Постановление БП-ВС об административной юрисдикции споров с госисполнителем по наложению штрафов и оспариванию исполнительного сбора

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа N 158/534/16-а

Провадження N 11-835апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Відділу державної виконавчої служби Ківерцівського районного управління юстиції у Волинській області (далі - відділ ДВС) про визнання дій державного виконавця неправомірними та скасування постанов

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2017 року (у складі колегії суддів Глушка І.В., Большакової О.О., Макарика В.Я.),

УСТАНОВИЛА:

1 березня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати неправомірними дії головного державного виконавця відділу ДВС Котельчук Н.С., а також визнати неправомірними та скасувати його постанови:

- від 12 травня 2015 року про накладення штрафів у сумі 170 грн та 340 грн у виконавчих провадженнях N 45604617 та N 45604909 на ОСОБА_3;

- від 7 грудня 2015 року про відкриття виконавчих проваджень N 49582617 та N 49582276 з приводу стягнення з ОСОБА_3 по 170 грн штрафу та виконавчих проваджень N 49582717 та N 49582355 щодо стягнення з нього штрафу по 340 грн;

- від 7 грудня 2015 року про відкриття виконавчих проваджень N 49582512 та N 49581375 щодо стягнення з ОСОБА_3 виконавчого збору в сумі 680 грн.

Ківерцівський районний суд Волинської області постановою від 5 грудня 2016 року позов задовольнив.

У ході розгляду справи суд установив таке.

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 22 травня 2014 року ОСОБА_3 зобов'язано:

- усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_5 земельною ділянкою, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом звільнення частини земельної ділянки площею 0,0165 га, а саме 5,07 м від поворотної точки А по межі БА, відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 21 листопада 2012 року;

- знести частину господарської споруди (гаража для сільгосптехніки), що розташована в межах частини самовільно зайнятої земельної ділянки площею 0,0165 га на АДРЕСА_1.

На підставі зазначеного судового рішення головний державний виконавець відділу ДВС Котельчук Н.С. 25 листопада 2014 року відкрила виконавчі провадження із зазначенням терміну самостійного виконання рішення до 2 грудня 2014 року.

Перевірку виконання судового рішення було здійснено 24 квітня 2015 року, у ході якої з'ясовано, що самостійно ОСОБА_3 воно не виконане. Боржнику було повторно надано строк для самостійного виконання рішення до 5 травня 2015 року.

27 квітня 2015 року головним державним виконавцем відділу ДВС Котельчук Н.С. винесено постанови про накладення на ОСОБА_3 в обох виконавчих провадженнях 170 грн штрафу за невиконання судового рішення у встановлений державним виконавцем строк без поважних причин.

Цього ж дня державний виконавець виніс постанови про стягнення з ОСОБА_3 680 грн виконавчого збору у згаданих виконавчих провадженнях.

Проведеною 8 травня 2015 року перевіркою встановлено, що ОСОБА_3 не виконав дій на виконання судового рішення.

У зв'язку із цим 12 травня 2015 року головним державним виконавцем відділу ДВС Котельчук Н.С. винесено постанови про накладення на ОСОБА_3 штрафу в розмірі 340 грн в обох виконавчих провадженнях.

4 грудня 2015 року винесено постанови про закінчення виконавчих проваджень.

7 грудня 2015 року зазначеним державним виконавцем відкрито виконавчі провадження: N 49582512 та N 49581375 про стягнення з ОСОБА_3 по 680 грн виконавчого збору, N 49582617 та N 49582276 про стягнення з ОСОБА_3 на користь держави штрафу по 170 грн. N 49582717 та N 49582355 про стягнення з ОСОБА_3 штрафу по 340 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 не був у змозі самостійно виконати згадане вище рішення суду про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, оскільки для цього (встановлення кутів та поворотів на місцевості, а також для встановлення відповідної площі за вказаними у рішеннях межах) потрібен відповідний спеціаліст.

При цьому такого спеціаліста (представника відділу Держгеокадастру Ківерцівського району Волинської області) на виконання рішення суду було вперше залучено за постановою державного виконавця лише 24 листопада 2015 року на 3 грудня 2015 року, який на вказану дату не прибув.

Таким чином, на думку суду першої інстанції, ОСОБА_3 був позбавлений права на самостійне добровільне виконання рішення, тому оскаржувані постанови державного виконавця винесені з порушенням вимог ЗаконуУкраїни від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 606-XIV).

Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 23 лютого 2017 року постанову суду першої інстанції скасував, провадження у справі закрив на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Не погодившись з ухвалою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій просить її скасувати та залишити в силі постанову суду першої інстанції, оскільки вважає, що оскаржувана ухвала суду постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Так, скаржник посилається на те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від того, судом якої юрисдикції, вони видані.

