ANTIRAID

Главные администраторы
  • Content Count

    10,245
  • Joined

  • Last visited

  • Days Won

    201

ANTIRAID last won the day on June 23

ANTIRAID had the most liked content!

Community Reputation

3,670 Очень хороший

About ANTIRAID

  • Rank
    Активный участник
  • Birthday 07/06/1973

Контакты

  • Сайт
    http://knpartners.com.ua
  • ICQ
    42442048
  • Skype
    rkravets

Информация

  • Пол
    Мужчина
  • Город
    Киев

Recent Profile Visitors

122,286 profile views
  1. Моя оценка решению приведена в статье: https://antiraid.com.ua/articles/blagodarya-nbu-fgvfl-i-kabminu-ukraintsy-v-tretij-raz-zaplatyat-za-privatbank/ Свое решение суд аргументировал следующим: Приватбанк был неправомерно отнесен к категории неплатежеспособных. На момент отнесения банка к категории неплатежеспособных инспекторская проверка регулятором банка не была завершена, ее результат не был оформлен отчетом в установленном порядке. Само решение принято на основании докладных записок, что не предусмотрено законодательством. Не была установлена недостаточность капитала как основание для отнесения банка к неплатежеспособным. При этом выводы относительно соблюдения или несоблюдения банком нормативов должны быть подтверждены выводом аудиторской компании, согласованной Нацбанком. Однако НБУ не предоставил доказательств привлечения аудиторов. В отдельном анализе финансово-хозяйственной деятельности банка, проведенного ООО «Эрнст энд Янг Аудиторские услуги», прямо было указано, что результаты анализа не представляют полной проверки результатов диагностического исследования банка. Также указано, что этот экспресс-анализ не является отчетом оценки. Однако именно эти непроверенные и нескорректированные данные были положены в основу вывода НБУ об уменьшении размера регулятивного капитала и необходимости докапитализации. Кроме того, НБУ для вывода о недостаточности капитала по состоянию на октябрь 2016 года применил постановление, не существовавшее на момент такого вывода. Из более 40 участников банка только двое, а именно Боголюбов и Коломойский, направили письмо о невозможности обеспечить достаточный уровень капитализации и рассмотреть возможность капитализации государством. Однако это прямо противоречит законодательству. Кроме того, обстоятельства служившие как основания для капитализации (а именно не погашенные кредиты) были устранены. Таким образом, и самих обстоятельств, служивших основание для докапитализации, не существовало. Кроме того, в решении указано и на наличие угроз акционерам банка со стороны должностных лиц НБУ, требовавших предоставить такое письмо, в связи с чем расследуется уже два уголовных дела. В нарушение прямых норм законодательства при покупке банка государством не произошел обмен облигаций внутреннего денежного займа на акции, а покупка произошла за бюджетные средства самим Минфином. Что само по себе уже отдельное грубейшее нарушение. В нарушение норм законодательства ФГВФЛ установил размер докапитализации без привлечения международной аудиторской компании для проведения оценки финансового состояния банка. Фактически определение размера докапитализации было осуществлено не предварительно, а уже на этапе национализации банка, без привлечения международной аудиторской компании. Таким образом, Кабмин, в нарушение прямых норм законодательства, принял решение о покупке акций Приватбанка государством за одну гривну без соответствующего вывода ФГВФЛ. Ссылки представителей Кабмина на решение СНБОУ о якобы обязательстве национализировать банк суд посчитал неприемлемыми, поскольку в самом решении указывается всего лишь о необходимости Кабмину рассмотреть предложение НБУ относительно капитализации банка за счет государства в установленном законодательством порядке. Также суд посчитал необоснованным и ссылку представителей Кабмина на решение Совета по финансовой стабильности еще от 02.03.2016 года, в то время когда национализация происходила 19 декабря 2016, то есть через 9 месяцев. При этом по состоянию на 2 декабря 2016 сам Нацбанк в своем отчете указал об отсутствии угрозы финансовой и банковской системе страны.
  2. Окрім того, як вбачається зі сторінки 18 Звіту про інспектування, розміру НКР у розмірі 159,0 млрд. грн за трансформованими кредитами розрахований на підставі припущень про нездійснення обслуговування кредитів в майбутньому, що ґрунтується на недостатності у позичальників грошових потоків. Також як зазначено на сторінці 19 Звіту від 30 січня 2017 року, результати розміру НКР та потреб в додатковому капіталі отримані ТОВ «Ернст енд Янг Аудиторські послуги» та інспектуванням загалом корелюють незважаючи, що отримані на підставі різного обсягу операцій. Так за даними зовнішнього аудиту, обсяг непокритого ризику становить 159,9 млрд. грн, що призводить до додаткової потреби в капіталізації Банку в сумі 146,4 млрд. грн., а інспектування -159,0 млрд. грн та 147,05 млрд. грн. Окрім того, в розділі IV Звіту від 30 січня 2017 року «Аналіз операційної діяльності позичальників та спроможність підприємства для його погашення» зазначено, що наявні ознаки події дефолту у відповідності до пункту 5 статті 166 Постанови № 351. У рішенні Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ зазначено, що за матеріалами інспекційної перевірки станом на 01 грудня 2016 року було встановлено, що визнаний Банком розмір кредитного ризику є недостатнім та не відповідає вимогам Положення № 23. Водночас, Національний банк України констатував, що за Положенням № 23 алгоритм розрахунку кредитного ризику за новими кредитами є сприятливим, оскільки базується на відсутності негативної кредитної історії позичальників (сторінка 10, 12 Звіту від 30 січня 2017 року). Разом з цим, у Звіті від 30 січня 2017 року «Загальним огляд» зазначено, що розмір кредитного ризику з урахуванням вимог Постанови № 23 за станом на 01 грудня 2016 року за трансформованим корпоративним кредитним портфелем у розмірі 126,9 млрд. грн. становить 63,4 млрд. грн. за даними Банку -8,8 млрд. грн. Непокритий кредитний ризик за станом на 14 грудня 2016 року становить 55,1 млрд. грн., а тому обсяг регулятивного капіталу за станом на 14 грудня 2016 року має від'ємне значення ("-" 28,8 млрд. грн., за даними Банку "+" 32,8 млрд. грн.). В той же час, на сторінці 10 Звіту від 30 січня 2017 року зазначено, що «основною причиною збільшення інспектуванням кредитного ризику є неврахування у вигляді майнових прав на поставку товарів за контрактами, які є неприйнятним забезпеченням з огляду на відсутність підтвердження очікуваних майбутніх грошових потоків від застави передоплатою цих товарів». При цьому, в цій частині зроблено посилання, що така позиція Національного банку України, викладена у рішенні Координаційного комітету з моніторингу та контролю за проведенням діагностичного обстеження банків від 29 вересня 2015 року - «Майнові права на інші товари можуть слугувати прийнятним забезпеченням за кредитами лише за умови, що очікувані майбутні грошові потоки за цим видом забезпечення підтверджені передоплатою цих товарів». Як наголошує позивач, Координаційний комітет з моніторингу та контролю за проведенням діагностичного обстеження банків, відповідно до Положення про Комітет, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 260 від 15 квітня 2015 року, не має повноважень тлумачити, змінювати вимоги Положення № 23. Приписами п. 1 ч. 1 статті 15 Закону України «Про Національний банк України» визначено, що Національний банк приймає рішення про делегування частини своїх повноважень окремим комітетам Правління Національного банку, передбаченим частинами четвертою та п’ятою статті 17 цього Закону. Відповідно до ч.ч. 4, 5 статті 17 Закону України «Про Національний банк України», правління Національного банку мас право утворити Комітет з питань нагляду та регулювання діяльності банків, нагляду (оверсайту) платіжних систем та делегувати йому повноваження щодо здійснення банківського регулювання та нагляду, в тому числі застосування до банків та інших осіб, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України, заходів впливу (санкцій), передбачених законами України, крім заходів, передбачених пунктами 11-1-13 частини першої статті 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Правління Національного банку має право утворити Комітет з управління активами та пасивами Національного банку та делегувати йому повноваження щодо прийняття рішень з питань управління активами і пасивами, у тому числі золотовалютним резервом України, забезпечення моніторингу ризиків і фінансових результатів за операціями з активами і пасивами Національного банку. Аналіз наведених норм свідчить про відсутність у Координаційною комітету з моніторингу та контролю за проведенням діагностичного обстеження банків повноважень змінювати/доповнювати/роз’яснювати нормативно-правові акти Національного банку України, і цього також не спростовано відповідачами, відтак розрахунок кредитного ризику на підставі рішення Координаційного комітету, як і подальший розрахунок від'ємного значення капіталу є необґрунтованим. Окрім цього, рішення Правління Національного банку України №498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року містить посилання на те, що від'ємний розмір капіталу "-" 28,8 млрд. грн. встановлено на 01 грудня 2016 року, в той час, як лише зі Звіту від 30 січня 2017 року вбачається, що такий розмір визначений на 14 грудня 2016 року. Водночас, посилання у Рішенні № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року щодо наявності під ємного значення капіталу за кредитами згідно з Постановою № 103/БТ від 23 лютого 2016 року визнається судом безпідставним, оскільки Банк на виконання рішення Національного банку України № 323/БТ внаслідок проведення трансформації кредитного портфеля погасив кредити, які існували за корпоративним кредитним портфелем на момент прийняття постанови № 103/БТ, тобто виходячи з вищезазначених норм Положення № 23 відсутні підстави для оцінки ризиків за погашеними кредитами та розрахування за ними непокритого кредитного ризику. Відтак, висновок Національного банку України про від'ємне значення регулятивного капіталу 28,8 млрд. грн. є необґрунтований. Разом з цим, Закони України «Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків», «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», якими безпосередньо врегульовані спірні правовідносини, і в межах яких, зокрема мас діяти Національний банк України, не містять такої форми легалізації результатів діагностичного обстеження проведеного ще у 2015 році без залучення аудиторської фірми, як перевірка результатів діагностичного обстеження згідно постанови № 260 станом на 01 квітня 2015 року, актуалізація таких висновків станом на 01 жовтня 2016 року. Слід зазначити, що покладення в основу оскаржуваного рішення Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ висновків актуалізованих даних діагностичного обстеження, складення якого не передбачено законодавством, не може бути належним і допустимим доказом встановленого обсягу непокритого кредитного ризику, на який зменшується капітал та додаткової потреби в капіталізації Банку. Більше того, як вбачається з рішення Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ, до уваги були прийняті актуалізовані висновки станом на 01 жовтня 2016 року, якими визначено зовсім інші цифри щодо потреби в капіталізації Банку порівняно з встановленими на 01 квітня 2015 року, проте, Національним банком України не було застосовано приписи статті 1 Закону України «Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків», яка відповідно до статті 8 Прикінцевих Положень, визначає, що па період його дії закони України та інші нормативно-правові акти у сфері банківської діяльності діють з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом, та не надано Банку строку для подання програми докапіталізації, як і не надано строку для надання такої програми за даними визначеними станом на 01 грудня 2016 року та на 14 грудня 2016 року. Згідно з пп. 3 п 3 статті 3 1 Закону України «Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків», у разі якщо банк не надав програму капіталізації/план реструктуризації банку, що відповідає вимогам Національного банку України, або учасники банку не спроможні забезпечити рівень капіталізації, передбачений частиною першою ціп статті, Національний банк України приймає рішення, зокрема про піднесення банку до категорії неплатоспроможних із застосуванням процедур, передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Так, з рішення Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року №498-рш/БТ вбачається, що наведена норма Закону застосована Національним банком України, виходячи з наявності листа Коломойського І.В. та Боголюбова Г.Б. від жовтня 2016 року, в якому останні зважаючи на неспроможність забезпечити відповідний рівень капіталізації банку у встановлені строки звернулись з пропозицією розглянути можливість капіталізації Банку державою відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків». В свою чергу, статтями 2, 14 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що учасники банку - це засновники банку, акціонери банку, який є публічним акціонерним товариством, і пайовики кооперативного банку; учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Відтак, пп. 3 п. 3 статті 1 Закону України «Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків» передбачає, що підставою для застосування Національним банком України заходів впливу, зокрема, у вигляді визнання банку неплатоспроможним мас бути підтверджена неможливість забезпечення капіталізації банку учасниками банку, яких, на той момент, у Банку налічувалось більше 40. Окрім цього, лист від жовтня 2016 року стосується капіталізації за постановою Правління Національного банку України № 103/БТ, проте, як вже зазначалось, кредити за кредитним портфелем, які були досліджені під час діагностичного обстеження 2015 року, були погашені внаслідок трансформації кредитного портфеля, тому на момент вжиття Національним банком України заходів впливу не існувало листів учасників банку, які б підтвердили неспроможність забезпечити відповідний рівень капіталізації виходячи з нового, трансформованого на вимогу Національного банку України, кредитного портфелю. Таким чином, на момент прийняття оскаржуваного рішення № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року були відсутні належні та допустимі докази недостатності капіталу Банку станом на 01 грудня 2016 року, що виключало прийняття рішення про неплатоспроможність як за пп. 3 п. 3 статті 1 Закону України «Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків», так і за п. 2 ч. 1 статті 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Щодо посилань відповідача-1 на лист власників істотної участі у ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», в тому числі позивача, від 16 грудня 2016 року щодо стану виконання зобов'язань по капіталізації банку, в якому, в тому числі, висловлювалась пропозиція по здійсненню капіталізації банку державою відповідно до вимог Закону України «Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків», суд враховує позицію самого позивача про те, що такий лист був наданий позивачем внаслідок тиску і про здійснення зазначеного тиску, в тому числі із застосуванням погроз з боку посадових осіб НБУ, заявлено правоохоронним органам акціонерами та колишнім керівництвом ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» як свідками в ході розслідування кримінальних проваджень №42017000000001823 та № 52017000000000153. При цьому, суд погоджується з доводами позивача про те, що обставини здійснення досудового слідства у вказаних кримінальних провадженнях щодо доведення ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» до неплатоспроможного стану, фальсифікації фінансових документів тощо, не спростовує того факту, що у таких кримінальних провадженнях, з урахуванням заяви Коломойського І.В. про тиск з боку посадових осіб НБУ, внаслідок якого, зокрема, були підписаний вказаний лист, з'ясовуються та є предметом розслідування і обставини здійснення цього тиску. Більше того, в розумінні вимог ч. 2 статті 74 КАС України, такий лист власників істотної участі у ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» є недопустимим доказом щодо питання достатності розміру капіталу Банку та, відповідно, наявності підстав для віднесення його до категорії неплатоспроможних, оскільки наявність такого документу законодавчо не визначена в якості підстави для прийняття рішень щодо неплатоспроможності Банку, на відміну від звіту за наслідками його інспекційної перевірки - належного документального підтвердження фактів допущених Банком порушень. Беручи до уваги наведені обставини та відповідні їм положення законодавства, суд вважає безпідставним та таким, що відбулось з порушенням встановленого законом порядку, віднесення ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» до категорії неплатоспроможних. Відповідно, протиправними та такими, що підлягають скасуванню в судовому порядку є оскаржувані рішення відповідача-1 від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ про віднесення ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» до категорії неплатоспроможних та № 499-рш/БТ про затвердження пропозиції Національного банку України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку, оскільки вони ґрунтуються неправомірних висновках про неплатоспроможність ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК». Вирішуючи питання дотримання вимог закону при прийнятті Постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи» зі змінами, яка також була прийнята у зв’язку з віднесенням Банку до категорії неплатоспроможних, безпідставність чого була встановлена вище, суд додатково вважає за необхідне зазначити наступне. Національним банком України до матеріалів справи було долучено, зокрема, рішення Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 499-рш/БТ «Про надання пропозиції Кабінету Міністрів України щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави» та текст самої Пропозиції з додатками. З тексту Пропозиції вбачається, що Національний банк України визначив, що банк відповідає критеріям, встановленим п. 6 Порядку придбання акцій банків в обмін на облігації внутрішньої державної позики, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2014 року № 632 «Про затвердження Порядку придбання акцій банків в обмін на облігації внутрішньої державної позики». При цьому, НБУ пропонував розглянути виведення неплатоспроможного Банку з ринку у спосіб, визначений п. 5 ч. 2 статті 39 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а саме шляхом продажу Банку інвестору в особі держави. Відповідно до вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», держава в особі Міністерства фінансів України або в особі банку, в якому держава є власником частки понад 75 відсотків акцій (крім санаційного банку), має право брати участь у виведенні з ринку неплатоспроможного банку, що відповідає критеріям, визначеним Кабінетом Міністрів України за погодженням з Національним банком України, у спосіб, визначений пунктами 3-5 частини другої статті 39 цього Закону. Рішення про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку у спосіб, визначений пунктом 3 частини другої статті 39 цього Закону, приймає Кабінет Міністрів України за пропозицією Національного банку України, в якій зазначаються обсяг активів і зобов'язань. Рішення про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку у спосіб, визначений пунктом 4 або 5 частини другої статті 39 цього Закону, приймає Кабінет Міністрів України за пропозицією Національного банку України, в якій зазначаються спосіб виведення банку з ринку за участю держави та розрахунки мінімальної потреби в капіталі з урахуванням можливості обміну необтяжених грошових зобов'язань банку перед пов'язаними особами, а також необтяжених грошових зобов'язань перед юридичними та фізичними особами, що не пов'язані з банком, крім коштів за поточними та депозитними рахунками таких осіб на акції додаткової емісії. Ця пропозиція повинна також містити розрахунок можливої потреби у додатковій капіталізації банку з урахуванням консервативних сценаріїв економічного розвитку, визначених Національним банком У країни. У день прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку копія рішення передається до Фонду. Про прийняте рішення Кабінет Міністрів України повідомляє на своєму офіційному веб-сайті не пізніше наступного дня після дня запровадження тимчасової адміністрації. Отже, та Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» виведення державою з ринку банку відбувається лише у відношенні неплатоспроможного банку, що відповідає критеріям, визначеним Кабінетом Міністрів України за погодженням з НБУ. у спосіб, зокрема, продажу неплатоспроможного банку інвестору. Відтак, для прийняття КМУ рішення про виведення з ринку банку державою обов'язково мас передувати процедура винесення Національним Банком України банку до категорії неплатоспроможних та відповідність такого банку критеріям, визначеним КМУ за погодженням з НБУ. Таким чином, перш ніж визначати, що Міністерство фінансів України має право брати участь у виведенні з ринку неплатоспроможного банку та прийняти відповідну постанову на підставі статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Кабінет Міністрів України мав встановити чи відповідає ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» критеріям, визначеним Кабінетом Міністрів України за погодженням з Національним банком України. У пропозиції Національного банку України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку, яка затверджена рішенням правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року №499-ршБТ, має місце посилання на те, що Національним банком України надаються Висновки про відповідність Банку критеріям, визначеним п. 6 Порядку придбання акцій банків в обмін на облігації внутрішньої державної позики, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2014 року №632 «Про затвердження Порядку придбання акцій банків в обмін на облігації внутрішньої державної позики». Згідно з п. 1 Порядку придбання акцій банків в обмін на облігації внутрішньої державної позики, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2014 року №632 «Про затвердження Порядку придбання акцій банків в обмін на облігації внутрішньої державної позики» вбачається, що цей Порядок визначає механізм придбання акцій додаткової емісії банку в обмін на облігації внутрішньої державної позики державою в особі, зокрема Мінфіну - у разі капіталізації: неплатоспроможного банку, якщо держава бере участь у його виведенні з ринку; банку, в якому держава володіє часткою понад 75 відсотків (крім санаційного банку), в тому числі того, що бере участь у виведенні неплатоспроможного банку з ринку; банку з недостатнім рівнем капіталу. Придбання акцій здійснюється за пропозицією Національного банку на підставі рішення Кабінету Міністрів України. Отже, цей Порядок визначає критерії у разі придбання акцій в обмін на облігації внутрішньої державної позики державою. Разом з тим, у випадку з ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» жодного обміну облігацій внутрішньої державної позики не відбувалось, оскільки відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року 961 Держава в особі Міністерства фінансів України лише придбала акції ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» у повному обсязі за одну гривню, тобто не за рахунок облігацій внутрішньої державної позики, а за бюджетні кошти Міністерства фінансів України. Випуск та розміщення облігацій внутрішньої державної позики щодо ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» відбувся вже після того, як Банк був виведений з категорії неплатоспроможних, як це і передбачено Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961, відтак в будь-якому випадку Порядок придбання акцій банків в обмін на облігації внутрішньої державної позики не міг бути застосований у даному випадку. Таким чином, оскаржувана постанова відповідача-2 є такою, що прийнята всупереч наведених вимог законодавства, що свідчить про обґрунтованість позовних вимог в цій частині. Крім того, суд додатково звертає увагу на те, що, як вбачається з преамбули Постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961, підставою її прийняття стало, в тому числі, рішення Ради з фінансової стабільності та зобов'язання власників істотної участі банку (лист від 16 грудня 2016 р.), проте ні рішення Ради з фінансової стабільності, ні будь-які листи власників не могли бути підставою для прийняття відповідного рішення Кабінетом Міністрів України, оскільки і наявність таких документів не була визначена підставою для прийняття рішення про виведення банку з ринку у відповідності до пункту 5 статті 39, статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Більше того, відповідно до ч. 5 статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що Фонд у день отримання рішення Кабінету Міністрів України перед здійсненням капіталізації банку за участю держави приймає рішення про залучення міжнародно визнаної аудиторської фірми для проведення у тримісячний строк оцінки фінансового стану банку, визначення капіталу банку та потреби у його додатковій капіталізації з урахуванням консервативних сценаріїв економічного розвитку, визначених Національним банком України. Аналогічні вимоги встановлено п. 4.17 глави 4 розділу II, п. 1.19 глави 1 розділу III Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку. Разом з тим, відповідно до оскаржуваної Постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961 вже на етапі прийняття рішення про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку було встановлено необхідний розмір обсягу додаткової капіталізації Банку в розмірі 116 800 000 000 грн. Тобто визначення обсягів необхідної додаткової емісії було прийняте вже на етапі націоналізації Банку без залучення аудиторської фірми. Крім того, п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961 було передбачено, що держава в особі Міністерства фінансів придбаває акції ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» у повному обсязі за одну гривню. Відповідно до ч. 6 статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», до здійснення внеску до статутного капіталу Фонд: зобов'язаний повністю сформувати резерви банку на покриття збитків за активними банківськими операціями, у тому числі з урахуванням ризиків неповернення кредитів пов'язаними особами, ґрунтуючись на висновках та інформації, що надійшли від Національного банку України; має право розпорядитися необтяженими грошовими зобов'язаннями банку перед пов'язаними особами, а також необтяженими грошовими зобов'язаннями перед юридичними та фізичними особами, що не пов'язані з банком, крім коштів за поточними та депозитними рахунками таких осіб шляхом обміну зазначених зобов'язань на акції додаткової емісії банку. Якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобов'язань на акції додаткової емісії банку залишається від'ємним чи нульовим, Фонд продає акції неплатоспроможного банку Міністерству фінансів України у повному обсязі за одну гривню. Кошти від продажу неплатоспроможного банку спрямовуються на поповнення коштів Фонду. Якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобов'язань на акції додаткової емісії банку є позитивним, Фонд продає акції неплатоспроможного банку Міністерству фінансів України повністю або частково на умовах відстрочення платежу. У такому разі ціна акцій визначається протягом трьох місяців за результатами проведеної за рахунок банку на вимогу Міністерства фінансів України оцінки справедливої вартості активів та зобов'язань банку із залученням міжнародно-визнаної аудиторської фірми. У п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України № 961 від 18 грудня 2016 року урядом вже було вирішено продати акції Банку державі в повному обсязі за 1 гривню. На день прийняття вищевказаного рішення формування резервів та обміну зобов'язань на акції