ANTIRAID

Главные администраторы
  • Число публикаций

    15116
  • Регистрация

  • Последнее посещение

  • Days Won

    618

Весь контент пользователя ANTIRAID

  1. Конституційний Суд України вважає, що конституційні приписи зобов’язують Україну запровадити ефективне та дієве внормування у Кодексі відносин щодо перегляду судових рішень у звʼязку з ухваленням Європейським судом із прав людини рішення, у якому встановлено порушення Конвенції. Кодекс має містити приписи, що забезпечуватимуть можливість реального та практичного захисту прав та свобод у спосіб перегляду рішень, ухвалених національними судами, у звʼязку з ухваленням Європейським судом із прав людини рішення, у якому встановлено порушення Конвенції. Ці приписи Кодексу не мають позбавляти особу права на реалізацію протягом розумного строку права на виконання рішення Європейського суду із прав людини, у якому встановлено порушення конвенційних прав цієї особи у спосіб перегляду рішень, ухвалених національними судами. З огляду на викладене, визначений у Кодексі десятирічний строк на подання заяви про перегляд судових рішень ставить особу у залежність від обставин, на які не може вплинути особа, а саме від строку розгляду її заяви Європейським судом із прав людини. З огляду на наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що пункт 2 частини другої, частину третю статті 321 Господарського процесуального кодексу України в тім, що вони унеможливлюють: 1) подання заяв про перегляд судового рішення у звʼязку з ухваленням Європейським судом із прав людини рішення після десяти років з дня набрання законної сили рішенням національного суду; 2) поновлення строку на подання заяви про перегляд рішення національного суду, є неконституційними. https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/1_r_2_2024.pdf 1_r_2_2024 щодо скасування строків для захисту прав і свобод особи за рішенням ЄСПЛ.pdf
  2. ‼️🇺🇦На що звернути увагу при звільненні співробітника за нез`явлення на роботі протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності та відсутності згоди профспілки. 🔸Постанова ВС-КЦС про законність звільнення за п.5 ч.1 ст.40 КЗпП України (нез`явлення на роботі протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності) - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15213-postanova-vs-kcs-pro-zakonnist-zvilnennja-za-p5-ch1-st40-kzpp-ukrayini-nezjavlennja-na-roboti-protjagom-bilsh-jak-chotiryoh-misjaciv-pidrjad-vnaslidok-timchasovoyi-nepracezdatnosti/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
  3. ‼️🇺🇦Велика палата виснувала нові вимоги для позовної заяви щодо поділу майна подружжя, яке перебуває у цивільному шлюбі, визнання недійсним договорів відчуження майна без згоди іншого з подружжя, поділу доходів від підприємницької діяльності одного з подружжя. 🔸Постанова ВП ВС про порядок поділу майна подружжя, що проживало без реєстрації шлюбу та визнання недійсним продажу такого майна без згоди іншого й поділу доходів від підприємницької діяльності - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15210-postanova-vp-vs-pro-porjadok-podilu-majna-podruzhzhja-shho-prozhivalo-bez-rejestraciyi-shljubu-ta-viznannja-nedijsnim-prodazhu-takogo-majna-bez-zgodi-inshogo-j-podilu-dohodiv-vid-pidprijemnickoyi-dijalnosti/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
  4. ‼️🇺🇦ЄСПЛ комунікував вже декілька справ щодо незаконної заборони у перетині кордону України для чоловіків. Крім того, НАЗК склало окремий звіт з корупційними ризиками незаконної заборони, що існує. Більш детально Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Корупційні схеми та ризики під час виїзду з України в умовах воєнного стану, НАЗК - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15217-korupcijni-shemi-ta-riziki-pid-chas-viyizdu-z-ukrayini-v-umovah-vojennogo-stanu/ 🔸Комунікована справа ЄСПЛ 16877/23 (https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22appno%22:[%2216877/23%22]}) and 29499/23 (https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22appno%22:[%2229499/23%22]}) KUZMENKO v. UKRAINE and DORONDOV v. UKRAINE - https://hudoc.echr.coe.int/ukr#{"itemid":["001-230040"]} (https://hudoc.echr.coe.int/ukr#{%22itemid%22:[%22001-230040%22]}) 🔸ст. 33 Конституції України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4267 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
  5. ‼️🇷🇼Суд прийняв рішення про визнання невинуватим військовозобов'язаного у пред`явленому йому обвинуваченні, передбаченому ст. 336 КК України (ухилення від призову на військову службу під час мобілізації) та виправдати у зв`язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення. 🔸Виправдовувальний вирок Бориспільського міськрайонного суду за ст. 336 ККУ (ухилення від призову на військову службу під час мобілізації) у зв'язку з релігійними переконаннями - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15208-vipravdovuvalnij-virok-borispilskogo-miskrajonnogo-sudu-za-st-336-kku-uhilennja-vid-prizovu-na-vijskovu-sluzhbu-pid-chas-mobilizaciyi-u-zvjazku-z-religijnimi-perekonannjami/ 🔸ч.4 ст. 35 Конституції України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4275 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
  6. Корупційні схеми та ризики під час виїзду з України в умовах воєнного стану – Київ, Національне агентство з питань запобігання корупції, 2022 Типові корупційні та інші ризики у процедурах перетинання державного кордону військовозобов’язаними чоловіками у віці від 18 до 60 років: РИЗИК 1 Зловживання службовим становищем, вимагання та отримання посадовими особами Мінінфраструктури або обласних військових адміністрацій неправомірної вигоди при прийнятті рішення про виїзд за межі України таких військовозобов’язаних осіб як водії гуманітарних та інших вантажів, із застосуванням інформаційної системи «Шлях»20 або прийняття таких рішень в умовах конфлікту інтересів. Зловживання особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, своїми повноваженнями або вчинення в умовах реального конфлікту інтересів дій з метою сприяти військовозобов’язаним чоловікам у виїзді за межі України за схемою водія гуманітарних вантажів. Одержання неправомірної вигоди посадовою особою благодійного фонду, громадської організації, іншої юридичної особи приватного права за сприяння військовозобов’язаному чоловіку в «підтвердженні статусу волонтера» для його виїзду за кордон як водія гуманітарних вантажів з використанням інформаційної системи «Шлях». РИЗИК 2 Одержання неправомірної вигоди посадовою особою суб’єкта господарювання, що має ліцензію на право провадження господарської діяльності з міжнародних перевезень пасажирів автомобільним транспортом, за сприяння у виїзді військозобов’язаного чоловіка за межі України у статусі водія автобусу з використанням інформаційної системи «Шлях». РИЗИК 3 Зловживання, задоволення приватних інтересів посадовими особами державних органів у зв’язку з направленням до Адміністрації Держприкордонслужби листів з проханням надати дозвіл на виїзд за межі України військовозобов’язаним чоловікам, які не є заброньованими на період мобілізації та на воєнний час. РИЗИК 4 Зловживання службовим становищем та одержання неправомірної вигоди службовими особами Держприкордонслужби від осіб призовного віку чоловічої статі за: 1) сприяння протиправному перетинанню державного кордону України поза межами офіційного пункту пропуску, зокрема, шляхом надання інформації про місце розташування прикордонних нарядів або невнесення відомостей про перетин кордону до відповідних баз даних. 2) сприяння у перетинанні державного кордону України, зокрема з використанням підроблених документів з відмітками про зняття з військового обліку або непридатність до військової служби; документів, які не дають підстав для виїзду за кордон, наприклад, довідок та листів про необхідність лікування або реабілітації в іноземному медичному закладі осіб, які не належать до складу сил оборони та безпеки, а також листів про сприяння від державних органів. РИЗИК 5 Зловживання впливом, вимагання та отримання неправомірної вигоди військовослужбовцями територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (далі – ТЦК та СП) за оформлення, сприяння в оформленні або підробку військово-облікових та інших документів, які надають чоловікам у віці від 18 до 60 років право на виїзд за кордон. Зловживання, вимагання та отримання неправомірної вигоди лікарями військово-лікарських комісій (далі – ВЛК) за оформлення висновків про тимчасову непридатність до військової служби за станом здоров’я або непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку. РИЗИК 6 Зловживання службовим становищем, впливом, вимагання та отримання неправомірної вимоги в інтересах своїх або третіх осіб посадовими особами військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, головами та членами медико-соціальних експертних комісій (далі – МСЕК), а також посадовими особами та лікарями медичних закладів за оформлення підроблених документів, зокрема, довідки до акта огляду МСЕК про встановлення групи інвалідності військовозобов’язаним особам. РИЗИК 7 Зловживання, вимагання та отримання неправомірної вимоги в інтересах своїх або третіх осіб посадовими особами військових адміністрацій за надання безперешкодного дозволу на виїзд на тимчасово окуповану територію України (перетинання «лінії розмежування»). https://nazk.gov.ua/wp-content/uploads/2022/10/Koruptsiy-ni_shemy_ta_ryzyky_pid_chas_vyi-zdu_z_Ukrai-ny_v_umovah.pdf Корупційні схеми та ризики під час виїзду з України в умовах воєнного стану.pdf
  7. ‼️🇷🇼Випадкові люди в ОЗУ ВП ВС не зупиняються, а, як відомо, стабільність це ознака майстерності. Думаю вже варто припинити приймати їм рішення заради того, щоб їх запам’ятали, змінюючі сталу судову практику та доводячи ситуації до абсурду й неможливості виконання рішень. Думаю, варто вже Законом та Конституцією України заборонити скасовувати рішення у зв’язку з ніби неефективним способом захисту, що вигадали судді-трирічки та інші, з єдиною метою, як на мене, скасувати повністю законне рішення, бо інших підстав не могли знайти. До огляду такоє увійшла практика ЄСПЛ, практика ВП ВС та ВС-КГС щодо сільськогосподарських кооперативів, виправдовувальний вирок у зв’язку з відмовою від мобілізації за релігійними переконаннями, постанови ВС-КАС щодо застосування РРО та проведення перевірки, ВС-КЦС про законність звільнення у зв’язку з відсутністю на роботі понад 4 місяці, постанови КАС щодо стягнення за ст.625 ЦК коштів з Приватбанку та багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-10-po-16-liutoho-2024-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
  8. Анонсуємо деякі з них. Справа VUČKOVIĆ v. Croatia стосувалася заміни покарання кривднику заявниці, якого було визнано винним у сексуальному насильстві щодо неї, з позбавлення волі на громадські роботи. Заявниця вважала таке покарання непропорційно м’яким. ЄСПЛ вказав на широку свободу розсуду держав у питаннях кримінальної політики, втім констатував порушення статей 3 (заборона катування) та 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, адже апеляційний суд пом’якшив покарання кривднику без наведення достатніх підстав та врахування інтересів потерпілої особи. Серед іншого, ЄСПЛ наголосив, що такий підхід судів може свідчити про певну м’якість покарання за насильство щодо жінок, замість того щоб донести до суспільства чіткий сигнал про нетерпимість такого насильства. Справа FIGURKA v. Ukraine стосувалася справи про адміністративне правопорушення за ст. 130 КУпАП за відсутності прокурора. ЄСПЛ у цій справі не констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, адже не вбачив ознак того, що апеляційний суд, за відсутності сторони обвинувачення, взяв на себе її функції. Окрім того, заявник не був позбавлений свободи, на власний розсуд обрав собі захисника та мав повну можливість підготувати свій захист. ЄСПЛ також урахував предмет цієї справи – незначне порушення правил дорожнього руху, за яке не передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі, тобто це категорія правопорушень, до яких гарантії ст. 6 Конвенції в її кримінальному аспекті з повною суворістю не застосовуються. У грудні 2023 року ЄСПЛ також надав консультативний висновок на запит Conseil d’État Бельгії (№ P16-2023-001) у порядку Протоколу № 16 до Конвенції. У цьому висновку ЄСПЛ висловився про умови, за яких відмова особі обіймати посаду охоронця чи офіцера з безпеки через її належність до радикального релігійного руху може бути правомірною, а саме вказав, що такий захід: (1) має доступну та передбачувану правову основу; (2) вжитий з огляду на поведінку або дії відповідної особи; (3) вжитий з урахуванням професійної діяльності особи з метою запобігання реальному та серйозному ризику для демократичного суспільства й переслідує одну або декілька законних цілей, передбачених п. 2 ст. 9 Конвенції; (4) є пропорційним ризику, якому він намагається запобігти, та законній меті або цілям, які він переслідує; (5) може бути переданий до судового органу для перегляду, який є незалежним, ефективним і супроводжується відповідними процесуальними гарантіями, такими як забезпечення дотримання вимог, перелічених вище. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_ESPL_11_12_2023.pdf Огляд рішень ЄСПЛ за листопад - грудень 2023 року.pdf
  9. Сільське господарство – потужний сектор економіки нашої держави, який, на жаль, зазнав колосальних збитків через повномасштабне вторгнення. Водночас аналітики вважають, що сільськогосподарська кооперація здатна сприяти післявоєнному відновленню сільських територій. З огляду на це ВС проаналізував правові позиції Касаційного господарського суду у складі ВС і Великої Палати ВС щодо земельних відносин, корпоративних спорів та корпоративних прав, договірних відносин, справ про банкрутство й процесуальних питань за участю сільськогосподарських кооперативів. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KGS_kooperativi.pdf Огляд судової практики ВС-КГС за участю сільськогосподарських кооперативів (рішення за 2018–2023 роки).pdf
  10. Це наша справа. Тут клієнт також звернувся вже на стадії касаційного оскарження. В справі в чергове зазначено, що відсутність висновку профспілки не є безумовною підставою для скасування рішення про звільнення. Суд зазначив: На день звільнення 24 травня 2021 року позивач був відсутній на роботі у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю більше чотирьох місяців підряд. Також встановлено, що тимчасова непрацездатність ОСОБА_1 не була пов`язана з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, та не давала права на більш тривалий строк збереження за ним робочого місця на час його непрацездатності. Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає правильними висновки суду першої інстанції про те, що відповідачем правомірно звільнено ОСОБА_1 з посади заступника директора Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату згідно пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України за нез`явлення працівника на роботу більше як чотири місяці підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, його захворювання не є такими, що пов`язані з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, і не є захворюванням на туберкульоз. При цьому, застосовуючи положення пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України, роботодавець не зобов`язаний пов`язувати можливість звільнення працівника з виробничою необхідністю, обумовленою неможливістю тимчасового покладення обов`язків відсутнього працівника на іншу особу. Також не має правового значення встановлення того, з причин наявності однієї або кількох хвороб/травм був відсутній працівник протягом чотирьох місяців підряд. При цьому, посилання позивача на його звільнення в період його тимчасової непрацездатності є безпідставним, оскільки частина третя статті 40 КЗпП України у разі звільнення працівника за пунктом 5 цієї статті допускає таке звільнення і в період його тимчасової непрацездатності. Отже рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути достатньо, добре аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав. Висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 лютого 2024 року м. Київ справа № 698/459/21 провадження № 61-8056св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Мокрокалигірський психоневрологічний інтернат, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Мокрокалигірського психоневрологічного інтернатуна постанову Черкаського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Фетісова Т. Л., Гончар Н. І., Сіренко Ю. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог 06 липня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Позов мотивований тим, що наказом Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату від 24 травня 2021 року № 21/01-05 його було звільнено з посади заступника директора Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату за пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України (нез`явлення на роботі протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності). Своє звільнення він вважає незаконним у зв`язку з тим, що законом не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, де він перебував в період з 24 травня 2021 року до 08 червня 2021 року. Також зазначив, що таке звільнення можливе лише при перебуванні працівника на лікарняному за одним страховим випадком. Окрім того, вважає, що відповідачем порушено порядок звільнення працівника на підставі пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України з урахуванням вимог статей 43, 43-1 КЗпП України, тобто без надання згоди на звільнення профспілковим органом. Дійсною причиною його звільнення вважає особисту неприязнь зі сторони директора інтернату ОСОБА_2 . Незаконне звільнення завдало йому душевних страждань, принизило в очах співробітників та зіпсувало ділову репутацію, що заподіяло моральну шкоду. Уточнивши в подальшому позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд: - визнати недійсним та скасувати наказ Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату від 24 травня 2021 року № 21/01-05 про його звільнення; - поновити його на посаді заступника директора Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату з 24 травня 2021 року; - стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 140 045,45 грн, моральну шкоду 50 000,00 грн та витрати по оплаті правової допомоги 10 000,00 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Катеринопільського районного суду Черкаської області від 25 січня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача відбулося з належним дотриманням вимог трудового законодавства. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Бобра Д. О. оскаржив його в апеляційному порядку. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Черкаського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бобра Д. О. задоволено частково. Рішення Катеринопільського районного суду Черкаської області від 25 січня 2023 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано наказ Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату від 24 травня 2021 року № 21/01-05. Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника директора Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату. Стягнуто з Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату на користь ОСОБА_1 компенсацію за вимушений прогул у вигляді середнього заробітку в сумі 100 000,00 грн з покладенням на роботодавця обов`язку по відрахуванню із зазначених коштів встановлених законодавством податків та зборів. Стягнуто з Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди 5 000,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог у справі - відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Дану постанову апеляційного суду допущено до негайного виконання в частині поновлення позивача на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку в межах виплат за один місяць. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що звільнення позивача відбулося без належного дотриманням положень трудового законодавства, оскільки звільнення працівника є крайнім заходом, а роботодавець не довів суду, що існують підстави для звільнення працівника, який має безперервну тимчасову непрацездатність протягом понад чотирьох місяців, пов`язані з виробничою необхідністю, обумовленою неможливістю тимчасового покладення обов`язків відсутнього працівника на іншу особу. Відтак було порушено положення пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України. При цьому суд апеляційної інстанції послався на те, що позивач, згідно до листка непрацездатності від 08 квітня 2021 року був відсутній на роботі у зв`язку з травмою (№ 5), а не у зв`язку з загальним захворюванням (№ 1), як зазначено в попередніх листках непрацездатності, тобто за новим випадком непрацездатності. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19 травня 2023 року Мокрокалигірський психоневрологічний інтернат засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Черкаського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року. В касаційній скарзі відповідач просить суд скасувати оскаржену постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржена постанова ухвалена апеляційним судом з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу від 10 липня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бобра Д. О. просить суд у задоволенні касаційної скарги відмовити, оскаржену постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2023 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи. 24 липня 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи Судом встановлено, що ОСОБА_1 19 жовтня 2016 року прийнятий на посаду заступника директора Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату, наказ № 14/01-05 від 18 жовтня 2016 року. Згідно копії наказу № 38/01-02 від 06 травня 2021 року директора Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату Мартиненка І. М. головному бухгалтеру ОСОБА_3 доручено здійснити перевірку листків непрацездатності та табелю обліку виходу на роботу ОСОБА_1 у період з 22 грудня 2020 року до 22 квітня 2021 року. Як вбачається з поданих суду листків непрацездатності, позивач перебував на лікарняному: з 22 грудня 2020 року до 31 грудня 2020 року, стати до роботи - 01 січня 2021 року; з 04 січня 2021 року до 13 січня 2021 року, стати до роботи - 14 січня 2021 року; з 14 січня 2021 року до 02 лютого 2021 року, стати до роботи - 03 лютого 2021 року; з 03 лютого 2021 року до 12 лютого 2021 року, стати до роботи - 13 лютого 2021 року; з 15 лютого 2021 року до 24 лютого 2021 року, стати до роботи - 25 лютого 2021 року; з 25 лютого 2021 року до 26 березня 2021 року, стати до роботи - 27 березня 2021 року; з 29 березня 2021 року до 07 квітня 2021 року, стати до роботи - 08 квітня 2021 року; з 08 квітня 2021 року до 07 травня 2021 року, стати до роботи - 08 травня 2021 року; з 11 травня 2021 року до 21 травня 2021 року, стати до роботи - 22 травня 2021 року; з 24 травня 2021 року до 07 червня 2021 року, стати до роботи - 08 червня 2021 року. Листом № 185/01-13 від 30 квітня 2021 року директор Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату Мартиненко І. М. звернувся до голови профспілкового комітету Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату Гречука М. А. про надання згоди на звільнення заступника директора Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату ОСОБА_1 згідно пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України з 23 квітня 2023 року. Наказом директора Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату Мартиненка І. М. № 21/01-05 від 24 травня 2021 року ОСОБА_1 звільнено з посади заступника директора Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату згідно пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України за нез`явлення працівника на роботу більше як чотири місяці підряд внаслідок тимчасової непрацездатності з 25 травня 2021 року. Призначено до виплати ОСОБА_1 компенсацію за 34 календарних дні невикористаної щорічної відпустки за період з 19 жовтня 2020 року до 18 жовтня 2021 року. Згідно довідки № 2 від 03 лютого 2023 року ОСОБА_1 з 19 жовтня 2016 року є членом Первинної профспілкової організації Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату. Згідно повідомлення Первинної профспілкової організації Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату профспілки працівників соціальної сфери України № 7 від 09 червня 2021 року, остання звільнення позивача не погоджувала. Ухвалою від 28 березня 2023 року апеляційний суд звертався до первинної профспілкової організації Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату для отримання письмового висновку щодо можливості розірвання трудового договору із заступником директора Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату Сіваком В.