Полинка Малинка

Пользователи
  • Число публикаций

    21
  • Регистрация

  • Последнее посещение

Весь контент пользователя Полинка Малинка

  1. Добрый день! Проблема вот в чем: был заключен депозитный договор (договора нет, банк отказывается выдавать дубликат). Депозит был открыт в отделении ПриватБанка в Крыму, потом произошла аннексия Крыма, обратились с заявлением о выплате депозита в главный офис ПриватБанка, было отказано. Обратились в суд, но и суд отказал в связи с тем, что договора нет, а есть только "платіжне доручення" (сканкопия прикреплена). Это доказательство суд не рассматривал, так как печати банка нет, а есть только электронная подпись банка, Приват, ясное дело в отказ, говорит что эта подпись не его. Подскажите, пожалуйста, куда можно обратиться что бы дали ответ является ли эта электронная подпись подписью Привата. Спасибо большое:)
  2. Как заполнить заявление в Европейский суд? Нужно заполнять весь формуляр с сайта? Или нужно что то еще? В скольких экземплярах отправлять? Только суду или еще кому то? Где писать сумму компенсации (возмещение морального ущерба)? Может кто обращался в Европейский суд и может скинуть формуляр заполненный. Буду очень благодарна!
  3. Чи можлива позовна вимога про визнання правочину нікчемним?
  4. Подписала кредитный договор с приват банком, в пункте 7.1 написано "банк зобов’язується надати "Позичальникові" кредитні кошти шляхом: видачі готівки через касу на строк з "10" грудня 2007 р. по "10" грудня 2017 р. включно, у вигляді не поновлюваної лінії (надалі - "Кредит") у розмірі стількі то доларів на наступні цілі: стількі то дол. на ______________, стількі то дол. на _______________". В общем ни где не написано что это доллары США, фактически договор является «неукладеним» соответственно со ст. 638 ЦКУ так как не определенна валюта кредита, в смысле что есть же доллары и канадаские и сингапурские и т.д. Получала я доллары США. Договор является потребительским поэтому все спорные моменты трактуются на мою пользу. Помогите у кого есть подобная судебная практика.
  5. Одно Решение : ІМЕНЕМ УКРАЇНИ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним зверненням приватного підприємства „ІКІО“ щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України м. Київ 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012 Справа № 1-8/2012 Конституційний Суд України у складі суддів: Головіна Анатолія Сергійовича - головуючого, доповідача, Бауліна Юрія Васильовича, Бринцева Василя Дмитровича, Вдовіченка Сергія Леонідовича, Винокурова Сергія Маркіяновича, Гультая Михайла Мирославовича, Запорожця Михайла Петровича, Колоса Михайла Івановича, Лилака Дмитра Дмитровича, Пасенюка Олександра Михайловича, Сергейчука Олега Анатолійовича, Стецюка Петра Богдановича, Стрижака Андрія Андрійовича, Шаптали Наталі Костянтинівни, Шишкіна Віктора Івановича, розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним зверненням приватного підприємства „ІКІО“ щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61Сімейного кодексу України (далі - Кодекс). Приводом для розгляду справи відповідно до статей 42, 43 Закону України „Про Конституційний Суд України“ стало конституційне звернення приватного підприємства „ІКІО“. Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 94 Закону України „Про Конституційний Суд України“ є наявність неоднозначного застосування судами України положення частини першої статті 61 Кодексу. Заслухавши суддю-доповідача Головіна А.С., дослідивши матеріали справи та висновки науковців Національного університету „Юридична академія України імені Ярослава Мудрого“, Національного університету „Одеська юридична академія“, Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Конституційний Суд України установив: 1. Приватне підприємство „ІКІО“ звернулося до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положення частини першої статті 61 Кодексу, відповідно до якого об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту, в аспекті того, чи є статутний капітал та майно приватного підприємства об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Суб’єкт права на конституційне звернення стверджує, що неоднакова судова практика порушила його конституційні права, оскільки неоднозначне розуміння змісту права спільної сумісної власності подружжя судами загальної юрисдикції призводить до прийняття різних за змістом і правовими наслідками рішень. В одному випадку суди визначили майно та статутний капітал приватного підприємства „ІКІО“, створеного за рахунок спільної сумісної власності подружжя, як об’єкт права спільної сумісної власності подружжя і здійснили його поділ у відсотковому співвідношенні між спадкоємцями, в інших - виходили з того, що статутний капітал та майно такого підприємства не є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому один із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від діяльності приватного підприємства. 2. Вирішуючи порушене в конституційному зверненні питання, Конституційний Суд України виходить з такого. 2.1. Відповідно до Конституції України засади регулювання шлюбу і сім’ї визначаються виключно законами України; шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї (частина перша статті 51, пункт 6 частини першої статті 92). У статті 3 Кодексу встановлено, що сім’я створюється на підставі шлюбу та на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, серед яких визначено проживання жінки та чоловіка однією сім’єю. Рівність прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї включає в себе також їх рівність у майнових відносинах, які регулюються положеннями Кодексу та Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Спадкування є іншим видом набуття особистої приватної власності кожного з подружжя. При цьому до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті; не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця (статті 1218, 1219ЦК України). Тому у складі спадщини може перебувати будь-яке майно, крім прав та обов’язків, нерозривно пов’язаних з особою спадкодавця. З наведених положень випливає, що власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Підставами набуття права спільної сумісної власності подружжя є юридично визначений факт шлюбних відносин або проживання чоловіка і жінки однією сім’єю, а особистої приватної власності кожного з подружжя є, зокрема, поділ, виділ належної частки за законом та спадкування. 