Постановление ВСУ по пересмотру о возможности защиты нарушенного права способом не предусмотренным законодательством

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

4 жовтня 2017 року

м. Київ
 
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Жайворонок Т.Є., 
суддів: Берднік І.С., 
Ємця А.А., – 
 
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю ВП «ЗВЗ» (далі – ТОВ ВП «ЗВЗ») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року 

у справі № 914/1128/16 за позовом ТОВ ВП «ЗВЗ» до Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України (далі – Західне ТКЕУ) про зобов’язання вчинити дії,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2016 року ТОВ ВП «ЗВЗ» звернулося до суду із зазначеним позовом до Західного ТКЕУ, в якому просило зобов’язати відповідача прийняти вугілля кам’яне марки Г (0-200) у кількості 623 т (Івано-Франківська КЕЧ – 416 т і КЕВ м. Хмельницький – 207 т) шляхом підписання актів приймання поставленого вугілля. В обґрунтування позову послалося на те, що між ним і відповідачем укладено договір про закупівлю товарів за державні кошти, за умовами якого ТОВ ВП «ЗВЗ» зобов’язалось поставити, а Західне ТКЕУ – прийняти та оплатити поставлений товар – вугілля кам’яне – згідно зі специфікацією. Крім того, між позивачем і відповідачем укладено договір зберігання, за умовами якого Західне ТКЕУ за актом приймання-передачі передає, а ТОВ ВП «ЗВЗ» приймає вугілля кам’яне, визначене договором про закупівлю товарів за державні кошти, на безоплатне зберігання та зобов’язано повернути товар Західному ТКЕУ на першу вимогу. Судовим рішенням, яке набрало законної сили, ТОВ ВП «ЗВЗ» зобов’язано виконати умови договору зберігання шляхом повернення Західному ТКЕУ вугілля кам’яного у кількості 9 192 т, вартістю 10 938 296,16 грн та якістю, визначеною у специфікації до договору про закупівлю товарів за державні кошти (належної якості), шляхом його доставки до певних місць приймання представниками Західного ТКЕУ. У встановлений судом строк ТОВ ВП «ЗВЗ» повернуло Західному ТКЕУ вугілля до місць приймання представниками відповідача. Проте відповідач відмовився підписати акти приймання-передачі вугілля у кількості 623 т, посилаючись на його неналежну якість, встановлену лабораторними дослідженнями. Оскільки відбори проб і лабораторні дослідження здійснено відповідачем із порушенням вимог законодавства, натомість відправка та приймання товару здійснювалися відповідно до вимог законодавства, за наявності відповідної сертифікації, що підтверджує належну якість вугілля, ТОВ ВП «ЗВЗ» просило позов задовольнити. 

Західне ТКЕУ проти позову заперечило, посилаючись на неналежну якість повернутого позивачем вугілля та на те, що позивачем обрано спосіб захисту, не передбачений чинним законодавством.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 13 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 10 листопада 2016 року, позов задоволено: зобов’язано Західне ТКЕУ прийняти вугілля кам’яне марки Г (0-200) у кількості 623 т (Івано-Франківська КЕЧ – 416 т і КЕВ м. Хмельницький – 207 т) шляхом підписання актів приймання поставленого вугілля.

Постановою Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року судові рішення попередніх інстанцій скасовано, провадження у справі припинено.

У заяві про перегляд із підстав, передбачених п.п. 1-3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ ВП «ЗВЗ» просить скасувати постанову суду касаційної інстанції та передати справу на розгляд до Вищого господарського суду України, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), ст. 20 Господарського кодексу України (далі – ГК), п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК, і невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11, від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13.

В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 24 вересня 2009 року у справі № 20/364/07-8/352/08, від 3 грудня 2009 року у справі № 14/261, від 30 листопада 2010 року у справі № 7/118, від 23 квітня 2012 року у справі № 5024/1268/2011, від 18 вересня 2013 року у справі № 18/1543/12, від 9 жовтня 2013 року у справі № 922/1358/13, від 11 вересня 2014 року у справі № 910/2980/14, від 3 лютого 2016 року у справі № 910/20542/15, правовідносини в яких, на думку заявника, є подібними до правовідносин у справі, що розглядається.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню.