В. згідно пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України. Згідно висновку № 4 від 14 квітня 2023 року Первинної профспілкової організації Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату профспілки працівників соціальної сфери України, враховуючи що законодавство надає право, а не зобов`язує роботодавця звільняти працівника, який хворіє, та відсутність обґрунтувань доцільності звільнення позивача у цій справі, профспілкова організація вважає за необхідне не надавати згоду на звільнення ОСОБА_1 із займаної посади заступника директора Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату. При цьому Первинна профспілкова організація у вказаному висновку, посилаючись на правові позиції висловлені Верховним Судом України у постанові від 24 грудня 2008 року у справі № 21-943во08 та Верховним Судом у постанові від 16 січня 2018 року у справі № 367/6881/15-ц, зазначила, що директор Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату Мартиненко І. М. без достатніх на те підстав звільнив позивача на підставі пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки вказана норма передбачає можливість звільнення виключно внаслідок тимчасової непрацездатності викликаної одним захворюванням. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Частиною першою статті 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника передбачені у статтях 40, 41 КЗпП України. За змістом пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у разі нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв`язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності. Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації (частина третя статті 40 КЗпП України). Застосування пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України передбачає одночасну наявність двох складових диспозиції цієї правової норми: установленого нею проміжку часу, протягом якого працівник не з`являвся на роботу, а також факту безперервної непрацездатності працівника упродовж зазначеного часу. Відсутність хоча б однієї з них виключає можливість застосування згаданої норми як підстави звільнення з роботи. Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі № 824/2274/15-а, від 19 липня 2019 року в справі № 826/7334/16, від 22 січня 2020 року в справі № 759/7441/18, від 18 березня 2020 року в справі № 759/10039/18, від 24 червня 2020 року в справі № 495/2574/17, від 29 березня 2023 року у справі № 305/2278/19. Крім того, у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 809/763/14 Верховний Суд зазначив, що «якщо працівник став до роботи, навіть якщо до цього хворів понад зазначені строки, його звільнення вважається незаконним». Як вбачається з поданих суду листків непрацездатності, позивач перебував на лікарняному: з 22 грудня 2020 року до 31 грудня 2020 року, стати до роботи - 01 січня 2021 року; з 04 січня 2021 року до 13 січня 2021 року, стати до роботи - 14 січня 2021 року; з 14 січня 2021 року до 02 лютого 2021 року, стати до роботи - 03 лютого 2021 року; з 03 лютого 2021 року до 12 лютого 2021 року, стати до роботи - 13 лютого 2021 року; з 15 лютого 2021 року до 24 лютого 2021 року, стати до роботи - 25 лютого 2021 року; з 25 лютого 2021 року до 26 березня 2021 року, стати до роботи - 27 березня 2021 року; з 29 березня 2021 року до 07 квітня 2021 року, стати до роботи - 08 квітня 2021 року; з 08 квітня 2021 року до 07 травня 2021 року, стати до роботи - 08 травня 2021 року; з 11 травня 2021 року до 21 травня 2021 року, стати до роботи - 22 травня 2021 року; з 24 травня 2021 року до 07 червня 2021 року, стати до роботи - 08 червня 2021 року. Отже, на день звільнення 24 травня 2021 року позивач був відсутній на роботі у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю більше чотирьох місяців підряд. Також встановлено, що тимчасова непрацездатність ОСОБА_1 не була пов`язана з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, та не давала права на більш тривалий строк збереження за ним робочого місця на час його непрацездатності. Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає правильними висновки суду першої інстанції про те, що відповідачем правомірно звільнено ОСОБА_1 з посади заступника директора Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату згідно пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України за нез`явлення працівника на роботу більше як чотири місяці підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, його захворювання не є такими, що пов`язані з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, і не є захворюванням на туберкульоз. При цьому, застосовуючи положення пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України, роботодавець не зобов`язаний пов`язувати можливість звільнення працівника з виробничою необхідністю, обумовленою неможливістю тимчасового покладення обов`язків відсутнього працівника на іншу особу. Також не має правового значення встановлення того, з причин наявності однієї або кількох хвороб/травм був відсутній працівник протягом чотирьох місяців підряд. При цьому, посилання позивача на його звільнення в період його тимчасової непрацездатності є безпідставним, оскільки частина третя статті 40 КЗпП України у разі звільнення працівника за пунктом 5 цієї статті допускає таке звільнення і в період його тимчасової непрацездатності. Водночас слід враховувати, що відповідно до статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2 - 5, 7 статті 40, пунктами 2, 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Відповідно до частини сьомої статті 43 КЗпП України та частини шостої статті 39 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки. Отже рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути достатньо, добре аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав. Висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника. Згідно висновку № 4 від 14 квітня 2023 року Первинної профспілкової організації Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату профспілки працівників соціальної сфери України, враховуючи що законодавство надає право, а не зобов`язує роботодавця звільняти працівника, який хворіє, та відсутність обґрунтувань доцільності звільнення позивача у цій справі, профспілкова організація вважає за необхідне не надавати згоду на звільнення ОСОБА_1 із займаної посади заступника директора Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату. При цьому Первинна профспілкова організація у вказаному висновку, посилаючись на правові позиції висловлені Верховним Судом України у постанові від 24 грудня 2008 року у справі № 21-943во08 та Верховним Судом у постанові від 16 січня 2018 року у справі № 367/6881/15-ц, зазначила, що директор Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату Мартиненко І. М. без достатніх на те підстав звільнив позивача на підставі пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки вказана норма передбачає можливість звільнення виключно внаслідок тимчасової непрацездатності викликаної одним захворюванням. Оскільки вказане рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору не відповідає нормам трудового законодавства та містить безпідставні посилання на правові висновки касаційного суду, які не є релевантнимидо обставин цієї справи, колегія суддів Верховного Суду вважає висновок № 4 від 14 квітня 2023 року Первинної профспілкової організації Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату профспілки працівників соціальної сфери України необґрунтованим. При таких обставинах суд касаційної інстанції погоджується з висновком Катеринопільського районного суду Черкаської області про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення і поновлення на роботі. Разом із тим, оскільки позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди є похідними від зазначених вище, вони задоволенню також не підлягають. Переглядаючи справу в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції на вказане належної уваги не звернув та скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права, із дотриманням норм процесуального права та на підставі повно, всебічно з`ясованих обставин справи, а тому це рішення, відповідно до статті 413 ЦПК України, необхідно залишити в силі, а постанову апеляційного суду - скасувати. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Відповідно до частин першої, другої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Відповідно до підпункту 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Згідно із підпунктом 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми. Станом на 01 січня 2021 року прожитковий мінімум для працездатних осіб був встановлений у розмірі 2 270,00 грн. Згідно пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. Відповідно до частин шостої-сьомої статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Встановлено, що позивач при зверненні до суду першої та апеляційної інстанції був звільнений від сплати судового збору за вимогами про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати. Разом із тим, за вимогами про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 від сплати позовних вимог не звільнений (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18)). При зверненні до суду з касаційною скаргою Мокрокалигірський психоневрологічний інтернат сплатив судовий збір у розмірі 4 000,91 грн, приймаючи до уваги, що постанова апеляційного суду оскаржена в межах задоволених позовних вимог. Оскарженою постановою апеляційного суду, зокрема стягнуто з Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди 5 000,00 грн. За таких обставин, оскільки Верховний Суд касаційну скаргу задовольнив, постанову суду апеляційної інстанції скасував, а рішення суду першої інстанції (яким відмовлено в позові у повному обсязі) залишив в силі, з ОСОБА_1 на користь Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату слід стягнути 100,00 грн (1 % від 5000 грн. (сума задоволених вимог про відшкодування моральної шкоди) х 200%), а решту, у розмірі 3 900,91 грн (4000,91 - 100,00), необхідно компенсувати відповідачу за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату задовольнити. Постанову Черкаського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року скасувати. Рішення Катеринопільського районного суду Черкаської області від 25 січня 2023 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Мокрокалигірського психоневрологічного інтернату 100,00 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги в частині оскарження вимог про відшкодування моральної шкоди. Судовий збір в розмірі 3 900,91 грн, сплачений за подання касаційної скарги в частині оскарження вимог про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, компенсувати Мокрокалигірському психоневрологічному інтернату за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов Джерело: ЄДРСР 116919856
  12. Це наша чергова справа. В цьому випадку ми вже стягували 3% за несвоєчасне виконання рішення суду. Суд зазначив: У зв`язку із викладеним, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, щодо наведеного розрахунку 3% річних за невиконання відповідачем грошового зобов`язання за укладеними сторонами договорами банківського вкладу за період з 11 березня 2019 року по 11 лютого 2021 року, тобто за 673 дні з врахуванням суми вкладу та відсотків за договорами. При цьому положення ст. 625 ЦК України передбачає, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть визначатися у рішенні суду. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення із АТ КБ «ПриватБанк» трьох відсотків річних від суми вкладу та процентів на вклад, розрахованих в межах позовних вимог та з врахуванням загальних строків позовної давності до моменту виконання рішень суду, враховуючи, що у вказані періоди зобов`язання було невиконане та продовжувало існувати до моменту виконання відповідного рішення суду.
  13. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №757/23850/21 Головуючий у І інстанції - Хайнацький Є.С. апеляційне провадження №22-ц/824/3735/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 лютого 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Приходька К.П., суддів Писаної Т.О., Журби С.О., за участю секретаря Миголь А.А., розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 серпня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про стягнення суми відсотків та пені, - установив: У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду м. Києва з позовом до АТ КБ «Приватбанк» про стягнення суми відсотків та пені. В обґрунтування позову зазначив, що 28 грудня 2012 року між ним та АТ КБ «Приватбанк» укладено договір-заяву №SAMDN25000731861329, за умовами якої він вніс до банку грошові кошти для розміщення на депозитному рахунку в розмірі 15000 доларів США на строк до 28 грудня 2013 року включно зі сплатою банком процентів у розмірі 10%. Пунктом 3 цього договору передбачено можливість автоматичної пролонгації його дії на той самий строк. 18 березня 2013 року між ним та відповідачем укладено договір-заяву №SAMDN25000733845062, за умовами якої позивач вніс до банку грошові кошти для розміщення на депозитному рахунку в розмірі 5000 доларів США на строк до 18 березня 2015 року включно зі сплатою банком процентів у розмірі 10%. Пунктом 3 цього договору передбачено можливість автоматичної пролонгації його дії на той самий строк. 06 березня 2019 року він звернувся до відповідача з письмовою вимогою про повернення грошових коштів за вказаними договорами та нарахованих процентів, однак відповідач відмовив позивачу у виплати цих коштів. Відповідно до Умов та Правил банківський вклад є розірваним через два дні з дати отримання відповідної заяви, тобто, з 11 березня 2019 року у позивача виникло право на отримання всіх сум та процентів за договорами. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 лютого 2020 року у справі №757/14655/19, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, позов ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» про повернення банківського вкладу задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 за договором №SАМDN25000731861329 від 28 грудня 2012 року суму вкладу 15000 доларів США, відсотки за договором за період з 15 травня 2014 року по 11 березня 2019 року в розмірі 7236,98 доларів США, за договором №SАМDN25000733845062 від 18 березня 2013 року суму вкладу 5000 доларів США, відсотки за договором за період з 15 травня 2014 року по 11 березня 2019 року в розмірі 2413,32 доларів США. Стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 22 000грн. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» судовий збір на користь держави в розмірі 9605 грн. 13 листопада 2021 року Печерським районним судом м. Києва видано виконавчий лист на виконання рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 лютого 2020 року у справі №757/14655/19, на підставі якого державним виконавцем Печерського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві відкрито виконавче провадження №63891332. В межах виконання цього виконавчого провадження 12 січня 2021 року з відповідача стягнуто грошові кошти за вищевказаним рішенням суду та постановою державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві від 25 січня 2021 року закінчено виконавче провадження №63891332. Разом з тим, позивач не міг користуватись своїми грошовими коштами за період з часу розірвання договорів та до виконання рішення суду, тобто, з 11 березня 2019 року по 11 січня 2021 року. Відповідач не виконав зобов`язання з повернення позивачу грошових коштів добровільно, тому наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних на підставі ст. 625 ЦК України та 3% пені на підставі ч. 5 ст. 10 ЗУ «Про захист прав споживачів». Просив суд, стягнути з відповідача на користь позивача: грошові кошти за договором №SAMDN25000731861329 від 28 грудня 2012 року в розмірі 1228,21 доларів США - три проценти річних відповідно до ст. 625 ЦК України та 4857823,85 грн. пені в розмірі трьох процентів річних за кожен день прострочення; грошові кошти за договором №SAMDN25000733845062 від 18 березня 2013 року в розмірі 409 доларів США - три проценти річних відповідно до ст. 625 ЦК України та 1619491,77 грн. пені в розмірі трьох процентів річних за кожен день прострочення. Стягнути з відповідача витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 серпня 2023 року, зазначений вище позов задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 1640,10 доларів США - три проценти річних за невиконання грошового зобов`язання за договорами №SAMDN25000731861329 від 28 грудня 2012 року та №SАМDN25000733845062 від 18 березня 2013 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо судового збору. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, АТ «КБ «Приватбанк» подало апеляційну скаргу в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального і порушення норм процесуального права, просило рішення суду скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог повністю. В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на те, що судом першої інстанції було здійснено розрахунок 3% річних беручи за базу тіло депозиту та відсотки, що є не вірним. Посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі №320/5115/17, де зазначено про нарахування 3% річних виключно на тіло депозиту. Просило суд, скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 серпня 2023 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив. Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. В судовому засіданні представник АТ «КБ «ПриватБанк» - Штронда А.М. апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити. Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просив відхилити подану апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 лютого 2020 року у справі №757/14655/19, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, позов ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» про повернення банківського вкладу задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 за договором №SАМDN25000731861329 від 28 грудня 2012 року суму вкладу 15000 доларів США, відсотки за договором за період з 15 травня 2014 року по 11 березня 2019 року в розмірі 7236,98 доларів США, за договором №SАМDN25000733845062 від 18 березня 2013 року суму вкладу 5000 доларів США, відсотки за договором за період з 15 травня 2014 року по 11 березня 2019 року в розмірі 2413,32 доларів США. Стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 22000 грн. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» судовий збір на користь держави в розмірі 9605 грн. Постановою державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління юстиції (м. Київ) Левіцької А.С. від 11 грудня 2020 року відкрито виконавче провадження №63891332 про примусове виконання виконавчого листа №757/14655/19-ц, виданого Печерським районним судом м. Києва 13 листопада 2020 року, про стягнення з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 : за договором №SАМDN25000731861329 від 28 грудня 2012 року - суми вкладу в розмірі 15000 доларів США, відсотків за договором за період з 15 травня 2014 року по 11 березня 2019 року в розмірі 7236,98 доларів США, за договором №SАМDN25000733845062 від 18 березня 2013 року - суми вкладу в розмірі 5000 доларів США, відсотків за договором за період з 15 травня 2014 року по 11 березня 2019 року в розмірі 2413,32 доларів США. Постановою державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління юстиції (м. Київ) Левіцької А.С. від 25 січня 2021 року виконавче провадження №63891332 закінчено у зв`язку зі сплатою боржником боргу у повному обсязі. Звертаючись до суду з позовом, позивач посилається на те, що він не міг користуватись своїми грошовими коштами за період з часу розірвання договорів та до фактичного виконання рішення суду відповідачем, тобто, з 11 березня 2019 року по 11 січня 2021 року. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що факт прострочення виконання грошового зобов`язання АТ КБ «ПриватБанк» встановлено судовими рішеннями, які набрали законної сили, та вказані зобов`язання продовжували існувати до моменту виконання рішення суду. З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне. Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Частиною 1 ст. 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Частиною 2 ст. 509 ЦК України визначено, що зобов`язання виникають із підстав, встановлених ст. 11 ЦК України. Відповідно до ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти. Згідно із ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 598 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Згідно з вимогами ст. 599 ЦК України, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. З огляду на вищенаведені норми права, грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, зокрема, і факту наявності боргу, встановленого рішенням суду. Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до ст. 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах №703/2718/16-ц, провадження №14-241цс19 та №646/14523/15-ц, провадження №14-591цс18. Крім того, Верховний Суд у постанові від 01 липня 2020 року у справі №535/757/17, провадження №61-30148св18, зроблено аналогічний висновок, щодо подібних правовідносин. Отже, у розумінні наведених положень закону позивач, як кредитор, вправі вимагати стягнення в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання. Так, судом першої інстанції встановлено, що АТ КБ «ПриватБанк» мав невиконане грошове зобов`язання перед ОСОБА_1 , яке визначено судовим рішенням від 24 лютого 2020 року у справі №757/14655/19 та відповідно до якого стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 за договором №SАМDN25000731861329 від 28 грудня 2012 року суму вкладу 15000 доларів США, відсотки за договором за період з 15 травня 2014 року по 11 березня 2019 року в розмірі 7236,98 доларів США, за договором №SАМDN25000733845062 від 18 березня 2013 року суму вкладу 5000 доларів США, відсотки за договором за період з 15 травня 2014 року по 11 березня 2019 року в розмірі 2413,32 доларів США. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18, вказано, що у частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3% річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3% річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні. Дане твердження також узгоджується з постановою Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі №711/4585/22, провадження № 61-8119ск23. У зв`язку із викладеним, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, щодо наведеного розрахунку 3% річних за невиконання відповідачем грошового зобов`язання за укладеними сторонами договорами банківського вкладу за період з 11 березня 2019 року по 11 лютого 2021 року, тобто за 673 дні з врахуванням суми вкладу та відсотків за договорами. Указане повністю спростовує доводи апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк». При цьому положення ст. 625 ЦК України передбачає, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть визначатися у рішенні суду. Зазначені правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі №703/2718/16-ц, провадження №14-241цс19, та у справі №646/14523/15-ц, провадження №14-591цс18. Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, доводи апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк», є безпідставними, зводяться до власного тлумачення норм права. У відповідності до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на норми закону, які регулюють спірні відносини, прийшов до обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення із АТ КБ «ПриватБанк» трьох відсотків річних від суми вкладу та процентів на вклад, розрахованих в межах позовних вимог та з врахуванням загальних строків позовної давності до моменту виконання рішень суду, враховуючи, що у вказані періоди зобов`язання було невиконане та продовжувало існувати до моменту виконання відповідного рішення суду. Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. З урахуванням вищевикладеного, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 серпня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 13 лютого 2024 року. Суддя-доповідач К.П. Приходько Судді С.О. Журба Т.О. Писана Джерело: ЄДРСР 116963622