додаткової емісії Банку ФГВФО не могли навіть бути проведені. Отже, можна припустити, що внаслідок проведення таких встановлених законодавством операцій капітал банку міг набути і позитивного значення, а тому ціна продажу могла бути іншою. Вищевказані дії КМУ свідчать про порушення встановлених законодавством вимог щодо викупу Банку інвестором - державою без проведення оцінки економічного стану Банку і реалізації законної процедури виведення банку з ринку. Отже, вбачається порушення Кабінетом Міністрів України вимог статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в частині прийняття рішення про придбання акцій ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» державою за одну гривню без відповідного висновку Фонду щодо від'ємного чи нульового значення капіталу банку. Кабінет Міністрів України у наданому суду відзиві на адміністративний позов наголошує, що саме Рада національної безпеки і оборони України встановила обов'язок для Кабінету Міністрів України прийняти таку постанову. Разом з тим, суд критично оцінює такі доводи відповідача-2, оскільки в рішенні Ради національної безпеки і оборони України від 18 грудня 2016 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників», яке введено в дію Указом Президента України від 18 грудня 2016 року № 560/2016, лише запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути на підставі пропозицій Національного банку України питання щодо капіталізації за участю держави в установленому законодавством порядку ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК". Щодо посилання Кабінету Міністрів України НА те, що метою прийняття оскаржуваної постанови Уряду стало збереження стабільності банківської системи, недопущення поширення негативних настроїв у суспільстві та захисту прав вкладників Банку, суд звертає увагу на те, що відповідно до ч. 2 статті 7-1 Закону України «Про Національний банк України», наявність ознак нестійкого фінансового стану банківської системи, а також обставин, що загрожують стабільності банківської та/або фінансової системи країни, підтверджується відповідним рішенням Ради з фінансової стабільності. Долучений до матеріалів даної справи Витяг з протоколу засідання Ради з фінансової стабільності датований 02 березня 2016 року, тобто задовго до прийняття оскаржуваних рішень у грудні 2016 року, а тому наведені у ньому відомості не могли бути взяті до уваги при прийнятті оскаржуваних рішень відповідачів Тобто, відповідне рішення Ради з фінансової стабільності щодо наявність ознак нестійкого фінансового стану банківської системи, а також обставин, що загрожують стабільності банківської та/або фінансової системи країни, на момент прийняття оскаржуваних рішень, в тому числі постанови КМУ, було відсутнє. Більше того, у відповідності до оприлюдненого Національним банком України «Звіту про фінансову стабільність» (схвалено Комітетом з фінансової стабільності Національного банку України 02 грудня 2016 року) не вбачається загрози фінансовій системі країни або банківській системі. З наявних в матеріалах справи копій рішень виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 18 грудня 2016 року № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку», від 19 грудня 2016 року № 2864 «Про збільшення статутного капіталу та приватне розміщення акцій ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», від 19 грудня 2016 року № 2886 «Про визнання нікчемними правочинів щодо обтяження грошових зобов'язань ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» перед пов'язаними особами», від 20 грудня 2016 року № 2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», від 20 грудня 2016 року № 2894 «Про припинення повноважень членів правління та ради ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», рішень Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 19 грудня 2016 року «Щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», від 20 грудня 2016 року «Щодо реєстрації звіту про результати приватного розміщення акцій ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», від 28 грудня 2016 року «Щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», вбачається, що воші були прийняті як наслідок віднесення ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» до категорії неплатоспроможних та в межах процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави. А оскільки вище судом було встановлена обґрунтованість позовних вимог в частині визнання протиправними та скасування рішень НБУ та КМУ, якими було віднесено ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» до категорії неплатоспроможних та ініційована процедура його виведення з ринку за участю держави, суд вважає такими, що підлягають задоволенню, похідні, в розумінні п. 23 ч. 1 статті 4 КАС України, вимоги позивача щодо визнання протиправними та скасування таких рішень відповідачів 3 та 4. Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити у цьому зв'язку, що, згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд мас виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, N 303-А, п. 29). Хоча національний суд маг певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Щодо позовних вимог в частині визнання нечинним Договору купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року, суд зазначає наступне. Статтею 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів. Відповідно до п. 16 ч. 1 статті 4 КАС України, адміністративний договір - спільний правовий акт суб’єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб’єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, мас форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері і укладається на підставі закону. Отже, враховуючи що Договір купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року укладений за участю суб'єкта владних повноважень на підставі вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», він є адміністративним договором в розумінні наведених положень КАС України. Згідно загальних засад права, визнання договору недійсним/нечинним має наслідок у вигляді двосторонньої реституції, тобто, повернення сторін у стан, який передував укладенню договору - повернення кожною стороною усього отриманого за договором. Відповідно, з цією метою договір має визнаватись нечинним з моменту його укладання. Згідно статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, мас право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Відповідно до статті 245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень або ж інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів. З системного тлумачення статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 245 КАС України випливає, що ефективним способом захисту прав позивача є визнання Договору № БВ-744/16/13010-05/131 ви 21 грудня 2016 року нечинним з моменту його укладання. При цьому, суд звертає увагу, що при вирішенні даної справи, у відповідно до вимог статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», були враховані висновки Верховного Суду щодо застосування норм права, викладені в його постанові від 04 вересня 2018 року по справі № 826/20239/16, в межах якої досліджувались правовідносини, окремі з яких аналогічні тим, що виникли між сторонами в межах даної справи. Окремо варто зауважити, що при перегляді судових рішень. Верховний Суд в справі № 826/20239/16 прийшов до висновку про те, що розгляд таких спорів належать до адміністративної юрисдикції. Зокрема при вирішенні справи № 826/20239/16 Верховний Суд встановив, що Договір від 21 грудня 2016 року № БВ-744/16/13010-05/131 купівлі-продажу акцій укладений в порядку процедури, регламентованої статтею 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 05 липня 2012 року № 2, Постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року №961 та Плану врегулювання неплатоспроможного банку ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 19 грудня 2016 року № 2860. Сторонами за вказаним договором є держава Україна в особі Міністерства фінансів України, від імені якого діє Міністр фінансів України Данилюк О.О., та всі особи, які станом на дату укладання цього договору, є власниками простих іменних акцій банку, від імені яких діє уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію в Банку Шевченко А.М., на підставі статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 05 липня 2012 року № 2, Постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961 та Плану врегулювання неплатоспроможного банку ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», затвердженого рішенням Виконавчої дирекції Фонду від 19 грудня 2016 року № 2860. Крім того, умови вказаного договору затверджені рішеннями суб’єкта владних повноважень - виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року №№ 2887, 2893. Позовні вимоги про визнання нечинним з моменту укладення договору купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року є похідними від основних вимог про визнання протиправними та скасувати рішень Кабінету Міністрів України, Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Правова оцінка такого договору, зокрема на предмет недійсності, неможлива без дослідження правомірності оскаржуваних рішень відповідачів. Спірність договору, виконання якого, на думку позивача, порушило його права, прямо зумовлена спірністю рішень відповідачів. Саме вони були первинними актами, з яких настали невигідні для позивача правові наслідки. Отже, вимоги про визнання рішень відповідачів протиправними та вимоги про визнання нечинним договору, укладеного на їх виконання та застосування наслідків недійсності випливають одна з одної, є пов’язаними між собою. Окремий розгляд вимог про визнання рішень відповідачів протиправними і визнання недійсними договору, укладеного на їх виконання, робить судовий захист неефективним, та призвів би до невиправданого затягування розгляду справи, що суперечить завданням адміністративного судочинства. З огляду на вищевикладене, Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги про визнання недійним договору, укладеного на виконання рішень суб’єктів владних повноважень, обов’язкових для сторін договору, в якому визначені усі істотні умови, належать до адміністративної юрисдикції. Таким чином, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню є заявлені позовні вимоги в частині визнання нечинним з моменту укладення Договору купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року. При розгляді даної справи судом, також враховано наступне. Стаття 1 Протоколу першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Разом з тим, в межах правовідносин, що склались в даному випадку, позивач у примусовому порядку на підставі відповідних рішень відповідачів був позбавлений прав на належне йому майно, а саме акції ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», що за своєю суттю є конфіскацією майна. Водночас, відповідно до приписів статті 41 Конституції України, яка є нормою прямої дії, конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Оскільки в даному випадку відсутнє будь-яке рішення суду, на підставі якого відповідачами вчинялись би дії по примусовому вилученню майна позивача, такі дії та рішення відповідачів є протиправними. Відповідно до § 56 рішення Європейського суду з прав людини Nejdet Sahin i Perihan Sahin проти Туреччини, [ВП], №13279/05 від 20 жовтня 2011 року: «Суд зазначає, що на підставі статті 830 Цивільного кодексу, якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунок нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід'ємні для банківських операцій і пов'язаним з ними правом)». Зазначений принцип сформульовано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 року), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий бадане між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід'ємним принципом Конвенції в цілому' і також відображено у структурі статті 1 Першого протоколу. Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно з другим реченням, яке необхідно розуміти у світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Прессос компанія Нав'єра А.О.» та інші проти Бельгії»). Разом із тим, факт встановлення законом підстав для позбавлення права власності Європейський Суд з прав людини вважає недостатнім для обґрунтування втручання в право власності. Втручання в право власності, у тому числі й основане на законі, не повинно порушувати справедливу рівновагу між вимогами інтересів суспільства і захистом основних прав особи. Як зазначено в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Застосовуючи зазначену практику Європейського суду з прав людини та вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд приходить до висновку про порушення відповідачами в межах відносин, які досліджуються при розгляді даної адміністративної справи, балансу та рівноваги відносно прав позивача, оскільки обставини справи свідчать, що позивач був протиправно позбавлений права на володіння акціями ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК». При цьому суд враховує, що завданням адміністративного судочинства, згідно з ч. 1 статті 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Статтею 5 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб. Відповідно до ч. 1 статті 72 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Національний банк України маг право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, з мстою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки Національний банк України мас право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов'язані подавати Національному банку України затребувану інформацію у визначений ним строк. Згідно з ч. 2 зазначеної статті цього Закону, до осіб, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп. Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону раїни «Про банки і банківську діяльність» до суб'єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків віднесено й «інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ». При цьому норма статті 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність» сформульована у загальному вигляді - як наділення таких суб'єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження. Крім того, зі змісту статті 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ. Віднесення банків до категорії неплатоспроможних, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність», є заходами адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду. Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Європейський суду з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права». При цьому неодмінною ознакою порушення права особи с зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та або виникнення додаткового обов'язку. Отже, рішення, дія чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо такі рішення, дія чи бездіяльність прийняті владним суб'єктом поза межами визначеної законом компетенції, і такі рішення, дія чи бездіяльність є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку. З урахуванням викладеного, суд, виходячи з принципу верховенства права та практики Європейського суду з прав людини, вважає, що в даному випадку належність позивачу станом на 18 грудня 2016 року 31 624 473 простих іменних акцій Банку, що складало 41,6572% статутного капіталу банку, свідчить про наявність у позивача права звертатись до суду із вимогами про протиправність оскаржуваних рішень у зв'язку із втручанням органів державної влади, в особі відповідачів, у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Суд вважає, що у зв’язку з переходом Банку у власність держави позивач як акціонер втратив право контролювати органи управління та впливати на їх діяльність, тому він позбавлений можливості звертатись до суду від імені ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» для оскарження рішень та дій органів державної влади, які призвели до втрати контролю над банком. Відповідно, це не може бути перешкодою для позивача, як акціонера істотної участі, у реалізації ним права на судовий захист. При вирішенні даної справи суд враховує, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року). Відповідно до статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження. Відповідно до положень ч.ч. 1 та 2 статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці наді встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно положень статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Частинами 1 та 2 статті 77 КАС України перебачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до вимог ч. 2 статті 2 КАС України, справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Беручи до уваги все наведене вище, суд вважає, що відповідачами були прийняті протиправні рішення, що не відповідають критеріям, визначеним ч. 2 статті 2 КАС України, а тому наявні підстави для задоволення позовних вимог. Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Керуючись статтями 241-246, 255 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, - ВИРІШИВ: Адміністративний позов Коломойського Ігоря Валерійовича до Національного банку України, Кабінету Міністрів, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПРИВАТБАНК», Міністерство фінансів України - задовольнити повністю. Визнати протиправними та скасувати: Рішення Правління Національного банку України № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року про віднесення ПАТ «Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» до категорії неплатоспроможних; Рішення Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року №499-рш/БТ про затвердження пропозиції Національного банку України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку; Постанову Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року № 961 «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи» зі змінами; Рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 18 грудня 2016 року № 2859 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку»; Рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 19 грудня 2016 року №2864 «Про збільшення статутного капіталу та приватне розміщення акцій ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК»; Рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 19 грудня 2016 року № 2886 «Про визнання нікчемними правочинів щодо обтяження грошових зобов'язань ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» перед пов'язаними особами»; Рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 грудня 2016 року №2887 «Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК»; Рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 грудня 2016 року № 2894 «Про припинення повноважень членів правління та ради ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК»; Рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 19 грудня 2016 року «Щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК»; Рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 20 грудня 2016 року «Щодо реєстрації звіту про результати приватного розміщення акцій ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК»; Рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 28 грудня 2016 року «Щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК»; Визнати нечинним з моменту укладення Договір купівлі-продажу акцій банку №БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року. Стягнути на користь Коломойського Ігоря Валерійовича понесені останнім судові витрати у розмірі 7 680, 00 грн. (сім тисяч шістсот вісімдесят гривень) солідарно за рахунок бюджетних асигнувань Національного банку України, Кабінету Міністрів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII в Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Повний текст рішення складено та підписано 26.04.2019 року. Головуючий суддя І.А. Качур Судді В.І. Келеберда В.В. Амельохін https://thepage.com.ua/exclusive/kak-kolomojskij-ubedil-sudej-otmenit-nacionalizaciyu-privatbanka--tekst-resheniya-suda https://thepage.com.ua/storage/14190/rishennya-imenem-ukraini.docx
  3. ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Київ 18 квітня 2019 року № 826/7432/17 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії: головуючого судді Качура І.А., суддів Келеберди В.І., Амельохіна В.В. при секретарі судового засідання Денисенко А.В., розглянувши у закритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Коломойського Ігоря Валерійовича Національного банку України Кабінету Міністрів України Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку за участі третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" Міністерство фінансів України про визнання протиправними та скасування рішень, визнання нечинним договору за участі представників сторін: представник позивача: Мойсук Л.А., ; представник позивача: Вінніченко О.О.,   представник відповідача 1 (Нац. комісія з цінних паперів та фондового ринку) Грама Ю.В., ; представник відповідача (КМУ): Полець Д.М.,; представник відповідача (ФГВФО): Шевченко Ю.А.,; представник відповідача (НБУ): Уколов О.Л.,; представник відповідача (НБУ): Григорчук В. І.,; представник відповідача (НБУ): Пріцак І.Є.,; представник третьої особи (МФУ): Іщенко Р.А.; представник третьої особи (ПРИВАТБАНК): Сінцов А.О., ; представник відповідача (ПРИВАТБАНК): Куценко О. В.,; представник відповідача (ФГВФО): Костюков Д.І.,; ВСТАНОВИВ: До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов адміністративний позов Коломойського Ігоря Валерійовича (далі також – Коломойський І.В., позивач) до Національного банку України (далі також – НБУ, відповідач-1), Кабінету Міністрів України (далі також – КМУ, відповідач-2), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі також – Фонд, відповідач-3), Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі також – НКЦПФР, відповідач-4), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (далі також – ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", Банк), Міністерство фінансів України, в якій позивач, з урахуванням подальшої зміни позовних вимог, просить: 1) Визнати протиправними та скасувати: - Рішення Правління Національного банку України № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року про віднесення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" до категорії неплатоспроможних; - Рішення Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року №499-рш/БТ про затвердження пропозиції Національного банку України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку;   – Постанову Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2016 року №961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи" зі змінами; – Рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 18 грудня 2016 року № 2850 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку"; – Рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 19 грудня 2016 року № 2864 "Про збільшення статутного капіталу та приватне розміщення акцій ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК"; – Рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 10 грудня 2016 року № 2886 "Про визнання нікчемними правочинів щодо обтяження грошових зобов'язань ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" перед пов'язаними особами"; – Рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 грудня 2016 року № 2887 "Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК"; – Рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 грудня 2016 року № 2894 "Про припинення повноважень членів правління та ради ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК"; – Рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 19 грудня 2016 року "Щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК"; – Рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 20 грудня 2016 року "Щодо реєстрації звіту про результати приватного розміщення акцій ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК"; – Рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 28 грудня 2016 року "Щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК"; 2) Визнати нечинним з моменту укладення Договір купівлі-продажу акцій банку №БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року. Ухвалою суду від 14 червня 2017 року відкрито провадження у даній справі та призначено її до судового розгляду. Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачами порядку виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави, що призвело до порушення прав позивача на вільне володіння, користування та розпорядження власним майном, а саме акціями ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК". У судовому засіданні представник позивача позов підтримав, просив задовольнити його повністю. Представники відповідачів заперечували щодо задоволення позову з підстав, викладених у письмових відзивах, що долучені до матеріалів справи, в яких ними наведено обґрунтування відповідності оскаржуваних рішень та договору вимогам закону. Позивачем було надано суду письмові відповіді на надані суду відзиви КМУ та НБУ з обґрунтуванням безпідставності наведених у них міркувань. Відповідачами-1 та 2 були долучені до матеріалів справи заперечення з аргументацією безпідставності доводів позивача. У відповідь на це, позивачем були надані суду письмові пояснення на заперечення відповідачів. Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, встановив наступне. Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Правління Національного банку України № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" віднесено до категорії неплатоспроможних. Надано пропозицію Кабінету Міністрів України щодо виведення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" з ринку шляхом його продажу інвестору в особі держави відповідно до статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Рішенням Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 499- рш/БТ затверджена пропозиція Національного банку України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку. За вказаною пропозицією, мінімальна потреба в капіталі – 116,8 млрд. грн (з урахуванням обміну необтяжених грошових зобов'язань ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" перед пов'язаними особами, а також необтяжених грошових зобов'язань перед юридичними та фізичними особами, що не пов’язані з банком, крім коштів за поточними та депозитними рахунками таких осіб, що підлягають обміну на акції додаткової емісії банку у сумі 31,2 млрд. грн). Указом Президента України від 18 грудня 2016 року № 560/2016 уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 18 грудня 2016 року "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників", яким, зокрема: запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути на підставі пропозицій Національного банку України питання щодо капіталізації за участю держави в установленому законодавством порядку ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК"; вирішено Кабінету Міністрів України за участю Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку невідкладно вжити вичерпних заходів щодо недопущення дестабілізації фінансової системи держави та забезпечення захисту прав вкладників. У зв’язку з зазначеним, Кабінетом Міністрів України 18 грудня 2016 року прийнято постанову № 961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи", якою відповідно до статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", на підставі пропозиції Національного банку щодо капіталізації банку за участі держави, рішення Ради з фінансової стабільності, враховуючи зобов'язання власників істотної участі банку (лист від 16 грудня 2016 року) та виходячи з необхідності забезпечення стабільності фінансової системи і захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, Кабінет Міністрів України, постановив, зокрема: 1) Прийняти пропозицію НБУ щодо участі держави в особі Міністерства фінансів у виведенні з ринку ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" у спосіб, визначений п. 5 ч. 2 статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; 2) Установити, що: – держава в особі Міністерства фінансів придбаває акції ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" у повному обсязі за одну гривню; – після виконання абзацу другого цього пункту з метою відновлення та забезпечення стабільної роботи ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" держава в особі Міністерства фінансів бере участь у його додатковій капіталізації шляхом придбання акцій додаткової емісії існуючої номінальної вартості на суму, що не перевищує розміру мінімальної потреби в капіталі, розрахованої Національним банком. 