передана на розгляд іншому суду.

7. Київський апеляційний суд ухвалою від 06 лютого 2024 року повернув апеляційну скаргу приватного виконавця на ухвали Ірпінського міського суду Київської області від 11 січня 2024 року особі, яка її подала.

8. Ухвалу мотивував тим, що приватний виконавець не надав документів на підтвердження повноважень на представництво інтересів ОСОБА_1 .

9. Подільський районний суд міста Києва ухвалою від 16 лютого 2024 року позовну заяву приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 повернув особі, яка її подала.

10. Суд обґрунтовував постановлену ухвалу тим, що Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII«Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) не визначає повноважень державного або приватного виконавця на звернення до суду з позовом в інтересах стягувача або боржника у виконавчому провадженні. У зв`язку із цим суд уважав, що позов поданий особою, яка не має права на його підписання.

11. Київський апеляційний суд постановою від 19 квітня 2024 року задовольнив апеляційну скаргу приватного виконавця, ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2024 року скасував, а справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.

12. Апеляційний суд мотивував зазначену постанову тим, що приватний виконавець має право звертатися від імені боржника з позовною заявою про оспорення фраудаторних правочинів та визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, а також як учасник такої справи має право оскаржувати судові рішення.

13. Висновки суду першої інстанції про те, що приватний виконавець не наділений повноваженнями на звернення з позовом в інтересах стягувача або боржника у виконавчому провадженні, апеляційний суд оцінив як помилкові та такі, що не узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог і доводів касаційних скарг

14. У березні 2024 року приватний виконавець Мілоцький О. Л. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року і направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

15. Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, за змістом яких виконавець за певних умов фактично наділений правом на звернення до суду з позовом від імені боржника.

16. У червні 2024 року представниця ОСОБА_1 - адвокатка Сидоренко Н. О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.

17. Підставою касаційного оскарження судового рішення вказувала те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в ухвалі Верховного Суду від 10 липня 2023 року у справі № 199/1895/23, та зазначила про потребу відступлення від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11.

18. Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що приватний / державний виконавець взагалі не має процесуальної правоздатності для звернення до суду з позовною заявою незалежно від предмета і підстав позову у зв`язку з тим, що немає відповідної вказівки про це в законі. На переконання заявниці, правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року в цивільній

справі № 2-591/11, не відповідає вимогам закону й стала помилковою передумовою для звернення державних і приватних виконавців до суду з вимогами про визнання недійсними фраудаторних правочинів, укладених між боржником та третіми особами, а також для звернення до суду з позовами про визначення частки боржника у майні в разі наявності спору про право.

РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

19. Ухвалами Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 березня та 26 червня 2024 року відкрито касаційні провадження за касаційною скаргою приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 та касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представницею - адвокаткою Сидоренко Н. О.

20. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 грудня 2024 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 29 січня 2025 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду для уточнення (конкретизації) правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11:

«Спір про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, є спором між боржником й іншими співвласниками майна. Після відкриття провадження за позовною заявою виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, боржник набуває статусу позивача (абзац перший частини п`ятої статті 56 ЦПК України).

Оскільки виконавець може звертатися з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від волі боржника чи навіть всупереч такій волі, та враховуючи, що процесуальний кодекс не містить вичерпного регулювання участі виконавця у позовному провадженні, підлягають застосуванню правила частин третьої, четвертої статті 57 ЦПК України: зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою виконавця; якщо боржник не підтримує заявлених позовних вимог, то це не є підставою для залишення подання без розгляду.

Відмова боржника від позову, подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє виконавця права підтримувати позов і вимагати розгляду справи по суті».

Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

21. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду посилався на те, що згідно із частиною першою статті 56 ЦПК України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, що підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб.

22. За змістом статті 56 ЦПК України такими особами є, зокрема, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор. Інші фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і брати участь у цих справах за наявності підстав, передбачених законом.

23. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зауважив, що у Законі України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», Законі № 1404-VIII та ЦПК України не передбачено повноважень державного (приватного) виконавця на звернення до суду з позовом в інтересах сторони виконавчого провадження у порядку цивільного судочинства.

24. В ухвалі зазначено, що приватний виконавець не є учасником спірних правовідносин і у цьому судовому провадженні спір безпосередньо не стосується прав та обов`язків приватного виконавця, а тому він не вправі самостійно звертатися в інтересах однієї зі сторін до суду з позовом без належної правової підстави на підтвердження можливості такого звернення.

25. Колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі покликалася, що метою правосуддя є захист порушених, оспорюваних прав, свобод, які належать безпосередньо особі, що звертається до суду щодо їх захисту.Тож позов може подавати позивач або інша особа в його інтересах для захисту права та охоронюваного законом інтересу саме позивача, а не іншої особи. Водночас особа, яка звертається до суду від імені позивача, повинна діяти в інтересах позивача, тобто вчиняти дії, які стосуються захисту його інтересів, а не навпаки.

26. Натомість, за висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у справі № 2-591/11, приватного виконавця фактично було наділено не передбаченим законом та не властивим для нього повноваженням звертатися до суду з позовом в інтересах інших осіб, зокрема боржника. Водночас приватний виконавець, здійснюючи повноваження з виконання судового рішення, фактично діє в інтересах саме стягувача, а не боржника, який має протилежний інтерес у справі і, очевидно, не може бути визначений як позивач.

27. На переконання Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, визнання права виконавця на подання позову в інтересах боржника, але по суті проти його волі і всупереч його інтересам, легалізувало примусове призначення особи позивачем у справі, що, безумовно, є неприпустимим з огляду на основні засади та принципи цивільного судочинства.

28. В ухвалі зазначено, що висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у справі № 2-591/11, потребують уточнення, адже їх застосування судами може призвести до порушень основних засад цивільного судочинства та безпосередньо норм закону, зокрема як-от:

- основоположний принцип звернення особи до суду з позовом щодо захисту лише своїх прав (стаття 4 ЦПК України);

- можливість звернення до суду органів чи посадових осіб в інтересах інших осіб винятково у випадках, визначених законом (стаття 4 ЦПК України);

- принцип диспозитивності щодо розгляду справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог та можливість розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (статті 2, 13 ЦПК України). У цьому контексті колегія суддів додатково зазначила, що приватний виконавець визначив боржника позивачем без його волі, а, за висновками Великої Палати Верховного Суду, позивача було не тільки позбавлено права розпоряджатися своїми правами на власний розсуд, а й встановлено заборону на реалізацію певного переліку прав без згоди виконавця, чим також порушено принцип процесуальної рівності учасників судового процесу перед законом і судом. Більше того, позивач (боржник), в інтересах якого подано позов, теоретично може оскаржувати судове рішення про задоволення позову, що створює відповідну колізію процесуальних прав учасників справи;

- принцип верховенства права, згідно з яким суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (статті 2, 10 ЦПК України).

29. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що у цій справі позов приватного виконавця спрямований на повернення майна боржнику з метою звернення стягнення на нього для задоволення вимог стягувача. Тобто наслідком звернення приватного виконавця з позовом може бути втручання у право власності набувача майна за договором, яке гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, і таке втручання має бути вчинено відповідно до закону. Водночас закон не наділяє приватного виконавця повноваженнями на звернення з позовом в інтересах, зокрема, боржника у виконавчому провадженні, а тому відповідно до численної практики ЄСПЛ таке втручання буде кваліфіковане як порушення статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї. Отже, зазначені висновки в разі їх застосування у судовій практиці не тільки будуть порушувати засадничі принципи цивільного судочинства, а й матимуть наслідком порушення прав особи, які гарантовані Конвенцією.

30. Дослідивши практику розгляду спорів за позовом заінтересованої особи, яка є стягувачем в іншій справі та права якої порушені правочином про відчуження майна, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зауважив, що така практика має багаторічну історію. Останніми роками такі правочини кваліфікувалися як фраудаторні, і такий спосіб захисту, як правило, є доволі ефективним. Тому втручання в єдність судової практики, її зміна в цій частині в результаті формування висновків у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 2-591/11, на переконання колегії суддів, є невиправданими.

31. В ухвалі також згадується наявність окремої думки суддів Великої Палати Верховного Суду у справі № 2-591/11, які звернули увагу на певні вади та суперечності закону у висновках щодо можливості приватного (державного) виконавця звертатися з позовом в інтересах інших осіб.

32. В ухвалі зазначено, що результат аналізу застосування зазначених висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених у справі № 2-591/11, в інших справах свідчить про їх поодинокість та, по суті, незастосовність у силу їх неефективності, неузгодженості із законодавством, необґрунтованості підстав представництва.

33. Підсумовуючи, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зауважив, що залишення у судовій практиці висновків, викладених у згаданій постанові Великої Палати Верховного Суду,без їх вдосконалення та уточнення в подальшому може призвести до ухвалення судами різних судових рішень щодо повноважень приватного (державного) виконавця на звернення з позовом до суду, а також може мати наслідком позбавлення громадян права власності без законних на те підстав та повноважень і, відповідно, констатацію ЄСПЛ порушення Україною приписів Конвенції.

ВСТАНОВЛЕНІ СУДАМИ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

34. Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 26 червня 1987 року перебували в шлюбі, під час якого чоловік набув у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3210945300:01:083:0013 на АДРЕСА_1 .

35. На зазначеній земельній ділянці подружжя збудувало житловий будинок під № 10-Б.

36. 01 липня 2016 року ОСОБА_4 (кредиторка) і ОСОБА_1 (позичальниця) уклали договір № 3 про надання поворотної фінансової допомоги, за умовами якого ОСОБА_1 отримала в борг 100 000 дол. США, що було еквівалентно 2 483 000 грн, зі строком повернення до 01 липня 2017 року.

37. 06 лютого 2018 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_2 шлюбний договір, за умовами якого набуте подружжям у період шлюбу майно є особистою власністю того з подружжя, за ким таке майно зареєстровано.

38. Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 22 лютого 2018 року у справі № 758/1323/18 шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 розірвано.

39. 14 серпня 2018 року між ОСОБА_2 та донькою подружжя - ОСОБА_3 укладено договори дарування (реєстрові № № 613 і 615), за яким остання набула у власність зазначені вище житловий будинок і земельну ділянку.

40. Заочним рішенням Подільського районного суду міста Києва від 04 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року, стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 суму боргу у розмірі 80 000 дол. США, що за курсом Національного банку України становило 2 099 200 грн; пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожен день прострочення у розмірі 28 558,90 дол. США, що за курсом Національного банку України становило 749 385,54 грн, та три проценти річних за користування коштами у розмірі 4 803,29 дол. США, що за курсом Національного банку України становило 107 145,53 грн. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.

41. Виконавчі листи, видані 08 лютого 2023 року на виконання судового рішення, перебувають на виконанні у приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького О. Л. та зведені у виконавче провадження № НОМЕР_1.

42. У зведеному виконавчому провадженні приватний виконавець установив, що у боржниці ОСОБА_1 немає майна, за рахунок якого можна задовольнити вимоги стягувача на загальну суму, що перевищує 4 000 000 грн.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Межі розгляду справи касаційним судом

43. У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 ЦПК України (частина перша статті 402 цього Кодексу).

44. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

45. Основним питанням, на яке Велика Палата Верховного Суду має надати відповідь під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, є те, чи має виконавець повноваження на звернення до суду з позовом в інтересах учасників виконавчого провадження; якщо так, то в інтересах яких саме учасників.

Щодо порядку звернення виконавця до суду з вимогою про визначення частки боржника у спільному майні

46. Насамперед потрібно зазначити, що приватний виконавець, хоча і є суб`єктом незалежної професійної діяльності, проте уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання судових рішень у порядку, встановленому законом.

47. Тому на приватного виконавця, так само як і на державного виконавця, поширюються приписи частини другої статті 19 Конституції України, які передбачають обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб (чи прирівняних до них осіб) діяти відповідно до належних їм повноважень, які зазвичай визначаються законом.

48. Повноваження виконавця на вчинення виконавчих дій наведені у статті 18 Закону № 1404-VIII через визначення переліку прав і обов`язків виконавця.

49. Зокрема, у частині першій статті 18 Закону № 1404-VIIIзазначено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

50. У частині третій зазначеної статті визначені права виконавця у виконавчому провадженні, де в пункті 22 вказано, що виконавець може здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.

51. У частині шостій статті 48 Закону № 1404-VIIIвстановлено алгоритм дій виконавця у разі виникнення потреби у зверненні стягнення на майно, яким боржник володіє спільно з іншими особами, у якій зазначено, що в разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

52. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах, регламентовано в розділі VI ЦПК України.

53. До компетенції судів ЦПК України та Закон № 1404-VIIIвідносять широке коло питань, пов`язаних з виконанням судового рішення, які можна поділити на дві групи:

1) розгляд заяв (подань) державного виконавця чи сторін виконавчого провадження щодо вирішення питань, які виникають під час здійснення виконавчого провадження;

2) розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність виконавця під час виконавчого провадження.

54. Тож залежно від предмета судового розгляду суд у виконавчому провадженні виконує дві основні функції: забезпечувальну і контрольну.

Контрольна функція суду є очевидною та полягає в перевірці судом рішень, дій чи бездіяльності виконавця на предмет дотримання ним вимог закону під час здійснення виконавчого провадження.

Натомість реалізація забезпечувальної функції відбувається через попереднє санкціонування судом найбільш важливих процесуальних виконавчих дій, вчинення яких потребує встановлення додаткових гарантій дотримання прав учасників виконавчого провадження, які й забезпечуються судом.

55. Забезпечувальна функція суду у виконавчому провадженні знайшла свій прояв, зокрема, у статті 443 ЦПК України, згідно з якою питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішує суд за поданням державного чи приватного виконавця. Суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

56. Отже, як у Законі № 1404-VIII, так і в ЦПК України законодавець надав виконавцю право ініціювати питання визначення частки боржника в спільному з іншими особами майні.

57. У наведених нормах права також визначена форма звернення виконавця до суду - подання, яка пов`язується насамперед з тим, що виконавець апелює до суду з метою забезпечення виконання судового рішення у вже вирішеному судом спорі.

58. Водночас не виключаються випадки, коли під час розгляду судом подання виконавця щодо визначення частки боржника в спільному майні між співвласниками такого майна або іншими заінтересованими особами виникає спір про право на це майно.

59. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що правовий інструмент, встановлений у статті 443 ЦПК України, не покликаний врегульовувати наявні спори між співвласниками майна (співвласниками майна та іншими особами), а є практичною реалізацією заміни режиму права спільної сумісної власності на режим права спільної часткової власності, коли є чітко визначеними частки осіб, які спільно володіють певним майном, задля забезпечення виокремлення частки боржника, на яку може бути звернено стягнення.

60. Найпоширенішою сферою застосування приписів цієї статті на практиці є спільне володіння боржником майном, набутим ним у шлюбі або отриманим у порядку приватизації (зокрема, коли у свідоцтві про право власності не визначені частки членів сім`ї, які набувають житло у власність).

61. Під час вирішення подання виконавця суд досліджує документи, які підтверджують право власності боржника та інших осіб на майно, яким вони володіють спільно, що презюмується на підставі закону, і визначає частки співвласників у праві власності на таке майно. Водночас суд не вирішує питання про виділ частки боржника чи про поділ майна, що є спільною власністю.

62. А тому в разі виникнення спору про право на майно, частку в якому потрібно визначити для боржника у виконавчому провадженні, чи про розмір часток співвласників, виконавець вправі звернутися до суду з такою вимогою у позовному провадженні.

63. Визначаючи правове підґрунтя такого звернення в порядку позовного провадження, Велика Палата Верховного Суду вважає за доцільне послатися на частину першу статті 18 Закону № 1404-VIII, за змістом якої виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

64. У цьому контексті Велика Палата Верховного Суду підтримує власні висновки, сформульовані у постанові від 06 жовтня 2020 року

у справі № 2-24/494-2009, про те, що виконавець може звернутися до суду з вимогою про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від наявності спору про право на таке майно, з урахуванням уточнень, здійснених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, які полягали в тому, що в разі наявності спору щодо визначення частки боржника у спільному майні, звернення виконавця до суду завжди по сутті має характер позовної заяви (незалежно від її назви), оскільки вона звернена до суду з метою вирішення матеріального спору, і така заява має подаватися в порядку позовного провадження, а не в порядку розділу VI ЦПК України.

65. Так само Велика Палата Верховного Суду погоджується з власними висновками про те, що розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 443 ЦПК України не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції за наявності спору про право, у зв`язку із чим стаття 443 ЦПК України підлягає застосуванню винятково, якщо немає спору про право (пункти 55, 56 постанови від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11).

66. Водночас Велика Палата Верховного Суду наголошує, якщо під час розгляду клопотання виконавця про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, суд за конкретних обставин доходить висновку, що він не має можливості визначити частку боржника через наявність спору (щодо належності об`єкта, розміру часток тощо), то це є підставою для відмови у задоволенні такого клопотання, оскільки вирішення спору виходить за межі юрисдикційної діяльності суду під час розгляду процесуальних звернень, пов`язаних із виконанням судових рішень.

67. Наведене узгоджується з усталеним підходом до розуміння процедури виконавчого провадження як завершальної стадії судового провадження, що не дозволяє вирішувати нові спори на цій стадії.

68. Відмова у задоволенні клопотання виконавця про визначення частки боржника у майні, яким він спільно володіє з іншими особами, не позбавляє виконавця права повторно звернутися до суду з поданням про визначення частки боржника у спільному майні після усунення (припинення) обставин, які стали підставою для відмови, або з відповідною позовною заявою, яка може бути пред`явлена в інтересах стягувача (а не боржника) у виконавчому провадженні, про що детально буде зазначено в наступному розділі цієї постанови.

69. Велика Палата Верховного Суду додатково звертає увагу на те, що наявність спору про право під час вирішення подання виконавця має оцінюватися судами не формально, а з урахуванням усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення цього процесуального питання.

70. Саме лише посилання іншого співвласника на невизнання ним належності боржнику прав на частку в праві спільної власності на майно не є безумовним підтвердженням наявності спору про право, адже такий спір має бути реальним, а не гіпотетичним.

71. Під час дослідження судом матеріалів про визначення частки боржника в спільному майні за поданням виконавця врахуванню підлягають обставини об`єктивної дійсності, які переконливо підтверджують наявність або відсутність спору про право власності на майно, яким володіє боржник спільно з іншими особами, а також поведінка боржника та співвласників такого майна за критерієм її добросовісності.

72. До прикладу, якщо суд під час розгляду подання виконавця встановить, що боржник володіє майном спільно з іншим із подружжя, продовжує перебувати в шлюбі або після його розірвання не має жодних неврегульованих спорів щодо спільного майна, і обставини придбання такого майна під час перебування у шлюбі є очевидними і неспростовними, то суд, пославшись на презумпцію спільності майна подружжя, вправі вирішити подання виконавця по суті і визначити частку боржника в спільному майні.

73. Натомість, якщо суд з`ясує на підставі наданих йому матеріалів, що між співвласниками майна (співвласниками майна та іншими заінтересованими особами) дійсно є спір щодо правового режиму такого майна чи щодо розміру часток співвласників, і такий спір пов`язується з обставинами, які виникли незалежно від існування в одного зі співвласників боргу перед кредитором (зокрема, але не виключно - з`явилися до виникнення боргу у такого співвласника), суд з посиланням на неможливість вирішення спору про право в межах розгляду процесуального питання, пов`язаного з виконанням судового рішення, відмовляє в задоволенні подання виконавця.

74. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зробити застереження, що хоча виконавець і має право на звернення до суду з вимогою про визначення частки боржника у майні, яким він спільно володіє з іншими особами, у формі подання або позовної заяви залежно від наявності спору про право на таке майно, відповідне повноваження виконавця спрямоване винятково на повне та своєчасне виконання рішення суду, яке набрало законної сили і не перешкоджає особам, права яких безпосередньо порушені, оспорені чи не визнані, самостійно звернутися до суду за захистом своїх прав.

75. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що формою звернення виконавця до суду з вимогою про визначення частки боржника у майні, яким він спільно володіє з іншими особами, є подання (стаття 443 ЦПК України).

76. Водночас, оскільки передбачена наведеною статтею процедура не спроможна врегулювати наявний спір про право на майно та не забезпечує дотримання засад змагальності судового процесу, то в разі встановлення існування спору про право на відповідне майно, що унеможливлює визначення частки боржника у цьому майні в процедурі, визначеній статтею 443 ЦПК України, виконавець може звернутися до суду з вимогою про визначення частки боржника в ньому в порядку позовного провадження.

Щодо порядку звернення виконавця до суду з вимогою про визнання договору, укладеного боржником з метою уникнення звернення стягнення на майно, недійсним

77. Як уже зазначалося, виконавець на підставі приписів частини першої статті 18 Закону № 1404-VIIIзобов`язаний вживати усіх необхідних та передбачених законом заходів щодо примусового виконання рішень.

78. Процедура виконавчого провадження є істотною гарантією прав його сторін (стягувача і боржника). Внутрішньою формою діяльності будь-якого державного органу (у тому числі державної виконавчої служби чи приватного виконавця) є встановлений законом порядок здійснення низки однорідних процесуальних дій, її організація, внутрішня структура, тобто процесуальна форма. Процесуальна форма діяльності виконавця визначається як встановлений законодавством порядок, згідно з яким відбувається діяльність, спрямована на реалізацію функцій та виконання завдань щодо примусового виконання судових рішень.

79. Тож основною метою діяльності виконавця та його безпосереднім завданням є сприяння виконанню судових рішень, які на підставі статті 129-1 Конституції України є обов`язковими на всій території України. Для досягнення зазначеної мети виконавець зобов`язаний вживати всіх заходів, передбачених законом, у межах своєї компетенції.

80. За змістом пункту 1 частини першої статті 10 Закону № 1404-VIII до заходів примусового виконання рішень належить звернення стягнення на майно боржника, у тому числі якщо воно перебуває в інших осіб.

81. Державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб`єкти у разі здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов`язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулася така особа.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня отримання повідомлення зобов`язаний ухвалити рішення про накладення арешту на майно та/або на кошти / електронні гроші, що знаходяться на рахунках / електронних гаманцях боржника в банках, небанківських надавачах платіжних послуг, емітентах електронних грошей, у порядку, визначеному статтею 56 цього Закону, крім випадку, коли на таке майно арешт уже накладено з тих самих підстав (частина третя статті 9 Закону № 1404-VIII).

82. Укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним, крім випадків продажу у процесі приватизації майна, яке входить до складу єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства, внесеного до Єдиного реєстру боржників (частина четверта статті 9 Закону № 1404-VIII).

83. Оскільки в статті 9 Закону № 1404-VIII врегульовано алгоритм дій не учасників виконавчого провадження, а безпосередньо виконавця та уповноважених органів і установ, до яких звертається боржник, то Велика Палата Верховного Суду констатує, що правочини щодо майна боржника, які призвели до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, можуть бути визнані недійсними судом за зверненням виконавця, у провадженні якого перебуває виконавче провадження щодо конкретного боржника.

84. Водночас очевидно, що таке звернення повинне відбуватися в порядку позовного провадження, оскільки чинним процесуальним законодавством іншого механізму для визнання правочину недійсним не передбачено. Таке фундаментальне питання, як встановлення дійсності або недійсності правочину, потребує дотримання засад змагальності і не може бути вирішене судом за зверненням виконавця на стадії виконання судового рішення в іншій справі.

85. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець реалізовує покладені на нього державою функції та забезпечує дотримання принципу обов`язковості судових рішень. Засобом забезпечення виконання судового рішення може вважатися й звернення виконавця до суду з позовом про визнання вчиненого боржником на шкоду стягувачу правочину недійсним.

86. У цьому контексті Велика Палата Верховного Суду підтримує сформульовані нею у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 висновки про те, що покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить правилам статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України.

87. Велика Палата Верховного Суду враховує, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має не особистий, а винятково службовий інтерес, який полягає у виконанні покладених на нього державою посадових обов`язків і досягненні такого результату, за якого судове рішення буде виконаним.

88. Водночас забезпечення найбільш сприятливої ситуації для досягнення виконання судового рішення відповідає не лише інтересам суспільства, яке, безумовно, зацікавлене в підтриманні правопорядку в державі, а й майновим та/або немайновим інтересам стягувача у виконавчому провадженні.

89. Наведене не означає, що виконавець у виконавчому провадженні зобов`язаний діяти лише в інтересах стягувача, адже всі виконавчі дії повинні вчинятися з дотриманням прав усіх сторін виконавчого провадження, зокрема й боржника. Проте, оскільки метою здійснення виконавчого провадження є повне та своєчасне виконання судового рішення, то вжиття виконавцем усіх необхідних заходів для досягнення цієї мети потрібно розглядати як таке, що відповідає як загальним засадам принципів верховенства права і обов`язковості судових рішень, так і правомірним інтересам стягувача у конкретному виконавчому провадженні.

90. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду висновує, що виконавець має право звернутися до суду з позовом щодо оспорення фраудаторного правочину саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні.

91. З цих же міркувань у разі наявності спору про право на майно, яким боржник володіє спільно з іншими особами, позов про визначення частки боржника у такому майні також пред`являється виконавцем в інтересах стягувача у виконавчому провадженні, оскільки як вимоги, спрямовані на повернення майна у власність боржника (спільну власність боржника та інших осіб), так і вимоги щодо визначення частки боржника у такому майні мають на меті забезпечення повного та своєчасного виконання судового рішення у спосіб звернення стягнення на майно боржника, що відповідає майновим інтересам стягувача.

92. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує, що за захистом своїх невизнаних, оспорених або порушених прав має насамперед звертатися особа, чиї права не визнаються, оспорюються або порушуються. У цьому випадку такою особою, безумовно, є кредитор - стягувач у виконавчому провадженні.

93. Проте якщо стягувач з певних причин за захистом своїх прав у спосіб оспорення фраудаторного правочину не звертається, то такий позов може пред`явити виконавець, оскільки таке право йому надано законом, а саме частиною четвертою статті 9 Закону № 1404-VIII.

94. У справі, яка переглядається, виконавець пред`явив позов, зокрема, про визнання правочинів недійсними та визначення частки боржника в спільному майні.

95. Підставою для визнання шлюбного договору та договору дарування недійсними виконавець визначив те, що такі договори укладені боржником на шкоду кредитору (стягувачу у виконавчому провадженні) з метою запобігання звернення стягнення на майно в межах виконання судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів, тобто є фраудаторними.

96. Водночас позов виконавець пред`явив в інтересах боржника, незважаючи на те, що підставою позову визначено порушення цим же боржником засад добросовісності та, фактично, вчинення ним протиправних дій, спрямованих на приховання майна в процедурі виконавчого провадження.

97. Тобто склалася процесуальна ситуація, за якої особою, в інтересах якої діє виконавець, зазначено боржника, інтереси якого є протилежними намірам виконавця, який звертається із таким позовом, оскільки інтереси боржника навіть наближено не полягають у визнанні укладених ним правочинів недійсними.

98. Конфлікт конкуруючих інтересів тієї особи, яка пред`явила позов, та особи, в чиїх інтересах позов заявлено, унеможливлює виконання судом завдання цивільного судочинства, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

99. Відповідно пред`явлення виконавцем позову в інтересах боржника має наслідком або повернення позовної заяви заявникові на підставі пункту 4 частини четвертої статті 185 ЦПК України, або (якщо провадження вже відкрите) залишення її без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України.

Щодо відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду

100. Формулюючи підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступу від висновків, сформульованих у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, зокрема, про те, що виконавець може звертатися з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від волі боржника чи навіть всупереч такій волі.

101. Вирішуючи питання про наявність підстав для відступу від наведених висновків, Велика Палата Верховного Суду враховує, що Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зауважила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

102. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.

103. Отже, має існувати необхідність відступу і така необхідність має виникати з певних об`єктивних причин, що повинні бути чітко визначені та аргументовані; також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.

104. Насамперед Велика Палата Верховного Суду зауважує, що погоджується з висновками, сформульованими нею у справі № 2-591/11, про те, що стаття 443 ЦПК України підлягає застосуванню винятково за відсутності спору про право, і про те, що виконавець вправі звернутися до суду з вимогою про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний, оскільки в першому випадку виконавець звертається до суду з поданням, а в іншому - з позовною заявою.

105. Саме на суд покладено обов`язок з установлення наявності спору про право під час вирішення питання про визначення частки боржника, зокрема, шляхом надання оцінки запереченням інших співвласників, поданих на стадії розгляду судом подання виконавця.

106. Водночас Велика Палата Верховного Суду не погоджується з визначеними у справі № 2-591/11 процесуальними наслідками встановлення судом наявності спору про право під час розгляду подання виконавця з таких мотивів.

107. Так, аналіз вжитого законодавцем у статті 443 ЦПК України формулювання правила - «питання про визначення частки боржника … вирішується судом за поданням виконавця» - дає підстави зробити висновок, що за результатами розгляду відповідного клопотання суд може або задовольнити його й визначити частку боржника в спільному майні, або відмовити у його задоволенні.

108. Натомість у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що в разі, якщо під час розгляду подання виконавця суд установить наявність спору про право, то таке подання підлягає залишенню без розгляду із роз`ясненням виконавцю права на звернення до суду в порядку позовного провадження.

109. Зазначений висновок мотивовано наявністю у ЦПК України прогалини в частині відсутності алгоритму дій суду в разі виявлення спору про право під час розгляду подання виконавця про визначення частки боржника в спільному майні, яку, за висновком Великої Палати Верховного Суду, належить заповнити шляхом застосування за аналогією закону частини шостої статті 294 ЦПК України, відповідно до якої, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

110. Вирішуючи питання про відступ від такого висновку, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що умови кодифікації процесуального закону та структура ЦПК України передбачають, зокрема, види, форми і стадії судочинства. Для кожного з них передбачено свої правила, процедури, права і обов`язки учасників процесу, повноваження суду.

111. На кожній стадії процесу суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

112. Велика Палата Верховного Суду констатує, що поширення правил окремого провадження на розгляд звернень, пов`язаних із виконанням судового рішення, є неможливим з огляду на різну правову природу зазначених інститутів процесуального права.

113. Наявність у суду сумнівів щодо належності боржнику майна на праві спільної власності з іншими особами не може свідчити про відсутність у суду компетенції розглянути по суті подання про визначення частки боржника в спільному майні за правилами, встановленими розділом VI ЦПК України.

114. У випадку встановлення факту належності боржнику майна на праві спільної власності з іншими особами, суд наділений повноваженнями постановити ухвалу про задоволення подання виконавця.

115. Водночас необґрунтованість подання державного виконавця (відсутність документів, які б однозначно підтверджували обставину належності боржнику майна спільно з іншими особами, обґрунтовані заперечення інших осіб щодо їх спільного з боржником володіння таким майном тощо) є підставою для відмови в задоволенні подання, а не залишення його без розгляду.

116. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих у постанові від 08 червня 2022 року

у справі № 2-591/11, про те, що в разі виявлення спору про право під час розгляду подання виконавця суд залишає таке подання без розгляду.

117. До того ж, Велика Палата Верховного Суду хоча й погоджується зі своїм висновком, сформульованим у постанові від 08 червня 2022 року

у справі № 2-591/11, про те, що виконавець вправі звертатися до суду з позовом про визначення частки боржника у спільному майні та оспорення фраудаторного правочину, проте з мотивів, викладених у цій постанові, висновує, що такий позов пред`являється виконавцем саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні. Тому висновки, сформульовані у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, підлягають уточненню.

118. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду вважає за потрібне окреслити основні аспекти відступу від висновків, зроблених нею у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, та їх конкретизації:

- стаття 443 ЦПК України врегульовує ситуацію, у якій немає спору про право між співвласниками майна. Якщо такий спір наявний, суд відмовляє в задоволенні подання виконавця, а виконавець (або особа, права якої порушено) вправі звернутися до суду в порядку позовного провадження. Водночас суд має встановити, що спір є реальним, а не штучно створеним чи гіпотетичним;

- виконавець має право звернутися до суду з позовом про визначення частки боржника в спільному майні та про оспорення укладеного боржником правочину, наслідком якого є неможливість виконання судового рішення, проте такий позов може бути пред`явлений винятково в інтересах стягувача у виконавчому провадженні. Якщо ж позов пред`явлено в інтересах боржника, то позовна заява підлягає поверненню заявникові без відкриття провадження у справі, а якщо це встановлено після відкриття провадження у справі, то такий позов підлягає залишенню без розгляду з підстав, наведених у пункті 98 цієї постанови.

119. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого вона відступила, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду.

Щодо розгляду касаційних скарг

Щодо касаційної скарги виконавця

120. Київський апеляційний суд ухвалою від 06 лютого 2024 року повернув апеляційну скаргу приватного виконавця на ухвали Ірпінського міського суду Київської області від 11 січня 2024 року особі, яка її подала, з тих підстав, що виконавець не надав документів на підтвердження повноважень на представництво інтересів ОСОБА_1 , яка є боржницею у виконавчому провадженні.

121. Не погодившись із такою ухвалою, виконавець оскаржив її у касаційному порядку, посилаючись на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, за змістом яких виконавець за певних умов наділений правом на звернення до суду з позовом від імені боржника.

122. З огляду на висновки, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у мотивувальній частині цієї постанови, та на здійснений відступ від висновків у справі № 2-591/11 і їх конкретизацію, касаційна скарга виконавця підлягає залишенню без задоволення, а ухвала Київського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року - без змін як така, що постановлена з дотриманням норм процесуального права.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_1

123. Подільський районний суд міста Києва ухвалою від 16 лютого 2024 року повернув позовну заяву приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 особі, яка її подала, з тих підстав що Закон № 1404-VIII не передбачає повноважень державного або приватного виконавця на звернення до суду з позовом в інтересах стягувача або боржника у виконавчому провадженні.

124. Київський апеляційний суд постановою від 19 квітня 2024 року задовольнив апеляційну скаргу приватного виконавця, ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2024 року скасував, а справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.

125. Не погодившись із такою постановою, ОСОБА_1 , діючи через свою представницю, оскаржила її до суду касаційної інстанції, просила її скасувати, а ухвалу суду першої інстанції залишити в силі.

126. З урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду частково погоджується з доводами касаційної скарги боржниці про те, що виконавець не має повноважень для звернення до суду з позовом в інтересах боржника у виконавчому провадженні.

127. Отже, суд першої інстанції зробив правильний висновок про повернення виконавцю поданої ним позовної заяви в інтересах ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини четвертої статті 185 ЦПК України.

128. З огляду на викладене, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням у силі ухвали Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2024 року.

Щодо відступу від висновків об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

129. Дійшовши висновку про скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення в силі ухвали місцевого суду, Велика Палата Верховного Суду тим самим підтвердила можливість перегляду в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, скасованої постановою апеляційного суду, з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

130. Водночас Велика Палата Верховного Суду має зауважити, що під час касаційного перегляду цієї справи (після подання касаційних скарг у цій справі) об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 380/970/24 та за наслідками її розгляду ухвалою від 19 березня 2025 року закрила касаційне провадження за такою скаргою.

131. Ухвала мотивована тим, що відповідно до частини другої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ухвали суду першої інстанції, які підлягають касаційному оскарженню, за своєю суттю є такими, що або мають певний вплив на права та обов`язки учасників процесу, який за своїм характером та природою може прирівнюватися до впливу, який має рішення суду, яким вирішено спір по суті (ухвали про: забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову), або перешкоджають реалізації учасникам процесу фундаментального права на доступ до суду, тобто перешкоджають подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвали про: повернення позовної заяви, відмову у відкритті провадження у справі, залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі).

132. На думку об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, якщо відповідне втручання чи обмеження щодо прав і свобод учасника адміністративного процесу усунуте судом апеляційної інстанції, а ухвала суду першої інстанції, яка становила таке втручання, скасована, то і відсутній предмет касаційного перегляду.

133. Суд зазначив, що в разі ухвалення судом апеляційної інстанції постанови про скасування ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвали про: повернення позовної заяви, відмову у відкритті провадження у справі, залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі) та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції усуваються перешкоди для подальшого провадження у справі, тому суд касаційної інстанції згідно з правилами КАС України не має повноважень для перегляду такої постанови апеляційного суду.

134. З огляду на викладене, об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова суду апеляційної інстанції, прийнята за результатом перегляду ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвал про: повернення заяви позивачеві (заявникові), відмови у відкритті провадження у справі, залишення позову (заяви) без розгляду, закриття провадження у справі), якою така ухвала була скасована, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду, не може бути предметом касаційного оскарження.

135. Висновок об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з огляду на подібність норм, які регулюють питання апеляційного оскарження судових рішень у цивільному, господарському та адміністративному видах судочинства, є універсальним у питанні застосування відповідних норм процесуального права.

136. Водночас Велика Палата Верховного Суду з таким висновком не погоджується та вважає наявними підстави для відступу від нього з таких мотивів.

137. За змістом пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

138. Подібні за змістом приписи містяться й у частині другій статті 328 КАС України, де зазначено, що у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, ухвали, зазначені у пунктах 3, 4, 12, 13, 17, 20 частини першої статті 294 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

139. До таких ухвал належать, зокрема, ухвали про відмову у відкритті та закриття провадження у справі, повернення позовної заяви та залишення її без розгляду. Такі ухвали за своєю суттю завжди стосуються питання забезпечення учасникам справи доступу до правосуддя та реалізації ними права на ефективний захист порушених прав належним і справедливим судом. Саме тому законодавець передбачив можливість перегляду зазначеного фундаментального процесуального питання найвищим судом у системі судоустрою України.

140. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що як пункт 2 частини першої статті 389 ЦПК України, так і частина друга статті 328 КАС України пов`язують можливість касаційного оскарження певних ухвал винятково з дотриманням учасниками справи принципу інстанційності, тобто із самим фактом перегляду таких ухвал в апеляційному порядку, після чого учасник справи отримує процесуальну можливість звернутися до суду касаційної інстанції.

141. Жодна з норм чинного процесуального законодавства не ставить наявність в особи права на касаційне оскарження ухвали місцевого суду в залежність від результату її перегляду апеляційним судом.

142. Правову позицію об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду можна було б застосувати в ідеальній правовій ситуації, в якій апеляційний суд завжди бездоганно застосовує норми процесуального права. Натомість такий підхід не враховує випадків, коли суд першої інстанції постановив законну й обґрунтовану ухвалу (правильно визначився з юрисдикцією спору, встановив відсутність у позивача процесуальної дієздатності тощо), проте саме апеляційний суд допустив помилку, безпідставно скасувавши ухвалу суду першої інстанції, яка відповідала вимогам процесуального закону.

143. Сформований об`єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду підхід, за якого усунення апеляційним судом перепон одному з учасників справи (позивачу) для подальшого провадження у цій справі перешкоджає касаційному перегляду постанови апеляційного суду, прийнятої за наслідками перегляду ухвали місцевого суду, є проявом обмежувального тлумачення норм процесуального права та, по суті, обмеженням іншої сторони (відповідача) у доступі до правосуддя, яке у цьому випадку Велика Палата Верховного Суду не може визнати виправданим і передбачуваним з точки зору змісту норм процесуального права.

144. За такого тлумачення норм процесуального права суть принципу доступу до правосуддя зводитиметься винятково до захисту прав одного учасника справи (позивача) і обмежуватиметься компетентністю та справедливістю однієї судової інстанції (апеляційного суду), тоді як законодавець прямо передбачив вирішення питань, які впливають на можливість здійснення подальшого провадження у справі, судами усіх трьох інстанцій, тобто визнав можливою перевірку законності й обґрунтованості постанов апеляційного суду, прийнятих за наслідками перегляду ухвал місцевого суду, судом касаційної інстанції.

145. Потрібно нагадати, що Велика Палата Верховного Суду вже наводила свої аргументи у справі № 490/2518/22, яка була передана на її розгляд для формулювання висновку щодо можливості касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, якою ухвалу місцевого суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

146. Ухвалою від 26 квітня 2023 року Велика Палата Верховного Суду повернула справу № 490/2518/22 на розгляд відповідній колегії Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та, серед іншого, зазначила, що у провадженні як касаційних судів у складі Верховного Суду, так і Великої Палати Верховного Суду перебувала значна кількість справ за касаційними скаргами на постанови апеляційного суду, якими скасовано ухвали суду першої інстанції та направлено справи до місцевого суду для продовження розгляду.

147. Велика Палата Верховного Суду констатувала, що такі касаційні скарги розглядаються касаційним судом по суті і розбіжностей у правозастосовній практиці щодо цього питання не виявлено, на підтвердження чого навела перелік із 25 справ, з яких 15 було розглянуто безпосередньо Великою Палатою Верховного Суду.

148. В ухвалі про повернення справи № 490/2518/22 на розгляд відповідної колегії Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також зазначено, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, наведених колегією суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, фактично спонукає постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду перебрати на себе функції законодавця і створити обмеження в доступі до правосуддя до касаційного перегляду, хоча таких обмежень Верховна Рада України у відповідних процесуальних кодексах (зокрема, у статті 389 ЦПК України) не встановила.

149. До того ж, у свої ухвалі Велика Палата Верховного Суду наголосила на неодмінності дотримання принципу законності та зауважила, що принцип доцільності касаційного перегляду цивільним законодавством не передбачений.

150. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на іншу процесуальну ситуацію, приклад якої є у справі № 127/18513/18, що перебувала у її провадженні.

151. За результатами розгляду касаційної скарги у справі № 127/18513/18 Велика Палата Верховного Суду 27 жовтня 2020 року постановила закрити касаційне провадження. Водночас підставою для закриття касаційного провадження стало не те, що відповідне судове рішення апеляційного суду не підлягає касаційному оскарженню, а винятково та обставина, що на час розгляду касаційної скарги суд першої інстанції після надходження до нього справи для продовження розгляду вже ухвалив рішення по суті спору і таке рішення було переглянуте судом апеляційної інстанції.

152. Тож у справі № 127/18513/18 розгляд касаційної скарги по суті не відповідав би завданням цивільного судочинства, адже навіть у разі встановлення судом касаційної інстанції факту допущення апеляційним судом порушень норм процесуального права відповідна постанова не могла бути скасована із залишенням у силі ухвали місцевого суду про закриття провадження у справі, оскільки розгляд цієї справи вже відбувся і перегляд його результатів можливий лише у встановленому законом порядку шляхом подання касаційної скарги на судові рішення по суті.

153. Така процесуальна ситуація, яка виникла у справі № 127/18513/18, можлива, якщо: 1) касаційна скарга на постанову апеляційного суду про скасування ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, подана вже після надходження справи до місцевого суду для продовження розгляду та ухвалення ним рішення по суті спору; 2) до суду касаційної інстанції після відкриття касаційного провадження за скаргою передано не всю цивільну справу, а виділені матеріали, що створило передумови для паралельного (одночасного) вирішення спору по суті судом першої інстанції та розгляду Верховним Судом касаційної скарги на постанову апеляційного суду, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції, що перешкоджає провадженню у справі.

154. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом пункту 15.10 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у разі подання апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції, передбачені пунктами 1, 6-9, 11, 14-16, 20, 22, 23, 37-39 частини першої статті 353 цього Кодексу (крім ухвал про відмову у прийнятті або повернення зустрічного позову, про відмову у прийнятті або повернення позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ухвал про зупинення провадження у справі, які подані з пропуском строку на їх оскарження), чи подання касаційної скарги на ухвали суду апеляційної інстанції (крім ухвал щодо забезпечення позову, зміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, ухвал про зупинення провадження у справі, які подані з пропуском строку на їх оскарження, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремих ухвал) - до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються всі матеріали. В інших випадках - до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються копії матеріалів, необхідних для розгляду скарги. За потреби суд апеляційної або касаційної інстанції може витребувати також копії інших матеріалів справи.

155. Подання апеляційних або касаційних скарг на ухвали суду першої або апеляційної інстанції не перешкоджає продовженню розгляду справи цим судом, крім випадків, коли до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються всі матеріали справи (пункт 15.11 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України).

156. Водночас якщо з певних причин суд першої інстанції розглянув справу по суті до розгляду Верховним Судом касаційної скарги на постанову апеляційного суду, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції, що перешкоджає провадженню у справі, з направленням справи для продовження розгляду до цього суду, то в такому випадку касаційне провадження підлягає закриттю з підстав, зазначених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18.

В усіх інших випадках касаційна скарга на таку постанову суду апеляційної інстанції підлягає розгляду по суті Верховним Судом.

157. Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих об`єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі № 380/970/24, та констатує, що ухвали суду першої інстанції, перелік яких міститься у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України [частині другій статті 328 КАС України, пункті 2 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України)] після їх перегляду в апеляційному порядку є предметом касаційного оскарження незалежно від результату їх перегляду судом апеляційної інстанції.

ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА

Щодо застосування статей 42, 56 ЦПК України у поєднанні з приписами статей 9, 18 Закону № 1404-VIII

158. Формою звернення виконавця до суду з вимогою про визначення частки боржника у майні, яким він спільно володіє з іншими особами, є подання (стаття 443 ЦПК України). Водночас оскільки передбачена наведеною статтею процедура не спроможна врегулювати існуючий спір про право на майно та не забезпечує дотримання засад змагальності судового процесу, то в разі наявності спору про право на відповідне майно виконавець може звернутися до суду з вимогою про визначення частки боржника в ньому в порядку позовного провадження (шляхом пред`явлення відповідного позову).

159. Наявність спору про право під час вирішення подання виконавця має оцінюватися судами не формально, а з дослідженням усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення цього процесуального питання. Саме лише посилання іншого співвласника на невизнання ним наявності у боржника частки в праві спільної власності на майно не є безумовним підтвердженням існування спору про право, адже такий спір має бути реальним, а не гіпотетичним. Суд повинен ураховувати, зокрема, поведінку боржника та співвласників такого майна за критерієм її добросовісності.

160. Оскільки в статті 9 Закону № 1404-VIII врегульовано алгоритм дій не учасників виконавчого провадження, а безпосередньо виконавця та уповноважених органів і установ, до яких звертається боржник, то правочини щодо майна боржника, які призвели до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, можуть бути визнані недійсними судом за позовом виконавця, у провадженні якого перебуває виконавче провадження щодо конкретного боржника.

161. Діяльність виконавця обумовлюється необхідністю підтримання принципів законності і верховенства права, а не інтересом конкретного учасника виконавчого провадження. Забезпечення найбільш сприятливої ситуації для досягнення виконання судового рішення відповідає не лише інтересам суспільства, яке, безумовно, зацікавлене в підтриманні правопорядку в державі, а й майновим чи немайновим інтересам стягувача у виконавчому провадженні. Тому виконавець вправі звернутися до суду з позовами про визначення частки боржника у спільному майні та про оспорення фраудаторного правочину саме в інтересах стягувача (а не боржника) у виконавчому провадженні.

162. Пред`явлення виконавцем позову в інтересах боржника має наслідком або повернення позовної заяви заявникові на підставі пункту 4 частини четвертої статті 185 ЦПК України, або (якщо провадження вже відкрите) залишення її без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 цього Кодексу.

Щодо застосування пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України (частини другої статті 328 КАС України, пункту 2 частини першої статті 287 ГПК України)

163. Ухвали суду першої інстанції, перелік яких міститься у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України (частині другій статті 328 КАС України, пункті 2 частини першої статті 287 ГПК України), після їх перегляду в апеляційному порядку є предметом касаційного оскарження незалежно від результату їх перегляду судом апеляційної інстанції.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНИХ СКАРГ

Щодо суті касаційних скарг

164. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення, а також скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині (пункти 1, 4 частини першої статті 409 ЦПК України).

165. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 410 ЦПК України).

166. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (стаття 413 ЦПК України).

167. З огляду на висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду в цій постанові, касаційна скарга виконавця підлягає залишенню без задоволення, а ухвала Київського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року - без змін як таку, що постановлена з дотриманням норм процесуального права.

168. Натомість касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню із залишенням у силі ухвали Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2024 року.

Щодо судових витрат

169. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

170. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

171. З огляду на висновки щодо суті касаційних скарг з виконавця на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, що складаються зі сплати судового збору за подання касаційної скарги в розмірі 605,60 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького Олега Леонідовича залишити без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року - без змін.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представницею - адвокаткою Сидоренко Наталією Олександрівною, задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року скасувати, а ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2024 року залишити в силі.

Стягнути з приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького Олега Леонідовича на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 605,60 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідачка О. В. Ступак

Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда

О. Л. Булейко М. В. Мазур

І. А. Воробйова С. О. Погрібний

О. А. Губська Н. С. Стефанів

А.А. Ємець Т. Г. Стрелець

Л. Ю. Кишакевич І. В. Ткач

В. В. Король В. Ю. Уркевич

С. І. Кравченко Н. В. Шевцова

Джерело:
ЄДРСР 130552487

14 травня 2025 року

м. Київ

cправа № 2/1522/11652/11

провадження № 14-137цс24

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідачки Ступак О.В.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю.Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

розглянула справу № 2/1522/11652/11

за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 ,

на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 02 березня 2023 року (суддя Федчишина Т. Ю.) та постанову Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року (колегія суддів Громік Р. Д., Дришлюк А. І., Сегеда С. М.)

за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність начальника Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), правонаступником якого є Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), ОСОБА_3 під час виконання виконавчого листа № 2/1522/11652/11, виданого 26 квітня 2013 року Приморським районним судом м. Одеси, про солідарне стягнення зі ОСОБА_4 , ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» заборгованості,

Історія справи

Зміст скарги

1. У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулася зі скаргою на бездіяльність начальника Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (код ЄДРПОУ 41405070), правонаступником якого є Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (код ЄДРПОУ 41404999),ОСОБА_3 .

2. Скаргу ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що на примусовому виконанні у Першому Приморському відділі державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) [на сьогодні - Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса)] перебував виконавчий лист № 2/1522/11652/11, виданий Приморським районним судом м. Одеси 26 квітня 2013 року на виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 січня 2013 року про стягнення з неї та ОСОБА_4 в солідарному порядку на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» суми заборгованості за кредитом, що в гривневому еквіваленті складає 1 692 657,38 грн.

3. Постановою державного виконавця від 23 травня 2013 року накладено арешт на все її рухоме, нерухоме майно та транспортні засоби. Листом Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 23 червня 2020 року її повідомлено, що матеріали виконавчого провадження ВП № НОМЕР_1 знищено за закінченням терміну зберігання. Однак до цього часу її майно обтяжено арештом та забороною на його відчуження згідно з постановами від 23 травня 2013 року, від 03 червня 2015 року, від 19 жовтня 2015 року. З метою зняття арешту з майна 24 жовтня 2022 року вона звернулася з відповідною заявою до Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса), проте листом у знятті арешту їй відмовлено.

4. Заявниця вважала, що немає підстав для збереження арештів, оскільки матеріали виконавчого провадження знищено, а вказані арешти перешкоджають їй вільно користуватися своєю власністю.

5. Із урахуванням наведених обставин заявниця просила:

- визнати протиправною бездіяльність начальника Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) Гусєва О. О. щодо незняття арешту з її майна при поверненні виконавчого документа стягувачу у виконавчому провадженні № НОМЕР_1;

- зобов`язати начальника Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) Гусєва О. О. вчинити дії щодо зняття (скасування) арешту з її нерухомого майна згідно з постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер ВП № НОМЕР_1, виданої 23 травня 2013 року Першим Приморським відділом державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, В-11/343; згідно з постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер б/н, виданої 03 червня 2015 року, видавник ОСОБА_5 , Приморський відділ державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції та згідно з постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер б/н, виданої 19 жовтня 2015 року, видавник ОСОБА_5 , Приморський відділ державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції.