  14. Це наша справа. Клієнт звернувся до нас вже на стадії касаційного провадження. відверто вражає позиція судді першої та апеляційної інстанції та їх відношення до сумлінних платників податків які під час війни забезпечували декілька районів пальним. Судді касаційного суду дуже ретельно розібрались у ситуації та звернули увагу не тільки на необгрунтованість штрафу, а й на відсутність підстав для проведення перевірки, оцінку яким не надали суди попередніх інстанцій. Саме така поведінка Верховного суду дає громадянам надію на правосуддя та мотивацію у дотриманні Закону. Суд зазначив: 45. З урахуванням викладеного, колегія суддів критично оцінює висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для надання оцінки доводам апелянта про порушення контролюючим органом порядку проведення перевірки визначеного нормами Податкового кодексу України з підстав, визначених частиною п`ятою статті 308 КАС України. 46. У цій справі позивач, хоча безпосередньо і не вказав у позові про порушення відповідачем зазначеного порушення, проте, враховуючи те, що ним було подано письмові пояснення до суду апеляційної інстанції, в яких, серед іншого, було акцентовано увагу на тому, що податкове повідомлення-рішення, з приводу правомірності яких виник спір, прийнятий на підставі перевірки, яка проведена всупереч вимог чинного податкового законодавства, а також з огляду на завдання та основні принципи адміністративного судочинства, закріплені у статті 2 КАС України, повинен був надати таким доводам позивача відповідної належної правової оцінки, з урахуванням вказаних вимог процесуального законодавства, а також послідовних та усталених правових висновків Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права у спірних правовідносинах. 47. Колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що посилання позивача на порушення контролюючим органом положень чинного податкового законодавства при призначенні та проведенні перевірки у письмових поясненнях наданих суду, не вважаються зміною підстав позову, оскільки зазначене є доповненням/зміною у обґрунтуванні застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, при збереженні первісних обставин. Подібні висновки також містяться у постанові Верховного Суду від 14 грудня 2023 року у справі № 520/20064/21, у яких хоча й інший предмет спору, проте досліджувалися подібні спірні правовідносини та надавалася їм правова оцінка. 48. Окрім того, ні судом першої інстанцій, ні судом апеляційної інстанції не було надано оцінки негативності наслідків для "інтересів суспільства" у вигляді ухилення від сплати податків, неналежного обліку чи приховування даних про здійснення роздрібної торгівлі пальним через замінений РРО, з урахуванням доводів позивача про те, що усі податки були сплачені належним чином, всі операції відображені вірно, судами також не вирішено питання та не надано аргументів щодо дотримання пропорційності застосування стягнення у розмірі 11 611 773,04 грн. за вказаних обставин. 49. Отже, оцінюючи доводи касаційних скарг, Суд виходить з того, що судами першої та апеляційної інстанцій не було надано належну правову оцінку всім доводам, викладеним у позовній заяві, відзивах проти позову, апеляційної скарги та письмових поясненнях наведеними сторонами під час судового розгляду справи, що свідчить про порушення судами норм процесуального права, та в цілому призвело до ухвалення судових рішень, що не відповідають закону.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 лютого 2024 року м. Київ справа № 480/4300/22 адміністративне провадження № К/990/41649/23 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Яковенка М. М., суддів - Дашутіна І. В., Шишова О. О., розглянувши у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу № 480/4300/22 за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Урожай Трейд» до Головного управління Державної податкової служби у Сумській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Урожай Трейд» на рішення Сумського окружного адміністративного суду (головуючий суддя: В. О. Павлічек) від 14 грудня 2022 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду (склад колегії суддів: Я. М. Макаренко, З. О. Кононенко, О. М. Мінаєва) від 15 листопада 2023 року, УСТАНОВИВ: І. РУХ СПРАВИ 1. У жовтні 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Урожай Трейд» (далі - ТОВ «Урожай Трейд», позивач, скаржник), звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Сумській області (далі - ГУ ДПС. відповідач), у якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення № 188418280706 від 21 червня 2022 року, яким до позивача застосовано штрафні санкції на суму 11 611 773,04 грн. 2. Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що застосування ним з 03 травня 2022 року реєстратора розрахункових операцій за фіскальним номером № 3000993980, який не був зазначений в ліцензії, призвело до зміни зазначених в ліцензії відомостей. У зв`язку з цими обставинами та у відповідності до вимог частини п`ятдесят чотири статті 15 Закону України від 19 грудня 1995 року № 481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального» (далі - Закон № 481/95-ВР) у позивача виник обов`язок звернутись з відповідною заявою про внесення таких змін у місячний строк до 03 червня 2022 року. При цьому відповідачем визнається факт такого звернення у встановлений Законом строк - 13 травня 2022 року надійшла заява від 03 травня 2022 року позивача про внесення змін до ліцензії № 18130314202100080. Позивач вважає, що в даному випадку ним не порушено вимог щодо порядку та строку внесення змінених відомостей до ліцензії щодо здійснення роздрібної торгівлі пальним, встановлених статтею 15 Закону № 481/95-ВР, а тому оскаржуване податкове повідомлення-рішення є протиправними та підлягає скасуванню 3. Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2022 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2023 року, у задоволені позову відмовлено. 4. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, 11 грудня 2023 року позивач звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2022 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2023 року, та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. 5. Після усунень недоліків касаційної скарги, ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2024 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та встановлено строк для подання відзиву. Витребувані матеріали справи. Водночас, зазначеною ухвалою було відмовлено у задоволені клопотання про зупинення виконання рішення Сумського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2022 року та постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2023 року у справі № 480/4300/22. 6. Ухвалою Верховного Суду закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження. 7. Станом на час розгляду справи письмового відзиву на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходило, що не перешкоджає її подальшого розгляду по суті. IІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ 8. Судами попередніх інстанцій установлено, що ГУ ДПС, згідно наказу від 11 травня 2022 року № 280-кп «Про проведення фактичної перевірки» у період з 12 травня 2022 року по 20 травня 2022 рік було проведено фактичну перевірку за місцем провадження (здійснення) діяльності, розташування господарських об`єктів, або інших об`єктів власності (зокрема місць зберігання та/або відпуску пального, автозаправочної станції (АЗС) за адресою: Сумська обл., Роменський р-н, с. Андріяшівка, вул. Київська, 253, через які здійснює (проводить) діяльність ТОВ «Урожай Трейд», за результатами якої складено акт від 20 травня 2022 року № 1052/18/13/РРО/43660336 (а.с.7 19, т.1, далі - акт перевірки). 9. Зазначеним актом перевірки, зокрема, встановлено: здійснення роздрібної торгівлі пальним в період 03 травня 2022 року по 12 год. 18 хв. 12 травня 2022 року за місцем фактичного провадження (здійснення) діяльності, розташування господарських об`єктів - автозаправочної станції за адресою: Сумська обл., Роменський р-н, с. Андріяшівка, вул. Київська, буд. 253 через реєстратор розрахункових операцій (далі - РРО) моделі ND-74 за фіскальним номером 3000993980, що не зазначений у ліцензії № 18130314202100080, чим порушено вимоги статті 15 Закону № 481/95-ВР. Сума розрахункових операцій при реалізації пального, проведених із використанням зазначеного РРО за визначений період склала 5 805886,52 грн. Водночас, відповідно до заяви позивача (зареєстрована в ГУ ДПС - 13.05.2022) ліцензія на право роздрібної торгівлі пальним за № 18130314202100080 була переоформлена 30 травня 2022 року, а саме, з додатку до ліцензії виключено реєстратор розрахункових операцій моделі МАРІЯ-303А1, заводський номер ЗВ 1991052678, фіскальний номер 3000948571 та одночасно включено РРО моделі типу ND-74, заводський номер НД 04001777, фіскальний номер 3000993980 (а.с. 33-35, 64, 65 зворотній бік, том 1). Натомість, під час перевірки відповідачем встановлено, що згідно електронних копій розрахункових документів (фіскальних касових чеків) позивач здійснював роздрібну торгівлю пальним з 03 травня 2022 року через РРО моделі типу ND-74, заводський номер НД 04001777, фіскальний номер 3000993980, що на той час ще не був включений до ліцензії № 18130314202100080. 10. Судами також встановлено, що відповідно до штампу вхідної кореспонденції ГУ ДПС у Сумській області, зазначена заява з додатками зареєстрована відповідачем 13 травня 2022 року (а.с. 64, т.1), що збігається із витягом з електронного Журналу вхідної кореспонденції (а.с. 180-219, т.1). 11. Позивач, відповідно до вимог пункту 7 статті 44 Податкового кодексу України, надав контролюючому органу заперечення на акт перевірки, які 17 червня 2022 року були залишені без задоволення, а висновки, викладені в акті перевірки, без змін (а.с. 20 27, т.1). 12. На підставі зазначених висновків акту перевірки 21 червня 2022 року відповідачем винесено податкове повідомлення-рішення № 188418280706 за платежем: адміністративні штрафи та штрафні санкції на суму 11 611 773,04 грн. (а.с. 28 29, т.1). 13. Не погоджуючись з відповідним податковим повідомленням-рішенням позивач звернувся до суду з позовом про його скасування. IІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ 14. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, посилаючись на правові висновки Верховного Суду, які викладені у постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 2а-9358/11/1370, від 01 лютого 2021 року у справі № 520/5562/19 та від 17 лютого 2022 року у справі № 520/13466/19 вказали, що роздрібна торгівля пальним здійснюється виключно через електронний контрольно-касовий апарат, тобто реєстратор розрахункових операцій (РРО), зазначений у ліцензії. У протилежному випадку, для суб`єктів господарювання настають негативні наслідки фінансового характеру у вигляді накладення на них штрафу, встановленого статтею 17 Закону № 481/95-ВР. Отже, відповідно до вимог діючого законодавства здійснення діяльності з роздрібної торгівлі пальним є правомірним виключно через РРО, зазначений у ліцензії. 15. За таких обставин, враховуючи приписи статей 15 та 17 Закону № 481/95 платнику податків не надано право при діяльності з роздрібної торгівлі пальним використовувати РРО без внесення його до ліцензії, а визначений обов`язок платника у місячний строк подати заяву про внесення змін до ліцензії, не виключає обов`язку діяти в межах приписів діючого законодавства щодо проведення розрахункових операцій із пальним лише через РРО вказаний у ліцензії. 16. Відтак, суди дійшли висновку, що здійснення позивачем розрахункових операцій, пов`язаних з реалізацією пального через реєстратор розрахункових операцій, що не був внесений до ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним, є підставою для застосування штрафних санкцій передбачених абзацом десятим частини другої статті 17 Закону № 481/95. 17. Посилання позивача на те, що статтею 15 Закону № 481/95 (частина 54) передбачено лише обов`язок звернення у місячний термін із заявою до органу, який видав ліцензію у разі зміни відомостей, зазначених у виданій суб`єкту господарювання ліцензії, а тому відповідальність в такий термін застосуванню не підлягає, суди визнали безпідставними, оскільки законом передбачено надання можливості суб`єктам господарювання протягом місяця подати заяву про внесення відповідних змін до ліцензії (переоформлення ліцензії), що відповідно не надає їм права протягом цього місяця на здійснення роздрібної торгівлі пальним через РРО не зазначений у ліцензії. 18. З поміж іншого, суд апеляційної інстанції відхилив доводи позивача, які стосуються відсутності підстав для призначення перевірки, незаконність наказу про її проведення та неможливість одночасного застосування підстав для проведення фактичної перевірки, визначених підпунктом 80.2.5 пунктом 80.2 статті 80 ПК України та пунктом 69.27 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України, оскільки з цих обставин позов не заявлявся та вказані доводи не були приведені позивачем в апеляційній скарзі. 19. При цьому, судом апеляційної інстанції зазначено, що позивач не скористався правом змінити підстави позову до першого судового засідання суду першої інстанції, тоді як у додаткових поясненнях в суді апеляційної інстанції виклав нове обґрунтування, яке існувало на момент подання позову, але не визначалося в якості підстави позову. IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ 20. Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволених позовних вимог, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень у справі. 21. З огляду на зміст касаційної скарги, підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі скаржником зазначено пункти: 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), - якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 3 частини четвертої статті 328 КАС України, - якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. 22. На переконання позивача, судами попередній інстанцій було неправильно застасовано підпункт 80.2.5 пункт 80.2 статті 80 та пункт 81.1. статті 81 Податкового кодексу України без урахування висновків Верховного Суду у справах № 520/12028/18 від 17 грудня 2020 року, № 640/21536/19 від 08 вересня 2020 року, № 520/12028/18 від 17 грудня 2020 року, № 1440/2045/18 від 11 червня 2019 року, № 120/5728/20 від 11 липня 2022 року, оскільки: 1) приписами підпункту 80.2.5 пункту 80.2 статті 80 Податкового кодексу України не визначено підстави для проведення фактичної перевірки - з метою здійснення контролю за дотриманням норм законодавства з питань: регулювання обігу готівки, порядку здійснення контролю розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності ліцензій, свідоцтв, у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами), встановлених державою фіксованих цін, граничних цін та граничних рівнів торговельної надбавки (націнки) як це зазначено в пункті 2 наказу ГУ ДПС у Сумській області № 280-кп від 11 травня 2022 року; 2) з аналізу наказу неможливо встановити шо саме необхідно перевірити в межах цієї фактичної перевірки та що слугувало підставою для призначення такої перевірки: 3) наказ ГУ ДПС у Сумській області № 280-кп від 11 травня 2022 року у свої преамбулі містить вказівку на одну правову підставу, а в пункті 2 наказу міститься зовсім інший перелік підстав для перевірки. 23. Також, судами попередній інстанцій порушено процесуальні вимоги статті 2, 74, 90 КАС України та не враховано принципу Jura novit curia (суд знає закони) щодо оцінки доказів та здійснення перевірки оскаржуваного рішення на предмет того чи прийнятий він на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, без урахування висновків Верховного Суду у справах № 520/8836/18 від 22 вересня 2020 року, № 120/5728/20 від 11 липня 2020 року, № 280/1563/21 від 10 серпня 2023 року щодо застосування статті 74 КАС України щодо оцінки як доказів актів перевірки та оцінки податкового повідомлення-рішення як таких, що одержані з порушенням порядку. Поряд з цим, скаржник зазначає, що посилання суду апеляційної інстанції час відхилення доводів позивача щодо незаконності проведеної перевірки, у зв`язку з нез`явленням таких вимог під час звернення до суду першої інстанції не ґрунтуються на нормах процесуального права, оскільки прийняті без врахуванням правової позиції Великої Палата Верховного Суду викладену у постанові у справі № 917/1739/17 від 04 грудня 2019 року. 24. Окрім того, позивач стверджує, що судами попередніх інстанцій було неправильно застосовано норми матеріального права - пункт 109.1 статті 109 Податкового кодексу України без урахування висновку Верховного Суд у постанові по справі № 20/22505/21 від 03 серпня 2023 року, з порушенням процесуальних норм - статті 2 КАС України щодо не встановлення судом усього складу податкового правопорушення в стому числі - вини, оскільки позивачем у спосіб, передбачений законом зареєстровано РРО, та в строки подано заяву про зміну даних РРО у ліцензії, не встановлено наявність шкоди, оскільки усі податки сплачені, всі операції відображені вірно, нагальна потреба у використанні РРО виникла в силу військової агресії позивачем активно здійснювалося сприяння державним органам у подоланні кризи, зокрема позивачем здійснювалося забезпечення пальним критичні для населення служби: швидкої медичної допомоги, пожежна, транспорту для евакуації людей, судами також не вирішено питання та не надано аргументів щодо дотримання пропорційності застосування стягнення у розмірі 11 611 773,04 грн., за вказаних обставин. 25. Що стосується підстав передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, то скаржник звертає увагу на те, що судами попередніх інстанцій не застосовано спеціальні норми матеріального права, що були введені з метою регулювання здійснення державних перевірок під час воєнного стану, зокрема - пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України № 303 від 13 березня 2022 року (в редакції чинній на момент видачі Наказу № 280-кп від 11 травня 2022 року), який передбачав, що: на період воєнного стану було дозволено виключно проведення перевірок щодо ціноутворення і то за наявності доведеної умови - за наявності загрози, що має значний негативний вплив на права, законні інтереси, життя та здоров`я людини, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави; у період видачі Наказу № 280-кп від 11 травня 2022 року повноваження на призначення перевірок мав лише центральний орган виконавчої влади, в той мас як перевірку позивача було призначено за наказом відповідача, який не е центральним органом влади, а відповідно на момент прийняття наказу про призначення перевірки таких повноважень не мав, тобто відповідач діяв без належних на те повноважень, що не було перевірено судами всупереч вимогам статті 2 КАС України. Вважає, що висновок Верховним Судом щодо застосування пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України № 303 від 13 березня 2022 року - відсутній. V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ 26. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, відповідно до частини першої статті 341 КАС України, виходить з такого. 27. Суд касаційної інстанції вважає, що з огляду на доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, першочерговим у цій справі є питання, чи може подання письмових пояснень позивача до суду апеляційної інстанції, в яких закцентувано увагу на тому, що податкове повідомлення-рішення, з приводу правомірності яких виник спір, прийняте на підставі перевірки, яка проведена всупереч вимог податкового законодавства, свідчити про зміну підстав позову. 28. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси (частина перша статті 5 КАС України). 29. Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 30. За змістом частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 😎 пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. 31. Частиною третьою статті 2 КАС України встановлено, що основними засадами (принципами) адміністративного судочинства, зокрема, є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі, відповідно до якого суд встановлює правову природу правовідносин сторін на підставі належно доведених сторонами обставин, в результаті чого визначає норму права, що підлягає застосуванню. Такі повноваження суду носять імперативний характер, що означає обов`язок суду надати правову кваліфікацію відносинам та визначити релевантну таким норму, яка підлягає застосуванню. 