Сагайдак Владимир

Пользователи
  • Число публикаций

    4
  • Регистрация

  • Последнее посещение

Весь контент пользователя Сагайдак Владимир

  1. Добрий день! Вважаю приклад з тортиком "с тараканом" невдалим. На мою думку, якщо позивач, який зареєстрований як фізична особа – підприємець, в обґрунтування своїх вимог посилається на порушення своїх прав, як споживача, він повинен довести, що у правовідносинах з відповідачем він був не фізичною особою – підприємцем, а фізичною особою споживачем товару. Закон України «Про захист прав споживачів» (пункт 22 частини першої статті 1) визначає споживачем лише фізичну особу, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. З зазначеного вбачається, що у суді позивач повинен доказати мету придбання товару.
  2. Згідно з частиною третьою статті 60 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Оскільки позивач не надав судові першої інстанції доказів того, що він придбав товар як кінцевий споживач, тобто для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю, він не є споживачем у розумінні пункту 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів». У зв'язку з зазначеним, на мою думку, справа підлягала розгляду в порядку господарського судочинства.
  3. Правова позиція Верховного Суду України у постанові від 9 листопада 2016 року у справі за № 6-2309цс16 Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Враховуючи вищезазначене, звернення позивача до суб’єкта владних повноважень не є підставою для розгляду спору у порядку адміністративного судочинства, оскільки, позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із цивільно-правової угоди, тому такий спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
  4. У провадженні Конституційного Суду України знаходиться справа за конституційним поданням Верховного Суду України «Щодо відповідності (конституційності) Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» положенням статті 6, частини першої статті 8, частини четвертої статті 13, статей 21, 22, частин першої, четвертої, п'ятої статті 41 Конституції України», яка розглядається з 26.04.2016. У поданні Верховний Суд України зазначив, що Пленум Верховного Суду України наголошує на тому, що Закон № 4452-VI, виходячи із системного аналізу його положень та практики застосування, має бути визнаний таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Верховний Суд України у постанові від 03.03.2016 у справі № 5-347кс15 (ЄДРСР № 56939749) дійшов висновку, що поняття «забезпечення права» за своїм змістом є більш широким поняттям, ніж поняття «право», <…> бо воно передбачає, крім самого «права», ще й гарантований державою механізм його реалізації. Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону № 4452-VI метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків. Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону № 4452-VI відносини, що виникають у зв'язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України. У п. 58 остаточного рішення від 22.01.2016 у справі «Савінов проти України» (заява № 5212/13) ЄСПЛ зазначив, що Суд вказує на те, що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення у життя суті конвенційних прав і свобод незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. З посиланням на свою попередню практику (див. серед інших джерел згадане рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пп. 113-16, та рішення у справі «Двойних проти України» (Dvoynykh v. Ukraine), заява № 72277/01, п. 72, від 12 жовтня 2006 року), на свої нещодавні висновки (див. згадане рішення у справі «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine), пп. 104-105) та на обставини цієї справи Суд доходить висновку, що Уряд не довів, що у заявника була практична можливість отримати у зв'язку зі своєю скаргою будь-які ефективні засоби юридичного захисту, тобто засоби, які могли б запобігти виникненню або продовженню порушень, або могли забезпечити заявнику належне відшкодування. У п. 77 остаточного рішення від 12.02.2007 у справі «Пантелеєнко проти України» (заява № 11901/02) ЄСПЛ зазначив, що обсяг зобов'язань Договірних держав за статтею 13 змінюється в залежності від природи скарги заявника; проте засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як на практиці, так і за законом (див. рішення в справі «Кудла проти Польщі» (Kudła v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI). Такий засіб має бути достатньою мірою гарантовано не тільки в теорії, але й на практиці, без чого йому бракуватиме необхідної доступності та ефективності (див., крім іншого, ухвалу щодо прийнятності в справі «Міфсуд проти Франції» (Mifsud v. France) [ВП], заява № 57220/00, ECHR 2002-VIII). Конституційний принцип непорушності права власності проявляється насамперед як засада впевненості власника в незмінності того становища (забезпечення його прав), у якому він перебуває і яке йому гарантовано державою з усім комплексом відповідних засобів, які остання для цього застосовує. Фонд не вжив ефективних заходів для забезпечення реальних можливостей здійснення прав вкладників на відшкодування коштів за вкладами, внаслідок чого на практиці система гарантування вкладів виявилася ілюзорною. Фонд не забезпечив на національному рівні ефективний механізм реалізації закріпленого у Законі України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» права вкладників на відшкодування коштів за їх вкладами, відповідно, було порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарг вкладників на порушення права на мирне володіння майном, гарантованого ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Висновок: Так звана, судова реформа провалилася, оскільки Велика Палата Верховного Суду не виконала (а може і не здатна виконати) завдання, покладене на судову владу Законом України № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», а саме, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.