Постанова ВП-ВС про відсутність обов'язку держави відшкодувати шкоду завдану майну юридичної особи у зоні АТО без доказів бездіяльності державних органів

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2020 року

м. Київ

Справа № 910/378/19

Провадження № 12-23гс20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Рогач Л. І.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасників справи:

представника позивача - Марченко О. Г.,

представника Національного банку України - Перевертуна В. Г.,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Европласт» (далі - ТОВ «Европласт») на постанову Північного апеляційного господарського суду від 7 жовтня 2019 року (судді Руденко М. А., Дідиченко М. А., Пономаренко Є. Ю.) та рішення Господарського суду міста Києва від 20 травня 2019 року (суддя Літвінова М. Є.) у справі № 910/378/19 за позовом ТОВ «Европласт» до Державної казначейської служби України, Кабінету Міністрів України, Національного банку України про відшкодування шкоди у розмірі 24 507 197 грн.

УСТАНОВИЛА

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У січні 2019 року ТОВ «Европласт» звернулося до суду з позовом до Державної казначейської служби України, Кабінету Міністрів України, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про стягнення з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань солідарно з Кабінету Міністрів України та Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг шкоди, спричиненої майну позивача, у сумі 24 507 197, 00 грн, покликаючись на приписи статті 19 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» (далі - Закон № 638-IV), статтю 127 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), статтю 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо забезпечення державою ефективного засобу юридичного захисту, практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

1.2. Позивач вказував, зокрема, на те, що на державу в силу національного законодавства та норм міжнародного права покладається обов`язок компенсувати збитки від правопорушень, пов`язаних з протиправними діями у період та на території проведення антитерористичної операції (далі - АТО), а також збитки від кримінального правопорушення, у тому числі коли відшкодування збитків не може бути забезпечено з інших джерел, у тому разі коли злочинець не може бути притягнений до судового переслідування чи бути покараним.

1.3. На обґрунтування позову зазначив, що у вересні 2014 року на території проведення АТО у селі Піски Донецької області невідомі особи викрали у позивача належне йому інженерне, виробничо-технологічне та торговельне обладнання на суму 24 507 197,00 грн. За фактом викрадення обладнання було відкрито кримінальне провадження, яке розслідується СВ Дружківського МВ ГУ МВС України в Донецькій області. У справі за позовом до Акціонерного товариства «СК «АХА» про стягнення 28 557 861, 37 грн страхового відшкодування позивачу було відмовлено у позові, оскільки заявлену страхувальником подію суд не визнав страховим випадком.

1.4. Покликаючись на статтю 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), позивач вважав, що обставини заподіяння збитків ТОВ «Европласт» у вересні 2014 року на території проведення АТО у селі Піски Донецької області встановлені в судових рішеннях у справі № 910/12274/15.

1.5. З посиланням на статтю 41 Конституції України, статті 319, 326, 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивач зазначив про те, що він протиправно позбавлений свого майна - виробничого обладнання на суму 24 507 197,00 грн, при цьому держава Україна не здійснила належний захист його права на мирне володіння майном, не забезпечила об`єктивного та незалежного розслідування завданої шкоди, не створила необхідних умов для запобігання порушень на ринку страхових послуг, не визначила ефективного засобу юридичного захисту споживачів таких послуг. У зв`язку із цим існує обов`язок держави за рахунок Державного бюджету України компенсувати шкоду, завдану позивачу внаслідок терористичного акту чи кримінального правопорушення, від правопорушень, пов`язаних з протиправними діями у період та на території проведення АТО.

1.6. Відповідачі заперечили проти задоволення позову, вказавши на відсутність доказів порушення права позивача та втрати майна позивача саме внаслідок вчинення терористичного акту.

2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 20 травня 2019 року відмовлено ТОВ «Европласт» у задоволенні позову до Державної казначейської служби України, Кабінету Міністрів України та Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про стягнення шкоди у сумі 24 507 197, 00 грн.

2.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 7 жовтня 2019 року рішення Господарського суду міста Києва від 20 травня 2019 року залишено без змін.

