Постановление БП-ВС о порядке определения юрисдикции в спорах об аренде с ФГ и отсутствии оснований для недействительности договора аренды

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА

11 вересня 2019 року

м. Київ

Справа № 620/371/17

Провадження № 14-296цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ткачука О.С.,

Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула у письмовому провадженні справу за позовом заступника керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки у власність держави за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року, ухвалене суддею Бойко Г.В. та постанову Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року, прийняту у складі суддів Яцини В.Б., Бурлака І.В., Кіся П.В.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог

1. У червні 2017 року заступник керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області, діючи в інтересах держави в особі Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення її у власність держави.

2. Позовна заява мотивована тим, що 17 червня 2014 року між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 28,4925 га, що розташована на території Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області для ведення фермерського господарства. Договір зареєстровано в установленому законом порядку.

При цьому, на думку прокурора, ОСОБА_1 фермерське господарство належним чином не створив, безпідставно набув право користування земельною ділянкою у пільговому порядку, який відповідно до положень Закону України «Про фермерське господарство», ст. 22, 31, 93, 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) не передбачає конкурентної процедури земельних торгів, яка є обов`язковою в інших випадках. ОСОБА_1 отримав земельну ділянку в оренду за спрощеною процедурою з метою ухилення від земельних торгів та встановлення орендної плати в результаті конкурсної процедури, що спричинило недоотримання місцевим бюджетом орендних платежів, а отже вказані правовідносини належать до сфери інтересів держави у забезпеченні законного використання землі та надходження бюджетних платежів.

При цьому укладенню оспореного договору оренди не передувало проведення нормативно-грошової оцінки земельної ділянки, що впливає на належне визначення орендної плати, яка є істотною умовою договору оренди, чим були порушені приписи ст. 13 Закону України «Про оренду земель».

Короткий зміст судових рішень

3. Рішенням Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року, позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 17 червня 2014 року між Головним управлінням Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 Зобов`язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 28,4935 га, що знаходиться на території Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області, у власність держави. Вирішено питання розподілу судових витрат.

4. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_1 , отримавши землю для ведення фермерського господарства, не використовував її за цим призначенням, оскільки фермерське господарство не було зареєстроване. Під час отримання дозволів на відведення ОСОБА_1 в оренду землі та під час укладення та подальшого виконання спірного договору, останній не мав на меті ведення фермерського господарства. Місцевий суд також дійшов висновку, що спірний договір укладено з порушенням приписів ст. 13 Закону України «Про оцінку землі», а саме, без проведення обов`язкової нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що є обов`язковим у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

5. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при укладенні оспореного договору оренди земельної ділянки не були додержані вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, тому відповідно до ст. 228 ЦК України такий правочин може бути визнаний недійсним. Апеляційний суд також погодився і з висновком суду першої інстанції про повернення орендованої земельної ділянки, посилаючись на ту обставину, що відповідач ОСОБА_1 договір вчинив з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

6. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність порушень, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року гарантій на мирне володіння майном, у даному випадку у вигляді права оренди, оскільки відповідача ОСОБА_1 не можна вважати добросовісним орендарем.

7. Апеляційний суд також дійшов висновку, що цей спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки при укладенні договору оренди у спірних правовідносинах ОСОБА_1 діяв як фізична особа.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

8. У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, посилаючись на те, що суди не врахували, що за весь час дії договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 28,4935 га відповідач ОСОБА_1 використовує її за цільовим призначенням, своєчасно та в повному обсязі сплачує орендну плату за землю, заборгованості за платежами немає.

9. Також касаційна скарга містить посилання на те, що на час розгляду справи, ОСОБА_1 був зареєстрований як фермер, фізичною особою-підприємцем, а спори юридичних осіб, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування із зареєстрованими в установленому законом порядку фермерськими господарствами підлягають розгляду за правилами господарського судочинства.

10. Крім того, аргументом касаційної скарги також указано те, що відповідач

ОСОБА _1 не був повідомлений про час та місце розгляду справи, що призвело до неповного встановлення фактичних обставин справи та порушення його прав.

Рух справи у суді касаційної інстанції

11. 04 березня 2019 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

12. 13 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду.

13. 22 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

14. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

15. 06 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та вирішила відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року та постанови Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року.

