Вся активность

Справа № 451/486/24 Провадження № 3/451/320/24 ПОСТАНОВА іменем України 10 квітня 2024 року місто Радехів Суддя Радехівського районного суду Львівської області Куцик-Трускавецька О.Б., розглянула матеріали, які надійшли з ІНФОРМАЦІЯ_1 про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця АДРЕСА_1 , з вищою освітою, одруженого, начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , за частиною 2 статті 172-14 КУпАП, установила: Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення серії ЛВ №16 від 09 квітня 2024 року, 31.01.2024 громадянин ОСОБА_2 самостійно прибув до ІНФОРМАЦІЯ_3 з метою уточнення військово-облікових даних та зарахування на спеціальний військовий облік у зв`язку з бронюванням від призову на військову службу під час мобілізації, згідно наказу Міністерства економіки України від 18.08.2023 №11462. Так, прибувши до ІНФОРМАЦІЯ_3 31.01.2024 громадянин ОСОБА_2 надав посадовим особам вказаного РТЦК та СП витяг з наказу Мінекономіки про бронювання військовозобов`язаного від 18.08.2023 №11462 та повідомив, що бажає оновити військово-облікові дані, для зарахування його на спеціальний військовий облік. В ході звірки військово-облікових даних посадовими особами ІНФОРМАЦІЯ_3 встановлено, що відповідно даних державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів громадянин ОСОБА_2 перебуває в розшуку ІНФОРМАЦІЯ_3 . Цього ж дня, 31.01.2024 громадянина ОСОБА_2 направлено на проходження ВЛК згідно направлення від 31.01.2024 №2/950. В період з 31.01.2024 по 01.02.2024 громадянин ОСОБА_2 проходив ВЛК та 01.02.2024 отримав довідку ВЛК 01.02.2024 №2/942, згідно якої останній визнаний придатним до військової служби. 02.02.2024 громадянину ОСОБА_2 видано повістку на відправку у команді № НОМЕР_2 з вимогою з`явитись 02.02.2024 о 14:00 до ІНФОРМАЦІЯ_3 , проте від отримання даної повістки останній відмовився, про що було складено Акт відмови від отримання повістки від 02.02.2024 №1059, надавати пояснення громадянин ОСОБА_2 відмовився. 02.02.2024 начальником ІНФОРМАЦІЯ_3 підполковником ОСОБА_1 громадянина ОСОБА_2 включено в список для видання наказу про призов військовозобов`язаних. Згідно даного списку, відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №65/2022, начальник ІНФОРМАЦІЯ_3 видав наказ від 02.02.2024 №92, «Про призов та відправку у військові частини військовозобов`язаних (резервістів), призваних під час загальної мобілізації», відповідно до якого громадянина ОСОБА_2 02.02.2023 було призвано на військову службу під час мобілізації. В свою чергу, під час проведення перевірки, з метою підтвердження або спростування факту бронювання від призову на військову службу під час мобілізації громадянина ОСОБА_2 , Військовою службою правопорядку направлено відповідний запит від 13.02.2024 №674/1/1621 до ТОВ «Молочна компанія «Галичина»», щодо отримання відомостей стосовно бронювання останнього. За результатами опрацювання відповіді ТОВ «Молочна компанія «Галичина»» встановлено, що згідно Порядку бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 27.01.2023 №76 (далі - Порядок), громадянин ОСОБА_2 був включений до списку військовозобов`язаних, які пропонуються до бронювання на період мобілізації та на воєнний час ТОВ «Молочна компанія «Галичина»». В подальшому, відповідно до Порядку, вищезгаданий Список погоджено Генеральним штабом Збройних Сил України (наказ Генерального штабу Збройних Сил України від 17.08.2023 №300/1/С/22510). У зв`язку з чим, згідно наказу Міністерства економіки України від 18.08.2023 №11462 громадянин ОСОБА_2 отримав відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на період з 18.08.2023 по 17.02.2024. Відповідно, директором ТОВ «Молочна компанія «Галичина»» громадянину ОСОБА_2 надано Витяг з наказу Мінекономіки про бронювання військовозобов`язаного, що згідно абз. 4 ст. 11 Порядку є підтвердженням надання військовозобов`язаному відстрочки. Однак, у порушення вищевказаних вимог Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Порядку бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.2023 №76, достеменно володіючи інформацією про наявність у громадянина ОСОБА_2 витягу з наказу Мінекономіки про його бронювання від 18.08.2023 №11462, який згідно абз. 4 ст. 11 Порядку бронювання військовозобов`язаних за списком військовозобов`язаних під час дії воєнного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 27.01.2023 №76 що є документом, який підтверджує надання військовозобов`язаному відстрочки, начальник ІНФОРМАЦІЯ_3 , перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1 (приміщення ІНФОРМАЦІЯ_3 ), будучи військовою службовою особою, яка обіймає посаду пов`язану із виконанням організаційно-розпорядчих обов`язків та виконує такі обов`язки за спеціальним дорученням командування, підполковник ОСОБА_1 02.02.2024 прийняв рішення про призов на військову службу під час мобілізації громадянина ОСОБА_2 , тобто вчинив дії, які явно виходять за межі наданих йому законом прав і повноважень, чим вчинив військове адміністративне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 172-14 КУпАП, а саме перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень в умовах особливого періоду (військового стану). ОСОБА_1 , будучи особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, вину у вчиненому правопорушенні визнав частково. Суддя, дослідивши протокол про військове адміністративне правопорушення та додані до нього матеріали доходить висновку, що в діях ОСОБА_1 наявний склад військового адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 172-14 КУпАП, виходячи з такого. Кодексом України про адміністративні правопорушеннявизначено форму і основні елементи змісту рішення (постанови), що приймається в конкретній справі. В ній, зокрема, повинні бути викладені всі обставини вчинення правопорушення, отримані на підставі сукупності досліджених доказів на обґрунтування наявності складу правопорушення та правильності його юридичної кваліфікації. Відповідно достатті 9КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Відповідно до положень частини 2 статті 172-14 КУпАП адміністративна відповідальність передбачена за перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень, тобто умисне вчинення дій, які явно виходять за межі наданих цій особі прав чи повноважень, вчинене в умовах особливого періоду. Відповідно до вимог статей 245, 280 та 256 КУпАП, одним із завдань провадження у справах про адміністративне правопорушення є своєчасне, всебічне, повне й об`єктивне з`ясування обставин кожної справи. Необхідно також встановити, чи вчинено правопорушення, чи винна особа у його вчиненні, а також інші обставини, які мають значення для справи. Наявним у матеріалах справи доказам суд повинен надати належну оцінку. Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 оголошено загальну мобілізацію. Саме з цим моментом відповідно до положень Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" законодавець пов`язує настання особливого періоду. Вина ОСОБА_1 у вчиненні військового адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2статті 172-14 КУпАП, окрім самого протоколу серії ЛВ №16 від 09 квітня 2024 року, доведена: повідомленням адвоката Проданець Н.В. скерованим у Західне ТУ ВСП (м. Львів) з проханням вжити заходи реагування щодо неправомірних дій працівників ІНФОРМАЦІЯ_4 ; наказом «Про бронювання військовозобов`язаних за ТОВ «МК «Галичина» від 18.08.2023 та списками військовозобов`язаних, які пропонуються для бронювання серед яких ОСОБА_2 ; відомістю видачі бланків спеціального військового обліку серед яких ОСОБА_2 ; поясненнями підполковника ОСОБА_1 та майора ОСОБА_3 по суті адміністративного правопорушення; повідомленням про кримінальне правопорушення від 14.02.2023; заявою про видачу військового квитка від 02.02.2024; тимчасовим посвідченням № НОМЕР_3 виданим військовозобов`язаному ОСОБА_2 , у тому, що він дійсно прийнятий на тимчасовий облік запасу ЗСУ за ВОС за №956241-А; довідкою військово-лікарської комісії від 06.02.2023; поіменним списком резервістів, які призвані і відправлені ІНФОРМАЦІЯ_5 від 02.02.2024, серед яких ОСОБА_2 ; списком військовозобов`язаних (резервістів) офіцерського, сержантського та солдатського складу, які перебувають на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_3 призваних та направлених в розпорядження командирів військових частин ; поіменним списком резервістів, які призвані і відправлені ІНФОРМАЦІЯ_5 від 10.02.2024, серед яких ОСОБА_2 ; повісткою на відправку ОСОБА_2 у команду НОМЕР_4 ВОС № 790. Проаналізувавши вищевказані документи, суддя доходить переконання, що вони є доказами в розумінні статті 251 КУпАП, які підтверджують існування обставин, що викладені у протоколі про військове адміністративне правопорушення, отримані у порядку, передбаченому законом, уповноваженою посадовою особою, відтак відповідають критеріям належності і допустимості. У своїй сукупності ці докази є достатніми для прийняття рішення. Доказів, які б спростовували наведені в протоколі обставини або породжували обґрунтовані сумніви у достовірності цих обставин, суду не надано. Таким чином,суддя всебічно,повно таоб`єктивно дослідившивсі обставиниподії тадодані доадміністративних матеріалівдокументи,вважає доведенимфакт вчинення ОСОБА_1 інкримінованого йомудіяння,тому йогодії правильнокваліфіковані якадміністративне правопорушення,передбачене частиною2статті 172-14 КУпАП. Призначаючи адміністративне стягнення ОСОБА_1 суддя враховує: характер вчиненого ним правопорушення; ступінь його вини у вчиненому правопорушенні, передбаченому частиною 2 статті 172-14 КУпАП, яка доведена повністю та вважає, що на ОСОБА_1 необхіднонакласти адміністративне стягнення в межах санкції частини 2 статті 172-14 КУпАП, у виді штрафу. Накладення на ОСОБА_1 такого адміністративного стягнення є необхідним для досягнення мети його застосування. З огляду на викладене та зважаючи на вимоги статті 40-1 КУпАП з особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, підлягає стягненню судовий збір на користь держави в розмірі ставки, визначеної частиною 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір». Керуючись статтями 23, 33, 36, 40-1, 283, 284 КУпАП, ст. 4 Закону України «Про судовий збір», суддя Радехівського районного суду Львівської області, постановила: ОСОБА_1 визнати винуватим у вчиненні військового адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 172-14 КУпАП і накласти стягнення у виді штрафу в розмірі 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17000 (сімнадцять тисяч) грн. Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 605 (шістсот п`ять) грн 60 коп. Постанова може бути оскаржена протягом десяти днів з дня її винесення, шляхом подання апеляційної скарги до Львівського апеляційного суду через Радехівський районний суд Львівської області. Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. СуддяО. Куцик-Трускавецька Джерело: ЄДРСР 118240168

‼️🇷🇼Незаконні бойові розпорядження можливо оскаржити у судовому порядку. Зокрема у разі неможливості виконати його за станом здоров'я, відповідно до висновку ВЛК та наявності відповідного рапорту на переведення. Більш детально про це Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Постанова 2ААС про визнання протиправним та скасування бойового розпорядження виданого військовою частиною в частині позивача у зв’язку з його станом здоров’я (обмежена придатність) - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15341-postanova-2aas-pro-viznannja-protipravnim-ta-skasuvannja-bojovogo-rozporjadzhennja-vidanogo-vijskovoju-chastinoju-v-chastini-pozivacha-u-zvjazku-z-jogo-stanom-zdorovja-obmezhena-pridatnist/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Велика палата повернулась остаточно у свій звичайний стан втрати логіки, вибіркового застосування законодавства та уникнення вирішення спорів і звичайно політичних рішень поза власною компетенцією. Єдине кого все це влаштовує так це іноземні партнери та кишенькове НАБУ після справи Князєва. До огляду увійшли позиції щодо припинення іпотеки, можливості звільнення судді за колегіальне рішення, оскарження рішення антирейдерської комісії, отримання інформації від ОСББ, розпорядження державним майном, гнучке вирішення релігійних спорів, практика ВС-ККС та ВС-КАС, тематична добірка щодо кримінальних правопорушень, пов’язаних з війною й дуже важлива справа про можливість оскарження бойового розпорядження в суді й багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-13-po-19-kvitnia-2024-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

‼️🇷🇼Хто за новим законом отримав право на відстрочку, які з'явились нові категорії та як порушені права тих хто має відстрочку за законом, що діє. 🔸Текст, підписаний Головою Верховної Ради України - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/2321654 🔸ст. 22 Конституції України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4235 🔸ст. 58 Конституції України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4359 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

Випадкові люди самоусунулись від вирішення цього принципового спору щодо можливості взагалі втручатись судам та державі у релігійні справи, якщо суди попередніх інстанцій підійшли до спору формально та відмовили у задоволені позову, то випадкові люди, прийнявши цю справу до розгляду окрім переписування тексту нічого не встановили та не прийняли. На жодне поставлене самим судом собі питання, конкретної відповіді не надано. Страх приймати рішення там де за них прийдеться нести відповідальність притаманний сьогоднішньому часу.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 3 квітня 2024 року м. Київ Справа № 906/1330/21 Провадження № 12-38гс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю. , судді-доповідача Пількова К. М. , суддів Банаська О. О. , Булейко О. Л. , Власова Ю. Л. , Воробйової І. А. , Гриціва М. І. , Єленіної Ж. М. , Желєзного І. В. , Кишакевича Л. Ю. , Короля В. В. , Кравченка С. І. , Кривенди О. В. , Мартєва С. Ю. , Погрібного С. О. , Ступак О. В. , Ткача І. В. , Ткачука О. С. , Усенко Є. А. , Шевцової Н. В. , за участю секретаря судового засідання Жураховської Т. О. , учасники справи: позивач - ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , відповідач - Бабій В. В. , Савчук А. В. , розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_28 на рішення Господарського суду Житомирської області від 20.09.2022 (суддя Соловей Л. А. ) та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022 (головуючий суддя Олексюк Г. Є. , судді Мельник О. В. , Гудак А. В. ) у справі за позовом ОСОБА_28 до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) про визнання недійсним протоколу загальних зборів та визнання недійсним статуту. 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У листопаді 2021 року ОСОБА_28 (далі - Позивач) звернувся до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) (далі - Відповідач) з позовом про визнання недійсним протоколу № 2 загальних зборів від 06.07.2019 та визнання недійсним статуту Релігійної організації «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) (далі - Релігійна громада) у новій редакції. 1.2. Позовні вимоги мотивовані тим, що загальні збори 06.07.2019 були скликані неуповноваженими особами, без повідомлення Позивача - настоятеля Релігійної громади та її дійсних членів, а рішення про зміну підлеглості релігійної громади в організаційних та канонічних питаннях, внесення відповідних змін до статуту прийнято особами, які не були членами Релігійної громади, оскільки їх не було включено до складу парафіяльних зборів Релігійної громади. Позивач вважає, що збори були проведені з порушенням процедури, визначеної статутом і Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон), внаслідок прийнятих на цих зборах незаконних рішень, що стосувалися статутної діяльності, зареєстровано статут Релігійної громади в новій редакції, тому протокол № 2 від 06.07.2019 та нова редакція статуту мають бути визнані недійсними. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 20.09.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022, у задоволенні позову відмовлено повністю. 2.2. У прийнятих рішеннях суди спиралися на висновки, викладені в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява № 77703/01), в якому ЄСПЛ зауважив, що при вирішенні спору по суті національні суди мали дослідити, чи було втручання у право на свободу віросповідання необхідним у демократичному суспільстві, тобто здійсненим в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Отже, здійснюючи правову оцінку обставин справи, суди повинні спиратися на положення статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а також на прецедентне право ЄСПЛ, що є джерелом тлумачення вказаної статті, надаючи її приписам більш конкретного характеру. Суди попередніх інстанцій вказали, що, оскільки на загальних зборах членів Релігійної громади 06.07.2019 приймалося рішення лише про зміну підлеглості територіальної громади у канонічних та організаційних питаннях і прийняття статуту цієї Релігійної громади у новій редакції, однак жодного рішення про відвідування церкви не приймалося, то відсутні підстави вважати, що відбулося втручання у право Позивача на свободу віросповідання. З огляду на наведене суди дійшли висновку про те, що рішення загальних зборів членів Релігійної громади про зміну її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях без вирішення питань щодо порядку відвідування церкви, заборони проведення релігійних обрядів не порушує прав Позивача. Ці висновки обґрунтовані також посиланням на схожу позицію, викладену у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.01.2020 у справі № 598/157/15-ц. Суди також вказали, що за змістом статуту Відповідача (у редакції 1991 року) не встановлено будь-якого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у Релігійну громаду, порядку їх обліку, ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів Релігійної громади. При цьому суди вказали, що на загальних зборах 06.07.2019 були присутніми 10 парафіян, на зборах 20.01.2019 - 28, однак ні чинне законодавство України, ні статут церкви не визначають необхідної кількості присутніх на зборах від загальної кількості членів Релігійної громади та не встановлюють умов правомочності парафіяльних зборів. Водночас, на переконання судів, особи, які так чи інакше беруть участь у житті релігійної громади, вважають себе належними до неї, не підпадають під обмеження, встановлені статутами релігійної громади, можуть бути членами релігійної громади. Ураховуючи наведене, місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що частина жителів села Калинівка Житомирського району Житомирської області вирішила добровільно змінити канонічну приналежність, перейшовши до Православної Церкви України, чим виразили своє право на свободу віросповідання, необхідне в демократичному суспільстві. Реалізація такого права релігійної громади не може обмежуватись особистими інтересами особи, яка не погоджується із прийнятими рішеннями про канонічне підпорядкування релігійної громади. Рішення загальних зборів членів релігійної громади про зміну її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях без вирішення питань щодо порядку відвідування церкви, заборони проведення релігійних обрядів не порушує прав Позивача, а відтак він не довів порушення своїх прав оскаржуваним рішенням та неправомірності його прийняття. З цим висновком погодився і суд апеляційної інстанції. Суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що відповідно до частини восьмої статті 8 Закону частина громадян, яка не згодна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду та укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їх власником (користувачем), відтак Позивач не позбавлений права бути настоятелем релігійної громади з канонічною приналежністю Українській Православній Церкві. За наведеного місцевий та апеляційний господарські суди вказали, що спірні рішення загальних зборів від 06.07.2019, на яких прийнято статут у новій редакції, є чинними, а Позивач не навів доказів невідповідності статуту в новій редакції нормам законодавства, отже, відсутні підстави для визнання його недійсним. 3. Короткий зміст вимог касаційної скарги 3.1. 10.12.2022 Позивач (далі - Скаржник) звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) з касаційною скаргою, в якій просить прийняті у справі судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. 4. Доводи Скаржника, викладені в касаційній скарзі 4.1. Скаржник вважає, що судові рішення прийняті за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, внаслідок застосування норм права без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права в подібних правовідносинах. 4.2. Скаржник указав, що фактично позов подано з підстав прийняття рішення про перереєстрацію Релігійної громади за участю неповноважних осіб, які взагалі не були членами Релігійної громади, а не лише з підстав порушення прав настоятеля ОСОБА_28 та релігійної громади Української Православної Церкви щодо права на сповідування своєї релігії. 4.3. Скаржник вважає помилковими висновки, що за змістом статуту в редакції 1991 року суди не встановили жодного врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у Релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, що давало б можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також, що ні цей статут, ні законодавство не містять поняття фіксованого членства в релігійній організації, визначеної процедури прийняття в члени релігійної громади. 4.4. Скаржник послався на те, що за змістом статуту саме настоятель мав визначати кількість членів парафіяльних (загальних) зборів та їх відповідність вимогам пункту 9 статуту. Суди не врахували як доказ на підтвердження кількості членів релігійної організації протокол парафіяльних зборів релігійної організації Української Православної Церкви від 20.01.2019 № 2, яким було визначено кількість членів релігійної громади - 28 осіб, що свідчить про неправильне застосування судами статті 8 Закону. 4.5. Скаржник послався також на те, що суди допустили порушення вимог частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та не врахували висновків Верховного Суду, викладених постанові від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункти 66-72), при дослідженні доказу - додатка до протоколу № 2 від 06.07.2019, який підписаний не членами Релігійної організації Української Православної Церкви. 4.6. Скаржник стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду про застосування статті 8 Закону, а суди, на його думку, помилково ототожнюють поняття «територіальна» та «релігійна» громади, тоді як правильним є їх розмежування Державною службою України з етнополітики та свободи совісті у відповідних рекомендаціях, тому врахуванню не підлягають рішення, ухвалені не членами релігійної громади. 4.7. На думку Скаржника, суди попередніх інстанцій допустили порушення статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не врахувавши висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, щодо того, що вимога про визнання недійсним статуту релігійної організації в новій редакції є належним та ефективним способом захисту у спірних правовідносинах. 5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 5.1. 13.02.2023 від Відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а прийняті у справі судові рішення - без змін. 5.2. Відповідач зазначає, що спірні збори скликані, проведені та оформлені відповідно до Закону. Також відомості про збори та їх проведення 06.07.2019 були розміщені на сайті Позивача (релігійної громади московського патріархату). 5.3. Відповідач указує, що Скаржник самоусунувся від виконання обов`язків голови організації після зміни канонічної підлеглості, про що він заявив на зборах 09.03.2019. 5.4. Відповідач стверджує про надання суду першої інстанції заяв свідків, які проводили збори та підписували додаток до протоколу № 2 від 06.07.2019, в яких зазначено про обставини скликання, проведення та оформлення результатів загальних зборів. 5.5. На думку Відповідача, Позивач не підтвердив свого твердження про те, що на зборах 06.07.2019 голосували особи, які не є членами релігійної організації. 5.6. Відповідач вважає безпідставними й такими, що суперечать статті 14 Закону доводи Скаржника про подання до реєстрації статуту неуповноваженими особами. 5.7. 08.03.2023 від Позивача та 09.03.2023, 13.06.2023 від Відповідача до КГС ВС надійшли додаткові письмові пояснення. 5.8. 20.09.2023, 14.02.2024 від Відповідача та 18.10.2023, 01.01.2024, 29.03.2024, 02.04.2024 та 03.04.2024 від Позивача до Великої Палати Верховного Суду надійшли письмові пояснення. 5.9. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 298 ГПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження, а згідно із частиною першою статті 295 цього Кодексу учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження. Стосовно права сторони подати письмові пояснення Велика Палата зауважує, що відповідно до частини першої статті 161 ГПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Згідно із частиною п`ятою цієї статті суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним. Велика Палата Верховного Суду не визнавала необхідним одержати від учасників додаткові письмові пояснення стосовно окремих питань. Сторони мали можливість подати свої пояснення у заявах по суті справи, передбачених для стадії касаційного оскарження, а також надати усні пояснення у судовому засіданні. 5.10. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відповідно до частини другої статті 118 ГПК України залишила без розгляду подані 09.03.2023, 13.06.2023 та 20.09.2023 Відповідачем пояснення, а також подані поза межами строку на касаційне оскарження (08.03.2023, 18.10.2023, 01.01.2024, 29.03.2024, 02.04.2024 та 03.04.2024) Позивачем пояснення у справі як заяви по суті справи, що подані поза межами встановлених строків, про що повідомляла сторони під час судового розгляду. 6. Розгляд справи Верховним Судом 6.1. Ухвалою від 25.01.2023 колегія суддів КГС ВС відкрила касаційне провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, та призначила справу до розгляду, а ухвалою від 14.03.2023 передала справу з касаційною скаргою на розгляд палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС на підставі частини першої статті 302 ГПК України, оскільки вважала за необхідне уточнити висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 14.12.2022 у справі № 924/173/22, щодо застосування статті 8 Закону з метою забезпечення правової визначеності та подолання сумнівів стосовно тлумачення вимог чинного законодавства. 6.2. Ухвалою від 31.03.2023 палата КГС ВС для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів прийняла та призначила справу до розгляду, а ухвалою від 20.06.2023 передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України, оскільки вважала, що справа містить виключну правову проблему, вирішення якої є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 6.3. Судді палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС звернули увагу на те, що у цій справі необхідно перевірити, чи вплинув фактичний процес реалізації та застосування Закону України від 17.01.2019 № 2673-VIІI «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи» на гарантовані Конституцією України та Конвенцією права Позивача, у зв`язку із чим необхідно вирішити такі питання: - Яким чином має визначатися членство в релігійній громаді, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та відсутній облік членів релігійної громади? - Яким чином визначається правомочність (повноважність) загальних зборів (дві третини від кількості членів релігійної громади) приймати рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та облік членів релігійної громади? -Чи порушуються прийняттям рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту права керівника (настоятеля) релігійної організації, що не згодний з таким рішенням, якщо він його оскаржує з підстав прийняття неповноважними членами організації? -Чи є рішення про зміну підлеглості в канонічних та організаційних питаннях втручанням у право первісної релігійної громади та її настоятеля, що не згодний з таким рішенням, сповідувати свою релігію спільно з іншими в розумінні статті 11 у поєднанні зі статтею 9 Конвенції? Чи було порушено таке право відповідно до конкретних обставин справи? 6.4. Судді палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів КГС ВС зазначають, що питання членства в релігійній громаді є одним із ключових у цьому спорі, враховуючи, що Позивач як керівник релігійної громади Української Православної Церкви заперечує, що рішення про зміну підлеглості було ухвалено уповноваженими членами релігійної громади. Таке рішення фактично призвело до позбавлення релігійної громади Української Православної Церкви, очолюваної Позивачем, правоздатності юридичної особи, що унеможливило здійснення нею прав, пов`язаних з наявністю статусу юридичної особи, наприклад права володіти та орендувати об`єкт нерухомого майна, права проводити богослужіння в культовій будівлі, реалізувати право на судовий захист, а реалізацію таких прав ЄСПЛ послідовно визнавав невід`ємною складовою здійснення права на сповідування своєї релігії (рішення ЄСПЛ у справі «Релігійна громада Свідків Єгови та інші проти Австрії»). При цьому судді згаданої вище палати звертають увагу на те, що наявність права утворити нову релігійну громаду (частина восьма статті 8 Закону) має оцінюватися в контексті дотримання принципу пропорційності, але не впливає і не виключає висновку про наявність втручання в право. 6.5. Колегія суддів палати наголошує, що рішення про зміну підлеглості не приймалося безпосередньо державою, але було наслідком прийнятого 17.01.2019 Закону України № 2673-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи», яким установлено відповідну процедуру. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту було зареєстровано державою в особі державної адміністрації в порядку, встановленому статтею 14 Закону. Закон передбачає можливість відмови, якщо зміни і доповнення статутів або діяльність суперечать чинному законодавству, що означає обов`язок уповноваженого державного органу перевіряти дотримання процедури з метою захисту прав заінтересованих осіб. Без проведення реєстраційних дій первісна релігійна громада не втрачає правосуб`єктності. З цих підстав колегія суддів цієї палати дійшла висновку, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, що були зареєстровані державною адміністрацією, внаслідок чого релігійна громада Позивача втратила правоздатність, є «обмеженням» його прав Позивача сповідувати свою релігію спільно з іншими особами, що гарантовано статтею 9 Конвенції та тлумачиться у поєднанні зі статтею 11 Конвенції. 6.6. В ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати судді палати КГС ВС також звертають увагу на те, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади (частина четверта статті 8 Закону), тоді як членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення та на вимогах статуту (положення) релігійної громади (частина друга статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). 6.7. На думку суддів палати КГС ВС, у законі існує прогалина щодо вирішення цього питання, якщо релігійна громада, користуючись своїм правом самостійно вирішувати свої внутрішні справи, не визначила у статуті на власний розсуд порядку прийняття нових та виключення існуючих членів, порядку обліку членів громади. Так само Закон не регламентує правового статусу вірян (прихожан) церкви, що вважають себе членами релігійної громади, але не визнаються такими її керівником, тощо. Подолання цієї законодавчої прогалини у спосіб, сумісний зі статтями 9, 11 Конвенції, є завданням суду. 6.8. Ухвалою від 27.07.2023 Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду на 18.10.2023. 6.9. Ухвалами від 18.10.2023 та від 10.01.2024 Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників про те, що розгляд справи відбудеться 12.12.2023 та 21.02.2024 відповідно. 6.10. Ухвалою від 21.02.2024 Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників про те, що розгляд справи відбудеться 03.04.2024. 7. Встановлені судами обставини 7.1. 20.11.1991 рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради народних депутатів зареєстровано статут Релігійного об`єднання Українська Православна Церква у селі Калинівка Житомирського району (код ЄДРПОУ 26092264) (т. 1, а. с. 15-16). 7.2. Відповідно до пункту 1 розділу 1 статуту Калинівської парафії Житомирської єпархії, затвердженого Житомирською єпархією Української Православної Церкви 24.10.1991, Калинівська парафія є релігійним об`єднанням (релігійна спілка), первинний структурний підрозділ Української Православної Церкви, який безпосередньо входить до складу Житомирської єпархії. 7.3. Пунктом 1.4 розділу 1 статуту передбачено, що парафія здійснює свою діяльність з дотриманням чинного законодавства, статуту Української Православної Церкви, статуту Житомирської єпархії, а також цього статуту. 7.4. Згідно з підпунктами 1.6, 1.7 розділу 1 статуту парафія у своїй релігійній та адміністративно-фінансовій діяльності підзвітна єпархіальному архієрею, володіє правами юридичної особи у рамках, визначених цим статутом, статутом Української Православної Церкви та статутом Житомирської єпархії. 7.5. Відповідно до пункту 9 статуту Відповідача в редакції 1991 року парафіяльні збори складаються з парафіяльних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов`язковість статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті. 7.6. Статут у редакції 1991 року не встановлює будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також не містить поняття фіксованого членства, процедури прийняття в члени релігійної громади. 7.7. Згідно з пунктом 14 розділу 2 статуту парафію очолює настоятель, якого призначає єпархіальний архієрей. 7.8. Відповідно до пунктів 37, 38 розділу 5 статут підлягає реєстрації у державних органах після його затвердження єпархіальним архієреєм Житомирської єпархії Української Православної Церкви, зміни та доповнення цього статуту можуть вноситись виключно зі згоди єпархіального архієрея. 7.9. Указом архієпископа Житомирського і Новоград-Волинського від 20.11.2015 № 76 настоятелем Свято-Покровського храму с. Калинівка Житомирського районного округу Житомирської єпархії призначено ОСОБА_28 (т. 1 а. с. 14). 7.10. За твердженням Позивача, як вказали суди попередніх інстанцій, 20.01.2019 відбулися парафіяльні збори Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська Церква» (код ЄДРПОУ 26092264), оформлені протоколом № 2 (а. с. 10-11) з таким порядком денним: 1. Обрання секретаря парафіяльних зборів. 2. Виключення особи із списку парафіяльних зборів та включення осіб до списку парафіяльних зборів. 3. Обрання складу парафіяльної ради. 4. Обрання ревізійної комісії релігійної організації. 5. Вирішення питання конфесійної належності релігійної організації. Додатком № 1 до вказаного протоколу затверджено список членів парафіяльних зборів релігійної організації Української Православної Церкви Свято-Покровського храму у кількості 28 осіб (а. с. 12). 7.11. На парафіяльних зборах членів релігійної організації згідно з реєстраційним списком прийнято рішення про виключення осіб зі списку парафіяльних зборів та включення осіб до списку парафіяльних зборів, обрано склад парафіяльної ради, обрано ревізійну комісію релігійної організації та вирішено питання конфесійної належності релігійної організації, а саме: підтверджено належність релігійної організації « Українська Православна Свято-Покровська Церква » (код ЄДРПОУ 26092264) Українській Православній Церкві та вірність Блаженнішому Онуфрію, Митрополиту Київському та всієї України. З усіх питань порядку денного проголосували: «за» - 28, «проти» - 0, «утримались» - 0. 7.12. Рішення парафіяльних зборів Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська Церква» від 20.01.2019 затверджено керуючим Житомирською єпархією Української Православної Церкви митрополитом Житомирським та Новоград-Волинським Никодимом. 7.13. Суди вказали, що за зазначеними Позивачем обставинами 09.03.2019 відбулися збори громади села Калинівка, на які не було належним чином запрошено настоятеля, голову парафіяльної ради та дійсних членів релігійної громади «Українська Православна Свято-Покровська Церква» Української Православної Церкви. 7.14. У подальшому 06.07.2019 відбулися загальні збори Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська Церква» (код ЄДРПОУ 26092264), оформлені протоколом № 2, на яких були присутні 10 осіб. Усього до складу загальних зборів входять 10 осіб (т. 1 а. с. 39, 40). 7.15. На вказаних зборах, зокрема, вирішено: змінити підлеглість Релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до складу релігійного об`єднання - Православної Церкви України; змінити офіційне найменування Релігійної громади, визначити таке нове найменування Релігійної громади, а саме: «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) село Калинівка Житомирського району Житомирської області»; викласти та прийняти статут релігійної громади в новій редакції; провести реєстрацію статуту релігійної громади у новій редакції, а також державну реєстрацію змін до відомостей про релігійну громаду, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 7.16. 06.09.2019 голова загальних зборів ОСОБА_33 та секретар зборів ОСОБА_34 , діючи від імені Української Православної Свято-Покровської Церкви, звернулися із заявою до Житомирської обласної державної адміністрації щодо реєстрації статуту релігійної організації в новій редакції (т. 1 а. с.38). 7.17. 03.10.2019 розпорядженням голови Житомирської обласної державної адміністрації № 346 прийнято рішення зареєструвати статут релігійної організації «Релігійна громада Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) село Калинівка Житомирського району Житомирської області». 8. Позиція Великої Палати Верховного Суду Стосовно права на свободу віросповідання у колективному вимірі 8.1. Право на свободу світогляду та віросповідання у національному праві є складовою системи конституційних прав і свобод людини. 8.2. Стаття 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. 8.3. В Україні правовідносини, пов`язані із реалізацією свободи віросповідання і діяльністю релігійних організацій, регулюються, зокрема, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». 8.4. Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання (частина перша статті 3 Закону). 8.5. На міжнародному рівні ці гарантії проголошені у Загальній декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948; далі - Декларація), стаття 18 якої визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів. 8.6. Беручи до уваги Декларацію, Конвенція проголошує гарантії кожному, хто перебуває під юрисдикцією Високих Договірних Сторін, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції; кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно (частина перша статті 9 Конвенції). 8.7. Важливими аспектами свободи віросповідання є свобода сповідувати релігію одноособово, а також спільно з іншими, тобто у колі тих, хто поділяє цю віру. 8.8. На це звернув увагу ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява № 77703/01), в якому вказав, що свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» самому або в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. 8.9. Вирішуючи цю справу, суди першої та апеляційної інстанцій вказали, що Позивач не довів порушення своїх прав на свободу віросповідання, оскільки на спірних зборах релігійної громади приймалося рішення лише про зміну її підлеглості у канонічних та організаційних питаннях, а також прийняття статуту релігійної організації у новій редакції, однак не приймалося рішень стосовно відвідування церкви, на підставі чого визнали відсутніми підстави вважати, що відбулося втручання у право Позивача на свободу віросповідання. 8.10. Зважаючи на викладені вище обґрунтування, Велика Палата Верховного Суду з цим висновком судів попередніх інстанцій не погоджується та вважає, що він стосується права Позивача на свободу віросповідання як права індивідуально сповідувати релігію. Водночас найбільш спірним питанням у цій справі є саме питання про те, чи мало місце порушення права Позивача на сповідування своєї релігії спільно з іншими в складі релігійної організації, настоятелем якої був Позивач. 8.11. Отже, у питанні наявності порушеного права, що є підставою для звернення до суду, необхідно враховувати, що право на свободу віросповідання включає забезпечення вільної можливості сповідувати свою релігію, дотримуватися релігійної практики та релігійних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими єдиновірцями. 8.12. Позивач з огляду на обґрунтування заявлених позовних вимог звернувся до суду по захист права на свободу віросповідання, яке вважає порушеним у зв`язку з позбавленням його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє його переконання, тобто позов поданий на захист цього права саме в його колективному вимірі. 8.13. При цьому позбавлення його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє його переконання, Позивач убачає в тому, що спірним рішенням загальних зборів релігійної громади змінено її підлеглість у конфесійних та організаційних питаннях. 8.14. Тому далі Велика Палата Верховного Суду зосереджується на аналізі права релігійної громади змінити підлеглість у конфесійних та організаційних питаннях і впливу реалізації цього права на свободу віросповідання особи в колективному вимірі, а також на тому, чи було спірне рішення прийняте з порушенням права Позивача. Визнання державою права на вільну зміну підлеглості релігійної громади в канонічних і організаційних питаннях і механізм його реалізації 8.15. Закон від часу його прийняття у 1991 році містив у статті 8 положення про те, що держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. 8.16. Однак право на вільну зміну релігійною громадою підлеглості у канонічних і організаційних питаннях не було забезпечене механізмом його реалізації, що мало наслідком міжконфесійні конфлікти. 8.17. 17.01.2019 Верховна Рада України прийняла Закон № 2673-VIІI «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи». Цей закон був розроблений, оскільки «конституційне право віруючих громадян та створених ними громад щодо вільного релігійного вибору виявляється ускладненим, а часом таким, який неможливо реалізувати. Відсутність вищезазначеної унормованості процедури та механізму зміни приналежності релігійних громад призводить до підвищеної конфліктності в релігійному середовищі» (з пояснювальної записки до проєкту закону № 4128 від 23.02.2016). 8.18. Урегулювання механізму реалізації права релігійної громади на вільну зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях полягало у встановленні у статті 8 Закону, що ця зміна відбувається шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади, крім випадку, встановленого статтею18 цього Закону. Частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем). 8.19. Отже, законодавець установив механізм, за яким рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, і такі збори можуть скликатися її членами. 8.20. Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлення цього механізму не виходить за межі звичайного правового регулювання процедури прийняття рішень об`єднаннями і не становить втручання у їх автономію. 8.21. Цей механізм дозволив релігійній громаді як організації вірян, які об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, вирішувати важливе питання організації громади, чим держава захистила гарантоване статтею 9 Конвенції право на свободу віросповідання у його колективному вимірі в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає право на об`єднання. 8.22. Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до частини третьої статті 5 Закону держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Велика Палата Верховного Суду зважає також на те, що відповідно до статті 7 Закону релігійні організації (релігійні громади як місцеві релігійні організації) в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. 8.23. Водночас, урахування державою у відносинах з релігійною організацією правил, на яких заснована її ієрархічна та інституційна структура, повага до її традицій та внутрішніх настанов не може унеможливлювати реалізацію права, гарантованого статтею 9 Конвенції в світлі статті 11 Конвенції, а також не може суперечити чинному законодавству. 8.24. Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що гарантована статтею 9 Конвенції свобода віросповідання також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. Оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, стаття 9 має тлумачитися в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об`єднання від невиправданого втручання з боку держави (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», § 121). 8.25. Також відповідно до частини першої статті 8 Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. 8.26. Тобто насамперед релігійна громада є об`єднанням з метою спільного задоволення релігійних потреб. Як об`єднання громада користується автономією, яка покликана забезпечувати її членам право вирішувати питання організації. 8.27. У контексті визнаного державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості у канонічних і організаційних питаннях ідеться про те, що встановлений державою механізм реалізації цього права (шляхом ухвалення рішення загальними зборами) не може бути знівельований встановленням вимог, які фактично унеможливлюють реалізацію самого цього права, навіть якщо ці вимоги відповідають ієрархічній та інституційній структурі релігійної організації. 8.28. Тобто йдеться про те, щоб поставити дійсність рішення релігійної громади про зміну підлеглості в канонічних і організаційних питаннях та визнання державою цього рішення в залежність від умови обов`язкового схвалення (згоди) ієрарха релігійної організації, з-під підлеглості якій громада має намір вийти і яка вочевидь такому її рішенню опирається. 8.29. На тому, що така обов`язковість схвалення є умовою дійсності рішення і навіть умовою його прийняття, а також на тому, що це випливає з ієрархічної структури організації, наполягає Позивач. 8.30. На це також вказує позиція Позивача, висловлена його представником у судовому засіданні 03.04.2024, про те, що членство в релігійній громаді в канонічному праві неодмінно пов`язане з послухом єпископові і настоятелю, а зв`язок з церквою втрачається у разі виявлення непослуху членом громади. 8.31. Однак прийняття такого підходу робить неможливим реалізацію визнаного державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях, а саме право - ілюзорним. 8.32. Зміна підлеглості в канонічних питаннях таким чином стає неможливою без санкції ієрарха церкви, з підлеглості якій має намір вийти релігійна громада. Якби держава законодавчо закріпила цей порядок або суди, застосовуючи Закон, визнавали б обов`язковість такої санкції ієрарха для того, аби зміна підлеглості в канонічних питаннях визнавалась державою, то мала б місце ситуація, у якій держава поставила б визнання релігійної громади в залежність від волі визнаної церковної влади, яка вочевидь такому визнанню громади опирається (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and others v. Moldova», заява № 45701/99, § 123), що свідчило б про недотримання нею обов`язку бути нейтральною та неупередженою у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями. 8.33. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду також ураховує, що законодавець у частині восьмій статті 8 Закону закріпив правило, спрямоване на захист права на свободу віросповідання частини громади, яка не згідна з рішенням прозміну підлеглості: вона має право утворити новурелігійну громадуі укласти договір про порядок користування культовоюбудівлею імайном з їхнім власником (користувачем). 8.34. Тому далі Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що самим визнанням державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях з тих підстав, на які вказує Позивач, не може порушуватись право настоятеля цієї громади чи її члена на свободу віросповідання. 8.35. Перш ніж зосередити увагу на тому, чи були у цій справі підстави стверджувати, що встановлений статтею 8 Закону порядок ухвалення оскаржуваного рішення про зміну підлеглості був порушений, як про це стверджує Позивач, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. У цій справі оспорюється рішення зборів релігійної громади і прийнятий ними статут громади в новій редакції, які, однак були подані для реєстрації до уповноваженого органу. Тобто Позивач просив суд втрутитись у рішення Релігійної громади, а отже, у діяльність релігійної організації, для чого (втручання) у суду мають бути вагомі підставі з огляду на таке. Межі втручання держави у свободу віросповідання 8.36. Здійснення гарантованого Конституцією України права на свободу світогляду і віросповідання не підлягає обмеженню законом інакше, ніж в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (частина друга статті 35 Конституції України). 8.37. Частина третя статті 35 Конституції України визначає, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова. 8.38. Ніхто не може встановлювати обов`язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України (частини друга, четверта статті 3 Закону). 8.39. Стаття 5 Закону визначає, що в Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України. Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави. Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань. Релігійна організація зобов`язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку. 8.40. Стаття 9 Конвенції також визначає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 8.41. Такі зобов`язання іноді можуть потребувати вжиття заходів задля забезпечення поваги до свободи релігії. У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність державі бути нейтральною та безсторонньою у цій сфері. 8.42. Позитивні зобов`язання відповідно до статті 9 можуть охоплювати забезпечення ефективних та доступних засобів захисту прав, гарантованих положеннями цієї статті, включаючи як забезпечення нормативно-правової основи судового та примусового механізмів, спрямованих на захист прав особи, так і реалізацію, де це необхідно, конкретних кроків (рішення ЄСПЛ у справі «Osmanoglu and Kocabas v. Switzerland», заява № 29086/12, § 86). Хоча межа між позитивними та негативними зобов`язаннями держави згідно із Конвенцією не може бути чітко визначена, проте застосовні принципи можна порівняти (рішення ЄСПЛ у справі «Izzettin Dogan and Others v. Turkey» [GC], заява № 62649/10, § 96). Право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об`єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження державиоцінювати легітимністьрелігійних поглядівє несумісними зїї обов'язком, визначеним упрактиці Суду, бути нейтральною табезсторонньою (див. рішення ЄСПЛ у справах «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», заява № 45701/99, §§ 118, 123; «Hasan and Chaush v. Bulgaria» [GC], заява № 30985/96, § 62). Одним із засобів користування правом сповідувати певну релігію, особливо для релігійної громади в колективному вимірі цього права, є можливість забезпечити судовий захист громади, її членів та її майна. Таким чином, стаття 9 має розглядатися не тільки у світлі статті 11, а також у світлі статті 6 (див. рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», § 118). 8.43. У демократичному суспільстві, в якому в межах однієї популяції співіснують кілька релігій, може виникнути необхідність запровадити обмеження цієї свободи з метою примирення інтересів різних груп та забезпечення поваги до переконань кожного. Проте, здійснюючи свої регулятивні функції в цій сфері та у відносинах з різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями, держава зобов`язана бути нейтральною та неупередженою. Ключовою ціллю тут є збереження плюралізму та забезпечення належного функціонування демократії (рішення ЄСПЛ у справі «Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova», §§ 115, 116). 8.44. Отже, варто виходити з того, що завданням суду є визначення того, чи заходи, вжиті на національному рівні, є виправданими та пропорційними, а також наскільки виправданим є втручання суду у внутрішні справи релігійної громади. 8.45. У цій справі Позивач просить суд втрутитись у справи такої релігійної організації як релігійна громада, шляхом визнання недійсним рішення її загальних зборів та прийнятого нею статуту в новій редакції. З`ясовуючи підставність такого втручання, Велика Палата Верховного Суду звертається до аналізу особливостей релігійної громади як релігійної організації. Стосовно поняття релігійної громади 8.46. Закон (стаття 7) визначає, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями). 8.47. Відповідно до частин першої, другої статті 8 Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням). 8.48. Тобто релігійну громаду Закон характеризує як місцеву релігійну організацію. 8.49. Релігійні громади в Україні, як правило, створюються в межах одного населеного пункту, поряд з цим існують непоодинокі випадки, коли релігійна громада створена у тісному зв`язку з культовою спорудою, яка є єдиною на декілька населених пунктів, тобто забезпечує спільне задоволення релігійних потреб вірян певної місцевості. 8.50. Зважаючи на ці особливості створення і функціонування релігійних громад, членами релігійної громади можуть також бути особи, які мешкають в іншому населеному пункті, ніж той, у якому знаходиться культова споруда та який не є занадто від неї віддаленим. 8.51. Також у межах однієї територіальної громади можуть діяти декілька релігійних громад (або жодної) різної віри, культу, течії тощо. 8.52. Наведене вище дає підстави для висновку про те, що релігійна громада може не збігатися з межами певного населеного пункту. Однак, попри те, що Скаржник частково підставно звертає увагу суду касаційної інстанції на нетотожність понять «релігійна громада» та «територіальна громада» (підпункт 4.6), територіальному критерію все ж має надаватися певне значення й у питанні членства в релігійній громаді з огляду на законодавче визначення поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації, а також з огляду на поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді - регулярне відвідування богослужінь, що також є критерієм членства в релігійній громаді у цій справі за встановленими судами обставинами (пункт 7.5 цієї постанови). 8.53. Розглядаючи справу «Свято-Михайлівська Парафія проти України», ЄСПЛ виснував, що статті 7 та 8 Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися з усіх осіб та всіх віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви. Крім того, вказав, що очевидною є суперечливість положень національного закону стосовно того, що є «релігійною організацією» та що є «релігійною громадою», чи це одне й те саме; єдиною відмінністю між ними є місцевий статус «релігійної громади» та відсутність будь-яких вимог щодо її реєстрації відповідно до положень Закону. І вказані положення Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися зі всіх осіб та віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви. 8.54. У цьому питанні варто також звернути увагу на висновки ЄСПЛ, за якими, оцінюючи відповідність національних заходів пункту 2 статті 9 Конвенції, суди повинні враховувати історичний контекст та особливі риси відповідної релігії, які охоплюють догму, обряди, організацію тощо. Такий самий обов`язок може бути покладений на національні органи влади під час прийняття додаткових рішень у рамках їхніх відносин з різними релігіями (рішення у справах «Cha'are Shalom Ve Tsedek v. France» [GC], заява № 27417/95; «Mirolubovs and Others v. Latvia», заява № 798/05). 8.55. Звертаючись до наведеного висновку ЄСПЛ про необхідність врахування історичного контексту і особливостей відповідної релігії, а також до положень статті 5 Закону про обов`язок держави брати до відома і поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, Велика Палата Верховного Суду враховує, що відповідно до Правил Вселенських Соборів (Правила 630-ти святих отців, прийняті на Четвертому Вселенському Соборі в 451 році в Халкидоні), за якими «якщо … в майбутньому збудоване буде місто: то розподіл церковних парафій нехай відповідає адміністративному й земському порядку» (Правило 17). Також відповідно до Правил 227-ми святих отців, прийнятих на П`ято-шостому (Трульському) Вселенському Соборі у Константинополі (691-692 рр.): «Отцями нашими встановлене, і ми зберігаємо правило, яке говорить так: якщо царською владою збудоване нове, або колись буде побудоване місто, то адміністративним та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ» (Правило 38). 8.56. Отже, беручи до уваги наведені вище положення Закону, традиції релігії, до якої належить релігійна організація у цій справі, Велика Палата Верховного Суду враховує зв`язок церковної організації і територіального устрою, статус релігійної громади саме як місцевої релігійної організації, покликаної забезпечувати віросповідні потреби вірян насамперед певної місцевості. Релігійна організація як юридична особа 8.57. Статтею 13 Закону визначено, що релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення). 8.58. Стаття 14 Закону визначає порядок реєстрації статуту релігійної організації (центру, громади, монастиря, релігійного братства тощо), а також визначає перелік документів, які додатково подаються до статуту релігійної організації в новій редакції. 8.59. Стаття 15 Закону передбачає, що у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству. Рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України. 8.60. Як юридична особа релігійна організація має реєструватися відповідно до встановленого законом порядку; відмова у державній реєстрації статуту релігійної організації можлива лише з підстав, визначених законом. 8.61. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» зауважив, що відмова органів національної влади надати громаді віруючих статус юридичної особи є порушенням права на свободу віросповідання згідно зі статтею 9 Конвенції (див. Metropolitan Churh of Bessarabia and Others v. Moldova, § 105) та права на свободу зібрання. Право віруючих на свободу віросповідання передбачає, що громада зможе функціонувати мирно без будь-якого свавільного втручання держави (див. Hasan and Chaush v. Bulgaria, § 62). ЄСПЛ вважає, що ситуація, коли релігійна організація вочевидь конфліктує з керівництвом церкви, до якої вона належить (див. §§ 17-21 та 23 рішення ЄСПЛ), та зобов`язана внести зміни до статуту та зареєструвати їх (інакше вона ризикує бути виключеною зі складу юридичної особи, яку вона сама створила), вимагала від органів державної влади надзвичайно делікатного та нейтрального підходу до конфлікту. Суд робить висновок, що відмова Київської міської державної адміністрації зареєструвати зміни до статуту громади-заявника, яка була підтримана Київським міським судом та Верховним Судом (див. пункти 42 та 50-52 названого рішення ЄСПЛ), становить втручання у право громади-заявника на свободу віросповідання, передбачене статтею 9 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні зі статтею 11 Конвенції. 8.62. Отже, Велика Палата Верховного Суду висловлює розуміння того, що втручання держави у свободу віросповідання в її колективному аспекті може мати місце як унаслідок рішень, дій, бездіяльності органів, які здійснюють реєстрацію релігійної організації, так і внаслідок рішень суду втрутитись у внутрішні питання релігійної організації. З огляду на останнє Велика Палата Верховного Суду далі зосереджується на підставах, з яких Позивач по суті просить суд втрутитись у внутрішні питання релігійної громади шляхом визнання недійсним рішення її загальних зборів та статуту в новій редакції. Стосовно порядку ухвалення релігійною громадою рішення про зміну її підлеглості в канонічних та організаційних питаннях і внесення змін до статуту 8.63. Частинами третьою-шостою статті 8 Закону передбачено, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. 8.64. Поряд з цим за частиною першою статті 12 Закону правоздатність релігійної організації визначає її статут (положення), який підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях. 8.65. Стаття 14 Закону визначає, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються: 1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади; 2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції. До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються: 1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів; 2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося). 8.66. Разом з тим Закон не визначає порядку вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку, а залишає вирішення цього питання самій громаді. 8.67. З такого ж розуміння автономії релігійної організації виходить ЄСПЛ у рішенні у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», в якому він виснував, що наведена стаття 8 Закону жодним чином не обмежила чи перешкодила релігійній організації на власний розсуд визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та процедуру обрання органів управління. З точки зору статті 9 Конвенції, взятої разом зі статтею 11, це були рішення, які лежать у площині приватного права та які не мають бути об`єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб, чи підпадають під обмеження, встановлені пунктами 2 статей 9 та 11 Конвенції. 8.68. Отже, в контексті цієї справи Велика Палата Верховного Суду відзначає, що законодавець лише в необхідних загальних рисах врегулював порядок реалізації релігійними громадами права на зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях: 1) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами; 2) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади; 3) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення. При цьому законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, а також у питаннях членства на таких засадах: - членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади; - релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади в порядку, встановленому її статутом (положенням). Стосовно аргументів касаційної скарги про порушення Закону при ухваленні рішення загальних зборів релігійної громади і не дослідження судами доказів, які дозволяли це встановити 8.69. Суди у цій справі встановили, що відповідно до пункту 9 статуту Релігійної громади в редакції 1991 року парафіяльні збори складаються з парафіяльних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов'язковість статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті. Статуту редакції 1991 року не встановлює будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади, а також не містить поняття фіксованого членства, процедури прийняття в члени релігійної громади (підпункти 7.5, 7.6 цієї постанови). 8.70. Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання Позивача в касаційній скарзі (підпункти 4.3, 4.4) на те, що в Релігійній громаді, настоятелем якої він був, було врегульовано порядок прийняття до членів громади і визначено критерії, які дозволяли б визначити чисельність громади та ідентифікувати її членів. 8.71. Оскільки саме Позивач стверджував, що оспорюване рішення загальних зборів релігійної громади прийняте особами, які не були членами цієї громади на той час, коли він був настоятелем громади, він мав вказати, на чому ґрунтуються такі його твердження, тобто вказати на критерії, які дозволяли б суду встановити, чи є певна особа членом громади. 8.72. При цьому оскільки Закон (частина друга статті 😎 визначає, що релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням), Позивач на спростування висновків судів про відсутність у статуті визначеного порядку прийняття нових і виключення існуючих членів Релігійною громадою мав послатись на відповідне положення її статуту, яке суди не дослідили. Позивач на такі положення статуту у касаційній скарзі не посилається. 8.73. Позивач також не посилається на положення статуту Релігійної громади, які б дозволяли встановити кількість її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади. Відповідно до частини четвертої статті 8 Закону двома третинами від цієї кількості членів громади приймається рішення про зміну підлеглості. 8.74. Отже, Велика Палата Верховного Суду має зробити висновок про те, чи існують підстави вважати оспорюване рішення загальних зборів Релігійної громади про зміну підлеглості таким, що ухвалене з порушенням Закону, в умовах, коли статут Релігійної громади не встановлював порядку прийняття нових і виключення існуючих членів, однак містив у пункті 9 перелік критеріїв, яким має відповідати член громади, а також в умовах коли статут не встановлював кількість членів Релігійної громади, необхідної для визнання повноважними її загальних зборів. 8.75. Як установили суди, 06.07.2019 загальними зборами (складом 10 осіб) Релігійної громади прийнято оспорюване Позивачем у цій справі рішення, зокрема, про зміну підлеглості громади у канонічних та організаційних питаннях. 8.76. Керуючись згаданим у підпункті 8.22 цієї постанови обов`язком ураховувати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій та намагаючись з`ясувати як питання права порядок визначення членства у релігійній громаді, коли її настоятелем був Позивач, Велика Палата Верховного Суду у засіданні 18.10.2023 з`ясовувала питання внутрішнього регулювання членства у представників Позивача. Представник Позивача на запитання суду стосовно практики визначення того, хто є членом Релігійної громади на прикладі парафіяльних зборів 20.01.2019 Релігійної організації «Українська Православна Свято-Покровська Церква» (до порядку денного яких належали зокрема питання про виключення осіб із списку парафіяльних зборів, а також про включення осіб до парафіяльних зборів), надав суперечливі відповіді, з яких слідувало, що, з одного боку, членами парафіяльних зборів є особи, прийняті до них рішенням парафіяльних зборів, а з іншого - що на зборах 20.01.2019 рішення про включення осіб до списку парафіяльних зборів приймали ці ж особи (тобто ці особи самі себе включали до списку парафіяльних зборів за відсутності на той час у складі парафіяльних зборів інших членів), вони ж приймали рішення про виключення зі списку інших осіб - померлих членів. З цих пояснень слідувало, що особи, які не були включені до списку парафіяльних зборів (не були членами громади), самі себе включали до них. Такий підхід не дозволяє суду встановити дійсну практику прийняття рішень Релігійною громадою стосовно членства і вважати, що членство у громаді є фіксованим. 8.77. З цих підстав Велика Палата Верховного Суду також відхиляє посилання Позивача у касаційні скарзі (підпункт 4.5) на те, що суди не врахували як доказ кількості членів релігійної організації протокол парафіяльних зборів від 20.01.2019 № 2, яким нібито було визначено кількість членів Релігійної громади - 28 осіб. Суди, як видно з оскаржуваних рішень, цей документ дослідили. 8.78. З огляду на зазначене вище відсутність визначеного у статуті Релігійної громади порядку прийняття до членів громади, фіксованого членства, Велика Палата Верховного Суду при визначенні критеріїв, яким мали відповідати члени релігійної громади, які брали участь у загальних зборах громади, що прийняли оспорюване рішення про зміну підлеглості у канонічних питаннях, враховує встановлені у статуті Релігійної громадив редакції 1991 року критерії членів парафіяльних зборів(якими є парафіяльні віруючі, клірики та миряни, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов'язковість статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті). Такими критеріями, відповідність яким може бути об`єктивно встановлена, з перелічених є досягнення 18-річного віку і регулярне відвідування богослужіння. 8.79. Позивач не стверджує, що будь-хто з тих осіб, які брали участь у зборах громади 06.07.2019, не досягнув 18-річного віку. 8.80. З огляду на відсутність даних, на які б посилався Позивач і які б дозволяли перевірити регулярне відвідування богослужіння, Велика Палата Верховного Суду враховує критерій територіального зв`язку (підпункти 8.47-8.56), тобто проживання у місцевості, де діє релігійна громада, оскільки відповідність цьому критерію робить можливим виконання умови про регулярне відвідування богослужіння. 8.81. Про невідповідність учасників зборів 06.07.2019 цьому критерію Позивач також не стверджує. Позивач, навпаки, наголошує на неправильності ототожнення понять «релігійна громада» і «територіальна громада» в контексті того, що суди у цій справі встановили, що «частина жителів села Калинівка Житомирського району Житомирської області вирішила добровільно змінити канонічну приналежність» і що «Позивачем не надано жодного доказу, на якій підставі він не вважає жителів села Калинівка, які прийшли на парафіяльні збори та прийняли оскаржуване рішення про зміну канонічного підпорядкування, не парафіянами релігійної громади, настоятелем якої він був». 8.82. Велика Палата Верховного Суду знову відзначає, що поняття «релігійна громада» і «територіальна громада» не є тотожними і її висновки, викладені вище, не ототожнюють ці поняття, а лише вказують на те, що в умовах відсутності врегульованого статутом релігійної громади порядку, який би дозволяв установити її членів, вона застосовує критерій територіального зв`язку як такий, що робить об`єктивно можливим виконання визначеної у статуті умови членства - регулярне відвідування богослужіння. 8.83. З цієї ж підстави Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання Позивача на неврахування судами роз`яснення Державної служби України з етнополітики та свободи совісті (підпункт 4.6), зокрема, стосовно розмежування законодавчих понять «релігійна громада» і «територіальна громада». Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що суд у процесі правозастосування самостійно здійснює тлумачення норм права. 8.84. Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги посилання Скаржника (підпункт 4.5) на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, та неврахування судами доказів, враховуючи положення статті 300 ГПК України, які визначають межі розгляду справи судом касаційної інстанції, що включає перегляд судових рішень у касаційному порядку в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи. 8.85. Доводи Скаржника (підпункт 4.7) щодо неправильного застосування судами статті 16 ЦК України з огляду на неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, стосовно належності та ефективності заявленого у цій справі позову Велика Палата Верховного Суду також відхиляє. Суди у цій справі розглянули усі заявлені ним вимоги по суті і відмовили в задоволенні позову, оскільки дійшли висновку про те, що відсутні підстави для висновку про порушення права Позивача, а не через неналежність чи неефективність обраного ним способу захисту. 8.86. Велика Палата Верховного Суду з огляду на викладені вище висновки вважає, що у суду на підставі доказів, які були надані сторонами, були відсутні підстави для висновку про порушення Закону при ухваленні оспорюваного рішення Релігійної громади і, як наслідок, для втручання у справи Релігійної громади шляхом визнання цього рішення недійсним. Отже, суди у цій справі прийняли правильне по суті рішення про відмову в задоволенні позову. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 8.87. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 8.88. Згідно зі статтею 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 8.89. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення та постанова судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову є правильними по суті і підлягають залишенню без змін з мотивів, викладених у цій постанові, а подану касаційну скаргу слід залишити без задоволення. Судові витрати 8.90. Враховуючи, що за подання касаційної скарги Скаржник був звільнений від сплати судового збору відповідно до ухвали суду касаційної інстанції, розподіл судового збору за розгляд касаційної скарги не здійснюється. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу ОСОБА_28 залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Житомирської області від 20.09.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022 у справі № 906/1330/21 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. Уркевич Суддя-доповідач К. М. Пільков Судді:О. О. Банасько С. І. Кравченко О. Л. Булейко О. В. Кривенда Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак Ж. М. Єленіна І. В. Ткач І. В. Желєзний О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич Є. А. Усенко В. В. Король Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118465129

Натягування сови на глобус перейшло на новий рівень. Випадкові люди майже в один і той самий момент визнають ефективними різні способи захисту та визначення для захисту майна. В одному випадку це віндикація в іншому негаторний позов. Щодо строків позовної давності то це взагалі шедевр. Скоро будуть їх обгрунтовувати телепередачами чи статтями журнашлюшек, а не належним виконанням обов'язків уповноважених осіб. Врешті суд прийшов до висновку, що права держави як акціонера відрізняються від прав юридичних та фізичних осіб і тому статус переданого майна державою до статутного капіталу це зовсім інше ніж передання цього майна юридичною чи фізичною особою. Висновок у випадкових людей наступний: 273. Здійснивши правовий аналіз Конституції України, ГК України, ЦК України, Закону України «Про господарські товариства», який діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України «Про акціонерні товариства», «Про управління об`єктами державної власності», «Про приватизацію державного майна», стосовно корпоратизації на підставі Указу Президента України від 15 червня 1993 року № 210/93 «Про корпоратизацію підприємств», законів України «Про холдингові компанії в Україні», «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства. 274. Тому державне майно, передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю.