2.2. Відповідно до Конституції України усі суб’єкти права власності рівні перед законом (частина четверта статті 13); кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (частини перша, друга статті 41); правовий режим власності визначається виключно законами України (пункт 7 частини першої статті 92). Одним із видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України). В Україні залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу діють підприємства унітарні та корпоративні; унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства; унітарними є підприємства, засновані, зокрема, на приватній власності засновника (частини третя, четверта статті 63 Господарського кодексу України (далі - ГК України). Матеріальну основу діяльності підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства; джерелами формування майна підприємства є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб’єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку; інші джерела, не заборонені законодавством України (частини перша, друга статті 66 ГК України). Вклад до статутного капіталу та виділене із спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Відповідно до статті 191 ЦК Українипідприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності; до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом; підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю; підприємство або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. Тобто зі змісту цієї статті вбачається, що стосовно підприємства як єдиного майнового комплексу або його частини можуть виникати цивільні права і обов’язки. На думку Конституційного Суду України, приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, - це окремий об’єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності. Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об’єктом їх спільної сумісної власності. Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 51, 62, 66, 67, 69, частини першої статті 95 Закону України „Про Конституційний Суд України“, Конституційний Суд України вирішив: 1. В аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. 2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України“ та в інших офіційних виданнях України. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 жовтня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., - розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру" про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру", ОСОБА_2, приватного підприємства "Вітер Плюс" про визнання недійсним договорів та визнання права власності, в с т а н о в и л а: У грудні 2011 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з 25 липня 1998 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2. Указувала, що 24 квітня 2008 року ОСОБА_2 як фізична особа-підприємець за спільні сумісні кошти подружжя з її згоди для здійснення підприємницької діяльності придбав нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1. 5 травня 2008 року ОСОБА_2 прийняв рішення про внесення ним як засновником до статутного фонду приватного підприємства "Любе Сервіс" (далі – ПП "Любе Сервіс") зазначених нежилих приміщень (згідно зі свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи найменування приватного підприємства змінилося на "Вітер Плюс"). Пізніше, 4 липня 2008 року, без її згоди ОСОБА_2 уклав кредитні договори з акціонерним банком "АвтоЗАЗбанк" (далі – АБ "АвтоЗАЗбанк"), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "Банк Кіпру" (далі – ПАТ "Банк Кіпру"), а за договором від 4 липня 2008 року ПП "Любе Сервіс" передало в іпотеку цьому банку зазначені нежилі приміщення. Посилаючись на порушення ОСОБА_2 вимог закону під час укладення цих договорів, ОСОБА_1 просила: визнати недійсними кредитні договори від 4 липня 2008 року НОМЕР_1 і НОМЕР_2, які укладені ОСОБА_2 як позичальником та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати недійсними договори поруки НОМЕР_3, НОМЕР_4, які укладені ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року НОМЕР_5 про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1; визнати недійсним договір іпотеки від 4 липня 2008 року, який укладений ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя. Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 4 липня 2012 року позов задоволено частково. Визнано недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року НОМЕР_5 про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1; визнано недійсним договір іпотеки від 4 липня 2008 року, який укладений ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнано нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2. У решті позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2012 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, визнання недійсним договору іпотеки від 4 липня 2008 року та визнання нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя скасовано, у задоволенні позову в цій частині відмовлено. У решті – рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року рішення апеляційного суду скасовано, залишено в силі рішення суду першої інстанції. 10 квітня 2013 року надійшла заява ПАТ "Банк Кіпру" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. У заяві про перегляд ПАТ "Банк Кіпру" порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року із залишенням у силі рішення апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2012 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. ст. 57, 60, 61 СК України. На обґрунтування заяви ПАТ "Банк Кіпру" додало ухвалу Верховного Суду України від 6 червня 2012 року у справі № 6-4984 вов 10, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2012 року (№6-4072 св12) та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року (№6-19258св11), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2013 року зазначену справу допущено до розгляду Верховним Судом України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 25 липня 1998 року перебувають у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу, 24 квітня 2008 року, ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем за рахунок коштів, отриманих для цієї цілі від батьків ОСОБА_1 зі згоди останньої, за ціною та на умовах, визначених ним самостійно, придбано нежилі приміщення площею S, що розташовані АДРЕСА_1, для їх використання у його підприємницькій діяльності. 5 травня 2008 року фізична особа-підприємець ОСОБА_2 як засновник ПП "Любе Сервіс" відповідно до п. 2 рішення засновника без згоди дружини вніс до статутного фонду цього підприємства зазначене нежиле приміщення. 