ron6340

Пользователи
  • Content Count

    9
  • Joined

  • Last visited

Community Reputation

0 Обычный

1 Follower

About ron6340

  • Rank
    Новичок

Recent Profile Visitors

592 profile views
  1. Постанова від 21.03.2018 № 6-1355/10 Верховний Суд Постанова Іменем України 21 березня 2018 року м. Київ справа N 6-1355/10 провадження N 61-12076св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В., Синельникова Є.В. (суддя - доповідач), Хопти С.Ф., Черняк Ю.В., учасники справи: заявник - товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія", стягувач - публічне акціонерне товариство "Альфа-Банк", боржники: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігова у складі судді Мороз К.В. від 26 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області у складі колегії суддів: Харечко Л.К., Лакізи Г.П., Скрипки А.А., від 07 серпня 2017 року, ВСТАНОВИВ: У березні 2017 року товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" (далі - ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія") звернулось до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження у справі за позовом публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - ПАТ "Альфа-Банк") до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Заява мотивована тим, що ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 09 серпня 2010 року ПАТ "Альфа-Банк" видано виконавчий лист на примусове виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнський громадській організації "Всеукраїнський фінансовий союз" від 30 березня 2010 року у справі N 388-11/48/10 за позовом ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором N SME0013758. Пізніше, 26 вересня 2016 року між ПАТ "Альфа-Банк" та ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" був укладений договір факторингу, згідно з яким право вимоги до боржників за кредитним договором N SME0013758 перейшло до ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія". Посилаючись на зазначені обставини, заявник просив замінити стягувача - ПАТ "Альфа-Банк" на його правонаступника - ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" у справі за позовом ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором N SME0013758. Ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 26 квітня 2016 року заяву ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" задоволено. Замінено сторону виконавчого провадження - ПАТ "Альфа-Банк" на правонаступника - ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" у виконавчому провадженні з виконання виконавчого листа N 6-1355/10, виданого Новозаводським районним судом м. Чернігова на примусове виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Всеукраїнський фінансовий союз" від 30 березня 2010 року у справі N 388-11/48/10 за позовом ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що у зв'язку з відступленням ПАТ "Альфа-Банк" права грошової вимоги ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія", стягувач за виконавчим листом, виданим на підставі ухвали Новозаводського районного суду м. Чернігова від 09 серпня 2010 року, підлягає заміні. Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 07 серпня 2017 року ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що звернення правонаступника кредитора із заявою про надання йому статусу сторони виконавчого провадження відповідає змісту статей 512, 514 ЦК України та статті 15 Закону України "Про виконавче провадження". У касаційній скарзі, яка надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 05 вересня 2017 року, ОСОБА_3 просить скасувати ухвали судів попередніх інстанцій та постановити нову ухвалу, якою у задоволенні заяви ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" про заміну сторони виконавчого провадження відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що виконавчий лист не перебуває на примусовому виконанні у виконавчій службі, а тому заява про заміну сторони виконавчого провадження є безпідставною. 26 вересня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшов відзив (заперечення) ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Кредит", в якому заявник просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвали судів попередніх інстанцій - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних від 11 грудня 2017 року справу за заявою товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" про заміну сторони виконавчого провадження призначено до судового розгляду. Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України), який набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Пунктом 4 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 05 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла такого висновку. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судами установлено, що ухвалою Новозаводського районного суду м. Чернігова від 09 серпня 2010 року була задоволена заява ПАТ "Альфа-Банк" про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Всеукраїнській фінансовий союз" від 30 березня 2010 року у справі N 388-11/48/10 за позовом ПАТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором. 26 вересня 2016 року між ПАТ "Альфа-Банк" та ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" був укладений договір факторингу N 2016-3АБ/ДГ, відповідно до умов якого, клієнт відступає фактору право вимоги за кредитами, у тому числі і щодо вищевказаних боржників. Підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні (крім випадків, передбачених статтею 515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з вимогами чинного законодавства заміна осіб в окремих зобов'язаннях через волевиявлення сторін (відступлення права вимоги) є різновидом правонаступництва та можливе на будь-якій стадії процесу. За змістом статті 512 ЦК України, статті 378 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи), та статті 8 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час розгляду справи) у разі вибуття кредитора в зобов'язанні він замінюється правонаступником. Виходячи із змісту цих норм, зокрема, пунктів 1 і 2 частини першої статті 512 ЦК України, у разі передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) чи правонаступництва (припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення або ліквідації, спадкування) на стадії виконання судового рішення відбувається вибуття кредитора. Заміна кредитора відбувається поза межами виконавчого провадження у разі смерті кредитора, припинення юридичної особи чи відступлення права вимоги. У зв'язку з такою заміною кредитора відбувається вибуття цієї особи з виконавчого провадження, у зв'язку із чим припиняється її статус сторони виконавчого провадження, і її заміна належним кредитором проводиться відповідно до частини п'ятої статті 8 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час розгляду справи), статті 378 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) за заявою заінтересованої сторони зобов'язання, якою є правонаступник, що отримав від попереднього кредитора всі права та обов'язки в зобов'язанні, у тому числі й право бути стороною виконавчого провадження. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 20 листопада 2013 року N 6-122цс13. Отже, підставою для заміни сторони виконавчого провадження, тобто процесуального правонаступництва, є наступництво у матеріальних правовідносинах, унаслідок якого відбувається вибуття сторони зі спірних або встановлених судом правовідносин і переходу до іншої особи прав і обов'язків сторони, яка вибула, в цих правовідносинах. Крім того, норма статті 378 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) мала імперативний характер, оскільки у ній прямо визначено правило поведінки, а саме право замінити сторону виконавчого провадження, а не замінювати сторону виконавчого провадження лише у відкритому виконавчому провадженні чи за інших обставин. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України, судове рішення є обов'язковим до виконання. У пункті 9 статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду. Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Частиною першою статті 14 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Задовольняючи заяву ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія", суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що передання кредитором своїх прав іншій особі за договором факторингу є правонаступництвом, і правонаступник кредитора має право звертатись до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження з наданням йому статусу сторони виконавчого провадження. Заміна сторони виконавчого провадження внаслідок відступлення права вимоги до боржників можлива як під час виконання судового рішення, так і поза межами виконавчого провадження. З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані ухвали судів попередніх інстанцій постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Новозаводського районного суду м. Чернігова від 26 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 07 серпня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Луспеник Д.Д. Судді: Білоконь О.В. Синельников Є.В. Хопта С.Ф. Черняк Ю.В.