ПОСТАНОВА Іменем України 03 квітня 2024 року м. Київ справа № 917/1212/21 провадження № 12-24гс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю., судді-доповідача Пількова К. М., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., за участю секретаря судового засідання Жураховської Т. О., учасники справи: прокурор - Хитрик Б. В., позивач - Полець Д. М., відповідач 1 - не з`явилась, відповідач 2 - Кутаков П. В., відповідач 3 - Бойко І. Ю., Герасько О. А., відповідач 4 - не з`явились, відповідач 5 - Коваленко Н. В., третя особа 1 - не з`явились, третя особа 2 - не з`явились, розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2022 року (суддя Гумега О. В.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року (головуючий суддя Шаптала Є. Ю., судді Яковлєва М. Л., Тищенко А. І.) у справі за позовом заступника керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до 1) приватного нотаріуса Назаренко Катерини Валеріївни; 2) Державної служби геології та надр України; 3) Приватного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України»; 4) Товариства з обмеженою відповідальністю «Газова компанія «Інвестсервіс»; 5) Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал», за участю третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Фонду державного майна України та третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача 5 - приватного нотаріуса Удовіченко Марини Юріївни, про визнання незаконними та скасування рішення про державну реєстрацію та наказу, недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння, ІСТОРІЯ СПРАВИ У цій справі заступник керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - Кабінету Міністрів України звернувся до Державної служби геології та надр України, Приватного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України», Товариства з обмеженою відповідальністю «Газова компанія «Інвестсервіс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал», приватного нотаріуса Назаренко К. В., за участю третьої особи - Фонду державного майна України, з позовом про визнання незаконним і скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання незаконним і скасування наказу Державної служби геології та надр України, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування у товариства на користь Кабінету Міністрів України нерухомого майна та скасування державної реєстрації. Суди першої та апеляційної інстанцій у позові відмовили, мотивуючи своє рішення тим, що прокурор та позивач не довели порушення прав держави у спірних правовідносинах. Касаційну скаргу подав заступник керівника Полтавської обласної прокуратури, мотивуючи її тим, що суди застосували норми частин другої, третьої статті 145 Господарського кодексу України (далі - ГК України) без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах, у яких суд касаційної інстанції дійшов висновку, що передане державою до статутного фонду підприємства майно не змінює свого правового режиму, залишається державною власністю та стосовно нього діють обмеження щодо вільного розпорядження, передбачені для державного майна, викладені в постановах Верховного Суду. У цій справі Великій Палаті Верховного Суду належало вирішити питання, чи відбувається зміна державної форми власності виключно шляхом приватизації заснованого нею акціонерного товариства, адже Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання такого майна державою до статутного фонду (капіталу). Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що державне майно, яке передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю. Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У липні 2021 року заступник керівника Полтавської обласної прокуратури (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - Кабінету Міністрів України (далі - позивач, КМУ) звернувся до Державної служби геології та надр України (далі - відповідач 1, Держгеонадра, служба), Приватного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України» (далі - відповідач 2, ПрАТ «НАК «Надра України», Компанія), Товариства з обмеженою відповідальністю «Газова компанія «Інвестсервіс» (далі - відповідач 3, ТОВ «ГК «Інвестсервіс»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал» (далі - відповідач 4, ТОВ «ІК «Комфорт Капітал»), приватного нотаріуса Назаренко Катерини Валеріївни (далі - відповідач 5, Нотаріус), за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Фонду державного майна України (далі - третя особа 1, ФДМУ) з позовом (з урахуванням уточненої позовної заяви від 10 вересня 2021 року) про: - визнання незаконним і скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 32046495 від 26 жовтня 2016 року, яким проведено державну реєстрацію права приватної власності за Компанією на виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, розташованих за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; - визнання незаконним і скасування наказу Держгеонадр від 15 травня 2020 року № 224 «Про прийняття рішення про вчинення ПрАТ «НАК «Надра України» правочинів щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником» у частині зобов`язання Компанії вчинити правочин щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником, а саме виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; - визнання недійсним договору купівлі-продажу від 14 серпня 2020 року, укладеного між Компанією і ТОВ «ГК «Інвестсервіс» щодо продажу нерухомого майна, а саме виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54 (далі - договір); - витребування у ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» на користь КМУ нерухомого майна - виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; - скасування державної реєстрації права приватної власності на виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54, проведену за ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» на підставі рішення державного реєстратора - Нотаріуса від 09 вересня 2020 року № 53961682 з одночасним припиненням речових прав цього товариства на вказане нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1065479953101). 2. Позов мотивував тим, що реєстрація права приватної власності за ПрАТ «НАК «Надра України» та подальше відчуження державного майна - виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, які знаходяться за адресою: вул. Соборності, 54, м. Полтава (далі - майно), здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки передане державою до статутного фонду ПрАТ «НАК «Надра України» майно не змінило свого правового режиму та залишається державною власністю і стосовно цього майна діють обмеження щодо вільного розпорядження, які передбачені для державного майна. 3. Власником цього майна є держава в особі КМУ, який не приймав рішення про зміну правового режиму спірного майна, отже, зміни форми власності з державної на приватну не відбулося, тому укладений сторонами договір не відповідає нормам чинного законодавства, як і наказ Держгеонадр від 15 червня 2020 року № 224 «Про прийняття рішення про вчинення ПрАТ «НАК «Надра України» правочинів щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником. Відтак реєстрація права приватної власності на майно за ПрАТ «НАК «Надра України» здійснена з порушенням вимог чинного законодавства, а в розумінні статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» постанова КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273, спільний наказ Міністерства екології та природних ресурсів України від 27 квітня 2001 року № 160 та ПрАТ «НАК «Надра України» від 27 квітня 2001 року № 16 не є документами, на підставі яких може бути проведено реєстрацію права приватної власності. 4. Отже, спірне майно було відчужене без волевиявлення власника - держави в особі КМУ та підлягає витребуванню в державну власність від останнього набувача відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 5. Ухвалою від 25 серпня 2021 року Господарський суд Полтавської області передав справу на розгляд до Господарського суду міста Києва за виключною підсудністю на підставі пункту 1 частини першої статті 31 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а ухвалою від 06 вересня 2021 року Господарський суд міста Києва прийняв справу до свого провадження. 6. Господарський суд міста Києва рішенням від 18 липня 2022 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року, у позові відмовив повністю. 7. Суди взяли до уваги обставини, якими Прокурор обґрунтовував підстави представництва інтересів держави, та з урахуванням нездійснення КМУ заходів щодо захисту інтересів держави у спірних правовідносинах після направлення Прокурором відповідного листа, незвернення до суду з позовом протягом тривалого часу після отримання інформації про порушення інтересів держави дійшли висновку, що Прокурор звернувся до суду із цим позовом з метою захисту майнових інтересів держави в межах дискреційних повноважень. 8. Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що майно передано до статутного фонду ПрАТ «НАК «Нафтогаз України» у власність як плата за акції, про що свідчать Указ Президента України від 14 червня 2000 року № 802 «Про заходи щодо підвищення ефективності управління підприємствами в галузі геології і розвідки надр», постанова КМУ від 14 липня 2000 року № 1128 «Про утворення Національної акціонерної компанії «Надра України», постанова КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273, а також положення статуту Компанії, які розрізняють поняття «майно, передане до статутного фонду» та «майно, передане в користування». 9. Суди вказали, що акціонерне товариство як суб`єкт господарювання утворюється на майновій основі, що складається із вкладів акціонерів у його статутний капітал, а відтак таке майно належить самому акціонерному товариству на праві власності. 10. Засновники акціонерного товариства з моменту передачі товариству майнових внесків перестають бути власниками майна, що становить їх внески, здобуваючи у власність замість цього майна акції, емітовані товариством, та, відповідно, корпоративні права щодо управління товариством. При цьому якщо положення установчих документів товариства не передбачають застережень про те, що внеском учасника товариства до статутного капіталу товариства є майнові права, у тому числі право користуватися майном, то майновий внесок учасника до статутного (складеного) капіталу є об`єктом права власності товариства. 11. Суди взяли до уваги, що станом на 26 жовтня 2016 року, тобто на час проведення державної реєстрації права приватної власності на майно за ПАТ «НАК «Надра України», редакція пунктів 21, 22, 23 статуту Компанії не містила відповідних обмежень, а стаття 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не визначала вичерпного переліку документів, на підставі яких може здійснюватися реєстрація права власності. 12. Суди першої та апеляційної інстанцій відхилили посилання Прокурора як на обґрунтування його вимог на норми, які застосовуються до корпоратизованих товариств, та твердження про створення ПрАТ «НАК «Надра України» в процесі корпоратизації державного унітарного підприємства у господарське товариство як такі, що не знайшли свого підтвердження та спростовуються матеріалами справи. 13. ПрАТ «НАК «Надра України» не є державним унітарним та/або державним комерційним підприємством та не проходило процедуру корпоратизації (перетворення) за Указом Президента України від 01 червня 1993 року № 210 «Про корпоратизацію підприємств», Компанія була утворена відповідно до Указу Президента від 14 червня 2000 року № 802 «Про заходи щодо підвищення ефективності управління підприємствами в галузі геології і розвідки надр» та постанови КМУ від 14 липня 2000 року № 1128 «Про утворення Національної акціонерної компанії «Надра України» як акціонерна компанія, яка, не будучи державним підприємством, отримала статус власника майна, переданого засновником (КМУ) до її статутного фонду як плату за акції (пункт 5.1 статуту), і доказів іншого в матеріали справи не надано. 14. Щодо вимоги про визнання незаконним і скасування наказу Держгеонадр від 15 червня 2020 року № 224 «Про прийняття рішення про вчинення ПрАТ «НАК «Надра України» правочинів щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником» у частині зобов`язання Компанії вчинити правочин з відчуження спірного майна місцевий господарський суд указав, що компетенція Держгеонадр як єдиного акціонера ПрАТ «НАК «Надра України» визначається статтею 33 Закону України «Про акціонерні товариства» та пунктом 43 її статуту, за підпунктом 30 пункту 43 якого до виключної компетенції загальних зборів належить питання про прийняття рішення про вчинення Компанією правочинів щодо відчуження її майна, переданого до її статутного капіталу засновником. У зв`язку з наведеним суд першої інстанції дійшов висновку про те, що наказ Держгеонадр від 15 червня 2020 року № 224 видано відповідно до норм чинного законодавства, положень статуту та в межах повноважень. З цим висновком погодився і суд апеляційної інстанції. 15. Щодо визнання недійсним договору суди зазначили, що права особи, яка вважає себе власником майна, не захищаються шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням статей 215, 216 ЦК України, такий захист можливий шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 цього Кодексу, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача (висновок Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12). 16. Суди вказали, що в справі немає жодних доказів того, що власником майна є КМУ, і того, що спірне майно вибуло з його володіння або особи, якій він передав це майно, поза їхньою волею, отже, наведене свідчить про відсутність дефекту волі КМУ щодо передачі майна не тільки до статутного капіталу Компанії, а й у її власність. 17. Оскільки Прокурор та позивач не довели порушення прав держави у спірних правовідносинах, суди дійшли висновку про необґрунтованість позовних вимог. Разом з цим суди першої та апеляційної інстанцій визнали необґрунтованими доводи Нотаріуса про недоведеність Прокурором факту об`єктивної неможливості довідатися про спірну державну реєстрацію у 2016 році, клопотання Прокурора про визнання поважними причин пропуску позовної давності на звернення до суду з вимогою про визнання незаконним і скасування рішення про реєстрацію права власності таким, що не підлягає задоволенню, та відповідно про сплив позовної давності на звернення Прокурора до суду з цією вимогою. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 18. У січні 2023 року Прокурор (далі - скаржник) звернувся з касаційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2022 року та постанову Північного апеляційного господарського сулу від 23 листопада 2022 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Касаційну скаргу Прокурор мотивував тим, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норми частин другої, третьої статті 145 ГК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, у яких суд касаційної інстанції дійшов висновку, що передане державою до статутного фонду підприємства майно не змінює свого правового режиму, залишається державною власністю та стосовно нього діють обмеження щодо вільного розпорядження, передбачені для державного майна, а саме таких постановах: - від 06 листопада 2018 року у справі № 925/473/17 (пункти 32, 33), у якій зазначено, що зміна правового режиму майна суб`єкта господарювання здійснюється за рішенням власника майна у спосіб, передбачений законом, а правовий режим суб`єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом приватизації майна державного (комунального) підприємства відповідно до закону. А державне майно, яке надавалось державному підприємству, у подальшому реорганізованому в акціонерне товариство, передається не у приватну власність, а для здійснення статутної діяльності, і це майно залишається об`єктом права державної власності до прийняття рішення уповноваженим суб`єктом - КМУ про зміну правового режиму цього майна, отже, зміна форми власності з державної на приватну при здійсненні внеску до статутного капіталу майна автоматично не відбувається; - від 11 жовтня 2018 року у справі № 906/916/16, у якій Верховний Суд зробив висновок (пункти 17-19) про помилковість ототожнення зміни організаційно-правової форми державного підприємства з рішенням власника (держави) передати державне майно у приватну власність та з рішенням власника про зміну форми власності державного майна, оскільки спірний майновий комплекс надавався відповідачу у справі для здійснення статутної діяльності, а не у власність, і до завершення процедури приватизації в установленому законодавством порядку це майно залишається об`єктом права державної власності; - від 05 липня 2018 року у справі № 915/826/16, у якій Верховний Суд наголосив, що акт приймання-передачі майна не містить даних щодо передачі цих об`єктів у приватну власність державного підприємства, тому не є підставою для оформлення права приватної власності на державне майно. 20. Скаржник вважає, що нерухоме майно не передавалося ПрАТ «НАК «Надра України» у власність та закріплене за нею на праві господарського відання і відповідні обмеження закріплені в редакціях статутів, які були чинними станом на час реєстрації права приватної власності (24 жовтня 2016 року), видачі спірного наказу Держгеонадр (15 червня 2020 року) та укладення договору (14 серпня 2020 року), зокрема пункт 22 статуту. 21. Скаржник звертає увагу на те, що згідно з пунктом 16 статуту Компанії її засновником є держава в особі КМУ, який приймає рішення про збільшення або зменшення статутного капіталу Компанії, а правління ПрАТ «НАК «Надра України» прийняло рішення щодо надання згоди на укладення правочину щодо відчуження майна без погодження з КМУ, чим порушило вимоги частини п`ятої статті 75 та частини третьої статті 139 ГК України, що свідчить про недійсність договору як такого, що не відповідає статтям 317, 319, 326, 328 ЦК України, статтям 75, 139, 141, 145 ГК України, статті 6 Порядку відчуження об`єктів державної власності, затвердженого постановою КМУ від 06 червня 2007 року № 803 (далі - Порядок № 803), та укладений з особою, яка не мала права його відчужувати. 22. Скаржник звертає увагу на те, що вимоги про необхідність дотримання процедури приватизації при відчуженні майна господарських організацій з корпоративними правами держави понад 25 % їх статутного фонду закріплено і в Законі України «Про управління об`єктами державної власності» (частина 19, 20 статті 11 цього Закону), тому правовий режим майна ПрАТ «НАК «Надра України», заснованого на державній власності, міг бути змінений тільки шляхом приватизації. 23. Скаржник вважає, що суди не врахували того, що Указ Президента України від 14 червня 2000 року № 806 «Про заходи щодо підвищення ефективності управління підприємствами в галузі геології і розвідки надр» та постанови КМУ пов`язані між собою та прийняті на виконання Указу Президента України від 15 червня 1993 року № 210 «Про корпоратизацію підприємств», що спростовує висновки судів про те, що ПрАТ «НАК «Надра України» створено не в процесі корпоратизації. 24. Скаржник вважає, що в розумінні статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КМУ від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок держреєстрації), постанова КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273 та спільний наказ Міністерства екології та природних ресурсів України від 27 квітня 2001 року № 160 і ПрАТ «НАК «Надра України» від 27 квітня 2011 року № 16 «Про передачу УДПІ «Укрдіпрогеолбуд» до складу ПрАТ «НАК «Надра України» та його майна до статутного фонду Компанії» не є документами, на підставі яких може бути проведена державна реєстрація права приватної власності. 25. Суди не взяли до уваги обставин, установлених у рішенні Господарського суду Полтавської області від 22 червня 2010 року у справі № 16/298-10/145, залишеному без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22 жовтня 2010 року, про те, що нерухоме майно на вул. Жовтневій (Соборності), 54 у м. Полтаві є державною власністю в особі КМУ та передане ПрАТ «НАК «Надра України» у користування для забезпечення його діяльності. 26. ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» мала можливість дізнатися з Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДР) про наявність судових рішень у вказаній справі, що узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 922/634/19, за яким у разі придбання майна покупець мав би проявити розумну обачливість і дослідити історію вибуття майна у попередніх власників. 27. Скаржник вважає, що одночасне заявлення вимог про недійсність договору та витребування майна не свідчить про неможливість задоволення таких вимог або однієї з них задля ефективного захисту судом порушених прав, посилаючись на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункти 6.5 - 6.7) та висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у її постанові від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19. 28. Посилаючись на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 906/420/17, від 04 липня 2018 року у справі № 916/2107/17, від 17 листопада 2020 року у справі № 904/2529/20, від 29 квітня 2020 року у справі № 911/3749/17, від 02 лютого 2021 року № 904/2529/20, від 01 квітня 2021 року у справі № 914/1958/19, від 24 березня 2021 року у справі № 362/2809/14-ц, від 25 травня 2021 року у справі № 359/2597/18, від 19 червня 2019 року у справі № 756/13683/16-ц та від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/18, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, у постановах Верховного Суду України від 15 березня 2017 року справі № 3-1515гс16, від 25 січня 2017 року у справі № 3-1533гс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 3-1058гс16, від 05 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16, вважає, що спірне майно підлягає витребуванню у державну власність від останнього набувача - ТОВ «ІК «Комфорт Капітал», оскільки було відчужене без волевиявлення власника - держави в особі КМУ. 29. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій у своїх рішеннях зробили безпідставне поєднання висновків про відсутність підстав для задоволення позовних вимог по суті та відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку з пропуском строку позовної давності. Ні Прокурор, ні КМУ не є безпосередніми учасниками спірних правовідносин, а про порушення інтересів держави внаслідок незаконного відчуження майна стало відомо лише під час розслідування кримінального провадження від 22 травня 2020 року № 42020170000000102 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за фактом незаконного заволодіння майном, отже, строк позовної давності не пропущений. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 30. 21 лютого 2023 року ПрАТ «НАК «Надра України» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, прийняті у справі судові рішення залишити без змін. 31. На обґрунтування відзиву на касаційну скаргу зазначає про те, що в статуті підприємства, що утворене на підставі корпоратизації, чітко вказано, що таке підприємство утворено шляхом перетворення в порядку, передбаченому Указом Президента України від 15 червня 1993 року № 210 «Про корпоратизацію підприємств», однак у статуті Компанії вказано, що вона заснована відповідно до Указу Президента від 14 червня 2000 року № 802 «Про заходи щодо підвищення ефективності підприємствами в галузі геології і розвідки надр», та спростовує твердження скаржника про те, що вона створена шляхом корпоратизації. 32. Закон України від 04 березня 1992 року № 2163-ХІІ «Про приватизацію державного майна», на який посилається Прокурор, втратив чинність ще 07 березня 2018 року, тобто більш ніж за 2,5 року до дати виникнення спірних правовідносин. 33. ПрАТ «НАК «Надра України» при вчиненні спірного договору не змінювала правового режиму майна, оскільки воно було передане до її статутного капіталу, отже, перебувало у приватній власності Компанії і вона мала право вчиняти правочини щодо цього майна з урахуванням положень свого статуту. 34. Порядок № 803 не регулює порядку / процесу відчуження майна ПрАТ «НАК «Надра України», оскільки Компанія не входила до переліку підприємств, установ та організацій, зазначених у пункті 3 цього Порядку. 35. У справі № 16/298-10/145 у судових рішеннях не було встановлено преюдиційних обставин, а підставою для відмови в позові Компанії була відсутність доказів порушення її права стосовно спірного майна. 36. 24 лютого 2023 року Нотаріус подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги Прокурора, судові рішення у справі залишити без змін, на обґрунтування чого наводить такі аргументи: 37. ПрАТ «НАК «Надра України» не є державним підприємством, а майно, яке передане до статутного капіталу Компанії, не є державною власністю, тому норми ГК України, які визначають особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств, не стосуються діяльності Компанії. Схожа позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 910/10481/20, що стосувалася майна, також переданого до статутного капіталу ПрАТ НАК «Надра України». 38. Реєстрацію права власності на майно за Компанією було проведено відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (спільний аргумент з відзивом ПрАТ «НАК «Надра України»). 39. 06 березня 2023 року ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги Прокурора, прийняті у справі судові рішення залишити без змін: 40. Станом на 24 жовтня 2016 року редакція статуту Компанії не містила обмежень щодо розпорядження власністю, тому в Нотаріуса були всі підстави провести державну реєстрацію права приватної власності на спірне майно, правове становище якого визначено в підпунктах 5.1, 5.2, 5.3 статуту Компанії. 41. ПрАТ «НАК «Надра України» не є державним унітарним або державним комерційним товариством, не було створено в процесі перетворення державного унітарного підприємства, отже, посилання Прокурора на норми, які застосовуються до корпоратизованих товариств, як і твердження про створення Компанії в процесі корпоратизації державного унітарного товариства у господарське товариство, не відповідає фактичним обставинам. 42. Компетенція Держгеонадр як єдиного акціонера ПрАТ «НАК «Надра України», якому постановою КМУ від 31 серпня 2021 року № 912 передано повноваження з управління державними корпоративними правами, визначається статтею 33 Закону України «Про акціонерні товариства» та статтею 43 статуту Компанії, за якими до виключної компетенції Держгеонадр належить прийняття рішення про відчуження майна, переданого до статутного капіталу Компанії. 43. У решті доводи відзиву ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» подібні до висновків, покладених в основу оскаржених судових рішень. 44. 07 травня та 16 серпня 2023 року, тобто поза межами строку на подання відзиву на касаційну скаргу, від ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» надійшов відзив на касаційну скаргу, а від ПрАТ «НАК «Надра України» - пояснення у справі відповідно, у яких ці учасники справи просять касаційну скаргу Прокурора залишити без задоволення, а прийняті у справі судові рішення залишити без змін. 45. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду наголошує, що відповідно до частини першої статті 295 ГПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження. 46. Стосовно права сторони подати письмові пояснення Велика Палата зауважує, що відповідно до частини першої статті 161 ГПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Згідно із частиною п`ятою цієї статті суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним. 47. Велика Палата Верховного Суду не визнавала необхідним одержати від учасників додаткові письмові пояснення стосовно окремих питань. Сторони мали можливість подати свої пояснення у заявах по суті справи, передбачених для стадії касаційного оскарження, а також надати усні пояснення в судовому засіданні. 48. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відповідно до частини другої статті 118 ГПК України залишає без розгляду подані 07 травня 2023 року ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» та 16 серпня 2023 року НАК «Надра України» пояснення у справі як заяви по суті справи, подані поза межами строку, встановленого ГПК України. Розгляд справи Верховним Судом 49. Ухвалою від 15 лютого 2023 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС) відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Прокурора на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та призначив справу до розгляду. 50. Ухвалою від 23 травня 2023 року КГС ВС справу з касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України, оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити від правового висновку щодо застосування статті 80 ГК України, статей 115, 155 ЦК України, викладеного в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - КАС ВС) від 09 жовтня 2018 року у справі № 826/11262/15. 51. Аналізуючи положення Конституції України, ГК України, ЦК України, Закону України «Про господарські товариства», який діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України «Про акціонерні товариства», «Про управління об`єктами державної власності», «Про приватизацію державного майна», стосовно корпоратизації Компанії на підставі Указу Президента України від 15 червня 1993 року № 210/93 «Про корпоратизацію підприємств», законів України «Про холдингові компанії в Україні», «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», колегія суддів КГС ВС вважає, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передачу такого майна державою до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства. Тому державне майно, передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю. 52. Разом із цим у постанові від 09 жовтня 2018 року у справі № 826/11262/15 за результатом системного аналізу статті 80 ГК України, статей 115, 155 ЦК України КАС ВС зробив висновок про те, що засновники акціонерного товариства з моменту передачі товариству майнових внесків перестають бути власниками майна, що становить їх внески, здобуваючи у власність замість цього майна акції товариства і відповідно корпоративні права щодо цього товариства. Держава, набувши корпоративні права, має право брати участь в управлінні товариством, у якому 100 % акцій перебувають у державній власності, тоді як власником майна, переданого до статутного капіталу, є саме це товариство, а не держава. Право власності на акції, емітовані акціонерним товариством, і право власності на майно, яке належить цьому акціонерному товариству, за своєю формою різняться, оскільки зазначені акції та майно є окремими об`єктами права власності. 53. Колегія суддів КГС ВС указує, що правовий режим майна акціонерних товариств, 100 % акцій яких належить державі, чітко не визначений у чинному законодавстві. За статтею 22 ГК України суб`єктами господарювання державного сектора економіки є суб`єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб`єкти, державна частка у статутному капіталі яких перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб`єктів. Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб`єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління. Отже, всі суб`єкти державного сектора економіки мають діяти на праві господарського відання чи оперативного управління. 54. Вказане, на переконання колегії суддів КГС ВС, суперечить іншим положенням ГК України (абзацу другому частини другої статті 66) та ЦК України (пункту 1 частини першої статті 115), які передбачають, що господарське товариство є власником майна, переданого йому до статутного капіталу та набутого іншими законними способами. У статті 12 Закону України «Про господарські товариства», яка діяла щодо акціонерних товариств до вступу в дію Закону України «Про акціонерні товариства», також закріплено, що товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу, продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом. 55. Ухвалою від 21 червня 2023 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила цю справу до розгляду. 56. Ухвалою від 10 серпня 2023 року Велика Палата Верховного Суду задовольнила клопотання ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» та ухвалила забезпечити участь представника товариства у судовому засіданні в режимі відеоконференції. 57. Ухвалою від 16 серпня 2023 року Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників справи про відкладення розгляду справи на 18 жовтня 2023 року. 58. Ухвалою від 18 жовтня 2023 року Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників справи, що судове засідання з розгляду касаційної скарги відбудеться 12 грудня 2023 року. 59. 12 грудня 2023 року розгляд справи не відбувся. 60. Ухвалою від 10 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників справи, що судове засідання з розгляду касаційної скарги відбудеться 21 лютого 2024 року. 61. Ухвалою від 21 лютого 2024 року Велика Палата Верховного Суду повідомила учасників справи, що судове засідання з розгляду вказаної вище касаційної скарги відбудеться 03 квітня 2024 року. Встановлені судами обставини 62. Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Надра України» (далі - ПАТ «НАК «Надра України», правонаступником якого на сьогодні є ПрАТ «НАК «Надра України») створене згідно з Указом Президента України від 14 червня 2000 року № 802 «Про заходи щодо підвищення ефективності управління підприємствами в галузі геології і розвідки надр» та на підставі постанови КМУ від 14 липня 2000 року № 1128 «Про утворення Національної акціонерної компанії «Надра України». 63. Відповідно до положень цього Указу сформовано статутний фонд ПАТ «НАК «Надра України» (підпункт «в» пункту 1 Указу Президента від 14 червня 2000 року № 802) та затверджено перелік державного майна, яке передається у користування ПАТ «НАК «Надра України» для забезпечення її діяльності (підпункт «г» пункт 1 Указу Президента від 14 червня 2000 року № 802). 64. Пунктом 4 постанови КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273 «Питання Національної акціонерної компанії «Надра України» визначено передати до статутного фонду НАК «Надра України» майно УДПІ «Укрдіпрогеолбуд», м. Полтава, з наступним його перетворенням у дочірнє підприємство Компанії. 65. Постановою від 27 вересня 2000 року № 1460 КМУ затвердив першу редакцію статуту НАК «Надра України» (т. 1 а. с. 39, 40), у підпунктах 5.1, 5.2 якого було визначено, зокрема: - майно Компанії формується за рахунок майна, майнових та немайнових прав, переданих засновником у власність; - Компанія є власником майна, переданого засновником до статутного фонду Компанії як плату за акції, у тому числі коштів, контрольних та інших пакетів акцій, цілісних майнових комплексів підприємств. 66. Відповідно до підпункту 5.3 статуту ПАТ «НАК «Надра України» у зазначеній редакції, здійснюючи право власності, Компанія володіє, користується та розпоряджається належним їй майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії, що не суперечать закону та меті діяльності Компанії. 67. Спільним наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 27 квітня 2001 року № 160 та ПАТ «НАК «Надра України» від 27 квітня 2001 року № 16 «Про передачу УДПІ «Укрдіпрогеолбуд» до складу НАК «Надра України» та його майна до статутного фонду Компанії» затверджено акт передачі-приймання майна УДПІ «Укрдіпрогеолбуд» до статутного фонду НАК «Надра України». 68. За переліком майна (додаток 1 до пункту спільного наказу), ПАТ «НАК «Надра України» прийняло, зокрема, виробничий корпус з блоком обслуговуючих приміщень УДПІ «Укрдіпрогеолбуд» загальною площею 5242,2 кв. м, які знаходяться за адресою: вул. Соборності, 54, м. Полтава, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1065479953101 (майно). 69. 24 жовтня 2016 року Нотаріус зареєструвала право приватної власності на вказане майно за ПАТ «НАК «Надра України». 70. Станом на 26 жовтня 2016 року, тобто на дату державної реєстрації права приватної власності на майно за ПАТ «НАК «Надра України», редакція пунктів 21, 22, 23 статуту Компанії містила такі положення: 21. Майно Компанії формується за рахунок, зокрема, майна переданого засновником до статутного капіталу Компанії. 22. Здійснюючи право власності, Компанія володіє, користується та розпоряджається належним їй майном і вчиняє стосовно нього будь-які дії, що не суперечать закону та меті діяльності Компанії. Компанія несе ризик випадкового знищення та пошкодження майна, що є її власністю. 23. Майно, передане засновником до статутного капіталу Компанії, може відчужуватися у порядку, встановленому законодавством та цим статутом. 71. Постановою від 22 травня 2019 № 640 «Питання Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України» КМУ змінив тип ПАТ «НАК «Надра України» з публічного на приватне та перейменовав його в ПрАТ «НАК «Надра України». 72. Відповідно до наказу Держгеонадр від 15 червня 2020 року № 224 «Про прийняття рішення про вчинення ПрАТ «НАК «Надра України» правочинів щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником», зокрема, зобов`язано ПрАТ «НАК «Надра України» вчинити правочин щодо відчуження спірного майна. 73. Станом на дату прийняття цього наказу (15 червня 2020 року) статут Компанії діяв у редакції постанови КМУ від 04 грудня 2019 року № 1065, яка діє і на час розгляду справи судом. 74. Відповідно до пункту 9 статуту Компанії в цій редакції (затвердженого постановою КМУ від 27 вересня 2000 року № 1460 в редакції постанови КМУ від 04 грудня 2019 № 1065), компанія є юридичною особою приватного права згідно із законодавством. Компанія набула статусу юридичної особи з дати її державної реєстрації. 75. У пункті 16 статуту визначено, що засновником Компанії є держава в особі КМУ. Далі вказаний пункт містить виключний перелік рішень, які приймає КМУ, як засновник Компанії, а саме про: затвердження статуту Компанії та внесення до нього змін; зміну типу Компанії; збільшення або зменшення розміру статутного капіталу Компанії; виділ, реорганізацію, ліквідацію Компанії, обрання комісії з припинення Компанії (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії), затвердження порядку та строків ліквідації, порядку розподілу між акціонерами майна, що залишається після задоволення вимог кредиторів, і затвердження ліквідаційного балансу; продаж або відчуження в будь-який інший спосіб пакетів акцій, переданих до статутного капіталу Компанії; призначення на посаду та звільнення з посади голови правління і його заступників за поданням Держгеонадр, погодженим з Мінекоенерго; відсторонення голови правління від здійснення ним повноважень та призначення за погодженням з Мінекоенерго особи, яка тимчасово виконує обов`язки голови правління. 76. Відповідно до положень пункту 17 статуту Компанії акціонером компанії є держава в особі Держгеонадр (Державна служба геології та надр України), якій повноваження з управління державними корпоративними правами Компанії передано згідно з постановою КМУ від 31 серпня 2011 року № 912 «Деякі питання Національної акціонерної компанії «Надра України». 77. Відповідно до пунктів 21, 23 статуту Компанії у редакції постанови КМУ від 04 грудня 2019 року № 1065: 21. Майно Компанії формується за рахунок майна, переданого засновником до його статутного капіталу. 23. Компанія є власником майна, набутого на законних підставах. Здійснюючи право власності, Компанія володіє, користується та розпоряджається належним їй майном і вчиняє стосовно нього будь-які дії, що не суперечать закону, меті діяльності Компанії та цьому статуту. Майно, передане засновником до статутного капіталу Компанії, може відчужуватися у порядку, встановленому законодавством та цим статутом. 78. Згідно з підпунктом 30 пункту 43 статуту ПрАТ «НАК «Надра України» до виключної компетенції загальних зборів належить питання про прийняття рішення про вчинення Компанією правочинів щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником. 79. 14 серпня 2020 року ПрАТ «НАК «Надра України» і ТОВ «ГК «Інвестсервіс» уклали договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна. 80. За актом приймання-передачі від 02 вересня 2020 року ТОВ «ГК «Інвестсервіс» отримало частку (корпоративні права) в ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» на суму 42 148 836,00 грн, передавши майно такою ж оціночною вартістю. На час розгляду справи судами майно знаходиться у власності ТОВ «ІК «Комфорт Капітал». 81. Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» Полтавська обласна прокуратура направила лист до КМУ про вжиття заходів представницького характеру від 12 квітня 2021 року № 15/2-141вих21. 82. Цей лист КМУ скерував до Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України, ФДМУ та Держгеонадр. 83. Розглянувши лист Полтавської обласної прокуратури, Міністерство юстиції України повідомило про відсутність повноважень надавати правову оцінку вчиненим Нотаріусом нотаріальним діям та не знайшло підстав для вжиття заходів реагування. 84. ФДМУ зазначив, що дія Порядку № 803 не поширюється на відчуження майна, переданого до статутних капіталів господарських товариств, тому ФДМУ не має жодної інформації та документів, зазначених у листі Полтавської обласної прокуратури. 85. Міністерство внутрішніх справ України скерувало лист до Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Полтавській області, яке приєднало цей лист до матеріалів кримінального провадження № 42020170000000101 від 21 травня 2020 року за частиною другою статті 364 КК України. 86. Держгеонадра (служба) скерувала лист Полтавської обласної прокуратури до ПрАТ «НАК «Надра України», повідомивши про те, що спірне майно належало компанії на праві приватної власності, тому його відчуження не вимагало застосування законодавства, що регулює порядок відчуження об`єктів державної власності. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 87. Спірні правовідносини у цій справі виникли стосовно визнання незаконними та скасування рішення про державну реєстрацію права приватної власності за Компанією на виробничий корпус і блок обслуговуючих приміщень, наказу щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником у частині зобов`язання Компанії вчинити правочин щодо відчуження її майна, переданого до її статутного капіталу засновником, визнання недійсним договору купівлі-продажу цього майна та витребування майна з чужого незаконного володіння. 88. Вирішуючи спір, господарський суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що спірне нерухоме майно не відносилось до об`єкта державної власності, оскільки передано до статутного фонду ПрАТ «НАК «Надра України» як плата за акції шляхом підписання акта передачі-приймання майна УДПІ «Укрдіпрогеолбуд», на підставі якого Нотаріусом зареєстровано право приватної власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Водночас ПрАТ «НАК «Надра України» не є державним унітарним та або державним комерційним підприємством та не створено в процесі перетворення державного унітарного підприємства, а отже, посилання прокурора на норми, які застосовуються до корпоратизованих товариств, є безпідставними. 89. Також виходили з того, що спірний наказ Держгеонадра (служба) видала відповідно до наданих повноважень, на підставі норм законодавства України та статуту Компанії (в редакції, чинній станом на 15 червня 2020 року). 90. Зазначили, що визнання недійсним договору купівлі-продажу від 14 серпня 2020 року не може одночасно поєднуватися з позовними вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки такі способи захисту є взаємовиключними. 91. Спірне нерухоме майно не підлягає витребуванню у ТОВ «ІК «Комфорт Капітал», оскільки Прокурор не довів, що власником майна є КМУ та майно вибуло з володіння власника поза його волею. 92. Суди попередніх інстанцій також виходили з того, що Прокурор пропустив строк позовної давності. 93. Велика Палата Верховного Суду не погодилася з наведеними мотивами судів попередніх інстанцій виходячи з такого. 94. Крім загального порядку визначення правового режиму майна господарських товариств, акціонерне товариство, засновником і єдиним акціонером якого є держава, має спеціальний правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами. 95. До спірних правовідносин підлягають застосуванню саме спеціальні норми, а саме стаття 22 ГК України. 96. З огляду на статтю 22 ГК України держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики. Суб`єктами господарювання державного сектора економіки є суб`єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб`єкти, державна частка у статутному капіталі яких перевищує п`ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб`єктів. Повноваження суб`єктів управління у державному секторі економіки - КМУ, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб`єктів господарювання визначаються законом. Зазначені суб`єкти управління у державному секторі економіки можуть приймати рішення, необхідні для підготовки до реалізації та здійснення державно-приватного партнерства (концесії), які є обов`язковими до виконання підприємствами, установами, організаціями, що перебувають у сфері їх управління. Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям. Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб`єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління. Правовий статус окремого суб`єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб`єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах. Держава застосовує до суб`єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб`єктів. Законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм. Державний фінансовий контроль щодо суб`єктів господарювання, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток) належить суб`єктам господарювання державного сектору економіки, здійснюється відповідно до закону. Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у главі 23 цього Кодексу. Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб`єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб`єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб`єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Суб`єкт господарювання державного сектора економіки запроваджує антикорупційну програму у порядку, визначеному законом. 97. Отже, усі суб`єкти державного сектора економіки мають діяти на праві господарського відання чи оперативного управління. 98. Утворення акціонерних товариств на базі майна корпоратизованих державних унітарних товариств та особливий склад осіб, які беруть участь у їх заснуванні, серед яких державні органи, що здійснюють управління державним майном, зумовлює своєрідний порядок набуття такими акціонерними товариствами права власності на майно, що передається державою до їхнього статного фонду. 99. За загальними правилами, установленими статтею 12 Закону України «Про господарські товариства» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність. 100. Тобто якщо засновниками акціонерного товариства є фізичні або юридичні особи приватного права, власником такого майна стає акціонерне товариство. 101. Проте на відміну від акціонерних товариств, які засновуються на базі приватної власності, створення акціонерних товариств на базі майна державних підприємств регулюється не лише нормами ЦК України, ГК України та зазначеного вище Закону, а й спеціальним законодавством. 102. Відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на державне майно у разі його приватизації. 103. Разом з тим частина третя статті 145 ГК України передбачає, що правовий режим майна суб`єкта господарювання, заснованого на державній власності, може бути змінено тільки шляхом приватизації майна державного підприємства. 104. Згідно із частиною першою статті 15 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до вичерпного переліку способів приватизації державного майна не належала передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизацїї державного унітарного підприємства, а також вона не є способом його приватизації. 105. Отже, передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного унітарного підприємства, не є рішенням власника, яке б надавало такому товариству право на його відчуження, а спрямована виключно на зміну організаційно-правової форми державного підприємства. 106. Наведене свідчить про те, що зміна організаційно-правової форми підприємства приводить до автоматичної зміни форми державної власності нерухомого майна. 107. Крім того, згідно із частиною п`ятою статті 18 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) при перетворенні державного унітарного підприємства в акціонерне товариство воно стає правонаступником підприємства, що приватизується. 108. Водночас акціонерні товариства, засновником і єдиним акціонером яких є держава в особі органів виконавчої влади, мають спеціальний (особливий) правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами, які створюються в загальному порядку, а державне майно, передане до статутного фонду державних акціонерних товариств, залишається у державній власності й відчуження його можливе тільки органами приватизації через визначені законом приватизаційні процедури. 109. Отже, до моменту завершення процедури приватизації до створюваного акціонерного товариства в силу правонаступництва переходять права та обов`язки, які мало державне унітарне підприємство, у тому числі й обсяг майнових прав на державне майно. У цьому випадку на праві господарського відання. 110. Вимоги про необхідність дотримання процедури приватизації при відчуженні майна господарських організацій з корпоративними правами держави понад 25 % їх статутного фонду закріплено і в Законі України «Про управління об`єктами державної власності» (пункти 19, 20 статті 11 цього Закону). 111. Таким чином, державне майно, яке закріплювалося за державним підприємством на праві господарського відання, перебуває у створюваного акціонерного товариства на праві господарського відання. 112. У свою чергу, корпоратизація державних унітарних підприємств через їх перетворення у господарські товариства є лише передумовою для подальшої приватизації майна, переданого державою до їх статутного фонду. 113. Проведення корпоратизації державного унітарного підприємства в акціонерне товариство не є його приватизацією, а тому внесення майна до статутного фонду такого товариства не може розглядатися як підстава для зміни його форми власності. 114. У зв`язку із цим державне майно, передане державою до статутного фонду державного унітарного підприємства, корпоратизованого в акціонерне товариство, 100 % акцій статутного фонду якого залишаються у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації є державною власністю. 115. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). 116. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис є у частині першій статті 10 ЦПК України. 117. Принцип верховенства права визначається як ідея панування права, яка втілюється у створення належних законів, їх відповідне виконання, заборону свавілля, дотримання прав людини, недискримінацію та рівність перед законом. Законність розуміється як суворе дотримання, виконання закону. 118. Принцип законності є найпершим складником принципу верховенства права. 119. Суди встановили, що ПАТ «НАК «Надра України», правонаступником якого на час розгляду справи є ПрАТ «НАК «Надра України», створене згідно з Указом Президента України від 14 червня 2000 року № 802 «Про заходи щодо підвищення ефективності управління підприємствами в галузі геології і розвідки надр» та на підставі Постанови КМУ від 14 липня 2000 року № 1128 «Про утворення Національної акціонерної компанії «Надра України». 120. Відповідно до положень цього Указу сформовано статутний фонд ПАТ «НАК «Надра України» (підпункт «в» пункту 1 Указу Президента від 14 червня 2000 року № 802) та затверджено перелік державного майна, яке передається у користування ПАТ «НАК «Надра України» для забезпечення її діяльності (підпункт «г» пункту 1 Указу Президента від 14 червня 2000 року № 802). 121. Пунктом 4 постанови КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273 «Питання Національної акціонерної компанії «Надра України» визначено передати до статутного фонду Національної акціонерної компанії «Надра України» державне майно УДПІ «Укрдіпрогеолбуд», м. Полтава, з наступним його перетворенням у дочірнє підприємство Компанії. 122. Засновником ПАТ «НАК «Надра України» є держава в особі Кабінету Міністрів України (пункт 16 статуту ПАТ «НАК «Надра України», затвердженого постановою КМУ від 27 вересня 2000 року № 1460). 123. Акціонером Компанії є держава в особі Держгеонадр, якій надані повноваження з управління державними корпоративними правами Компанії (пункт 17 статуту). 124. Державне майно, у тому числі нерухоме майно, передане Компанії відповідно до законодавства, закріплюється за Компанією на праві господарського віддання (пункт 22 статуту). 125. Отже, Держгеонадра (служба) не наділена законодавством та статутом Компанії повноваженнями вирішувати питання щодо відчуження державного майна. 126. Єдиним власником спірного майна є держава в особі КМУ. 127. Відповідно до пункту 5.4 статуту ПАТ «НАК «Надра України», затвердженого постановою КМУ від 27 вересня 2000 року № 1460, майно, що є державною власністю і передане Компанії в користування та/або управління, не підлягає відчуженню. Користування та/або управління майном Компанії здійснюється відповідно до законодавства України. 128. У пункті 23 статуту, затвердженого постановою КМУ від 31 серпня 2011 року № 912, визначено, що майно, передане засновником до статутного капіталу Компанії, може відчужуватися у порядку, встановленому законодавством та цим статутом. У період до проведення перших загальних зборів, які скликаються після прийняття рішення про приватизацію пакета акцій Компанії, правочини щодо майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником, вчиняються за рішенням Держгеонадр. Пунктом 24 статуту у зазначеній редакції передбачено, що Компанія використовує державне майно, що не підлягає приватизації, відповідно до законодавства. 129. Пунктом 23 статуту, затвердженого постановою КМУ від 22 травня 2019 року № 640, передбачено, що Компанія є власником майна, набутого на законних підставах. Здійснюючи право власності, Компанія володіє, користується та розпоряджається належним їй майном і вчиняє стосовно нього будь-які дії, що не суперечать закону, меті діяльності Компанії та цьому статуту. Майно, передане засновником до статутного капіталу Компанії, може відчужуватися у порядку, встановленому законодавством та цим статутом. У пункті 24 статуту у цій редакції визначено, що державне майно, яке не увійшло до статутного капіталу Компанії та перебуває на балансі Компанії та її дочірніх підприємств або передане Компанії в господарське відання, користування чи управління, не включається до статутного капіталу Компанії. 130. Обмеження на відчуження державного майна, переданого до статутного фонду Компанії, закріплені в статутах, чинних на час реєстрації права приватної власності (24 жовтня 2016 року), спірного наказу (15 червня 2020 року) та укладення договору купівлі-продажу майна (14 серпня 2020 року). 131. Статутами, затвердженими постановами КМУ від 31 серпня 2011 року № 912 та від 22 травня 2019 року № 640, визначено, що майно, передане засновником до статутного капіталу Компанії, може відчужуватись у порядку, встановленому законодавством та цим статутом. 132. При цьому державне майно, у тому числі нерухоме, передане Компанії відповідно до законодавства, закріплене за Компанією на праві господарського відання. 133. Згідно зі статтею 6 Порядку відчуження об`єктів державної власності, затвердженого постановою КМУ від 06 червня 2007 року № 803, відчуження майна здійснюється безпосередньо суб`єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб`єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законами. 134. Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження з ФДМУ. 135. Зміна правового режиму майна суб`єкта господарювання здійснюється за рішенням власника у спосіб, передбачений ГК України та прийнятими відповідно до нього іншими законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом (частина друга статті 145 ГК України). 136. КМУ не приймав рішення про зміну режиму спірного майна, у зв`язку із цим зміна форми власності з державної на приватну не відбувалась. 137. Отже, правовий режим майна ПАТ «НАК «Надра України», заснованого на державній власності, міг бути змінений тільки шляхом приватизації. 138. Суди попередніх інстанцій встановили, що постановою КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273, майно УДПІ «Укрдіпрогеолбуд» передано до статутного фонду ПАТ «НАК «Надра України», а спільним наказом Міністерства екології та природних ресурсів від 27 квітня 2001 року № 160 і ПАТ «НАК «Надра України» від 27 квітня 2001 року № 16 затверджено акт передачі-приймання майна інституту як цілісного майнового комплексу разом з основними фондами. 139. Отже, вказаними актами спірне майно у приватну власність ПАТ «НАК «Надра України» не передавалось, право державної власності не змінювалось. 140. ПАТ «НАК «Надра України» вже намагалося визнати за собою право власності на спірне нерухоме майно. 141. Так, у 2010 році ПАТ «НАК «Надра України» зверталося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Виконавчого комітету Полтавської міської ради, Приватного підприємства «Полтавське бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор» про визнання за ПАТ «НАК «Надра України» права власності на об`єкт нерухомого майна (нежитлову будівлю) - адміністративний корпус (літера «А-5»), що заходиться за адресою: м. Полтава, вул. Жовтнева, 54; зобов`язання Виконавчого комітету Полтавської міської ради видати ПАТ «НАК «Надра України» свідоцтво на право власності на об`єкт нерухомого майна (нежитлову будівлю) - адміністративний корпус (літера «А-5»), що заходиться за адресою: м. Полтава, вул. Жовтнева, 54; зобов`язання Комунального підприємства «Полтавське бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор» провести державну реєстрації права власності ПАТ «НАК «Надра України» на об`єкт нерухомого майна (нежитлову будівлю) - адміністративний корпус (літера «А-5»), що заходиться за адресою: м. Полтава, вул. Жовтнева, 54. 142. Рішенням від 22 червня 2010 року, залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22 жовтня 2010 року, Господарський суд Полтавської області у справі № 16/298-10/145 у позові НАК «Надра України» відмовив. 143. Рішення суди у зазначеній справі мотивували, зокрема, тим, що позивач не надав жодних доказів на підтвердження як оскарження дій відповідача 1 щодо відмови у прийнятті рішення про оформлення права власності, так і звернення з відповідною заявою та правовстановлювальними документами до відповідача 2, відмови останнього у вчиненні державної реєстрації права власності на спірне майно. Підтвердженням наявності у позивача права власності на нерухоме майно можуть бути насамперед правовстановлювальні документи, перелік яких наведено у додатку № 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5. 144. Серед правовстановлювальних документів, які передбачені Тимчасовим положенням, відсутні такі документи, як рішення (постанови) юридичної особи про передачу в підпорядкування (тимчасове користування) нерухомого майна. 145. Суди також зазначили, що безпідставними є посилання ПАТ «НАК «Надра України» як на доказ виникнення у Компанії права власності на постанови КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273, від 21 січня 2002 року № 82, спільний наказ Міністерства екології та природних ресурсів від 27 квітня 2001 року № 160 та ПАТ «НАК «Надра України» від 27 квітня 2001 року № 16, акти державної комісії про прийняття в експлуатацію об`єктів завершеного будівництва, оскільки ці документи не є правовстановлювальними та не є належними доказами, які підтверджують право власності або на підставі яких виникає право власності. 146. Відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 147. Велика Палата Верховного Суду взяла до уваги, що під час розгляду справи № 16/298-10/145 між тими ж сторонами (ПАТ «НАК «Надра України», КМУ) щодо того ж самого предмета спору (нежитлова будівля - адміністративний корпус (літера «А-5»), що заходиться за адресою: м. Полтава, вул. Жовтнева (Соборна), 54) КМУ категорично заперечував передачу спірного майна у власність ПАТ «НАК «Надра України» відповідно до норм чинного законодавства. При цьому суди у справі № 16/298-10/145 встановили, що у ПАТ «НАК «Надра України» відсутні правовстановлювальні документи на підтвердження права власності на спірне нерухоме майно або документи, на підставі яких таке право власності виникає. 148. Правові висновки щодо неможливості відчуження на користь суб`єкта права приватної власності без прийняття власником відповідного рішення нерухомого майна, наданого у статутний капітал для здійснення статутної діяльності, яке залишається об`єктом права державної власності, та за відсутності рішення КМУ про зміну правового режиму цього майна та відповідно зміни форми власності з державної на приватну, були неодноразово викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду. 149. Так, у постанові від 06 листопада 2018 року у справі № 925/473/17 за позовом заступника прокурора Черкаської області в інтересах держави в особі КМУ України і Міністерства аграрної політики та продовольства України звернувся до Виконавчого комітету Шполянської міської ради Черкаської області та Публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» (далі - ПАТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України») з позовом про визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Шполянської міської ради від 01 лютого 2012 року № 08 «Про визнання права власності на об`єкт нерухомого майна на вул. Калініна, 1»; визнання недійсним та скасування свідоцтва серії САЕ № 115500 від 05 квітня 2012 року про право приватної власності на майновий комплекс, розташований на вул. Калініна, 1 в м. Шпола Черкаської області, виданого ПАТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України»; визнання за державою в особі КМУ права власності на нерухоме майно - майновий комплекс, - Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, задовольняючи позов, дійшов висновку про те, що внесення майна державного підприємства, яке відповідно до закону не підлягає приватизації, як вкладу до статутного (складеного) капіталу забороняється і, відповідно, юридичній особі не може належати це майно на праві приватної власності, якщо інше прямо не передбачено законом. При цьому згідно із частиною другою статті 145 ГК України зміна правового режиму майна суб`єкта господарювання здійснюється за рішенням власника (власників) майна у спосіб, передбачений цим Кодексом та прийнятими відповідно до нього іншими законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом. Частиною третьою статті 145 ГК України передбачено, що правовий режим майна суб`єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом приватизації майна державного (комунального) підприємства відповідно до закону. Суди встановили, що спірне майно було надано ДП «Державна продовольчо-зернова корпорація України» і ПАТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» не у приватну власність, а для здійснення статутної діяльності і це майно залишається об`єктом права державної власності, а рішення КМУ про зміну правового режиму цього майна не приймалось, а отже, зміна форми власності з державної на приватну не відбулась. 150. Подібні висновки викладені у постановах від 11 жовтня 2018 року у справі № 906/916/16 і від 05 липня 2018 року у справі № 915/826/16. Щодо суті спору 151. Звертаючись до суду з позовом, Прокурор в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державною здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - КМУ, просить суд: - визнати незаконним та скасувати рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 32046495 від 26 жовтня 2016 року, яким проведено державну реєстрацію права приватної власності за Компанією на виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; - визнати незаконним та скасувати наказ Держгеонадра від 15 травня 2020 року № 224 «Про прийняття рішення про вчинення ПрАТ «НАК «Надра України» правочинів щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником» у частині зобов`язання Компанії вчинити правочин щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником, а саме виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; - визнати недійсним договір купівлі-продажу від 14 серпня 2020 року, укладений між Компанією і ТОВ «ГК «Інвестсервіс», щодо продажу нерухомого майна, а саме виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; - витребувати у Товариства на користь КМУ нерухоме майно - виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; - скасувати державну реєстрацію права приватної власності на виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54 проведену за ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» на підставі рішення державного реєстратора - Нотаріуса від 09 вересня 2020 року № 53961682 з одночасним припиненням речових прав цього товариства на вказане нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1065479953101). Визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса 152. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що правовий режим майна ПрАТ «НАК «Надра України», заснованого на державній власності, може бути змінений тільки шляхом приватизації. 153. Отже, передане державою до статутного фонду ПАТ «НАК «Надра України» майно не змінило свого правового режиму та залишається державною власністю і стосовно нього діють обмеження щодо вільного розпорядження, передбачені для державного майна. 154. Відповідно до статутів ПАТ «НАК «Надра України», чинних з моменту утворення, засновником Компанії є держава в особі КМУ, який є власником майна, переданого до статутного фонду акціонерного товариства. 155. КМУ не приймав рішення про зміну правового режиму спірного майна, у зв`язку із цим зміна форми власності з державної на приватну не відбувалась. 156. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових права на нерухоме майно право приватної власності на спірне майно за ПАТ «НАК «Надра України» зареєстровано приватним нотаріусом на підставі: - постанови КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273; - спільного наказу Міністерства екології та природних ресурсів України від 27 квітня 2001 року № 160 та ПАТ «НАК «Надра України» від 27 квітня 2001 № 16 «Про передачу УДПІ «Укрдіпрогеолбуд» до складу ПАТ «НАК «Надра України» та його майна до статутного фонду Компанії». 157. Разом з тим, як зазначалось вище, цією постановою КМУ майно УДПІ «Укрдіпрогеолбуд» передано до статутного фонду ПАТ «НАК «Надра України», а спільним наказом затверджено акт передачі-приймання майна інституту як цілісного майнового комплексу разом з основними фондами. 158. Отже, цими актами спірне майно у приватну власність ПАТ «НАК «Надра України» не передавалось, право державної власності не змінювалось. 159. Крім того, ці документи не є правовстановлювальними документами, на підставі яких відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» проводиться державна реєстрація права власності. 160. Статтею 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення. 161. Відповідно до частини четвертої статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. 162. Частиною третьою статті 10 цього Закону передбачено, що державний реєстратор, у тому числі, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення. 163. Особливості процедури державної реєстрації прав власності на нерухоме майно визначені Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою КМУ від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок). 164. Згідно з пунктом 6 Порядку державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. 165. Пунктом 9 Порядку передбачено, що разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації. 166. Відповідно до пункту 40 Порядку державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених статтею 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і цим Порядком. 167. Водночас у розумінні статті 27 України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», постанова КМУ від 17 серпня 2000 року № 1273 та спільний наказ Міністерства екології та природних ресурсів України від 27 квітня 2001 року № 160 та НАК «Надра України» від 27 квітня 2001 року № 16 не є документами, на підставі яких може бути проведена реєстрація права приватної власності. 168. При цьому Велика Палата Верховного Суду наголошує, що доводи відповідача про отримання ними спірного майна у власність в обмін на акції прямо суперечило нормам чинного на час утворення товариства та передачі майна законодавства. 169. Так, на час утворення ПАТ «НАК «Надра України» та передачі спірного майна чинним був Цивільний кодекс Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР). 170. Стаття 86 ЦК УРСР передбачала, що власність в Україні виступає в таких формах: приватна (особиста), колективна, державна. 171. У статті 11 Закону України «Про власність» у редакції, чинній на час передачі спірного майна відповідачу, визначено, що суб`єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства. 172. Відповідно до статті 37 Закону України «Про власність» у редакції, чинній на час передачі спірного майна відповідачу, майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України. 173. Однак ані ЦК УРСР, ані Закон України «Про власність» не передбачали право приватної власності юридичних осіб на державне майно, а лише право повного господарського відання. 174. Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду висновує, що приватний нотаріус прийняв незаконне рішення про проведення державної реєстрації права приватної власності на спірне майно за ПАТ «НАК «Надра України». Визнання незаконним та скасування наказу Держгеонадра від 15 травня 2020 року № 224, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 14 серпня 2020 року, витребування нерухомого майна та скасування державної реєстрації права приватної власності 175. Згідно з пунктом 16 статуту ПрАТ «НАК «Надра України» (у редакції постанови КМУ від 22 травня 2019 року № 640) засновником Компанії є держава в особі КМУ. 176. КМУ як засновник приймає рішення про збільшення або зменшення розміру статутного капіталу Компанії. 177. Отже, Держгеонадра (служба) не наділена законодавством та статутом Компанії повноваженнями вирішувати питання щодо відчуження майна. 178. Єдиним власником спірного майна є держава в особі КМУ, і в розумінні статей 317, 319, 321 ЦК України тільки власник приймає рішення щодо його відчуження. 179. Приймаючи вказаний наказ, Держгеонадра (служба) діяла з перевищенням повноважень, за відсутності рішення власника майна - КМУ про його продаж, що свідчить про відсутність волі держави на його відчуження. 180. На порушення вимог частини п`ятої статті 75 та частини третьої статті 139 ГК України правління компанії ПрАТ «НАК «Надра України» на засіданнях, що відбувались 15 червня та 13 серпня 2020, прийняло рішення щодо надання згоди на укладення правочину щодо відчуження спірного майна без погодження з власником майна - КМУ. 181. Незважаючи на статус спірного майна станом на прийняття вказаних рішень, Держгеонадра та ПрАТ «НАК «Надра України» не наділені повноваженнями щодо розпорядження спірним майном. 182. Таким чином, приймаючи ці рішення, правління Компанії діяло з перевищенням повноважень. Щодо неналежного відповідача 183. Позивач зазначив одним зі співвідповідачів у справі приватного нотаріуса (державного реєстратора). Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 184. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (стаття 14 ГПК України). 185. Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 4 частини третьої статті 162 ГПК України). 186. Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування (стаття 4 та частина перша статті 45 ГПК України). 187. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, тоді як установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц, пункт 31, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц, пункт 63, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, пункт 71). 188. Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у позивача виник саме з набувачем спірного нерухомого майна з приводу порушення ним права власності держави на це майно внаслідок дій товариства щодо реєстрації за ним такого права. 189. установивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє в позові до такого відповідача (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, пункт 40, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, пункт 50, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, пункти 37, 54, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, пункт 31.10, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, пункт 39, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, пункт 75). 190. З огляду на те, що приватний нотаріус (державний реєстратор) є неналежним відповідачем у спірних правовідносинах, у позові до нього слід відмовити саме із цієї підстави. Щодо способу захисту порушеного права 191. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, пункт 5.6, від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, пункт 6.41, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, пункт 48, від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, пункт 91, від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19, пункт 43, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, пункт 88, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, пункт 75, від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, пункт 55; див. також постанову Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14). 192. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388, 1212 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). 193. Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння. 194. Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, приводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна. 195. Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем) власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна. 196. При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. 197. Такий правовий висновок, зокрема, викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19, пункт 33) та від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 49). 198. Крім того, не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18, пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-386цс18, пункт 74), від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20, пункт 8.1). 199. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вимоги про визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса, визнання незаконним та скасування наказу та визнання недійсним договору купівлі-продажу за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме ці рішення та реєстрація створюють відповідні перешкоди. 200. У справі, яка розглядається, мета прокурора спрямована на відновлення власником володіння нерухомим майном. Тому не є належними й ефективними способами захисту вимоги про визнання незаконним та скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 32046495, від 26 жовтня 2016 року, яким проведено державну реєстрацію права приватної власності за Компанією на виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; визнання незаконним та скасування наказу Держгеонадра від 15 травня 2020 року № 224 «Про прийняття рішення про вчинення ПрАТ «НАК «Надра України» правочинів щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником» в частині зобов`язання Компанії вчинити правочин щодо відчуження майна Компанії, переданого до її статутного капіталу засновником, а саме виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; визнання недійсним договору купівлі-продажу від 14 серпня 2020 року, укладеного між Компанією та ТОВ «ГК «Інвестсервіс», щодо продажу нерухомого майна, а саме виробничого корпусу та блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54; скасування державної реєстрації права приватної власності на виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54, проведену за ТОВ «ІК «Комфорт Капітал» на підставі рішення державного реєстратора - Нотаріуса від 09 вересня 2020 року № 53961682 з одночасним припиненням речових прав цього товариства на вказане нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1065479953101). 201. Також слід відзначити, що у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем. 202. У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20, пункти 1, 80-81, 83, від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20, пункти 1, 43-47, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, пункти 6, 20-26, 101, 102, від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14, пункти 4, 26, 47, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, пункти 4, 36, від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, пункт 31). 203. Саме тому, виходячи з мети позову, який заявив прокурор, і його обґрунтування, вимогу про витребування у Компанії на користь КМУ нерухомого майна - виробничого корпусу і блоку обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54, слід задовольнити. Щодо відступу від висновків Верховного Суду про застосування норм права 204. Ухвалою від 23 травня 2023 року КГС ВС справу з касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України, оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити від правового висновку щодо застосування статті 80 ГК України, статей 115, 155 ЦК України, викладеному у постанові КАС ВС від 09 жовтня 2018 року у справі № 826/11262/15. 205. Аналізуючи положення Конституції України, ГК України, ЦК України, Закону України «Про господарські товариства», який діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України «Про акціонерні товариства», «Про управління об`єктами державної власності», «Про приватизацію державного майна», стосовно корпоратизації на підставі Указу Президента України від 15 червня 1993 року № 210/93 «Про корпоратизацію підприємств», законів України «Про холдингові компанії в Україні», «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», колегія суддів КГС ВС вважає, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання такого майна державою до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства. Тому державне майно, що передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю. 206. Разом із цим у постанові від 09 жовтня 2018 року у справі № 826/11262/15 за результатом системного аналізу статті 80 ГК України, статей 115, 155 ЦК України КАС ВС зробив висновок про те, що засновники акціонерного товариства з моменту передання товариству майнових внесків перестають бути власниками майна, що становить їх внески, здобуваючи у власність замість цього майна акції товариства і відповідно корпоративні права щодо цього товариства. Держава, набувши корпоративні права, має право брати участь в управлінні товариством, у якому 100 % акцій перебувають у державній власності, тоді як власником майна, переданого до статутного капіталу, є саме це товариство, а не держава. Право власності на акції, емітовані акціонерним товариством, і право власності на майно, яке належить цьому акціонерному товариству, за своєю формою, є різними через те, що зазначені акції та майно є окремими об`єктами права власності. 207. ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95, п. 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Лупені та інші проти Румунії» (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania), заява № 76943/11, п. 123 ). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року у справі «С. В. проти Сполученого Королівства» (S. W. v United Kingdom), заява № 20166/92, п. 36). 208. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, п. 65; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09, п. 93). 209. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. 210. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. 211. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, пункти 43-45, від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц, пункти 43-44 і № 818/1688/16, пункти 44-45, від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18, пункт 54, від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, пункти 44-45, від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11, пункт 24, від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц, пункт 23, від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц, пункт 48, від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17, пункт 41 і № 727/2878/19, пункт 39, від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17, пункт 35, від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19, пункти 58-59, від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19, пункт 40, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, пункт 41, від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18, пункт 29, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, пункт 7.19, від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, пункт 34, від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18, пункт 90, від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16, пункт 31, від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17, пункт 49, від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21, пункт 45, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, пункт 40). 212. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16). 213. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 214. Велика Палата Верховного Суду для забезпечення єдності судової практики щодо зміни державної форми власності виключно шляхом приватизації виснує, що Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства, а тому державне майно, передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю, і з огляду на свої висновки, викладені у цій постанові, відступає від висновку, сформульованого в постанові КАС ВС від 09 жовтня 2018 року у справі № 826/11262/15, щодо того, що власником майна, переданого до статутного капіталу, є саме товариство, а не держава. 215. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див. її постанови від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, пункт 42; № у ЄДРСР 106558740, від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, пункт 43; № у ЄДРСР 108930839, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22, пункт 66; № у ЄДРСР 111647957). 216. У разі коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, в раніше ухваленому нею рішенні чи рішенні Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц, пункт 88, від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, пункт 93, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, пункт 27.3, від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц, пункт 49, від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17, пункт 43, і № 727/2878/19, пункт 40, від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19, пункт 43, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, пункт 44, від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18, пункт 31, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, пункт 7.20, від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, пункт 40, від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18, пункт 92, від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16, пункт 36, від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21, пункт 67). Щодо оцінки відповідності дій сторін критерію добросовісності та правомірності втручання держави у право власності 217. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), а отже, і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 218. Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 219. Добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальноприйнятих уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. 220. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. 221. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. 222. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. 223. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. 224. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (стаття 13 ЦК України). 225. Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України, та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. 226. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 ЦК України, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. 227. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)». 228. Суди попередніх інстанцій встановили, що 14 серпня 2020 року ПрАТ «НАК «Надра України» і ТОВ «ГК «Інвестсервіс» уклали договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна. 229. ТОВ «ГК «Інвестсервіс» за актом приймання-передачі від 02 вересня 2020 року передало до статутного капіталу ТОВ «ІК «Комфорт капітал» майно оціночною вартістю 42 148 836,00 грн, отримало частку (корпоративні права) в ТОВ «ІК «Комфорт капітал» на саме таку суму, і майно на час розгляду справи судами знаходиться у власності останнього. 230. При цьому згідно з витягом з реєстру юридичних осіб ТОВ «ІК «Комфорт капітал» створено 19 серпня 2020 року, тобто за два тижні до передачі спірного майна до статутного капіталу новоствореного товариства. 231. Очевидно, що дії ТОВ «ГК «Інвестсервіс» і ТОВ «ІК «Комфорт капітал» щодо передачі нерухомого майна, яке належить державі, в статутний капітал товариства, яке було створено за чотирнадцять днів до здійснення такої передачі, є недобросовісними. 232. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди мають застосовувати під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права, що передбачають й інші критерії, які мають бути дотримані суб`єктами публічного права під час втручання у право власності. 233. Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції (далі - Перший протокол) та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання. 234. У статті 1 Першого Протоколу містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. 235. ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном. 236. Зокрема, втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу також повинно переслідувати мету у суспільному інтересі (рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine). 237. Перед тим як з`ясувати, чи було дотримано першу норму, суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм (рішення ЄСПЛ у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden»). 238. Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63-64 рішення у справі «Маркс проти Белгії» (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає «необхідність» відповідного закону, а наявність «спільного інтересу» може спонукати державу до «здійснення контролю за використанням власності», включаючи розпорядження та спадкування. 239. ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» («East/West Alliance Limited v. Ukraine). 240. Зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації. 241. Контроль за дотриманням конвенційних гарантій здійснюється ЄСПЛ, який застосовує норми Конвенції відповідно до базових принципів (методів) тлумачення, до яких відносять «принцип автономного тлумачення понять», «принцип еволюційного (динамічного) тлумачення», «принцип європейського консенсусу», «принцип розсуду держави», «принцип ефективного тлумачення» та «принцип пропорційності та балансу інтересів». 242. Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ. 243. Так, у рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави. 244. У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження. 245. Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі. 246. ЄСПЛ вказав на необхідність перевіряти передбачення обмеження прав людини у національному законі, визначати наявність обставини для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність. 247. Обмеження прав має передбачатись національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження. 248. Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатись у законі, а зміст закону повинен буди доведений до відома громадянам. 249. Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного. 250. Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи. 251. Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. 252. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім - а не надмірним. 253. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним. 254. Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься. 255. Ураховуючи встановлені у справі обставини, а саме відчуження спірного майна без волевиявлення власника - держави в особі КМУ, витребування такого майна у державну власність від останнього набувача є пропорційним втручанням у право власності Компанії, яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Щодо строку позовної давності 256. У відзиві на позовну заяву відповідач 5 зазначав щодо пропуску позивачем строку позовної давності, що є окремою та самостійною підставою для відмови в позові на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України, посилаючись на те, що позивач не довів факту об`єктивної неможливості довідатись про спірну державну реєстрацію об`єкта нерухомого майна у 2016 році. 257. Заяву відповідач 5 мотивував тим, що: - держава в особі КМУ передала спірне майно у власність ПАТ «НАК «Надра України» згідно з постановою від 17 серпня 2000 року № 1273; - держава в особі КМУ передала повноваження з управління корпоративними правами держави в ПАТ «НАК «Надра України» Держгеонадрам, згідно з постановою від 31 серпня 2011 року № 912, за якою КМУ надав Держгеонадрам повноваження на прийняття рішень щодо відчуження майна, переданого засновником до статутного капіталу НАК «Надра України» (підпункт 30 пункту 43 статуту НАК «Надра України»). 258. Крім того, відповідач 5 зазначив, що право приватної власності щодо спірного майна зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 26 жовтня 2016 року, інформація з якого є відкритою та загальнодоступною. 259. Прокурор у позовній заяві виклав клопотання про визнання поважними причин пропущення позовної давності на звернення до суду з вимогою про визнання незаконним і скасування рішення приватного нотаріуса. 260. Прокурор зазначив, що про порушення інтересів держави внаслідок незаконної реєстрації Нотаріусом права приватної власності на спірне майно за ПАТ «НАК «Надра України» прокуратурі стало відомо під час розслідування кримінального провадження від 22 травня 2020 року № 42020170000000102 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 КК України. Зокрема, під час досудового розслідування проведено моніторинг офіційних сайтів, на яких здійснюється продаж державного майна, та встановлено, що продаж спірного майна відбувся на торгах 24 червня 2020 року (протокол електронних аукціонних торгів з продажу позиції 14-06). Також встановлено, що 26 жовтня 2016 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право приватної власності на спірне майно за ПАТ «НАК «Надра України». Документи, на підставі яких оформлено право приватної власності на державне майно, отримано від ПрАТ «НАК «Надра України» 02 квітня 2021 року на виконання ухвал суду про тимчасовий доступ від 17 березня 2021 року у справі № 554/558/21 (протоколи вилучення документів від 02 квітня 2021 року). Отже, на твердження Прокурора, прокуратурі та позивачу - КМУ стало відомо про незаконне рішення Нотаріуса у квітні 2021 року. 261. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 262. На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, пункти 39, 60, від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц, пункт 103, і № 372/1036/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, пункт 65). 263. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). 264. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). 265. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати захист цих інтересів у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати такий захист (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, пункт 95). 266. У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункт 48): позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався чи міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів. 267. Оскільки прокуратурі та позивачу - КМУ стало відомо про незаконне рішення Нотаріуса у квітні 2021 року під час розслідування кримінального провадження від 22 травня 2020 року № 42020170000000102 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 КК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що Прокурор звернувся до суду з позовом у липні 2021 року в межах строку позовної давності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 268. Відповідно до частин першої та другої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 269. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 270. Згідно з положеннями частини першої та третьої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 271. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій неправильно тлумачили та застосували норми статей 22, 145 ГК України, Закону України «Про приватизацію державного майна» і внаслідок цього неправильно вирішили спір та відмовили Прокурору в позові, заявленому в інтересах держави в особі КМУ. 272. Тому рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2022 року та постанова Північного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року в цій справі підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову. Висновок щодо застосування норм права 273. Здійснивши правовий аналіз Конституції України, ГК України, ЦК України, Закону України «Про господарські товариства», який діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України «Про акціонерні товариства», «Про управління об`єктами державної власності», «Про приватизацію державного майна», стосовно корпоратизації на підставі Указу Президента України від 15 червня 1993 року № 210/93 «Про корпоратизацію підприємств», законів України «Про холдингові компанії в Україні», «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України «Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства. 274. Тому державне майно, передане державою до статутного фонду (капіталу) акціонерного товариства, 100 % акцій якого залишається у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації (продажу у приватну власність належних державі акцій такого акціонерного товариства) є державною власністю. Щодо судових витрат 275. Відповідно до частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 276. Згідно із частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 277. Керуючись статтями 129, 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури задовольнити. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2022 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23 листопада 2022 року у справі № 917/1212/21 скасувати. 3. Ухвалити нове рішення. 4. Позов заступника керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до приватного нотаріуса Назаренко Катерини Валеріївни, Державної служби геології та надр України, Приватного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України», Товариства з обмеженою відповідальністю «Газова компанія «Інвестсервіс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Фонду державного майна України та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - приватного нотаріуса Удовіченко Марини Юріївни, про визнання незаконними та скасування рішення про державну реєстрацію та наказу, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння задовольнити частково. 5. Витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал» (код ЄДРПОУ 43760076, 36000, м. Полтава, вул. Соборності, 54) на користь держави в особі Кабінету Міністрів України нерухоме майно - виробничий корпус та блок обслуговуючих приміщень загальною площею 5 242,2 кв. м, що розташоване за адресою: м. Полтава, вул. Соборності, будинок 54. 6. У решті позову відмовити. 7. Стягнути з Державної служби геології та надр України (вул. Цедіка Антона, 16, м. Київ, 03057, код ЄДРПОУ 37536031), Приватного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України» (вул. Євгенії Мірошниченко, 10, м. Київ, 03057, код ЄДРПОУ 31169745), Товариства з обмеженою відповідальністю «Газова компанія «Інвестсервіс» (вул. Половка, 76, м. Полтава, Полтавська область, 36034, код ЄДРПОУ 38983870), Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал» (код ЄДРПОУ 43760076, 36000, м. Полтава, вул. Соборності, 54) на користь Полтавської обласної прокуратури (вул. 1100 річчя Полтави, 7, м. Полтава, 36000, код ЄДРПОУ 02910060) по 159 000,64 грн судового збору за подання позову. 8. Стягнути з Державної служби геології та надр України (вул. Цедіка Антона, 16, м. Київ, 03057, код ЄДРПОУ 37536031), Приватного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Надра України» (вул. Євгенії Мірошниченко, 10, м. Київ, 03057, код ЄДРПОУ 31169745), Товариства з обмеженою відповідальністю «Газова компанія «Інвестсервіс» (вул. Половка, 76, м. Полтава, Полтавська область, 36034, код ЄДРПОУ 38983870), Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна компанія «Комфорт Капітал» (код ЄДРПОУ 43760076, 36000, м. Полтава, вул. Соборності, 54) на користь Полтавської обласної прокуратури (вул. 1100 річчя Полтави, 7, м. Полтава, 36000, код ЄДРПОУ 02910060) по 238 500,95 грн судового збору за подання апеляційної скарги та по 318 001,27 грн за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції у справі № 917/1212/21 набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. Уркевич Суддя-доповідач К. М. Пільков Судді:О. О. БанаськоС. І. Кравченко О. Л. Булейко О. В. Кривенда Ю. Л. ВласовС. Ю. Мартєв І. А. ВоробйоваС. О. Погрібний М. І. ГрицівО. В. Ступак Ж. М. ЄленінаІ. В. Ткач І. В. ЖелєзнийО. С. Ткачук Л. Ю. КишакевичЄ. А. Усенко В. В. КорольН. В. Шевцова Відповідно до частини третьої статті 314 Господарського процесуального кодексу України постанову оформив суддя Мартєв С. Ю. Джерело: ЄДРСР 118465142

