Постановление ВСУ о прекращении поручительства в связи отсутствием судебного иска в предусмотренный законодательством срок


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

6 вересня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
 
головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів: 
Гуменюка В.І., 
Романюка Я.М., 
Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявами ОСОБА_1 та ОСОБА_4 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року, 

в с т а н о в и л а :

У червні 2013 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позивач зазначав, що 27 червня 2008 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «Приватбанк» (далі – ЗАТ КБ «Приватбанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 15 тис. грн, а ОСОБА_1 зобов'язалась повернути кредит та проценти за користування ним до 18 червня 2010 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договори поруки.

Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 13 тис. 669 грн 44 коп. заборгованості за кредитним договором від 27 червня 2008 року станом на 15 липня 2009 року. 

Посилаючись на те, що ОСОБА_1 належно не виконала зобов'язань за вказаним кредитним договором, позивач із урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з відповідачів солідарно 34 тис. 541 грн 80 коп. заборгованості за період з 16 липня 2009 року до 16 червня 2015 року.

Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 15 жовтня 2015 року у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» відмовив.

Апеляційний суд Дніпропетровської області 22 грудня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» задовольнив: стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 34 тис. 541 грн 80 коп. заборгованості за кредитним договором за період з 16 липня 2009 року до 16 червня 2015 року, яка складається із заборгованості за процентами – 32 тис. 658 грн 86 коп., штрафу (фіксованої частини) – 250 грн, штрафу (процентної складової) – 1 тис. 632 грн 94 коп.; солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 – таку ж суму, а також солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 – таку ж суму.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 14 грудня 2016 року рішення апеляційного суду залишила без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 1 частини другої статті 258, частини третьої статті 551, статей 616, 1048 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 і 26 березня, 22 жовтня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року. 

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року ОСОБА_4 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 554, частини четвертої статті 559 ЦК України.

На обґрунтування заяви ОСОБА_4 надав копії постанов Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року та 11 березня 2015 року. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах ОСОБА_1, ОСОБА_4 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заяви підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 червня 2008 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 15 тис. грн, а ОСОБА_1 зобов'язувалась повернути кредит та проценти за користування ним у строк та в порядку, встановлених кредитним договором, до 18 червня 2010 року.

Пунктом 5.7 кредитного договору передбачено, що сторони встановили позовну давність до вимог про сплату кредиту, процентів, винагород, неустойки (пені, штрафів) за цим договором у 5 років.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договори поруки.

Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 13 тис. 669 грн 44 коп. заборгованості за кредитним договором від 27 червня 2008 року станом на 15 липня 2009 року. 

Державний виконавець відділу державної виконавчої служби Нікопольського міськрайонного управління юстиції 13 грудня 2013 року відкрив виконавче провадження за вказаним рішенням суду, проте воно не виконане.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції виходив з того, що Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув заборгованість за вказаним кредитним договором станом на 15 липня 2009 року і на момент ухвалення цього рішення позивач мав право, але не скористався ним і не пред’явив уточнених вимог, а з позовом до суду у справі, яка переглядається, звернувся лише 5 червня 2013 року і просив стягнути заборгованість за процентами за період з 16 липня 2009 року до 16 червня 2015 року та штрафи. Тому суд дійшов висновку, що позивач такими діями сприяв виникненню заборгованості, отже, відсутні правові підстави для стягнення заборгованості з позичальника. Крім того, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав і для стягнення заборгованості з поручителів солідарно, оскільки вони надали поруку за різними договорами поруки й не несуть солідарної відповідальності перед кредитором, а позивач не пред’являв вимог до кожного з поручителів на підставі відповідного договору.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог банку, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов’язання залишається належно не виконаним відповідно до вимог статей 526, 599 цього Кодексу, тому правовідносини сторін за кредитним договором та зобов’язання ОСОБА_1 вважаються неприпиненими. Крім того, відсутні правові підстави, передбачені частиною третьою статті 554 ЦК України, для стягнення заборгованості з поручителів солідарно, проте це не може бути мотивом для відмови в задоволенні позовних вимог банку до поручителів, кожен з яких окремо поручився за зобов’язання позичальника за кредитним договором і до яких кредитор пред’явив позов.

