Постановление ВСУ по пересмотру об отказе Кредитным инициативам во взыскании задолженности

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

16 грудня 2015 року

 

м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Сеніна Ю.Л.,

суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,

Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 червня 2014 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 червня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2015 року,

 

в с т а н о в и л а :

 

У вересні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 18 липня 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Простофінанс» (далі – ТОВ «Простофінанс») і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого фінансова установа надала позичальнику кредит у розмірі 61 тис. 100 грн зі сплатою 13,99 % річних та строком повернення коштів до 10 липня 2013 року. 18 травня 2012 року між ТОВ «Простофінанс» і ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, на підставі якого позивач набув право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором. Оскільки відповідач належним чином не виконував умови кредитного договору, то утворилася заборгованість у розмірі 60 тис. 297 грн 78 коп., яку позивач просив стягнути з відповідача.

 

Рішенням Дніпропетровського районного суду від 12 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 червня 2015 року, позов задоволено, постановлено стягнути із ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованість за кредитним договором у розмірі 60 тис. 297 грн 78 коп., яка складається із заборгованості за кредитом у розмірі 38 тис. 152 грн 22 коп., заборгованості за відсотками в розмірі 8 тис. 648 грн 29 коп., заборгованості зі сплати комісійних у розмірі 3 тис. 24 грн 45 коп. та штрафу в розмірі 10 тис. 472 грн 82 коп.

 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на зазначені судові рішення.

 

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, постановити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 254, 256 – 258, 261, 266, 549, 1050, 10561 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

 

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надає копії постанов Верховного Суду України від 23 травня (справа № 6-38цс12), 4 липня (справа № 6-58цс12), 19 грудня (справи № 6-144цс12, № 6-149цс12) 2012 року, від 6 листопада 2013 року (справа № 6-116цс13), від 19 березня (справа № 6-20цс14) та 18 червня (справа № 6-61цс14) 2014 року, від 3 червня 2015 року (справа № 6-31цс15).

 

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ТОВ «Кредитні ініціативи», перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

 

Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

 

Суди під час розгляду справи встановили, що 18 липня 2008 року між ТОВ «Простофінанс» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого позичальнику надано кредит у розмірі 61 тис. 100 грн зі сплатою 13,99 % річних та строком повернення коштів до 10 липня 2013 року. 

 

З 10 лютого 2009 року банк збільшив розмір процентної ставки до 21,27 % річних. 

 

Згідно з пунктом 2.8.3 зазначеного договору кредитодавцю надано право змінити розмір відсоткової ставки за користування кредитом. У випадку зміни розміру процентної ставки кредитодавець надсилає позичальнику письмове повідомлення про відповідну зміну розміру процентної ставки за кредитом та новий графік платежів, у якому визначаються щомісячні платежі, розраховані за новою процентною ставкою. Зазначене письмове повідомлення та новий графік платежів надсилаються рекомендованим листом за адресою позичальника (реєстраційна та фактична), зазначеною у цьому договорі.

 

18 травня 2012 року між ТОВ «Простофінанс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, відповідно до умов якого позивач набув право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором.

 

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач належним чином не виконував умови кредитного договору, у зв’язку з чим утворилася заборгованість у розмірі 60 тис. 297 грн 78 коп., яка підлягає стягненню з ОСОБА_1.

 

Проте у наданих для порівняння судових рішення зроблено такі висновки: 

 

- у постановах від 23 травня, 4 липня та 19 грудня 2012 року Верховний Суд України виходив з того, що якщо умовами кредитного договору передбачено право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника та в передбачений Законом України «Про захист прав споживачів» строк, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну розміру процентної ставки було прийняте до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 року № 661-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» (далі – Закон № 661-VI), яким заборонено змінювати в односторонньому порядку умови кредитного договору.

 

Отже, наведене свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

 

Разом з тим заявник надав для порівняння постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року, 19 березня та 18 червня 2014 року, 3 червня 2015 року, які не свідчать про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у цих постановах висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки у справі, яка переглядається, відсутні відомості про те, що Соколенко С.О. звертався до суду першої інстанції із заявою про застосування строків позовної давності згідно із частиною третьою статті 267 ЦК України.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

 

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. 

 

Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

 

Законом № 661-VI, який набрав чинності 9 січня 2009 року, положення ЦК України доповнено статтею 10561, частиною другою якої передбачено, що встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Наведена редакція статті 10561 ЦК України була чинною до 16 жовтня 2011 року.

 

З аналізу зазначених норм можна дійти висновку про те, що якщо умовами кредитного договору передбачається право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну було прийняте до набрання чинності Законом № 661-VІ.

 

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, належним чином не дослідив усіх обставин, які мають значення для вирішення спору, не з’ясував чи рішення про зміну розміру процентної ставки було прийняте до набрання чинності Законом № 661-VІ, не перевірив, чи відповідає вимогам кредитного договору повідомлення ТОВ «Простофінанс» від 8 грудня 2008 року про збільшення розміру процентної ставки за кредитним договором. 

 

Отже, не встановивши наведених обставин, суд дійшов передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі на підставі статей 1054, 10561 ЦК України. 

 

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. 

 

Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи суди не встановили всіх обставин, необхідних для правильного застосування норм матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. 

 

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л а :

 

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

 

Рішення Дніпропетровського районного суду від 12 червня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий

Ю.Л. Сенін

Судді:

В.І. Гуменюк 

Н.П. Лященко 

Л.І. Охрімчук 

Я.М. Романюк

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема

 

Правова позиція,

висловлена при розгляді справи № 6-2355цс15

 

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. 

 

Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

 

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» від 12 грудня 2008 року № 661-VI (далі – Закон № 661-VI), який набрав чинності 9 січня 2009 року, положення ЦК України доповнено статтею 10561, частиною другою якої передбачено, що встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Наведена редакція статті 10561 ЦК України була чинною до 16 жовтня 2011 року.

 

З аналізу зазначених норм можна дійти висновку про те, що якщо умовами кредитного договору передбачається право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну було прийняте до набрання чинності Законом № 661-VІ.

 

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7999C3216BB56F73C2257F230047B7B6

[у.zaporozhskiy]

З аналізу зазначених норм можна дійти висновку про те, що якщо умовами кредитного договору передбачається право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну було прийняте до набрання чинності Законом № 661-VІ.

 

 

Этот вывод мне не нравился, не нравится и не будет нравится.

Все для привата.

А про ЗУ о зпп совсем забыли?

каким должен быть порядок повышения процентной ставки?

[voksana]

в решении вроде все логично, только получается, что договор-кабала, и банк что хочет, то и делает. А суд просто ему подыграл, никто же не спрашивал о защите прав потребителя, вот никто и не ответил, мол, сами дураки

[у.zaporozhskiy]

в решении вроде все логично, только получается, что договор-кабала, и банк что хочет, то и делает. А суд просто ему подыграл, никто же не спрашивал о защите прав потребителя, вот никто и не ответил, мол, сами дураки

А кто мешает спросить в следующем иске?