ОКРЕМА ДУМКА судді Великої Палати Верховного Суду Ткачука О. С. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 9 квітня 2024 року у господарській справі №925/1440/22 за позовом фізичної особи до Об`єднання співвласників багатоквартирного житлового будинку «Кришталь» Відповідно до ч. 3 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Історія справи та рішення судів Громадянин звернувся до Об`єднання співвласників багатоквартирного житлового будинку «Кришталь» з вимогою надати для ознайомлення статут, фінансові звіти, протоколи загальних зборів з додатками, протоколи засідання правління, книгу обліку членів, а також документи, які, на думку позивача, стосуються діяльності ОСББ «Кришталь», та надати можливість робити з них виписки, копії (фотокопії). Господарський суд Черкаської області закрив провадження у справі в частині зобов`язання ОСББ «Кришталь» надати для ознайомлення та можливості зробити виписки, копії (фотокопії): статут ОСББ «Кришталь», протоколи загальних зборів ОСББ «Кришталь» за весь період існування ОСББ «Кришталь»; фінансові звіти ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; протоколи засідання правління за весь період існування ОСББ «Кришталь» у зв`язку з відсутністю предмета спору, оскільки вказані документи були надані відповідачем позивачу під час розгляду справи. Рішенням від 20 квітня 2023 року Господарський суд Черкаської області позов задовольнив частково. Зобов`язав ОСББ «Кришталь» надати для ознайомлення та можливості зробити виписки, копії (фотокопії) з наступних документів: додатків до протоколів загальних зборів ОСББ «Кришталь» за весь період існування ОСББ «Кришталь»; розгорнутих банківських виписок про рух коштів ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; кошторису та штатного розпису ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; актів ревізії фінансово-господарської діяльності ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; актів виконаних робіт ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; договорів на виконані роботи за період з 2017 по 2022 роки включно; документів про нарахування заробітної плати найманим працівникам за період з 2017 по 2022 роки включно. Стягнув з ОСББ «Кришталь» 1 240,50 грн судового збору. В частині зобов`язання ОСББ «Кришталь» надати для ознайомлення та можливості зробити виписки, копії (фотокопії) з книги обліку членів ОСББ «Кришталь» відмовив. Північний апеляційний господарський суд постановою від 29 серпня 2023 року, здійснюючи апеляційний перегляд рішення місцевого господарського суду в частині задоволених позовних вимог за апеляційною скаргою ОСББ «Кришталь», погодився з висновками суду першої інстанції та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 квітня 2023 року в цій частині залишив без змін. 26 вересня 2023 року на виконання рішення, яке набрало чинності, суд видав судові накази. 23 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду відкрив касаційне провадження у даній справі, а 22 листопада того ж року - передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Підстави висловлення окремої думки Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційному оскарженню не підлягають судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу. Малозначними є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (пункт 2 частини 5 статті 12 ГПК). На мою думку, дана господарська справа з позовними вимогами про надання можливості ознайомлення з документами ОСББ є малозначною і рішення у ній не підлягають касаційному оскарженню і, відповідно, перегляду Великою Палатою Верховного Суду. Враховуючи це, Велика Палата Верховного Суду повинна була визнати справу малозначною та закрити касаційне провадження у справі. Суддя О.С. Ткачук Джерело: ЄДРСР 118422166

Велика палата зазначила: 123. З огляду на наведені у цій постанові висновки, для забезпечення ефективного захисту прав співвласників та інших фізичних осіб і передбачуваності правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 367/1505/20, та зазначити, що персональні дані співвласників та інших фізичних осіб є конфіденційною інформацією з відповідним правовим режимом. Такі персональні дані не підлягають наданню об`єднанням для ознайомлення співвласнику як конфіденційна інформація (крім випадку надання згоди на її поширення). 124. Тому об`єднання має надати співвласнику для ознайомлення документи, інформацію, визначені Законом про ОСББ та Законом про особливості здійснення права власності, а також статутом об`єднання, за винятком персональних даних співвласників багатоквартирного будинку та інших фізичних осіб, які є конфіденційною інформацією. Якщо документ містить персональні дані, такий документ надається для ознайомлення з вилученням персональних даних як конфіденційної інформації.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 квітня 2024 року м. Київ Справа № 925/1440/22 Провадження № 12-74гс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Уркевича В. Ю., суддів Банаська О. О.,Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., за участю секретаря судового засідання Денисевич К. Ю., представників учасників справи: позивача - не з`явився, відповідача - Плахути В. В. (у порядку самопредставництва), Руднічука Д. В. (адвокат), розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Об'єднання співвласників багатоквартирного житлового будинку «Кришталь» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 серпня 2023 року (головуючий суддя Коротун О. М., судді Сулім В. В., Ткаченко Б. О.) та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 квітня 2023 року (суддя Зарічанська З. В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Об'єднання співвласників багатоквартирного житлового будинку «Кришталь» про зобов'язання вчинити дії СУТЬ СПОРУ 1. ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Об'єднання співвласників багатоквартирного житлового будинку «Кришталь» (далі - ОСББ «Кришталь», відповідач, скаржник) з вимогою надати для ознайомлення статут, фінансові звіти, протоколи загальних зборів з додатками, протоколи засідання правління, книгу обліку членів, а також документи, які, на думку позивача, стосуються діяльності ОСББ «Кришталь», та надати можливість робити з них виписки, копії (фотокопії). 2. Оскільки документи надані не були, позивач, вважаючи, що його права порушені, звернувся до суду з позовом про зобов'язання ОСББ «Кришталь» надати йому для ознайомлення документи та надати можливість робити з них виписки, копії (фотокопії). 3. Суд першої інстанції позов задовольнив частково. Апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог залишив без змін. 4. ОСББ «Кришталь», не погодившись із судовими рішеннями, звернулося з касаційною скаргою до Верховного Суду. 5. Перед Верховним Судом у цій справі постало питання: які документи, інформація надаються об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку (далі - ОСББ) співвласникам багатоквартирного будинку (далі - співвласники) та в якому обсязі. 6. Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу виходячи з такого. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 7. 29 грудня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Черкаської області з позовом до ОСББ «Кришталь» з вимогою зобов'язати відповідача надати позивачу для ознайомлення наступні документи та надати можливість робити з них виписки, копії (фотокопії): статут ОСББ «Кришталь»; протоколи загальних зборів ОСББ «Кришталь» з додатками за весь період існування ОСББ «Кришталь»; фінансові звіти ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; розгорнуті банківські виписки про рух коштів ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; кошториси та штатний розпис ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; акти ревізії фінансово-господарської діяльності ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; акти виконаних робіт ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; договори на виконані роботи за період з 2017 по 2022 роки включно; документи про нарахування заробітної плати найманим працівникам за період з 2017 по 2022 роки включно; протоколи засідання правління за весь період існування ОСББ «Кришталь»; книгу обліку членів ОСББ «Кришталь». 8. Позовні вимоги обґрунтовані ненаданням відповідачем на звернення позивача вказаних вище документів, чим ОСББ «Кришталь» порушило права позивача, гарантовані Конституцією України, Законом України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі - Закон про ОСББ) та Законом України «Про інформацію» (далі - Закон про інформацію). Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 9. Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 01 липня 2010 року ОСОБА_1 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з довідкою з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України АА № 602285 за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровано ОСББ «Кришталь». 11. Визначено вид діяльності за КВЕД-2010 - 81.10 - Комплексне обслуговування будинків. Дата первинної реєстрації - 23 травня 2001 року. Дата та номер останньої реєстраційної дії - 10 травня 2012 року № 10261070006000863. Керівник - ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ). 12. Як зазначено у статуті ОСББ «Кришталь», затвердженому загальними зборами об`єднання від 23 травня 2016 року, протокол № 19, ОСББ «Кришталь» створено власниками квартир багатоквартирного будинку відповідно до Закону про ОСББ. Скорочена назва - ОСББ «Кришталь». 13. 07 лютого 2022 року позивач звернувся з листом до правління ОСББ «Кришталь», у якому, серед іншого, зазначив, що станом на 04 лютого 2022 року головою правління ОСББ «Кришталь» ОСОБА_2 не виконано рішення зборів ОСББ від 18 грудня 2021 року в частині надання документів про проведення ревізії фінансово-господарської діяльності за період з 2017 по 2021 роки. Відтак позивач вимагав від членів правління забезпечити надання головою правління ОСОБА_2 документів, вказаних у вимозі ревізійної комісії, вручених голові правління ОСОБА_2 безпосередньо на зборах 18 грудня 2021 року. 14. У подальшому позивач 12 липня та 17 листопада 2022 року звертався до голови правління ОСББ «Кришталь» ОСОБА_2 із заявами, в яких просив надати йому для ознайомлення такі документи: статут ОСББ «Кришталь»; протоколи загальних зборів ОСББ «Кришталь» з додатками за весь період існування цього ОСББ; фінансові звіти ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; банківські виписки про рух коштів ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; кошторис та штатний розпис ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; акти ревізії фінансово-господарської діяльності ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2021 роки включно; акти виконаних робіт ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; договори на виконані роботи за період з 2017 по 2022 роки включно; документи про нарахування заробітної плати найманим працівникам за період з 2017 по 2022 роки включно; протоколи засідання правління за весь період існування ОСББ «Кришталь»; книгу обліку членів ОСББ «Кришталь». У разі неможливості надання копій вказаних документів просив призначити дату, час і місце для ознайомлення з цими документами та надати можливість зробити виписки, копії (фотокопії, сканкопії, записи на електронні носії інформації та ін.). 15. Однак, як стверджує ОСОБА_1 , відповіді на вказані заяви та визначені документи для ознайомлення відповідач не надав, чим, на думку позивача, порушив його права, що відповідно стало підставою для звернення до суду із цим позовом. Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій 16. Господарський суд Черкаської області ухвалами від 13 та 20 квітня 2023 року закрив провадження у справі № 925/1440/22 в частині зобов'язання ОСББ «Кришталь» надати ОСОБА_1 для ознайомлення та можливості зробити виписки, копії (фотокопії): статут ОСББ «Кришталь», протоколи загальних зборів ОСББ «Кришталь» за весь період існування ОСББ «Кришталь», фінансові звіти ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно, протоколи засідання правління за весь період існування ОСББ «Кришталь» на підставі пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку з відсутністю предмета спору, оскільки вказані документи були надані відповідачем позивачу під час розгляду справи. 17. Рішенням від 20 квітня 2023 року Господарський суд Черкаської області позов задовольнив частково. Зобов'язав ОСББ «Кришталь» надати для ознайомлення та можливість зробити виписки, копії (фотокопії) ОСОБА_1 з документів: додатки до протоколів загальних зборів ОСББ «Кришталь» за весь період існування ОСББ «Кришталь»; розгорнуті банківські виписки про рух коштів ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; кошториси та штатний розпис ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; акти ревізії фінансово-господарської діяльності ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; акти виконаних робіт ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; договори на виконані роботи за період з 2017 по 2022 роки включно; документи про нарахування заробітної плати найманим працівникам за період з 2017 по 2022 роки включно. Стягнув з ОСББ «Кришталь» на користь ОСОБА_1 1 240,50 грн судового збору. В частині зобов'язання ОСББ «Кришталь» надати для ознайомлення та можливість зробити виписки, копії (фотокопії) ОСОБА_1 з книги обліку членів ОСББ «Кришталь» відмовив. 18. Рішення місцевого господарського суду в частині задоволених позовних вимог мотивовано тим, що одержання співвласником інформації про діяльність ОСББ у порядку, встановленому установчим документом та відповідними законами, є необхідним для реалізації таким співвласником своїх прав, зокрема, на участь в управлінні багатоквартирним будинком. Водночас господарський суд зазначив, що нормами закону не передбачено обмежень щодо обсягу надання такої інформації. 19. Разом з тим, оскільки законодавчими актами, які регулюють діяльність ОСББ, такого документа, як книга обліку членів ОСББ «Кришталь», не передбачено, а отже, обов'язок ведення такої книги і, відповідно, надання її для ознайомлення позивачу у відповідача відсутній, то суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову в цій частині. 20. Північний апеляційний господарський суд постановою від 29 серпня 2023 року, здійснюючи апеляційний перегляд рішення місцевого господарського суду в частині задоволених позовних вимог за апеляційною скаргою ОСББ «Кришталь», погодився з висновками суду першої інстанції та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 квітня 2023 року в оскаржуваній частині залишив без змін. Короткий зміст касаційної скарги 21. ОСББ «Кришталь» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 серпня 2023 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 квітня 2023 року у справі № 925/1440/22, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи касаційної скарги та заперечень на неї 22. Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункти 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України. 23. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСББ «Кришталь» зазначає, що судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень не враховано правових висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 19 вересня 2018 року у справі № 235/1523/17, від 01 грудня 2021 року у справі № 367/1505/20 та від 10 лютого 2021 року у справі № 487/3116/18, щодо застосування статті 13 Цивільного кодексу України, статті 14 Закону про ОСББ, статті 6 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» (далі - Закон про особливості здійснення права власності), статей 1, 5, 7 Закону про інформацію. 24. Крім того, на думку скаржника, відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо застосування у спірних правовідносинах норм Закону про ОСББ та Закону про особливості здійснення права власності, а саме в частині обов`язку ОСББ надавати співвласникам документи за відсутності відповідних положень у статуті та чинному законодавстві. 25. Відповідач вважає, що згідно зі статтею 14 Закону про ОСББ, статтею 6 Закону про особливості здійснення права власності та положеннями статуту ОСББ «Кришталь» зобов`язане надавати співвласникам лише протоколи загальних зборів та фінансові звіти, при цьому лише з протоколів загальних зборів позивач може вимагати надати можливість за власний рахунок зробити виписки та копії. Позивач як співвласник також може отримувати інформацію про умови утримання спільного майна багатоквартирного будинку та експлуатації, про витрати на таке утримання, надходження від його використання, ознайомлюватися з установчими документами. 26. Скаржник зазначає, що законодавством та статутом не покладено на ОСББ обов`язку надавати його членам будь-які інші документи, зокрема: розгорнуті банківські виписки про рух коштів ОСББ «Кришталь»; кошториси та штатний розпис ОСББ «Кришталь»; акти ревізій фінансово-господарської діяльності ОСББ «Кришталь»; акти виконаних робіт ОСББ «Кришталь»; договори на виконані роботи; документи про нарахування заробітної плати найманим працівникам за відповідний період, а тому у позивача як співвласника в силу вимог законодавства та статуту таке право відсутнє. 27. Крім того, на думку ОСББ «Кришталь», вказані документи містять персональні дані, конфіденційну інформацію, тобто інформацію з обмеженим доступом, тому не можуть бути надані позивачу. 28. Скаржник також зазначає, що законодавством передбачено надання співвласнику саме інформації про діяльність ОСББ, а не документів, які можуть містити інформацію про його діяльність. 29. У судовому засіданні представники ОСББ «Кришталь» касаційну скаргу підтримали та просили її задовольнити, а саме: скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволених позовних вимог, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 30. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 , зазначаючи про безпідставність викладених у скарзі доводів, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін як такі, що прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права. 31. Позивач вважає, що статтею 14 Закону про ОСББ, статтею 6 Закону про особливості здійснення права власності та положеннями статуту ОСББ «Кришталь» передбачено право співвласників на одержання інформації щодо діяльності створеного ОСББ, відповідно реалізація цього права покладається саме на особу, у володінні та розпорядженні якої знаходиться ця інформація, тобто на ОСББ «Кришталь», а згідно із частиною другою статті 18 Закону про ОСББ виконання зобов`язань ОСББ належить до повноважень його правління відповідно до статуту ОСББ. Рух справи в суді касаційної інстанції 32. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 23 жовтня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСББ«Кришталь» та вирішив здійснити перегляд судових рішень у судовому засіданні, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 33. Ухвалою від 22 листопада 2023 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду передала справу № 925/1440/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 Господарського процесуального кодексу України. 34. Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що для досягнення єдності практики необхідно відступити від правового висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 367/1505/20,щодо застосування Закону про ОСББ, Закону про особливості здійснення права власності та Закону України «Про захист персональних даних» (далі - Закон про захист персональних даних). 35. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 23 січня 2024 року прийняла та призначила до розгляду справу № 925/1440/22 у судовому засіданні з повідомленням учасників справи. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції 36. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 Господарського процесуального кодексу України). 37. Зі змісту касаційної скарги вбачається, що ОСББ «Кришталь» оскаржує судові рішення в частині задоволених позовних вимог. Це також підтвердили представники скаржника у судовому засіданні. 38. З урахуванням зазначеного Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку судові рішення судів попередніх інстанцій у межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Щодо надання ОСББ документів, інформації співвласникам 39. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, скаржник зазначає, що згідно з положеннями чинного законодавства та статуту ОСББ «Кришталь» зобов`язане надавати своїм членам лише протоколи загальних зборів та фінансові звіти. Разом з тим на ОСББ не покладено обов`язку надавати співвласникам будь-які інші документи, зокрема: розгорнуті банківські виписки про рух коштів ОСББ «Кришталь»; кошториси та штатний розпис ОСББ «Кришталь»; акти ревізій фінансово-господарської діяльності ОСББ «Кришталь»; акти виконаних робіт ОСББ «Кришталь»; договори на виконані роботи; документи про нарахування заробітної плати найманим працівникам за відповідний період, а тому у позивача як співвласника в силу вимог законодавства та статуту таке право відсутнє. 40. Велика Палата Верховного Суду щодо вказаних доводів ОССБ «Кришталь» зазначає таке. 41. Згідно із частиною другою статті 382 Цивільного кодексу України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав. 42. Відповідно до статті 385 Цивільного кодексу України власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків). Таке об'єднання є юридичною особою, що створюється та діє відповідно до закону та статуту. Об'єднання власників квартир, житлових будинків є юридичною особою, яка створюється та діє відповідно до статуту та закону. 43. Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об'єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов'язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначено Законом про ОСББ. 44. Згідно зі статтею 1 Закону про ОСББ об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі -об`єднання) - це юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна. 45. Як установили суди попередніх інстанцій, ОСОБА_1 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_3 . За адресою: вул. Б. Вишневецького, буд. 95, м. Черкаси, Черкаська обл., зареєстровано ОСББ «Кришталь». Як зазначено у статуті ОСББ «Кришталь», це ОСББ створено співвласниками багатоквартирного будинку відповідно до Закону про ОСББ. 47. Частиною першою статті 4 Закону про ОСББ визначено, що об'єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов'язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами. 48. Об'єднання має право відповідно до законодавства та статуту об'єднання: утворювати органи управління, визначати умови та розмір плати за їхню діяльність; приймати рішення про надходження та витрати коштів об`єднання; визначати порядок користування спільним майном відповідно до статуту об'єднання; укладати договори; виступати замовником робіт з капітального ремонту, реконструкції багатоквартирного будинку; встановлювати порядок сплати, перелік та розміри внесків і платежів співвласників, у тому числі відрахувань до резервного та ремонтного фондів; здійснювати для виконання статутних завдань господарче забезпечення діяльності об'єднання в порядку, визначеному законом; визначати підрядника, укладати договори про управління та експлуатацію, обслуговування, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення майна з будь-якою фізичною або юридичною особою; здійснювати контроль за своєчасною сплатою внесків і платежів; захищати права, представляти інтереси співвласників у судах, органах державної влади і органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності; використовувати допоміжні приміщення у багатоквартирному будинку для потреб органів управління об'єднання; встановлювати сервітути, здавати в оренду допоміжні приміщення та інше спільне майно багатоквартирного будинку (частина перша статті 16 Закону про ОСББ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)). 49. Згідно із частинами першою, другою, п`ятою - сьомою статті 10 Закону про ОСББ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) органами управління об`єднання є загальні збори об`єднання, правління, ревізійна комісія об`єднання. Вищим органом управління об`єднання є загальні збори.Рішення загальних зборів, прийняте відповідно до статуту, є обов`язковим для всіх співвласників. Рішення загальних зборів оприлюднюється. У передбачених статутом або рішенням загальних зборів випадках воно може бути надане співвласникам під розписку або направлене поштою (рекомендованим листом). Співвласники мають право знайомитися з рішеннями (протоколами) загальних зборів, затвердженими такими рішеннями документами та робити з них копії. 50. До виключної компетенції загальних зборів співвласників відноситься: затвердження статуту об`єднання, внесення змін до нього; обрання членів правління об`єднання; питання про використання спільного майна; затвердження кошторису, балансу об`єднання та річного звіту; попереднє (до їх укладення) погодження умов договорів, укладених на суму, що перевищує зазначену в статуті об`єднання, договорів, предметом яких є цінні папери, майнові права або спільне майно співвласників чи їх частина; визначення порядку сплати, переліку та розмірів внесків і платежів співвласників; прийняття рішення про реконструкцію та ремонт багатоквартирного будинку або про зведення господарських споруд; визначення розміру матеріального та іншого заохочення голови та членів правління; визначення обмежень на користування спільним майном; обрання та відкликання управителя, затвердження та зміна умов договору з управителем, прийняття рішення про передачу функцій з управління спільним майном багатоквартирного будинку повністю або частково асоціації; прийняття рішень про заснування інших юридичних осіб або участь у товариствах (частина дев`ята статті 10 Закону про ОСББ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)). 51. У частинах першій, другій статті 14 Закону про ОСББ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зазначено, що співвласник має право: брати участь в управлінні об`єднанням у порядку, визначеному цим Законом і статутом об`єднання; обирати та бути обраним до складу статутних органів об`єднання; знайомитися з протоколами загальних зборів, робити з них виписки; одержувати в установленому порядку інформацію про діяльність об`єднання; вимагати від статутних органів захисту своїх прав та дотримання співвласниками правил добросусідства; одержувати в установленому статутом порядку інформацію про діяльність асоціації. Об`єднання на вимогу співвласника зобов`язане надати йому для ознайомлення всі свої фінансові звіти. 52. Особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку, правові, організаційні та економічні відносини, пов`язані з реалізацією прав та виконанням обов`язків співвласників щодо його утримання та управління, визначені Законом про особливості здійснення права власності. 53. Відповідно до частини першої статті 6 Закону про особливості здійснення права власності (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) співвласники мають право: 1) вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень, встановлених законом або рішенням співвласників; 2) брати участь в управлінні багатоквартирним будинком особисто або через представника; 3) одержувати інформацію про технічний стан спільного майна багатоквартирного будинку, умови його утримання та експлуатації, витрати на утримання спільного майна багатоквартирного будинку та надходження, отримані від його використання; 4) безоплатно одержувати інформацію про суб`єктів права власності на всі квартири та нежитлові приміщення у багатоквартирному будинку і площу таких квартир та приміщень у порядку і межах, визначених законом; 5) ознайомлюватися з рішеннями (протоколами) зборів співвласників, листками опитування, робити з них копії; 6) на відшкодування винною особою збитків, завданих спільному майну багатоквартирного будинку, у розмірі, що відповідає частці кожного співвласника; 7) інші права, визначені законом. 54. Відповідно до пункту 1 розділу І «Загальні положення» статуту ОСББ «Кришталь» діє відповідно до Закону про ОСББ, чинного законодавства України та статуту. 55. ОСББ «Кришталь» у своїй діяльності керується правами, визначеними статтями 16, 17 Закону про ОСББ, та має обов`язки, передбачені статтею 18 цього Закону (пункт 2 розділу І «Загальні положення» статуту). 56. Органами управління об`єднання є загальні збори співвласників, правління, ревізійна комісія (ревізор) об`єднання (пункт 1 розділу ІІІ «Статутні органи об`єднання, їхні повноваження та порядок формування» статуту). 57. Вищим органом управління об`єднання є загальні збори. Загальні збори вправі приймати рішення з усіх питань діяльності об`єднання. Загальні збори скликаються не рідше одного разу на рік (пункт 2 розділу ІІІ «Статутні органи об`єднання, їхні повноваження та порядок формування» статуту). 58. До виключної компетенції загальних зборів належать: затвердження статуту об`єднання, внесення змін до нього; обрання членів правління об`єднання; обрання голови правління об`єднання; питання про використання спільного майна; затвердження кошторису, балансу об`єднання та річного звіту; попереднє (до їх укладення) погодження умов договорів, укладених на суму, що перевищує сто тисяч гривень, а також договорів, предметом яких є цінні папери, майнові права або спільне майно співвласників чи їх частина; визначення порядку сплати, переліку та розмірів внесків і платежів співвласників; прийняття рішення про реконструкцію та ремонт будинку або про зведення господарських споруд; визначення розміру матеріального та іншого заохочення голови та членів правління; визначення обмежень на користування спільним майном; обрання та відкликання управителя, затвердження та зміна умов договору з управителем, прийняття рішення про передачу функцій з управління спільним майном будинку повністю або частково асоціації об`єднань співвласників багатоквартирного будинку; прийняття рішень про заснування інших юридичних осіб або участь у товариствах (пункт 3 розділу ІІІ статуту). 59. У пункті 11 розділу ІІІ «Статутні органи об`єднання, їхні повноваження та порядок формування» статуту, зокрема, передбачено, що рішення загальних зборів оприлюднюється шляхом розміщення його тексту в місцях загального користування будинку. Співвласники мають право знайомитися з рішеннями (протоколами) загальних зборів, затвердженими такими рішеннями документами та за власний рахунок робити з них копії та виписки. 60. Відповідно до пункту 1 розділу V «Права і обов`язки співвласників» статуту співвласник, зокрема, має право: брати участь в управлінні об`єднанням у порядку, визначеному Законом про ОСББ і статутом об`єднання; обирати та бути обраним до складу статутних органів об`єднання; знайомитися з протоколами загальних зборів, робити з них виписки; одержувати в установленому статутом порядку інформацію про діяльність об`єднання; вимагати від статутних органів захисту своїх прав та дотримання співвласниками правил добросусідства. Об`єднання на вимогу співвласника зобов`язане надати йому для ознайомлення всі свої фінансові звіти. Здійснення співвласником своїх прав не може порушувати права інших співвласників. Спори щодо здійснення прав співвласників вирішуються за згодою сторін або в судовому порядку. 61. Крім того, у пункті 11 розділу ІІІ «Статутні органи об`єднання, їхні повноваження та порядок формування» статуту також передбачено, що співвласники мають право знайомитися з рішеннями (протоколами) загальних зборів, затвердженими такими рішеннями документами та за власний рахунок робити з них копії та виписки. 62. Отже, права співвласників передбачені статтями 10, 14 Закону про ОСББ, статтею 6 Закону про особливості здійснення права власності, а також статутом ОСББ. 63. Звідси, за наведеними нормами Закону про ОСББ та Закону про особливості здійснення права власності (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) співвласник має право: 1) знайомитися з: рішеннями (протоколами) загальних зборів, робити з них виписки, копії;листками опитування, робити з них копії; 2) знайомитись із затвердженими такими рішеннями документами та робити з них копії; 3) одержувати в установленому порядку інформацію про діяльність об`єднання; 4) одержувати інформацію про технічний стан спільного майна багатоквартирного будинку, умови його утримання та експлуатації, витрати на утримання спільного майна багатоквартирного будинку та надходження, отримані від його використання; 5) безоплатно одержувати інформацію про суб`єктів права власності на всі квартири та нежитлові приміщення у багатоквартирному будинку і площу таких квартир та приміщень у порядку і межах, визначених законом. Об`єднання на вимогу співвласника зобов`язане надати йому для ознайомлення всі свої фінансові звіти. 64. Аналогічні права співвласників (яким є позивач у справі, що розглядається) щодо ознайомлення з рішеннями (протоколами) загальних зборів, затвердженими такими рішеннями документами, та можливості робити з них виписки, копії; одержувати в установленому порядку інформацію про діяльність ОСББ; зобов`язання ОСББ надати співвласнику для ознайомлення всі свої фінансові звіти - передбачені також статутом ОСББ «Кришталь». 65. Як уже зазначалося, ОСОБА_1 просив надати для ознайомлення додатки до протоколів загальних зборів ОСББ «Кришталь» та можливість зробити з них виписки, копії (фотокопії). 66. Суд першої інстанції вказав, що такими додатками є листки опитування. 67. З урахуванням викладеного місцевий господарський суд правильно зазначив про те, що право позивача на ознайомлення з листками опитування передбачено пунктом 5 частини першої статті 6 Закону про особливості здійснення права власності, відповідно до якого співвласники мають право ознайомлюватися з рішеннями (протоколами) зборів співвласників, листками опитування, робити з них копії. 68. Отже, відповідач зобов`язаний надати ОСОБА_1 для ознайомлення додатки до протоколів загальних зборів ОСББ «Кришталь», якими є відповідні листки опитування. 69. Крім того, позивач просив відповідача надати для ознайомлення інші документи (розгорнуті банківські виписки про рух коштів, кошториси та штатний розпис, акти ревізії фінансово-господарської діяльності; акти виконаних робіт, договори на виконані роботи, документи про нарахування заробітної плати найманим працівникам ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно), які, на думку ОСОБА_1 , стосуються діяльності ОСББ «Кришталь», та надати можливість робити з них виписки, копії (фотокопії). 70. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСББ «Кришталь» зазначає, що законодавством передбачено надання співвласнику саме інформації про діяльність ОСББ, а не документів, які можуть містити інформацію про його діяльність, вважає, що суди попередніх інстанцій помилково ототожнили поняття про надання «інформації» та «документів, що містять інформацію». 71. Велика Палата Верховного Суду щодо вказаних доводів скаржника зазначає таке. 72. Згідно з наведеними вище нормами Закону про ОСББ та Закону про особливості здійснення права власності співвласник має право одержувати в установленому порядку інформацію про діяльність ОСББ. Аналогічне право співвласників також передбачено статутом ОСББ «Кришталь». 73. Відповідно до частини четвертої статті 4 Закону про ОСББ основна діяльність об'єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов'язань, пов'язаних з діяльністю об'єднання. 74. Законом про інформацію врегульовано відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. 75. Згідно зі статтею 1 Закону про інформацію: інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (абзац четвертий); документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі (абзац другий). 76. Аналогічне визначення поняття «інформація» міститься у частині першій статті 200 Цивільного кодексу України. 77. Тобто документ містить у зафіксованому вигляді відповідну інформацію. 78. Крім того, інформація може бути відображена в іншому вигляді шляхом фіксування відомостей та/або даних. 79. Звідси будь-які створені у процесі діяльності ОСББ документи можуть бути надані для ознайомлення співвласникам як такі, що містять інформацію про діяльність ОСББ. 80. Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що законодавством передбачено право співвласників на одержання інформації щодо діяльності створеного ОСББ. 81. Отже, доводи відповідача, що на ОСББ «Кришталь» не покладено обов`язку надання співвласникам, які створили це ОСББ, інших документів, зокрема: розгорнутих банківських виписок про рух коштів ОСББ «Кришталь»; кошторисів та штатного розпису ОСББ «Кришталь»; актів ревізій фінансово-господарської діяльності ОСББ «Кришталь»; актів виконаних робіт ОСББ «Кришталь»; договорів на виконані роботи; документів про нарахування заробітної плати найманим працівникам за відповідний період, - є необґрунтованими. 82. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що право співвласника на отримання інформації про діяльність ОСББ є одним з найважливіших прав такої особи і безпосередньо пов`язане із правом на участь в управлінні ОСББ. 83. Реалізація співвласником своїх прав, пов`язаних з прийняттям рішень про діяльність ОСББ неможлива без необхідної і достатньої інформації для прийняття відповідних рішень. 84. При вирішенні питань реалізації права співвласника ОСББ на інформацію про діяльність ОСББ слід враховувати, що витребувана співвласником інформація змістовно має слугувати реалізації інших прав, що надаються співвласнику Законом про ОСББ, іншими нормативними актами та статутом ОСББ. Щодо обсягу надання інформації про співвласників та інших осіб 85. Задовольняючи частково позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли висновків про те, що нормами чинного законодавства не передбачено обмежень щодо обсягу надання інформації, яку просить надати позивач, у тому числі про діяльність ОСББ. 86. Велика Палата Верховного Суду щодо вказаних висновків судів зазначає таке. 87. Як уже зазначалося, нормами Закону про ОСББ та Закону про особливості здійснення права власності (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що співвласник має право знайомитися з: рішеннями (протоколами) загальних зборів, листками опитування, робити з них виписки, копії; затвердженими такими рішеннями документами та робити з них копії; одержувати в установленому порядку інформацію про діяльність ОСББ, асоціації; одержувати інформацію про технічний стан спільного майна багатоквартирного будинку, умови його утримання та експлуатації, витрати на утримання спільного майна багатоквартирного будинку та надходження, отримані від його використання; безоплатно одержувати інформацію про суб`єктів права власності на всі квартири та нежитлові приміщення у багатоквартирному будинку і площу таких квартир та приміщень у порядку і межах, визначених законом. ОСББ на вимогу співвласника зобов`язане надати йому для ознайомлення всі свої фінансові звіти. 88. Згідно зі статтею 5 Закону про інформацію кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. 89. Водночас право співвласника на одержання інформації не є необмеженим з огляду на таке. 90. Інформація про фізичну особу є видом інформації за її змістом (стаття 10 Закону про інформацію). 91. Інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (частина перша статті 11 Закону про інформацію). 92. Закон про захист персональних даних регулює правові відносини, пов`язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв`язку з обробкою персональних даних (стаття 1 цього Закону). 93. Положеннями статті 2 Закону про захист персональних даних передбачено, що персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (абзац десятий). Розпорядник персональних даних - фізична чи юридична особа, якій володільцем персональних даних або законом надано право обробляти ці дані від імені володільця (абзац одинадцятий). Знеособлення персональних даних - вилучення відомостей, які дають змогу прямо чи опосередковано ідентифікувати особу (абзац шостий). Суб`єкт персональних даних - фізична особа, персональні дані якої обробляються (абзац дванадцятий). 94. Відповідно до частин першої, другої статті 5 Закону про захист персональних даних об`єктами захисту є персональні дані. Персональні дані можуть бути віднесені до конфіденційної інформації про особу законом або відповідною особою. 95. Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація (частина перша статті 21 Закону про інформацію). 96. Відповідно до частини другої статті 21 Закону про інформацію конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом (абзац перший). Відносини, пов`язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом (абзац другий). 97. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження (частина друга статті 11 Закону про інформацію). 98. Відповідно до частини другої статті 11 Закону про інформацію кожному забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законом. Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. 99. Згідно із частиною другою статті 4 Закону про захист персональних даних володільцем чи розпорядником персональних даних можуть бути підприємства, установи і організації усіх форм власності, органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, фізичні особи - підприємці, які обробляють персональні дані відповідно до закону. 100. Частиною другою статті 14 Закону про захист персональних даних визначено, що поширення персональних даних без згоди суб`єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини та для проведення Всеукраїнського перепису населення. 101. Відповідно до частин п`ятої та шостої статті 6 Закону про захист персональних даних обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб`єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. 102. За змістом частини шостої статті 6 Закону про захист персональних даних заборонено обробку даних про фізичну особу без її згоди, а пункт 6 частини другої статті 8 цього Закону передбачає, що особисті немайнові права на персональні дані, які має кожна фізична особа, є невід`ємними і непорушними. 103. Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012, відповідно до частин першої, другої статті 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Зазначеним вимогам Конституції України кореспондують положення законодавства України, якими передбачено, що збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (абзац другий частини першої статті 302 Цивільного кодексу України); поширення персональних даних без згоди суб`єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частина друга статті 14 Закону про захист персональних даних); конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом (частина друга статті 21 Закону про інформацію); розпорядники інформації, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди -лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частина друга статті 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації»; далі - Закон про доступ до публічної інформації). 104. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 105. Згідно зі статтею 5 Закону про інформацію реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. 106. Частинами третьою, четвертою статті 14 Закону про ОСББ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) також визначено, що порядок здійснення прав співвласників визначається законом. Здійснення співвласником своїх прав не може порушувати права інших співвласників. 107. Аналогічна норма про те, що реалізація співвласником своїх прав не може порушувати права інших співвласників, міститься також у частині другій статті 6 Закону про особливості здійснення права власності (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). 108. Таким чином, реалізуючи свої права, співвласник має право звернутися до ОСББ за отриманням інформації про діяльність такого ОСББ, а останнє зобов`язано надати таку інформацію в обсязі, який є достатнім для реалізації прав співвласників на участь в управлінні ОСББ, відповідно до Закону про ОСББ, Закону про особливості здійснення права власності, а також статуту об`єднання, крім конфіденційної інформації про фізичних осіб. 109. Разом з тим законодавством може бути визначено інший порядок та межі надання інформації про співвласників. 110. Більше того, Законом України від 14 липня 2023 року № 3270-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення управління багатоквартирними будинками» внесено зміни до Закону про особливості здійснення права власності та Закону про ОСББ, зокрема щодо прав співвласників. 111. Так, у Законі про особливості здійснення права власності пункт 5 частини першої статті 6 викладено в такій редакції: «5) знайомитися з протоколами зборів співвласників (крім конфіденційної інформації про фізичних осіб), власними листками опитування, зведеною інформацією про результати голосування кожного із співвласників (крім конфіденційної інформації про фізичних осіб), а також за власний рахунок робити з них виписки і копії та отримувати їх копії в електронній формі». 112. У Законі про ОСББ абзац четвертий частини першої статті 14 викладено в такій редакції: «знайомитися з протоколами установчих та загальних зборів (крім конфіденційної інформації про фізичних осіб), власними листками опитування, зведеною інформацією про результати голосування кожного із співвласників (крім конфіденційної інформації про фізичних осіб), а також за власний рахунок робити з них виписки і копії та отримувати їх копії в електронній формі». 113. Отже, чинне законодавство містить обмеження щодо надання співвласникам конфіденційної інформації про фізичних осіб. Запровадженням до статті 14 Закону про ОСББ та статті 6 Закону про особливості здійснення права власності обмеження поширення інформації (словосполучення «крім конфіденційної інформації про фізичних осіб») досягнуто юридичної визначеності у питанні захисту конфіденційної інформації про особу, яка включає і персональні дані. 114. Крім того, відповідно до частини третьої статті 10-1 Закону про доступ до публічної інформації, який визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес, передбачено, що публічна інформація, що містить персональні дані фізичної особи, оприлюднюється та надається на запит у формі відкритих даних у разі додержання однієї з таких умов: 1) персональні дані знеособлені та захищені відповідно до Закону про захист персональних даних; 2) фізичні особи (суб`єкти даних), персональні дані яких містяться в інформації у формі відкритих даних, надали свою згоду на поширення таких даних відповідно до Закону про захист персональних даних; 3) надання чи оприлюднення такої інформації передбачено законом; 4) обмеження доступу до такої інформації (віднесення її до інформації з обмеженим доступом) заборонено законом. 115. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що персональні дані співвласників та інших фізичних осіб, отримані ОСББ в процесі його діяльності, є конфіденційною інформацією з відповідним правовим режимом. Персональні дані співвласників та інших фізичних осіб не підлягають наданню ОСББ для ознайомлення співвласнику як конфіденційна інформація, згода на поширення якої не надавалась у встановленому законом порядку. 116. Тому ОСББ має надати співвласнику для ознайомлення документи, інформацію, визначені Законом про ОСББ та Законом про особливості здійснення права власності, а також статутом ОСББ, з вилученням з них персональних даних співвласників багатоквартирного будинку та інших фізичних осіб як конфіденційної інформації. Щодо відступу від попереднього правового висновку Верховного Суду 117. Ця справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави відступу від правового висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 01 грудня 2021 року у справі № 367/1505/20,щодо застосування Закону про ОСББ, Закону про особливості здійснення права власності та Закону про захист персональних даних. 118. Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав, що, формулюючи висновок про застосування положень Закону про ОСББ та Закону про особливості здійснення права власності у справі № 367/1505/20, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду не врахував, що наведеними нормативними актами прямо передбачено право співвласників на отримання певної інформації про інших співвласників, яка може бути кваліфікована як персональні дані в розумінні Закону про захист персональних даних, і отримання такої інформації ОСББ надає право кожному із співвласників на ознайомлення з нею. 119. Так, при вирішенні спору між фізичною особою та ОСББ, головою ОСББ про зобов`язання вчинити дії щодо надання інформації Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у справі № 367/1505/20 дійшов висновку, що документи, які мають персональні дані членів ОСББ, не підлягають наданню для ознайомлення позивачу (фізичній особі) як конфіденційна інформація, згода на розповсюдження якої не надавалась у встановленому законом порядку. 120. Крім того, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що неможливість надання документів, які мають персональні дані членів ОСББ, не суперечить нормам Закону про ОСББ та Закону про особливості здійснення права власності та не перешкоджає співвласнику реалізувати свої відповідні права з огляду на визначення поняття «конфіденційна інформація про особу» та законодавчо визначений порядок її надання. 121. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 122. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (подібний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18, пункти 43-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (провадження № 14-66цс19, пункт 54), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19, пункт 23), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20, пункт 41), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження № 14-32цс22, пункт 62) від 04 липня 2023 року у справі № 373/626/17 (провадження № 14-201цс21, пункт 53)). 123. З огляду на наведені у цій постанові висновки, для забезпечення ефективного захисту прав співвласників та інших фізичних осіб і передбачуваності правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 367/1505/20, та зазначити, що персональні дані співвласників та інших фізичних осіб є конфіденційною інформацією з відповідним правовим режимом. Такі персональні дані не підлягають наданню об`єднанням для ознайомлення співвласнику як конфіденційна інформація (крім випадку надання згоди на її поширення). 124. Тому об`єднання має надати співвласнику для ознайомлення документи, інформацію, визначені Законом про ОСББ та Законом про особливості здійснення права власності, а також статутом об`єднання, за винятком персональних даних співвласників багатоквартирного будинку та інших фізичних осіб, які є конфіденційною інформацією. Якщо документ містить персональні дані, такий документ надається для ознайомлення з вилученням персональних даних як конфіденційної інформації. 125. Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду нагадує, що, незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (схожий за змістом правовий висновок міститься у її постановах від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18), від 10 листопада 2021 року у справі № 825/997/17 (провадження № 11-281апп21, пункт 71), від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22, пункт 143)). Щодо суті касаційної скарги 126. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, дослідила наведені у касаційній скарзі доводи, перевірила на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 127. Суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що ОСОБА_1 як співвласник відповідно до норм чинного законодавства та положень статуту має право на ознайомлення з додатками до протоколів загальних зборів ОСББ «Кришталь», якими є листки опитування, а також на одержання інформації щодо діяльності ОСББ «Кришталь», а саме ознайомлення та можливість зробити виписки, копії (фотокопії) з таких документів: додатків до протоколів загальних зборів ОСББ «Кришталь» за весь період існування ОСББ «Кришталь»; розгорнутих банківських виписок про рух коштів ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; кошторису та штатного розпису ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; актів ревізії фінансово-господарської діяльності ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; актів виконаних робіт ОСББ «Кришталь» за період з 2017 по 2022 роки включно; договорів на виконані роботи за період з 2017 по 2022 роки включно; документів про нарахування заробітної плати найманим працівникам за період з 2017 по 2022 роки включно. 128. Суди попередніх інстанцій задовольнили позовні вимоги у вказаній вище частині. 129. Разом з тим суди не врахували, що позивач звернувся до відповідача за отриманням, зокрема, додатків до протоколів загальних зборів ОСББ «Кришталь» та інформації щодо діяльності ОСББ «Кришталь», яка може містити, у тому числі, персональні дані співвласників та інших фізичних осіб як конфіденційну інформацію. 130. Звідси позовні вимоги про надання таких документів підлягали частковому задоволенню із застереженням про необхідність вилучення із цих документів персональних даних співвласників та інших фізичних осіб як конфіденційної інформації. Отже, доводи касаційної скарги у цій частині є обґрунтованими. 131. Щодо посилання ОСББ «Кришталь» на правові висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені у постановах від 10 лютого 2021 року у справі № 487/3116/18 та від 19 вересня 2018 року у справі № 235/1523/17-ц, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 132. У справі № 487/3116/18 фізична особа звернулася до суду з позовом про визнання неправомірною бездіяльності голови правління ОСББ щодо ненадання інформації та зобов'язання останнього надати таку інформацію. 133. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову, яка мотивована тим, що частина інформації була надана фізичній особі, зокрема, копія кошторису розміру внесків на управління багатоквартирним будинком, що був затверджений рішенням загальних зборів членів ОСББ, оформленим протоколом, і рішення загальних зборів ОСББ. Крім того, суд апеляційної інстанції вказав, що на відповідача помилково покладено обов'язок надати реєстр повідомлень (рішення) про скликання засідання правління, оскільки такі документи ОСББ не складались. 134. Водночас у справі № 925/1440/22 суди дійшли висновку, що право співвласників, зокрема і позивача, на одержання інформації, у тому числі щодо діяльності ОСББ, передбачене нормами Закону про особливості здійснення права власності, а також статутом ОСББ «Кришталь». 135. При цьому у справі, що розглядається, позивач не заявляв вимогу про надання реєстру повідомлень (рішення) про скликання засідання правління та відповідно це питання судами не вирішувалося. 136. У справі № 235/1523/17-ц за позовом фізичної особи про зобов`язання ОСББ надати їй інформацію та документи рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено. Зокрема, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка не є членом ОСББ. Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачка є власником вбудованого приміщення у будинку, тому за приписами статей 1, 14 Закону про ОСББ має право отримувати інформацію, не будучи членом ОСББ. 137. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду постановою від 19 вересня 2018 року направив справу на новий розгляд, вказавши, що апеляційний суд не звернув увагу на вимоги статей 1, 14 Закону про ОСББ, статей 1, 5 Закону про інформацію та статуту ОСББ, зокрема не перевірив, чи має право позивачка на ознайомлення із запитуваними документами; не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, та дійшов передчасного висновку про задоволення позову. Отже, апеляційному суду необхідно визначитись, з якою інформацією позивач вправі ознайомитись, не порушуючи права інших співвласників будинку (стаття 13 Цивільного кодексу України). 138. Звідси постанови у справах у справах № 235/1523/17-ц та № 487/3116/18 ухвалені за інших фактичних обставин, ніж у справі № 925/1440/22, що свідчить про неподібність правовідносин у них. 139. З огляду на викладене посилання скаржника у касаційній скарзі на правові висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладені у постановах від 10 лютого 2021 року у справі № 487/3116/18 та від 19 вересня 2018 року у справі № 235/1523/17-ц,є необґрунтованими. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 140. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 141. Згідно із частиною першою статті 311 Господарського процесуального кодексу України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 142. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 311 зазначеного Кодексу). 143. Зважаючи на викладене, касаційну скаргу ОСББ «Кришталь» слід задовольнити частково, рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції змінити: резолютивну частину рішення доповнити реченням про вилучення з документів, що підлягають наданню, персональних даних співвласників та інших фізичних осіб як конфіденційної інформації. 144. В іншій частині судові рішення судів попередніх інстанцій слід залишити без змін. Щодо судових витрат 145. З огляду на зміну судом касаційної інстанції судових рішень та фактичне залишення висновку судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позовних вимог судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Об'єднання співвласників багатоквартирного житлового будинку «Кришталь» задовольнити частково. 2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 серпня 2023 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 квітня 2023 року у справі № 925/1440/22 змінити, доповнивши резолютивну частину рішення абзацом третім такого змісту: «Указані документи надати з вилученням з них персональних даних співвласників багатоквартирного будинку та інших фізичних осіб як конфіденційної інформації». 3. В іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 серпня 2023 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 квітня 2023 рокуу справі № 925/1440/22 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідачВ. Ю. УркевичСудді: О. О. Банасько О. В. Кривенда О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. А. Воробйова С. О. Погрібний М. І. Гриців О. В. Ступак І. В. Желєзний І. В. Ткач Л. Ю. Кишакевич О. С. Ткачук В. В. Король Є. А. Усенко С. І. Кравченко Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118465133