У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 4 листопада 2014 року між Західним ТКЕУ (замовник) і ТОВ ВП «ЗВЗ» (постачальник) укладено договір № 9 про закупівлю товарів за державні кошти (далі – Договір поставки), відповідно до п. 1.1 якого постачальник зобов’язується у 2014 році поставити замовникові вугілля кам’яне (марки ГС) (ДКПП 016:2010-05.10.1) згідно зі специфікацією, наведеною у додатку 1 до цього Договору (далі – Специфікація), а замовник – прийняти та оплатити такий товар. Обсяги закупівлі товару може бути зменшено залежно від реального фінансування видатків замовника, що оформляється шляхом укладення додаткових договорів (п. 1.3 Договору поставки).

Відповідно до п. 2.1 Договору поставки постачальник повинен передати (поставити) замовнику товар, який за маркою повинен відповідати ДСТУ 3472, а в частині вмісту масової долі кусків – ГОСТ 19242, передбаченого для комунально-побутових потреб. Якість товару підтверджується посвідченням якості (виданим виробником), оригінал чи копію якого постачальник зобов’язується відправляти з кожною окремою партією товару на адресу представника замовника (одержувача) товару.

У п.п. 2.2–2.4 Договору поставки сторони визначили порядок прийняття товару (шляхом складення акта, який підтверджує приймання товару за кількістю та якістю), порядок документального оформлення сторонами невідповідності товару вимогам щодо кількості (шляхом складення комерційного акта за участю представників обох сторін), а також наслідки для постачальника у разі поставки товару з порушенням умов п. 2.1 цього Договору. У п. 2.5 Договору поставки сторони визначили, що приймання товару за кількістю та якістю у всіх випадках, не врегульованих цим Договором, здійснюється відповідно до вимог ГОСТ 1137-64 «Вугілля буре, кам’яне, антрацит, горючі сланці та брикети. Правила приймання за якістю», а також відповідно до умов Інструкції про порядок приймання товару виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю (затвердженої постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15 червня 1965 року № П-6) та Інструкції про порядок приймання товару виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю (затвердженої постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15 червня 1965 року № П-7) із доповненнями та змінами.

За змістом п. 5.1–5.3 цього Договору поставка товару здійснюється за адресним переліком відповідно до Специфікації на умовах поставки до місця, визначеного замовником. Постачальник поставляє товар залізничним та/або автомобільним транспортом, згідно з установленими нормами відвантаження. Одержувачем товару є представник замовника, деталізовану інформацію про місце кінцевої поставки товару має бути відображено у Специфікації.

На виконання Договору поставки сторонами підписано і скріплено печатками Специфікацію, в якій визначено вимоги до найменування та характеристик товару, що підлягав поставці, а саме: вугілля кам’яне марки ГР, зольність на сухий стан палива не більше 40 %, загальна волога на робочий стан не більше 8,9 %, розмір кусків 0–200 мм. Загальна кількість тон вугілля, що постачається – 16 970 т вартістю 20 193 960,00 грн. Одержувачами визначено, зокрема, Івано-Франківську КЕЧ району і КЕВ м. Хмельницький.

18 грудня 2014 року між Західним ТКЕУ (поклажодавець) і ТОВ ВП «ЗВЗ» (зберігач) укладено договір зберігання № 11 (далі – Договір зберігання), за умовами якого поклажодавець передає, а зберігач приймає на зберігання протягом строку цього Договору вугілля кам’яне (марки ГР) у кількості 13 436 т та якістю, визначеною Договором поставки. 

У п. 1.2 Договору зберігання сторони визначили, що послуги зберігання товару, а також постачання товару до визначених Договором поставки місць надаються зберігачем поклажодавцю безоплатно. 