Дослідивши в межах, визначених частиною першою статті 341 КАС (у редакції, чинній на час здійснення касаційного перегляду), наведені в касаційній скарзі доводи щодо порушення судом апеляційної інстанції правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

З установлених судами обставин убачається, що предметом перевірки у цій справі на відповідність вимогам Закону N 606-XIV є дії та рішення державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та штрафів, учинені та прийняті у виконавчих провадженнях, відкритих на виконання ухваленого в цивільній справі рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 22 травня 2014 року про зобов'язання позивача усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою та зобов'язання його знести частину споруди.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

На час звернення ОСОБА_3до суду з цим позовом та його розгляду судами частиною першою статті 181 КАС було визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 287 КАС у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.

Тобто, якщо законом було установлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.

Інший порядок судового оскарження, у тому числі коло учасників цього оскарження, було визначено розділом VII "Судовий контроль за виконанням судових рішень" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) та Законом N 606-XIV.

Відповідно до частини четвертої статті 82 зазначеного Закону рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ.

За приписами статті 383 ЦПК сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (частина друга статті 384 ЦПК).

Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються.

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК).

На час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій набрав чинності Закон України від 2 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII).

Положення зазначеного Закону, зокрема й частини другої статті 74, якою надано справо сторонам, іншим учасникам та особам оскаржувати постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанови приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, набрали чинності 5 жовтня 2016 року.

Таким чином спори про оскарження постанов державних виконавців щодо стягнення виконавчого збору, накладення штрафів відносяться до юрисдикції адміністративних судів з 5 жовтня 2016 року.

Відповідно до пункту 10 розділу XIII Закону N 1404-VІІІскарги на рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, подані в установленому законом порядку до набрання чинності цим Законом, розглядаються у строки та порядку, що діяли до набрання чинності цим Законом.

Спірні правовідносини у цій справі виникли у грудні 2015 року, а позивач звернувся до суду у березні 2016 року, коли діяли норми, за якими юрисдикція адміністративних судів не поширювалась на публічно-правові спори про оскарження дій та рішень органів державної виконавчої служби у виконавчих провадженнях щодо виконання рішень, ухвалених за правилами ЦПК.

Таким чином оскарження ОСОБА_3зазначених у його позовній заяві постанов державного виконавця та розгляд таких скарг мав відбуватися за правилами цивільного судочинства судом цивільної юрисдикції.

Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що в грудні 2015 року ОСОБА_3 подавав аналогічний адміністративний позов до Волинського окружного адміністративного суду, який ухвалою від 21 грудня 2015 року відмовив у відкритті провадження у справі, вказавши на те, що цей спір має розглядатися судом, який ухвалив рішення у порядку цивільного судочинства.

У зв'язку із цим ОСОБА_3 в порядку ЦПК подав скаргу до Ківерцівського районного суду, який ухвалою від 29 грудня 2015 року, залишеною без змін апеляційним судом, відмовив у відкритті провадження за скаргою, пославшись на те, що оскарження постанов державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та штрафу має здійснюватися до суду адміністративної юрисдикції.

Тому ОСОБА_3 і подав цей позов саме в порядку КАС до місцевого суду як адміністративного.

Як указує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплено "право на суд" разом з правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom"), заява N 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria"), заява N 36760/06, § 230).

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України", заяви N 7714/06 та N 23654/08), в якому встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності в заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 рокуу справі "Андрієвська проти України" (заява N 34036/06), в якому визнано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України, який відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13, 14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України" (заява N 52013/08), в якому визнано, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України" (заява N 55339/07), у якому зроблено висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).

З огляду на викладене та враховуючи неодноразове звернення ОСОБА_3 за вирішенням цього спору до судів як адміністративної, так і цивільної юрисдикцій, які зрештою спрямували його саме до адміністративного суду, постановлення судом апеляційної інстанції у цій справі ухвали про закриття провадження поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.

Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національного суду створила ОСОБА_3 перешкоди у реалізації права на судовий захист і з огляду на наведену вище аргументацію доходить висновку, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Таким чином, ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2017 року підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Щодо вимог скарги ОСОБА_3 про залишення в силі постанови суду першої інстанції Велика Палата Верховного Суду зазначає, що вони не підлягають задоволенню, оскільки прийняття відповідного рішення можливе лише в разі апеляційного перегляду такої постанови по суті, який у цій справі не відбувся у зв'язку із закриттям провадження у справі з процесуальних підстав.

Керуючись статтями 345, 349, 359 КАС (у чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2017 року скасувати.

3. Справу за позовом ОСОБА_3 до Відділу державної виконавчої служби Ківерцівського районного управління юстиції у Волинській області про визнання дій державного виконавця неправомірними та скасування постановнаправити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

[ANTIRAID]

Большая палата указала, что на время рассмотрения дела судами первой и апелляционной инстанций вступил в силу Закон Украины от 2 июня 2016 N 1404-VIII "Об исполнительном производстве". Положения указанного Закона, в том числе и части второй статьи 74, которой предоставлено право сторонам, другим участникам и лицам обжаловать постановления государственного исполнителя о взыскании исполнительского сбора, постановления частного исполнителя о взыскании основной суммы вознаграждения, расходов исполнительного производства и штрафов, вступили в силу 5 октября 2016.

Таким образом споры об обжаловании постановлений государственных исполнителей по взысканию исполнительского сбора, наложение штрафов относятся к юрисдикции административных судов с 5 октября 2016 года.