2.3. Господарські суди дійшли висновку, що позивач не довів належними, допустимими та достатніми доказами в розумінні вимог процесуального закону факту незаконного заволодіння майном, за відшкодуванням вартості якого звернувся; не встановлено таких обставин і в судових рішеннях у справі № 910/12274/15. Водночас, враховуючи посилання позивача на статтю 19 Закону № 638-IV, статтю 127 КПК України, статтю 13 Конвенції, суди вказали на те, що саме лише перебування майна позивача в зоні проведення АТО не дає підстав стверджувати у разі доведеності викрадення цього майна, що таке викрадення зумовлено терористичним актом в розумінні статті 1 Закону № 638-IV.

3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

3.1. У жовтні 2019 року ТОВ «Европласт» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 20 травня 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 7 жовтня 2019 року, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «Европласт» задовольнити, стягнути з Державного бюджету України солідарно з Кабінету Міністрів України, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг на користь ТОВ «Европласт» шкоду у сумі 24 507 197,00 грн.

3.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, скаржник вказав, що обов`язок держави в певних випадках відшкодувати шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, не ґрунтується на загальних засадах цивільно-правової відповідальності, адже цей обов`язок держава покладає на себе як гарант безпеки людини.

3.3. Суди залишили поза увагою те, що відшкодування (компенсування) державою Україна шкоди відповідно до статті 127 КПК України, статті 19 Закону № 638-IV вимагає наявності спеціальних законів про таке відшкодування, які не прийняті протягом тривалого часу. Тому, відмовляючи у відшкодуванні шкоди з підстав недоведеності позовних вимог, суди неправильно застосували статтю 1166 ЦК України, статтю 127 КПК України, статтю 19 Закону № 638-IV, що спричинило прийняття помилкового рішення.

3.4. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Европласт» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 7 жовтня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 20 травня 2019 року у справі № 910/378/19.

3.5. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 березня 2020 року справу разом із вказаною касаційною скаргою ТОВ «Европласт» передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України.

3.6. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що спір у цій справі містить виключну правову проблему, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Визначаючи зміст виключної правової проблеми, суд вказав, що підставою позову у цій справі є заподіяння шкоди майновим інтересам юридичної особи в результаті проведення АТО, відшкодування якої за приписами статті 19 Закону № 638-IV провадиться за рахунок Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.

3.7. Водночас закону, який би визначав порядок такого відшкодування підприємствам, установам, організаціям, в Україні не прийнято, тож відсутній законодавчий механізм реалізації юридичними особами права на відшкодування такої шкоди. Існуюча судова практика, в тому числі практика Великої Палати Верховного Суду, стосується переважно правовідносин щодо відшкодування шкоди, заподіяної громадянам (на підставі частини першої статті 19 Закону № 638-IV). Щодо кількісного критерію справ відповідної категорії Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що на сьогодні судова практика з питань застосування вказаної статті Закону у правовідносинах щодо відшкодування шкоди, заподіяної юридичній особі, лише формується, і питання щодо застосування цієї статті Закону може виникнути у невизначеній кількості справ, що вже розглядалися та будуть розглядатися.

3.8. Ухвалою від 26 березня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 910/378/19 разом з касаційною скаргою ТОВ «Европласт» та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.

3.9. Ухвалою від 25 серпня 2020 року Велика Палата Верховного Суду за заявою Національного банку України залучила до участі у справі правонаступника відповідача Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг - Національний банк України.

4. Позиція учасників справи

4.1. Представник позивача у судовому засіданні підтримав доводи касаційної скарги.

4.2. У відзиві на касаційну скаргу Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг заперечила доводи касаційної скарги, вказала, що рішення у справі є законними та обґрунтованими.

4.3. Представник Національного банку України у судовому засіданні та у своєму відзиві також заперечив доводи касаційної скарги, зазначив, що позов подано до неналежного відповідача, що може бути самостійною підставою для відмови у позові, крім того, позивачем неправильно обрано спосіб захисту порушеного права.

5. Фактичні обставини справи, встановлені судами

5.1. У травні 2015 року ТОВ «Европласт» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «АХА Страхування» грошових коштів у загальному розмірі 24 290 522,40 грн, з яких 16 835 049,00 грн страхового відшкодування, 4 607 268,00 грн пені, 321 019, 01 грн 3 % річних та 6 784 524, 75 грн інфляційних втрат (справа № 910/12274/15). Позовні вимоги у справі № 910/12274/15 ґрунтувалися на невиконанні відповідачем, як страховиком за договором страхування № 1565ип/14д/цп від 6 червня 2014 року зобов`язання щодо виплати страхового відшкодування у зв`язку з настанням страхового випадку -викрадення застрахованого майна, що знаходилось за адресою: Донецька область, село Піски, невідомими особами.