  2. Решение апелляции. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа 668/14231/15-ц Головуючий в І інстанції Кузьміна О.І. Провадження №22-ц/791/217/18 Доповідач: Ігнатенко П.Я. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ (вступна та резолютивна частини) 25 січня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Херсонської області в складі: ГоловуючогоІгнатенко П.Я.Суддів:Воронцової Л.П. Полікарпової О.М.СекретарПісоцька Т.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Херсоні цивільну справу за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», та апеляційної скарги ОСОБА_5, ОСОБА_6 на рішення Суворовського районного суду міста Херсона від 25 грудня 2015 року за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» та апеляційну скаргу ОСОБА_5, ОСОБА_6 задовольнити частково. Рішення Суворовського районного суду міста Херсона від 24 грудня 2015 року в частині часткового задоволення позову публічному акціонерному товариству комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_5 залишити без змін. Рішення Суворовського районного суду міста Херсона від 24 грудня 2015 року в частині часткового задоволення позову публічному акціонерному товариству комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_6 скасувати та ухвалити нове судове рішення. В задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_6 відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення (постанови) шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції у цивільних справах - Верховного Суду. Головуючий підпис П.Я.Ігнатенко Судді: підпис Л.П.Воронцова підпис О.М.Полікарпова З оригіналом згідно: Копія оформлена 25 січня 2018 року Постанова набрала законної сили 25 січня 2018 року Суддя П.Я.Ігнатенко Секретар судового засідання Т.І.Пісоцька
  3. Суд кассационной инстанции не согласился. У Х В А Л А іменем україни 27 вересня 2017 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ткачука О.С., суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К., УмновоїО.В., Фаловської І.М. розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення апеляційного суду Херсонської області від 17 серпня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що відповідно до умов кредитного договору від 11 лютого 2008 року ОСОБА_3 отримав кредитні кошти у розмірі 26 100 доларів США на строк до 11 лютого 2028 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору банк того ж дня уклав із ОСОБА_4 договір поруки. У результаті неналежного виконання умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка станом на 18 листопада 2015 року становить 97 090,71 доларів США та яку позичальник та його поручитель, незважаючи на вимоги, не погасили. Враховуючи викладене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути солідарно з відповідачів кредитну заборгованість у розмірі 97 090,71 доларів США, що еквівалентно 2 307 846 грн. 27 коп. Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 24 грудня 2015 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 11 лютого 2008 року у розмірі 37 636,62 доларів США, що еквівалентно 894 622 грн. 46 коп., та пеню у розмірі 459 190 грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 17 серпня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що у результаті невиконання умов кредитного договору утворилася заборгованість, яку солідарні боржники, позичальник та його поручитель, незважаючи на вимоги, не погасили. Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що ПАТ КБ «ПриватБанк» пропустило строк позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявив представник ОСОБА_3 у заяві про перегляд заочного рішення, а реалізувати ці права до ухвалення рішення судом першої інстанції відповідач не міг у силу допущених судом порушень норм ЦПК України. Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна. Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає. Судами встановлено, що 11 лютого 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредитні кошти у розмірі 26 100 доларів США на строк до 11 лютого 2028 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору банк того ж дня уклав із ОСОБА_4 договір поруки. Пред'являючи позов, ПАТ КБ «ПриватБанк» посилалось на те, що у результаті неналежного виконання умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка станом на 18 листопада 2015 року становить 97 090,71 доларів США та яку позичальник та його поручитель, незважаючи на вимоги, не погасили. Згідно зі ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За змістом ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Згідно частини першої статті 232 ЦПК України заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи. Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції. Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом, може бути підставою для скасування заочного рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності, викладеної у заяві по перегляд заочного рішення районного суду при тому, що у перегляді заочного рішення було відмовлено. Оскільки ст. 267 ЦК України є нормою матеріального права, суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності, яка не була заявлена в суді першої інстанції до ухвалення рішення. Указаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року № 6-780цс15 та від 02 березня 2016 року № 6-2307цс15 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України. Наведеного апеляційний суд не врахував та дійшов до помилкового висновку про можливість застосування строку позовної давності до спірних правовідносин, оскільки до ухвалення заочного рішення, яке було предметом перегляду судом апеляційної інстанції, відповідач із заявою про застосування строку позовної давності не звертався, а на стадії апеляційного провадження таке право у нього відсутнє. Задовольнивши заяву ОСОБА_3 про застосування строку позовної давності, яку він подав шляхом звернення із заявою про перегляд заочного рішення районного суду, апеляційний суд порушив норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору по суті. Крім того, задовольняючи заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності, апеляційний суд у порушення ст. ст. 212-214, 303, 316 ЦПК України не дав належної оцінки твердженням позивача про переривання строку позовної давності шляхом звернення до суду із позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, який було задоволено рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 06 липня 2009 року, а також про те, що це рішення було виконано лише у 2014 році, після чого банк і дізнався, що кошти від реалізації предмета іпотеки не покривають заборгованості відповідачів. Разом з тим, апеляційний суд не перевірив, чи було предметом розгляду у попередній справі під час визначення розміру кредитної заборгованості, на погашення якої проводилось стягнення, підвищення ставки відсотків річних за кредитом. Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити. Рішення апеляційного суду Херсонської області від 17 серпня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.С. Ткачук Судді: В.С. Висоцька М.К.Гримич О.В.Умнова І.М.Фаловська
  4. Аналогичное решение. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ Єдиний унікальний номер справи: 668/14231/15-ц Головуючий в І інстанції: Кузьміної О.І. Номер провадження № 22-ц/791/989/16 Доповідач: Вербицька Л.І. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 серпня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Херсонської області в складі: головуючого Вербицької Л.І. суддів: Капітан І.А. ОСОБА_1, секретар Сікора О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Херсоні цивільну справу за апеляційними скаргами Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Суворовського районного суду м.Херсона від 25 грудня 2015 року за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором,- У Х В А Л И Л А: В листопаді 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі ОСОБА_4) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач просив стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором № НЕНЗGК НОМЕР_1 від 11.02.2008 року в загальній сумі 97090,71 доларів США, що еквівалентно 2307846 грн.27 коп., яка складається з заборгованості за кредитом в сумі 19318,09 доларів США, заборгованість по процентам за користування кредитом в сумі 17762,84 доларів США, заборгованості по комісії за користування кредитом у сумі 555,69 доларів США, пені за несвоєчасність виконання зобовязань з договором у сумі 54820,71 доларів США, штрафу (фіксована частина) у сумі 10,52 доларів США та штрафу (процентна складова) у сумі 4622,87 доларів США, посилаючись на невиконання відповідачем ОСОБА_2 своїх зобовязань за вказаним кредитним договором та поручительством відповідача ОСОБА_3 перед банком по зобовязанням ОСОБА_2, які випливають з кредитного договору. Рішенням Суворовського районного суду м.Херсона від 24 грудня 2015 року позов задоволено частково: стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь Банку 37636,62 доларів США, що еквівалентно 894622 грн.46 коп. в рахунок відшкодування заборгованості за кредитним договором № НЕНЗGК НОМЕР_1 від 11.02.2008 року та пеня у розмірі 459190 грн.00 коп. Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь Банку по 10153 грн.60 коп. в рахунок відшкодування витрат по оплаті судового збору з кожного. В апеляційній скарзі ОСОБА_4 просить рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати, ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять скасувати рішення суду і ухвалити нове посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального закону, а також просять застосувати строк позовної давності до заявлених Банком вимог. Заслухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг і заявлених позовних вимог колегія суддів вважає, що скарга Банку підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга відповідачів підлягає задоволенню. Ухвалюючи заочне рішення суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є обґрунтованими і відповідачі мають нести солідарну відповідальність як боржник та поручитель за кредитним договором від 11.02.2008 року. При цьому, визначаючи розмір заборгованості, суд зменшив розмір пені та штрафу у звязку з значним перевищенням цих нарахувань до розміру збитків, а тому позов задовольнив частково. Однак, з такими висновками суду погодитися не можна оскільки до них суд дійшов в порушення норм матеріального і процесуального права, що згідно п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду і ухвалення нового рішення. З матеріалів справи вбачається, що 11.02.2008 року між Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» і ОСОБА_2 був укладений кредитний договір відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_2 кредит у розмірі 26100,00 доларів США з кінцевим терміном повернення 11.02.2028 року. Цієї ж дати між Банком та ОСОБА_3 укладено договір поруки згідно якого остання зобовязалася відповідати за зобовязання ОСОБА_2, які виникають з умов кредитного договору. Рішенням Дніпровського районного суду м.Херсона від 06.07.2009 року задоволено позов Закритого акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3. Постановлено: в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № НЕНЗGК НОМЕР_1 від 11.02.2008 року, в розмірі 21906,45 доларів США звернути стягнення на будинок загальною площею 29,1 кв.м. та земельну ділянку, які розташовані за адресою: Херсонська область, м.Херсон, смт. Антонівка, провулок Космонавтів будинок 7, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» з укладенням договору купівлі-продажу від свого імені, на підставі іпотечного договору № НЕНЗGК НОМЕР_1 від 11.02.2008 року. Виселити ОСОБА_3, яка зареєстрована і проживає у будинку, розташованій за адресою: Херсонська область, м.Херсон, смт. Антонівка, провулок Космонавтів будинок 7, зі зняттям з реєстраційного обліку у відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України м.Херсон, смт.Антонівка. Згідно ч.3ст.61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Зазначеним рішенням суду встановлено, що згідно наданих суду розрахунків станом на 12.03.2009 року ОСОБА_2 має заборгованість за кредитним договором в розмірі 21906,45 доларів США з яких вбачається, що ця сума визначена згідно ч.2 ст.1050 ЦК України, якою керувався суд при вирішенні спору і складає загальну суму заборгованості за договором, а не на час вирішення цього спору. Крім того, цим рішенням суду звернуто стягнення на будинок на підставі договору іпотеки укладеного 11.02.2008 року за яким ОСОБА_3 надала Банку в іпотеку належний їй на праві власності житловий будинок. Таким чином, звернувши стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості розмір якої було визначено в порядку дострокового погашення, ОСОБА_4 фактично змінив строк виконання основного зобовязання, який за кредитним договором мав закінчуватися 11.02.2028 року. Відповідно до п.12 договору поруки порука припиняється після закінчення пяти років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором. Частиною 4 ст.559 ЦК України передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. ОСОБА_4 змінив строк виконання основного зобовязання, що встановлено рішенням Дніпровського районного суду м.Херсона від 06.07.2009 року, пятирічний строк предявлення вимоги до поручителя спливає у липні 2014 року і з цього часу поруку слід вважати припиненою. Банк звернувся до суду з вимогою до поручителя у листопаді 2015 року. Крім того, з матеріалів справи також вбачається, що згідно п.16 договору поруки поручитель зобовязався відповідати за виконання боржником зобовязань по поверненню кредиту, в тому числі, сплати відсотків за користування кредитом у розмірі 12 відсотків за місяць (а.с.20). Натомість, з наданих Банком розрахунків вбачається, що з жовтня 2008 року ОСОБА_4 збільшив відсоткову ставку за користування кредитом до 15,12000 відсотків. Відповідно до ч.1 ст.559 ЦК України порука припиняється також у разі зміни зобовязання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. ОСОБА_4 Банком згідно вимог передбачених ст.60 ЦПК України не надано будь-яких доказів на підтвердження обставин щодо надання поручителем ОСОБА_3 згоди на збільшення розміру відсоткової ставки за користування кредитом поруку слід вважати припиненою з жовтня 2008 року. ОСОБА_4 на час предявлення вимоги до поручителя (10.08.2015 року а.