3) Міністерству фінансів: – забезпечити для виконання абзацу другого пункту 2 цієї постанови укладення договору купівлі-продажу акцій ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" після здійснення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб заходів, визначених статтею 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", забезпечення прозорої, керованої, контрольованої і безперервної роботи системи інформаційних технологій і процесів оброблення інформації та узгодження з Національним банком плану підтримання ліквідності ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК". Видатки на придбання зазначених акцій здійснити за рахунок коштів, передбачених Міністерству фінансів у державному бюджеті на його утримання; – здійснювати для забезпечення виконання абзацу третього пункту 2 цієї постанови випуск облігацій внутрішньої державної позики в розмірі до 116 800 000 000 гривень із строком обігу до 15 років та відсотковою ставкою доходу на рівні не вище 10,5 відсотків річних, із подальшим внесенням їх від імені держави в оплату за акції додаткової емісії ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК"; - у тримісячний строк внести пропозиції щодо необхідності додаткової капіталізації ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" за результатами проведеної міжнародно-визнаною аудиторською компанією оцінки його фінансового стану. 4) Взяти до відома рішення Ради Національної безпеки і оборони України від 18 грудня 2016 року "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки України в економічній сфері та захисту інтересів вкладників", введене в дію Указом Президента України від 18 грудня 2016 року № 560. 28 грудня 2016 року в п. 3 вказаної Постанови внесено зміни Постановою Кабінету Міністрів України № 1002 та доповнено абзац третій після слів "відсотка річних" словами і цифрами "у тому числі з індексованою вартістю в розмірі 64 000 000 000 гривень із строком обігу до 15 років та відсотковою ставкою доходу на рівні 6 відсотків річних". 22 лютого 2017 року в абз. 3 п. 3 внесено зміни Постановою Кабінету Міністрів України №89, цифри " 64 000 000 000" замінено цифрами "73 800 000 000". Рішенням Виконавчої Дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 18 грудня 2016 року № 2859 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку" розпочато процедуру виведення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць з 19 грудня 2016 року по 18 січня 2017 року (включно). Призначено строком на один місяць з 19 грудня 2016 року по 18 січня 2017 року (включно) уповноваженою особою Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" директора департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Фонду Соловйову Н.А. Делеговано Соловйовій Н.А. повноваження тимчасового адміністратора ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", визначені Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", зокрема, статтями 37-39 Закону. Делеговано Шевченку А.М. повноваження тимчасового адміністратора ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", визначені Законом, зокрема, статтями 37-39 Закону, крім повноважень органів управління. У Рішенні виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 19 грудня 2016 року № 2864 "Про збільшення статутного капіталу та приватне розміщення акцій ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" зазначено про збільшення статутного капіталу ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" за рахунок додаткових внесків на загальну суму 35 940 520 840, 00 грн. шляхом проведення приватного розміщення 128 359 003 штук простих іменних акцій номінальною вартістю 280,00 грн. кожна. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 19 грудня 2016 року № 2886 "Про визнання нікчемними правочинів щодо обтяження грошових зобов'язань ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" перед пов'язаними особами" Фонд визнав нікчемними правочини з пов'язаними особами, внаслідок яких були обтяжені договори, укладені банком з пов'язаними особами. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 грудня 2016 року № 2887 "Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" погоджені умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені пов'язаних осіб, визначені посадові особи Фонду щодо підписання договорів як від імені банку, так і від імені пов'язаних осіб. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 20 грудня 2016 року № 2894 "про припинення повноважень членів правління та ради ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" були припинені повноваження членів правління, наглядової ради такого банку. 19 грудня 2016 року Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку було прийнято рішення "Щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК". 20 грудня 2016 року НКЦПФР було прийнято рішення "Щодо реєстрації звіту про результати приватного розміщення акцій ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК". 21 грудня 2016 року згідно договору № БВ-744/16/13010-05/131 купівлі-продажу акцій банку 100% акцій ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" продано Міністерству фінансів України за ціною продажу в 1 (одну) гривню 00 коп. 28 грудня 2016 року НКЦПФР було прийнято рішення "Щодо реєстрації випуску та проспекту емісії акцій ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК". Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача виходячи з наступного. Щодо питання правомірності віднесення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" до категорії неплатоспроможних, суд зазначає наступне. Зі змісту рішенням Правління Національного банку України № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року, яким ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" віднесено до категорії неплатоспроможних, вбачається, що підставами для його прийняття стали: 1) інформація доповідної записки Департаменту банківського нагляду від 17 грудня 2016 року № В/20-0003/127382/БТ, складеної за результатами безвиїзного банківського нагляду за діяльністю Банку; 2) доповідні записки Департаменту інспекційних перевірок банків від 12 грудня 2016 року за № В/21-0003/125164 та від 16 грудня 2016 року № В/21-0003/126837, складені на підставі матеріалів інспектування банку, що здійснюється згідно з розпорядженням НБУ від 17 жовтня 2016 року №4274-р "Про організацію перевірки ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК". У статті 2 Закону України "Про Національний банк України" (тут і далі нормативно-правові акти наведені в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що Національний банк України (далі Національний банк) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про Національний банк України", банківське регулювання – одна із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства. Банківський нагляд – система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює: наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку. Відповідно до статті 55 Закону України "Про Національний банк України", головна мета банківського регулювання і нагляду – безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. Національний банк здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку і економічних нормативів. Національний банк не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті. Відповідно до статті 61 Закону України "Про Національний банк України", Національний банк здійснює державне регулювання діяльності банків у формах, визначених Законом України "Про банки і банківську діяльність, як безпосередньо, так і через створений ним орган банківського нагляду. Відповідно до вимог статті 67 Закону України "Про банки і банківську діяльність", мстою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках. Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юри,зичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності. Національним банк України здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та безвиїзного нагляду. Відповідно до положень статті 71 Закону України "Про банки і банківську діяльність", кожний банк є об'єктом інспекційної перевірки уповноваженими Національним банком України особами. Перевірки здійснюються з метою визначення рівня безпеки і стабільності операцій банку, достовірності звітності банку і дотримання банком законодавства України про банки і банківську діяльність, а також нормативно-правових актів Національного банку України. Перевірка банків здійснюється відповідно до плану, затвердженого Національним банком України. Планова перевірка здійснюється не частіше одного разу на рік. Про проведення планової перевірки Національний банк України зобов'язаний повідомити банк не пізніше, ніж за 10 днів до його початку. Національний банк України може прийняти рішення про проведення позапланової перевірки банку при наявності обґрунтованих підстав. Таке рішення має бути підписане Головою Національного банку України або уповноваженою ним особою. Згідно з п.п. 3.8, 3.9 Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року № 276, керівник інспекційної групи за результатами інспекційної перевірки з урахуванням довідок про перевірку та іншої інформації складає звіт про інспектування. Звіт про інспектування має визначену форму, яка затверджується уповноваженою посадовою особою Національного банку. Звіт про інспектування складається у двох примірниках і підписується керівником інспекційної групи та куратором перевірки. Перший примірник звіту про інспектування не пізніше ніж через 30 календарних днів із дати закінчення інспекційної перевірки, яка встановлюється в посвідченні на право проведення інспекційної перевірки/розпорядженні про інспекційну перевірку, надсилається до об’єкта перевірки з урахуванням вимог щодо пересилання документів з грифом конфіденційності, установлених Національним банком, із супровідним інформаційним листом, підписаним уповноваженою посадовою особою Національного банку, який містить загальний висновок про результати проведеної інспекційної перевірки. Другий примірник звіту про інспектування залишається у відповідного структурного підрозділу центрального апарату Національного банку для зберігання згідно з встановленими вимогами. Звіти про інспектування, довідки про перевірку та інші матеріали щодо інспекційної перевірки є конфіденційною інформацією та власністю Національного банку і не підлягають публічному розголошенню. Відповідно до ч. 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд звертає увагу на те, що профільним законодавством, яке було чинним на час прийняття Правлінням Національного банку України оскаржуваного рішення № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року, яким ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" віднесено до категорії неплатоспроможних, не передбачалось складання під час здійснення банківського нагляду у вигляді проведення інспекційної перевірки банку таких документів як доповідні записки, які б фіксували проміжні результати проведення такої перевірки. Натомість, законним шляхом фіксування результатів перевірки є звіт про інспектування, який складається виключно після її завершення. Тобто, встановлені під час здійснення Національним банком України заходу банківського нагляду обставини допущених Банком порушень набувають юридичної значимості виключно після завершення інспекційної перевірки та їх фіксування у відповідному звіті, складеному за результатом її проведення. На противагу цьому, як вбачається з матеріалів справи, на момент прийняття рішення Правління Національного банку України № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року про віднесення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" до категорії неплатоспроможних інспекційна перевірка Банку не була завершена, а її результати не оформлені звітом у встановленому законом порядку. Саме ж рішення № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року прийняте у зв’язку з надходженням до НБУ доповідних записок, які, з огляду на наведене вище, не є документами, які фіксують обставини допущених Банком порушень. Згідно з ч. 1 статті 73 Закону України "Про банки і банківську діяльність", у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об'єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, в тому числі, належить віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного. Отже, за відсутності належним чином оформленого звіту за наслідками інспекційної перевірки ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", тобто належного документального підтвердження фактів порушення, суд вважає відсутніми підстави для застосування до ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" такого заходу впливу як його віднесення до категорії неплатоспроможного. Таким чином, відповідачами до матеріалів справи не було долучено належних допустимих, достовірних і достатніх доказів, в розумінні вимог статей 73-76 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), які б підтверджували наявність станом на дату віднесення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" до категорії неплатоспроможних визначених законом підстав для такого віднесення. Зі змісту оскаржуваного рішення Правління Національного банку України № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року про віднесення ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" до категорії неплатоспроможних вбачається, що при його прийнятті відповідач-1 керувався, зокрема, положеннями п. 2 ч. 1 статті 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність", відповідно до якої Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України. У рішенні Правління Національного банку України № 498-рш/БТ від 18 грудня 2016 року зазначається, що вперше Банку була визначена потреба у додатковій капіталізації внаслідок незабезпечення дотримання значення нормативу достатності (адекватності) регулятивного капіталу (Н2) станом на 01 квітня 2015 року. В подальшому встановлений недостатній розмір регулятивного капіталу станом на 01 жовтня 2016 року та 01 грудня 2016 року. При цьому остаточна цифра розміру регулятивного капіталу Банку, яка наведена як підстава визнання неплатоспроможним, має від’ємне значення (-28,8 млрд. грн.) станом на 01 грудня 2016 року. У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2 статті 1 Закону України "Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків", який набрав чинності 30 грудня 2014 року, Банк, який за результатами діагностичного обстеження, проведеного за власний рахунок із залученням однієї з аудиторських фірм, визначених Національним банком України, на вимогу Національного банку України за визначеною Національним банком України методикою, потребує додаткової капіталізації (далі – банк), зобов'язаний здійснити капіталізацію банку та/або реструктуризацію, реорганізацію банку з метою забезпечення дотримання банком показника достатності капіталу першого рівня у розмірі не менше 7 відсотків з урахуванням необхідності дотримання нормативу достатності (адекватності) регулятивного капіталу у розмірі не менше 10 відсотків та показника достатності капіталу першого рівня у розмірі не менше 4,5 відсотка, розрахованих за базовим та песимістичним макроекономічними сценаріями відповідно на період 2014 – 2016 років. Капіталізація та/або реструктуризація, реорганізація банку мають бути проведені у сірок, визначений Національним банком України з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. Банк у строк, встановлений Національним банком України, та відповідно до його вимог зобов'язаний подати на затвердження Національному банку України програму капіталізації банку або план реструктуризації банку. Тобто діагностичне обстеження щодо капіталу повинно здійснювати виключно аудиторською фірмою, а у разі встановлення недостатності капіталу аудитором, НБУ зобов'язаний встановити Банку строк, протягом якого останній повинен надати програму капіталізації/реструктуризації. Згідно з ч. З статті 1 Закону України "Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків", у разі, якщо банк не надав програму капіталізації / план реструктуризації банку, що відповідає вимогам Національного банку України, або учасники банку не спроможні забезпечити рівень капіталізації, передбачений частиною першою цієї статті, Національний банк України приймає рішення, в тому числі, про віднесення банку до категорії неплатоспроможних із застосуванням процедур передбачених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Тобто, у будь-якому разі, для прийняття НБУ відповідного рішення щодо Банку, у разі встановлення аудиторською фірмою недостатності капіталу, безумовно повинна бути дотримана процедура в тій частині, що НБУ зобов’язаний встановити Банку строк для надання програми капіталізації / реструктуризації. Статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначено, що економічні нормативи – це показники, що встановлюються Національним банком України і дотримання яких є обов'язковим для банків; капітал регулятивний -сукупність основного та додаткового капіталів, складові яких визначаються цим Законом та нормативно-правовими актами Національного банку України, норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу банку співвідношення між розміром регулятивного капіталу і сумою активів та позабалансових зобов'язань, зважених на відповідні коефіцієнти кредитного ризику, та сумою вимог для покриття інших ризиків банку. Методика визначення економічних показників передбачена Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків України, яка затверджена постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 року № 368 (далі -Інструкція № 368), Розділом 1 Інструкції № 368, визначено, що відповідно до Закону України "Про Національний банк України" та Закону України "Про банки і банківську діяльність" Національний банк України установлює порядок визначення регулятивного капіталу банку та такі економічні нормативи, що є обов'язковими до виконання всіма банками: нормативи капіталу: мінімального розміру регулятивного капіталу (Н1), достатності (адекватності) регулятивного капіталу (Н2) достатності основного капіталу (НЗ); нормативи ліквідності: миттєва ліквідність (Н4), поточна ліквідність (Н5), короткострокова ліквідність (Н6), нормативи кредитного ризику: максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7), великих кредитних ризиків (Н8), максимального розміру кредитного ризику за операціями з пов'язаними з банком особами (Н9); нормативи інвестування: інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н11), загальної суми інвестування (Н12). Згідно з Розділом II Інструкції №368, регулятивний капітал є одним з найважливіших показників діяльності банків, основним призначенням якого є покриття негативних наслідків різноманітних ризиків, які банки беруть на себе в процесі своєї діяльності, та забезпечення захисту вкладів, фінансової стійкості й стабільної діяльності банків. Банки з метою визначення реального розміру регулятивного капіталу з урахуванням ризиків у своїй діяльності зобов'язані постійно оцінювати якість усіх своїх активів і наданих фінансових зобов'язань (визначати їх класифікацію), а також визначати можливі втрати за активними банківськими операціями (далі - кредитний ризик) відповідно до Положення про порядок формування та використання банками України резервів для відшкодування можливих втрат за активними банківськими операціями, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 25 січня 2012 року № 23, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 лютого 2012 року за №231/20544 (далі - Положення № 23). Отже, кредитні ризики розраховуються за активними банківськими операціями. Згідно з п.п. 1.3, 1.4 Розділу 1 Глави 1 Положення № 23, банк із метою визначення можливих втрат (збитків) невиконання боржником/контрагентом зобов’язань здійснює оцінку ризику невиконання ним таких зобов’язань (тобто ризику того, що виконання боржником зобов’язання проводитиметься з перевищенням строків, передбачених умовами договору, або в обсягах, менших, ніж передбачено договором, або взагалі не проводитиметься) за всіма активними банківськими операціями та наданими банком фінансовими зобов’язаннями. Пунктом 1.10 Положення № 23 визначено, що активна банківська операція -операція з розміщення ресурсів банку, яка обліковується за активними балансовими рахунками банку або за активними рахунками позабалансового обліку. До таких операцій належать усі види кредитних операцій, операції з розміщення коштів на кореспондентських рахунках в інших банках, операції з придбання цінних паперів, інші активні банківські операції, уключаючи нараховані за всіма цими операціями доходи. Аналіз наведених правових норм засвідчує, що кредитні ризики розраховуються банками виключно за активними, тобто невиконаними банківськими операціями, у тому числі кредитами. Виконання зобов’язання за кредитними договорами свідчить про відсутність підстав вважати наявними ризики для банківської установи, спричинення збитків банківській установі у цьому разі виключається. За приписами п.п. 2.1, 2.2 Положення № 23, банк з метою формування резерву за активами/наданими фінансовими зобов’язаннями здійснює оцінку ризиків таких активів/наданих фінансових зобов’язань, починаючи з дати визнання їх в обліку до дати припинення такого визнання. Банк з метою розрахунку резервів класифікує активи/надані фінансові зобов’язання за такими категоріями якості: 1 (найвища) -немає ризику або ризик є мінімальним; II - помірний ризик; III - значний ризик, IV - високий ризик; V (найнижча) - реалізований ризик. Заборгованість за активами/наданими фінансовими зобов'язаннями, віднесеними до V категорії, є безнадійною. Банк самостійно встановлює порядок визначення показника ризику активу в межах діапазонів, визначених для відповідних категорій якості активів/наданих фінансових зобов’язань, у тому числі з урахуванням кредитної історії боржника, а також іншої інформації, що забезпечує об'єктивну оцінку подій та обставин, які можуть свідчити про наявність ризиків погашення боргу боржником із перевищенням строків, передбачених умовами договору, або невиконанням договірних умов. Відповідно до п.п. 4.1, 4.2 Глави 4 Положення № 23, банк під час розрахунку резерву за кредитними операціями враховує прийнятне забезпечення, передбачене цією главою, якщо воно надано на строк не менший, ніж строк користування активом. Застава є прийнятним забезпеченням за одночасного дотримання, таких умов: а) договором застави визначено право банку здійснити реалізацію застави або набути її у власність у разі невиконання боржником зобов'язань за договором про надання кредиту та/або порушення справи про банкрутство заставодавця; б) застава оцінена не вище ринкової (справедливої) вартості, яка мас забезпечувати можливість продажу застави сторонньому покупцеві; в) перегляд банком вартості предметів застави з урахуванням зміни кон’юнктури ринку та стану їх збереження здійснюється не рідше одного разу на дванадцять місяців для нерухомості, устаткування та транспортних засобів, одного разу на шість місяців - для іншого майна; г) наявність у банку документів, що свідчать про обтяження забезпечення на користь банку у відповідному реєстрі згідно з вимогами законодавства України; г) банк має документальні підтвердження щодо підстав очікування грошових потоків від застави. Водночас, постановою Правління Національного банку України від 24 лютого 2015 року № 129 «Про деякі питання діяльності банків» (далі - Постанова № 129) визначено необхідність банкам забезпечити згідно з вимогами Положення про порядок формування та використання банками України резервів для відшкодування можливих втрат за активними банківськими операціями, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 25 січня 2012 року № 23; Належну оцінку ризику невиконання боржниками/контрагентами зобов'язань за всіма активними банківськими операціями та наданими банком фінансовими зобов'язаннями з урахуванням усіх подій та обставин, що можуть вилинути на своєчасність та повноту погашення боргу, включаючи наявність у боржників/контрагентів спільного економічного ризику; формування резервів для відшкодування можливих втрат за активними банківськими операціями в повному обсязі, що відповідає рівню їх ризику, станом на 01 березня 2015 року. Пунктом 2 Постанови №129 передбачено, не застосовувати до банків заходів впливу за порушення: економічних нормативів мінімального розміру регулятивного капіталу (Н1), достатності (адекватності) регулятивного капіталу (Н2), поточної ліквідності (Н5), короткострокової ліквідності (Н6), максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7), великих кредитних ризиків (Н8), ліміту загальної короткої відкритої валютної позиції, що пов'язані з переоцінкою рахунків в іноземній валюті та банківських металах у зв'язку зі зростанням після 06 лютого 2014 року курсу іноземних валют до національної валюти України та/або спричинені формуванням резервів для відшкодування можливих втрат за активними банківськими операціями після 06 лютого 2014 року, за умови дотримання банком нормативів Н7, Н8 на дату укладення договору/здійснення операції та вимог пунктів 5 та 6 цієї постанови. Пунктом 6 Постанови № 129 зобов’язано банки у діяльності яких є порушення, зазначені в пункті 2 цієї постанови, подати до Національного банку України детальні плани заходів щодо усунення цих порушень (далі - План заходів), розроблені згідно з додатком 3 до цієї постанови: банкам, які підлягають діагностичному обстеженню згідно з Постановою № 260, у частині графіків приведення значень економічних нормативів до нормативних значень, розроблених з урахуванням вимог пункту 9 розділу II додатка 3 до цієї постанови, - одночасно з поданням програм капіталізації/планів реструктуризації, розроблених відповідно до Постанови № 260. Постановою Правління Національного банку України від 15 квітня 2015 року №260 «Про діагностичне обстеження банків» з метою оцінки якості активів, достатності (адекватності) регулятивного капіталу, достатності основного капіталу, визначення необхідності обсягів докапіталізації банків для підвищення стійкості банківської системи України та захисту інтересів кредиторів вкладників, вирішено здійснити діагностичне обстеження банків, перелік яких наведено в додатку 1 до цієї постанови (до якого включено ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК»), шляхом проведення інспекційної перевірки. 