Велика палата зазначила: 10.1. Застосовуючи в контексті спірних правовідносин норми статті 391 Цивільного кодексу України та статті 26 Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України) з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи. Позовна давність до такого позову не застосовується, а судове рішення про його задоволення, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном. При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2024 року м. Київ Справа № 496/1059/18 Провадження № 14-209цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Мартєва С. Ю., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., розглянула касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (далі - Товариство) на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 (суддя Пендюра Л. О.) та постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 (головуючий Сєвєрова Є. С., судді Ващенко Л. Г., Вадовська Л. М.) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та Товариства про визнання недійсним договору іпотеки та вилучення реєстраційних записів щодо нерухомого майна 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. 22.03.2018 ОСОБА_1 звернувся до Біляївського районного суду Одеської області з позовом до Товариства та ОСОБА_2 , у якому просив визнати недійсним з моменту укладення договір іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006, укладений між ОСОБА_2 і обласною дирекцією «Райффайзен Банк Аваль» (далі - Договір), а також вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (далі - Реєстр) такі записи (далі - Записи): «Актуальна інформація про державну реєстрацію іпотеки Номер запису про іпотеку: 21564669 (спеціальний розділ) Дата, час державної реєстрації: 04.07.2006 18:44:17 Державний реєстратор: приватний нотаріус Юдін Максим Анатолійович, Київський міський нотаріальний округ, м. Київ Підстава виникнення іпотеки: Повідомленні про реєстрацію іпотеки, серія та номер: 15-28/20-421, видавник: Привокзальне відділення ООФ АППБ» Аваль» Підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 36315001 від 26.07.2017 11:33:25, приватний нотаріус Юдін Максим Анатолійович, Київський міський нотаріальний округ, м. Київ Відомості про суб`єктів: Іпотекодавець: ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , країна громадянства: Україна, адреса: АДРЕСА_3. Іпотекодержатель: Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ДОВІРА ТА ГАРАНТІЯ», код ЄДРПОУ: 38750239, країна реєстрації: Україна Відомості про реєстрацію до 01.01.2013 р.: Державний реєстр іпотек, реєстраційний номер іпотеки: 3414968, 04.07.2006 18:44:17, реєстратор: Одеський міський нотаріальний округ ВІДОМОСТІ З ЄДИНОГО РЕЄСТРУ ЗАБОРОН ВІДЧУЖЕННЯ ОБ`ЄКТІВ НЕРУХОМОГО МАЙНА Тип обтяження: заборона на нерухоме майно Реєстраційний номер обтяження: 3400567 Зареєстровано: 30.06.2006 15:44:12 за № 3400567 реєстратором: Біляївська районна державна нотаріальна контора, 67600 Одеська обл., Біляївський р., м. Білявка, вул. Костіна, 19, (04852) 2-50-42 Підстава обтяження: Договір іпотеки, 1-2716, 30.06.2006, Біляївська ДНК Одеської області Об`єкт обтяження: земельна ділянка, адреса: АДРЕСА_1 Власник: ОСОБА_2 , Код: НОМЕР_1, АДРЕСА_3 Заявник: Біляївська ДНК Одеської області». 1.2. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1000 га з кадастровим номером 5121084200:04:001:0368 (далі - Земельна ділянка) для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована на АДРЕСА_1 (далі - Рада) Біляївського району Одеської області, що підтверджується державними актами від 25.07.1995 серії ІІ-ОД № 078440 та від 10.08.2007 серії ЯЕ № 661753. Однак 24.10.2002 на підставі рішення Ради від 11.10.2002 № 95/5-ХХІУ (далі - Рішення № 95/5-ХХІУ) ОСОБА_2 також було видано державний акт серії Р1 № 452433 (далі - Акт Р1 № 452433) на право власності на Земельну ділянку. Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 25.04.2008 у справі № 2-65/2008 (далі - Судове рішення) скасовано Рішення № 95/5-ХХІУ у частині надання ОСОБА_2 у власність Земельної ділянки та визнано недійсним Акт Р1 № 452433. Під час розгляду цієї справи суд установив, що Земельна ділянка є предметом Договору, у зв`язку із чим з 2007 року знаходиться під забороною / арештом. Після ухвалення Судового рішення ОСОБА_1 був упевнений у відновленні свого порушеного права власності на Земельну ділянку, однак у подальшому дізнався, що Договір не припинено, а іпотекодержателем за ним стало Товариство, якому дирекція «Райффайзен Банк Аваль» відступила право вимоги за цим правочином. ОСОБА_1 вважає, що Договір слід визнати недійсним, оскільки ОСОБА_2 на момент його укладення не мав прав власника на розпорядження Земельною ділянкою, а Записи необхідно вилучити з Реєстру, адже вони порушують право власності позивача. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 14.01.2020, позов задоволено, визнано недійсним Договір та вилучено з Реєстру запис щодо об`єкта нерухомого майна - Земельної ділянки, реєстраційний номер обтяження 3400567, зареєстрований Біляївською районною державною нотаріальною конторою на підставі Договору, Біляївська ДНК Одеської області, власник: ОСОБА_2 код: НОМЕР_1, АДРЕСА_3. 2.2 . Рішення судів мотивовані тим, що ОСОБА_1 обрав правильний спосіб захисту свого порушеного права, оскільки Договір безпосередньо стосується його прав та охоронюваних законом інтересів, адже за цим правочином в іпотеку було передано майно, яке є власністю позивача. Суди зауважили, що Судовим рішенням, яке не оскаржувалося і набрало законної сили 05.05.2008, скасовано Рішення № 95/5-ХХІУ у частині надання ОСОБА_2 у приватну власність Земельної ділянки, а також визнано недійсним Акт Р1 № 452433. При цьому іпотекодержатель за Договором - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого у цьому зобов`язані є Товариство, був обізнаний про ухвалення Судового рішення, але не здійснив жодних дій, спрямованих на захист своїх майнових прав, а також не скористався закріпленим у розділі 3 Договору правом замінити предмет іпотеки. Суд першої інстанції розцінив бездіяльність первісного іпотекодержателя як свідому, оскільки вважав, що наявність Судового рішення унеможливлює задоволення його майнових вимог у будь-який спосіб. Також суд першої інстанції відхилив доводи Товариства про те, що всі права, набуті сторонами правочину, повинні здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню, оскільки ОСОБА_1 ніколи не був стороною Договору, укладення якого для нього не створило жодних зобов`язань. Беручи до уваги викладене, суди дійшли висновку про необхідність визнання Договору недійсним, оскільки в момент його укладення ОСОБА_2 не був власником Земельної ділянки, адже набув право власності на підставі правовстановлюючих документів, які суд визнав недійсними. Предмет іпотеки за Договором на момент його укладення належав на праві власності ОСОБА_1 , і це його право виникло на законних підставах з 25.07.1995 та було зареєстроване у встановленому порядку. Ураховуючи, що при нотаріальному посвідченні Договору нотаріус вніс записи до реєстрів заборони та іпотек, суди дійшли висновку про те, що при визнанні недійсним цього правочину його сторони повинні повернутись у стан, який існував до його укладання, а тому вказані записи підлягають вилученню. Суд першої інстанції залишив без задоволення заяву Товариства про сплив строку позовної давності за вимогами ОСОБА_1 , оскільки позивач є законним власником Земельної ділянки з 25.07.1995 і з того часу безперешкодно володіє цим майном, а його право власності ніким не оспорювалося. На думку суду першої інстанції, порушення прав позивача як власника Земельної ділянки є триваючим, а тому відсутні підстави для застосування строку позовної давності. Суд апеляційної інстанції підтримав наведені вище мотиви суду першої інстанції, а також з посиланням на статті 319 та 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зазначив, що з часу укладання Договору ОСОБА_1 створюються перешкоди в здійсненні його права власності, оскільки Договір та відповідні обтяження майна перешкоджають йому в повному обсязі здійснювати повноваження власника. Ці порушення є триваючими, а позов про їх усунення є негаторним. 3. Короткий зміст вимог касаційної скарги 3.1. 21.02.2020 Товариство звернулось до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі - КЦС ВС) із касаційною скаргою, у якій просило скасувати рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 та постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. 4. Доводи Скаржника, викладені в касаційній скарзі 4.1. Суди не врахували, що ОСОБА_1 пропустив строк позовної давності, оскільки із Судового рішення, яке ухвалено 25.04.2008 та набрало законної сили 05.05.2008, слідує, що в 2007 році він дізнався про накладення на Земельну ділянку заборони / арешту у зв`язку з укладенням Договору. Таким чином, позивач дізнався про порушення свого права щонайменше з 2008 року, а перебіг позовної давності розпочався 25.04.2008. Однак ОСОБА_1 звернуся до суду з позовом лише 22.03.2018 після спливу позовної давності, що за змістом частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в позові. При цьому посилання суду першої інстанції на те, що після ухвалення Судового рішення позивач був упевнений у відновленні свого порушеного права власності на Земельну ділянку, ґрунтуються на припущеннях, що протирічить частині п`ятій статті 81 Цивільного процесуального кодексуУкраїни (далі - ЦПК України). 4.2. Суди порушили норми процесуального права та дійшли неправильного висновку про те, що порушення прав ОСОБА_1 є триваючим, оскільки не врахували, що за висновками, викладеними у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (далі - Постанова № 9), реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. На думку Товариства, ОСОБА_1 також неправомірно просив вилучити Записи з Реєстру, оскільки він мав обрати інший спосіб захисту своїх прав від стверджуваних порушень. 4.3. Суди порушили норму частини четвертої статті 263 ЦПК України, за змістом якої при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо їх застосування, викладені в постановах Верховного Суду. Так, суд першої інстанції не врахував, зокрема, що відповідно до пункту 28 Постанови № 9 перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 621 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Також суд першої інстанції, визнаючи недійсним Договір, не врахував пункту 13 Постанови № 9, у якому вказано, зокрема, що у зв`язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано недійсним лише з підстав, установлених статтями 218 та 220 ЦК України. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, у тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню. Окрім цього, суд першої інстанції не врахував пункту 26 Постанови № 9, у якому йдеться про те, що особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса. 4.4. За наданою позивачем інформаційною довідкою № 109197947 від 27.12.2017 відомості про іпотеку щодо Земельної ділянки внесено до Реєстру 04.07.2006 за номером 3414968. При цьому 30.06.2006 за № 3400567 Біляївська районна державна нотаріальна контора зареєструвала в Реєстрі заборону на нерухоме майно на підставі Договору. Внесені записи є чинними на сьогодні. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Реєстр, що також узгоджується з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Таким чином, презумпція правомірності правочину не спростована, всі права, набуті сторонами правочину, повинні здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02.09.2015 у справі № 6-639цс15 та від 14.03.2018 у справі № 125/2360/16-ц. 5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 5.1. 15.05.2020 ОСОБА_1 подав до КЦС ВС відзив на касаційну скаргу Товариства, в якому просив відмовити у її задоволенні та залишити без змін оскаржені судові рішення. Відзив обґрунтований такими доводами. 5.1.1. Товариство помилково стверджує, що заявлений ОСОБА_1 позов є віндикаційним, а тому в його задоволенні слід відмовити у зв`язку зі спливом позовної давності. Суд першої інстанції встановив, що позивач є законним власником Земельної ділянки з 25.07.1995 і з того часу безперешкодно володіє нею. Враховуючи зазначене, а також те, що віндикаційний позов є позовом про витребування речі неволодіючим власником від володіючого невласника, суди дійшли правильного висновку про те, що позов у цій справі є негаторним і до нього не застосовується позовна давність. 5.1.2. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц та у постанові Верховного Суду України від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц надана правова характеристика негаторному позову, зокрема: позовна давність до вимог за цим позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, доки існує саме правопорушення. Оскільки порушення прав ОСОБА_1 триває і досі, то підстави для застосування позовної давності відсутні. 5.1.3. Звернення стягнення на предмет іпотеки за Договором за будь-яких обставин є неможливим, оскільки він належить ОСОБА_1 , який не є стороною цього правочину, та, відповідно, не має за ним жодних зобов`язань. У протилежному випадку будуть порушені фундаментальні принципи непорушності права власності. Відмова ОСОБА_1 в задоволенні позову призведе не тільки до порушення його права мирно володіти майном, але й порушить закладений у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принцип пропорційності, складовою частиною якого є справедлива рівновага (баланс), у тому числі і між приватними інтересами. 5.1.4. Решта доводів відзиву подібні до мотивів, викладених в оскаржуваних судових рішеннях. 5.2. У встановлений КЦС ВС строк відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 не надійшов. 6. Розгляд справи Верховним Судом 6.1. Ухвалою від 15.04.2020 колегія суддів КЦС ВС відкрила касаційне провадження за скаргою Товариства, а ухвалою від 17.11.2021 передала справу разом із цією касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - КГС ВС), викладених у постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, про те, що оскільки наявність обтяження нерухомого майна іпотекою передбачає заборону або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим майном, позов про визнання недійсним договору іпотеки та зняття заборони відчуження з виключенням відповідних записів з Реєстру є негаторним, позаяк спрямований на усунення перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та/або користування належним йому майном, і позовна давність до таких позовних вимог не застосовується. 6.2. Ухвала про передання мотивована тим, що наведений вище висновок об`єднаної палати КГС ВС суперечить сталій практиці Верховного Суду та Верховного Суду України, які тривалий час дотримуються позиції, що в разі передання майна власником за правочином, який є оспорюваним, ефективним способом захисту є позов про визнання правочину недійсним та/або про застосування наслідків недійсності правочину. На думку колегії суддів КЦС ВС, така правова позиція поширюється і на спірні правовідносини, що виникли у зв`язку з укладенням Договору особою, яка не була власником нерухомого майна, оскільки набула право власності на нього на підставі правовстановлюючих документів, що визнані судом недійсними. Колегія суддів КЦС ВС звертає увагу на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 18.11.2014 у справі № 3-176гс14, зокрема, про те, що до позовних вимог про визнання угод недійсними застосовуються правила про позовну давність. При цьому правила про позовну давність, встановлені ЦК України, будуть застосовуватися за умови, що право на пред`явлення такого позову виникло лише після 01.01.2004. Ураховуючи наведене, на переконання колегії КЦС ВС, без відступу від висновків об`єднаної палати КГС ВС щодо незастосування положень ЦК України про позовну давність до позову про визнання недійсним договору іпотеки, які зроблені у постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, неможливо правильно сформувати правову позицію у цій справі та ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення. 6.3. Ухвалою від 30.12.2021 Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду цю справу в порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами на 08.02.2022. 7. Установлені судами обставини 7.1. ОСОБА_1 належить Земельна ділянка, яка передана йому у власність на підставі рішення Ради від 10.03.1994 № 174 за державним актом на право приватної власності на землю серії ІІ-ОД № 078440, виданим Радою 25.07.1995, зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 215 (стара форма), і державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 661753, виданим Радою 10.08.2007, зареєстрованим у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право користування землею, договорів оренди землі за № 07.07.516.01084 (нова форма) (т. 1, а. с.10, 11). 7.2. ОСОБА_1 зареєстрував право власності на Земельну ділянку,про що свідчить витяг з Державного земельного кадастру від 03.12.2017 № НВ-5105574822017 (т. 1, а. с.14). 7.3. 24.10.2002 ОСОБА_2 на підставі Рішення № 95/5-XXIУ передано у власність Земельну ділянку за Актом Р1 № 452433, зареєстрованим у Книзі записів реєстрації державних актів на право приватної власності на землю за № 993. 7.4. 27.06.2006 Акціонерний поштово-пенсійний банк «Аваль» та ОСОБА_2 уклали кредитний договір № 014/0028/82/58178 на суму 10 000 (десять тисяч) доларів США, а 30.06.2006 для забезпечення виконання зобов`язань за цим правочином вони уклали Договір, предметом якого є Земельна ділянка, що належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі Акта Р1 № 452433. Одночасно з посвідченням Договору державний нотаріус Біляївської державної нотаріальної контори Одеської області наклав заборону на відчуження Земельної ділянки та вніс до Реєстру відповідні записи. Станом на день укладення Договору предмет іпотеки (Земельна ділянка) належав на праві власності ОСОБА_1 . 7.5. Судовим рішенням, яке ухвалено 25.04.2008 та набрало законної сили 05.05.2008, скасовано Рішення № 95/5-ХХІУ у частині надання ОСОБА_2 у приватну власність Земельної ділянки та визнано недійсним Акт Р1 № 452433. За змістом Судового рішення з 2007 року Земельна ділянка знаходиться під забороною / арештом у зв`язку з укладенням Договору. Також в Судовому рішенні вказано, що відповідно до постанови Біляївської міжрайонної прокуратури від 26.02.2008 про закриття кримінальної справи Рада не ухвалювала на своїй сесії рішення від 11.10.2002 про виділ ОСОБА_2 . Земельної ділянки та про видачу відповідного державного акта (т. 1, а. с.13). Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 07.07.2008 заяву ОСОБА_2 про перегляд Судового рішення залишено без задоволення. 7.6. За даними інформаційної довідки з Реєстру від 27.12.2017 № 109197947 іпотекодержателем за Договором наразі є Товариство. 7.7. Первісний іпотекодержатель за Договором (ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого у цьому зобов`язані є Товариство, був обізнаний про ухвалення Судового рішення, оскільки брав участь у розгляді відповідної судової справи, однак з 2008 року протягом десяти років не здійснив жодних дій, спрямованих на захист своїх майнових прав, а також не скористався передбаченим у розділі 3 Договору правом на заміну предмета іпотеки. 7.8. ОСОБА_1 є законним власником Земельної ділянки з 25.07.1995 і з того часу безперешкодно володіє нею. 8. Позиція Великої Палати Верховного Суду Щодо порушення прав власника нерухомого майна, обтяженого іпотекою на користь особи, з якою він не перебуває у зобов`язальних відносинах 8.1. Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. 8.2. Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. 8.3. Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Отже, за загальним правилом саме власнику належить правоможність вчинення правочинів, спрямованих на розпорядженням його майном (див. пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2020 у справі № 826/20221/16). 8.4. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша та друга статті 321 ЦК України). 8.5. Суди встановили, що ОСОБА_1 на законних підставах (рішення Ради від 10.03.1994 № 174, державні акти на право приватної власності на землю від 25.07.1995 серії ІІ-ОД № 078440 та від 10.08.2007 серії ЯЕ № 661753) з 25.07.1995 є власником Земельної ділянки і з того часу володіє нею, а також здійснив державну реєстрацію права власності. Однак 24.10.2002 за Рішенням № 95/5-ХХІУ ОСОБА_2 також було видано Акт Р1 № 452433 на право власності на Земельну ділянку, а 30.06.2006 він передав цю ділянку за Договором в іпотеку Акціонерному поштово-пенсійному банку «Аваль», про що в Реєстр внесено відповідні записи. У подальшому Судовим рішенням, яке ухвалено 25.04.2008 та набрало законної сили 05.05.2008, скасовано Рішення № 95/5-ХХІУ у частині надання ОСОБА_2 у приватну власність Земельної ділянки та визнано недійсним Акт Р1 № 452433. Разом із цим за даними інформаційної довідки з Реєструвід 27.12.2017 № 109197947 іпотекодержателем Земельної ділянки за Договором наразі є Товариство, яке є правонаступником ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» у вказаному зобов`язані. 8.6. За визначенням, наведеним у частині першій статті 1 Закону України від 05.06.2003 № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) у редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду, іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. 8.7. Частиною першою статті 5 Закону № 898-IV передбачено, що предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. 8.8. При цьому відповідно до частини першої статті 9 Закону № 898-IV іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. 8.9. Відповідно до статті 4 Закону № 898-IV обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону, що узгоджується з пунктом 2 частини першої статті 4 Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) у редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду, за змістом якого іпотека підлягає державній реєстрації як речове право, похідне від права власності. 8.10. Пункт 5 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV у згаданій вище редакції визначав обтяження як заборону розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлену законом, актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або таку, що виникла на підставі договору. 8.11. Аналіз наведених вище норм Законів № 898-IV та № 1952-IV дає підстави для висновку про те, що за загальним правилом власник обтяженого іпотекою нерухомого майна може володіти та користуватись ним, однак обмежується у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись таким майном. Схожі висновки викладені в абзаці одинадцятому пункту 3 Рішення Конституційного Суду України від 14.07.2020 № 8-р/2020 у справі № 3-67/2019(1457/19) та постанові об`єднаної палати КЦС ВС від 03.07.2023 у справі № 523/8641/15. 8.12. Беручи до уваги викладене вище, а також враховуючи, що ОСОБА_1 як власник не передавав Земельну ділянку в іпотеку за Договором, не був стороною цього правочину та не перебував з відповідачами в зобов`язальних відносинах, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про незаконність державної реєстрації за Товариством права іпотеки на вказану ділянку, що створює позивачу перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном. Наведене спростовує неправильні доводи Товариства, викладені у підпункті 4.4 цієї постанови, щодо поширення на ОСОБА_1 . презумпції правомірності Договору, стороною якого він не був. Інші доводи, викладені у касаційній скарзі, переважно зводяться до незгоди Товариства з мотивами судів попередніх інстанцій щодо правильності обрання ОСОБА_1 способів захисту його порушеного права власності, а також відсутності підстав для застосування положень ЦК України про позовну давність, що буде детально висвітлено в наступних розділах цієї постанови. Щодо захисту прав власника нерухомого майна, обтяженого іпотекою на користь особи, з якою він не перебуває у зобов`язальних відносинах 8.13. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. 8.14. У підпунктах 11.82-11.85 постанови від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 та підпунктах 8.43-8.46 постанови від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. 8.15. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, по захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 5.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23) та від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 (підпункт 8.47)). 8.16. Крім того, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 58 постанови від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, пункті 23 постанови від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 та підпункті 8.49 постанови від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. 8.17. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (підпункт 8.46), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155). 8.18. Задовольняючи повністю позов ОСОБА_1 , суди виходили з того, що він обрав правильний спосіб захисту порушеного права шляхом визнання недійсним Договору, оскільки за цим правочином ОСОБА_2 незаконно передав в іпотеку Земельну ділянку, яка є власністю позивача. При цьому суди дійшли висновку про те, що при визнанні недійсним Договору його сторони повинні повернутись у стан, який існував до його укладення, а тому Записи підлягають вилученню з Реєстру. Суди обох інстанцій вважали, що порушення права власності ОСОБА_1 є триваючим, а тому підстав для застосування положень ЦК України про позовну давність немає. Водночас суд апеляційної інстанції з посиланням на статті 319 та 391 ЦК України зазначив, що перешкоди в здійсненні права власності позивача створює як Договір, так і внесені на його підставі Записи, а позов про усунення таких перешкод є негаторним. 8.19. Велика Палата Верховного Суду не може в повній мірі погодитись з наведеними мотивами судів попередніх інстанцій виходячи з такого. 8.20. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язальними відносинами. 8.21. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають зобов`язальний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. 8.22. Так у ситуації, коли майно передане власником за правочином, який є оспорюваним, ефективним способом захисту може бути, зокрема, позов про визнання правочину недійсним та про застосування наслідків недійсності правочину. 8.23. Водночас коли власник та особа, яка зареєструвала за собою право іпотеки на його нерухоме майно, не перебували у зобов`язальних відносинах, власник майна може скористатись речово-правовими способами захисту. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у пунктах 109, 110 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20). 8.24. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Позовом про витребування майна (віндикаційним позовом) є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності індивідуально визначеного майна, до особи, яка ним заволоділа, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Схожі висновки викладені, зокрема, у пункті 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17. 8.25. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов`язані із позбавленням володіння (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц). 8.26. За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема, у пункті 72 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц та пункті 100 постанови від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння. 8.27. Оскільки ОСОБА_1 з 25.07.1995 набув право власності на Земельну ділянку і з того часу вона не вибувала з його володіння, Велика Палата Верховного Суду висновує, що позивач є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими він не перебував у зобов`язальних відносинах, а тому погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позов у цій справі в частині вимог, спрямованих на усунення цих перешкод, є негаторним, та відхиляє доводи Товариства, викладені у підпункті 4.2 цієї постанови, про те, що ОСОБА_1 мав захищати свої права шляхом звернення до суду з віндикаційним позовом. 8.28. У практиці Великої Палати Верховного Суду закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно (див., зокрема, пункт 98 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)). Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340 (підпункт 6.30), від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (підпункт 4.17), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.13) та інші). 8.29. Отже, державна реєстрація права іпотеки на Земельну ділянку за Товариством - це офіційне визнання та підтвердження державою факту набуття ним такого права, а відповідні записи в Реєстрі створюють для ОСОБА_1 перешкоди у реалізації правоможності власника на розпорядження цим нерухомим майном (див. пункт 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 711/4556/16-ц). 8.30. Відповідно до частини другої статті 26 Закону № 1952-IV у редакції, чинній на момент подання позовної заяви, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. 8.31. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя статті 17 Закону № 898-IV). 8.32. Процедура внесення державним реєстратором відомостей до Реєстру регламентована Законом № 1952-IV. За загальним правилом, у разі скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав чи їх обтяжень, державний реєстратор повинен керуватися нормами Закону № 1952-IV, чинними на момент вчинення ним дій на підставі такого судового рішення (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 127 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)). 8.33. Абзацами другим та четвертим частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV у чинній редакції передбачено, зокрема, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону. 8.34. За змістом пункту 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV у чинній редакції державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно. 8.35. Отже, якщо суд дійшов висновку, що право власності позивача було порушено незаконною реєстрацією права іпотеки на його нерухоме майно за відповідачем, з яким він не перебував у зобов`язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права іпотеки, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права іпотеки відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном. При цьому в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV у чинній редакції, відомості про право іпотеки відповідача не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Натомість державний реєстратор вчиняє нову реєстраційну дію - внесення до Реєстру відомостей про припинення права іпотеки відповідача на підставі судового рішення (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 132, 133 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)). 8.36. Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 ЦК України, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34). При цьому в пункті 49 постанови від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване. 8.37. У подальшому Велика Палата Верховного Суду поширила цей підхід та вказала, що оспорювання ланцюга договорів купівлі-продажу майнових прав (або інших правочинів) не є ефективним способом захисту в тому випадку, коли особа відступила право вимоги, яке їй не належить (у правовідносинах відсутній управнений на таке відступлення суб`єкт), а також коли відбулось відступлення припиненого права вимоги (тобто майнового права вимоги, якого не існує на момент укладення відповідного договору в будь-якого суб`єкта), що не створює жодних правових наслідків для особи - власника майна, яке було обтяжено іпотекою (див. пункти 139-141 постанови від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20). 8.38. Велика Палата Верховного Суду вважає такий підхід застосовним і до спірних правовідносин, які склались у цій справі, адже укладення Договору між ОСОБА_2 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», а також відступлення останнім на користь Товариства права вимоги за вказаним правочином не створило для ОСОБА_1 як дійсного власника Земельної ділянки жодних правових наслідків. При цьому сам Договір, на відміну від внесених до Реєстру на його підставі Записів, не створює для позивача перешкоди в розпорядженні Земельною ділянкою, а тому визнання його недійсним не призведе до відновлення порушених прав власника цієї нерухомості. Оскільки вимога про визнання недійсним Договору не є ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 , суди дійшли помилкового висновку про наявність підстав для її задоволення, а доводи Товариства, викладені в підпункті 4.2 цієї постанови, про обрання позивачем неефективного способу захисту знайшли підтвердження в частині цієї вимоги. 8.39. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне конкретизувати висновки об`єднаної палати КГС ВС, викладені в постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, та зазначити, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України), з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи. Судове рішення про задоволення такого позову, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном. При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення. 8.40. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду враховує власні висновки, викладені в пункті 34 постанови від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення, а тому погоджується в цій частині з відповідними висновками судів попередніх інстанцій та об`єднаної палати КГС ВС, викладеними в постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, та відхиляє протилежні доводи Товариства, викладені у підпункті 4.1 цієї постанови, щодо наявності підстав для застосування положень ЦК України про позовну давність до вимоги ОСОБА_1 , спрямованої на усунення перешкод у здійсненні ним правоможності розпорядження Земельною ділянкою. 8.41. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає незастосовними в цій справі висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 18.11.2014 у справі № 3-176гс14, на які посилалась колегія суддів КЦС ВС в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати (див. підпункт 6.2 цієї постанови), оскільки правовідносини у справі № 496/1059/18 та справі № 3-176гс14 не є подібними за змістовим критерієм, адже у вказаній справі юридична особа позивалась до свого контрагента про визнання недійсними укладених між ними додаткових угод до договору оренди майна через те, що під час їх підписання представник позивача діяв з перевищенням наданих йому повноважень. Щодо належної інтерпретації вимоги про усунення перешкод у вигляді зареєстрованого обтяження іпотекою 8.42. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. 8.43. Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. 8.44. Разом із цим надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог суперечить завданню цивільного судочинства, яким відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. 8.45. Якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 117-118 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)). 8.46. У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12) та від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 31)). 8.47. ОСОБА_1 обґрунтовує заявлені ним вимоги про вилучення Записів з Реєстру наявністю в нього права власності на Земельну ділянку та незаконністю реєстрації за Товариством права іпотеки на підставі Договору, що створює для позивача перешкоди в реалізації правоможності власника на розпорядження цим нерухомим майном. Виходячи з мети позову ОСОБА_1 , який спрямовано на усунення перешкод у здійсненні ним права розпорядження Земельною ділянкою, а також наведених у позові обґрунтувань заявлену позивачем вимогу вилучити Записи з Реєстру слід інтерпретувати як вимогу про скасування державної реєстрації права іпотеки Товариства на Земельну ділянку. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпункті 11.13 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 та пункті 36 постанови від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18. 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті спору 9.1. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 9.2. Частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 9.3. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу Товариства слід задовольнити частково; рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 та постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 необхідно скасувати в частині вимог про визнання недійсним Договору та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову, а також змінити рішення суду першої інстанції, залишене без змін постановою апеляційного суду, в частині вимог про вилучення Записів з Реєстру з викладенням його в редакції постанови суду касаційної інстанції. Щодо судових витрат 9.4. За змістом частин першої та тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, він змінює розподіл судових витрат. 9.5. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання фізичною особою до суду позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а за подання апеляційної та касаційної скарг на рішення суду - 150 та 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, відповідно (частини перша та друга статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання позову). 9.6. У 2018 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб з 01.01.2018 становив 1762 грн (стаття 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік»). 9.7. Таким чином, за подання цього позову до суду ОСОБА_1 двома квитанціями від 21.03.2018 (т. 1, а. с. 1, 2) правильно сплатив 1 409,60 грн судового збору (2 немайнові вимоги за ставкою 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який з 01.01.2018 становив 1762,00 грн, а саме 1 762,00 х 0,4 х 2). 9.8. Водночас Товариство за подання апеляційної скарги двома платіжними дорученнями від 20.12.2018 № Т284002342 та від 28.03.2019 № Т284003295 (т. 1, а. с. 173, 190) також правильно сплатило 2 114,40 грн судового збору (1 409,60 х 150% / 100), однак за подання касаційної скарги платіжним дорученням № 1164 від 30.03.2020 (т. 2, а. с. 42) воно сплатило лише 1 409,60 грн, хоча мало сплатити 2 819,20 грн судового збору (1 409,60 х 200% / 100). Отже, з Товариства в дохід Державного бюджету України слід стягнути 1 409,60 грн судового збору за подання касаційної скарги. Схожі висновки викладені в пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18. 9.9. За результатами касаційного перегляду цієї справи задоволено одну з двох заявлених позивачем немайнових вимог, а тому з Товариства на користь ОСОБА_1 слід стягнути сплачені ним при поданні позовної заяви 704,80 грн судового збору за вимогу про скасування державної реєстрації права іпотеки, яка підлягає задоволенню, а на користь Товариства з ОСОБА_1 у зв`язку з відмовою в задоволенні вимоги про визнання недійсним Договору має бути стягнуто 1057,20 грн та 1 409,60 грн (разом 2 466,80 грн) судового збору, сплаченого скаржником за подання апеляційної та касаційної скарг відповідно. 9.10. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України). 9.11. Оскільки на ОСОБА_1 покладається більша сума судових витрат, він має сплатити Товариству різницю: 2 466,80 - 704,80 грн = 1762 грн (див. пункт 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17). 10. Висновок щодо застосування норм права 10.1. Застосовуючи в контексті спірних правовідносин норми статті 391 Цивільного кодексу України та статті 26 Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України) з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи. Позовна давність до такого позову не застосовується, а судове рішення про його задоволення, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном. При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення. Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 Цивільного процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» задовольнити частково. 2. Постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 у справі № 496/1059/18 в частині вимоги про визнання недійсним договору іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. 3. Постанову Одеського апеляційного суду від 14.01.2020 та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 30.11.2018 у справі № 496/1059/18 в частині вимоги про вилучення записів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно змінити, виклавши резолютивну частину рішення в такій редакції: «Скасувати проведену на підставі договору іпотеки № 1-2716 від 30.06.2006 державну реєстрацію права іпотеки Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) на земельну ділянку площею 0,1000 га (кадастровий номер 5121084200:04:001:0368), яка належить на праві власності ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_2 )». 4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) у дохід Державного бюджету України 1 409 (одну тисячу чотириста дев`ять) гривень 60 копійок судового збору за розгляд касаційної скарги. 5. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8, поверх 6, оф. 32; код ЄДРПОУ 38750239) 1762 (одну тисячу сімсот шістдесят дві) гривні 00 копійок судового збору за розгляд апеляційної та касаційної скарг. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С. Ю. МартєвСудді:О. О. БанаськоО. В. Кривенда О. Л. Булейко К. М. Пільков Ю. Л. ВласовС. О. Погрібний І. А. ВоробйоваО. В. Ступак М. І. ГрицівІ. В. Ткач І. В. ЖелєзнийО. С. Ткачук Л. Ю. КишакевичВ. Ю. Уркевич В. В. КорольЄ. А. Усенко С. І. КравченкоН. В. ШевцоваВідповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя К. М. Пільков Джерело: ЄДРСР 118465137

ОКРЕМА ДУМКА судді Великої Палати Верховного Суду Короля В. В. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 916/4093/21 (провадження № 12-69гс23) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Спрінт А» (далі - ТОВ «Спрінт А») до Міністерства юстиції України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 , Виробничий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Баварія»» (далі - ЖБК «Баварія») про визнання протиправним та скасування наказу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 червня 2023 року та рішення Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2022 року та касаційною скаргою ЖБК «Баварія» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 червня 2023 року. Короткий виклад історії справи 1. 31 березня 2020 року ОСОБА_1 звернувся зі скаргою на дії державних реєстраторів до Міністерства юстиції України (далі - відповідач, Міністерство). Колегія Міністерства з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції (далі - Колегія Міністерства) у висновку від 18 серпня 2020 року рекомендувала вказану скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково та скасувати всі рішення державних реєстраторів, прийнятих починаючи з 2017 року за всіма об`єктами нерухомості, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , серед яких і рішення, на підставі яких зареєстровано внесення частини об`єкта нерухомого майна до статутного капіталу юридичних осіб, зокрема і ТОВ «Спрінт А». 2. На підставі висновку Колегії Міністерства від 18 серпня 2020 року відповідач видав наказ від 26 жовтня 2020 року № 3735/5 (далі - наказ), опублікований 27 жовтня 2020 року на сайті Міністерства (https://minjust.gov.ua/rn/2020-rik), яким скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. 3. 30 грудня 2021 року ТОВ «Спрінт А» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства, у якому просило визнати протиправним та скасувати наказ відповідача. У позові ТОВ «СПРІНТ А» зазначав про порушення діями відповідача права власності ТОВ «СПРІНТ А» на нерухоме майно та указував, що відповідач порушив процедуру розгляду скарг у сфері державної реєстрації, що визначена Порядком розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1128 (далі - Порядок № 1128). 4. Також позивач вказував, що на момент винесення оскаржуваного наказу у провадженні Овідіопольського районного суду Одеської області перебувала цивільна справа № 501/2736/20 за позовом ОСОБА_2 доОСОБА_1 , за участі третьої особи ОСОБА_3 про визнання дійсними договорів купівлі-продажу квартир в житловому будинку АДРЕСА_1 , укладених 05 січня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Короткий зміст установлених обставин та рішення судів першої та апеляційної інстанцій 5. Господарський суд міста Києва рішенням від 05 жовтня 2022 року у справі № 916/4093/21 задовольнив позов, визнав протиправним та скасував наказ Міністерства. 6. Північний апеляційний господарський суд постановою від 19 червня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства залишив без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2022 року - без змін. Провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на рішення Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2022 року закрив. 7. Обґрунтовуючи прийняті рішення, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що відповідач порушив приписи пункту 1 частини 2, абзацу 3 частини третьої, частини 8 статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року № 1952-IV (далі - Закон № 1952-IV), пунктів 5, 7 Порядку № 1128 (в редакції, чинній на дату реєстрації скарги), пункту 11 Порядку № 1128 (в редакції, чинній станом на час розгляду скарги). 8. До Верховного Суду ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2022 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 червня 2023 року, в якій просив їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. 9. ОСОБА_1 вказував, що при розгляді його скарги Міністерство діяло у межах та у спосіб, передбачений законом, а провадження у справі № 501/2736/20, на яке посилається позивач та суди, стосується іншого предмета спору і не є судовим провадженням у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав, що зазначені у його скарзі до Міністерства. 10. ОСОБА_1 зазначив підставами касаційного оскарження судових рішень неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального прав, а саме неврахування правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 640/12666/19, в якій суд зробив висновок: «Нетотожність чи відсутність хоча б одного елементу (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги, що наведена у пункті 4 частини 8 статті 37 Закону № 1952-IV». 11. Також ОСОБА_1 зазначав, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень застосовано частину 2 та пункт 4 частини 8 статті 37 Закону № 1952-IV без врахування правової позиції щодо подібних правовідносин, викладеної у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 06 вересня 2017 року у справі № 910/3040/16 та ухвалі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 910/3410/20. 12. На постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 червня 2023 року ЖБК «Баварія» подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати вказану постанову в частині закриття провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на рішення Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2022 року та направити справу до Північного апеляційного господарського суду для продовження розгляду. 13.Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 01 листопада 2023 року передав справу № 916/4093/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку, викладеного Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постановах від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17, від 10.08.2021 у справі № 240/1127/20, від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20, від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20. 14.Як зазначила колегія суддів Касаційного господарського суду Верховного Суду, аналіз судової практики свідчить, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду загалом притримується позиції про те, що нетотожність чи відсутність хоча б одного елемента (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги, що наведена у пункті 4 частини восьмої статті 37 Закону № 1952-IV. 15. З цим підходом Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду не погодився, оскільки вважає його таким, що не відповідає розумінню предмета спору як матеріально-правового об`єкта, з приводу якого виник конфлікт, та зазначає зокрема таке. 16. Зі змісту пункту 1 частини другої статті 37 Закону № 1952-IVвипливає, що у разі наявності судового спору щодо нерухомого майна у Міністерства юстиції України немає повноважень здійснювати розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на таке нерухоме майно. Такий спір про право необхідно вирішувати у судовому порядку (подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 31.08.2021 у справі № 910/16115/20, від 25.10.2022 у справі № 910/13671/20, від 04.10.2022 у справі № 910/21222/20, від 26.09.2023 у справі № 910/7611/22). 17.Колегія суддів Касаційного господарського суду Верховного Суду в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду звернула увагу на наявність по суті двох взаємовиключних підходів до тлумачення та застосування пункту 1 частини 2, пункту 4 частини 8 статті 37 Закону № 1952-IV (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин): - перший підхід - розгляд Міністерствомскарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав не допускається за наявності будь-якого судового спору щодо нерухомого майна. При цьому не має значення нетотожність чи відсутність хоча б одного елементу (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) такого спору; - другий підхід - наявність судового спору щодо нерухомого майна між тими самими сторонами, з того самого предмета і підстав є підставою для відмови в задоволенні скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав Міністерством. Водночас нетотожність чи відсутність хоча б одного елементу судового спору (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги. 18. Велика Палата Верховного Суду постановою від03 квітня 2024 року касаційні скарги ОСОБА_1 та ЖБК «Баварія» залишила без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2022 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 червня 2023 року - без змін. Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду 19. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 квітня 2024 року відступила від правового висновку, викладеного Касаційним адміністративним судом у постановах від 06 червня 2018 року (справа № 804/2296/17 (пункт 44)), від 22 лютого 2023 року (справа № 640/28931/20) та від 27 червня 2023 року (справа № 640/26706/20), згідно з яким за наявності спору щодо майна нетотожність чи відсутність хоча б одного елементу (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги, що наведена у пункті 4 частини восьмої статті 37 Закону № 1952-IV. Більшість суддів Великої Палати Верховного Суду дійшла висновку, зокрема, що частину другу та восьму статті 37 Закону № 1952-IV(в редакції, чинній на момент видання наказу) у подібних правовідносинах слід застосовувати так: у випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір, ця обставина виключає можливість розгляду Міністерством скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна; у випадку, якщо спір, що не стосується нерухомого майна, виник між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав- ця обставина виключає можливість задоволення Міністерством юстиції України відповідної скарги. 20. Велика Палата Верховного Суду у постанові зазначила, що суди попередніх інстанцій встановили, що на дату прийняття Міністерством оскаржуваного наказу, Овідіопольський районний суд Одеської області розглядав цивільну справу № 501/2736/20, а тому дійшли висновку, що відносно спірного нерухомого майна існував судовий спір. 21. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у відсутність такого спору на момент прийняття висновку Колегією Міністерства - 18 серпня 2020 року, жодним чином не спростовує обставин того, що оскаржуваний наказ було прийнято відповідачем за наявності судового спору щодо нерухомого майна, оскільки вирішення скарги завершується саме прийняттям наказу, а тому на момент прийняття остаточного рішення за результатами розгляду такої скарги, з метою виконання чітких законодавчих вимог, повинна обов`язково здійснюватися перевірка обставин, які унеможливлюють розгляд такої скарги. 22. У постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що Міністерство, вийшовши за межі власних повноважень та скасовуючи відповідні реєстраційні записи через видачу оскаржуваного наказу, фактично здійснило врегулювання цивільно-правового спору (спору про право) стосовно нерухомого майна, що призвело до скасування права власності ТОВ «Спрінт А» на зазначене майно та створило правову невизначеність у відносинах між учасниками справи. 23.Велика Палата Верховного Суду визнала, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків, що у Міністерства були відсутні повноваження на розгляд скарги ОСОБА_1 з огляду на положення пункту 1 частини другої статті 37 Закону № 1952-IV (в редакції, чинній на момент видання наказу). Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Не погоджуюсь із рішенням Великої Палати Верховного Суду, а тому відповідно до частини третьої статті 34 ГПК України висловлюю окрему думку. Щодо правомірності розгляду Міністерством юстиції України скарги ОСОБА_1 (відсутності підстав для залишення його скарги без розгляду), з огляду на приписи пункту 1 частини другої статті 37 Закону № 1952-IV (в редакції, чинній на момент видання наказу Міністерством) 24. Відносини, пов`язані із набуттям, зміною, припиненням права власності та його захистом, регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК України) і Господарським кодексом України (далі - ГК України). 25. Відповідно до частин першої та другої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. 26. Правові засади та процедура державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень регулюються Законом № 1952-IV. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 Закону № 1952-IV). 27. Рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав, а також дії, пов`язані з автоматичною державною реєстрацією прав, можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду (абз. 1 частини першої статті 37 Закону № 1952-IV). 28. Відповідно до положень частини другої статті 37 Закону № 1952-IV (тут і далі, якщо не вказано зворотне - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (видання наказу)) Міністерство юстиції України розглядає скарги: 1) на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір); 2) на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України. 29. У той же час, Міністерство юстиції України відповідно до пункту 4 частини восьмої статті 37 Закону № 1952-IV відмовляє у задоволенні скарги на рішення, дії або бездіяльність у будь-якій сфері державної реєстрації прав у тому випадку, якщо наявна інформація про судове провадження між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав. 30. Спірні правовідносини у справі № 916/4093/21 виникли у зв`язку із прийняттям Міністерством за результатами розгляду скарги рішення в порядку статті 37 Закону № 1952-IV щодо скасування рішень про вчинення реєстраційної дії. 31. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, який визнали правильним більшість суддів Великої Палати Верховного Суду, що у Міністерства були відсутні повноваження на розгляд скарги ОСОБА_1 з огляду на положення пункту 1 частини другої статті 37 Закону № 1952-IV. 32. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, на момент прийняття оскаржуваного наказу (26 жовтня 2020 року) був наявний судовий спір відносно того ж об`єкту нерухомого майна, який розглядається та з тих самих підстав. А саме, у провадженні Овідіопольського районного суду Одеської області перебувала цивільна справа № 501/2736/20 (провадження в справі відкрито 01 жовтня 2020 року) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи ОСОБА_3 про визнання дійсними договорів купівлі-продажу часток квартир в житловому будинку АДРЕСА_1 , укладених 05 січня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчених приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередніченко Г.А. за реєстровими номерами 61 та 64. 33.З огляду на вказане, визначальним для встановлення наявності чи відсутності повноважень у Міністерства на розгляд скарги ОСОБА_1 (учасника ЖБК «Баварія») від 31 березня 2020 року на дії державних реєстраторів є з`ясування, що слід розуміти під поняттям «судовий спір щодо нерухомого майна». 34.У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15 грудня 2021 року у справі № 910/15946/20, від 04 жовтня 2022 у справі № 910/21222/20 зазначено, що «спір про право - це формально визнана суперечність між суб`єктами цивільного права, що виникла за фактом порушення або оспорювання суб`єктивних прав однієї сторони цивільних правовідносин іншою і яка потребує врегулювання самими сторонами або вирішення судом. Отже, під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права, який є суттю суперечності, конфлікту, протиборства сторін. Суд зауважує, що поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому необхідно надавати сутнісного, а не формального значення. Тому слід враховувати, що спір про право виникає з матеріальних правовідносин і характеризується наявністю розбіжностей (суперечностей) між суб`єктами правовідносин з приводу їх прав і обов`язків та неможливістю їх здійснення без усунення перешкод, у тому числі в судовому порядку. Таким чином, спір про право пов`язаний виключно з порушенням, оспоренням або невизнанням, а також не доведенням суб`єктивного права, при якому існують конкретні особи, які перешкоджають в його реалізації». 35. Іншими словами можна сказати, що під поняттям «судовий спір щодо нерухомого майна», яке було вжито у пункті 1 частини другої статті 37 Закону № 1952-IV, насамперед слід розуміти судовий спір, предметом якого є право на певне нерухоме майно, а його суть пов`язана з порушенням, оспорюванням чи невизнанням цього права конкретними особами або перешкоджанням у його реалізації. 36.У будь-якому випадку для констатації наявності судового спору щодо нерухомого майна за відсутності вказаних вище ознак такого спору (щодо його предмету та суті) недостатньо одного лише факту звернення з позовом до суду. А тому звернення до суду з позовом про визнання/підтвердження дійсності договорів, за яким це майно і так належить позивачу, не може вказувати на таку ознаку вказаних судових спорів, як порушення, оспорювання чи невизнання права на нерухоме майно конкретними особами або перешкоджання у його реалізації. 37.До того ж аналіз приписів пункту 1 частини другої статті 37 Закону № 1952-IV також вказує й на те, що їх метою було недопущення одночасного розгляду спірних питань щодо прав на нерухоме майно Міністерством юстиції України та судом. Іншими словами, щоб особи, які оспорюють право на нерухоме майно, не звертались одночасно і до Міністерства, і до суду. У такому випадку приписи пункту 1 частини 2 статті 37 Закону № 1952-IV надавали пріоритет саме судовому порядку розгляду спору, як найбільш ефективному способу його остаточного вирішення щодо конкретного нерухомого майна. 38.У позові ТОВ «СПРІНТ А» вказував, що набув право власності на нежитлові приміщення № 6 та № 7, а також квартири АДРЕСА_3 шляхом внесення їх до статутного капіталу товариства його засновником - ОСОБА_2 .Зазначене нерухоме майно належало засновнику на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 05 січня 2018 року та посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г. А. 39.Відповідно до обставин, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій, у цивільній справі № 501/2736/20, яка на момент прийняття оскаржуваного наказу перебувала у провадженні Овідіопольського районного суду Одеської області, ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , за участю третьої особи ОСОБА_3 про визнання дійсними договорів купівлі-продажу часток квартир в житловому будинку АДРЕСА_1 . За цими договорами ОСОБА_2 передає у власність, а ОСОБА_3 приймає у власність частку двох квартир, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , а саме, квартири АДРЕСА_4 загальною площею 1601,2 кв. м, житловою площею 633,8 кв. м та зобов`язується сплатити її вартість за ціною та на умовах, встановлених цим договором. (т. 1, а.п. 205, 211-212). 40.Натомість у скарзі від 31 березня 2020 року до Міністерства ОСОБА_1 оскаржував дії державних реєстраторів, посилаючись на те, що інвестував пайовий внесок на рахунок ЖБК « Баварія » для будівництва квартири АДРЕСА_5 . За отриманою ним інформацією будинком нібито незаконно заволоділи треті особи, які провели певні реєстраційні дії, що фактично позбавили його та інших членів ЖБК «Баварія» права власності на об`єкти нерухомості. Оскільки в процесі державної реєстрації первинний стан об`єкта нерухомого майна був поділений, тому неможливо ідентифікувати, який із поділених об`єктів належить саме ОСОБА_1 . 41.З огляду ж на те, що за змістом позовних вимог ні ОСОБА_2 , ні ОСОБА_1 , ні третьою особою ОСОБА_3 у суді не заперечувались як дійсність договорів купівлі-продажу часток квартир в житловому будинку АДРЕСА_1 , укладених 05 січня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , так і сама належність ОСОБА_2 на праві власностінерухомого майна, не можу погодитися із висновками як судів першої та апеляційної інстанцій, так і більшості суддів Великої Палати Верховного Суду про те, що на момент прийняття відповідачем оскаржуваного наказу був наявний судовий спір щодо спірного нерухомого майна. Щодо наявності підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права, який міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29.01.2021 у справі № 640/12666/19 42. Згідно з приписами частин 3 і 4 статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду чи в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Відповідно ж до частини 2 статті 315 ГПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати. Тобто за вказаними приписами йдеться про можливість відступу від конкретної, однієї і тієї ж норми права, яка була застосована у рішеннях Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду чи Великої Палати. 43.Як убачається зі змісту висновку щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29.01.2021 у справі № 640/12666/19, «нетотожність чи відсутність хоча б одного елементу (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги, що наведена у пункті 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». 44. Натомість у даному провадженні за позовом ТОВ «Спрінт А» апеляційний суд погодився із висновком місцевого господарського суду про те, що у Міністерства були відсутні повноваження на розгляд скарги ОСОБА_1 , враховуючи приписи іншої норми, а саме приписи пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Окрім того, у згаданих рішеннях йдеться і про різні правові ситуації - з`ясування наявності/відсутності підстав для відмови у задоволенні скарги за наслідками її розгляду Міністерством (постанова КАС ВС від 29.01.2021 у справі № 640/12666/19) та з`ясування наявності/відсутності повноважень у Міністерства на розгляд скарги взагалі (у провадженні за позовом ТОВ «Спрінт А»), що вказує й на відсутність такої умови для відступу від висновку щодо застосування норми права, як подібність правовідносин. 45.Відтак, з огляду на приписи частин 3 і 4 статті 302 та частини 2 статті 315 ГПК України, у Великої Палати Верховного Суду не було підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права, який міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29.01.2021 у справі № 640/12666/19. Щодо пропуску строку для звернення зі скаргою до Міністерства юстиції України, встановленого частиною третьою статті 37 Закону № 1952-IV (в редакції, чинній на момент видання наказу Міністерством) 46. Відповідно ж до абзацу першого частини третьої статті 37 Закону № 1952-IV рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 було допущено пропуск 60-денного строку на оскарження рішень державних реєстраторів, у зв`язку з чим висновки Міністерства щодо її часткового задоволення не можуть бути визнані обґрунтованими. 47. Як убачається з матеріалів справи № 916/4093/21, на електронну адресу суду першої інстанції 05 жовтня 2022 року надійшли пояснення третьої особи щодо позову від представника ОСОБА_1 - адвоката Щелакової К. В., в яких зазначалось, що з 2015 року ОСОБА_1 виїхав на тимчасове проживання до Польщі, де перебуває на теперішній час. Крім того, ОСОБА_1 ніколи раніше не звертався до Міністерства і, відповідно, не отримував ніяких відмов у розгляді скарги. У ОСОБА_1 не було зв`язку з ЖБК «Баварія» і до лютого 2020 року скаржник не знав про порушення його майнових прав. Водночас представник ОСОБА_1 - адвокат Щелакова К. В. до пояснень долучила копії документів, підтверджуючих перебування ОСОБА_1 у Польщі (т. 2, а п. 126-128). 48.Мотивуючи рішення про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства, суд першої інстанції послався на те, що на сторінці 2 скарги ОСОБА_1 зазначається, що «Ми звернулись до адміністративного суду з позовом у 2017 році» і вказане свідчить, що скаржнику було відомо про обставини, на які він посилається у скарзі, щонайменше у 2017 році, тобто набагато раніше ніж зазначено ним у скарзі - 11 лютого 2020 року. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що позивачем були отримані копії ухвал Одеського окружного адміністративного суду від 25 січня 2018 року та 02 лютого 2018 року, які підтверджують факт звернення членів кооперативу ЖБК «Баварія» до суду з аналогічними вимогами, що викладені у скарзі до Колегії Міністерства і наведене також свідчить про обізнаність скаржника більше ніж за 60 днів до дня подачі скарги до Колегії Міністерства. Разом з тим, суд першої інстанції указав й на те, що інформація про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, що міститься у Державному реєстрі прав, є відкритою та загальнодоступною, а тому ОСОБА_1 міг дізнатись про порушення свого права з моменту його реєстрації, тобто з 2017 року, і саме з цієї дати слід починати відлік часу на оскарження рішення державного реєстратора про реєстрацію речового права протягом 60 календарних днів. 49. Водночас, як убачається зі змісту оспорюваного рішення, викладені у поясненнях доводи представника ОСОБА_1 - адвоката Щелакової К. В. залишились поза увагою судом першої інстанції. Апеляційний суд визнав правильними ці висновки суду нижчої інстанції, відхиливши доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про дотримання ним строку на звернення зі скаргою до Міністерства. При цьому апеляційний суд зазначив, що виходить із презумпції можливості особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який ОСОБА_1 не знав про порушення свого права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом, недостатньо. ОСОБА_1 повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про спірні рішення державних реєстраторів раніше лютого 2020 року і за висновком колегії суддів наведеного ОСОБА_1 не доведено. 50. Отже суди першої та апеляційної інстанцій належно не перевірили доводи ОСОБА_1 та його представника - адвоката Щелакової К. В. про те, що до лютого 2020 року скаржник не знав про порушення його майнових прав, не дали відповідної оцінки доказам, які вони подавали і підтверджували перебування ОСОБА_1 у Польщі, та не зазначили у рішеннях обґрунтованих мотивів, з яких відхилили аргументи учасника справи. Поряд з тим, суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 був обізнаний про подання позову ЖБК «Баварія»і членів кооперативу до адміністративного суду у 2017 році та про його розгляд, при цьому послався як на підтвердження такого факту на ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 25.01.2018 та 02.02.2018, проте зі змісту цих рішень не вбачається, що саме ОСОБА_1 звертався з указаним позовом. Наведені обставини належно не перевірив й суд апеляційної інстанції. 51. Враховуючи все вищезазначене, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно встановили наявність підстав для скасування наказу Міністерства, вважаю, що Великій Палаті Верховного Суду слід було касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 червня 2023 року та рішення Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2022 року в частині задоволення позову ТОВ «Спрінт А» до Міністерства та визнання протиправним і скасування наказу Міністерства від 26 жовтня 2020 року № 3735/5 - скасувати і направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Суддя В. В. Король Джерело: ЄДРСР 118465148

