Постановление БП-ВС по пересмотру о порядке приватизации комнат в общежитии принадлежащих Минкультуры

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 травня 2018 року

м. Київ

Справа N 761/3063/16-ц
Провадження N 14-143цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Ситнік О.М.,
суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

відповідач - Державне підприємство "Національна кіностудія художніх фільмів імені ОлександраДовженка" (далі - ДП "Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка"),

третя особа - Міністерство культури України,

розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_4 про перегляд

рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 лютого 2017 року у складі колегії суддів Левенця Б.Б., Мазурик О.Ф., Махлай Д.Д. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року у складі колегії суддів Луспеника Д.Д., Гулька Б.І., Журавель В.І., Хопти С.Ф., Штелик С.П.

у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ДП "Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка", третя особа - Міністерство культури України, про зобов'язання вчинити дії,

УСТАНОВИЛА:

У січні 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, у якому зазначали, що вони проживають у квартирі АДРЕСА_1.

12 листопада 2015 року ОСОБА_3 подала заяву до ДП "Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка" про передачу в спільну сумісну власність квартири АДРЕСА_1 та додала необхідні документи.

Однак відповідач, на якого Законом України від 19 червня 1992 року N 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон N 2482-XII) покладено обов'язок здійснення приватизації державного житлового фонду, що знаходиться в його господарському віданні, вимоги зазначеного Закону у визначені строки не виконав, відповіді на заяву про передачу в спільну сумісну власність квартири не надав.

Позивачі просили зобов'язати ДП "Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка" здійснити безоплатну передачу квартири АДРЕСА_1 шляхом приватизації у спільну сумісну власність ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 20 травня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено. Зобов'язано ДП "Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка" здійснити безоплатну передачу квартири АДРЕСА_1 - приватизацію в спільну сумісну власність ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що станом на час розгляду справи будинок на АДРЕСА_1 не передано в комунальну власність Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, на що вказувало Міністерство культури України у своїх поясненнях. Вирішувати питання щодо приватизації квартир у вказаному будинку повинен уповноважений орган, створений ДП "Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка", у господарському віданні якого перебуває зазначений будинок. Відсутність у відповідача спеціально створеного органу, який би був уповноважений на вирішення питання щодо приватизації державного житлового фонду, що знаходиться на балансі ДП "Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка", не може бути підставою для відмови позивачам в передачі квартири у спільну сумісну власність відповідно до Закону N 2482-XII.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 07 лютого 2017 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 20 травня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові, апеляційний суд керувався тим, що Законом N 2482-XII, Законом України від 04 вересня 2008 року N 500-VI "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (далі - Закон N 500-VI), а також Положенням про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженим наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року N 396, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29 січня 2010 року за N 109/17404 (далі - Положення), визначено відповідну процедуру здійснення передачі квартир державного та комунального житлового фонду у власність громадян, яка здійснюється лише уповноваженими на те органами, до складу яких суд не належить. Належний Міністерству культури України на праві власності будинок готелю-гуртожитку на АДРЕСА_1 у власність територіальної громади міста Києва не передавався. Указані обставини, як і відсутність необхідних для приватизації документів, визначених зазначеними нормативними актами, не дають підстав для задоволення заявлених позовних вимог. При цьому доказів оскарження дій (бездіяльності) відповідача, пов'язаних з відмовою в розгляді вказаної заяви від 12 листопада 2015 року, позивачі та їх представник не надали.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 лютого 2017 року залишено без змін.

Погоджуючись із висновками апеляційного суду, суд касаційної інстанції зазначив, що, оскільки майно закладів культури, яким надано статус національних, не підлягає приватизації, кімната N АДРЕСА_1 у готелі-гуртожитку на АДРЕСА_1 не підлягає приватизації згідно з Положенням та Законом N 2482-XII.