32. До того ж, принцип офіційного з`ясування всіх обставин справи, закріплений частиною четвертою статті 9 КАС України, зобов`язує суди вживати заходи для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі шляхом виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. 33. Положення частини другої статті 9 КАС України надають право суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 34. Відповідно до пунктів 4, 5 частини п`ятої статті 160 КАС України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. 35. Так, у відповідності до частини першої статті 47 КАС України, крім прав та обов`язків, визначених у статті 44 цього Кодексу, позивач має право на будь-якій стадії судового процесу відмовитися від позову. Позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п`ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. 36. З викладеного слідує, що позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. 37. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. 38. Водночас, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. 39. Колегія суддів звертає увагу, що не вважаються зміною підстав позову: доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин; зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. 40. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. 41. У зв`язку з цим суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. 42. Зазначений правовий висновок узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15. 43. Своєю чергою Велика Палата Верховного Суду висловила та послідовно застосовує правову позицію, за змістом якої повноваження органів влади, є законодавчо визначеними, а суд діє згідно з презумпцією «Jura novit curia» («Суд знає закони»). Велика Палата Верховного Суду, зокрема зазначила, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (пункти 84, 86 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17), а також, що неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц). 44. Також, Велика Палата Верховного Суду неодноразово, зокрема у постановах від 12 червня 2019 року (справа № 487/10128/14-ц), від 26 червня 2019 року (справа № 587/430/16-ц), від 23 жовтня 2019 року (справа № 761/6144/15-ц), від 15 червня 2021 року (справа № 904/5726/19) тощо, вказувала на дію принципу «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Обов`язок суду надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. 45. З урахуванням викладеного, колегія суддів критично оцінює висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для надання оцінки доводам апелянта про порушення контролюючим органом порядку проведення перевірки визначеного нормами Податкового кодексу України з підстав, визначених частиною п`ятою статті 308 КАС України. 46. У цій справі позивач, хоча безпосередньо і не вказав у позові про порушення відповідачем зазначеного порушення, проте, враховуючи те, що ним було подано письмові пояснення до суду апеляційної інстанції, в яких, серед іншого, було акцентовано увагу на тому, що податкове повідомлення-рішення, з приводу правомірності яких виник спір, прийнятий на підставі перевірки, яка проведена всупереч вимог чинного податкового законодавства, а також з огляду на завдання та основні принципи адміністративного судочинства, закріплені у статті 2 КАС України, повинен був надати таким доводам позивача відповідної належної правової оцінки, з урахуванням вказаних вимог процесуального законодавства, а також послідовних та усталених правових висновків Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права у спірних правовідносинах. 47. Колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що посилання позивача на порушення контролюючим органом положень чинного податкового законодавства при призначенні та проведенні перевірки у письмових поясненнях наданих суду, не вважаються зміною підстав позову, оскільки зазначене є доповненням/зміною у обґрунтуванні застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, при збереженні первісних обставин. Подібні висновки також містяться у постанові Верховного Суду від 14 грудня 2023 року у справі № 520/20064/21, у яких хоча й інший предмет спору, проте досліджувалися подібні спірні правовідносини та надавалася їм правова оцінка. 48. Окрім того, ні судом першої інстанцій, ні судом апеляційної інстанції не було надано оцінки негативності наслідків для "інтересів суспільства" у вигляді ухилення від сплати податків, неналежного обліку чи приховування даних про здійснення роздрібної торгівлі пальним через замінений РРО, з урахуванням доводів позивача про те, що усі податки були сплачені належним чином, всі операції відображені вірно, судами також не вирішено питання та не надано аргументів щодо дотримання пропорційності застосування стягнення у розмірі 11 611 773,04 грн. за вказаних обставин. 49. Отже, оцінюючи доводи касаційних скарг, Суд виходить з того, що судами першої та апеляційної інстанцій не було надано належну правову оцінку всім доводам, викладеним у позовній заяві, відзивах проти позову, апеляційної скарги та письмових поясненнях наведеними сторонами під час судового розгляду справи, що свідчить про порушення судами норм процесуального права, та в цілому призвело до ухвалення судових рішень, що не відповідають закону. 50. З огляду на наведене суди попередніх інстанцій у порушення принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи не надали належної оцінки вказаним обставинам, у зв`язку з чим висновки судів попередніх інстанцій не можна визнати такими, що ґрунтуються на повному і всебічному з`ясуванні обставин у справі. 51. Виходячи із меж перегляду справи судом касаційної інстанції, установлених частинами першою, другою статті 341 КАС України, Верховний Суд, як суд права, не наділений повноваженнями на встановлення обставин у справі, без яких правильне вирішення спору неможливе. 52. Ураховуючи те, що вказані порушення під час розгляду справи допущені як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції, тому справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. 53. За приписами частин першої та другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 54. Підсумовуючи наведене, Верховний Суд констатує, що висновки судів попередніх інстанцій є передчасними, та такими, що зроблені без повного з`ясування обставин, що мають значення для вирішення справи та з неправильним застосуванням норм матеріального права, а відтак оскаржувані судові рішення не є таким, що відповідає вимогам законності та обґрунтованості, встановленим статтею 242 КАС України. 55. Під час нового розгляду справи суду першої інстанції необхідно, з урахуванням висновків, викладених у цій постанові, визначити характер спірних правовідносин, надавши їм правильну правову кваліфікації, надати оцінку обставинам справи та в залежності від встановленого, правильно застосувати до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права і постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України. 56. Отже, зважаючи на приписи статті 353 КАС України, касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржувані судові рішення - скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. VІ. СУДОВІ ВИТРАТИ 57. З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат. Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Урожай Трейд» задовольнити частково. Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2022 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2023 року скасувати, справу № 480/4300/22 направити на новий розгляд до Сумського окружного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена. Суддя-доповідач М. М. Яковенко Судді І. В. Дашутін О. О. Шишов Джерело: ЄДРСР 116993676
  16. Сама справа ще 2015 року. Швидкість розгляду справ після судової реформи вражає. Складається враження, що це ганебне рішення писав не суддя Ткачук, а суддя Гудима, який вже не працює у Великій палаті, чи його помічник, з огляду на стиль викладення. Випадкові люди в чергове підтвердили, що вони не розуміють того, що Верховний суд є судом права, а не судом факту, але факти в чергове переоцінили чим в чергове довели свій рівень компетентності. І знову ці непотрібні аргументи про ефективний спосіб захисту та зміни законного рішення, що в майбутньому призведе до тяжких наслідків у правозастосуванні й неможливості виконання рішення. На самі висновки про застосування норм права судді Ткачука вже не вистачило, тому, судячи з рішення можна зробити наступні висновки: 40. Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника. 41. У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). 43. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. 44. В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи. 70. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи не спростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна. 96. Отже, факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не пов`язаний з набранням законної сили рішенням суду, у якому встановлені відповідні обставини, а існує об`єктивно. Встановлення належності майна на праві спільної сумісної власності також не пов`язане з набранням законної сили рішенням суду, оскільки таке право виникає в силу закону, а не внаслідок ухвалення судового рішення. 107.2. Оскільки позивач пред`явив позов про поділ квартири АДРЕСА_2 через визначення частки за кожним з подружжя з метою повернення майнових прав у спільному майні, то ефективним способом захисту його права буде визнання договору купівлі-продажу недійсним, а не компенсація вартості його частки в майні. 120. Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументом позивача про те, що презумпцію спільної сумісної власності доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності має спростовувати саме вона. Натомість суди попередніх інстанцій установили, що дохід, отриманий колишньою дружиною саме під час перебування її у шлюбі з позивачем у період з липня 2014 року до вересня 2015 року, та зазначену презумпцію вона не спростувала. Отже, її дохід від здійснення підприємницької діяльності є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу між ними. 121. Питання про те, чи підлягає поділу внесок позивача в організацію колишньою дружиною як фізичною особою підприємницької діяльності у цій справі, не є актуальним, оскільки позивач просить поділити лише дохід від здійснення нею господарської діяльності.
  17. Постанова Іменем України 23 січня 2024 року м. Київ Справа № 523/14489/15-ц Провадження № 14-22цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Ткачука О. С., суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2 (далі - колишня дружина), ОСОБА_3 (далі - кінцева набувачка) про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про державну реєстрацію права за касаційними скаргами позивача та колишньої дружини на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року, ухвалене суддею Малиновським О. М., та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Погорєлової С. О., Калараша А. А., Заїкіна А. П. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Спір стосується встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача з колишньою дружиною, поділу набутих у цей час двох квартир та доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності, а також визнання недійсним правочину щодо відчуження однієї з квартир кінцевій набувачці. 2. Суди першої й апеляційної інстанцій виснували на підставі зібраних у справі доказів, що позивач разом з колишньою дружиною спільно проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу та вели у цей час спільне господарство. Обидві квартири, які є предметом поділу між подружжям, набуті ними за спільні кошти. Правочин про відчуження однієї з цих квартир на користь кінцевої набувачки визнали недійсним,оскільки його сторони діяли недобросовісно. Відмовили в частині поділу між подружжям доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності, оскільки позивач не довів залучення власних коштів до цієї діяльності. 3. Позивач у касаційній скарзі наполягав на тому, що на колишню дружину покладено обов`язок доведення належності їй на праві особистої власності доходу від здійснення підприємницької діяльності. Оскільки колишня дружина цієї обставини не довела, то дохід від здійснення підприємницької діяльності, отриманий нею під час перебування у фактичних шлюбних відносинах, слід поділити між подружжям. 4. Колишня дружина у касаційній скарзі стверджувала, що квартира, яку вона відчужила кінцевій набувачці, придбана за її власні кошти. Остання є добросовісним набувачем, оскільки вона знала, що позивач є її другом, проте він майнової участі у придбанні цієї квартири не брав. Дохід від здійснення підприємницької діяльності не може бути предметом поділу між ними, оскільки він використаний в інтересах сім`ї та на її потреби. 5. Велика Палата Верховного Суду мала вирішити два ключові питання: 1) чи ефективними є способи захисту прав позивача щодо встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у спорі про поділ їхнього спільного сумісного майна, щодо визнання майна спільною сумісною власністю та щодо припинення спільної сумісної власності; 2) за яких умов правочин щодо розпорядження майном (набутим під час шлюбу), вчинений одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, може бути визнаний недійсним. (2) Короткий зміст позовних вимог 6. 7 вересня 2015 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій з урахуванням зміни 30 листопада 2015 року предмета позову (т. 1, а. с. 106-118), заяви про залишення частини позовних вимог без розгляду (т. 4, а. с. 55) та ухвали про залишення цих вимог без розгляду від 15 листопада 2016 року (т. 4, а. с. 59) просив: 6.1. Установити факт проживання однією сім`єю з колишньою дружиною як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року та ведення за цей час спільного господарства. 6.2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира АДРЕСА_2 ), посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В. 27 грудня 2013 року, реєстровий номер 4455, укладений між колишньою дружиною і кінцевою набувачкою (далі - договір купівлі-продажу). 6.3. Визнати недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру АДРЕСА_2 за кінцевою набувачкою, проведену за номером 4101575 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В. (далі - рішення про державну реєстрацію права). 6.4. Визнати спільним сумісним майном і поділити його шляхом визнання за позивачем і колишньою дружиною права власності в рівних частках на квартиру АДРЕСА_2 і квартиру АДРЕСА_3 (далі - квартира АДРЕСА_4 ). 6.5. Визнати спільним сумісним майном дохід у сумі 600 000,00 грн, отриманий колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року, та стягнути з неї 300 000,00 грн, тобто половину цього доходу. 7. Позов мотивував так: 7.1. З вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року позивач і колишня дружина проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу в належній йому на праві власності квартирі АДРЕСА_5 , що не оспорює колишня дружина. 2 квітня 2014 року вони зареєстрували шлюб. 7.2. 30 жовтня 2012 року в нього з колишньою дружиною народився син. Вони зазначені батьками дитини у свідоцтві про її народження. 7.3. За період спільного проживання без реєстрації шлюбу вони за його власні кошти придбали квартири АДРЕСА_2 у 2010 році та НОМЕР_4 у 2013 році, оформлені на ім`я колишньої дружини. У вказаних квартирах позивач за власний кошт зробив ремонт, що підтверджують платіжні документи, додані до позовної заяви, а також можуть підтвердити свідки. Необхідними коштами він володів на час придбання цих квартир, оскільки у період з І кварталу 2002 року до ІІІ кварталу 2005 року включно його дохід як суб`єкта підприємницької діяльності становив 1 389 071,66 грн (еквівалент 263 904,68 дол. США). Крім того, у період з 1 червня до 31 березня 2015 року він також отримував «досить високу заробітну плату», працюючи найманим працівником. 7.4. Вказує на те, що квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 є спільною сумісною власністю подружжя. 7.5. Колишня дружина без його згоди продала квартиру АДРЕСА_2 , тому вказаний правочин слід визнати недійсним. 7.6. У червні 2014 року колишня дружина зареєструвалася підприємцем. До вересня 2015 року включно отримала дохід у розмірі 600 000,00 грн, який використала у власних інтересах. Інвестованих у її підприємницьку діяльність 230 000,00 грн вона не повернула та вказаним доходом від підприємницької діяльності з ним не поділилася. 7.7. На час подання позову в подружжя виникли суперечки щодо володіння та користування спільним майном, тому просить суд поділити набуте під час шлюбу майно. (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 8. 2 грудня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив рішення про часткове задоволення позовних вимог: 8.1. Установив факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача та колишньої дружини з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року. 8.2. Визнав недійсним договір купівлі-продажу. 8.3. Визнав, що квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 є спільною сумісною власністю позивача та колишньої дружини. 8.4. Поділив спільне сумісне майно, визнавши за позивачем і колишньою дружиною у рівних частках по частині за кожним право власності на квартири АДРЕСА_2 і АДРЕСА_4 , та припинив право спільної сумісної власності на них. 8.5. У задоволенні інших позовних вимог відмовив. 8.6. Стягнув з колишньої дружини на користь позивача 6 090,00 грн відшкодування, сплаченого останнім судового збору за подання позову. 9. Суд першої інстанції своє рішення мотивував так: 9.1. 19 листопада 2015 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, згідно з яким розірвав шлюб між позивачем та колишньою дружиною у справі № 523/12146/15-ц. Вказане рішення набрало законної сили 21 квітня 2016 року після його перегляду Апеляційним судом Одеської області, який залишив його без змін. 9.2. Позивач довів, що він з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року включно проживав однією сім`єю з колишньою дружиною як чоловік з дружиною без реєстрації шлюбу, оскільки впродовж того періоду вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто у них склались усталені відносини, притаманні подружжю. Колишня дружина не довела належними доказами, що вона у вказаний період проживала самостійно за адресою: АДРЕСА_6 . 9.3. Факт спільного проживання та ведення спільного господарства підтвердили допитані свідки ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_1 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 . 9.4. За період спільного проживання подружжя на ім`я колишньої дружини придбало квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , які є спільною сумісною власністю та підлягають поділу між ними у рівних частках. Відхилив доводи колишньої дружини про придбання квартири АДРЕСА_2 за власні кошти, оскільки вона не надала жодних відомостей про її роботу та отримання постійних доходів у період з 2008 до 2012 року. Критично поставився та не взяв до уваги розписки про позику колишній дружині коштів у сумі 55 000,00 дол. США, нібито витрачених на придбання квартири АДРЕСА_4 . 9.5. Укладений між колишньою дружиною та кінцевою набувачкою договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 слід визнати недійсним на підставі частини другої статті 369 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і частини другої статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), оскільки він був вчинений без згоди іншого з подружжя. 9.6. Кінцева набувачка знайома з колишньою дружиною з 1999 року. У 2012 році вона стала хресною матір`ю народженого колишньою дружиною сина. На підставі доданих до матеріалів справи фотографій та пояснень свідків суд виснував, що 26 червня 2010 року кінцева набувачка була присутня на святкуванні дня народження колишньої дружини разом з позивачем. З огляду на установлений факт спільного проживання позивача та колишньої дружини однією сім`єю як чоловіка та жінки, кінцева набувачка як близька знайома останньої не могла не знати про цей факт. 9.7. На час придбання у 2010 році квартири АДРЕСА_2 кінцева набувачка була обізнана про спільне проживання позивача та колишньої дружини однією сім`єю. Тому під час укладання договору купівлі-продажу як кінцева набувачка, так і колишня дружина діяли недобросовісно, без отримання обов`язкової письмової згоди позивача. Вказане є безумовною підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним. Подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд України у справі № 6-727цс16 у постанові від 7 вересня 2016 року. 9.8. Визнавши недійсним договір купівлі-продажу, слід скасувати рішення про державну реєстрацію права на підставі частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». 9.9. Відхилив довід колишньої дружини про те, що укладений між нею та позивачем 2 квітня 2014 року шлюб є фіктивним, оскільки така фіктивність не встановлена судом у рішенні. 9.10. У задоволенні позову про стягнення з колишньої дружини на користь позивача 300 000,00 грн відмовив, оскільки останній не довів та не надав жодного доказу залучення власних коштів до її підприємницької діяльності. 10. 5 грудня 2016 року позивач подав заяву про ухвалення додаткового судового рішення (доповнену заявою, поданою 12 грудня 2016 року), яким просив повністю задовольнити такі його вимоги: 10.1. Установити факт ведення ним та колишньою дружиною спільного господарства з вересня 2008 року по 1 квітня 2014 року. 10.2. Визнати недійсним рішення про державну реєстрацію права. 10.3. Визнати спільним сумісним майном дохід у сумі 600 000,00 грн, отриманий колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно та поділити його, стягнувши з останньої 300 000,00 грн. 10.4. Стягнути з колишньої дружини судові витрати, пов`язані з професійною правничою допомогою, в розмірі 11 665,00 грн. 10.5. Визнати копію розписки, складеної від імені колишньої дружини про отримання в борг суми в розмірі 55 000,00 дол. США від 5 березня 2013 року та розписку, написану від імені ОСОБА_17 , про отримання від колишньої дружини 55 000,00 дол. США від 8 квітня 2016 року неналежними та недопустимими доказами. 11. 20 грудня 2016 року Суворовський районний суд м. Одеси ухвалив додаткове рішення, згідно з яким стягнув з колишньої дружини витрати позивача на професійну правничу допомогу в сумі 11 665,00 грн та скасував рішення про державну реєстрацію права. 12. Додаткове рішення суд мотивував так: 12.1. За вимогами про стягнення витрат на правничу допомогу та скасування рішення про державну реєстрацію права слід ухвалити додаткове рішення. 12.2. Інші вимоги, зазначені в заяві про ухвалення додаткового рішення, є безпідставними. Вимогу про встановлення факту проживання однією сім`єю позивача та колишньої дружини однією сім`єю суд розглянув. Позовні вимоги в частині визнання спільною сумісною власністю доходу колишньої дружини, отриманого нею від зайняття підприємницькою діяльністю, суд також розглянув та в цій частині позову відмовив у повному обсязі. Інша ж частина заяви щодо визнання розписок неналежними та недопустимими доказами не належить до підстав ухвалення в цій частині додаткового рішення, тому задоволенню не підлягає. (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 13. 