Думаю, після ознайомлення з цим рішенням, всім тепер стане зрозуміло, чому ухилянти в законі і Федір Веніславський проголосували за виключення обмеженої придатності, таким чином надаючи можливість командирам не нести відповідальність за стан здоров'я своїх підрозділів та неможливість виконання ними бойових завдань. Суд зазначив: Суд звертає увагу, що на момент винесення бойового розпорядження №5/370 відповідачу було відомо про зазначені позивачем обставини щодо стану його здоров`я, однак, відповідач не вжив жодних заходів щодо проведення медичного огляду перед виданням бойового розпорядження. Доводи відповідача про те, що після доведення оспорюваного бойового розпорядження командира Військової частини НОМЕР_1 від 30.10.2023 №5/370 молодший лейтенант ОСОБА_1 під час медичного огляду у медичному пункті частини висловив скарги про стан свого здоров`я, внаслідок чого був тимчасово звільнений від виконання обов`язків військової служби та направлений на медичний огляд ВЛК, не впливають на спірні правовідносини, оскільки, судом враховуються обставини, що передували винесенню бойового розпорядження №5/370 від 30.10.2023 року. Стосовно посилання відповідача на те, що визнання за рішенням ВЛК молодшого лейтенанта ОСОБА_1 обмежено придатним до військової служби не є безумовною підставою для звільнення від виконання обов`язків військової служби, колегія суддів зазначає, що у рапорті від 29.09.2023 року позивач вказав на виникнення підстав для його переміщення саме у зв`язку зі станом здоров`я. З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів доходить висновку, що відповідачем протиправно включено позивача до бойового розпорядження №5/370 від 30.10.2023 року, без закінчення процедури розгляду рапорту позивача про переміщення останнього з підстав погіршення стану здоров`я, що свідчить про протиправність оскаржуваного розпорядження.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 квітня 2024 р. Справа № 520/33326/23 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Чалого І.С. , Присяжнюк О.В. , за участю секретаря судового засідання Кривенка Т.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.01.2024, головуючий суддя І інстанції: Заічко О.В., повний текст складено 11.01.24 по справі № 520/33326/23 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії ВСТАНОВИВ ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати бойове розпорядження №5/370, видане 30.10.2023 Військовою частиною НОМЕР_1 в частині, що стосується ОСОБА_1 ; стягнути з Військової частин НОМЕР_1 судові витрати на професійну допомогу у розмірі 4111,00 гривень. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 11.01.2024 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить суд скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.01.2024 року та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі; стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4111,00 гривень. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що відповідач був ознайомлений з довідкою військово-лікарської комісії №3759 від 04.07.2023, а отже і з наявними захворюваннями позивача, на момент видання оскаржуваного бойового розпорядження. Зазначає, що підставою для звернення до суду є саме порушення ч.1 ст.335 Закону України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України», де вказано, що на бойове чергування забороняється призначати осіб, які не склали Військової присяги, не засвоїли програми відповідної підготовки в установленому обсязі, а також військовослужбовців, щодо яких проводиться розслідування за провини, і хворих. Вказує, що відповідач мав направити позивача на медичний огляд перед виданням бойового розпорядження, оскільки така дія передбачена Статутом і є обов`язковою для відповідача. Стверджує, що обставини, за яких видавалась довідка ВЛК, не передбачає визначення потреби або її відсутності в подальшому лікуванні. Визначення потреб у лікуванні встановлюють лікарі у своїх висновках та рецептах. Зауважує, що ВЛК керувалась медичними виписками, особистими документами та історією хвороби позивача, як те визначено главою 6 розділу ІІ Положення про військово-лікарську експертизу в ЗСУ. Наголошує, що відповідно до абз. 2 підп. «г» п. 20.3 гл. 20 розд. II Положення про військово-лікарську експертизу в ЗСУ, військовослужбовці, визнані обмежено придатними до військової служби, придатні до служби у частинах (підрозділах) забезпечення, військових комісаріатах, установах, організаціях, навчальних закладах. Звертає увагу, що цей самий висновок було відображено у довідці ВЛК. Вважає, що позивач не може нести військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , адже така частина не належить до перелічених підрозділів. Військова частина НОМЕР_1 подала до суду відзив на апеляційну скаргу позивача, вважає доводи та обґрунтування апеляційної скарги помилковими та безпідставними, рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим, просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.01.2024 року без змін. Зазначає, що після доведення оспорюваного бойового розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 від 30.10.2023 №5/370 молодший лейтенант ОСОБА_1 під час медичного огляду у медичному пункті частини висловив скарги про стан свого здоров`я, внаслідок чого був тимчасово звільнений від виконання обов`язків військової служби та направлений на медичний огляд ВЛК. Вказує, що за результатами повторного медичного огляду ВЛК винесено постанову, згідно якої ОСОБА_1 повторно визнаний обмежено придатним до військової служби та за своїм станом направлений у Військову частину НОМЕР_1 для виконання обов`язків військової служби без зазначення індивідуальних обмежень щодо зайняття конкретних посад, видів виконуваних робіт та специфіки проходження військової служби. Стверджує, що визнання за рішенням ВЛК молодшого лейтенанта ОСОБА_1 обмежено придатним до військової служби не є безумовною підставою для звільнення від виконання обов`язків військової служби (невиконання бойових розпоряджень командира Військової частини НОМЕР_1 ), оскільки таке звільнення може відбутись у разі потреби при погіршенні стану здоров`я позивача за висновком лікаря. Зауважує, що немає жодних застережень щодо медичних оглядів при видачі та доведенні наказів командирів, а медичний контроль є обов`язковим для особового складу чергових сил (змін) - перед фактичним заступанням на бойове чергування (бойову службу). Наголошує, що відповідно до розділу III Переліку посад, що можуть бути заміщені військовослужбовцями, які визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 14.08.2018 №410, в органах військового управління, військових частинах та підрозділах Сил територіальної оборони Збройних Сил України (до яких входить Військова частина НОМЕР_1 ) військовослужбовцями, які визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби, можуть бути заміщені всі посади осіб офіцерського, рядового, сержантського і старшинського складу за всіма військово-обліковими спеціальностями. Враховує, що обмежено придатний молодший лейтенант ОСОБА_1 за специфікою, навантаженнями, функціями служби у ТРО ЗС України не має будь яких обмежень. Просить суд розглянути справу без участі представника відповідача. Учасники справи про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені заздалегідь та належним чином. Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ст.229 КАС України. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що молодший лейтенант командир стрілецького взводу стрілецької роти військової частини НОМЕР_1 Регіонального управління Сил територіальної оборони « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Сил територіальної оборони Збройних Сил України ОСОБА_1 уклав з Міністерством оборони України в особі Військової частини НОМЕР_2 контракт 23.02.2023 р. про проходження військової служби у Збройних Силах України. Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 04.04.2023 №94 визначено, що молодшого лейтенанта ОСОБА_1 , головного сержанта 3 стрілецького взводу І стрілецької роти, призначеного наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 21.03.2023 року №95 (по особовому складу) на посаду командира 3 стрілецького взводу 1 стрілецької роти, вважати таким, що 04.04.2023 року справи та посаду прийняв і приступив до виконання службових обов`язків за посадою. Виконуючи покладені на ОСОБА_1 обов`язки із захисту Батьківщини 04.04.2023 року, він отримав пов`язані із цим травми. Згідно з довідкою Військово-лікарської комісії, виданою Військовою частиною НОМЕР_3 від 04.07.2023 року №3759, ОСОБА_1 визнано обмежено придатним до військової служби. Вказано, що ОСОБА_1 непридатний до служби у десантно-штурмових військах, плавскладі, морській піхоті, спецспорудах, та придатний до служби у частинах (підрозділах) забезпечення, військових комісаріатах, установах, організаціях, навчальних закладах. Враховуючи висновки ВЛК, позивач подав рапорт командиру Військової частини НОМЕР_1 про переведення до ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі запиту ІНФОРМАЦІЯ_3 №4603/вп від 21.09.2023 року. 01.10.2023 року за вих.№1/29/1741 за підписом командира 229 окремого батальйону територіальної оборони направлено план переміщення до 127 ОБТО для затвердження. 09.10.2023 року за вих.1656/2564 за підписом командира Військової частини НОМЕР_4 направлено план переміщення на затвердження командиру Військової частини НОМЕР_5 . 18.10.2023 року за вих. №1542/11431 Військовою частиною НОМЕР_5 направлено розгляд командуванню Військової частини НОМЕР_2 (Командуванню Сил територіальної оборони) план переміщення з відповідними документами. Листом від 24.10.2023 № 1542/11756 за підписом командира Військової частини НОМЕР_5 зазначено, що план переміщення осіб офіцерського складу на посади номенклатури призначення Головнокомандувача Збройних Сил України стосовно молодшого лейтенанта ОСОБА_1 , командира стрілецького взводу стрілецької роти Військової частини НОМЕР_1 , залишено без розгляду. Командиром військової частини НОМЕР_2 позитивного рішення не прийнято. 30.10.2023 року командир Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_6 окремий батальйон) майор ОСОБА_2 прийняв рішення у вигляді бойового розпорядження №5/370 щодо зміни особового складу та продовження ведення оборонного бою на визначених позиціях. Даний наказ було доведено до позивача 31.10.2023 року командиром механізованої роти Військової частини НОМЕР_1 . Позивач вважає бойове розпорядження протиправним та таким, що підлягає скасуванню в частині, що стосується саме його, у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що не дивлячись на наявність висновку ВЛК, молодший лейтенант ОСОБА_1 не втратив статусу військовослужбовця та не звільнявся від виконання військового обов`язку та військової присяги. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову, з огляду на наступне. За приписами ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частинами 1, 2 ст.17 Конституції України визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Правове регулювання відносин між державою і громадянами України в зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, проходженням військової служби у Збройних Силах України здійснюється відповідно до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі по тексту - Закон №2232-XII) та Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі по тексту - Положення №1153/2008). Частинами 1, 2 ст.2 Закону №2232-XII встановлено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Згідно із ч.4 ст.4 Закону №2232-ХІІ порядок комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями встановлюється цим Законом та прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами. Громадяни, які проходять військову службу, є військовослужбовцями Збройних Сил України (далі - військовослужбовці) (п.5 Положення №1153/2008). Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан, який неодноразово продовжувався та діє на даний час. Водночас, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 постановлено військовому командуванню (зокрема, Міністерству оборони України та Збройним Силам України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави. Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 №69/2022, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, оголошено проведення загальної мобілізації протягом 90 діб із дня набрання чинності цим указом. Статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» визначено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Відповідно до частини 10 статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з метою якісного проведення призову громадян на строкову військову службу за станом здоров`я, прийняття громадян на військову службу за контрактом, проведення медичного огляду військовослужбовців, військовозобов`язаних, резервістів для визначення ступеня придатності до військової служби та визначення ступеня придатності льотного складу до льотної роботи, наказом Міністерства оборони України від 14.08.2008 №402 затверджено Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України (далі по тексту - Положення №402; в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Згідно з пунктом 1.1 глави 1 розділу І Положення №402 військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом здоров`я до військової служби призовників, військовослужбовців та військовозобов`язаних, установлює причинний зв`язок захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям. Відповідно до пункту 1.2 глави 1 розділу І Положення №402 військово-лікарська експертиза - це: медичний огляд допризовників, призовників; військовослужбовців та членів їхніх сімей (крім членів сімей військовослужбовців строкової військової служби); військовозобов`язаних, офіцерів запасу, які призиваються на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, резервістів (кандидатів у резервісти); громадян, які приймаються на військову службу за контрактом; кандидатів на навчання у вищих військово-навчальних закладах та військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів Міністерства оборони України (далі - ВВНЗ), учнів військових ліцеїв; колишніх військовослужбовців; працівників Збройних Сил України, які працюють у шкідливих та небезпечних умовах праці та залучаються до роботи з джерелами іонізуючого випромінювання (далі - ДІВ), компонентами ракетного палива (далі - КРП), джерелами електромагнітних полів (далі - ЕМП), лазерного випромінювання (далі - ЛВ), мікроорганізмами I-II груп патогенності, особливо небезпечними інфекційними хворобами; працівників допоміжного флоту Військово-Морських Сил Збройних Сил України (далі - ВМС Збройних Сил України); визначення ступеня придатності до військової служби, навчання у ВВНЗ, роботи за фахом; установлення причинного зв`язку захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) військовослужбовців, військовозобов`язаних, резервістів. Згідно з пунктом 2.1 глави 2 розділу І Положення №402 для проведення військово-лікарської експертизи створюються військово-лікарські комісії (далі - ВЛК), штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі). Штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі) ВЛК (лікарсько-льотні комісії (далі - ЛЛК)) приймають постанови. Постанови ВЛК (ЛЛК) оформлюються свідоцтвом про хворобу, довідкою військово-лікарської комісії, протоколом засідання військово-лікарської комісії з визначення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишнього військовослужбовця. Постанови штатних та позаштатних ВЛК обов`язкові до виконання. Підпунктом "г" пункту 20.3 Положення №402 встановлено, що при медичному огляді військовослужбовців та інших контингентів ВЛК приймаються постанови такого змісту: "Обмежено придатний до військової служби" Одночасно з постановою ВЛК в індивідуальному порядку з урахуванням військової спеціальності, займаної посади, віку, роботи, що фактично виконується, пристосованості до неї того, хто пройшов медичний огляд, у постанові у довільній формі вказується, які види служби та роботи протипоказані цій особі. Особи, визнані обмежено придатними до військової служби, - непридатні до служби у високомобільних десантних військах, плавскладі, морській піхоті, спецспорудах. Військовослужбовці, визнані обмежено придатними до військової служби, придатні до служби у частинах (підрозділах) забезпечення, військових комісаріатах, установах, організаціях, навчальних закладах. Відповідно до пункту 113 Положення №1153/2008 переміщення військовослужбовця за станом здоров`я або за станом здоров`я членів його сім`ї, здійснюється за рапортом військовослужбовця та за наявності відповідного медичного висновку. Для переміщення в іншу місцевість військовослужбовець до рапорту додає відповідні документи, які підтверджують необхідність зміни місця проживання. При цьому, пунктом 90 Положення №1153/2008 встановлено, що необхідність і терміновість переміщення військовослужбовців, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі і визнані військово-лікарською комісією за станом здоров`я обмежено придатними до військової служби, з посад, що вони займають, на інші посади, на яких вони можуть виконувати обов`язки військової служби з урахуванням стану здоров`я, підготовки і досвіду служби, визначаються командирами (начальниками), які мають право призначати військовослужбовців на відповідні посади. З огляду на викладене вище, необхідність і терміновість переміщення військовослужбовців, визначаються командирами (начальниками), які мають право призначати військовослужбовців на відповідні посади, а позивач подає рапорт у випадку, коли є така необхідність в переміщенні за станом здоров`я. Відповідно до ч.6 ст.5 Дисциплінарного Статуту Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 року №551-XIV, право командира - віддавати накази і розпорядження, а обов`язок підлеглого - їх виконувати, крім випадку віддання явно злочинного наказу чи розпорядження. Наказ має бути виконаний сумлінно, точно та у встановлений строк. Відповідальність за наказ несе командир, який його віддав. У разі непокори чи опору підлеглого командир зобов`язаний для відновлення порядку вжити всіх передбачених статутами Збройних Сил України заходів примусу аж до притягнення його до кримінальної відповідальності. Зі змісту п.332 розділу 9 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 року №548-XIV (далі по тексту - Статут внутрішньої служби Збройних Сил України) встановлено, що бойове чергування - це виконання бойового завдання. Бойове чергування здійснюється черговими силами і засобами, призначеними від військових частин. До складу чергових сил і засобів входять бойові обслуги, чергові зміни пунктів управління, сил і засобів бойового забезпечення та обслуговування. Згідно з п.п. 333, 334 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України бойове чергування організовується командиром військової частини, який відповідає за виконання завдань черговими силами і засобами. Заступники командира військової частини, начальники родів військ і служб відповідають за бойову готовність, забезпечення та підготовку чергових сил і засобів у відповідній частині. Склад чергових сил і засобів, ступені їх бойової готовності, тривалість, порядок несення бойового чергування, підготовки особового складу, озброєння, бойової та іншої техніки до чергування і зміна його встановлюються наказом командира військової частини згідно з вимогами цього Статуту, наказами і директивами Міністра оборони України, начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України, командувачів видів Збройних Сил України. Відповідно до п.335 Статуту внутрішньої служби ЗСУ на бойове чергування забороняється призначати осіб, які не склали Військової присяги, не засвоїли програми відповідної підготовки в установленому обсязі, а також військовослужбовців, щодо яких проводиться розслідування за провини, і хворих. Отже, положеннями Статуту внутрішньої служби ЗСУ визначено чіткий перелік обставин в разі виникнення яких військовослужбовець не призначається на бойове чергування, зокрема, коли він хворий. За обставинами справи, 30.10.2023 року командир Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_6 окремий батальйон) майор ОСОБА_2 прийняв рішення у вигляді бойового розпорядження №5/370 щодо зміни особового складу та продовження ведення оборонного бою на визначених позиціях. До зведеної групи особового складу включено позивача. При цьому, суд враховує, що ОСОБА_1 визнано обмежено придатним до військової служби, що підтверджується довідкою Військово-лікарської комісії, виданою Військовою частиною НОМЕР_3 від 04.07.2023 року №3759. Вказано, що ОСОБА_1 непридатний до служби у десантно-штурмових військах, плавскладі, морській піхоті, спецспорудах, та придатний до служби у частинах (підрозділах) забезпечення, військових комісаріатах, установах, організаціях, навчальних закладах. 28.09.2023 року ОСОБА_1 подано рапорт командиру Військової частини НОМЕР_1 про переведення до ІНФОРМАЦІЯ_2 оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Сухопутних військ Збройних Сил України, на посаду офіцера відділення офіцерів запасу і кадрів, у зв`язку зі станом здоров`я. До рапорту додано: запит ІНФОРМАЦІЯ_3 №4603/вп від 21.09.2023 року; довідку Військово-лікарської комісії, видану Військовою частиною НОМЕР_3 від 04.07.2023 року №3759. Матеріалами справи встановлено, що 01.10.2023 року за вих.№1/29/1741 за підписом командира 229 окремого батальйону територіальної оборони направлено план переміщення до 127 ОБТО для затвердження. 09.10.2023 року за вих.1656/2564 за підписом командира Військової частини НОМЕР_4 направлено план переміщення на затвердження командиру Військової частини НОМЕР_5 . 18.10.2023 року за вих. №1542/11431 Військовою частиною НОМЕР_5 направлено розгляд командуванню Військової частини НОМЕР_2 (Командуванню Сил територіальної оборони) план переміщення з відповідними документами. Листом від 24.10.2023 № 1542/11756 за підписом командира Військової частини НОМЕР_5 зазначено, що план переміщення осіб офіцерського складу на посади номенклатури призначення Головнокомандувача Збройних Сил України стосовно молодшого лейтенанта ОСОБА_1 , командира стрілецького взводу стрілецької роти військової частини НОМЕР_1 , залишено без розгляду. Командиром Військової частини НОМЕР_2 позитивного рішення не прийнято. Суд враховує, що план переміщення стосовно ОСОБА_1 залишено без розгляду, однак, вказує на відсутність в матеріалах справи доказів, що на момент винесення бойового розпорядження №5/370 відповідачем закінчено процедуру розгляду рапорту позивача про переміщення останнього з підстав погіршення стану здоров`я. Зазначене вказує на те, що відповідач протиправно включив позивача до зведеної групи особового складу згідно бойового розпорядження №5/370 від 30.10.2023 року, не вирішивши питання про переміщення чи відмову у переміщенні за рапортом позивача від 28.09.2023 року. Суд звертає увагу, що на момент винесення бойового розпорядження №5/370 відповідачу було відомо про зазначені позивачем обставини щодо стану його здоров`я, однак, відповідач не вжив жодних заходів щодо проведення медичного огляду перед виданням бойового розпорядження. Доводи відповідача про те, що після доведення оспорюваного бойового розпорядження командира Військової частини НОМЕР_1 від 30.10.2023 №5/370 молодший лейтенант ОСОБА_1 під час медичного огляду у медичному пункті частини висловив скарги про стан свого здоров`я, внаслідок чого був тимчасово звільнений від виконання обов`язків військової служби та направлений на медичний огляд ВЛК, не впливають на спірні правовідносини, оскільки, судом враховуються обставини, що передували винесенню бойового розпорядження №5/370 від 30.10.2023 року. Стосовно посилання відповідача на те, що визнання за рішенням ВЛК молодшого лейтенанта ОСОБА_1 обмежено придатним до військової служби не є безумовною підставою для звільнення від виконання обов`язків військової служби, колегія суддів зазначає, що у рапорті від 29.09.2023 року позивач вказав на виникнення підстав для його переміщення саме у зв`язку зі станом здоров`я. З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів доходить висновку, що відповідачем протиправно включено позивача до бойового розпорядження №5/370 від 30.10.2023 року, без закінчення процедури розгляду рапорту позивача про переміщення останнього з підстав погіршення стану здоров`я, що свідчить про протиправність оскаржуваного розпорядження. Судом першої інстанції не було враховано вищенаведених обставин, що призвело до неправильного вирішення справи. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень. Відповідачем жодних належних доказів на підтвердження правомірності власних дій (рішення), які є предметом оскарження, надано не було. Колегія суддів зазначає, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб`єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Так, відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal проти Об`єднаного королівства» (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145). Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України»). Враховуючи встановлені у справі фактичні обставини, колегія суддів доходить висновку, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде визнання протиправним та скасування бойового розпорядження Військової частини НОМЕР_1 №5/370 від 30.10.2023 року в частині, що стосується ОСОБА_1 . Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29). Відповідно до ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Згідно з ч.2 ст.317 КАС України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи та неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому апеляційну скаргу слід задовольнити. Рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог. Щодо заявленого в позовній заяві клопотання про стягнення з відповідача судових витрат на правову допомогу у суді першої інстанції в розмірі 4111,00 грн., колегія суддів зазначає наступне. Згідно з ч.1 ст.134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч.2 ст.134 КАС України). Згідно з п.п. 1, 2 ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст.134 КАС України). Згідно з п.п. 6, 7 ст.134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі. Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Отже, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження). Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Статтею 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Таким чином, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п.9 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Відповідно до ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Згідно з ч.9 ст.139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Як зазначив Верховний Суд у постанові від 04.02.2020 у справі №280/1765/19, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, які входять до предмета доказування у справі, мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 07.05.2020 року у справі № 320/3271/19. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі Баришевський проти України (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі Двойних проти України (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі Меріт проти України (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму. Колегія суддів зазначає, що з аналізу статті 134 КАС України випливає, що крім того, що зазначена стаття забезпечує право особи на правову допомогу, з іншого боку, вона запобігає зловживанню правом на компенсацію витрат на правову допомогу в т.ч. неоднаковій судовій практиці, встановлюючи критерії співмірності, які визначені в частині 5 цієї статті. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат. Колегія суддів звертає увагу на те, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи. При визначені відшкодування витрат на суму гонорару адвоката, суд виходить з реальності адвокатських витрат (чи мали місце ці витрати, чи була в них необхідність) а також розумності їх розміру. Такі критерії застосовує Європейській суд з прав людини. У справі "East/West Allianse Limited" суд зазначив, що заявник має право на компенсацію судових витрат, тільки якщо буде доведено, що такі витрати фактично мали місце, були неминучі, а їх розмір є обґрунтованим. Верховний Суд в постанові від 05.06.2018 року у справі № 904/8308/17 зазначив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04). У рішенні ЄСПЛ у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу позивач надав копії: договору про надання правової допомоги №71 від 26.09.2023 року; додаткової угоди від 11.11.2023 року до договору про надання правової допомоги №71 від 26.09.2023 року; акту про надані послуги від 15.11.2023 року до договору про надання правової допомоги від 26.09.2023 року; платіжних інструкцій від 10.11.2023 року №0.0.3295969331.1 на суму 4000,00 грн та №0.0.3298680681.1 на суму 111,00 грн. З наданого позивачем акту про надані послуги від 15.11.2023 року до договору про надання правової допомоги від 26.09.2023 року вбачається, що у відповідності до умов договору, адвокат надав клієнту наступні послуги: підготовка та направлення запитів №165 від 06.10.2023, №170 від 18.10.2023 року, №171 від 18.10.2023 року та №172 від 25.10.2023 року (500 грн); отримання листа Військової частини НОМЕР_1 через ТОВ «Нова пошта», поштове відправлення 59001051969881 (111 грн); ознайомлення та аналіз судової практики в Єдиному державному реєстрі судових рішень, зокрема, рішень Верховного Суду, Конституційного Суду, Європейського Суду з прав людини (500 грн); підготовка позовної заяви до суду, копіювання документів для суду та відповідачу, подання позовної заяви з додатками до суду (3000,00 грн); всього: 4111,00 грн. Вищевказані документи є належними доказами, які підтверджують понесення позивачем витрат на правничу допомогу адвоката в суді першої інстанції. Суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, яка вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц). Ключовим критерієм під час розгляду питання щодо можливості стягнення "гонорару успіху" у справі яка розглядається є розумність заявлених витрат. Тобто розмір відповідної суми має бути обґрунтованим. Крім того, підлягає оцінці необхідність саме такого розміру витрат. Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 12.04.2023 року у справі №540/707/20. Колегія суддів зазначає, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у додаткових постановах Верховного Суду від 05.09.2019 у справі №826/841/17, від 24.10.2019 у справі №820/4280/17, від 12.12.2019 у справі №2040/6747/18, у постанові Верховного Суду від 24.03.2020 у справі №520/6161/19. Вирішуючи питання обґрунтованості розміру заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу та пропорційності їх складності правовому супроводу справи, суд зазначає, що така послуга як підготовка та направлення запитів, отримання листа Військової частини НОМЕР_1 , ознайомлення та аналіз судової практики в Єдиному державному реєстрі судових рішень за своїм змістом є складовою єдиного процесу щодо підготовки та складання адміністративного позову. При цьому, копіювання документів для суду та відповідачу, подання позовної заяви з додатками до суду є технічною допомогою, а не правничою, позаяк не потребує спеціальних знань та освіти, які впливають на якість та результат вирішення спору. З огляду на вищевикладене, зважаючи на розмір витрат на оплату адвоката та його співмірність зі складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами), часом, необхідним адвокату на їх виконання (надання), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, суд вважає доведеним та співмірним розміром витрат на правничу допомогу в розмірі 3000,00 грн., понесених під час розгляду справи в суді першої інстанції, що підтверджується належними доказами, а тому, такі витрати на професійну правничу допомогу у вказаному розмірі підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача. Оскільки, відповідно до п.1 ч.6 ст.12 КАС України справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище, і позивач не був службовою особою, який у значенні вказаного вище Закону займав відповідальне або особливо відповідальне становище, дана справа відноситься до справ незначної складності, а також враховуючи те, що дана справа розглянута за правилами спрощеного позовного провадження, відповідно вказане рішення (постанова) суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу задовольнити. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.01.2024 по справі № 520/33326/23 скасувати. Прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити. Визнати протиправним та скасувати бойове розпорядження Військової частини НОМЕР_1 №5/370 від 30.10.2023 року в частині, що стосується ОСОБА_1 . Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу, понесені у суді першої інстанції, у розмірі 3000,00 грн. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Головуючий суддя (підпис)З.Г. ПодобайлоСудді(підпис) (підпис) І.С. Чалий О.В. Присяжнюк Повний текст постанови складено 15.04.2024 року Джерело: ЄДРСР 118363534

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Усенко Є. А., Шевцової Н. В., щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 201/15228/17(провадження № 14-183цс23) за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», ОСОБА_4 , треті особи: Служба у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіна Ліана Леонідівна, про визнання договору іпотеки недійсним, визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію права власності, за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року, 1. У жовтні 2017 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ КБ «Приватбанк», банк), у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просили визнати недійсним іпотечний договір від 16 травня 2007 року № 2007-093, укладений між ОСОБА_4 та АТ «КБ «Приватбанк»; 2. Позов мотивували тим, що на забезпечення виконання зобов`язань фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 (далі - ФОП ОСОБА_5 ) за кредитним договором від 15 травня 2007 року банк 16 травня 2007 року уклав із ОСОБА_4 договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка на АДРЕСА_1 площею 0,0444 га та розташований на ній житловий будинок. 3. Позивачі посилались на те, що договір іпотеки від 16 травня 2007 року між ОСОБА_4 та банком був укладений без попереднього дозволу органу опіки та піклування, що призвело до порушення існуючого права неповнолітніх дітей, у тому числі ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які на момент укладення договору проживали та були зареєстровані в житловому будинку, а отже, мали право користування ним. 4. Крім того, при укладенні іпотечного договору не була отримана письмова згода ОСОБА_1 як дружини та співвласника житлового будинку. 5. 04 грудня 2018 року ОСОБА_1 подала заяву про уточнення позовних вимог, підписану одноособово, в якій доповнила позов новою вимогою та просила визнати протиправними та скасувати рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 18 листопада 2016 року про реєстрацію права власності за АТ «КБ «Приватбанк» на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:03:083:0018 площею 0,0444 га за адресою: АДРЕСА_1 та житловий будинок за тією ж адресою (далі - рішення державного реєстратора). 6. В обґрунтування зазначених вимог ОСОБА_1 посилалась на те, що нотаріусом як державним реєстратором був порушений порядок вчинення реєстраційної дії, оскільки він не пересвідчився в отриманні позивачем письмової вимоги про усунення порушень за основним зобов`язанням та повідомлення про застосування банком іпотечного застереження. Рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності за банком прийнято з порушенням вимоги підпункту 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки майно, на яке було звернуто стягнення, підпадає під дію цього Закону. 7. 04 грудня 2018 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська ухвалою, занесеною в журнал судового засідання, прийняв до розгляду уточнену позовну заяву ОСОБА_1 . 8. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 березня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено. 9. Визнано недійсним іпотечний договір від 16 травня 2007 року, укладений між ОСОБА_4 та ЗАТ «КБ «Приватбанк». 10. Визнано протиправними та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 18 листопада 2016 року про реєстрацію права власності за ПАТ «КБ «ПриватБанк» на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:03:083:0018 площею 0,0444 га за адресою: АДРЕСА_1 та житловий будинок за тією ж адресою. 11. Вирішено питання розподілу судових витрат. 12. Задовольняючи позовні вимоги про недійсність іпотечного договору, суд першої інстанції виходив з того, що укладення ОСОБА_4 правочину щодо нерухомого майна, яке було єдиним місцем проживання його неповнолітніх дітей без згоди органу опіки та піклування, а також відсутність у дітей іншого майна для повноцінного користування та задоволення їх потреб призвело до порушення охоронюваних законом інтересів дітей щодо користування житлом і звузило обсяг їх права на житло, що є підставою для визнання іпотечного договору недійсним. 13. Вирішуючи позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за АТ «КБ «Приватбанк» суд виходив з того, що реєстрація права власності на нерухоме майно за іпотекодержателем здійснена на підставі застереження в оспорюваному іпотечному договорі. Проте банк не надав доказів направлення вимоги про виконання кредитного зобов`язання боржнику, що свідчить про порушення порядку позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. 14. Крім того, суд першої інстанції вказав, що дія мораторію на примусове стягнення майна громадян, яке є забезпеченням за валютними кредитами, розповсюджується і на позасудовий порядок такого стягнення. 15. 20 серпня 2019 року Дніпровський апеляційний суд постановою задовольнив частково апеляційну скаргу АТ «КБ «Приватбанк». Рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору іпотеки скасував та відмовив у задоволенні позовних вимог у цій частині. 16. В іншій частині залишив рішення місцевого суду без змін. 17. Залишаючи без змін судове рішення в частині визнання протиправним і скасування рішень державного реєстратора, суд апеляційної інстанції вважав встановленим факт невиконання банком вимог законодавства щодо направлення письмової вимоги про усунення порушень основного зобов`язання та повідомлення про застосування банком застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Також виходив з того, що на спірні правовідносини поширюються норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». 18. Постановою Верховного Суду від 14 липня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Касаційну скаргу АТ «КБ «Приватбанк» задоволено частково. 19. Скасовано постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року в частині вирішення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 20. В іншій частині (в частині відмовиу визнанні іпотечного договору недійсним) постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року залишено без змін. 21. Частково скасовуючи постанову апеляційного суду, Верховний Суд виходив із того, що у цій справі суди не встановили цільове призначення одержаного ФОП ОСОБА_5 кредиту, а саме: позичальник отримав кредитні кошти для задоволення власних потреб як споживач чи для здійснення підприємницької діяльності. Кредитний договір, укладений 15 травня 2007 року між ФОП ОСОБА_5 та АТ «КБ «Приватбанк» в матеріалах справи відсутній. За таких обставин висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про поширення на спірні правовідносини норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» до встановлення характеру кредитного договору між банком і ФОП ОСОБА_5 є передчасним. 22. Також Верховний Суд вважав передчасними висновки суду щодо невиконання іпотекодержателем покладеного на нього іпотечним застереженням обов`язку щодо письмового повідомлення іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі незадоволення вимог про погашення заборгованості за кредитним договором. У цих висновках Верховний Суд керувався тим, що під час розгляду справи АТ «КБ «Приватбанк» наполягало на тому, що при повідомленні іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки діяло в межах чинного законодавства та відповідно до умов укладеного договору іпотеки, посилаючись на те, що в матеріалах реєстраційної справи нотаріуса наявне поштове повідомлення про одержання 26 лютого 2016 року іпотекодавцем ОСОБА_4 повідомлення про порушення умов договору та задоволення вимог АТ «КБ «Приватбанк» шляхом набуття права власності на нерухоме майно, копія якого була додана до апеляційної скарги. Проте зазначеним доводам представника відповідача та наданим із цього приводу доказам суд апеляційної інстанції оцінки не надав та не з`ясував, на підставі яких документів нотаріусом як державним реєстратором, прийнято оспорювані рішення про реєстрацію за банком права власності на предмет іпотеки. 23. Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги АТ «КБ «Приватбанк» вказують на існування підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Вказав на те, що з урахуванням наведеного під час нового розгляду апеляційний суд повинен надати оцінку укладеному 15 травня 2007 року між ФОП ОСОБА_5 та АТ «КБ «Приватбанк» кредитному договору, встановивши, чи є він споживчим, з`ясувати, на підставі яких документів нотаріусом як державним реєстратором прийнято оспорювані рішення про реєстрацію за банком права власності на предмет іпотеки, об`єктивно дослідити наявні у справі докази, дати належну оцінку доводам і запереченням сторін з урахуванням того, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності. 24. Таким чином, за результатами касаційного перегляду справа була направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції лише в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, які за змістом поданої в суді першої інстанції уточненої позовної заяви (т. 1, а. с. № 165-174), якою позов було доповнено новою вимогою (про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень), та прийнятої судом до розгляду ухвалою, занесеною в журнал судового засідання від 04 грудня 2018 року, обґрунтовувались такими двома підставами, як: - порушення державним реєстратором порядку вчинення реєстраційної дії, оскільки нотаріус не пересвідчився в отриманні позивачем письмової вимоги про усунення порушень за основним зобов`язанням та повідомлення про застосування банком іпотечного застереження, тобто з підстави невиконання іпотекодержателем покладеного на нього іпотечним застереженням обов`язку щодо письмового повідомлення іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі незадоволення вимог про погашення заборгованості за кредитним договором; - рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності за банком прийнято з порушенням вимоги підпункту 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки майно, на яке було звернуто стягнення підпадає під дію цього Закону. 25. За результатами нового апеляційного розгляду справ Дніпровський апеляційний суд постановою від 01 лютого 2022 року задовольнив частково апеляційну скаргу АТ «КБ «Приватбанк». Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 березня 2019 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправними і скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень змінив у частині правового обґрунтування задоволення цієї позовної вимоги. 26. Змінюючи мотиви рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовної вимоги про скасування рішень про державну реєстрацію, апеляційний суд встановив, що АТ «КБ «Приватбанк» не надало реєстратору (нотаріусу) всіх необхідних документів для проведення державної реєстрації права власності на предмети іпотеки за іпотекодержателем, а саме: доказів проведення оцінки нерухомого майна та доказів отримання іпотекодавцем повідомлення про намір звернути стягнення на предмети іпотеки з результатами оцінки цього майна. За цих обставин дійшов висновку про наявність підстав для визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на земельну ділянку та житловий будинок із прибудинковими спорудами. 27. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2024 року касаційну скаргу АТ «КБ «Приватбанк» залишено без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року залишено без змін. 28. Залишаючи без змін постанову апеляційного суду, колегія суддів погодилась із висновками суду щодо підстав для задоволення позовних вимог та виходила з того, що ОСОБА_1 , реалізувавши своє право співвласниці іпотечного майна, передбачене частиною четвертою статті 37 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку», оскаржила в суді рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Доводи касаційної скарги банку про недослідження апеляційним судом зібраних у справі доказів, а саме повідомлення про отримання іпотекодавцем 26 лютого 2016 року поштового відправлення - письмової вимоги про усунення порушення, не підтвердилися. Апеляційний суд дослідив копію рекомендованого повідомлення про вручення іпотекодавцю поштового відправлення 26 лютого 2016 року та обґрунтував відхилення цього доказу в мотивувальній частині оскаржуваної постанови. Зазначив, що у реєстраційній справі немає копії письмової вимоги про усунення порушень, датованої лютим 2016 року, а також копії рекомендованого повідомлення про вручення цієї вимоги іпотекодавцю 26 лютого 2016 року. Докази отримання 26 лютого 2016 року іпотекодавцем повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки банк мав подати саме державному реєстратору, а не до суду під час розгляду цієї справи, оскільки у межах цієї справи вирішується питання дотримання державним реєстратором процедури проведення реєстрації права власності на нерухоме майно. 29. З урахуванням визначених у статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) меж розгляду справи судом касаційної інстанції Велика Палата Верховного Суду не встановила правових підстав для висновку про свою незгоду з висновком апеляційного суду щодо порушення державним реєстратором вимог пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 з огляду на ненадання йому банком доказів отримання документа, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги, що свідчить про порушення процедури проведення реєстрації права власності на нерухоме майно та є підставою для скасування державної реєстрації. 30. Разом з тим у справі, що переглядається, підставами для скасування апеляційним судом державної реєстрації стали як ненадання доказів вручення іпотекодержателю письмової вимоги про усунення порушень, так і неподання державному реєстратору звіту про оцінку предмета іпотеки на момент передачі іпотекодержателю права власності. 31. Велика Палата Верховного Суду врахувала, що підставою позову було лише неповідомлення іпотекодавця про усунення порушень за основним зобов`язанням та про намір звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. 32. Суд апеляційної інстанції під час нового розгляду справи встановив, зокрема, те, що у реєстраційній справі немає відомостей щодо оцінки іпотечного майна, і це порушення також поклав в основу рішення суду про задоволення позовної вимоги про скасування рішень про державну реєстрацію, тобто з підстави, яка не була підставою позову і на яку в позові позивачка не посилалася. 33. Велика Палата Верховного Суду вважала, що зазначене порушення апеляційним судом норм процесуального права та вихід за межі підстав позову не є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, виключний перелік яких визначений у частині першій статті 411 ЦПК України, а також не є підставою для виходу за межі доводів касаційної скарги банку. 34. Проте з такими висновками не погоджуємося та вважаємо, що були підстави для зміни рішення апеляційного суду відповідно до статті 412 ЦПК України в частині мотивів скасування рішень про державну реєстрацію права власності, зокрема, шляхом виключення з мотивувальної частини оскаржуваної постанови посилання на відсутність оцінки іпотечного майна як на підставу для задоволення цих вимог. 35. Межі розгляду справи судом касаційної інстанції визначено у статті 400 ЦПК України, частина друга якої передбачає, що суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції. 36. Згідно з принципом диспозитивності цивільного судочинства, закріпленим у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. 37. Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. 38. За змістом процесуальних норм позовом є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів - предмета і підстави позову. 39. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. 40. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. 41. Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. 42. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частини перша, друга статті 264 ЦПК України). 43. Відповідно до частин першої-третьої, шостої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. 44. Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21). 45. У справі, яка переглядається, апеляційний суд встановив факт ненадання іпотекодержателем державному реєстратору доказів проведення оцінки нерухомого майна, ненаправлення такої оцінки іпотекодавцю та дійшов висновку, що таке порушення в процедурі позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки є підставою для скасування державної реєстрації права власності на іпотечне майно за банком. 46. Однак таких підстав позову позивачка не заявляла і на обставини щодо відсутності оцінки іпотечного майна в обґрунтування заявленої нею вимоги про скасування рішень державного реєстратора не посилалась. 47. Такі підстави, обставини і докази, якими б вони обґрунтовувались не були предметом оцінки і дослідження в суді першої інстанції. 48. Таким чином, суд апеляційної інстанції всупереч вимогам статті 367 ЦПК України під час перегляду справи в апеляційному порядку без звернення особи у встановленому законом порядку, з власної ініціативи розглянув справу за підставами позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції та не заявлялись позивачкою, чим порушив принцип диспозитивності (стаття 13 ЦПК України), а також принцип змагальності (стаття 12), оскільки вдався до оцінки і дослідження доказів, які суд першої інстанції не досліджував, ні позовні вимоги, ні заперечення на цей позов не обґрунтовувались. Апеляційний суд не виконав роль арбітра в судовому процесі, який за процесуальним законом може надати лише оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої зі сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. 49. Статтею 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. 50. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. 51. Ухвалене апеляційним судом рішення в частині встановлення відсутності оцінки іпотечного майна, її ненадання державному реєстратору та ненаправлення оцінки іпотекодавцю як підстави для скасування оскаржуваних у цій справі рішень державного реєстратора зазначеним вимогам не відповідає, а таку невідповідність в означеній частині з урахуванням установлених у цій справі обставин могла усунути Велика Палата Верховного Суду у спосіб зміни судового рішення, зокрема його мотивувальної частини. 52. З іншими висновками Великої Палати Верховного Суду, зокрема щодо застосування норм матеріального права у спірних правовідносин, погоджуємося. Судді: І. А. Воробйова М. І. Гриців Ж. М. Єленіна Є. А. Усенко Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118356625