5.2. Рішенням Господарського суду міста Києва від 4 вересня 2015 року у справі № 910/12274/15 позов ТОВ «Европласт» було задоволено повністю: стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «АХА Страхування» на користь ТОВ «Европласт» 16 835 049 грн страхового відшкодування, 4 607 268 грн пені, 321 019 грн 01 коп. 3% річних, 6 784 524 грн 75 коп. інфляційних втрат, 10 000 грн витрат зі сплати послуг експерта та 73 080 грн судового збору.

5.3. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 22 жовтня 2015 року вказане рішення господарського суду у справі № 910/12274/15 скасовано; прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ «Европласт» відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для виплати страховиком страхового відшкодування, у зв`язку з тим, що події, які стались, не є страховим випадком.

5.4. Постановою Вищого господарського суду України від 16 грудня 2015 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 жовтня 2015 року у справі № 910/12274/15 скасовано, а рішення Господарського суду міста Києва від 4 вересня 2015 року залишено в силі.

5.5. Верховний Суд України постановою від 3 лютого 2016 року скасував вказану постанову Вищого господарського суду України та залишив в силі постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 жовтня 2015 року у справі № 910/12274/15. Верховний Суд України зазначив про те, що: відповідно до приписів чинного законодавства село Піски Донецької області, на території якого розташовано застраховане майно, є частиною території України, тимчасово окупованої незаконними терористичними збройними формуваннями, де триває АТО. Тож з огляду на проведення АТО на сході України, у тому числі за місцем розташування застрахованого майна, та на підставі пунктів договору страхування заявлена страхувальником подія не може бути визнана страховим випадком, а тому не породжує обов`язку страховика щодо виплати страхового відшкодування.

5.6. Звертаючись до суду у цій справі з позовом про стягнення з відповідачів грошових коштів у сумі 24 507 197 грн, як відшкодування шкоди, ТОВ «Европласт» в основі своїх доводів зазначило, що визначення Верховним Судом України обставин втрати застрахованого позивачем майна такими, що не є страховим випадком, спричиняють право позивача на відшкодування шкоди від правопорушень, пов`язаних з протиправними діями у період та на території проведення АТО, і відповідальність за завдану шкоду в силу наведених вище положень законодавства покладається на державу.

6. Позиція Великої Палати Верховного Суду

6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

6.2. Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

6.3. Статтею 22 ЦК України передбачено, що, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Враховуючи положення частини четвертої статті 22 ЦК України, стягнення збитків є формою відшкодування майнової шкоди.

6.4. При цьому стаття 1166 ЦК України визначає загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду, зокрема, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

6.5. Тож за змістом наведеної вище норми матеріального права для застосування такої міри відповідальності, як стягнення шкоди необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки; шкоди; причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою; вини. І лише наявність зазначених елементів свідчить про існування складу цивільного правопорушення, що є підставою для застосування такої міри відповідальності, як стягнення шкоди.

6.6. Позивач звернувся до суду, мотивувавши позов, зокрема, тим, що згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, міжнародним законодавством про боротьбу з тероризмом та національним законодавством України держава є відповідальною за відшкодування збитків, спричинених майну позивача на території села Піски, яке тимчасово окуповано незаконними збройними формуваннями і де триває АТО, натомість механізм реалізації закріпленого за державою обов`язку не встановлений через відсутність відповідного законодавства.

6.7. Водночас позивач зазначав, що майнову шкоду, наведену у позові, йому завдано також і бездіяльністю державних органів щодо об`єктивного і незалежного розслідування випадку спричинення шкоди у кримінальному провадженні неналежним реагуванням українського національного органу нагляду за ринком фінансових послуг (а також інших державних органів) на протиправну поведінку страхової компанії, які мали місце у період та на території проведення АТО на сході країни.

6.8. Статтею 41 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

6.9. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

6.10. За частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

6.11. Водночас статтею 1177 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.