9 грудня 2016 року колишня дружина подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Просила скасувати його в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення в цій частині - про відмову в задоволенні позову; у частині ж відмови у позові просила залишити рішення без змін. 14. 12 грудня 2016 року позивач також подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Просив скасувати це рішення в частині відмови в задоволенні вимог про: встановлення факту ведення ним та колишньою дружиною спільного господарства з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року; визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права; визнання спільним сумісним майном доходу в сумі 600 000,00 грн, отриманого колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року, та його поділ, стягнення з неї 300 000,00 грн, тобто половини цього доходу; стягнення з колишньої дружини судових витрат, пов`язаних з правовою допомогою, в розмірі 11 665,00 грн; визнання копії розписки, складеної від імені колишньої дружини, про отримання в борг суми в розмірі 55 000,00 дол. США від 5 березня 2013 року та розписки, написаної від імені ОСОБА_17 , про отримання від колишньої дружини 55 000,00 дол. США від 8 квітня 2016 року неналежними та недопустимими доказами. Ухвалити в цій частині нове рішення - про задоволення вимог. 15. 27 грудня 2016 року позивач подав апеляційну скаргу на додаткове рішення, в якій просив скасувати його в частині відмовлених за заявою про ухвалення додаткового судового рішення вимог про: встановлення факту ведення ним та колишньою дружиною спільного господарства з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року; визнання спільним сумісним майном доходу в сумі 600 000,00 грн, отриманого колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року, та його поділ, стягнення з неї 300 000,00 грн, тобто половини цього доходу; визнання копії розписки, складеної від імені колишньої дружини, про отримання в борг суми в розмірі 55 000,00 дол. США від 5 березня 2013 року та розписки, написаної від імені ОСОБА_17 , про отримання від колишньої дружини 55 000,00 дол. США від 8 квітня 2016 року неналежними та недопустимими доказами. Ухвалити в цій частині нове рішення - про задоволення вимог. 16. 10 травня 2017 року Апеляційний суд Одеської області постановив ухвалу, якою прийняв відмову позивача від апеляційної скарги на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року в частині на підставі заяв від 17 лютого 2017 року (т. 4, а. с. 210) та від 7 березня 2017 року (т. 4, а. с. 223) про: визнання неналежними та недопустимими доказами копії розписки від 5 березня 2013 року, складеної від імені колишньої дружини, про отримання в борг від ОСОБА_17 55 000,00 дол. США та копії розписки від 8 квітня 2016 року, написаної від імені ОСОБА_17 , про отримання від колишньої дружини 55 000,00 дол. США; визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права; стягнення з колишньої дружини на користь позивача 11 665,00 грн понесених ним витрат на правову допомогу. Апеляційне провадження у вказаній частині апеляційної скарги позивача на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року суд закрив. 17. 6 грудня 2017 року Апеляційний суд Одеської області постановив ухвалу (провадження № 22-ц/785/2208/17), якою залишив без задоволення апеляційну скаргу позивача на додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2016 року та залишив це рішення без змін. Мотивував ухвалу так: 17.1. Суд першої інстанції обґрунтовано скасував державну реєстрацію права, тому відсутні підстави для скасування рішення в цій частині. 17.2. Позивач додав до матеріалів справи квитанції, які підтверджують понесені ним витрати на правову допомогу в сумі 11 665,00 грн. Тому обґрунтованим є стягнення з колишньої дружини вказаних судових витрат. 17.3. Доводи позивача про те, що суд безпідставно відмовив йому в ухваленні додаткового рішення в іншій частині, є неспроможними. Зокрема, суд першої інстанції розглянув та задовольнив позовну вимогу про встановлення факту проживання однією сім`єю сторін як чоловіка та жінки. У частині позовних вимог про визнання доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності спільною сумісною власністю суд відмовив у задоволенні позову. Заява про ухвалення додаткового рішення в частині визнання розписок неналежними та недопустимими доказами є необґрунтованою, оскільки відсутня вказана підстава для ухвалення додаткового рішення згідно із частиною першою статті 220 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час ухвалення додаткового рішення. 17.4. Позивач не зазначив інших доводів «правового характеру» в апеляційній скарзі. 18. Того ж дня Апеляційний суд Одеської області постановив ухвалу (провадження № 22-ц/785/1144/17), якою залишив без задоволення апеляційну скаргу позивача на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року (у частині якої не було закрите апеляційне провадження) й апеляційну скаргу колишньої дружини на те саме рішення, а останнє залишив без змін. Ухвалу мотивував так: 18.1. Позивач довів, що він з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року проживав з колишньою дружиною однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік з дружиною, оскільки впродовж указаного часу вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю. Ведення спільного господарства та наявність спільного бюджету підтверджують квитанції та чеки про придбання побутової техніки, меблів, будівельних матеріалів (т. 1, а. с. 171-278). 18.2. Факт спільного проживання та ведення спільного господарства підтвердили допитані свідки ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_14 , ОСОБА_18 . 18.3. За період спільного проживання на ім`я колишньої дружини були придбані квартири АДРЕСА_7 . При визначенні майна спільною сумісною власністю суд керувався висновком Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 8 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15. Згідно із цим висновком особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай установлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна. 18.4. Вважав, що доводи колишньої дружини про те, що квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 придбані за її особисті кошти, є неспроможними. Позивач за період з 13 грудня 2001 року до 14 червня 2005 року як суб`єкт підприємницької діяльності отримав сукупний валовий дохід у розмірі 1 593 210,36 грн, що підтверджує акт перевірки ДПІ у Малиновському районі м. Одеси від 9 листопада 2005 року № 3132/17-01/НОМЕР_1 (т. 1, а. с. 127-131). Згодом працював на посаді директора ТОВ «Блейд Н». Натомість колишня дружина не надала жодних відомостей про її роботу та отримані доходи у період з 2008 до 2012 року. Згідно з довідками про доходи вона, працюючи на посаді менеджера відділу продажів у ТОВ «Три ведмеді», отримала заробіток за 2012 рік у розмірі 7 165,54 грн та за 2013 рік у розмірі 9 385,90 грн (т. 2, а. с. 4, 5). Отже, станом на 11 березня 2013 року в неї не було власних коштів, достатніх для придбання квартири АДРЕСА_4 вартістю 263 900,00 грн (т. 2, а. с. 34). Крім того, суд не взяв до уваги розписку про те, що колишня дружина отримала в позику 55 000,00 дол. США, які витратила на придбання квартири АДРЕСА_4 , оскільки остання допустимих доказів указаного не надала. 18.5. Кінцева набувачка знайома з колишньою дружиною з 1999 року. Згідно з доданими до матеріалів справи фотографіями та поясненнями свідків 26 червня 2010 року вона була присутня на святкуванні дня народження колишньої дружини разом з позивачем. У 2012 році кінцева набувачка стала хресною матір`ю народженого колишньою дружиною сина. Отже, кінцева набувачка як близька знайома колишньої дружини не могла не знати про встановлений факт спільного проживання позивача та колишньої дружини однією сім`єю як подружжя, про їхнє спільне проживання та ведення спільного господарства. 18.6. Колишня дружина за договором купівлі-продажу продала квартиру АДРЕСА_2 кінцевій набувачці без письмової згоди позивача. Тому на час укладення договору купівлі-продажу кінцева набувачка та колишня дружина діяли недобросовісно, що є підставою для визнання цього договору недійсним. Указане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16. 18.7. Визнавши недійсним договір купівлі-продажу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку в мотивувальній частині свого рішення про скасування рішення про державну реєстрацію права. 18.8. Не погодився з доводом позивача в апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив йому у визнанні доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності в сумі 600 000,00 грн, отриманого за період із червня 2014 року до вересня 2015 року, спільною сумісною власністю подружжя. Вказав, що позивач не довів та не надав жодного доказу, який би підтвердив залучення спільних коштів подружжя до підприємницької діяльності колишньої дружини. 18.9. Звернув увагу на висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-1327цс15, згідно з яким майно фізичної особи - підприємця, яке придбане за кошти від своєї підприємницької діяльності і не в інтересах сім`ї та використовується в її діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як її особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, визначений статтями 60, 61 цього Кодексу. (5) Короткий зміст вимог касаційних скарг 19. 14 грудня 2017 року позивач подав касаційну скаргу, у якій просить: скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року в частині відмови у стягненні з колишньої дружини на його користь 300 000,00 грн як половини доходу, отриманого нею від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року; скасувати ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/1144/17), згідно з якою суд залишив без задоволення апеляційну скаргу позивача на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року (у частині якої не було закрите апеляційне провадження); ухвалити нове рішення, яким змінити рішення суду першої інстанції та задовольнити позовні вимоги про стягнення з колишньої дружини зазначених 300 000,00 грн. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та на порушення норм процесуального права. 20. 26 грудня 2017 року колишня дружина подала касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року в частині задоволених позовних вимог позивача та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині оскаржувані рішення просить залишити без змін. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та на порушення норм процесуального права. (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 21. 29 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував передачу справи тим, що вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, шляхом його конкретизації з метою формування єдиної правозастосовної практики. Мотивував ухвалу так: 21.1. У справі № 523/14489/15-ц суди визнали доведеними факти спільного проживання позивача та колишньої дружини однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, ведення ними спільного господарства, наявності спільного бюджету з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року (дня реєстрації шлюбу); факт придбання у вказаний період на ім`я колишньої дружини, зокрема, квартири АДРЕСА_2 , яка є їхньою спільною сумісною власністю та підлягає поділу; за договором купівлі-продажу, який оспорює позивач, колишня дружина без його письмової згоди продала цю квартиру кінцевій набувачці. 21.2. Суд визнає недійсним договір з метою не допустити чи присікти порушення цивільних прав та інтересів або ж відновити їх. Учасники цивільних правовідносин, як правило, самостійно ініціюють застосування приписів про недійсність договору та її юридичних наслідків. Недійсність позначається (чи може позначатися) на правах та інтересах інших учасників цивільних правовідносин, а тому мають існувати певні юридичні підстави та наслідки недійсності, зокрема й для таких учасників цивільних правовідносин. 21.3. Згідно з висновком Верховного Суду України, сформульованим у постановах від 7 листопада 2011 року у справі № 6-44цс11 та від 7 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16, як установлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, так і встановлення факту належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України пов`язане з набранням законної сили рішенням суду. Тому встановлення вказаних юридичних фактів не зумовлює недійсності правочину щодо цього майна, вчиненого до набрання законної сили таким рішенням суду. Наявність підстав для визнання того чи іншого правочину недійсним суд встановлює на момент вчинення цього правочину. З огляду на вказане рішення суду про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не може мати зворотної дії в часі та зумовлювати, зокрема, недійсність правочину, як і не може впливати на інші юридичні факти, що настали до набрання законної сили рішенням суду про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю. Отже, якщо факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не був установлений судом на момент укладення оспорюваного правочину, то немає підстав для застосування приписів про спільну сумісну власність подружжя. 21.4. У постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 Велика Палата Верховного Суду вказала таке: «З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16. Вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні кінцевої набувачки - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору». 21.5. Зазначений висновок підтверджує те, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 не відступала від висновків, зроблених у постановах Верховного Суду України від 7 листопада 2011 року у справі № 6-44цс11 і від 7 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16. Проте зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду має категоричний характер і сформульований без наведення меж застосування, що допускає можливість такого застосування і в тих випадках, коли факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю встановлено на підставі рішення суду та надалі оспорюються договори, вчинені до моменту набрання законної сили таким рішенням суду. 21.6. Указав на необхідність конкретизації висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в її постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, шляхом зазначення того, що в разі якщо відбувається встановлення факту проживання однією сім`єю на підставі рішення суду й оспорюється правочин, вчинений до моменту набрання законної сили таким рішенням, зазначений висновок не застосовується. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги 22. Позивач мотивує касаційну скаргу так: 22.1. Майно фізичної особи - підприємця, яке вона використовує у господарській діяльності, є спільним майном подружжя разом з іншим майном, набутим у період шлюбу за рахунок належних подружжю коштів. Однак слід ураховувати способи та порядок поділу майна, передбачені статтею 71 СК України, суть яких полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються у приватну власність конкретні речі (див. постанову Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-1752цс15). 22.2. Суди не застосували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15, оскільки майно фізичної особи - підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя та предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства України щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними. У разі наявності в подружжя спору щодо належності доходу, отриманого під час зареєстрованого шлюбу на праві особистої власності, тягар доведення такого факту покладається на ту сторону, яка не визнає факту його належності подружжю. 23. 19 березня 2018 року позивач звернувся до суду із заявою про вчинення шахрайських дій колишньою дружиною і свідком у справі ( ОСОБА_17 ), оскільки 8 грудня 2017 року вони уклали договір іпотеки квартири АДРЕСА_2 . 24. 26 березня 2018 року позивач у межах визначеного судом строку (до 28 березня 2018 року) подав відзив на касаційну скаргу колишньої дружини, у якому просить залишити цю скаргу без задоволення. Мотивує відзив так: 24.1. Колишня дружина не довела, що могла придбати спірні квартири за кошти, що були її особистою приватною власністю. 24.2. Суди правильно не взяли до уваги копію розписки, написаної від імені колишньої дружини про отримання в борг суми в розмірі 55 000,00 дол. США від 5 березня 2013 року. 24.3. Кінцева набувачка знала і не могла не знати, що квартира АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю. 24.4. Тягар доведення належності квартир до особистої приватної власності колишньої дружини лежав на ній. 25. 26 березня 2018 року позивач подав письмові пояснення до власної касаційної скарги. Мотивує пояснення так: 25.1. Колишня дружина 3 листопада 2016 року в судовому засіданні підтвердила, що не ділила з ним доходів, отриманих від підприємницької діяльності. 25.2. «Частиною першою статті 57 СК України» передбачена презумпція, згідно з якою дохід отриманий одним із подружжя під час перебування у шлюбі є їхньою спільною власністю. Натомість суд першої інстанції зазначив, що другий з подружжя має право на отримання доходу від підприємницької діяльності, якщо доведе факт його отримання внаслідок залучення спільних коштів подружжя до такої діяльності. 25.3. Колишня дружина у період перебування у шлюбі для організації підприємницької діяльності використала кошти сімейного бюджету, оскільки вона не подала доказів, що залучила кошти від третіх осіб або мала будь-яке інше джерело фінансування, окрім сімейного бюджету. 25.4. У висновках Верховного Суду України існує суперечність про те, чи є майно фізичної особи - підприємця об`єктом спільної сумісної власності. Зокрема, у постановах від 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-1109цс16 суд указав, що майно фізичної особи - підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Натомість у постанові від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13 зазначив, що це майно об`єктом не є, а інший з подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від такої діяльності. Вказане лише підтверджує право позивача на половину доходів колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності. 26. Колишня дружина мотивує касаційну скаргу так: 26.1. Суди попередніх інстанцій вважали допустимим доказом обставини набуття квартир за спільні кошти довідку про обсяг виручки позивача за 2002-2005 роки, однак спірні об`єкти нерухомості набуті у власність у 2010 та 2013 роках відповідно. 26.2. Суди допустили порушення норм процесуального права, належно не дослідивши розміру доходу позивача за період 2004-2013 років включно та його співвідношення з витратами, понесеними на купівлю квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , їх ремонт та облаштування. У період з 1 квітня 2004 року до 31 січня 2008 року позивач отримав дохід у сумі 34 652,76 грн, а за період з 1 липня 2008 року до 31 грудня 2013 року - 159 796,88 грн. Натомість витратив на купівлю майна, інвестиції у підприємницьку діяльність колишньої дружини, ремонт квартир та їх облаштування 678 354,30 грн. Отже, суди належно не дослідили договори купівлі-продажу квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 в частині їх вартості, не встановили джерел набуття коштів для їх придбання, факту залучення спільних сумісних коштів подружжя та спільної їх праці до їх купівлі. 26.3. Суди не врахували висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16. Згідно із цим висновком належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначає не тільки факт придбання його під час шлюбу, але й спільна участь подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи припис статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд має встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й те, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності подружжя визначається з урахуванням часу набуття майна, а також джерел його набуття (коштів, за які набуте це майно). Лише за такого врахування припис статті 60 СК України вважається правильно застосованим. Окрім того, у постанові Верховного Суду України від 18 березня 2013 року у справі № 6-66цс13 викладено висновок про те, що сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення факту ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. 26.4. Суди попередніх інстанцій не дослідили розписки, написаної від імені колишньої дружини, про отримання в борг суми в розмірі 55 000,00 дол. США від 5 березня 2013 року. Вказана сума також була повернута 8 квітня 2016 року. 26.5. Висновок судів попередніх інстанцій про те, що кінцева набувачка достеменно знала, що квартира АДРЕСА_2 набута за спільні кошти позивача та колишньої дружини, ґрунтується на припущеннях. Кінцева набувачка у судовому засіданні повідомила, що їй було відомо, що колишня дружина купувала вказану квартиру за особисті кошти. 26.6. Суди на підставі пояснень свідків та фотографій помилково встановили факт обізнаності кінцевої набувачки з тим, що позивач і колишня дружина проживають як одна сім`я, ведуть спільне господарство та мають спільний бюджет. Кінцева набувачка не могла після одноразового спілкування з позивачем на дні народженні колишньої дружини дізнатися про вказані обставини. Частина показань свідків та фотографій є недопустимими доказами недобросовісності кінцевої набувачки, оскільки добросовісність визначається насамперед її внутрішнім сприйняттям обставин, які мали місце під час укладення договору купівлі-продажу. Про недопустимість указаних доказів виснував Верховний Суд України у постановах від 8 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1568цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16. 26.7. Кінцева набувачка є добросовісним набувачем, оскільки вона знала, що позивач є другом колишньої дружини і що квартиру АДРЕСА_2 остання купувала за власні кошти. Відсутність письмової згоди на укладення договору купівлі-продажу не підтверджує його недійсності, а є підставою для компенсації вартості відчуженого майна. 26.8. Законодавство не передбачає такої підстави недійсності правочину з відчуження спільного сумісного майна подружжя, як його укладення без письмової згоди одного з подружжя (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 8 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15). 26.9. Власник не зобов`язаний у кожному випадку доводити правомірність набуття права власності на належне йому майно. Презумпцію правомірності має спростувати особа, яка оспорює право власності. Тому вона не повинна доводити відсутність власних коштів на придбання квартири АДРЕСА_2 . 27. 27 березня 2018 року колишня дружина подала відзив на касаційну скаргу позивача, в якому вказала, що останній набуває право на отримання доходу від її підприємницької діяльності, якщо доведе, що дохід був отриманий унаслідок спільних дій та залучення спільних коштів. 