Судами визнано незаконність позасудового стягнення на предмет іпотеки з двох підстав, а саме АТ «КБ «Приватбанк» не надало державному реєстратору доказів отримання іпотекодавцем повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки та не надало звіту про оцінку. Правовий висновок наступний: 11.1 До 26 лютого 2020 року Порядок № 1127 не передбачав подання державному реєстратору звіту про оцінку предмета іпотеки, проте така вимога передбачалася у частині третій статті 37 Закону № 898-IV, що має вищу юридичну силу та відповідно до якої іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності, й зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. 11.2 Ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною, тому іпотекодержатель зобов`язаний надати державному реєстратору документ про експертну оцінку предмета іпотеки для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за ним. 11.3 Підставою для скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки є порушення іпотекодержателем вимог законодавства при реалізації позасудової процедури звернення стягнення на предмет іпотеки. До таких порушень належить, зокрема й ненадання експертної оцінки предмета іпотеки на день його відчуження.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2024 року м. Київ Справа № 201/15228/17 Провадження № 14-183цс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О. С., суддів: Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. розглянула у порядку письмового провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», ОСОБА_4 , треті особи: Служба у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіна Ліана Леонідівна, про визнання договору іпотеки недійсним, за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», ОСОБА_4 , треті особи: Служба у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіна Ліана Леонідівна, про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію права власності, за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А., УСТАНОВИЛА: 1. Стислий виклад змісту позову 1.1 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у жовтні 2017 року звернулися до суду із позовом до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк», банк), в якому просили визнати недійсним іпотечний договір від 16 травня 2007 року № 2007-093, укладений між ОСОБА_4 та АТ «КБ «Приватбанк» (далі - договір іпотеки). 1.2 Позивачі обґрунтовували позов тим, що на забезпечення виконання зобов`язань фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 (далі - ФОП ОСОБА_5 ) за кредитним договором від 15 травня 2007 року банк 16 травня 2007 року уклав із ОСОБА_4 договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка, кадастровий номер 1210100000:03:083:0018, площею 0,0444 га, за адресою: АДРЕСА_1 , та розташований на ній житловий будинок (далі - також як предмет іпотеки). 1.3 Звертали увагу на те, що оспорюваний договір укладено без згоди ОСОБА_1 як співвласниці нерухомого майна, оскільки домоволодіння придбано в шлюбі зі ОСОБА_4 та без відповідного дозволу органу опіки та піклування на передачу нерухомого майна в іпотеку, що призвело до порушення прав та охоронюваних законом інтересів неповнолітніх (малолітніх) дітей, які були зареєстровані та проживали разом із батьками. 1.4 ОСОБА_1 04 грудня 2018 року подала до суду заяву про уточнення позовних вимог, підписану лише нею, в якій доповнила позов новою вимогою та просила визнати протиправними і скасувати рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 18 листопада 2016 року про реєстрацію права власності за АТ «КБ «Приватбанк» на земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:03:083:0018, площею 0,0444 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , та житловий будинок за тією ж адресою (далі - також як рішення державного реєстратора). 1.5 На обґрунтування позову в частині вимоги про визнання протиправними та скасування рішень державного реєстратора ОСОБА_1 посилалася на те, що нотаріус як державний реєстратор порушив порядок вчинення реєстраційної дії, оскільки не пересвідчився в отриманні письмової вимоги про усунення порушень за основним зобов`язанням та повідомлення про застосування банком іпотечного застереження. 1.6 На переконання ОСОБА_1 , рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності за банком прийняті з порушенням вимоги підпункту 1 пункту 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки майно не могло бути примусове стягнуто як таке, що підпадає під дію цього Закону. 2. Короткий зміст судових рішень і мотиви їх ухвалення 2.1 Ухвалою від 04 грудня 2018 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати та занесеною до протоколу судового засідання, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська прийняв до розгляду уточнену позовну заяву ОСОБА_1 , а ухвалою від 25 лютого 2019 року відмовив АТ «КБ «Приватбанк» у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі в частині доповнених позовних вимог з огляду на необґрунтованість такого клопотання. 2.2 Рішенням від 25 березня 2019 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнив. Визнав недійсним договір іпотеки від 16 травня 2007 року, укладений між ОСОБА_4 та ЗАТ «КБ «Приватбанк. Визнав протиправними та скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 18 листопада 2016 року про реєстрацію права власності за ПАТ «КБ «Приватбанк» на земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:03:083:0018, площею 0,0444 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , та житловий будинок за тією ж адресою. Вирішив питання розподілу судових витрат. 2.3 Суд обґрунтовував постановлене рішення тим, що укладення ОСОБА_4 правочину щодо нерухомого майна, яке було єдиним місцем проживання його неповнолітніх дітей без згоди органу опіки та піклування, а також відсутність у дітей іншого майна для повноцінного користування та задоволення їх потреб, призвело до порушення охоронюваних законом інтересів дітей щодо користування житлом і звузило обсяг їх права на житло, що є підставою для визнання іпотечного договору недійсним. 2.4 Вирішуючи позов в частині вимог про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за АТ «КБ «Приватбанк», суд виходив з того, що реєстрація права власності на нерухоме майно за іпотекодержателем здійснена на підставі застереження в оспорюваному договорі іпотеки. Проте, АТ «КБ «Приватбанк» не надано доказів направлення вимоги про виконання кредитного зобов`язання боржнику, що підтверджує порушення іпотекодержателем порядку позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. 2.5 Також суд зазначив, що дія мораторію на примусове стягнення майна громадян, яке є забезпеченням за валютними кредитами, поширюється і на позасудовий порядок такого стягнення. 2.6 Постановою від 20 серпня 2019 року Дніпровський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу АТ «КБ «Приватбанк», скасував рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 березня 2019 року в частині вирішення вимоги про визнання недійсним договору іпотеки та відмовив у задоволенні позову в цій частині вимог. В іншій частині рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 березня 2019 року залишив без змін. 2.7 Постановою від 14 липня 2020 року Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 та задовольнив частково касаційну скаргу АТ «КБ «Приватбанк». Скасував постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а справу у відповідній частині направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року залишив без змін. 2.8 Верховний Суд наголосив на тому, що апеляційний суд має дати оцінку кредитному договору від 15 травня 2007 року, укладеному між ФОП ОСОБА_5 та АТ «КБ «Приватбанк», встановивши, чи є він споживчим, та з`ясувати, на підставі яких документів нотаріус як державний реєстратор прийняв оспорювані рішення про реєстрацію за банком права власності на предмет іпотеки. 2.9 Постановою від 01 лютого 2022 року Дніпровський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу АТ «КБ «Приватбанк». Змінив правове обґрунтування рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 березня 2019 року в частині висновків про задоволення позову ОСОБА_1 за вимогами про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. 2.10 Змінюючи мотиви рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що кредитний договір від 15 травня 2007 року № 2007-093 не є споживчим, тому на нього не поширюється дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». 2.11 Водночас апеляційний суд, встановивши, що АТ «КБ «Приватбанк» не надало реєстратору (нотаріусу) всіх потрібних документів для проведення державної реєстрації права власності на предмети іпотеки за іпотекодержателем, а саме: доказів проведення оцінки нерухомого майна та доказів отримання іпотекодавцем повідомлення про намір звернути стягнення на предмети іпотеки з результатами оцінки цього майна, зробив висновок про наявність підстав для визнання протиправними та скасування рішень державного реєстратора. 3. Стислий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, аргументи інших учасників справи 3.1 АТ «КБ «Приватбанк» у квітні 2022 року подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року, в якій просить її скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. 3.2 Банк зазначив, що у лютому 2016 року надіслав іпотекодавцю лист про усунення порушень умов договору та намір задовольнити вимоги шляхом набуття права власності на нерухоме майно. Це повідомлення іпотекодавець отримав 26 лютого 2016 року, що підтверджується зворотнім повідомленням про вручення поштового відправлення, яке є в матеріалах реєстраційної справи, проте апеляційний суд на цю обставину належної уваги не звернув та зазначив протилежне. 3.3 Суд апеляційної інстанції не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц (провадження № 14-38цс18) та від 24 квітня 2019 року у справі № 638/20000/16-ц (провадження № 14-2цс19). 3.4 ОСОБА_1 у грудні 2023 року подала відзив на касаційну скаргу, в якому висловила переконання у законності та обґрунтованості постанови апеляційного суду і просила залишити її без змін. 3.5 Зазначила, що ціна предмета іпотеки є істотною умовою при переході права власності до іпотекодержателя, тому непроведення оцінки цього майна є порушенням процедури проведення державної реєстрації. 3.6 Також надане банком повідомлення за лютий 2016 року щодо його наміру зареєструвати право власності на предмет іпотеки в порядку позасудового звернення стягнення не може бути підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції, оскільки згадане повідомлення датоване значно раніше, аніж надані державному реєстратору повідомлення. 4. Рух справи в суді касаційної інстанції 4.1 Ухвалою від 16 серпня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська. 4.2 Ухвалою від 18 листопада 2022 року Верховний Суд призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів. 4.3 Ухвалою від 30 листопада 2022 року Верховний Суд зупинив касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду рішень у справі № 759/5454/19 (провадження № 14-81цс22). 4.4 Ухвалою від 09 серпня 2023 року Верховний Суд поновив касаційне провадження у справі. 4.5 Ухвалою від 29 листопада 2023 року Верховний Суд передав справу № 201/15228/17 (провадження № 61-3665св22) на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.6 Ухвала про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що існує нагальна потреба відступити від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 серпня 2023 року у справі № 910/3867/19, в якій касаційний суд дійшов переконання про наявність підстав для скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем лише через ненадання звіту про оцінку майна. 4.7 Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду посилалася на те, що надання звіту про оцінку майна для проведення реєстрації права на предмет іпотеки не передбачено Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. 4.8 Колегія суддів вважала, що хоча статтею 37 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV)і передбачено набуття іпотекодержателем предмету іпотеки у власність або спеціального майнового права на нього за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки суб`єкта оціночної діяльності, проте Порядок № 1127 не ставив вчинення реєстраційної дії у залежність від наявності такої оцінки, а тому сама лише відсутність такої оцінки не може бути єдиною підставою для відмови у вчиненні реєстраційної дії та, відповідно, скасування рішення про державну реєстрацію. 4.9 Нормативні правові акти не містять приписів про обов`язковість наявності звіту про оцінку майна для вчинення реєстраційної дії. Звіт може бути складений і після переходу права власності до іпотекодержателя, проте має містити відомості про вартість майна саме на момент переходу права власності на нього. 4.10 Право іпотекодавця може бути захищене шляхом пред`явлення позову про відшкодування різниці вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. 4.11 Ухвалою від 01 лютого 2024 року Велика Палата Верховного Суду прийняла та призначила до розгляду цю справу в порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1 10 серпня 1991 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб. 5.2 ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_6 , 1992 року народження, ОСОБА_3 , 1994 року народження, ОСОБА_7 , 2003 року народження, ОСОБА_8 , 2006 року народження. 5.3 На забезпечення виконання зобов`язань ФОП ОСОБА_5 за кредитним договором від 15 травня 2007 року банк 16 травня 2007 року уклав зі ОСОБА_4 договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка, кадастровий номер 1210100000:03:083:0018, площею 0,0444 га, за адресою: АДРЕСА_1 , та розташований на ній житловий будинок. 5.4 ОСОБА_1 як співвласниця нерухомого майна та дружина іпотекодавця надала письмову згоду на передачу зазначеного майна в іпотеку, яка посвідчена нотаріусом. 5.5 ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровані в зазначеному житловому будинку з 09 лютого 2006 року. 5.6 Відповідно до поданої нотаріусу при укладенні договору іпотеки довідки голови квартального комітету від 16 травня 2007 року відомостей про проживання чи реєстрацію у цьому будинку неповнолітніх дітей немає. 5.7 Натомість, відповідно до копії витягу із будинкової книги, акта від 05 лютого 2018 року, довідки про склад сім`ї та зареєстрованих у житловому приміщені осіб від 07 жовтня 2017 року, довідки про склад сім`ї та місце реєстрації від 05 лютого 2018 року ОСОБА_6 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 проживали та були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , на момент укладення договору іпотеки. 5.8 15 листопада 2016 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки зареєстрував право власності на земельну ділянку та розташований на ній житловий будинок за АТ «КБ »Приватбанк». 5.9 Також суд апеляційної інстанції встановив, що в матеріалах реєстраційної справи немає доказів проведення оцінки нерухомого майна та доказів отримання іпотекодавцем повідомлення про намір звернути стягнення на предмети іпотеки з результатами оцінки цього майна. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 6. Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції 6.1 Постановою від 14 липня 2020 року у цій справі Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду скасував постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та направив справу в цій частині на новий розгляд. 6.2 Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду переглядає справу лише в частині вирішення апеляційним судом під час нового розгляду позову ОСОБА_1 за її вимогами про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. 7. Щодо скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень 7.1 Кредитні правовідносини за своєю правової природою є договірними цивільними відносинами; на них повною мірою поширюються вимоги цивільного законодавства, зокрема приписи про неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, а також принципи свободи договору, свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, судового захисту цивільного права та інтересу, справедливості, добросовісності та розумності, передбачені статтею 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 7.2 Зазначені приписи вимагають від учасників правовідносин діяти не тільки відповідно до законодавства, а й у необхідних випадках за аналогією права (стаття 8), за звичаями ділового обороту (стаття 7); добросовісно, при здійсненні своїх прав утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускати дії з наміром завдати шкоди іншій особі, а також дій, що є зловживанням правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства тощо (стаття 13 ЦК України). Водночас особа не може бути примушена до дій, що не є обов`язковими для неї, або дій, що знаходяться поза межами актів цивільного законодавства або договору. Особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (стаття 14 ЦК України). 7.3 Зазначені правила чинного цивільного законодавства, які містять принципи регулювання цивільних правовідносин, спрямовують учасників цивільного обороту діяти добросовісно, відповідно до законодавства та договору, намагаючись використовувати свої права до того ступеня, щоб не порушити права іншої особи. 7.4 Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). 7.5 Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Відповідно до статті 629 цього Кодексу договір є обов`язковим для виконання сторонами (частина перша статті 625 ЦК України). 7.6 За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (стаття 1054 ЦК України). 7.7 Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності (частина перша статті 546 ЦК України). 7.8 Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, а також застава об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості. Подільний об`єкт незавершеного будівництва може бути переданий в іпотеку лише у випадках, визначених законом (частина перша статті 575 ЦК України). 7.9 Можливість і порядок звернення стягнення на предмет іпотеки передбачені, зокрема у Законі № 898-IV. 7.10 Іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом (пункт 2 частини першої статті 1 Закону № 898-IV (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)). 7.11 У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (стаття 12 Закону № 898-IV). 7.12 У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (стаття 33 Закону № 898-IV). 7.13 Відповідно до частини першої статті 35 Закону № 898-IVу разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. 7.14 Наведена правова норма спрямована на забезпечення фактичного повідомлення боржника, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на майно боржника. 7.15 Згідно зі статтею 36 Закону № 898-IVсторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. 7.16 Відповідно до статті 37 Закону № 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. 7.17 Отже, чинним законодавством передбачений порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки як шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса (у примусовому порядку), так і позасудове (добровільне) врегулювання згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, зокрема й шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. 7.18 Частиною першою статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 7.19 Частиною першою статті 10 Закону № 1952-IV визначено, що державним реєстратором є, зокрема, нотаріус. 7.20 Відповідно до частини третьої статті 10 цього Закону державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом. 7.21 Згідно з частиною першою статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. 7.22 За змістом частин другої, четвертої статті 18 Закону № 1952-IV перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам. 7.23 Згідно з пунктом 57 Порядку № 1127 (тут і далі - в редакції, чинній на момент реєстрації права власності майна за іпотекодержателем) для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв`язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину. 7.24 Відповідно до пункту 61 Порядку № 1127 для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). 7.25 Отже, у пункті 61 Порядку № 1127 наведено перелік обов`язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. 7.26 З огляду на викладене, Порядок № 1127 не передбачав, що звіт про оцінку предмета іпотеки входить до переліку документів, необхідних для подання державному реєстратору. Вимога щодо подання державному реєстратору такого звіту була доповнена до Порядку № 1127 лише 26 лютого 2020 року. 7.27 Втім, виходячи із принципу lex superior, «у разі суперечності застосовуються норми, що закріплюються в нормативно-правових актах, які мають більш високу юридичну силу», хоч Порядком № 1127 до 26 лютого 2020 року не було передбачено обов`язкового надання оцінки предмета іпотеки, проте така вимога містилася у частині третій статті 37 Закону № 898-IV, що має вищу юридичну силу. 7.28 Зокрема, частиною третьою статті 37 Закону № 898-IV визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. 7.29 Отже, іпотекодержатель, станом на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин, не міг набути у власність предмет іпотеки без визначення вартості такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки, здійсненої суб`єктом оціночної діяльності. 7.30 Зазначене обґрунтовується, зокрема і тим, що згідно із другим реченням частини третьої статті 37 Закону № 898-IV у разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. 7.31 У постановах від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18) та від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19) Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу на тому, що ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною, яка впливає на визначення правомірності державної реєстрації переходу права власності на іпотечне майно при позасудовому врегулюванні. 7.32 У зазначених постановах Велика Палата Верховного Суду однозначно сформулювала правові висновки щодо обов`язковості подання державному реєстратору документа про експертну оцінку предмета іпотеки для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. 7.33 Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний цивільний суд зазначив, що нині не сформульований правовий висновок за таких обставин справи, коли позивач просить скасувати рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності, обґрунтовуючи свій позов лише відсутністю оцінки майна. 7.34 Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що підставою для скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки є порушення іпотекодержателем вимог законодавства при реалізації позасудової процедури звернення стягнення на предмет іпотеки. До таких порушень належить, зокрема й відсутність експертної оцінки предмета іпотеки на день його відчуження. 8. Щодо відступу від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 8.1 Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності. 8.2 Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 8.3 Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (пункт 32) та у справі № 487/8206/18 (пункт 95), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49)). 8.4 Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що просить переглянути (відступити від) правовий висновок Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 29 серпня 2023 року у справі № 910/3867/19, про скасування державної реєстрації з єдиної підстави - неподання державному реєстратору документа про оцінку майна. 8.5 Проте, Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, від якого просила відступити колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки такий умовивід не суперечить висновкам, викладеним у цій постанові та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц(провадження № 14-501цс18) та від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19). 8.6 Суди однаково застосовують висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у згаданих постановах, та роблять подібні висновки про те, що ненадання (відсутність) оцінки предмета іпотеки на момент переходу права власності доводить факт порушення проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. 9. Щодо суті спору 9.1.1 Приватний нотаріус 15 листопада 2016 року в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки зареєстрував право власності на спірні земельну ділянку та розташований на ній житловий будинок за АТ «КБ «Приватбанк». 9.1.2 Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону № 898-IV є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду на підставі застереження в іпотечному договорі або в окремому договорі, укладеному сторонами в порядку досудового врегулювання. 9.1.3 У цій справі суди встановили, що відповідно до пункту 24 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених пунктами 18.6, 18.8.1, 18.8.2, 18.8.3, 18.9 цього договору, відповідно до розділу V Закону № 898-IV на підставі рішення суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у цьому договорі. 9.1.4 За змістом пункту 29 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця. 9.1.5 Отже, договір іпотеки містить застереження, яке передбачало право АТ «КБ «Приватбанк» задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки у спосіб, встановлений статтею 37 Закону № 898-IV. 9.1.6 ОСОБА_1 , реалізувавши своє право, передбачене частиною четвертою статті 37 Закону № 898-IV, як співвласниці іпотечного майна, оскаржила в суді рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. 9.1.7 В оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, проте вважав, що підставами такого задоволення є те, що АТ «КБ «Приватбанк» не надало реєстратору (нотаріусу) всіх необхідних документів для проведення державної реєстрації права власності на предмети іпотеки за іпотекодержателем, а саме: доказів проведення оцінки нерухомого майна та доказів отримання іпотекодавцем повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки з результатами оцінки цього майна. 9.1.8 З метою визначення меж розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду застосовано приписи статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. 9.1.9 Наведені вимоги не є надмірно формальними, оскільки їх реалізація забезпечує дотримання засадничих принципів судового процесу - принципу змагальності сторін та принципу диспозитивності цивільного судочинства, а також враховує особливість повноважень суду касаційної інстанції як суду оцінки права, а не з`ясування факту. 9.1.10 Отже, суд касаційної інстанції під час розгляду справи є безумовно обмеженим доводами та вимогами касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Вихід за межі таких доводів та вимог є можливим лише у виняткових, прямо передбачених процесуальним законодавством, випадках. 9.1.11 Підставами касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції АТ «КБ «Приватбанк» визначило пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, та недослідження судом зібраних у справі доказів. I. Щодо відсутності доказів отримання іпотекодавцем повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки 9.2.1 АТ «КБ «Приватбанк» у касаційній скарзі зазначило, що у лютому 2016 року надіслало на ім`я іпотекодавця листа про порушення умов договору та задоволення вимог шляхом набуття права власності на нерухоме майно. Цей лист отримала особа з прізвищем « ОСОБА_12 » 26 лютого 2016 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, яке міститься у матеріалах реєстраційної справи, проте апеляційний суд на цю обставину належної уваги не звернув та зазначив протилежне. 9.2.2 Водночас відповідно до змісту оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції врахував, що АТ «КБ «Приватбанк» до апеляційної скарги надано копію рекомендованого повідомлення про вручення іпотекодавцю поштового відправлення 26 лютого 2016 року. 9.2.3 Як встановив суд апеляційної інстанції, у матеріалах реєстраційної справи є лише копія повідомлення від 12 вересня 2016 року № 57, адресованого позичальнику ОСОБА_5 та іпотекодавцю ОСОБА_4 , в якому, зокрема, зазначалось про намір банку звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. 9.2.4 Оцінивши докази, подані банком, та документи, що містяться у реєстраційній справі, суд апеляційної інстанції виснував, що надана банком копія рекомендованого повідомлення про вручення іпотекодавцю поштового відправлення 26 лютого 2016 року датована значно раніше, аніж надане державному реєстратору повідомлення від 12 вересня 2016 року № 57. 9.2.5 До того ж у реєстраційній справі немає копії письмової вимоги про усунення порушень, датованої лютим 2016 року, а також копії рекомендованого повідомлення про вручення цієї вимоги іпотекодавцю 26 лютого 2016 року. 9.2.6 Відповідно доводи касаційної скарги про недослідження апеляційним судом зібраних у справі доказів, а саме повідомлення про отримання іпотекодавцем 26 лютого 2016 року поштового відправлення - письмової вимоги про усунення порушення - не підтвердилися. 9.2.7 Апеляційний суд дослідив копію рекомендованого повідомлення про вручення іпотекодавцю поштового відправлення 26 лютого 2016 року та обґрунтував відхилення цього доказу в мотивувальній частині оскаржуваної постанови. 9.2.8 Отже, така підстава касаційного оскарження як недослідження судом доказів (пункт 4 частини другої статі 389 та пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) не підтвердилася. 9.2.9 Крім того потрібно відзначити, що докази отримання 26 лютого 2016 року іпотекодавцем повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки банк мав подати саме державному реєстратору на виконання правил пункту 61 Порядку № 1127, а не безпосередньо до суду під час розгляду цієї справи, оскільки у межах цієї справи вирішується питання дотримання державним реєстратором процедури проведення реєстрації права власності на нерухоме майно. Недотримання цієї процедури є підставою для скасування державної реєстрації. 9.2.10 Також Велика Палата Верховного Суду врахувала, що суд апеляційної інстанції вважав, що у реєстраційній справі немає належних відомостей про отримання позичальником та іпотекодавцем письмової вимоги від 12 вересня 2016 року № 57. На переконання апеляційного суду, подані державному реєстратору копії накладних № 0007572 та № 0007559 кур`єрської служби «Меркурій» не можуть бути належними доказами вручення повідомлення ОСОБА_5 і ОСОБА_4 , адже у них не зазначено прізвища та ініціалів осіб, які отримали поштове відправлення. 9.2.11 Проте, у касаційній скарзі АТ «КБ «Приватбанк» не навело доводів про свою незгоду з наведеними висновками суду апеляційної інстанції та не зазначило жодної підстави касаційного оскарження постанови апеляційного суду в частині цих висновків, а суд касаційної інстанції обмежений доводами касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав вийти за межі доводів касаційної скарги в частині висновків апеляційного суду про відсутність доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги від 12 вересня 2016 року. 9.2.12 Велика Палата Верховного Суду наголошує, що за правилами статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. 9.2.13 Врахувавши чітко визначені у статті 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду не встановила правових підстав виснувати про свою незгоду з висновком апеляційного суду щодо порушення державним реєстратором вимог пункту 61 Порядку № 1127 з огляду на ненадання йому банком доказів отримання документа, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги. II. Щодо ненадання державному реєстратору доказів проведення оцінки нерухомого майна 9.3.1 Скасовуючи постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року в частині вирішення позовних вимог про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, та передаючи справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у постанові від 14 липня 2020 року зазначив, що суд апеляційної інстанції не з`ясував, на підставі яких документів нотаріус як державний реєстратор прийняв оспорювані рішення про реєстрацію за банком права власності на предмет іпотеки. 9.3.2 Верховний Суд зауважив, що під час нового розгляду апеляційному суду потрібно, зокрема, з`ясувати, на підставі яких документів державний реєстратор прийняв оспорювані рішення про реєстрацію за банком права власності на предмет іпотеки, об`єктивно дослідити наявні у справі докази, дати належну оцінку доводам і запереченням сторін з урахуванням того, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, та ухвалити законне й обґрунтоване судове рішення. 9.3.3 За приписами частини п`ятої статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. 9.3.4 Під час нового розгляду справи, на виконання вказівок Верховного Суду, суд апеляційної інстанції витребував матеріали реєстраційної справи та з`ясував, зокрема те, що у цій справі немає відомостей щодо оцінки іпотечного майна, як того вимагає стаття 37 Закону № 898-IV. 9.3.5 У розділі 7 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду наголосила, що підставою для скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки є порушення іпотекодержателем вимог законодавства при реалізації позасудової процедури звернення стягнення на предмет іпотеки. 9.3.6 Таким порушенням є, зокрема, відсутність експертної оцінки предмета іпотеки в матеріалах реєстраційної справи на момент передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки (частина третя статті 37 Закону № 898-IV). 9.3.7 Як зазначалося у цій постанові, суд касаційної інстанції під час розгляду справи обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. 9.3.8 У касаційній скарзі АТ «КБ «Приватбанк» не зазначило про помилковість висновку суду апеляційної інстанції щодо необхідності подання державному реєстратору відомостей про оцінку іпотечного майна. 9.3.9 Натомість заявник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц (провадження № 14-38цс18) й від 24 квітня 2019 року у справі № 638/20000/16-ц (провадження № 14-2цс19). 9.3.10 Так, у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц (провадження № 14-38цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону № 898-IVє способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду, тому суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. 9.3.11 Отже, висновки у наведеній постанові стосуються неможливості звернення стягнення на предмет іпотекишляхом визнання права власності на предмет іпотеки в судовому порядку. 9.3.12 Натомість у справі, рішення у якій переглядаються, позивач не ставить під сумнів можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності на нього за іпотекодержателем, а наполягає на порушенні процедури такої реєстрації державним реєстратором. 9.3.13 В іншій постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 638/20000/16-ц (провадження № 14-2цс19) Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову про скасування державної реєстрації, оскільки відповідач не надав доказів на підтвердження факту направлення й отримання іпотекодавцем вимоги про порушення основного зобов`язання та звернення стягнення на предмет іпотеки. 9.3.14 Отже, у справі № 638/20000/16-ц (провадження № 14-2цс19) підставою для скасування державної реєстрації слугував лише факт ненадання доказів направлення письмової вимоги іпотекодавцю. 9.3.15 Натомість у справі, що переглядається, підставами для скасування апеляційним судом державної реєстрації стало як ненадання доказів вручення іпотекодержателю письмової вимоги про усунення порушень, так і неподання державному реєстратору звіту про оцінку предмета іпотеки на момент передачі іпотекодержателю права власності на нього. 9.3.16 Питання щодо обов`язку подання державному реєстратору відомостей про оцінку предмета іпотеки не досліджувалося у справі № 638/20000/16-ц (провадження № 14-2цс19). 9.3.17 Отже, АТ «КБ «Приватбанк» в касаційній скарзі не навело жодної підстави касаційного оскарження постанови апеляційного суду в частині висновку про те, що відсутність доказів проведення оцінки нерухомого майна є підставою для скасування рішення державного реєстратора. 9.3.18 Велика Палата Верховного Суду врахувала, що підставою позову було лише неповідомлення іпотекодавця про усунення порушень за основним зобов`язанням та про намір звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. 9.3.19 Суд апеляційної інстанції, під час нового розгляду справи, на виконання вказівок Верховного Суду щодо з`ясування обсягу документів, наданих державному реєстратору, встановив зокрема те, що у реєстраційній справі немає відомостей щодо оцінки іпотечного майна. 9.3.20 Апеляційний суд задовольнив позовні вимоги про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію права власності як з підстави того, що АТ «КБ «Приватбанк» не надало державному реєстратору доказів отримання іпотекодавцем повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки, тобто з підстави, визначеної у позовній заяві, так і з підстави ненадання реєстратору доказів проведення оцінки нерухомого майна, що не було підставою позову, що є порушенням норм процесуального права. 9.3.21 Проте, у касаційній скарзі АТ «КБ «Приватбанк» не посилається на те, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі підстав позову, відповідно, не навело в цій частині будь-яких підстав касаційного оскарження, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. 9.3.22 Таке порушення апеляційним судом норм процесуального права, як вихід за межі підстав позову, не є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, виключний перелік яких визначений у частині першій статті 411 ЦПК України, а так само не є підставою для Верховного Суду вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги. 9.3.23 Тож, враховуючи законодавчо визначені межі розгляду справи судом касаційної інстанції, відповідно до яких суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а також відсутність підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги, передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду не встановила правових підстав для скасування постанови апеляційного суду, якою змінено мотиви рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 як співвласниці іпотечного майна про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. 10. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 10.1 Переглянувши у касаційному порядку судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що оскаржуване судове рішення не суперечить правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у наведених у касаційній скарзі постановах. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. 10.2 Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; 10.3 Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 10.4 Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін. 10.5 Підстав для розподілу судових витрат немає. 11. Висновок щодо застосування норм права 11.1 До 26 лютого 2020 року Порядок № 1127 не передбачав подання державному реєстратору звіту про оцінку предмета іпотеки, проте така вимога передбачалася у частині третій статті 37 Закону № 898-IV, що має вищу юридичну силу та відповідно до якої іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності, й зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. 11.2 Ціна набуття права власності на предмет іпотеки є істотною обставиною, тому іпотекодержатель зобов`язаний надати державному реєстратору документ про експертну оцінку предмета іпотеки для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за ним. 11.3 Підставою для скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки є порушення іпотекодержателем вимог законодавства при реалізації позасудової процедури звернення стягнення на предмет іпотеки. До таких порушень належить, зокрема й ненадання експертної оцінки предмета іпотеки на день його відчуження. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. 2. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Ткачук Судді: О. Л. Булейко М. В. Мазур Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова К. М. Пільков М. І. Гриців С. О. Погрібний Ж. М. Єленіна О. В. Ступак В. В. Король І. В. Ткач С. І. Кравченко В. Ю. Уркевич О. В. Кривенда Є. А. Усенко Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118393645

Створення Мін'юстом інструментів для рейдерства, а також ніби "боротьби" з ним призвело до жахливих наслідків і намагань оминути судові розгляди незаконних реєстрацій. Суд зазначив: 90. Велика Палата Верховного Суду виснує, що пункт 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент видання наказу) у подібних правовідносинах потрібно застосовувати так: у випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір (спір про право), ця обставина унеможливлює розгляд Міністерством юстиції України скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна. 91. Міністерство юстиції України та його територіальні органи відповідно до пункту 4 частини восьмої статті 37 вказаного вище Закону відмовляють у задоволенні скарги на рішення, дії або бездіяльність у будь-якій сфері державної реєстрації прав у тому випадку, якщо наявна інформація про судове провадження між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав. 92. За наявності підстав для застосування положень пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відсутня необхідність здійснювати аналіз інформації про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав (пункт 4 частини восьмої статті 37 зазначеного Закону).

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 квітня 2024 року м. Київ Справа № 916/4093/21 Провадження № 12-69гс23 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Уркевича В. Ю., судді-доповідача Ткача І. В., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А.,Шевцової Н. В., за участю секретаря судового засідання Співака С. В., представників учасників справи: позивача - не з`явилися, відповідача - Теліженко Т. Д., третьої особи-1 - не з`явилися, третьої особи-2 - не з`явилися, розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023 (головуючий суддя Пономаренко Є. Ю., судді Руденко М. А., Кропивна Л. В.) та рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 (суддя Лиськов М. О.) та касаційну скаргу Виробничого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Баварія»» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023 (головуючий суддя Пономаренко Є. Ю., судді Руденко М. А., Кропивна Л. В.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Спрінт А» до Міністерства юстиції України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 , Виробничий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Баварія»» про визнання протиправним та скасування наказу. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позовних вимог 1. 30.12.2021 Товариство з обмеженою відповідальністю «Спрінт А» (далі - позивач, ТОВ «Спрінт А») звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України (далі - відповідач), у якому просило визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України від 26.10.2020 № 3735/5 про задоволення скарги ОСОБА_1 від 31.03.2020. 2. ОСОБА_1 як член Виробничого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Баварія»» (далі - ЖБК «Баварія») 29.10.2010 уклав договір та вніс особисті кошти у вигляді пайового внеску на рахунок ЖБК « Баварія » для будівництва квартири АДРЕСА_1 . У 2014 році цей об`єкт нерухомості був введений в експлуатацію, і ОСОБА_1 очікував отримання акта приймання-передачі для реєстрації вказаної квартири у власність. За отриманою ним інформацією будинком нібито незаконно заволоділи треті особи, які провели певні реєстраційні дії, що фактично позбавили його та інших членів ЖБК «Баварія» права власності на об`єкти нерухомості. Оскільки в процесі державної реєстрації первинний стан об`єкта нерухомого майна був поділений, то неможливо ідентифікувати, який із поділених об`єктів належить саме ОСОБА_1 . 3. Зважаючи на таке, ОСОБА_1 звернувся зі скаргою від 31.03.2020 на дії державних реєстраторів до Міністерства юстиції України. Колегія Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції (далі - Колегія Міністерства юстиції України) у висновку від 18.08.2020 рекомендувала скаргу ОСОБА_1 від 31.03.2020 задовольнити частково та скасувати всі рішення державних реєстраторів, прийнятих починаючи з 2017 року за всіма об`єктами нерухомості, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , серед яких і рішення, на підставі яких зареєстровано внесення частини об`єкта нерухомого майна до статутного капіталу юридичних осіб, зокрема і ТОВ «Спрінт А». 4. ТОВ «Спрінт А» зазначило, що на підставі протоколу № 1 від 29.01.2018, статуту, посвідченого 29.01.2018 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В., та акта приймання-передачі нерухомого майна № 1, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу від 05.03.2018, державна реєстрація якого була проведена Усатівською сільською радою Біляївського району Одеської області, ТОВ «Спрінт А» набуло права власності на нежитлові приміщення № 6 та № 7, а також квартири АДРЕСА_4 шляхом внесення їх до статутного капіталу товариства його засновником - ОСОБА_2 .Зазначене нерухоме майно належало засновнику на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 05.01.2018 та посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г. А. 5. На підставі висновку Колегії Міністерства юстиції України від 18.08.2020 відповідач видав наказ від 26.10.2020 № 3735/5 (далі - наказ), опублікований 27.10.2020 на сайті Міністерства юстиції України (https://minjust.gov.ua/rn/2020-rik), яким скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. 6. Водночас станом на момент винесення оскаржуваного наказу (26.10.2020) у провадженні Овідіопольського районного суду Одеської області перебувала цивільна справа № 501/2736/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участі третьої особи - ОСОБА_3 , про визнання дійсними договорів купівлі-продажу квартир у житловому будинку АДРЕСА_2 , укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . 7. З огляду на викладене позивач зазначав про порушення діями відповідача права власності ТОВ «Спрінт А» на нерухоме майно та вказував, що відповідач порушив процедуру розгляду скарг у сфері державної реєстрації, що визначена Порядком розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1128(далі - Порядок № 1128). 8. Зазначене, за доводами позивача, свідчить про неправомірність висновку, складеного за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 , а також виданого на його підставі наказу, а тому цей наказ підлягає скасуванню. Фактичні обставини, установлені судами 9. ТОВ «Спрінт А» було власником нежитлових приміщень № 6 та № 7, а також квартир АДРЕСА_4 у зв`язку з їх внесенням до статутного капіталу товариства його засновником на підставі протоколу № 1 від 29.01.2018, статуту та акта приймання-передачі нерухомого майна від 05.03.2018 № 1. 10. Зазначене нерухоме майно належало засновнику товариства на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 05.01.2018 та посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г. А. 11. 27.10.2020 на сайті Міністерства юстиції України (https://minjust.gov.ua/rn/2020-rik) опубліковано прийнятий Міністерством юстиції України наказ від 26.10.2020 № 3735/5, згідно з яким було скасовано всі рішення державних реєстраторів, прийнятих починаючи з 2017 року за всіма об`єктами нерухомості, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , у зв`язку з відсутністю у розпорядженні державних реєстраторів усього пакета документів, необхідного для вчинення реєстраційної дії. 12. Наказ Міністерства юстиції України прийнятий на підставі висновку Колегії Міністерства юстиції від 18.08.2020 з розгляду скарги ОСОБА_1 від 31.03.2020, яка зареєстрована в Міністерстві юстиції України 08.04.2020 за № 10463-33-20. 13. У поданій до Міністерства юстиції України скарзі ОСОБА_1 просив скасувати рішення державного реєстратора від 26.12.2017 про реєстрацію будинку АДРЕСА_2 як об`єкта нерухомого майна, а також усі наступні (похідні) рішення державних реєстраторів щодо об`єктів нерухомого майна у цьому ж будинку. Скаргу мотивував порушенням своїх прав як члена ЖБК « Баварія » (забудовника спірного нерухомого майна) та, відповідно, інвестора квартири АДРЕСА_1 , вважаючи, що внаслідок прийняття оскаржуваних рішень державних реєстраторів відбулося рейдерське захоплення побудованого ЖБК «Баварія» будинку. Розгляд справи судами першої та апеляційної інстанцій 14. Господарський суд міста Києва рішенням від 05.10.2022 у справі № 916/4093/21 позов задовольнив: визнав протиправним та скасував наказ Міністерства юстиції України від 26.10.2020 № 3735/5. 15. Суд першої інстанції встановив, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час розгляду відповідачем скарги був наявний судовий спір відносно того ж об`єкта нерухомого майна, який розглядається, і з тих самих підстав, дійшов висновку про те, що відповідач порушив приписи пункту 1 частини другої, абзацу третього частини третьої, частини восьмої статті 37 Закону України » від 01.07.2004 № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), пунктів 5, 7 Порядку № 1128 (в редакції, чинній на дату реєстрації скарги), пункту 11 Порядку № 1128 (у редакції, чинній на час розгляду скарги). 16. Не погодившись із прийнятим рішенням, ОСОБА_1 , ЖБК «Баварія» та Міністерство юстиції України звернулись до Північного апеляційного господарського суду з апеляційними скаргами, в яких просили його скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. 17. Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства юстиції України були мотивовані відсутністю підстав для скасування наказу з огляду на його правомірність. Скаржники посилалися на відсутність судового спору станом на момент розгляду скарги, дотримання скаржником строку на звернення з нею до Міністерства юстиції України, задоволення скарги відповідачем у межах своєї компетенції. 18. Апеляційна скарга ЖБК «Баварія» містила мотиви необґрунтованості незалучення його до участі у справі з огляду на вплив рішення на права та обов`язки кооперативу. 19. Північний апеляційний господарський суд постановою від 19.06.2023 у цій справі апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства юстиції України залишив без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 - без змін. Провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 у справі № 916/4093/21 закрив. 20. Залишаючи без задоволення апеляційні скарги ОСОБА_1 та Міністерства юстиції України, суд апеляційної інстанції вказував, що, ураховуючи наявність на момент винесення оскаржуваного наказу судового спору щодо нерухомого майна у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_2 , між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання дійсними договорів купівлі-продажу, укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у відповідача не було повноважень здійснювати розгляд скарги. 21. Апеляційний господарський суд відхилив доводи відповідача про відсутність у нього інформації щодо наявності відповідного судового провадження, оскільки, на думку суду, для встановлення наявності або відсутності підстав для задоволення скарги відповідач має повноваження також і на перевірку відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень. 22. Стосовно доводів ОСОБА_1 про те, що на момент розгляду скарги не було спору щодо нерухомого майна, апеляційний суд вказав, що на момент прийняття оскаржуваного наказу був наявний судовий спір. До того ж відсутність такого спору на момент прийняття висновку Колегією Міністерства юстиції України жодним чином не спростовує обставин того, що оскаржуваний наказ було прийнято відповідачем за наявності відкритого судового провадження, оскільки вирішення скарги завершується саме прийняттям наказу. 23. Окрім того, суд апеляційної інстанції вказав на пропуск скаржником 60-денного строку на оскарження рішень державних реєстраторів. 24. У частині закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на підставі пункту 3 частини першої статті 264 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) постанову мотивував тим, що після відкриття апеляційного провадження та залучення ЖБК «Баварія» до участі у справі як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору суд установив, що оскаржуване апелянтом судове рішення безпосередньо не впливає на його права, інтереси та обов`язки. Стислий виклад вимог касаційних скарг 25. ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023, в якій просив їх скасувати та ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні позову. 26. ЖБК «Баварія» подав касаційну скаргу на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023, в якій просив скасувати вказану постанову в частині закриття провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та направити справу до Північного апеляційного господарського суду для продовження розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Стислий виклад вимог касаційної скарги ОСОБА_1 . 27. ОСОБА_1 зазначив підставами касаційного оскарження судових рішень неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме неврахування правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29.01.2021 у справі № 640/12666/19, в якій суд зробив висновок: «Нетотожність чи відсутність хоча б одного елементу (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги, що наведена у пункті 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»». 28. Також зазначав, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень застосовано частину другу та пункт 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» без врахування правової позиції щодо подібності правовідносин, викладеної у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16 та ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.02.2021 у справі № 910/3410/20. 29. Указував, що при розгляді його скарги Міністерство юстиції України діяло у межах та у спосіб, передбачені законом, а провадження у справі № 501/2736/20, на яке посилається позивач та суди, стосується іншого предмета спору і не є судовим провадженням у зв`язку зі спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав, що зазначені у його скарзі до Міністерства юстиції України. 30. Додатки, додані ОСОБА_1 до скарги до Міністерства юстиції України, містили відомості про похідні рішення, прийняті державними реєстраторами, які на виконання підпункту 5 пункту 9 Порядку № 1128 підлягали скасуванню як такі, що випливають із факту скасування оскаржуваних рішень. 31. Вважав, що скасування рішень та записів є єдиним способом поновлення його прав, які, на його думку, порушено низкою незаконних рішень державних реєстраторів. Стислий виклад вимог касаційної скарги ЖБК «Баварія» 32. За доводами ЖБК «Баварія» рішення у цій справі безпосередньо стосується інтересів, прав та обов`язків як самого ЖБК «Баварія», так і всіх його членів, за рахунок яких був збудований житловий будинок, а тому він представляє та захищає інтереси всіх своїх членів і весь об`єкт нерухомого майна належить кооперативу. 33. Звертав увагу, що виступав як заінтересована особа під час розгляду Колегією Міністерства юстиції України в Офісі протидії рейдерству скарги ОСОБА_1 , який є членом (учасником) ЖБК « Баварія ». 34. Вважав, що при ухваленні оскаржуваної постанови апеляційним судом не враховано, що спірним наказом скасовано незаконні реєстрації щодо всіх квартир, а весь будинок належить ЖБК «Баварія», а отже, було неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, та не досліджені всі докази щодо порушення прав ЖБК «Баварія». 35. Залучивши його до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, апеляційний суд безпідставно закрив провадження за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія», зазначивши, що оскаржуване апелянтом судове рішення безпосередньо не впливає на його права, інтереси та обов`язки. Доводи ТОВ «Спрінт А», наведені у відзиві на касаційні скарги 36. «Спрінт А» подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просило залишити її без задоволення, а судові рішення у справі - без змін. 37. ТОВ «Спрінт А» зауважило, що на час прийняття висновку та винесення оскаржуваного наказу у провадженні суду перебував спір із скаржником та іншою особою щодо того ж самого нерухомого майна і це виключало можливість розгляду і задоволення скарги ОСОБА_1 з огляду на приписи пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». 38. До того ж звернув увагу, що відповідач вийшов за межі власних повноважень, скасувавши рішення державних реєстраторів, які не оспорювались ОСОБА_1 . 39. Зазначав також, що скаржник пропустив строк, установлений частиною третьою статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а висновок Колегії Міністерства юстиції України був складений без повного пакета документів, які б підтверджували факт порушення прав ОСОБА_1 у результаті прийняття рішень державними реєстраторами. Надходження касаційних скарг на розгляд Великої Палати Верховного Суду 40. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 12.09.2023 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023, та за касаційною скаргою ЖБК «Баварія» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023 у справі № 916/4093/21. 41. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 01.11.2023 передав справу № 916/4093/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. 42. Мотивуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив таке. 43. Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв`язку із прийняттям Міністерством юстиції України, за результатами розгляду скарги рішення в порядку статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо скасування рішень про вчинення реєстраційної дії. 44. У пунктах 22, 25-27, 29-32 постанови від 29.01.2021 у справі № 640/12666/19, на неврахування висновків якої посилається скаржник, за позовом приватного нотаріуса про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України щодо скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду виснував таке: «Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги виходили з того, що на момент розгляду відповідачем скарги Публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк аваль» від 15.02.2017 № 140/8/340 існував судовий спір у справі № 910/265/18 за позовом Публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк аваль» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Три озера», Міністерства юстиції України за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Ніка холдінг інвест» про визнання права іпотеки, визнання недійсним договору та визнання незаконним і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15.12.2016 № 32948890 та № 32948526. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вважає вказаний висновок судів передчасним виходячи з наступного. В частині восьмій статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію»наведено вичерпний перелік підстав за яких Міністерство юстиції України відмовляє у задоволенні скарги, зокрема пункт 4 такою підставою визначає наявність інформації про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами з тих самих предмета та підстав. Як уже було зазначено, сторонами у господарській справі № 910/265/18 є Публічне акціонерне товариство «Райффайзен банк аваль», Товариство з обмеженою відповідальністю «Три озера», Міністерство юстиції України та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Ніка холдінг інвест». Скарга, що розглядалася відповідачем, була подана Публічним акціонерним товариством «Райффайзен банк аваль» на рішення та дії державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу. В свою чергу, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу не була стороною у господарській справі № 910/265/18. Суд звернув увагу, що нетотожність чи відсутність хоча б одного елементу (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги, що наведена у пункті 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію». Відповідна правова позиція викладена в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Судувід 06.06.2018 у справі № 804/2296/17, підстави для відступлення від цього висновку відсутні». 45. Аналіз судової практики свідчить про те, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду загалом притримується позиції про те, що «нетотожність чи відсутність хоча б одного елемента (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови у задоволенні скарги, що наведена у пункті 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»». Зокрема, аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17, від 10.08.2021 у справі № 240/1127/20, від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20, від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20. 46. Однак із таким підходом Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду не погоджується, оскільки вважає його таким, що не відповідає розумінню предмета спору як матеріально-правового об`єкта, з приводу якого виник конфлікт, та у зв`язку із цим зазначає таке. 47. Частиною восьмою статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено вичерпний перелік підстав для відмови Міністерством юстиції України та його територіальними органами у задоволенні скарги, серед яких, зокрема: 1) скарга оформлена без дотримання вимог, визначених частиною п`ятою цієї статті; 2) на момент прийняття рішення за результатом розгляду скарги відбулася державна реєстрація цього права за іншою особою, ніж зазначена у рішенні, що оскаржується; 3) наявна інформація про судове рішення або ухвалу про відмову позивача від позову з того самого предмета спору, про визнання позову відповідачем або затвердження мирової угоди сторін; 4) наявна інформація про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав; 5) є рішення цього органу з того самого питання; 6) в органі розглядається скарга з цього питання від того самого скаржника; 7) скарга подана особою, яка не має на це повноважень; 😎 закінчився встановлений законом строк подачі скарги; 9) розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції органу; 10) державним реєстратором, територіальним органом Міністерства юстиції України прийнято таке рішення відповідно до законодавства. 48. Положеннями пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що Міністерство юстиції України розглядає скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір). 49. Отже, зі змісту пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» випливає, що в разі наявності судового спору щодо нерухомого майна у Міністерства юстиції України немає повноважень здійснювати розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на таке нерухоме майно.Такий спір про право необхідно вирішувати у судовому порядку (подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 31.08.2021 у справі № 910/16115/20, від 25.10.2022 у справі № 910/13671/20, від 04.10.2022 у справі № 910/21222/20, від 26.09.2023 у справі № 910/7611/22). 50. Крім цього, у пункті 6.1 постанови від 31.08.2021 у справі № 910/16115/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зробив висновок про застосування норми права та зазначив, що із системного аналізу змісту частин другої, восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та пункту 5 Порядку № 1128 слідує, що зазначені норми у подібних правовідносинах слід застосовувати таким чином: у випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір, ця обставина виключає можливість розгляду Міністерством юстиції України скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна. 51. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 24.01.2023 у справі № 911/2874/21 зазначив, що треба розмежовувати наслідки, передбачені частинами першою та восьмою статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Адже частиною першою статті 37 цього Закону визначені межі повноважень Міністерства юстиції України щодо розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, тому наявність судового спору щодо нерухомого майна унеможливлює розгляд скарги Міністерством юстиції України. Водночас частиною восьмою статті 37 цього Закону передбачені підстави для відмови в задоволенні скарг у сфері державної реєстрації (у разі наявності повноважень для її розгляду). 52. Наявність підстав для кваліфікації заборони, передбаченої в пункті 1 частини 2 статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», виключає необхідність здійснювати аналіз інформації про судове провадження у зв`язку зі спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав (пункт 4 частини восьмої статті 37 цього Закону (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського судувід 26.09.2023 у справі № 910/7611/22)). 53. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 04.10.2022 у справі № 910/21222/20 виснував таке: «Спір про право - це формально визнана суперечність між суб`єктами цивільного права, що виникла за фактом порушення або оспорювання суб`єктивних прав однієї сторони цивільних правовідносин іншою і яка потребує врегулювання самими сторонами або вирішення судом. Отже, під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права, який є суттю суперечності, конфлікту, протиборства сторін. Суд зауважує, що поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому необхідно надавати сутнісного, а не формального значення. Тому слід враховувати, що спір про право виникає з матеріальних правовідносин і характеризується наявністю розбіжностей (суперечностей) між суб`єктами правовідносин з приводу їх прав і обов`язків та неможливістю їх здійснення без усунення перешкод, у тому числі в судовому порядку. Отже, спір про право пов`язаний виключно з порушенням, оспоренням або невизнанням, а також недоведенням суб`єктивного права, при якому існують конкретні особи, які перешкоджають в його реалізації». 54. Отже, спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном, наприклад про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, належать до спорів щодо нерухомого майна. Тому відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Міністерство юстиції України не може розглядати скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо нерухомого майна за наявності такого судового спору. 55. З огляду на зазначене Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду звертає увагу на наявність по суті двох взаємовиключних підходів до тлумачення та застосування пункту 1 частини другої, пункту 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин): 1) розгляд Міністерством скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав не допускається за наявності будь-якого судового спору щодо нерухомого майна. При цьому не має значення нетотожність чи відсутність хоча б одного елемента (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) такого спору; 2) наявність судового спору щодо нерухомого майна між тими самими сторонами, з того самого предмета і підстав є підставою для відмови в задоволенні скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав Міністерством юстиції України. Водночас нетотожність чи відсутність хоча б одного елемента судового спору (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови в задоволенні скарги. 56. З огляду на виконання функцій із забезпечення сталості та єдності судової практики Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу № 916/4093/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно із частиною третьою статті 302 ГПК України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постановах від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17, від 10.08.2021 у справі № 240/1127/20, від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20, від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20. 57. Згідно із частиною третьою статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. 58. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10.01.2024 прийняла до розгляду справу № 916/4093/21 на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Мотиви, на основі яких Велика Палата Верховного Суду ухвалює судове рішення Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції 59. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 60. З огляду на зазначений припис Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Щодо повноважень Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав 61. Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом. 62. Частинами першою - п`ятою статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. 63. За змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожному гарантується право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. 64. Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. 65. Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. 66. Згідно з положеннями статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. 67. Отже, за змістом чинного законодавства, зокрема, Конституції України та ЦК України, усім власникам надано рівні умови для захисту права власності. 68. Відповідно до частин першої та другої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. 69. Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». 70. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). 71. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). 72. Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. 73. Тобто державна реєстрація права власності (зокрема, нерухомого майна) закріплена законом як складовий елемент процедури набуття права власності. 74. Разом з цим Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», крім визнання та підтвердження державою таких прав, також спрямований на їх захист. 75. Відповідно до частини першої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду. 76. За загальним правилом, захист порушених прав особи здійснюється у судовому порядку. 77. Крім судового розгляду справи, оскарження рішення, дії або бездіяльності державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав до Міністерства юстиції України є додатковим механізмомзахисту права власності. Таке оскарження може бути оперативним механізмом захисту державою порушених помилковими діями та рішеннями державного реєстратора прав власника, однак не може підміняти собою судовий розгляд. 78. Міністерство юстиції України оцінює помилковість дій та рішень державного реєстратора, однак не досліджує помилки або протиправні дії скаржника, інші аспекти захисту прав власника нерухомого майна. Тобто Міністерство юстиції України оцінює законність проведеної державним реєстратором адміністративної процедури, а не вирішує по суті спір. 79. При розгляді скарги на рішення державного реєстратора Міністерство юстиції України не вправі вирішувати спір між сторонами, зокрема робити висновки про права сторін на майно. 80. Натомість вирішення спору про право (і забезпечення тим самим юридичної визначеності у правовідносинах між сторонами такого спору) належить до компетенції суду. 81. Розглядаючи спори, пов`язані з реєстрацією речових прав на нерухоме майно, в судовому порядку, держава захищає порушене право власності та забезпечує правову визначеність. 82. Міністерство юстиції України у межах своїх повноважень здійснює контроль у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. 83. Відповідно до Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228, основними завданнями Міністерства юстиції України є, зокрема, забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації обтяжень рухомого майна, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, реєстрації статуту територіальної громади м. Києва, реєстрації статутів Національної академії наук та національних галузевих академій наук. 84. Приписами статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановленоможливість оскарження рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав та повноваження Міністерства юстиції України щодо розгляду цих скарг та ухвалення за результатами такого розгляду рішень. 85. Відповідно до положень частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (тут і далі, якщо не вказано зворотне, - у редакції, чинній на момент видання наказу) Міністерство юстиції України розглядає скарги: 1) на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір) 2) на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України. 86. Вжите законодавцем у зазначеній вище нормі слово «щодо» є синонімом до слова «стосовно». Отже, з огляду на таку синонімію, у частині другій статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» йдеться про спори саме стосовно нерухомого майна. Тобто потрібно орієнтуватися на предмет (об`єкт) позову. Саме матеріально-правова вимога позивача до відповідача має бути направлена на захист речових прав щодо об`єкта нерухомості або пов`язана з нерухомим майном. Таким чином до спорів «щодо нерухомого майна» відносяться спори, вимоги за якими безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна. 87. Підсумовуючи наведене, варто зазначити, що в пункті 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»(в редакції, чинній на момент видання наказу) встановлено, що у Міністерства юстиції України відсутні повноваження на розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав за наявності будь-якого судового спору щодо нерухомого майна. 88. Натомість відповідно до пункту 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Міністерство юстиції України та його територіальні органи відмовляють у задоволенні скарги, якщо наявна інформація про судове провадження у зв`язку зі спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав. 89. Тобто треба розмежовувати наслідки, передбачені частинами першою та восьмою статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Адже частиною першою статті 37 цього Закону визначено межі повноважень Міністерства юстиції України щодо розгляду скарг на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, тому наявність судового спору щодо нерухомого майна унеможливлює розгляд скарги Міністерством юстиції України. Водночас частиною восьмою статті 37 цього Закону передбачені підстави для відмови у задоволенні скарг у сфері державної реєстрації (у разі наявності повноважень для її розгляду). 90. Велика Палата Верховного Суду виснує, що пункт 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент видання наказу) у подібних правовідносинах потрібно застосовувати так: у випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір (спір про право), ця обставина унеможливлює розгляд Міністерством юстиції України скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна. 91. Міністерство юстиції України та його територіальні органи відповідно до пункту 4 частини восьмої статті 37 вказаного вище Закону відмовляють у задоволенні скарги на рішення, дії або бездіяльність у будь-якій сфері державної реєстрації прав у тому випадку, якщо наявна інформація про судове провадження між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав. 92. За наявності підстав для застосування положень пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відсутня необхідність здійснювати аналіз інформації про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав (пункт 4 частини восьмої статті 37 зазначеного Закону). Щодо змін, внесених до статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» 93. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що Конституційний Суд України в Рішенні № 9-р(ІІ)/2022 від 16.11.2022 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) припис пункту 1 частини сьомої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції Закону України від 12.05.2022 № 2255-IХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення механізму протидії рейдерству», а саме «скасування рішення державного реєстратора». Окремий припис статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», визнаний неконституційним, втрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Конституційний Суд України зобов`язав Верховну Раду України привести нормативне регулювання у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням. 94. У пункті 4.11 наведеного вище рішення Конституційний Суд України зазначив, що оспорюваний припис статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» всупереч принципам «відповідальності держави перед людиною» та «добропорядного врядування» не встановлює домірних засобів втручання у право власності у випадках, коли підставою для скасування рішення про державну реєстрацію прав є помилкові рішення та дії державного реєстратора. Сукупність інших зазначених у цьому Рішенні міркувань дає Конституційному Суду України підстави для висновку, що оспорюваний припис статті 37 Закону також суперечить юридичній визначеності як складникові конституційного принципу верховенства права (правовладдя). Отже, оспорюваний припис статті 37 Закону суперечить частині другій статті 3, частині першій статті 8, частинам першій, четвертій статті 41 Конституції України. 95. У подальшому Законом України від 03.05.2023 № 3103-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення непорушності майнових прав» внесено зміни до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та унормовано повноваження Міністерства юстиції України щодо прийняття рішень у разі встановлення порушень при проведенні державної реєстрації прав на нерухомість. 96. Зокрема, до повноважень Міністерства юстиції України, його територіальних органів віднесено визнання прийнятим з порушенням Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та анулювання рішення державного реєстратора (про державну реєстрацію прав, про зупинення державної реєстрації прав, про зупинення розгляду заяви або про відмову в державній реєстрації прав), анулювання рішення територіального органу Міністерства юстиції України (пункт 1 частини сьомої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). 97. Пунктом 1 частини сьомої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції Закону України № 3103-ІХ визначено, що в разі задоволення скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав або підтвердження факту використання ідентифікаторів доступу державного реєстратора до Державного реєстру прав іншими особами Міністерство юстиції України, його територіальні органи приймають рішення про визнання прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора (про державну реєстрацію прав, про зупинення державної реєстрації прав, про зупинення розгляду заяви або про відмову в державній реєстрації прав), анулювання рішення територіального органу Міністерства юстиції України. 98. Підставами для визнання прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є: а) Міністерством юстиції України встановлено, що державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію прав з порушенням загальних засад державної реєстрації прав, визначених пунктами 1, 2-1, 4 частини першої статті 3 цього Закону. У такому разі Міністерство юстиції України у своєму рішенні зазначає конкретну засаду державної реєстрації прав (з посиланням на відповідне положення цього Закону), з порушенням якої державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав; б) Міністерством юстиції України встановлено, що державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію прав за наявності підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, відмови в державній реєстрації прав або зупинення державної реєстрації прав. У такому разі Міністерство юстиції України у своєму рішенні зазначає конкретну підставу (з посиланням на відповідне положення цього Закону), всупереч якій державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав; в) Міністерством юстиції України встановлено, що державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію прав всупереч санкціям, застосованим відповідно до Закону України «Про санкції». У такому разі Міністерство юстиції України у своєму рішенні зазначає конкретну санкцію (з посиланням на відповідне положення Закону України «Про санкції»), всупереч якій державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав. 99. Велика Палата Верховного Суду не надає оцінки зазначеним змінам у законодавстві з огляду на те, що на час існування спірних відносин у цій справі була чинною інша редакція Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Щодо розгляду справи по суті 100. З огляду на встановлені судами обставини, виникнення спірних правовідносин у зумовлено незгодою позивача з наказом Міністерства юстиції України від 26.10.2020 № 3735/5 про задоволення скарги, яким скаргу ОСОБА_1 від 31.03.2020 задоволено частково та скасовано всі рішення державних реєстраторів, прийняті починаючи з 2017 року за всіма об`єктами нерухомості, крім рішень, прийнятих приватним нотаріусом Чередниченко Г. А. Тобто позовні вимоги у справі спрямовані на поновлення порушеного цивільного (майнового) права позивача. 101. Відповідно до частини першої, абзацу 2 частини третьої статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення. Право власності на квартиру, житлове та нежитлове приміщення може бути зареєстровано незалежно від того, чи зареєстровано право власності на житловий будинок, будівлю, споруду, а також їх окремі частини, в яких вони розташовані. 102. Зважаючи на це предметом позову в цій справі є вимога ТОВ «Спрінт А» про визнання протиправним і скасування наказу Міністерства юстиції України від 26.10.2020 № 3735/5 про задоволення скарги ОСОБА_1 від 31.03.2020з підстав, зокрема, прийняття оспорюваного наказу з порушенням пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», оскільки за наявності судового спору щодо нерухомого майна Міністерство юстиції України не мало повноважень на розгляд скарги у сфері державної реєстрації. 103. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, на момент прийняття оскаржуваного наказу - 26.10.2020 у провадженні Овідіопольського районного суду Одеської області перебувала цивільна справа № 501/2736/20 (провадження у справі відкрито 01.10.2020) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 за участю третьої особи ОСОБА_3 про визнання дійсними договорів купівлі-продажу часток квартир у житловому будинку АДРЕСА_2 , укладених 05.01.2018 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчених приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередніченко Г. А. за реєстровими номерами 61 та 64. 104. Тобто суди попередніх інстанцій установили, що на дату прийняття Міністерством юстиції України оскаржуваного наказу Овідіопольський районний суд Одеської області розглядав цивільну справу № 501/2736/20, а тому дійшли висновку, що відносно спірного нерухомого майна існував судовий спір. 105. Водночас відсутність такого спору на момент прийняття висновку Колегією Міністерства юстиції України, а саме 18.08.2020, жодним чином не спростовує обставин того, що оскаржуваний наказ відповідач прийняв за наявності судового спору щодо нерухомого майна, оскільки вирішення скарги завершується саме прийняттям наказу, а тому на момент прийняття остаточного рішення за результатами розгляду такої скарги з метою виконання чітких законодавчих вимог потрібно обов`язково здійснювати перевірка обставин, які унеможливлюють розгляд такої скарги. 106. Ураховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків, що у Міністерства юстиції України не було повноважень на розгляд скарги ОСОБА_1 з огляду на положення пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній на момент видання наказу). Щодо закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору 107. ЖБК «Баварія» не був учасником цієї справи та подав апеляційну скаргу, як особа, прав, інтересів та обов`язків якої, на її думку, стосується рішення суду першої інстанції. 108. Рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у його мотивувальній частині містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи, або у його резолютивній частині суд зазначив про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а і їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги (правовий висновок, викладеній у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 21.02.2019 у справі № 908/1141/15-г). 109. Оскаржуване рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 не містить жодних висновків про права, інтереси та (або) обов`язки ЖБК «Баварія», також у резолютивній частині цього рішення не зазначено про права, інтереси та (або) обов`язки скаржника. Після відкриття апеляційного провадження та залучення ЖБК «Баварія» до участі у справі, як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору і встановлення що оскаржуване апелянтом судове рішення безпосередньо не впливає на його права, інтереси та обов`язки, апеляційний суд дійшов правильного висновку про закриття апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою ЖБК «Баварія» на рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 у справі № 916/4093/21 на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України. Щодо відступу від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 110. Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв`язку із прийняттям Міністерством юстиції України за результатами розгляду скарги рішення в порядку Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо скасування рішень про вчинення реєстраційної дії. 111. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав необхідності відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного у постановах від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17, від 10.08.2021 у справі № 240/1127/20, від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20, від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20. 112. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у справі № 240/1127/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду сформулював висновки, зокрема щодо застосування положень пункту 4 частини восьмої статті 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» і передав справу на новий розгляд з метою виконання вказівок. Водночас пунктом 1 частини другої статті 34 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин у цій справі) встановлено, що Міністерство юстиції України розглядає скарги на проведені державним реєстратором реєстраційні дії (крім випадків, якщо такі реєстраційні дії проведено на підставі судового рішення), а згідно з пунктом 4 частини восьмої цієї статті Міністерство юстиції України відмовляє у задоволенні скарги в разі наявності інформації про судове провадження у зв`язку зі спором між тими самими сторонами, з такого самого предмета і тієї самої підстави. Тобто положення пункту 1 частини другої статті 34 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» визначають інші обмеження повноважень Міністерства юстиції України щодо розгляду скарг («крім випадків, якщо такі реєстраційні дії проведено на підставі судового рішення»), аніж установлено положеннями пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» («крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір»). 113. Отже, правовідносини у справі № 240/1127/20 та у справі № 916/4093/21 не є подібними. 114. Разом із цим, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постановах від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17 (пункт 44), від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20, від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20 (пункт 42) (правовідносини у яких є подібними до тих, що склались у цій справі) сформулював висновок про те, що нетотожність чи відсутність хоча б одного елемента (ті самі сторони, той самий предмет і ті самі підстави) виключає таку підставу для відмови в задоволенні скарги, що наведена у пункті 4 частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». 115. Однак при цьому у вказаних вище постановах Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду не врахував положення пункту 1 частини другої статті 37 зазначеного Закону. 116. Натомість у пунктах 90-92 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду виснувала, що пункт 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент видання наказу) у подібних правовідносинах потрібно застосовувати так: у випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір (спір про право), ця обставина унеможливлює розгляд Міністерством юстиції України скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна. Міністерство юстиції України та його територіальними органами відповідно до пункту 4 частини восьмої статті 37 вказаного Закону відмовляє в задоволенні скарги на рішення, дії або бездіяльність у будь-якій сфері державної реєстрації прав у тому випадку, якщо наявна інформація про судове провадження між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав. За наявності підстав для застосування положень пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відсутня необхідність здійснювати аналіз інформації про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав (пункт 4 частини восьмої статті 37 зазначеного Закону). 117. Отже Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду повинен був врахувати, що у випадку, коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір (спір про право), Міністерство юстиції України не має повноважень щодо розгляду скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав щодо цього нерухомого майна в силу положень пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній на момент видання наказу). 118. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду відступає від наведеного висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного в постановах від 06.06.2018 у справі № 804/2296/17 (пункт 44), від 22.02.2023 у справі № 640/28931/20, від 27.06.2023 у справі № 640/26706/20 (пункт 42). 119. Велика Палата Верховного Суду відповідно до своєї усталеної практики, формулюючи відступ від висновку щодо застосування норми права, відступає від висновку, а не від судового рішення в конкретній справі. Відсутність повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній з яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2022 у справі № 201/13239/15-ц (пункт 43), від 14.06.2023 у справі № 448/362/22 (пункт 66) та від 15.11.2023 у справі № 918/119/21). 120. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16 (пункт 36), від 08.06.2022 у справі № 362/643/21 (пункт 67), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункт 43) та від 14.06.2023 у справі № 448/362/22 (пункт 67)). Висновки за результатами розгляду касаційних скарг 121. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 122. Згідно із частинами першою та другою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 123. Зважаючи на викладене в мотивувальній частині цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ОСОБА_1 та ЖБК «Баварія»необхідно залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 - без змін. Щодо судового збору 124. Оскільки Велика Палата Верховного Суду залишила касаційні скарги ОСОБА_1 та ЖБК «Баварія»без задоволення, судовий збір, сплачений за їх подання, на підставі статті 129 ГПК України покладається на скаржників. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги ОСОБА_1 та Виробничого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Баварія»» залишити без задоволення. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.06.2023 у справі № 916/4093/21 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції у справі № 916/4093/21 набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Ю. УркевичСуддя-доповідач І. В. ТкачСудді:О. О. Банасько С. І. Кравченко О. Л. Булейко О. В. Кривенда Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. А. Воробйова К. М. Пільков М. І. Гриців С. О. Погрібний Ж. М. Єленіна О. В. Ступак І. В. Желєзний О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич Є. А. Усенко В. В. Король Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 118393664