Зміст судових рішень судів попередніх інстанції

6. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 02 березня 2023 року, яка залишена без змін постановою Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.

7. Судові рішення мотивовані тим, що відповідно до статті 50 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV) державний виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника тільки в разі закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі). На момент розгляду справи в судах порядок зняття арешту з майна чи коштів боржника врегульовано частинами третьою, четвертою статті 59 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII). Аналіз наведеної норми свідчить, що зняття арешту з майна здійснюється шляхом винесення виконавцем постанови. Така постанова може бути винесена на підставі постанови начальника відповідного відділу державної виконавчої служби лише у разі порушення порядку накладення арешту, в усіх інших випадках - виключно на підставі рішення суду.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 січня 2013 року про стягнення з ОСОБА_1 коштів не виконано, виконавчий збір та витрати виконавчого провадження не сплачено. Відтак заявниця не довела обов`язку державного виконавця щодо зняття арешту з її майна при поверненні виконавчого документа стягувачу. Таким чином, підстави для задоволення скарги ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльності начальника відділу державної виконавчої служби щодо незняття арешту з майна ОСОБА_1 при поверненні виконавчого документа стягувачу у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 відсутні.

Вимоги скарги щодо зобов`язання начальника виконавчої служби вчинити дії щодо зняття (скасування) арешту з майна ОСОБА_1 також не підлягають задоволенню, оскільки суд може зобов`язати державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення, зокрема вчинити дії щодо скасування (зняття арешту) лише за умови встановлення обґрунтованості скарги і визнання бездіяльності неправомірною.

Зміст вимог касаційної скарги, позиція інших учасників справи

8. 25 жовтня 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє її представник - адвокат Гареєв Є. Ш., через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове - про задоволення скарги.

9. Касаційна скарга мотивована тим, що 18 травня 2023 року сторону провадження - Перший Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) було ліквідовано та юридична особа припинила діяльність без правонаступників. Апеляційний суд не перевірив зазначених обставин. Таким чином, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а провадження у справі - закриттю на підставі положень частини першої статті 414 ЦПК України.

Суди не врахували, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким жодні інші дії державного виконавця не проводяться. Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 27 березня 2020 року у справі № 817/928/17 (адміністративне провадження № К/9901/20268/18), від 08 червня 2022 року у справі № 522/8685/13 (провадження № 61-3441св22).

Відмова у знятті арешту та посилання на те, що боржник не виконав рішення суду або не сплатив виконавчий збір у встановленому розмірі, є необґрунтованою, оскільки матеріали виконавчих проваджень знищені і встановити наявність заборгованості неможливо.

Листом від 26 квітня 2023 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» повідомило, що ОСОБА_1 станом на 25 квітня 2023 року не має діючих кредитів в АТ «Райффайзен Банк Аваль». Отже, наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, а також за відсутності будь-яких відомостей стосовно рішення про стягнення виконавчого збору, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

10. Ухвалою від 12 грудня 2023 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрила касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою її представником - адвокатом Гареєвим Є. Ш., а ухвалою від 31 жовтня 2024 року на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України передала цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, сформульованого у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 815/7269/15 (адміністративне провадження № К/9901/12587/18).

11. Мотивуючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому Законом № 606-XIV порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно з статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно з статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно з статтею 48 цього Закону (частина перша статті 30 Закону №606-XIV).

12. Виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у випадках, передбачених частиною першою статті 47 Закону № 606-XIV. Аналогічні підстави для повернення виконавчого документа стягувачу визначені і в подальшому в частині першій статті 37 Закону № 1404-VIII, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року.

13. Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону, крім випадків, коли виконавчий документ не підлягає виконанню або покладені виконавчим документом на боржника зобов`язання підлягають припиненню відповідно до умов угоди про врегулювання спору (мирової угоди), укладеної між іноземним суб`єктом та державою Україна на будь-якій стадії урегулювання спору або розгляду справи, включаючи стадію визнання та виконання рішення, незалежно від дати укладення такої угоди (частина п`ята статті 37 Закону № 1404-VIII).

14. Виконавче провадження підлягає закінченню у випадках, передбачених частинами першою та другою статті 49 Закону № 606-XIV.

15. У разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника (частини перша та друга статті 50 Закону № 606-XIV).

Схожі за змістом норми містяться в частинах першій та другій статті 40 Закону № 1404-VIII.

16. У справі, що переглядається, суди відмовили заявниці у знятті (скасуванні) арешту з її нерухомого майна, накладеного відповідно до постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, та вказали, що відповідно до Закону № 606-XIV державний виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника тільки в разі закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі). На момент розгляду справи в судах порядок зняття арешту з майна чи коштів боржника врегульовано частинами третьою, четвертою статті 59 Закону № 1404-VIII. Оскільки заявницею рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 січня 2013 року про стягнення з неї коштів не виконано, виконавчий збір та витрати виконавчого провадження не сплачено, підстави для зняття арешту, передбачені на час винесення державним виконавцем постанови про повернення виконавчого документа стягувачу у 2014 році за статтею 50 Закону № 606-XIV і на час розгляду судом скарги заявниці за статтею 59 Закону № 1404-VIII, відсутні.

17. У постанові Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 червня 2024 року у справі № 333/395/22 (провадження № 61-9753св23) зроблено висновок, що арешт майна боржника є заходом, який застосовується для забезпечення виконання судового рішення, що підлягає примусовому виконанню. У разі повернення виконавчого документа стягувачу виконавче провадження не є завершеним. Лише факт такого повернення, зокрема через відсутність у боржника майна, на яке можна звернути стягнення, не є підставою для зняття арешту з майна та коштів. Стягувач може повторно пред`явити виконавчий документ до виконання. Тоді як за заявою боржника суд може визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню, з підстав, передбачених частиною другою статті 432 ЦПК України.

Близький за змістом висновок сформульовано у постановах Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 202/1182/22, від 15 лютого 2023 року у справі № 202/1183/22, від 26 квітня 2022 року у справі № 242/4601/20, постанові Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 521/14329/20, в ухвалі Верховного Суду від 14 вересня 2023 року у справі № 754/19209/21, постановах Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 березня 2020 року у справі № 137/1649/17, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постановах від 17 січня 2018 року у справі № 910/8019/15-г, від 16 травня 2018 року у справі № 10/56-08.

18. Натомість у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 815/7269/15 (адміністративне провадження № К/9901/12587/18) сформульовано висновок про те, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який застосовується для забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню. Крім того, наслідки завершення виконавчого провадження, зокрема, у разі повернення виконавчого документа стягувачу встановлені пунктом 3.17 Інструкції з організації примусового виконання рішень, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 2 квітня 2012 року і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802 (далі - Інструкція з організації примусового виконання рішень), яким передбачено, що у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який (яка) його видав(ла), державний виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму закону, результати виконання, а також наслідки завершення відповідного виконавчого провадження (зняття арешту тощо). З наведеної норми встановлено, що у постанові про повернення виконавчого документа стягувачу державний виконавець повинен, зокрема, зазначити наслідки завершення відповідного виконавчого провадження, якими у цьому випадку є зняття арешту з майна і коштів позивача, а тому твердження скаржника, що при поверненні виконавчого документа стягувачу арешти, накладені на майно боржника, не знімаються, є безпідставними. Відтак як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким жодні інші дії державного виконавця не проводяться.

19. Отже, у практиці Касаційного цивільного та Касаційного адміністративного судів у складі Верховного Суду має місце неоднакове застосування положень законів № 606-XIV та № 1404-VIII у справах про зняття арешту з майна боржника у випадку повернення виконавчого документа стягувачу. Тому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду передала цю справу для відступу від висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, сформульованого у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 815/7269/15 (адміністративне провадження № К/9901/12587/18), щодо можливості зняття арешту з майна боржника у випадку повернення виконавчого документа стягувачу. Такий відступ має полягати у висновку, який неодноразово викладався у постановах колегій суддів Першої, Другої та Третьої судових палат Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та підтриманий судами першої й апеляційної інстанцій у справі № 2/1522/11652/11, відмовляючи заявниці у задоволенні її скарги на бездіяльність державного виконавця щодо невжиття заходів зі зняття арешту на невизначене майно. Тобто, якщо виконавець повернув виконавчий документ стягувачу, а не органу, який його видав, то виконавче провадження є незавершеним, а отже, і відсутні підстави для зняття арешту з майна боржника. Останній, якщо вважає, що для продовження виконання виконавчого документа немає підстав, може ініціювати вирішення питання про визнання цього документа таким, що не підлягає виконанню (частина друга статті 432 ЦПК України), і зняття арешту з майна з цієї підстави.

Рух справи

20. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року прийнято справу до розгляду та призначено справу розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на 22 січня 2025 року.

21. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року залучено до участі у справі Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), код ЄДРПОУ41404999, як функціонального правонаступника Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), код ЄДРПОУ 41405070.

Межі перегляду судових рішень судом касаційної інстанції

22. У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 ЦПК України (частина перша статті 402 цього Кодексу).

23. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Встановлені судами обставини

24. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 січня 2013 року у справі № 2/1522/11652/11 стягнуто солідарно зі ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») суму заборгованості за кредитом, що у гривневому еквіваленті складає 1 692 657,38 грн.

25. 26 квітня 2013 року на виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 січня 2013 року у справі № 2/1522/11652/11 судом видано виконавчий лист № 2/1522/11652/11.

26. 23 травня 2013 року державним виконавцем першого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Білик Р.В. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 з виконання виконавчого листа від 26 квітня 2013 року № 2/1522/11652/11 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» коштів у розмірі 1 692 657,38 грн.

27. 23 травня 2013 року державним виконавцем Першого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Білик Р.В. винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, якою накладено арешт на все рухоме, нерухоме майно та автотранспортні засоби, що належать боржнику ОСОБА_1 в межах суми звернення стягнення, та оголошено заборону на відчуження будь-якого майна боржника в межах суми боргу.

28. Листом Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі від 23 червня 2020 року № 35869 повідомлено ОСОБА_1 , що на виконанні у відділі перебували виконавчі провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2/1522/11652/11, виданого Приморським районним судом м. Одеси 22 травня 2015 року, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» коштів у розмірі 1 692 657,38 грн. Надати матеріали виконавчих проваджень неможливо, оскільки матеріали виконавчого провадження знищено відповідно до пунктів 1, 2 розділу ХІ Правил ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби та приватними виконавцями, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 1829/5 від 07 червня 2017 року, згідно з якими передані до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця справи та виконавчі провадження, строк зберігання яких закінчено, підлягають знищенню.

29. 24 жовтня 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діяла адвокат Пуленко А. Г., звернулася до Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) із заявою про скасування арештів, накладених згідно з постановами про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер ВП № НОМЕР_1, виданої 23 травня 2013 року Першим Приморським відділом державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, серія та номер б/н, виданої 03 червня 2015 року, видавник ОСОБА_5 , Приморський відділ державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції; серія та номер б/н, виданої 19 жовтня 2015 року, видавник ОСОБА_5, Приморський відділ державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції.

30. Листом Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі від 03 листопада 2022 року № 59358 ОСОБА_1 повідомлено, що на виконанні у відділі перебували виконавчі провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2/1522/11652/11, виданого Приморським районним судом м. Одеси, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» коштів у розмірі 1 692 657,38 грн. Вимоги виконавчих документів боржником не виконано, виконавчий збір та витрати виконавчого провадження не сплачено. Стаття, на підставі якої завершено виконавчі провадження, не передбачає зняття арешту з майна відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Матеріали виконавчого провадження знищено, проте можуть бути відновлені відповідно до абзацу другого пункту 15 розділу VІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень від 02 квітня 2012 року. Арешт може бути знятий у разі надходження на рахунок органу державної виконавчої служби суми коштів, необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, виконавчого збору та витрат виконавчого провадження.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо правової природи арешту майна боржника

31. Умови і порядок виконання судових рішень, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку, на час видачі виконавчого листа від 26 квітня 2013 року № 2/1522/11652/11, пред`явлення його до виконання та накладення арешту на майно боржника були врегульовані Законом № 606-XIV, який втратив чинність 05 жовтня 2016 року.

32. Відповідно до частини першої статті 52 Закону № 606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

33. Аналогічна за змістом норма закріплена у частині першій статті 48 Закону № 1404-VIII, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року.

34. Отже, арешт є початковою стадією виконавчого провадження щодо звернення стягнення на майно боржника.

35. Згідно із частиною другою статті 57 Закону № 606-XIV (у редакції, чинній на момент накладення арешту на майно боржника) арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

36. Схожі за змістом приписи містяться у статті 56 Закону № 1404-VIII.

37. Виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом.

38. Отже, правовою метою накладення державним (приватним) виконавцем арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.

Щодо правових підстав завершення виконавчого провадження

39. Термін «завершення виконавчого провадження» застосовувався у нормі статті 30 Закону № 606-XIV як узагальнююче поняття процесуальної стадії виконавчого провадження.

40. Відповідно до частини першої статті 30 Закону № 606-XIV державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно з статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно з статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно з статтею 48 цього Закону.

41. У Законі № 1404-VIII (чинний на момент розгляду справи судами) відсутня норма, аналогічна нормі частини першої статті 30 Закону № 606-XIV. Закон № 1404-VIII не містить такого поняття, як «завершення виконавчого провадження», водночас окремо врегульовує виконавчі дії щодо закінчення виконавчого провадження у статті 39 та щодо повернення виконавчого документа стягувачу в статті 37.

42. Частина перша статті 47 Закону № 606-XIV визначала, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо: 1) є письмова заява стягувача; 2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, не реалізоване під час виконання рішення; 4) стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій, авансування яких передбачено цим Законом, незважаючи на попередження державного виконавця про повернення йому виконавчого документа; 5) у результаті вжитих державним виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з`ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані за безпосередньої участі боржника); 6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом має передати стягувачу, або майно, на яке необхідно звернути стягнення з метою погашення заборгованості (крім коштів), а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи майно боржника, розшук яких здійснювався органами Національної поліції, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку; 😎 коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно; 9) наявна встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

43. Аналогічні підстави для повернення виконавчого документа стягувачу визначені і в подальшому в частині першій статті 37 Закону № 1404-VIII, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року.

44. Правові підстави для повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, у статті 48 Закону № 606-XIV визначались так: виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, повертається до суду, який його видав, у разі відновлення судом строку для подання апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ, та прийняття апеляційної скарги до розгляду (крім виконавчих документів, що підлягають негайному виконанню) (частина перша цієї статті); виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягувачем є держава, у випадках, передбачених частиною першою статті 47 цього Закону, повертається до органу, який пред`явив виконавчий документ до виконання (частина друга цієї статті).

45. У Законі № 1404-VIII на відміну від Закону № 606-XIV повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, не визначається як окрема підстава завершення виконавчого провадження, а є правовою підставою для закінчення виконавчого провадження (пункт 10 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII).

46. Виконавче провадження підлягає закінченню у разі: 1) визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду; 2) визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником у процесі виконання; 3) смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім боржника або стягувача, ліквідації юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання їх обов`язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва; 3-1) прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 4) скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 5) письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі; 6) закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення; 7) визнання боржника банкрутом; 😎 фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом; 9) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ; 10) направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби; 11) повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону; 12) якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення Європейського суду з прав людини; 13) непред`явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 51 цього Закону; 14) списання згідно із Законом України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» заборгованості, встановленої рішенням суду, яке підлягало виконанню на підставі виконавчого документа. У випадках, передбачених пунктами 1-6, 8, 9, 11-13 частини першої цієї статті, виконавчий документ надсилається до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав (частини перша та друга статті 49 Закону № 606-XIV).

47. Підстави для закінчення виконавчого провадження на момент розгляду цієї справи у судах визначені у частині першій статті 39 Закону № 1404-VIII.

48. Отже, як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким ніякі інші дії державного (приватного) виконавця не проводяться (див. подібні висновки у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 27 березня 2020 року у справі № 817/928/17, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 569/6234/22).

Щодо правових наслідків завершення виконавчого провадження

49. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки.

50. Закінчення виконавчого провадження є стадією виконавчого провадження і передбачає завершення вчинення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення в межах відповідного виконавчого провадження. Зміст правових підстав для закінчення виконавчого провадження, визначених частиною першою статті 49 Закону № 606-XIV (частиною першою статті 39 Закону № 1404-VIII), свідчить про об`єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку. На відміну від обставин, що зумовлюють повернення виконавчого документа стягувачу, обставини, які є підставою для закінчення виконавчого провадження, не перестануть існувати в майбутньому.

51. З наведеного слідує і формування наслідків закінченого виконавчого провадження, зокрема, виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочато знову, крім випадків передбачених законом (частина перша статті 40 Закону № 1404-VIII).

52. Водночас частиною п`ятою статті 47 Закону № 606-XIV визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (аналогічна норма міститься в частині п`ятій статті 37 Закону № 1404-VIII).

53. Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.

54. Наслідки завершення виконавчого провадження визначені статтею 50 Закону № 606-XIV.

55. Відповідно до положень частин першої, другої статті 50 Закону № 606-XIV у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.

56. Схожі за змістом норми містяться у частинах першій, другій статті 40 Закону № 1404-VIII.

57. Аналіз наведених норм права свідчить про те, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:

- у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);

- у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

58. Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.

59. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що законодавець у Законі № 1404-VIII, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року, передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону № 1404-VIII).

60. Враховуючи наведене, повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).

Щодо відступу від правових висновків Касаційного адміністративного суду

61. Формулюючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив про необхідність відступу від висновку, сформульованого у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 815/7269/15 (адміністративне провадження № К/9901/12587/18), щодо можливості зняття арешту з майна боржника у випадку повернення виконавчого документа стягувачу.

62. У постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 815/7269/15 (адміністративне провадження № К/9901/12587/18) зазначено, що:

«Наслідки завершення виконавчого провадження, зокрема, у разі повернення виконавчого документа стягувачу встановлені пунктом 3.17 Інструкції з організації примусового виконання рішень, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 2 квітня 2012 року і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802, яким передбачено, що у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який (яка) його видав(ла), державний виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму закону, результати виконання, а також наслідки завершення відповідного виконавчого провадження (зняття арешту тощо).

З наведеної норми вбачається, що у постанові про повернення виконавчого документа стягувачу державний виконавець повинен, зокрема, зазначити наслідки завершення відповідного виконавчого провадження, яким в даному випадку є зняття арешту з майна і коштів позивача, а тому твердження скаржника, що при поверненні виконавчого документа стягувачу арешти, накладені на майно боржника, не знімаються, є безпідставними».

63. Велика Палата Верховного Суду не погоджується із цим висновком з огляду на таке.

64. Аналіз пункту 3.17 Інструкції з організації примусового виконання рішень, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за № 489/20802 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), свідчить про те, що в ньому відсутня вказівка на обов`язок державного виконавця щодо зняття арешту, оскільки в ньому зазначається про обов`язок останнього вказати на наслідки відповідної виконавчої дії (закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого провадження), якщо законом такі наслідки передбачені.

65. Положеннями частин першої статті 50 Закону № 606-XIV передбачено два випадки, коли державний виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:

- у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);

- у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

66. Оскільки частиною першої статті 50 Закону № 606-XIV не визначалось обов`язку державного виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, то відсутні підстави стверджувати, що пункт 3.17 Інструкції з організації примусового виконання рішень, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за № 489/20802 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), передбачав такий наслідок.

67. З огляду на висновки, сформульовані у цій постанові за результатами касаційного перегляду справи, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновківКасаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, зроблених у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 815/7269/15, процитовані у пункті 136 цієї постанови, сформулювавши висновок про те, що як частиною першої статті 50 Закону № 606-XIV, так і пунктом 3.17 Інструкції з організації примусового виконання рішень, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за №489/20802 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), не визначалось обов`язку державного виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу.

Щодо вирішення скарги по суті

68. З наведеного вище вбачається, що законодавство про виконавче провадження передбачає зняття арешту майна боржника, накладеного у виконавчому провадженні: 1) виконавцем; 2) начальником відділу державної виконавчої служби; 3) судом.

69. Випадки, за яких державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, досліджувались у попередньому розділі цієї постанови. Зокрема, виконавець знімає арешт з майна боржника у разі закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа до суду, який його видав (частина перша статті 40 Закону № 1404-VIII). Подібні положення містяться у частині першій статті 50 Закону № 606-XIV. Також виконавець знімає арешт з майна боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 11 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII.

У незакінченому виконавчому провадженні виконавець знімає арешт з майна боржника у випадках, визначених частиною четвертою статті 59 Закону № 1404-VIII, з-поміж яких: отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; отримання виконавцем документів, що підтверджують повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно тощо.

Також виконавець знімає арешт з майна боржника, якщо після повернення виконавчого документа стягувачу встановлено, що виконавчий документ не підлягає виконанню (частина четверта статті 40 Закону № 1404-VIII).

70. Відповідно до частини третьої статті 60 Закону № 606-XIV з майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом (аналогічні положення містить частина третя статті 59 Закону № 1404-VIII).

71. У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду (частина п`ята статті 60 Закону № 606-XIV; частина п`ята статті 59 Закону № 1404-VIII).

72. Отже, визначення посадової особи, яка має повноваження зняти арешт з майна боржника, накладеного у виконавчому провадженні, залежить від конкретних обставин і підстав зняття такого арешту.

73. У цій справі судами встановлено, що 23 травня 2013 року державним виконавцем першого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Білик Р.В. у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 винесено постанову, якою накладено арешт на все рухоме, нерухоме майно та автотранспортні засоби, що належать ОСОБА_1 , в межах суми звернення стягнення та оголошено заборону на відчуження будь-якого майна боржника в межах суми боргу. Також постанови про арешт майна ОСОБА_1 та оголошення заборони на його відчуження виносилися Приморським відділом державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції 03 червня 2015 року та 19 жовтня 2015 року.

74. Зазначені арешти майна ОСОБА_1 є чинними на час розгляду скарги боржника. При цьому матеріали виконавчих проваджень з примусового виконання виконавчого листа № 2/1522/11652/11, виданого Приморським районним судом м. Одеси 26 квітня 2013 року, знищені, оскільки їх строк зберігання закінчено.

75. 24 жовтня 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) із заявою про скасування вказаних арештів.

Листом Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі від 03 листопада 2022 року ОСОБА_1 повідомлено, що стаття, на підставі якої завершено виконавчі провадження, не передбачає зняття арешту з майна відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». При цьому конкретні обставини та підстави завершення цих виконавчих проваджень не вказано.

76. Водночас заявниця стверджує, що упродовж багатьох років ОСОБА_4 виконував рішення суду, у 2019 році він помер і виконавче провадження щодо нього було припинене. На підставі договору факторингу право вимоги за кредитним договором № 010/2-0-1/07-341 від 21 червня 2007 року перейшло до ТОВ ФК «Форінт», однак суди відмовили у задоволенні його заяви про заміну сторони виконавчого провадження. Тому заявниця вважає, що вона уже не є боржником Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», а отже, наявні правові підстави для скасування накладеного на її майно арешту.

77. З наведеного вбачається, що суди попередніх інстанцій при розгляді скарги ОСОБА_1 не встановили конкретних обставин та підстав завершення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2/1522/11652/11, від яких залежить як задоволення заяви боржника про зняття арешту, так і визначення посадової особи, яка уповноваження зняти такий арешт.

78. Разом із тим нормою пункту 16 розділу VІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень (в редакції від 01 листопада 2022 року) визначено, що у разі якщо виконавче провадження, за яким подано заяву про зняття арешту з майна боржника або скасування інших заходів примусового виконання рішення, знищено у зв`язку із закінченням строку його зберігання, виконавець вживає заходів щодо відновлення матеріалів виконавчого провадження за допомогою відомостей автоматизованої системи та інших документів, інформації, одержаних ним, у тому числі від сторін виконавчого провадження.

79. Отже, отримавши заяву ОСОБА_1 про скасування арештів, накладених у межах знищеного виконавчого провадження, Перший Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) повинен був вжити заходів з відновлення матеріалів виконавчого провадження, за результатами їх розгляду встановити конкретні підстави завершення цього провадження (проваджень) та після цього прийняти рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 .

80. У свою чергу, місцевий суд, розглядаючи скаргу ОСОБА_1 на відмову у задоволенні її заяви про скасування арештів, мав зобов`язати Перший Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі надати матеріали відновленого виконавчого провадження, встановити підставу завершення цього виконавчого провадження та в залежності від цього прийняти рішення за скаргою ОСОБА_1 .

81. Відповідно до статті 447 ЦПК України (в редакції від 06 листопада 2022 року) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

82. Згідно із частиною першою статті 450 ЦПК України скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю стягувача, боржника і державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржуються.

83. У статті 451 ЦПК України зазначено, що за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

84. Натомість, розглядаючи скаргу ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій не дослідили матеріали відновленого виконавчого провадження та не встановили обставин і підстав його завершення, від чого залежить обґрунтованість або необґрунтованість скарги ОСОБА_1 .

85. Оскільки за змістом частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не має повноважень встановлювати обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 02 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року слід скасувати, а справу - передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

86. Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід врахувати наведені в цій постанові висновки, встановити конкретні обставини та підставу завершення виконавчого провадження у межах якого накладався арешт на майно ОСОБА_1 та за результатами цього прийняти мотивоване рішення про задоволення або відмову в задоволенні скарги.

Висновки про застосування норм права

87. Законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:

- у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);

- у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження та у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.

Повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за виключенням випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).

Щодо результату розгляду касаційної скарги

88. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

89. За змістом частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

90. Висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи (частина п`ята статті 411 ЦПК України).

91. Оскільки у цій справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї скарги, тому оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

92. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

93. Оскільки справа направляється на новий розгляд, суд касаційної інстанції не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 02 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року скасувати.

3. Справу № 2/1522/11652/11 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідачка О. В. Ступак Судді: О. О. Банасько М. В. Мазур О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв Ю.Л. Власов К. М. Пільков І. А. Воробйова С. О. Погрібний М. І. Гриців І. В. Ткач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич В. В. Король Є. А. Усенко С. І. Кравченко Н. В. Шевцова О. В. Кривенда

Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Власов Ю.Л.

Джерело:
ЄДРСР 127605064

31 січня 2025 року

Справа №320/36807/23

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Василенко Г.Ю., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Солом`янського відділу ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управліня Міністерства юстиції (м.Київ) Міністерства юстиції України, третя особа : Приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Шарков Олександр Олександрович про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Солом`янського відділу ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) , третя особа: приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Шарков Олександр Олександрович, в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Солом`янського відділу ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) щодо виконання в межах виконавчого провадження НОМЕР_3 постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні НОМЕР_2 від 10.06.2022;

- зобов`язати Солом`янський відділ ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) винести постанову про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_3 з примусового виконання постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні НОМЕР_2 від 10.06.2022.

Позовні вимоги обґрунтовуються протиправними діями відповідача щодо відмови у закінченні виконавчого провадження НОМЕР_3 про стягнення з позивача виконавчого збору.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) та в порядку, визначеному положеннями ст. 287 КАС України.

Відповідач правом на подання відзиву не скористався.

Третя особа правом на подання до суду письмових пояснень не скористалась.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

На примусовому виконанні у відділі примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України перебувало виконавче провадження НОМЕР_2 за виконавчим листом №2-2839/12, виданим 25.04.2013 Солом`нським районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Дочірній банк Сбербанку росії" боргу у розмірі 12 322 350, 30 грн

В межах вказаного виконавчого провадження державний виконавець відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України прийняв постанову від 08.05.2015 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 1066009,96 грн.

Постановою від 10.01.2022 державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України повернув виконавчий документ стягувачу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" (на письмову заяву стягувача).

Постановою від 10.06.2022 державний виконавець Солом`янського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) відкрив виконавче провадження НОМЕР_3 з примусового виконання вказаної вище постанови від 08.05.2015 НОМЕР_2 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 1066009,96 грн.

Постановою від 13.03.2023 приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Шарков О.О. відкрив виконавче провадження № НОМЕР_4 з примусового виконання виконавчого листа №2-2839/12, виданого 25.04.2013 Солом`нським районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Дочірній банк Сбербанку росії" боргу у розмірі 12 322 350, 30 грн.

В межах цього виконавчого провадження приватний виконавець Шарков О.О. виніс постанову від 13.03.2023 про стягнення з боржника основної винагороди.

11.05.2023 позивач звернувся до відповідача із заявою про закінчення виконавчого провадження НОМЕР_3 зі стягнення виконавчого збору.

Бездіяльність відповідача щодо незадоволення заяви про закінчення виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору позивач вважає протиправною у зв`язку з чим звернувся до суду з цим позовом, з приводу чого суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, є Закон України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII).

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження, і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною ст. 5 Закону № 1404-VІІІ визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Частиною 1 ст. 18 Закону № 1404-VІІІ на виконавця покладено обов`язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 18 Закону № 1404-VIII передбачено обов`язок виконавця здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Згідно п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону № 1404-VIII відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 Закону № 1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Згідно ч. 8 Закону № 1404-VIII під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі.

У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає.

Аналіз вказаної норми вказує, що вона містить правило стосовно неможливості подальшого стягнення виконавчого збору, якщо надалі виконавчий документ буде виконувати не державний, а приватний виконавець.

Логічний і цільовий способи уяснення частини восьмої статті 27 Закону України "Про виконавче провадження" свідчать, що у вказаному випадку її приписи мають імперативний характер і встановлюють пряму заборону стягувати (перший абзац) або продовжувати стягнення виконавчого збору (другий абзац).

Указана норма спрямована на те, щоб не допустити одночасного стягнення з боржника виконавчого збору і основної винагород. Ця норма покликана уникнути подвійної плати боржником зазначених коштів. Тож її застосування дозволяє розв`язати спір стосовно справедливості подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа.

Застосування частини восьмої статті 27 Закону України "Про виконавче провадження" до спірних правовідносин дає суду підстави зробити такий висновок: у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред`явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується.

У такому випадку належний та ефективний спосіб захисту, здатний відновити й захистити права боржника, полягає у закінченні виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору.

Правовою основою для закінчення виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору у спірних правовідносинах слід розглядати як загальні підстави, перелік яких наведений у частині першій статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", так і частину восьму статті 27 цього Закону, яка у таких обставинах має характер спеціальної підстави для закінчення виконавчого провадження.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21.07.2022 у справі № 320/6215/19.

Суд врахував, що постановою від 13.03.2023 приватний виконавець виконавчого округу міста Києва відкрив виконавче провадження № НОМЕР_4 з примусового виконання виконавчого листа Солом`янського районного суду міста Києва від 25.04.20113 у справі № 2-2839/12 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Дочірній банк Сбербанку росії" боргу у розмірі 12 322 350, 30 грн (тобто того самого виконавчого документа, що слугував підставою для відкриття державним виконавцем ВП НОМЕР_2 та в якому прийнято постанову про стягнення виконавчого збору).

В межах цього виконавчого провадження приватний виконавець виніс постанову від 13.03.2023 про стягнення з боржника основної винагороди.

За вказаних обставин, беручи до уваги приписи ч. 8 ст. 27 Закону України "Про виконавче провадження", суд доходить висновку, що виконавчий збір не має стягуватися із позивача, а виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору підлягає закінченню.

Суд встановив, що матеріали справи не містять доказів закінчення ВП № 69208375.

Обираючи належний та ефективний захист порушеного права позивача, суд враховує висновки Верховного Суду у постанові від 21.07.2022 у справі № 320/6215/19 та доходить висновку про необхідність визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо закінчення виконавчого провадження № 69208375 та зобов`язати відповідача закінчити виконавче провадження № 69208375 з примусового виконання постанови від 08.05.2015 № 41718263 про стягнення з позивача виконавчого збору в розмірі 1 066 009,96 грн.

Згідно з частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. При цьому в силу положень частини 2 статті 77 вказаного кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд при вирішенні спору враховує приписи статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими, а вимоги такими, що належить задовольнити частково.

Відповідно до частини 1 статті 139 вказаного Кодексу при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Під час звернення до суду позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 1073,60 грн.

Враховуючи задоволення позову, вказана сума судового збору підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Солом`янського відділу ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) щодо закінчення виконавчого провадження № 69208375.

Зобов`язати Солом`янський відділ ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) закінчити виконавче провадження № 69208375 з примусового виконання постанови від 08.05.2015 НОМЕР_2 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 1066009,96 грн

У задоволенні іншої частини вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 1073,60 грн. (одна тисяча сімдесят три грн. 60 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Солом`янського відділу ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) (ідентифікаційний код 35008087).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення .

Суддя Василенко Г.Ю.

Джерело: ЄДРСР 124912514

13 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 186/871/14-ц
провадження № 14-97цс24

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Мартєва С. Ю.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Мазура М. В., Пількова К. М., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

розглянула справу за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп», заінтересовані особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про видачу дубліката виконавчого листа

за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» на ухвалу Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2023 року у складі судді Кривошеї С. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року у складі колегії суддів Максюти Ж. І., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Вступ

У серпні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» (далі - ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп», Товариство) звернулося до суду із заявою про видачу дубліката виконавчого документа.

Місцевий суд закрив провадження у справі з підстав того, що заявник уже скористався своїм правом на звернення з такою заявою з тих самих підстав і суд її розглянув та відмовив у задоволенні. Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції.

На ухвалу місцевого суду і постанову суду апеляційної інстанції Товариство подало касаційну скаргу.

Стверджувало, що суди порушили норми процесуального права та не врахували, що пункт 3 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не застосовується під час вирішення процесуальних питань, зокрема питання про видачу дубліката виконавчого документа.

Велика Палата Верховного Суду має розв`язати питання можливості закриття провадження у справі за повторно поданою заявою про видачу дубліката виконавчого документа / заміну сторони виконавчого провадження.

Зміст заяви

1. У серпні 2023 року Товариство звернулося до суду із заявою про видачу дубліката виконавчого листа у справі № 186/871/14-ц про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») щодо боржника ОСОБА_2 .

2. Заяву мотивувало тим, що 25 серпня 2023 року на електронну адресу Товариства надійшов лист № 34867/05.2-08, у якому зазначено, що на виконанні Першотравенського МВ ВДВС ГТУЮ у Дніпропетровській області у період з 25 травня до 27 листопада 2015 року перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 про стягнення боргу з ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» з примусового виконання виконавчого листа № 186/871/14-ц, виданого 15 липня 2014 року Першотравенським міським судом Дніпропетровської області.

3. Зазначило, що виконавче провадження № НОМЕР_1 завершено 27 листопада 2015 року на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження».

4. Наголосило, що при винесенні постанови державний виконавець керувався Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким встановлено мораторій на звернення стягнення на нерухоме майно боржника, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та предметом іпотеки на підставі статті 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті.

5. Мотивувало заяву тим, що за інформацією Автоматизованої системи виконавчого провадження станом на 28 серпня 2023 року виконавчий лист не перебуває на виконанні в органах державної виконавчої служби чи на виконанні у приватних виконавців. Докази направлення копії постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 27 листопада 2015 року відсутні.

6. Зазначило, що про існування постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 27 листопада 2015 року Товариство довідалося з листа від 25 серпня 2023 року № 34867/05.2-08.

7. Просило видати дублікат виконавчого листа у справі № 186/871/14-ц про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» щодо боржника ОСОБА_2 .

Зміст ухвали місцевого суду

8. Ухвалою від 24 жовтня 2023 року Першотравенський міський суд Дніпропетровської області провадження у цивільній справі за заявою Товариства, заінтересовані особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про видачу дубліката виконавчого листа закрив на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.

9. Роз`яснив заявнику положення частини другої статті 256 ЦПК України про те, що в разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

10. Ухвалу місцевий суд мотивував тим, що ухвалою від 21 грудня 2020 року Першотравенський міський суд Дніпропетровської області відмовив у видачі дубліката виконавчого листа у справі № 186/871/14-ц.

11. Цю ухвалу заявник не оскаржив, і вона набрала чинності 06 січня 2021 року, отже, наявні підстави для закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.

Зміст постанови апеляційного суду

12. Постановою від 25 грудня 2023 року Дніпровський апеляційний суд апеляційну скаргу Товариства залишив без задоволення, а ухвалу Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2023 року - без змін.

13. Постанову апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки заявник скористався своїм правом на звернення із заявою від 17 липня 2020 року у справі № 186/871/14-ц (провадження № 6/0186/56/20), у якій уже була заявлена вимога, зокрема, про видачу дубліката виконавчого листа, і суд у цій справі її розглянув та відмовив у задоволенні.

14. Повторний розгляд у справі № 186/871/14-ц (провадження № 6/0186/46/23) такої ж вимоги суперечитиме приписам юридичної визначеності.

Зміст вимог касаційної скарги

15. У січні 2024 року ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати судові рішення і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Рух справи

16. Ухвалою від 19 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу з Першотравенського міського суду Дніпропетровської області.

17. Ухвалою від 26 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами.

18. Ухвалою від 03 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу № 186/871/14-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України, а саме необхідності відступити від висновку щодо можливості закриття провадження у справі за повторно поданою заявою про видачу дубліката виконавчого листа / заміну сторони виконавчого провадження, викладеному у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 січня 2019 року у справах № 5023/2082/12 та № 42/339-10.

19. Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила таке.

20. Відповідно до статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

21. Стаття 258 ЦПК України визначає, що судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази. Процедурні питання, пов`язані з рухом справи в місцевому суді, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови. У випадках, передбачених цим Кодексом, судовий розгляд закінчується постановленням ухвали чи видачею судового наказу.

22. Наголосила, що видача дубліката виконавчого листа є процесуальним питанням, пов`язаним з виконанням судових рішень (стаття 370 розділу VI ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року), яке Законом від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII винесено в розділ ХІІІ «Перехідні положення» чинної редакції ЦПК України у зв`язку з запровадженням порядку видачі судом виконавчого листа в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

23. Виходила з того, що Першотравенський міський суд Дніпропетровської області ухвалою від 21 грудня 2020 року у справі № 186/871/14-ц вирішував саме процесуальні питання, пов`язані з виконанням судового рішення, зокрема заяву Товариства задовольнив частково, замінив стягувача - ПАТ «КБ «Надра» на стягувача - ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп».

При цьому в поновленні пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання та у видачі дубліката виконавчого листа відмовив з підстав ненадання доказів втрати оригіналу виконавчого листа.

24. Ця ухвала суду, на думку колегії суддів Третьої судової палати, не зумовлює преюдиційного значення для вирішення процесуального питання щодо видачі дубліката виконавчого документа у цьому провадженні, оскільки відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України таке значення мають лише обставини, встановлені рішенням суду, а не висновки ухвали суду з вирішення процесуального питання.

25. Колегія суддів зазначила, що ЦПК України не містить і обмежень щодо звернення стягувача до суду для вирішення цього процесуального питання повторно, зокрема за наявності ухвали суду про відмову в поновленні строку пред`явлення виконавчого документа до виконання / заміну сторони виконавчого провадження.

26. Отже, колегія суддів Третьої судової палати вважає, що ця ухвала і викладені в ній висновки не можуть бути перешкодою для задоволення повторно поданої заяви стягувача про видачу дубліката виконавчого листа за наявності доказів того, що строк пред`явлення його до виконання не пропущений, та про заміну сторони виконавчого провадження.

27. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 381/3638/17 (провадження № 61-36517св18).

28. Проте у постановах від 21 січня 2019 року у справах № 5023/2082/12 та № 42/339-10 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду закрив провадження з розгляду заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма «Аріес» (далі - ТОВ «Юридична фірма «Аріес») про заміну стягувача у виконавчому провадженні на підставі пункту 3 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

29. Постанови мотивував тим, що заяви ТОВ «Юридична фірма «Аріес» подані про той самий предмет (заміну стягувача у виконавчому провадженні) та з тих самих підстав. При цьому є таке, що набрало законної сили, судове рішення у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет заяви та з тих самих підстав.

30. Повторне подання таких заяв стягувачем є по суті спробою домогтися повторного розгляду справи, нової переоцінки обставин та доказів у справі з метою винесення нового рішення вже на користь стягувача.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

31. Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник послався на абзац другий частини другої статті 389 ЦПК України.

32. Касаційну скаргу мотивував тим, що місцевий суд помилково закрив провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки не звернув уваги на те, що провадження у цій справі закінчено ухваленням рішення 15 липня 2014 року, а звернення Товариства із заявою про видачу дубліката виконавчого листа відноситься до процесуальних питань, пов`язаних із виконанням судового рішення, яке має розглядатися у передбаченому законом порядку (постанови Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 381/3638/17, від 10 червня 2020 року у справі № 366/20099/17, від 27 травня 2020 року у справі № 761/35475/18).

33. Зазначив, що у постановах від 01 липня 2020 року у справі № 488/3753/17-ц, від 08 липня 2020 року у справі № 2-2924/2009, від 05 листопада 2020 року у справі № 591/1581/20, від 25 листопада 2020 року у справі № 636/1301/18, від 12 липня 2022 року у справі № 535/1085/20 Верховний Суд зробив правовий висновок про те, що правовідносини з виконання судових рішень є триваючими до тих пір, поки судове рішення не буде виконане у порядку, передбаченому законом, а тому стягувач або державний / приватний виконавець має право звертатися до суду з відповідною заявою, направленою на виконання статті 129 Конституції України щодо обов`язковості судового рішення, стільки раз, скільки необхідно, аби виконати судове рішення.

34. Послався на те, що звернувся до суду із заявою від 28 серпня 2023 року саме про видачу дубліката виконавчого листа (боржник ОСОБА_2 ), а не із заявою про заміну сторони, видачу дубліката і поновлення строку для його пред`явлення у справі № 186/871/14-ц, тобто заяви містять різний предмет та не є аналогічними за своїм змістом.

35. Виходив з того, що у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 640/7778/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 910/16868/19, від 19 травня 2020 року у справі № 910/6569/19, від 02 вересня 2020 року у справі № 417/7171/19, від 31 травня 2022 року у справі № 916/2853/20 міститься висновок про те, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

Позиція інших учасників процесу

36. Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Межі розгляду справи касаційним судом

37. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» на підставі абзацу другого частини другої статті 389 ЦПК України.

38. У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 ЦПК України (частина перша статті 402 цього Кодексу).

39. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої та апеляційної інстанцій

40. Стаття 129-1 Конституції України визначає, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

41. Справедливе судове рішення - мета правосуддя. Сенс правосуддя досягається лише тоді, коли рішення суду виконане. У протилежному випадку судове рішення залишається декларативним.

42. Виконання судових рішень - завершальна стадія судового процесу, яка має своїм призначенням впровадження в життя судового рішення. Тобто під час виконання судового рішення принцип справедливості реалізовується на практиці. На органи державної виконавчої служби покладено обов`язки виконувати судові рішення.

43. Виконання судового рішення є невід`ємною та заключною частиною судового процесу, яка поєднана з попередніми частинами єдиною та основною метою всього судочинства, яке полягає в захисті прав і охоронюваних законом інтересів осіб.

44. Розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), є виконанням судових рішень як заключний етап у процесі реалізації захисту цивільних прав.

45. Так само й розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у господарських справах, є заключним етапом у процесі реалізації захисту господарських прав.

46. Виконання судових рішень у цивільних (господарських) справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

47. Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

48. Ця стаття Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного (господарського) процесу, як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) стверджує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов`язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід`ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції (рішення від 28 липня 1999 року в справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», рішення від 19 березня 1997 року в справі «Горнсбі проти Греції»).

Щодо вирішення питання про видачу виконавчого документа

49. Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених Конституцією України, цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

50. Виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого документа, що видається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

51. Відповідно до підпункту 17.4 підпункту 17 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

52. Аналогічний припис відображений у підпункті 19.4 підпункті 19 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України.

53. Аналіз підпункту 17.4 підпункту 17 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (підпункт 19.4 підпункту 19 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України) дає підстави для висновку про те, що єдиною підставою для видачі судом дубліката виконавчого документа є його втрата.

54. Дублікат - це документ, що видається замість втраченого оригіналу та має силу первісного документу. Оригінал виконавчого документа вважається втраченим, коли його загублено, украдено, знищено або істотно пошкоджено, що унеможливлює його виконання. Таким чином, дублікат виконавчого документа видається замість втраченого оригіналу лише за наявності достатніх доказів того, що виконавчий документ дійсно втрачено.

55. Однією з підстав можливості видачі дубліката виконавчого документа є подання відповідної заяви протягом строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання, який повинен обчислюватися з урахуванням переривання цього строку та/або його зупинення.

56. Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (провадження № 14-308цс19), у разі пропуску стягувачем строку на пред`явлення виконавчого документа до виконання відсутні перешкоди для задоволення заяви такого стягувача про видачу дубліката втраченого виконавчого документа за умови, якщо суд задовольнив заяву стягувача про поновлення пропущеного строку для пред`явлення такого документа до виконання. Тобто якщо строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання не сплив або суд його поновив, то заява про видачу дубліката втраченого документа, вважається поданою у межах установленого для пред`явлення його до виконання строку. Натомість коли строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив і суд його не поновив, то за результатами розгляду заяви про видачу дубліката втраченого виконавчого документа суд відмовляє в задоволенні цієї заяви.

Щодо вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень

57. До процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень, належить звернення судових рішень до виконання, виправлення помилки у виконавчому документі та визнання його таким, що не підлягає виконанню, поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання, мирова угода в процесі виконання, відстрочення і розстрочення виконання, зміна чи встановлення способу і порядку виконання, зупинення виконання судового рішення, тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу, оголошення розшуку боржника або дитини, привід боржника, вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи, звернення стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, та нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, заміна сторони виконавчого провадження, визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, поворот виконання рішення, постанови (розділ VІ ЦПК України та розділ V ГПК України).

58. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що розділ VI ЦПК України (розділ V ГПК України) врегульовує розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб) [розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у господарських справах]. Розгляд таких процесуальних питань не є окремим видом судового провадження, а є виконанням судових рішень як заключний етап у процесі реалізації захисту цивільних прав.

59. Отже, видача дубліката виконавчого документа є процесуальним питанням, пов`язаним з виконанням судових рішень (стаття 370 розділу VI ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року), яке Законом від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII винесено в розділ ХІІІ «Перехідні положення» чинної редакції ЦПК України у зв`язку із запровадженням порядку видачі судом виконавчого документа в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

Щодо закриття провадження у справі

60. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суди повинні враховувати принцип правової визначеності і не допускати наявності проваджень, а отже і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета.

61. Так, пункт 2 частини першої статті 186 ЦПК України передбачає, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили, за тими самими вимогами.

62. Аналогічна норма міститься й у пункті 2 частини першої статті 175 ГПК України.

63. Крім того, пункт 3 частини першої статті 255 ЦПК України визначає, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

64. З огляду на пункт 3 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 2, 4, 5 частини першої статті 175 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною другою статті 175 цього Кодексу.

65. Ця підстава для закриття провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який уже розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав.

66. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення.

67. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц зазначено, що необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України (2004 року) зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, у яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України).

Щодо можливості закриття провадження під час вирішення процесуальних питань

68. Як вже було зазначено, розділ VI ЦПК України (розділ V ГПК України) регулює розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб) [розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у господарських справах], і розгляд таких процесуальних питань не є окремим видом судового провадження, а є виконанням судових рішень.

69. Стаття 258 ЦПК України визначає, що судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази. Процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови. У випадках, передбачених цим Кодексом, судовий розгляд закінчується постановленням ухвали чи видачею судового наказу.

70. Стаття 232 ГПК України передбачає, що видами судових рішень є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази. Процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови. У випадках, передбачених цим Кодексом або Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», судовий розгляд закінчується постановленням ухвали, прийняттям постанови чи видачею судового наказу.

71. У постанові від 12 червня 2019 року у справі № 320/9224/17 (провадження № 14-225цс19) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що за пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Тобто, згідно із вказаним пунктом підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення, яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження у справі.

72. Отже, ухвала про відмову в задоволенні (про задоволення) заяви про видачу дубліката виконавчого документа, постановлена під час вирішення судом процесуального питання, пов`язаного з виконанням судового рішення, не є ухваленням рішення, яке набрало законної сили в розумінні статей 186, 255 ЦПК України (статей 175, 231 ГПК України).

73. Така ухвала про відмову в задоволенні (про задоволення) заяви під час вирішення судом процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судового рішення, не може бути підставою для закриття провадження у справі за пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України (пунктом 3 частини першої статті 231 ГПК України).

74. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

75. З огляду на пункт 1 частини другої статті 44 ЦПК України, залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення.

76. Отже, наявність ухвали про відмову у задоволенні (про задоволення) заяви під час вирішення судом процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судового рішення, є підставою застосування наслідків, визначених пунктом 1 частини другої статті 44 ЦПК України (подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин).

77. Разом з тим, розділ VI ЦПК України (розділ V ГПК України), яким врегульовано вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судового рішення, не передбачає відкриття / відмови у відкритті / закриття провадження у справі під час вирішення таких питань.

78. Заява (подання державного / приватного виконавця) з процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних (господарських) справах, у тому числі і про видачу дубліката виконавчого документа, підлягає розгляду без відкриття провадження у справі.

79. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду виснує, що розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень, у тому числі і заміна стягувача у виконавчому провадженні, і видача дубліката виконавчого документа, є триваючими правовідносинами до тих пір, поки судове рішення не буде виконане в порядку, передбаченому законом.

80. Тому державний / приватний виконавець чи заявник має право звертатися до суду з відповідним поданням, заявою, направленими на виконання статті 129 Конституції України щодо обов`язковості судового рішення, стільки раз, скільки це необхідно, аби виконати судове рішення (за винятком випадків, передбачених статтею 44 ЦПК України).

Щодо відступу від висновку Верховного Суду

81. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав за необхідне відступити від висновків щодо можливості закриття провадження у справі за повторно поданою заявою про видачу дубліката виконавчого документа / заміну сторони виконавчого провадження, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 січня 2019 року у справах № 5023/2082/12 та № 42/339-10.

82. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

83. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 45), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 40)].

84. Так, у постановах від 21 січня 2019 року у справах № 5023/2082/12 та № 42/339-10 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду закрив провадження з розгляду заяви ТОВ «Юридична фірма «Аріес» про заміну стягувача у виконавчому провадженні на підставі пункту 3 частини першої статті 231 ГПК України, мотивуючи це тим, що заяви ТОВ «Юридична фірма «Аріес» подані про той самий предмет (заміну стягувача у виконавчому провадженні) та з тих самих підстав. При цьому є таке, що набрало законної сили, судове рішення у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет заяви та з тих самих підстав. Повторне подання таких заяв стягувачем є по суті спробою домогтися повторного розгляду справи, нової переоцінки обставин та доказів у справі з метою винесення нового рішення вже на користь стягувача.