13 грудня 2017 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 лютого 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини другої статті 3 Закону України від 04 березня 1992 року N 2163-XII "Про приватизацію державного майна" (далі - Закон N 2163-XII), частини другої статті 2, статті 8 Закону N 2482-XII, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції правовому висновку Верховного Суду України щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвалу Верховного Суду України від 23 квітня 2009 року у справі N 6-15807вов08, постанови Вищого господарського суду України від 15 липня 2015 року у справі N 907/25/13 та від 18 квітня 2016 року у справі N ПР8/224-09, рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2015 року у справі N 6-6875св15.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У січні 2018 року Верховний Суд України передав цивільну справу й заяву ОСОБА_4 про перегляд рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2018 року відкрито провадження у справі, а ухвалою від 21 березня 2018 року - справу призначено до розгляду.

Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.

За нормами підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд судових рішень подана ОСОБА_4 з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.

Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).

Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень

Заявник зазначає, що в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року, про перегляд якої подано заяву, відсутнє посилання на конкретну норму закону. Разом з тим указує, що в постановах Вищого господарського суду України від 15 липня 2015 року та 18 квітня 2016 року, ухвалі Верховного Суду України від 23 квітня 2009 року по-іншому застосовано статтю 3 Закону N 2163-XII, тобто зазначає, що підставою для перегляду є пункт 1 частини першої статті 355 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення до суду із заявою.

Крім того, заявник указує на неоднакове застосування частини другої статті 2, статті 8 Закону N 2482-XII, посилаючись на рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2015 року у справі N 6-6875св15.

Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:

- постанови Вищого господарського суду України від 15 липня 2015 року у справі N 907/25/13 та від 18 квітня 2016 року у справі N ПР8/224-09;

- рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2015 року у справі N 6-6875св15.

Також заявник указує на невідповідність оскаржуваних рішень судів першої й касаційної інстанцій висновку, викладеному в ухвалі Верховного Суду України від 23 квітня 2009 року у справі N 6-15807вов08 щодо застосування в подібних правовідносинах частини другої статті 3 Закону N 2163-XII.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).

Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.

З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

У справі, що переглядається, судами встановлено, що відповідно до акта державної приймальної комісії, затвердженого 30 вересня 1977 року, прийнято в експлуатацію готель-гуртожиток на АДРЕСА_1.

Рішенням Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 02 лютого 1979 року N 167 дозволено Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженко після звільнення квартир у гуртожитку на 1 й 2-му поверхах у будинку для малосімейних на АДРЕСА_1 заселити вказані квартири сім'ями згідно з Положенням Про порядок надання жилої площі в Українській РСР.

14 червня 1991 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 видано ордер N НОМЕР_1 на заселення в кімнату N АДРЕСА_1 гуртожитку, а рішенням профспілкового комітету підприємства відповідача від 23 березня 1996 року N 19 позивачів переселено до кімнати N АДРЕСА_1 цього ж будинку. Вони зареєстровані та проживають за вказаною адресою.

12 листопада 2015 року позивачі звернулися до ДП "Національна кіностудія художніх фільмів ім. Олександра Довженка" із заявою про передачу згаданої кімнати в приватну власність, до якої додали довідку про склад сім'ї та копію ордера від 14 червня 1991 року N НОМЕР_1.

У своїх рішеннях суди апеляційної та касаційної інстанцій керувалися вимогами Закону N 2482-XII.

У статті 1 цього Закону закріплено, що приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні й збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.

Тобто тільки фізичні особи - громадяни України можуть звернутися до уповноваженого органу із заявою про приватизацію житлової площі за умови постійного проживання у квартирі (будинку) або перебування на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію Закону N 2482-XII (частина четверта статті 5 цього Закону).

Суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 06 липня 2016 року за Міністерством культури України зареєстровано право власності на об'єкт нерухомого майна - будинок готелю-гуртожитку (літ. А) на АДРЕСА_1.

Указом Президента України від 26 листопада 1993 року N 565/93 надано Київській кіностудії художніх фільмів мені О. Довженка статус національної.

Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року N 587 (далі - Указ N 587) "Про національні заклади культури" встановлено, що статус національних надається закладам культури, майно яких перебуває у загальнодержавній власності. Функції управління майном національних закладів культури здійснює Міністерство культури України, в тому числі затверджує Положення про національні заклади культури.

Згідно з пунктом 3 Указу N 587 майно закладів культури, яким надано статус національних, не підлягає приватизації.

