kredo

В останній постанові вже не так категорично. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду Київської області від 31 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року, в с т а н о в и л а: У травні 2015 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач зазначав, що 1 листопада 2011 року між ним та фізичною особою – підприємцем ОСОБА_2 (далі – ФОП ОСОБА_2) було укладено договір кредитної лінії НОМЕР_1, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 464 тис. 985 грн на строк до 31 жовтня 2014 року зі сплатою 25,99 % річних за користування кредитом. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором цього ж дня між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передав в іпотеку банку належні йому на праві власності: садовий будинок за АДРЕСА_1, загальною площею S_1 та земельну ділянку, на якій розташований цей будинок, загальною площею S_2, з цільовим призначенням – для ведення садівництва. Посилаючись на те, що боржник порушив виконання зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість, розмір якої на 25 березня 2015 року становив 1 млн 165 тис. 676 грн 15 коп. і складався із: поточної заборгованості за кредитом у сумі 412 тис. 473 грн 84 коп. і простроченої заборгованості в сумі 42 тис. 564 грн 62 коп., пені за несвоєчасне повернення кредиту в сумі 456 тис. 488 грн 27 коп., заборгованості з відсотків за період з 1 по 25 березня 2015 року в сумі 8 тис. 100 грн 31 коп., заборгованості з прострочених відсотків в сумі 19 тис. 226 грн 48 коп., пені за несвоєчасне повернення відсотків у сумі 224 тис. 955 грн 66 коп., 3 % річних від суми простроченого кредиту в сумі 1 тис. 250 грн 65 коп. та 3 % річних від суми прострочених відсотків у сумі 616 грн 32 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 1 вересня 2015 року в задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 31 березня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову ПАТ «Дельта Банк»: у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 перед банком у загальному розмірі 1 млн 165 тис. 676 грн 15 коп. звернуто стягнення на предмети іпотеки: садовий будинок за АДРЕСА_1, загальною площею S_1, початковою вартістю 1 млн 424 тис. 316 грн, та земельну ділянку, на якій він розташований, загальною площею S_2, початковою вартістю 236 тис. 849 грн, шляхом визнання права власності на вищезазначене майно за ПАТ «Дельта Банк»; вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі судових рішень суду апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37–39 Закону України «Про іпотеку», статей 526 та 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року, ухвали цього ж суду від 25 серпня 2011 року, 13 лютого та 21 серпня 2013 року, 20, 27 квітня, 18 травня, 15 червня, 27 липня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 30 березня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ОСОБА_1 – ОСОБА_3, ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1 листопада 20011 року між ПАТ «Дельта Банк» та ФОП ОСОБА_2 було укладено договір кредитної лінії НОМЕР_1, за умовами якого позичальнику було надано кредит у сумі 464 тис. 985 грн на строк до 31 жовтня 2014 року зі сплатою 25,99 % річних, а погашення кредиту повинне було здійснюватись шляхом сплати щомісячних платежів у розмірі та в порядку, визначеному договором (а. с. 5-12). На забезпечення виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором 1 листопада 2011 року ОСОБА_1 передав ПАТ «Дельта Банк» в іпотеку належні йому на праві власності: садовий будинок за АДРЕСА_1, загальною площею S_1 та земельну ділянку, на якій він розташований, загальною площею S_2, з цільовим призначенням – для ведення садівництва (а. с. 19-25). 3 вересня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ФОП ОСОБА_2 було укладено додатковий договір НОМЕР_2 до кредитного договору, яким змінено порядок повернення кредиту та сплати процентів за користування ним, а також кінцевий термін повернення кредиту – до 2 вересня 2017 року (а. с. 15-17). Відповідно до пункту 2.5 кредитного договору в разі вимоги кредитора достроково повернути кредитні ресурси, сплатити проценти позичальник зобов᾿язаний здійснити повне погашення заборгованості за цим договором, тобто повернути отримані кредитні ресурси, сплатити всі проценти протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту отримання вимоги кредитора. Кредитор може повідомляти позичальника телеграфом, за допомогою рекомендованих листів з повідомленням або шляхом доставки позичальнику за вказаною адресою. Відповідно до пункту 8.2 кредитного договору в разі невиконання позичальником будь-яких своїх зобов’язань за цим договором та/або умов іпотечного договору/договору застави, зазначених у пункті 1.4. цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, установлених пунктами 1,1, 1.3 та 3.3 цього договору, кредитор має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов’язаний виконати зазначені зобов’язання в порядку, передбаченому пунктами 8.3, 8.4 цього договору. Згідно з пунктом 8.3 кредитного договору вимога про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним направляється позичальникові у письмовому вигляді та підлягає виконанню в повному обсязі протягом тридцяти календарних днів з моменту її надіслання кредитором за адресою позичальника, зазначеною в реквізитах цього договору, або адресою, повідомленою позичальником відповідно до пункту 5.7 цього договору. Сторони досягли згоди, що датою, з якої починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку, вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається кредитору