02 липня 2015 року Національним банком України складено Довідку про результати діагностичного обстеження ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» станом на 01 квітня 2015 року, зі змісту якої вбачається, що за результатами І етапу діагностичного обстеження (з урахуванням екстраполяції) станом на 01 квітня 2015 року регулятивний капітал (РК) становить 9 865 897,1 тис. грн (за даними Банку 22 285 833, 6 тис. грн), а достатність (адекватність) регулятивного капіталу зменшено з 9,05% (за даними банку) до 4,24%. Розмір регулятивного капіталу, необхідного для забезпечення дотримання значення нормативу достатності (адекватності) регулятивного капіталу (Н2) на рівні не менше ніж 10% за результатами діагностичного обстеження (з урахуванням екстраполяції) становить 23 274 859, 4 тим. грн. Розмір основного капіталу (ОК), необхідного для забезпечення дотримання значення показника достатності основного капіталу (ДОК) на рівні не менше ніж 7% (з урахуванням екстраполяції) становить 16 292 401,6 тис. грн. Необхідний розмір докапіталізації Банку за результатами діагностичного обстеження для дотримання значень нормативу достатності (адекватності) регулятивного капіталу (Н2) (з урахуванням екстраполяції) становить 13 408 962, 3 тис. грн. Необхідний розмір докапіталізації Банку за результатами діагностичного обстеження для дотримання значень показника достатності основного капіталу (ДОК) (з урахуванням екстраполяції) становить 10 312 134,9 тис. грн. 13 липня 2015 року ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» в листі № Е.72.0.0.0/3-46000БТ висловив заперечення на Довідку Національного банку України від 02 липня 2015 року про результати діагностичного обстеження, і в листах від 21 липня 2015 року №Е.72.0.0.0/3-47675, №Е.72.0.0.0/3-47676, №Е.72.0.0.0/3-47677 зауважив, що неухильно дотримується вимог постанови Правління Національного банку України «Про деякі питання діяльності банків» від 24 лютого 2015 року № 129 та Положення № 23. Листом від 11 грудня 2015 року № 21-00011/98438/бт Національний банк України надіслав ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» Звіт про результати діагностичного обстеження ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» станом на 01 квітня 2015 року. У розділі II вказаного Звіту зазначено, що «Звіт про результати діагностичного обстеження складений на основі інформації та даних бухгалтерського обліку станом на 01.04.2015 року. Для проведення першого етапу діагностичного обстеження Банк надав інформацію станом на 01.04.2015 рік щодо класифікації всіх активів / наданих фінансових зобов’язань (за видами активів) відповідно до вимог Положення про порядок формування та використання банками України резервів для відшкодування можливих витрат за активними банківськими операціями, затверджене постановою Правління Національного банку України від 25.01.2012 №23. Основними причинами донарахування резерву є неврахування при розрахунку резерву вартості неприйнятного забезпечення згідно з вимогами Положення №23 та на підставі рішення Координаційного комітету з моніторингу контролю за проведенням діагностичного обстеження банків від 29.09.2015 року, пониження категорії якості позичальників, переважно, внаслідок погіршення стану обслуговування боргу; приведення до єдиної (найнижчої) категорії якості всіх активів боржника; здійснення розрахунку резерву за іпотечними кредитами фізичних осіб на індивідуальній основі та інше. Необхідний розмір докапіталізації Банку за результатами діагностичного обстеження для дотримання значень показника нормативу достатності (адекватності) регулятивного капіталу (Н2), встановлених Постановою № 260 (з урахуванням екстраполяції та стрес-тестування) протягом 2015 -2017 становить 110 987 562, 9 тис. грн. Необхідний розмір докапіталізації Банку за результатами діагностичного обстеження для дотримання значень показника достатності основного капіталу (ПОК) встановлених Постановою №260 (з урахуванням екстраполяції та стрес -тестування) протягом 2015-2017 становить 113 105 018, 8 тис. грн.» Листом від 29 січня 2016 року № 11.0.0.0/015 ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» надав заперечення щодо Звіту про результати діагностичного обстеження, в якому ПАТ «КБ «Приватбанк» висловив непогодження з висновком Національного банку України про невідповідність прийнятих банком застав та зазначив, що вони відповідають вимогам Положення № 23; Координаційний комітет з моніторингу контролю за проведенням діагностичного обстеження банків від 29 вересня 2015 року відповідно до Положення про Комітет не має повноважень на тлумачення Положення № 23; дані Звіту значно відрізняються від Довідки від 02 липня 2015 року, хоч і складені станом на одну дату - 01 квітня 2015 року; дані Довідки від 02 липня 2015 року використовувались під час реструктуризації зобов’язань за єврооблігаціями для фінансування субординованих кредитів Банку через план врегулювання з інвесторами, який був затверджений Високим судом Англії та Уельсу 13 листопада 2015 року; Національний банк помилково проводив оцінку застави, за кредитними операціями Кіпрської філії Банку; застави прийнятні з точки зору МСФЗ, що підтверджувалось аудиторським висновком. Водночас, ПАТ «КБ «Приватбанк» було долучено копію юридичного висновку Київського офісу міжнародної юридичної фірми «Baker & McKenzie» від 17 грудня 2015 року та від 19 січня 2016 року. Водночас, в матеріалах справи наявний Звіт незалежного аудитора ТОВ «АФ «Прайсвотерхаускуперс», яким проведено аудит окремої фінансової звітності ГІАТ КБ «ПРИВАТБАНК» станом на 31 грудня 2015 року, з якого вбачається, що коефіцієнт достатності капіталу Н2 становить 10,7%. Вказаний Звіт не коригувався на вимогу Національного банку України. 14 січня 2016 року Правлінням Національного банку України прийнято постанову №8/БТ «Про результати діагностичного обстеження», якою затверджено результати діагностичного обстеження, зокрема ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та визначено потребу додаткової капіталізації у розмірі 113,1 млрд. грн. Постановою Правління Національного банку України від 23 лютого 2016 року №103/БТ погоджено план реструктуризації (план фінансового оздоровлення на 2016 - 2019 роки) ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за результатами його діагностичного обстеження. Відповідно до цього Плану банк повинен був до 01 серпня 2016 року перевести субординований борг до статутного капіталу у сумі 2 000 млн. грн; до 01 квітня 2016 року прийняти на баланс майно на суму 31 130 млн. грн. за умови верифікації справедливої вартості цього майна НБУ та подання до 01 квітня 2016 року графіка реалізації цього майна з рівномірним щоквартальним зменшенням протягом двох років; до 01 вересня 2016 року оформити додаткові застави за наданими кредитами в обсязі 76 687 млн. грн. за умови верифікації справедливої вартості заставного майна НБУ; погашати кредит у сумі 75 000 млн. грн згідно графіку) додаток Е до Плану реструктуризації) тощо. Водночас, ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» було встановлено ряд обмежень в його діяльності. 24 березня 2016 року Правлінням Національного банку України прийнято постанову № 195 «Про продовження строку та зміну інших умов користування кредитами наданими ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», умовами якої продовжено строк користування кредитами за договорами, укладеними з Національним банком України, визначені інші зобов’язання та заборони банку. Додатком №1 до цієї постанови визначено графік погашення ПАТ «КБ «Приватбанк» основної суми боргу за кредитами з березня 2016 року до серпня 2017 року. 29 червня 2016 року Департаментом інспекційних перевірок банків Національного банку України складено Довідку про перевірку «Менеджмент» ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за період діяльності з 01 травня 2014 року до 01 січня 2016 року. У Довідці надано рекомендації для усунення недоліків, що несуть найсуттєвіший рівень ризиків для банку за напрямками перевірки. Листом від 27 липня 2016 року № 21-0005/62906/БТ Національний банк України скерував на адресу ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» Звіт про інспектування за період перевірки з 08 лютого 2016 року по 01 липня 2016 року (включно) з врахуванням подій, які відбувались після 01 січня 2016 року, яка проводилась на підставі посвідчення Національного банку України 03 лютого 2016 року № 21-000/9495. Зокрема, в листі зазначено, що за результатами інспекційної перевірки встановлено, що регулятивний капітал Банку є недостатнім для виконання нормативних вимог Національного банку України та покриття ризиків притаманних його діяльності, а саме регулятивний капітал визначений банком 25 552,2 млн. грн, а інспектуванням -36 563,7 млн. грн, відхилення - 62 115,9 млн. грн; резерви під активні операції за даними банку - 27 099,3 млн. грн., за даними інспектування 82 503,8 млн. грн, тобто відхилення 55 404,5 млн. грн. Разом з цим, НБУ надані основні рекомендації для усунення недоліків, що несуть найсуттєвіший рівень ризиків для банку. Як вже зазначалось, порядок та наслідки проведення діагностичного обстеження, врегульовані Законом України «Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків», зокрема статтею 1 цього Закону визначено, що банк, який за результатами діагностичного обстеження, проведеного за власний рахунок із залученням однієї з аудиторських фірм, визначених Національним банком України, на вимогу Національного банку України за визначеною Національним банком України методикою, потребує додаткової капіталізації (далі - банк), зобов'язаний здійснити капіталізацію банку та/або реструктуризацію, реорганізацію банку з метою забезпечення дотримання банком показника достатності капіталу першого рівня у розмірі не менше 7 відсотків з урахуванням необхідності дотримання нормативу достатності (адекватності) регулятивного капіталу у розмірі не менше 10 відсотків та показника достатності капіталу першого рівня у розмірі не менше 4,5 відсотка, розрахованих за базовим та песимістичним макроекономічними сценаріями відповідно на період 2014-2016 років. Капіталізація та/або реструктуризація, реорганізація банку мають бути проведені у строк, визначений Національним банком України з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. Банк у строк, встановлений Національним банком України, та відповідно до його вимог зобов'язаний подати на затвердження Національному банку України програму капіталізації банку або план реструктуризації банку. Із наведеної норми слідує, що у разі коли за результатами діагностичного обстеження Національним банком України буде встановлено необхідність додаткової капіталізації банку, такий банк має у визначені строки подати на затвердження програму капіталізації або план реструктуризації банку. При цьому, таке діагностичне обстеження має відбуватись із залученням однієї з аудиторських фірм, визначених Національним банком України, тобто висновки щодо дотримання чи недотримання банками нормативів мають бути підтверджені аудиторською фірмою. Проте, відповідачем-1 не надано доказів на підтвердження того, що діагностичне обстеження станом на 01 квітня 2015 року проводилось із залученням аудиторської фірми, що свідчить про порушення приписів статті 1 Закону України «Про заходи, спрямовані на сприяння капіталізації та реструктуризації банків» та унеможливлює висновок про обґрунтованість і законність результатів діагностичного обстеження проведеного станом на 01 квітня 2015 року, які затверджені постановою Правління Національного банку України № 8/бт та стали підставою для складання плану фінансового оздоровлення та прийняття Постанови №103. 05 жовтня 2016 року Правлінням Національного банку України прийнято рішення № 323-рш/БТ «Про залучення аудиторської компанії для підтвердження результатів діагностичного обстеження та вжитих банком заходів», а саме зобов’язано ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК»: 1) забезпечити залучення за власний рахунок міжнародно-визнаної аудиторської компанії, погодженої з Національним банком України для: - актуалізації результатів діагностичного обстеження відповідно до Технічного завдання для здійснення діагностичного обстеження банку, затвердженого постановою Правління Національного банку України «Про здійснення діагностичного обстеження банків» від 15 квітня 2015 року №260, з урахуванням подій, що відбулися після прийняття постанови Правління Національного банку України «Про погодження плану реструктуризації ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за результатами його діагностичного обстеження від 23 лютого 2016 року № 103/БТ до моменту завершення аудиторської перевірки; - перевірки достатності та якості вжитих Банком заходів на виконання вимог постанови №103/БТ для досягнення позитивного рівня капіталу Банку з урахуванням вимог постанови №260 та Положення про визначення банками України розміру кредитного ризику за активними банківськими операціями, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 червня 2016 року № 351, а також для забезпечення майбутньої життєдіяльності банку; - оцінки поточного розміру капіталу Банку та необхідного обсягу докапіталізації з урахуванням вимог постанов № 103/БТ, № 260, № 351 та результатів останньої інспекційної перевірки Банку; - оцінки впливу на капітал та надходження Банку вжитих ним заходів; 2) надати на розгляд Національного банку України протягом 5-ти робочих днів з дня отримання цього рішення план реструктуризації (трансформації) корпоративного кредитного портфеля на ринкових умовах шляхом переведення існуючих кредитів на операційні компанії, які мають реальні та прозорі джерела погодження доходів, з визначенням чітких термінів погашення цих кредитів та оформленням додаткового забезпечення, для забезпечення досягнення позитивного значення капіталу Банку з урахуванням вимог постанов №260, №103/БТ та №351. 3) надати Національному банку України результати аудиторської перевірки не пізніше 15 листопада 2016 року. Таким чином, вказаним рішенням Національний банк України зобов'язав ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» перевести існуючі кредити на інші компанії (трансформувати кредитний портфель), а аудитора зобов'язано актуалізувати дані 2015 року перевірити виконання постанови № 103 з урахування постанов № 260 та № 351 22 листопада 2016 року ТОВ «Ернст енд Янг Аудиторські послуги» надано Звіт аналізу фінансово-господарської діяльності Банку, з якого вбачається що інформація викладена у звіті базується на: фінансовій звітності Банку станом на 01 квітня 2015 року та 01 жовтня 2016 року, кредитному портфелі станом на 01 квітня 2015 року та 01 жовтня 2016 року; динамічному плані трансформації кредитного портфеля Банку, що змінювався банком під час проведення Перевірки; документах з кредитних справ вибраних позичальників, що були надані Банком; документах щодо оформлення застави та прийняття на баланс матеріальних активів; звітах про оцінку майна Банку, заставного майна та активів, то будуть передані в заставу; інформації, отриманій на зустрічах з керівництвом; банківських виписках щодо розрахунків з позичальників, які перевірялися, за період з 01 квітня 2014 до 31 жовтня 2016; іншій інформації та поясненнях, що були надані Банком згідно інформаційних запитів. У Звіті ТОВ «Ернст енд Янг Аудиторські послуги» від 22 листопада 2016 року в розділі «Обмеження в роботі» також зазначено, що: «банк продовжував надавати інформацію на наш запит після 15 листопада 2016 року. За вимогою НБУ. ми не аналізували таку інформацію, тому ми не можемо зробити висновок щодо її потенційного впливу на результати аналізу; Ми здійснювані вибірковий аналіз корпоративного портфеля згідно критеріїв, викладених в Технічному завданні. Відповідно результати нашого аналізу не представляють повної перевірки результатів діагностичного обстеження Банку згідно з Постановою № 260 станам на 01 квітня 2015 року або повної актуалізації такої діагностики станам на 01 жовтня 2016 року. Під час перевірки тестових розрахунків кредитного ризику станом на 01 жовтня 2016 року згідно Постанови №351 було визначено, що Банк продовжує наразі удосконалювати тестові розрахунки, розробляти методологічні регламенти та збирати документи щодо позичальників Банку як того вимагають положення Постанови 351. Наш експрес - аналіз справедливої вартості застави та матеріальних активів, прийнятих на баланс Банку, базувався на результатах оцінки, виконаної іншими оцінювачами або розрахунках спеціалістів Банку. Ми проводили аналіз доцільності використання підходів оцінки, коректності математичних розрахунків та їх логіки, а також аргументованості припущень в рамках оцінки. При цьому наш експрес - аналіз не с звітом з оцінки згідно Закону України №2658-Ш від 12.07.2001 «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», а також Національних та Міжнародних стандартів оцінки. Під час проведення нами аналізу доцільності використання підходів та джерел інформації, що були застосовані при проведенні оцінки справедливої вартості застави та матеріальних активів іншими СОД, ми виходили з підходів та джерел, що є кращими практиками ЕЯ. Інші СОД можуть застосовувати підходи та джерела, що відрізняються від загальноприйнятих в ЕЯ. Така відмінність може мати вплив на результати нашого експрес - аналізу справедливої вартості застави та матеріальних активів, прийнятих на баланс банку, наведеного в цьому звіті. З будь-якому разі ми не несемо відповідальність за такі відмінності. Трансформація кредитного портфеля Банку не була завершена в період кали ми проводили Перевірку. Ми працювали з динамічним планом трансформації, що постійно змінюється банком, та враховували усні коментарі керівництва Банку щодо планів трансформації. Лише частина кредитних договорів з новими позичальниками була підписана на дату нашої перевірки». З розділі Звіту від 22 листопада 2016 року «Основні висновки» вбачається, що відбулась перевірка результатів діагностичного обстеження згідно Постанови № 260 станом на 01 квітня 2015 року та його актуалізація станом на 01 жовтня 2016 року. У пункті 1.1 Звіту від 22 листопада 2016 року зазначено, що «під час верифікації результатів діагностичного обстеження станом на 01 квітня 2015 року не здійснювалось перевірки розрахунку розміру докапіталізації, яка була розрахована НБУ згідно вимог Постанови № 260. Верифікація вхідних даних до моделі стрес -тестування станом на 01 квітня 2015 року передбачала перевірку нами коректності внесення даних фінансової звітності та коректності врахування застави при оцінці кредитного ризику. В результаті верифікації результатів діагностичного обстеження станом на 01 квітня 2015 року у відповідності до Постанови № 260 щодо позичальників із вибірки загальний розрахунковий ефект на розмір докапіталізації складає 82 496 млн. грн., що на 1 710 млн. грн більше, ніж сума, яка була розрахована НБУ у Моделі 1». Згідно з пунктом 1.3 Звіту 22 листопада 2016 року «Актуалізація станом на 01 жовтня 2016 року» загальна кількість позичальників, вхідні дані яких були використані під час актуалізації Моделі 1 збільшено до 231. За результатами актуалізації Моделі 1 станом на 01 жовтня 2016 року розрахунковий розмір кредитного ризику (прогнозне значення на 31 грудня 2016 року) щодо позичальників, які були обрані у Модель 2, становить 139 105 млн. грн. В пункті 4.4 «Оцінка кредитного ризику за трансформованим портфелем кредитів згідно Постанови № 351, розрахунок впливу на регулятивний капітал» зазначено: «ми провели попередній аналіз кредитного ризику по реструктуризованому портфелю згідно з вимогами Постанови 351. Оскільки реструктуризація застави є незавершеною станом на 15 листопада 2016 року, ми прийняли LGD (втрати в разі дефолту) - 100%. Станом на 01.10.2016 року сума заборгованості, що підлягає реструктуризації, становила 110,3 млрд. грн. В рамках виконання технічного завдання ЕЯ оцінив кредитний ризик за заборгованістю на суму 104 млрд, грн, так як оцінка здійснювалась вибірково. Розрахований ЕЯ кредитний ризик згідно вимог Постанови № 351 складає 96 млрд. грн. Результати розрахунку потенційного ефекту від реструктуризації на суму кредитного ризику: Варіант 1 - позитивний ефект 33 млрд. грн (без врахування 9- ти позичальників, за якими фін клас не розраховувався), Варіант 2 - негативний ефект 8 млрд. грн. Для того, щоб розрахувати потенційний ефект на капітал банку більш обґрунтовано, необхідно отримати інформацію, що доводить спроможність позичальників обслуговувати та сплачувати кредитну заборгованість у довгостроковому періоді, тобто фінансові прогнози діяльності позичальників та пов'язаних з ними бізнесів, що забезпечуватимуть грошовий потік для обслуговування боргу». При цьому, на аркуші 38 Звіту від 22 листопада 2016 року зазначено, що в період з 15 листопада 2016 року до 21 листопада 2016 року включно Банком були надані документи щодо 83 клієнтів (1 167 електронних документів), а також письмові коментарі та роз’яснення щодо розрахунку кредитного ризику. Під час актуалізації Моделі 1 станом на 1 жовтня 2016 року та під час перевірки тестових розрахунків кредитного ризику згідно з вимогами Постанови №351 ми не враховували цю інформацію. Якщо б зазначені вище документи та коментарі були враховані, розрахункове значення кредитного ризику у Моделі 2 та розрахункове значення кредитного ризику згідно з вимогами Постанови № 351 могли бути іншими. На сторінці 95 «Розрахунок докапіталізації за результатами аналізу тестових розрахунків кредитного ризику на 01 жовтня 2016 року згідно з вимогами Постанови № 351» наведено розрахунок даних розміру регулятивного капіталу та розрахунок розміру додаткової капіталізації з урахуванням результатів перевірки тестових розрахунків кредитного ризику згідно з вимогами Постанови № 351, зокрема непокритий кредитний ризик (скорегований ЕЯ за результатами перевірки з урахуванням 3548 ((НКР за деривативами, які залишились непогашеними після погашення базових кредитів)) становить 159 933 млн. грн, а потреба у додатковому капіталі (скорегований ЕЯ з урахуванням 3548) становить 146 378 млн. грн. Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення Правління Національного банку України від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ саме ці дані, які розраховані на підставі Положення № 351, покладені в основу висновку Національного банку України на підтвердження розміру зменшення регулятивного капіталу та докапіталізації ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК». Так, постановою Правління Національного банку України № 351 від 30 червня 2016 року, затверджено Положення про визначення банками України розміру кредитного ризику за активними банківськими операціями та зобов’язано Банки розробити внутрішньобанківські положення згідно з вимогами Положення про визначення розміру кредитного ризику; станом на 01 вересня 2016 року, 01 жовтня 2016 року, 01 листопада 2016 року, 01 грудня 2016 року та 01 січня 2017 року здійснити розрахунок розміру кредитного ризику в тестовому режимі та у строк до 26 вересня 2016 року, 26 жовтня 2016 року, 28 листопада 2016 року, 26 грудня 2016 року та 26 січня 2017 року відповідно проінформувати Національний банк України за встановленою ним формою; починаючи з 03 січня 2017 року здійснювати розрахунок розміру кредитного ризику згідно з вимогами Положення про визначення розміру кредитного ризику. З аналізу вимог Постанови № 351 вбачається, що її положення підлягають до обов’язкового застосування банками лише з 03 січня 2017 року. Водночас, з огляду на те, що захід впливу застосовується виключно за фактом виявленого порушення, яке може бути встановлено на підставі діючого законодавства, не можливо дійти висновку про порушення Банком нормативів щодо розрахунку розміру кредитного ризику, які не є обов’язковими для застосування на момент прийняття Правлінням Національного банку України оскаржуваного рішення від 18 грудня 2016 року № 498-рш/БТ. Разом з цим, застосування Національним банком України при визначенні обсягів кредитного ризику та непокритого кредитного ризику Постанови № 351, внаслідок чого були зроблені висновки про від’ємне значення капіталу станом на 14 грудня 2016 року також підтверджуються змістом Звіту про інспектування (від 30 січня 2017 року), проведеного у період з 17 жовтня 2016 року до 30 грудня 2016 року (включно). Так, зі змісту Звіту від 30 січня 2017 року вбачається, що розмір кредитного ризику з урахуванням вимог Постанови № 351 за станом на 01 жовтня 2016 року з урахуванням трансформації кредитного портфеля, становить 189,3 млрд. грн, а розмір непокритого кредитного ризику - 159,0 млрд. грн, що призводить до потреби в додатковому капіталі у розмірі 147,05 млрд. грн для забезпечення дотримання нормативу Н2 у розмірі 10%. Проте суд зазначає, що такі висновки є взаємовиключними, оскільки станом на 01 жовтня 2016 року ще не існувало постанови Правління Національного банку України №323-бт від 05 жовтня 2016 року відповідно до якої Національний банк України зобов’язав Банк провести трансформацію кредитного портфеля. rishennya-imenem-ukraini.docx
  4. Большая палата указала, что признание ничтожной сделки недействительной по требованию его стороны не является надлежащим способом защиты прав, поскольку не приведет к реальному восстановлению нарушенных прав истца, ведь ничтожная сделка является недействительной в силу закона. При наличии спора относительно правовых последствий недействительной сделки, одна из сторон которого или другое заинтересованное лицо считает его ничтожным, суд проверяет соответствующие доводы и в мотивировочной части судебного решения, применив соответствующие положения норм материального права, подтверждает или опровергает обстоятельство ничтожности сделки. В данном же споре суд указал, что спор фактически касается наличия или отсутствия права залога ПАО "Имэксбанк". При таких условиях надлежащим способом защиты интересов истца является признание права залога (пункт 1 части второй статьи 16 Гражданского кодекса Украины, абзац второй части второй статьи 20 Хозяйственного кодекса Украины).