85. Виходячи з висновків Великої Палати Верховного Суду, які містяться у мотивувальній частині цієї постанови, слід відступити від правового висновку, викладеного в наведених постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 січня 2019 року у справах № 5023/2082/12 та № 42/339-10 щодо можливості закриття провадження у справі за повторно поданою заявою про видачу дубліката виконавчого документа / заміну сторони виконавчого провадження на підставіпункту 3 частини першої статті 231 ГПК України (пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Щодо суті касаційної скарги

86. Підставою скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України).

87. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що ухвала про відмову в задоволенні заяви про видачу дубліката виконавчого документа, постановлена під час вирішення судом процесуального питання, пов`язаного з виконанням судового рішення, не є рішенням, яке набрало законної сили в розумінні статей 186, 255 ЦПК України (статей 175, 231 ГПК України) і така ухвала не може бути підставою для закриття провадження у справі за пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України (пунктом 3 частини першої статті 231 ГПК України), внаслідок чого помилково закрили провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування ухвали Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2023 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року з передачею справи до місцевого суду для продовження розгляду.

Щодо розподілу судових витрат

88. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

89. Оскільки у цій справі оскаржені судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Висновки щодо застосування пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України (пункту 3 частини першої статті 231 ГПК України) під час вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судового рішення

90. Ухвала про відмову в задоволенні заяви про видачу дубліката виконавчого документа, постановлена під час вирішення судом процесуального питання, пов`язаного з виконанням судового рішення, не є рішенням, яке набрало законної сили в розумінні статей 186, 255 ЦПК України (статей 175, 231 ГПК України).

91. Така ухвала про відмову в задоволенні (про задоволення) заяви під час вирішення судом процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судового рішення, не може бути підставою для закриття провадження у справі за пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України (пунктом 3 частини першої статті 231 ГПК України).

Проте наявність такої ухвали є підставою для застосування наслідків, визначених пунктом 1 частини другої статті 44 ЦПК України (подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин).

92. При цьому, розділ VI ЦПК України (розділ V ГПК України), який регулює вирішення процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судового рішення, не передбачає відкриття / відмови у відкритті / закриття провадження у справі під час вирішення таких питань.

93. Заява (подання державного / приватного виконавця) з процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень у цивільних (господарських) справах, зокрема і про видачу дубліката виконавчого документа, підлягає розгляду без відкриття провадження у справі.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» задовольнити.

2. Ухвалу Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 грудня 2023 року скасувати.

3. Справу № 186/871/14-ц передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач С. Ю. Мартєв

Судді О. О. Банасько М. В. Мазур

О. Л. Булейко К. М. Пільков

Ю. Л. Власов О. В. Ступак

І. А. Воробйова І. В. Ткач

М. І. Гриців В. Ю. Уркевич

Ж. М. Єленіна Є. А. Усенко

І. В. Желєзний Н. В. Шевцова

Л. Ю. Кишакевич

Джерело:
ЄДРСР 123410904

25 вересня 2024 року

м. Київ

Справа № 490/9587/18
Провадження № 14-29цс24

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Мартєва С. Ю.,

суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

розглянула справу за скаргою ОСОБА_1 на дії і бездіяльність державного виконавця, заінтересована особа - ОСОБА_2 ,

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 21 червня 2023 року у складі колегії суддів Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Вступ

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії та бездіяльність головного державного виконавця щодо належного здійснення виконавчих дій та вжиття заходів для виявлення належного боржнику ОСОБА_2 , який не бажає виконувати свій батьківський обов`язок щодо сплати аліментів, приховує розмір свого доходу та належне йому майно, майна та розміру фактично отриманих ним доходів.

Місцевий суд у вересні 2021 року закрив провадження у справі за скаргою у зв`язку з відсутністю предмета оскарження.

Заявниця не погодилася з ухвалою місцевого суду та в червні 2023 року звернулася з апеляційною скаргою та заявою про поновлення строку на апеляційне оскарження, мотивуючи заяву тим, що ані поштою, ані через систему «Електронний суд» копію ухвали суду першої інстанції від 27 вересня 2021 року не отримувала.

Суд апеляційної інстанції ухвалою від 21 червня 2023 року відмовив у відкритті апеляційного провадження з тих підстав, що апеляційна скарга подана після спливу одного року, а виключні випадки, передбачені частиною другою статті 358 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відсутні.

Заявниця оскаржила цю ухвалу в касаційному порядку. Стверджувала, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги факту неповідомлення заявниці про проведення судового засідання та ухвалення судового рішення, факту отримання заявницею копії оскарженої ухвали місцевого суду лише після неодноразових звернень через два роки, факту відсутності в системі «Електронний суд» будь-якої інформації та матеріалів щодо провадження за розглядом скарги ОСОБА_1 . Ці факти, на думку заявниці, призвели до пропуску строку на апеляційне оскарження та вказують на поважність пропуску цих строків.

У справі перед Великою Палатою Верховного Суду порушено питання розкриття змісту поняття «учасник, не повідомлений про розгляд справи» частини другої статті 358 ЦПК України.

Зміст скарги

1. У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії та бездіяльність головного державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Пєрєвєрзєвої Н. М., заінтересована особа - ОСОБА_2 .

2. Скаргу мотивувала тим, що на примусовому виконанні в Інгульському відділі державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) перебуває зведене виконавче провадження за виконавчим листом від 10 грудня 2019 року № 2/490/3051, виданим Центральним районним судом м. Миколаєва, про стягнення з ОСОБА_2 на її користь коштів на утримання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/10 частини з усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 19 листопада 2018 року і до закінчення нею навчання, але не більше ніж до 23 років, та з виконання судового наказу від 11 грудня 2018 року № 2-н/490/1057/2018, виданого Центральним районним судом м. Миколаєва про стягнення з ОСОБА_2 на її користь коштів на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі частини з усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 19 листопада 2018 року і до досягнення ними повноліття.

3. Зазначила, що боржник ОСОБА_2 не виконує свого батьківського обов`язку щодо сплати аліментів, приховує розмір свого доходу та належне йому майно.

4. Послалася на те, що головний державний виконавець Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Пєрєвєрзєва Н. М. на порушення положень Закону України «Про виконавче провадження» не виконує своїх обов`язків щодо належного здійснення виконавчих дій, зокрема не вжила заходів щодо виявлення належного боржнику майна та розміру фактично отриманих ним доходів. Ця бездіяльності державного виконавця порушує її права.

5. Просила визнати протиправною бездіяльність головного державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Пєрєвєрзєвої Н. М. щодо невиконання визначених Законом України «Про виконавче провадження» виконавчих дій, направлених на примусове виконання судового наказу від 11 грудня 2018 року № 2-н/490/1057/2018, і зобов`язати головного державного виконавця усунути порушення шляхом вжиття заходів, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», направлених на повне примусове виконання вказаного судового наказу.

Зміст ухвали суду першої інстанції

6. Ухвалою від 27 вересня 2021 року Центральний районний суд м. Миколаєва закрив провадження у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність головного державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Пєрєвєрзєвої Н. М.

7. Місцевий суд виходив з того, що на час розгляду районним судом скарги відсутній предмет оскарження, оскільки виконавче провадження з примусового виконання судового наказу № 2-н/490/1057/2018 закінчено у зв`язку з відкликанням судом виконавчого документа.

Зміст постанови апеляційного суду

8. На ухвалу місцевого суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, яка надійшла до суду 12 червня 2023 року.

9. Також звернулася із заявою про поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції, яку мотивувала тим, що про постановлення ухвали суду першої інстанції від 27 вересня 2021 року дізналася лише 25 травня 2023 року.

10. Ухвалою від 12 червня 2023 року Миколаївський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 вересня 2021 року лишив без руху. Витребував із Центрального районного суду м. Миколаєва справу № 490/9587/18.

11. Ухвалою від 21 червня 2023 року Миколаївський апеляційний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 вересня 2021 року.

12. Ухвалу мотивував тим, що апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення. Отже, підлягають застосуванню положення частини другої статті 358 ЦПК України, оскільки річний строк, визначений цією процесуальною нормою, є присічним і не може бути поновленим.

13. Дійшов висновку, що ОСОБА_1 була обізнана про розгляд справи місцевим судом, оскільки це провадження суд відкрив за її скаргою і її належним чином повідомляли про дати судових засідань 12 квітня та 07 червня 2021 року.

14. Аналізуючи наслідки неповідомлення ОСОБА_1 про судове засідання, призначене на 27 вересня 2021 року, апеляційний суд зазначив, що як неповідомлення особи про розгляд справи розуміють випадки, коли учасник справи взагалі жодним чином не повідомлявся судом і не знав про наявність справи у провадженні суду. Отже, до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання у справі, навіть якщо у цьому засіданні було ухвалено рішення (за умови, що матеріалами справи безспірно підтверджується факт обізнаності особи про розгляд судом справи та її участь у ній).

15. Ухвалюючи судове рішення, апеляційний суд виходив з правового висновку, висловленого у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі № 201/13990/15-ц (провадження № 61-22496св19).

Зміст вимог касаційної скарги

16. 21 липня 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу і, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просила ухвалу апеляційного суду скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Зміст ухвали суду касаційної інстанції

17. Ухвалою від 11 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі та витребував її із Центрального районного суду м. Миколаєва.

18. У листопаді 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

19. Ухвалою від 11 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу за скаргою призначив до розгляду.

20. Ухвалою від 20 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передав на розгляд об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

21. Ухвалою від 19 лютого 2024 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин третьої, п`ятої статті 403 ЦПК України:

- для відступу від висновків касаційних судів, у яких ідеться про те, що сама лише обізнаність про судову справу (провадження) є достатньою підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження за пропуском річного строку на оскарження судових рішень, а саме: ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 січня 2024 року у справі № Б-24/129-08, постанов Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 лютого 2024 року у справі № 340/3/20, від 19 жовтня 2022 року у справі № 214/63/20, від 14 вересня 2023 року у справі № 240/6538/20);

- для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у зв`язку з тим, що ця справа містить виключну правову проблему.

22. Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначила таке.

23. Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

24. За загальним правилом, викладеним у частині першій статті 354 ЦПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Із цього правила щодо початку перебігу строку встановлено виняток: якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або в разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

25. У частині третій статті 272 ЦПК України встановлено, що в разі проголошення в судовому засіданні скороченого рішення суд надсилає учасникам справи копію повного судового рішення протягом двох днів з дня його складення.

26. Об`єднана палата зазначила, що визначальним для унормування початку перебігу строку на апеляційне оскарження є наявність повного судового рішення.

27. Виходила з того, що законодавець урахував імовірність виникнення проблем з фактичним отриманням судового рішення. Частина друга статті 354 ЦПК України встановлює додаткові гарантії забезпечення доступності апеляційного провадження у зв`язку з можливим пропуском учасником справи строку на апеляційне оскарження внаслідок затримки одержання повного рішення.

28. Послалася на те, що учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

29. Зазначила, що за частиною третьою статті 354 ЦПК України строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений у разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

30. Виходила з того, що частина друга статті 358 ЦПК України встановлює, що незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків, зокрема, подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи.

31. Дійшла висновку про те, що в межах річного строку з дня складення повного судового рішення може бути поновлено строк на апеляційне оскарження з інших поважних причин будь-яким особам, які подали апеляційну скаргу, а особам, не повідомленим про розгляд справи, - і поза межами річного строку.

32. Зазначила, що річний преклюзивний строк для поновлення строку на апеляційне оскарження не поширюється на учасників справи, не повідомлених про розгляд справи.

33. Об`єднана палата вважає, що ця норма застосовується виключно в кореспонденції з нормою частини третьої статті 354 ЦПК України, в якій ідеться про інші поважні причини. Якщо ж учасник справи, хоча й не був повідомлений, але рішення отримав, він має право на поновлення строку, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду (частина друга статті 354 ЦПК України).

34. Послалася на те, що строк як визначений наперед момент або відрізок часу обмежує дію у часі суб`єктивних прав та обов`язків.

35. Дійшла висновку, що таким чином законодавець установив часові процесуальні фільтри для реалізації права апеляційного оскарження судового рішення.

36. Зазначила, що аналогічні (уніфіковані) норми містяться у Кодексі адміністративного судочинства України (далі - КАС України) і Господарському процесуальному кодексі України (далі - ГПК України).

37. Це процесуальне питання не було предметом перегляду Великою Палатою Верховного Суду з початку її процесуальної діяльності.

38. Об`єднана палата послалася на те, що практика вирішення касаційними судами спірного питання різниться.

39. Так, в ухвалі від 19 січня 2024 року у справі № Б-24/129-08 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції виходив з того, що скаржник пропустив строк апеляційного оскарження ухвали та постанови місцевого господарського суду на чотирнадцять років. Як керівник та засновник юридичної особи скаржник повинен був опікуватися станом справ у товаристві, зокрема отримувати інформацію з відкритих джерел (Єдиного державного реєстру судових рішень і Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), та міг дізнатися про наявність судових справ і судових рішень відносно товариства та підстав припинення юридичної особи і не був позбавлений права оскаржити це судове рішення в апеляційному порядку в установлений законом строк, проте своїм правом не скористався. Отже, подання апеляційної скарги в установлений законом строк залежало виключно від волевиявлення скаржника, тобто мало суб`єктивний характер.

Ураховуючи те, що апеляційна скарга подана поза межами присічного строку, встановленого частиною другою статті 261 ГПК України, а доказів на обґрунтування виключних випадків пропуску строку на звернення з апеляційною скаргою, зазначених у статті 261 ГПК України, заявник не навів (як учасник справи не був повідомлений про розгляд справи, не був обізнаний про ухвалене рішення суду, не був залучений до справи як керівник, не був повідомлений про розгляд справи в силу перебування за межами України на лікуванні), суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 261 ГПК України, для прийняття апеляційної скарги, поданої після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, до розгляду.

40. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 листопада 2023 року у справі № 905/9027/132 міститься висновок про те, що направлення судом оскарженої ухвали іншій юридичній особі відповідно до частини другої статті 261 ГПК України не є випадком, за наявності якого апеляційний суд після спливу одного року з дня постановлення оскарженої ухвали поновлює строк на її оскарження, проте встановлення апеляційним судом таких обставин (останній в оскарженій ухвалі послався на рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення) повиннке мати наслідком належне дослідження матеріалів справи щодо повідомлення саме ТОВ «НВО «Червоний металіст» про розгляд скарги, а також про направлення судом першої інстанції оскарженої ухвали саме цій юридичній особі (скаржнику).

Це, у свою чергу, мало спонукати апеляційний суд перевірити та надати оцінку наявності / відсутності підстав для застосування до такої апеляційної скарги наслідків, передбачених частиною другою статті 261 ГПК України, а саме встановлення / невстановлення випадків, передбачених пунктами 1, 2 вказаної норми, наявність яких надає право на поновлення строку апеляційного оскарження, зокрема якщо апеляційну скаргу подано особою, не повідомленою про розгляд справи.

41. Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07 вересня 2023 року у справі № 752/6166/17, від 18 серпня 2023 року у справі № 32/257-10, від 20 квітня 2023 року у справі № 9/41 містять висновок про те, що системний аналіз статті 261 ГПК України свідчить, що подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, інтереси та (або) обов`язки, звільняє її від безумовної відмови у відкритті апеляційного провадження незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження, передбаченої частиною другою статті 261 цього Кодексу, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення. Проте в такому випадку особа не звільняється від обов`язку довести поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження, передбаченого іншими нормами ГПК України.

42. Залишаючи без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження на підставі частини другої статті 299 КАС України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у своїй постанові від 01 лютого 2024 року у справі № 340/3/20 зауважив, що встановлений річний строк у вказаній вище правовій нормі процесуального закону є присічним, таким, що не може бути поновлений, отже, правила частини другої статті 299 КАС України, які передбачають обов`язок, а не право суду відмовити у відкритті апеляційного провадження, не підлягають обмеженню в застосуванні та розширеному тлумаченню.

Законодавець, установивши виняток із зазначеного правила, згідно з яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб`єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов`язки, виходив, зокрема, з безпосередньої обізнаності учасника справи - суб`єкта владних повноважень з наявністю відповідного судового провадження, а не з факту надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено.

Оскільки відповідач подав апеляційну скаргу після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, а також був обізнаний про наявність судового провадження у цій справі, то винятки, за яких пропущений строк може бути поновлено, на відповідача не поширюються.

43. Також об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначила, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 214/63/20 констатував, що установлений річний строк у вказаній правовій нормі процесуального закону є присічним, таким, що не може бути поновлений, а тому правила частини другої статті 299 КАС України, які передбачають обов`язок, а не право суду відмовити у відкритті апеляційного провадження, не підлягають обмеженню в застосуванні та розширеному тлумаченню. Це правило стосується випадків подання апеляційної скарги суб`єктом владних повноважень. Водночас із зазначеного правила існує виняток, згідно з яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб`єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов`язки. При цьому законодавець, установивши зазначений виняток, виходив, зокрема, з безпосередньої обізнаності учасника справи - суб`єкта владних повноважень з наявністю відповідного судового провадження, а не з факту повідомлення його про дату, час і місце судового засідання чи надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено.

44. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 14 вересня 2023 року у справі № 240/6538/20 дійшов висновку про те, що із правила, передбаченого частиною другою статті 299 КАС України, існує виняток, згідно з яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб`єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов`язки. При цьому законодавець, установивши зазначений виняток, виходив, зокрема, з безпосередньої обізнаності учасника справи - суб`єкта владних повноважень з наявністю відповідного судового провадження, а не з факту повідомлення його про дату, час і місце судового засідання чи надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено.

Зазначивши, що відповідач був обізнаний про наявність провадження у справі в суді першої інстанції (направлено копію ухвали суду про відкриття провадження у справі разом із судовою повісткою; до суду надійшли: відзив на позовну заяву, заперечення на відповідь на відзив), а також про наявність рішення суду першої інстанції (наявні докази про вручення копії судового рішення), Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про наявність правових підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою, яка подана суб`єктом владних повноважень після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення.

45. У постановах Верховного Суду у складі колегії судів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі № 201/13990/15-ц (провадження № 61-22496св19), від 21 червня 2023 року у справі № 202/32361/13-ц (провадження № 61-3546св23) міститься висновок про те, що під неповідомленням особи про розгляд справи в контексті частини другої статті 358 ЦПК України слід розуміти випадки, коли учасник справи взагалі жодним чином не повідомлявся судом і не знав про наявність справи у провадженні суду.

46. Проте до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання у справі, навіть якщо в цьому засіданні було ухвалено рішення (за умови, що матеріали справи безспірно підтверджують факт обізнаності особи про розгляд судом справи та її участь у ній).

47. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначила, що процесуальні фільтри доцільні з точки зору ефективності законодавства, їх встановлення має ґрунтуватись на практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Важливо враховувати правові позиції ЄСПЛ в аспекті доступності правосуддя, зокрема, при запровадженні процесуальних фільтрів прийнятності заяви, про які зазначено вище.

48. Вважає, що необхідність встановлення процесуальних строків випливає з вимог статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до якої кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

49. Послалася на те, що процесуальний строк - це встановлений законом або призначений судом (суддею) проміжок часу чи момент у часі, протягом якого чи до якого судовий орган (суддя) або інші учасники судового процесу мають право або зобов`язані вчинити певну процесуальну дію або сукупність таких дій.

50. Зазначила, що поновленням процесуального строку є відновлення судовим органом (суддею) права на вчинення процесуальної дії, втраченого внаслідок пропуску заінтересованою особою процесуального строку, який встановлено для його здійснення, з причин, які визнано судом поважними.

51. Виходила з того, що суд поновлює процесуальний строк, якщо визнає причини пропуску строку поважними. Поновлення процесуального строку означає, що суд надає дозвіл особі вчинити процесуальну дію, незважаючи на те, що строк для її вчинення особа пропустила. Тобто поновлення строку не означає, що його перебіг продовжується.

52. Зауважила, що можливість поновлення процесуального строку пов`язується з обов`язковою наявністю поважної причини (чи причин) пропуску відповідного строку. Суд має зазначити відповідну причину (причини) в судовому рішенні, в якому йдеться про поновлення строку. Заявник повинен у заяві обґрунтувати поважність причини (причин) пропуску строку, в разі необхідності - з поданням доказів цього за загальними правилами подання доказів, встановленими ЦПК України. У кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені на обґрунтування заяви про його поновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.

53. Виходила з того, що поважність причин пропуску строку є оціночною категорією і встановлюється на розсуд суду. Визнаючи причини пропуску поважними чи неповажними, суд має оцінити їх у кожній конкретній ситуації виходячи з обставин справи та обставин пропуску, які мають об`єктивно перешкоджати особі виконати процесуальну дію у встановлений строк, та вимог статті 6 Конвенції про забезпечення права на справедливий суд.

54. Отже, об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначила, що визнання причин пропуску строку поважними відноситься до дискреційних повноважень суду. Водночас це дискреційне повноваження певним чином обмежив процесуальний закон.

55. По-перше, право учасника справи, який отримав судове рішення, хоча й не був повідомлений про розгляд справи, на поновлення строку виокремлено від інших поважних причин та не залежить від розсуду суду, а лише обумовлюється поданням апелянтом відповідної заяви про поновлення строку. Якщо така заява подана протягом тридцяти днів з дня вручення рішення суду (який визначається відповідно до частини шостої статті 272 ЦПК України), суд має поновити строк на подання апеляційної скарги. В іншому випадку суд діє відповідно до статей 357, 358 ЦПК України.

56. По-друге, випадок, коли учасник справи не був повідомлений про розгляд справи і не отримав судове рішення, слід вважати як пропуск строку з інших поважних причин і застосовувати до нього правило частини третьої статті 354 ЦПК України в сукупності з пунктом 1 частини другої статті 358 цього Кодексу, тобто без застосування річного преклюзивного строку. У цьому випадку питання про проміжок часу, що минув з дня складення повного тексту судового рішення, протягом якого можна поновити строк на подання апеляційної скарги, суд має вирішити на власний розсуд, реалізуючи своє дискреційне повноваження.

57. Питання про те, який зміст законодавець вклав у поняття «учасник, не повідомлений про розгляд справи», слід вирішувати у зв`язку з метою, з якою він встановив обмеження в часі щодо права на подання апеляційної скарги та винятки із цього обмеження.

58. Для реалізації права на подання апеляційної скарги визначальним є не стільки участь заявника у всіх засіданнях суду, скільки отримання ним повного судового рішення, без ознайомлення з ним неможливо зрозуміти мотиви суду, з яких він виходив, ухвалюючи рішення, а отже, неможливо сформулювати підстави апеляційної скарги.

59. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що не відповідає змісту пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України висновок про те, що: а) під неповідомленням особи про розгляд справи слід розуміти випадки, коли учасник справи взагалі ніяким чином не повідомлявся судом і не знав про наявність справи у провадженні суду; і що: б) до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання у справі, навіть якщо в цьому засіданні було ухвалено рішення (за умови, що матеріали справи безспірно підтверджують факт обізнаності особи про розгляд судом справи та її участь у ній).

60. При цьому слід враховувати особливості судового засідання з розгляду справи по суті, яке має закінчитися процесуальним результатом ухвалення судового рішення по суті (або закриття провадження у справі).

61. Отже, об`єднана палата вважає, що в разі подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи, слід вважати, що учасник справи не був повідомлений про судове засідання, в якому відбувся розгляд справи по суті. Тобто суд не забезпечив право учасника справи на участь у справі на стадії розгляду справи по суті.

62. На думку колегії суддів об`єднаної палати, правильним є таке тлумачення і застосування частини другої статті 358 ЦПК України: коли йдеться про подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи, слід вважати, що учасник справи не був повідомлений про судове засідання, в якому відбувся розгляд справи по суті.

63. Ухвалою від 09 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу за скаргою ОСОБА_1 на дії і бездіяльність державного виконавця, заінтересована особа - ОСОБА_2 , на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

64. Як на підставу касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_1 послалася на те, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про належне повідомлення її місцевим судом про дату, час та місце розгляду справи, оскільки у справі немає доказів отримання нею повісток.

65. На думку заявниці, суд першої інстанції не вніс інформацію до системи «Електронний суд». Після початку війни вона вимушено вивезла дітей у безпечне місце, оскільки квартира, в якій вони проживали, була пошкоджена. Копію рішення місцевого суду вона не отримувала, суд їй його не надсилав.

66. Виходила з того, що суд першої інстанції про розгляд скарги в суді 27 вересня 2021 року її не повідомив та розглянув справу за її відсутності, що унеможливлює застосування апеляційним судом положень частини другої статті 358 ЦПК України.

Позиція інших учасників процесу

67. У вересні 2023 року заступник начальника Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) подав відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржена постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою.

68. Вважає, що доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують і на їх законність не впливають.

69. Також вважає, що заявниця обізнана про розгляд справи судом першої інстанції, її належним чином повідомляли про судові засідання, призначені на 12 квітня та 07 червня 2021 року. Отже, немає виключного випадку, передбаченого вимогами частини другої статті 358 ЦПК України, для відкриття апеляційного провадження у разі спливу одного року після складення повного тексту рішення суду.

70. 04 жовтня 2023 року на адресу Верховного Суду надійшли додаткові пояснення від ОСОБА_1 , в яких заявниця підтримала вимоги касаційної скарги

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Межі розгляду справи касаційним судом

71. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі абзацу другого частини другої статті 389 ЦПК України.

72. У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 ЦПК України (частина перша статті 402 цього Кодексу).

73. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції

74. Частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

75. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожна особа має право на справедливий та публічний розгляд своєї справи в розумний термін незалежним і неупередженим судом, який визначений законом, що вирішить будь-які цивільні суперечки або встановить обґрунтованість будь-яких кримінальних обвинувачень, які проти неї висунуті.

76. Право на справедливий судовий розгляд, що гарантується пунктом 1 статті 6, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав («Белеш та інші проти Чеської Республіки», § 49).

77. Кожен має право на судовий розгляд справи, що стосується його «цивільних прав та обов`язків». Таким чином, у пункті 1 статті 6 Конвенції представлено «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле («Голдер проти Сполученого Королівства», § 36).

78. «Право на суд» та право на доступ до суду не є абсолютними. Права можуть бути обмежені, але лише таким способом та до такої міри, що не порушують зміст цих прав («Де Жуфр де ла Прадель проти Франції», § 28, і «Станєв проти Болгарії», § 229).

79. Стаття 4 ЦПК України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду на захист своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку.

80. Аналогічні за змістом норми містяться в ГПК України (стаття 4), КАС України (стаття 5).

81. Стаття 354 ЦПК України передбачає, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Частина третя статті встановлює, що строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений у разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

82. За частиною другою статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків:

1. подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки;

2. пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

83. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, крім пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України, словосполучення «повідомлення про розгляд справи» використовується лише в одній нормі цього Кодексу, а саме у статті 468 «Підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду».

За змістом цієї норми процесуального права клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено, зокрема, якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи;

84. В іншій послідовності цей термін зустрічається в частині другій статті 54 ЦПК України: «У разі розгляду справи без повідомлення третьої особи про розгляд справи обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків при розгляді позову, пред`явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або позову, пред`явленого цією третьою особою до такої сторони».

85. У решті випадків законодавець у ЦПК України вживає словосполучення: «повідомлена про дату, час і місце розгляду справи» (частина третя статті 466); «повідомлені про судове засідання» (частина третя статті 233); «повідомлені про дату, час та місце судового засідання» (частина четверта статті 270; частина третя статті 271; частина друга статті 450); «повідомлення про дату, час і місце судового засідання» (частина друга статті 223; частина четверта статті 440); «повідомляються про дату, час і місце судового засідання» (частина третя статті 118); «...повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання» (частина друга статті 128).

86. Системно аналізуючи положення ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що особа, не повідомлена про розгляд справи (пункт 1 частини другої статті 358 цього Кодексу), - це особа, яку не сповістили про наявність судового провадження у справі і яка відповідно не знала / не могла знати про розгляд справи.

87. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.

88. Стаття 17 ЦПК України містить норму, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

89. Склад учасників справи визначається статтею 42 ЦПК України. Зокрема, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. У наказному провадженні учасниками справи є заявник та боржник. У справах окремого провадження учасниками справи є заявники, інші заінтересовані особи.

90. Велика Палата Верховного Суду погодилася з тим, що для реалізації права на подання апеляційної скарги визначальним є не стільки участь заявника у всіх засіданнях суду, скільки отримання ним повного судового рішення, адже без ознайомлення з повним судовим рішенням неможливо зрозуміти мотиви суду, з яких він виходив, ухвалюючи рішення, а отже, неможливо сформулювати підстави апеляційної скарги.

91. Разом з тим слід відмітити, що позивач (заявник,третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) із великим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес про хід розгляду судом ініційованої ним справи або відповідного судового провадження. У разі відсутності обставин непереборної сили ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого періоду часу провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу.

92. ЄСПЛ сформував практику, відповідно до якої національними судами пріоритетність має надаватися дотриманню встановлених процесуальним законом строків звернення до суду, також строків апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, а поновлення пропущеного строку допускається лише у виняткових випадках, коли мають місце не формальні та суб`єктивні, а об`єктивні та непереборні причини їх пропуску.

93. Такий підхід є складовою частиною принципу правової визначеності у площині запобігання перегляду остаточних судових рішень за відсутності вагомих для цього підстав.

94. Зокрема, ЄСПЛ у справах «Світлана Науменко проти України», «Трегубенко проти України», «Праведна проти Росії», «Желтяков проти України» зазначає, що у випадках перегляду судових рішень як у порядку нагляду, так і у зв`язку з нововиявленими обставинами національним судам необхідно забезпечувати дотримання учасниками справи встановлених строків та не допускати того, щоб за допомогою таких процесуальних механізмів, як продовження строку на оскарження, було порушено принцип правової визначеності.

95. Норма про відмову у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення (частина друга статті 358 ЦПК України), на переконання Великої Палати Верховного Суду, не порушує саму сутність права доступу до правосуддя, а запровадження наведеного процесуального строку відповідає завданням цивільного судочинства та основним засадами (принципами) цивільного судочинства, зокрема таким, як: «змагальність сторін» (кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій) та «неприпустимість зловживання процесуальними правами» (учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається).

96. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що «особою, не повідомленою про розгляд справи» (пункт 1 частини другої статті 358 ЦПК України), не можна вважати особу, яка власне ініціювала розгляд справи або відповідного судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору), яка скористалася своїм правом доступу до правосуддя, подала позовну заяву (заяву, скаргу), на підставі якої було відкрито судове провадження.

Щодо відступу від висновку Верховного Суду

97. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважав за необхідне відступити від висновків касаційних судів, в яких йдеться про те, що сама лише обізнаність про судову справу (провадження) є достатньою підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження за пропуском річного строку на оскарження судових рішень. Зокрема, висновків, викладених в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 січня 2024 року у справі № Б-24/129-08, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 лютого 2024 року у справі № 340/3/20, від 19 жовтня 2022 року у справі № 214/63/20, від 14 вересня 2023 року у справі № 240/6538/20.

98. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

99. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання [(див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 рокуу справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 45), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 40)].

100. Так, в ухвалі від 19 січня 2024 року у справі № Б-24/129-08 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, суд апеляційної інстанцій виходив з того, що скаржник пропустив строк апеляційного оскарження ухвали та постанови місцевого господарського суду чотирнадцять років. Як керівник та засновник юридичної особи ОСОБА_1 повинен був опікуватися станом справ у товаристві, зокрема отримувати інформацію з відкритих джерел (Єдиного державного реєстру судових рішень та Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), та міг дізнатися про наявність судових справ та судових рішень відносно товариства та підстав припинення юридичної особи і не був позбавлений права оскаржити це судове рішення в апеляційному порядку в установлений законом строк, проте своїм правом не скористався. Отже, подання апеляційної скарги в установлений законом строк залежало виключно від волевиявлення скаржника, тобто мало суб`єктивний характер.

Ураховуючи те, що апеляційна скарга подана поза межами присічного строку, встановленого частиною другою статті 261 ГПК України, а доказів на обґрунтування виключних випадків пропуску строку на звернення з апеляційною скаргою, зазначених у статті 261 ГПК України, заявник не навів (як учасник справи не був повідомлений про розгляд справи, не був обізнаний про ухвалене рішення суду, не був залучений до справи як керівник, не був повідомлений про розгляд справи в силу знаходження за межами України на лікуванні), суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 261 ГПК України, для прийняття апеляційної скарги, поданої після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, до розгляду.

101. Залишаючи без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження на підставі частини другої статті 299 КАС України, Верховний Суд у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 лютого 2024 року у справі № 340/3/20 зауважив, що встановлений річний строк у вказаній вище правовій нормі процесуального закону є присічним, таким, що не може бути поновлений, отже, правила частини другої статті 299 КАС України передбачають обов`язок, а не право суду відмовити у відкритті апеляційного провадження, не підлягають обмеженню в застосуванні та розширеному тлумаченню.

Законодавець, установивши виняток із зазначеного правила, згідно з яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб`єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов`язки, виходив, зокрема, з безпосередньої обізнаності учасника справи - суб`єкта владних повноважень з наявністю відповідного судового провадження, а не з факту надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено.

Оскільки апеляційна скарга подана відповідачем після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, а також ураховуючи його обізнаність про наявність судового провадження у цій справі, винятки, за яких пропущений строк може бути поновлено, на відповідача не поширюються.

102. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 214/63/20 констатував, що установлений річний строк у вказаній правовій нормі процесуального закону є присічним, таким, що не може бути поновлений, а тому правила частини другої статті 299 КАС України передбачають обов`язок, а не право суду відмовити у відкритті апеляційного провадження, не підлягають обмеженню в застосуванні та розширеному тлумаченню. Це правило стосується випадків подання апеляційної скарги суб`єктом владних повноважень. Водночас із зазначеного правила існує виняток, згідно з яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб`єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов`язки. При цьому законодавець, установивши зазначені винятки, виходив, зокрема, з безпосередньої обізнаності учасника справи - суб`єкта владних повноважень з наявністю відповідного судового провадження, а не з факту повідомлення його про дату, час і місце судового засідання чи надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено.

103. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 14 вересня 2023 року у справі № 240/6538/20 дійшов висновку про те, що із правила, передбаченого частиною другою статті 299 КАС України, існує виняток, згідно з яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб`єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов`язки. При цьому законодавець, установивши зазначені виключення, виходив, зокрема, з безпосередньої обізнаності учасника справи - суб`єкта владних повноважень з наявністю відповідного судового провадження, а не з факту повідомлення його про дату, час і місце судового засідання чи надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено.

Зазначивши, що відповідач був обізнаний про наявність провадження у справі в суді першої інстанції (направлено копію ухвали суду про відкриття провадження у справі разом з судовою повісткою; до суду надійшли: відзив на позовну заяву, заперечення на відповідь на відзив), а також про наявність рішення суду першої інстанції (наявні докази про вручення копії судового рішення), Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про наявність правових підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою, яка подана суб`єктом владних повноважень після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення.

104. Ухвала об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про передачу справи не містить фактів на підтвердження неефективності, неясності, неузгодженості, необґрунтованості, незбалансованості або помилковості тлумачення словосполучення «особа, яка не повідомлена про розгляд справи», яке склалося у Верховному Суді, а також зміни суспільного контексту, через які застосований у наведених судових рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання.

105. Виходячи з висновків Великої Палати Верховного Суду, які містяться у мотивувальній частині цієї постанови, підстав для відступу від правового висновку, що міститься у наведеній ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 січня 2024 року у справі № Б-24/129-08 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 лютого 2024 року у справі № 340/3/20, від 19 жовтня 2022 року у справі № 214/63/20, від 14 вересня 2023 року у справі № 240/6538/20, на які послалася колегія суддів об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, немає.

Щодо суті касаційної скарги

106. ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» 03 серпня 2020 року звернулася до суду зі скаргою на дії та бездіяльність головного державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Пєрєвєрзєвої Н. М. за участі заінтересованої особи - боржника ОСОБА_2 .

107. Ухвалою від 30 грудня 2020 року Центральний районний суд м. Миколаєва прийняв до провадження справу за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця, призначив судове засідання у справі на 12 квітня 2021 року на 15 год 00 хв.

108. Про дату та час судового засідання ОСОБА_1 повідомлена належним чином, що підтверджується розпискою (а. с. 131, т. 1).

109. За довідкою секретаря судового засідання від 12 квітня 2021 року справа відкладена на 07 червня 2021 року (а. с. 136, т. 1).

110. Про дату та час судового засідання ОСОБА_1 повідомлена належним чином, що підтверджується розпискою (а. с. 137, т. 1).

111. За довідкою секретаря судового засідання від 07 червня 2021 року справа відкладена на 27 вересня 2021 року (а. с. 139, т. 1).

112. У справі наявна копія судової повістки про призначення справи на 27 вересня 2021 року, яка була направлена сторонам за адресами, зазначеними в скарзі.

113. Центральний районний суд м. Миколаєва 07 червня 2021 року в підсистемі «Електронний суд» вніс дату слухання справи на 27 вересня 2021 року, яка доставлена до електронного суду 08 червня 2021 року.

114. За неявкою сторін у судове засідання, суд вирішив розглядати справу за відсутності сторін.

115. Ухвалою від 27 вересня 2021 року Центральний районний суд м. Миколаєва закрив провадження за скаргою ОСОБА_1 .

116. Копію ухвали від 27 вересня 2021 року Центральний районний суд м. Миколаєва вніс в підсистему «Електронний суд», яка доставлена до електронного суду 27 вересня 2021 року, та надіслав сторонам шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення (а. с. 145, т. 1).

117. Частиною шостою статті 128 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, визначено, що судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

118. Відповідно до підпункту 15.1 пункту 15 частини першої розділу VII «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: подання, реєстрація, надсилання процесуальних та інших документів, доказів, формування, зберігання та надсилання матеріалів справи здійснюються в паперовій формі.

119. Відповідно до підпункту 15.3 пункту 15 частини першої розділу VII «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи розгляд справи у суді здійснюється за матеріалами справи у паперовій формі.

120. Згідно із частиною п`ятою статті 14 ЦПК України суд направляє судові рішення, судові повістки, судові повістки - повідомлення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу на їхні офіційні електронні адреси, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

121. Частина сьома статті 14 ЦПК України визначає, що особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд надсилає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.

Реєстрація в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі не позбавляє права на подання документів до суду в паперовій формі.

Особи, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, можуть подати процесуальні, інші документи, вчинити інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи з використанням власного електронного підпису, прирівняного до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги», якщо інше не передбачено цим Кодексом.

122. 01 грудня 2018 року в газеті «Голос України» та на офіційному вебпорталі «Судова влада України» Державна судова адміністрація України оголосила про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

123. Наказом від 22 грудня 2018 року № 628 «Про проведення тестування підсистеми «Електронний суд» у місцевих та апеляційних судах» Державна судова адміністрація України запровадила тестовий режим експлуатації підсистеми «Електронний суд» у всіх місцевих та апеляційних судах України, Касаційному адміністративному суді (пілотних судах).

124. Надалі наказом від 01 червня 2020 року № 247 «Про запровадження в дослідну експлуатацію підсистем «Електронний суд» та «Електронний кабінет» Державна судова адміністрація України визнала таким, що втратив чинність, наказ Державної судової адміністрації від 22 грудня 2018 року № 628 зі змінами до нього та запровадила з 01 червня 2020 року в дослідну експлуатацію підсистеми «Електронний суд» та «Електронний кабінет» (далі - Підсистеми) у всіх місцевих та апеляційних судах України (крім Київського апеляційного суду) та Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду (далі - пілотні суди).

125. Пункт 2 цього наказу передбачає, що пілотним судам у ході проведення дослідної експлуатації Підсистем слід керуватися вимогами, визначеними в Положенні про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженому рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 (із змінами), у частині функціонування Підсистем.

126. За пунктом 2.3 рішення Ради суддів України від 12 квітня 2018 року № 16 ряд норм Положення, в тому числі і розділ XI (підсистема «Електронний суд»), набирають чинності та можуть використовуватись у тестовому режимі виключно для судів, визначених пілотними згідно з відповідним наказом Державної судової адміністрації України.

127. Учасник судового процесу за допомогою сервісу Електронного суду може додатково отримувати вебпосилання на тексти всіх сформованих судом процесуальних документів по справі, в якій він бере участь: судові рішення, судові повістки, виклики тощо; інформацію про отримані та зареєстровані вхідні документи у справі разом з документами в електронному форматі; інформацію про отримані документи по справі від інших учасників разом з документами в електронному форматі; електронні документи, що спричинили зміну стану розгляду справи, протоколи автоматизованого розподілу, тощо.

128. В Електронному кабінеті учасника судового процесу відображається також календар подій по судовій справі.

129. Отже, суд направив судову повістку про виклик на 27 вересня 2021 року та копію ухвали про закриття провадження у справі в підсистему «Електронний суд», які додатково надсилалися користувачу у вигляді повідомлення на електронну пошту, яка зазначається користувачем у профілі його Електронного кабінету.

130. Наведене свідчить про те, що ОСОБА_1 була повідомлена належним чином про розгляду справи у судовому засіданні 27 вересня 2021 року, у якому постановлено ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження, та отримала копію ухвали місцевого суду 27 вересня 2021 року.

131. Наведеним спростовуються доводи касаційної скарги щодо відсутності інформації в підсистемі «Електронний суд» у справі за її скаргою за провадженням № 4-с/490/47/2021.

132. Згідно із загальнодоступними даними з Єдиного державного реєстру судових рішень ухвала Центрального районного суду м. Миколаєва надіслана для оприлюднення 27 вересня 2021 року, зареєстрована 27 вересня 2021 року, забезпечено надання загального доступу 28 вересня 2021 року.

133. Отже, у заявниці була об`єктивна можливість ознайомитися з ухвалою в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

134. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ОСОБА_1 була обізнана про наявність справи у суді, оскільки провадження відкрито за її скаргою, а також була повідомлена належним чином про дату та час судового засідання, у якому постановлено ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження, а також отримала копію ухвали місцевого суду про закриття провадження у строк, визначений чинним процесуальним законодавством.

135. З огляду на наведене відсутні підстави вважати, що права заявниці ОСОБА_1 на доступ до суду та справедливий судовий розгляд відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції є порушеними.

136. Згідно із частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

137. На осіб, які беруть участь у справі, покладається обов`язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.

138. Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (рішення ЄСПЛ від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії», заява № 11681/85, пункт 35, від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України», заява № 18986/06).

139. Заявник із великим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес про хід розгляду судом ініційованої ним справи. У разі відсутності обставин непереборної сили, ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого періоду часу судового провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу.

140. Так, ОСОБА_1 протягом тривалого періоду не проявляла інтересу до розгляду судом ініційованої нею ж скарги та лише у заяві від 26 жовтня 2022 року, направленій електронною поштою, просила суд відкласти всі судові засідання у справі № 490/9587/18 до закінчення війни (а. с. 189, 190, т. 2).

141. Лише 24 березня 2023 року ОСОБА_1 направила електронною поштою до Центрального районного суду м. Миколаєва звернення щодо стадії розгляду її скарги (а. с. 193, 194, 195, т. 2).

142. 21 травня 2023 року ОСОБА_1 повторно звернулася до Центрального районного суду м. Миколаєва щодо стадії розгляду її скарги. Відповідь просила направити їй електронною поштою (а. с. 197, 198, т. 2).

143. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ОСОБА_1 особисто отримала скаргу ОСОБА_2 у листопаді 2021 року (а. с. 175, т. 1), зверталася неодноразово із заявами, надавала додаткові пояснення в межах провадження за скаргою ОСОБА_2 та була присутня в судовому засіданні 14 лютого 2022 року (а. с. 138-144, т. 2).

144. Наведене свідчить про те, що у заявниці була можливість з вересня 2021 року аж до лютого 2022 року поцікавитися провадженням в ініційованій нею ж справі.

145. Листом від 23 травня 2023 року суддя Центрального районного суду м. Миколаєва Шолох Л. М. повідомила ОСОБА_1 про те, що у неї в провадженні перебуває скарга ОСОБА_2 , розгляд якої призначено на 14 липня 2023 року. Проте скарга ОСОБА_1 в провадженні судді не перебуває.

146. 13 червня 2023 року ОСОБА_1 повідомила місцевий суд про відсутність у підсистемі «Електронний суд» матеріалів провадження № 4-с/490/47/2021 за її скаргою.

147. Проте, за даними підсистеми «Електронний суд», у провадженні № 4/490/47/2021 за скаргою ОСОБА_1 наявні інформація щодо руху справи, дати призначених судових засідань та ухвала місцевого суду про закриття провадження у справі.

148. 09 червня 2023 року ОСОБА_1 направила електронною поштою на адресу Центрального районного суду м. Миколаєва апеляційну скаргу та заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження.

149. Ухвалою від 12 червня 2023 року Миколаївський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без руху та витребував цивільну справу № 490/9587/18 із місцевого суду.

150. Ухвалою від 21 червня 2023 року Миколаївський апеляційний суд у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 вересня 2021 року, постановлену за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця, відмовив.

151. Апеляційний суд мотивував ухвалу тим, що, беручи до уваги обізнаність ОСОБА_1 про розгляд справи судом першої інстанції, для поновлення строку на апеляційне оскарження цієї ухвали суду є лише дві підстави, які скаржницею у клопотанні про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначено не було, тому виключні випадки, передбачені частиною другою статті 358 ЦПК України, для відкриття апеляційного провадження у разі спливу одного року після складення повного тексту рішення суду також відсутні.

152. Ураховуючи імперативний характер положень частини другої статті 358 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання апеляційної скарги) та те, що річний строк, визначений вказаною процесуальною нормою, є присічним і поновленню не підлягає, суд позбавлений у цьому випадку можливості оцінювати поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження.

153. Отже, розглядати доводи апеляційної скарги щодо поважності пропуску строку на апеляційне оскарження немає законних підстав, оскільки ці доводи перевіряються після дотримання п`ятнадцятиденного строку на оскарження, а не річного.

154. Велика Палата Верховного Суду погодилася з такими висновками суду апеляційної інстанції виходячи з висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови.

155. Наведеними обставинами справи щодо виконання судом першої інстанції вимог про надсилання до електронного кабінету користувачів відомостей, у тому числі про отримання та реєстрацію документів у справі, а також інших відомостей, що призвели до зміни стану розгляду справи, спростовуються доводи касаційної скарги щодо відсутності в підсистемі «Електронний суд» даних за провадженням № 4-с/490/47/2021.

156. Неприйнятними є доводи ОСОБА_1 щодо неповідомлення її про проведення судового засідання та ухвалення рішення, оскільки матеріали справи та дані з підсистеми «Електронний суд» свідчать про протилежне.

157. Посилання заявниці на початок війни та її вимушений виїзд за межі України Велика Палата Верховного Суду до уваги не бере, оскільки ухвала місцевого суду постановлена у вересні 2021 року, а строк на її апеляційне оскарження скінчився задовго до початку повномасштабного вторгнення.

158. Підтвердженням таких висновків є практика ЄСПЛ.

159. У справі «Бодю проти Республіки Молдова» у рішенні від 18 липня 2019 року, § 23, суд вважає, що дозвіл Г. подати апеляцію з питань права через значний проміжок часу та за відсутності будь-якого правдоподібного пояснення того, чому вона не могла подати її раніше, зводить нанівець весь судовий процес, який завершився остаточним судовим рішенням, яке підлягає виконанню. Таким чином Верховний Суд порушив принцип правової визначеності та право заявника на справедливий розгляд відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції.

160. У справі «Пономарьов проти України» у рішенні від 03 квітня 2008 року, № 3236/03, § 41, суд зазначає, що ця справа стосується не екстраординарного перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами (див., серед інших справ, рішення у справі «Трегубенко проти України», заява № 61333/00, пункти 34-38, рішення від 02 листопада 2004 року; та рішення у справі «Праведная проти Росії», заява № 69529/01, пункти 27-34, рішення від 18 листопада 2004 року), а відновлення провадження через значний період часу шляхом поновлення строку на ординарне апеляційне оскарження. Суд зазначає, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Разом з тим, якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, як у цій справі, де нібито складне економічне становище перешкоджало відповідачу сплатити державне мито (див. пункти 19 та 20 вище), таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності, як і перегляд в порядку нагляду. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див. mutatis mutandis, рішення від 26 квітня 2007 року у справі «Олександр Шевченко проти України», заява № 8371/02, пункт 27, та рішення від 14 жовтня 2003 року «Трух проти України» (ухвала), заява № 50966/99). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків.

161. У рішенні від 07 липня 1989 року у справі «АТ «Юніон Аліментаріа Сандерс проти Іспанії» позивач (заявник) зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

162. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).

163. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 410 ЦПК України).

164. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частина друга статті 412 ЦПК України).

165. Зважаючи на надану оцінку аргументам позивача, відповідача та висновкам суду апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а тому ухвалу апеляційного суду слід залишити без змін.

Щодо судових витрат

166. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

167. З огляду на залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Висновки щодо застосування пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України

168. Особою, не повідомленою про розгляд справи (пункт 1 частини другої статті 358 ЦПК України), не можна вважати особу, яка власне ініціювала розгляд справи або судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору), яка скористалася своїм правом доступу до правосуддя, подала позовну заяву (заяву, скаргу), на підставі якої відкрито провадження.

Керуючись частинами першою та другою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 21 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач С. Ю. Мартєв

Судді О. О. Банасько М. В. Мазур

Ю. Л. Власов К. М. Пільков

М. І. Гриців С. О. Погрібний

Ж. М. Єленіна О. В. Ступак

І. В. Желєзний І. В. Ткач

Л. Ю. Кишакевич О. С. Ткачук

В. В. Король В. Ю. Уркевич

О. В. Кривенда Є. А. Усенко

Н. В. Шевцова

Джерело:
ЄДРСР 122603347

11 вересня 2024 року

місто Київ

справа № 554/154/22
провадження № 14-24цс24

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Погрібного С. О.,

суддів: Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

розглянула в порядку письмового провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), Публічного акціонерного товариства «МТБ Банк», Державного підприємства «СЕТАМ», ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дробітько Вікторія Вікторівна, про визнання незаконними та скасування результатів електронних торгів, акта державного виконавця, визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна з електронних торгів, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування майна із чужого незаконного володіння,

за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми), Публічне акціонерне товариство «МТБ Банк», Державне підприємство «СЕТАМ», приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дробітько Вікторія Вікторівна, про визнання права власності на нерухоме майно

за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «МТБ Банк» на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 червня 2022 року, постановлене суддею Блажко І. О., та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Хіль Л. М., Пилипчук Л. І., Триголова В. М.,

УСТАНОВИЛА:

Вступ

У цій справі оскаржуються судові рішення в частині задоволення первісного позову про визнання незаконними та скасування результатів електронних торгів, акта державного виконавця, визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна з електронних торгів, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування майна із чужого незаконного володіння від набувача.

Позивач визначив підставами згаданого позову те, що торги відбулися з порушенням вимог законодавства, оскільки суд визнав такою, що не підлягає застосуванню, оцінку вартості квартири у формі письмового звіту про незалежну оцінку майна від 08 липня 2021 року № 615, а також те, що його не було повідомлено про проведення електронних торгів.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли переконання про наявність підстав для задоволення позову лише тому, що в порушення вимог чинного законодавства позивач не був повідомлений про день та час проведення електронних торгів.