6.12. Як убачається зі змісту позовної заяви позивача та розрахунку позовних вимог, до стягнення з держави як шкоди заявлені втрати, заподіяні йому протиправним позбавленням майна у розмірі ринкової вартості цього майна без урахування податку на додану вартість. Разом з тим позивач не стверджував, що втрата належного йому на праві власності майна була наслідком порушення державою її негативного обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а суди попередніх інстанцій не встановили, що така втрата відбулася внаслідок дій держави.

6.13. Тож позивач не просить захистити право власності на належне йому майно від посягань з боку держави, а захищає право на отримання за рахунок держави відшкодування шкоди, заподіяної іншими особами, за відсутності відповідного законодавчого регулювання такого відшкодування та бездіяльності органів державної влади, покликаних розслідувати кримінальне провадження та здійснювати нагляд за ринком фінансових послуг.

6.14. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ, дослідивши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 9 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08) і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine, заява № 3958/13)).

6.15. Відповідно до змісту статті 1 Закону № 638-IV терористичний акт - злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених статтями 112, 147, 258-260, 443, 444, а також іншими статтями Кримінального кодексу України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до Кримінального кодексу України.

6.16. За статтею 19 Закону № 638-IV відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом. Тобто статтею 19Закону № 638-IV розмежовано порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянам та юридичним особам.

6.17. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

6.18. Однією з головних вимог при зверненні з позовом про відшкодування шкоди є доведеність порушеного права та вчинення особі такої шкоди, тобто порушення її права щодо мирного володіння та користування майном.

6.19. Вимоги цього позову засновані на доводах щодо необхідності відшкодувати позивачу за рахунок Державного бюджету України вартість належного йому майна, викраденого невідомими особами на території села Піски Донецької області, яка є зоною проведення АТО. Підставою для звернення з позовом, у тому числі, стали висновки у рішеннях суду (справа № 910/12274/15) про відсутність підстав для виплати страхового відшкодування (відсутність настання страхового випадку) і відповідно висновок самого позивача, що у такому разі держава повинна взяти на себе відповідальність за вказаний факт на підставі вимог статті 19 Закону № 638-IV, статті 127 КПК України та відшкодувати позивачу спричинену шкоду.

6.20. Тобто, визначаючи підстави звернення з позовом, позивач висунув позитивні очікування щодо зобов`язань держави, які полягають, на думку позивача, в отриманні за рахунок держави компенсації (шкоди), яку позивач визначив як шкоду, заподіяну у період проведення АТО, незважаючи на те, що майно, вартість якого просить відшкодувати позивач, викрадено невідомими особами і за вказаним фактом здійснюється кримінальне провадження, а страхові відшкодування, за встановленими судами обставинами, не підлягають виплаті за відсутності страхового випадку.

6.21. Слід зазначити, що зобов`язання та обов`язки держави в найбільш загальному розумінні означають вид та міру належної поведінки держави в особі її представників щодо поваги, захисту та сприяння реалізації прав людини, що кореспондує відповідним вимогам носіїв прав і свобод.

6.22. Основні права і свободи не тільки визнаються державою, а й захищаються нею як необхідна умова її існування. В Україні основні (природні) права закріплені в Основному Законі держави - Конституції України. Особисті права - невід`ємні, належать кожному від народження, не підлягають обмеженню, більшість з них носить абсолютний характер, ступінь охорони та забезпеченості і держава зобов`язана утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на їх порушення або втручання в їх реалізацію.

6.23. Виконання державою обов`язку забезпечення і захисту прав людини, тобто позитивних зобов`язань, вимагає натомість активного втручання держави в реалізацію прав людини (переважно соціальних, культурних та економічних прав), і в такому випадку порушення прав людини відбуватиметься через відсутність активних дій з боку держави, які унеможливлюють їх реалізацію.

6.24. Статтею 41 Конституції України гарантовано кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності і ніхто не може бути протиправно позбавлений права приватної власності.

6.25. За загальним правилом, встановленим частиною першою статті 1166 ЦК України, шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

6.26. Держава також законодавчо закріпила випадки відшкодування потерпілим за рахунок державного бюджету шкоди, завданої третіми особами (статті 1177, 1207 ЦК України). Так, шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).