Зберігач зобов’язаний повернути товар поклажодавцеві на першу вимогу останнього, але не пізніше терміну, визначеного цим Договором (п. 2.1.4 Договору зберігання). 

Поклажодавець зобов’язаний прийняти від зберігача товар до закінчення строку цього Договору (п. 3.1.2 Договору зберігання). 

Окремого порядку повернення товару зі зберігання Договором зберігання не передбачено.

Відповідно до п. 4.2 цього Договору зберігач несе відповідальність за збереження і цілісність товару з моменту передання товару на зберігання і до моменту його повернення поклажодавцеві. У разі погіршення якості товару зберігачем здійснюється його заміна на товар належної якості протягом 30 днів із моменту отримання зберігачем повідомлення про це, а також поклажодавцю сплачується штраф у розмірі 20 % від вартості товару, який визнано недоброякісним.

Строк цього Договору починає свій перебіг із моменту підписання та закінчується 28 лютого 2015 року (п.п. 6.1, 6.2)

18 грудня 2014 року сторонами складено акт приймання-передачі вугілля кам’яного марки ГР у кількості 13 436 тон.

21 травня 2015 року Господарським судом Львівської області прийнято рішення у справі № 914/860/15, яким позовні вимоги першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України в особі Західного ТКЕУ задоволено частково. Зобов’язано ТОВ ВП «ЗПЗ» виконати п. 2.14 Договору зберігання шляхом повернення Західному ТКЕУ вугілля кам'яного (марки ГР) у кількості 9 192 т вартістю 10 938 296,16 грн та якістю, визначеною у Специфікації до Договору поставки (належної якості) шляхом його доставки до місць приймання представниками Західного ТКЕУ, зокрема:

– КЕВ м. Хмельницький (м. Старокостянтинів, ГПС) – 1 511 т на суму 1 798 059,78 грн;

– КЕВ м. Хмельницький (м. Шепетівка ОПМС) – 266 т на суму 316 534,68 грн;

– Івано-Франківська КЕЧ району (ОПМС) – 410 т на суму 487 891,80 грн;

Стягнуто з ТОВ ВП «ЗВЗ» на користь Західного ТКЕУ штраф у розмірі 39 377,87 грн за неналежне виконання зобов'язань за Договором зберігання.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 23 червня 2015 року рішення Господарського суду Львівської області від 21 квітня 2015 року у справі № 914/860/15 змінено в частині стягнення з відповідача штрафних санкцій шляхом зменшення суми з 39 377,87 до 26 251,91 грн. У решті рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Ухвалою суду першої інстанції від 20 жовтня 2015 року у справі № 914/860/15 розстрочено виконання рішення Господарського суду Львівської області від 21 квітня 2015 року в частині поставки Західному ТКЕУ вугілля кам’яного шляхом його доставки до місць приймання представниками Західного ТКЕУ за таким графіком: до 30 жовтня – 1 176 т вугілля; до 30 листопада – 3 978 т вугілля; до 20 грудня – 4 038 т вугілля.

Ухвалою суду першої інстанції від 12 січня 2016 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 22 березня 2016 року, розстрочено виконання рішення Господарського суду Львівської області від 21 квітня 2015 року у справі № 914/860/15 у термін до 31 березня 2016 року.

У встановлений судом термін ТОВ ВП «ЗВЗ» повернуло Західному ТКЕУ вугілля кам’яне (марки ГР) у кількості 9 192 т, зокрема: 22 лютого 2016 року та 1 березня 2016 року позивачем було поставлено Івано-Франківській КЕЧ (ОПМС) по 208 т вугілля, 9 березня 2016 року поставлено КЕВ м. Хмельницький 207 т вугілля, що підтверджується відповідними накладними. Поставка відбувалася залізницею. Однак одержувачами акти приймання поставленого вугілля не підписано.

Факт отримання вугілля зазначеними одержувачами у загальній кількості 623 т сторони не заперечують.