У касаційній скарзі заявник зазначив, що позивач не надав доказів порушення Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5 (далі - Порядок № 2831/5), а також того, що такі порушення вплинули на результат електронних торгів і могли обмежити його права та законні інтереси, оскільки самий лише факт неналежного повідомлення боржника про проведення електронних торгів не може бути підставою для визнання їх недійсними.

Велика Палата Верховного Суду підтвердила висновки Верховного Суду України та Верховного Суду про те, що самий лише факт неналежного повідомлення боржника про проведення торгів не може бути підставою для визнання таких недійсними. У спорах про оспорювання торгів визначальним є наявність таких порушень, які б могли вплинути на їх результат та призвести до порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Доведення такого порушення прав покладається на особу, яка оспорює торги.

За результатами вирішення спору Велика Палата Верховного Суду частково погодилася з доводами, викладеними у касаційній скарзі, змінила рішення судів у частині мотивування їх висновків, оскільки такий позов має бути задоволений саме у зв'язку з тим, що іншим судовим рішенням визнано такою, що не підлягає застосуванню, оцінку у формі письмового звіту про незалежну оцінку вартості спірної квартири і таке рішення набрало законної сили. Реалізація на торгах майна за безпідставною, заниженою ціною, що преюдиційно встановлено судовим рішенням, безпосередньо порушує права та інтереси боржника.

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

1. ОСОБА_1 у січні 2022 року звернувся до суду з позовом до Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) (далі - ПСМУ МЮ (м. Суми)), Публічного акціонерного товариства «МТБ Банк» (далі - ПАТ «МТБ Банк»), Державного підприємства «СЕТАМ» (далі - ДП «СЕТАМ»), ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дробітько В. В. (далі - приватний нотаріус), у якому просив:

- визнати незаконними та скасувати результати електронних торгів, оформлені протоколом проведення електронних торгів від 06 жовтня 2021 року № 555758 (далі - протокол проведення електронних торгів), з продажу квартири АДРЕСА_1 , що на праві власності належала ОСОБА_3 ;

- визнати незаконним і скасувати акт державного виконавця про проведені електронні торги від 05 листопада 2021 року, затверджений виконувачем обов'язків начальника Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Полтавській області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) (далі - Відділ) Лукмаслом М. М. ;

- визнати недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна з електронних торгів від 18 листопада 2021 року № 959, видане приватним нотаріусом;

- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , з одночасним припиненням її права власності;

- витребувати спірну квартиру з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

2. Позивач обґрунтував пред'явлений позов тим, що у провадженні Відділу був виконавчий лист від 26 березня 2018 року № 554/4712/15-ц, виданий Октябрським районний судом м. Полтави, про солідарне стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «МТБ Банк» заборгованості за сумою кредиту в розмірі 29 077,13 дол. США, за відсотками - 2 911,04 дол. США, за пенею - 67 073,60 грн та судового збору.

3. Державний виконавець у цьому виконавчому провадженні вчинив підготовчі дії з проведення ДП «СЕТАМ» електронних (прилюдних) торгів та реалізував на них спірну квартиру. Торги, за твердженням позивача, провели з порушеннями Порядку № 2831/5.

4. Позивач зазначив, що 13 липня 2021 року йому направили лист, у якому повідомили вартість описаного нерухомого майна (378 000,00 грн). Ознайомившись зі звітом про незалежну оцінку майна, він не погодився з такою та порядком її проведення, тому подав до суду скаргу на дії державного виконавця. Ухвалою від 26 серпня 2021 року, залишеною без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 08 грудня 2021 року, Октябрський районний суд м. Полтави частково задовольнив скаргу ОСОБА_1 . Суд визнав такою, що не підлягає застосуванню, оцінку вартості квартири у формі письмового звіту про незалежну оцінку майна від 08 липня 2021 року № 615; в іншій частині вимог скарги відмовив.

5. ОСОБА_1 зазначив, що ДП «СЕТАМ» не надсилало на його адресу відомостей про день та час проведення електронного аукціону з реалізації спірної квартири як предмета іпотеки шляхом проведення електронних торгів, зокрема, й повідомлення про проведення електронних торгів 06 жовтня 2021 року. Він не отримав протоколу проведення електронних торгів, про його існування дізнався 01 грудня 2021 року під час ознайомлення зі змістом акта про проведені електронні торги, а також з Автоматизованої системи виконавчих проваджень.

6. Отже, позивач визначив дві підстави позову про визнання незаконними та скасування результатів електронних торгів як таких, що відбулися з порушенням вимог законодавства, а саме те, що суд визнав такою, що не підлягає застосуванню, оцінку вартості квартири у формі письмового звіту про незалежну оцінку майна від 08 липня 2021 року № 615, а також те, що його не було повідомлено про проведення оспорюваних ним електронних торгів.

Стислий виклад змісту вимог зустрічного позову

7. ОСОБА_2 у лютому 2022 року подала до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 , треті особи: ПСМУ МЮ (м. Суми), ПАТ «МТБ Банк», ДП «СЕТАМ», приватний нотаріус, у якому просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

8. Зустрічний позов ОСОБА_2 обґрунтувала тим, що вона є добросовісною набувачкою спірної квартири.

Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

9. Рішенням від 17 червня 2022 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року, Октябрський районний суд м. Полтави задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд визнав незаконними та скасував результати електронних торгів від 06 жовтня 2021 року з продажу квартири АДРЕСА_1 , що належала на праві власності ОСОБА_3 , оформлені протоколом проведення електронних торгів від 06 жовтня 2021 року № 555758.

Визнав незаконним та скасував акт державного виконавця про проведені електронні торги від 05 листопада 2021 року, затверджений виконувачем обов'язків начальника Відділу Лукмаслом М. М.

Визнав недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна з електронних торгів від 18 листопада 2021 року, серія та номер 959, видане приватним нотаріусом.

Скасував державну реєстрацію права власності від 18 листопада 2021 року з одночасним припиненням права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 23027958.

Витребував із незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 23027958.

Суд відмовив у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

10. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивував рішення тим, що ДП «СЕТАМ» не повідомило ОСОБА_1 про день і час проведення електронних торгів, що є порушенням приписів законодавства. Оскільки електронні торги є незаконними, їх результати скасовані, то ОСОБА_1 має право на витребування квартири з незаконного володіння ОСОБА_2 .

11. Також суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що зустрічний позов є безпідставним, оскільки ОСОБА_2 не надала належних і допустимих доказів порушення її права на спірну квартиру.

12. Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що до позивача як спадкоємця, який подав заяву про прийняття спадщини померлого ОСОБА_3 у строк, визначений Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), з моменту відкриття спадщини перейшли всі права й обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, зокрема й право оспорити торги та витребувати квартиру із чужого незаконного володіння відповідачки.

13. Апеляційний суд наголосив, що доводи апеляційної скарги про заниження початкової вартості описаного майна, а також про те, що оскарження боржником оцінки майна не вплинуло на результати торгів, є необґрунтованими, адже були порушені правила проведення електронних торгів.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

14. Відкрите акціонерне товариство «Морський транспортний банк» (далі - ВАТ «МТБ»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Марфін банк» (далі - ПАТ «Марфін банк»), а надалі ПАТ «МТБ Банк», та ОСОБА_1 14 травня 2008 року уклали кредитний договір № 00546/RР, відповідно до якого позивач отримав кредит у виді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 56 120,46 дол. США зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 11,90 % і з терміном погашення до 12 травня 2023 року.

15. На забезпечення виконання зобов'язання за цим кредитним договором ВАТ «МТБ» та ОСОБА_3 уклали договір іпотеки № 00633rP, відповідно до якого іпотекодавець надав в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 .

16. Рішенням від 20 листопада 2017 року у справі № 554/4712/15-ц Октябрський районний суд м. Полтави задовольнив позов ПАТ «Марфін банк», стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на користь ПАТ «Марфін банк» заборгованість за кредитним договором від 14 травня 2008 року № 00546/RР, зокрема заборгованість за сумою кредиту в розмірі 29 077,13 дол. США, за відсотками - 2 911,04 дол. США, за пенею - 67 073,60 грн. Здійснив розподіл судових витрат.

17. Листом від 22 серпня 2017 року № 2179/12.30-04-31 Шевченківський районний у м. Полтаві Відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Полтавській області повідомив банк про наявність в архіві запису про смерть ОСОБА_3 .

18. Виконавчий лист з примусового виконання рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 20 листопада 2017 року у справі № 554/4712/15-ц був на виконанні у Відділі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області.

19. Четверта полтавська державна нотаріальна контора Головного територіального управління юстиції у Полтавській області 08 жовтня 2019 року повідомила, що 14 листопада 2013 року заведено спадкову справу № 370/2013 щодо майна ОСОБА_3 .

20. Листом від 13 березня 2020 року № 261/02-14 Четверта полтавська державна нотаріальна контора ПСМУ МЮ (м. Суми) повідомила, що у спадковій справі № 370/2013 є заява ОСОБА_1 від 14 листопада 2013 року про прийняття спадщини, втім свідоцтво про право на спадщину не видавалося.

21. Постановою від 29 жовтня 2020 року у справі № 554/4712/15-ц, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 11 травня 2021 року, Полтавський апеляційний суд звернув стягнення на квартиру АДРЕСА_1 .

22. Постановою від 25 листопада 2020 року державний виконавець Відділу здійснив опис та наклав арешт на квартиру АДРЕСА_1 .

23. Постановою від 31 травня 2021 року старший державний виконавець Відділу Ніколенко С. В. призначив суб'єкта оціночної діяльності - Приватне підприємство «Центр незалежної оцінки та експертизи» у виконавчому провадженні з примусового виконання виконавчого листа від 26 березня 2018 року № 554/4712/15-ц, виданого Октябрським районним судом м. Полтави.

24. Листом від 13 липня 2021 року № 02.1.18/10532 ОСОБА_1 повідомили про проведення оцінки нерухомого майна та отримання звіту про незалежну оцінку майна від 06 липня 2021 року № 615, відповідно до якого вартість описаного нерухомого майна складає 378 000,00 грн.

25. Ознайомившись зі звітом про незалежну оцінку майна № 615, ОСОБА_1 звернувся до Октябрського районного суду м. Полтави зі скаргою на дії державного виконавця.

26. Ухвалою від 26 серпня 2021 року у справі № 554/4712/15-ц, залишеною без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 08 грудня 2021 року, Октябрський районний суд м. Полтави частково задовольнив скаргу ОСОБА_1 . Суд визнав такою, що не підлягає застосуванню, оцінку у формі письмового звіту про незалежну оцінку майна від 08 липня 2021 року № 615 про вартість майна - квартири АДРЕСА_1 . Ухвалою від 31 січня 2022 року Верховний Суд відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ «МТБ Банк» на ухвалу Октябрського районного суду м. Полтави від 26 серпня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 08 грудня 2021 року на підставі частини четвертої статті 394 ЦПК України, визнавши касаційну скаргу необґрунтованою.

27. ОСОБА_1 30 серпня 2021 року письмово повідомив ДП «СЕТАМ» про це рішення.

28. Листом від 06 листопада 2021 року № 2995/20637-9-21/7 ДП «СЕТАМ» надіслало ОСОБА_1 нотаріально посвідчену копію акта державного виконавця про проведені електронні торги від 05 листопада 2021 року, затвердженого виконувачем обов'язків начальника Відділу Лукмаслом М. М. , який позивач отримав 01 грудня 2021 року.

29. Відповідно до зазначеного акта спірне майно реалізоване 06 жовтня 2021 року на других електронних торгах за ціною продажу 302 400,00 грн з ПДВ. Переможцем електронних торгів згідно з протоколом проведення електронних торгів від 06 жовтня 2021 року № 555758 є ОСОБА_2

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

30. ПАТ «МТБ Банк» 28 березня 2023 року із використанням засобів поштового зв'язку направило до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 червня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

31. Підставами касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявник зазначив те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1884цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2988цс15, від 29 листопада 2017 року

у справі № 668/5633/14-ц, за змістом яких самий лише факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання торгів недійсними;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1749цс15, від 06 квітня 2016 року у справі № 3-242гс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-370цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-547цс16, у постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 462/2232/16, від 18 травня 2022 року у справі № 361/3505/20, відповідно до яких головною умовою визнання торгів недійсними, яку повинні встановити суди, є наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, а тому, крім наявності порушення вимог закону при проведенні торгів, повинні бути й порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює.

32. ПАТ «МТБ Банк» зазначило, що ОСОБА_1 не надав доказів порушення Порядку № 2831/5, а також того, що такі порушення вплинули на результат електронних торгів і могли обмежити його права та законні інтереси. Самий лише факт неналежного повідомлення боржника про проведення електронних торгів не може бути підставою для визнання їх недійсними.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

33. ОСОБА_1 у травні 2023 року з використанням засобів поштового зв'язку направив до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ПАТ «МТБ Банк», у якому просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 червня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

34. Ухвалою від 20 квітня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 20 грудня 2023 року призначив справу до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

35. Ухвалою від 14 лютого 2024 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частин третьої, п'ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від правових висновків, викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 квітня 2023 року у справі № 918/351/21 (918/955/21), а також для вирішення виключної правової проблеми щодо вибору ефективного способу захисту порушеного права у справах із подібними правовідносинами, вважаючи, що ефективним способом захисту у спірних правовідносинах є саме вимога про витребування відчуженого на торгах майна від його набувача, а не інші вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387, 388 ЦК України.

36. Ухвалою від 24 квітня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду.

37. З метою визначення меж розгляду справи Велика Палата Верховного Суду застосовує правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

38. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

39. ПАТ «МТБ Банк» фактично оскаржує судові рішення лише в частині задоволення первісного позову ОСОБА_1 , і доводи касаційної скарги ґрунтуються винятково на тому, щосамий лише факт неналежного повідомлення боржника про проведення торгів не може бути підставою для визнання їх недійсними.

40. Відповідачка ОСОБА_2 як переможець торгів правом на касаційне оскарження не скористалася, рішень судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення первісного позову ОСОБА_1 не оскаржила.

41. Тож Велика Палата Верховного Суду переглядає справу винятково за доводами касаційної скарги ПАТ «МТБ Банк»у частині вирішення судами позову ОСОБА_1 в аспекті наявності таких порушень, що могли вплинути на результат оспорюваних торгів та призвести до порушень прав і законних інтересів позивача.

42. У частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 судові рішення не оскаржуються та відповідно не є предметом касаційного перегляду.

ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

43. Велика Палата Верховного Суду перевірила в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробила такі висновки.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

44. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

45. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

46. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

47. З огляду на правову природу процедури реалізації майна на торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника торгів, ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто є правочином.

48. Наведене узгоджується з правилами частини четвертої статті 656 ЦК України, за якою до договору купівлі-продажу на біржах, аукціонах (публічних торгах) застосовуються загальні правила про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

49. Тож правова природа продажу майна з публічних (електронних) торгів дає підстави для можливості визнання торгів недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, зокрема на підставі приписів цивільного законодавства (статей 203, 215 ЦК України) про недійсність правочину як такого, що не відповідає вимогам закону, у разі невиконання вимог щодо дотримання визначених правил про процедуру, порядок проведення торгів.

50. У касаційній скарзі ПАТ «МТБ Банк» посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1884цс15, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1749цс15, від 06 квітня 2016 року у справі № 3-242гс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2988цс15, від 29 червня 2016 року у справах № 6-370цс16 та № 6-547цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 668/5633/14-ц, у постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 462/2232/16, від 18 травня 2022 року у справі № 361/3505/20.

51. Так, у постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 рокуу справі № 6-1884цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2988цс15, від 29 листопада 2017 року у справі № 668/5633/14-ц, у постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 462/2232/16, від 18 травня 2022 року у справі № 361/3505/20 зроблено висновки, що дотримання нормативно встановлених правил призначення та проведення прилюдних торгів є обов'язковою умовою правомірності правочину. Самий собою факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання таких недійсними. Головна умова, яка повинна бути встановлена судами, це наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, а тому, крім наявності порушення норм закону при проведенні прилюдних торгів, повинно бути встановлено порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює.

52. Верховний Суд України у постановах від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1749цс15, від 06 квітня 2016 року у справі № 3-242гс16, від 29 червня 2016 року у справах № 6-370цс16 та № 6-547цс16 виснував, що проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є підставою для визнання цих торгів недійсними за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Установивши, що при проведенні прилюдних торгів відбулося порушення норм законодавства, суди мають перевірити, чи вплинули ці порушення на результати торгів, чи порушені внаслідок цього права і законні інтереси позивачів, які оспорюють результати торгів, оскільки підставою для задоволення позову про визнання прилюдних торгів недійсними є наявність порушення закону при проведенні торгів разом із порушенням прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює.

53. За усталеною практикою суду касаційної інстанції, для визнання судом електронних торгів недійсними обов'язковими умовами є наявність підстав для визнання торгів недійсними (порушення правил проведення електронних торгів); встановлення, чи вплинули ці порушення на результати торгів та чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

54. Отже, проведення електронних торгів з порушенням вимог законодавства є підставою для визнання таких торгів недійсними винятково за умови доведення порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, та у разі якщо такі порушення вплинули на результати торгів.

55. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

56. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

57. У справі, що переглядається, підставою позову ОСОБА_1 визначив те, що торги відбулися з порушенням вимог законодавства, оскільки суд визнав такою, що не підлягає застосуванню, оцінку вартості квартири у формі письмового звіту про незалежну оцінку майна від 08 липня 2021 року № 615, а також те, що його не було повідомлено про проведення електронних торгів.

58. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли переконання про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки він не був повідомлений про день та час проведення електронних торгів, що є порушенням чинного законодавства.

59. ПАТ «МТБ Банк» не погодилося з такими висновками судів та подало касаційну скаргу, у якій покликається на те, що ОСОБА_1 не надав доказів як порушення Порядку № 2831/5, так і того, що існуючі, на думку позивача, порушення вплинули на результат електронних торгів і могли обмежити його права та законні інтереси.

60. Так, у пункті 2 розділу VII Порядку № 2831/5 передбачено, що організатор не пізніше ніж за 15 робочих днів до дня початку електронних торгів публікує в місцевих друкованих засобах масової інформації за місцезнаходженням предмета іпотеки та на вебсайті повідомлення про проведення таких електронних торгів.Не пізніше дня публікації повідомлення про проведення електронних торгів у засобах масової інформації організатор письмово повідомляє виконавця, іпотекодавця, іпотекодержателя та всіх осіб, що мають зареєстровані у встановленому законом порядку права та вимоги на предмет іпотеки, про день та час проведення електронних торгів та про початкову ціну продажу майна. За результатами проведення електронних торгів складається протокол, який підписується уповноваженим представником організатора та покупцем предмета іпотеки. Протягом трьох робочих днів після надходження від переможця електронних торгів підписаного протоколу його копія надсилається іпотекодавцю, всім іпотекодержателям та виконавцю. Організатор протягом трьох днів з дня підписання переможцем протоколу електронних торгів надсилає відповідний протокол виконавцю. Протягом п'яти робочих днів з дня надходження коштів від реалізації предмета іпотеки виконавець складає акт про реалізацію предмета іпотеки відповідно до вимог статті 47 Закону України «Про іпотеку» та не пізніше наступного робочого дня надсилає його організатору. Протягом п'яти робочих днів з дня надходження від виконавця акта про реалізацію предмета іпотеки організатор видає цей акт переможцю електронних торгів (покупцю), нотаріально засвідчені копії акта надсилає іпотекодержателю та іпотекодавцю.

61. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ДП «СЕТАМ» не надсилало на адресу ОСОБА_1 відомості про день та час проведення електронного аукціону з реалізації предмета іпотеки, зокрема й не надіслало повідомлення про проведення електронних торгів 06 жовтня 2021 року. Також ДП «СЕТАМ» не надіслало позивачу протокол проведення електронних торгів від 06 жовтня 2021 року. У матеріалах виконавчого провадження немає доказів щодо надсилання цих документів та їх вручення ОСОБА_1 , а самі лише супровідні листи цих фактів не підтверджують.

62. Тож суди констатували порушення організатором торгів вимог пункту 2 розділу VII Порядку № 2831/5 та вважали його достатнім для висновку про порушення прав та інтересів позивача оспорюваними торгами.

63. Утім, суди не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1884цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2988цс15, від 29 листопада 2017 року у справі № 668/5633/14-ц та у постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 462/2232/16, від 18 травня 2022 року у справі № 361/3505/20, на які покликається заявник у касаційній скарзі та відповідно до яких самий собою факт неналежного повідомлення боржника про проведення торгів не може бути підставою для визнання таких недійсними.

64. Суди не врахували, що у спорах про оспорювання торгів визначальним є наявність таких порушень, які б могли вплинути на їх результат і призвести до порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Доведення такого порушення прав покладається на особу, яка оспорює торги.

65. Водночас ОСОБА_1 у позовній заяві лише констатував певні порушення Порядку № 2831/5, проте не зазначав, як саме неповідомлення про день та час проведення електронних торгів, а також ненадсилання протоколу порушило його права та інтереси та як це вплинуло на результати торгів, що є найважливішим.

66. Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, які саме права й законні інтереси боржника порушено його неналежним повідомленням про проведення торгів та як це вплинуло на їх результати. До того ж позивач не заперечував, що він був обізнаний про відкриття виконавчого провадження, арешт майна та здійснення його оцінки.

67. Отже, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову ОСОБА_1 лише з тієї підстави, що він не був повідомлений про день та час проведення електронних торгів. Відповідні доводи касаційної скарги підтвердилися.

68. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує, що для визнання судом торгів недійсними обов'язковим є встановлення сукупності таких обставин, як: порушення правил проведення електронних торгів, їх вплив на результати торгів, а також порушення (невизнання або оспорювання) суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду з відповідним позовом.

69. Особливістю справи, що переглядається, є те, що ОСОБА_1 в установлений законом спосіб оскаржив дії державного виконавця з проведення оцінки арештованого майна, які вчинені до передачі майна на реалізацію.

70. Ухвалою від 26 серпня 2021 року Октябрський районний суд м. Полтави визнав такою, що не підлягає застосуванню, оцінку у формі письмового звіту про незалежну оцінку майна від 08 липня 2021 року № 615, а саме про вартість квартири АДРЕСА_1 .

71. Зазначеним судовим рішенням встановлено, що оцінку житла проведено без огляду приміщення та оцінювач не навів пояснень неможливості особистого огляду об'єкта дослідження, не навів обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки, здійсненої без особистого огляду, що є порушенням пункту 56 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» та частин першої, шостої статті 9 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».

72. Також цим судовим рішенням установлено, що певні характеристики об'єкта оцінки, зазначені у звіті № 615, не відповідають його дійсним характеристикам. Відповідно до висновку оціночно-будівельної експертизи від 26 липня 2021 року № 53, складеного судовим експертом Авдєєвою Н. М. на замовлення ОСОБА_1 , ринкова вартість спірної квартири склала 561 400,00 грн. Згідно з довідкою про оціночну вартість нерухомості від 27 липня 2021 року ринкова вартість спірної квартири - 1 020 584,64 грн. Вартість квартир, загальною площею 45,8 кв. м, які розташовані наближено до житлового будинку АДРЕСА_3 , є значно вищою за ту вартість, яка зазначена в оцінці Приватного підприємства «Центр незалежної оцінки та експертизи».

73. До того ж зазначеним судовим рішенням установлено, що при застосуванні суб'єктом оціночної діяльності порівняльного методу визначення ціни об'єкта оцінки не було правильно підібрано приміщення для порівняння, які подібні до приміщення, що оцінюється, та не було проведено в натурі огляду квартири. Водночас правильність обрання суб'єктом оціночної діяльності об'єктів для порівняння має істотне значення для визначення реальної ринкової ціни об'єкта оцінки.

74. Постановою від 08 грудня 2021 року Полтавський апеляційний суд залишив без змін ухвалу Октябрського районного суду м. Полтави від 26 серпня 2021 року.

75. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи,у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

76. Отже, ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 26 серпня 2021 року, яка надалі залишена без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 08 грудня 2021 року, визнано такою, що не підлягає застосуванню, оцінку у формі письмового звіту від 08 липня 2021 року № 615 про вартість квартири АДРЕСА_1 , через допущені оцінювачем порушення, які вплинули на визначення вартості майна.

77. Надалі спірна квартира була реалізована на оспорюваних у цій справі торгах за ціною 302 400,00 грн, що істотно менше від ринкових цін, проаналізованих судом під час розгляду скарги ОСОБА_1 на дії державного виконавця з проведення оцінки арештованого майна.

78. На переконання Великої Палати Верховного Суду,реалізація описаного й арештованого майна за заниженою ціною може завдати істотних збитків стягувачу у виді неотриманого доходу, а боржнику - у виді передачі майна на реалізацію за значно нижчою від ринкової вартістю.

79. Велика Палата Верховного Суду висновує, що в разі встановлення такої обставини, як реалізація майна за заниженою ціною, такі торги є несправедливими та не можуть створити для його учасників правомірні наслідки.

80. Ураховуючи викладене, а також фактичні та преюдиційно встановлені обставини справи, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що права позивача під час проведення електронних торгів були порушені, однак не з тієї підстави, що він не був повідомлений про проведення торгів, а з тієї підстави, що реалізація на торгах майна за необґрунтованою, заниженою ціною безпосередньо впливає на результати торгів та зачіпає і порушує права та інтереси боржника, оскільки ціна, за якою майно реалізується на торгах, впливає на обсяг зобов'язань, які будуть погашені під час відповідного виконавчого провадження.

81. Тож оскільки оспорювані торги відбулися з порушенням правил їх проведення і є несправедливими, а позивач довів, що ці порушення вплинули на результати торгів та його права порушено оспорюваними торгами, оскільки він є власником згаданої квартири, яку реалізовано на торгах за неправильно визначеною ціною, що преюдиційно встановлено ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 26 серпня 2021 року, яка набрала законної сили, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , проте з інших мотивів.

Оцінка можливості вирішення виключної правової проблеми та відступу від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

82. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наголосила, що, на її переконання, для забезпечення єдності судової практики щодо захисту права власності позивача, який вважає себе власником майна, відчуженого на електронних торгах за договором, стороною якого він не був, важливо вирішити такі питання:

- яким є ефективний спосіб захисту прав власника (законного користувача) у спорах про продаж його майна на прилюдних торгах у процедурі примусового виконання судового рішення, якщо такий позивач не є стороною договору купівлі-продажу, укладеного з переможцем торгів;

- чи потрібно у таких спорах для захисту прав позивача пред'являти вимоги про визнання недійсним укладеного з переможцем торгів договору купівлі-продажу (стороною якого позивач не був, унаслідок чого він формально не може вимагати застосування наслідків недійсності цього договору в разі визнання його недійсним), про визнання недійсними та скасування торгів (їхніх результатів), а також інші вимоги, відмінні від вимоги про витребування предмета купівлі-продажу.

83. Також колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що є підстави для відступу від висновків, викладених у постанові колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 квітня 2023 року у справі № 918/351/21 (918/955/21), щодо ефективності вимог про визнання недійсними результатів електронних торгів, свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів і припинення права власності за подібних правовідносин у спорах про захист прав власника (законного користувача) майна, яке було відчужене в процедурі примусового виконання судового рішення.

84. Колегія суддів пропонувала зазначити, що ефективним способом захисту у спірних правовідносинах є саме вимога про витребування відчуженого на публічних торгах майна від його набувача, а не інші вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387, 388 ЦК України.

85. Справу передано на підставі частин третьої, п'ятої статті 403 ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

86. Для з'ясування питання можливості вирішити виключну правову проблему та відступити від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, як про те просила колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 14 лютого 2024 року, Велика Палата Верховного Суду передовсім має визначити межі розгляду цієї справи судом касаційної інстанції.

87. У процесуальному законодавстві принцип диспозитивності реалізується через засадниче правило «ne eat judex ultra petita partium» - немає суду за межами вимог сторін. Тобто у судовому процесі потрібно виходити з того, що саме стороні належить право обрати та визначити цілі свого звернення до суду. Суд не вправі змінювати обране особою спрямування, а помилка у праві має наслідком відмову у задоволенні вимог процесуального звернення або інші несприятливі правові наслідки.

88. Вихід суду за межі заявлених доводів та вимог процесуального звернення конкурує з принципом змагальності, оскільки жодна сторона судового процесу не повинна спростовувати те, на що інша сторона не посилалася.

89. Межі касаційного розгляду завжди є вужчими за межі позовних вимог. Межі позовних вимог називають матеріальними межами судового процесу, й це стосується як розміру позовних вимог, так і способу захисту, про застосування якого просить позивач. Матеріальні межі, за загальним правилом, є нездоланними для суду, тобто суд за власною ініціативою не вправі вийти за такі межі, за винятком випадків, прямо передбачених законом. Інші межі касаційного розгляду справи судом є процесуальними. Матеріальні межі розгляду є абсолютними, а процесуальні - відносними.

90. Як вже зазначено, згідно із частинами першою, третьою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

91. Отже, межі розгляду справи судом касаційної інстанції у порядку касаційного перегляду у зв'язку з оскарженням рішень судів першої та апеляційної інстанцій встановлено: 1) межами позовних вимог; 2) межами касаційної скарги, тобто межами доводів, які можуть стосуватися винятково питань правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, та вимог, викладених заявником у такому процесуальному зверненні; 3) у межах касаційного перегляду перебувають винятково питання права, не вирішуються питання факту.

92. Законодавець, визначаючи межі розгляду справи судом касаційної інстанції, мав на меті, передовсім, створити умови, за яких суд касаційної інстанції реалізовуватиме одне із основних завдань його функціонування - формування єдиної правозастосовної практики, а не здійснення нового розгляду справи судом касаційної інстанції саме тоді, як спір по суті вимог має бути вирішений за результатами повного та всебічного його розгляду з оцінкою усіх доказів, наданих сторонами, судами першої та/або апеляційної інстанції.

93. Межі розгляду справи судом касаційної інстанції пов'язані з підставами касаційного оскарження судових рішень. Натомість усі підстави касаційного оскарження судових рішень стосуються неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно суд касаційної інстанції має проаналізувати застосування судами попередніх інстанцій саме певних норм права, на яких акцентує увагу заявник, й співставити таке правозастосування з наявними висновками Верховного Суду в інших справах щодо застосування тих самих норм права.

94. Межі касаційної скарги визначаються викладеними у ній заявником доводами та вимогами.

95. Доводи касаційної скарги - це логічно побудовані та викладені аргументи на користь тієї правової позиції, яку обстоює заявник у своєму зверненні до суду касаційної інстанції на обґрунтування вимог скарги про зміну або скасування ухвалених у справі судових рішень у зв'язку з порушенням його прав, свобод, інтересів та (або) обов'язків такими судовими актами.

96. Верховний Суд не є обмеженим доводами та вимогами касаційної скарги у тому випадку, якщо під час касаційного розгляду виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені у пунктах 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу.

97. Отже, вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги здійснюється у разі встановлення таких обов'язкових підстав для скасування судових рішень, як-от: справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду; судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні; судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглянула справу; суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі; а також усі випадки порушення правил юрисдикції загальних судів. Цей перелік не підлягає розширювальному тлумаченню.

98. Окремо у частині третій статті 400 ЦПК України застережений той випадок, коли після подання касаційної скарги Верховний Суд вперше виклав правовий висновок, якому суперечать висновки судів першої та апеляційної інстанцій. Це є самостійною підставою вийти за межі доводів касаційної скарги, винятком з принципу диспозитивності цивільного процесу, що зумовлено потребою у забезпеченні єдності судової практики шляхом застосування актуальної, станом на момент вирішення спору судом касаційної інстанції, правової позиції.

99. Потрібно враховувати, що у частині другій статті 19 Конституції України запроваджений такий принцип публічного права (в аспекті законності), відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

100. Органи публічної влади повинні діяти відповідно до закону і в межах норм, що визначають їхні повноваження, не повинні діяти свавільно. Якщо дії органу публічної влади виходять за межі його повноважень (ultra vires), такі дії будуть незаконними.

101. Суд має дотримуватися закону, від приписів якого він не може відступити у зв'язку з їх диспозитивністю, і не підміняти його своїм власним висновком. Суд як орган державної влади наділений державою певними функціями і повноваженнями, є джерелом утвердження законності та справедливості, основним принципом його діяльності має бути «dura lex, sed lex».

102. Порушення такого підходу та, відповідно, ігнорування принципу законності: суперечить, щонайменше, принципам правової визначеності, легітимних очікувань як базовим складовим верховенства права (правовладдя); дискримінує іншу сторону правовідносин.

103. Суд, реалізуючи свої владні функції, зобов'язаний дотримуватися засадничих принципів публічного права, діяти на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії (ухвалювати рішення), не виходячи за межі чітко окреслених законом прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх повноважень.

104. Така процесуальна дія суду як вихід суду касаційної інстанції за межі доводів та вимог касаційної скарги, за винятком випадків, прямо передбачених у законі, позбавляє учасників справи можливості та права оспорити та спростувати ті аргументи, які, не будучи предметом заперечення в судовому провадженні, стали підґрунтям ухваленого судом рішення, а так само права на оскарження з цих підстав судового рішення касаційного суду, оскільки таке рішення є остаточним та не підлягає оскарженню.

105. Відповідно вихід судом касаційної інстанції за межі доводів та вимог касаційної скарги є можливим винятково як реалізація принципу законності як засади функціонування національного суду та застосування цим судом приписів закону, якими прямо передбачено таку процесуальну дію суду.

106. Наведені вимоги не є надмірно формальними, оскільки їх реалізація забезпечує дотримання засадничих принципів судового процесу - принципу змагальності сторін та принципу диспозитивності цивільного судочинства, а також враховує особливість повноважень суду касаційної інстанції як суду оцінки права, а не з'ясування факту.

107. Отже, суд касаційної інстанції під час розгляду справи є безумовно обмеженим доводами та вимогами касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Вихід за межі таких доводів та вимог є можливим лише у виняткових, прямо передбачених процесуальним законодавством випадках (правові висновки, сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 201/15228/17).

108. З огляду викладене та на чітко окреслені в процесуальному законі межі розгляду справи судом касаційної інстанції Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що приписи статті 400 та частин третьої, п'ятої статті 403 ЦПК України дають підстави для висновку, що межі розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду визначаються не підставами передачі касаційним судом справи на її розгляд, а передовсім доводами та вимогами касаційної скарги (подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21).

109. У цій справі підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції ПАТ «МТБ Банк» визначило пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та посилалося на застосування судами в оскаржуваних судових рішеннях норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, відповідно до яких самий лише факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання торгів недійсними; головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, а тому, крім наявності порушення вимог закону при проведенні торгів, повинні бути й порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює.

110. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що доводи касаційної скарги ПАТ «МТБ Банк» стосуються винятково того, що, на переконання заявника, оспорювані торги не порушили прав позивача ОСОБА_1 як боржника у виконавчому провадженні. Ці доводи Велика Палата Верховного Суду визнала необґрунтованими та відхилила з тих мотивів, що реалізація на торгах майна за безпідставною, заниженою ціною, що преюдиційно встановлено судовим рішенням, впливає на результати торгів, безпосередньо зачіпає і порушує права та інтереси боржника.

111. У касаційній скарзі ПАТ «МТБ Банк» не навело доводів про свою незгоду з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо ефективності вибраних позивачем способів захисту його порушених прав та не зазначило жодної підстави касаційного оскарження судових рішень в частині цих висновків, а суд касаційної інстанції обмежений доводами касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

112. Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав вийти за межі доводів касаційної скарги ПАТ «МТБ Банк» у частині висновків судів першої та апеляційної інстанцій про способи захисту прав позивача, оскільки не виявлено порушень норм процесуального права, які передбачені у пунктах 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а саме таких обов'язкових підстав для скасування судових рішень як: справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду; судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні; судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглянула справу; суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі; порушено правила юрисдикції загальних судів.

113. Також Велика Палата Верховного Суду не встановила такої підстави для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги, як обов'язковість врахування нового правового висновку Верховного Суду, який уперше сформульований після подання касаційної скарги.

114. ПАТ «МТБ Банк» подало касаційну скаргу 28 березня 2023 року, тоді як висновки щодо ефективних способів захисту в разі оспорювання торгів неодноразово викладалися Верховним Судом задовго до подання цієї скарги, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, від 05 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 та інших, а також у постановах Касаційного цивільного суду та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

115. Ухвалення Великою Палатою Верховного Суду постанови від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, тобто після подання касаційної скарги у справі, що переглядається, не дає підстав вийти за межі доводів касаційної скарги банку, оскільки в цій постанові лише систематизовано актуальні висновки Великої Палати Верховного Суду щодо правомірного та ефективного способу захисту у разі оскарження результатів торгів, зокрема й ті, які зазначені в попередньому пункті цієї постанови, проте нових висновків щодо застосування норм права та нового алгоритму вирішення питання про спосіб захисту у цій постанові не сформульовано.

116. За протилежного розуміння, тобто без урахування новизни правового висновку, всі правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах після подання касаційної скарги, будуть вважатися підставою для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги, й приписи статті 400 ЦПК України нівелюватимуться, фактично ця правова норма стане «мертвою», що призведе до порушення принципів верховенства права (правовладдя), принципів законності, диспозитивності, змагальності, правової визначеності та легітимних очікувань учасників справи.

117. Врахувавши чітко визначені у частині першій статті 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, відповідно до яких суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а також відсутність підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги, передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду не встановила правових підстав виснувати щодо правомірного та ефективного способу захисту прав позивача у таких правовідносинах й відповідно оцінювати висновки судів першої та апеляційної інстанцій в цій частині, оскільки ПАТ «МТБ Банк» не зазначило у касаційній скарзі доводів щодо незаконності оскаржуваних судових рішень стосовно невідповідності праву та неефективності застосованих способів захисту прав ОСОБА_1 .

118. У постанові від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21 Велика Палата Верховного Суду сформулювала таку думку, що правовий висновок - це умовивід з приводу тлумачення тієї норми права, що застосована саме Верховним Судом з метою правильного та справедливого вирішення спору у справі. Вочевидь Верховний Суд не має повноважень формулювати висновки щодо тих норм права, які ним не застосовані під час розв'язання спору.

119. З огляду на межі судового розгляду суду касаційної інстанції у цьому спорі Велика Палата Верховного Суду не має повноважень вирішувати ті правові питання, які сформулювала для її вирішення колегія суддів Касаційного цивільного суду, та формулювати висновки щодо тих норм права, які нею не застосовані під час розв'язання спору, а саме щодо ефективного (правомірного) способу захисту цивільного права (інтересу) позивача, оскільки такі межі не підлягають довільному розширенню з підстав, не передбачених приписами статті 400 ЦПК України.

120. Водночас Велика Палата Верховного Суду наголошує, що суд касаційної інстанції вправі вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги в разі належного обґрунтування такого виходу із посиланням на обставини, визначені нормами процесуального законодавства, які надають таку можливість.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

121. За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

122. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша - четверта статті 412 ЦПК України).

123. З огляду на висновки, зроблені в цій постанові, Велика Палата Верховного Суду вважає за потрібне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вирішення позову ОСОБА_1 змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, оскільки первісний позов мав бути задоволений саме у зв'язку з тим, що реалізація на торгах майна за безпідставною, заниженою ціною, що преюдиційно встановлено судовим рішенням, безпосередньо порушує права та інтереси боржника.

124. В частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 судові рішення не оскаржувалися, тому Велика Палата Верховного Суду не переглядала їх в зазначеній частині.

Розподіл судових витрат

125. Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

126. За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

127. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

128. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги ПАТ «МТБ Банк», змінила оскаржувані судові рішення в частині вирішення позову ОСОБА_1 , виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, тобто правовий результат вирішення спору залишився без змін, то судові витрати, понесені заявником у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на ПАТ «МТБ Банк».

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «МТБ Банк» задовольнити частково.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 17 червня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач С. О. Погрібний

Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда

Ю. Л. Власов М. В. Мазур

І. А. Воробйова С. Ю. Мартєв

М. І. Гриців О. В. Ступак

Ж. М. Єленіна І. В. Ткач

І. В. Желєзний О. С. Ткачук

Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич

В. В. Король Є. А. Усенко

С. І. Кравченко Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 122061998

11 вересня 2024 року

місто Київ

справа № 310/2210/21
провадження № 14-82цс24

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Погрібного С. О.,

суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

розглянула в порядку письмового провадження цивільну справу за скаргою ОСОБА_1 на дії старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Запорізькій області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Білана Дмитра Геннадійовича, заінтересована особа - ОСОБА_2 ,

за касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_3 , на ухвалу Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2023 року, постановлену суддею Жуковою О. Є., та постанову Запорізького апеляційного суду від 31 січня 2024 року, ухвалену колегією суддів у складі Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Трофимової Д. А.,

УСТАНОВИЛА:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

1. Стислий виклад позиції скаржника

1.1. ОСОБА_1 у листопаді 2023 року подав до суду скаргу на дії старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Запорізькій області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - Відділ ПВР УПВР у Запорізькій області) ОСОБА_4 , у якій просив:

- визнати протиправними дії старшого державного виконавця Відділу ПВР УПВР у Запорізькій області Білана Д. Г. (далі також - виконавець) щодо винесення постанови від 20 листопада 2023 року про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження № НОМЕР_1;

- визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Білана Д. Г. від 20 листопада 2023 року про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження № НОМЕР_1.

1.2. Заявник обґрунтовував пред'явлену скаргу тим, що на примусовому виконанні у Відділі ПВР УПВР у Запорізькій області перебуває виконавчий лист № 310/2210/21, виданий Бердянським міськрайонним судом Запорізької області на виконання постанови Запорізького апеляційного суду від 30 липня 2021 року, якою стягнуто з нього на користь ОСОБА_2 аліменти на його дочку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/6 заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше 50 % прожиткового мінімуму і не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, починаючи з дня набрання чинності судовим рішенням і до повноліття дитини.

1.3. Старший державний виконавець Білан Д. Г. постановою від 20 листопада 2023 року визначив для ОСОБА_1 як боржника у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 суму додаткових витрат у виді сплаченого Відділом ПВР УПВР у Запорізькій області за подання апеляційної скарги на ухвалу Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 07 серпня 2023 року у справі № 310/2210/21 судового збору у розмірі 2 684,00 грн.

1.4. ОСОБА_1 вважав зазначену постанову державного виконавця протиправною, оскільки, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції від 07 серпня 2023 року у справі № 310/2210/21, Запорізький апеляційний суд у постанові від 07 листопада 2023 року винятково відмовив у задоволенні його скарги на дії державного виконавця, проте не вирішив питання розподілу судових витрат.

2. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Ухвалою від 30 листопада 2023 року Жовтневий районний суд м. Запоріжжя відмовив у відкритті провадження за скаргою ОСОБА_1 на дії виконавця на підставі пункту 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

2.2. Суд першої інстанції навів такі аргументи. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

2.3. Оскільки предметом оскарження у цьому провадженні є постанова державного виконавця про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження, то пред'явлені ОСОБА_1 вимоги потрібно розглядати за правилами адміністративного судочинства.

2.4. Постановою від 31 січня 2024 року Запорізький апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , а ухвалу Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2023 року - без змін.

2.5. Суд апеляційної інстанції базувався на тому, що за правилами адміністративного судочинства можуть оскаржуватися рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинені під час виконання ухвалених в адміністративній справі судових рішень, а також виконавчих документів, виданих іншими, ніж суд, органами та посадовими особами, оскільки закон не встановлює для такого оскарження іншого порядку судового оскарження.

2.6. У провадженні, рішення в якому переглядаються, ОСОБА_1 оскаржує постанову державного виконавця про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження, тобто виконавчий документ, виданий іншими, ніж суд, органами та посадовими особами. Тож суд першої інстанції правильно визначив юрисдикцію цього провадження.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. ОСОБА_1 у березні 2024 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 31 січня 2024 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. Заявник зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального та процесуального права і зробили помилковий висновок, що скаргу на дії старшого державного виконавця Білана Д. Г. потрібно розглядати в порядку адміністративного судочинства.

4.2. Підставою касаційного оскарження цих судових рішень заявник визначив те, що суди не врахували правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24 березня 2023 року у справі № 640/12384/21 (адміністративне провадження № К/990/12760/22), відповідно до якого постанова про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження та постанова про стягнення витрат виконавчого провадження є відмінними документами виконавця у виконавчому провадженні. Постанова про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження не входить у перелік постанов, визначених частиною другою статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VІІІ), тому на підставі частини першої цієї ж статті може бути оскаржена сторонами виконавчого провадження, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

4.3. ОСОБА_1 зауважив, що оскільки оскаржує рішення державного виконавця (постанову про визначення розміру додаткових витрат), винесене у виконавчому провадженні щодо виконання виконавчого листа, виданого у цивільній справі, то викладене унеможливлює розгляд цієї скарги у порядку адміністративного судочинства.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

5.1. Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшли.

6. Відомості про рух справи в суді касаційної інстанції та межі розгляду справи судом

6.1. Ухвалою від 10 квітня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребував матеріали цієї справи із суду першої інстанції, а ухвалою від 26 квітня 2024 року призначив справу до судового розгляду.

6.2. Ухвалою від 29 травня 2024 року Верховний Суд передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від правового висновку, викладеного у постанові колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 березня 2023 року у справі № 640/12384/21 (адміністративне провадження № К/990/12760/22), щодо оскарження постанови про визначення розміру додаткових витрат, винесеної у виконавчому провадженні щодо виконання виконавчого документа, виданого у цивільному судочинстві, що виключає можливість розгляду цього спору в порядку адміністративного судочинства.

6.3. Ухвалою від 03 липня 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду.

6.4. З метою визначення меж розгляду справи Велика Палата Верховного Суду застосовує правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

6.5. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Велика Палата Верховного Суду перевірила у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, за наслідками чого зробила такі висновки.

7. Щодо юрисдикції спору

7.1. За обставинами справи ОСОБА_1 просить визнати протиправними дії виконавця щодо винесення постанови про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження, а також визнати протиправною та скасувати відповідну постанову.

7.2. Суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що такий спір потрібно розглядати за правилами адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду погоджується із цим висновком.

7.3. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, визначених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішити у межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

7.4. Згідно з абзацом першим частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства.

7.5. У порядку цивільного судочинства, за загальним правилом, можна розглядати будь-які справи, у яких, зазвичай, хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення процесуальні закони не віднесли до юрисдикції інших судів.

7.6. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України)).

7.7. Пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України передбачено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

7.8. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

7.9. За пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

7.10. Отже, до справ адміністративної юрисдикції процесуальний закон відніс публічно-правові спори, ознакою яких є не лише особливий суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких закон установив інший порядок судового вирішення. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.

7.11. Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб'єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19, пункти 20, 21), від 23 листопада 2021 року

у справі № 175/1571/15 (провадження № 14-51цс21, пункт 72), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження № 14-32цс22, пункт 28), від 21 вересня 2023 року у справі № 990/49/22 (провадження № 11-95заі23, пункт 23)).

7.12. Тому помилковим є застосування приписів статті 19 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

7.13. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тоді як приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

7.14. За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону № 1404-VІІІ постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами.

7.15. Тобто примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й певні постанови виконавця.

7.16. Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності виконавців.

7.17. Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

7.18. Аналогічні приписи містить стаття 339 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якої сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

7.19. Натомість згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

7.20. Відповідно, за загальними правилами чинних процесуальних кодексів, скарги на рішення, дії та бездіяльність службових осіб під час виконання судових рішень подаються за юрисдикцією того суду, який ухвалив судове рішення, що знаходиться на виконанні.

7.21. Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного наведеними нормами процесуального законодавства, відповідні спеціальні норми встановлені Законом № 1404-VІІІ.

7.22. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частини перша та друга статті 74 Закону № 1404-VІІІ).

7.23. Отже, Закон № 1404-VІІІ відносить до справ адміністративної юрисдикції спори зокрема, але не винятково постанови щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця про стягнення витрат виконавчого провадження.

7.24. У постановах від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц

(провадження № 14-579цс19) та від 19 лютого 2020 року у справі № 382/389/17 (провадження № 11-1009апп19) Велика Палата Верховного Суду зробила правові висновки, згідно з якими імперативним правилом частини другої статті 74 Закону № 1404-VІІІ врегульовано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

7.25. У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 229/1026/21 (провадження № 14-205цс21) Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи частину другу статті 74 Закону № 1404-VIII з огляду на принципи визначення юрисдикції спорів, пов'язаних з виконанням виконавчих документів, виснувала, що оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень судів, за винятком рішень щодо виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, здійснюється до суду, який ухвалив судове рішення. Оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень інших органів, у тому числі щодо виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні, здійснюється до судів адміністративної юрисдикції.

7.26. Тож Велика Палата Верховного Суду має послідовну і сталу практику щодо того, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори щодо оскарження постанов виконавця про стягнення витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, зокрема й судом якої юрисдикції, вони видані.

7.27. У справі, що переглядається, заявник просить визнати протиправними дії державного виконавця щодо винесення постанови про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження, а також визнати протиправною та скасувати цю постанову.

7.28. У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24 березня 2023 року у справі № 640/12384/21 (адміністративне провадження № К/990/12760/22), відповідно до якого постанова про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження та постанова про стягнення витрат виконавчого провадження є відмінними документами виконавця у виконавчому провадженні. Оскільки постанова про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження не входить у перелік постанов, визначених частиною другою статті 74 Закону № 1404-VІІІ, то вона згідно із частиною першою цієї ж норми Закону № 1404-VІІІ може бути оскаржена сторонами виконавчого провадження, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

7.29. Велика Палата Верховного Суду зазначає про таке.

7.30. У законодавстві є як категорія «постанова про стягнення витрат виконавчого провадження» (пункт 5 частини першої статті 3, частина четверта статті 42, частина друга статті 74 Закону № 1404-VІІІ; абзац четвертий пункту 23 розділу ІІІ, абзаци сьомий, чотирнадцятий-сімнадцятий пункту 2 розділу VI Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (далі - Інструкція № 512/5)), так і категорія «постанова про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження» (абзац тринадцятий пункту 2 розділу VI Інструкції № 512/5).

7.31. Отже, Інструкція № 512/5 встановлює такий вид постанови, як-от постанови про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження.

7.32. Абзаци тринадцятий і чотирнадцятий пункту 2 розділу VI Інструкції № 512/5 розмежовують постанови (а) про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження і (б) про стягнення витрат виконавчого провадження. Умовою першої є її винесення на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум. Умовою винесення другої є повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6, 8 частини першої статті 37 Закону № 1404-VІІІ, чи закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 6, 7,

9 - 15 частини першої статті 39 Закону № 1404-VІІІ.

7.33. З огляду на приписи абзаців тринадцятого і чотирнадцятого пункту 2 розділу VI Інструкції № 512/5 обґрунтованим є довід касаційної скарги і правильним є наведений висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду про те, що постанова про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження та постанова про стягнення витрат виконавчого провадження є нетотожними документами виконавця у виконавчому провадженні.

7.34. Проте, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеним у постанові від 24 березня 2023 року у справі № 640/12384/21 (адміністративне провадження № К/990/12760/22), і аргументом ОСОБА_1 про те, що оскільки постанова про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження не входить у перелік постанов, визначених частиною другою статті 74 Закону № 1404-VІІІ, то вона в силу частини першої цієї ж норми Закону № 1404-VІІІ може бути оскаржена сторонами виконавчого провадження, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

7.35. Так, відповідно до частини другої статті 42 Закону № 1404-VІІІ витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.