відділенням зв’язку під час відправлення позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення. Відповідно до пункту 8.4 кредитного договору, в разі невиконання позичальником зазначеної у пункті 8.3 цього договору письмової вимоги кредитора про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним у строк, визначений у пункті 8.3. договору, кредитор має право звернути стягнення на предмет іпотеки/застави будь-яким способом за власним вибором, у тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса, відповідно до вимог чинного законодавства України та умов договору іпотеки/застави, скористатися іншими видами забезпечення виконання зобов᾿язань за цим договором та/або пред᾿явити позов до позичальника та задовольнити свої вимоги, що випливають з цього договору, з будь-якого майна позичальника. За пунктом 7.2 договору іпотеки звернення стягнення на заставлене за цим договором майно здійснюється на розсуд іпотекодержателя: або за рішенням суду, або за виконавчим написом нотаріуса, або шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов᾿язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» та умовами вказаного договору, або за допомогою продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону та умовами цього договору. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду будь-яких доказів на підтвердження дотримання ним вищезазначених вимог договору щодо повідомлення позичальника про дострокове повернення кредиту, а тому строк вимоги за кредитним договором, термін дії якого до 2 вересня 2017 року, не настав. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що унаслідок неналежного виконання боржником своїх зобов’язань за кредитним договором утворилася заборгованість, а тому в рахунок її погашення необхідно звернути стягнення на предмети іпотеки – спірні садовий будинок за АДРЕСА_1, загальною площею S_1 та земельну ділянку, на якій він розташований, загальною площею S_2, з цільовим призначенням – для ведення садівництва шляхом визнання за позивачем права власності на предмети іпотеки. Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року, 27 квітня, 18 травня 2016 року міститься висновок про те, що за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», а передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки, і суд не наділений повноваженнями вирішувати цепитання в такий спосіб. У постанові від 30 березня 2016 року Верховний Суд України зробив висновок про те, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37–39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Крім того, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 серпня 2011 року та 15 червня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які встановивши, що позивач порушив умови укладених з відповідачами договорів щодо порядку дострокового повернення кредиту відмовили в задоволенні вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором. Отже, існує також неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм статей 526 та 1050 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37–39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частинах першій, третій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Отже, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалюючи судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку». Усуваючи розбіжності в застосуванні норм статей 526 та 1050 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов’язання виникають з договорів та інших правочинів. Відповідно до вимог статті 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. За статтею 527 ЦК України боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор – прийняти виконання зобов’язання. Згідно зі статтею 530 цього Кодексу, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Згідно із частиною першою статті 549 цього Кодексу в разі порушення зобов’язання боржник зобов’язаний сплатити неустойку (штраф, пеню). Відповідно до вимог статті 612 ЦК України боржник, який прострочив виконання зобов’язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення. Статтею 623 ЦК України встановлено, що боржник який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані збитки. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов᾿язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Сторони кредитного договору в пункті 8.3 встановили порядок, за умови недотримання якого в позичальника виникає обов’язок дострокового повернення боргу. Проте, скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове, апеляційний суд не встановив, чи дотримався позивач цього порядку та чи виникло у зв’язку із цим у позичальника зобов’язання дострокового виконання кредитного договору. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. За таких обставин відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 31 березня 2016 року підлягають скасуванню. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 31 березня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 листопада 2016 року у справі № 6-2457цс16 Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Сторони кредитного договору в пункті 8.3 встановили порядок, за умови недотримання якого в позичальника виникає обов’язок дострокового повернення боргу. Проте, скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове, апеляційний суд не встановив, чи дотримався позивач цього порядку та чи виникло у зв’язку із цим у позичальника зобов’язання дострокового виконання кредитного договору. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалюючи судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку».