  5. ПОСТАНОВА Іменем України 04 червня 2019 року м. Київ Справа N 916/3156/17 Провадження N 12-304гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Імексбанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства "Імексбанк" (представник - адвокат Іванов А.О.), відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Авенсіс" (представник - адвокат Новікова Т.О.), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (представник - Щербина О.Ю.), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фріз Буд" (представник - не з'явився), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 916/3156/17 за позовом Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства "Імексбанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авенсіс", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Фріз Буд", про визнання договору недійсним за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 29 серпня 2018 року (головуючий суддя Діброва Г.І., судді Принцевська Н.М., Ярош А.І.) та рішення Господарського суду Одеської області від 07 червня 2018 року (головуючий суддя Д'яченко Т. Г., судді Малярчук І.А., Погребна К.Ф.) та УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Імексбанк" (далі - ПАТ "Імексбанк") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на ліквідацію Акціонерного товариства "Імексбанк" звернулося до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авенсіс" (далі - ТОВ "Авенсіс"), у якій просило суд застосувати наслідки недійсності договору про розірвання договору застави майнових прав, укладеного 23 грудня 2014 року, сторонами якого були ПАТ "Імексбанк" та ТОВ "Авенсіс", повернувши сторони у стан, який існував до укладання цього правочину, шляхом скасування державної реєстрації припинення обтяжень щодо майнових прав за договором від 11 липня 2012 року та додатковою угодою до нього від 05 березня 2013 року на будівництво об'єкта дольової власності сторін у частині двоповерхової будівлі складу N 4 з двома підземними поверхами орієнтовною загальною площею 21 285 кв. м, який укладено між ТОВ "Авенсіс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Південінвестсервіс" (далі - ТОВ "Південінвестсервіс"), які (майнові права) належать майновому поручителю ТОВ "Авенсіс". Також ПАТ "Імексбанк" просило суд залучити до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фріз Буд" (далі - ТОВ "Фріз Буд"). 2. Позовні вимоги обґрунтовано встановленням під час перевірки правочинів неплатоспроможного банку вилучення ліквідних предметів застави шляхом укладення додаткових договорів і договорів про розірвання відповідних договорів застави, зокрема спірного договору від 23 грудня 2014 року. Позивач посилається на те, що, розірвавши договір застави, банк фактично при непогашеній заборгованості за кредитним договором безпідставно відмовився від власних майнових вимог до заставодавця за дійсним договором забезпечення, а також від своїх прав звернути стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості позичальника, внаслідок чого відповідний договір про розірвання є нікчемним у силу пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". 3. У подальшому ПАТ "Імексбанк" подало до суду заяву про зміну предмета позову, в якій просило визнати недійсним нікчемний договір про розірвання договору застави майнових прав, посилаючись на пункт 2.5.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року N 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", за змістом якого нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду, однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним. Фактичні обставини справи, встановлені судами 4. 15 серпня 2014 року між ПАТ "Імексбанк" (кредитор) та ТОВ "Фріз Буд" (позичальник) було укладено кредитний договір про відкриття кредитної лінії N 30/14 (далі - кредитний договір), за умовами якого кредитор зобов'язується надати позичальнику кредит шляхом відкриття відновлювальної кредитної лінії на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. 5. Відповідно до підпункту 1.1.1 цього кредитного договору надання кредиту буде здійснюватися окремими частинами або в повній сумі на умовах, визначених цим договором, у межах відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості в сумі 296 590 000,00 грн (надалі - транш), зі сплатою 18,1 % річних та кінцевим терміном повернення заборгованості за всіма траншами не пізніше 11 серпня 2017 року (включно) на умовах, визначених цим договором. 6. У пункті 1.3 кредитного договору сторони погодили, що на забезпечення позичальником виконання своїх зобов'язань щодо погашення кредиту, сплати нарахованих процентів, комісій, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої заставою вимоги кредитор не пізніше 29 серпня 2014 року укладає відповідні правочини із майновими поручителями: - Товариством з обмеженою відповідальністю "Інвестсервіскомпані" (далі - ТОВ "Інвестсервіскомпані") - договір застави майнових прав на договір від 04 липня 2013 року на будівництво об'єкта дольової власності сторін у частині житлових приміщень площею 16 509,47 кв. м, який укладено між ТОВ "Інвестсервіскомпані" та Акціонерним товариством "Чорноморська транспортна компанія" (далі - АТ "Чорноморська ТК"), заставна вартість об'єкта застави за оцінкою Товариства з обмеженою відповідальністю "Апрайзер" (далі - ТОВ "Апрайзер") складає 171 700 000,00 грн. - ТОВ "Авенсіс" - договір застави майнових прав на договір від 11 липня 2012 року та додатковою угодою до нього від 05 березня 2013 року на будівництво об'єкта дольової власності сторін у частині двоповерхової будівлі складу N 4 з двома підземними поверхами орієнтовною загальною площею 21 285 кв. м, який укладено між ТОВ "Авенсіс" та ТОВ "Південінвестсервіс", заставна вартість якого згідно оцінки ТОВ "Апрайзер" складає 99 280 000,00 грн; - Товариством з обмеженою відповідальністю "Блек Cі Ріелті Груп" (далі - ТОВ "Блек Cі Ріелті Груп") - договір іпотеки, предметом якого є нежитлові приміщення N 202 загальною площею 3 324 кв. м, розташовані за адресою: м. Одеса, пр-т Шевченка, 2-А, заставна вартість яких згідно оцінки ТОВ "Апрайзер" складає 90 000 000,00 грн. 7. Кредит, виданий кредитором, також забезпечується всім належним позичальнику майном і коштами (пункт 1.3 кредитного договору). 8. Відповідно до пункту 7.3 кредитного договору цей договір набирає чинності з дати його укладання та діє до остаточного виконання сторонами узятих на себе зобов'язань. 9. Додатковою угодою від 29 вересня 2014 року N 1 ПАТ "Імексбанк" та ТОВ "Фріз Буд" дійшли згоди викласти пункт 1.3 кредитного договору в такій редакції: "У якості забезпечення позичальником виконання своїх зобов'язань щодо погашення кредиту, сплати нарахованих процентів, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої заставою вимоги кредитор укладає із майновим поручителем ТОВ "Блек Cі Ріелті Груп" - договір іпотеки, предметом якого є нежитлові приміщення N 202 загальною площею 3 324 кв. м, розташовані за адресою: м. Одеса, пр-т Шевченка, 2-А, приміщення N 202, заставною вартістю, згідно оцінки ТОВ "Апрайзер" 90 000 000,00 грн. який діє до моменту передачі в іпотеку наступного майна майновим поручителем: Акціонерне товариство "Футбольний клуб "Чорноморець" (далі - АТ "ФК "Чорноморець") іпотечний договір наступної черги, за яким в іпотеку надаються нежитлові будівлі центрального стадіону "Чорноморець", загальною площею 80 289 кв. м, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська (вулиця Енгельса), будинок 1/20, заставною вартістю 4 000 000 000,00 грн. згідно оцінки ТОВ "Апрайзер". Кредит, виданий кредитором, також забезпечується всім належним позичальнику майном і коштами". 10. Додатковою угодою від 10 жовтня 2014 року N 2 до кредитного договору сторони змінили порядок нарахування процентів. 11. 23 грудня 2014 року сторони уклали додаткову угоду N 3 до кредитного договору, якою викладено підпункт 1.1.1 договору в такій редакції: "Надання кредиту буде здійснюватися окремими частинами або в повній сумі на умовах, визначених цим договором, в межах відновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості в сумі 296 590 000,00 (двісті дев'яносто шість мільйонів п'ятсот дев'яносто тисяч) гривень, надалі за текстом кожна частина окремо - "Транш", а у сукупності - "Транші", зі сплатою фіксованої процентної ставки - 18 % (вісімнадцять) процентів річних (далі - процентна ставка) та кінцевим терміном повернення заборгованості за всіма траншами не пізніше 11 серпня 2017 року (включно) на умовах, визначених цим договором". 12. Також цією додатковою угодою викладено пункт 1.3. кредитного договору у новій редакції: "У якості забезпечення позичальником виконання своїх зобов'язань щодо погашення кредиту, сплати нарахованих процентів, комісій, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої заставою вимоги кредитор не пізніше 31 грудня 2014 року укладає із майновим поручителем АТ "ФК "Чорноморець" іпотечний договір, за яким в іпотеку надаються нежитлові будівлі центрального стадіону "Чорноморець" загальною площею 80 289 кв. м, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська (вулиця Енгельса), будинок 1/20, заставною вартістю 7 800 000 000,00 (сім мільярдів вісімсот мільйонів) гривень згідно оцінки ТОВ "Апрайзер". Кредит, виданий кредитором, також забезпечується всім належним позичальнику майном і коштами". 13. На підтвердження наявності заборгованості ТОВ "Фріз Буд" за кредитним договором станом на 01 лютого 2018 року позивач до матеріалів справи надав розрахунок заборгованості та виписки з рахунку боржника. 14. Із витягу з протоколу засідання кредитного комітету ПАТ "Імексбанк" від 27 листопада 2014 року N 92/5 вбачається, що кредитний комітет прийняв рішення внести зміни в частині забезпечення в умови кредитування ТОВ "Фріз Буд" згідно з кредитним договором: - вивести з-під застави майнові права на договір від 04 липня 2013 року на будівництво об'єкта дольової власності сторін у частині житлових приміщень площею 16 509,47 кв. м, який укладено між ТОВ "Інвестсервіскомпані" та АТ "Чорноморська ТК". Заставна вартість об'єкта застави згідно оцінки ТОВ "Апрайзер" складає 171 700 000,00 грн; - вивести з-під застави майнові права на договір від 11 липня 2012 року та додатковою угодою до нього від 05 березня 2013 року на будівництво об'єкта дольової власності сторін у частині двоповерхової будівлі складу N 4 з двома підземними поверхами орієнтовною загальною площею 21 285 кв. м, який укладено між ТОВ "Авенсіс" та ТОВ "Південінвестсервіс". Заставна вартість об'єкта застави, згідно оцінки ТОВ "Апрайзер", складає 99 280 000,00 грн; - узгодити вартість іпотеки згідно актуалізованого висновку ТОВ "Апрайзер" від 20 листопада 2014 року, яка належить майновому поручителю - АТ "ФК "Чорноморець" та предметом якої є нежитлові будівлі центрального стадіону "Чорноморець" загальною площею 80 289 кв. м, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська (вул. Енгельса), буд. 1/20, у сумі 7 800 000 000,00 грн. 15. Згідно із цим протоколом членами кредитного комітету вирішено ці зміни здійснити без стягнення комісії банку, не пізніше 31 грудня 2014 року; внести зміни в предмет забезпечення після підписання додаткової угоди до кредитного договору. 16. ПАТ "Імексбанк" зазначив, що цей протокол відображає результат рішення керівного органу банку, за яким банк відмовився від власних майнових вимог до заставодавця, а також свідчить про намір банку припинити дію відповідного договору застави. 17. 25 грудня 2014 року між ПАТ "Імексбанк" (іпотекодержатель) та АТ "ФК "Чорноморець" (іпотекодавець) було укладено іпотечний договір, згідно з яким іпотекодавець виступив майновим поручителем за зобов'язаннями 41 юридичної особи - боржників, серед яких ТОВ "Фріз Буд", яке забезпечує вимоги іпотекодержателя за кредитним договором та додатковими угодами N 1 від 29 вересня 2014 року, N 2 від 10 жовтня 2014 року, N 3 від 23 грудня 2014 року, який укладено між іпотекодержателем та ТОВ "Фріз Буд", стосовно повернення отриманої суми кредиту, несплачених відсотків, комісій, неустойок і штрафів у повному обсязі тощо. Кредит відповідно до вищевказаного кредитного договору надається боржнику іпотекодержателем (кредитором) на таких умовах: сума кредиту складає 296 590 000,00 грн. строк повернення кредиту - 11 серпня 2017 року, відсоткова ставка визначається кредитним договором у розмірі 18 % річних (пункт 1.1 іпотечного договору). 18. Пунктами 1.3 - 1.5 іпотечного договору визначено, що предметом іпотеки є нерухоме майно - нежитлові будівлі центрального стадіону "Чорноморець", які складаються з будівель загальною площею 80 289 кв. м, основною площею 67 037,5 кв. м, що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська, 1/ 20 та розташовані на земельній ділянці, площею 62 403 кв. м, яка перебуває в оренді АТ "ФК "Чорноморець" згідно з договором оренди землі, посвідченим 20 вересня 2010 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю. за реєстровим N 3088, зареєстрованого в Одеському міському відділі Одеської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 30 вересня 2010 року за N 041050500068. Оціночна вартість предмета іпотеки згідно з висновком від 20 листопада 2014 року N 112014/7-1 експерта-оцінювача - ТОВ "Апрайзер" становить 7 800 000 000,00 грн. Заставна вартість предмета іпотеки визначається сторонами в сумі 7 800 000 000,00 грн. 19. З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 13 жовтня 2017 року N 100287849 вбачається, що право власності на об'єкт іпотеки - нежитлові будівлі центрального стадіону "Чорноморець" зареєстроване 16 травня 2017 року за ПАТ "Імексбанк". 20. Згідно з рішенням виконавчої дирекції Фонду від 27 травня 2015 року N 105 розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Імексбанк" з відшкодуванням цього ж дня з боку Фонду коштів за вкладами фізичних осіб відповідно до плану врегулювання. Рішеннями виконавчої дирекції Фонду було неодноразово продовжено строки здійснення процедури ліквідації ПАТ "Імексбанк". 21. З акта перевірки правочинів на предмет нікчемності (який підписаний не всіма членами комісії та не має дати його складання) вбачається, що укладений банком правочин (договір про розірвання договору застави від 23 грудня 2014 року), що став підставою для припинення договору застави майнових прав від 15 серпня 2014 року, предметом якого є майнові права на договір від 11 липня 2012 року та додатковою угодою до нього від 05 березня 2013 року на будівництво об'єкта дольової власності сторін у частині двоповерхової будівлі складу N 4 з двома підземними поверхами орієнтовною загальною площею 21 285 кв. м, який укладено між ТОВ "Авенсіс" та ТОВ "Південінвестсервіс", які належать майновому поручителю ТОВ "Авенсіс", та виступав як забезпечення зобов'язань ТОВ "Фріз Буд" за кредитним договором, тому з огляду на приписи частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", частини другої статті 215, частини першої статті 216 Цивільного кодексу України такий правочин є нікчемним та до нього застосовуватися наслідки його недійсності, що зумовлює проведення відповідних дій, спрямованих на відновлення порушеного права банку. 22. 30 листопада 2017 року позивач надіслав ТОВ "Фріз Буд" та ТОВ "Авенсіс" повідомлення N 4025 про нікчемність правочину, в якому було зазначено, що уповноваженою особою Фонду на тимчасову адміністрацію ПАТ "Імексбанк" під час здійснення тимчасової адміністрації при здійсненні перевірки правочинів було виявлено договір про розірвання договору застави майнових прав, укладений 23 грудня 2014 року, на підставі якого було розірвано договір застави майнових прав, укладений 15 серпня 2014 року. 23. У силу положень статті 202 Цивільного кодексу України, пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" позивач повідомив ТОВ "Фріз Буд" та ТОВ "Авенсіс" про нікчемність договору про розірвання договору застави майнових прав, укладеного 23 грудня 2014 року та зазначив, що застава за договором застави майнових прав, укладеним 15 серпня 2014 року, не є припиненою, заставодержателем є ПАТ "Імексбанк". Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 24. Рішенням Господарського суду Одеської області від 07 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 29 серпня 2018 року, відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним нікчемного договору про розірвання договору застави майнових прав з посиланням на недоведеність позивачем його вимог і ненадання відповідних доказів. 25. Суди попередніх інстанцій зазначили про відсутність підстав для визнання недійсним нікчемного договору, укладання якого не підтверджено належними доказами у справі. Судові рішення аргументовано посиланням на положення статей 11, 15, 16, 203, 215, 525, 526, 1054 Цивільного кодексу України та статей 37, 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 26. У жовтні 2018 року ПАТ "Імексбанк" подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 29 серпня 2018 року й рішення Господарського суду Одеської області від 07 червня 2018 року, в якій просило скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 27. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 жовтня 2018 року відкрив касаційне провадження та прийняв до розгляду касаційну скаргу ПАТ "Імексбанк", надавши учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу. 28. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2018 року цю справу разом з касаційною скаргою ПАТ "Імексбанк" передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 29. Згідно із частиною третьою статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду. 30. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступлення від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 577/5321/17 за позовом Публічного акціонерного товариства "Український професійний банк" (далі - ПАТ "УПБ") в особі уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "УПБ" до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова О.Я., про визнання нікчемного правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності, де зазначено, що наслідки нікчемності правочину настають для сторін у силу вимог закону, Фонд самостійно не може застосувати наслідки недійсності нікчемних правочинів, а в разі їх виявлення зобов'язаний вчинити дії щодо застосування наслідків недійсності - звернутися до суду з відповідним позовом. Крім того, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними, і водночас такі правочини можуть бути визнані недійсними. 31. Мотивуючи свою незгоду з висновками, викладеними Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі N 577/5321/17 та обґрунтовуючи необхідність відступити від цих висновків, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду посилається на правові висновки, викладені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постановах від 03 жовтня 2018 року у справі N 369/2770/16-ц і від 07 листопада 2018 року у справі N 357/3394/16-ц, згідно з якими законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. 32. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що відповідно до частини другої статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається. Однак у випадку невизнання іншою особою такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. 33. Отже, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що захист права шляхом визнання недійсним нікчемного правочину закон не передбачає, оскільки нікчемний правочин є недійсним у силу закону (стаття 215 Цивільного кодексу України, частина третя статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"), тому такий спосіб захисту не призведе до реального відновлення порушених прав позивача. 34. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 577/5321/17, Велика Палата Верховного Суду справу прийняла та призначила до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 35. Скаржник, не погодившись із судовими рішеннями, у касаційній скарзі наголошує, зокрема, на обґрунтованості звернення до суду з позовом до ТОВ "Авенсіс" про визнання недійсним нікчемного договору, наявності між позивачем і відповідачем відносин на підставі договору застави та укладенні нікчемного договору про розірвання договору застави, що підтверджено витягом з Державного реєстру обтяжень рухомого майна, випискою з особового рахунка ТОВ "Фріз Буд" і протоколом засідання кредитного комітету ПАТ "Імексбанк" від 27 листопада 2014 року N 92/5. 36. Скаржник наголошує, що оскаржувані судові рішення не відповідають критеріям, визначеним статтею 236 Господарського процесуального кодексу України, є необґрунтованими та ухваленими не на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, без надання оцінки усім аргументам учасників справи. 37. У своїх письмових поясненнях ПАТ "Імексбанк" також звертає увагу на правові висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справах N 911/954/16, N 910/20827/16, N 914/1316/16, у яких зазначено, що сторона договору не позбавлена права звернутися до суду з вимогою про визнання недійсним нікчемного правочину. 38. У судовому засіданні представник ПАТ "Імексбанк" на обґрунтування доводів касаційної скарги зазначив, що обраний позивачем спосіб захисту не заборонений Цивільним кодексом України, є ефективним та дозволить банку відновити свої порушені права. Також наголошував на відсутності підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі N 577/5321/17. Позиція Фонду 39. Фонд у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є незаконними та необґрунтованими, винесені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому оскаржувані рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ПАТ "Імексбанк". 40. Щодо акта перевірки правочинів на предмет нікчемності Фонд наголошує, що сама собою нікчемність правочинів, передбачених частиною третьою статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", не залежить від наявності чи відсутності рішення уповноваженої особи Фонду чи форми документа, в якій складено результати виявлення нікчемних правочинів. 41. У судовому засіданні представник Фонду просив задовольнити касаційну скаргу, зазначивши, що, розірвавши договір застави майнових прав, банк відмовився від власних майнових вимог, від можливості задовольнити кредиторські вимоги за рахунок договору застави майнових прав, отже, він є нікчемним відповідно до положень статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Крім того, вказував, що такий спосіб захисту, як визнання правочину недійсним, передбачений цивільним законодавством, оскільки тільки суд може встановити факт нікчемності шляхом визнання недійсним нікчемного правочину. Просив суд задовольнити касаційну скаргу. Позиція ТОВ "Авенсіс" 42. Відповідач письмово своєї позиції стосовно касаційної скарги ПАТ "Імексбанк" не виклав. 43. Представник відповідача в судовому засіданні наголосив, що позивач не довів суду, що нікчемний правочин було виявлено під час тимчасової адміністрації банку. Зауважив, що такий правочин було виявлено на стадії ліквідації банку, що є порушенням положень статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Також зазначив, що безоплатної відмови банку від власних майнових вимог не відбулося, оскільки після укладення правочину про розірвання договору застави майнових прав між ПАТ "Імексбанк" та АТ "ФК "Чорноморець" було укладено договір іпотеки, який забезпечував вимоги іпотекодержателя за кредитним договором за рахунок предмета іпотеки - об'єктів нерухомого майна. Просив залишити касаційну скаргу без задоволення. Судова практика (1) Постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 577/5321/17 44. Виходячи зі змісту постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 577/5321/17 ПАТ "УПБ" в особі уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "УПБ" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Фонд, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова О.Я., про визнання нікчемного правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності. 45. У справі N 577/5321/17 суди встановили, що 30 квітня 2015 року Правлінням Національного банку України було прийнято постанову N 293/БТ "Про віднесення ПАТ "УПБ" до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку", відповідно до якої було установлено низку обмежень у здійсненні діяльності ПАТ "УПБ", зокрема, банк було зобов'язано не здійснювати будь-якого відчуження будівель і споруд ПАТ "УПБ", крім відчуження майна, що перейшло у власність банку на підставі реалізації прав заставодержателя, за ціною, не нижчою ніж визначена за результатами оцінки, проведеної відповідно до вимог законодавства України незалежним суб'єктом оціночної діяльності. 46. 28 травня 2015 року між ПАТ "УПБ" та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О.Я. та зареєстровано у реєстрі за номером 1613. 47. Згідно з наказом від 29 травня 2015 року N 26/ТА уповноваженою особою Фонду було створено комісію з перевірки договорів (інших правочинів), укладених ПАТ "УПБ". 48. У результаті перевірки комісією виявлено, що при укладанні спірного договору купівлі-продажу від 28 травня 2015 року було допущено низку порушень законодавства України та обмежень, установлених Національним банком України. Приймаючи рішення про визнання нікчемним спірного договору купівлі-продажу від 28 травня 2015 року, комісія посилалась на наявність підстав, визначених у пунктах 1-3, 7, 8 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". 49. Відповідно до частин першої та другої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. 50. Суд касаційної інстанції дійшов таких висновків. Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними, і водночас такі правочини можуть бути визнані недійсними. 51. При виявленні нікчемних правочинів Фонд не наділений повноваженнями визнавати правочини нікчемними. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не наказу банку (щодо перевірки договорів, інших правочинів), підписаного уповноваженою особою Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 Цивільного кодексу України та частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб") незалежно від того, чи була проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і виданий згаданий наказ. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. 52. Отже, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції правильно визнав недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна, укладений 28 травня 2015 року між ПАТ "УПБ" та ОСОБА_1, оскільки, уклавши спірний договір, банк здійснив відчуження власних активів, що погіршило його ліквідність та призвело до неплатоспроможності і неможливості виконання грошових зобов'язань перед іншими кредиторами. (2) Постанова Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі N 6-308цс16 53. Верховний Суд України у постанові від 02 березня 2016 року у справі N 6-308цс16 дійшов таких висновків. 54. Відповідно до частини другої статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. 55. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. 56. У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність у силу закону у зв'язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами. (3) Постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі N 369/2770/16-ц і від 07 листопада 2018 року у справі N 357/3394/16-ц. 57. У цих постановах Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду дійшов висновків, які хоч дещо й відрізняються від висновків, зроблених у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі N 6-308цс16, але є досить близькими. 58. Зокрема, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вказав, що відповідно до частини другої статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. 59. Однак у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. 60. Визнання нікчемного правочину недійсним законом не передбачено, оскільки нікчемним правочин є в силу закону (стаття 215 Цивільного кодексу України, частина третя статті 36 Закону). 61. Вимоги про встановлення нікчемності оспорюваного договору позивач до суду не пред'являв, а захист права шляхом визнання недійсним нікчемного правочину закон не передбачав, оскільки такий спосіб захисту не є ефективним способом та не матиме реальне відновлення порушених прав позивача. 62. Верховний Суд також звертає увагу, що Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Даніель", від імені якого діє Уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації Ожго Є.В., не позбавлений права подачі позову до суду про застосування наслідків недійсності правочину (стаття 216 Цивільного кодексу України). 63. З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові. 64. Таким чином, у цих постановах Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду розрізняє позовні вимоги про визнання нікчемного договору недійсним, з одного боку, та про встановлення нікчемності договору - з іншого. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 65. Щодо обраного позивачем способу захисту цивільних прав - про визнання недійсним нікчемного договору про розірвання договору застави майнових прав Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 66. За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. 67. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Майже аналогічний за змістом перелік способів захисту передбачений у частині другій статті 20 Господарського кодексу України. 68. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеними у постанові від 21 листопада 2018 року у справі N 577/5321/17, щодо того, що правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними. 69. Велика Палата Верховного Суду також погоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі N 6-308цс16, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі N 369/2770/16-ц і від 7 листопада 2018 року у справі N 357/3394/16-ц щодо того, що якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. 70. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. 71. При цьому за частиною другою статті 5 Господарського процесуального кодексу України суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у своєму рішенні спосіб захисту, який не встановлений законом, лише за умови, що законом не встановлено ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу. Отже, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. 72. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі N 338/180/17 (провадження N 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі N 905/1926/16 (провадження N 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі N 569/17272/15-ц (провадження N 14-338цс18). 73. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками, викладеними в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 577/5321/17, від 03 жовтня 2018 року у справі N 369/2770/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі N 357/3394/16-ц та у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі N 6-308цс16, у частині застосування таких способів захисту прав та інтересів, як визнання нікчемного правочину недійсним і встановлення нікчемності правочину. У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правових висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та Верховного Суду України у цій частині. 74. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. 75. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. 