6.27. Однак положення статті 1177 ЦК України встановлюють порядок відшкодування шкоди, завданої саме фізичній особі, і не можуть за аналогією застосовуватися до відносин щодо відшкодування шкоди, завданої злочином юридичній особі. Також передбачена цими нормами компенсація не може розглядатися як перекладання на державу майнової відповідальності винної особи за рахунок її відповідного обов`язку та не є тотожною такій майновій відповідальності.

6.28. Слід вказати, що засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці. Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту права, передбаченого Конвенцією, встановити, зокрема, за порушення якого виду обов`язків позивач вимагає від держави компенсацію і чи обґрунтованим відповідно до цього порушення є її розмір. Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження, так як має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.

6.29. Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (див. mutatis mutandis § 135 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року у справі «Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства» (Smith and Grady v. the UK), заяви № 33985/96 і № 33986/96; § 95 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 1996 року у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), заява № 21987/93). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв`язку з порушенням.

6.30. Отже, враховуючи наведене та зміст позовної заяви, позов було подано не у зв`язку із позбавленням позивача належного йому на праві власності майна внаслідок порушення державою зобов`язань за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а на захист права щодо отримання за рахунок держави відшкодування шкоди, заподіяної позивачу, яку він визначив, як вартість викраденого невідомими особами на території проведення АТО майна.

6.31. Таким чином, доводи позивача щодо порушення державою позитивних зобов`язань не знайшли обґрунтованого й об`єктивного підтвердження, а підстави для висновку про те, що заявлена позивачем вартість шкоди має ґрунтуватися на відшкодуванні реальної вартості пошкодженого (викраденого) майна, також відсутні.

7. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду

7.1. Щодо вирішення питання відшкодування заподіяної шкоди на підставі частини першої статті 19 Закону № 638-IV у спірних правовідносинах Велика Палата дійшла висновку про таке.

7.2. Як зазначалося вище, за змістом статті 19 вказаного Закону відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України та в порядку, визначеному законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.

7.3. Тож у статті 19 Закону № 638-IV держава взяла на себе зобов`язання з відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, за рахунок коштів Державного бюджету, зазначивши, що у наступному вимога про відшкодування державі таких коштів провадиться шляхом стягнення з осіб, якими заподіяно шкоду, та зобов`язалася законодавчо визначити порядок відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом.

7.4. За статтею 1 Першого протоколу до Конвенції поряд із негативним обов`язком утриматися від неправомірного втручання у право мирного володіння майном держава має позитивні обов`язки гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, ефективне використання цього права та його відновлення у разі порушення. Позитивні обов`язки можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті: держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки); у процесуальному аспекті: хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами.

7.5. Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об`єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право, відсутні підстави для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення негативного обов`язку не втручатися у вказане право держава може бути зобов`язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі.

7.6. Захист за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції поширюється на випадки, коли особа має право заявити вимоги щодо відповідної власності, а не на захист права набути таку власність у майбутньому. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві. Деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування успішної реалізації майнових прав (право вимоги).

7.7. Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який, наприклад, має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 2 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заяви № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 50).

7.8. Реалізація передбаченого у статті 19 Закону № 638-IV права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.

7.9. Законодавчий акт, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної викраденням майна на території проведення АТО, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами.

7.10. Також положення Закону не свідчать про наявність у держави обов`язку відшкодувати завдану шкоду внаслідок пошкодження/руйнування усіх таких об`єктів нерухомого майна незалежно від їх цільового призначення (комерційна, промислова, житлова нерухомість, тощо) замість винної особи у розмірі реальної вартості такого об`єкта чи майна, або вартості його відновлення.

7.11. Отже, передбачене у статті 19 Закону № 638-IV право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України відшкодування за викрадене у період проведення АТО майно.

7.12. Наведене не є обмеженням визначених Конституцією України прав позивача на підприємницьку діяльність, втручанням у здійснення ним права власності.

7.13. Дійсно, відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також в силу статті 56 Конституції України, яка передбачає право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

7.14. Разом з тим доводи позивача щодо порушення державою позитивних зобов`язань щодо визначення порядку відшкодування за рахунок Державного бюджету шкоди, заподіяної викраденням майна на території проведення АТО, не знайшли обґрунтованого й об`єктивного підтвердження та не є застосовними у цих правовідносинах.