Згідно з наданими позивачем актами відбору зразків продукції від 22 лютого 2016 року, від 1 березня 2016 року та від 9 березня 2016 року № 1, підписаними представниками сторін, установлено наявність у постачальника ТОВ ВП «ЗВЗ» арбітражної проби вугілля, що було відвантажене споживачам. Відбір цих проб проводився відповідно до ДСТУ із партій вугілля, з вагонів. Зазначені арбітражні проби направлено до вуглехімічної лабораторії «Управління технічного контролю якості вугілля і стандартів» державного підприємства «Львіввугілля».

Згідно з результатами проведення лабораторних досліджень встановлені у партіях показники відповідають умовам, зазначеним у Специфікації.

На виконання умов Договору поставки та ДСТУ позивачем при відправці вугілля одержувачам вантажу було надано посвідчення про якість вугілля, виробленого/відвантаженого споживачам. У посвідченнях наведено посилання на лабораторні дослідження зразків продукції, здійснені на підставі зазначених актів відбору.

У листі від 6 квітня 2016 року № 30323/4/1412 Західне ТКЕУ повідомило ТОВ ВП «ЗВЗ» про те, що акти на прийняття вугілля не підписано з огляду на неналежну якість поставленого вугілля, що підтверджується лабораторними дослідженнями, проведеними після його отримання.

Водночас відбори зразків із партій товару (здійснені після його отримання Івано-Франківською КЕЧ району і КЕВ м. Хмельницький 26 лютого 2016 року, 5 березня 2016 року, 12 березня 2016 року, про що складено відповідні акти) виконано за відсутності представника постачальника. Крім того, відбір проб вугілля було проведено представниками Служби безпеки України та представниками Івано-Франківської торгово-промислової палати зі складу вже розвантаженого вугілля Івано-Франківської КЕЧ району, а не з вагонів. Факт відбору проб вугілля з вагонів не доведено і не підтверджено належними доказами.

Відповідач у листі від 24 березня 2016 року № 19/407 повідомив, що вагони з такою якістю вугілля не прийматиме та просив замінити це вугілля на якісне.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що:

– відбір проб вугілля після його отримання споживачами було проведено з порушенням умов Договору поставки, ГОСТ та Інструкції про порядок приймання товару виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю (затвердженої постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15 червня 1965 року № П-7), за відсутності представника позивача, не з вагонів, а тому результати таких досліджень не можуть бути доказами неналежної якості поставленого позивачем вугілля. Натомість посвідчення, надані позивачем відповідачеві, підтверджують якість поставленого вугілля, що свідчить про належне виконання ТОВ ВП «ЗВЗ» своїх зобов’язань за договором, а також про безпідставність неприйняття його відповідачем;

– підставою позову є зобов’язання відповідача належним чином виконати зобов’язання за Договором зберігання та прийняти повернуте позивачем вугілля відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК. Відтак, вимога про зобов’язання прийняти товар належної якості та підписати акт, який є зовнішньою формою виразу юридично значимої дії, і підтверджує факт виконання позивачем зобов’язання, відповідає способам захисту порушеного права, встановленим ст. 16 ЦК. Незважаючи на відсутність у Договорі зберігання умови про підписання актів приймання-передачі вугілля, сторони погодили між собою таку умову як звичай ділового обороту, який неодноразово виконувався при інших поставках вугілля, що поверталося за Договором зберігання та не є предметом цього спору. В судовому засіданні позивач зазначив, що основною метою звернення із зазначеним позовом є припинення дій відповідача (безпідставне неприйняття вугілля), які порушують право позивача на належне виконання умов договору та настання яких зумовить припинення правовідношення за Договором зберігання. Із цих підстав твердження відповідача про неможливість застосування такого способу захисту як зобов’язання вчинити певні дії, оскільки обмежується виключно правом власника та стосується лише захисту права власності, є безпідставним, оскільки позивачем обрано інший спосіб захисту, аніж спростовує відповідач.

Скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та припиняючи провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК, суд касаційної інстанції виходив із того, що обраний позивачем спосіб захисту не відповідає вимогам ст. 16 ЦК і ст. 20 ГК, якими не передбачено такого способу захисту прав як підписання акта приймання-передачі товару за договором поставки. Предметом позову може бути матеріально-правова чи немайнова вимога позивача до відповідача, стосовно якої суд повинен прийняти рішення. Предметом позову не можуть бути обставини, що виступають доказами у справі, зокрема, підписання актів приймання-передачі, оскільки такі акти підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову. Захист майнового або немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов'язання утриматись від їх вчинення. Заявлена позивачем вимога про зобов'язання відповідача підписати акти приймання поставленого вугілля за договором зберігання (які за своєю природою є лише товарно-супровідними документами) не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення. Зобов'язання відповідача підписати акти приймання вугілля не тільки суперечить встановленим діючим законодавством способам захисту цивільних прав, а також є втручанням у господарську діяльність суб'єкта господарювання, що, як наслідок, призводить до порушення його вільного волевиявлення. Оскільки акт приймання-передачі не має характеру акта у розумінні ст. 12 ГК, зазначений спір не підлягає вирішенню у господарських судах України.

Разом із тим у справі № 20/364/07-8/352/08 про зобов'язання прийняти відвантажену вугільну продукцію відповідно до залізничних накладних і за показниками якості, зазначеними у посвідченнях, під час первісного розгляду суд касаційної інстанції скасував судові рішення попередніх інстанцій, якими у задоволенні позову відмовлено з огляду на положення ст. 16 ЦК, ст. 20 ГК, і передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходячи із такого. Системний аналіз змісту зазначених статей дає підстави для висновку, що цими нормами законодавцем встановлено лише орієнтовний перелік способів захисту прав, який не є вичерпним. Відтак, суд уповноважений захищати права та інтереси осіб в інші способи, встановлені договором або законом, як це і передбачено п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК. У разі порушення права чи інтересу особи в останньої виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності чи відсутності між сторонами зобов’язальних відносин. Тобто особа, права якої порушено, обирає для себе саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу. Частиною 3 ст. 16 ЦК чітко визначено випадки, в яких суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи. Така відмова можлива у разі порушення особою положень ч.ч. 2–5 ст. 13 ЦК. Відповідних порушень господарськими судами не виявлено. Під час повторного розгляду цієї справи суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходячи з такого. Між позивачем як постачальником і відповідачем як покупцем укладено договір поставки вугілля, на виконання якого позивачем поставлено відповідну вугільну продукцію та додано до неї посвідчення якості. Судовим рішенням в іншій справі за участю тих самих сторін, яке набрало законної сили, не встановлено невідповідності зазначеної вугільної продукції показникам, зазначеним у відповідних посвідченнях якості, а тому відповідач не має законних підстав не приймати цю продукцію, яка знаходиться саме у відповідача.

У справі № 14/261 за позовом про зобов’язання вчинити дії – підписати акти приймання-передачі виконаних робіт зі зберігання матеріальних цінностей суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позову з огляду на таке. Ухвалою суду першої інстанції провадження у справі припинено на підставі п. 1 ст. 80 ГПК із тих мотивів, що акт приймання-передачі виконаних робіт не має характеру акта в розумінні ст. 12 ГПК, а тому цей спір не підлягає вирішенню у господарських судах України. Апеляційним судом ухвалу місцевого господарського суду скасовано, у позові відмовлено з огляду на те, що чинним законодавством України не передбачено такого способу захисту прав як підписання актів приймання-передачі виконаних робіт, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Передбачені законом способи захисту порушеного права або охоронюваного законом інтересу спрямовані на відновлення прав та інтересів позивачів. Вимога про зобов’язання підписати акти приймання-передачі фактично не є спором про наявність чи відсутність цивільного права та не може бути предметом спору. Дійшовши висновку, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, суд відмовляє у позові, а не припиняє провадження у справі. Наведене унеможливлює висновок щодо законності ухвали місцевого господарського суду про те, що зазначений спір не підлягає розгляду в господарських судах, оскільки акт приймання-передачі виконаних робіт не має характеру акта у розумінні ст. 12 ГПК.