7.36. Сплата судового збору є одним із видів витрат виконавчого провадження (пункт 8 розділу І Видів та розмірів витрат виконавчого провадження, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2830/5).

7.37. Згідно з абзацами першим, дванадцятим та тринадцятим пункту 2 розділу VI Інструкції № 512/5, витрати виконавчого провадження складаються з мінімальних та додаткових витрат виконавчого провадження. До додаткових витрат виконавчого провадження належать витрати виконавчого провадження, які не визначені цим пунктом як мінімальні витрати виконавчого провадження. Якщо під час примусового виконання рішення органом державної виконавчої служби (приватним виконавцем) було здійснено додаткові витрати виконавчого провадження, виконавець на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами Закону № 1404-VІІІ виносить постанову про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження (крім виконавчих проваджень щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини), в якій зазначає розміри та види додаткових витрат виконавчого провадження, що здійснені у відповідному виконавчому провадженні.

7.38. З Інструкції № 512/5 можна виснувати, що додаткові витрати виконавчого провадження - це витрати, пов'язані з примусовим виконанням рішення суду, які не входять до складу мінімальних витрат виконавчого провадження (наприклад, витрати на проведення експертизи, зберігання арештованого майна, залучення перекладача, сплату судового збору).

7.39. Водночас критерій «додатковості» витрат виконавчого провадження не впливає на визначення юрисдикції спору.

7.40. У статті 74 Закону № 1404-VІІІ розмежовано юрисдикцію спору за об'єктом оскарження. Якщо оскаржується рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання саме судового рішення, то спір підлягає розгляду у суді, який видав виконавчий документ (частина перша цієї статті). У разі оскарження рішення, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо безпосередньо виконання рішень інших органів (посадових осіб), спір розглядається у порядку адміністративного судочинства (фрагмент частини другої цієї статті).

7.41. Частина друга статті 74 Закону № 1404-VІІІ установлює, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

7.42. Водночас за допомогою конструкції «у тому числі» у цей припис уведено постанови, перелік яких не є вичерпним, оскільки за змістом Словника української мови «у тому (тім) числі» означає «серед інших, між іншими».

7.43. Тобто у фрагменті частини другої статті 74 Закону № 1404-VІІІ «у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів» наведено лише кілька видів постанов виконавця, які оскаржуються в порядку адміністративного судочинства.

7.44. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 24 березня 2023 року у справі № 640/12384/21 і заявник у своїй касаційній скарзі витлумачили частину другу статті 74 Закону № 1404-VІІІ так, що не звернули уваги на невичерпний характер переліку постанов виконавців, що підлягають оскарженню у порядку адміністративного судочинства.

7.45. Частина друга статті 74 Закону № 1404-VІІІ окремо визначає, що постанови виконавця про стягнення витрат виконавчого провадження можуть бути оскаржені до адміністративного суду.

7.46. Постанови виконавця про стягнення витрат виконавчого провадження і про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження хоча і є відмінними постановами виконавця, проте мають подібну правову природу: обидва види постанов виконавця стосуються безпосереднього виконання рішень інших органів (посадових осіб) - виконавця, а не судового рішення.

7.47. Тож суперечитиме законам логіки віднесення до юрисдикції адміністративного суду оскарження постанови виконавця про стягнення витрат виконавчого провадження (з чітким дотриманням частини другої статті 74 Закону № 1404-VІІІ), а до юрисдикції цивільного суду - оскарження постанови виконавця про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження.

7.48. Помилковим є підхід, за якого незазначення постанови про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження у невичерпному переліку частини другої статті 74 Закону № 1404-VІІІ (адміністративна юрисдикція спору) є підставою для застосування частини першої цієї статті.

7.49. Більше того, у справі, що розглядається, виконавець виніс постанову «про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження» (т. 1, а. с. 7), яка по своїй суті і фактично є постановою про стягнення цих витрат виконавчого провадження та є окремим виконавчим документом. Такий висновок базується на тому, що в оскаржуваній постанові виконавець визначив для боржника розмір додаткових витрат виконавчого провадження, зазначив одержувача цих коштів, те, що ця постанова є виконавчим документом і набирає чинності з моменту її винесення, а також строк пред'явлення до виконання в три місяці.

7.50. Тож за правилами адміністративного судочинства належить розглядати скарги на дії виконавця щодо винесення постанови про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження, а також визнання протиправною та скасування відповідної постанови.

7.51. Подібні висновки про юрисдикцію такого спору зробив Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в постанові від 21 червня 2023 року

у справі № 760/16864/19 (провадження № 61-2555св22).

8. Щодо відступу від висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

8.1. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав про необхідність відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного в постанові від 24 березня 2023 року у справі № 640/12384/21, про юрисдикцію цивільного / господарського суду для розгляду подібного спору.

8.2. За обставинами справи № 640/12384/21, позивач звернувся з позовом до приватного виконавця. Просив визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження. Обґрунтував вимогу тим, що виконавче провадження закінчено на підставі пункту 5 частини першої статті 39 Закону № 1404-VІІІ, тому стягнення мінімальних та / або додаткових витрат виконавчого провадження, як і стягнення суми основної винагороди приватного виконавця, не передбачено; відповідач у постанові про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження не визначив реальних даних щодо розміру та виду додаткових витрат за проведену оцінку описаного майна.

8.3. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду виснував про можливість розгляду справи за правилами цивільного судочинства. Вказав, що у цій справі оскаржується рішення приватного виконавця (постанова про визначення розміру додаткових витрат), ухвалене у виконавчому провадженні, відкритому щодо виконавчих документів, виданих у цивільному судочинстві.

8.4. Цей суд аргументував правовий висновок тим, що постанова про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження та постанова про стягнення витрат виконавчого провадження є різними документами виконавця у виконавчому провадженні. Оскільки постанова про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження не входить у перелік постанов, визначених частиною другою статті 74 Закону № 1404-VІІІ, відповідно вона в силу частини першої цієї ж норми Закону № 1404-VІІІ може бути оскаржена сторонами виконавчого провадження, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

8.5. Велика Палата Верховного Суду повторно зазначає, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 24 березня 2023 року у справі № 640/12384/21, давши тлумачення частини другої статті 74

Закону № 1404-VІІІ, не звернув уваги на невичерпний за обраною конструкцією перелік постанов, які законодавець зазначив передовсім як незакритий перелік постанов для оскарження у відповідному суді адміністративній юрисдикції.

8.6. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49 цього Висновку).

8.7. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (як-от: постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 757/1660/17-ц (провадження № 14-396цс18, пункти 43, 44), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (провадження № 14-66цс19, пункти 53, 54), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц

(провадження № 14-63цс20, пункт 48), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (провадження № 14-48цс21, пункт 29), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (провадження № 14-143цс20, пункт 40), від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22, пункт 8.3), від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20 (провадження № 14-25цс24, пункт 86)).

8.8. З метою узгодження практики Верховного Суду щодо розгляду за правилами адміністративного судочинства спорів про оскарження постанови виконавця про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, сформульованого Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 24 березня 2023 року у справі № 640/12384/21.

8.9. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (провадження № 14-143цс20, пункт 42), від 11 жовтня 2023 року у справі № 757/3572/17-ц (провадження № 14-37цс22, пункт 46), від 24 квітня 2024 року у справі № 752/30324/21 (провадження № 14-125цс23, пункт 7.3)).

8.10. У разі, якщо Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, згідно із частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (провадження № 14-402цс18, пункт 88), від 26 червня 2019 року

у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункт 93), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19, пункт 27.3), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20, пункт 44), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження № 14-32цс22, пункт 67), від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22 (провадження № 14-113цс22, пункт 67), від 22 травня 2024 року у справі № 760/30077/19 (провадження № 14-31цс23, пункт 128)).

9. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

9.1. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що спір щодо оскарження постанови виконавця про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Такий спір не є спором учасників приватноправових відносин, виконавець під час винесення постанови про визначення розміру додаткових витрат не був у приватноправових відносинах із заявником.

9.2. Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 24 березня 2023 року у справі № 640/12384/21, щодо цивільної / господарської юрисдикції зазначеного спору.

9.3. Переглянувши в касаційному порядку рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що ці суди порушили норми процесуального права, а тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції і постанова апеляційного суду - без змін.

9.4. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

10. Розподіл судових витрат

10.1. Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

10.2. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

10.3. Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то перерозподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

10.4. Судові витрати зі сплати судового збору, понесені заявником у зв'язку з поданням касаційної скарги, покладаються на нього.

11. ВИСНОВОК ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМИ ПРАВА

11.1. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина друга статті 74 Закону № 1404-VІІІ).

11.2. За правилами адміністративного судочинства належить розглядати скарги на дії виконавця щодо винесення постанови про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження, а також визнання протиправною та скасування відповідної постанови.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 31 січня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач С. О. Погрібний СуддіО. О. БанаськоО. В. Кривенда Ю. Л. ВласовМ. В. Мазур І. А. ВоробйоваС. Ю. Мартєв М. І. ГрицівО. В. Ступак Ж. М. ЄленінаІ. В. Ткач І. В. ЖелєзнийО. С. Ткачук Л. Ю. КишакевичВ. Ю. Уркевич В. В. КорольЄ. А. Усенко С. І. КравченкоН. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 122061990

Справа № 320/36807/23 Суддя (судді) першої інстанції: Василенко Г.Ю.

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2024 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Бєлової Л.В., Кучми А.Ю.

за участю секретаря Мельник К.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, без фіксування технічними засобами, в порядку ч. 4 ст. 229 КАС України, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2024 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Солом`янського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції, третя особа: Приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Шарков Олександр Олександрович про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Солом`янського відділу ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) , третя особа: приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Шарков Олександр Олександрович, в якому, з урахування уточненого позову, просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Солом`янського відділу ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо виконання в межах виконавчого провадження №69208375 постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні №41718263 від 10.06.2022;

- зобов`язати Солом`янський відділ ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) винести постанову про закінчення виконавчого провадження №69208375 з примусового виконання постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні №41718263 від 10.06.2022.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2024 року позов залишено без розгляду.

Не погодившись із вказаною ухвалою суду, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2024 року у справі № 320/36807/23 та направити справу для продовження розгляду по суті до суду першої інстанції.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, у судове засідання не з`явилися. Про причини своєї неявки суд не повідомили.

Враховуючи, що у матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов`язкова, колегія суддів на місці ухвалила проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 15.05.2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання протиправною бездіяльність Солом`янського відділу ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо виконання в межах виконавчого провадження №69208375 постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні №41718263 від 10.06.2022 та зобов`язання Солом`янський відділ ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) винести постанову про закінчення виконавчого провадження №69208375 з примусового виконання постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні №41718263 від 10.06.2022.

10 листопада 2023 року ухвалою Київського окружного адміністративного суду позовну заяву ОСОБА_1 до Солом`янського відділу ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), третя особа: приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Шарков Олександр Олександрович про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії було залишено без руху.

09 січня 2024 року ухвалою Київського окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі та зазначено, що справа буде розглядатись за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2024 року позов ОСОБА_1 до Солом`янського відділу ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), третя особа: приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Шарков Олександр Олександрович про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії - залишено без розгляду.

Приймаючи рішення про залишення позову без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду з цим позовом не навівши при цьому жодних поважних та об`єктивних причин пропуску вказаного строку.

Колегія суддів надаючи оцінку спірним правовідносинам зазначає наступне.

Частиною 2 ст. 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні створено систему адміністративних судів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Частиною 1 ст. 118 КАС України передбачено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.

Процесуальні строки визначаються днями, місяцями і роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно із ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною 2 ст. 287 КАС України встановлено інший (спеціальний) строк на звернення до суду з даним позовом, а саме - десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.

Таким чином, строк в 10 днів визнано законодавцем достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що її права, свободи чи інтереси порушено, визначилась, чи буде вона звертатися до суду із позовом щодо захисту своїх прав, свобод чи інтересів у спорі з органом державної виконавчої служби або приватним виконавцем.

Крім цього, початок строку визначено альтернативно - це день, коли особа або дізналася, або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Тому, при визначенні початку цього строку суд з`ясовує момент, коли особа фактично дізналася або мала реальну можливість дізнатися про наявність відповідного порушення (рішення, дії, бездіяльність), а не коли вона з`ясувала для себе, що певні рішення, дії чи бездіяльність стосовно неї є порушенням.

Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду регламентовані статтею 123 КАС України, відповідно до частини третьої якої якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до вимог частини 1 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII) рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Частиною 1 статті 287 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Пунктом 1 частини 2 статті 287 КАС України передбачено, що позовну заяву може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.

Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Таким чином, для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду визначений строк від дати порушення його прав, свобод чи інтересів.

Як вбачається з матеріалів справи, у позовній заяві було зазначено, що 10.06.2022 року головним державним виконавцем Солом`янського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції Марків Яною Євгеніївного було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №69208375 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 1 066 009, 96 гривень.

В подальшому із Єдиного реєстру боржників ОСОБА_1 стало відомо, що на примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Шаркова Олександра Олександровича перебуває виконавче провадження №71282421.

Отримати копію постанови про відкриття виконавчого провадження та ознайомитись із змістом виконавчого провадження позивач зміг 09.05.2023 року.

Під час ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження стало відомо, що виконавчий лист №2-2839/12 виданий 25.04.2013 року Солом' янським районним судом міста-Києва, щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» боргу у розмірі 12 322 350, 30 грн. було повторно пред`явлено до виконання.

13.03.2023 приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Шарковим Олександром Олександровичем було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №71282421 за виконавчим листом №2-2839/12 виданим 25.04.2013 року Солом`янським районним судом міста Києва, щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь боргу у розмірі 12 322 350, 60 грн.

13.03.2023 приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Шарковим Олександром Олександровичем було винесено постанову про стягнення з боржника основної винагороди у розмірі 1 232 235, 03 гривень.

У розумінні статті 287 КАС України 10.06.2022 року права ОСОБА_1 жодним чином не порушувались з моменту коли була винесена оскаржувана постанова та/або з дат, коли відбувалось стягнення сум виконавчого збору, станом на вказані дати у останнього існувало боргове зобов`язання, що підтверджувалось рішеннями суду першої та апеляційної інстанції по справі №640/9345/22 та перебувало на виконанні, а тому були відсутні фактичні підстави для звернення до адміністративного суду за захистом порушеного права у зв`язку з відсутністю факту/дня/обставини, як такої, що можна трактувати як порушення прав останнього.

Водночас, після відкриття приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Шарковим О.О. виконавчого провадження та постановлення постанови про стягнення виконавчого збору, фактично відбувається подвійне стягнення, що полягає у стягнені з боржника виконавчого збору й основної винагороди за виконання одного судового рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, 15 травня 2023 року позивачем було подано до Київського окружного адміністративного суду позовну заяву до Солом`янського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства Юстиції (Код ЄДРПОУ: 35008087), третя особа: Приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Шарков Олександр Олександрович, в якій позивач просив суд визнати протиправною бездіяльність Солом`янського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства Юстиції щодо виконання в межах виконавчого провадження №69208375 постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому проваджені №41718263 від 10.06.2022 року та зобов`язати Солом`янський відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства Юстиції винести постанову про закінчення виконавчого провадження №69208375 з примусового виконання постанови про стягнення виконавчого збору у ВП №41718263 від 10.06.2022 року.

Колегія суддів звертає увагу, що моментом початку порушення прав позивача став початок покладення на останнього подвійного стягнення після відкриття приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Шарковим О.О. виконавчого провадження та винесення постанови про стягнення виконавчого збору.

Також, слід зазначити, беззаперечним є той факт, що позивач був обізнаний про виконання в межах виконавчого провадження №69208375 постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні №41718263 від 10.06.2022 за результатом чого останній звернувся до суду та йому було відмовлено у задоволені його вимог.

Водночас, про порушення свого права, а саме - притягнення ОСОБА_1 до подвійної відповідальності, що полягає у стягненні з останнього одночасно суми виконавчого збору та основної винагороди ОСОБА_1 дізнався лише 09.05.2023 року, що підтверджується розпискою представника на постанові про відкриття виконавчого провадження №71282421 від 13.03.2023 року та відповідно з цього моменту довідався про своє порушене право, що передувало зверненню до суду із вказаною позовною заявою, тобто, у десятиденний строк, який обчислюється коли позивач дізнався про порушення своїх прав (09.05.2023 року), а позовна заява подана 15.05.2023 року, тобто у встановлений 10 денний строк.

Реалізувати своє право на захист в суді ОСОБА_1 не міг раніше, адже фактично його майнові права були порушені з моменту коли він дізнався/ознайомився, що приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Шарковим О.О. 13.03.2023 року було винесено постанову про стягнення з боржника основної винагороди у розмірі 1 232 235, 03 гривень, а не з моменту, коли апелянт довідався про постанову державного виконавця від 10.06.2022 року.

Колегія суддів звертає увагу на висновки Верховного Суду викладені у постанові від 21 липня 2022 року у справі № 320/6215/19, у якій зокрема зазначено, що у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред`явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум, то надалі виконавчий збір не стягується.

У разі стягнення частини виконавчого збору на момент відкриття приватним виконавцем провадження з виконання того ж самого виконавчого документа стягнута частина виконавчого збору не повертається.

Застосування аналогії закону дозволяє Суду також зробити висновок, що у такому випадку належний та ефективний спосіб захисту, здатний відновити й захистити права боржника, полягає у закінченні виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору.

Правовою основою для закінчення виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору у подібному випадку слід розглядати як загальні підстави, перелік яких наведений у частині першій статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», так і частину восьму статті 27 цього Закону, яка у таких обставинах має характер спеціальної підстави для закінчення виконавчого провадження.

Зважаючи на вжиті у частині восьмій статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» часові маркери для її застосування: , , то застосування аналогії закону до правовідносин дозволяє виснувати, що право на захист виникає з дня відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того самого документа, який раніше був на виконанні у державного виконавця.

Водночас строк на оскарження у такому випадку пов`язується не з винесенням постанови про стягнення виконавчого збору, а з діями державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору, вчиненими після відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того ж самого виконавчого листа.

Враховуючи положення частини восьмої статті 27, частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», до способів судового захисту у подібних ситуаціях можна віднести, серед іншого, визнання дій, бездіяльності протиправними; зобов`язання закінчити виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору. Способи такого роду не суперечать закону, є адекватними обставинам і здатні забезпечити ефективний захист права боржника на припинення стягнення з нього виконавчого збору.

Таким чином, враховуючи, що позивачем лише 09.05.2023 року отримано постанову про відкриття виконавчого провадження №71282421 від 13.03.2023 року та відповідно з цього моменту позивач дізнався про своє порушене право, а позовну заяву подано 15.05.2023 року, тобто у встановлений 10 денний строк, колегія суддів приходить до висновку, що позивач не пропустив строку звернення до суду.

Отже, з огляду на викладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, яке регулює спірні правовідносини, та повністю підтверджуються встановленими у справі обставинами.

Висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для залишення позову без розгляду, у зв`язку з пропуском строку звернення до суду, не відповідають встановленим у справі обставинам, у зв`язку з чим апеляційну скаргу необхідно задовольнити, ухвалу суду першої інстанції скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції не з`ясовано наведені обставини та залишаючи позов без розгляду, допущено порушення норм процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Відповідно до вимог ст. 320 КАС України, підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

Проаналізувавши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції невірно надана правова оцінка обставинам справи, а тому апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду - скасуванню, з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 229, 242, 243, 312, 320, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 -задовольнити.

Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 29 січня 2024 року - скасувати.

Справу направити до Київського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Л.В. Бєлова

А.Ю. Кучма

Повний текст постанови складено « 06» серпня 2024 року.

Джерело: ЄДРСР 120871595

Зазначене вказує на відсутність належних юридичних механізмів реалізації права на доступ до суду, а також свідчить про брак реального судового контролю на стадії виконання судового рішення, оскільки має місце ускладнення практичної реалізації особою її права на доступ до суду, що є порушенням конституційних засад судочинства та принципів цивільного процесуального права.

З огляду на наведене, ураховуючи те, що особа, оскаржуючи ухвалу суду першої інстанції, намагається насамперед усунути наслідки порушення її прав, спричинені невиконанням судового рішення, Суд вказав, що законодавець не діяв відповідно до принципів справедливості, розумності, пропорційності, забезпечення балансу між інтересами держави в стягненні судового збору та інтересами заявника щодо доступу до правосуддя.

Суд дійшов висновку, що частина друга статті 3, підпункт 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону є такими, що суперечать частині першій статті 8, частинам першій, другій статті 55, статті 1291 Конституції України.

Визнані неконституційними в зазначеному аспекті приписи Закону, утрачають чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Рішення - https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/6_r_2_2024.pdf

Окрема думка Лемака В.В.- https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/okrema_dumka_suddi_ksu_lemaka_v.v._stosovno_rishennya_ksu_no_6-rii2024.pdf 

6_r_2_2024.pdf Окрема думка Лемака щодо неконституційності сплати у виконавчому провадженні судовий збір при поданні апеляційної і касаційної скарги.pdf 6_r_2_2024.pdf щодо неконституційності сплати у виконавчому провадженні судовий збір при поданні апеляційної і касаційної скарги.pdf

10 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 454/1883/22

провадження № 14-117цс23

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Воробойової І. А.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовомОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Відділ Державної виконавчої служби Сокальського районного управління юстиції, про стягнення пені зі сплати аліментів та стягнення додаткових витрат на утримання дітей

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року у складі колегії Бойко С. М.,

Копняк С. М., Ніткевича А. В.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Вступ

02 лютого 2023 року заявниця подала апеляційну скаргу до Львівського апеляційного суду, в якій крім іншого, просила суд поновити строк на апеляційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року, оскільки суд першої інстанції не направляв їй копії оскаржуваного судового рішення, про це рішення вона дізналась з Єдиного державного реєстру судових рішень.

Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд зазначав, що позивачка пропустила строк на апеляційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року, оскільки оскаржуване рішення суду першої інстанції було надіслане на електронну адресу заявниці 27 грудня 2022 року, тому вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження про те, що з вказаним рішенням суду вона ознайомилася в Єдиному державному реєстрі судових рішень 29 січня 2023 року, не можуть бути визнані поважними.

Велика Палата Верховного Суду має дати відповідь на питання про те чи можна вважати належним врученням судового рішення направлення такого рішення на електронну адресу, зазначену стороною у справі у відповідній заяві (скарзі).

Короткий зміст позовних вимог

1. У липні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - відділ Державної виконавчої служби Сокальського районного управління юстиції, про стягнення пені зі сплати аліментів та стягнення додаткових витрат на утримання дітей.

2. Просила суд стягнути з ОСОБА_2 на її користь пеню (неустойку) за несплату аліментів за період з 01 листопада 2021 року до 01 серпня 2022 року в сумі 20 850,00 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3. Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 360,00 грн пені за несплату аліментів.Стягнуно з ОСОБА_2 в дохід держави 992,40 грн судового збору.

4. Не погоджуючись з рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року, ОСОБА_1 02 лютого 2023 року оскаржила його в апеляційному порядку.

5. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила поновити строк на апеляційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року.

6. Клопотання мотивовано тим, що Сокальський районний суд Львівської області не направляв їй копії оскаржуваного судового рішення, про це рішення заявниця дізналась 29 січня 2023 року з Єдиного державного реєстру судових рішень.

7. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків протягом десяти днів з дня вручення копії ухвали для подання заяви про поновлення строку апеляційного оскарження із зазначенням інших поважних підстав для поновлення строку.

8. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що заявниця не надала доказів, які підтверджували б, що про оскаржуване рішення вона дізналася 29 січня 2023 року з Єдиного державного реєстру судових рішень, і Сокальський районний суд Львівської області вказане рішення на адресу позивача не надсилав.

9. 17 лютого 2023 року на виконання вимог ухвали Львівського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року ОСОБА_1 подала клопотання, у якому просила поновити строк на апеляційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року.

10. Клопотання мотивовано тим, що Сокальський районний суд Львівської області не надсилав ОСОБА_1 оскаржуваного судового рішення, лише 29 січня 2023 року вона ознайомилась із ним на сайті Єдиного державного реєстру судових рішень.

11. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року.

12. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що вказані заявником підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження не можуть бути визнані поважними, оскільки оскаржуване рішення суду було надіслане на електронну адресу ОСОБА_1 27 грудня 2022 року, про що судом першої інстанції складено відповідну довідку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

13. 10 квітня 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року та передати справу до суду апеляційної інстанції для відкриття провадження у справі.

Рух справи у суді касаційної інстанції, підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

14. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 25 травня 2023 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору. Звільнив ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання касаційної скарги на ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року. Відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи № 454/1883/22 із Сокальського районного суду Львівської області.

15. 26 червня 2023 року справа № 454/1883/22 надійшла до Верховного Суду.

16. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 29 червня 2023 року справу призначив до судового розгляду.

17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 30 серпня 2023 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 квітня 2023 року у справі № 904/272/22, а саме, що надсилання судових рішень на електронну пошту, яка зазначена учасником процесу в поданих ним документах як власна електронна адреса, є доцільним і спрямованим на досягнення мети, яка полягає у повідомленні учасника процесу про ухвалене судове рішення, тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення, а тому самого лише заперечення учасника про неотримання повідомлення недостатньо, щоб спростувати цю презумпцію.

18. Ухвалу про передання мотивовано тим, що у пункті 6.5 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду

від 28 квітня 2023 року у справі № 904/272/22 зроблено такий висновок: «щодо застосування наведених норм Суд також зазначає, що: застосовуючи процесуальний закон і формуючи відповідну практику, видається важливим враховувати реальні обставини, в яких працюють суди, і тлумачити його у світлі забезпечення гарантій на доступ до суду та його безперервної роботи; лише такий підхід забезпечить практичну відповідь на реальні проблеми та виклики сучасності; надсилання рішення рекомендованим листом з повідомлення про вручення є способом забезпечення права учасника справи знати про ухвалене судом рішення, однак через відсутність фінансування суди не надсилають судові рішення рекомендованими листами, а повідомляють учасника про ухвалення рішень і можливість їх отримання альтернативними засобами комунікації - телефоном, електронною поштою, месенджерами; такі дії мають ту ж саму мету - проінформувати учасника справи; ключовим для оцінки правомірності цих дій суду має бути не спосіб їх вчинення (надсилання чи ненадсилання рекомендованого листа), а їх здатність забезпечити досягнення мети - інформування особи про судове рішення; якщо учасник надав суду телефон та електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши їх у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом; це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них; з огляду на це, суд, який комунікує з учасником справи за допомогою повідомлених ним засобів комунікації, діє правомірно та добросовісно; тому слід виходити

з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення, а тому самого лише заперечення учасника про неотримання повідомлення недостатньо, щоб спростувати цю презумпцію; суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника, який надав суду свої номери та адреси, але не користується чи не стежить за ними; попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки». «Крім цього Суд ураховує, що в умовах воєнного стану надсилання судових рішень на електронну пошту, яка зазначена учасником процесу в поданих ним документах як власна електронна адреса, є доцільним і спрямованим на досягнення мети, яка полягає у повідомленні учасника процесу про ухвалене судове рішення».

19. Указаний висновок застосував Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в ухвалах від 12 червня 2023 року у справі № 753/448/22 (провадження № 61-7449св23) та від 09 серпня 2023 року у справі № 203/267/22 (провадження № 61-8247ск23), постановах: від 08 червня 2023 року у справі

№ 237/2273/14-ц (провадження № 61-522св23), від 07 серпня 2023 року у справі № 641/8079/20 (провадження № 61-516св23).

20. Проте, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 757/34078/14 (провадження № 61-6503св22) та від 14 вересня 2022 року у справі № 522/5675/18 (провадження № 61-5757св22) зазначено, Верховний Суд виходив з того, що відправлення й доставка судових рішень і процесуальних документів електронним листом на особисту електронну пошту відповідача не свідчить про вручення копії ухвали апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження, апеляційної скарги, а також про належне повідомлення про дату, час і місце розгляду справи в суді апеляційної інстанції. За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження є передчасним.

21. Подібні за змістом висновки також викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 серпня 2022 року у справі № 560/9388/21 (провадження № К/990/5218/22), постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року у справі № 199/1861/20 (провадження № 61-11712св22) та від 19 квітня 2023 року у справі № 607/17402/21 (провадження № 61-977св23, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 квітня 2023 року у справі № 920/1142/20 та від 02 серпня 2021 року у справі № 914/1191/20) та ін.

22. Крім того, що у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 03 липня 2023 року у справі № 761/2006/20 (провадження № 61-10250св22) зроблено висновок, що якщо учасник надав суду електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши її у заяві (скарзі), то слід припустити, що учасник справи бажає, принаймні не заперечує, щоб ці засоби комунікації використовувалися судом. Це, в свою чергу, покладає на учасника справи обов`язок отримувати повідомлення і відповідати на них.

З огляду на це суд, який комунікує з учасником за допомогою повідомлених ним засобів, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення.

23. Такі ж висновки викладені в постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2023 року у справі № 947/26777/19 (провадження № 61-9161св22), від 20 січня 2023 року у справі № 465/6147/18 (провадження № 61-8101св22), від 30 листопада 2022 року у справі

№ 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22), від 30 листопада 2022 року у справі № 725/486/22 (провадження № 61-7107св22).

24. Отже, на переконання колегії суддів зазначене свідчить про існування різних підходів Верховного Суду до вирішення питання щодо інформування учасника справи (фізичної особи) про ухвалене судове рішення і можливість його отримання альтернативним засобом комунікації, зокрема через особисту електронну пошту.

25. Також існує питання застосування «презумції обізнаності» учасника справи, який надав суду електронну адресу, зазначивши її у заяві (скарзі), а отже, може вважатися, таким, що знає або принаймні повинен був знати про його повідомлення судом через такий засіб комунікації.

26. Ураховуючи зазначені висновки колегія суддів вважала, що є підстави для відступлення від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 904/272/22.

27. 11 жовтня 2022 року своєю ухвалою Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду цю справу, оскільки дійшла висновку щодо обґрунтованості підстав її передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

28. Касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивувала тим, що офіційної електронної адреси не має, а клопотання про надсилання їй рішення суду в електронному вигляді вона не подавала.

Позиція інших учасників справи

29. Інші учасники справи не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

30. Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція)таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

31. Згідно з частиною першою статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

32. Відповідно до статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

33. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

34. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження:

- на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;

- на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

35. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

36. Згідно з частинами третьою та четвертою статті 357 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

37. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження будуть визнані неповажними, суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у порядку, встановленому статтею 358 цього Кодексу.

38. Суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними (пункт 4 частини першої статті 358 ЦПК України).

39. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України).

40. ЄСПЛнаголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції кожна держава - учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

41. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).

42. У справі «Беллет проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

43. Право на доступ до суду передбачає право на отримання належного повідомлення про судові рішення, особливо у випадках, коли апеляційна скарга може бути подана у конкретно встановлений строк (рішення ЄСПЛ у справі «Мікулова проти Словаччини» від 06 грудня 2005 року).

44. Відповідно до частин першої та п`ятої статті 14 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) у судах функціонує Єдина судова інформаційно-комунікаційна система.

45. Суд направляє судові рішення, судові повістки, судові повістки-повідомлення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу на їхні офіційні електронні адреси, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

46. Питання щодо вручення судового рішення врегульовано статтею 272 ЦПК України, статтею 242 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та статтею 251 Кодексу про адміністративне судочинство України (далі - КАС України).

47. Частинами п`ятою, шостою статті 272 ЦПК України (в редакцій, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) визначено, що учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі

- в електронній формі у порядку, визначеному законом, - у випадку наявності у особи офіційної електронної адреси,

- або рекомендованим листом з повідомленням про вручення - якщо така адреса відсутня.

48. Отже, визначальним для унормування початку перебігу строку на апеляційне оскарження є вручення повного судового рішення.

49. Днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення

у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

50. Згідно із частиною одинадцятою статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

51. 17 серпня 2021 року Вища рада правосуддя рішенням № 1845/0/15-21 затвердила Положення про порядок функціонування окремих підсистем Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (далі - Положення про ЄСІТС).

52. У газеті «Голос України» від 04 вересня 2021 року № 168 (7668) Вища рада правосуддя опублікувала оголошення про початок функціонування трьох таких підсистем (модулів) ЄСІТС: «Електронний кабінет»; «Електронний суд»; підсистема відеоконференцзв`язку.

53. Пункт 110 розділу V «Перехідні положення» Положення про ЄСІТС визначає, що підсистеми (модулі) ЄСІТС, зазначені в розділі III цього Положення, починають функціонувати через 30 днів із дня опублікування Вищою радою правосуддя в газеті «Голос України» та на вебпорталі судової влади України оголошення про створення та забезпечення функціонування відповідної підсистеми (модуля).

54. 05 жовтня 2021 року є датою початку функціонування підсистем (модулів) ЄСІТС: «Електронний кабінет», «Електронний Суд», підсистема відеоконференцзв`язку.

55. Відповідно до пункту 3 розділу І Положення про ЄСІТС (тут і далі в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система (ЄСІТС) - це сукупність інформаційних та телекомунікаційних підсистем (модулів), які забезпечують автоматизацію визначених законодавством та цим Положенням процесів діяльності судів, органів та установ в системі правосуддя, включаючи документообіг, автоматизований розподіл справ, обмін документами між судом та учасниками судового процесу, фіксування судового процесу та участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції, складання оперативної та аналітичної звітності, надання інформаційної допомоги суддям, а також автоматизацію процесів, які забезпечують фінансові, майнові, організаційні, кадрові, інформаційно-телекомунікаційні та інші потреби користувачів ЄСІТС.

56. Згідно із підпунктом 5.8 пункту 5 розділу І Положення про ЄСІТС офіційна електронна адреса - сервіс Електронного кабінету ЄСІТС, адреса електронної пошти, вказана користувачем в Електронному кабінеті ЄСІТС, або адреса електронної пошти, вказана в одному з державних реєстрів. Адреса електронної пошти, що використовується при реєстрації Електронного кабінету, не може бути зареєстрована на доменних іменах, використання яких заборонено законодавством України.

57. Відповідно до пункту 8 Положення про ЄСІТС підсистема «Електронний кабінет» (Електронний кабінет ЄСІТС, Електронний кабінет) - підсистема ЄСІТС, захищений вебсервіс, що має офіційну адресу в інтернеті (https://cabinet.court.gov.ua), який забезпечує процедуру реєстрації користувачів в ЄСІТС, а також подальшу автентифікацію таких осіб з метою їх доступу до підсистем (модулів) ЄСІТС у межах наданих прав. Доступ користувачів до підсистем (модулів) ЄСІТС, окрім Електронного кабінету, також може забезпечуватися за допомогою сервісу обміну даними між відповідними підсистемами (модулями) ЄСІТС та іншими інформаційними системами.

58. Адвокати, нотаріуси, приватні виконавці, судові експерти, державні органи та органи місцевого самоврядування, суб`єкти господарювання державного та комунального секторів економіки реєструють свої офіційні електронні адреси в ЄСІТС в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої офіційні електронні адреси в ЄСІТС у добровільному порядку (пункт 10 Положення про ЄСІТС).

59. Аналогічні приписи містяться у частині шостій статті 14 ЦПК України

(у редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції).

60. Відповідно до пункту 17 глави 1 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС особам, які зареєстрували «Електронний кабінет», суд надсилає документи у справах, в яких такі особи беруть участь, в електронній формі шляхом їх надсилання до «Електронного кабінету» таких осіб або в інший спосіб, передбачений процесуальним законодавством, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.

61. Підсистема «Електронний суд» (Електронний суд) - підсистема ЄСІТС, що забезпечує можливість користувачам у передбачених законодавством випадках відповідно до наявних технічних можливостей підсистеми ЄСІТС реалізованого функціоналу створювати та надсилати в електронному вигляді процесуальні чи інші документи до суду, інших органів та установ у системі правосуддя, а також отримувати інформацію про стан і результати розгляду таких документів чи інші документи (пункт 24 Положення про ЄСІТС).

62. Абзацами другим та п`ятим пункту 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС (у редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) передбачено, що до «Електронних кабінетів» користувачів надсилаються у передбачених законодавством випадках документи у справах, які внесені до автоматизованої системи діловодства судів (далі - АСДС) та до автоматизованих систем діловодства, що функціонують в інших органах та установах у системі правосуддя. Документи у справах надсилаються до Електронних кабінетів користувачів у випадку, коли вони внесені до відповідних автоматизованих систем у вигляді електронного документа, підписаного кваліфікованим підписом підписувана (підписувачів), чи у вигляді електронної копії паперового документа, засвідченої кваліфікованим електронним підписом відповідального працівника суду, іншого органу чи установи правосуддя (далі -автоматизована система діловодства).

63. Особам, які не мають зареєстрованих «Електронних кабінетів», документи у передбачених цим пунктом випадках можуть надсилатися засобами підсистем ЄСІТС на адресу електронної пошти, вказану такими особами під час подання документів до суду.

64. Отже, процесуальним законодавством, чинним на час ухвалення рішення судом першої інстанції, передбачено два способи надсилання судового

рішення - шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення та в електронній формі -через «Електронний кабінет», у тому числі шляхом направлення листа на офіційну електронну пошту засобами підсистем ЄСІТС у випадках, передбачених пунктом 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС.

65. Вимога про надіслання судового рішення через підсистеми ЄСІТС є обов`язковою для осіб, визначених пунктом 10 Положення про ЄСІТС, та тих осіб, які добровільно зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі.

66. Ураховуючи зазначене, можна зробити висновок, що надсилання судового рішення в той чи інший спосіб учаснику справи є процесуальним обов`язком суду. Відомості про вручення (доставлення) рішення суду учаснику справи містяться у розписці про вручення, у повідомленні про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи, у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення, а також у документах, визначених пунктами 4, 5 частини шостої статті 272 ЦПК України(в редакції, чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення). У разі відсутності таких відомостей судове рішення вважається не врученим.

67. Надсилання відповідних процесуальних документів на електронну адресу сторони у справі, вказану в документах, що подавались до суду, не заборонено, однак такі дії не можуть замінити належне надсилання учаснику судового рішення у порядку, передбаченому статтею 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення).

68. Фізична особа (за виключенням передбачених пунктом 10 Положення про ЄСІТС осіб) при зверненні до суду має чітко розуміти, що особам, які не мають зареєстрованих «Електронних кабінетів» - отримає судове рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, тому у такому випадку надіслання особі, яка не має офіційної електронної адреси та не зареєстрована у підсистемі «Електронний суд» рішення суду на електронну адресу, яку особа зазначила у позовній заяві (скарзі) не є належним врученням судового рішення у розумінні статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення судом першої інстанції рішення).

69. В розумінні процесуального закону надіслання судового рішення на електронну пошту за адресою, зазначеною заявником в його процесуальних заявах, поданих до суду (позовна заява, апеляційна та / або касаційна скарга, заяви / клопотання), в яких наявне прохання про надіслання копій процесуальних документів на електронну пошту, яка не є офіційною, не може вважатися належним врученням та підтверджувати день вручення.

70. Якщо суд надіслав рішення на електронну адресу, яку зазначив учасник справи, це можна вважати додатковим засобом інформування учасника справи, який посилює реалізацію гарантії учасника бути обізнаним про свою справу. Однак це не звільняє суд від обов`язку надіслати учаснику справи повне рішення у спосіб, встановлений процесуальним законм.

71. З огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду щодо належного вручення судового рішення, направленного на електронну адресу, зазначену стороною у справі (за виключенням передбачених пунктом 10 Положення про ЄСІТС осіб) у відповідній заяві (скарзі), сформульовані у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від28 квітня 2023 року у справі № 904/272/22.

Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 .

72. 02 лютого 2023 року ОСОБА_1 подала до Львівського апеляційного суду апеляційну скаргуна рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року. Також в апеляційній скарзі заявниця просила поновити їй строк на оскарження рішення суду першої інстанції, оскільки районний суд не направляв їй копії оскаржуваного судового рішення, про це рішення вона дізналась з Єдиного державного реєстру судових рішень.

73. Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд посилався на те, що вказані ОСОБА_1 підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження не можуть бути визнані поважними, оскільки оскаржуване рішення суду першої інстанції було надіслане на електронну адресу ОСОБА_1 27 грудня 2022 року, що підтверджується довідкою Сокальського районного суду Львівської області про доставку електронного листа.

74. Отже, у справі, що переглядається, спірним питанням є дата отримання позивачкою копії рішення суду, а саме: апеляційний суд взяв за основу відомості, вказані у довідці про доставку електронного листа на електронну адресу ОСОБА_1 (е-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 ), яка зазначена у позовній заяві, та виходив з того, що копія рішення суду першої інстанції отримана 27 грудня

2022 року, а заявниця ( ОСОБА_1 ) наполягає на тому, що офіційної електронної адреси не має, клопотання про надсилання їй рішення суду в електронному вигляді не подавала, і копії рішення станом на час подання апеляційної скарги не отримувала, про його існування дізналася з Єдиного державного реєстру судових рішень, отримала рішення суду першої інстанції лише 29 березня 2023 року.

75. Основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава, у свою чергу, не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права. Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства.

76. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, вирішуючи питання про наявність чи відсутність підстав для відкриття апеляційного провадження чи повернення апеляційної скарги, суди апеляційної інстанції мають враховувати обов`язок суду сприяти учасникам справи у реалізації їх процесуальних прав з дотриманням принципу розумності та пропорційності, з метою уникнення надмірного формалізму, із додержанням балансу між метою забезпечення належної процесуальної поведінки сторони та забезпеченням її права на апеляційне оскарження судового рішення. Відповідний висновок має бути висловлено із додержанням балансу між метою забезпечення належної процесуальної поведінки сторони та забезпеченням її права на апеляційне оскарження судового рішення.

77. Велика Палата Верховного Суду також прийняла до уваги, що обсяг права на апеляційний перегляд справи, що визначається законом, має гарантувати особі ефективну реалізацію права на судовий захист задля досягнення цілей правосуддя, забезпечуючи захист інших конституційних прав і свобод такої особи. Обмеження доступу до суду апеляційної інстанції, як складової права на судовий захист, можливе лише з обов`язковим дотриманням конституційних норм і принципів, а саме пріоритетності захисту фундаментальних прав і свобод людини і громадянина, а також принципу верховенства права, відповідно до якого держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду, яка забезпечить ефективність права на судовий захист на цій стадії судового провадження, зокрема дасть можливість відновити порушені права і свободи особи та максимально запобігти негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки суду першої інстанції.

78. На час звернення ОСОБА_1 до суду (липень 2022 року) та прийняття судом першої інстанції рішення у цій справі, а саме 27 грудня 2022 року, підсистеми (модулі) ЄСІТС: «Електронний кабінет»; «Електронний суд»; підсистема відеоконференцзв`язку розпочали функціонування.

79. Справу, яка переглядається, суд першої інстанції розглядав за матеріалами в паперовій формі.

80. Враховуючи вимоги частини одинадцятої статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), якою передбачено, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

81. Доказів реєстрації ОСОБА_1 у підсистемі «Електронний суд» матеріали справи не містять.

82. При цьому, в розумінні приписів статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), наявна у матеріалах справи довідка про доставку електронного листа на електронну адресу (е-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 ) сама по собі не свідчить про вручення копії рішення суду першої інстанції та за установлених у цій справі обставин не могла використовуватись апеляційним судом як підтвердження відправлення стороні копії рішення суду на офіційну електронну адресу.

83. З огляду на викладене, у цій справі суд першої інстанції був зобов`язаний надіслати позивачці рішення у паперовій формі рекомендованим листом, а наявна у матеріалах справи довідка про доставку електронного листа до електронної скриньки у розумінні статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) не свідчить про належне вручення копії рішення суду позивачці.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

84. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України).

85. Суд апеляційної інстанції не врахував, що за встановлених у цій справі обставин, суд першої інстанції відповідно до вимог частини п`ятої статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) був зобов`язаний надіслати ОСОБА_1 рішення від 27 грудня 2022 року у паперовій формі рекомендованим листом, а наявна у матеріалах справи довідка про доставку електронного листа до електронної скриньки у розумінні частини шостої статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції) не свідчить про належне вручення копії рішення суду позивачці.За таких обставин апеляційний суд передчасно відмовив

ОСОБА_1 у відкритті апеляційного провадження на підставі пунку 4 частини першої статті 358 ЦПК України, тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування ухвали Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року із передачею справи до суду апеляційної інстанції на етапі вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Щодо розподілу судових витрат

86. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

87. Оскільки у цій справі оскаржене судове рішення підлягає скасуванню із передачею справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, то розподіл судових витрат Велика Палата Верховного Суду не здійснює.

Висновки щодо застосування норм права

88. Процесуальним законодавством, чинним на час ухвалення рішення судом першої інстанції, передбачено два способи надсилання судового рішення - шляхом направлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення та в електронній формі - через «Електронний кабінет», у тому числі шляхом направлення листа на офіційну електронну пошту засобами підсистем ЄСІТС у випадках, передбачених пунктом 37 глави 2 розділу ІІІ Положення про ЄСІТС.

89. Вимога про надіслання судового рішення через підсистеми ЄСІТС є обов`язковою для осіб, визначених пунктом 10 Положення про ЄСІТС (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції), та тих осіб, які добровільно зареєстрували офіційні електронні адреси в ЄСІТС.

90. Надсилання судового рішення в той чи інший спосіб учаснику справи є процесуальним обов`язком суду. Відомості про вручення (доставлення) рішення суду учаснику справи містяться у розписці про вручення, у повідомленні про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи, у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення, а також у документах, визначених пунктами 4, 5 частини шостої статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції). У разі відсутності таких відомостей судове рішення вважається не врученим.

91. Бажання учасника справи (фізичної особи) зазначити у скарзі (заяві) свою особисту електронну адресу, свідчить лише про бажання особи отримувати кореспонденцію від суду додатковим засобом зв`язку, та не звільняє суд обов`язку виконувати вимоги закону, зокрема щодо надіслання рішення суду у порядку, передбаченому статтею 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції).

92. Аналіз викладених вище приписів ЦПК України, якими встановлено порядок направлення копій судового рішення особі, яка не має офіційної електронної адреси, свідчить про обов`язок суду направлення копії судового рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення, днем вручення якого є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

93. Надсилання відповідних процесуальних документів на електронну адресу сторони у справі, вказану в документах, що подавались до суду, не заборонена, та може здійснюватися як додаткова, однак такі дії не можуть замінити належне надсилання учаснику судового рішення відповідно до статті 272 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції).

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

2. Ухвалу Львівського апеляційного суду від 02 березня 2023 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. А. Воробйова

Судді: О. О. Банасько С. Ю. Мартєв

О. Л. Булейко К. М. Пільков

Ю. Л. Власов С. О. Погрібний

М. І. Гриців О. В. Ступак

І. В. Желєзний І. В. Ткач

Л. Ю. Кишакевич О. С. Ткачук

В. В. Король В. Ю. Уркевич

С. І. Кравченко Є. А. Усенко

О. В. Кривенда Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 118486335

11 жовтня 2023 року

м. Київ

Справа № 523/2357/20

Провадження № 14-11цс22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ткачука О. С.,

суддів: Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Кравченка С. І., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

розглянула у порядку письмового провадження справу за заявою ОСОБА_1 , за участю заінтересованих осіб: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , інтереси якої представляє законний представник ОСОБА_5 , до державного виконавця Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Тріфонова Олександра Юрійовича про заміну сторони у виконавчому провадженні,

за касаційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 як законного представника ОСОБА_4 на ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 22 вересня 2020 року у складі судді Кисельова В. К. та постанову Одеського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у складі колегії суддів Цюри Т. В., Гірняк Л. А., Сегеди С. М.,

УСТАНОВИЛА:

1. Короткий зміст заяви

1.1. ОСОБА_1 звернулась до Суворовського районного суду м. Одеси із заявою про заміну сторони у виконавчому провадженні.

1.2. Заява мотивована тим, що вироком Суворовського районного суду м. Одеси від 13 серпня 2015 року (який набрав законної сили) ОСОБА_6 визнано винним у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі - КК України), - порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому смерть або заподіяло тяжке тілесне ушкодження.

1.3. На виконання вказаного вироку видано два виконавчих листи у справі № 23/10257/15к від 16 вересня 2015 року на загальну суму 106 582,56 грн.

1.4. 25 березня 2016 року державним виконавцем Суворовського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції (далі - Суворовський ВДВС) винесені дві постанови про відкриття виконавчого провадження по стягнення грошових коштів з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 .

1.5. 23 червня 2016 року державним виконавцем Суворовського ВДВС винесені постанови про закінчення виконавчих проваджень зі стягнення грошових коштів, у зв`язку зі смертю боржника ОСОБА_6 .

1.6. Про смерть боржника ОСОБА_6 ОСОБА_1 дізналась лише 26 липня 2017 року, коли її представником були отримані вказані постанови Суворовського ВДВС про закінчення виконавчого провадження.

1.7. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 , спадкоємці подали заяву про прийняття спадщини.

1.8. Відповідно до спадкової справи № 6/2016 спадкоємцями померлого ОСОБА_6 є його мати - ОСОБА_2 , його донька - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в інтересах якої діє її матір - ОСОБА_5 , та його батько - ОСОБА_3 .

1.9. До моменту смерті померлим ОСОБА_6 не здійснено жодного платежу на користь ОСОБА_1 для належного виконання вироку суду.

1.10. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд замінити боржника - ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на його правонаступників - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в інтересах якої діє її законний представник - ОСОБА_5 , у виконавчому провадженні з виконання вироку Суворовського районного суду м. Одеси у справі № 523/10257/15к.

2. Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

2.1. Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 22 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року, заяву ОСОБА_1 про заміну сторони у виконавчому провадженні задоволено.

2.2. Замінено боржника - ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , - на його правонаступників - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в інтересах якої діє її законний представник ОСОБА_5 , у виконавчому провадженні з виконання вироку Суворовського районного суду м. Одеси у справі № 523/10257/15к щодо стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 36 582,56 грн та 70 000,00 грн відшкодування майнової та моральної шкоди відповідно.

2.3. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що правовідносини у цій справі допускають правонаступництво, а в зв`язку з тим, що наявні спадкоємці померлого боржника ОСОБА_6 , щодо якого існує невиконане судове рішення щодо виплати відшкодування матеріальної та моральної шкоди в загальній сумі 106 582,56 грн, є законні підстави для здійснення заміни боржника ОСОБА_6 на його правонаступників.

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

3.1.У квітні 2021 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 як законний представник ОСОБА_4 , звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви.

3.2.Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не встановили факту пред`явлення вимоги кредитора до спадкоємців у межах строків, визначених статтею 1281 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не врахували документів, якими підтверджується факт пропуску строку пред`явлення такої вимоги, висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц та у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 640/6274/16-ц.

3.3.У червні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 - подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржувані судові рішення залишити без змін, касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись на те, що вказані рішення ухвалені з додержанням норм процесуального права.