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Шевцової Н. В., Власова Ю. Л., Желєзного І. В., Ступак О. В., щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.04.2024 у справі № 800/119/14 (11-207заі23) за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 24.02.2014 №775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді, зобов`язання Верховної Ради України утриматися від вчинення певних дій Короткий виклад історії справи У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до Верховної Ради України, в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати Постанову Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) незаконною в частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 . Позовні вимоги мотивовані тим, що Постанова №775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням визначеної Конституцією України процедури. Зокрема, позивач зазначає, що оскаржувана Постанова № 775-VII прийнята за скороченою процедурою без обговорення; при розгляді Верховною Радою України питання про звільнення позивача з посади порушено також строки надання народним депутатам України матеріалів щодо суддів, які повинні бути надані народним депутатам України не пізніше, як за три дні до розгляду Верховною Радою України відповідного питання. Також позивач наголошує, що відповідно до процедури звільнення суддів Конституційного Суду України з підстав порушення присяги судді необхідним є висновок постійної комісії з питань регламенту та етики Конституційного Суду України. Однак ні вказаною комісією, ні самим Конституційним Судом України питання стосовно порушення позивачем присяги не розглядалось, що свідчить, на думку позивача, про порушення процедури розгляду питання звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги. Крім того, позивач зауважує, що на суддів Конституційного Суду України розповсюджуються, зокрема, гарантії незалежності та недоторканності, що забезпечується особливим порядком їх призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення тощо. При цьому дотримання особливого порядку звільнення судді Конституційного Суду України гарантує незалежність судді та унеможливлює свавільне позбавлення його повноважень. На думку позивача, дострокове припинення повноважень судді Конституційного Суду України та звільнення його з посади за порушення присяги судді без доведення фактів такого порушення у судовому порядку є порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а саме принципів незалежного та безстороннього суду і юридичної визначеності. Разом з тим, позивач зауважує, що Верховна Рада України мала лише висловити реакцію на факти порушення суддями Конституційного Суду Україниприсяги судді, які мали б бути доведені у передбаченому законом порядку, а не встановлювати їх самостійно, чим перебрала на себе повноваження судової гілки влади, а отже порушила вимоги статті 6, частини другої статті 19 Конституції України. Тому, позивач вважає, що Постанову № 775-VII слід визнати незаконною в частині припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги. Вищий адміністративний суд України постановою від 18.06.2014 позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково. Визнав незаконною Постанову №775-VII в частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Верховний Суд України постановою від 02.12.2014 постанову Вищого адміністративного суду України від 18.06.2014 в частині визнання незаконною Постанови №775-VII щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді скасував та прийняв у цій частині нове рішення, яким відмовив ОСОБА_1 у задоволенні зазначених позовних вимог. 12.01.2023 Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) постановив рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine)(заяви № 27276/15 і № 33692/15), яке набуло статусу остаточного 12.04.2023. Суд у вказаному рішенні постановив порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), в якій визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Суд також постановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з правом заявника на вмотивоване рішення у його справі, відповідна частина якого визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. У травні 2023 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд постанови Верховного Суду України від 02.12.2014 на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС України, а саме встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2023 заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 02.12.2014 в адміністративній справі № 800/119/14 (№ 21-302а14) задоволено частково. Постанову Верховного Суду України від 02.12.2014 та постанову Вищого адміністративного суду України від 18.06.2014 скасовано, а справу передано на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 29.11.2023 позов ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною Постанови №775-VII, зобов`язання Верховної Ради України утримуватися від вчинення певних дій задовольнив частково. Визнав протиправною та нечинною Постанову №775-VII в частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді. У решті позовних вимог відмовив. Суд першої інстанції, покликаючись на міжнародні та національні правові принципи стосовно незалежності судових органів, виснував, що Верховна Рада України не дотрималася цих принципів, а саме принцип незалежності суду (судді), в тому числі незалежності під час прийняття рішень, порушення якого є недопустимим. Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що Верховна Рада України звільнила ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України з порушенням процедури звільнення, передбаченої Конституцією та законами України, за відсутності встановленого уповноваженим органом факту порушення ним присяги судді. Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду 04.04.2024 постановою Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу Верховної Ради України задоволено. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 800/119/14 про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправною та нечинною Постанови № 775-VII участині дострокового припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. В решті рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 800/119/14 залишено без змін. Беручи до уваги висновки ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), надаючи відповідь на питання, чи відповідало звільнення позивача з посади конституційним гарантіям незалежності суддів та чи була кваліфікація дій позивача, за якою його було звільнено з посади судді Конституційного Суду України, достатньо передбачуваною, щоб таке звільнення вважалось юридично обґрунтованим, а не політичним, попри те, що воно здійснене парламентом, а також чи могло положення статті 28Закону України «Про Конституційний Суд України», яка встановлювала функціональний імунітет для суддів Конституційного Суду України, тлумачитися як таке, що обмежувало обсяг відповідальності суддів за порушення присяги, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що функціональний імунітет, закріплюючи недоторканність судді, не звільняє тим самим його від відповідальності з підстав та у випадках, передбачених законом. Гарантуючи судді Конституційного Суду України функціональний імунітет, законодавець з метою недопустимості безкарності судді у разі вчинення ним при виконанні службових обов`язків проступку, який виходить за межі обов`язкової поведінки судді, визначив водночас і спеціальні підстави та особливий порядок, ускладнені і відмінні від загальноприйнятих, притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що функціональний імунітет судді, у тому числі й судді Конституційного Суду України, є не самоціллю, а правовим засобом забезпечення незалежності судді при виконанні ним посадових обов`язків відповідно до складеної присяги. Між функціональним імунітетом судді Конституційного Суду України та присягою, яку складає суддя цього суду, існує взаємообумовлений зв`язок: функціональний імунітет забезпечує судді Конституційного Суду можливість виконання присяги; присяга ж, у свою чергу, визначає межі функціонального імунітету. Порушення суддею Конституційного Суду України присяги, у свою чергу, не може гарантувати йому додержання функціонального імунітету. Велика Палата Верховного Суду також виснувала, що ухвалюючи рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, Конституційний Суд України(у складі суддів цього суду, в тому числі, судді ОСОБА_1) перевищив свої конституційні повноваження і виконав непритаманну йому функцію - замість охороняти Конституцію України вдався до її ревізії, перебравши на себе функції законодавця - Верховної Ради України. З огляду на очевидність перевищення Конституційним Судом України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді ОСОБА_1) своїх повноважень, що призвело до внесення змін до Конституції України (припинення дії чинних норм Конституції) з порушенням конституційної процедури їх внесення, а в підсумку до порушення конституційного принципу народовладдя, зміни конституційного ладу України та порушення конституційного принципу розподілу влади, висновок Верховної Ради України про порушення ОСОБА_1 статей 3, 19, 147-153 Конституції України [незабезпечення верховенства Конституції України, порушення обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина] суперечить змісту присяги судді Конституційного Суду України, є таким, що відповідає чинному законодавству, зокрема статті 17 Закону № 422/96-ВР. Наведені порушення Конституції України є безумовною підставою для притягнення судді Конституційного Суду України до відповідальності за порушення присяги судді. За висновком Великої Палати Верховного Суду, у цій справі немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» у контексті змісту присяги судді Конституційного Суду України, визначеного статтею 17 Закону № 422/96-ВР, було поширене парламентом на діяння, яке з боку стороннього спостерігача і самого судді Конституційного Суду України, що склав таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення визначених присягою зобов`язань, оскільки позивач, склавши закріплену статтею 17 Закону № 422/96-ВР присягу та взявши тим самим на себе обов`язок неухильно дотримуватися визначеного присягою обов`язку, не може стверджувати, що не розумів змісту присяги, у зв`язку із цим немає підстав вважати, що обов`язок боронити конституційний лад був для позивача абстрактним і незрозумілим поняттям і що він не міг усвідомлювати межі застосування норми пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, яка пізніше стала підставою для звільнення його з посади органом, уповноваженим на це Конституцією України. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що діяння заявника кваліфікується як порушення присяги з очевидністю, що була передбачуваною для зaявника. Юридична кваліфікація порушення присяги судді - настільки істотного порушення, яке призвело до зміни конституційного ладу України, відповідає також засадам відповідальності судді у розвинених конституційних демократіях, де дії, які становлять «замах на спотворення законів і свобод» (англ. attempts to subvert the laws and liberties), становлять підставу для імпічменту судді, що має наслідком усунення його з посади. З огляду на очевидність перевищення суддями Конституційного Суду України, серед яких і ОСОБА_1 , при прийнятті Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 своїх конституційних повноважень установлення відповідного факту та кваліфікація його як порушення цими суддями присяги самою Верховною Радою України відповідало положенням статей 85, 126 Конституції України. Велика Палата Верховного Суду відхиляючи довід позивача про порушення Верховною Радою України при звільненні його з посади судді Конституційного Суду України принципу індивідуальної відповідальності, наголосила, що висловлюючи під час голосування свою думку у конкретній справі, суддя займає власну, індивідуальну позицію як щодо результату розгляду справи, так і щодо процедури ухвалення рішення, у зв`язку із чим і відповідальність суддя несе індивідуальну, обумовлену саме його позицією щодо розгляду справи. Незважаючи на те, що викладення окремої думки є правом судді, а не його обов`язком, навіть якщо суддя не згоден із судовим рішенням, саме окрема думка судді відображає його правову позицію щодо результатів розгляду справи та спрямована на заперечення, уточнення або обґрунтування висновків у рішенні суду. Присяга, яку дає суддя Конституційного Суду України і яка зобов`язує його захищати конституційний лад, тим самим зобов`язує його не лише голосувати «за» або «проти» рішень Конституційного Суду України, а також чітко та повно усвідомлювати раціональні мотиви для такого голосування і за потреби викладати ці мотиви в окремій думці. Особливо у випадках, коли такий захист передбачає необхідність не пасивного спостереження за ігноруванням конституції держави, а професійний, службовий обов`язок активних дій щодо її захисту. Отже, за відсутності окремої думки ОСОБА_1 щодо Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 у парламенту не було підстав вважати, що позивач не погоджувався з ухваленням цього рішення. З огляду на аргументи, які позивач висловив під час розгляду справи, зокрема позивач не навів доводів, що у нього була інша позиція під час голосування за прийняття зазначеного рішення, вважати інакше у Великої Палати немає підстав. За висновком Великої Палати Верховного Суду, установлена парламентом підстава для звільнення ОСОБА_1 відповідала вчиненому ним порушенню присяги судді як результату його індивідуальних, вольових (не обов`язково умисних) дій, які в сукупності з діями інших суддів Конституційного Суду України призвели до єдиних негативних юридичних наслідків, пов`язаних із порушенням визначених у присязі обов`язків, адже якщо б окремо кожен із суддів, які входили до складу Конституційного Суду України, що ухвалив Рішення від 30.09.2020 № 20-рп/2010, застосував свої повноваження на забезпечення верховенства Конституції України та реалізацію інших статусних завдань цієї інституції, визначених статтею 1 Закону України «Про Конституційний Суд України», справедливе й добросовісне виконання яких завірив присягою, то не настали б наслідки, які охоплюються поняттям «порушення присяги». Велика Палата Верховного Суду також наголосила, що, приймаючи рішення про звільнення судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 за порушення присяги на своєму пленарному засіданні, яке відбулося 24.02.2014, більшістю голосів, Верховна Рада України діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У зв`язку з цим Велика Палата відхилила довід позивача, що стосовно нього не було відповідного висновку постійної комісії з питань регламенту та етики Конституційного Суду України, який є обов`язковим у процедурі звільнення судді цього суду за порушення присяги, що передбачено Регламентом Конституційного Суду України. По-перше, регламент є внутрішнім (локальним) актом Конституційного Суду України, а не нормативно-правовим актом, і, по-друге, регламент не може наділяти орган конституційної юрисдикції більш широким обсягом повноважень, порівняно із Конституцією та законами України. Викладені обставини, які встановлені у цій справі, дали підстави Великій Палаті Верховного Суду виснувати, що Постанова № 775-VII прийнята Верховною Радою України на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України», з використанням повноваження відповідно до мети, з якою це повноваження надано. Постанова № 775-VII відповідає критеріям обґрунтованості, неупередженості, добросовісності, розсудливості, принципу рівності, пропорційності, прийнята своєчасно (на час зайняття позивачем посади судді Конституційного Суду України). Та обставина, що Постанова № 775-VII була прийнята без участі позивача у процесі її прийняття, не вплинула на її законність. Проаналізувавши межі функціонального імунітету судді Конституційного Суду України відповідно до висновків ЄСПЛ у рішенні від 12.01.2023 у справі «Овчаренко та Колос проти України» та підсумовуючи викладені вище аргументи й мотиви щодо правомірності Постанови № 775-VII в частині звільнення позивача з посади судді Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що суд першої інстанції не мав правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 у частині позовних вимог про визнання протиправною та нечинною зазначеної постанови щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. На наше переконання, висновок про скасування рішення суду першої інстанції та наявність підстав для відмови в задоволенні позову, є помилковим з таких міркувань. ЄСПЛ у рішенні в справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine)(заяви №27276/15 і №33692/15), яке набуло статусу остаточного 12.04.2023, установив порушення Україною міжнародних зобов`язань, а саме пункту 1 статті 6 Конвенції щодо прав заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах та статті 8 Конвенції, в пункті 1 якої визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2 статті 8 Конвенції). Згідно зі встановленими у справі обставинами Постановою № 775-VII ОСОБА_1 звільнено з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Рішення про звільнення позивача ґрунтувалося виключно на статті 126 Конституції України, згідно з пунктом 5 частини п`ятої якої суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив у разі порушення суддею присяги. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, ураховуючи висновки ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), насамперед потрібно було відреагувати на те, чи булоправомірним звільнення позивача з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги судді, чи було порушення присяги судді, в чому саме була суть порушення присяги суддею, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету судді Конституційного Суду України. Повертаючись до обставин розглядуваної справи, слід нагадати, що Верховна Рада України приймаючи Постанову № 775-VII, дійшла висновку, що судді Конституційного Суду України, зокрема позивач, приймаючи рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, від 29.05.2013 № 2-рп/2013, від 25.01.2012 № 3-рп/2012, порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина та протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді Конституційного Суду України. Таким чином, Верховна Рада України фактично визнала прийняття суддями Конституційного Суду України, серед яких і ОСОБА_1 , рішень від 30.09.2010 № 20-рп/2010, від 29.05.2013 № 2-рп/2013, від 25.01.2012 № 3-рп/2012, як таких, що, зокрема протирічать змісту присяги судді Конституційного Суду України, оскільки, серед іншого, у суддів Конституційного Суду України відсутні повноваження перевіряти на конституційність окремої частини чи положення Конституції, а так само вносити зміни до Основного Закону. За змістом статті 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) особа судді Конституційного Суду України є недоторканною. Судді Конституційного Суду України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційному Суді України та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом України. Зазначене порушення констатоване ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), де Суд вказав, що стаття 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» встановлювала функціональний імунітет для суддів Конституційного Суду України, вказуючи, що вони не мали нести юридичну відповідальність за результати свого голосування в цьому суді. Сторони не уточнили тлумачення цього положення і, зокрема, чи забезпечувало воно імунітет не лише від кримінальної та цивільної відповідальності, але й передбачало захист від звільнення. Однак з огляду на той факт, що заявників звільнили саме за результати їхнього голосування, зокрема, за їхній суддівський висновок, відображений у Рішенні від 30.09.2010 (див. пункт 17), питання, чи могло це положення Закону «Про Конституційний Суд України» тлумачитися як таке, що обмежувало обсяг відповідальності суддів Конституційного Суду України за «порушення присяги» згідно зі статтею 126 Конституції України та статтею 32 Закону «Про Вищу раду юстиції», мало вирішальне значення та вимагало здійснення детального аналізу. Як зазначив ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine) під час перегляду вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів Конституційного Суду України. Це питання не могло бути проігнороване за умовчанням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв`язку із цим Суд нагадав свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України (див. пункти 95-108). Оскільки такої відповіді надано не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. Так, у пункті 126 рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine)заявники стверджували про неналежність судового розгляду, оскільки національні суди не забезпечили належну процедуру, передбачену на національному рівні, яка, на їхню думку, мала включати попередній розгляд питання Конституційним Судом України, як того вимагав Регламент Конституційного Суду України. У зв`язку з цим Суд зазначає, що національні суди достатньою мірою розглянули аргументи заявників і вважали, що Конституційний Суд України не мав повноважень запроваджувати обов`язкову процедуру звільнення його суддів, прийнявши Регламент Конституційного Суду України (див. пункт 28). Оскільки національні суди мають найкращі можливості для тлумачення національного законодавства, завдання Суду полягає не у висловленні думки про правильне тлумачення законодавства України у зв`язку з цим питанням. Крім того, Суд зауважує, що заявники не стверджували, що суди, які переглядали Постанову Верховної Ради України, не були наділені «повною юрисдикцією» для розгляду всіх відповідних питань факту та права. Справді, ніщо не свідчить, що українське законодавство якоюсь мірою обмежувало розгляд, який суди могли здійснювати у справах, подібних до справи заявників. Надаючи відповідь на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, який обмежував обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів Конституційного Суду України, слід також зазначити, що Венеціанська комісія неодноразово зазначала, зокрема у Висновку № 722/2013, що судді повинні мати лише функціональний імунітет, імунітет щодо дій, пов`язаних з їх суддівськими функціями, чи такий імунітет, який забезпечує незалежність правосуддя перед загрозою неправомірного арешту: «…Судді повинні мати лише функціональний імунітет, мається на увазі імунітет від переслідування за правомірні дії відповідно до покладених на них функцій. У цьому зв`язку очевидним є, що пасивна корупція, владний вплив, взяття хабара та подібні порушення не можуть розглядатися як правомірні дії, що відповідають суддівським функціям». У пункті 21 зазначеного Висновку вказано, що формулювання статті 126 стосовно звільнення суддів Конституційного Суду, зокрема щодо підстав для звільнення, є не дуже зрозумілим і викликає деякі сумніви, зокрема щодо того, чи умови для звільнення суддів також застосовуються до суддів Конституційного Суду або тільки до суддів судів загальної юрисдикції. Звільнення суддів Конституційного Суду повинне регулюватися тільки розділом про цей суд. У Висновку № 481/2008 від 24.10.2008, ухваленому на її 76-му пленарному засіданні (СПЬ-АП(2008)029), Венеціанська комісія зазначила: «…Хоча основні вимоги стосовно незалежності суддів однакові як для суддів загальних судів, так і для суддів Конституційного Суду, останні мають бути захищені від будь-яких спроб політичного впливу у зв`язку з їхньою посадою, яка особливо піддана критиці та тиску з боку інших органів державної влади. Тому судді Конституційного Суду потребують особливих гарантій їхньої незалежності...». Статтею 149 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що на суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності. Згідно із частинами першою та другою статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) розтлумачив зміст правової конструкції «незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України». Так, відповідно до резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 19-рп/2004 незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням. Положення частини другої статті 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв`язку зі здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов`язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо. Частиною першою статті 129 Конституції України визначено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Статтею 4 Закону України «Про Конституційний Суд України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) було визначено, що діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень. Судді Конституційного Суду України при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду Конституційного Суду України (стаття 27 Закону України «Про Конституційний Суд України» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Отже, наведені конституційні та законодавчі норми в поєднанні з їх тлумаченням закріплюють один з основоположних принципів судочинства та функціонування судової влади взагалі, а саме принцип незалежності суду (судді), у тому числі незалежності під час прийняття рішень, порушення якого є недопустимим. Слід також зазначити, що відповідно до пунктів 2, 4, 26 (b) Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 року) судді як особи є вільними та зобов`язані приймати безсторонні рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, без будь-яких обмежень, впливів, спонук, примусів, загроз або втручання, прямих або непрямих, з будь-якого боку і з будь-яких причин. Судді є незалежними від виконавчих і законодавчих органів держави. Розгляд справ про звільнення з посади або дисциплінарне покарання судді відбувається судом або радою, що переважно складається із суддів та обирається ними. Проте повноваження щодо звільнення судді з посади можуть надаватися законодавчому органу шляхом імпічменту або через спільне звернення, але бажано, аби це відбувалося за рекомендацією суду або ради, що згадуються вище. В Основних принципах незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 та 13.12.1985, принципи незалежності роз`яснено так. 1. Незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов`язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її. 2. Судові органи вирішують передані їм справи безсторонньо, на основі фактів і відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонуки, тиску, погроз або втручання, прямого чи непрямого, з будь-якого боку і з будь-яких би то не було причин. 3. Судові органи володіють компетенцією стосовно всіх питань судового характеру і мають виняткове право вирішувати, чи входить передана їм справа до їхньої встановленої законом компетенції. 4. Не повинно мати місця неправомірне чи несанкціоноване втручання в процес правосуддя, і судові рішення, винесені суддями, не підлягають перегляду. Цей принцип не перешкоджає здійснюваному відповідно до закону судовому перегляду чи пом`якшенню вироків, винесених судовими органами. «…» 6. Принцип незалежності судових органів дає судовим органам право і вимагає від них забезпечення справедливого ведення судового розгляду і дотримання прав сторін. Кожна держава-член повинна надавати відповідні засоби, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції. У пунктах 18, 20 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 та 13.12.1985 зазначено, що судді можуть бути тимчасово усунуті від посад або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов`язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають. Рішення про дисциплінарне покарання, усунення від посади чи звільнення повинні бути предметом незалежної перевірки. Цей принцип може не застосовуватися до рішень Верховного Суду або до рішень законодавчих органів, прийнятих при розгляді справ у порядку імпічменту або при дотриманні аналогічної процедури. У рішеннях Великої Палати Суду Європейського Союзу від 24.06.2019 у справі № С-619/18 та від 05.11.2019 у справі № С-192/18 за позовами Європейської комісії проти Республіки Польщі вказано, що для забезпечення ефективного судового захисту важливим є збереження незалежності судів. Відповідно до принципу поділу влади, який характеризує функціонування верховенства права, необхідно гарантувати незалежність судів від законодавчої та виконавчої влади. У зв`язку із цим важливо, щоб судді були захищені від втручання ззовні чи тиску, що може поставити під загрозу їх незалежність. Вимога про незалежність судів має два аспекти. Перший аспект, який є зовнішнім за своєю суттю, вимагає, щоб відповідний суд виконував свої функції повністю автономно, без будь-яких ієрархічних обмежень або підпорядкування будь-якому іншому органу і не приймаючи розпоряджень чи вказівок з будь-якого джерела, захищаючись таким чином від зовнішнього втручання або тиску, які можуть вплинути на їх рішення. Другий аспект, який є внутрішнім за своєю суттю, пов`язаний з неупередженістю і має на меті забезпечити дотримання дистанції від сторін у справі та їх відповідних інтересів щодо предмета цього провадження. Цей аспект вимагає об`єктивності та відсутності будь-якого інтересу до результатів провадження, окрім суворого застосування верховенства права. Ці гарантії незалежності та неупередженості вимагають дотримання правил, зокрема щодо призначення, стажу роботи та підстав для утримання, відсторонення та звільнення суддів, які можуть розвіяти будь-який розумний сумнів у свідомості особи щодо непроникності цього органу до зовнішніх факторів та його нейтралітету щодо інтересів, що ставляться перед ним. Необхідна свобода суддів від будь-якого зовнішнього втручання чи тиску вимагає певних гарантій, належних для захисту осіб, які мають завдання виносити рішення в суперечці, таких, як гарантії проти відсторонення від посади. Вимога незалежності означає, що норми, що регулюють дисциплінарний режим, і, відповідно, будь-яке звільнення тих, хто має завдання виносити рішення в суперечці, повинні забезпечити необхідні гарантії, щоб запобігти будь-якому ризику використання цього дисциплінарного режиму як системи політичного контролю за змістом судових рішень. Таким чином, норми, що визначають, зокрема, поведінку, яка становить дисциплінарні проступки, та покарання, що застосовуються, передбачають залучення незалежного органу відповідно до процедури, яка повністю захищає права, закріплені у статтях 47 та 48 Хартії, зокрема права на захист, і які встановлюють можливість судового провадження щодо оскарження рішень дисциплінарних органів, складають сукупність гарантій, які мають суттєве значення для забезпечення незалежності судової влади. Відповідно до пункту «d» розділу 2 Рекомендацій № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів 13.10.1994, судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів. Судді мають бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі, яку вони розглядають, покладатись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів та чинне законодавство. Судді не зобов`язані давати звіт щодо справ, які знаходяться в їх провадженні, жодній особі, яка не належить до системи судової влади. У пояснювальній записці до Європейської хартії про статус суддів (Модельний кодекс) від 10.07.1998, зокрема у пункті 1.3, вказано, що Хартією передбачено отримання думки органу, незалежного від виконавчої та законодавчої влади, коли необхідно прийняти рішення щодо добору, розстановки чи призначення суддів, їх просування по службі чи припинення їх пересування на посаді. Формулювання цього положення спрямовано на те, щоб охопити різноманітні ситуації: від надання поради виконавчому чи законодавчому органу до фактичних рішень цього незалежного органу. У пункті 5.1 вказаної пояснювальної записки зазначено, що Хартія викладає гарантії проведення дисциплінарних розглядів: дисциплінарні санкції можуть накладатися лише на підставі рішення, прийнятого за пропозицією чи висновком суду або органу, принаймні половина членів якого мають бути обраними суддями. Справа судді має бути уважно розглянута, він / вона має право бути представленим. Якщо санкція все-таки застосовується, її слід вибрати з переліку санкцій, з урахуванням пропорційності та відповідності. Хартією передбачено право на оскарження до вищого суду рішення про застосування санкції, прийнятого виконавчим органом, судом або органом, принаймні половина членів якого є обрані судді. Також у пунктах 7.1 та 7.2 цієї пояснювальної записки звернуто увагу на те, що особливо пильно та уважно слід ставитися до формулювання умов, за наявності яких припиняється перебування судді на посаді. Важливо мати вичерпний перелік підстав для посвідчення нездатності продовжувати роботу на посаді, що посвідчується медичною довідкою, відповідно до якої суддя досягає граничного віку, коли закінчується зазначений термін перебування на посаді або суддя звільняється на підставах дисциплінарної відповідальності. Коли трапляються події, які є підставами для припинення перебування на посаді, інші, ніж досягнення граничного віку та закінчення терміну перебування на посаді, що може бути вирішено без будь-яких труднощів, вони повинні бути перевірені незалежним органом, про який йдеться у параграфі 1.3. Згідно зі статтями 1, 2 Загальної (Універсальної) хартії судді, ухваленої 17.11.1999 Центральною Радою Міжнародної Асоціації Суддів в Тайпеї (Тайвань), незалежність судді є важливою умовою для неупередженого судочинства, що відповідає вимогам закону. Вона є неподільною. Будь-які інституції чи органи влади як на національному, так і на міжнародному рівні повинні поважати, захищати та охороняти цю незалежність. Незалежність суддів має забезпечуватися законом шляхом створення та подальшого захисту такої судової влади, яка була б дійсно незалежною від інших гілок влади. Суддя як носій судової влади повинен мати можливість здійснювати свої повноваження без будь-якого суспільного, економічного чи політичного тиску, незалежно від інших суддів та керівних органів у галузі юстиції. У Великій хартії суддів (Основоположні принципи), схваленій 17.11.2010 Консультативною радою європейських суддів (далі - КРЄС), зокрема у пунктах 2- 4, 6, вказано, що незалежність та неупередженість суддів є обов`язковими передумовами здійснення правосуддя. Незалежність суддів має бути закріплена законодавчо, функціонально та фінансово. Незалежність суддів гарантується відносно інших гілок державної влади, для осіб, які звертаються до правосуддя, для інших суддів і для суспільства загалом та встановлюється національним законодавством на найвищому рівні. Держава й кожен суддя несуть відповідальність за забезпечення та захист незалежності суддів. Незалежність суддів гарантується щодо діяльності суддів, зокрема стосовно їхніх добору, призначення на посаду до настання пенсійного віку, просування по службі, незмінюваності, професійної підготовки, суддівської недоторканності, дисципліни, оплати праці та фінансування судових органів. Дисциплінарне провадження здійснюється незалежним органом, з можливістю подальшого звернення до суду. У пунктах 10, 13 Великої хартії суддів (Основоположні принципи) визначено, що при здійсненні функції відправлення правосуддя суддям не повинні надаватись жодні накази чи інструкції, також судді не повинні зазнавати тиску з боку судового керівництва; судді керуються винятково законом. Для забезпечення незалежності суддів у кожній державі створюється судова рада чи інший спеціалізований орган, незалежний від законодавчої та виконавчої влади, наділений широкими повноваженнями з усіх питань щодо статусу суддів, а також щодо організації, функціонування та репутації судових інституцій. До складу ради входять або винятково судді, або переважна більшість суддів, обраних іншими суддями. Судова рада має бути підзвітною стосовно своєї діяльності та рішень. Згідно з пунктами 19, 21, 22 Великої хартії суддів (Основоположні принципи) у кожній державі закон чи фундаментальна хартія суддів повинні визначати неналежну поведінку, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність та відкриття дисциплінарного провадження. Засоби для виправлення суддівських помилок слід передбачити відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави. Суддя не може нести будь-яку особисту відповідальність, пов`язану з уповноваженим здійсненням правосуддя, навіть у формі відшкодування державі, окрім випадків умисної неналежної поведінки. У Рекомендаціях CM/Rec (2010) 12, ухвалених Комітетом Міністрів Ради Європи 17.11.2010, зокрема в пунктах 4, 5, 10, 15, 16, 18, 22, вказано, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом. Це є основним принципом верховенства права. Судді повинні мати необмежену свободу щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів. Лише самі судді повинні приймати рішення в конкретних справах, спираючись на власну компетенцію, як це визначено законом. Судові рішення мають бути обґрунтовані та оголошені публічно. Однак судді не зобов`язані роз`яснювати, якими переконаннями вони керувалися при прийнятті таких рішень. Рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних процедур, закладених у законодавстві. Коментуючи рішення суддів, виконавча та законодавча влада мають уникати критики, яка може підірвати незалежність судової влади або довіру суспільства до неї. Їм також слід уникати дій, які можуть поставити під сумнів їхнє бажання виконувати рішення суддів, за винятком випадків, коли вони мають намір подати апеляцію. Принцип незалежності судової влади означає незалежність кожного судді при здійсненні ним функцій прийняття судових рішень. У процесі прийняття рішень судді мають бути незалежними та неупередженими, а також мати можливість діяти без будь-яких обмежень, впливу, тиску, погроз або прямого чи непрямого втручання будь-яких органів влади, зокрема внутрішніх органів судової влади. Ієрархічна організація судової влади не повинна підривати незалежність суддів. У висновку КРЄС від 23.11.2001 № 1 (2001) про стандарти незалежності судової влади та незмінюваності суддів, зокрема у пунктах 10, 11, 14, вказано, що незалежність судової влади є умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. Незалежність суддів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а для забезпечення верховенства права та в інтересах тих осіб, які прагнуть та очікують правосуддя. Судова влада є однією з трьох основних та рівноцінних опор у сучасній демократичній державі. Судова влада відіграє важливу роль та має важливі функції стосовно двох інших опор. Вона забезпечує відповідальність урядів та органів державного управління за свої дії, а відносно законодавчої влади судова влада бере участь у забезпеченні виконання належним чином прийнятих законів та, певною мірою, у визначенні їхньої відповідності положенням Конституції чи актам, прийнятим на вищому рівні (наприклад, праву Європейського Союзу). Для того, щоб судова влада могла виконувати зазначені функції, вона повинна бути незалежною від цих органів, тобто від неналежних зв`язків з ними та від впливу з їхнього боку. Таким чином, незалежність слугує гарантією неупередженості. Це обов`язково впливає майже на всі аспекти кар`єри судді: від його підготовки до призначення, підвищення на посаді та вжиття дисциплінарних заходів. Незалежність судової влади повинна гарантуватися національними стандартами на найвищому рівні. Відповідно держави повинні включати концептуальні положення щодо незалежності судової влади або до конституції, або до основоположних принципів, визнаних у країнах, в яких немає письмової конституції, але де повага до незалежності судової влади гарантується багатовіковою культурою та традицією. Також у пунктах 64-66 цього Висновку КРЄС зазначено, що основоположним є те, що суддя під час виконання своїх обов`язків не є чиїмось найманим працівником; він чи вона займають державну посаду. Таким чином, суддя служить лише закону і несе відповідальність лише перед законом. Аксіоматичним є й те, що при винесенні рішення по справі суддя не повинен діяти за наказом або інструкцією третіх сторін, які або представляють судову владу, або не відносяться до неї. Рекомендація № (94) 12, Принцип I (2) (a) (i) передбачають, що «рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза процедурами оскарження, передбаченими законом», а Принцип I (2) (a) (iv) визначає, що «за винятком рішень відносно амністії, помилування або аналогічних рішень уряд або адміністрація не повинні мати можливості приймати рішення, які ретроспективно анулюють судові рішення». Незалежність судів залежить не тільки від свободи від будь-якого неправомірного зовнішнього впливу, а й від свободи від неправомірного впливу, який може в деяких ситуаціях виходити з позиції інших суддів. «У суддів повинна бути необмежена свобода ухвалювати рішення щодо справ неупереджено, відповідно до своєї совісті й тлумачення фактів, а також відповідно до існуючого правопорядку» (Рекомендація № (94) 12, Принцип I (2) (d)). У Висновку КРЄС від 19.11.2002 № 3 (2002) про принципи та правила, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісності поведінки та неупередженості, а саме в пунктах 60, 64, 71, 77, вказано, що для того, щоб виправдати дисциплінарне провадження, порушення має бути серйозним та кричущим; тобто підставою для розслідування не може бути просте недотримання професійних стандартів. Для відкриття будь-якого дисциплінарного провадження повинні існувати чіткі підстави. Дисциплінарне провадження проти будь-якого судді повинно відбуватися лише в рамках незалежного органу (або «трибуналу»), який діє за процедурою, що повною мірою гарантує право захисту. Щодо дисциплінарної відповідальності КРЄС вважала, що: i) у кожній країні закон або основоположна хартія, які застосовуються до суддів, повинні визначати в якнайточнішому формулюванні ті порушення, які можуть призвести до застосування дисциплінарних санкцій, а також відповідних дисциплінарних процедур; ii) стосовно відкриття дисциплінарного провадження країни повинні передбачити створення спеціального органу або призначити осіб, які відповідатимуть за отримання скарг, отримання пояснень відповідного судді та на цих підставах прийматимуть рішення щодо наявності достатніх підстав для відкриття провадження проти судді; iii) будь-яке дисциплінарне провадження повинно розглядатися незалежним органом або трибуналом, що здійснює провадження, повністю гарантуючи право на захист; iv) якщо такий орган сам не є судом, то його члени повинні призначатися незалежним органом (із суттєвим представництвом суддів, обраних демократичним шляхом іншими суддями), про який ідеться в пункті 46 Висновку КРЄС № 1 (2001); v) дисциплінарний розгляд справи в кожній країні повинен передбачати можливість подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду; vi) санкції, що може застосовувати подібний орган у випадку неналежної поведінки, яка є доведеною, повинні визначатися якомога точніше в законі про статус суддів та застосовуватися за принципом пропорційності. У пункті 5 Висновку КРЄС від 24.10.2014 № 17 (2014) про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади також звернуто увагу на те, що незалежність судової влади є передумовою гарантування верховенства права та основоположною гарантією справедливого суду. У Висновку КРЄС від 16.10.2015 № 18 (2015) про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях, зокрема у пунктах 10, 11, зазначено, що судова влада повинна бути незалежною задля виконання своєї ролі по відношенню до інших гілок державної влади, суспільства в цілому та сторін судового процесу. Незалежність суддів не є прерогативою чи привілеєм та надається не для захисту власних інтересів судді, а для захисту верховенства права і всіх тих, хто прагне й очікує справедливості. Таким чином, незалежність є основоположною вимогою, яка дозволяє судовій владі охороняти демократію і права людини. Принцип розподілу влади сам по собі є гарантією судової незалежності, причому кожна з трьох гілок влади є відповідальною за забезпечення належного розподілу державної влади, ані цей принцип, ані судова незалежність не повинні стати перепоною для діалогу між органами державної влади. Більше того, є фундаментальна потреба у спілкуванні на підставі взаємоповаги між усіма гілками влади, що передбачає як необхідний розподіл, так і необхідну взаємозалежність між ними. Однак життєво важливою залишається вимога, щоб судова влада не мала неналежних зв`язків з іншими гілками влади і була позбавлена неправомірного впливу з їхнього боку. У пунктах 23, 37, 44 цього Висновку також вказано, що рішення законодавчої або виконавчої влади, які знищують основні гарантії суддівської незалежності, є неприйнятними, навіть якщо вони мають прихований характер. Наприклад, нова парламентська більшість і уряд не повинні ставити під сумнів призначення або термін повноважень суддів, які вже були призначені в належному порядку. Про скасування безперервного перебування судді на посаді може йтися тільки за наявності серйозного дисциплінарного порушення або порушення кримінального законодавства, які встановлені щодо цього судді шляхом належних судових процедур. Наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства вказують на те, що судді під час здійснення правосуддя є незалежними та приймають рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права. Рішення судів не підлягають перегляду в порядку, крім того, що передбачений процесуальним законодавством. Судді є незалежними від органів законодавчої та виконавчої влади. Звільнення суддів з посад повинно відбуватись на основі рекомендації суду або ради, що переважно складається із суддів та обирається. Аналіз наведених норм національного законодавства та міжнародних стандартів у сфері судочинства свідчить про те, що поняття функціонального імунітету судді охоплює конституційні гарантії їх незалежності як осіб, які є вільними у прийнятті ними безсторонніх судових рішень згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, на власний розсуд без будь-яких обмежень, впливів, спонук, примусів, вказівок, загроз або втручання, прямих або непрямих, з будь-якого боку і з будь-яких причин, імунітет від переслідування за дії відповідно до покладених на них функцій. Ураховуючи висновки ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine) та наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства, надаючи відповідь на питання, чи відповідало звільнення заявника з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів Конституційного Суду України, слід зауважити, що судді Конституційного Суду України не мали нести юридичну відповідальність за результати свого голосування за прийняті ними рішення в цьому суді. Разом з тим підставами для прийняття Верховною Радою України Постанови № 775-VII була саме участь в ухваленні рішень, що є втручанням у функціональний імунітет суддів Конституційного Суду України. 02.06.2016 Верховна Рада України внесла зміни, серед іншого, до статті 149 Конституції України, передбачивши, зокрема, що суддя Конституційного Суду України не може бути притягнутий до відповідальності за голосування у зв`язку з ухваленням цим судом рішень та наданням ним висновків, за винятком вчинення суддею злочину або дисциплінарного проступку. Новий Закон України «Про Конституційний Суд України» був прийнятий 13.07.2017. Частина третя статті 24 цього Закону відображає нову редакцію статті 149 Конституції України і передбачає, що суддю Конституційного Суду України не може бути притягнено до відповідальності за голосування у зв`язку з ухваленням Конституційним Судом України рішення чи наданням ним висновків, за винятком вчинення суддею злочину або дисциплінарного проступку. Отже, законодавець після описаних подій та виникнення спірних правовідносин, з урахуванням міжнародних стандартів щодо незалежності суддів та забезпечення їх функціонального імунітету, урегулював питання відповідальності за порушення присяги судді, вилучивши вказане поняття як підставу для звільнення судді з огляду на вимоги і практику міжнародних інституцій в питаннях доказовості такого порушення. Слід нагадати, що ЄСПЛ вже розглядав аспект «якості закону» стосовно законності застосованих до суддів в Україні покарань за «порушення присяги». У рішенні в справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine) Суд взяв до уваги міркування, що «…конкретизація поняття «порушення присяги» у зазначеній статті все ще залишає дисциплінарному органу широку свободу розсуду з цього питання…», «…опис правопорушення у законодавчому акті, який ґрунтується на переліку конкретних видів поведінки, але має на меті загальне та необмежене кількісно застосування, не забезпечує гарантії належного вирішення питання передбачуваності закону. Повинні бути визначені і вивчені інші фактори, що впливають на якість правового регулювання та належність юридичного захисту від свавілля…». У справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункти 98-100) Суд визнав, що існувала певна різниця між нормативно-правовою базою, застосовною до суддів Конституційного Суду України, та застосовною до суддів інших судів (у тому числі Верховного Суду, таких як заявник в рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine). Проте він дійшов висновку, що на момент подій нормативно-правова база щодо суддів Конституційного Суду України не забезпечувала значно кращої передбачуваності у порівнянні із застосовною до інших суддів щодо питання, яка поведінка судді могла вважатися «порушенням присяги» згідно з українським законодавством. Отже, Суд у справах «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine) і «Головін проти України» не вбачав внесення жодних законодавчих змін після ухвалення рішення у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), які могли б вважатися покращенням передбачуваності у питанні поведінки судді, яка становить «порушення присяги» згідно з українським законодавством. За висновком ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), Суд визнав, що ці законні підстави для втручання (порушення присяги) були дуже загальними і, якщо вони не обмежувалися іншими застосовними положеннями та практикою, як убачається, вони надавали широку свободу розсуду національним органам влади. Вважаємо, що, приймаючи спірну Постанову № 775-VII, Верховна Рада України визначила порушенням присяги суддями прийняття ними рішень з порушенням приписів статей 3, 19, 147-153 Конституції України, і цим перебрала на себе повноваження оцінювати рішення Конституційного Суду України, не будучи уповноваженим на це органом. Слід нагадати, що у згаданому вище рішенні у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine) Суд піддав критиці процедуру притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності парламентом на парламентському комітеті та пленарному засіданні, зазначивши, що пленарне засідання не було належним місцем для розгляду питань факту та права, оцінки доказів та юридичної кваліфікації фактів. ЄСПЛ поставив під сумнів належну роль політиків, які засідають у парламенті, та від яких не вимагається мати будь-який юридичний або судовий досвід у встановленні складних питань факту та права в такому випадку. Таким чином, вважаємо, що Верховна Рада України не є тим органом, який може оцінювати докази, встановлювати юридичну кваліфікацію фактів під час прийняття суддями рішень, не є судовим органом відповідної інстанції, який може переглядати судові рішення, та не має повноважень надавати оцінку рішенням Конституційного Суду України (немає повноважень судової гілки влади). Слід зауважити, що станом на час прийняття Постанови № 775-VII щодо ОСОБА_1 не було свідчень про вчинення ним дисциплінарного проступку та/або злочину. Не було й вироку за статтею 375 Кримінального кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), яка визначала, що постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови - карається обмеженням волі на строк до п`яти років або позбавленням волі на строк від двох до п`яти років. Ті самі дії, що спричинили тяжкі наслідки або вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, - караються позбавленням волі на строк від п`яти до восьми років. Ураховуючи висновки ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine)та наведені міжнародні стандарти у сфері судочинства вважаємо, що судді під час здійснення правосуддя є незалежними та приймають рішення згідно з власною оцінкою фактів і знанням права, що забезпечує їх функціональний імунітет. Рішення судів не підлягають перегляду в порядку, крім того, що передбачений процесуальним законодавством. Судді Конституційного Суду України не мають бути піддані юридичній відповідальності за результати свого голосування за прийняті ними рішення в цьому суді. Судді є незалежними від органів законодавчої та виконавчої влади. Щодо процедури голосування суддями Конституційного Суду України слід зазначити, що параграфом 53 Регламенту Конституційного Суду України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що рішення у справі приймається, висновок дається Конституційним Судом України на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України за участю суддів Конституційного Суду України, які брали участь у розгляді справи. Так, на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України судді Конституційного Суду України вільно викладають свою думку з питань, що обговорюються, вносять пропозиції, поправки до проекту рішення, висновку у справі. На голосування в цілому ставиться проект рішення, висновок у справі, підготовлений з урахуванням пропозицій та поправок, які одержали найбільшу кількість голосів суддів. Голосування проводиться поіменно шляхом опитування суддів Конституційного Суду України. Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від голосування. Рішення, висновок Конституційного Суду України підписують не пізніше семи днів від дня прийняття рішення, надання висновку у справі судді Конституційного Суду України, які голосували «за» і «проти» прийняття рішення, надання висновку. Підписання суддею Конституційного Суду України прийнятого рішення, наданого висновку Конституційним Судом України за його участю є обов`язковим. Закрита частина пленарного засідання Конституційного Суду України стенографується і протоколюється. Протокол і стенограма закритої частини пленарного засідання Конституційного Суду України не розголошуються і зберігаються окремо від матеріалів справи. У протоколі закритої частини пленарного засідання Конституційного Суду України фіксуються лише питання, які ставилися на голосування, та результати голосування. Виступи суддів Конституційного Суду України на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України не протоколюються, не фіксуються технічними засобами і не можуть бути розголошені суддями Конституційного Суду України. Отже, особиста позиція кожного судді зі складу колегії суддів з приводу ухваленого рішення є таємною, не підлягає оприлюдненню та захищена законом. За змістом наведених норм Регламенту Конституційного Суду України слідує висновок, що суддя зобов`язаний брати участь у голосуванні і він не має права утримуватися від цього. Підписання суддею Конституційного Суду України прийнятого рішення за його участю є також обов`язковим. Незалежно від того, як суддя проголосував «за» чи «проти», судове рішення буде ухваленим, якщо за нього проголосувала необхідна кількість голосів, передбачених законом. Водночас викладення окремої думки є правом судді, а не його обов`язком, навіть якщо суддя не згоден із судовим рішенням. Таке право передбачене статтею 64 Закону України «Про Конституційний Суд України» та параграфом 56 Регламенту Конституційного Суду України. Отже, погоджуємось з висновком суду першої інстанції про те, що суддя, який брав участь у складі колегії суддів під час ухвалення судового рішення, не може бути притягнутий до відповідальностіза прийняте ним судове рішення. Беручи до уваги висновки ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), погоджуємось із висновком суду першої інстанції, що Верховна Рада України на порушення норм національного законодавства України, а також всупереч практиці ЄСПЛ, встановлюючи обставини факту порушення суддею присяги шляхом оцінки рішень Конституційного Суду України, в ухваленні яких брав участь позивач, вийшла за межі наданих їй повноважень та допустила втручання у функціональний імунітет судді Конституційного Суду України при здійсненні правосуддя, що відповідно є порушенням основоположних принципів незалежності суду та поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, згідно з яким органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6 Конституції України). Ураховуючи викладене, погоджуємось з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про визнання незаконною та скасування Постанови № 775-VIIв частині припинення повноважень ОСОБА_1 і звільнення його з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги. На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду більшістю голосів дійшла помилкового висновку щодо скасування рішення суду першої інстанції та наявності підстав для відмови в задоволенні позову. З огляду на викладене вважаємо, що апеляційну скаргу Верховної Ради України слід було залишити без задоволення, а постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29.11.2023 - без змін. Судді Н. В. Шевцова Ю. Л. Власов І. В. Желєзний О. В. Ступак Джерело: ЄДРСР 118465125