У справі № 5024/1268/2011 за позовом про зобов’язання підписати акт приймання виконаних підрядних робіт і довідку про вартість виконаних підрядних робіт суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позову з огляду на те, що обраний позивачем спосіб захисту не є законним у розумінні приписів ст.16 ЦК та ст. 20 ГК. Акти приймання-передачі за договором є підтвердженням наявності чи відсутності фактів передачі однією стороною та прийняття іншою стороною предмета договору, що є лише доказом, а не окремим обов'язком щодо виконання сторонами договірних зобов'язань за договором. Заявлена позивачем вимога про зобов'язання відповідача підписати акт приймання підрядних робіт за договором підряду не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення. У разі, якщо позивач вважає, що відповідачем неналежно виконано зобов'язання за договором підряду, він не позбавлений можливості звернутися в установленому порядку за захистом свого права із вимогами про стягнення заборгованості. 

Аналогічних висновків дійшов суд касаційної інстанції у справі № 910/2980/14 за позовом про спонукання до виконання договірного зобов’язання шляхом повернення по одному примірнику надісланих позивачем оригіналів актів приймання-передачі природного газу, підписаних і скріплених печаткою, погодившись із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову.

У справі № 18/1543/12 за позовом про розірвання договору підряду і стягнення неустойки та за зустрічним позовом про зобов’язання прийняти та підписати акти приймання виконаних робіт і стягнення заборгованості за виконані підрядні роботи суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні первісного позову та про задоволення зустрічного позову в частині стягнення заборгованості. В частині відмови у задоволенні зустрічної позовної вимоги про зобов’язання прийняти та підписати акти приймання виконаних робіт суд касаційної інстанції погодився із висновками судів про те, що така вимога, враховуючи положення ст. 16 ЦК та ст. 20 ГК, суперечить встановленим чинним законодавством способам захисту цивільних прав, а також є втручанням у господарську діяльність суб'єкта господарювання, що, як наслідок, призводить до порушення його вільного волевиявлення.

Аналогічних висновків дійшов суд касаційної інстанції у справі № 910/20542/15 за позовом про зобов’язання відповідача оформити акти приймання-передачі майна зі зберігання за договором, погодившись із висновком апеляційного суду про відмову в задоволенні позову.

У справі № 922/1358/13 за позовом про спонукання до виконання зобов’язання, передбаченого договором (шляхом зобов’язання повернути по одному примірнику оригіналів підписаних актів приймання-передачі природного газу), суд касаційної інстанції погодився із висновками апеляційного суду, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовлено, з огляду на положення ст. 16 ЦК та ст. 20 ГК. Підписання акта приймання-передачі газу та його повернення не є зобов'язанням відповідача, яке виникло в силу договору. Так, відповідним документом (актом) за спільним волевиявленням сторін засвідчується факт передачі газу у певній кількості у відповідній проміжок часу. Суд не наділений повноваженнями щодо примушення осіб засвідчувати відповідні факти. Встановлення факту передачі газу відповідної кількості у визначений період часу є предметом доказування у справі про порушене право у разі виникнення між сторонами спору. При цьому відсутність підписаного двостороннього акта приймання-передачі такого товару не є перешкодою для захисту суб'єктивного матеріального права, у разі якщо суд на підставі зібраних у справі та оцінених у сукупності доказів встановить факт виконання позивачем відповідних зобов'язань – щодо передачі певного товару відповідного обсягу у зазначений період відповідачеві. Отже, зобов'язання повернути підписані акти приймання-передачі природного газу не тільки суперечить встановленим чинним законодавством способам захисту цивільних прав, а також є втручанням у господарську діяльність суб'єкта господарювання, що, як наслідок, призводить до порушення його вільного волевиявлення. 