Позиція Верховного Суду

16. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

17. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

18. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 , отримавши землю для ведення фермерського господарства, не використовує її за цим призначенням, оскільки фермерське господарство не було зареєстроване, а отже, цей відповідач під час отримання дозволів на відведення йому в оренду землі та під час укладення та подальшого виконання спірного договору не мав на меті реєстрації відповідного фермерського господарства. Таким чином, спірний договір укладено з порушенням приписів ст. 13 Закону України «Про оцінку землі», а саме: без проведення обов`язкової нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що є обов`язковим у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

19. Відповідно до ч. 1 ст. 632 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, визначених законом, застосовуються ціни, які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

20. Отже, суди посилалися на ту обставину, що нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для землі державної та комунальної власності.

21. Стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться.

22. Разом з тим відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (ст. 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України - загальним.

23. У ст. 124 ЗК України передбачений порядок передачі земельних ділянок в оренду та визначено наступне. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених ч. 2, 3 ст. 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним ч. 2, 3 ст. 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому ст. 123 цього Кодексу.

24. Відповідно до ст. 135 ЗК України земельні торги проводяться у формі аукціону, за результатами проведення якого укладається договір купівлі-продажу, оренди, суперфіцію, емфітевзису земельної ділянки з учасником (переможцем) земельних торгів, який запропонував найвищу ціну за земельну ділянку, що продається, або найвищу плату за користування нею, зафіксовану в ході проведення земельних торгів.

25. Продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) здійснюється виключно на земельних торгах, крім випадків, встановлених ч. 2 і 3 ст. 134 цього Кодексу. На земельних торгах не може бути використане переважне право купівлі. Також, у ст. 134 ЗК України визначено обов`язковість продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них на конкурентних засадах (земельних торгах), крім надання земельних ділянок в інших випадках, визначених законом, а також якщо земельні торги не проводяться при наданні (передачі) земельних ділянок громадянам у випадках, передбачених ст. 34 (земельні ділянки особистих селянських господарств), ст. 36 (земельні ділянки для городництва) та ст. 121 (для ведення фермерського господарства) цього Кодексу, а також передачі земель загального користування садівницькому товариству та дачному кооперативу.

26. Таким чином, у ст. 22, 31, 93, 124 ЗК України не передбачено конкурентної процедури земельних торгів для передачі землі в оренду для фермерських господарств, яка є обов`язковою в інших випадках.

27. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про фермерське господарство» для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.

28. Частиною 1 та ч. 5 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

29. Частиною 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

30. Відповідно до ч. 1 та ч. 5 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

31. Відповідно до ст. 228 ЦПК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

32. Судами встановлено, що у відповідності із спірним договором оренди від 17 червня 2014 року ОСОБА_1 було надано в оренду земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 28,4925 га, що розташована на території Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області. Дані про цей договір того ж дня внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Проте, станом на 16 серпня 2017 року цей відповідач фермерське господарство не зареєстрував. Нормативна грошова оцінка землі, що є предметом спірного договору станом на 16 серпня 2017 року відсутня.

33. При цьому визначена у спірному договорі орендна плата була повністю сплачена ОСОБА_1 , заборгованість по встановленій орендній платі відсутня.

34. Суди посилались на те, що надання в оренду земельної ділянки потенційному засновнику фермерського господарства можливо за умови доведення ним наявності бажання створити відповідне фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства.

35. Згідно із ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень крім випадків, встановлених цим Кодексом.

36. Разом з тим, суди попередніх інстанцій не навели достатніх доказів, які б об`єктивно доводили відсутність у ОСОБА_1 наміру здійснювати фермерську діяльність на вказаній земельній ділянці, яка була надана йому в оренду згідно зі спірним договором оренди землі від 17 червня 2014 року, без реєстрації відповідного фермерського господарства, при цьому, суди попередніх інстанцій констатували, але фактично не врахували тієї обставини, що вказана орендована земельна ділянка фактично використовується цим відповідачем за призначенням, а орендар сплачує встановлену орендну плату у повному обсязі, отже вказаними фактичними діями відповідача ОСОБА_1 доведено його спроможність виробляти відповідну товарну сільськогосподарську продукцію.

37. Крім того, суди попередніх інстанцій констатували, але фактично не врахували тієї обставини, що відповідачем ОСОБА_1 на розгляд голови Зачепилівської районної державної адміністрації (далі - Зачепилівської РДА) все ж таки була подана заява, в якій ОСОБА_1 просить надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 38 га саме для створення та ведення фермерського господарства і наявними доказами не доведено, що саме на момент укладення спірного договору оренди землі від 17 червня 2014 року ОСОБА_1 діяв не маючи на меті створювати фермерське господарство згідно з вищевказаними положеннями Закону України «Про фермерське господарство», а також не наведено даних щодо недотримання відповідачами (сторонами спірного договору оренди землі) норм матеріального права в частині умов спірного договору оренди землі від 17 червня 2014 року.