7.15. Вказані правові висновки висловлено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 3 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 та від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц.

8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

8.1. Відповідно до частини першої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 311 Кодексу).

8.2. Відмовляючи у задоволенні позову у цій справі, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що, що позивач не довів належними та допустимими доказами в розумінні статей 76 - 79 ГПК України складу цивільного правопорушення, необхідного для відшкодування шкоди, а саме факту викрадення належного йому майна, про відшкодування вартості якого заявлено позов у цій справі.

8.3. Разом з тим, враховуючи предмет та підстави поданого позову, Велика Палата Верховного Суду вважає, що підставою для відмови у задоволенні позову має стати те, що доводи позивача щодо порушення державою позитивних зобов`язань не знайшли обґрунтованого й об`єктивного підтвердження та не є застосовними у цих правовідносинах, підстав для висновку про те, що заявлена позивачем вартість шкоди має ґрунтуватися на відшкодуванні реальної вартості пошкодженого (викраденого) майна, також відсутні.

8.4. З огляду на наведені вище приписи, здійснюючи перегляд судових рішень в межах доводів касаційної скарги у порядку, передбаченому статтею 300 ГПК України, постанову Північного апеляційного господарського суду від 7 жовтня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 20 травня 2019 року слід змінити в їх мотивувальній частині з підстав, викладених у цій постанові.

9. Щодо розподілу судових витрат

9.1. За висновком Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судових рішень і залишення без змін їх резолютивної частини, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Европласт» задовольнити частково.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 7 жовтня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 20 травня 2019 року у справі № 910/378/19 змінити у їх мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. У решті постанову Північного апеляційного господарського суду від 7 жовтня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 20 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. С. Князєв

Суддя-доповідач

Л. І. Рогач

Судді:

Н. О. Антонюк

О. С. Золотніков

Т. О. Анцупова

О. Р. Кібенко

С. В. Бакуліна

Л. М. Лобойко

В. В. Британчук

Н. П. Лященко

Ю. Л. Власов

О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців

О. М. Ситнік

Д. А. Гудима

О. С. Ткачук

В. І. Данішевська

В. Ю. Уркевич

Ж. М. Єленіна

О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 92270718

[ANTIRAID]

Чергове перекручування суддями, що отримують мільйони від держави законодавства та захисту бездіяльності державних органів, на мій погляд. На відміну від рішень що були прийняти раніше з посиланням на те що суд сам знає Закон, чи суд може змінити спосіб захисту, чи самостійно трактувати, що саме хоче позивач в цій справі судді-мільйонери цього не зробили.

Велика палата зазначила, що відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об`єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право, відсутні підстави для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення негативного обов`язку не втручатися у вказане право держава може бути зобов`язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі.

Захист за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції поширюється на випадки, коли особа має право заявити вимоги щодо відповідної власності, а не на захист права набути таку власність у майбутньому. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві. Деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування успішної реалізації майнових прав (право вимоги).

Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який, наприклад, має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 2 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заяви № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 50).

Реалізація передбаченого у статті 19 Закону № 638-IV права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.

Законодавчий акт, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної викраденням майна на території проведення АТО, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами.

Також положення Закону не свідчать про наявність у держави обов`язку відшкодувати завдану шкоду внаслідок пошкодження/руйнування усіх таких об`єктів нерухомого майна незалежно від їх цільового призначення (комерційна, промислова, житлова нерухомість, тощо) замість винної особи у розмірі реальної вартості такого об`єкта чи майна, або вартості його відновлення.

Отже, передбачене у статті 19 Закону № 638-IV право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України відшкодування за викрадене у період проведення АТО майно.

Наведене не є обмеженням визначених Конституцією України прав позивача на підприємницьку діяльність, втручанням у здійснення ним права власності.

Дійсно, відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також в силу статті 56 Конституції України, яка передбачає право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Разом з тим доводи позивача щодо порушення державою позитивних зобов`язань щодо визначення порядку відшкодування за рахунок Державного бюджету шкоди, заподіяної викраденням майна на території проведення АТО, не знайшли обґрунтованого й об`єктивного підтвердження та не є застосовними у цих правовідносинах.