4 липня 2008 року АБ "АвтоЗАЗбанк" і ОСОБА_2 уклали кредитні договори НОМЕР_1 та НОМЕР_2, згідно з якими АБ "АвтоЗАЗбанк" надав ОСОБА_2 кредит на поточні потреби в сумі 620 тис. доларів США та 3 млн грн. З метою забезпечення виконання зобов’язання за зазначеними кредитними договорами в цей самий день, 4 липня 2008 року, АБ "АвтоЗАЗбанк" і ПП "Любе Сервіс" уклали договори поруки НОМЕР_3 та НОМЕР_4, за якими ПП "Любе Сервіс" зобов’язувалось відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_2 перед кредитором - АБ "АвтоЗАЗбанк", і договір іпотеки, за яким ПП "Любе Сервіс" передало спірне приміщення в іпотеку банку. В ухвалі від 13 лютого 2013 року у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, погодився з висновком суду першої інстанції про те, що нежиле приміщення, яке придбане фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 під час шлюбу з ОСОБА_1 за рахунок спільних коштів і внесене до статутного фонду заснованого ним ПП "Любе Сервіс", є спільним сумісним майном подружжя. Оскільки ОСОБА_2 не отримав письмової згоди ОСОБА_1 на внесення цього майна до статутного фонду ПП "Любе Сервіс" та на передачу цього майна в іпотеку, суд дійшов висновку про недійсність указаних угод із підстав, передбачених ст. ст. 57, 60, 65 СК України. Водночас в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2012 року та рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року, які додані на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, суд касаційної інстанції, застосовуючи норми ст.ст. 57, 61, 65 СК України та ст. 52 ЦК України, зазначив, що нерухоме майно, яке придбане під час шлюбу одним із подружжя - фізичною особою-підприємцем, а також майно, яке внесене до статутного фонду приватного підприємства, не набуває статусу спільного сумісного майна подружжя, а є майном фізичної особи-підприємця, приватного підприємства, на розпорядження яким згода іншого з подружжя не вимагається. Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави для висновку про неоднакове застосування цим судом норм ст. ст. 57, 60, 61, 65 СК України. Що стосується ухвали Верховного Суду України від 6 червня 2012 року (№ 6-4984 вов 10), то вона не є підставою для перегляду, оскільки не є рішенням суду касаційної інстанції, а тому посилання на неї не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Таким чином, предметом перегляду в справі, яка переглядається, є застосування касаційним судом ст. ст. 57, 60, 61, 65 СК України при визначенні правового режиму майна, набутого під час шлюбу одним із подружжя – фізичною особою-підприємцем, та вирішення питання про те, чи є майно, яке внесене одним із подружжя до статутного фонду приватного підприємства, об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, розпорядження яким вимагає згоди іншого з подружжя. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Стаття 57 СК України визначає перелік видів особистої приватної власності одного із подружжя та підстави її набуття. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тільки в разі встановлення цих фактів норма ст. 60 СК України вважається правильно застосованою. Саме з такого розуміння закону виходив суд касаційної інстанції в інших наданих для порівняння судових рішеннях. Водночас у справі, яка переглядається, судом установлено, що нерухоме майно придбане ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем, хоча й під час шлюбу, але не за спільні кошти подружжя, а за кошти, що одержані ним від третіх осіб для здійснення підприємницької діяльності. Установивши факт отримання ОСОБА_2 коштів від третіх осіб з метою придбання спірних нежилих приміщень для здійснення підприємницької діяльності та не встановивши поворотний характер цієї допомоги, суд неправильно застосував норму ст. 60 СК України й дійшов помилкового висновку про набуття придбаним майном статусу спільного майна подружжя, оскільки в силу вимог ст. 57 СК України, майно, отримане одним із подружжя за безвідплатною угодою або за кошти, які належали йому особисто, є його приватною власністю. За таких обставин висновок суду про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя не ґрунтується на вимогах ст. 60 СК України. Отже, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63, 65 СК України. Водночас відповідно до ст. 59 СК України той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. Відносини стосовно майна фізичної особи-підприємця регулюються нормами ЦК України, Господарського кодексу України (далі – ГК України) та Закону України "Про підприємництво". У ч. 1 ст. 1 Закону України "Про підприємництво" розкривається поняття "підприємництва" як безпосередньої, самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Проголошена в ч. 1 ст. 3 цього Закону свобода підприємницької діяльності, згідно з якою підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству, розкривається через принципи підприємницької діяльності, зазначені в ст. 5 Закону. Зокрема, принципами підприємництва є вільний вибір діяльності, залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян, вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством, тощо. Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Свобода договору полягає, зокрема, у вільному вияві волі сторін, у тому числі у підприємницькій, господарській діяльності, на вступ у договірні відносини, у можливості вільно обирати собі партнерів у договірних відносинах, у визначенні умов договору тощо. Результатом наділення юридичних осіб – приватних підприємств і фізичних осіб-підприємців свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності. Відповідно до ст. 55 ГК України суб’єктами господарювання є юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, та фізичні особи – громадяни, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці. Однією з організаційних форм господарювання є підприємство (ст. 62 ГК України ). Підприємство, засноване на приватній власності засновника, є приватним підприємством (ст. 63 ГК України). Підприємство є юридичною особою, йому належить право власності на майно, у тому числі і яке передане засновником до статутного фонду як внесок (ст. ст. 62, 66 ГК України). Установивши у справі, яка переглядається, факт оформлення права приватної власності ПП "Любе Сервіс" та видачі йому свідоцтва про право власності на спірне нежиле приміщення (рішення виконавчого комітету м. Львова від 13 червня 2008 року НОМЕР_5, свідоцтво про право власності від 19 червня 2008 року НОМЕР_6), суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя, оскільки з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб. При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Отже, реалізація майнових прав підприємства здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законодавчими актами України (ч. 4 ст. 66 ГК України). Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України (ч. 2 ст. 67 ГК України). За змістом ст. 51 ГК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Таким чином, купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб’єкта господарювання – приватного підприємства, засновником якого він є, ОСОБА_2 діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності. За таких обставин висновок суду про необхідність отримання ОСОБА_2 у цих випадках згоди іншого з подружжя відповідно до норм ст. 65 СК України не ґрунтується на вимогах закону. Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України. Посилання на рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи – підприємця не спростовує зазначених висновків, оскільки в цьому рішенні мова йде виключно про статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя. Саме такого висновку дійшов суд касаційної інстанції в ухвалах, які надані для порівняння заявником. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 3604ЦПК України суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу, та скасовує судове рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, якщо установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись ст. ст. 360-2, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру" задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року скасувати, направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко М.В. Патрюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-79 цс 13) Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63, 65 СК України. Водночас відповідно до ст. 59 СК України той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. Відносини стосовно майна фізичної особи-підприємця регулюються нормами ЦК України, Господарського кодексу України (далі – ГК України) та Закону України "Про підприємництво". Відповідно до ст. 320 ЦК України, власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Окремою формою підприємницької діяльності є підприємницька діяльність фізичних осіб. Жодних спеціальних умов чи обмежень використання фізичною особою, яка перебуває у шлюбі, свого майна для здійснення підприємницької діяльності законом не встановлено. Як зазначається у ч. 2 ст. 52 ЦК України, фізична особа – підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. На підставі цього положення, а також норм ст. ст. 57, 61 СК України слід дійти висновку про те, що майно фізичної особи – підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший з подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Результатом наділення юридичних осіб – приватних підприємств і фізичних осіб-підприємців свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності. Установивши у справі, яка переглядається, факт оформлення права приватної власності приватного підприємства та видачі йому свідоцтва про право власності на нежиле приміщення, суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя, оскільки з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб. При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України. Таким чином, купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб’єкта господарювання – приватного підприємства, засновником якого він є, ОСОБА_2 діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності . Посилання на рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи – підприємця не спростовує зазначених висновків, оскільки в цьому рішенні мова йде виключно про статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя. Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва Мне не нравится вот такой абзац в решении ВСУ " Установивши у справі, яка переглядається, факт оформлення права приватної власності приватного підприємства та видачі йому свідоцтва про право власності на нежиле приміщення, суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя, оскільки з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб. При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства." Так Где правда? Мы выиграли суд на основании решения КСУ, а банк подал апеляцию на основание решение ВСУ. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ Второе решение:
  6. Одно Решение : ІМЕНЕМ УКРАЇНИ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним зверненням приватного підприємства „ІКІО“ щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України м. Київ 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012 Справа № 1-8/2012 Конституційний Суд України у складі суддів: Головіна Анатолія Сергійовича - головуючого, доповідача, Бауліна Юрія Васильовича, Бринцева Василя Дмитровича, Вдовіченка Сергія Леонідовича, Винокурова Сергія Маркіяновича, Гультая Михайла Мирославовича, Запорожця Михайла Петровича, Колоса Михайла Івановича, Лилака Дмитра Дмитровича, Пасенюка Олександра Михайловича, Сергейчука Олега Анатолійовича, Стецюка Петра Богдановича, Стрижака Андрія Андрійовича, Шаптали Наталі Костянтинівни, Шишкіна Віктора Івановича, розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним зверненням приватного підприємства „ІКІО“ щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61Сімейного кодексу України (далі - Кодекс). Приводом для розгляду справи відповідно до статей 42, 43 Закону України „Про Конституційний Суд України“ стало конституційне звернення приватного підприємства „ІКІО“. Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 94 Закону України „Про Конституційний Суд України“ є наявність неоднозначного застосування судами України положення частини першої статті 61 Кодексу. Заслухавши суддю-доповідача Головіна А.С., дослідивши матеріали справи та висновки науковців Національного університету „Юридична академія України імені Ярослава Мудрого“, Національного університету „Одеська юридична академія“, Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Конституційний Суд України установив: 1. Приватне підприємство „ІКІО“ звернулося до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положення частини першої статті 61 Кодексу, відповідно до якого об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту, в аспекті того, чи є статутний капітал та майно приватного підприємства об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Суб’єкт права на конституційне звернення стверджує, що неоднакова судова практика порушила його конституційні права, оскільки неоднозначне розуміння змісту права спільної сумісної власності подружжя судами загальної юрисдикції призводить до прийняття різних за змістом і правовими наслідками рішень. В одному випадку суди визначили майно та статутний капітал приватного підприємства „ІКІО“, створеного за рахунок спільної сумісної власності подружжя, як об’єкт права спільної сумісної власності подружжя і здійснили його поділ у відсотковому співвідношенні між спадкоємцями, в інших - виходили з того, що статутний капітал та майно такого підприємства не є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому один із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від діяльності приватного підприємства. 2. Вирішуючи порушене в конституційному зверненні питання, Конституційний Суд України виходить з такого. 