Разом з тим у наданих заявницею для порівняння судових рішеннях, зокрема ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2015 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2015 року, міститься висновок про те, що нарахування процентів за користування кредитом та пені після закінчення строку дії договору закон не передбачає; крім того, судовим рішенням кредитну заборгованість стягнуто повністю, тобто договірні правовідносини між сторонами припинились.

У постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року, на яку посилається заявник, міститься правовий висновок про те, що непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення зобов’язання, а отже, і обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом з боржником за основним зобов’язанням. Звернення до суду після спливу передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку є підставою для відмови в позові не у зв’язку зі спливом позовної давності, а у зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 1048 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування частини четвертої статті 559 цього Кодексу.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (частини перша, друга статті 1054 ЦК України).

Відповідно до частин першої, четвертої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

За частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 

У справі, яка переглядається, кредитним договором передбачено сплату процентів, розрахунок яких здійснюється до дати погашення кредиту згідно з графіком та умовами договору.

Відповідно до частин першої, третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

За статтею 611 ЦК України в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору, можна зробити висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє кредитодавця права на отримання процентів і штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. 

Оскільки Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області заочним рішенням від 27 вересня 2010 року стягнув заборгованість за вказаним кредитним договором станом на 15 липня 2009 року, і це рішення боржник не виконав, то відповідно до вимог зазначених норм матеріального права кредитор має право на стягнення процентів за користування кредитними коштами та неустойки до остаточного виконання вказаного судового рішення.

Отже, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України, а також процентів, належних кредитору відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Разом з тим, суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили поза увагою положення частини четвертої статті 559 ЦК України, за змістом яких порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Відповідно до частини першої статті 251 та частини першої статті 252 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). 

Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Строк, передбачений нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, є преклюзивним (припиняючим), тобто його закінчення є підставою для припинення поруки. У разі пропуску кредитором строку заявлення вимог до поручителя цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений цією нормою, на відміну від позовної давності, яку суд застосовує за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов’язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором.

Сплив строку, передбаченого нормою частини четвертої статті 559 ЦК України, зумовлює припинення зобов’язань поручителя, а отже, і відмову кредиторові в позові в разі звернення до суду.

У справі, яка переглядається, з договорів поруки вбачається, що в них не встановлено строку, після закінчення якого порука припиняється, а умова договорів поруки про їхню дію до повного припинення усіх зобов’язань боржника за основним договором не вважається встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки це суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосовану в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України фразу «… якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя» слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.

Це не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. 

Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, договором чи законом установлено строк її дії, сплив цього строку припиняє суб’єктивне право кредитора. 

Строк поруки не вважається строком захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя після закінчення цього строку припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі й застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. 

Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем).

У справі, яка переглядається, суди не врахували, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком погашення кредиту та процентів), а за договорами поруки відповідальність поручителів установлена у такому ж розмірі, у такий строк і в такому порядку, як у кредитному договорі; не з’ясували: чи пред’явив банк вимогу до поручителів у межах шести місяців за кожним місячним платежем.

Отже, суди у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували норми частини четвертої статті 559 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи в частині вирішення позовних вимог до поручителів, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень у цій частині.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення у частині вирішення позовних вимог до поручителів підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України. 

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи, зокрема, чи пред’явив банк вимогу до поручителів у межах шести місяців за кожним місячним платежем, перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині вирішення позовних вимог до поручителів слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 551, статті 616 ЦК України ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня та 22 жовтня 2015 року, у яких міститься висновок про наявність правових підстав, передбачених статтями 551, 616 цього Кодексу, для зменшення розміру пені, що підлягає стягненню з позичальника, оскільки банк з початку порушення позичальником зобов’язань з погашення кредиту не вживав жодних заходів щодо погашення заборгованості, що свідчить про те, що своїми діями банк сприяв збільшенню розміру заборгованості та пені. 

Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

У наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року міститься правовий висновок про те, що статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Якщо ж зобов’язання забезпечується кількома поручителями, які надали поруку за різними договорами поруки, то вони не несуть солідарної відповідальності перед кредитором. У такому випадку кредитор має право пред’явити вимогу до кожного з поручителів на підставі відповідного договору.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 червня 2008 року між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено окремі договори поруки.

З огляду на викладене, а також на те, що нормами закону (як і умовами договорів поруки) не допускається солідарної відповідальності поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні, тому суди апеляційної та касаційної інстанцій стягнули заборгованість з боржника та кожного з поручителів окремо на підставі відповідних договорів.

Таким чином, указана постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цій постанові висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статті 554 ЦК України.

Крім того, у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року містяться висновки про те, що:

- за правилами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється окремо по кожному дню, за який нараховується пеня, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права;

- частиною третьою статті 551 ЦК України, зокрема, передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 цього Кодексу щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.

Однак, у справі, яка переглядається, пунктом 5.7 кредитного договору передбачено, що сторони встановили позовну давність до вимог про сплату кредиту, процентів, винагород, неустойки (пені, штрафів) за цим договором у 5 років; крім того, не встановлено, що розмір неустойки значно перевищував розмір збитків.

Таким чином, зазначена постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цій постанові висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 1 частини другої статті 258 та частини третьої статті 551 ЦК України, оскільки у справі, за результатами перегляду якої її ухвалено, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_4 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року та рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 жовтня 2015 року в частині вирішення позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
 
Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
В.І. Гуменюк
Я.М. Романюк 
В.М. Сімоненко
 
ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-623цс17

За положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

У справі, яка переглядається, з договорів поруки вбачається, що в них не встановлено строку, після закінчення якого порука припиняється, а умова договорів поруки про їхню дію до повного припинення усіх зобов’язань боржника за основним договором не вважається встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки це суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. 

З огляду на преклюзивний характер строку поруки й зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов’язання застосовану в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України фразу «… якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя» слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.

Це не позбавляє кредитора можливості пред’явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. 

Отже, вимогу до поручителя про виконання ним зобов’язання за договором поруки слід пред’явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем).
 
Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-623цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4813FF43DE1958C2C22581B40033CC57

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

ВСУ указал, что срок, предусмотренный нормой части четвертой статьи 559 ГК Украины, является преклюзивным (прекращающим), то есть его окончание является основанием для прекращения поручительства. В случае пропуска кредитором срока заявления требований к поручителю этот срок нельзя восстановить, остановить или прервать. Суд обязан самостоятельно применять положения о сроке, предусмотренное этой нормой, в отличие от исковой давности, которую суд применяет по заявлению сторон. Если поручитель за пределами срока ошибочно выполнит уже фактически несуществующий долг, он может по своему выбору требовать возврата исполненного как неосновательно приобретенного кредитором.

Учитывая преклюзивный характер срока поручительства и обусловленное этим прекращение права кредитора на реализацию обеспеченного поручительством обязательства примененную во втором предложении части четвертой статьи 559 ГК Украины фразу «... если кредитор в течение шести месяцев со дня наступления срока исполнения основного обязательства не предъявит требования к поручителю» следует понимать как предъявление кредитором в установленном законом порядке в течение указанного срока именно искового, а не любой другого требования к поручителю.

Это не лишает кредитора возможности предъявить к поручителю другое письменное требование о погашении задолженности должника, однако и в таком случае кредитор может обратиться с таким требованием в суд в течение шести месяцев со дня наступления срока исполнения основного обязательства.

Ссылка на комментарий
Поделиться на других сайтах

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Гость
Ответить в этой теме...

×   Вы вставили отформатированный текст.   Удалить форматирование

  Only 75 emoji are allowed.

×   Ваша ссылка была автоматически заменена на медиа-контент.   Отображать как ссылку

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Зарузка...