76. Така позиція відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі N 463/5896/14-ц (провадження N 14-90цс19) під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав. 77. Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. 78. Відповідно до статті 3 цього Закону Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить про те, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами. 79. За статтею 38 ЗаконуУкраїни "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд (уповноважена особа) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. 80. Відповідно до частин третьої статті 38 цього Закону правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без установлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; банк до дня визнання банку неплатоспроможним узяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору; банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна; банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність"; банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України; здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства. 81. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до статті 38 цього Закону, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними. 82. Відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі частини другої статті 215 Цивільного кодексу України та частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. 83. Така позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, в її постановах від 16 травня 2018 року у справі N 910/24198/16 (провадження N 12-15гс18), від 04 липня 2018 року у справі N 819/353/16 (провадження N 11-163апп18) та від 05 грудня 2018 року у справі N 826/23064/15 (провадження N 11-1080апп18), від 27 лютого 2019 року у справі N 826/8273/16 (провадження N 11-775ас18) під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав. 84. З огляду на викладене визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. 85. У цій справі банк (як сторона правочину) стверджує, що нікчемним є договір про розірвання договору застави майнових прав. Наслідком такої нікчемності є чинність договору застави майнових прав. Отже, спір фактично стосується наявності чи відсутності права застави ПАТ "Імексбанк". За таких умов належним способом захисту інтересів позивача є визнання права застави (пункт 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України, абзац другий частини другої статті 20 Господарського кодексу України). Водночас позивач відповідну позовну вимогу не пред'являв. 86. Отже, позовна вимога ПАТ "Імексбанк" про визнання недійсним нікчемного договору не може бути задоволена, оскільки позивач просив застосувати неналежний спосіб захисту. Тому Велика Палата Верховного Суду не перевіряє доводи сторін у частині висновку щодо нікчемності спірного договору, не підтверджує і не спростовує його, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду щодо застосування належного способу захисту. 87. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу ПАТ "Імексбанк" слід задовольнити частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 88. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 89. Згідно з положеннями статті 311 Господарського процесуального кодексу України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 90. З огляду на викладене касаційна скарга ПАТ "Імексбанк" підлягає задоволенню частково. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Щодо судових витрат 91. Відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 92. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України у разі відмови в позові судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача. 93. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і залишення без змін резолютивної частини цих рішень, якими в задоволенні позову ПАТ "Імексбанк" відмовлено, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. Висновок щодо застосування норм права 94. Визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. 95. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" задовольнити частково. 2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 29 серпня 2018 року та рішення Господарського суду Одеської області від 07 червня 2018 року у справі N 916/3156/17 змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. 3. В іншій частині постанову Одеського апеляційного господарського суду від 29 серпня 2018 року та рішення Господарського суду Одеської області від 07 червня 2018 року у справі N 916/3156/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  6. Большая палата указала, что действующее законодательство не связывает прекращение обязательства с наличием судебного решения или открытием исполнительного производства по его принудительному исполнению, а наличие судебных актов о взыскании задолженности не прекращает денежных обязательств должника и не лишает кредитора права на получение предусмотренных частью второй статьи 625 гражданского кодекса Украины сумм. Решение судом спора о взыскании денежных средств по договору не меняет природы обязательства и оснований возникновения соответствующего долга. Рассрочка или отсрочка исполнения судебного решения не прекращает договорного обязательства ответчика, а потому не освобождает его от последствий нарушения соответствующего обязательства, в частности путем уплаты сумм, предусмотренных частью второй статьи 625 Гражданского кодекса Украины.
  7. ПОСТАНОВА Іменем України 04 червня 2019 року м. Київ Справа N 916/190/18 Провадження N 12-302гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Дочірня компанія "Газ Україна" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (представник - адвокат Мицька Р.М.), відповідач - Публічне акціонерне товариство "Одесагаз" (представник - адвокат Сідєльніков А.В.), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 916/190/18 за позовом Дочірньої компанії "Газ Україна" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" до Публічного акціонерного товариства "Одесагаз" про стягнення 11 281 588,48 грн. за касаційною скаргою Дочірньої компанії "Газ Україна" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2018 року (головуючий суддя Головей В.М., судді Діброва Г.І., Савицький Я.Ф.) та рішення Господарського суду Одеської області від 22 травня 2018 року (суддя Погребна К.Ф.) та УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У лютому 2018 року Дочірня компанія "Газ Україна" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (далі - ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України") звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Одесагаз" (далі - ПАТ "Одесагаз") про стягнення заборгованості в розмірі 11 281 588,48 грн. яка складається з інфляційних втрат в розмір 10 787 039,37 грн за період із 01 січня по серпень 2015 року за зобов'язаннями з оплати основного боргу, що виникли на підставі договору N 06/10-1992 від 20 грудня 2010 року, та трьох процентів річних за період з 30 січня по 30 серпня 2015 року в розмірі 494 549,11 грн. 2. Позовні вимоги обґрунтовані несвоєчасним виконанням відповідачем рішення Господарського суду Одеської області від 22 жовтня 2012 року у справі N 5017/2643/2012, що стало підставою для нарахування позивачем інфляційних втрат та трьох процентів річних за вказані періоди відповідно до положень статті 625 Цивільного кодексу України. Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. Як установили суди попередніх інстанцій, 20 грудня 2010 року між ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України" (постачальник) та Відкритим акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації "Одесагаз" (покупець), найменування якого було змінено на ПАТ "Одесагаз" на виконання вимог Закону України "Про акціонерні товариства", був укладений договір N 06/10-1992 про закупівлю природного газу за державні кошти, за умовами якого постачальник зобов'язався передати у власність покупцеві в 2011 році природний газ, а останній зобов'язався прийняти цей газ та оплатити постачальнику його вартість в обсязі, зазначеному в пункті 3.1 цього договору. 4. Відповідач порушив прийняті на себе зобов'язання за вказаним договором щодо своєчасної та в повному обсязі оплати вартості придбаного природного газу, унаслідок чого за ПАТ "Одесагаз" утворилась заборгованість, про стягнення якої ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України" було подано відповідний позов до Господарського суду Одеської області. 5. Рішенням Господарського суду Одеської області 22 жовтня 2012 року у справі N 5017/2643/2012 первісний позов ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України" задоволено частково та на його користь стягнуто з ПАТ "Одесагаз" 32 163 892,93 грн основного боргу, три проценти річних у сумі 1 938 473,77 грн. 3 731 380,04 грн збитків від інфляції та 700 000,00 грн пені; в решті позовних вимог відмовлено; у задоволенні зустрічного позову про визнання договору недійсним відмовлено. 6. Вказане судове рішення залишене без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2012 року, яка у свою чергу залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 28 травня 2013 року. 7. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 17 січня 2014 року у справі N 5017/2643/2012 відповідачу було надано розстрочку виконання рішення суду від 22 жовтня 2012 року в загальному розмірі 38 558 676,55 грн на 60 місяців за таких умов: протягом періоду із січня 2014 року по грудень 2018 року включно ПАТ "Одесагаз" зобов'язане щомісячно перераховувати на користь ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України" грошові кошти в сумі 642 644,91 грн. протягом січня 2019 року ПАТ "Одесагаз" зобов'язане перерахувати на користь позивача грошові кошти в сумі 642 626,86 грн. 8. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 18 лютого 2014 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 14 травня 2014 року, ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 січня 2014 року у справі N 5017/2643/2012 залишено без змін. 9. У подальшому ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України" знову звернулось до господарського суду з позовом про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних. 10. Рішенням Господарського суду Одеської області від 10 червня 2014 року у справі N 916/1146/14 стягнуто з ПАТ "Одесагаз" на користь позивача три проценти річних у сумі 1 276 520,58 грн та 224 202,86 грн інфляційних нарахувань; у задоволенні решти частини позовних вимог відмовлено. 11. Надалі на забезпечення виконання зобов'язання за договором про закупівлю природнього газу N 06/10-1992 між ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України" (іпотекодержатель) та ПАТ "Одесагаз" (іпотекодавець) 29 серпня 2015 року укладено договір іпотеки. В іпотечному договорі сторони зафіксували, що заборгованість у вигляді основного боргу за договором N 06/10-1992 становить 28 248 892,93 грн. 12. У зв'язку з несвоєчасним виконанням рішення Господарського суду Одеської області від 22 жовтня 2012 року у справі N 5017/2643/2012 позивач нарахував інфляційні втрати на суму 10 787 039,37 грн за період з 01 січня по 30 серпня 2015 року від основного боргу в розмірі 28 248 892,93 грн та три проценти річних на суму 494 549,11 грн за цей же період від основного боргу в розмірі 28 248 892,93 грн та звернувся з відповідним позовом до місцевого господарського суду. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 13. Рішенням Господарського суду Одеської області від 22 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2018 року у справі N 916/190/18, у задоволенні позову відмовлено повністю. 14. Приймаючи рішення, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора з розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, за період такого розстрочення або відстрочення. 15. Апеляційний суд зазначив, що ухвала суду першої інстанції від 17 лютого 2014 року про розстрочку виконання рішення суду у справі N 5017/2643/2012 змінила сам спосіб виконання відповідного рішення суду, а отже, змінила строки настання негативних наслідків для відповідача у вигляді можливості нарахування позивачем інфляційних втрат та трьох процентів річних у зв'язку з несвоєчасним виконання рішення суду. Короткий зміст касаційної скарги 16. У серпні 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України" на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2018 року та рішення Господарського суду Одеської області від 22 травня 2018 року у справі N 916/190/18, в якій скаржник просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 17. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 жовтня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України", призначив розгляд справи у судовому засіданні та надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 18. 16 листопада 2018 року ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України" подано клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на те, що суди при винесенні рішень не врахували висновків, які містяться в постановах Верховного Суду України та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. 19. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 04 грудня 2018 року передав справу N 916/190/18 разом з касаційною скаргою ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України" на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на підпункт 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України. 20. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що в цій справі постало питання щодо визнання розстрочки чи відстрочки виконання рішення як підстави для зміни строків виконання зобов'язання. 21. У своїй ухвалі Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що в постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі N 905/3137/14-908/5775/14 (провадження N 3-1276гс15), яку прийнято за подібних правовідносин, викладено правовий висновок про те, що невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора з розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, за період такого розстрочення або відстрочення. 22. Отже, Верховний Суд України з посиланням на частину п'яту статті 11 цього Кодексу, згідно з якою у випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду, фактично визнав розстрочення чи відстрочення виконання рішення суду зміною строків виконання зобов'язання. 23. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі N 905/3137/14-908/5775/14 (провадження N 3-1276гс15), Велика Палата Верховного Суду цю справу прийняла та призначила до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подали касаційну скаргу 24. ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України" у своїй касаційній скарзі посилається на невідповідність оскаржуваного рішення нормам частини другої статті 19, статті 151-2 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого та неупередженого розгляду справи судом, а також на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 11, 599, 612, 625 Цивільного кодексу України, статей 2, 7, 11, 13, 15, 236, 238, 282 Господарського процесуального кодексу України. 25. Скаржник зазначає, що актами цивільного законодавства не встановлено випадків, за яких ухвала про надання розстрочки виконання рішення суду є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, тому як наслідок, ухвала не змінює строків виконання грошового зобов'язання за договором та умов прострочення боржника в такому зобов'язанні. 26. У судовому засіданні представник скаржника підтримав доводи, викладені у касаційній скарзі, та зауважив, що згідно із частиною п'ятою статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є зобов'язання, які можуть виникати із рішення суду, але виключно в тих випадках, які передбачені цивільним законодавством, зокрема, визнання договору укладеним, розірвання договору, визнання його недійсним, тобто коли таке зобов'язання не існує без рішення суду та без наявності такого рішення не може бути виконане. Отже, ухвала про надання розстрочки виконання судового рішення не змінює строків виконання відповідного зобов'язання. Позиція ПАТ "Одесагаз" 27. Відповідач у своєму відзиві на касаційну скаргу вказує, що невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора з розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, за період такого розстрочення або відстрочення. 28. У судовому засіданні представник відповідача зазначив, що не погоджується з наведеними у касаційній скарзі доводами, оскільки скаржник просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. При цьому зауважив, що суди не досліджували питань, пов'язаних з правильністю нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних, з наявністю або відсутністю заборгованості та підстав для застосування позовної давності. Також відповідач указує на правильність судових рішень попередніх інстанцій щодо зміни порядку виконання зобов'язання у зв'язку з ухваленням рішення суду про надання розстрочки виконання судового рішення. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 29. Приписами статей 173, 175 Господарського кодексу України унормовано, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. 30. Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. 31. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. 32. Статтею 526 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Ця норма кореспондується з приписами частини першої статті 193 Господарського кодексу України. 33. Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). 34. Частиною першою статті 612 цього Кодексу встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, установлений договором або законом. 35. Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом. 36. Отже, з наведених норм права вбачається, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 37. Стосовно доводів скаржника про те, що актами цивільного законодавства не встановлено випадків, за яких ухвала про надання розстрочки виконання рішення суду є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, а отже, не змінює строків виконання грошового зобов'язання за договором та умов прострочення боржника в такому зобов'язанні, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. 38. Згідно із частиною першою статті 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 39. Зокрема, стаття 599 цього Кодексу передбачає, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. 40. Приписами статті 604 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов'язання припиняється за домовленістю сторін.Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (новація). 41. З аналізу вищевказаних норм закону слідує, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу. 42. Згідно із положеннями статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. 43. Згідно з частиною першою статті 239 Господарського процесуального кодексу України суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні. 44. Розстрочення - це виконання рішення частинами, встановленими господарським судом, з певним інтервалом у часі. 45. Відстрочення виконання рішення спрямоване на забезпечення повного виконання рішення суду та є допоміжним процесуальним актом реагування суду на перешкоди, які унеможливлюють або ускладнюють виконання його рішення. 46. Водночас розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не є правоперетворюючим судовим рішенням. Саме розстрочення впливає лише на порядок примусового виконання рішення, а природа заборгованості за відповідним договором є незмінною. 47. Таким чином, розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не змінює цивільне або господарське зобов'язання, у тому числі в частині строків його виконання. Натомість таке розстрочення або відстрочення унеможливлює примусове виконання судового рішення до спливу строків, визначених судом. 48. Розстрочення виконання судового рішення не припиняє договірного зобов'язання відповідача, а тому не звільняє останнього від наслідків порушення відповідного зобов'язання, зокрема шляхом сплати сум, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України. 49. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки суду першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України" щодо стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих у зв'язку з невиконанням у період прострочення боржника грошового зобов'язання зі сплати основного боргу за спожитий природний газ. 50. Натомість у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі N 905/3137/14-908/5775/14 (провадження N 3-1276гс15), яку прийнято за подібних правовідносин, викладено правовий висновок про те, що невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора з розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, за період такого розстрочення. 51. Предметом позову у справі N 905/3137/14-908/5775/14 є стягнення трьох процентів річних за прострочення сплати відповідачем стягнутої за рішенням суду суми основного боргу за період із дня набрання рішенням законної сили до дня погашення заборгованості.Відповідно до судового рішення у справі N 24/362 суд постановив розстрочити його виконання на 6 місяців, з 15 квітня до 15 жовтня 2012 року шляхом щомісячного перерахування сум, у тому числі й суми основного боргу. Відповідач зазначену суму боргу погасив 07 грудня 2012 року. 52. Отже, Верховний Суд України у своїй постанові зазначив про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України" трьох процентів річних за несвоєчасний розрахунок у розмірі 48 273,15 грн за період часу, до якого розстрочено виконання судового рішення - 15 жовтня 2012 року, до моменту погашення суми основного боргу - 07 грудня 2012 року. 53. Оскільки з огляду на викладене вище такий висновок вбачається недостатньо мотивованим, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від указаного правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 17 лютого 2016 року у справі N 905/3137/14-908/5775/14 (провадження N 3-1276гс15), та зазначає, що після прийняття судом рішення про розстрочку або відстрочку виконання рішення грошове зобов'язання боржника не припиняється, тому передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України інфляційні втрати та три проценти річних підлягають нарахуванню до моменту фактичного виконання грошового зобов'язання. 54. Разом з тим, визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази (у цьому випадку - зроблений позивачем розрахунок заборгованості, інфляційних втрат та трьох процентів річних), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду. 55. У своїй позовній заяві ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України" просить стягнути з відповідача 11 281 588,48 грн. а саме: інфляційні втрати в розмірі 10 787 039,37 грн та три проценти річних в розмірі 494 549,11 грн., які нараховані на залишок заборгованості відповідача перед позивачем. При цьому інфляційні втрати розраховані позивачем за період з 01 січня по 30 серпня 2015 року, а три проценти річних - з 30 січня по 30 серпня 2015 року. 56. Однак суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали належної правової оцінки як залишку заборгованості відповідача перед позивачем з урахуванням її часткового погашення, так і періоду, протягом якого мало місце невиконання відповідачем грошового зобов'язання. 57. Відповідно до частин першої, другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 58. Звідси Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості дослідити проведені позивачем нарахування заборгованості відповідача та встановити їх обґрунтованість, чого не зробили й суди попередніх інстанцій. 59. Відсутність у Верховного Суду процесуальної можливості здійснити розрахунок заборгованості відповідача перешкоджає прийняттю законного рішення у справі, тому постановлені рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 60. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд. 61. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 62. Ураховуючи викладене, оскільки рішення судів попередніх інстанцій постановлені з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу ДК "Газ Україна" НАК "Нафтогаз України" слід задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Щодо судових витрат 63. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Висновок щодо застосування норм права 64. Чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу. 65. Розстрочення або відстрочення виконання судового рішення не припиняє договірного зобов'язання відповідача, а тому не звільняє його від наслідків порушення відповідного зобов'язання, зокрема шляхом сплати сум, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України. Керуючись статтями 300-302, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Дочірньої компанії "Газ Україна" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" задовольнити частково. 2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2018 року та рішення Господарського суду Одеської області від 22 травня 2018 року у справі N 916/190/18 скасувати, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду Одеської області. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  8. Большая палата указала, что содержание положений части третьей статьи 99 ГК Украины предоставляет право компетентному (уполномоченному) органу общества прекратить полномочия члена исполнительного органа в любое время по своему усмотрению, с каких-либо оснований. Такая форма защиты является специфическим действием носителей корпоративных прав в отношениях с лицом, которому они доверили осуществлять управление обществом, и не может рассматриваться в плоскости трудового права. Конституционный Суд Украины в Решении от 12 января 2010 года N 1-рп / 2010 по делу по конституционному обращению Общества с ограниченной ответственностью "Международный финансово-правовой консалтинг" об официальном толковании части третьей статьи 99 ГК Украины (в предыдущей редакции, действовавшей до вступления в силу Закона Украины от 13 мая 2014 N 1255-VII "О внесении изменений в некоторые законодательные акты Украины относительно защиты прав инвесторов") отметил, что реализация участниками общества корпоративных прав на участие в его управлении путем принятия компетентным органом решений об избрании (назначении), устранение, отстранение, отзыв членов исполнительного органа этого объединения касается также наделения или лишения их полномочий на управление обществом. Такие решения уполномоченного на это органа должны рассматриваться не в рамках трудовых, а именно корпоративных правоотношений, возникающих между обществом и лицами, которым доверено полномочия по управлению им. Вывод о необходимости рассмотрения указанной категории дел в порядке хозяйственного судопроизводства изложены в постановлении Большой Палаты Верховного Суда от 30 января 2019 по делу N 145/1885/15-с.