2.1. Відповідно до Конституції України засади регулювання шлюбу і сім’ї визначаються виключно законами України; шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї (частина перша статті 51, пункт 6 частини першої статті 92). У статті 3 Кодексу встановлено, що сім’я створюється на підставі шлюбу та на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, серед яких визначено проживання жінки та чоловіка однією сім’єю. Рівність прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї включає в себе також їх рівність у майнових відносинах, які регулюються положеннями Кодексу та Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Спадкування є іншим видом набуття особистої приватної власності кожного з подружжя. При цьому до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті; не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця (статті 1218, 1219ЦК України). Тому у складі спадщини може перебувати будь-яке майно, крім прав та обов’язків, нерозривно пов’язаних з особою спадкодавця. З наведених положень випливає, що власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Підставами набуття права спільної сумісної власності подружжя є юридично визначений факт шлюбних відносин або проживання чоловіка і жінки однією сім’єю, а особистої приватної власності кожного з подружжя є, зокрема, поділ, виділ належної частки за законом та спадкування. 2.2. Відповідно до Конституції України усі суб’єкти права власності рівні перед законом (частина четверта статті 13); кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (частини перша, друга статті 41); правовий режим власності визначається виключно законами України (пункт 7 частини першої статті 92). Одним із видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України). В Україні залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу діють підприємства унітарні та корпоративні; унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства; унітарними є підприємства, засновані, зокрема, на приватній власності засновника (частини третя, четверта статті 63 Господарського кодексу України (далі - ГК України). Матеріальну основу діяльності підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства; джерелами формування майна підприємства є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб’єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку; інші джерела, не заборонені законодавством України (частини перша, друга статті 66 ГК України). Вклад до статутного капіталу та виділене із спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Відповідно до статті 191 ЦК Українипідприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності; до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом; підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю; підприємство або його частина можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. Тобто зі змісту цієї статті вбачається, що стосовно підприємства як єдиного майнового комплексу або його частини можуть виникати цивільні права і обов’язки. На думку Конституційного Суду України, приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, - це окремий об’єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності. Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об’єктом їх спільної сумісної власності. Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 51, 62, 66, 67, 69, частини першої статті 95 Закону України „Про Конституційний Суд України“, Конституційний Суд України вирішив: 1. В аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. 2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України“ та в інших офіційних виданнях України. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 жовтня 2013 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., - розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру" про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру", ОСОБА_2, приватного підприємства "Вітер Плюс" про визнання недійсним договорів та визнання права власності, в с т а н о в и л а: У грудні 2011 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з 25 липня 1998 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2. Указувала, що 24 квітня 2008 року ОСОБА_2 як фізична особа-підприємець за спільні сумісні кошти подружжя з її згоди для здійснення підприємницької діяльності придбав нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1. 5 травня 2008 року ОСОБА_2 прийняв рішення про внесення ним як засновником до статутного фонду приватного підприємства "Любе Сервіс" (далі – ПП "Любе Сервіс") зазначених нежилих приміщень (згідно зі свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи найменування приватного підприємства змінилося на "Вітер Плюс"). Пізніше, 4 липня 2008 року, без її згоди ОСОБА_2 уклав кредитні договори з акціонерним банком "АвтоЗАЗбанк" (далі – АБ "АвтоЗАЗбанк"), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "Банк Кіпру" (далі – ПАТ "Банк Кіпру"), а за договором від 4 липня 2008 року ПП "Любе Сервіс" передало в іпотеку цьому банку зазначені нежилі приміщення. Посилаючись на порушення ОСОБА_2 вимог закону під час укладення цих договорів, ОСОБА_1 просила: визнати недійсними кредитні договори від 4 липня 2008 року НОМЕР_1 і НОМЕР_2, які укладені ОСОБА_2 як позичальником та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати недійсними договори поруки НОМЕР_3, НОМЕР_4, які укладені ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року НОМЕР_5 про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1; визнати недійсним договір іпотеки від 4 липня 2008 року, який укладений ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнати нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя. Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 4 липня 2012 року позов задоволено частково. Визнано недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року НОМЕР_5 про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1; визнано недійсним договір іпотеки від 4 липня 2008 року, який укладений ПП "Любе Сервіс" та АБ "АвтоЗАЗбанк"; визнано нежилі приміщення площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2. У решті позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2012 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним п. 2 рішення засновника ПП "Любе Сервіс" від 5 травня 2008 року про внесення до статутного фонду нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, визнання недійсним договору іпотеки від 4 липня 2008 року та визнання нежилих приміщень площею S, що знаходяться АДРЕСА_1, спільною сумісною власністю подружжя скасовано, у задоволенні позову в цій частині відмовлено. У решті – рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року рішення апеляційного суду скасовано, залишено в силі рішення суду першої інстанції. 