3.4.Відзив мотивований тим, що у матеріалах виконавчого провадження відсутні поштові повідомлення про отримання ОСОБА_1 виконавчих листів. ОСОБА_1 не отримувала від державного виконавця постанови про закриття виконавчого провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, що діяла на момент винесення постанов), жодних заяв про відновлення виконавчого провадження не складала та не подавала, що підтверджує те, що вона не знала і не могла знати про смерть боржника ОСОБА_6 та про відкриття спадщини.

3.5.Крім того, державний виконавець у разі, коли вибуття сторони виконавчого провадження відбулося внаслідок смерті особи, виносить постанову про зупинення виконавчого провадження та звертається до суду із заявою про заміну сторони. До такої заяви додаються копії свідоцтва про смерть особи, заяви спадкоємців, та інші документи, які є у виконавчому провадженні. Однак, державний виконавець Суворовського ВДВС закрив, а потім поновив виконавче провадження. Неналежне виконання своїх обов`язків державним виконавцем не повинно порушувати законні права ОСОБА_1 на отримання відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої їй внаслідок кримінального правопорушення.

3.6.Заміна сторони виконавчого провадження її правонаступником може відбуватися як у відкритому виконавчому провадженні, так і за відсутності виконавчого провадження, тобто може бути проведена на будь-якій стадії процесу. Без заміни сторони виконавчого провадження правонаступник позбавлений процесуальної можливості ставити питання про відкриття виконавчого провадження та вчиняти інші дії згідно із Законом України «Про виконавче провадження». Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 643/4902/14-ц (провадження № 61-26197св18), 31 жовтня 2018 року у справі № 201/8548/16-ц (провадження № 61-16059св18), 15 серпня 2018 року у справі № 190/2119/14-ц (провадження № 61-2017Ісв18) та від 15 травня 2019 року у справі № 370/2464/17 (провадження № 61-39193св18).

4. Рух справи в суді касаційної інстанції

4.1. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2021 року відкрите касаційне провадження у справі.

4.2. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини четверту та п`яту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), якими передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати, чи дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

4.3. Колегія вказувала, що при вирішенні цієї справи виникли питання стосовно застосування положень статей 1281, 1282 ЦК України на стадії примусового виконання рішення суду, а саме: 1) чи можливе процесуальне правонаступництво у виконавчому провадженні у разі смерті боржника? 2) чи застосовуються положення статей 1281 та 1282 ЦК України на стадії примусового виконання рішення суду? 3) який порядок застосування статті 1282 ЦК України щодо визначення меж відповідальності спадкоємців та порядку задоволення вимог стягувача на стадії примусового виконання рішення суду?

4.4. Аналізуючи судову практику, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що існує різне тлумачення та застосування зазначених норм права. А тому існує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у справах про заміну сторони виконавчого провадження у разі смерті боржника та застосування при цьому положень статей 1281 та 1282 ЦК України, а також вирішення питання можливості такої заміни з урахуванням змін до законодавства про виконавче провадження за Законом № 1404-VIII, який набрав чинності 05 жовтня 2016 року, згідно з якими положення щодо закінчення виконавчого провадження у разі смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача чи боржника викладене як імперативне (пункт 3 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII).

4.5. Колегія суддів, посилаючись на приписи частини четвертої статті 403 ЦПК України, вважала за необхідне відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду про необхідність наявності кількісного та якісного показників щодо вирішення спорів у подібних правовідносинах як умови можливості реалізації судом, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, його передбаченого частиною п`ятою статті 403 ЦПК України права передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, які були висловлені зокрема у таких ухвалах: від 18 травня 2021 року у справі № 758/733/18 (провадження № 14-78цс21); від 09 червня 2021 року у справі № 335/11743/19 (провадження № 14-71цс21); від 30 червня 2021 року у справі № 708/1348/18 (провадження № 14-101цс21); від 07 липня 2021 року у справі № 393/126/20 (провадження № 14-120цс21); від 13 липня 2021 року у справі № 442/4240/14-ц (провадження № 14-103цс21); від 14 вересня 2021 року у справі № 757/7499/17-ц (провадження № 14-88цс21); від 28 вересня 2021 року у справі № 308/10255/17 (провадження № 14-132цс21).

4.6. Ухвалою від 02 лютого 2022 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до свого провадження.

5. Фактичні обставини справи, встановлені судами

5.1. Суди встановили, що вироком Суворовського районного суду м. Одеси від 13 серпня 2015 року у справі № 523/10257/15к стягнено з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 36 582,56 грн відшкодування майнової та 70 000 грн відшкодування моральної шкоди.

5.2.ІНФОРМАЦІЯ_1 помер боржник ОСОБА_6 .

5.3.У ОСОБА_6 на момент смерті залишалось невиконане зобов`язання щодо виплати відшкодування матеріальної та моральної шкоди в загальній сумі 106 582,56 грн, завданої внаслідок вчинення злочину, передбаченого частиною другою статті 286 КК України, що заподіяло ОСОБА_1 тяжкі тілесні ушкодження.

5.4.Постановами державного виконавця Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби м. Одеса Головного територіального управління юстиції в Одеській області (на даний час - Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса)) Тріфонова О. Ю. від 31 січня 2019 року відкрито виконавче провадження № 58253204 щодо стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 36 582,56 грн та виконавче провадження № 58107463 щодо стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 70 000 грн.

5.5.Відповідно до спадкової справи № 6/2016 спадкоємцями померлого ОСОБА_6 є його мати - ОСОБА_2 , його донька - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в інтересах якої діє її матір - ОСОБА_5 , та його батько - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

6. Щодо можливості процесуального правонаступництва у виконавчому провадженні у разі смерті боржника-фізичної особи

6.1. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін.

6.2. Конституція України визначає, що судове рішення є обов`язковим до виконання (частина п`ята статті 124 у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року; стаття 129-1 у редакції, що набрала чинності 30 вересня 2016 року). Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (частини друга та третя стаття 129-1 Основного Закону у редакції, що набрала чинності 30 вересня 2016 року).

6.3. Згідно з положеннями частин першої та другої статті 18 ЦПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Аналогічні положення були у частинах першій і другій статті 14 ЦПК України у редакції, що діяла до 14 грудня 2017 року включно.

6.4. Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у Законі України «Про виконавче провадження» органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII)). Близьке за змістом визначення виконавчого провадження було і у статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV, що був чинним до 05 січня 2017 року (далі - Закон № 606-XIV).

6.5. Отже, виконання судового рішення є заключним етапом цивільного процесу щодо захисту порушеного права чи законного інтересу особи, що звернулась до суду за захистом.

6.6. Питання процесуального правонаступництва регламентовані частиною першою статті 55 ЦПК України у редакції, чинній із 15 грудня 2017 року, згідно з якою у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу.

6.7. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу (частина перша статті 37 ЦПК України у редакції, чинній до 14 грудня 2017 року включно).

6.8. Під час виконавчого провадження заміна сторони виконавчого провадження відбувається на підставі статті 442 ЦПК України у редакції, чинній із 15 грудня 2017 року (статті 378 ЦПК України у редакції, чинній до 14 грудня 2017 року включно). Частинами першою та другою статті 442 ЦПК України у редакції, чинній із 15 грудня 2017 року, визначено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець. За змістом пункту 5 частини першої статті 34 Закону № 1404-VIII виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі звернення виконавця та/або заінтересованої особи до суду із заявою про заміну вибулої сторони правонаступником у порядку, встановленому частиною п`ятою статті 15 цього Закону.

6.9. У разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою сторони суд замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником (частина перша статті 378 ЦПК України у редакції, що була чинною на час смерті ОСОБА_6 ). За змістом абзацу другого частини другої статті 39 Закону № 606-XIV виконавче провадження зупиняється у випадках, передбачених, зокрема пунктом 1 частини першої статті 37 Закону № 606-XIV (смерть, оголошення померлим чи визнання безвісно відсутнім стягувача або боржника, або припинення юридичної особи, якщо встановлені судом правовідносини допускають правонаступництво).

6.10. Смерть боржника слід розглядати як вибуття однієї зі сторін виконавчого провадження. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вказаними нормами права, виходячи з їх системного тлумачення, передбачено заміну сторони виконавчого провадження (у разі її смерті) правонаступником.

6.11. У свою чергу відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

6.12. У спірних правовідносинах до складу спадщини входить, зокрема, обов`язок з відшкодування шкоди, що належав спадкодавцю ( ОСОБА_6 ) за життя. Цей обов`язок не припинився внаслідок смерті боржника та продовжує існувати.

6.13. Відтак процесуальне правонаступництво у виконавчому провадженні у разі смерті боржника (фізичної особи) є цілком можливим.

6.14. При вирішенні питання заміни учасника справи правонаступником та заміни сторони виконавчого провадження у разі смерті фізичної особи (боржника, відповідача) судам перш за все необхідно з`ясувати коло всіх спадкоємців померлої особи, а також встановити, чи пред`явлено кредитором вимоги до спадкоємців боржника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17(пункт 101)).

6.15. У разі смерті фізичної особи-сторони виконавчого провадження виконавець повинен перевірити, чи допускають відповідні правовідносини правонаступництво, чи ні. Якщо ж виконавче провадження було закінчене виконавцем, у тому числі у зв`язку зі смертю боржника, і виконавець при цьому не врахував відповідні вимоги чинного законодавства щодо можливого правонаступництва боржника, постанову про закінчення виконавчого провадження можна оскаржити в судовому порядку. У разі задоволення скарги можна вирішувати питання щодо заміни сторони виконавчого провадження правонаступником, у тому числі у зв`язку зі смертю боржника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17(пункти 78-79)).

7. Щодо застосування положень статей 1281 та 1282 ЦК України на стадії примусового виконання рішення суду

7.1. У статті 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті ОСОБА_6 , було передбачено, що спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.

7.2. Оскільки зі смертю боржника його грошові зобов`язання включаються до складу спадщини, строки пред`явлення кредитором вимог до спадкоємців боржника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред`явлення таких вимог, застосовується і до боргових зобов`язань. Сплив цих строків має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права) за основним і додатковим зобов`язаннями, а також припинення таких зобов`язань (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (пункти 57-62), від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (пункт 69.5), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 39), від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17 (пункти 99-100)).

7.3. Відповідно до положень статті 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора спадкоємці зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.

7.4. За змістом наведених вище норм права задоволення вимог кредитора спадкоємцями має відбуватись у межах вартості отриманого ними у спадщину майна. Звідси обов`язок спадкоємців боржника перед кредиторами спадкодавця виникає лише у межах, передбачених статтею 1282 ЦК України, тобто в межах вартості майна, одержаного у спадщину. У разі неотримання від спадкодавця у спадщину жодного майна, особа не набуває статусу спадкоємця, і як наслідок у неї відсутній обов`язок задовольнити вимоги кредитора померлої особи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17 (пункт 98)).

7.5. Невизначення вартості успадкованого майна не впливає на вирішення питання про заміну сторони виконавчого провадження. Водночас задовольняючи заяву про заміну учасника справи, боржника у виконавчому провадженні, який помер, його спадкоємцем, суд відповідно до частини першої статті 1282 ЦК України має визначити розмір боргу, який відповідає частці спадкоємця у спадщині, та вказати, що така заміна здійснюється в межах вартості майна, одержаного у спадщину (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17 (пункт 109)).

8. Щодо правонаступництва у виконавчому провадженні у разі смерті боржника - фізичної особи відповідно до вимог Закону № 606-XIV та Закону № 1404-VIII

8.1. З матеріалів справи вбачається, що виконавчі листи з виконання вироку суду про стягнення з ОСОБА_6 відшкодування майнової та моральної шкоди видані 16 вересня 2015 року.

8.2. 09 листопада 2015 року вперше відкрито виконавчі провадження за вказаними виконавчими листами, однак 16 лютого 2016 року закінчені на підставі пункту 3 частини першої статті 49 Закону N 606-XIV у зв`язку із смертю боржника.

8.3. Виконавче провадження підлягає закінченню у разі смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім боржника або стягувача, ліквідації юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання їх обов`язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва (пункт 3 частини першої статті 49 Закону N 606-XIV).

8.4. При цьому пунктом 1 частини першої статті 37 Закону N 606-XIV було передбачено, що виконавче провадження підлягає обов`язковому зупиненню у разі смерті боржника, якщо встановлені судом правовідносини допускають правонаступництво.

8.5. Спірні правовідносини у справі № 523/2357/20 допускають правонаступництво, а тому державний виконавець повинен був зупинити виконавче провадження та вирішити питання про залучення правонаступників.

8.6.Надалі державний виконавець знову не виконав вимоги закону: 25 березня 2016 року відкрив виконавче провадження, а 23 червня 2016 року - закінчив виконавче провадження з тих же підстав.

8.7. Про смерть боржника ОСОБА_6 ОСОБА_1 дізналась лише 26 липня 2017 року, коли її представником були отримані постанови Суворовського ВДВС про закінчення виконавчого провадження від 23 червня 2016 року. Наприкінці грудня 2017 року, тобто у межах строку, визначеного статтею 1281 ЦК України у чинній на той час редакції, ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про заміну боржника ОСОБА_6 на його правонаступників (спадкоємців).

8.8. Згідно з абзацом першим частини п`ятої статті 15 Закону № 1404-VIII у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

8.9. У пункті 5 частини першої статті 34 цього Закону визначено, що виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі звернення виконавця та/або заінтересованої особи до суду із заявою про заміну вибулої сторони правонаступником у порядку, встановленому частиною п`ятою статті 15 цього Закону.

8.10. Виконавче провадження підлягає закінченню у разі припинення юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання її обов`язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва, смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача чи боржника (пункт 3 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII).

8.11. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважала, що з 05 жовтня 2016 року (з набранням чинності Законом № 1404-VIII) процесуальне правонаступництво у виконавчому провадженні у разі смерті боржника не допускається, а відповідне виконавче провадження підлягає закінченню на підставі пункту 3 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII.

8.12. Однак таке буквальне розуміння норм Закону № 1404-VIII є помилковим. Як Закон N 606-XIV, так і Закон № 1404-VIII передбачають обов`язок державного виконавця зупинити виконавче провадження та вирішити питання про залучення правонаступників, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, як у справі № 523/2357/20. Положення щодо закінчення виконавчого провадження у разі смерті боржника (пункт 3 частини першої статті 39 Закон № 1404-VIII; пункт 3 частини першої статті 49 Закону № 606-XIV) слід розуміти так, що вони стосуються, зокрема, випадків, коли правовідносини не допускають правонаступництва.

9. Щодо відступу від висновків Верховного Суду про застосування положень статей 1281 та 1282 ЦК України на стадії примусового виконання рішення суду

9.1. Велика Палата Верховного Суду 03 листопада 2020 року розглянула справу № 916/617/17 (провадження № 12-48гс20) за заявою Южненської міської ради Одеської області про заміну сторони виконавчого провадження у справі № 916/617/17 за позовом Южненської міської ради Одеської області до фізичної особи - підприємця ОСОБА_8 про стягнення 290 404,81 грн.

9.2. Велика Палата Верховного Суду у пунктах 99 - 101 вказаної постанови повторила висновок про те, що «оскільки зі смертю боржника грошові зобов`язання включаються до складу спадщини, строки пред`явлення кредитором вимог до спадкоємців боржника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред`явлення таких вимог, застосовується і до боргових зобов`язань. Сплив цих строків має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а також припинення таких зобов`язань (подібний правовий висновок викладено у пункті 39 постанови Великої Палати Верховного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження 14-397цс19)). Звідси сплив строків, визначених частиною четвертою статті 1281 ЦК України, має своїм наслідком і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. За таких обставин при вирішенні питання заміни учасника справи правонаступником в порядку статті 52 Господарського процесуального кодексу України та заміни сторони виконавчого провадження в порядку статті 334 цього ж Кодексу у разі смерті фізичної особи (боржника, відповідача) судам перш за все необхідно з`ясувати коло всіх спадкоємців померлої особи, а також встановити, чи пред`явлено кредитором вимоги до спадкоємців боржника».

9.3. Також у пункті 117 згаданої постанови Велика Палата Верховного Суду вказала, що звернення кредитора безпосередньо до суду, зокрема із заявами про процесуальне правонаступництво та (або) про заміну сторони виконавчого провадження, слід розглядати як пред`явлення кредитором вимог до спадкоємця боржника в порядку статті 1281 ЦК України.

9.4. У пунктах 99-100, 111, 113-114, 117, 158 - 161 вказаної постанови Велика Палата Верховного Суду нагадала її попередній висновок про те, що кредитор може пред`явити вимогу до спадкоємців боржника (зокрема і заяву про процесуальне правонаступництво чи про заміну сторони виконавчого провадження) лише у межах строків, встановлених статтею 1281 ЦК України. За таких обставин відповідно до положень статті 1281 ЦК України Южненська міськрада повинна пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину (або ж з дня, коли вона дізналася про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину).

9.5. Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19) зроблено правовий висновок про те, що зі смертю боржника його зобов`язання включаються до складу спадщини і відповідно строки пред`явлення вимог до спадкоємців, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України.

9.6. Підстав для відступу від наведених у цій постанові у справі № 916/617/17 висновків Великої Палати Верховного Суду немає, вони повністю узгоджуються між собою та із положеннями чинного законодавства України.

10. Щодо відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду про інтерпретацію поняття «виключна правова проблема»

10.1. В ухвалах від 4 жовтня 2018 року у справі № 405/4776/15-ц (провадження № 14-405цс18), від 22 квітня 2019 року у справі № 159/4851/15-ц (провадження № 14-195цс19), від 19 грудня 2019 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 14-671цс19), від 3 березня 2020 року у справі № 761/21898/16-ц (провадження № 14-5цс20), від 8 липня 2020 року у справі № 330/1629/18 (провадження № 14-101цс20), від 14 квітня 2021 року у справі № 757/50105/19 (провадження № 14-39цс21), 18 травня 2021 року у справі № 758/733/18 (провадження № 14-78цс21); від 09 червня 2021 року у справі № 335/11743/19 (провадження № 14-71цс21); від 30 червня 2021 року у справі № 708/1348/18 (провадження № 14-101цс21); від 07 липня 2021 року у справі № 393/126/20 (провадження № 14-120цс21); від 13 липня 2021 року у справі № 442/4240/14-ц (провадження № 14-103цс21); від 14 вересня 2021 року у справі № 757/7499/17-ц (провадження № 14-88цс21); від 28 вересня 2021 року у справі № 308/10255/17 (провадження № 14-132цс21), від 21 вересня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц (провадження № 14-75цс22), від 22 вересня 2022 року у справі № 210/2257/19 (провадження № 14-69цс22), від 16 лютого 2023 року у справі № 595/524/18 (провадження № 14-111цс22), від 15 червня 2023 року у справі № 657/1024/16-ц (провадження № 14-5цс23) та інших Велика Палата Верховного Суду сформулювала критерії визначення виключної правової проблеми у справі, яка може бути передана їй на розгляд згідно з частиною п`ятою статті 403 ЦПК України.

10.2. У цих ухвалах Велика Палата Верховного Суду зазначала, що виключна правова проблема, як правило, має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного критеріїв.

10.3. Кількісний критерій означає, що правова проблема здебільшого наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема.

10.4. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини як: 1) відсутність чи неефективність процесуальних механізмів її вирішення, що зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект); 2) відсутність чи неефективність матеріальних гарантій реалізації, охорони та захисту прав та інтересів, внаслідок чого обґрунтованість обмежень останніх може зумовлювати необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (матеріальний аспект), зокрема: відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

10.5. При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і трапляється здебільшого в невизначеній (значній) кількості справ, у разі якщо надана на нього судами відповідь піддається сумніву, або якщо існують різні позиції судів, і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією. Разом з тим, не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути отримана без використання повноважень Великої Палати Верховного Суду.

10.6. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі, рішення в якій переглядаються, бажала відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду щодо наявності у неї повноважень: надавати правову оцінку поставленій в ухвалі про передання справи проблемі на предмет її виключності чи обґрунтованості відповідної ухвали; визначати додаткові (порівняно із законодавчо встановленими) умови реалізації судом, який розглядає справу в касаційному порядку, прав такого суду щодо передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду; встановлювати для суду, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, критерії оцінки виключної правової проблеми (кількісні, якісні).

10.7. Колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що відповідно до частини 5 статті 403 ЦПК України єдиним суб`єктом, що уповноважений доходити висновку про наявність у справі виключної правової проблеми, є суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати.

10.8. Однак, такий висновок колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду суперечить частині шостій статті 404 ЦПК України, якою прямо передбачено право Великої Палати Верховного Суду при вирішенні питання про прийняття справи до свого розгляду перевіряти наявність відповідних підстав для такої передачі, зокрема, Велика Палата може дійти висновку про відсутність виключної правової проблеми у справі.

10.9. Крім того, варто зауважити, що оскільки критерії виключності правової проблеми цивільне процесуальне законодавство не містить, Велика Палата Верховного Суду напрацювала та послідовно впродовж більше п`яти років застосовує кількісні та якісні критерії при вирішенні питання, чи містить справа, яка передається їй на розгляд, виключну правову проблему.

10.10. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає висновки колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо необхідності відступу від наведених вище висновків Великої Палати Верховного Суду помилковими та такими, що суперечать принципу правової визначеності, а тому підстав для відступу від вказаних висновків немає.

11. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

11.1. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

11.2. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін.

12. Щодо розподілу судових витрат

12.1. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

12.2. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 як законного представника ОСОБА_4 без задоволення, а ухвали Суворовського районного суду м. Одеси від 22 вересня 2020 року та постанови Одеського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року - без змін, відсутні підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 як законного представника ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 22 вересня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. С. Ткачук

Судді: О. О. Банасько Г. Р. Крет

Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко

І. А. Воробйова С. Ю. Мартєв

І. В. Григор`єва К. М. Пільков

М. І. Гриців О. М. Ситнік

Д. А. Гудима І. В. Ткач

І. В. Желєзний В. Ю. Уркевич

Л. Ю. Кишакевич Є. А. Усенко

С. І. Кравченко Н. В. Шевцова

Джерело: ЄДРСР 114757808

01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

УХВАЛА

про відмову у наданні дозволу на звернення стягнення на житлову нерухомість

м. Київ

26.09.2023

Справа №910/20689/21

За поданням приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука В.Г.про надання дозволу на звернення стягнення на житлову нерухомість, право на користування якою має дитина у справі№910/20689/21за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Майстер Трейд" до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Бьюті Бізнес" 2. ОСОБА_1 про стягнення 3 637 657,69 грн.

Суддя Бойко Р.В. секретар судового засідання Кучерява О.М.

Представники учасників справи у судове засідання, призначене на 21.09.2023, не з`явилися, у зв`язку з чим подання приватного виконавця розглянуто в порядку письмового провадження, а тому згідно ч. 5 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України датою постановлення даної ухвали є дата складення її повного тексту.

В С Т А Н О В И В:

У провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/20689/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Майстер Трейд" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бьюті Бізнес" та ОСОБА_1 про стягнення 3 637 657, 69 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.07.2022 у справі №910/20689/21 позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю "Бьюті Бізнес" та з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Майстер Трейд" заборгованості у розмірі 3 213 901,57 грн., пені у розмірі 202 079,56 грн., 3 % річних у розмірі 50 982,16 грн., інфляційних втрат у розмірі 113 812,75 грн. та витрати зі сплати судового збору у розмірі 53 711,65 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

13.09.2022 на виконання вказаного рішення суду видано відповідні накази.

26.07.2023 засобами поштового зв`язку від приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука В.Г. надійшло подання про надання дозволу на звернення стягнення на житлову нерухомість, право на користування якою має дитина. Вказане подання, як зазначає приватний виконавець, подано з метою уникнення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду.

Відповідно до п. 4.3 Засад використання автоматизованої системи документообігу Господарського суду міста Києва, затверджених рішенням зборів суддів №17 від 14.09.2015, у зв`язку зі відпусткою судді Алєєвої І.В., на підставі розпорядження керівника апарату суду №05-23/710/23 від 26.07.2023 справу №910/20689/21 направлено на повторний автоматичний розподіл.

За наслідками повторного автоматизованого розподілу справу №910/20689/21 передано судді Бойко Р.В. для розгляду подання приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука В.Г. про надання дозволу на звернення стягнення на житлову нерухомість, право на користування якою має дитина.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.07.2023 призначено розгляд подання приватного виконавця на 08.08.2023; вирішено повідомити приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука В.Г., Товариство з обмеженою відповідальністю "Майстер Трейд", Товариство з обмеженою відповідальністю "Бьюті Бізнес", ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Службу у справах дітей та сім`ї Подільської районної в місті Києві державної адміністрації про дату, час та місце судового засідання; запропоновано Товариству з обмеженою відповідальністю "Майстер Трейд", Товариству з обмеженою відповідальністю "Бьюті Бізнес", ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Службі у справах дітей та сім`ї Подільської районної в місті Києві державної адміністрації надати суду у строк - до початку судового засідання, призначеного на 08.08.2023, письмові пояснення по суті подання приватного виконавця та докази на підтвердження своїх пояснень (у разі їх наявності).

08.08.2023 засобами електронного зв`язку від приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука В.Г. надійшло клопотання про відкладення розгляду його подання.

В судове засідання 08.08.2023 представники учасників судового процесу своїх повноважних представників не направили, у зв`язку з чим ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.08.2023 відкладено судове засідання з розгляду подання на 29.08.2023.

Протокольною ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.08.2023 витребувано у Генерального штабу Збройних сил України та Міністерства оборони України інформацію щодо перебування у складі Збройних Сил України ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ); встановлено строк для надання витребуваної інформації - 1 тиждень; оголошено перерву в судовому засіданні до 21.09.2023.

13.09.2023 засобами електронного зв`язку та 20.09.2023 засобами поштового зв`язку від Міністерства оборони України надійшов лист вих. №05/19771 від 12.09.2023, в якому повідомлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (стрілець 3 стрілецького відділення 2 взводу 6 роти солдат) 02.02.2023 зник безвісти під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Благодатне Донецької області.

21.09.2023 засобами електронного зв`язку від Товариства з обмеженою відповідальністю "Майстер Трейд" надійшли письмові пояснення, в яких стягувач підтримує подання приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука В.Г., посилаючись на те, що заборгованість виникла у 2021 році, тобто задовго до повномасштабного вторгнення, в той час як ОСОБА_1 весь час ігнорував борг та не відповідав на телефонні дзвінки. Також стягувач звертав увагу суду на те, що держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень. Крім того, Товариство з обмеженою відповідальністю "Майстер Трейд", посилаючись на судову практику Верховного Суду, у відповідності до якої провадження у справі підлягає зупиненню у разі перебування особи у військовій частині, яка безпосередньо задіяна в виконанні бойових завдань, вказувало, що прямих доказів залучення ОСОБА_1 до виконання бойових завдань немає, а боржник ймовірно перебуває у м. Києві і просто ухиляється від сплати боргу, а відтак підстав для зупинення провадження у справі немає.

В судове засідання 21.09.2023 учасники господарського процесу своїх представників не направили, про причини неявки суд не повідомили, хоча про місце, дату та час засідання буди повідомлені належним чином за всіма відомими суду адресами, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 331 Господарського процесуального кодексу України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Заява про встановлення або зміну способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення розглядається у десятиденний строк з дня її надходження у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.

Враховуючи неявку представників учасників господарського процесу в судове засідання 21.09.2023 та скорочені строки, встановлені ст. 331 Господарського процесуального кодексу України, для розгляду відповідного подання приватного виконавця, суд вважає за можливе розглянути подання приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука В.Г. в порядку письмового провадження (тобто за відсутності учасників господарського процесу та їх представників).

Розглянувши подання приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука В.Г., всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких воно ґрунтується, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для його розгляду, суд дійшов висновку про необхідність відмовити в його задоволенні з огляду на наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , є боржником у виконавчому провадженні №69919493 з виконання наказу Господарського суду міста Києва №910/20689/21 від 13.09.2022, який перебуває на виконанні у приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука В.Г.

Приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Пилипчуком В.Г. було встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належить квартира загальною площею 44 кв.м., яка знаходить за адресою: АДРЕСА_1 (що підтверджується інформаційною довідкою №340226500 від 24.07.2023 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно).

Із витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщені станом на 24.07.2023 вбачається, що у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Повним витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо активного запису про народження №00040105889 від 14.06.2023 підтверджується, що ОСОБА_3 є дочкою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Також приватним виконавцем було встановлено, що ОСОБА_2 на праві власності належить квартира загальною площею 81,8 кв.м., яка знаходить за адресою: АДРЕСА_3 (що підтверджується інформаційною довідкою №340226959 від 24.07.2023 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно).

Приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Пилипчук В.Г. звернувся до Служби у справах дітей та сім`ї Подільської районної в місті Києві державної адміністрації із проханням надати дозвіл на реалізацію квартири АДРЕСА_2 , власником якої є боржник ОСОБА_1 та в якій зареєстроване місце проживання малолітньої ОСОБА_4 , однак Служба у справах дітей та сім`ї Подільської районної в місті Києві державної адміністрації відмовила у наданні дозволу на реалізацію цієї квартири, що підтверджується витягом з протоколу засідання комісії з питань захисту прав дитини Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 04.07.2023 №18.

Оскільки органом опіки та піклування було відмолено у наданні дозволу для реалізації житлової нерухомості, право на користування якою має дитина, приватний виконавець, посилаючись на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26.10.2021 у справі №755/12052/19, звернувся до суду із даним поданням.

Перш за все, суд відзначає, що згідно ч. 5 ст. 48 Закону України "Про виконавче провадження" у разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем.

Стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця (ч. 6 ст. 48 Закону України "Про виконавче провадження").

Відповідно ч. 1 ст. 50 Закону України "Про виконавче провадження" звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна, об`єкти незавершеного будівництва, майбутні об`єкти нерухомості здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якій фактично проживає боржник.

Приватний виконавець просить надати дозвіл на реалізацію квартири, в якій зареєстрована дитина, мотивуючи це тим, що у матері цієї дитини є інша квартира в м. Вишгород Київської області. При цьому, приватним виконавцем у своєму поданні не зазначається, що у ОСОБА_1 відсутні кошти та інші цінності (в т.ч. рухоме майно), достатні для задоволення вимог стягувача, як і не долучено до подання відповідних доказів.

Попри наведене, частиною третьою статті 17 Закону України "Про охорону дитинства" унормовано, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Відповідно до статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.

Подібні за змістом положення закріплені у пункті 28 Розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 №512/5 (надалі - Інструкція).

Отже, державний виконавець або приватний виконавець зобов`язаний у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, отримати попередню згоду органу опіки та піклування або відповідне рішення суду, які, зокрема, додаються до заяви на реалізацію арештованого майна.

Особливістю примусової реалізації майна в межах виконавчого провадження з метою забезпечення виконання судового рішення є те, що власник майна не є заінтересованою в його реалізації особою й, відповідно, свою волю не виявляє. Продаж такого майна ініціюється державним або приватним виконавцем через спеціальну установу, водночас зацікавленою особою є стягувач у виконавчому провадженні, а не боржник. Водночас стягувач (кредитор) не має права вчиняти дії, пов`язані з передачею майна боржника на примусову реалізацію. З іншого боку боржник, як зазначалося, не є зацікавленою особою, що має своїм наслідком ухилення його від звернення до органів опіки та піклування за отриманням дозволу на звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке або право користування яким мають діти. Чинним законодавством не передбачено механізмів зобов`язання батьків або осіб, які їх замінюють, отримувати такий дозвіл у примусовому порядку.

У постанові від 26.10.2021 у справі №755/12052/19 (провадження №14-113цс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень, які передбачають загальне право стягнення боргу (у тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання державним виконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу державному виконавцю, а також суд у випадку звернення до нього уповноваженої особи зі скаргою щодо дій державного виконавця та/або органу опіки та піклування.

Виконавець на підставі частини першої, пункту 1 частини другої, пунктів 3, 6, 22 частини третьої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" зобов`язаний та має право вживати всіх необхідних заходів щодо примусового виконання судового рішення, в тому числі й одержувати всі необхідні дозволи для проведення виконавчих дій.

Верховний Суд у постанові від 22.02.2023 у справі №127/30571/21-ц (провадження №61-9979св22) вказав, що з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу (відмові) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець може звернутися до суду із заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка повинна бути розглянута судом в порядку, встановленому для розгляду питань щодо відстрочення і розстрочення виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення суду.

В свою чергу, питання відстрочення і розстрочення виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення суду вирішується судом, який розглядав справу як суд першої інстанції (ч. 1 ст. 331 Господарського процесуального кодексу України).

У судовому засіданні 29.08.2023 приватний виконавець Пилипчук В.Г. повідомив суд, що в нього є інформація від податкової служби, що ОСОБА_1 є військовослужбовцем, а відтак суд констатує, що боржник повинен мати дохід у вигляді заробітної плати (виплат військовослужбовцям).

При цьому, пунктом 1 частини 1 статті 34 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі проходження боржником строкової військової служби, військової служби за призовом осіб офіцерського складу, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, або якщо боржник проходить військову службу та виконує бойові завдання військової служби у бойовій обстановці чи в районі проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, якщо згідно з умовами служби проведення виконавчих дій неможливе чи на прохання стягувача, який проходить таку військову службу.

Пунктом 17 частини 1 статті 34 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій також у разі позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, що встановлюється згідно із Законом України "Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей".

Із змісту пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей" вбачається, що до зазначеної категорії осіб відносяться: яких було позбавлено особистої свободи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями у зв`язку із захистом державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України внаслідок збройної агресії проти України, які належать до складу сил безпеки і сил оборони України та до однієї з категорій осіб, визначених Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року та Додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І), від 8 червня 1977 року.

Частиною першою статті 35 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у випадках, передбачених пунктами 1, 4, 6, 8 частини першої статті 34 цього Закону, до закінчення строку дії зазначених обставин, а у випадках, передбачених пунктами 2, 3 і 5 частини першої статті 34 цього Закону, - до розгляду питання по суті.

Згідно з частиною четвертою статті 35 Закону України "Про виконавче провадження" арешт, накладений виконавцем на майно боржника, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах, протягом строку, на який виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій, не знімається, крім випадків, передбачених пунктами 10, 15 частини першої статті 34 цього Закону. У період зупинення вчинення виконавчих дій виконавець має право звертатися до суду в порядку, встановленому цим Законом, а також вживати заходів до розшуку боржника (його майна) або проведення перевірки його майнового стану.

У відповідності до частини п`ятої статті 35 Закону України "Про виконавче провадження" після усунення обставин, що стали підставою для зупинення вчинення виконавчих дій, виконавець не пізніше наступного робочого дня з моменту, коли йому стало про це відомо, зобов`язаний продовжити примусове виконання рішення у порядку, встановленому цим Законом, про що виносить відповідну постанову.

У випадку, передбаченому пунктом 17 частини першої статті 34 цього Закону, виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій на час позбавлення особи особистої свободи та протягом шести місяців після звільнення такої особи.

Так, за інформацією Міністерства оборони України військова частина НОМЕР_2 повідомила, що стрілець 3 стрілецького відділення 2 взводу 6 роти солдат ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 02.02.2023 зник безвісти під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Благодатне Донецької області.

Наведене повністю спростовує припущення як приватного виконавця (висловлені у судовому засіданні 29.08.2023), так і стягувача (викладені у письмових поясненнях), що ОСОБА_1 хоч і є військовослужбовцем, проте відсутні докази його залучення до виконання бойових завдань по обороні територіальної цілісності України.

Більше того, на думку суду, маючи інформацію, що боржник є військовослужбовцем під час дії воєнного стану, саме виконавець має довести факт того, що боржник не залучений до виконання бойових завдань військової служби у бойовій обстановці чи до здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони.

Щодо доводів виконавця, що проведення такої виконавчої дії як отримання дозволу на звернення стягнення на квартиру ОСОБА_1 , оскільки такі дії можуть бути вчинені без даної особи, а тому підстав для зупинення виконавчих дій згідно п. 1) ч. 1 ст. 34 Закону України "Про виконавче провадження" немає, то суд вважає такі доводи надуманими та такими, що не відповідають суті та меті даної норми.

Суд звертає увагу приватного виконавця, що п. 1) ч. 1 ст. 34 Закону України "Про виконавче провадження" встановлює обов`язок зупинення виконавчих дій не тоді коли виконавчі дії не можуть бути вчинені без боржника-військовослужбовця, а "якщо згідно з умовами служби проведення виконавчих дій неможливе".

Тобто коли боржник через умови своєї служби (наприклад, через перебування у зоні бойових дій або під час виконання заходів із забезпечення національної безпеки і оборони в глибині окупованих територій України) не може бути повідомлений про вчинення виконавцем тих чи інших виконавчих дій, оскаржити їх, реалізувати передбачені законодавством права в межах виконавчого провадження, і є тими самими умовами служби, які унеможливлюють проведення виконавчих дій, в розумінні вказаної норми.

Таким чином, сам факт віддаленості боржника-військовослужбовця від місця виконання судового рішення чи несення ним служби у підрозділі, який обмежений у вільному пересуванні (що фактично позбавляє права / обмежує право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців та можливості реалізувати свої права в межах виконавчого провадження) виключає можливість продовження вчинення виконавчих дій.

Тим більше, це стосується випадків, коли військовослужбовець перебуває у полоні або є безвісти зниклим, оскільки до повернення такого боржника із полону або до визнання його померлим, фактично боржник у виконавчому провадженні відсутній (відсутня особа, яка б могла представляти/захистити права такої особи), що суперечить як основним засадам виконавчого провадження, так і основним засадам господарського судочинства.

Суду складно уявити, що Закон України "Про виконавче провадження" допускає можливість того, що поки військовослужбовець захищає територіальну цілісність держави Україна під час повномасштабної військової агресії, держава Україна в особі своїх органів (органу опіки та піклування чи суду) надала б дозвіл на звернення стягнення (продаж) його квартири, в якій зареєстрована малолітня донька цього військовослужбовця.

Більше того, за такої логіки майже всі виконавчі дії з виконання майнового рішення суду не потребують безпосередньої участі боржника-військовослужбовця, а відтак є можливими під час виконання ним свого конституційного обов`язку з захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, що суд вважає недопустимим, інакше б законодавець не передбачив би такої підстави для зупинення виконавчого провадження безвідносно до характеру виконання рішення суду.

Суд погоджується із доводами приватного виконавця та стягувача, що остаточне судове рішення підлягає обов`язковому виконанню та таке виконання забезпечується державою Україна, проте, по-перше, зупинення вчинення виконавчих дій жодним чином не свідчить про невиконання такого рішення.

Закон України "Про виконавче провадження" передбачає 17 підстав для зупинення вчинення виконавчих дій, тобто випадки, за яких виконання рішення може бути відтерміноване.

Окрім того, засадами виконавчого провадження, крім обов`язковості виконання рішень, також є законність (п. 1 ч. 1 ст. 34 Закону України "Про виконавче провадження" зобов`язує виконавця зупинити вчинення виконавчих дій у даному випадку); справедливість, неупередженість та об`єктивність (складно вважати справедливим коли держава, яку захищає військовослужбовець під час війни, ризикуючи своїм життям та здоров`ям, дозволила б реалізувати його майно навіть без можливості ним особисто приймати участь у вчиненні такої виконавчої дії); забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців (що є неможливим з огляду на участь військовослужбовця у виконанні бойових завдань по обороні територіальної цілісності України та у випадку коли він зник безвісти під час виконання бойового завдання).

По-друге, у разі невиконання громадянами України свого обов`язку із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (в тому числі, через побоювання, що під час виконання особою такого обов`язку її малолітня дитина може бути позбавлена місця проживання) гарантувати обов`язковість виконання рішення суду буде фактично нікому. Держава Україна в умовах повномасштабної військової агресії в першу чергу має захистити тих осіб, які захищають її існування ціною свого життя та здоров`я, у зв`язку з чим і було передбачено у Законі України "Про виконавче провадження" такі підстави для зупинення виконавчих дій, що вказані у пунктах 1 та 17 частини першої статті 34 цього Закону.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що оскільки приватний виконавець Пилипчук В.Г. мав зупинити виконавчі дії у виконавчому провадженні з виконання наказу Господарського суду міста Києва №910/20689/21 від 13.09.2022, то підстави для надання дозволу на реалізацію житлової нерухомості боржника, право на користування якою має його дитина, відсутні.

Керуючись статтями 2, 13, 74, 234, 235, 236, 331, Господарського процесуального кодексу України та ст.ст. 2, 34 Закону України "Про виконавче провадження", Господарський суд міста Києва -

УХВАЛИВ:

1. Відмовити приватному виконавцю виконавчого округу міста Києва Пилипчуку В.Г. у наданні дозволу на звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 .

2. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання (26.09.2023) та може бути оскаржена протягом десяти днів шляхом подання апеляційної скарги до Північного апеляційного господарського суду.

Суддя Р.В. Бойко

Джерело: ЄДРСР 113750454

31 серпня 2023 року

м. Київ

Справа № 640/26320/20
Провадження № 11-97апп23

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О. Б.,

суддів Воробйової І. А., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Кравченка С. І., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Приватного акціонерного товариства (далі - ПрАТ) «Компанія «Райз» до Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спор, на стороні відповідача - Національний банк України (далі - НБУ), про скасування постанов

за касаційною скаргою НБУ на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року (судді Глущенко Я. Б., Пилипенко О. Є., Черпіцька Л. Т.),

УСТАНОВИЛА:

У жовтні 2020 року ПрАТ «Компанія «Райз» звернулося до суду із вказаним позовом, в якому просило скасувати постанови старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 06 жовтня 2020 року про поновлення вчинення виконавчих дій у виконавчих провадженнях № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2, які об`єднані у зведене виконавче провадження.

На обґрунтування позовних вимог ПрАТ «Компанія «Райз» зазначила про те, що оскаржувані постанови державного виконавця суперечать вимогам Закону України «Про виконавче провадження», Інструкції з організації примусового виконання рішень, Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ). Так, ухвалою Господарського суду міста Києва від 26 лютого 2020 року у справі № 910/628/20 відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «Компанія «Райз» без вказівки на дату закінчення (зняття) мораторію, процедура розпорядження майном щодо боржника не завершена, а тому поновлення вчинення виконавчих дій є неправомірним.

Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 29 січня 2021 року у задоволенні позову відмовив.

Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 22 грудня 2021 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове - про задоволення позову.

Визнав протиправними та скасував постанови старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Магди С. Г. від 06 жовтня 2020 року про поновлення вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 з примусового виконання наказу Господарського суду м. Києва № 910/10935/17, виданого 04 жовтня 2019 року, та від 06 жовтня 2020 року про поновлення вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 з примусового виконання наказу Господарського суду м. Києва № 910/11008/17, виданого 13 грудня 2019 року.

Стягнув з Міністерства юстиції України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ПрАТ «Компанія «Райз» судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 10 846 грн.

Не погодившись із такими судовими рішеннями, НБУ подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права та неповне з`ясування обставин справи, просить скасувати рішення апеляційної інстанції та закрити провадження у справі.

Так, НБУ посилається на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах про те, що розгляд всіх майнових спорів, стороною яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

Скаржник зазначає, що за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливість вирішення таких спорів полягає в тому, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом, який розглядає справу про банкрутство, без порушення нових справ з метою судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Частиною другою статті 7 КУзПБ передбачено концентрацію розгляду господарським судом у межах справи про банкрутство всіх майнових спорів за участю боржника незалежно від того, якою стороною спору він є. Оскільки юридична особа - боржник є учасником справи про банкрутство, а позовна заява стосується майна боржника, яке включено до ліквідаційної маси боржника, відповідний спір має розглядатися в межах справи про банкрутство ПрАТ «Компанія «Райз».

КУзПБ, застосувавши принцип концентрації у справі про банкрутство ряду майнових та немайнових спорів, розширив підсудність господарському суду спорів, які виникають у відносинах неплатоспроможності боржника та які раніше розглядалися судами інших юрисдикцій.

НБУ звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки тому, що за умови наявності порушеної справи № 910/628/20 про банкрутство ПрАТ «Компанія «Райз» розгляд позовної заяви у справі № 640/26320/20, яка фактично є скаргою на дії державного виконавця, повинен був здійснюватися в межах справи про банкрутство боржника, що узгоджується з принципом концентрації всіх спорів, стороною в яких є боржник, у межах справи про банкрутство задля судового контролю за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

У додаткових поясненнях до касаційної скарги НБУ звертав увагу на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 серпня 2022 року у справі № 910/10877/17, в якій вказано, що розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник, з дня введення в дію КУзПБ має відбуватися господарським судом у межах справи про банкрутство, яку такий суд розглядає.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просив задовольнити касаційну скаргу НБУ. Вказував на те, що оскаржувані постанови державного виконавця від 06 жовтня 2020 року про поновлення вчинення виконавчих дій прийняті в рамках чинного законодавства.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 травня 2022 року відкрив касаційне провадження у справі, а ухвалою від 29 травня 2023 року - передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), мотивувавши це тим, що відповідач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі та додаткових поясненнях до неї, а також у відзиві на касаційну скаргу щодо порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 22 жовтня 2019 року головним державним виконавцем прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № НОМЕР_1 з виконання наказу Господарського суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року в справі № 910/10935/17.

Постановою державного виконавця від 10 грудня 2019 року виконавче провадження № НОМЕР_1 приєднано до зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_3.

16 січня 2020 року старшим державним виконавцем прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № НОМЕР_2 з виконання наказу Господарського суду міста Києва від 13 грудня 2019 року в справі № 910/11008/17 та виконавче провадження № НОМЕР_2 приєднано до зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_3.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 26 лютого 2020 року відкрив провадження в справі № 910/628/20 про банкрутство ПрАТ «Компанія «Райз» у зв`язку із наявною та непогашеною заборгованістю; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; введено процедуру розпорядження майном товариства.

Постановою старшого державного виконавця від 30 березня 2020 року зупинено вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року у справі № 910/10935/17 та постановою старшого державного виконавця від 30 березня 2020 року зупинено вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 13 грудня 2019 року в справі № 910/11008/17 до розгляду питання по суті.

06 жовтня 2020 року старшим державним виконавцем прийнято постанови про поновлення вчинення виконавчих дій у виконавчих провадженнях № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2.

Не погодившись з постановами про поновлення вчинення виконавчих дій, позивач звернувся до суду із вказаним позовом.

Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом із тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України перебуває на примусовому виконанні декілька проваджень щодо одного боржника - ПрАТ «Компанія «Райз». Стягувачі у таких виконавчих провадженнях різні, зокрема НБУ.

Керуючись вимогами статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець 22 січня 2018 року об`єднав виконавчі провадження по примусовому виконанню виконавчого листа, виданого Святошинським районним судом міста Києва, та наказів Господарського суду міста Києва у зведене виконавче провадження № НОМЕР_3.

Пізніше - 10 грудня 2019 року та 16 січня 2020 року до зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_3 було приєднано виконавчі провадження № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 з виконання наказів Господарського суду міста Києва.

У касаційній скарзі НБУ наголошує на тому, що розгляд усіх майнових спорів, стороною яких є боржник у справі про банкрутство, мають відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

Таким чином, спір у цій справі виник з приводу постанови державного виконавця про поновлення вчинення виконавчих дій з примусового виконання наказів Господарського суду міста Києва у зведеному виконавчому провадженні.

За правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 КАС учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Відповідно до частини першої, абзацу першого частини другої статті 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК), з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Отже, законодавець підкреслив, що розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і лише господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц, від 18 лютого 2020 року у справі № 918/335/17, від 15 червня 2021 року у справі № 916/585/18 (916/1051/20)).

У постановах від 15 травня 2019 року у справі № 289/2217/17, від 12 червня 2019 року у справі № 289/233/18, від 19 червня 2019 року у справах № 289/718/18 та № 289/2210/17 Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може за умови своєчасного звернення реалізувати свої права й отримати задоволення своїх вимог.

Згідно із частинами першою - третьою статті 3 ГПК судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини шостої статті 12 ГПК господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом про банкрутство (з 21 жовтня 2019 року введено в дію КУзПБ).

За правилами предметної юрисдикції господарських судів у пункті 8 частини першої статті 20 ГПК визначено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.

Справи, передбачені пунктом 8 частини першої статті 20 ГПК, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника (частина тринадцята статті 30 цього Кодексу), тобто є справами виключної підсудності.

Таким чином, процесуальний закон встановив імперативне правило виключної підсудності справ про банкрутство та справ у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство.

Тобто законодавець указав, що у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» містяться процесуальні норми, які передбачають особливості розгляду справ указаної категорії.

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» втратив чинність з 21 жовтня 2019 року, з набранням чинності КУзПБ.

Відтак можна зробити висновок, що вказаний КУзПБ передбачає також особливості розгляду справ про банкрутство, що і підтверджено у статті 7 цього Кодексу.

Таким чином, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник, з дня введення в дію 21 жовтня 2019 року КУзПБ повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

Така правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у її постановах від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц (провадження № 14-404цс19), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (провадження № 12-143гс19), відступати від яких правових підстав немає.

Ураховуючи наведене вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржувані в цій справі судові рішення ухвалено без дотримання правил предметної юрисдикції.

За нормами частини третьої статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.

На підставі частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Отже, рішення Окружного адміністративний суд міста Києва від 29 січня 2021 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі.

За змістом частини третьої статті 354 КАС у разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи.

За правилами частини першої статті 239 КАС якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він, відповідно, змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, а закриває провадження у справі, розподіл судових витрат на підставі частини шостої статті 139 КАС не здійснюється.

Керуючись статтями 238, 239, 341, 345, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Національного банку України задовольнити.

2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 січня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2021 року скасувати, провадження у справі закрити.

3. Роз`яснити позивачеві, що розгляд цієї справи віднесено до компетенції суду господарської юрисдикції та що він має право протягом десяти днів з дня отримання ним цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. Б. ПрокопенкоСудді: І. А. Воробйова Г. Р. Крет І. В. Григор`єва Л. М. Лобойко М. І. Гриців С. Ю. Мартєв Д. А. Гудима К. М. Пільков Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік І. В. Желєзний О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич С. І. Кравченко Є. А. Усенко

Джерело: ЄДРСР 113396910

4 липня 2023 року

м. Київ

Справа № 233/4365/18

Провадження № 14-96цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Гудими Д. А.,

суддів Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Катеринчук Л. Й., Кишакевича Л. Ю., Кравченка С. І., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Мартєв С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Чумаченко Т. А.

розглянула справу за позовом Костянтинівського державного науково-виробничого підприємства «Кварсит» (далі - позивач) до Державного підприємства «Сетам» (далі - ДП «Сетам»), Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ у Донецькій області), ОСОБА_1 (далі - переможець торгів) за участю прокурора Військової прокуратури об`єднаних сил і третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні позивача - Державного концерну «Укроборонпром» (далі - третя особа) - про визнання недійсними електронних торгів, протоколу проведення електронних торгів та акта про проведені електронні торги

за касаційною скаргою третьої особи на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 18 квітня 2019 року, ухвалене суддею Бєлостоцькою О. В., і постанову Донецького апеляційного суду від 4 липня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Станкової О. С., Космачевської Т. В., Мальованого Ю. М.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Вступ

1. До Державного концерну «Укроборонпром» входить Костянтинівське державне науково-виробниче підприємство «Кварсит». Майно цього підприємства є обмеженим у цивільному обороті відповідно до Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» (далі - Закон № 2864-III).