с.8,9) обовязки ОСОБА_3 за договором поруки були припинені з двох вищезазначених підстав стягнення з неї у солідарному порядку з боржником заборгованості за кредитним договором є безпідставним, а тому позовні вимоги Банку у цій частині є необґрунтованими. Крім того, згідно п.5.5. кредитного договору термін позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки, пені, штрафів встановлюється сторонами тривалістю 5 років. Як вже зазначалося, зверненням стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення кредитної заборгованості ОСОБА_4 змінив строк виконання основного зобовязання. При цьому, маючи право за наявності рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки також на дострокове стягнення кредитної заборгованості, ОСОБА_4 звернувся з такими вимогами до боржника після спливу передбаченого договором пятирічного строку. Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, що передбачено ст.257 ЦК України. Згідно ч.1 ст.259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. У спірних правовідносинах за умовами кредитного договору сторони встановили строк позовної давності тривалістю у пять років. ОСОБА_4 згідно ч.5 ст.261 ЦК України за зобовязаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання, а строк виконання основного зобовязання Банком було змінено, пятирічний строк позовної давності для звернення до суду з вимогами до боржника слід відраховувати з липня 2009 року набрання рішення суду чинності, яким встановлено факт зміни Банком строку виконання основного зобовязання. Таким чином, звернувшись до суду з вимогою у листопаді 2015 року ОСОБА_4 пропустив строк позовної давності, що згідно ч.4 ст.267 ЦК України є підставою для відмови у позові. Будь-яких поважних причин пропуску строку позовної давності судом апеляційної інстанції не встановлено. Навпаки, тривале не звернення з вимогою до боржника призвело до нарахування Банком заборгованості станом на 18.11.2015 року у розмірі 97090,71 доларів США. При цьому, боржник отримав 11.02.2008 року кредит в сумі 26100,00 доларів США; на час звернення стягнення не предмет іпотеки 26.07.2009 року заборгованість складала 21906,45 доларів США, що свідчить про часткове погашення кредиту. Крім того, предмет іпотеки було реалізовано Банком і 25.06.2014 року від реалізації отримано 4456,75 доларів США, які були розподілені на пеню 1938,45 доларів США; витрати на реалізацію 845,27 доларів США і знов на пеню 1673,03 доларів США. Ці обставини були встановлені судом апеляційної інстанції і підтверджуються наданими представником Банку довідками, виписками з рахунку, копіями меморіального ордеру. Зазначені докази були досліджені судом апеляційної інстанції у порядку визначеному ч.2 ст.303 ЦПК Україниоскільки їх неподання до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами про що свідчить вирішення судом спору у заочному порядку і за відсутності позивача. Слід також зазначити, що позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог взагалі не зазначав про наявність договору іпотеки, рішення Дніпровського районного суду м.Херсона від 06.07.2009 року про звернення стягнення на предмет іпотеки, реалізацію Банком житлового будинку у 2014 році і порядок розподілу отриманих коштів. Зазначене свідчить про те, що в порушення ч.2 ст.27 ЦПК України Банком до початку розгляду справи по суті не були подані суду усі наявні у нього докази для підтвердження заявлених позовних вимог. ОСОБА_4 за заявою Банку справа розглянута судом за відсутності позивача, то зазначені докази не були подані і під час вирішення судом спору. Таким чином, позивачем не дотримано вимог передбачених ч.3 ст.27 УПК України, яка встановлює, що особи, які беруть участь у справі, зобовязані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обовязки. Щодо застосування судом апеляційної інстанції наслідків пропуску позивачем строку позовної давності до позовних вимог заявлених до боржника ОСОБА_2 Відповідно до ч.4 ст.267 ЦПК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі є підставою для відмови у позові. Судом першої інстанції спір вирішено у заочному порядку за відсутності позивача і відповідачів. У поданій представником ОСОБА_2 до суду першої інстанції заяві про перегляд заочного рішення зазначено про наявність рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 06.07.2009 року, про ненаправлення боржнику звіту про розподіл отриманих від реалізації предмету іпотеки коштів, а також про сплив позовної давності щодо вимог до боржника. Не зясувавши поважність причини неявки в судове засідання відповідачів та їх представників (а.