ст.266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Пункт 5.3. постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" передбачає, що зі спливом позовної давності за вимогою про повернення або сплату коштів спливає й позовна давність за вимогою про сплату процентів, передбачених статтями 536, 625 ЦК України, і сум інфляційних нарахувань згідно з тією ж статтею 625 ЦК України (незалежно від періоду часу, за який обчислено відповідні суми процентів та інфляційних нарахувань,оскільки такі суми є складовою загальної суми боргу); так само у разі спливу позовної давності за вимогою про повернення безпідставно набутого майна (статті 1212, 1213 ЦК України) спливає й позовна давність за вимогою про відшкодування доходів від такого майна (стаття 1214 названого Кодексу). Постановами ВСУ №6-240цс14, №6-16цс15, №6-698цс15, №6-757цс15, №6-52цс13 відмовлено ПАТ ПриватБанк у задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності (у тому числі щодо стягнення процентів та пені). ВСУ є органом судової системи, який найбільше вносить протирічь у правила застосування норм матеріального права (хоча за законом повинен усувати розбіжності у застосуванні норм матеріального права)..

На жаль існує і таке рішення ВСУ Державний герб України П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 жовтня 2012 року місто Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С.,Гуля В.С.,Ємця А.А., Колесника П.І.,Потильчака О.І.,Шицького І.Б.,розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 24 квітня 2012 року у справі № 4/270-13/68 за позовом відкритого акціонерного товариства «Черкаське спеціалізоване автотранспортне підприємство 2301» до публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» про визнання недійсним договору іпотеки та визнання такими, що припинились правовідносини за договором іпотеки, встановила: У травні 2010 року ВАТ «Черкаське спеціалізоване автотранспортне підприємство 2301» (далі - Товариство) звернулось до господарського суду м. Києва з позовом до публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») про визнання недійсним договору іпотеки від 18 лютого 2008 року та визнання такими, що припинились правовідносини за договором іпотеки від 18 лютого 2008 року. Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що без згоди позивача додатковими угодами було збільшено розмір процентів за користування кредитними коштами, що призвело до збільшення обсягу його відповідальності за іпотечним договором від 18 лютого 2008 року, тому іпотечні правовідносини є припиненими в силу статті 559 ЦК України. Останнім рішенням господарського суду м. Києва від 23 листопада 2011 року позов задоволено частково. Визнано такими, що припинились правовідносини за договором іпотеки від 18 лютого 2008 року, укладеним між ВАТ «Черкаське спеціалізоване автотранспортне підприємство 2301» та публічного акціонерного товариства «Універсал Банк». В іншій частині позову відмовлено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 8 лютого 2012 року рішення господарського суду м. Києва від 23 листопада 2011 року скасовано в частині задоволення позовних вимог і в цій частині прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 24 квітня 2012 року скасовано постанову Київського апеляційного господарського суду від 8 лютого 2012 року, а рішення господарського суду м. Києва від 23 листопада 2011 року залишено без змін. Касаційний суд дійшов висновку, що правовідносини за договором іпотеки від 18 лютого 2008 року припинились на підставі статті 559 ЦК України внаслідок зміни зобов'язання без згоди майнового поручителя та збільшення обсягу його відповідальності. ПАТ «Універсал Банк» в порядку статті 11119 ГПК України подано заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 24 квітня 2012 року у справі № 4/270-13/68 з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 559 ЦК України та положень Закону України «Про іпотеку» в контексті збільшення відповідальності майнового поручителя - іпотекодавця. В обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 7 березня 2012 року у справі № 5023/6981/11, від 14 грудня 2011 року у справі № 10/79пд/2011(9/242пд), від 28 листопада 2011 року у справі № 14/5005/6594/2011, від 9 лютого 2011 року у справі № 50/150-10, в яких зазначено, що до правовідносин за договором іпотеки положення статті 559 ЦК України, яка регулює правовідносини за договором поруки, не застосовуються. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. При вирішені справи судом установлено, що 15 лютого 2008 року між ТОВ «Корпорація Спецторг» та ВАТ «Універсал Банк» укладено договір про фінансування № 96/08, відповідно до умов якого відповідач зобов'язувався надати боржнику кредит у формі кредитної лінії в межах ліміту 13 200 000 грн. Умови і порядок надання, сума, строк і порядок виконання зобов'язань, розмір і порядок оплати за кредитні послуги, права, обов'язки та відповідальність сторін стосовно кожної кредитної послуги в межах цього договору можуть визначатися у відповідних додаткових угодах, які є невід'ємною частиною договору фінансування. На забезпечення виконання кредитного договору фінансування 18 лютого 2008 року між ПАТ «Універсал Банк» (Іпотекодержатель) та ВАТ «Черкаське спеціалізоване автотранспортне підприємство 2301» (Іпотекодавець, який є майновим поручителем ТОВ «Корпорація Спецторг»), укладено договір іпотеки нерухомого майна - нежитлової нерухомості (далі - Договір), відповідно до якого позивач передав в іпотеку нежитлові приміщення. Згідно з пунктом 1.3 Договору сторони ознайомлені з усіма умовами основного договору, що обумовлюють основне зобов'язання, в тому числі стосовно можливості зміни розміру зобов'язань у більшу та/або меншу сторону, строку і порядку його виконання забезпеченого цим Договором. Сторони досягли згоди відносно розміру, строку і порядку виконання зобов'язань, що забезпечуються іпотекою відповідно до цього Договору, розуміючи при цьому можливість зміни розміру таких зобов'язань у більшу та/або меншу сторону, строку і порядку його виконання у випадках, передбачених умовами договорів, що обумовлюють основне зобов'язання. Сторони підтверджують, що іпотекою за цим Договором забезпечуються також і розмір зобов'язань, строк і порядок його виконання, який може бути змінено відповідно до умов вищевказаного основного договору, що обумовлюють основне зобов'язання. Додатковими угодами встановлено нові відсоткові ставки за користування кредитними коштами та встановлено нові терміни повернення траншів. Скасовуючи постанову апеляційної інстанції та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, Вищий господарський суд України зробив висновок про те, що Договір укладений відповідно до норм чинного законодавства, а правовідносини за Договором припинились на підставі статті 559 ЦК України внаслідок зміни зобов'язання без згоди майнового поручителя та збільшення обсягу його відповідальності. Проте з такими висновками погодитись не можна з наступних підстав. Відпопідно до статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання. Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, а майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи - боржника за основним зобов'язанням на підставі договору, закону або рішення суду. Отже, іпотека є самостійним видом забезпечення виконання зобов'язання. Правова природа іпотеки полягає у забезпеченні можливості кредитора у разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами боржника. На відносини майнової поруки норми статті 559 ЦК України щодо припинення поруки не поширюються, оскільки іпотека за правовою природою є заставою та регулюється нормами параграфа 6 (статті 572 - 593) глави 49 ЦК України та спеціальним законом. Статтями 17, 18, 19 цього Закону встановлено підстави припинення іпотеки, істотні умови договору іпотеки і внесення змін і доповнень до іпотечного договору. Тому висновок касаційного суду про припинення договору іпотеки з підстав передбачених статтею 559 ЦК України ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права. За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 24 квітня 2012 року підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись статтями 11123- 11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного суду України постановила: Заяву публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 24 квітня 2012 року у справі № 4/270-13/68 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік В.С. Гуль А.А. Ємець П.І. Колесник О.І. Потильчак І.Б. Шицький

Шановні форумчани, прошу поради у наступній ситуації. У серпні 2007 році був укладений Генеральний договір на здійснення кредитних операцій, а також Кредитний договір по якому фактично отримано кошти і в якому зазначено: суму кредиту, ставку, цільове призначення, термін кредитування, порядок нарахування процентів («факт/факт»), позичкові/процентні рахунки. Кредитний договір є невід’ємною частиною Генерального договору. У лютому 2008 року Генеральний договір на здійснення кредитних операцій та Кредитний договір були викладені у новій редакції. У Генеральному договорі на здійснення кредитних операцій (у редакції лютого 2008 року) змінено порядок нарахування процентів, а саме зазначено – «факт/360». Аналогічні зміни порядку нарахування процентів («факт/360») були відображені у Кредитному договорі (у редакції лютого 2008 року). Також у Кредитному договорі (у редакції лютого 2008) передбачалось, що погашення кредиту, сплата нарахованих відсотків та комісій здійснюється шляхом перерахування відповідної суми коштів на позичковий рахунок. Але номер позичкового рахунку не зазначено, зазначено прочерк («№___________»). Тобто кошти невідомо куди перераховувати. У 2010 році рішенням суду додаткову угоду від лютого 2008 року, якою викладено Кредитний договір у новій редакції, визнано недійсною. У результаті чого