2. Для погашення заборгованості цього підприємства ДП «Сетам» провело електронні торги з реалізації у виконавчому провадженні арештованого нерухомого майна - приміщення готелю. Підприємство оскаржило до суду електронні торги, протокол їх проведення, а також відповідний акт. Стверджувало, що відчуження майна було протиправним, бо відбулося без згоди Державного концерну «Укроборонпром» і всупереч мораторію на примусову реалізацію майна.

3. Суди першої й апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Вважали, що мораторій, передбачений Законом № 2864-III, незастосовний у спірних правовідносинах. Кошти, отримані від реалізації приміщення готелю, були спрямовані на погашення заборгованості державного підприємства перед його працівниками. А зазначений мораторій не розповсюджуються на випадки примусового виконання судових рішень щодо виплати заробітної плати й інших виплат, що належать працівнику у зв`язку з трудовими відносинами. На думку судів, дії державного виконавця відповідали Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), який є спеціальним актом щодо примусового виконання судових рішень відносно позивача як боржника. Порушення правил проведення електронних торгів суди не встановили. Зазначили, що приміщення готелю відсутнє у передбаченому Законом № 1404-VIII Переліку майна, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами.

4. Державний концерн «Укроборонпром» із рішеннями судів не погодився. Подав касаційну скаргу до Верховного Суду. Звернув увагу на те, що позивач включений до переліку об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації згідно із Законом України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації». Тому нерухоме майно державної власності, яке знаходиться у позивача, відповідно до Закону України «Про управління об`єктами державної власності» (далі - Закон № 185-V) у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, і Статуту позивача є обмеженим у цивільному обороті, зокрема, його не можна відчужити, як і не можна вчиняти дії, наслідком яких може бути його відчуження.

5. Велика Палата Верховного Суду мала відповісти на питання, зокрема, про те, (1) чи є належними й ефективними вимоги про визнання недійсними протоколу й акта про проведені прилюдні торги; (2) чи є підстави для висновку про те, що реалізація приміщення готелю відбулася згідно із Законом № 2864-III. Відповідь на перше питання негативна. Для відповіді на інше необхідно дослідити зібрані у справі докази, окремі з яких суди попередніх інстанцій залишили поза увагою. Також під час нового розгляду справи залежно від установлених обставин слід вирішити питання про ефективність у спірних правовідносинах вимоги про визнання електронних торгів недійсними.

(2) Зміст позовної заяви

6. 22 серпня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій просив визнати недійсними:

6.1. Проведені 28 листопада 2017 року електронні торги з реалізації арештованого нерухомого майна - приміщення готелю площею 52,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (далі - приміщення готелю);

6.2. Протокол проведення електронних торгів від 28 листопада 2017 року № 299985 (далі - протокол);

6.3. Акт про проведені електронні торги від 12 грудня 2017 року (далі - акт про проведені електронні торги).

7. Мотивував позов так:

7.1. 2 серпня 2017 року головний державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Донецькій області Шмаков Роман Сергійович (далі - державний виконавець) виніс постанову про опис та арешт майна (коштів) позивача, зокрема приміщення готелю.

7.2. 28 листопада 2017 року ДП «Сетам» без відома позивача провело електронні торги з реалізації арештованого нерухомого майна - приміщення готелю, яке є державною власністю та належить позивачу на праві господарського відання (далі - приміщення готелю). Про це того ж дня складений протокол, а 12 грудня 2017 року - акт про проведені електронні торги.

7.3. Згідно з протоколом ОСОБА_1 є переможцем електронних торгів.

7.4. Позивач є вузько спеціалізованим підприємством з виготовлення виробів військового призначення. Згідно з пунктом 1.1 його статуту, затвердженого наказом Генерального директора третьої особи від 18 квітня 2017 року № 156 (далі - Статут), позивач є державним комерційним підприємством, заснованим на державній власності, переданій в управління третьої особи.

7.5. Майно позивача є державною власністю і закріплюється за ним на праві господарського відання (пункт 4.1 Статуту); відчуження позивачем майнових об`єктів, що належать до основних фондів, здійснюється виключно за погодженням із третьою особою (пункти 4.5, 8 Статуту); нерухоме майно позивача не може бути відчужене, вилучене або передане до статутного капіталу господарських організацій, щодо такого майна не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути його відчуження (пункт 4.9 Статуту).

7.6. Третя особа висловлювала незгоду стосовно реалізації (відчуження) майна позивача у листах «Щодо оцінки майна позивача» від 2 жовтня 2017 року № UOP 3.01-9116 і «Щодо реалізації майна позивача» від 11 вересня 2017 року № UOP1.012-8385.

7.7. Державний виконавець занизив стартову ціну приміщення готелю, визначивши її в розмірі 87 278,80 грн, тоді як згідно з висновком експертної оцінки вартість приміщення готелю становила 124 684,00 грн.

7.8. Державний виконавець першочергово міг виставити на продаж не приміщення готелю, а інше арештоване майно - готову продукцію (товари) - скло оглядове кварцове, вставки склокерамічні необроблені.

7.9. Всупереч приписам закону позивач не отримував повідомлень про дату, час, місце проведення електронних торгів і про стартову ціну, за якою описане та арештоване майно запропоноване до продажу (див. також постанови Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-143цс14 і від 2 вересня 2015 року у справі № 6-813цс15).

7.10. Процедура реалізації майна на публічних електронних торгах полягає у продажу майна, тобто у забезпеченні переходу до покупця-учасника публічних електронних торгів права власності на майно боржника, на яке звернули стягнення. Тому, враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення публічних електронних торгів, складення за результатами їх проведення відповідного акта є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних електронних торгах, тобто є правочином.

7.11. Торги слід визнати недійсними через недодержання під час їх проведення вимог, визначених частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

7.12. На момент продажу на електронних торгах приміщення готелю воно було у власності держави. Тому не відповідає дійсності наведена в акті про проведені прилюдні торги інформація про те, що це приміщення належить позивачеві.

7.13. 19 червня 2018 року Господарський суд Донецької області постановив ухвалу, згідно з якою закрив провадження у справі № 905/795/18 за позовом позивача до ДП «Сетам» про визнання недійсними електронних торгів з реалізації приміщення готелю, оскільки вважав, що спір не можна розглядати за правилами господарського судочинства. Господарський суд виснував, що, оскільки переможцем торгів є фізична особа, то спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства, що відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 725/3212/16-ц.

(3) Зміст рішення суду першої інстанції

8. 18 квітня 2019 року Костянтинівський міськрайонний суд Донецької області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення так:

8.1. Закон № 1404-VIII не вимагав отримання згоди третьої особи на примусову реалізацію майна позивача. Тому доводи останнього стосовно застосування до спірних правовідносин Закону № 185-V і Закону України «Про особливості управління об`єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі» є неприйнятними.

8.2. За статтею 2 Закону № 2864-III мораторій на примусову реалізацію майна не розповсюджується на випадки примусового виконання рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв`язку з трудовими відносинами.

8.3. Перелік майна, на яке згідно із законом не можна звернути стягнення за виконавчими документами, визначений у додатку до Закону № 1404-VIII. Приміщення готелю до цього переліку не належить.

8.4. Вартість майна, виставленого на електронні торги, зменшувалась відповідно до частини п`ятої статті 61 Закону № 1404-VIII. Тому безпідставними є доводи про заниження стартової ціни приміщення готелю.

8.5. Дії державного виконавця з визначення вартості майна боржника у виконавчому провадженні є підготовчими діями з метою проведення прилюдних торгів. Ці дії не стосуються правил проведення таких торгів і мають самостійний спосіб та строки оскарження. Тому вчинення таких дій не може бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними, якщо суд не визнав їх незаконними у зазначений спосіб (див. також постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 2 травня 2018 року у справі № 910/10136/17).

8.6. Оскільки право власності на приміщення готелю зареєстроване у передбаченому законом порядку, у державного виконавця не було підстав для звернення до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на вказане приміщення у порядку статті 50 Закону № 1404-VIII.

8.7. Приміщення готелю не є предметом іпотеки. Тому безпідставними є доводи позивача про неповідомлення його про дату та час проведення електронних торгів.

(4) Зміст постанови апеляційного суду

9. 4 липня 2019 року Донецький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив рішення суду першої інстанції без змін. Мотивував постанову так:

9.1. Вирішуючи спір про визнання електронних торгів недійсними, суди мають встановити: чи порушені вимоги порядку реалізації арештованого майна та інших норм законодавства під час цих торгів; чи вплинули на результати останніх зазначені порушення; чи постраждали права та законні інтереси позивача, який оспорив результати таких торгів (див. постанову Верховного Суду України від 6 квітня 2016 року у справі № 3-242гс16).

9.2. Суд першої інстанції обґрунтовано виснував про відсутність порушення під час електронних торгів приписів Закону № 1404-VIII, Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5 (далі - Порядок № 2831/5), й інших нормативно-правових актів.

9.3. Мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств і господарських товариств розповсюджується на майно, що забезпечує ведення виробничої діяльності відповідного підприємства. Позивач не довів, як приміщення готелю забезпечувало його виробничу діяльність.

9.4. Відсутнє порушення Закону № 2864-III, оскільки кошти від реалізації приміщення готелю були спрямовані на погашення заборгованості позивача з виплати заробітної плати. Спрямування частини отриманих від реалізації цього майна коштів на сплату виконавчого збору та на витрати виконавчого провадження не є погашенням інших заборгованостей, оскільки зазначені виплати є обов`язковими за Законом № 1404-VIII.

9.5. Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 1, а. с. 112-115), свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (т. 2, а. с. 32) право власності на приміщення готелю зареєстроване за Костянтинівським казенним науково-виробничим підприємством «Кварсит», правонаступником всіх майнових і немайнових прав і обов`язків якого є позивач.

9.6. Доводи апеляційної скарги про застосування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року у справі № 320/4812/15-ц, є безпідставними. У тій справі спірні правовідносини стосувалися реалізації майна державного підприємства у процедурі ліквідації за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, а не у процесі виконання судового рішення.

9.7. За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його вчинення, тобто безпосередньо за результатами прилюдних торгів. Тому підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 2 травня 2018 року у справі № 910/10136/17).

9.8. Доводи апеляційної скарги про порушення державним виконавцем шестимісячного строку, визначеного Законом № 1404-VIII для виконання рішень судів, а також про порушення черговості реалізації майна позивача є необґрунтованими. Ці обставини могли бути підставою для оскарження дій державного виконавця у порядку, встановленому законом, і не стосуються порядку проведення торгів.

(5) Зміст вимог касаційної скарги

10. 5 серпня 2019 року третя особа подала до Верховного Суду касаційну скаргу. Стверджувала про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

(6) Зміст ухвали суду касаційної інстанції

11. 19 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 листопада 2018 року у справі № 910/26146/15 і від 18 лютого 2021 року у справі № 910/14680/19, щодо неможливості відчуження об`єкта державної власності, який не підлягає приватизації:

11.1. За обставинами справи № 910/26146/15 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказав, що відчужене на аукціоні майно є державним, перебуває на балансі державного підприємства, віднесеного до Переліку об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації, згідно з положеннями Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації». Зважаючи на припис частини дев`ятої статті 11 Закону № 185-V, касаційний суд підтримав висновки суду апеляційної інстанції про визнання торгів недійсними.

11.2. За обставинами справи № 910/14680/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказав, що саме по собі включення Акціонерного товариства «Перший Київський машинобудівний завод» до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані, є достатнім для висновку про поширення на майно цього товариства припису частини дев`ятої статті 11 Закону № 185-V щодо заборони відчуження такого майна та про наявність підстав для визнання торгів недійсними через реалізацію на них майна, якого стосується ця заборона.

12. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що відступ від зазначеного висновку слід зробити на користь такого:

12.1. Для визнання торгів недійсними необхідною є наявність для цього підстав (порушення правил проведення торгів), а також встановлення того, чи порушується, не визнається або оспорюється суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

12.2. Заборона, передбачена у частині дев`ятій статті 11 Закону № 185-V у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, не стосується примусового відчуження відповідного майна, а тільки добровільного.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

13. Третя особа мотивувала касаційну скаргу так:

13.1. Закон № 185-V імперативно визначив, що нерухоме майно об`єктів державної власності, які не підлягають приватизації, є майном, обмеженим у цивільному обороті, оскільки може перебувати виключно у державній власності та відповідно належати суб`єктам державної форми власності. Тобто не може належати суб`єктам інших форм власності за винятком випадків, передбачених абзацом другим частини дев`ятої статті 11 вказаного Закону у відповідній редакції.

13.2. Закон № 185-V встановив заборону звернення стягнення не тільки на майно, визначене у Переліку, що є додатком 1 до цього Закону, але й на те майно, відчуження якого заборонене іншими законами України (близький за змістом висновок сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 910/26146/15).

13.3. Суди помилково вважали, що припис статті 11 Закону № 185-V застосовний у процесі управління та розпорядження об`єктами державної власності, а не у процесі примусового виконання судових рішень.

13.4. За змістом статті 2 Закону № 2864-III мораторій не поширюється на відчуження рухомого й іншого майна підприємства, що не забезпечує ведення виробничої діяльності, а також на продаж об`єктів нерухомого майна інших засобів виробництва, що забезпечують виробничу діяльність підприємства-боржника у процедурі його санації (див. також пункт 3.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2003 року у справі № 1-11/2003 за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону № 2864-III (справа про мораторій на примусову реалізацію майна)).

13.5. Зведене виконавче провадження, яке стосується, зокрема, погашення заборгованості позивача перед його працівниками, має номер № НОМЕР_2. Тоді як опис та арешт приміщення готелю державний виконавець здійснив у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, що підтверджує його постанова від 2 серпня 2017 року. Згідно з нею це виконавче провадження стосується виконання наказу Господарського суду Донецької області від 17 серпня 2015 року у справі № 905/872/15 про стягнення заборгованості за договором поворотної фінансової допомоги на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Сана-Груп». У виконавчому провадженні № НОМЕР_1 державний виконавець 16 серпня 2017 року виніс також постанову про призначення суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні.

13.6. Фактичне використання чи невикористання нерухомого майна у господарській діяльності підприємства за Законом № 2864-III не має визначального значення.

13.7. Безпідставним є висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що виконавчі дії були вчинені у зведеному виконавчому провадженні для погашення заборгованості із заробітної плати.

13.8. Суд апеляційної інстанції порушив приписи Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), бо не повідомив прокурора Військової прокуратури об`єднаних сил, який вступив у справу за власною ініціативою, про її розгляд, призначений на 4 липня 2019 року, коли суд прийняв оскаржену постанову. Апеляційний суд не надіслав цьому учаснику справи процесуальні документи (копії апеляційної скарги, ухвали про відкриття апеляційного провадження, постанови, прийнятої за результатами апеляційного розгляду).

13.9. До відзивів на позовну заяву й апеляційну скаргу ДП «Сетам» і державний виконавець додали документи, засвідчені з порушенням пункту 5.27 Національного стандарту України, затвердженого Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики від 7 квітня 2003 року № 55 ДСТУ 4163-2003, тобто без вказівки дати засвідчення.

(2) Позиції інших учасників справи

14. 8 серпня 2019 року прокурор Військової прокуратури об`єднаних сил подав відзив на касаційну скаргу, в якому визнав її обґрунтованість. Крім того, вказав, що суд першої інстанції не надіслав йому копію рішення у справі, а суд апеляційної інстанції не повідомив про відкриття апеляційного провадження та призначення справи до розгляду (т. 3, а. с. 25-26).

15. 2 вересня 2019 року ДП «Сетам» подало відзив на касаційну скаргу, який мотивувало так:

15.1. Електронні торги з реалізації приміщення готелю відбулися відповідно до приписів Порядку № 2831/5. Перевірку змісту заявки державного виконавця на реалізацію арештованого майна на відповідність вимогам законодавства організатор не здійснював. За відповідність документів, на підставі яких внесена інформація до центральної бази даних системи електронних торгів, а також за достовірність інформації, зазначеної у вказаній заявці, відповідають посадові особи відділу державної виконавчої служби.

15.2. Дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження та не можуть бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними (аналогічні висновки сформулював Верховний Суд України у постанові від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12 і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 490/5475/15).

15.3. Участь в електронних торгах лише одного учасника та придбання майна за стартовою ціною не є підставою для визнання торгів недійсними.

15.4. Вирішуючи спір про визнання електронних торгів недійсними, суд має встановити: чи порушені вимоги Порядку № 2831/5 під час їх проведення; чи вплинули такі порушення на результат торгів; чи порушені права та законні інтереси особи, яка їх оскаржує.

16. 9 вересня 2019 року позивач подав відзив на касаційну скаргу, у якому підтримав її доводи.

17. 7 жовтня 2019 року ВПВР УДВС ГТУЮ у Донецькій області подав відзив на касаційну скаргу. Просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. Мотивував так:

17.1. Для оцінки дій державної виконавчої служби Закон № 1404-VIII є спеціальним щодо інших нормативних актів.

17.2. Приписи Закону України «Про приватизацію державного майна» та Закону № 185-V застосовні у процесі управління та розпорядження об`єктами державної власності, а не у процесі примусового виконання судових рішень.

17.3. Третя особа помилково вважає обмеженим в обороті майном приміщення готелю, яке позивач не використовував у виробничому процесі. Воно розташоване за окремою адресою у житловому будинку та передане позивачеві виконавчим комітетом Костянтинівської міської ради.

17.4. Позивач не пояснив, як приміщення готелю забезпечує його виробничу діяльність. Тому необґрунтованими є його доводи про поширення мораторію, передбаченого Законом № 2864-III, на застосування примусової реалізації приміщення готелю.

17.5. Кошти від реалізації приміщення готелю були спрямовані на погашення заборгованості позивача із заробітної плати. Для такого випадку встановлений Законом № 2864-III мораторій незастосовний.

17.6. Безпідставними є доводи третьої особи, обґрунтовані висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, сформульованими у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 910/26146/15. Обставини тієї справи та справи № 233/4365/18 не є подібними.

17.7. Обставини винесення процесуальних документів у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, приєднаному до зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_2, не є підставою для визнання недійсними електронних торгів, оскільки не стосуються порядку їх проведення та не доводять порушення прав позивача. Такі обставини можуть бути підставою для оскарження дій державного виконавця.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Щодо меж касаційного розгляду

18. Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), чинного з 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.

19. Оскільки третя особа подала касаційну скаргу до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду здійснює касаційний перегляд на підставі приписів ЦПК України у редакції, яка діяла до 8 лютого 2020 року.

20. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX).

21. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що з касаційною скаргою на рішення судів попередніх інстанцій звернулася лише третя особа. Прокурор ці рішення не оскаржив.

22. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша та четверта статті 12 ЦПК України).

23. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

24. У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (частина третя статті 56 ЦПК України).

25. З огляду на вказані приписи третя особа могла оскаржити судове рішення у частині, яка стосується саме її, а не прокурора.Тому підставами для такого оскарження не могли бути порушення норм процесуального права щодо прокурора (те, що суд першої інстанції не надіслав прокурору судове рішення, а суд апеляційної інстанції неналежно повідомив прокурора розгляд справи). Останній мав можливість оскаржити відповідні судові рішення, зокрема приєднатися до касаційної скарги, але таким правом не скористався. Замість того подав відзив на касаційну скаргу третьої особи, у якому повідомив про відповідні порушення норм процесуального права (т. 3, а. с. 25-26). Тому у Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для розгляду аргументів третьої особи про порушення судами норм процесуального права стосовно прокурора.

(1.2) Щодо оскарження протоколу й акта про проведені прилюдні торги

26. Позивач звернувся до суду з вимогами про визнання недійсними не тільки електронних торгів із реалізації арештованого приміщення готелю, але й протоколу та акта про проведені прилюдні торги. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд це рішення підтримав. Велика Палата Верхового Суду з відмовою у задоволенні вимог про визнання недійсними протоколу й акта про проведені прилюдні торги погоджується, але з інших мотивів, ніж ті, які навели суди попередніх інстанцій.

27. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

28. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 9 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55)).

29. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/190 (пункти 5.6, 5.9)). Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі 908/976/190 (пункт 5.6), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44)). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати.

30. Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

31. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 рокуу справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36)).

32. У справі № 233/4365/18 Великій Палаті Верховного Суду належить, зокрема, вирішити, чи є належними й ефективними у спірних правовідносинах вимоги про визнання недійсними протоколу й акта про проведені електронні торги.

33. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що реалізація майна, зокрема майнових прав, на прилюдних торгах полягає у продажу цього майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на нього до покупця - переможця прилюдних торгів. Тому, враховуючи передбачені законодавством щодо прилюдних торгів особливості, проведення таких торгів є правочином. Такий висновок узгоджується з приписами статей 650, 655 і частини четвертої статті 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу купівлю-продаж на публічних торгахі визначають, що до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункти 6.17-6.18) та від 7 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункти 38-39), від 6 липня 2022 рокуу справі № 914/2618/16 (пункт 32), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.66)).

34. Набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, - державна виконавча служба й організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є їхній переможець. Виходячи з наведеного, сторонами договору, оформленого за результатами проведених електронних торгів, є продавці - державна виконавча служба й організатор цих торгів, та покупець - переможець торгів (див. постанови від 5 червня 2018 року у справі № 910/856/17 (пункти 40-41), від 7 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункт 56)).

35. Оскільки продаж майна на публічних торгах є правочином, то оскаржити останній можна за певних умов (зокрема, у разі ефективності такого способу захисту для позивача), а не протокол як документ, який засвідчує вчинення цього правочину. Вимоги про визнання недійсними протоколу публічних торгів є неналежним і неефективним способом захисту. Такий самий підхід слід застосовувати і щодо оскарження іншого документа - акта про проведені електронні торги (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 (пункт 104), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.66)). З огляду на наведене неналежними та неефективними є відповідні дві вимоги позивача.

36. Тому рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсними протоколу й акта про проведені електронні торги слід змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови. Вимогу про визнання недійсними електронних торгів суд може інтерпретувати як позов про визнання недійсним відповідного договору купівлі-продажу. Проте ця вимога лише за певних умов може бути ефективним способом захисту, наприклад, тоді, якщо позивачем і відповідачем є продавець і покупець за договором купівлі-продажу.

37. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

38. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина перша статті 388 ЦК України). Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга цієї статті у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

39. Велика Палата Верховного Суду раніше виснувала, що право на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна (див., наприклад, постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (пункт 95), від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19).

40. Суди попередніх інстанцій для вирішення питання про те, який суб`єкт має право на позов і на який саме (про визнання недійсним договору купівлі-продажу чи про витребування майна), належно не дослідили, чи міг позивач бути власником приміщення готелю за встановленої інформації про те, що воно є у державній власності, та відповідно у який спосіб позивач міг би захистити саме його право на це приміщення у разі порушення останнього.

41. Метою позову про витребування майна з чужого володіння є забезпечення введення позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку позбавлення власника його нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на таке майно (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) та № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц).

42. Рішення суду про витребування нерухомого майна на користь його власника із чужого володіння є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387-388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 38)).

43. Якщо продавець продав товар, який належить іншій особі на праві власності, не маючи права його відчужувати, то покупець не набуває право власності на товар, крім випадків, коли власник не має права вимагати його повернення. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від такого набувача лише у випадках, встановлених частиною першою статті 388 ЦК України (з урахуванням винятків, визначених у частині другій цієї статті), тоді як у недобросовісного набувача чи у добросовісного, який набув майно безоплатно, власник має право його витребувати у всіх випадках (стаття 387, частина третя статті 388 ЦК України).

44. Тому, якщо позивач не був стороною договору-купівлі продажу, укладеного на електронних торгах, і, наприклад, вважає, що переможець торгів є недобросовісним та не набув право власності на придбане приміщення готелю, він може скористатися прямо визначеним законом для таких спірних правовідносин способом захисту права. Для застосування вимоги про витребування майна з чужого володіння немає потреби в оскарженні електронних торгів (відповідного правочину купівлі--продажу), складених на їх підставі протоколу й акта про проведені електронні торги чи викладеного в окремому документі договору купівлі-продажу (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункти 52, 57) і від 5 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19 (пункт 9.32)).

45. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)).

46. Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).

47. Отже, якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункт 38), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.46), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54)).

48. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що придбання майна на публічних торгах не є запорукою добросовісності набувача. Тому питання про добросовісність чи недобросовісність покупця, який набув майно на торгах, слід оцінювати у кожному конкретному випадку окремо.

(1.3) Щодо виконавчого провадження, у межах якого відбувалася реалізація приміщення готелю

49. Позивач стверджував, що стаття 1 Закону № 2864-III встановила мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств і господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна.

50. Суди першої й апеляційної інстанцій констатували, що за змістом статті 2 вказаного Закону мораторій на примусову реалізацію майна не розповсюджується на випадки примусового виконання рішень щодо виплати заробітної плати й інших виплат, що належать працівнику у зв`язку із трудовими відносинами. Вважали, що дії державного виконавця з опису, арешту й оцінки майна є підготовчими та не стосуються проведення торгів. Тому останні з цих підстав не можна визнати недійсними, а кошти від реалізації приміщення готелю були спрямовані на погашення заборгованості позивача із заробітної плати.

51. Третя особа у касаційній скарзі стверджувала, що зведене виконавче провадження, яке стосується, зокрема, погашення заборгованості позивача перед його працівниками, має номер № НОМЕР_2. Тоді як постанови державного виконавця у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 від 2 серпня 2017 року про опис та арешт приміщення готелю і від 16 серпня 2017 року про призначення суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні стосуються виконання наказу Господарського суду Донецької області від 17 серпня 2015 року у справі № 905/872/15 про стягнення заборгованості за договором поворотної фінансової допомоги на користь ТОВ «Сана-Груп». Цим третя особа звернула увагу суду на те, що реалізація приміщення готелю відбувалася з іншою метою, ніж примусове виконання рішень щодо виплати заробітної плати й інших виплат, що належать працівнику у зв`язку з трудовими відносинами. Велика Палата Верховного Суду вважає, що докази на підтвердження такого аргументу потребують їх оцінки належним судом.

52. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини:

52.1. 18 квітня 2017 року третя особа видала наказ № 156, яким затвердила Статут позивача (далі - Статут) (а. с. 9-11). Позивач є державним комерційним підприємством, заснованим на державній власності та переданим в управління третьої особи (пункт 1.1 Статуту). Підприємство несе відповідальність за своїми зобов`язаннями всіма належними йому коштами та іншим майном, на яке згідно з чинним законодавством України може бути звернене стягнення (пункт 3.6 Статуту). Держава та третя особа не несуть відповідальності за зобов`язаннями позивача, крім випадків, передбачених Господарським кодексом України та іншими законами України (пункт 3.7 Статуту). Позивач не несе відповідальності за зобов`язаннями держави та третьої особи (пункт 3.8. Статуту). Майно позивача є державною власністю і закріплюється за ним на праві господарського відання (пункт 4.1 Статуту). Контроль за ефективністю використання, збереженням та обліком закріпленого за позивачем майна здійснює третя особа. Відчуження позивачем майнових об`єктів, що належать до основних фондів, здійснюється виключно на конкурентних засадах за погодженням з третьою особою в порядку, встановленому законодавством. Нерухоме майно не може бути відчужене, вилучене та передано до статутного капіталу господарських організацій і щодо такого майна не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути його відчуження (пункти 4.5, 4.7, 4.9 Статуту).

52.2. 12 грудня 2003 року ОСОБА_2 уклав із позивачем договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 .

52.3. 18 січня 2006 року виконкому Костянтинівської міської ради ухвалив рішення № 35, згідно з яким оформив право власності Костянтинівського казенного науково-виробничого підприємства «Кварсит» на приміщення готелю, розташованого за адресою: Донецька обл., м. Костянтинівка, вул. Шмідта, 33/7.

52.4. Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право державної власності на приміщення готелю зареєстроване за Костянтинівським казенним науково-виробничим підприємством «Кварсит», правонаступником майнових прав і обов`язків якого є позивач. Вказане також підтверджує свідоцтво про право власності на приміщення готелю, згідно з яким власником приміщення готелю є позивач, а форма власності - державна.

52.5. 17 березня 2015 року державний виконавець прийняв постанову, згідно з якою об`єднав виконавчі провадження про стягнення із позивача заборгованості на користь стягувачів у зведене виконавче провадження № НОМЕР_2. До складу останнього входять 49 виконавчих проваджень.

52.6. 2 серпня 2017 року державний виконавець описав і арештував майно, яке належить позивачу, зокрема приміщення готелю.

52.7. 28 листопада 2017 року згідно з протоколом проведення електронних торгів № 299985 відбулись електронні торги з реалізації приміщення готелю (лот № 248195). Переможець торгів запропонував найвищу ціну - 87 278,80 грн.

52.8. 5 грудня 2017 року заступник начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Донецькій області видав розпорядження № 53533262, згідно з яким 82 914,86 грн від реалізації арештованого майна приміщення готелю, які надійшли 4 грудня 2017 року на депозитний рахунок ВПВР УДВС ГТУЮ у Донецькій області під час примусового виконання зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_2 від 17 березня 2015 року, були спрямовані на погашення заборгованості із заробітної плати позивача перед ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

53. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 10 Закону № 1404-VIII заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами.

54. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (частина перша статті 48 Закону Закон № 1404-VIII).

55. Отже, продаж майна на торгах є його примусовою реалізацією. Щодо майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, на таку реалізацію встановлений мораторій - до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна (частина перша статті 1 Закону № 2864-III у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), крім певних винятків, що визначені у частині другій зазначеної статті у відповідній редакції.

56. До державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб`єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності (речення перше частини першої статті 141 Господарського кодексу України).

57. За змістом статті 1 Закону № 1404-VIII державний виконавець має вчиняти виконавчі дії не лише з дотриманням цього Закону, але й інших законів, виконання яких є обов`язковим під час виконавчого провадження (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 7 грудня 2022 року у справі № 908/1525/16 (пункт 80)).

58. Велика Палата Верховного Суду зауважує, щомораторій на відчуження державного майна, запроваджений Законом № 2864-III у відповідній редакції, не стосувався випадків примусового виконання рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв`язку з трудовими відносинами. Однак цей виняток не охоплює випадки примусового виконання будь-якого іншого рішення суду (близький за змістом висновок Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 908/85/16 (пункт 4.28)), бо під час такого виконання діє передбачена Законом № 2864-III заборона. Тому після проведення публічних торгів на виконання іншого рішення суду, ніж щодо виплати заробітної плати й інших виплат, що належать працівнику у зв`язку з трудовими відносинами, наступне перерахування отриманих від реалізації обмеженого в обороті майна коштів на погашення саме заборгованості за такими виплатами не легалізує ці торги.

59. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що кошти від реалізації приміщення готелю в межах зведеного виконавчого провадження були спрямовані на погашення заборгованості позивача з виплати заробітної плати двом його працівникам. Вказали, що опис та арешт приміщення готелю був здійснений на підставі відповідної постанови державного виконавця від 2 серпня 2017 року. Проте спрямування коштів, отриманих від реалізації приміщення готелю, для погашення зазначеної заборгованості ще не означає, що така реалізація відбувалася з метою погашення заборгованості позивача перед його працівниками, як і те, що саме для цього проведений опис і арешт майна боржника.

60. Третя особа вказала на те, що опис та арешт приміщення готелю державний виконавець провів у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, яке стосувалося виконання наказу Господарського суду Донецької області від 17 серпня 2015 року у справі № 905/872/15 про стягнення заборгованості за договором поворотної фінансової допомоги на користь ТОВ «Сана-Груп», хоча зведене виконавче провадження має номер № НОМЕР_2. Тому, не оцінивши вказаний аргумент, як і пов`язані з цим аргументом докази, не можна виснувати, що реалізація приміщення готелю відбулася згідно із Законом № 2864-III.

61. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що у матеріалах справи є копія постанови про об`єднання у зведене провадження № НОМЕР_2 виконавчих проваджень про стягнення коштів із позивача (т. 1, а. с. 99). Однак у матеріалах справи є також копія облікової картки зведеного виконавчого провадження щодо позивача з іншим номером - № НОМЕР_6 (т. 1, а. с. 100-108). Згідно з цією обліковою карткою у зведене виконавче провадження № НОМЕР_6 увійшли, зокрема: (1) виконавче провадження № НОМЕР_1 про стягнення коштів на користь ТОВ «Сана-Груп» на підставі наказу господарського суду Донецької області від 17 серпня 2015 року № 905/872/15; (2) виконавче провадження № НОМЕР_3 про стягнення коштів на користь ОСОБА_4 на підставі виконавчого листа Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 16 березня 2017 року № 233/4085/16-ц; (3) виконавчі провадження № НОМЕР_4 і № НОМЕР_5 про стягнення коштів на користь ОСОБА_3 на підставі виконавчих листів Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 16 березня 2017 року № 233/6462/16-ц. Суди попередніх інстанцій це не оцінювали.

62. У постанові від 2 серпня 2017 року (т. 1, а. с. 109-110) державний виконавець у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 (стосувалося виконання наказу Господарського суду Донецької області від 17 серпня 2015 року у справі № 905/872/15 про стягнення заборгованості на користь ТОВ «Сана-Груп») описав і арештував приміщення готелю, хоча у вступній частині цієї постанови вказав, що вчиняє дії у зведеному виконавчому провадженні № НОМЕР_2. Аналогічна ситуація з номерами виконавчих проводжень у постанові від 16 серпня 2017 року про призначення суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні (т. 1, а. с. 119): постанову державний виконавець виніс у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, а у вступній частині зазначив, що вчиняє дії у зведеному виконавчому провадженні № НОМЕР_2.

63. Суди попередніх інстанцій не оцінили інформацію у вказаних вище документах, зокрема відомості про зведені виконавчі провадження № НОМЕР_2 і № НОМЕР_6, а також про винесення державним виконавцем постанов під час звернення стягнення на приміщення готелю у виконавчому провадженні № НОМЕР_1. Тоді як для висновку про відповідність примусової реалізації приміщення готелю умовам Закону № 2864-III, щонайменше, необхідно на підставі оцінки доказів встановити, що звернення стягнення на майно позивача відбувалося за рішеннями стосовно виплати заробітної плати й інших виплат, що належать працівнику у зв`язку із трудовими відносинами, а не те, що кошти, отримані від такої реалізації, були надалі спрямовані на погашення заборгованості за цими виплатами.Дослідивши відповідні докази, можна дати відповідь на питання про те, чи були електронні торги проведені відповідно до Закону № 2864-III і з якою метою (примусового виконання рішень щодо виплати заробітної плати й інших виплат, що належать працівникам у зв`язку з трудовими відносинами, чи примусового виконання іншого рішення суду).

64. З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду у цій постанові не застосовує Закон № 185-V до спірних правовідносин, немає підстав для вирішення питання про відступ від сформульованого у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 листопада 2018 року у справі № 910/26146/15 і від 18 лютого 2021 року у справі № 910/14680/19 висновку щодо тлумачення припису цього акта, а також для реагування на відповідні аргументи касаційної скарги.

65. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє як необґрунтований аргумент третьої особи щодо неналежного (з порушенням пункту 5.27 Національного стандарту України, затвердженого Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики від 7 квітня 2003 року № 55 ДСТУ 4163-2003) засвідчення ДП «Сетам» і державним виконавцем документів, доданих до відзиву на позовну заяву та апеляційної скарги. Вимоги до процесуальних документів і додатків до них визначає процесуальний закон, а не Національний стандарт України, затверджений Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики. Правила проставлення відмітки про засвідчення копії документа, визначені у пункті 5.27 ДСТУ 4163-2003, не поширюються на засвідчення копій документів, які учасники справи подають до суду.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

66. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX).

67. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX).

68. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя та четверта статті 412 ЦПК Українивказаній у редакції).

69. Ураховуючи наведені вище висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу третьої особи слід задовольнити частково: рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсними протоколу й акта про проведені електронні торги змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в інших частинах стосовно зазначених вимог залишити без змін; рішення судів попередніх інстанцій у частині вимоги про визнання недійсними електронних торгів із реалізації приміщення готелю слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди обох інстанцій належно не дослідили зібрані у справі докази та не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень. Встановлені порушення процесуального закону слід усунути під час нового розгляду справи.

(2.2) Щодо судових витрат

70. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.

Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої статті 411, частинами першою, третьою та четвертою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду

п о с т а н о в и л а :

1. Касаційну скаргу Державного концерну «Укроборонпром» задовольнити частково.

2. Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 18 квітня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 4 липня 2019 року щодо відмови у задоволенні вимог про визнання недійсними протоколу проведення електронних торгів від 28 листопада 2017 року № 299985 й акта про проведені електронні торги від 12 грудня 2017 року слід змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови; в інших частинах щодо цих вимог оскаржені судові рішення залишити без змін.

3. Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 18 квітня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 4 липня 2019 року в частині вимоги про визнання недійсними проведених 28 листопада 2017 року електронних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (приміщення готелю) скасувати, а справу у частині цієї вимоги направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Ю. Л. ВласовК. М. Пільков М. І. ГрицівО. Б. Прокопенко Л. Й. КатеринчукО. М. Ситнік Л. Ю. КишакевичІ. В. Ткач С. І. КравченкоО. С. Ткачук Г. Р. КретВ. Ю. Уркевич Л. М. ЛобойкоЄ. А. Усенко С. Ю. МартєвТ. А. Чумаченко

Джерело: ЄДРСР 112406155

Справа № 552/1811/15-ц Номер провадження 22-ц/814/1883/23Головуючий у 1-й інстанції Кузіна Ж.В. Доповідач ап. інст. Лобов О. А.

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2023 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий суддя Лобов О.А.

судді: Дорош А.І., Триголов В.М.

за участю секретаря судового засідання Коротун І.В.

розглянув у режимі відеоконференції в м.Полтаві цивільну справу за апеляційними скаргами АТ «Банк «Фінанси і кредит» і Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) на ухвалу Київського районного суду м.Полтави від 03 серпня 2022 року (час ухвалення судового рішення з 11:25:31 год до 11:43:29 год, дата виготовлення повного текста судового рішення - 04 серпня 2022 року) у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця,

заінтересована особа: АТ «Банк «Фінанси і кредит»

Заслухавши доповідь судді-доповідача, апеляційний суд

у с т а н о в и в:

У травні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаною скаргою, просила визнати незаконною бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Руденка Ю.О. та зобов`язати його розглянути у встановленому законом порядку подані її представником заяви від 21 квітня 2022 року.

В обґрунтування вимог скарги вказувала, що рішенням Київського районного суду м.Полтави від 11 червня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_2 і ОСОБА_1 задоволено, стягнуто з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 кошти за договором № 331832/36174/36174/370-14 від 17.03.2014 року в сумі 16 275 доларів США та за договором №331832/190985/1-14 від 29.09.2014 - в розмірі 8 089 доларів США, а всього 24 364 доларів США. Рішення набрало законної сили, звернуто до виконання.

21 квітня 2022 року представник скаржниці звернувся до державного виконавця із заявами про звернення стягнення на майно боржника, про накладення арешту на кошти боржника, про вжиття заходів щодо тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за кордон, про розшук майна боржника, про пришвидшення виконання рішення суду у справі №552/1811/15-ц. Вище вказані заяви були отримані відповідальною особою ДВС Шевченківського району 28.04.2022 року, проте до цього часу не роглянуті.

Ухвалою Київського районного суду м.Полтави від 03 серпня 2022 року скарга ОСОБА_1 задоволена.

Визнана незаконною бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Руденка Юрія Олексійовича, що полягала у не розгляді заяв стягувача у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 про звернення стягнення на майно боржника, про накладення арешту на кошти боржника, про вжиття заходів щодо тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України, про розшук майна боржника та про пришвидшення виконання рішення.

Зобов`язано державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Руденка Юрія Олексійовича розглянути у встановленому законом порядку заяви про звернення стягнення на майно боржника, про накладення арешту на кошти боржника, про вжиття заходів щодо тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України, про розшук майна боржника, про пришвидшення виконання рішення, направлені стягувачем ОСОБА_1 в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_1.

В апеляційних скаргах АТ «Банк «Фінанси і кредит» і Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ), посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні скарги.

В обґрунтування вимог апеляційних скарг зазначається, що з вересня 2015 року в АТ «Банк «Фінанси та кредит» запроваджено тимчасову адміністрацію та розпочата процедура ліквідації банка. У зв`язку з цим будь-які дії щодо задоволення вимог кредиторів, у тому числі і за рішеннями судів, мають відбуватися відповідно до вимог ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», нормами статтей 36 (ч.5) і 46 (п.7 ч.2) якого встановлено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється примусове стягнення коштів та майна банка, звернення стягнення на майно банка, накладення арешту на кошти і майно банка.

Задовольнивши скаргу, суд першої інстанції проігнорував наведені норми закону і сталу судову практику у межах спірних правовідносин.

Відзив на адресу суду не надходив.

Апеляційний суд, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, приходить висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав:

Відповідно до п.1 ч.1 ст.374, ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Київського районного суду м.Полтави від 11 червня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_2 і ОСОБА_1 задоволено та стягнуто з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 кошти за договором № 331832/36174/36174/370-14 від 17.03.2014 року в сумі 16 275 доларів США та за договором №331832/190985/1-14 від 29.09.2014 - в розмірі 8 089 доларів США, а всього 24 364 доларів США.

Рішення набрало законної сили та звернуто до примусового виконання.

Постановою старшого державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Шеремета О.В. від 21.02.2020 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 552/1811/15-ц від 25.09.2015 року про стягнення з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 коштів в сумі 24 364 доларів США.

21 квітня 2022 року представником стягувача ОСОБА_3 на адресу ДВС Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) поштовою кореспонденцією направлено заяви:

про звернення стягнення на майно боржника, у якій просив звернути стягнення на майно боржника ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» у межах суми заборгованості перед ОСОБА_1 у розмірі 24 364 доларів США;

про накладення арешту на кошти боржника, у якій просив винести постанову про арешт коштів боржника ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» у межах суми заборгованості перед ОСОБА_1 у розмірі 24 364 доларів США;

про вжиття заходів тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України, у якій просив внести подання до Шевченківського районного суду м. Києва про вжиття щодо керівника боржника ОСОБА_4 заходів тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України;

про розшук майна боржника, у якій просив подати запити до відповідних органів, установ для розшуку майна боржника, провести перевірку інформації про майновий стан боржника, що міститься в базах даних і реєстрах, отримати від банків та інших фінансових установ інформацію про наявність рахунків та/або стан рахунків боржника, рух коштів та операції за рахунками боржника;

про пришвидшення виконання рішення, у якій просив пришвидшити виконання виконавчого листа №552/1811/15-ц від 25.09.2015 року, виданого Київським районним судом м.Полтави, в рамках виконавчого провадження №61345972, повідомити про стан виконання вказаного виконавчого листа.

Зазначені заяви отримані ДВС Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) 28 квітня 2022 року, що підтверджується належними доказами, які містяться в матеріалах справи.

На час розгляду справи, суду не надано доказів, що державним виконавцем розглянуті заяви, з якими звертався представник скаржника.

Задовольняючи скаргу ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що нерозгляд заяв стягувача, порушує норми ст.18 ЗУ «Про виконавче провадження», а тому державний виконавець допустив неправомірну бездіяльність та порушив права стягувача, передбачені чинним законодавством, які підлягають захисту шляхом покладення на державного виконавця обов`язку розглянути подані представником стягувача заяви.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд керується такими міркуваннями.

Відповідно до частини першої статті 129-1 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання.

У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Частиною першою статті 18 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка є обов`язковою для застосування судами відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України і Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Рішення ЄСПЛ у справі «Хорнсбі проти Греції» («Hornsby v. Greece») від 19 березня 1997 року (п. 40). У Рішенні ЄСПЛ у справі «Войтенко проти України» («Voytenko v. Ukraine») від 29 червня 2004 року Європейський суд з прав людини нагадує свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу № 1.

Статтею 1 ЗУ «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Нормою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» на державного виконавця покладено обов`язок вживати передбачених цим законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії; при отриманні заяви від сторони чи іншого учасника виконавчого провадження державний виконавець повинен розглянути таку заяву і повідомити наслідки розгляду відповідну особу.

Отже, належним доказом вжиття усіх передбачених Законом заходів з примусового виконання рішення суду, що свідчить про повноту виконавчих дії, є повне виконання рішення суду. Невиконання рішення суду, що набрало законної сили, свідчить про неповноту виконавчих дії, що є недопустимим з огляду на статтю 129-1 Конституції України.

Доводи апеляційних скарг містять один аргумент: оскільки банк перебуває у стадії ліквідації, то відповідно до ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» державний виконавець не вправі на виконання рішення суду здійснювати заходи з примусового стягнення коштів та майна банка, звернення стягнення на майно банка, накладення арешту на кошти і майно банка.

Даючи оцінку наведеним аргументам, апеляційний суд відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України враховує висновки, викладені у постанові ВС від 18 травня 2023 року (справа № 761/24136/15-ц), якою залишені без змін судові рішення суду першої і апеляційної інстанцій, якими «Визнано протиправною бездіяльність державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Валевського О. О. щодо вчинення усіх необхідних та передбачених законом виконавчих дій у виконавчому провадженні № 50498043, спрямованих на примусове виконання рішення суду в цивільній справі № 761/24136/15-ц.

Зобов`язано Печерський районний відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) в десятиденний строк повідомити суд та заявника ОСОБА_2 про виконання даної ухвали суду.»

У межах розгляду зазначеної справи встановлено, що після прийняття 24 квітня 2020 року рішення про відновлення виконавчого провадження державний виконавець не вчинив передбачених законом дій з виконання рішення суду, при цьому судами відхилені заперечення щодо неможливості виконання рішення суду у зв`язку із перебуванням ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» у стадії ліквідації.

Практично ідентичні обставини і доводи обох сторін встановлені у межах розгляду цієї справи, а саме банк, боржник у виконавчому провадженні, перебуває у стадії ліквідації, державний виконавець не вчиняє усіх необхідних дій, передбачених законом, посилаючись на приписи ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Зважаючи на встановлене, апеляційний суд приходить до висновку про відсутність передбачених законом підстав для скасування ухвали суду першої інстанції.

Керуючись ст.367, ч.1 п.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційні скарги АТ «Банк «Фінанси і кредит» і Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) залишити без задоволення.

Ухвалу Київського районного суду м.Полтави від 03 серпня 2022 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови виготовлено 14 червня 2023 року.

Головуючий суддя О.А.Лобов

Судді: А.І.Дорош

В.М.Триголов

Джерело: ЄДРСР 111578768

До огляду увійшли дуже цікаві позиції щодо обов'язкового декларування членам дисциплінарних палат кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури, визначення строків пред`явлення виконавчого документа до виконання, диференційованих строків притягнення особи до кримінальної відповідальності, способу захисту у справах з відшкодування податку на додану вартість державою та у справах з повернення майна проданого в процедурі банкрутства.

Також до огляду включено рішення КСУ щодо прав вчителів-пенсіонерів, огляд практики ВС КЦС щодо оскарження рішень третейських судів та надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів 2018 — 2022 роки, практики ВС у вирішенні корпоративних спорів та спорів щодо цінних паперів у 2022 році, дуже цікава постанова про скасування постанови держвиконавця про відкриття виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору, чергове рішення ВС КЦС щодо необхідності перевірки розрахунків й багато іншого.

Бажаєте бути в курсі важливих змін в законодавстві України? Підписуйтесь на канал і запрошуйте друзів:
https://bit.ly/2G12dHy

??✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

➡️ Підписатись https://t.me/+Ug5cImH9DexxvTtU

26 жовтня 2022 року

м. Київ

Справа № 201/13239/15-ц
Провадження № 14-75цс22

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Гудими Д. А.,

суддів Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.

розглянула справу за скаргою ОСОБА_1 (далі - скаржник) на дії приватної виконавиці виконавчого округу Дніпропетровської області Русецької Оксани Олександрівни (далі - виконавиця), заінтересована особа - Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - стягувач),

за касаційною скаргою стягувача (представниця - адвокатеса Тернова Інна Валентинівна) на ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 1 листопада 2021 року, постановлену суддею Батмановою В. В., і постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 квітня 2022 року, прийняту колегією суддів у складі Куценко Т. Р., Демченко Е. Л. і Макарова М. О.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Вступ

1. У травні 2016 року банк як стягувач отримав у суді першої інстанції виконавчий лист, після чого подав його до органу державної виконавчої служби. У листопаді того ж року державний виконавець прийняв постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі відповідної заяви останнього.

2. У липні 2019 року після повторного звернення стягувача з тим самим виконавчим листом приватна виконавиця повернула цей лист без прийняття до виконання. Проте вже у вересні 2021 року, коли стягувач звернувся ще раз, інша приватна виконавиця відкрила виконавче провадження.

3. Боржник вважав, що приватна виконавиця не могла у вересні 2021 року відкрити виконавче провадження через сплив строку пред`явлення виконавчого листа до виконання. Тому звернувся до суду зі скаргою. Просив, зокрема, визнати неправомірними дії виконавиці з відкриття виконавчого провадження. Стверджував, що повернення виконавчого документа без прийняття до виконання не перериває строк його пред`явлення до виконання. Суди першої й апеляційної інстанцій погодилися зі скаржником.

4. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу стягувача у межах заявлених у ній аргументів, мала відповісти на питання про те, чи перериває повернення виконавчого документа без прийняття до виконання строк пред`явлення цього документа до виконання. Вирішила, що не перериває. Тому погодилася з судами попередніх інстанцій і залишила їхні судові рішення без змін.

(2) Зміст скарги

5. 13 жовтня 2021 року скаржник звернувся до суду зі скаргою, у якій просив:

5.1. Визнати неправомірними дії виконавиці з відкриття виконавчого провадження № 66885537 (далі - виконавче провадження) з примусового виконання виконавчого листа, який 27 травня 2016 року видав Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська у справі № 201/13239/15-ц (далі - виконавчий лист) про стягнення зі скаржника на користь стягувача 678 913,55 грн заборгованості, та вчинення виконавчих дій у цьому провадженні.

5.2. Визнати неправомірною постанову виконавиці від 21 вересня 2021 року про відкриття виконавчого провадження.

5.3. Зобов`язати виконавицю виключити з Єдиного реєстру боржників відомості про скаржника, внесені у зв`язку з відкриттям виконавчого провадження, скасувати арешти майна й інші вжиті у цьому провадженні заходи з виконання виконавчого листа.

5.4. Зобов`язати виконавицю повернути стягувачеві виконавчий лист без прийняття до виконання.

6. Мотивував скаргу так:

6.1. 30 жовтня 2015 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська у справі № 201/13239/15-ц ухвалив заочне рішення, згідно з яким стягнув зі скаржника 675 259 грн заборгованості за договором про іпотечний кредит № 1930/02-07 від 8 листопада 2007 року, а також 3 654 грн судового збору.

6.2. 27 травня 2016 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська видав виконавчий лист. Того ж дня стягувач його пред`явив до примусового виконання до Жовтневого відділу державної виконавчої служби м. Дніпропетровська Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області. Старший державний виконавець Тичинський Д. Є. відкрив виконавче провадження № 52177269.