За пунктом 1 Указу N 587 до національних закладів культури, на які поширюється дія вказаного Указу, належить й Національна кіностудія художніх фільмів імені ОлександраДовженка.

Ураховуючи, що будинок на АДРЕСА_1 є майном національного закладу культури, суд касаційної інстанції зробив висновок, що кімната N АДРЕСА_1 у цьому будинку не підлягає приватизації.

У справі, рішення в якій заявник просить переглянути, спір виник з приводу приватизації громадянами житлового приміщення в гуртожитку, право користування яким підтверджено ордером, виданим відповідно до Житлового кодексу Української РСР, а правовідносини з приватизації врегульовано Законом N 2482-XII та Законом N 500-VI.

У своїй заяві про перегляд судових рішень заявник посилався на вимоги частини другої статті 3 Закону N 2163-XII, яка діяла на момент розгляду справи судами апеляційної й касаційної інстанцій і відповідно до якої дія цього Закону не поширюється на:

? приватизацію об'єктів державного житлового фонду, у тому числі гуртожитків, а також об'єктів соціально-культурного призначення, що фінансуються з державного бюджету, в тому числі об'єктів сфери охорони здоров'я, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються, крім закладів охорони здоров'я, майно яких вноситься до статутного капіталу публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування";

? внесення майна залізничного транспорту загального користування до статутного капіталу публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування, що утворюється відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування".

Тобто Закон N 2163-XII, на який у своїй заяві про перегляд судового рішення посилається заявник, регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації державного майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим, з метою створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки України.

Представник ОСОБА_4 зазначав, що перелік об'єктів, які не підлягають приватизації, у частині другій статті 3 Закону N 2163-XII є вичерпним і житлові приміщення національних закладів культури в такому переліку відсутні.

Також указував, що вимоги Закону N 2163-XII не стосуються приватизації державного житлового фонду, не регулюють відносини щодо приватизації громадянами України житла та не застосовувалися судами до правовідносин у справі, що переглядається.

Відповідно до постанови Вищого господарського суду України від 15 липня 2015 року у справі N 907/25/13, яка надана заявником для порівняння, предметом судового розгляду у справі за первісним позовом були вимоги особи, яка вважає себе власником майна (Товариства з додатковою відповідальністю "Патент"), до регіонального відділення Фонду державного майна України про визнання права власності на спірне нерухоме майно у зв'язку з наявністю правовстановлюючих документів на нього і невизнанням такого права власності на це майно з боку відповідача та зустрічні вимоги регіонального відділення Фонду державного майна України до товариства про визнання права державної власності на спірний гуртожиток і скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно у зв'язку зі скасуванням постановою адміністративного суду наказу регіонального відділення Фонду державного майна України про включення вартості гуртожитку до складу цілісного майнового комплексу, який підлягав приватизації.

Переглянувши за нововиявленими обставинами рішення, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, визнав право державної власності в особі регіонального відділення Фонду державного майна України на гуртожиток, оскільки будівля спірного гуртожитку, збудованого за рахунок дольової участі декількох установ, відповідно до статей 3, 24 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" не належала до об'єктів приватизації, на які поширювалася дія цього Закону.

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 15 жовтня 2010 року у справі N 2а-3424/08/0770, яка є чинною, визнано протиправним і скасовано наказ Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області в частині включення вартості гуртожитку до складу цілісного майнового комплексу, який підлягав приватизації. Ця постанова є преюдиційною.

Відповідно до постанови Вищого господарського суду України від 18 квітня 2016 року у справі N ПР8/224-09, яку надано заявником для порівняння, предметом судового розгляду у справі була вимога регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області до товариства про визнання права державної власності на гуртожиток.

Заявлений у цій справі позов обґрунтовано тим, що спірний об'єкт належить до житлового фонду і лише у зв'язку з незаконним включенням цього об'єкта до об'єктів соціально-побутового призначення таке нерухоме майно було безпідставно та безоплатно передано відповідачу.

За результатами розгляду заяви заступника прокурора Дніпропетровської області про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 25 листопада 2009 року про відмову в задоволенні позову скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. З таким висновком погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій.