38. Крім того, судами попередніх інстанцій не обґрунтовано та не наведено жодних фактичних даних, щодо сплати ОСОБА_1 орендної плати за оренду спірної земельної ділянки саме у меншому розмірі, ніж передбачено законодавством для фізичної особи, яка здійснює фермерську діяльність без реєстрації відповідного фермерського господарства. При цьому у судових рішеннях судів попередніх інстанцій на припущеннях зроблено висновок, про те, що спірний договір оренди землі укладений відповідачами всупереч інтересам держави та суспільства у зв`язку зі сплатою ОСОБА_1 орендної плати у меншому розмірі ніж належить згідно з Законом. Разом з тим, посилаючись на регламентований ст.13 Закону України «Про оцінку землі» порядок грошової оцінки землі, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на ту обставину, що у справі відсутні дані, які б дозволили встановити саме математичну невідповідність орендної плати, яку сплатив ОСОБА_1 , тій яка за твердженням позивача «у більшому розмірі» мала бути йому встановлена у випадку надання вказаної спірної земельної ділянки не в порядку, який передбачений саме для фермерських господарств, в тому числі, згідно з вищенаведеними нормами ЗК України та Законом України «Про фермерське господарство».

39. Таким чином, висновок щодо того, що відповідач ОСОБА_1 діяв з метою отримання у користування земельної ділянки поза межами конкурсної процедури (що напряму забезпечує менший розмір орендної плати для відповідача як орендаря), чим останній порушив захищений законом державний та суспільний інтерес, є таким, що зроблений судами безпідставно.

40. Крім того, згідно із ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство» після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.

41. Невиконання цієї вимоги Закону може мати юридичну оцінку за умови дотримання заінтересованою особою порядку притягнення до відповідальності того, хто порушує Закон, у тому числі шляхом розірвання відповідного договору, проте позивач у справі не скористався такими юридичними механізмами.

42. Відповідно до положень ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки може здійснюватися шляхом визнання угоди недійсною, а також визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

43. Проте, відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. При цьому, у справі відсутні належні та допустимі докази у їх сукупності як про те, що ОСОБА_1 не можна вважати добросовісним орендарем, так щодо факту порушення інтересів держави та суспільства.

44. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій були постановлені з порушенням норм процесуального права, без дотримання положень ст. 12, 81 ЦПК України, які регламентують, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень крім випадків, встановлених цим Кодексом, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень, а також було допущено неправильне застосування норм матеріального права в частині застосування до спірних правовідносин вищенаведених норм ЦК України, які регламентують підстави визнання правочину недійсним.

45. Разом з тим, доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не повідомлявся про розгляд справи судом першої інстанції правильно визнані апеляційним судом безпідставними, оскільки суд повідомляв його про такий розгляд за останнім відомим місцем проживання. При цьому ОСОБА_1 під час розгляду його апеляційної скарги не був обмежений у доступі до суду та у праві надати докази на підтвердження доводів своєї скарги та заперечень проти позову, та скористався правничою допомогою.

46. Щодо доводів касаційної скарги про те, що на час розгляду справи, ОСОБА_1 був зареєстрований як фермер, фізичною особою-підприємцем, а спори юридичних осіб, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування із зареєстрованими в установленому законом порядку фермерськими господарствами підлягають розгляду за правилами господарського судочинства, то Велика Палата Верховного Суду вважає їх безпідставними з огляду на таке.

47. Згідно зі ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

48. За вимогами ч. 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

49. Частиною 1 ст. 19 ЦПК Українипередбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

50. Відповідно до ст. 1, 3, 15 ЦПК України(у редакції, чинній на час подання позову) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

51. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

52. Положеннями ст. 2 та ст. 3 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) передбачено наступне. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб`єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб`єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб`єктів. Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб`єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб`єкта господарювання, та відносини суб`єкта господарювання з його структурними підрозділами.

53. Статтею 1 ГПК України (у редакції, чинній на час подання позову) було визначено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності.

54. Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (ст. 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову).

55. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у ст. 1 ГПК України (у редакції, чинній на час подання позову), що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу (ч. 2 та 3 ст. 21 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову).

56. Відтак, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснено відповідно до їх предмета та суб`єктного складу учасників.

57. Положеннями ст.13 ЦПК України, зокрема визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

58. Положеннями ст.11 ЦПК України(у редакції, чинній на час подання позову) було визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

59. Цей принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження такими процесуальними правами, які, зокрема, впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду (право на звернення з позовом, право на зміну предмета або підстав позову, право позивача заявити клопотання про заміну первісного відповідача належним відповідачем або про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача), випливають з участі у розгляді справи, забезпечують сторонам належний судовий захист.

60. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фермерське господарство», фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

61. Згідно з ч. 3 ст. 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності.

62. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство»).

63. Судами встановлено, що позов був поданий у червні 2017 року, у той час як ОСОБА_1 не створив відповідного фермерського господарства. Той факт, що після ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_1 16 серпня 2018 року зареєструвався в якості приватного підприємця - висновків суду попередніх інстанцій не спростовує і не свідчить про те, що цей спір підлягав розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки при укладенні договору оренди у спірних правовідносинах відповідач діяв як звичайна фізична особа, при цьому, саме у такому статусі ОСОБА_1 перебував і на час подання до суду цього позову.

64. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.

65. За змістом ст. 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов`язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

66. Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами або органами державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам.

67. Тобто, якщо на момент відкриття провадження у справі щодо спору між органом державної влади чи місцевого самоврядування та, зокрема, фізичною чи іншою особою, якій із земель державної або комунальної власності надана земельна ділянка для ведення фермерського господарства, фермерське господарство вже було зареєстрованим, то така справа має розглядатися за правилами господарського судочинства.

68. Проте, якщо на час відкриття провадження у справі щодо такого спору про користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, фермерське господарство не зареєстровано, то стороною таких спорів є фізична особа, якій надавалась земельна ділянка, а спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства,при цьому наявність саме таких вищенаведених обставин має місце у даній справі.

69. З огляду на положення зазначених норм права, Велика Палата Верховного Суду приходить висновку, щосуди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що ця справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства, а отже належить визнати безпідставним обгрунтування вимог касаційної скарги щодо того, що справу належить розглядати в порядку господарського судочинства.

70. Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц (провадження № 14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18) та від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18) і Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступлення від правових позицій, викладених у вказаних постановах.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

71. Згідно із ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

72. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу ОСОБА_1 належить задовольнити, судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову заступника керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області відмовити.

Щодо судових витрат

73. Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

74. Частиною 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

75. Частиною 6 ст. 141 ЦПК України передбачено, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

76. Враховуючи викладене, вимоги Закону України «Про судовий збір» належить здійснити наступний розподіл судових витрат.

77. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 сплачені ним суми судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1056 грн. та касаційної скарги - в розмірі 23350 грн. 40 коп.

Керуючись ст. 402-404, 409, 410, 412, 416, 141 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

2. Рішення Зачепилівського районного суду Харківської області від 24 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року скасувати повністю.

3. У задоволенні позову заступника керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки у власність держави відмовити.

4. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) суми судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1056 грн. та за подання касаційної скарги в розмірі 23350 грн. 40 коп.

5. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.С. Ткачук

Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв

Т .О. Анцупова Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Ю.Л. Власов В.В. Пророк

М.І. Гриців Л.І. Рогач

Д.А. Гудима О.М. Ситнік

Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич

О.С. Золотніков О.Г. Яновська

О.Р. Кібенко

Джерело: ЄДРСР 84275097

[ANTIRAID]

В свете возможного открытия рынка земли вопросы с оспариванием существующих договор аренды будут крайне актуальны. В данном постановлении Большая палата отменила решения нижестоящих инстанций о недействительности договора аренды и возврате земельного участка в собственность государства.

Суд указал, что в соответствии со ст. 1 Протокола к Конвенции о защите прав человека и основных свобод 1950 г. любое физическое или юридическое лицо имеет право на уважение своей собственности. Никто не может быть лишен своего имущества иначе как в интересах общества и на условиях, предусмотренных законом и общими принципами международного права. При этом, в деле отсутствуют надлежащие и допустимые доказательства в их совокупности как о том, что ответчика нельзя считать добросовестным арендатором, так и по факту нарушения интересов государства и общества.

Кроме того, если на момент открытия производства по делу по спору между органом государственной власти или местного самоуправления и, в частности, физическим или другим лицом, которому из земель государственной или коммунальной собственности предоставлен земельный участок для ведения фермерского хозяйства, фермерское хозяйство уже зарегистрированным, то такое дело должно рассматриваться по правилам хозяйственного судопроизводства.

Однако, если на момент открытия производства по такому спору о пользовании земельными участками, предоставленными из земель государственной или коммунальной собственности для ведения фермерского хозяйства, фермерское хозяйство не зарегистрировано, то стороной таких споров является физическое лицо, которому предоставлялся земельный участок, а спор подлежит рассмотрению в порядке гражданского судопроизводства, при этом наличие именно таких вышеприведенных обстоятельств имеет место в данном деле.