У справі № 7/118 за позовом про виконання умов договору на постачання вугільної продукції, а саме – зобов’язання відповідача прийняти відвантажену вугільну продукцію за показниками якості, зазначеними у супровідних документах, суд касаційної інстанції скасував постанову апеляційного суду, якою у задоволенні позову відмовлено, та залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким позов задоволено, виходячи з такого. Скасовуючи рішення суду першої інстанції про задоволення позову та відмовляючи у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, апеляційний суд виходив з того, що обраний позивачем спосіб захисту свого права не відповідає ст. 16 ЦК та ст. 20 ГК. Водночас зазначеними нормами передбачено, що права та законні інтереси суб’єктів господарювання та споживачів захищаються, зокрема шляхом присудження до виконання обов’язку в натурі. Згідно зі ст. 712 ЦК до змісту зобов’язання покупця за договором поставки входить як прийняття товару, так і сплата за нього певної грошової суми. Наведені вимоги закону було враховано судом першої інстанції, який правомірно зазначив, що обраний позивачем спосіб відповідає вимогам чинного законодавства. 

Викладене свідчить про наявність передбачених п.п. 1–2 ч. 1 ст. 11116 ГПК підстав для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального та процесуального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого.

За змістом положень ст.ст. 1, 4№, 12, 13 ГПК місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності, а отже розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. 

Припинення провадження у справі – це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.

Так, відповідно до п. 1. ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

Тобто провадження у справі підлягає припиненню, якщо при її розгляді буде встановлена непідвідомчість господарському суду (ст. 12 ГПК).

Оскільки внаслідок припинення провадження у господарській справі з підстави непідвідомчості господарському суду повторне звернення до господарського суду зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав не допускається, суд має визначити, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

У порушення наведених норм права у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції свого обов’язку не виконав та не зазначив, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд цього спору, чим порушив право позивача на ефективний засіб правового захисту, передбачений ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). 

Що стосується питання належності/неналежності обраного позивачем способу захисту свого права/інтересу слід виходити з наступного.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. 

Статтею 16 ЦК, положення якої кореспондуються з положеннями ст. 20 ГК, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. 

Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. 

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Таким чином, суд зобов’язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Отже, саме по собі формулювання позовної вимоги, без з’ясування судом зазначених обставин, не є підставою для припинення провадження у справі або для беззаперечної відмови у задоволенні позову.

При цьому Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить саме із положень ст. 13 Конвенції, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. 

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст.ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11 та від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13, наданих в обґрунтування заяви про перегляд з підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 11116 ГПК.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. 

Відповідно до пп. «а» п. 1 ч. 2 ст. 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених п.п. 1–3 ч. 1 ст. 11116 цього Кодексу, у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі або полягає у порушенні правил підвідомчості (предметної підсудності), має право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції.

За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року у справі № 914/1128/16 підлягає скасуванню з передачею справи на розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, ст.ст. 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву товариства з обмеженою відповідальністю ВП «ЗВЗ» задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 18 січня 2017 року у справі № 914/1128/16 скасувати, а справу передати на розгляд до суду касаційної інстанції. 

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. 

Головуючий Т.Є. Жайворонок
Судді: І.С. Берднік
А.А. Ємець

Постанова від 4 жовтня 2017 року № 3-568гс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/03A9E896BCDB4EE0C22581B8003C0117
 

[ANTIRAID]

ВСУ указал, что поскольку положения Конституции Украины и Конвенции имеют высшую юридическую силу (ст 8, 9 Конституции Украины), а ограничение материального права противоречат этому положению, нарушения гражданского права и гражданского интереса подлежат судебной защите и способом, не предусмотренным законом, в частности ст. 16 ГК, но который является эффективным средством защиты, то есть таким, что соответствует содержанию нарушенного права, характера его нарушения и последствий, вызванным этим нарушением.

Оценивая принадлежность избранного истцом способа защиты и обосновывая соответствующее заключение, судам следует исходить из его эффективности, и это означает, что требование на защиту гражданского права должно соответствовать содержанию нарушенного права и характера правонарушения, обеспечить возобновление нарушенного права, а в случае невозможности такого возобновления - гарантировать лицу возможность получения им соответствующего возмещения.