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2019 року м. Київ Справа N 510/456/17 Провадження N 14-1цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лагуна-Рені" (далі - ТОВ "Лагуна-Рені"), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Компанія "Бівен Інвестментс ЛТД" (далі - Компанія), Ренійська районна державна адміністрація Одеської області (далі - Ренійська РДА), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ "Лагуна-Рені" на заочне рішення Ренійського районного суду Одеської області від 01 грудня 2017 року у складі судді Сорокіна К.В. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 22 травня 2018 року у складі колегії суддів Таварткіладзе О.М., Калараша А.А., Заїкіна А.П. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Лагуна-Рені", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Компанія, Ренійська РДА, про поновлення на роботі та зобов'язання вчинити дії, і УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила визнати незаконним звільнення її з посади директора ТОВ "Лагуна-Рені" з 10 березня 2017 року та поновити її на цій посаді з 10 березня 2017 року; зобов'язати Ренійську РДА скасувати в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний реєстр) запис про зміну керівника юридичної особи, зміну складу підписантів стосовно ТОВ "Лагуна-Рені", зроблений юридичним департаментом Одеської міської ради. Вимоги мотивувала тим, що протоколом зборів засновників ТОВ "Лагуна-Рені" від 01 серпня 2013 року її призначено на посаду директора товариства. 06 квітня 2017 року при моніторингу відомостей, які містяться в Єдиному реєстрі, вона виявила інформацію про те, що з 10 березня 2017 року керівником цього товариства значиться ОСОБА_2. Зазначала, що до теперішнього часу вона виконує функції та обов'язки директора ТОВ "Лагуна-Рені". Ні від засновників підприємства, ні від будь-яких інших уповноважених осіб не отримувала повідомлення про своє звільнення з посади. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Ренійського районного суду Одеської області від 01 грудня 2017 року позов задоволено. Визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади директора ТОВ "Лагуна-Рені" з 10 березня 2017 року та поновлено її на цій посаді з 10 березня 2017 року. Зобов'язано Ренійську РДА скасувати в Єдиному реєстрі запис про зміну керівника юридичної особи, зміну складу підписантів стосовно ТОВ "Лагуна-Рені", зроблений юридичним департаментом Одеської міської ради. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підставою звільнення з 10 березня 2017 року ОСОБА_1 з ініціативи власника або уповноваженого ним органу був протокол N 01-03/2017 загальних зборів учасників ТОВ "Лагуна-Рені" від 28 березня 2017 року, тобто після звільнення позивачки і без зазначення підстав для розірвання трудового договору; рішення Компанії про звільнення позивачки, яке викладено у протоколі зборів ради директорів Компанії від 09 березня 2017 року, не пройшло процедуру легалізації, відтак відсутні підстави вважати, що звільнення відбулося відповідно до чинного законодавства України. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 22 травня 2018 року заочне рішення Ренійського районного суду Одеської області від 01 грудня 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що судове рішення є законним та обґрунтованим. Позовні вимоги в частині зобов'язання Ренійської РДА вчинити певні дії є похідними від вимог про визнання звільнення позивачки незаконним, відтак відсутні підстави для їх розгляду в порядку адміністративного судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У червні 2018 року ТОВ "Лагуна-Рені" звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди розглянули по суті справу, яка не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, та не врахували, що позивачка обрала неправильний спосіб захисту своїх прав, оскільки спір у частині пред'явленої ОСОБА_1 вимоги до Ренійської РДА про зобов'язання скасувати в Єдиному реєстрі запису про зміну керівника юридичної особи, зміну складу підписантів стосовно ТОВ "Лагуна-Рені", зроблений юридичним департаментом Одеської міської ради, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Також зазначила, що суди порушили норми процесуального права щодо належного повідомлення про розгляд справи як у суді першої інстанції, так і в апеляційному суді третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Компанію. Позиція інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просила залишити без задоволення скаргу ТОВ "Лагуна-Рені", а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість наведених у касаційній скарзі доводів. При цьому вказала, що судами оглянуті та долучені до справи завірені копії документів, відповідно до яких ОСОБА_3 є також представником Компанії, відтак, на її думку, відсутні порушення норм процесуального права. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 05 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Суди установили, що з 01 серпня 2013 року ОСОБА_1 перебувала на посаді директора ТОВ "Лагуна-Рені", засновником якого є Компанія. З 10 березня 2017 року позивачку звільнено з роботи на підставі протоколу загальних зборів учасників ТОВ "Лагуна-Рені" N 01-03/2017. Звертаючись до суду із цим позовом, позивачка вказувала, що у квітні 2017 року під час моніторингу відомостей, які містяться в Єдиному реєстрі, вона виявила інформацію про те, що з 10 березня 2017 року керівником товариства значиться ОСОБА_2. Позивачка просила визнати незаконним звільнення її з посади директора товариства з 10 березня 2017 року та поновити на цій посаді з 10 березня 2017 року; зобов'язати Ренійську РДА скасувати в Єдиному реєстрі запис про зміну керівника юридичної особи, зміну складу підписантів стосовно ТОВ "Лагуна-Рені", зроблений юридичним департаментом Одеської міської ради. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені в статті 15 ЦПК України: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, у якій визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за виключенням, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне. По-друге, таким критерієм є суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Отже, одним із учасників адміністративного спору є суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства. Також КАС України, як у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, так і в редакції від 03 жовтня 2017 року надає визначення публічно-правового спору, як спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року та пункт 1 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року), та адміністративного судочинства - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ у порядку, встановленому цим законом (пункт 4 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та пункт 5 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року). У статті 17 КАС України (тут і далі - у редакції, що діяла на час звернення з позовом до суду) вказано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Відповідно до пункту 1 частини другої зазначеної статті юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини відрізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. Спір у справі, що розглядається, виник у зв'язку із порушенням, на думку позивачки, її трудових прав під час виконання нею посадових обов'язків директора ТОВ "Лагуна-Рені", стосується правомірності її звільнення з посади, тобто має приватноправовий характер, а тому такий спір не може розглядатися у порядку адміністративного судочинства. Разом з тим стосовно юрисдикційності цього спору Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. З матеріалів справи вбачається, що відповідно до витягу з Єдиного реєстру засновником ТОВ "Лагуна-Рені" є Компанія (т. 1, а. с. 4 - 10). Згідно з протоколом зборів ради директорів Компанії від 09 березня 2017 року вирішено затвердити зняття ОСОБА_1 з посади генерального директора ТОВ "Лагуна-Рені", призначення ОСОБА_2 на цю посаду (т. 1, а. с. 68). 28 березня 2017 року загальними зборами учасників ТОВ "Лагуна-Рені", які оформлені протоколом N 01-03/2017, вирішено звільнити з посади директора ТОВ "Лагуна-Рені" ОСОБА_1 з 09 березня 2017 року на підставі рішення зборів ради директорів Компанії від 09 березня 2017 року та призначити на цю посаду ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 66). Не погодившись зі звільненням, ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом. Ухвалюючи рішення про задоволення прозову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що підставою звільнення 10 березня 2017 року ОСОБА_1 з ініціативи власника був протокол N 01-03/2017 загальних зборів учасників ТОВ "Лагуна-Рені" від 28 березня 2017 року, тобто рішення про звільнення приймалося після звільнення позивачки і без зазначення підстав для розірвання трудового договору; рішення Компанії від 09 березня 2017 року не пройшло процедуру легалізації, відтак звільнення позивачки є незаконним. Проте такі висновки судів не ґрунтуються на вимогах закону. Порядок створення та діяльності господарських товариств, одним із різновидів яких є товариство з обмеженою відповідальністю урегульовано у низці нормативних актів, серед яких Цивільний кодекс України (далі - ЦК України), Господарський кодекс України (далі - ГК України), Закон України від 19 вересня 1991 року N 1576-XII "Про господарські товариства" (далі - Закон N 1576-XII). Зазначені нормативні акти зазнали змін протягом часу своєї дії, тому Велика Палата Верховного Суду застосовує норми матеріального права на час виникнення спірних правовідносин відповідно до вимог частини першої статті 5 ЦК України. Відповідно до частини третьої статті 81 ГК України та частини першої статті 50 Закону N 1576-XII товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний капітал, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Відповідно до змісту частини першої статті 167 ГК України корпоративні права визначаються як права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи у управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Згідно з частиною третьою статті 167 ГК України корпоративні відносини визначаються як відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Повноваженнями щодо управління товариством наділені учасники товариства, права яких передбачено у статті 10 Закону N 1576-XII Управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України). У товариствах, в яких законом чи установчими документами передбачено утворення виконавчого органу, здійснення управлінської діяльності покладено на нього (статті 23 Закону N 1576-XII). Відповідно до статті 58 Закону N 1576-XII вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. У частині першій статті 98 ЦК України передбачено, що загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і тих, що належать до компетенції інших органів товариства. Компетенція загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю визначена у статті 59 Закону N 1576-XII, яка також відсилає до статті 41 цього закону. Відповідно до зазначених норм до компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю належить утворення і відкликання виконавчого та інших органів. Відповідно до частини першої статті 99 ЦК України виконавчий орган створюють загальні збори товариства. У частині 3 статті 99 ЦК України передбачено, що члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків, якщо у установчих документах не визначені підстави їх усунення. Згідно статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. У КЗпП України визначено виключний перелік підстав припинення трудового договору. За приписом частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання. Корпоративні права учасників товариства є об'єктом такого захисту, зокрема у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання із ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права. Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, звільнення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини. У зв'язку з цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень. Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права. Конституційний Суд України у Рішенні від 12 січня 2010 року N 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародний фінансово-правовий консалтинг" про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України (у попередній редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 13 травня 2014 року N 1255-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів") зазначив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним. Висновок про необхідність розгляду зазначеної категорії справ у порядку господарського судочинства викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі N 145/1885/15-ц. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визначили предметну юрисдикцію спору, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19 - 22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга ТОВ "Лагуна-Рені" підлягає частковому задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, а провадження у справі - закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255, частини першої статті 414 ЦПК України. На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне роз'яснити ОСОБА_1, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України). Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір"). Такого клопотання матеріали справи не містять. Керуючись статтями 141, 255, 402, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лагуна-Рені" задовольнити частково. Заочне рішення Ренійського районного суду Одеської області від 01 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 22 травня 2018 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лагуна-Рені", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Компанія "Бівен Інвестментс ЛТД", Ренійська районна державна адміністрація Одеської області, про поновлення на роботі та зобов'язання вчинити дії - закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  10. Это дело демонстрирует всю разбалансированность новых процессуальных кодексов и фактически невозможность четкого определения юрисдикции. Большая палата указала, что апелляционный суд ошибочно считал спор о возмещении ущерба, возникшего между сторонами по делу, является публично-правовым и подлежащим рассмотрению в порядке административного судопроизводства. Решение указанного спора не относится к юрисдикции административных судов, выходит за пределы их компетенции, поскольку подлежит рассмотрению по правилам гражданского судопроизводства. Указанное касается также иска третьего лица, заявляющего самостоятельные требования относительно предмета спора, о возмещении имущественного и морального вреда, которое не является стороной исполнительного производства, и может защитить свои права в выбранный ею способ только в порядке гражданского судопроизводства.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2019 року м. Київ справа N 234/14372/16-ц провадження N 14-140цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_10, відповідачі: Краматорський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - Краматорський МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області), начальник Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області, державні виконавці Аврам Анна Олександрівна, Ванесян Роза Самвелівна, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_13, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_14, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_10 на рішення Краматорського міського суду Донецької області від 16 листопада 2017 року у складі судді Михальченко А.О. та постанову Апеляційного суду Донецької області від 15 березня 2018 року у складі колегії суддів Санікової О.С., Космачевської Т.В., Мальованого Ю.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_10 до Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області, начальника Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області, державних виконавців Аврам А.О., Ванесян Р.С., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_14, про визнання дій неправомірними, відшкодування майнової та моральної шкоди; за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_13 до Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_14, про відшкодування майнової та моральної шкоди та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2017 року ОСОБА_10 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив: визнати неправомірними дії начальника Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області Волкогон О.В. та державних виконавців Аврам А.О. і Ванесян Р.С. ; стягнути з Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області 5076,50 грн на відшкодування майнової шкоди та 12 000,00 грн і 1000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої йому 24 червня та 11 серпня 2016 року протиправним проникненням до його житла, пошкодженням майна та спричиненням йому тілесних ушкоджень; стягнути з Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області 746,28 грн на відшкодування майнової шкоди та 1000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними (скасованими) поданнями про примусове проникнення до житла. На обґрунтування вказаних вимог позивач зазначив, що 24 червня 2016 року державні виконавці Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області Аврам А.О. і Ванесян Р.С., дільничний інспектор Краматорського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області (далі - Краматорський ВП ГУ НП в Донецькій області), працівник Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації" м. Краматорська (далі - БТІ) та група невідомих осіб, не пред'являючи документів, які б засвідчували їх особистість, та без повідомлення його як власника житла, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, вчинили проти нього та його власності незаконні дії, які виразилися у вибиванні трьох вхідних дверей його квартири, розпилюванні сльозогінного газу та спричиненні йому тілесних ушкоджень. Вважає такі дії безпідставними, оскільки на той час не було процесуального документа, наприклад ухвали чи рішення суду, які набрали законної сили, про примусове проникнення до його житла. Зокрема, 05 липня 2016 року Апеляційний суд Донецької області скасував ухвалу Краматорського міського суду Донецької області від 27 травня 2016 року про примусове проникнення до його житла. Крім того, 11 серпня 2016 року начальник та заступник начальника Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області Волкогон О.В. та Третяченко К.Ю., державні виконавці Аврам А.О. і Ванесян Р.С., стягувач ОСОБА_14, працівник БТІ, інспектори поліції та невідомі особи, не пред'являючи документів, які б засвідчували їх особистість, та без повідомлення його як власника вказаного житла вчинили проти нього та його власності незаконні дії, які виразилися у вибиванні трьох вхідних дверей квартири, спричиненні тілесних ушкоджень, у приниженні та погрозах на його адресу. Вказані дії, на думку позивача, теж є безпідставними, враховуючи, що 14 вересня 2016 року Апеляційний суд Донецької області скасував ухвалу Краматорського міського суду Донецької області від 01 серпня 2016 року про примусове проникнення до його житла. Тобто державні виконавці, не маючи на те законних підстав, двічі протиправно проникли до його житла, пошкодили майно та спричинили йому тілесні ушкодження. За фактом незаконного проникнення до житла, спричинення позивачу тілесних ушкоджень за його заявою Краматорський ВП ГУ НП в Донецькій області вніс відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинення кримінального правопорушення за N 12016050390001874. Майнова шкода виразилася в пошкодженні дверей квартири, яка відповідно до висновку спеціаліста становить 5076,50 грн. Крім того, позивач витратив кошти на сплату судового збору за подання апеляційних скарг на ухвали суду першої інстанції та за придбання квитків на поїздку до Апеляційного суду Донецької області у загальному розмірі 746,28 грн. Моральну шкоду, завдану незаконним проникненням до житла, а також спричиненням тілесних ушкоджень, позивач оцінив у 12 000,00 грн. посилаючись на те, що внаслідок завдання йому тілесних ушкоджень він відчував фізичний біль, неодноразово проходив медичне обстеження та відповідне лікування, що спричинило душевні та фізичні страждання. Крім того, у зв'язку з незаконними зверненнями Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області до суду з поданнями про примусове проникнення до житла позивач витрачав свій час на судові засідання, доводив незаконність цих звернень, нервував із цього приводу, що призвело до втрати душевної рівноваги та спокою. Вказану моральну шкоду оцінив у 1000,00 грн. У листопаді 2016 року до суду з позовом звернулася третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_13 та просила стягнути з ОСОБА_14 та Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області 5096,58 грн на відшкодування майнової шкоди та 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Ухвалою Краматорського міського суду Донецької області від 25 листопада 2016 року до участі у справі як третю особу, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета позову, залучено ОСОБА_13 ОСОБА_13 посилалася на те, що 14 серпня 2014 року за місцем проживання її сина ОСОБА_10 державні виконавці незаконно проникли до його житла, звідки забрали майно, а саме: пральну машину, монітор, телевізор, системний блок комп'ютера, клавіатуру до комп'ютера, комп'ютерну мишку, комплект проводів до комп'ютера, БФП магнітофон, комплект колонок 2.1, про що склали акт опису й арешту. У подальшому вказане майно було неправомірно передано на зберігання ОСОБА_14. Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 31 жовтня 2014 року, яке набрало законної сили, визнано за ОСОБА_13 право власності на монітор, системний блок комп'ютера, комплект колонок 2.1, сканер-принтер, телевізор, пральну машину. Незважаючи на вказане рішення, державні виконавці його не виконали та майно їй не повернули, у зв'язку з чим вона неодноразово зверталася до Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області, суду та прокуратури з відповідними скаргами про повернення майна, що належить саме їй. Лише 10 серпня 2016 року вказані речі їй повернуті, але вони перебували в неробочому стані. У зв'язку з пошкодженням побутової техніки вона була вимушена звертатися до сервісних центрів для виконання ремонту техніки, а також для визначення втраченої вартості деякого майна. Вартість витрачених за ремонт коштів складає 735,00 грн. за виконання визначення втраченої вартості майна сплачено 800,00 грн. Крім того, відповідно до розрахунку вартість втраченого майна складає 3561,58 грн. Отже, загальна сума майнової шкоди, завданої діями відповідачів, становить 5096,58 грн. Крім того, незаконними діями відповідачів їй завдано моральної шкоди, яку вона оцінила в 10 000,00 грн. Моральна шкода виразилася в тому, що у результаті незаконного позбавлення речей порушився нормальний спосіб її життя, вона перебувала у стресових ситуаціях, відчувала душевні страждання, була змушена докладати додаткові зусилля для організації захисту своїх прав та інтересів. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 16 листопада 2017 року позови ОСОБА_10 та ОСОБА_13 залишено без задоволення. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_10, суд першої інстанції керувався тим, що оскарження позивачем дій державного виконавця щодо примусового проникнення до житла у порядку позовного провадження суперечить Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) та розділу VII Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Суд зробив висновок, що вимоги ОСОБА_10 про визнання неправомірними дій начальника та державних виконавців Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області у порядку позовного провадження задоволенню не підлягають. Суд не взяв до уваги показання свідків, зазначивши, що факт неправомірної дії державного виконавця повинен бути встановлений у передбачений законом спосіб. Суд керувався тим, що у такому спорі належними відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ). Посилаючись на вказане, суд вважав позовні вимоги ОСОБА_10 про відшкодування майнової та моральної шкоди такими, що заявлені передчасно, а тому вони задоволенню не підлягають. Відмовляючи ОСОБА_13 у задоволенні позову, суд керувався тим, що рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 24 березня 2016 року встановлено, що дії державного виконавця та акт опису й арешту майна є законними. 10 серпня 2016 року державний виконавець повернув речі, виключені з акта опису й арешту майна боржника від 14 серпня 2014 року. Доводи позивачки щодо неробочого та несправного стану цих речей суд вважав безпідставними, оскільки вони не підтверджені жодними належними та допустимими доказами. Надані позивачкою докази суд оцінив критично, вказавши, що вони не підтверджують того, що державний виконавець повернув їй несправні речі. Постановою Апеляційного суду Донецької області від 15 березня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_10 та ОСОБА_13 задоволено частково. Рішення Краматорського міського суду Донецької області від 16 листопада 2017 року скасовано, провадження у справі закрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, не залучивши до участі у справі як співвідповідача територіальний орган ДКСУ. Апеляційний суд вважав, що такі спори повинні розглядатися у порядку адміністративного судочинства на підставі частини другої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2018 року ОСОБА_10 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи, не дослідив надані позивачем докази, ухвалив необґрунтоване й незаконне судове рішення. Зокрема, звертав увагу, що у справі, що розглядається, він у позовній заяві оскаржував незаконні дії відповідача, вчинені під час проведення виконавчих дій за виконавчим листом від 08 червня 2012 року N 1/0528/40/12, і цей виконавчий лист видано після винесення Апеляційним судом Донецької області вироку у кримінальній справі N 40-5235. Вказував, що вже звертався до суду у порядку адміністративного судочинства з аналогічним позовом. 24 лютого 2015 року Донецький апеляційний адміністративний суд закрив провадження у справі і роз'яснив позивачу, що його вимоги підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. У зв'язку з наведеним вважав, що апеляційний суд помилково закрив провадження у цій справі, яка повинна розглядатися в порядку цивільного судочинства. Крім того, вважав помилковими висновки суду щодо необхідності залучення до участі у справі ДКСУ, і підстав для цього не вбачав з огляду на предмет спору. Позиція інших учасників справи У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_14 погодився з висновками суду першої інстанції, вказавши, що суд у повному обсязі дослідив усі надані докази, правильно встановив обставини справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 06 лютого 2019 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Суди встановили, що 07 листопада 2012 року Краматорський міський суд Донецької області видав виконавчий лист у справі N 1/0528/40/12 про стягнення з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_14 62 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. 16 листопада 2012 року державний виконавець Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області Д'яченко О. О. прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження N 35263014. 14 серпня 2014 року в межах виконавчого провадження N 35263014 державний виконавець за місцем проживання боржника, а саме: АДРЕСА_1, вчинив виконавчі дії - склав акт опису майна боржника, в якому зазначив перелік цього майна. Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 31 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 22 січня 2015 року, визнано за ОСОБА_13 право власності на монітор "LG", системний блок, акустичні колонки "Traust", сканер-принтер "Epson", телевізор "Samsung", пральну машину "LG" та зазначене майно виключено з акта опису й арешту від 14 серпня 2014 року. Знято арешт з указаного майна. Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 24 березня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_13 до ОСОБА_14, державного виконавця Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області про визнання неправомірними дій державного виконавця та акта опису й арешту майна від 14 серпня 2014 року відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 01 червня 2016 року рішення Краматорського міського суду Донецької області від 24 березня 2016 року у частині зобов'язання ОСОБА_14 повернути речі, які були виключені з акта опису й арешту майна від 14 серпня 2014 року, скасовано. Позов ОСОБА_13 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_14 повернути ОСОБА_13 речі, які були виключені з акта опису й арешту майна від 14 серпня 2014 року та знаходяться у нього на відповідальному зберіганні, а саме: монітор "LG", системний блок, акустичні колонки "Traust", сканер-принтер "Epson", телевізор "Samsung", пральну машину "LG". В іншій частині рішення Краматорського міського суду Донецької області від 24 березня 2016 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 року рішення Краматорського міського суду Донецької області від 24 березня 2016 року у нескасованій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Донецької області від 01 червня 2016 року залишено без змін. Також установлено, що 27 травня 2016 року Краматорський міський суд Донецької області в межах виконавчого провадження N 35263014 постановив ухвалу про надання дозволу на примусове проникнення до квартири боржника ОСОБА_10 за адресою: АДРЕСА_1. Ухвала набрала законної сили 02 червня 2016 року. 24 червня 2016 року державний виконавець прибув за місцем проживання ОСОБА_10 для виконання вказаної ухвали суду від 27 травня 2016 року та проведення технічної інвентаризації об'єкта нерухомого майна. ОСОБА_10 добровільно двері не відчинив. За участю старшого інспектора Краматорського ВП ГУ НП в Донецькій області Дончика Д.