6.3. 3 листопада 2016 року цей виконавець прийняв постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі відповідної заяви останнього. Зазначив, що виконавчий документ можна повторно пред`явити для виконання до 3 листопада 2019 року.

6.4. 25 липня 2019 року приватна виконавиця Бурхан-Крутоус Лілія Анатоліївна повернула виконавчий лист стягувачеві без прийняття до виконання, що згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 12, частиною п`ятою статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) не перериває строк пред`явлення виконавчого документа до виконання.

6.5. 21 вересня 2021 року виконавиця відкрила виконавче провадження № 66885537 про примусове виконання виконавчого листа. Станом на вказану дату строк пред`явлення до виконання виконавчого листа сплинув. Тому виконавиця, відкриваючи виконавче провадження, діяла всупереч пункту 2 частини четвертої статті 4, частини першої статті 12 Закону № 1404-VIII.

(3) Зміст рішення суду першої інстанції

7. 1 листопада 2021 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська постановив ухвалу, згідно з якою задовольнив скаргу частково:

7.1. Визнав неправомірними дії виконавиці з відкриття виконавчого провадження та вчинення виконавчих дій у цьому провадженні.

7.2. Скасував постанову виконавиці від 21 вересня 2021 року про відкриття виконавчого провадження.

7.3. Відмовив у задоволенні інших вимог скарги.

8. Мотивував ухвалу так:

8.1. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 січня 2021 року у справі № 922/5723/14 колегія суддів виснувала, що: (1) стаття 12 Закону № 1404-VIII встановлює випадки повернення виконавчого документа стягувачу після відкриття виконавчого провадження, яке презюмується відкритим; (2) на відміну від приписів статті 4 Закону № 1404-VIII, стаття 37 цього Закону прямо встановлює право повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом встановлених у статті 12 строків лише тоді, коли виконавчий документ було повернуто стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, а не у разі будь-якого повернення (зокрема передбаченого у частині четвертій статті 4 Закону № 1404-VIII, у якій слова «виконавчий документ повертається стягувачу» вжиті для унормування підстави повернення виконавчого документа без прийняття до виконання).

8.2. Перебіг строку пред`явлення виконавчого документа до виконання може перериватися не у разі будь-якого звернення із заявою про примусове виконання виконавчого документа, а такого, яке відповідає вимогам законодавства щодо форми, змісту виконавчого документа, суб`єкта його виконання тощо.

8.3. У задоволенні вимоги зобов`язати виконавицю скасувати арешт майна та повернути виконавчий лист слід відмовити, бо «накладання арешту є похідною вимогою від тієї, що була судом задоволена», а суд не має повноважень втручатися у діяльність інших державних органів (вирішення питання про прийняття до виконання виконавчого листа, відкриття виконавчого провадження, повернення виконавчого листа належить виключно до компетенції органу, який виконує судове рішення).

(4) Зміст апеляційного провадження

9. 13 грудня 2021 року виконавиця (представник - адвокат Мальцев Вадим Петрович) подала апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції від 1 листопада 2021 року. Просила скасувати цю ухвалу та прийняти постанову про відмову у задоволенні скарги на її дії.

10. 11 лютого 2022 року стягувач (представниця - адвокатеса Тернова Інна Валентинівна) подав апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції від 1 листопада 2021 року. Просив скасувати цю ухвалу та прийняти постанову про відмову у задоволенні скарги на дії виконавиці.

11. 5 квітня 2022 року на судовому засіданні у Дніпровському апеляційному суді представник скаржника - адвокат Іщенко Володимир Георгійович - зазначив, що повернення виконавчого документа без прийняття до виконання не перериває строк його пред`явлення до виконання, бо у 2019 році виконавче провадження фактично не відкривали, а виконавчі дії не вчиняли (технічний запис судового засідання, а. с. 95; файл 20220405-111247; час: 11:23:07 - 12:23:17). Того ж дня Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 1 листопада 2021 року. Навів аналогічні, що і суд першої інстанції, мотиви часткового задоволення скарги.

(5) Короткий зміст вимог касаційної скарги

12. 24 травня 2022 року стягувач подав до Верховного Суду касаційну скаргу. Просив скасувати ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, а також прийняти нову постанову про відмову у задоволенні скарги на дії виконавиці.

(6) Зміст ухвал суду касаційної інстанції

13. 31 травня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження. Аргументував ухвалу тим, що підстави касаційного оскарження визначені в останньому абзаці частини другої статті 389 ЦПК України (неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права судом, який ухвалив судове рішення, визначене, зокрема, у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України).

14. 25 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про призначення справи до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у складі колегії з п`яти суддів.

15. 3 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу так:

15.1. Правильним є висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 січня 2021 року у справі № 922/5723/14 про застосування приписів статей 4 і 12 Закону № 1404-VIII у подібних правовідносинах, а саме, що у випадку повернення стягувачеві виконавчого документа без прийняття до виконання строки пред`явлення виконавчого документа до виконання не перериваються.

15.2. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 240/10258/19 у подібних правовідносинах сформулював протилежний висновок: повернення виконавчого документа без прийняття до виконання перериває строк його пред`явлення до виконання і не позбавляє стягувача права на повторне пред`явлення виконавчого документа до виконання у межах строку, встановленого статтею 12 Закону № 1404-VIII. Тому необхідно відступити від цього висновку.

15.3. У справі є виключна правова проблема, яку має вирішити Велика Палата Верховного Суду з метою формування єдиної правозастосовної практики, бо за однакових обставин і подібних спірних відносин висновки судів касаційної інстанції у наведених вище постановах про застосування приписів Закону № 1404-VIII є протилежними.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи стягувача

16. Стягувач обґрунтував касаційну скаргу так:

16.1. Переривання строку полягає у тому, що за наявності визначених у законі обставин перебіг строку починається спочатку, а час, що минув до перерви, до нового строку не зараховується. На це вказувала частина друга статті 23 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV (далі - Закон № 606-XIV), тоді як у Законі № 1404-VIII у статті 12 такого припису немає.

16.2. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2021 року у справі № 2-5827/2010 зазначив, що за змістом приписів Закону № 1404-VIII після переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання у зв`язку з його пред`явленням до виконання перебіг такого строку починається заново з наступного дня після повернення виконавчого документа (отримання стягувачем постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження). Час, що минув до переривання строку, не зараховується до нового строку. Закон № 1404-VIII не виключає і не обмежує переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання у разі повернення його стягувачеві з інших підстав, ніж визначені у статті 37 (близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 910/18165/13, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 11 червня 2019 року у справі № 804/2721/15, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 лютого 2020 року у справі № 2018/6-343/11, а також в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 жовтня 2020 року у справі № 336/1023/20).

16.3. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 240/10258/19 виснував, що повернення виконавчого документа без прийняття до виконання перериває строк його пред`явлення до виконання і не позбавляє стягувача права на повторне пред`явлення виконавчого документа до виконання у межах строку, встановленого у статті 12 Закону № 1404-VIII (вказане, узгоджується з висновками, сформульованими у постановах Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 29 жовтня 2020 року у справі № 916/922/16 і Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2021 року у справі № 303/2642/20).

16.4. Суд першої інстанції за одне засідання розглянув скаргу на дії виконавиці, чим позбавив стягувача можливості надати заперечення (порушив частини третю, п`яту, шосту статті 128 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

16.5. Скаржник не зазначив і не обґрунтував, коли саме дізнався про порушення його прав у зв`язку з відкриттям виконавчого провадження виконавицею; не навів доказів і фактів, які дають підстави вважати, що він звернувся до суду зі скаргою у встановлений частиною першою статті 449 ЦПК України десятиденний строк.

(2) Позиція виконавиці

17. 1 липня 2022 року виконавиця подала пояснення щодо касаційної скарги. Просила задовольнити останню та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні скарги на її дії. Навела аргументи, аналогічні до тих, що й стягувач у касаційній скарзі.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Межі розгляду справи у суді касаційної інстанції

18. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими(частина перша статті 400 ЦПК України).

19. З огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення у межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження.

(2) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(2.1) Чи перериває повернення виконавчого документа без прийняття до виконання строк пред`явлення цього документа до виконання?

20. Скаржник стверджував, що повернення виконавчого листа стягувачеві без прийняття до виконання згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 12, частиною п`ятою статті 37 Закону № 1404-VIII не перериває строк пред`явлення виконавчого документа до виконання. Суди першої й апеляційної інстанцій погодилися зі скаржником. Виснували, що перебіг строку пред`явлення виконавчого документа до виконання переривається тільки у разі звернення із заявою про примусове виконання виконавчого документа, яке відповідає вимогам щодо форми, змісту виконавчого документа, суб`єкта його виконання тощо.

21. Стягувач у касаційній скарзі звернув увагу на висновок, який Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду виклав у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 240/10258/19: повернення виконавчого документа без прийняття до виконання перериває строк його пред`явлення до виконання і не позбавляє стягувача права на повторне пред`явлення цього документа до виконання у межах строку, встановленого у статті 12 Закону № 1404-VIII. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком не погоджується. Вважає, що повернення виконавчого документа без прийняття до виконання не перериває строк його пред`явлення до виконання.

22. Виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання в такі строки: 1) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців; 2) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 22 Закону № 606-XIV).

23. Виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців (частина перша статті 12 Закону № 1404-VIII).

24. Виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом (пункт 5 Розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII, який набрав чинності 5 жовтня 2016 року).

25. Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська видав виконавчий лист 27 травня 2016 року. Тому строк пред`явлення його до виконання, який не сплив на час набрання чинності Законом № 1404-VIII, слід рахувати згідно з цим Законом.

26. Приписи щодо переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання наведені у частинах четвертій і п`ятій статті 12 Закону № 1404-VIII:

26.1. Строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі: 1) пред`явлення виконавчого документа до виконання; 2) надання судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, відстрочки або розстрочки виконання рішення (частина четверта статті 12 Закону № 1404-VIII).

26.2. У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника - з дня закінчення строку дії відповідної заборони (частина п`ята статті 12 Закону № 1404-VIII).

27. Підстави повернення виконавчого документа стягувачеві визначені у частині першій статті 37 Закону № 1404-VIII:

27.1. Виконавчий документ повертається стягувачу, якщо: 1) стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; 2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; 4) стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа; 5) у результаті вжитих виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з`ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку з втратою годувальника, про відібрання дитини, а також виконавчі документи, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані без участі боржника); 6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі; 7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку із втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку; 8) відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, не закінчилася; 9) законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення; 10) відсутня його згода на заміщення приватного виконавця у випадках, передбачених Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»; 11) запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру.

28. Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону (частина п`ята статті 37 Закону № 1404-VIII у редакції, чинній до 5 серпня 2021 року).

29. Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону, крім випадків, коли виконавчий документ не підлягає виконанню або покладені виконавчим документом на боржника зобов`язання підлягають припиненню відповідно до умов угоди про врегулювання спору (мирової угоди), укладеної між іноземним суб`єктом та державою Україна на будь-якій стадії урегулювання спору або розгляду справи, включаючи стадію визнання та виконання рішення, незалежно від дати укладення такої угоди (частина п`ята статті 37 Закону № 1404-VIII у редакції, чинній з 5 серпня 2021 року).

30. Стягувач вважає, що згідно з практикою Верховного Суду Закон № 1404-VIII не виключає і не обмежує переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання у разі повернення його стягувачеві з інших підстав, ніж визначені у частині першій статті 37. Велика Палата Верховного Суду з таким аргументом не погоджується та зауважує, що з огляду на наведені приписи саме у випадках, визначених частиною першою статті 37 Закону № 1404-VIII для повернення виконавчого документа стягувачеві, застосовні приписи статті 12 цього Закону щодо переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання.

31. Це підтверджує, зокрема, висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений в ухвалі від 2 жовтня 2020 року у справі № 336/1023/20, на який звернув увагу стягувач у касаційній скарзі. У тій справі суд вважав обґрунтованим застосування припису частини четвертої статті 12 Закону № 1404-VIII про переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання після того, як державний виконавець повернув виконавчий лист на підставі пункту 3 частини першої статті 37 Закону № 1404-VІІІ.

32. Висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 910/18165/13, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 11 червня 2019 року у справі № 804/2721/15, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 лютого 2020 року у справі № 2018/6-343/11, які стягувач зазначив у касаційній скарзі, стосуються застосування приписів Закону № 606-XIV, а не № 1404-VІІІ.

33. Після переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання у зв`язку з пред`явленням цього документа до виконання перебіг такого строку починається заново з наступного дня після повернення виконавчого документа. Час, що минув до переривання цього строку, до нового строку не зараховується (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі № 2-175/2010).

34. Підстави повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання визначені у частині четвертій статті 4 та у частині третій статті 5 Закону № 1404-VIII:

34.1. Виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо: 1) рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили (крім випадків, коли рішення у встановленому законом порядку допущено до негайного виконання); 2) пропущено встановлений законом строк пред`явлення виконавчого документа до виконання; 3) боржника визнано банкрутом; 4) Національним банком України прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 5) юридичну особу - боржника припинено; 6) виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону; 7) виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень; 8) стягувач не надав підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов`язковим; 9) виконавчий документ не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем; 10) виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю (частина четверта статті 4 Закону № 1404-VIII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

34.2. Приватний виконавець має право повернути виконавчий документ стягувачу без прийняття до виконання: 1) якщо на момент подачі стягувачем заяви про примусове виконання рішення кількість виконавчих документів за рішеннями про стягнення періодичних платежів, заробітної плати, заборгованості фізичних осіб з оплати житлово-комунальних послуг, поновлення на роботі перевищує 20 відсотків загальної кількості виконавчих документів, що перебувають на виконанні у приватного виконавця; 2) в інших випадках, передбачених законом (частина третя статті 5 Закону № 1404-VIII).

35. Приватна виконавиця 25 липня 2019 року повернула виконавчий лист стягувачеві без прийняття до виконання на підставі пункту 2 частини третьої статті 5 Закону № 1404-VIII. Згідно з цим приписом приватний виконавець має право повернути виконавчий документ стягувачу без прийняття до виконання «в інших випадках, передбачених законом».

36. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи законодавства для ефективності їхнього застосування слід тлумачити з урахуванням вимоги розумності (розсудливості). У випадку повернення виконавчого документа стягувачеві без прийняття до виконання можливість переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання зазначеній вимозі не відповідає. Вочевидь, нерозумно застосовувати інститут переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, коли виконавчий документ був повернутий стягувачеві без прийняття до виконання, зокрема, через пропуск встановленого законом строку пред`явлення цього документа до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VIII), коли виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим статтею 4 Закону № 1404-VIII (пункт 6 частини четвертої цієї статті); коли його пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю (пункт 10 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VIII).

37. Отже, приписи частини четвертої статті 4 та пунктів 1 і 2 частини третьої статті 5 Закону № 1404-VIII щодо повернення виконавчого документа стягувачеві без прийняття до виконання не передбачають можливості застосування приписів статті 12 цього Закону стосовно переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання.

(2.2) Щодо відступу від висновку про те, що повернення виконавчого документа без прийняття до виконання перериває строк його пред`явлення до виконання

38. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав, що є потреба відступити від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 240/10258/19, про те, що повернення виконавчого документа без прийняття до виконання перериває строк його пред`явлення до виконання і не позбавляє стягувача права на повторне пред`явлення виконавчого документа до виконання у межах строку, встановленого статтею 12 Закону № 1404-VIII.

39. Консультативна рада європейських суддів у пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

40. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 45), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 40)).

41. За обставинами справи № 240/10258/19 22 грудня 2018 року окружний адміністративний суд видав виконавчий лист про стягнення коштів з товариства з обмеженою відповідальністю у дохід сільського, районного та обласного бюджетів (пункт 3 постанови). Цей виконавчий документ є дублікатом виконавчого листа, який окружний адміністративний суд видав 3 травня 2012 року на виконання постанови у тій же справі (пункт 4 постанови). А 15 січня 2019 року районний відділ державної виконавчої служби повернув стягувачу виконавчий лист без прийняття до виконання на підставі пункту 6 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VІІІ (пункт 36 постанови). У постанові від 22 вересня 2021 року у вказаній справі Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду виснував, що «стягувачу виконавчий документ було повернуто 15 січня 2019 року, тобто строк був перерваний» (пункт 44). Інакше кажучи, Верховний Суд вважав, що повернення виконавчого документа без прийняття до виконання перервало строк його пред`явлення до виконання.

42. З огляду на висновки, наведені у цій постанові, з метою узгодження практики різних підрозділів Верховного Суду щодо застосування положень Закону № 1404-VIII про переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 240/10258/19, про те, що повернення виконавчого документа без прийняття до виконання перериває строк його пред`явлення до виконання і не позбавляє стягувача права на повторне пред`явлення виконавчого документа до виконання у межах строку, встановленого статтею 12 Закону № 1404-VIII. Такий відступ узгоджується з висновком про те, що у випадку повернення стягувачеві виконавчого документа без прийняття до виконання строк пред`явлення виконавчого документа до виконання не переривається. Цей висновок викладений, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 січня 2021 року у справі № 922/5723/14.

43. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча би в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 42)).

44. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 43) і № 727/2878/19 (пункт 40), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 44), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 31), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.20), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 40), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 92), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 36), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 67), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 43)).

45. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що згадані у касаційній скарзі постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 29 жовтня 2020 року у справі № 916/922/16 і Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2021 року у справі № 303/2642/20 стосуються інших ситуацій, ніж та, щодо якої 22 вересня 2021 року у справі № 240/10258/19 прийняв постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

45.1. За обставинами справи № 916/922/16 13 липня 2016 року господарський суд видав наказ про стягнення заборгованості; 28 вересня 2016 року стягувач пред`явив цей наказ до примусового виконання; 27 грудня 2016 року державний виконавець закінчив виконавче провадження з виконання цього наказу у зв`язку з визнанням боржника банкрутом на підставі пункту 7 частини першої статті 49 Закону № 606-XIV; 15 січня 2019 року господарський суд постановив ухвалу про припинення банкрутства боржника; 29 травня 2019 року стягувач звернувся до господарського суду із заявою про направлення наказу; 24 липня 2019 року господарський суд повідомив стягувача, що у матеріалах справи відсутній цей наказ; у листопаді 2019 року стягувач подав заяву про видачу дубліката виконавчого документа.

У постанові від 29 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду виснував, що «оскільки у цій справі на момент набрання чинності Законом № 1404-VIII строк пред`явлення наказу … не сплинув та був встановлений до 28 вересня 2017 року (з огляду на переривання строку у зв`язку з пред`явленням наказу до виконання 28 вересня 2016 року) … на цей наказ поширюється вимога про збільшення строку для його пред`явлення до виконання до трьох років» (пункт 87 постанови); «строк повторного пред`явлення має розпочинатися з моменту скасування відповідної заборони, тобто з моменту закриття (припинення) провадження у справі про банкрутство боржника» (пункт 117 постанови); «перебіг трирічного строку пред`явлення наказу … розпочався з наступного дня після закриття (припинення) провадження у справі про банкрутство, а саме з 15 січня 2019 року, та спливає … 16 січня 2022 року» (пункт 122 постанови).

45.2. За обставинами справи № 303/2642/20 17 квітня 2013 року міськрайонний суд видав виконавчий лист про стягнення кредитної заборгованості, а 24 листопада 2017 року державний виконавець повернув стягувачу цей лист на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII. Саме тому у постанові від 27 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що строк пред`явлення виконавчого документа до виконання перервався.

(2.3) Щодо інших доводів стягувача

46. Стягувач у касаційній скарзі зазначив, що суд першої інстанції за одне засідання розглянув скаргу на дії виконавиці, чим позбавив стягувача можливості надати заперечення (порушив частини третю, п`яту, шосту статті 128 ЦПК України).

47. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою (частина друга статті 128 ЦПК України).

48. Неявка стягувача, боржника, державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги, не перешкоджають її розгляду (частина друга статті 450 ЦПК України).

49. Суд першої інстанції частково задовольнив скаргу на дії виконавиці за відсутності стягувача. У підрозділі касаційної скарги «Щодо порушення норм процесуального права» стягувач зауважив, що, зазначивши вказане в ухвалі, «фактично в одне судове засідання суддя розглянула скаргу ОСОБА_1 , задовольнила її, не надавши можливість сторонам надати свої заперечення», що призвело «до винесення передчасно ухвали про часткове задоволення скарги» на дії виконавиці.

50. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що не кожне допущене судом порушення процедури може істотно впливати на права учасників справи та тягнути порушення гарантій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Крім того, за змістом цієї статті більшість процесуальних порушень, допущених на одній стадії цивільного процесу, можна виправити на іншій його стадії.

51. Суд апеляційної інстанції розглянув апеляційні скарги стягувача та виконавиці у відкритому судовому засіданні, за наслідками якого прийняв постанову. Тому стягувач мав можливість висловити свої доводи стосовно необґрунтованості скарги на дії виконавиці в апеляційній скарзі та використав цю можливість (а. с. 70-72), а далі не з`явився на судове засідання. Крім того, у касаційній скарзі він не аргументував, що мав вагомий аргумент для заперечення проти скарги на дії виконавиці, на який зміг би відповісти тільки суд першої інстанції і не зміг би апеляційний суд. Тому необґрунтованим є довід стягувача про те, що він не мав можливості надати заперечення проти скарги на дії виконавиці.

52. Стягувач мотивував касаційну скаргу тим, що скаржник не зазначив і не обґрунтував, коли саме він дізнався про порушення його прав у зв`язку з відкриттям виконавчого провадження виконавицею; не навів доказів і фактів, що дають підстави вважати, що він звернувся до суду зі скаргою у встановлений частиною першою статті 449 ЦПК України строк. Аналогічні аргументи стягувач зазначив і в апеляційній скарзі.

53. Скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права або свободи. Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом (пункт «а» частини першої, частина друга статті 449 ЦПК України).

54. 1 листопада 2021 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська постановив ухвалу, згідно з якою, зокрема, поновив скаржнику строк для подання скарги на дії виконавиці. Мотивував тим, що цей строк скаржник пропустив з поважних причин. Стягувач в апеляційній скарзі не навів аргументів про неправомірність поновлення такого строку судом першої інстанції. Лише стверджував, що скаржник не пояснив, коли саме дізнався про порушення його прав у зв`язку з відкриттям виконавчого провадження виконавицею та не обґрунтував, що звернувся до суду зі скаргою на її дії у встановлений ЦПК України строк. На судове засідання до суду апеляційної інстанції представник стягувача не з`явився. Апеляційний суд залишив вказану ухвалу суду першої інстанції без змін. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком погоджується.

(3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(3.1) Щодо суті касаційної скарги

55. З огляду на наведену оцінку аргументів стягувача та висновки судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою.

56. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).

57. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України).

58. Оскільки касаційна скарга є необґрунтованою, ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду слід залишити без змін.

(4) Висновок щодо застосування норм права

59. Строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі: 1) пред`явлення виконавчого документа до виконання; 2) надання судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, відстрочки або розстрочки виконання рішення. У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника - з дня закінчення строку дії відповідної заборони (частини четверта та п`ята статті 12 Закону № 1404-VIII).

60. Повернення виконавчого документа без прийняття до виконання з підстав, визначених у частині четвертій статті 4 та у частині третій статті 5 Закону № 1404-VIII, не перериває строк пред`явлення такого документа до виконання.

Керуючись частиною першою статті 400, частиною першою статті 402, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

п о с т а н о в и л а:

1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» залишити без задоволення.

2. Ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 1 листопада 2021 рокута постанову Дніпровського апеляційного суду від 5 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді:І. В. Григор`єваГ. Р. Крет М. І. ГрицівО. Б. Прокопенко Ж. М. ЄленінаЛ. І. Рогач І. В. ЖелєзнийО. М. Ситнік Л. Й. КатеринчукВ. М. Сімоненко К. М. ПільковІ. В. Ткач С. П. Штелик

Джерело: ЄДРСР 108930839

Бажаєте бути в курсі важливих змін в законодавстві України? Підписуйтесь на канал і запрошуйте друзів:
https://bit.ly/2G12dHy

??✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

➡️ Підписатись https://t.me/+Ug5cImH9DexxvTtU

Справа № 640/11442/22 Суддя першої інстанції: Катющенко В.П.

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 лютого 2023 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Горяйнова А.М.,

суддів - Файдюка В.В. та Шелест С.Б.,

за участю секретаря - Ворони Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційні скарги ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року про повернення позовної заяви та на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України та Солом`янського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправними та скасування постанов,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправними та скасувати:

- постанову старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві Махової Д.А. про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні № 42723123 від 03 червня 2016 року;

- постанову старшого державного виконавця Солом`янського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Марків Я.Є. про відкриття виконавчого провадження № 69385329 від 12 липня 2022 року.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року позовну заяву в частині вимог про визнання протиправною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні № 42723123 від 03 червня 2016 року було повернуто позивачу.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року у задоволенні іншої частини позовних вимог було відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями, позивач подав апеляційні скарги, в яких просить скасувати ухвалу суду від 08 вересня 2022 року про повернення позовної заяви та рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року.

Позивач просить скасувати ухвалу суду від 08 вересня 2022 року та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, посилаючись на те, що пропустив строк звернення до суду з позовною вимогою про визнання протиправною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору від 03 червня 2016 року з поважної причини. Наголошує на тому, що до пред`явлення такої постанови до виконання вона не порушувала законних прав та інтересів боржника і підстави для її оскарження в судовому порядку були відсутні.

Вимога апеляційної скарги про скасування рішення суду від 20 вересня 2022 року і прийняття нової постанови про задоволення адміністративного позову ґрунтується на тому, що стягнення виконавчого збору без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створює умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

Міністерство юстиції України подало відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу суду від 08 вересня 2022 року про повернення позовної заяви, в якому зазначило, що позовну заяву подано після спливу шести років після прийняття постанови про стягнення виконавчого збору від 03 червня 2016 року у виконавчому провадженні № 42723123.

Представник відповідача - Міністерства юстиції України, заперечувала проти апеляційної скарги і просила суд відмовити в її задоволенні, посилаючись на те, що суд постановив законні й обґрунтовані ухвалу та рішення, а підстави для їх зміни чи скасування відсутні.

Позивач та інший відповідач були належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, проте явку своїх представників у судове засідання не забезпечили та причини неявки суду не повідомили. За таких обставин колегія суддів, керуючись ч. 2 ст. 313 КАС України, вирішила розглядати справу за відсутності представників зазначених осіб.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Міністерства юстиції України, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року залишити без задоволення, а апеляційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року - задовольнити, скасувати зазначене рішення і прийняти нову постанову про задоволення адміністративного позову, виходячи з такого.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Положеннями п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України передбачено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Справа за адміністративним позовом ОСОБА_1 належить до категорії термінових справ, передбачених ст. 287 КАС України, та підлягає розгляду з урахуванням особливостей, передбачених параграфом 2 глави 11 КАС України.

Судом встановлено та сторонами справи не заперечується, що у провадженні Відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС перебувало виконавче провадження № 42723123, яке відкрито на виконання виконавчого листа № 2-2839/12, виданого Солом`янським районним судом м. Києва 25 квітня 2013 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дочірній банк Сбербанку росії» заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії № 07-12-07/ФО від 25 грудня 2007 року в сумі 8071796 грн 06 коп.

В рамках зазначеного виконавчого провадження старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві Махової Д.А. було винесено постанову про стягнення виконавчого збору від 03 червня 2016 року. Згідно з вказаною постановою з ОСОБА_1 належало стягнути виконавчий збір у розмірі 807179 грн 60 коп.

Державним виконавцем 10 січня 2022 року винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа).

Листом від 10 січня 2022 року № 42723123/20-1/9 Відділ примусового виконання рішень Департаменту ДВС з метою додержання правил підвідомчості та вимог щодо місця виконання рішення направив до Солом`янського відділу ДВС у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) копії постанов про стягнення виконавчого збору від 03 червня 2016 року та про повернення виконавчого документа стягувачу від 10 січня 2022 року у рамках виконавчого провадження № 42723123 для подальшого виконання відповідно до ст.ст. 3, 24, 26, 27, 40 Закону України «Про виконавче провадження».

У вказаному листі також зазначено, що залишок нестягнутого виконавчого збору, що підлягає стягненню за постановою, складає 698794 грн 23 коп.

Постановою старшого державного виконавця Солом`янського відділу ДВС у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Марків Я.Є. від 12 липня 2022 року відкрито виконавче провадження № 69385329 з примусового виконання постанови про стягнення виконавчого збору від 03 червня 2016 року № 42723123.

Згідно з вказаною постановою з ОСОБА_1 підлягає стягненню виконавчий збір у розмірі 807179 грн 60 коп.

Не погоджуючись із постановою про стягнення виконавчого збору від 03 червня 2016 року № 42723123 та з постановою про відкриття виконавче провадження № 69385329 від 12 липня 2022 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом про визнання їх протиправними і скасування.

Приймаючи рішення про повернення позовної заяви ОСОБА_1 в частині вимог про визнання протиправною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні № 42723123 від 03 червня 2016 року, суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду з цієї позовною вимогою без поважної причини.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 287 КАС України позовну заяву у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.

Враховуючи, що постанову про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні № 42723123 прийнято 03 червня 2016 року, а позовну заяву подано 22 липня 2022 року, суд першої інстанції прийшов до висновку про пропуск строку звернення до суду та ухвалою суду від 01 серпня 2022 року залишив позовну заяву без руху.

ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про поновлення строку звернення до суду, в якій зазначив, що боргові питання зі стягувачем вирішив мирним шляхом і був впевнений, що за відсутності фактичного виконання судового рішення в примусовому порядку, відсутні також підстави для нарахування і стягнення виконавчого збору. Наголошує на тому, що у межах строку, передбаченого п. 1 ч. 2 ст. 287 КАС України, не виникло підстав для її скасування.

Надаючи оцінку зазначеним доводам, суд першої інстанції зазначив, що подана позивачем заява про поновлення строку не містить обґрунтувань причин та обставин, що були перешкодою звернутись до суду з позовом. Суд першої інстанції, зокрема, врахував, що позивач ознайомлювався з матеріалами виконавчого провадження до 10 січня 2022 року. Крім того під час виконавчого провадження № 42723123 з позивача стягнуто частину виконавчого збору в розмірі 108385 грн 37 коп.

Колегія суддів погоджується, що наведені судом першої інстанції обставини вказують на те, що ОСОБА_1 було відомо про наявність виконавчого провадження № 42723123, він не був позбавлений можливості ознайомитися з постановою про стягнення виконавчого збору від 03 червня 2016 року і оскаржити в судовому порядку в межах встановленого законом строку.

В апеляційній скарзі позивач не заперечує, що пропустив строк звернення до суду з вимогою про визнання протиправною і скасування зазначеної постанови. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що у десятиденний строк починаючи з 03 червня 2016 року в нього були відсутні фактичні та правові підстави для звернення до суду, адже відповідну постанову не можна було трактувати як таку, що порушує його права.

Під час апеляційного розгляду справи колегія суддів виходить із того, що за змістом доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 не заперечує, що постанова про стягнення виконавчого збору від 03 червня 2016 року у виконавчому провадженні № 42723123 була винесена у повній відповідності до вимог ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження». Позивач фактично не погоджується з тим, у який спосіб зазначену постанову було реалізовано органом ДВС після закінчення виконавчого провадження № 42723123 згідно з постановою про повернення виконавчого документа стягувачу.

Обставини, на які посилається ОСОБА_1 , не можуть бути підставою для поновлення строку звернення до суду з позовом про оскарження постанови про стягнення виконавчого збору від 03 червня 2016 року, натомість можуть бути перевірені судом у межах спору, де предметом оскарження будуть рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця, спрямовані на виконання цієї постанови.

З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції постановив законну і обґрунтовану ухвалу про повернення позовної заяви ОСОБА_1 у відповідній частині вимог та не вбачає підстав для її скасування.

Отже, апеляційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року про повернення позовної заяви є необґрунтованою і не підлягає задоволенню.

Перевіряючи обґрунтованість апеляційної скарги позивача на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року, колегія суддів враховує, що спірні правовідносини регулюються Законом України «Про виконавче провадження», а також Інструкцією з організації примусового виконання рішень, що затверджена наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (далі - Інструкція).

У межах цього спору ОСОБА_1 оскаржує постанову про відкриття виконавчого провадження № 69385329 від 12 липня 2022 року щодо стягнення виконавчого збору в розмірі 807179 грн 60 коп.

Обґрунтовуючи таку позовну вимогу, позивач посилається на відсутність підстав, передбачених ч. 2 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження», для стягнення виконавчого збору, адже фактичного виконання судового рішення не відбулося. Натомість виконавчий лист було повернуто до суду за заявою стягувача.

ОСОБА_1 наполягає на тому, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми за виконавчим листом та зазначав, що аналогічна правова позиція вкладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18.

Перевіряючи наявність підстав для врахування правової позиції Верховного Суду щодо застосування вказаних ч. 2 ст. 27 та ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження», сформованої при вирішенні зазначених позивачем справ, а також обґрунтованість висновку суду першої інстанції про те, що підставою для стягнення виконавчого збору є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми, колегія суддів враховує такі обставини.

Положеннями ч. 1 ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV було передбачено стягнення виконавчого збору в розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.

З 05 жовтня 2016 року набув чинності Закон України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон України «Про виконавче провадження»). Відповідно до ч. 2 ст. 27 вказаного Закону виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 03 липня 2018 року № 2475-VIII, який набув чинності 28 серпня 2018 року, до ч. 2 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» були внесені зміни, згідно з якими виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Отже, на час прийняття постанови старшого державного виконавця від 03 червня 2016 року про стягнення виконавчого збору закон, що визначає порядок примусового виконання судових рішень, передбачав стягнення виконавчого збору в розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню за виконавчим документом. І лише у період з 05 жовтня 2016 року по 28 серпня 2018 року Закон України «Про виконавче провадження» передбачав стягнення виконавчого збору в розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута.

Колегія суддів наголошує на тому, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18 викладена правова позиція щодо застосування ч. 2 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» саме у редакції, що діяла в період з 05 жовтня 2016 року по 28 серпня 2018 року.

Відтак висновки Верховного Суду, що викладені у вказаній постанові, не можуть бути враховані під час розгляду і вирішення адміністративного позову ОСОБА_1 .

Керуючись ч. 2 ст. 308 КАС України, колегія суддів вважає необхідним перевірити правильність застосування старшим державним виконавцем Солом`янського відділу ДВС у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Марків Я.Є. також інших положень Закону України «Про виконавче провадження» під час винесення постанови про відкриття виконавчого провадження № 69385329 від 12 липня 2022 року.

Згідно з п. 9 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо виконавчий документ не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем.

Перелік рішень, що підлягають примусовому виконанню, визначений у ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 3 вказаного Закону примусовому виконанню рішення підлягають, зокрема, постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору.

Загальний порядок визначення розміру та стягнення виконавчого збору закріплений у ст.ст. 27, 40, 45 Закону України «Про виконавче провадження».

За змістом зазначених норм права постанова про стягнення виконавчого збору може бути винесена державним виконавцем одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження, а також після винесення постанови про його закінчення і для кожної з таких постанов про стягнення виконавчого збору Законом України «Про виконавче провадження» встановлено окремий порядок виконання.

Відповідно до ч.ч. 1-4, 6 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. За примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.

Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

У разі наступних пред`явлень державному виконавцю до виконання виконавчого документа виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання.

Правила розподілу стягнутих з боржника грошових сум визначені у ст. 45 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до ч. 1 ст. 45 вказаного Закону розподіл стягнутих виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) здійснюється у такій черговості: 1) у першу чергу повертається авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій; 2) у другу чергу компенсуються витрати виконавчого провадження, не покриті авансовим внеском стягувача; 3) у третю чергу задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми або основна винагорода приватного виконавця пропорційно до фактично стягнутої з боржника суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів); 4) у четверту чергу стягуються штрафи, накладені виконавцем відповідно до вимог цього Закону, та виконавчий збір або основна винагорода за виконавчими документами про стягнення аліментів.

Положеннями ч. 2 ст. 45 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII передбачено, що розподіл грошових сум у черговості, зазначеній у частині першій цієї статті, здійснюється в міру їх стягнення.

Згідно з ч. 3 ст. 40 вказаного Закону у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Зазначені норми права у своїй сукупності вказують на те, що відкриваючи виконавче провадження, державний виконавець одночасно виносить постанову, якою визначає суму виконавчого збору, що підлягає стягненню з боржника.

У разі, якщо виконавчий документ передбачає, зокрема, стягнення коштів з боржника, виконавчий збір перераховується до бюджету в міру стягнення відповідних сум та з урахуванням черговості їх розподілу.

Якщо на час повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої, зокрема, п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий збір не стягнуто або стягнуто не у повному обсязі, державний виконавець виносить постанову, в якій визначає суму, що належить стягнути.

Таким чином постанова про стягнення виконавчого збору, винесена одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, підлягає виконанню в порядку, визначеному ст. 45 Закону України «Про виконавче провадження». Натомість рішенням, що підлягає примусовому виконанню, в розумінні п. 5 ч. 1 ст. 3 вказаного Закону є саме постанова про стягнення виконавчого збору, винесена згідно з ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження».

Отже, після винесення 10 січня 2022 року постанови про повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» (стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа), державний виконавець згідно з ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» повинен був також винести постанову про стягнення виконавчого збору.

При винесенні такої постанови належить врахувати відомості, які викладені в листі Відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС від 10 січня 2022 року № 42723123/20-1/9, а саме - про те, що частину суми виконавчого збору, визначеної постановою від 03 червня 2016 року, вже було стягнуто в ході виконавчого провадження і залишок коштів, які залишились нестягнутими, складає 698794 грн 23 коп.

Саме постанова, винесена відповідно до ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження», підлягатиме примусовому виконанню.

Натомість постановою старшого державного виконавця від 12 липня 2022 року відкрито виконавче провадження № 69385329 з метою примусового виконання постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні № 42723123 від 03 червня 2016 року, для виконання якої встановлено інший порядок.

Зазначені обставини у своїй сукупності вказують на те, що постанова про відкриття виконавчого провадження № 69385329 від 12 липня 2022 року є протиправною і підлягає скасуванню.

З огляду на викладене колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року залишити без задоволення, а апеляційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року - задовольнити, скасувати зазначене рішення і прийняти нову постанову про задоволення адміністративного позову.

Згідно з ч. 4 ст. 272 КАС України судові рішення суду апеляційної інстанції у справах, визначених статтями 280, 281, 287 та 288 цього Кодексу, можуть бути оскаржені до суду касаційної інстанції.

Відповідно до пп.пп. б, в п. 4 ч. 1 ст. 322 КАС України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини, в якій серед іншого зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Правила розподілу судових витрат визначені у ст. 139 КАС України. Згідно з абз. 1 ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При зверненні до суду з позовною заявою із вимогою про визнання протиправною та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження (позовом, який містить одну позовну вимогу немайнового характеру), позивач сплатив судовий збір у розмірі 992 грн 40 коп, а при зверненні з апеляційною скаргою - 1488 грн 60 коп. Загальна сума сплаченого судового збору - 2481 грн 00 коп.

Зазначена сума судового збору підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, на виконанні в якого перебуває виконавче провадження № 69385329, на користь позивача.

Керуючись ст.ст. 139, 160, 229, 242, 257, 268, 272, 287, 308, 310, 316, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року про повернення позовної заяви - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року - задовольнити.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 вересня 2022 року - скасувати.

Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Солом`янського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Марків Я.Є. про відкриття виконавчого провадження № 69385329 від 12 липня 2022 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Солом`янського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 судові витрати на сплату судового збору в розмірі 2481 (дві тисячі чотириста вісімдесят один) грн 00 коп.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя А.М. Горяйнов 

Судді В.В. Файдюк 

С.Б. Шелест

https://reyestr.court.gov.ua/Review/108914786

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2022 року м. Київ

№ 320/4830/22

Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Панової Г.В. розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Кагарлицького відділу державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ)

про визнання протиправною та скасування постанови,

В С Т А Н О В И В:

До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Кагарлицького відділу державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), в якому просить суд скасувати постанову державного виконавця Кагарлицького відділу державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Литвин Яни Вікторівни про стягнення виконавчого збору від 15 лютого 2022 року в рамках виконавчого провадження № 52527518.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що дії державного виконавця щодо винесення постанови про стягнення виконавчого збору є незаконними, а сама постанова про стягнення виконавчого збору від 15 лютого 2022 року є такою, що суперечить вимогам чинного законодавства та підлягає скасуванню, з огляду на те, що фактично суми заборгованості Кагарлицьким відділом державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) не було стягнуто в рамках виконавчого провадження № 52527518. Також позивач зауважив, що державний виконавець вираховує суму виконавчого збору не з фактично стягнутої суми боргу, а із загальної суми, яка підлягала стягненню з боржника, що суперечить нормативно-правовим вимогам, які регулюють порядок стягнення виконавчого збору.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 07.06.2022 відкрито провадження у справі та ухвалено її розгляд здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Разом з тим, вказаною ухвалою суд витребував у Відділу державної виконавчої служби у м. Біла Церква Білоцерківського району Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (адреса знаходження: 09112, Київська область, місто Біла Церква, бульвар Олександрійський, будинок 94) належним чином завірені копії матеріалів виконавчого провадження № 52527518 з примусового виконання виконавчого листа № 368/487/14-ц, виданого 10 серпня 2016 року Кагарлицьким районним судом Київської області про стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованості за кредитним договором в сумі 519 294,97 грн. та судові витрати в сумі 7 673,40 грн. (боржник - ОСОБА_1 ).

Також суд запропонував відповідачу подати до суду відзив на позовну заяву протягом п`яти днів з дня отримання ухвали про відкриття провадження у справі.

Копія ухвали суду від 07.06.2022 було направлено відповідачу на електронну адресу та відповідно до відомостей звіту про доставку електронного листа від 08.06.2022 доставлено відповідачу.

Приписами частини першої - другої статті 175 Кодексу адміністративного судочинства України обумовлено що, у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, відповідач має право надіслати: 1) суду - відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову; 2) позивачу, іншим відповідачам, третім особам - копію відзиву та доданих до нього документів.

У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Відповідач своїм правом про надання письмового відзиву не скористався, будь-яких письмових пояснень по суті спору не надав.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

З матеріалів справи вбачається, що 05.10.2016 заступником начальника Кагарлицького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 52527518 з примусового виконання виконавчого листа № 368/487/14-ц, виданого 10.08.2016 Кагарлицьким районним судом Київської області про стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованості за кредитним договором в сумі 519 294,97 грн. та судові витрати в сумі 7 673,40 грн. (боржник - ОСОБА_1 ).

Як вбачається з матеріалів справи, Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02.09.2016 у справі № 368/487/14-ц відкрито касаційне провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_2 подану представником ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Київської області від 02 червня 2016 року.

Також суд задовольнив клопотання представника ОСОБА_2 Пушка Сергія Володимировича про зупинення виконання рішення апеляційного суду Київської області від 02 червня 2016 року. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зупинив виконання рішення апеляційного суду Київської області від 02 червня 2016 року до закінчення касаційного провадження.

Постановою головного державного виконавця Кагарлицького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Качанюк Ольги Володимирівни від 12.12.2016 про зупинення виконавчого провадження було зупинено виконавче провадження №52527518 з примусового виконання виконавчого листа №368/487/14-ц, виданого 10.08.2016 Кагарлицьким районним судом Київської області про стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованості за кредитним договором в сумі 519 294,97 грн. та судові витрати в сумі 7 673,40 грн, до розгляду справи по суті.

Постановою головного державного виконавця Кагарлицького районного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Качанюк Ольгою Володимирівною про прийняття виконавчого провадження від 08.10.2020 ВП № 52527518 прийнято до виконання виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 368/487/14-ц, виданого 10.08.2016 Кагарлицьким районним судом Київської області про стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованості за кредитним договором в сумі 519 294,97 грн. та судові витрати в сумі 7 673,40 грн.

15.02.2022 державним виконавцем Кагарлицького відділу державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Литвин Яною Вікторівною прийнято постанову про поновлення вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні ВП № 52527518.

Того ж дня, державним виконавцем Кагарлицького відділу державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Литвин Яною Вікторівною винесено постанову про арешт коштів боржника ВП № 52527518.

Крім того, 15.02.2022 в рамках виконавчого провадження № 52527518 державним виконавцем Кагарлицького відділу державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Литвин Яною Вікторівною прийнято постанову про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 52 696,83 грн. В описовій частині вказаної постанови державним виконавцем зазначено, що виконавчий збір це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем вищевказаної постанови про стягнення виконавчого збору від 15.02.2022 ВП № 52527518, позивач звернулася до суду з позовом про визнання її протиправною та скасування, з приводу чого суд зазначає таке.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначені Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII (далі - Закон № 1404).

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону № 1404 (в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних відносин) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною першою статті 5 Закону № 1404 передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Приписами пункту 1 частини першої статті 3 Закону № 1404 обумовлено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.

Пунктом 1 частини першої статті 26 Закону № 1404 передбачено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Частиною п`ятою статті 26 Закону № 1404 визначено, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

Частиною першою, другою статті 27 Закону № 1404 ( в редакція, яка була чинна станом на час відкриття виконавчого провадження) обумовлено, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Як встановлено судом, 05.10.2016 заступником начальника Кагарлицького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №52527518 з примусового виконання виконавчого листа № 368/487/14-ц, виданого 10.08.2016 Кагарлицьким районним судом Київської області про стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованості за кредитним договором в сумі 519 294,97 грн. та судові витрати в сумі 7 673,40 грн. (боржник - ОСОБА_1 ).

З змісту вказаної постанови вбачається, шо боржнику запропоновано добровільно виконати вимоги виконавчого документа: сплатити борг в розмірі 526968,37 грн. до 12.10.2016 року № 37310134767228 код 34767228 банк Державна казначейська служба України м. Київ МФО 820172 одержувач: Кагарлицький районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області і обов`язково надати до відділу квитанцію. У випадку отримання постанови про відкриття виконавчого провадження пізніше зазначеного терміну, для відкладення провадження виконавчих дій, надати до відділу конверт в якому надіслано постанову. Крім того, боржника повідомлено, що при невиконанні рішення в наданий для добровільного виконання строк виконати його в примусовому порядку зі стягненням з боржника виконавчого збору та витрат, пов`язаних з провадженням виконавчих дій.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 03.07.2018 № 2475-VIII, який набрав чинності з 28.08.2018, було внесено зміни до частини другої статті 27 Закону № 1404.

Так, згідно з частиною другою статті 27 Закону № 1404 (в редакції Закону № 2475) виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

У позовній заяві позивач зазначив, що державним виконавцем не було стягнуто з боржника на користь стягувача суми коштів у розмірі, який би становив 52 696,83 грн. як 10 % від стягнутої суми за виконавчим листом № 368/487/14-ц, виданого 10 серпня 2016 року Кагарлицьким районним судом Київської області. Так, позивач наголошував, що жодних документів, які б вказували на стягнення коштів при виконанні виконавчого листа №368/487/14-ц, виданого 10 серпня 2016 року Кагарлицьким районним судом Київської області, матеріали виконавчого провадження не містять, з приводу чого суд зазначає таке.

З аналізу норм Закону №1404 у редакції, що діяла до 28.08.2018, слідує, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення із боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.

Законом № 2475 внесені зміни до статті 27 Закону № 1404, які набрали чинності з 28 серпня 2018 року, і виходячи із цих змін виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України у рішенні від 09 лютого 1999 року в справі №1-7/99 (про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) надав офіційне тлумачення частини першої статті 58 Конституції України та вказав, що положення цієї норми про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Відтак, приписи статті 27 Закону № 1404 у редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року, зменшували відповідальність позивача як боржника у порівнянні з нормами статті 27 Закону № 1404 у редакції, чинній після 28 серпня 2018 року, оскільки розмір виконавчого збору обраховувався як 10 відсотків від фактично стягнутої суми, а не з суми, що підлягає примусовому стягненню.

Оскільки внесені Законом № 2475 зміни до статті 27 Закону № 1404 погіршили становище боржника, а виконавчою службою фактично не стягнуто з нього коштів за виконавчим листом у повному обсязі, суд вважає, що правові підстави для стягнення з боржника виконавчого збору у визначеному державним виконавцем у спірній постанові розмірі відсутні.

Щодо посилань позивача на постанову Великої Палати Верховного Суду у постанові від 11.03.2020 у справі № 2540/3203/18, то висловлена Судом у вказаному судовому рішенні позиція стосується правовідносин, що виникли до внесення змін до статті 27 Закону № 1404, а тому не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Аналогічний правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 21.10.2021 у справі № 420/4279/19. Так, у пункті 57 цієї постанови колегія суддів дійшла висновку про помилковість тверджень представника позивачки про необхідність застосування до спірних правовідносин правової позиції щодо застосування статті 27 Закону № 1404-VІІІ, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.03.2020 у справі № 2540/3203/18, оскільки у наведеній справі розглядалося питання застосування положень статті 27 Закону № 1404-VІІІ у редакції, що діяла до 28.08.2018 року, що, у свою чергу, унеможливлює застосування таких позицій до спірних правовідносин у цій справі, які виникли після внесення змін Законом № 2475-VIII до статті 27 Закону № 1404-VІІІ.

Згідно з частиною п`ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Враховуючи вказане, суд дійшов всновку про наявність підстав для скасування постанови державного виконавця Кагарлицького відділу державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Литвин Яни Вікторівни про стягнення виконавчого збору від 15 лютого 2022 року в рамках виконавчого провадження № 52527518.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона. Водночас, відповідно до частини другої статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Тобто, законодавець в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, покладає саме на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності, спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів та довести його недобросовісність.

На виконання цих вимог відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не надав суду жодних доказів, які спростовували б твердження позивача, не надав доказів на підтвердження стягнення всієї суми заборгованості за виконавчим документом при примусовому виконанню виконавчого листа, а відтак, не довів правомірності своїх дій та рішень.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування Vобставин, про які стверджує інша сторона.

Оцінюючи фактичні дані, матеріали справи, а також встановлені судом факти порушення відповідачем порядку проведення виконавчих дій, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до вимог ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Під час звернення до суду позивачем сплачено судовий збір в сумі 992,40 грн., що підтверджується квитанцією від 23.05.2022 № 9383-0472-6297-1774, оригінал якого знаходиться в матеріалах адміністративної справи.

Відтак, зважаючи на задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору на суму 992,40 грн підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача як суб`єкта владних повноважень.

Керуючись статтями 9, 14, 71, 77, 90, 143, 243-246, 250, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Скасувати постанову державного виконавця Кагарлицького відділу державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Литвин Яни Вікторівни про стягнення виконавчого збору від 15 лютого 2022 року в рамках виконавчого провадження № 52527518.

3. Стягнути на користь ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у сумі 992 (дев`ятсот дев`яності дві) грн. 40 коп. за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень Кагарлицького відділу державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (ідентифікаційний код: 34767228; місцезнаходження: 09200, Київська область, м. Кагарлик, вул. Кооперативна, 19).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення .

Суддя Панова Г. В.

Джерело: ЄДРСР 107331236