10 квітня 2013 року надійшла заява ПАТ "Банк Кіпру" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. У заяві про перегляд ПАТ "Банк Кіпру" порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року із залишенням у силі рішення апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2012 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції ст. ст. 57, 60, 61 СК України. На обґрунтування заяви ПАТ "Банк Кіпру" додало ухвалу Верховного Суду України від 6 червня 2012 року у справі № 6-4984 вов 10, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2012 року (№6-4072 св12) та рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року (№6-19258св11), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 липня 2013 року зазначену справу допущено до розгляду Верховним Судом України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 25 липня 1998 року перебувають у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу, 24 квітня 2008 року, ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем за рахунок коштів, отриманих для цієї цілі від батьків ОСОБА_1 зі згоди останньої, за ціною та на умовах, визначених ним самостійно, придбано нежилі приміщення площею S, що розташовані АДРЕСА_1, для їх використання у його підприємницькій діяльності. 5 травня 2008 року фізична особа-підприємець ОСОБА_2 як засновник ПП "Любе Сервіс" відповідно до п. 2 рішення засновника без згоди дружини вніс до статутного фонду цього підприємства зазначене нежиле приміщення. 4 липня 2008 року АБ "АвтоЗАЗбанк" і ОСОБА_2 уклали кредитні договори НОМЕР_1 та НОМЕР_2, згідно з якими АБ "АвтоЗАЗбанк" надав ОСОБА_2 кредит на поточні потреби в сумі 620 тис. доларів США та 3 млн грн. З метою забезпечення виконання зобов’язання за зазначеними кредитними договорами в цей самий день, 4 липня 2008 року, АБ "АвтоЗАЗбанк" і ПП "Любе Сервіс" уклали договори поруки НОМЕР_3 та НОМЕР_4, за якими ПП "Любе Сервіс" зобов’язувалось відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_2 перед кредитором - АБ "АвтоЗАЗбанк", і договір іпотеки, за яким ПП "Любе Сервіс" передало спірне приміщення в іпотеку банку. В ухвалі від 13 лютого 2013 року у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, погодився з висновком суду першої інстанції про те, що нежиле приміщення, яке придбане фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 під час шлюбу з ОСОБА_1 за рахунок спільних коштів і внесене до статутного фонду заснованого ним ПП "Любе Сервіс", є спільним сумісним майном подружжя. Оскільки ОСОБА_2 не отримав письмової згоди ОСОБА_1 на внесення цього майна до статутного фонду ПП "Любе Сервіс" та на передачу цього майна в іпотеку, суд дійшов висновку про недійсність указаних угод із підстав, передбачених ст. ст. 57, 60, 65 СК України. Водночас в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2012 року та рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року, які додані на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, суд касаційної інстанції, застосовуючи норми ст.ст. 57, 61, 65 СК України та ст. 52 ЦК України, зазначив, що нерухоме майно, яке придбане під час шлюбу одним із подружжя - фізичною особою-підприємцем, а також майно, яке внесене до статутного фонду приватного підприємства, не набуває статусу спільного сумісного майна подружжя, а є майном фізичної особи-підприємця, приватного підприємства, на розпорядження яким згода іншого з подружжя не вимагається. Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави для висновку про неоднакове застосування цим судом норм ст. ст. 57, 60, 61, 65 СК України. Що стосується ухвали Верховного Суду України від 6 червня 2012 року (№ 6-4984 вов 10), то вона не є підставою для перегляду, оскільки не є рішенням суду касаційної інстанції, а тому посилання на неї не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Таким чином, предметом перегляду в справі, яка переглядається, є застосування касаційним судом ст. ст. 57, 60, 61, 65 СК України при визначенні правового режиму майна, набутого під час шлюбу одним із подружжя – фізичною особою-підприємцем, та вирішення питання про те, чи є майно, яке внесене одним із подружжя до статутного фонду приватного підприємства, об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, розпорядження яким вимагає згоди іншого з подружжя. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Стаття 57 СК України визначає перелік видів особистої приватної власності одного із подружжя та підстави її набуття. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тільки в разі встановлення цих фактів норма ст. 60 СК України вважається правильно застосованою. Саме з такого розуміння закону виходив суд касаційної інстанції в інших наданих для порівняння судових рішеннях. Водночас у справі, яка переглядається, судом установлено, що нерухоме майно придбане ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем, хоча й під час шлюбу, але не за спільні кошти подружжя, а за кошти, що одержані ним від третіх осіб для здійснення підприємницької діяльності. Установивши факт отримання ОСОБА_2 коштів від третіх осіб з метою придбання спірних нежилих приміщень для здійснення підприємницької діяльності та не встановивши поворотний характер цієї допомоги, суд неправильно застосував норму ст. 60 СК України й дійшов помилкового висновку про набуття придбаним майном статусу спільного майна подружжя, оскільки в силу вимог ст. 57 СК України, майно, отримане одним із подружжя за безвідплатною угодою або за кошти, які належали йому особисто, є його приватною власністю. За таких обставин висновок суду про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя не ґрунтується на вимогах ст. 60 СК України. Отже, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63, 65 СК України. Водночас відповідно до ст. 59 СК України той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. Відносини стосовно майна фізичної особи-підприємця регулюються нормами ЦК України, Господарського кодексу України (далі – ГК України) та Закону України "Про підприємництво". У ч. 1 ст. 1 Закону України "Про підприємництво" розкривається поняття "підприємництва" як безпосередньої, самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Проголошена в ч. 1 ст. 3 цього Закону свобода підприємницької діяльності, згідно з якою підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству, розкривається через принципи підприємницької діяльності, зазначені в ст. 5 Закону. Зокрема, принципами підприємництва є вільний вибір діяльності, залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян, вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством, тощо. Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Свобода договору полягає, зокрема, у вільному вияві волі сторін, у тому числі у підприємницькій, господарській діяльності, на вступ у договірні відносини, у можливості вільно обирати собі партнерів у договірних відносинах, у визначенні умов договору тощо. Результатом наділення юридичних осіб – приватних підприємств і фізичних осіб-підприємців свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності. Відповідно до ст. 55 ГК України суб’єктами господарювання є юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, та фізичні особи – громадяни, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці. Однією з організаційних форм господарювання є підприємство (ст. 62 ГК України ). Підприємство, засноване на приватній власності засновника, є приватним підприємством (ст. 63 ГК України). Підприємство є юридичною особою, йому належить право власності на майно, у тому числі і яке передане засновником до статутного фонду як внесок (ст. ст. 62, 66 ГК України). Установивши у справі, яка переглядається, факт оформлення права приватної власності ПП "Любе Сервіс" та видачі йому свідоцтва про право власності на спірне нежиле приміщення (рішення виконавчого комітету м. Львова від 13 червня 2008 року НОМЕР_5, свідоцтво про право власності від 19 червня 2008 року НОМЕР_6), суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя, оскільки з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб. При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Отже, реалізація майнових прав підприємства здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законодавчими актами України (ч. 4 ст. 66 ГК України). Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України (ч. 2 ст. 67 ГК України). За змістом ст. 51 ГК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Таким чином, купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб’єкта господарювання – приватного підприємства, засновником якого він є, ОСОБА_2 діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності. За таких обставин висновок суду про необхідність отримання ОСОБА_2 у цих випадках згоди іншого з подружжя відповідно до норм ст. 65 СК України не ґрунтується на вимогах закону. Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України. Посилання на рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи – підприємця не спростовує зазначених висновків, оскільки в цьому рішенні мова йде виключно про статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя. Саме такого висновку дійшов суд касаційної інстанції в ухвалах, які надані для порівняння заявником. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 3604ЦПК України суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу, та скасовує судове рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, якщо установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись ст. ст. 360-2, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства "Банк Кіпру" задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2013 року скасувати, направити справу на новий касаційний розгляд. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко М.В. Патрюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-79 цс 13) Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63, 65 СК України. Водночас відповідно до ст. 59 СК України той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. Відносини стосовно майна фізичної особи-підприємця регулюються нормами ЦК України, Господарського кодексу України (далі – ГК України) та Закону України "Про підприємництво". Відповідно до ст. 320 ЦК України, власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Окремою формою підприємницької діяльності є підприємницька діяльність фізичних осіб. Жодних спеціальних умов чи обмежень використання фізичною особою, яка перебуває у шлюбі, свого майна для здійснення підприємницької діяльності законом не встановлено. Як зазначається у ч. 2 ст. 52 ЦК України, фізична особа – підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. На підставі цього положення, а також норм ст. ст. 57, 61 СК України слід дійти висновку про те, що майно фізичної особи – підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший з подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Результатом наділення юридичних осіб – приватних підприємств і фізичних осіб-підприємців свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності. Установивши у справі, яка переглядається, факт оформлення права приватної власності приватного підприємства та видачі йому свідоцтва про право власності на нежиле приміщення, суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя, оскільки з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб. При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України. Таким чином, купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб’єкта господарювання – приватного підприємства, засновником якого він є, ОСОБА_2 діяв виключно як власник цього майна й суб’єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності . Посилання на рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи – підприємця не спростовує зазначених висновків, оскільки в цьому рішенні мова йде виключно про статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя. Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва Мне не нравится вот такой абзац в решении ВСУ " Установивши у справі, яка переглядається, факт оформлення права приватної власності приватного підприємства та видачі йому свідоцтва про право власності на нежиле приміщення, суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя, оскільки з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб. При цьому суд не врахував, що навіть і в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства." Так Где правда? Мы выиграли суд на основании решения КСУ, а банк подал апеляцию на основание решение ВСУ. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ Второе решение:
  7. Таке питання. Якщо Вивчати ст.366-372 ЦКУ, то позов про виділ майна в натурі може подати лише кредитор, а не ДВС,, чи правильно я зрозуміла суть вищезазначених статтей? Якщо було подано ДВС до про визначення частки в спільній сумісній власності в розмірі 1/2, чи можливо якимось чином зменьшити частку боржника ???? ( якщо я зменьшу частку боржника , то другий співвласник майна зможе її купити недорого, та нерухомість залишиться у сім'ї? Нажаль спільна сумісна власність у мене не на підставі шлюбу, а на підставі приватизації. Також я знаю, що не можливо вистовляти на торги частку нерухомості, яка не виділена в натурі? Чи буде законним, коли всі торги не відбудуться( так як мало кто хоче частку в квартирі), після третіх торгів стягувач в рахунок погашення заборгованості по акту отримає не виділенну в натурі частку ?