Оцінивши наведені в ухвалі Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 лютого 2015 року у справі N 205/197/15-к фактичні обставини, суди зробили висновок про доведеність позивачем факту того, що під час приватизації цілісного майнового комплексу будівля гуртожитку незаконно вибула з власності держави.

Таким чином, у наданих для порівняння постановах Вищого господарського суду України вбачаються інші підстави для звернення з позовом до суду, оскільки питання приватизації майна товариством за своїм змістом не є тотожним з приватизацією житла громадянами, які є його наймачами, суб'єктний склад правовідносин у справах різний, а зазначені правовідносини регулюються різними нормативно-правовими актами.

Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2015 року у справі N 6-6875св15 визнано відмову у приватизації квартири незаконною, визнано за позивачем право на приватизацію та зобов'язано державне підприємство провести приватизацію квартири.

Суд касаційної інстанції керувався тим, що матеріали справи не містять доказів про надання в установленому порядку спірній квартирі статусу службового житла, оскільки відповідне рішення згідно із частиною першою статті 118 Житлового кодексу Української РСР виконавчий комітет сільської ради не приймав.

З аналізу зазначеного рішення також не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є тотожними зі справою, що переглядається, адже в останній не досліджувалося питання про належність спірного житла до службового, позовні вимоги стосувалися приватизації кімнати в готелі-гуртожитку.

Порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

На підтвердження своїх доводів про те, що судові рішення у справі не відповідають викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на ухвалу Верховного Суду України від 23 квітня 2009 року.

Верховний Суд України у цій ухвалі зробив висновок, що гуртожитки як об'єкти державного житлового фонду не підлягали приватизації відповідно до Закону N 2163-XII.

Крім того, відповідно до частини першої статті 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об'єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об'єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.

Верховний Суд України встановив, що на порушення зазначених вимог закону суди не з'ясували, чи підлягав приватизації відповідно до Закону N 2163-XII гуртожиток та чи міг він бути включений до ліквідаційної маси товариства.

Оскільки у справі, що переглядається, висновки суду касаційної інстанції ґрунтувалися на тому, що майно закладів культури, яким надано статус національних, не підлягає приватизації, а спірна кімната у гуртожитку не підлягає приватизації згідно з Положенням та Законом N 2482-XII, то цей висновок не може суперечити висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 23 квітня 2009 року у справі N 6-15807вов08, через те, що обставини у вказаних справах різні.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про невідповідність рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, про перегляд яких подано заяву, висновкам, викладеним у наданій заявником постанові Верховного Суду України щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, адже правовідносини не є подібними.

Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

У задоволенні заяви ОСОБА_4 про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 лютого 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Повну постанову складено і підписано 05 червня 2018 року.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В.В. Британчук Л.І. Рогач
Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
О.С. Золотніков О.С. Ткачук
О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
Лященко Н.П.

[ANTIRAID]

Большая палата не нашла неодинакового применения норм права в деле где суд апелляционной инстанции отменяя решение суда первой инстанции и отказывая в иске, руководствовался тем, что Законом N 2482-XII, Законом Украины от 04 сентября 2008 года N 500-VI "Об обеспечении реализации жилищных прав жителей общежитий" (далее - Закон N 500-VI ), а также Положением о порядке передачи квартир (домов), жилых помещений в общежитиях в собственность граждан, утвержденным приказом Министерства по вопросам жилищно-коммунального хозяйства Украины от 16 декабря 2009 года N 396, зарегистрированным в Министерстве юстиции Украины 29 января 2010 за N 109/17404 (далее - Положение), определены соответствующую процедуру осуществления передачи квартир государственного и коммунального жилищного фонда в собственность граждан, которая осуществляется только уполномоченными на то органами, в состав которых суд не входит.

Принадлежащее Министерству культуры Украины на праве собственности здание гостиницы-общежития в собственность территориальной общины города Киева не передавался. Указанные обстоятельства, как и отсутствие необходимых для приватизации документов, определенных указанными нормативными актами, не дают оснований для удовлетворения заявленных исковых требований. При этом доказательств обжалования действий (бездействия) ответчика, связанных с отказом в рассмотрении указанного заявления от 12 ноября 2015 года, истцы и их представитель не предоставили.