Цим рішенням випадкові люди винесли вирок самим собі, надаючи оцінку законності рішення Конституційного суду України та визнаючи законним звільнення судді, який не виклав окрему думку законним, фактично всі їх рішення від яких вони постійно відступають є такими самими. От до чого докотилась країна після судової реформи. Суд зазначив: Доводи Верховної Ради України в апеляційній скарзі стосуються порушення позивачем присяги, що мало місце і виразилось у прийнятті ним у складі Конституційного Суду України Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010. 6.47. Приймаючи зазначене вище Рішення, Конституційний Суд України [як це зазначено в пункті 6 мотивувальної частини Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010] виходив з того, що визнання неконституційним Закону України від 08.12.2004 № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222-IV. Це [за висновком Конституційного Суду] «…забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України». 6.48. Разом з тим згідно зі статтею 160 Конституції України вона набуває чинності з дня її прийняття, а відповідно до пункту 1 частини першої статті 85 Конституції України внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції, належить до повноважень Верховної Ради України. Тобто саме Конституцією України визначено порядок її дії та внесення змін до неї. На виключні конституційні повноваження Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади щодо вирішення питань про внесення змін до Конституції України вказав і Конституційний Суд України в Рішенні від 09.06.1998 № 8-рп/98 (справа щодо внесення змін до Конституції України). 6.53. Як підсумок, очевидним є те, що, ухвалюючи Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, Конституційний Суд України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді ОСОБА_1.) перевищив свої конституційні повноваження і виконав непритаманну йому функцію - замість охороняти Конституцію України вдався до її ревізії, перебравши на себе функції законодавця - Верховної Ради України, що не відповідає конституційному ладу.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 квітня 2024 року м. Київ Справа № 800/119/14 Провадження № 11-207заі23 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Шевцової Н. В., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Пількова К. М., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А. розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Верховної Ради України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29.11.2023 (судді Білоус О. В., Блажівська Н. Є., Желтобрюх І. Л., Олендер І. Я., Яковенко М. М.) в адміністративній справі № 800/119/14 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді, зобов`язання Верховної Ради України утриматися від вчинення певних дій, УСТАНОВИЛА: 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У лютому 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до Верховної Ради України, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив визнати незаконною Постанову Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі - Постанова № 775-VII) у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1. за порушення присяги, а також зобов`язати Верховну Раду України утримуватися від дій щодо призначення іншого судді Конституційного Суду України до вирішення питання по суті. 1.2. Позовні вимоги мотивовані тим, що Постанова № 775-VII прийнята за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням визначеної Конституцією України процедури. 1.3. Зокрема, позивач зазначає, що оскаржувана Постанова № 775-VII прийнята за скороченою процедурою без обговорення; при розгляді Верховною Радою України питання про звільнення позивача з посади порушено також строки надання народним депутатам України матеріалів щодо суддів, які повинні бути надані народним депутатам України не пізніше, як за три дні до розгляду Верховною Радою України відповідного питання. 1.4. Також позивач наголошує, що відповідно до процедури звільнення суддів Конституційного Суду України з підстав порушення присяги судді необхідним є висновок постійної комісії з питань регламенту та етики Конституційного Суду України. Однак ні вказаною комісією, ні самим Конституційним Судом України питання стосовно порушення позивачем присяги не розглядалось, що свідчить, на думку позивача, про порушення процедури розгляду питання звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги. 1.5. Крім того, позивач зауважує, що на суддів Конституційного Суду України поширюються, зокрема, гарантії незалежності та недоторканності, що забезпечується особливим порядком їх призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення тощо. При цьому дотримання особливого порядку звільнення судді Конституційного Суду України гарантує незалежність судді та унеможливлює свавільне позбавлення його повноважень. 1.6. На думку позивача, дострокове припинення повноважень судді Конституційного Суду України та звільнення його з посади за порушення присяги судді без доведення фактів такого порушення у судовому порядку є порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а саме принципів незалежного та безстороннього суду і юридичної визначеності. 1.7. Разом з тим позивач зауважує, що Верховна Рада України мала лише висловити реакцію на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді, які мали б бути доведені у передбаченому законом порядку, а не встановлювати їх самостійно, чим перебрала на себе повноваження судової гілки влади, а отже, порушила вимоги статті 6, частини другої статті 19 Конституції України. 1.8. Тому позивач вважає, що Постанову № 775-VII слід визнати незаконною в частині припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги. 2. Фактичні обставини справи та короткий зміст рішення суду першої інстанції 2.1. Постановою Верховної Ради України від 04.08.2006 № 83-V ОСОБА_1 призначено суддею Конституційного Суду України. Відповідно до статті 17 Закону України «Про Конституційний Суд України» ОСОБА_1 прийняв присягу судді Конституційного Суду України. 2.2. Постановою № 775-VII достроково припинені повноваження та звільнено ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України у зв`язку з порушенням присяги судді. 2.3. Як зазначено в Постанові № 775-VII, підставою для прийняття такого рішення слугувало те, що Конституційний Суд України, приймаючи Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України від 08.12.2004 № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України», у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Верховної Ради України, змінив Конституцію України. Цим Рішенням Конституційний Суд Українипорушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влад. 2.4. Далі, згідно з Постановою № 775-VII, Рішенням від 25.01.2012 № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) в системному зв`язку з окремими положеннями Конституції України Конституційний Суд України дозволив Кабінету Міністрів України «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, притому що раніше Конституційний Суд Україниприймав з цього питання прямо протилежні рішення. Тим самим судді Конституційного Суду Українифактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, які передбачені статтями 46 та 48 Конституції України. 2.5. У Постанові № 775-VII також зазначено, що Рішенням від 29.05.2013 № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» Конституційний Суд України фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року). Відповідно до постанови цим рішенням судді Конституційного Суду України порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України. 2.6. Посилаючись на наведені обставини та констатуючи, що судді Конституційного Суду України, які приймали зазначені вище рішення, в тому числі ОСОБА_1 , порушили приписи статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді Конституційного Суду України, Верховна Рада України постановила: відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України достроково припинити повноваження та звільнити з посад суддів Конституційного Суду Україниу зв`язку з порушенням ними присяги судді, зокрема суддю Конституційного Суду України ОСОБА_1. 2.7. Не погоджуючись із Постановою № 775-VII, позивач звернувся з позовом до Вищого адміністративного суду України за захистом порушених, на його думку, його прав та інтересів. 2.8. Постановою Вищого адміністративного суду України від 18.06.2014 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: визнано незаконною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 2.9. Верховний Суд України постановою від 02.12.2014 постанову Вищого адміністративного суду України від 18.06.2014 в частині визнання незаконною Постанови № 775-VII щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді скасував та прийняв у цій частині нове рішення, яким відмовив ОСОБА_1 у задоволенні зазначених позовних вимог. 2.10. 12.01.2023 Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) постановив рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви № 27276/15 і № 33692/15), яке набуло статусу остаточного 12.04.2023. 2.11. Так, констатуючи порушення пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції, ЄСПЛ зазначив, що вимагало детальної відповіді питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів, у тому числі функціональному імунітету суддів Конституційного Суду України, яке обмежувало обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати голосування в якості членів Конституційного Суду України. Це питання не могло бути проігнороване за замовченням і вимагало детального вивчення, щоб судовий розгляд міг вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У зв`язку з цим Суд нагадує свої висновки за статтею 8 Конвенції, що національні суди за обставин справ, які вони розглядали, і з огляду на важливість гарантії терміну перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії, мали навести дуже докладне і чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», як стверджувалося, вчиненого суддею Конституційного Суду України(див. пункти з 95 до 108). Оскільки цього зроблено не було, рішення про звільнення заявників не могли вважатися достатньо обґрунтованими. 2.12. У травні 2023 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд постанови Верховного Суду України від 02.12.2014 на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 КАС, а саме встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. 2.13. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2023 заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду України від 02.12.2014 в адміністративній справі № 800/119/14 (№21-302а14) задоволено частково. Постанову Верховного Суду України від 02.12.2014 та постанову Вищого адміністративного суду України від 18.06.2014 скасовано, а справу передано на новий розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. 2.14. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 29.11.2023 позов ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною Постанови № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 , зобов`язання Верховної Ради України утримуватися від вчинення певних дій задовольнив частково. Визнав протиправною та нечинною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді. У решті позовних вимог відмовив. 2.15. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при прийнятті Постанови № 775-VII відповідач не дотримав міжнародні стандарти у сфері судочинства щодо незалежності судді при здійсненні судочинства, зокрема щодо звільнення судді на основі рекомендації суду або органу, що переважно складається із суддів та/або обирається суддями. Як на джерела таких стандартів Касаційний адміністративний суд послався на пункти 2, 4, 26 (b), 30 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983), пункти 18, 20 Основних принципів незалежності судових органів (схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 та від 13.12.1985), пункт b розділу 2 Рекомендацій № (94)12 «Незалежність, дієвість та роль суддів» Комітету Міністрів Ради Європи від 13.10.1994; статті 1, 2 Загальної (Універсальної) хартії суддів, ухваленої Центральною Радою Міжнародної Асоціації Суддів 17.11.1999 (Тайпеї, Тайвань); пункти 2-4, 6, 10, 13, 19, 21, 22 Великої хартії суддів (Основоположні принципи), схваленої Консультативною радою європейських судів (КРЕС) 17.11.2010; висновки КРЕС від 23.11.2001 № 1 (2001) (пункти 10, 11, 14, 64-66), від 19.11.2002 № 3 (2002) (пункти 60, 64, 71, 77), від 24.10.2014 № 17 (2014) (пункт 5), від 16.10.2015 № 18 (2015) (пункти 10, 11, 23, 37, 44). 2.16. Відповідно до висновків суду першої інстанції Верховна Рада України як орган законодавчої влади задля дотримання міжнародних стандартів у сфері правосуддя мала усунути прогалину в законодавстві, визначити компетентний орган, який би був наділений повноваженнями проводити перевірку та встановлювати факт порушення присяги суддею Конституційного Суду України. На той час [йдеться про час прийняття Постанови № 775-VII] такою процедурою могла бути процедура, передбачена Регламентом Конституційного Суду України, а відповідним органом - склад Конституційного Суду України. Разом з тим оскаржувана Постанова була прийнята з метою замінити законодавчим органом суддів Конституційного Суду Українита сформувати інший склад суддів Конституційного Суду України. Суд першої інстанції зазначив, що Конституція України не наділяє народних депутатів України повноваженнями встановлювати факт порушення суддею Конституційного Суду Україниприсяги судді, оскільки їх повноваження чітко встановлені статтею 85 Конституції України. Передумовою для звільнення судді Конституційного Суду Україниза порушення присяги судді має бути ретельна перевірка факту порушення присяги суддею, а в разі підтвердження такого факту Верховна Рада України більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу могла прийняти відповідне рішення з дотриманням процедури, передбаченої Законом України «Про Регламент Верховної Ради України». Суд першої інстанції дійшов висновку, що Верховна Рада України порушила статтю 50 Регламенту Верховної Ради України, розглянувши питання про звільнення суддів Конституційного Суду Українина пленарному засіданні за скороченою процедурою, оскільки звільнення суддів Конституційного Суду Українирегламентовано безпосередньо Конституцією та законами України. 2.17. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду також зазначив, що частиною третьою статті 28 Закону України від 16.10.1996 № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; надалі - так само; далі - Закон України «Про Конституційний Суд України») передбачалося, що судді Конституційного Суду України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційному Суді України та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційного Суду України. З огляду на це суд виснував, що вказана в Постанові № 775-VII підстава для звільнення суддів Конституційного Суду України, зокрема й позивача, з посади - участь у прийнятті трьох рішень цього суду - апріорі не може бути порушенням присяги, оскільки це фактично розцінюється як «втручання у незалежність прийняття суддею рішень». Інших неправомірних дій ОСОБА_1 під час прийняття рішення про його звільнення Верховна Рада України в оскаржуваній Постанові не навела і не розглядала. 2.18. У підсумку суд першої інстанції дійшов висновку, що Верховна Рада України достроково припинила повноваження та звільнила ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України без додержання процедури, установленої чинним законодавством України, за відсутності встановленого уповноваженим органом факту порушення ним присяги судді, про що у своєму рішенні вказав і ЄСПЛ. 2.19. Щодо позовних вимог про зобов`язання Верховної Ради України утримуватися від дій щодо призначення іншого судді Конституційного Суду України до вирішення справи по суті Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що ця вимога є необґрунтованою, оскільки задоволення основної вимоги унеможливлює обрання іншого судді Конституційного Суду України. 3. Короткий зміст апеляційної скарги 3.1. Верховна Рада України подала апеляційну скаргу на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29.11.2023, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання протиправною та нечинною Постанови Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді та ухвалити нове рішення у зазначеній частині, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити. 3.2. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, відповідач зазначає, що застосований до позивача захід дисциплінарної відповідальності був спрямований передусім на забезпечення верховенства права та дотримання фундаментальних конституційних принципів, адже Рішенням від 30.09.2010 № 20-рп/2010, в ухваленні якого брав участь позивач, був порушений засадничий конституційний принцип народовладдя, змінений конституційний лад, порушений конституційний принцип розподілу влади. Верховна Рада України, яка наділена повноваженнями щодо призначення та звільнення суддів Конституційного Суду України за визначеною законом квотою, у разі встановлення факту порушення призначеним нею суддею Конституційного Суду України присяги мала право на цій підставі звільнити суддю з посади. У Постанові № 775-VII відповідач визначив обсяг і зміст юридичного факту, що не дозволяє ОСОБА_1 перебувати на посаді судді Конституційного Суду України, та юридичні наслідки дії цього факту, встановив суб`єкта відповідальності, обґрунтував, оцінив і обрав захід відповідальності у вигляді позбавлення позивача статусу судді Конституційного Суду України. Застосовуючи до позивача такий захід відповідальності, Верховна Рада України аргументувала свій вибір, визначила передумови, які змусили вдатися до застосування такого заходу, зваживши на конкретні історичні обставини, в яких опинилася країна та парламент. При цьому Верховна Рада України як виразник волі українського народу мала на меті відновлення легітимності конституційного правопорядку в Україні, конкретизувала протиправність дій ОСОБА_1 як одного із суддів Конституційного Суду України, які ухвалили Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, а саме порушення обов`язків, визначених присягою, під час прийняття зазначеного Рішення. 3.3. Відповідач також наголошує, що зі змісту присяги судді Конституційного Суду України, сфери та мети його діяльності можна визначити, що особа, яка склала присягу судді Конституційного Суду України і мала повноваження офіційно тлумачити у складі цього суду, зокрема, і текст цієї присяги, не могла не розуміти, що як порушення присяги буде трактуватися вчинення нею дій у царині охорони Конституції України, які за зовнішнім об`єктивним виразом, суттю, змістом наслідків тотожні тим, що зазначені в оскаржуваній Постанові відповідача. Склавши присягу, суддя Конституційного Суду України не міг не усвідомлювати, що за відступлення від присяги настане відповідальність, яка передбачена пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України. 3.4. Відповідач в апеляційній скарзі доводить, що в Постанові № 775-VII йдеться не про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України за результати голосування або висловлювання у цьому суді. Порушення ОСОБА_1 присяги судді Конституційного Суду України полягало не в тому, як він голосував, а в тому, як саме він чинив у статусі судді Конституційного Суду України: в тому, що він як суддя Конституційного Суду України не діяв у межах визначених присягою обов`язків, а також завдань, цілей і процедури, визначених Конституцією України. 3.5. Не погоджуючись із висновком суду першої інстанції, що Постанова № 775-VII прийнята з порушенням встановленої законодавством процедури, відповідач зазначає, що ані Конституція України, ані Закон України «Про Конституційний Суд України» не наділяли Конституційний Суд України компетенцією щодо врегулювання процедури звільнення судді Конституційного Суду України органом, що його призначив. Вказаний Закон окреслював і коло питань, які могли бути предметом регулювання регламентів, що приймаються Конституційним Судом України, зокрема лише питання організації його внутрішньої роботи. Тож Регламент Конституційного Суду України не міг впливати на зміст і обсяг конституційних повноважень Верховної Ради України як одного із суб`єктів призначення суддів Конституційного Суду України, зокрема і на звуження повноважень, визначених частиною п`ятою статті 126 Конституції України. У зв`язку із цим, як стверджує відповідач, Верховна Рада України як орган, який призначив суддю Конституційного Суду України на посаду, міг реалізовувати своє повноваження щодо звільнення судді за порушення присяги незалежно від того, чи приймав таке рішення сам Конституційний Суд України та/чи надавав він із цього питання якісь висновки. 3.6. Згідно з позицією відповідача суд першої інстанції дійшов помилкового висновку і щодо недотримання Верховною Радою України під час обговорення питання про звільнення позивача та прийняття Постанови № 775-VII процедури, встановленої Регламентом Верховної Ради України. В апеляційній скарзі зазначено, що обговорення проєкту постанови за скороченою процедурою є повноцінною парламентською процедурою поряд із процедурою повного обговорення питань, що випливає зі змісту статей 30, 31 глави 5 Регламенту Верховної Ради України; не передбачає процедура звільнення судді Конституційного Суду України, призначеного Верховною Радою України, і обов`язкового розгляду питання у відповідному комітеті Ради. Оскаржувану постанову парламент прийняв з дотриманням процедури, передбаченої для розгляду законопроєктів у першому читанні з прийняттям їх у цілому. 4. Рух апеляційної скарги 4.1. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Верховної Ради України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 800/119/14 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання незаконною Постанови № 775-VII у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді, зобов`язання Верховної Ради України утриматися від вчинення певних дій. Витребувано з Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду матеріали справи № 800/119/14. 4.2. 25.01.2024 до Великої Палати Верховного Суду надійшли матеріали справи № 800/119/14 згідно із супровідним листом Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24.01.2024 № 800/119/14/3412/24. 4.3. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 22.02.2024 призначено справу № 800/119/14 до розгляду в порядку письмового провадження згідно із частиною третьою статті 311 КАС, оскільки характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають участі сторін. 5. Позиція позивача щодо апеляційної скарги відповідача 5.1.У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача наголошує на тому, що судді Конституційного Суду України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційному Суді України. 5.2. Акцентує увагу представник позивача і на тому, що Конституція України не наділяє парламент повноваженнями встановлювати факт порушення суддею присяги судді Конституційного Суду України, тому передумовою для звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги судді має бути ретельна перевірка факту порушення присяги суддею, та в разі підтвердження такого факту Верховна Рада України більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу могла прийняти відповідне рішення з дотриманням процедури, передбаченої Законом України «Про Регламент Верховної Ради України». Суд же не повинен за власною ініціативою досліджувати та встановлювати обставини порушення присяги позивачем. 5.3. Окрім того, представник позивача зазначає, що Верховна Рада України, приймаючи Постанову № 775-VII, вирішила питання про притягнення суддів Конституційного Суду України, в тому числі позивача, до відповідальності і без дотримання конституційного принципу індивідуальної відповідальності. 5.4. Також представник позивача зауважив, що в цій справі не визначалось і питання строків притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, що становить серйозну загрозу принципу юридичної визначеності. 5.5. За таких обставин представник позивача вважає, що апеляційна скарга Верховної Ради України за своїм змістом є необґрунтованою та суперечить висновкам ЄСПЛ, наведеним у рішенні у справі «Овчаренко та Колос проти України». У зв`язку із чим останній просить залишити апеляційну скаргу Верховної Ради України без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 800/119/14 - без змін. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Як зазначено вище, Постановою № 775-VII достроково припинено повноваження та звільнено ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - так само). 6.2. У Постанові № 775-VII Верховна Рада України зазначила, що судді Конституційного Суду України, зокрема позивач, ухвалюючи рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, від 29.05.2013 № 2-рп/2013, від 25.01.2012 № 3-рп/2012, порушили норми статей 3, 19, 147-153 Конституції України, що є незабезпеченням верховенства Конституції України, порушенням обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина та протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України, чесному і сумлінному виконанню обов`язків судді Конституційного Суду України. 6.3. Отже, підставою звільнення ОСОБА_1 стало порушення ним присяги судді, що мало місце і виразилось у прийнятті ним разом з іншими суддями Конституційного Суду України рішень від 30.09.2010 № 20-рп/2010, від 29.05.2013 № 2-рп/2013, від 25.01.2012 № 3-рп/2012. Доводи Верховної Ради України в апеляційній скарзі стосуються порушення позивачем присяги, що мало місце і виразилось у прийнятті ним у складі Конституційного Суду України Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010. 6.4. Зважаючи на констатоване ЄСПЛ у справі «Овчаренко та Колос проти України» порушення пункту 1 статті 6 Конвенції внаслідок того, що рішення Верховного Суду не було достатньо обґрунтоване і не містило детальної відповіді на питання, чи відповідало звільнення заявників з посади конституційним гарантіям незалежності суддів» (пункт 126 рішення ЄСПЛ), здійснюючи апеляційний перегляд справи, Велика Палата Верховного Суду враховує, що Венеціанська комісія неодноразово звертала увагу на те, що «порушення присяги судді є занадто нечітким поняттям, щоб бути стандартом для звільнення суддів з посад» (пункт 51 Спільного висновку № 801/2015 Венеціанської комісії й Директорату з прав людини (ДПЛ) Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи щодо Закону «Про судоустрій і статус суддів» і внесення змін до Закону «Про Вищу раду юстиції України», прийнятого 20-21 березня 2015 року), а також критику ЄСПЛ і Венеціанської комісії парламентського етапу процедури звільнення з посади за порушення присяги, який «сприяв політизації процедури й посиленню невідповідності процедури принципу поділу влади» (пункт 118 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» та пункт 52 згаданого Спільного висновку Венеціанської комісії і ДПЛ). 6.5. Отже, далі Велика Палата Верховного Суду детально зосереджується на аналізі, який дозволить установити, чи відповідало звільнення позивача з посади конституційним гарантіям незалежності суддів та чи була кваліфікація дій позивача, за якою його було звільнено з посади судді Конституційного Суду України, достатньо передбачуваною, щоб таке звільнення вважалось юридично обґрунтованим, а не політичним, попри те що воно здійснене парламентом. 6.6. Констатуючи порушення статті 8 Конвенції, ЄСПЛ в рішенні від 12.01.2023 зазначив про встановлення статтею 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» функціонального імунітету для суддів Конституційного Суду України. Відповідно до висновку ЄСПЛ, враховуючи факт звільнення ОСОБА_1 за результати голосування за Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, питання, чи могло це положення закону тлумачитися як таке, що обмежувало обсяг відповідальності суддів за порушення присяги, мало вирішальне значення та вимагало детального аналізу. 6.7. Так, відповідно до частини третьої статті 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» судді Конституційного Суду України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційному Суді України та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом України. 6.8. Ці правові положення відповідають принципу суддівської недоторканності (стаття 28 власне і має заголовок «Недоторканність особи судді Конституційного Суду України») якодного з важливих елементів статусу судді і найважливішої гарантії його професійної діяльності, що забезпечує основи системи стримувань і противаг, а також важливої гарантії реалізації принципу верховенства права. 6.9. Статтею 149 Конституції України у свою чергу також визначено, що на суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції. 6.10. Згідно із частиною першою статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (частина друга цієї статті). 6.11. Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) розтлумачив зміст правової конструкції «незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України». 6.12. У резолютивній частині Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 19-рп/2004 у зазначеній справі вказано: «Незалежність суддів є невід`ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням. Недоторканність суддів - один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Відповідно до положення частини першої статті 126 Конституції України зміст недоторканності суддів як умови виконання ними професійних обов`язків не обмежується визначеною у частині третій цієї статті гарантією, згідно з якою суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Додаткові гарантії незалежності і недоторканності суддів, крім уже передбачених Конституцією України, можуть встановлюватися також законами… Не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів в разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів. Положення частини другої статті 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв`язку із здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов`язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо» (пункти 1.1-1.3, 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 19-рп/2004). 6.13. Наведені конституційні та законодавчі норми (в поєднанні з їх тлумаченням) закріплюють одну з основоположних гарантій суддівської незалежності - функціональний імунітет (імунітет, пов'язанийізвиконанням посадових обов'язків) судді Конституційного Cуду України, коли останній не несеюридичної відповідальності за результати свого голосування при прийнятті цим судом рішення. 6.14. Разом з тим інститут функціонального імунітету судді не є однорідним, складається із двох груп норм, що мають самостійне значення і ціль їх встановлення. Перша група - це норми, що дійсно забезпечують підвищений правовий захист судді, тоді як друга група - це норми, які визначають принцип невідворотності відповідальності судді за порушення посадових обов`язків. 6.15. Тобто функціональний імунітет, закріплюючи недоторканність судді, не звільняє тим самим його від відповідальності з підстав та у випадках, передбачених законом. 6.16. Гарантуючи судді Конституційного Суду України функціональний імунітет, законодавець з метою недопустимості безкарності судді в разі вчинення ним при виконанні службових обов`язків проступку, який виходить за межі обов`язкової поведінки судді, визначив водночас і спеціальні підстави та особливий порядок (ускладнені і відмінні від загальноприйнятих) притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. 6.17. Так, відповідно до статті 126 Конституції України суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі, зокрема, порушення суддею присяги. 6.18. Відповідні положення встановлені і статтею 23 Закону України «Про Конституційний Суд України», за змістом якої суддя Конституційного Суду України звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі, зокрема, порушення суддею присяги. 6.19. Чинне на момент прийняття Постанови № 775-VII законодавство, яке регламентувало правовий статус судді Конституційного Суду України, не надавало сутнісних ознак порушень, які слід було кваліфікувати як порушення присяги судді. Водночас відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про Конституційний Суд України» статус судді Конституційного Суду України визначається Конституцією України, цим Законом та законами України про статус суддів. 6.20. Законом, яким, окрім іншого, регулювалися й питання, що стосувалися статусу суддів (зокрема, підстави та порядок звільнення суддів, притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності), був Закон України від 15.01.1998 № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції», статтею 32 якого визначався зміст порушення суддею присяги. Зокрема, порушенням суддею присяги є: а) вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; б) недотримання суддею вимог та обмежень, встановлених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції»; в) умисне затягування суддею строків розгляду справи понад терміни, встановлені законом; г) порушення морально-етичних принципів поведінки судді (Закон України «Про Вищу раду юстиції» втратив чинність з 05.01.2017 на підставі Закону України від 21.12.2016 № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя»). 6.21. У Рішенні від 11.03.2011 № 2-рп/2011 у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про Вищу раду юстиції» (справа № 1-4/2011) загострено увагу на тому, що дотримання присяги є обов`язком судді. Вказавши, що цей обов`язок кореспондується з пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, Конституційний Суд України підкреслив його конституційний правовий характер і визначив присягу як одностороннє, індивідуальне, публічно-правове, конституційне зобов`язання судді, порушення якого зумовлює застосування підстави звільнення, передбаченої пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України. 6.22. Зміст присяги судді Конституційного Суду України визначався статтею 17 Закону України «Про Конституційний Суд України». 6.23. Так, суддя Конституційного Суду України при вступі на посаду складав присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов`язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина». 6.24. За правилами статті 17 Закону України «Про Конституційний Суд України» суддя Конституційного Суду України вступає на посаду з дня складення ним присяги. Складає присягу суддя Конституційного Суду України на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем`єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження. 6.25. Незважаючи на те, що присяга судді Конституційного Суду України є текстуально відмінною від присяги, яка складається при вступі на посаду судді загальної юрисдикції, її сутність як одностороннього, індивідуального, публічно-правового, конституційного зобов`язання залишається незмінною. 6.26. Окрім того, ознаки порушення присяги суддею, викладені в частині другій статті 32 Закону України від 15.01.1998 № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції», сформульовані у такій спосіб, що вони можуть бути застосовані і до суддів Конституційного Суду України. 6.27. За таких обставин офіційне урочисте зобов`язання (присяга), яке давав суддя Конституційного Суду України з нагоди отримання ним особливо відповідальної компетенції, покладало на нього обов`язок неухильно дотримуватися зазначеного зобов`язання, наслідком порушення якого могло бути звільнення судді з посади за порушення ним присяги органом, який його призначив. 6.28. Більше того, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що саме задля убезпечення дотримання суддею даної ним присяги суддя і наділяється функціональним імунітетом. 6.29. Функціональний імунітет судді, у тому числі й судді Конституційного Суду України, є не самоціллю, а правовим засобом забезпечення незалежності судді при виконанні ним посадових обов`язків відповідно до складеної присяги. Між функціональним імунітетом судді Конституційного Суду України та присягою, яку складає суддя цього суду, існує взаємообумовлений зв`язок: функціональний імунітет забезпечує судді Конституційного Суду можливість виконання присяги; присяга ж, у свою чергу, визначає межі функціонального імунітету. 6.30. Лише забезпечення суддею Конституційного Суду України дотримання верховенства Конституції України, обов`язок щодо якого є складовою даної ним присяги, надає йому таку гарантію його професійної діяльності, як суддівський імунітет. 6.31. Порушення суддею Конституційного Суду України присяги, у свою чергу, не може гарантувати йому додержання функціонального імунітету. 6.32. На користь такого висновку про призначення та межі функціонального імунітету судді свідчать і міжнародні стандарти щодо незалежності суддів. 6.33. Так, у рішеннях Великої Палати Суду Європейського Союзу від 24.06.2019 у справі № С-619/18 та від 05.11.2019 у справі № С-192/18 за позовами Європейської комісії проти Республіки Польщі зазначено, що вимога про незалежність судів має два аспекти. Перший аспект, який є зовнішнім за своєю суттю, вимагає, щоб відповідний суд виконував свої функції повністю автономно, без будь-яких ієрархічних обмежень або підпорядкування будь-якому іншому органу і не приймаючи розпоряджень чи вказівок з будь-якого джерела, захищаючись таким чином від зовнішнього втручання або тиску, які можуть вплинути на їх рішення. Другий аспект, який є внутрішнім за своєю суттю, пов`язаний з неупередженістю і має на меті забезпечити дотримання дистанції від сторін у справі та їх відповідних інтересів щодо предмета цього провадження. Цей аспект вимагає об`єктивності та відсутності будь-якого інтересу до результатів провадження, окрім суворого застосування верховенства права. 6.34. У Висновку КРЄС № 1(2001) від 23.11.2001 (про стандарти незалежності судової влади та незмінюваність суддів) зазначено, що незалежність судової влади є умовою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. Незалежність суддів є прерогативою чи привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а для забезпечення верховенства права та в інтересах тих осіб, які прагнуть та очікують правосуддя (пункт 10 Висновку). 6.35. У Висновку КРЄС № 18(2015) від 16.10.2015 (про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях), зокрема у пункті 10 зазначено, що судова влада повинна бути незалежною задля виконання своєї ролі по відношенню до інших гілок державної влади, суспільства в цілому та сторін судового процесу. Незалежність суддів не є прерогативою чи привілеєм та надається не для захисту власних інтересів судді, а для захисту верховенства права і всіх тих, хто прагне й очікує справедливості. Таким чином, незалежність є основоположною вимогою, яка дозволяє судовій владі охороняти демократію і права людини. 6.36. У пункті 72 Термінового спільного висновку Венеційської комісії і Генерального директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи від 11.12.2020 (щодо законодавчої ситуації навколо антикорупційних механізмів після прийняття рішення Конституційного Суду України № 13-Р/2020) Венеційська комісія наголошує, що боротьба з корупцією є одним із найважливіших елементів правової держави, так само як і повага до Конституції та конституційного правосуддя. Вони йдуть пліч-о-пліч. Парламент і виконавча влада повинні поважати роль Конституційного Суду як стража Конституції та виконувати його рішення. Своєю чергою, Конституційний Суд, як і будь-яка інша державна установа та суд, з одного боку, заслуговує на інституційну повагу, але, з іншого боку, повинен дотримуватися власних процедур і заради забезпечення конституційної стабільності та правової визначеності має приймати рішення, які загалом відповідатимуть його власній прецедентній практиці. Ще більш важливим є те, що Конституційний Суд повинен приймати рішення у межах його законних повноважень і юрисдикції (пункт 72 Термінового спільного висновку). Ці настанови щодо ролі і відповідальності Конституційного Суду є актуальними безвідносно до темпоральних меж. 6.37. Натомість суд першої інстанції взагалі не надав оцінки ні сутності, ні межам функціонального імунітету судді Конституційного Суду України, при цьому неправильно розтлумачивши положення статті 28 Закону України «Про Конституційний Суд України», вважаючи, що прийняття суддями Конституційного Суду України рішень апріорі не може бути порушенням присяги, оскільки це фактично розцінюється як «втручання у незалежність прийняття суддею рішень». Велика Палата Верховного Суду зауважує, що, навівши ряд міжнародних стандартів щодо незалежності суддів, суд першої інстанції, однак, залишив поза увагою, що такі стандарти розглядають незалежність судді не як привілей на користь його власних інтересів, а як гарантію забезпечення суддею виконання посадових обов`язків щодо здійснення правосуддя. Як зазначено вище, функціональний імунітет судді, у тому числі й судді Конституційного Суду України, є не самоціллю, а правовим засобом забезпечення незалежності судді при виконанні ним своїх посадових обов`язків відповідно до складеної присяги. Тож лише забезпечення суддею Конституційного Суду України дотримання верховенства Конституції України, обов`язок щодо якого є складовою даної ним присяги, надає йому таку гарантію його професійної діяльності, як суддівський імунітет. 6.38. Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. 6.39. Згідно зі статтею 147 Основного Закону Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. 6.40. За змістом статті 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України (на дату прийняття Постанови № 775-VII) належало: вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність), зокрема, законів та інших правових актів Верховної Ради України; офіційне тлумачення Конституції України та законів України. 6.41. У Рішенні від 27.03.2002 № 7-рп/2002 Конституційний Суд України констатував, що за змістом положень частини другої статті 147, частини першої статті 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України належить, зокрема, перевірка на предмет відповідності Конституції України всіх без винятку правових актів Верховної Ради України і Президента України (незалежно від того, мають вони нормативно-правовий чи індивідуально-правовий характер) як за їх юридичним змістом, так і за дотриманням конституційної процедури їх розгляду, ухвалення та набрання ними чинності. При цьому виокремив, що такі повноваження Конституційного Суду України обмежуються виключно вирішенням питань щодо відповідності цих актів Конституції України, а не щодо їх законності. 6.42. Статтею 2 Закону України «Про Конституційний Суд України», у свою чергу, було визначено, що завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України, що, власне, і кореспондується зі змістом присяги судді Конституційного Суду України. 6.43. Як уже зазначено, 30.09.2010 Конституційний Суд України прийняв Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 № 2222-IV у зв`язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. 6.44. У Постанові № 775-VII Рішенню № 20-рп/2010 від 30.09.2010 надано оцінку, відповідно до якої цим Рішенням Конституційний Суд України у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Верховної Ради України, змінив Конституцію України, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади. 6.45. Так, у резолютивній частині Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 Конституційний Суд України вирішив: «1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. 2. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 3. Згідно з частиною другою статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» покласти на органи державної влади обов`язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV». 6.46. Відповідно до частин першої, другої статті 152 Конституції України закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. 6.47. Приймаючи зазначене вище Рішення, Конституційний Суд України [як це зазначено в пункті 6 мотивувальної частини Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010] виходив з того, що визнання неконституційним Закону України від 08.12.2004 № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» у зв`язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222-IV. Це [за висновком Конституційного Суду] «…забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України». 6.48. Разом з тим згідно зі статтею 160 Конституції України вона набуває чинності з дня її прийняття, а відповідно до пункту 1 частини першої статті 85 Конституції України внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції, належить до повноважень Верховної Ради України. Тобто саме Конституцією України визначено порядок її дії та внесення змін до неї. На виключні конституційні повноваження Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади щодо вирішення питань про внесення змін до Конституції України вказав і Конституційний Суд України в Рішенні від 09.06.1998 № 8-рп/98 (справа щодо внесення змін до Конституції України). 6.49. Тож покладення Конституційним Судом України на органи держаної влади обов`язку щодо невідкладного виконання Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність із Конституцією України від 28.06.1996 у редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV, прямо суперечить установленому Конституцією України порядку набуття чинності та внесення змін до неї. 6.50. Очевидним є й те, що норми Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 № 2222-IV з часу набрання ними чинності стали нормами (тілом) Конституції України. Відтак Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 № 20-рп/2010 фактично стосувалося самої Конституції та припинило (нівелювало) дію її норм. 6.51. Надаючи висновок щодо конституційної ситуації в Україні, Європейська Комісія за демократію через право у Висновку «Про конституційну ситуацію в Україні» від 17(20).12.2010 зауважила, що не існує загальноприйнятого стандарту в порівняльному конституційному праві стосовно участі конституційних судів у конституційному процесі внесення змін до Конституції (254к/96-ВР)… Хоча українські Конституції (254к/96-ВР) (у обох версіях, і 1996, і 2004) явно передбачають обов`язковий попередній розгляд проекту закону про конституційні поправки, вони нічого не говорять про можливість Конституційного Суду України переглядати конституційні поправки, після того як вони вступили в силу. У 2006 році змінами до Закону про Конституційний Суд України (422/96-ВР) спеціально були виключені «закони України, якими вносяться зміни до Конституції України» з юрисдикції Конституційного Суду України. 6.52. Європейська Комісія за демократію через право звернула також увагу на те, що, оскільки Конституційні суди зобов`язані діяти в рамках Конституції (254к/96-ВР) і не можуть стояти над нею, такі рішення порушують важливі питання щодо демократичної легітимності та верховенства права. Адже цілком очевидно, що зміна політичної системи країни, яка ґрунтується на рішенні Конституційного Суду, не має такої легітимності, яка може бути досягнута тільки в результаті звичайної конституційної процедури внесення змін до конституції і попереднього відкритого і всебічного громадського обговорення (джерело те ж саме). 6.53. Як підсумок, очевидним є те, що, ухвалюючи Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, Конституційний Суд України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді ОСОБА_1.) перевищив свої конституційні повноваження і виконав непритаманну йому функцію - замість охороняти Конституцію України вдався до її ревізії, перебравши на себе функції законодавця - Верховної Ради України, що не відповідає конституційному ладу. 6.54. Принагідно зазначимо, що за два роки до цього Конституційний Суд України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді ОСОБА_1.) уже розглядав аналогічне питання і висловив абсолютно протилежну позицію, зазначивши в ухвалі від 05.02.2008 № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження за поданням 102 народних депутатів щодо відповідності Конституції України Закону № 2222-ІV (вмотивованим так само ухваленням парламентом вказаного Закону з порушенням конституційної процедури внесення змін до Конституції України) про невідповідність подання вимогам Конституції та Закону України «Про Конституційний Суд України». 6.55. Обґрунтовуючи своє рішення, Конституційний Суд України тоді зазначив, що положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід`ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб`єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28.06.1996, яка діє в редакції Закону № 2222-IV. Ухвалюючи Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, Конституційний Суд України не навів будь-яких обґрунтувань, які чинники спричинили його кардинально протилежне рішення щодо визнання неконституційним Закону № 2222-ІV. 6.56. За таких обставин, враховуючи очевидність перевищення Конституційним Судом України (у складі суддів цього суду, в тому числі судді ОСОБА_1.) своїх повноважень, що призвело до внесення змін до Конституції України (припинення дії чинних норм Конституції) з порушенням конституційної процедури їх внесення, а в підсумку - до порушення конституційного принципу народовладдя, зміни конституційного ладу України та порушення конституційного принципу розподілу влади, висновок Верховної Ради України про порушення ОСОБА_1 статей 3, 19, 147-153 Конституції України [незабезпечення верховенства Конституції України, порушення обов`язку захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина] та, як наслідок, протирічить змісту присяги судді Конституційного Суду України - є таким, що відповідає чинному законодавству, зокрема статті 17 Закону України «Про Конституційний Суд України». Наведені порушення Конституції України є безумовною підставою для притягнення судді Конституційного Суду України до відповідальності за порушення присяги судді. 6.57. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зауважити, що позивач, склавши закріплену статтею 17 Закону України «Про Конституційний Суд України» присягу та взявши тим самим на себе обов`язок неухильно дотримуватися визначеного присягою обов`язку, не може стверджувати, що не розумів змісту присяги. У зв`язку із цим немає підстав вважати, що сутність обов`язку боронити конституційний лад був для позивача абстрактним і незрозумілим і що він не міг усвідомлювати межі застосування норми пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України, яка пізніше стала підставою для звільнення його з посади органом, уповноваженим на це Конституцією України. 6.58. Тож у цій справі, з огляду на викладене вище, немає підстав стверджувати, що поняття «порушення присяги» у контексті змісту присяги судді Конституційного Суду України, визначеного статтею 17 Закону України «Про Конституційний Суд України», було поширене парламентом на діяння, яке з боку стороннього спостерігача і самого судді Конституційного Суду України, що склав таку присягу, могло бути розцінене інакше, ніж порушення визначених присягою зобов`язань. 6.59. Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що діяння позивача кваліфікується як порушення присяги з очевидністю, що була передбачуваною для позивача. Юридична кваліфікація настільки істотного порушення, яке призвело до зміни конституційного ладу України, як порушення присяги судді, відповідає також засадам відповідальності судді у розвинених конституційних демократіях, де дії, які становлять «замах на спотворення законів і свобод» (англ. attempts to subvert the laws and liberties), становлять підставу для імпічменту судді, що має наслідком усунення його з посади. 6.60. Як зазначено вище, відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України та пункту 5 частини першої статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України» суддя Конституційного Суду України звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, зокрема, у разі порушення суддею присяги. 6.61. Суддею Конституційного Суду України ОСОБА_1 було призначено Верховною Радою України Постановою від 04.08.2006 № 83-V. 6.62. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 6.63. Порядок роботи Верховної Ради України, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді України встановлено Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України (затверджено Законом України від 10.02.2010 №1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України») та законами України від 04.04.1995 № 116/95-ВР «Про комітети Верховної Ради України» та від 17.11.1992 № 2790-XII «Про статус народного депутата України». 6.64. Регламент Верховної Ради України (далі - Регламент) встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради України, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради України (частина друга статті 1 Регламенту). 6.65. Згідно з положеннями статті 216 Регламенту (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, надалі - так само) Верховна Рада України звільняє з посад, зокрема, суддів Конституційного Суду України, відповідно до частини п`ятої статті 126 Конституції України та статті 23 Закону України «Про Конституційний Суд України». 6.66. Порядок звільнення з посад суддів Конституційного Суду України, у свою чергу, встановлено статтею 208 Регламенту, частиною сьомою якої встановлено, що звільнення з посад таких осіб здійснюється відкритим голосуванням. За результатами голосування оформлюється відповідна постанова Верховної Ради України. 6.67. Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Верховна Рада України приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України, крім випадків, передбачених Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України (частина перша статті 47 Регламенту). 6.68. Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються Верховною Радою України шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів (частина п`ята статті 47 Регламенту). 6.69. Отже, порядок звільнення суддів Конституційного Суду України був установлений Конституцією України, Регламентом та Законом України «Про Конституційний Суд України». 6.70. При цьому ані Конституція України, ані Закон України «Про Конституційний Суд України» не наділяли Конституційний Суд України компетенцією щодо встановлення процедури звільнення судді цього суду. 6.71. У зв`язку з цим Велика Палата відхиляє довід позивача, що стосовно нього не було відповідного висновку постійної комісії з питань регламенту та етики Конституційного Суду України, який є обов`язковим у процедурі звільнення судді цього суду за порушення присяги, що передбачено Регламентом Конституційного Суду України. По-перше, регламент є внутрішнім (локальним) актом Конституційного Суду України, а не нормативно-правовим актом, і, по-друге, регламент не може наділяти орган конституційної юрисдикції більш широким обсягом повноважень, порівняно із Конституцією та законами України. 6.72. Приймаючи рішення про звільнення судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 за порушення присяги на своєму пленарному засіданні, яке відбулося 24.02.2014, більшістю голосів, Верховна Рада України діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 6.73. При цьому ухвалення Постанови № 775-VII за скороченою процедурою не суперечить положенням статті 49, частини другої статті 113 та статті 138 Регламенту, які наділили парламент правом діяти у такий спосіб. 6.74. Відповідно до статті 31 Регламенту розгляд питань за скороченою процедурою обговорення здійснюється за рішенням Ради. Таке рішення щодо розгляду питання про звільнення ОСОБА_1 було прийнято 283 голосами народних депутатів України перед початком розгляду проєкту Постанови № 775-VII о 16 год 27 хв 24.02.2014 (відповідно до стенограми пленарного засідання Верховної Ради України). Щодо цього рішення як процедурного такої вимоги, як оформлення окремим документом, не встановлено. Статтею 216 Регламенту, яка визначала порядок звільнення з посад суддів Конституційного Суду України, не було передбачено також підготовки та/або попереднього розгляду відповідного питання комітетом (комітетами) Верховної Ради України. 6.75. Обговорення проєкту Постанови № 775-VII за скороченою процедурою є повноцінною парламентською процедурою, яка має місце в роботі пленарного засідання парламенту, поряд із процедурою повного обговорення питань, що випливає з положень статей 30, 31 глави 5 Регламенту. Відмінність скороченого обговорення питань на пленарних засіданнях парламенту від повного обговорення полягає у скороченні загального часу обговорення шляхом вилучення окремих етапів обговорення (замість восьми етапів скорочена процедура передбачає п`ять). 6.75-1. Згідно із частиною першою статті 50 глави 8 Регламенту у разі необхідності Верховною Радою України з додержанням обмежень, передбачених частинами другою та третьою цієї статті, може бути прийняте рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом. Таке рішення приймається без обговорення шляхом голосування, яке проводиться після внесення відповідної пропозиції і заноситься до протоколу пленарного засідання Верховної Ради. Прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, не допускається, якщо така процедура, одноразове відхилення (ad hoc) від якої пропонується, зумовлена вимогами Конституції України або закону. З питань законодавчої процедури прийняття рішення про одноразове відхилення (ad hoc) від процедур, передбачених цим Регламентом, допускається лише щодо перенесення розгляду законопроєктів, продовження чи скорочення строків внесення альтернативних законопроєктів, пропозицій та поправок до законопроєктів, скорочення строків надання законопроєктів народним депутатам та строків розгляду законопроєктів у комітетах (частина третя статті 101, частина друга статті 109, частина друга статті 116 цього Регламенту) (частини друга, третя статті 50). Аналіз норм статті 50 Регламенту свідчить, що так звана процедура «ad hoc» (одноразове відхилення від процедур, передбачених Регламентом) може бути застосована за рішенням Верховної Ради України. Така процедура може бути відхиленням як від загальної, так і від скороченої процедур обговорення питання на пленарному засіданні Верховної Ради України (саме такі процедури передбачені статтями 30 і 31 глави 5 Регламенту). 6.75-2. За відсутності встановлених у справі обставин, що Верховна Рада України приймала рішення про розгляд питання про звільнення суддів Конституційного Суду України з одноразовим відхиленням (ad hoc) від передбачених Регламентом процедур, у суду першої інстанції не було ані фактичних, ані правових підстав для висновку, що Постанова № 775-VII була прийнята з порушенням частини другої статті 50 Регламенту. Суд першої інстанції помилково прирівняв скорочену процедуру обговорення питань на пленарному засіданні Верховної Ради України, передбачену статтею 31 глави 5 Регламенту, до так званої процедури «ad hoc». 6.76. Установлені судом обставини свідчать, що Верховна Рада України виконала свої повноваження у визначених Конституцією України межах та в порядку, встановленому законом. Рада включила до порядку денного пленарного засідання від 24.02.2014 проєкт Постанови № 775-VII про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді та прийняла рішення про обговорення проєкту Постанови № 775-VII за скороченою процедурою. Обговорення проєкту Постанови № 775-VII включило виступ народних депутатів - ініціаторів внесення пропозицій, виступ представників депутатських фракцій (депутатських груп), уточнення та оголошення головуючим на пленарному засіданні пропозицій, які надійшли і будуть ставитися на голосування, тощо. Звільнення ОСОБА_1 з посади судді Конституційного Суду України відбулося відкритим голосуванням, за результатами якого було отримано «за» 307 голосів народних депутатів, що становить кваліфіковану більшість голосів народних депутатів від конституційного складу Ради. 6.77. У цьому контексті варто зауважити, що Верховна Рада України як орган, порядок діяльності якого не може визначатися інакше, як Конституцією та законами України (тобто актами самої Верховної Ради України), і який був наділений повноваженнями щодо звільнення призначеного ним судді Конституційного Суду України, за відсутності іншої, ніж викладена вище, процедури, у разі встановлення факту порушення суддею Конституційного Суду України присяги мала право звільнити цього суддю з посади. 6.78. Велика Палата Верховного Суду не залишає без уваги й оцінки недоліки парламентської процедури звільнення суддів, зокрема суддів Конституційного Суду України, яка була чинною до 30.09.2016 (дата набрання чинності Законом України від 02.06.2016 № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»). На ці недоліки, як такі, що не відповідають вимогам статті 6 Конвенції щодо незалежності та безсторонності суду, вказав і ЄСПЛ у рішенні у справі «Олександр Волков проти України», зазначивши, що пленарне засідання парламенту не було належним місцем для розгляду питань факту та права, оцінки доказів та юридичної кваліфікації фактів, адже від політиків, які засідають у парламенті, не вимагається мати будь-який юридичний або судовий досвід у встановленні складних питань факту та права. Звернув увагу ЄСПЛ і на відсутність у законодавстві України керівних принципів, які б визначали послідовне й обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів від непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства; підхід, коли строк притягнення до дисциплінарної відповідальності у дисциплінарних справах, які стосуються суддів, є невизначеним, становить серйозну загрозу принципові юридичної визначеності. Як свідчить зміст рішення Касаційного адміністративного суду від 11.12.2023, власне ці недоліки парламентської процедури й мав на увазі суд першої інстанції, вважаючи, що на момент звільнення позивача в Україні не було органу, до повноважень якого було б віднесено звільнення суддів за порушення присяги і який би відповідав міжнародним стандартам у сфері правосуддя, що у свою чергу (відповідно до висновку суду) виключає законність звільнення позивача за порушення присяги. 6.79. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, на відміну від справи «Олександр Волков проти України», у цій справі: 6.79.1. Встановлення факту порушення присяги суддями Конституційного Суду України безпосередньо на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке відбулося 24.02.2014, було можливим і виправданим, враховуючи суспільно-політичну ситуацію, яка була в державі на той момент (в листопаді 2013 року-лютому 2014 року в Україні відбулася Революція Гідності проти узурпації влади колишнім керівництвом держави). З огляду на очевидність перевищення Конституційним Судом України своїх повноважень при ухваленні рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, яке де-факто легітимізувало зміну форми державного правління та конституційного ладу в державі у неконституційний спосіб, народні депутати, які брали участь у цьому пленарному засіданні, будучи представниками єдиного органу державної влади, до повноважень якого належить внесення змін до Конституції України, могли самостійно і неупереджено надати кваліфіковану оцінку діянням суддів Конституційного Суду України, які ухвалили зазначене рішення, на відповідність визначеним у присязі судді Конституційного Суду України обов`язкам. 6.79.2. Визначені у тексті присяги судді Конституційного суду України обов`язки, зокрема забезпечувати верховенство Конституції України та захищати конституційний лад держави, є чіткими та не допускали надто широкого тлумачення, особливо з огляду на повноваження Конституційного Суду України з правової охорони Конституції України та її цінностей. Вступаючи на посаду судді Конституційного Суду України, особа не може не розуміти змісту закріпленої в законі присяги та визначених нею обов`язків (зокрема й обов`язку захищати конституційний лад), як і не може не розуміти, що за порушення взятих на себе у зв`язку із прийняттям присяги обов`язків, за вчинення дій, спрямованих не на захист, а на зміну конституційного ладу, вона може бути звільнена із посади впродовж строку призначення органом, який її призначив, саме з цих підстав. Свобода розсуду національного органу влади (парламенту) в цьому випадку (при встановленні факту порушення присяги суддею Конституційного Суду України), навіть з огляду на нечітке формулювання «порушення присяги» судді та відсутність, як зазначає ЄСПЛ (пункт 180 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України»), керівних принципів та практики, які б встановлювали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», була обмежена змістом взятих суддею Конституційного Суду України на себе обов`язків згідно зі складеною ним присягою. Тож лише порушення визначених у присязі судді Конституційного Суду України обов`язків, а не будь-яка неналежна поведінка судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар`єри, за розсудом національного органу влади могло бути розтлумачене, як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного проступку, як «порушення присяги» та призвести до його звільнення з посади. 6.79.3. Що ж до тези у рішенні у справі «Олександр Волков проти України», що найважливішою противагою неминучим дискреційним повноваженням дисциплінарного органу [дисциплінарного органу щодо суддів] була б наявність незалежного та безстороннього перегляду (так само - пункт 97 рішення у справі «Овчаренко та Колос проти України»), то Велика Палата Верховного Суду, зважаючи на недоліки парламентської процедури звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги щодо встановлення факту порушення суддею присяги, як-то: мати можливість брати участь у розгляді відповідного питання, надати по суті порушених питань письмові пояснення тощо, - водночас зауважує, що, по-перше, чинне на час звільнення ОСОБА_1 законодавство не передбачало іншої процедури звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги; а, по-друге, зазначені вище процедурні недоліки були усунуті в процедурі судового контролю щодо законності Постанови № 775-VII під час розгляду справи за позовною заявою ОСОБА_1 . Гарантований позивачу статтею 44 КАС обсяг процесуальних прав надавав йому можливість брати активну участь у судовому процесі задля доведення своєї позиції, зокрема надавати пояснення та докази суду, ставити питання представнику відповідача та надавати пояснення на спростування його доводів щодо суті спору, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання про витребування додаткових доказів. 6.80. З огляду на очевидність перевищення суддями Конституційного Суду України, серед яких і ОСОБА_1 , при прийнятті Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 своїх конституційних повноважень, встановлення відповідного факту та кваліфікація його як порушення цими суддями присяги самою Верховною Радою України відповідало положенням статей 85, 126 Конституції України. 6.81. Велика Палата Верховного Суду відхиляє також довід позивача про порушення Верховною Радою України при звільненні його з посади судді Конституційного Суду України принципу індивідуальної відповідальності. 6.82. Відповідно до статті 63 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення приймаються, висновки даються Конституційним Судом України поіменним голосуванням шляхом опитування суддів Конституційного Суду України. Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею Конституційного Суду України рішення, висновку Конституційного Суду України є обов`язковим. 6.83. Статтею 64 цього Закону передбачено право судді на окрему думку та встановлено, що окрема думка судді Конституційного Суду України, який підписав рішення чи висновок Конституційного Суду України, викладається суддею Конституційного Суду України у письмовій формі і додається до рішення чи висновку Конституційного Суду України. 6.84. Параграфом 53 Регламенту Конституційного Суду України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) також визначено, що рішення у справі приймається, висновок дається Конституційним Судом України на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України за участю суддів Конституційного Суду України, які брали участь у розгляді справи. На закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України судді Конституційного Суду України вільно викладають свою думку з питань, що обговорюються, вносять пропозиції, поправки до проєкту рішення, висновку у справі. На голосування в цілому ставиться проєкт рішення, висновок у справі, підготовлений з урахуванням пропозицій та поправок, які одержали найбільшу кількість голосів суддів. Голосування проводиться поіменно шляхом опитування суддів Конституційного Суду України. Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від голосування. Рішення, висновок Конституційного Суду України підписують не пізніше семи днів від дня прийняття рішення, надання висновку у справі судді Конституційного Суду України, які голосували «за» і «проти» прийняття рішення, надання висновку. Підписання суддею Конституційного Суду України прийнятого рішення, наданого висновку Конституційним Судом України за його участю є обов`язковим. Виступи суддів Конституційного Суду України на закритій частині пленарного засідання Конституційного Суду України не протоколюються, не фіксуються технічними засобами і не можуть бути розголошені суддями Конституційного Суду України. 6.85. За змістом наведених норм Регламенту Конституційного Суду України Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 № 20-рп/2010 не було б прийняте, якби за це рішення не проголосували б щонайменше десять суддів. Тим більше, у прийнятті вказаного рішення брав участь увесь склад Конституційного Суду України, і стосовно цього рішення були висловлені тільки дві окремі думки (судді Шишкін В. І. та Стецюк П. Б. ). 6.86. Висловлюючи під час голосування свою думку у конкретній справі, суддя займає власну, індивідуальну позицію як щодо результату розгляду справи, так і щодо процедури ухвалення рішення, у зв`язку із чим і відповідальність суддя несе індивідуальну, обумовлену саме його позицією щодо розгляду справи. 6.87. Незважаючи на те, що викладення окремої думки є правом судді, а не його обов`язком, навіть якщо суддя не згоден із судовим рішенням, саме окрема думка судді відображає його правову позицію щодо результатів розгляду справи та спрямована на заперечення, уточнення або обґрунтування висновків у рішенні суду. Присяга, яку дає суддя Конституційного Суду України і яка зобов`язує його захищати конституційний лад, тим самим зобов`язує його не лише голосувати «за» або «проти» рішень Конституційного Суду України, а також чітко та повно усвідомлювати раціональні мотиви для такого голосування і за потреби викладати ці мотиви в окремій думці. Особливо у випадках, коли такий захист передбачає необхідність не пасивного спостереження за ігноруванням конституції держави, а професійний, службовий обов`язок активних дій щодо її захисту. 6.88. Отже, за відсутності окремої думки ОСОБА_1 щодо Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 у парламенту не було підстав вважати, що позивач не погоджувався з ухваленням цього рішення. З огляду на аргументи, які позивач висловив під час розгляду справи, зокрема позивач не навів доводів, що у нього була інша позиція під час голосування за прийняття зазначеного рішення, немає підстав вважати інакше й у Великої Палати. Звертаючись за захистом порушеного права, ОСОБА_1 , однак, ані в позовній заяві, ані в судовому засіданні жодного спростування з приводу порушення ним присяги судді не навів. Позивач вважає, що Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010 прийнято відповідно до Конституції України. З таким твердженням ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду не погоджується, враховуючи наведені вище обставини та висновки щодо перевищення суддями Конституційного Суду України визначених Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України» повноважень при ухваленні зазначеного Рішення. Доводи ОСОБА_1 , що його поведінка при ухваленні рішення Конституційним Судом України зберігається у таємниці, не обмежують його право публічно висловлювати свою думку з питань, що стосуються провадження у Конституційному Суді України тих справ, у яких Конституційним Судом України прийнято рішення чи надано висновок (частина четверта статті 19 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Підтримуючи ухвалення Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, позивач як суддя Конституційного Суду України діяв не у межах визначеного присягою судді Конституційного Суду України зобов`язання забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що і спричинило для нього правові наслідки у вигляді відповідальності за порушення присяги судді Конституційного Суду України, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 126 Конституції України. 6.89. Таким чином, підтримуючи ухвалення Рішення від 30.09.2010 № 20-рп/2010, ОСОБА_1 як суддя Конституційного Суду України діяв не у межах визначеного присягою судді Конституційного Суду України зобов`язання забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина, що і спричинило для нього правові наслідки у вигляді відповідальності за порушення присяги судді Конституційного Суду України, передбаченої пунктом 3 частини п`ятої статті 126 Конституції України. 6.90. Та обставина, що Постановою № 775-VII, крім позивача, звільнено й інших суддів Конституційного Суду України за порушення присяги, не змінює правову природу цієї постанови як акта індивідуальної дії та не свідчить про притягнення цих осіб, зокрема позивача, до колективної відповідальності. 6.91. Установлена парламентом підстава для звільнення ОСОБА_1 відповідала вчиненому ним порушенню присяги судді як результату його індивідуальних, вольових (не обов`язково умисних) дій, які в сукупності з діями інших суддів Конституційного Суду України призвели до єдиних негативних юридичних наслідків, пов`язаних із порушенням визначених у присязі обов`язків, адже якщо б окремо кожен із суддів, які входили до складу Конституційного Суду України, що ухвалив Рішення від 30.09.2020 № 20-рп/2010, застосував свої повноваження на забезпечення верховенства Конституції України та реалізацію інших статусних завдань цієї інституції, визначених статтею 1 Закону України «Про Конституційний Суд України», справедливе й добросовісне виконання яких завірив присягою, то не настали б наслідки, які охоплюються поняттям «порушення присяги». 6.92. Щодо строку притягненні судді Конституційного Суду України до відповідальності за порушення присяги судді (як окремого доводу ОСОБА_1 про незаконність Постанови № 775-VII у відзиві на апеляційну скаргу) слід зазначити, що чинне на час ухвалення Постанови № 775-VII законодавство не визначало строку, протягом якого суддю Конституційного Суду України, так само, як і суддю загальної юрисдикції, можна було притягнути до відповідальності за порушення присяги, як і за вчинення дисциплінарного проступку взагалі. Цей недолік вітчизняного законодавства було усунуто Законом України від 12.02.2015 № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд». Цим Законом було затверджено нову редакцію Закону України від 07.07.2020 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою (частина четверта статті 96) дисциплінарні стягнення до суддів застосовуються не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці [ці положення збережені в частині одинадцятій статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII]. 6.93. Разом з тим відсутність у законодавстві норми, якою був би встановлений строк притягнення до відповідальності за вчинення проступку, не звільняє від відповідальності, а статус судді Конституційного Суду України, з огляду на перебування на відповідній посаді не більше дев`яти років без права повторного призначення на цю посаду (стаття 148 Конституції України та стаття 9 Закону України «Про Конституційний Суд України»), давав підстави притягувати суддю Конституційного Суду України до відповідальності за порушення присяги впродовж строку його перебування на відповідній посаді. 6.94. Такий строк, упродовж якого було можливе звільнення судді Конституційного Суду України за порушення присяги на час прийняття Постанови № 775-VII зумовлений, з одного боку, виключними повноваженнями з охорони Конституції України, якими наділяється суддя суду конституційного контролю, а з іншого боку - тим, що суддя Конституційного Суду України не займає посаду безстроково та не може бути призначеним на цю посаду повторно. 6.95. Частиною другою статті 2 КАС установлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 😎 пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. 6.96. Викладені вище обставини, які встановлені у цій справі, дають підстави виснувати, що Постанова № 775-VII прийнята Верховною Радою України на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України», з використанням повноваження відповідно до мети, з якою це повноваження надано. Постанова № 775-VII відповідає критеріям обґрунтованості, неупередженості, добросовісності, розсудливості, принципу рівності, пропорційності, прийнята своєчасно (на час зайняття позивачем посади судді Конституційного Суду України). Та обставина, що Постанова № 775-VII була прийнята без участі позивача у процесі її прийняття, не вплинула на її законність. 6.97. Проаналізувавши межі функціонального імунітету судді Конституційного Суду України відповідно до висновків ЄСПЛ у рішенні від 12.01.2023 у справі «Овчаренко та Колос проти України» та підсумовуючи викладені вище аргументи й мотиви щодо правомірності Постанови № 775-VII в частині звільнення позивача з посади судді Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку, що суд першої інстанції не мав правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 у частині позовних вимог про визнання протиправною та нечинною зазначеної постанови щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді. 7. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги 7.1. Відповідно до частини першої статті 308 КАС суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. 7.2. За наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення (пункт 2 частини першої статті 315 КАС). 7.3. Частиною першою статті 317 КАС передбачено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 7.4. Оскільки суд першої інстанції ухвалив рішення від 29.11.2023 в частині задоволення позову ОСОБА_1 внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційну скаргу Верховної Ради України слід задовольнити, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 800/119/14 у частині задоволення позовних вимог про визнання протиправною та нечинною Постанови Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_1 у зв`язку з порушенням присяги судді скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовити. У решті рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 800/119/14 підлягає залишенню без змін. У цій частині (у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поновлення на посаді судді Конституційного Суду України) законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції Великою Палатою Верховного Суду не перевірялося з огляду на межі апеляційного перегляду справи. Керуючись статтями 308, 311, 315, 317, 322, 325 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу Верховної Ради України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 800/119/14 задовольнити. 2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 800/119/14 про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправною та нечинною Постанови Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» участині дострокового припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді скасувати. 3. Ухвалити в цій частині позовних вимог ОСОБА_1 нове рішення: відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову до Верховної Ради України про визнання протиправною та нечинною Постанови Верховної Ради України від 24.02.2014 № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» у частині дострокового припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України у зв`язку з порушенням присяги судді. 4. У решті рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 800/119/14 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н. В. Шевцова Судді: О. О. Банасько К. М. Пільков О. Л. Булейко О. В. Ступак Ю. Л. Власов І. В. Ткач І. А. Воробйова О. С. Ткачук І. В. Желєзний В. Ю. Уркевич Л. Ю. Кишакевич Є. А. Усенко В. В. Король Відповідно до частини третьої статті 321 КАС постанову оформила суддя Усенко Є. А. Джерело: ЄДРСР 118393652

Справа № 761/6111/22 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 квітня 2024 року смт. Брусилів Брусилівський районний суд Житомирської області в складі: головуючої судді Данилюк О. С. при секретарі с/з Марієвській Н.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Брусилів заяву представника позивача адвоката Кравця Ростислава Юрійовича про ухвалення додаткового рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, - В С Т А Н О В И В: В провадженні Брусилівського районного суду Житомирської області перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію. Рішенням Брусилівського районного суду Житомирської області від 13 березня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 , про визнання інформації недостовірною та такою, що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію, задоволені частково. У березні 2024 року на адресу суду надійшла заява представника позивача адвоката Кравця Р.Ю. про ухвалення додаткового рішення у справі, в якому він просить вирішити питання про розподіл та відшкодування судових витрат, понесених ОСОБА_1 під час розгляду вказаної цивільної справи, та стягнути з відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_5 судові витрати в сумі 31450 грн. В судове засідання позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Кравець Р.Ю. не з`явились, від представника позивача до судового засідання надійшло клопотання про розгляд заяви в їх відсутність. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , а також третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 в судове засідання також не з`явились, про місце, дату та час розгляду заяви повідомлялись судом належним чином, будь-яких клопотань або заяв від відповідачів та третьої особи до суду не надходило. Оскільки позов було задоволено частково, однак, судом не було вирішено питання про судові витрати, суд дійшов висновку про необхідність ухвалення додаткового рішення по справі. Відповідно до вимог п. 3 ч. 1 ст.270ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Згідно ч. 4 ст.270ЦПК України у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Відповідно до п. 1 ч. 3 ст.133ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, окрім іншого, належать витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до ч. 2 ст.137ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Згідно ч. 3 ст.137ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.141ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Так, представником позивача в підтвердження судових витрат надано наступні докази: копія договору про надання правничої допомоги № 137 від 05.08.2020 року; копії рахунків на оплату послуг; копії платіжних доручень (квитанцій) про оплату послуг; копія договору АО «Кравець та партнери» з Центром компетенції про надання послуг № 166/2021 від 30.04.2021 року; копія звернення до Центру компетенції від 27.09.2021 року та копія рахунку на оплату № 2-2564 від 27.09.2021. Відповідно до ч. 1 ст.81ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. З огляду на те, що в задоволенні позовних вимог майнового характеру рішенням Брусилівського районного суду Житомирської області від 13.03.2024 було відмовлено, суд дійшов висновку про часткове задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення суду та стягнення судових витрат з відповідачів пропорційно задоволеним позовним вимогам. Так, з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за подання позовної вимоги немайнового характеру у розмірі 992 гривні 40 копійок., по 494 гривень 20 копійок з кожного відповідача. Крім того, у зв`язку з частковим задоволенням позовних вимог суд вважає, що з відповідачів на користь позивача підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 725 грн., по 7 862, 5 грн. з кожного відповідача. На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 141, 270 ЦПК України, суд,- В И Р І Ш И В: Заяву представника позивача ОСОБА_1 адвоката Кравця Ростислава Юрійовича про ухвалення додаткового рішення суду, - задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрованого: АДРЕСА_1 ), на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , проживаючого АДРЕСА_2 ) 494 (чотириста дев`яносто чотири) гривні 20копійок судового збору, 7 862 (сімтисяч вісімсотшістдесят дві) гривні50копійок витрат на професійну правничу допомогу. Стягнути з ОСОБА_3 (проживаючого: АДРЕСА_3 ), на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , проживаючого АДРЕСА_2 ) 494 (чотириста дев`яносто чотири) гривні 20копійок судового збору, 7862(сімтисяч вісімсотшістдесят дві)гривні 50копійок витрат на професійну правничу допомогу. Додаткове рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Житомирського апеляційного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня його проголошення апеляційної скарги. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги. Рішення постановлено суддею у нарадчій кімнаті. СУДДЯ О.С. Данилюк Джерело: ЄДРСР 118334680