  8. Таке питання. Якщо Вивчати ст.366-372 ЦКУ, то позов про виділ майна в натурі може подати лише кредитор, а не ДВС,, чи правильно я зрозуміла суть вищезазначених статтей? Якщо було подано ДВС до про визначення частки в спільній сумісній власності в розмірі 1/2, чи можливо якимось чином зменьшити частку боржника ???? ( якщо я зменьшу частку боржника , то другий співвласник майна зможе її купити недорого, та нерухомість залишиться у сім'ї? Нажаль спільна сумісна власність у мене не на підставі шлюбу, а на підставі приватизації.
  9. Мой родственник, как частный предприниматель взял кредит в УкрПромБанке, позже он подписал додаткову угоду з "Дельта Банком"( так как дельта банк выкупил этот долг) Я являюсь как и имущественным поручителем, так и обычным поручителем( я подписала договор ипотеки, и обычный договор поруки) Я видела на этом форуме решение, но щас не могу найти, о том, что поручительство признали прекращенным, так как поручитель не обязывался отвечать за кредитный договор перед другим кредитором. Вопрос : 1.Если у вас есть ссылка на это решение, сможете мне скинуть его: 2.Можно ли по этой схеме признать договор ипотеки недействительным? Если брат брал кредит как предприниматель, есть ли перспектива в его банкротстве? Подскажите пожалуйста!
  10. Да , есть просто решение суда про стягнення заборгованості з мене. На сайті зазначали, що "Выставлять невыделенные в натуре части недвижимости на торги нельзя однозначно, - определение ВСУ." . Надайте будь ласка ссилку на цей висновок ВСУ
  11. У меня есть 3/4 квартиры, но они не выделены в натуре, после 3-их торгов их у меня забрали и передали стягувачу по постанові державного виконавця. Можно ли передать 3/4 квартиры стягувачу, если они не выделены в натуре? Заранее благодарна за помощь!
  12. Да, они не сотостоялись, и за заявлением стягувача ( одного из многих) було передано у власність за початковою ціною 3/4 квартири
  13. зведене виконавче провадження на виконання різних рішень суду, по іншій темі, поки що подали позов про визнання торгів недійсними
  14. Є постанова ДВС що до передачі 3/4 моєї квартири стягувачу за його заявою. До якого суду оскаржувати цю постанову? До Окружного адміністративного або до адміністративний позов до загального місцевого суду?
  15. Оскільки директором і власником нерухомості, що була передана іпотеко держателю (банку), є юридична особа (я). Чи правильно я розумію, що позов про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню і позов про визнання торгів не дійсними підсудний до відповідного господарського суду? (на жаль там дуже великий судовий збір)
  16. Дякую! але іпотеку продали по виконавчому напису нотаріуса, а не за рішенням суду. Може мені подати позов про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню?
  17. Відповідно до Акту про проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки) державним виконавцем було передано іпотеко держателю нерухомість на підставі договору іпотеки № 123, пройшло більше року і рішенням суду, яке вступило в силу, договір іпотеки № 123 визнаний не дійсним. Відповідно до постанови ВСУ зазначено що «відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватись недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені чч. 1-3 та 6 ст. 203 ЦК України (ч. 1 ст. 215 цього Кодексу)», «підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених саме Тимчасовим положенням», «Отже, дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними», «суду необхідно встановити факти: чи мало місце порушення вимог Тимчасового положення та інших норм при проведенні прилюдних торгів; чи вплинули ці порушення на результати торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати торгів. Таким чином я роблю висновок, що підставами для визнання торгів недійсними є порушення тимчасового положення, але я все одно вважаю, що стягувач набув майно неправомірно, оскільки договір іпотеки (на підставі якого було реалізоване майно) визнан недійсним. Будь ласка, допоможіть мені!!