О. проникнення в житлове приміщення ОСОБА_10 відбулося примусово шляхом вибиття дверей. Виконано фотозйомку дій, але провести технічну інвентаризацію вказаної квартири не виявилося можливим, оскільки боржник перешкоджав цьому. 05 липня 2016 року ухвалою Апеляційного суду Донецької області скасовано ухвалу Краматорського міського суду Донецької області від 27 травня 2016 року про надання дозволу на примусове проникнення до квартири боржника ОСОБА_10 та відмовлено у задоволенні подання державного виконавця. 01 серпня 2016 року ухвалою Краматорського міського суду Донецької області повторно надано дозвіл на примусове проникнення до квартири боржника ОСОБА_10 за адресою: АДРЕСА_1. Ухвала набрала законної сили 09 серпня 2016 року. 10 серпня 2016 року державний виконавець Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області повернув речі, виключені з акта опису й арешту майна боржника від 14 серпня 2014 року. 11 серпня 2016 року державний виконавець у присутності понятих, стягувача, працівників патрульної поліції, техніка БТІ зачитав ухвалу суду від 01 серпня 2016 року про примусове проникнення до житла боржника ОСОБА_10, на що боржник відмовив у доступі до вказаної квартири та перешкоджав виконанню ухвали суду. Державний виконавець примусово провів технічну інвентаризацію. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 14 вересня 2016 року скасовано ухвалу Краматорського міського суду Донецької області від 01 серпня 2016 року та відмовлено у задоволенні подання державного виконавця Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області про примусове проникнення до житла. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду про розгляд цього спору у порядку адміністративного судочинства. Апеляційний суд вважав, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. У пункті 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час подання позову до суду) зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Аналогічне положення міститься й у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції). Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу. Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади. Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Частиною першою статті 181 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Аналогічне положення міститься й у частині першій статті 287 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції). Зазначена норма є загальною і стосується усіх випадків оскарження рішень, дій чи бездіяльності ВДВС, крім тих, що передбачені прямо в окремому законі. Спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, є чинний Закон N 1404-VIII ("Про виконавче провадження"). Згідно з частиною першою статті 1 Закону N 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до частин першої та другої статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. У статтях 1-3 Закону України від 02 червня 2016 року N 1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (далі - Закон N 1403-VIII) указано, що примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом N 1404-VIII випадках - на приватних виконавців. Правовою основою діяльності органів державної виконавчої служби та приватних виконавців зазначено Конституцію України, цей Закон, міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, інші закони, нормативно-правові акти, прийняті на їх виконання. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом. Частиною першою статті 4 Закону N 1403-VIII передбачено, що діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням принципів: 1) верховенства права; 2) законності; 3) незалежності; 4) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 5) обов'язковості виконання рішень; 6) диспозитивності; 7) гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; 8) розумності строків виконавчого провадження; 9) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями. Систему органів примусового виконання рішень становлять: 1) Міністерство юстиції України; 2) органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку (частина перша статті 6 Закону N 1403-VIII). Згідно зі статтею 7 Закону N 1403-VIII державними виконавцями є керівники органів державної виконавчої служби, їхні заступники, головні державні виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці органів державної виконавчої служби. Державний виконавець є представником влади, діє від імені держави і перебуває під її захистом та уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, передбаченому законом. Пунктом 7 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 1404-VIII визначено, що виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону. Разом з тим згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у вказаній редакції) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Аналіз змісту статей 15 ЦПК України та 17 КАС України (у редакціях, чинних на час звернення до суду з цим позовом) у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, із яких виник спір. У справі, що розглядається, ОСОБА_10 як сторона виконавчого провадження (боржник) звернувся до суду з позовом у порядку цивільного судочинства, у якому просив: визнати неправомірними дії начальника Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області Волкогон О.В. та державних виконавців Аврам А.О. і Ванесян Р.С. ; стягнути з Краматорського МВ ДВС ГТУЮ у Донецькій області 5076,50 грн на відшкодування майнової шкоди та 12 000,00 грн і 1000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. На обґрунтування своїх вимог посилався на статті 11, 15, 23, 386, 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Спірні правовідносини виникли під час виконання виконавчого листа, виданого 07 листопада 2012 року Краматорським міським судом Донецької області у справі N 1/0528/40/12, про стягнення з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_14 62 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, на виконання якого вчинялися виконавчі дії, зокрема, проникнення до житла позивача, які він вважав неправомірними та просив компенсувати йому майнову та моральну шкоду. Статтею 386 ЦК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) встановлені засади захисту права власності, а саме: держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. У статті 1167 ЦК України закріплені підстави відповідальності за завдану моральну шкоду. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Разом з тим статтями 1173, 1174 ЦК України, на які послався апеляційний суд, регулюється питання відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, а також посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (стаття 1173 ЦК України). Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 ЦК України). З огляду на вказане апеляційний суд помилково вважав спір про відшкодування шкоди, який виник між сторонами у справі, публічно-правовим і таким, що підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Вирішення зазначеного спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, виходить за межі їхньої компетенції, оскільки підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Указане стосується також позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_13, про відшкодування майнової та моральної шкоди, яка не є стороною виконавчого провадження, і може захистити свої права в обраний нею спосіб лише в порядку цивільного судочинства. За таких обставин апеляційний суд помилково закрив провадження у справі, вважаючи спір публічно-правовим. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 259, 268, 400, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_10 задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Донецької області від 15 березня 2018 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  12. Большая палата не стала разделять этот иск и отправлять истца по разным юрисдикциям и указала, что суды предыдущих инстанций на основании надлежащим образом исследованных доказательств, установив, что ГТОО "Львовская железная дорога" не доказала, что ущерб истцу и повреждения краном принадлежащего ему транспортного средства причинен вследствие непреодолимой силы или умысла потерпевшего, поскольку сам ответчик не отрицал, что с порывом ветра неконтролируемый кран, который находился на грузовой площадке станции Скнилов, начал самостоятельно движение, во время которого повредил тент принадлежащего истцу автомобиля, который находился на этой территории с целью проведения погрузки стройматериала, пришли к обоснованному выводу о взыскании в пользу последнего суммы убытков в размере реальной стоимости утраченного имущества. Суд первой инстанции, с выводами которого согласился и апелляционный суд правильно учел, что истец свои обязательства по договорам перевозки не выполнил по причине повреждения транспортного средства по вине ГТОО "Львовская железная дорога" и обоснованно взыскал в его пользу упущенную выгоду в виде неполученной суммы средств в качестве оплаты за грузовые перевозки, подтвержденные соответствующими документами и свидетельствуют о конкретном размере прибыли, который мог бы и должен был получить истец, если бы его имуществу не было нанесен ущерб. Касательно юрисдикции суд указал, что истцом заявлен иск именно как физическим лицом, владельцем поврежденного движимого имущества, к ответчику как субъекту деликтных обязательств, а не субъекту хозяйствования и перевозчиком к другому субъекту хозяйствования.
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2019 року м. Київ Справа N 461/8496/15-ц Провадження N 14-154цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_4, відповідач - Державне територіально-галузеве об'єднання "Львівська залізниця" (далі - ДТГО "Львівська залізниця"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ДТГО "Львівська залізниця" на рішення Галицького районного суду міста Львова від 11 листопада 2016 року у складі судді Городецької Л.М. та ухвалу Апеляційногосуду Львівської області від 22 лютого 2017 року у складі колегії суддів Бойко С.М., Шандри М.М., Копняк С.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ДТГО "Львівська залізниця", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3, про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив стягнути з відповідача 24 551,35 грн на відшкодування майнової шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, з яких: 2 217,25 грн - понесені ним витрати на відновлювальний ремонт транспортного засобу, 21 000,00 грн - неодержаний дохід від підприємницької діяльності згідно з укладеними договорами-замовленнями від 03 листопада 2014 року про надання послуг з перевезення вантажу автомобільним транспортом (упущена вигода), 1 334,10 грн - витрати на придбання медикаментів у зв'язку з лікуванням, а також 20 000,00 грн - на відшкодування моральної шкоди. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 04 листопада 2014 року на території вантажного пункту станції Скнилів електрокозловим краном ЕКК-10 N 51238, яким керував працівник відокремленого підрозділу "Львівська механізована дистанція навантажувально-розвантажувальних робіт" ДТГО "Львівська залізниця" ОСОБА_3, пошкоджено належний йому на праві власності автомобіль "Рено", реєстраційний номер НОМЕР_1, який він використовував у своїй підприємницькій діяльності. Посилаючись на те, що відповідач у добровільному порядку шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, не відшкодував, ОСОБА_4 просив позов задовольнити. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 11 листопада 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено частково. Стягнуто з ДТГО "Львівська залізниця" на користь ОСОБА_4 2 217,25 грн на відшкодування майнової шкоди, 11 000,00 грн - упущеної вигоди, 445,51 грн - судових витрат, а всього - 13 662,76 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ДТГО "Львівська залізниця" як власник джерела підвищеної небезпеки зобов'язане відшкодувати ОСОБА_4 витрати, понесені на відновлювальний ремонт автомобіля. Також судом першої інстанції зазначено, що в період з 03 по 06 листопада 2014 року позивач був позбавлений можливості виконати договори на перевезення вантажу на загальну суму 11 000,00 грн. Крім того, вказано про відсутність правових підстав для відшкодування моральної шкоди та витрат, понесених на лікування (придбання медикаментів), оскільки не встановлено причинного зв'язку між пошкодженням належного позивачу транспортного засобу та перебуванням його на стаціонарному лікуванні. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 22 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Галицького районного суду міста Львова від 11 листопада 2016 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для покладення на відповідача обов'язку по відшкодуванню на користь позивача завданої майнової шкоди внаслідок пошкодження належного йому транспортного засобу, а також упущеної вигоди у зв'язку з неможливістю виконання договорів із надання послуг з перевезення вантажу. Короткий зміст касаційної скарги У квітні 2017 року ДТГО "Львівська залізниця" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Галицького районного суду міста Львова від 11 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 22 лютого 2017 року і ухвалити нове рішення. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що у спірних правовідносинах шкоду було завдано внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, у зв'язку з чим суди повинні були дати оцінку наявності або відсутності вини ДТГО "Львівська залізниця". Також зазначив, що ОСОБА_4 використовував належний йому автомобіль у підприємницькій діяльності (договори про надання послуг з перевезення вантажу укладені між позивачем як фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) і Товариством з обмеженою відповідальністю "Агролайф корми" (далі - ТОВ "Агролайф корми"), тому матеріально-правова вимога про відшкодування упущеної вигоди повинна розглядатися в порядку господарського судочинства. Позивачем не надано доказів того, що пошкодження транспортного засобу унеможливили його використання та експлуатацію. Позиція інших учасників справи У червні 2017 року ОСОБА_4 подав заперечення на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку. Справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки між сторонами виникли деліктні (позадоговірні) правовідносини, за якими настає відповідальність за цивільним правом, пов'язана із заподіянням майнової шкоди внаслідок цивільного правопорушення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року справу призначено до розгляду, ухвалою від 13 березня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, зокрема, щодо: 1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; 3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Суд установив, що ОСОБА_4 є власником вантажного автомобіля марки Renault Premium, 2007 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1. 04 листопада 2014 року належний позивачу транспортний засіб перебував на території станції Скнилів для здійснення навантаження відсіву граніту, що знаходиться на вул. Авіаційній, 2 у м. Львові, де кран пошкодив зазначений автомобіль. Причиною пошкодження є самовільний рух крану ЕКК-10 від пориву вітру. Звертаючись до суду із позовом, позивач просив стягнути з ДТГО "Львівська залізниця", зокрема, упущену вигоду у розмірі 21 000,00 грн. яку він мав би отримати після виконання замовлення ТОВ "Агролайф корми" на перевезення вантажу згідно з укладеними останнім із ним як ФОП договорами замовленнями. Основним наведеним у касаційній скарзі доводом зазначено ту обставину, що між позивачем як ФОП і ТОВ "Агролайф корми" склалися господарські відносини, тому вимога про стягнення упущеної вимоги повинна розглядатися за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). У позові ОСОБА_4 як фізична особа та власник пошкодженого рухомого майна просив стягнути із ДТГО "Лівівська залізниця" як винної особи та власника джерела підвищеної небезпеки суму збитків, зокрема, у вигляді упущеної вигоди за неможливість надання послуг по перевезенню вантажів у зв'язку із пошкодженням транспортного засобу. Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців позивач зареєстрований як ФОП. Вид діяльності - вантажний автомобільний транспорт. За загальним правилом, закріпленим у частинах першій та третій статті 15 ЦПК України, що діяла на час звернення до суду та розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Разом з тим ГПК України у редакції, що діяла на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, передбачав, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Тобто фізична особа могла звернутися з позовом до господарського суду лише у разі, якщо розгляд такого спору у господарському суді було прямо передбачено ГПК України та відповідним законом. Згідно з частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Частиною третьою статті 386 ЦК України передбачено, що власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Розглядаючи позови про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, слід враховувати вимоги статей 1166, 1187 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала. Обов'язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини. З огляду на презумпцію вини заподіювача шкоди (частина друга статті 1166 ЦК) відповідач звільняється від обов'язку відшкодувати шкоду, якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (частина п'ята статті 1187 ЦК України). Особа, якій спричинено шкоду, подає докази, що підтверджують факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір спричиненої шкоди, а також докази того, що саме відповідач її спричинив або є особою, яка відповідно до закону зобов'язана відшкодувати шкоду. Зі змісту позовної заяви убачається, що позивач саме як фізична особа - власник транспортного засобу, а не фізична особа - підприємець, звернувся до суду за захистом своїх цивільних прав - відшкодування завданої майнової шкоди, включаючи упущену вигоду, заподіяної пошкодженням належного йому на праві власності рухомого майна (транспортного засобу). Тобто позивач порушує питання як про відшкодування вартості пошкодженого майна, належного йому як фізичній особі, так і упущеної вигоди, що є складовими майнової шкоди, за рахунок суб'єкта деліктної відповідальності та безпосереднього заподіювача шкоди. Стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи у суді першої інстанції, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо відшкодування майнової шкоди завданої юридичною особою фізичній особі. ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи у суді першої та апеляційній інстанціях не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу, одним із яких є фізична особа. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення, що дотримано судами при розгляді вказаної справи. Враховуючи вказане вище, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що необґрунтованими є наведені в касаційній скарзі ДТГО "Львівська залізниця" доводи про віднесення вказаної справи в частині вимог ОСОБА_4 як ФОП про стягнення упущеної вигоди до юрисдикції господарського суду. Велика Палата Верховного Суду вважає, з огляду на суб'єктний склад спору, предмет позову та характер спірних правовідносин, що спір в цій частині правильно розглянуто за правилами цивільного судочинства. Позивачем заявлено позов саме як фізичною особою, власником пошкодженого рухомого майна, до відповідача як суб'єкта деліктних зобов'язань, а не суб'єктом господарювання та перевізником до іншого суб'єкта господарювання. Крім того, самі договори-замовлення від 04 листопада 2014 року, на підставі яких позивач просить стягнути суму упущеної вигоди, та які укладені ним як ФОП із ТОВ "Агролайф корми", не є предметом спору. За таких обставин суди попередніх інстанцій, встановивши, що позов ОСОБА_4 стосується не підприємницької діяльності, а деліктних правовідносин, правильно розглянули справу в порядку цивільного судочинства. Такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій підтверджуються й ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 14 березня 2016 року (провадження N 6-2034св16) у вказаній справі. Що стосується висновків судів попередніх інстанцій в частині розгляду справи по суті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач зазначив, що пошкодження належного йому транспортного засобу відбулося на належній відповідачу території електрокозловим краном ЕКК-10 N 51238, яким керував працівник відокремленого підрозділу "Львівська механізована дистанція навантажувально-розвантажувальних робіт" ДТГО "Львівська залізниця". При спричиненні шкоди автомобіль позивача не перебував у русі. Тому суди обґрунтовано не застосували до спірних правовідносин статтю 1188 ЦК України. ОСОБА_4 здійснено ремонт пошкодженого рухомого майна, у зв'язку із чим понесено витрати у розмірі 2 217,25 грн. Крім того, позивачем понесені збитки у вигляді неотриманих доходів на суму 11 000,00 грн згідно з договорами-замовленнями від 03 листопада 2014 року. Правило відшкодування шкоди, спричиненої джерелом підвищеної небезпеки сформульоване у частині другій статті 1187 ЦК України. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Суб'єктом права вимоги (потерпілим) у зазначеному зобов'язанні може бути будь-яка особа, якій заподіяно шкоду. Відповідно до частини першої статті 1187 ЦК джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену небезпеку завдання шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність, пов'язану з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Зазначена норма не містить вичерпного переліку видів джерел підвищеної небезпеки. З урахуванням вказаних вимог щодо визначення джерела підвищеної небезпеки, суди правильно застосували вказану норму, оскільки електрокозловий кран ЕКК-10 N 51238, є джерелом підвищеної небезпеки. Стаття 1187 ЦК України встановлює особливого суб'єкта, відповідального за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Особою, яка зобов'язана відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є фізична або юридична особа, що на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди, позички тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Для вирішення питання про притягнення тієї чи іншої особи до відповідальності за вказаною вище статтею необхідно визначити дві основні ознаки володільця: юридичну та матеріальну (фактичну). Юридична ознака означає, що володільцем визнається тільки та особа, яка володіє об'єктом, діяльність з яким створює підвищену небезпеку, на відповідній правовій підставі: право власності, інше речове право, договір оренди, доручення, підряду тощо. Матеріальна ж або фактична ознака володільця джерела підвищеної небезпеки означає, що особа повинна здійснювати фактичне володіння (експлуатацію, використання, зберігання, утримання) небезпечних об'єктів. У даному випадку суди встановили, що електрокозловий кран ЕКК-10 N 51238, належить відповідачу, який здійснює його фактичну експлуатацію. Розмір завданої шкоди позивачем обґрунтовано, вказані обставини та докази, якими вони підтверджені, судами досліджено і їм надано відповідну правову оцінку. Закон передбачає вичерпний перелік обставин, за яких володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності, спричиненої джерелом підвищеної небезпеки. При завданні шкоди джерелом підвищеної небезпеки на особу, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, не може бути покладено обов'язок з її відшкодування, якщо вона виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (частина п'ята статті 1187 ЦК). Під непереборною силою слід розуміти, зокрема, надзвичайні або невідворотні за даних умов події (пункт 1 частини першої статті 263 ЦК), тобто ті, які мають зовнішній характер. Під умислом потерпілого слід розуміти, зокрема, таку його протиправну поведінку, коли потерпілий не лише передбачає, але і бажає або свідомо допускає настання шкідливого результату. Судами першої та апеляційної інстанцій зазначено, що докази на підтвердження неправомірного перебування на території ДТГО "Львівська залізниця" належного позивачу транспортного засобу та існування обставин непереборної сили відсутні. Частиною першою статті 1172 ЦК України передбачено, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків. За змістом частини п'ятої статті 1187 ЦК України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Не є таким суб'єктом і не несе відповідальності перед потерпілим за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, особа, яка керує транспортним засобом у зв'язку з виконанням своїх трудових (службових) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) із особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом. Зазначений висновок узгоджується і з нормою частини першої статті 1172 ЦК України та частини другої статті 1187 ЦК України. За змістом статей 22, 1166 ЦК України, вимагаючи відшкодування збитків у виді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. Відповідно до положень частини третьої статті 10 та частин першої та четвертої статті 60 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 61 згаданого Кодексу обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином досліджених доказів, встановивши, що ДТГО "Львівська залізниця" не довела завдання шкоди позивачу та пошкодження краном належного ОСОБА_4 транспортного засобу внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого, оскільки сам відповідач не заперечував, що з поривом вітру неконтрольований кран, який знаходився на вантажній площадці станції Скнилів, почав самостійно рух, під час якого пошкодив тент належного позивачу автомобіля, який знаходився на цій території з метою проведення навантаження будматеріалу, дійшли обґрунтованого висновку про стягнення на користь останнього суми збитків у розмірі реальної вартості втраченого майна, який відповідачем не спростовано. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд правильно врахував, що ОСОБА_4 свої зобов'язання за договорами перевезення не виконані з причини пошкодження транспортного засобу з вини ДТГО "Львівська залізниця" та обґрунтовано стягнув на його користь упущену вигоду у вигляді неотриманої суми коштів як оплати за вантажні перевезення, що підтверджені відповідними документами та свідчать про конкретний розмір прибутку, який міг би і повинен був отримати позивач, якщо б його майну не було спричинено шкоду. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 406, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуДержавного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" залишити без задоволення. Рішення Галицького районного суду міста Львова від 11 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 22 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк В.І. Данішевська Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  14. Большая палата указала, что в соответствии со статьей 74 Закона Украины от 2 июня 2016 N 1404-VIII "Об исполнительном производстве" и части первой статьи 287 Кодекса административного судопроизводства Украины решения, действия или бездействие государственного исполнителя или другого должностного лица органа государственной исполнительной службы или частного исполнителя могут быть обжалованы лицами, которые не являются сторонами такого исполнительного производства, в соответствующий административный суд в порядке, предусмотренном законом.