Генеральний договір на здійснення кредитних операцій діє у редакції лютого 2008 року, а Кредитний договір (який є його невід’ємною частиною) діє у редакції серпня 2007 року. Така ситуація привела до того, що: - Генеральним договором (у редакції лютого 2008 року) визначений порядок нарахування процентів щоденно методом «факт/360», а Кредитним договором (у редакції серпня 2007 року) нарахування процентів щомісяця методом «факт/факт»; - у зв’язку з визнанням недійсною угоду (від лютого 2008 року) про викладення Кредитного договору у новій редакції у якій і так не був зазначений позичковий рахунок (зазначено прочерк – позичковий рахунок №___________), то кошти на погашення кредиту та сплату процентів необхідно направляти на рахунки, які Були зазначені у Кредитному договорі (у редакції серпень 2007). Але зазначені рахунки були відкриті у філії банку, яка на сьогоднішній день закрита і відповідно і рахунки закриті. Тобто на сьогоднішній день як не крути, а рахунки на які потрібно направляти кошти для погашення кредиту та сплати процентів не відомі. Також Банк немає рахунку для нарахування доходів за кредитом. Оскільки рахунок 2068 «Нараховані доходи за кредитами в поточну діяльність, що надані суб'єктам господарювання» (План рахунків бухгалтерського обліку банків) Призначення рахунку: облік нарахованих доходів за кредитами в поточну діяльність, що надані суб'єктам господарювання. За дебетом рахунку проводяться суми нарахованих доходів. За кредитом рахунку проводяться суми нарахованих доходів під час їх отримання; суми, що перераховані на рахунок прострочених нарахованих доходів. На сьогоднішній день розглядається спір за позовом банку про стягнення заборгованості по кредиту (позов поданий у лютому 2011 р). Рішення 1-ї інстанції позов задоволено у сумі меншій ніж просив банк. Наведена ситуація не була предметом дослідження у першій інстанції. Зазначена невідповідність було виявлено вже після рішення по 1-й інстанції. На понеділок призначено розгляд апеляції банку. Як би така ситуація була на момент підписання договорів (ген договору і Кредитного) то все зрозуміло відсутня згода по істотних умовах - договір не укладений. Але на момент підписання (серпень 2007) фактично договори були укладені і вже після внесення змін у Генеральний договір і Кредитний договір, а також після визнання недійсною угоди про внесення змін до Кредитного договору фактично істотні умови – «відпали». Апеляційним господарським судом розглядається апеляційна скарга Банку на рішення Господарського суду за позовом Банку до Позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором, в тому числі: тіла кредиту, процентів, пені. Але через відсутність істотних умов кредитування на момент пред’явлення зазначеного позову не існувало кредитного договору. Таким чином Позичальник зберігав у себе грошові кошти без достатньої правової підстави. Відповідно до ст.1212 ЦК України особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно набуте, згодом відпала. Враховуючи, що на момент пред’явлення позову не існувало кредитних відносин, а позивачем подано позов про стягнення заборгованості за кредитним договором, то позов пред’явлено безпідставно оскільки у позивача відсутні правові підстави для стягнення боргу у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань за Кредитним договором в межах Генерального договору на здійснення кредитних операцій в частині повернення основної суми кредиту, сплати процентів та пені. Може у когось є якісь міркування з наведеного, дякую.

Шановні форумчани, можливо не по темі, але прошу поради у наступній ситуації. У серпні 2007 році був укладений Генеральний договір на здійснення кредитних операцій, а також Кредитний договір по якому фактично отримано кошти і в якому зазначено: суму кредиту, ставку, цільове призначення, термін кредитування, порядок нарахування процентів («факт/факт»), позичкові/процентні рахунки. Кредитний договір є невід’ємною частиною Генерального договору. У лютому 2008 року Генеральний договір на здійснення кредитних операцій та Кредитний договір були викладені у новій редакції. У Генеральному договорі на здійснення кредитних операцій (у редакції лютого 2008 року) змінено порядок нарахування процентів, а саме зазначено – «факт/360». Аналогічні зміни порядку нарахування процентів («факт/360») були відображені у Кредитному договорі (у редакції лютого 2008 року). Також у Кредитному договорі (у редакції лютого 2008) передбачалось, що погашення кредиту, сплата нарахованих відсотків та комісій здійснюється шляхом перерахування відповідної суми коштів на позичковий рахунок. Але номер позичкового рахунку не зазначено, зазначено прочерк («№___________»). Тобто кошти невідомо куди перераховувати. У 2010 році рішенням суду додаткову угоду від лютого 2008 року, якою викладено Кредитний договір у новій редакції, визнано недійсною. У результаті чого Генеральний договір на здійснення кредитних