с.68), не звернувши увагу на зазначені у заяві докази, які не були надані позивачем, але мають істотне значення для правильного вирішення справи, суд першої інстанції ухвалою від 08.02.2016 року заяву про перегляд заочного рішення залишив без задоволення. З матеріалів справи вбачається, що провадження у справі відкрито 11.12.2015 року (а.с.32) і справа була призначена до розгляду на 24.12.2015 року на 11-45 годин. Згідно повідомлення ОСОБА_2О, отримав копії матеріалів позову 19.12.2015року (вихідний день). За змістом повідомлення відповідачу було направлено судове повідомлення у вигляді судової повістки-повідомлення в порядку ч.2 ст.74 ЦПК України (а.с.33). Відповідно до вимог ч.4 ст.74 ЦПК України судова повістка-повідомлення має бути вручена завчасно. ОСОБА_4 повістка-повідомлення була вручена ОСОБА_2 за три робочих дні до дати судового засідання (24.12.2015 року) не можна вважати, що таке вручення є завчасним в розумінні ч.4 ст.74 ЦПК України. Крім того, відповідачу ОСОБА_5 матеріали позову, а також повістка-повідомлення не було вручено оскільки повернуті суду з відміткою «закінчився строк зберігання», що не є належним повідомленням про час та місце судового засідання відповідно до визначеного порядку ст.74-76 ЦПК України. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив заочне рішення з недотриманням порядку заочного розгляду справи. Внаслідок допущених судом першої інстанції порушень, відповідачів було позбавлено можливості реалізувати свої права передбачені ст.ст.27, 31 ЦПК України, зокрема й щодо звернення з заявою про застосування до спірних правовідносин строків позовної давності. ОСОБА_4 заява про застосування строків позовної давності окрім зазначення про це у заяві про перегляд заочного рішення, була також подана і при розгляді справи судом апеляційної інстанції, виходячи з положень цивільно-процесуального закону щодо завдання цивільного судочинства та ст.ст.1, 4, 10, 27, 31, 57-61 ЦПК України колегія суддів вважає, що заява може бути прийнята судом апеляційної інстанції оскільки виходячи з повноважень суду апеляційної інстанції іншим процесуальним шляхом поновити порушені права відповідача ОСОБА_2О, неможливо. Апеляційна скарга Банку підлягає задоволенню частково оскільки рішення суду, ухвалене в порушення вимог матеріального і процесуального права, підлягає скасуванню в повному обсязі, але доводи скарги щодо задоволення позову в частині відмови колегія суддів до уваги не приймає, як такі, що не обґрунтовані вимогами закону і не відповідають фактичним обставинам справи, які були встановлені судом апеляційної інстанції. Рішення суду не можна визнати законним і обґрунтованим за вищезазначених підстав, а тому воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, яким у задоволенні позову до ОСОБА_3 слід відмовити за необґрунтованістю, оскільки порука є припиненою, у задоволенні позову до ОСОБА_2 слід відмовити за пропуском строку позовної давності. Керуючись ст.ст.88, 303,307, 309 ЦПК України, ст.ст.256, 261, 267, 559, 1050 ЦК України колегія суддів, - ВИРІШИЛА: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» - задовольнити частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Суворовського районного суду від 24 грудня 2015 року скасувати, ухвалити нове. Відмовити у задоволенні позову Публічному акціонерному товариству Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 за пропуском строку позовної давності. Відмовити у задоволенні позову Публічному акціонерному товариству Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 за необґрунтованістю. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_2 витрати по оплаті судового збору в сумі 14891,93 грн. Рішення набирає законної сили з дня його проголошення і може бути оскаржено вкасаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий( підпис) Судді(підпис) (підпис) З оригіналом згідно: Копія ухвали оформлена 29 серпня 2016 року. Ухвала набрала законної сили 17 серпня 2016 року. Суддя: Л.І. Вербицька ОСОБА_6Сікора
  5. Відповідно до ч.4 ст.58 ЗУ Про виконавче провадження - У разі заперечення однією із сторін проти результатів оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання, державний виконавець призначає рецензування звіту про оцінку майна. Витрати, пов'язані з рецензуванням звіту, несе сторона, яка заперечує проти результатів оцінки. У разі незгоди з оцінкою, визначеною за результатами рецензування, сторони мають право оскаржити її в судовому порядку в десятиденний строк з дня отримання відповідного повідомлення. Однак зазначеною нормою, не визначено строк протягом якого має здійснитись оплата витрат пов'язаних з рецензуванням звіту. Ваші думки стосовно того, яким має бути строк та чи має право державний виконавець встановити строк менше 10 днів?