28. Того ж дня колишня дружина подала письмові пояснення до власної касаційної скарги, у яких вказала, що не заперечує, що всю побутову техніку, яку позивач просив поділити, він купував за власні кошти (т. 5, а. с. 188-191). 29. 17 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відмовив у задоволенні клопотань позивача та колишньої дружини про участь у судовому засіданні, відзив та письмові пояснення колишньої дружини повернув, справу призначив до судового розгляду в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо встановлення судами факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу 30. Суди попередніх інстанцій установили факт спільного проживання позивача з колишньою дружиною у період з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року однією сім`єю без реєстрації шлюбу та ведення ними спільного господарства і спільного бюджету. 31. У касаційній скарзі колишня дружина просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій у частині встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року, хоч і не наводить відповідних аргументів. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню в цій частині, оскільки встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу не є належним способом захисту прав подружжя у спорі між ними щодо поділу спільного сумісного майна. 32. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (частина друга статті 3 СК України). 33. Суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу (пункт 5 частини першої статті 256 ЦПК України в редакції, чинній на час подання позову до суду та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; пункт 5 частини першої статті 315 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 34. Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити такі факти: спільне проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц). 35. Суди першої та апеляційної інстанцій установили: 35.1. 2 квітня 2014 року позивач та колишня дружина уклали шлюб (т. 1, а. с. 15). ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народився син ОСОБА_19 (т. 1, а. с. 16). Згідно з відомостями з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб позивач та колишньої дружини станом на вересень 2008 року в зареєстрованому шлюбі з іншими особами не перебували (т. 1, а. с. 60, 61). 35.2. У 2011 році колишня дружина вказувала у зверненнях до міліції та страхової компанії як місце свого проживання квартиру АДРЕСА_5 (т. 1, а. с. 149-151, 159, 160; т. 3, а. с. 7). 35.3. Згідно з відомостями, отриманими із жіночої консультації № 12 КУ «Житловий будинок № 4» відносно колишньої дружини заводилася медична карта за адресою її проживання: АДРЕСА_8 (т. 1, а. с. 169). 35.4. 13 березня 2010 року колишня дружина зверталася до КУ «Одеська обласна клінічна лікарня» за медичною допомогою та вказувала місце свого проживання: АДРЕСА_8 (т. 2, а. с. 114). 35.5. Відповідно до відповіді КУ «Пологовий будинок № 4» від 6 листопада 2015 року колишня дружина, яка 30 жовтня 2012 року народила хлопчика, повідомляла про фактичне місце свого проживання: АДРЕСА_8 (т. 1, а. с. 143, 144). 36. Суди попередніх інстанцій взяли до уваги такі покази свідків: 36.1. Батьки позивача та його сестра зазначили, що з осені 2008 року колишня дружина стала проживати разом з позивачем та що вона займалася сімейним господарством. 36.2. ОСОБА_4 (знайомий з колишньою дружиною з 1999 року та з позивачем з 2000 року, хрещений батько ОСОБА_20 ) зазначив, що влітку 2008 року позивач познайомився з колишньою дружиною, а з осені того ж року вони почали спільно проживати у квартирі АДРЕСА_5 , яка належала на праві власності позивачу. 36.3. ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 (сусіди позивача в будинку АДРЕСА_9 ) вказали на те, що з осені 2008 року в квартирі АДРЕСА_10 позивача почала проживати колишня дружина. Вона разом з позивачем приходила до цієї квартири, їх бачили разом. У 2012 році у них народився син, з яким вони гуляли на вулиці. У 2014 році вони переїхали до іншого місця проживання. 36.4. ОСОБА_14 та ОСОБА_18 (сусіди з будинку АДРЕСА_11 ) зазначили, що у 2013 році вони познайомились з позивачем під час виконання ним ремонту у квартирі АДРЕСА_4 . У 2014 році до вказаної квартири переїхали колишня дружина та позивач, яких бачили разом та згідно з їх поведінкою вважали чоловіком та дружиною. 37. Суди першої та апеляційної інстанції обґрунтовано взяли до уваги фотознімки, на яких зображені разом позивач та колишня дружина, про спільне проведення ними відпочинку, святкувань тощо у спірний період (т. 1 а. с. 284-288; т. 3 а. с. 35, 36, 164-184). Ведення спільного господарства та наявність спільного бюджету підтверджують квитанції та чеки про придбання побутової техніки, меблів, будівельних матеріалів (т. 1 а. с. 171-278). 38. Отже, суди вважали, що з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року позивач та колишня дружина проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу як чоловік та дружина, оскільки впродовж указаного періоду вели спільне господарство, мали спільний бюджет, взаємні права та обов`язки, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. 39. Позивач безпідставно оскаржує ухвалу апеляційного суду в частині відмови у встановленні факту ведення разом з колишньою дружиною спільного господарства, оскільки вказану обставину суд апеляційної інстанції встановив у мотивувальній частині, а відповідної позовної вимоги він не заявляв. 40. Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника. 41. У справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). 42. Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. 43. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. 44. В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи. (1.2) Щодо поділу майна (1.2.1) Щодо правового режиму квартир АДРЕСА_2 та НОМЕР_4 45. Звертаючись до суду із цим позовом, позивач, зокрема, стверджував, що у період з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року вони з колишньою дружиною набули на праві спільної сумісної власності квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4. Водночас колишня дружина як у суді першої інстанції (т. 3, а. с. 59), так і в суді апеляційної інстанції (т. 4, а. с. 157) та в касаційній скарзі (т. 5, а. с. 115-119А) заперечує обставину набуття вказаних об`єктів нерухомості за кошти спільного бюджету та стверджує, що обидві квартири набуті за її особисті кошти. 46. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів про те, що квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 є спільною власністю подружжя, оскільки вони набуті за час перебування позивача й колишньої дружини у фактичних шлюбних відносинах, у яких вони вели спільне господарство та мали спільний бюджет. 47. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України). 48. Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу щодо права спільної сумісної власності подружжя (стаття 74 СК України). 49. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини третя та четверта статті 368 ЦК України). 50. Суди обох інстанцій установили таке: 50.1. За період з 13 грудня 2001 року до 14 червня 2005 року позивач був зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності та здійснював її шляхом сплати єдиного податку, його валовий дохід за вказаний період склав 1 593 210,36 грн, а згодом працював на посаді директора ТОВ «Блейд Н». Водночас колишня дружина не надала жодних відомостей про її роботу та отримання постійних доходів за період з 2008 до 2012 року. Згідно з довідками про доходи вона, працюючи на посаді менеджера відділу продажів у ТОВ «Три ведмеді», отримала заробіток за 2012 рік у розмірі 7 165,54 грн та за 2013 рік у розмірі 9 385,90 грн (т. 2, а. с. 4, 5). 50.2. Копія розписки від 5 березня 2013 року є неналежним доказом та не підтверджує купівлю колишньою дружиною квартири АДРЕСА_4 за її особисті кошти. Колишня дружина не надала суду доказів, які б доводили, що позичена сума коштів у розмірі 55 000,00 дол. США була витрачена саме на придбання квартири АДРЕСА_4 . Вказана сума коштів у гривневому еквіваленті на той час за курсом Національного банку України складала 439 615,00 грн, що майже у два рази більше, ніж сума, яка була витрачена на купівлю самої квартири. 50.3. Квартири АДРЕСА_7 придбані на ім`я колишньої дружини у період спільного проживання, впродовж якого остання з позивачем мали спільний бюджет та вели спільне господарство. Квартира АДРЕСА_2 придбана 7 серпня 2010 року за 30 400,00 грн, а квартира АДРЕСА_4 - 11 березня 2013 року за 263 900,00 грн. 51. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц). 52. Обсяг майна, яке подружжя просить поділити, повинен охоплювати все спільно набуте ними у шлюбі майно з метою найбільш ефективного вирішення спору про його поділ у межах одного провадження. Указане відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи в суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. пункт 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). 53. Позивач звернувся до суду з метою поділу рухомого (побутової техніки) та нерухомого (квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 ) майна, набутого у шлюбі. Спір щодо поділу рухомого майна був вичерпаний під час розгляду справи в суді першої інстанції, оскільки він в ухвалі від 15 листопада 2016 року (т. 4, а. с. 59) за відповідною заявою позивача (т. 4, а. с. 55) залишив без розгляду зазначені його вимоги. Більше того, у письмових поясненнях колишня дружина підтвердила відсутність спору щодо цього майна, оскільки побутову техніку позивач купував за власні кошти (т. 5, а. с. 188-191).Відомості про наявність у сторін інших спорів щодо поділу набутого у шлюбі спільного сумісного майна відсутні. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає можливим ефективний захист прав позивача у межах цієї справи про поділ нерухомого майна. 54. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що квартира АДРЕСА_2 придбана у 2010 році, а квартира АДРЕСА_4 - у 2013 році, тобто під час спільного проживання позивача та колишньої дружини як подружжя. 55. Колишня дружина, заперечуючи щодо купівлі квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 за спільні кошти подружжя, у касаційній скарзі вказує, що суди не застосували висновок Верховного Суду України, сформульований у постановах від 18 березня 2013 року у справі № 6-66цс13 та від 7 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16. Згідно з цим висновком належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначає не тільки факт придбання його у шлюбі, але й спільна участь чоловіка і дружини коштами або працею у набутті цього майна. 56. Велика Палата Верховного Суду вважає аргументи колишньої дружини безпідставними з огляду на таке. 57. Велика Палата Верховного Суду може застосувати лише релевантний висновок Верховного Суду України, сформульований при вирішенні подібного спору у подібних правовідносинах. Подібність спірних правовідносин у справах можна визначити за допомогою трьох критеріїв. З-поміж них змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а суб`єктний і об`єктний - додатковими. Останні два критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказувати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункти 26, 27, 30, 97, 98)). 58. За обставинами справи № 6-801цс16 позивач просив поділити рухоме майно подружжя, набуте під час шлюбу у період з 2006 до 2012 року. Верховний Суд України в частині стягнення компенсації половини вартості автомобіля скасував судові рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Застосовував пункт 3 частини першої статті 57 та статтю 60 СК України. Мотивував рішення тим, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Придбане хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Вказав, що суди не з`ясували джерела коштів, за які було придбано автомобіль. Зокрема, встановивши, що його придбано за кредитним договором, невід`ємною частиною якого є графік погашення кредиту, суди не з`ясували, яка частина коштів була сплачена у період шлюбу, хто та за які кошти сплачував кредит після припинення шлюбних відносин, чи повністю виплачений кредит, отриманий для придбання спірного автомобіля. 59. За обставинами справи № 6-66цс13 позивач просив установити факт його спільного проживання з відповідачкою однією сім`єю як чоловіка й жінки без реєстрації шлюбу та поділити рухоме і нерухоме майно подружжя, набуте під час фактичного проживання та після реєстрації шлюбу у період з 2000 до 2005 року. Верховний Суд України скасував ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та передав її на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Мотивував тим, що договір купівлі-продажу укладений та нотаріально посвідчений 26 листопада 2003 року, тобто із цієї дати у відповідачки виникло право власності на спірну квартиру. Тому суди неправильно застосували норми ЦК України 2003 року та статей 62, 74 СК України для визнання за позивачем права власності на половину квартири, набутої до 1 січня 2004 року, без установлення факту створення сторонами спільної часткової власності на квартиру та визначення ступеня участі в цьому позивача працею й коштами. Висновок апеляційного суду, з яким погодився суд касаційної інстанції, про те, що позивач довів його право на половину спірної квартири та що таке право підтверджує його участь працею й коштами в її придбанні, суд зробив без посилання на будь-які докази та розрахунки. 60. Відтак Велика Палата Верховного Суду наголошує, що висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України у справі № 6-66цс13, є нерелевантним, оскільки він стосувався правовідносин, які виникли до 1 січня 2004 року, та приписів законодавства, чинного до цієї дати, а не приписів СК України. Натомість висновок Верховного Суду України, сформульований у справі № 6-801цс16, є релевантним, однак він був застосований судом апеляційної інстанції, який указав постанову від 8 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15 з подібним за змістом висновком. Зокрема, у справі № 6-2253цс15 позивачка просила встановити факт проживання її з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнати набуте ними під час шлюбу майно спільною сумісною власністю, визнати недійсними: договір купівлі-продажу; договір дарування квартири; договір дарування нежилих приміщень; договір купівлі-продажу автомобіля. Верховний Суд України скасував судові рішення та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Застосував статті 60, 74 СК України та частину четверту статті 368 ЦК України. Мотивував своє рішення тим, що особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності. Рішення слід обґрунтовувати належними і допустимими доказами, про що зазначити у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти. Однак у цій справі суди на зазначені обставини уваги не звернули. 61. Велика Палата Верховного Суду підтримує висновок Верховного Суду України про те, що для того щоб визначити джерело придбання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , необхідно встановити не лише факт спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, але й участь у його придбанні шляхом формування спільного бюджету та ведення спільного господарства, а також виключити можливість залучення особистих коштів будь-кого з них. 62. Подібного за змістом висновку дійшов суд першої інстанції, застосовуючи постанову Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року. У справі № 6-1327цс15 позивач звернувся з позовом до державної виконавчої служби, чоловіка та дружини про визнання права власності на майно та зняття з нього арешту. Мотивував позов тим, що їй на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 24 грудня 2009 року з чоловіком, належить майно, на яке державний виконавець наклав арешт у процесі виконання рішення суду від 15 лютого 2013 року про поділ майна між дружиною та чоловіком. Згодом дружина звернулася із зустрічним позовом до чоловіка про визнання недійсним договору купівлі-продажу, оскільки він порушує її права та укладений без її письмової згоди, необхідної для відчуження спільного майна подружжя. Верховний Суд України скасував рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Застосував статтю 52 ЦК України, статті 57, 60, 61, 63, 65 СК України. Мотивував своє рішення тим, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Майно фізичної особи - підприємця, як і майно для професійної діяльності члена сім`ї, яке придбане за кошти від своєї діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім`ї, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 СК України. Визнаючи недійсним договір купівлі-продажу, суди без установлення джерела коштів на придбання майна та мети його придбання дійшли висновку про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя. Тому висновок судів про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя не ґрунтується на вимогах статей 57, 60, 61 СК України. 63. Суди першої та апеляційної інстанцій установили на підставі доданих до матеріалів справи доказів та показань свідків, що позивач разом з колишньою дружиною поділяли між собою побут та взаємні права і обов`язки, вели спільне господарство та разом формували спільний бюджет, кошти з якого використали для придбання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 . 64. Аргумент колишньої дружини про те, що квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 придбані за її власні кошти, Велика Палата Верховного Суду відхиляє, оскільки не має підстав для повторної оцінки відомостей, зокрема: про позику нею 55 000 дол. США на підставі розписки від 5 березня 2013 року, оскільки вона не довела використання їх на придбання цих квартир; про доходи, які вона отримала, працюючи на посаді менеджера відділу продажів у ТОВ «Три ведмеді», за 2012 рік у розмірі 7 165,54 грн та за 2013 рік у розмірі 9 385,90 грн (т. 2, а. с. 4, 5), оскільки їх не було достатньо для придбання квартири АДРЕСА_4 у 2013 році; про доходи позивача, оскільки він не доводив і не просив визнати за ним права приватної власності на квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 ; про вартість квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , зазначених у договорах їх купівлі-продажу, оскільки суди встановили, що вартість останньої становить 263 900,00 грн, а сама лише відсутність вказівки на вартість першої жодним чином не вплине на статус цих квартир як спільного сумісного майна подружжя, яке підлягає поділу між ними. 65. Щодо заперечень колишньої дружини про застосування презумпції правомірності набуття права власності, то Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. У частині другій статті 328 ЦК України передбачено презумпцію правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, зокрема, якщо інше прямо не випливає із закону. Інше передбачене статтею 60 СК України, згідно з якою будь-яке майно, набуте за час шлюбу, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Спростовує презумпцію спільності майна подружжя той із подружжя, який заперечує, що майно, набуте у період шлюбу, є спільним сумісним майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17). Тому саме на колишню дружину закон покладає обов`язок спростувати презумпцію спільної сумісної власності щодо квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , набутих у шлюбі та зареєстрованих за нею, що жодним чином не порушує презумпцію правомірності права власності на це майно. 66. Ураховуючи наведені обставини, суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали, що колишня дружина не довела факту придбання квартир за її особисті кошти та не спростувала презумпцію спільної сумісної власності на ці об`єкти. Тому суди дійшли правильного висновку, що квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 є спільним сумісним майном подружжя, яке підлягає поділу між ними. (1.2.2) Щодо задоволення судами вимог про визнання квартир АДРЕСА_4 та АДРЕСА_2 спільним сумісним майном та про припинення такого режиму щодо них 67. Позивач заявив вимогу про визнання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 спільним сумісним майном. Суди попередніх інстанцій цю вимогу задовольнили. Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок судів помилковим, оскільки обраний спосіб захисту є неефективним. 68. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України). 69. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21). 70. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи не спростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна. 71. Метою заявленого позивачем позову є поділ спільного сумісного майна, набутого за час спільного проживання позивача однією сім`єю з колишньою дружиною як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року. 72. Оскільки колишня дружина не спростувала презумпції спільної сумісної власності на квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , суди попередніх інстанцій правильно поширили режим спільної сумісної власності на це майно. Однак помилковим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про необхідність задоволення вимоги про визнання цих об`єктів спільним сумісним майном. 73. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Аналогічний припис містить частина перша статті 13 ЦПК Україну у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 74. Позивач не заявляв вимог про припинення права спільної сумісної власності на квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , а тому суди на порушення норм процесуального права вийшли за межі позовних вимог у цій частині. 75. Отже, задоволення вимоги про поділ квартири АДРЕСА_4 як спільної сумісної власності шляхом визнання за позивачем та колишньою дружиною права власності на її частину за кожним саме собою свідчить про припинення правового режиму спільної сумісної власності на такий об`єкт. Тому в судів попередніх інстанцій не було підстав для зазначення в резолютивній частині рішення про припинення такого режиму щодо квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 . 76. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові (пункт 40) від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 вже виснувала, що окрема вимога припинити право спільної сумісної власності також є неефективним способом захисту. (1.2.3) Щодо визнання недійсними договору купівлі-продажу та рішення про реєстрацію прав 77. Суди попередніх інстанцій визнали договір купівлі-продажу недійсним та скасували реєстрацію права власності за колишньою дружиною, оскільки остання без згоди позивача відчужила набуту у шлюбі квартиру АДРЕСА_2 кінцевій набувачці, яка знала про ці обставини. 78. Колишня дружина у касаційній скарзі стверджує, що немає такої підстави для визнання правочину недійсним, як його вчинення без письмової згоди іншого з подружжя. Крім того, кінцева набувачка діяла добросовісно, оскільки вона знала, що позивач є її другом і що квартиру АДРЕСА_2 остання купувала за власні кошти. 79. Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок судів про те, що підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу щодо розпорядження майном, набутим під час шлюбу, є не лише відсутність згоди іншого з подружжя на його вчинення, але й недобросовісність набувача з урахуванням такого. 80. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 81. Правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України). 82. За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном згідно із частиною першою статті 319 ЦК України. Однак розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. 83. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України). 84. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (частини перша та друга статті 369 ЦК України). 85. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена (частина третя статті 65 СК України). 86. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним зі співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (частина четверта статті 369 ЦК України). 87. Суди попередніх інстанцій встановили: 87.1. Позивач не давав згоди на відчуження колишньою дружиною квартири АДРЕСА_2 , яка є їх спільною сумісною власністю та набута ними за спільні кошти. 87.2. Кінцева набувачка є недобросовісним набувачем, оскільки знала і могла знати про те, що квартира АДРЕСА_2 належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що колишня дружина не отримувала згоди на її відчуження в позивача. 88. Частина четверта статті 369 ЦК України пов`язує недійсність договору купівлі продажу квартири з відсутністю згоди одного із співвласників майна подружжя на відчуження його третій особі. Указана згода повинна бути вчинена в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Зазначене спростовує довід колишньої дружини в касаційній скарзі з посиланням на висновок Верховного Суду України в постанові від 8 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15 про те, що законодавство не передбачає недійсності правочину з відчуження спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя. Постанова Верховного Суду України у справі № 6-7цс15 є незастосовною, оскільки відрізняється від справи № 523/14489/15-ц за змістом правовідносин. Зокрема, у справі № 6-7цс15 позивачка звернулася до суду з позовом до чоловіка та наступних набувачів їхнього автомобіля про поділ майна подружжя, визнання договорів відчуження транспортного засобу недійсними, визнання права власності, витребування майна із чужого незаконного володіння. Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження, а Верховний Суд України відмовив у задоволенні заяви про перегляд судових рішень. Застосував статті 60 та 65 СК України. Мотивував тим, що обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Указав, що законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна. У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину), якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним. Суди встановили, що спору про поділ майна подружжя між нею та чоловіком немає, їй завчасно було відомо про намір її чоловіка видати довіреність зятю і на її видачу вона погодилась. Узгодивши із чоловіком майбутній продаж автомобіля покупцеві, подружжя лише намагається повернути кошти за придбання автомобіля з останнього. Тому суди дійшли правильного висновку про наявність її згоди та про відсутність підстав для визнання договору недійсним, а також про наявність у позивачки права на відповідну компенсацію її частки у відчуженому представником чоловіка спільному майні, який діяв в інтересах подружжя на підставі доручення. 89. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з твердженням Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, сформульованим в ухвалі від 29 січня 2020 року. Згідно з ним для дійсності правочину про розпорядження майном, набутим під час шлюбу, вчиненого одним з подружжя без згоди іншого з подружжя, має значення момент набрання законної сили рішенням про встановлення факту проживання однією сім`єю. Колегія суддів зазначає, що подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 7 листопада 2011 року у справі № 6-44цс11. Згідно з обставинами цієї справи позивач звернувся з позовом до відповідачки про витребування майна із чужого незаконного володіння, а остання подала зустрічний позов про визнання права спільної власності на квартиру та рухоме майно, а також про визнання недійсним договору про передачу цієї квартири в іпотеку банку. Суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення першої та апеляційної інстанцій, згідно з якими вони частково задовольнили первісний та зустрічний позови: визнав право власності відповідачки на частину квартири та на частину рухомого майна; визнав право власності позивача на частину рухомого майна; визнав недійсним договір іпотеки; в іншій частині вимог у задоволенні відмовив. Верховний Суд України скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та передав справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Застосував статтю 74 СК України, статтю 578 ЦК України та частину другу статті 6 Закону України «Про іпотеку». Мотивував тим, що суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю та встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності пов`язане з набранням законної сили рішенням суду в цій справі (30 вересня 2010 року) та що на момент укладення (18 грудня 2007 року) договору іпотеки єдиним власником спірної квартири (предмета іпотеки) був позивач. Суди дійшли помилкового висновку про те, що квартира на час укладення договору іпотеки була спільною власністю позивача й відповідачки, та про те, що для його укладення необхідна була письмова, нотаріально посвідчена згода відповідачки. 90. Отже, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, якщо оспорюється правочин, вчинений до моменту набрання законної сили таким рішенням, не застосовується висновок щодо обов`язкової нотаріально посвідченої згоди іншого з подружжя на його вчинення, сформульований у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). 91. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що від встановленої судом наявності чи відсутності певної обставини може залежати висновок суду про визнання договору недійсним чи про відмову в такому позові. При цьому наявність підстав для визнання того чи іншого правочину недійсним суд встановлює на момент вчинення цього правочину. Отже, суд завжди встановлює обставини, з якими може пов`язуватися недійсність правочину, станом на минуле. 92. Зазначене не означає, що судове рішення, яким встановлені певні обставини, має зворотну дію в часі. Обставини, встановлені судовим рішенням, об`єктивно існували до ухвалення такого рішення, а не виникли в минулому з набранням цим судовим рішенням законної сили. 93. Якщо закон пов`язує недійсність правочину з певними обставинами, то визначальним є з`ясування наявності чи відсутності таких обставин на момент вчинення цього правочину. Момент набрання законної сили судовим рішенням, яким встановлено наявність таких обставин, значення не має. Водночас із набранням законної сили судовим рішенням, яким встановлені певні обставини, таке судове рішення є преюдиціальним, і в майбутньому в інших справах сторони звільняються від доказування цих обставин, якщо виконані умови, передбачені частиною четвертою статті 82 ЦПК України. 94. Встановлення судом обставин, які свідчать про проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, саме по собі не впливає на дійсність договору, який був укладений як до, так і після набрання законної сили таким судовим рішенням, але від наявності таких обставин на момент укладення договору може залежати вирішення спору про недійсність договору. 95. Протилежне тлумачення ставитиме під сумнів передбачувані правила цивільного обороту. На відміну від можливості перевірки факту перебування особи у шлюбі на момент вчинення правочину з огляду на державну реєстрацію шлюбу як акта цивільного стану з видачою відповідних документів та внесенням інформації, зокрема, до Державного реєстру актів цивільного стану громадян, судове рішення, у якому встановлюється факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, може й не бути ухваленим взагалі. 96. Отже, факт проживання чоловіка та жінки однією сім`єю не пов`язаний з набранням законної сили рішенням суду, у якому встановлені відповідні обставини, а існує об`єктивно. Встановлення належності майна на праві спільної сумісної власності також не пов`язане з набранням законної сили рішенням суду, оскільки таке право виникає в силу закону, а не внаслідок ухвалення судового рішення. 97. Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом колишньої дружини про те, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцева набувачка - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцева набувачка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Зазначеного висновку вона дійшла в постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18. Подібного за змістом висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16, яку застосував у рішенні суд першої інстанції. У цій справі позивачка звернулася з позовом до чоловіка та дочки про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, визнання права приватної власності на частину квартири, визнання майна спільною сумісною власністю, визначення часток та визнання права власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу. Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій позов задовольнили частково: встановили факт проживання позивачки та відповідача однією сім`єю без шлюбу із січня 2004 року до жовтня 2010 року включно; визнали квартиру спільною сумісною власністю подружжя; у порядку поділу спільного сумісного майна визнали за позивачкою та відповідачем право власності на частину квартири; припинили право спільної сумісної власності подружжя на квартиру; визнали недійсним договір купівлі-продажу, укладений 16 жовтня 2014 року; в іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовили. Верховний Суд України скасував судові рішення в частині задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу та ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Застосував частину другу статті 65 та статтю 74 СК України, пункт 6 частини першої статті 3 та частину другу статті 369 ЦК України. Мотивував тим, що укладення одним з подружжя договору про розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа -контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Указав, що на час укладення договору купівлі-продажу покупець не знав і не міг знати про те, що квартира належить на праві спільної сумісної власності подружжю і що позивачка не давала відповідачу згоди на укладення цього договору. Тому немає підстав для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу. 98. Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого у її постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, про те, що «закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору». Такий відступ відбувся у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18. Зазначила, що можливість визнання недійсним договору стосовно розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором (пункт 8.67 постанови). 99. Розвиваючи висновок, сформульований у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 96). 100. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у разі якщо вона відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), згідно із частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 44), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 31), від 8 червня 2021 року у справі № 487/8206/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.20), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 40), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 92), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 36), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 73), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 63) та у справі № 761/13017/16-ц (пункт 46), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (пункт 67)). Тобто відступлення від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати). 101. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважав за необхідне відступити від її висновку, сформульованого в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), шляхом його конкретизації. 102. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для відступу від висновку, сформульованого в її постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, оскільки відповідний відступ вона вже здійснила в постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18. 103. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що відносини між позивачем та колишньою дружиною, згідно із зібраними у справі доказами, в період спільного проживання були пов`язані з веденням ними спільного господарства та наявністю спільного бюджету. Відтак кінцева набувачка, яка була давно знайома з колишньою дружиною та підтримувала з нею відносини, брала спільну участь у хрещенні та вихованні сина подружжя, не могла не знати про те, що квартира АДРЕСА_2 належить подружжю і що колишня дружина, яка її відчужує, не отримала згоди на це другого з подружжя. Тому не погоджується з доводами колишньої дружини про те, що кінцева набувачка є добросовісним набувачем. Довід колишньої дружини про те, що кінцева набувачка достовірно знала про купівлю нею квартири АДРЕСА_2 за власні кошти, суперечить іншим обставинам справи, зазначеним вище, та не заслуговує на увагу. 104. Велика Палата Верховного Суду критично оцінює доводи колишньої дружини в касаційній скарзі про те, що суди помилково взяли до уваги пояснення свідків та фотографії для доведення добросовісності кінцевої набувачки, оскільки ці докази є недопустимими. Зазначає, що про недопустимість вказаних доказів виснував Верховний Суд України в постановах від 8 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1568цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16. 104.1. Колишня дружина помилково трактує категорію добросовісності, вважаючи, що вона визначається насамперед внутрішнім сприйняттям кінцевою набувачкою обставин, які мали місце під час укладення договору купівлі-продажу. 104.1.1. У справі № 147/66/17 у постанові від 14 грудня 2021 року Велика Палата Верховного Суду вказала, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (пункт 55). 104.1.2. У справі № 916/2813/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що недобросовісною є особа, яка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 8.65). 104.1.3. Отже, добросовісність насамперед характеризує поведінку кінцевої набувачки, яка за обставин, про які відомо суду, очевидно, могла або не могла дізнатися про факти, які становлять предмет доказування. Адже об`єктивно неможливо дізнатися, як та чи інша особа сприймає певні обставини. Тому й добросовісність не можна пов`язувати з внутрішнім сприйняттям кінцевою набувачкою певних обставин. 104.2. Безпідставним є твердження колишньої дружини про те, що пояснення свідків та фотографії не можуть підтверджувати факт недобросовісності кінцевої набувачки, оскільки є недопустимими доказами. 104.2.1. Недопустимими є ті докази, які отримані з порушенням порядку, встановленого законом, та які на підставі останнього мають бути підтверджені певними засобами доказування і не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). Аналогічна норма передбачена статтею 59 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій. 104.2.2. Згідно зі статтями 63 та 64 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, показання свідків та письмові докази є джерелом доказів у цивільному процесі. Аналогічні за змістом норми передбачені статтями 90 та 95 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 104.2.3. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц сформувала висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України в попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України в редакції від 3 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, то здійснену ними оцінку доказів суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями переглядати. 104.2.4. З огляду на те, що недобросовісність кінцевої набувачки спільного сумісного майна може бути підтверджена будь-якими передбаченими процесуальним законом засобами доказування, а повноваженнями щодо переоцінки доказів Велика Палата Верховного Суду не наділена, доводи колишньої дружини не заслуговують на увагу. 105. Велика Палата Верховного Суду відхиляє посилання колишньої дружини про практику Верховного Суду України щодо недопустимості показань свідків та фотографій на підтвердження недобросовісності кінцевої набувачки. Зазначений висновок відсутній у постановах Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1568цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16. 105.1. Обставини справи № 6-7цс15 описані вище. 105.2. У справі № 6-1622цс15 позивачка в липні 2014 року після встановлення судом факту спільного проживання без реєстрації шлюбу з кінцевим набувачем в цій справі звернулася з позовом до банку про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного останнім з третьою особою. Мотивувала тим, що договір іпотеки третя особа уклала без її згоди у порушення статті 6 Закону України «Про іпотеку». Верховний Суд України скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення - про відмову в задоволенні позову. Застосував статті 203, 578, 369 ЦК України, статті 65, 74 СК України та статтю 6 Закону України «Про іпотеку». Мотивував тим, що суди апеляційної та касаційної інстанцій помилково визначили, що право власності позивачки на квартиру виникло лише з набранням законної сили рішенням суду про встановлення факту спільного проживання та визнання за нею такого права в березні 2014 року, тоді як договір іпотеки третя особа уклала з банком у липні 2005 року. На момент передачі квартири в іпотеку єдиним її власником була третя особа. Відтак суди помилково вважали, що відсутність такої згоди не може бути підставою для визнання договору іпотеки недійсним. Верховний Суд України вказав, що на момент укладення договору іпотеки квартира належала третій особі та позивачці на праві спільної сумісної власності і для укладення договору іпотеки щодо неї необхідною була письмова, нотаріально посвідчена згода останньої згідно зі статтею 578, частиною другою статті 369 ЦК України, частиною третьою статті 65 СК України та статтею 6 Закону України «Про іпотеку». Однак відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя. Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно. Зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У цій справі суд встановив, що на час укладення договору іпотеки третя особа у шлюбі не перебувала, що підтверджує свідоцтво про розірвання шлюбу. В анкетах позичальника від 22 липня 2005 року, 23 квітня 2007 року та 23 квітня 2008 року, які він подавав банку, підтвердив, що не одружений, майно належить йому на праві приватної власності. Про те, що квартира належить йому на праві приватної власності і ніхто з третіх осіб прав на неї не має, третя особа засвідчила і в договорі іпотеки. Наведене свідчить про те, що на час укладення договору іпотеки 25 липня 2005 року банк не знав і не міг знати про те, що квартира належить на праві спільної сумісної власності третій особі та позивачці і що остання не надала йому згоди на укладення цього договору. Факт проживання їх однією сім`єю без реєстрації шлюбу з квітня 1993 року та визнання спільною сумісною власністю квартири суд встановив лише в березні 2014 року. Тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати й ухвалити нове рішення - про відмову в позові. 105.3. У справі № 6-1568цс15 банк звернувся з позовом до позичальника, іпотекодавця та його дружини з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки. Верховний Суд України скасував рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позовної вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та направив справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині відмову в задоволенні позову не переглядав. Застосував пункт 6 частини першої статті 3, частину другу статті 369, статтю 578 ЦК України, статті 65, 74 СК України, статтю 6 Закону України «Про іпотеку». У цій справі суди встановили, що суд у рішенні, яке набрало законної сили 1 квітня 2010 року, в іншій справі визнав за дружиною іпотекодавця право власності на 1/2 частину нежитлового комплексу, що є предметом іпотеки за договором іпотеки, укладеним між банком та іпотекодавцем 28 квітня 2007 року. Тобто на момент укладення договору іпотеки єдиним власником предмета іпотеки був іпотекодавець, а тому для його укладення не потрібна була згоди другого з подружжя. Крім того, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя. Однією із засад цивільного судочинства є добросовісність згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України. При укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя згідно із частиною другою статті 369 ЦК України та частиною другою статті 65 СК України. Отже, укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно. Зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Оскільки на час укладення договору іпотеки - 28 квітня 2007 року банк не знав і не міг знати про те, що предмет іпотеки належить на праві спільної сумісної власності іпотекодавцю та його дружині і що остання не давала йому згоди на укладення цього договору, а суд в іншій справі відмовив їй у визнанні договору іпотеки недійсним із цих мотивів, то немає правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки. 105.4. У справі № 6-1912цс15 позивач після розірвання шлюбу звернувся з позовом до відповідачки та банку про визнання недійсним договору іпотеки, а також з позовом до відповідачки про визнання права спільної сумісної власності подружжя на квартиру. Верховний Суд України скасував рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у частині задоволення позовної вимоги про визнання договору іпотеки недійсним та ухвалив нове рішення - про відмову в задоволенні позову; в іншій частині про задоволення вимоги про визнання права спільної сумісної власності подружжя на квартиру не переглядав. Застосував пункт 6 частини першої статті 3, частину другу статті 369, статтю 578 ЦК України, статтю 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (чинного на час набуття відповідачкою права власності на квартиру), статтю 6 Закону України «Про іпотеку». Мотивував тим, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа -контрагент за таким договором діяли недобросовісно. Зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У цій справі суд встановив, що право спільної сумісної власності на квартиру виникло у відповідачки та позивача на підставі укладеного 21 лютого 1994 року договору міни. Під час укладення договору міни позивач надав заяву, у якій зазначив, що він дає згоду відповідачці на обмін нею однієї квартири на іншу. Отже, позивач про укладення договору міни знав, на що дав свою згоду, реєстрацію права власності на майно за відповідачкою не оскаржував. Після розірвання шлюбу 18 лютого 2000 року позивач не порушував питання про поділ майна подружжя чи виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності. Відповідачка, укладаючи договір іпотеки, надала довідку державного нотаріуса від 8 листопада 2006 року про те, що згідно з Державним реєстром заборон вона є власником квартири станом на 8 листопада 2006 року, яка під забороною не перебуває; нотаріально посвідчену заяву від 8 листопада 2006 року, у якій зазначила, що квартира, що передається в іпотеку, є її приватною власністю, оскільки набута не у шлюбі, а особи, які могли б клопотати про визнання за ними права власності на квартиру, чи неповнолітні та малолітні діти, які користуються цим житлом та зареєстровані в ньому, відсутні. На момент укладення договору іпотеки відповідачка у шлюбі з позивачем не перебувала. Тому на час укладення договору іпотеки (8 листопада 2006 року) банк не знав і не міг знати про те, що квартира належить на праві спільної сумісної власності відповідачці та позивачу і що останній не надав їй згоди на укладення цього договору. Отже, відсутні підстави для визнання договору іпотеки недійсним. 