операцій діє у редакції лютого 2008 року, а Кредитний договір (який є його невід’ємною частиною) діє у редакції серпня 2007 року. Така ситуація привела до того, що: - Генеральним договором (у редакції лютого 2008 року) визначений порядок нарахування процентів щоденно методом «факт/360», а Кредитним договором (у редакції серпня 2007 року) нарахування процентів щомісяця методом «факт/факт»; - у зв’язку з визнанням недійсною угоду (від лютого 2008 року) про викладення Кредитного договору у новій редакції у якій і так не був зазначений позичковий рахунок (зазначено прочерк – позичковий рахунок №___________), то кошти на погашення кредиту та сплату процентів необхідно направляти на рахунки, які Були зазначені у Кредитному договорі (у редакції серпень 2007). Але зазначені рахунки були відкриті у філії банку, яка на сьогоднішній день закрита і відповідно і рахунки закриті. Тобто на сьогоднішній день як не крути, а рахунки на які потрібно направляти кошти для погашення кредиту та сплати процентів не відомі. Також Банк немає рахунку для нарахування доходів за кредитом. Оскільки рахунок 2068 «Нараховані доходи за кредитами в поточну діяльність, що надані суб'єктам господарювання» (План рахунків бухгалтерського обліку банків) Призначення рахунку: облік нарахованих доходів за кредитами в поточну діяльність, що надані суб'єктам господарювання. За дебетом рахунку проводяться суми нарахованих доходів. За кредитом рахунку проводяться суми нарахованих доходів під час їх отримання; суми, що перераховані на рахунок прострочених нарахованих доходів. На сьогоднішній день розглядається спір за позовом банку про стягнення заборгованості по кредиту. Рішення 1-ї інстанції позов задоволено у сумі меншій ніж просив банк. Наведена ситуація не була предметом дослідження у першій інстанції. Зазначена невідповідність було виявлено вже після рішення по 1-й інстанції. На понеділок призначено розгляд апеляції банку. Як би така ситуація була на момент підписання договорів (ген договору і Кредитного) то все зрозуміло відсутня згода по істотних умовах - договір не укладений. Але на момент підписання (серпень 2007) фактично договори були укладені і вже після внесення змін у Генеральний договір і Кредитний договір, а також після визнання недійсною угоди про внесення змін до Кредитного договору фактично істотні умови – «відпали», «втратились» та інше (не можу підібрати термін для опису ситуації). Тобто істотні умови на момент підписання договорів були, а потім … У апеляції заявляти, що істотні умови … і прошу відмовити у задоволені позову? Може у когось є якісь міркування з наведеного, дякую.

Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів (Роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 06.10.1994 № 02-5/706) 17.03.2009 Друкувати (Із змінами, внесеними згідно з роз'ясненнями Вищого арбітражного суду України від 30.03.95 № 02-5/220, від 14.05.97 № 02-5/165, від 18.11.97 № 02-5/445, від 18.04.2001 № 02-5/467, роз’ясненням Вищого господарського суду України від 31.05.2002 № 04-5/609 ) Вивчення практики вирішення арбітражними судами спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів, показало, що в цілому такі спори вирішуються правильно. Однак ще мають місце випадки прийняття помилкових рішень, які не відповідають чинному законодавству і фактичним обставинам справи. З метою забезпечення правильного та однакового застосування законодавства при вирішенні зазначених спорів президія Вищого арбітражного суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення. 1. Відповідно до статті 42 Закону України “Про Національний банк України” до функцій Національного банку України віднесено надання кредитів лише комерційним банкам. Що ж до видачі кредитів підприємствам, установам і організаціям, то ця функція віднесена до компетенції комерційних банків. (Абзац перший пункту 1 із змінами, внесеними згідно роз’яснення Вищого господарського суду України від 31.05.2002 № 04-5/609) До компетенції комерційних банків також віднесено надання кредитів резидентам в іноземній валюті за індивідуальною ліцензією Національного банку України (пункт 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю"). Термін і суми таких кредитів мають обмеження, встановлені Національним банком України. Перевищення хоча б одного із обмежень відносно термінів і сум валютного кредиту вимагає індивідуального дозволу Національного банку України.

На підставі якого рішення суду продавалась квартира, яка є предметом іпотеки - про звернення стягнення на предмет іпотеки чи стягнення коштів? Якщо стягнення коштів, то державний виконавець взагалі немав права продавати квартиру, яка передана в іпотеку. (див.постанову ВСУ №6-94цс11 від 15.02.2012 р.). Звернення на квартиру, що є предметом іпотеки, виключно на підставі рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, а не стягнення коштів.

+1 (156)

Есть уже решение суда первой инстанции (новое расмотрение)?