  6. Помилковість рішень судів попередніх інстанцій щодо виселення з квартири придбаної не за рахунок отриманих кредитних коштів, без надання їм іншого постійного житла. Неправильне застосування ч.2 ст.109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку". Справа № 6-1061цс15 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 листопада 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: управління Державної міграційної служби України в Ленінському районі м. Запоріжжя, служба у справах дітей Запорізької міської ради по Ленінському району, про виселення та зняття з реєстраційного обліку за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (далі – ПАТ КБ "Приватбанк", банк) звернулося до суду з позовом, у якому просило виселити відповідачів разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, з квартири АДРЕСА_1, та зняти їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Позов мотивовано тим, що 29 листопада 2005 року закритим акціонерним товариством комерційним банком "Приватбанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "Приватбанк", та ОСОБА_5 укладено кредитний договір на суму 30 тис. доларів США, а 16 лютого 2006 року – додаткову угоду на суму 15 тис. доларів США. У забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором та додатковою угодою на загальну суму 45 тис. доларів США 29 листопада 2005 року банк та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки, а 16 лютого 2006 року – додатковий договір до цього договору. Згідно з умовами договору іпотеки ОСОБА_1 передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 площею 61,69 кв. м, яка належала їй на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 19 листопада 2004 року серії САА НОМЕР_1, виданого управлінням житлового господарства Запорізької міської ради. ПАТ КБ "Приватбанк" вказувало, що рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 11 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2011 року, задоволено позов банку про звернення стягнення на предмет іпотеки – зазначену квартиру, яка належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Посилаючись на те, що у січні 2012 року банк направив на адресу відповідачів письмові вимоги щодо звільнення житлового приміщення в добровільному порядку, які відповідачами не виконані, позивач просив виселити відповідачів зі спірної квартири та зняти їх з реєстраційного обліку. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 17 вересня 2014 року, позов задоволено. Виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, з квартири АДРЕСА_1. Зобов'язано управління Державної міграційної служби України в Ленінському районі м. Запоріжжя зняти з реєстраційного обліку відповідачів за вказаною адресою. Стягнуто в солідарному порядку з відповідачів на користь ПАТ КБ "Приватбанк" судовий збір у сумі 107 грн. 30 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 липня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 17 вересня 2014 року залишено без змін. У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 Житлового Кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку". На обґрунтування заяви заявниця додає постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 із загальною площею 61,69 кв. м, житловою площею 36,20 кв. м, яка належить їй на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 19 листопада 2004 року серії САА НОМЕР_1, виданого управлінням житлового господарства Запорізької міської ради. У забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором та додатковою угодою, укладених ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_5 на суму 45 тис. доларів США, остання 29 листопада 2005 року уклала з банком договір іпотеки, а 16 лютого 2006 року – додатковий договір до нього, відповідно до яких передала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру. Згідно з довідкою ЖБК "Будівельник-24" в квартирі, яка є предметом іпотеки, проживали й були зареєстровані: ОСОБА_1, її чоловік – ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, сини – ОСОБА_2 та ОСОБА_3, також онук ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 11 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2011 року, позов ПАТ КБ "Приватбанк" про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1, задоволено. 16 січня 2012 року банк направив на адресу відповідачів письмові вимоги щодо звільнення жилого приміщення в добровільному порядку, які отримані відповідачами 17 січня 2012 року. Однак відповідачі добровільно зі спірної квартири не виселились. Задовольняючи позов ПАТ КБ "Приватбанк" про виселення відповідачів зі спірної квартири та зняття їх з реєстраційного обліку, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що оскільки квартира не придбавалась за рахунок кредитних коштів, то відсутні підстави для надання відповідачам іншого постійного жилого приміщення. Разом з тим у наданій для порівняння постанові від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, посилаючись на частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні зі статтями 39, 40 Закону України "Про іпотеку", Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК УРСР). Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами Закону України "Про іпотеку" при вирішенні спорів про виселення мешканців з будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачене Законом України "Про іпотеку". Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України "Про іпотеку". Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя статті 109 цього Кодексу регулює порядок виселення громадян. За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Отже, за змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано квартиру, яка є власністю ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 19 листопада 2004 року серії САА НОМЕР_1, виданого управлінням житлового господарства Запорізької міської ради, тобто придбана не за рахунок отриманих кредитних коштів, суди попередніх судових інстанцій дійшли помилкового висновку про виселення відповідачів із зазначеної квартири без надання їм іншого постійного житла. Отже, у справі, яка переглядається, судами неправильно застосовано частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку". Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, підпунктом "а" пункту 2 частини першої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 липня 2014 року. ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 17 вересня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року скасувати. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: управління Державної міграційної служби України в Ленінському районі м. Запоріжжя, служба у справах дітей Запорізької міської ради по Ленінському району, про виселення та зняття з реєстраційного обліку – відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-1061 цс15) За змістом статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). Справа 6-1061цс15.rtf