105.5. У справі № 6-533цс16 позивачка звернулася з позовом до товариства та відповідача про визнання недійсним договору іпотеки. Верховний Суд України скасував рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про визнання договору іпотеки недійсним та ухвалив нове рішення - про відмову в задоволенні позову. Застосував пункт 6 частини першої статті 3, частину другу статті 369, статтю 578 ЦК України, статті 60, 65, 74 СК України, статтю 6 Закону України «Про іпотеку». Мотивував тим, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно. Зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. У цій справі суд встановив, що на час укладення договору іпотеки відповідач і позивачка перебували в зареєстрованому шлюбі, що підтверджує свідоцтво про реєстрацію шлюбу. Під час укладення кредитного договору від 24 липня 2007 року відповідач надав банку заяву, у якій підтвердив, що на момент набуття права власності на квартиру в шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах не перебував та квартира не є спільною сумісною власністю; паспорт, який будь-яких відміток щодо сімейного стану позичальника не містить; Реєстраційну посвідку Київського міського бюро технічної інвентаризації від 17 жовтня 1995 року, де зазначено, що квартира є приватною власністю відповідача; довідку від 6 липня 2007 року, де вказано, що відповідач зареєстрований та проживає у квартирі, його сім`я складається з одного чоловіка, а в розділі «Родинні відносини» відсутні відомості про перебування його у шлюбі. Отже, на час укладення договору іпотеки 24 липня 2007 року банк не знав і не міг знати про те, що квартира належить на праві спільної сумісної власності відповідачу та позивачці і що остання не надала йому згоди на укладення цього договору. Відповідач приховав цю інформацію, не лише не повідомивши про це банк, а й повідомив про протилежне, тому суди дійшли помилкового висновку про задоволення позовних вимог. 106. Ураховуючи, що на час розгляду справи власником квартири АДРЕСА_2 є кінцева набувачка, у судів попередніх інстанцій були підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним та поділу цієї квартири шляхом визнання за позивачем та колишньою дружиною права власності на її частину за кожним. Правовим наслідком недійсності договору купівлі-продажу буде відновлення права спільної сумісної власності позивача та колишньої дружини на квартиру АДРЕСА_2 . 107. Аргумент колишньої дружини про те, що судам слід було не визнавати недійсним договір купівлі-продажу, а стягнути на користь позивача компенсацію вартості відчуженої кінцевій набувачці квартири АДРЕСА_2 Верховного Суду відхиляє. У постанові від 24 серпня 2022 року у справі № 125/2157/19 вона виснувала, що пред`явлення позову стороною договору або іншою (зацікавленою) особою про визнання недійсним договору є виправданим та ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном. В іншому випадку, у разі якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, на час вирішення спору (така вартість може не бути тотожною ціні, за якою майно було відчужене). Не є ефективним способом захисту позов про визнання договору недійсним, у разі якщо особа має на меті отримати лише еквівалент вартості своєї частки у спільному майні, оскільки такий спосіб захисту не захищає та не відновлює в результаті її порушене право в той спосіб, який вона обрала (пункти 93-95). 107.1. Суд першої інстанції встановив, що позивач не заявляв вимог та не вчиняв дій для отримання грошової компенсації вартості його частки в майні. 107.2. Оскільки позивач пред`явив позов про поділ квартири АДРЕСА_2 через визначення частки за кожним з подружжя з метою повернення майнових прав у спільному майні, то ефективним способом захисту його права буде визнання договору купівлі-продажу недійсним, а не компенсація вартості його частки в майні. 107.3. Велика Палата Верховного Суду 20 червня 2023 року прийняла постанову у справі № 362/2707/19 за позовом колишньої дружини до її чоловіка та нових набувачів спільного сумісного майна про визнання недійсними договорів дарування, скасування їх державної реєстрації та витребування майна. Постановила скасувати судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову в частині вимог про витребування 1/2 частини будинку та земельної ділянки й ухвалила в цій частині нове рішення про задоволення цих вимог. У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду задовольнила вимогу про витребування майна тому, що позивач попередньо в іншій справі № 362/5535/17 підтвердив своє право спільної часткової власності на будинок та земельну ділянку, отримавши судове рішення про поділ майна подружжя. Водночас задоволення вимог про визнання судами попередніх інстанцій недійсними договорів дарування спірного майна, яке не було предметом перегляду Великою Палатою Верховного Суду з огляду на межі касаційного розгляду справи № 523/14489/15-ц, не було підставою для ухвалення рішення про витребування майна. Отже, висновок, сформульований у постанові 20 червня 2023 року, не суперечить раніше визначеній позиції Великої Палати Верховного Суду (див пункт 106 цієї постанови) щодо належних способів захисту прав подружжя при поділі їх спільного сумісного майна. 108. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29)). У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц відступила від висновку, сформульованого у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, де раніше зазначала про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.Тому у випадку, якщо заявлено вимогу про поділ майна, то скасування рішення чи запису про проведену державну реєстрацію права не є належним способом захисту прав члена подружжя. У такому випадку державний реєстратор здійснює відповідну реєстраційну дію на підставі рішення суду про поділ майна подружжя та визнання за ними ідеальних часток на майно. Отже, рішення судів попередніх інстанцій про задоволення вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права слід скасувати та ухвалити нове - про відмову в задоволенні позову в цій частині. (1.3) Щодо доходів, отриманих колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року по вересень 2015 року 109. Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи позивачу в задоволенні його вимоги про поділ доходу колишньої дружини від підприємницької діяльності,вказали, що другий з подружжя має право на отримання цього доходу, якщо доведе факт його отримання внаслідок залучення спільних коштів подружжя до такої діяльності. 110. Позивач у касаційній скарзі висловив заперечення проти такого висновку судів. Указав, що судам слід було застосувати презумпцію спільної сумісної власності, у тому числі щодо доходу, отриманого колишньою дружиною за період із червня 2014 року по вересень 2015 року включно під час перебування з ним у шлюбі. Згідно із цією презумпцією саме колишня дружина мала б доводити, що ці кошти є її приватною власністю. 111. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів про відмову в задоволенні позову в частині цієї вимоги, проте з інших мотивів. 112. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України). 113. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя (частини перша та друга статті 61 СК України). 114. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню (частина третя статті 57 СК України). 115. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України). 116. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). 117. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (стаття 70 СК України). 118. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили: 118.1. 2 квітня 2014 року був укладений шлюб між позивачем та колишньою дружиною. 118.2. 21 квітня набрало законної сили рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2015 року у справі № 523/12146/15-ц після його перегляду Апеляційним судом Одеської області. Згідно із цим рішенням суд розірвав шлюб, укладений між позивачем та колишньою дружиною. 119. Отже, одним з об`єктів права спільної сумісної власності є доходи, одержані одним з подружжя, у тому числі й від здійснення підприємницької діяльності фізичною особою -підприємцем, які підлягають поділу між кожним з подружжя. 120. Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументом позивача про те, що презумпцію спільної сумісної власності доходу колишньої дружини від здійснення підприємницької діяльності має спростовувати саме вона. Натомість суди попередніх інстанцій установили, що дохід, отриманий колишньою дружиною саме під час перебування її у шлюбі з позивачем у період з липня 2014 року до вересня 2015 року, та зазначену презумпцію вона не спростувала. Отже, її дохід від здійснення підприємницької діяльності є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу між ними. 121. Питання про те, чи підлягає поділу внесок позивача в організацію колишньою дружиною як фізичною особою підприємницької діяльності у цій справі, не є актуальним, оскільки позивач просить поділити лише дохід від здійснення нею господарської діяльності. 122. До спірних правовідносин не застосовується частина третя статті 57 СК України, згідно з якою другий з подружжя, який претендує, зокрема, на премію іншого з подружжя, має довести, що він долучився до її одержання. Подібно як про це вказали суди щодо залучення позивачем коштів до підприємницької діяльності колишньої дружини. Однак указаний висновок судів суперечить нормам сімейного законодавства. 123. Суперечність у судовій практиці Верховного Суду України, про яку вказує позивач у письмових поясненнях (т. 5, а. с. 197-199), щодо того, чи є майно та дохід фізичної особи - підприємця об`єктом спільної сумісної власності, значення для вирішення справи № 523/14489/15-ц не має. Указане пов`язано з тим, що обставини цих справ та справи № 523/14489/15-ц різняться та не стосуються питання поділу доходу, отриманого одним з подружжя під час шлюбу від здійснення підприємницької діяльності. Крім того, контекст питання, щодо якого заперечує позивач у касаційній скарзі, не вимагає дослідження висновків Верховного Суду України у справах № 6-21цс15, № 6-1109цс16, № 6-79цс13, № 6-1752цс15. 123.1. У справі № 6-21цс15 позивач після розірвання шлюбу звернувся з позовом до відповідачки про визнання права власності на житлового будинку, промислових магазинів, автомобіля, грошових коштів та товарно-матеріальних цінностей фізичної особи - підприємця, поділ солідарного боргу, а остання звернулася із зустрічним позовом про визнання права власності на житлового будинку, стягнення грошової компенсації за вартості автомобіля та поділ солідарного боргу. Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог позивача про визнання за ним права власності на частину промислових магазинів, ухваливши рішення про відмову в задоволенні цих вимог, однак з інших мотивів; у решті залишив без змін рішення суду першої інстанції про часткове задоволення первісного позову (задоволення позовних вимог про визнання права власності позивача на житлового будинку та автомобіля; в іншій частині відмовив) та часткове задоволення зустрічного позову (задоволення позовної вимоги про визнання права власності відповідачки на житлового будинку; в іншій частині відмовив). Касаційний суд відмовив у відкритті касаційного провадження, оскільки визнав касаційну скаргу необґрунтованою, а її доводи такими, що не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Верховний Суд України скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та передав справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Застосував статті 57, 60, 61, 69 - 71 СК України, статі 52, 320 та частину другу статті 364 ЦК України. Мотивував тим, що майно фізичної особи - підприємця може бути об`єктом спільної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними. У цій справі суд встановив, що нерухоме майно (нежитлові будівлі) набуте відповідачкою в період шлюбу та використовується нею для здійснення підприємницької діяльності. Однак, зробивши висновок про те, що спірне майно відноситься до спільної сумісної власності подружжя, суд апеляційної інстанції водночас дійшов взаємовиключних висновків, що це майно належить відповідачці як фізичній особі - підприємцю, та не вирішив по суті спір щодо поділу зазначеного майна. Ухвалюючи рішення про відмову в поділі цього майна, апеляційний суд не врахував способів та порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначених статтею 71 СК України, та що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі. 123.2. У справі № 6-1109цс16 позивачка після розірвання шлюбу звернулася з позовом до відповідача про поділ автомобіля та трьох металевих торгових контейнерів, набутих у шлюбі. Суд першої інстанції частково задовольнив позов: стягнув на користь позивачки компенсацію вартості її частки автомобіля; у задоволенні решти позовних вимог відмовив. Суд апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо поділу металевих торгових контейнерів та стягнення грошової компенсації за частку у власності подружжя скасував судове рішення першої інстанції й у цій частині ухвалив нове рішення, яким указані позовні вимоги задовольнив частково: стягнув з відповідача частину вартості трьох металевих торгових контейнерів; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, з яким погодився Верховний Суд України, залишив судове рішення апеляційної інстанції без змін. Застосував статті 57, 60, 61, 65, 69, 71 СК України, статі 52 та 320, частину другу статті 364 ЦК України. Мотивував тим, що майно фізичної особи - підприємця може бути об`єктом спільної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними. Указавши, що торгові металеві контейнери є спільною сумісною власністю подружжя, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо можливості поділу цього майна. Апеляційний суд обґрунтовано керувався презумпцією рівності часток, а також вимогами статті 71 СК України, згідно з якою поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна. Тому обґрунтовано здійснив поділ шляхом стягнення з відповідача вартості частини вказаного майна через неможливість його поділу. 123.3. У справі № 6-79цс13 позивачка, яка перебуває в зареєстрованому шлюбі з одним з відповідачів, звернулася з позовом до нього, банку та приватного підприємства, заснованого її чоловіком, у статутний капітал якого останній передав нежитлові приміщення, набуті у шлюбі, про визнання нежитлових приміщень спільною сумісною власністю, визнання недійсними кредитних договорів, укладених її чоловіком з банком, визнання недійсними договорів поруки та іпотеки, визнання недійсним рішення приватного підприємства провнесення до статутного капіталу нежитлових приміщень. Суд першої інстанції позов задовольнив частково: визнав недійсним пункт рішення засновника приватного підприємства про внесення до його статутного капіталу нежитлових приміщень; визнав недійсним договір іпотеки; визнав нежитлові приміщення спільною сумісною власністю подружжя; в іншій частині в задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд у частині задоволених позовних вимог скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове - про відмову в задоволенні позову, а в іншій частині залишив без змін судове рішення першої інстанції. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення апеляційного суду скасував та залишив у силі рішення суду першої інстанції. Верховний Суд України скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та передав справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Застосував статті 57, 59, 60, 61, 63, 65, 69, 71 СК України, статі 51, 55, 62, 63, 66, 67 Господарського кодексу України (далі - ГК України). Мотивував тим, що суд, установивши факт оформлення приватним підприємством права власності на нежитлові приміщення через отримання рішення виконавчого комітету міської ради та видачу свідоцтва про право власності, безпідставно змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя. З моменту внесення майна до статутного капіталу приватного підприємства воно є єдиним власником цього майна, яке не може одночасно перебувати у власності інших осіб. Суд не врахував, що в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного капіталу приватного підприємства, заснованого одним з них, майно переходить у власність останнього, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право). Суть цього права полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного у статутний капітал майна в разі поділу майна подружжя (а не у праві власності на саме майно) або праві вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства чи половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Фізична особа - підприємець, купуючи під час шлюбу нерухоме майно для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного капіталу іншого суб`єкта господарювання - приватного підприємства, засновником якого вона є, діяла виключно як власник цього майна й суб`єкт господарювання в процесі здійснення нею господарської діяльності. Тому висновок суду про необхідність отримання відповідачем згоди іншого з подружжя не відповідає статті 65 СК України. Отже, майно фізичної особи - підприємця, яке придбане та використовується нею в підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як її особисту приватну власність згідно зі статтею 57 СК України, а не як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, визначений статтями 60 та 61 цього кодексу. 123.4. У справі № 6-1752цс15 позивачка після розірвання шлюбу звернулася до відповідача з позовом про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільного сумісного майна подружжя, виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, витребування майна із чужого незаконного володіння, а останній звернувся із зустрічним позовом про встановлення факту спільного проживання, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та його розподіл. Верховний Суд України скасував судові рішення попередніх інстанцій та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Застосував статті 57, 60, 61, 63, 69, 71 СК України, статті 52, 320 та частину другу статті 364 ЦК України. Мотивував тим, що майно фізичної особи - підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його ними. У цій справі суд установив, що майно (земельна ділянка, обладнання шиномонтажної майстерні) відповідач набув у період шлюбу та використовує його для здійснення підприємницької діяльності. Однак, зробивши висновок про те, що решта спірного майна перебуває у спільній сумісній власності подружжя, суди зазначили, що земельна ділянка, приміщення шиномонтажної майстерні та обладнання належать відповідачу як підприємцю, натомість не з`ясували, чи це майно було придбано за рахунок належних подружжю коштів. Сама по собі обставина, що обладнання майстерні відповідач придбав за кредитні кошти, не свідчить про те, що ці кошти були його особистою власністю. Суди не врахували способів та порядку поділу майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначених статтею 71 СК України. Їх суть полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі. 124. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно не взяли до уваги визначеного статтею 70 СК України порядку поділу доходу від здійснення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем між подружжям. 125. Слід звернути увагу на те, що при поділі доходу від здійснення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем необхідно враховувати, чи був він використаний проти волі іншого з подружжя та чи використаний в інтересах сім`ї. Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою вказані обставини, відмовивши в задоволенні цієї вимоги. Однак якщо колишня дружина використала дохід від здійснення підприємницької діяльності на свій розсуд, проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховала його, такі кошти слід було б врахувати при поділі. 126. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, не надав умотивованого пояснення доводам колишньої дружини щодо витрачання цих доходів в інтересах сім`ї, зокрема на утримання малолітньої дитини, на потреби сім`ї в харчуванні, лікуванні, придбанні одягу, засобів гігієни, побутової техніки, забезпечення відпочинку (т. 2, а. с. 152), та щодо понесення витрат під час ведення нею підприємницької діяльності, зокрема на сплату внесків на загальнообов`язкове соціальне страхування, єдиного податку, комунальних послуг, оренди (т. 2, а. с.150-151). 127. Колишня дружина вказує на те, що позивач помилково визначив її дохід від здійснення підприємницької діяльності на підставі суми сукупного доходу, вказаного нею в податковій декларації платника єдиного податку (т. 2, а. с. 151). 128. Велика Палата Верховного Суду погоджується із запереченнями колишньої дружини в частині помилкового визначення позивачем суми доходу, який є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу між ними. 129. Доходом платника єдиного податку для фізичної особи - підприємця є: дохід, отриманий протягом податкового (звітного) періоду в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій); вартість безоплатно отриманих протягом звітного періоду товарів (робіт, послуг); винагороди за договорами доручення, комісії, транспортного експедирування, агентськими договорами (без урахування транзитних сум) (пункти 292.1, 292.3, 292.4 статті 292 Податкового кодексу України). 130. Суди попередніх інстанцій установили, що позивач просить стягнути з позивачки половину із 600 000,00 грн доходу, отриманого нею від здійснення підприємницької діяльності в період перебування у шлюбі з липня 2014 року до вересня 2015 року. Однак не вказує, на підставі яких доказів він визначив цю суму доходу позивачки у 2014- 2015 роках. 131. Колишня дружина зазначає, що за період з липня по грудень 2014 року її задекларований дохід склав 200 000,00 грн, а за період із січня до вересня 2015 року- 385 000,00 грн згідно з довідками Державної податкової інспекції у Суворовському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області від 23 жовтня 2015 року № 15-54-17-04 (т. 2, а. с. 6) та від 5 січня 2016 року № 131/15-54-17-04 (т. 2, а. с. 111, 112), податковими деклараціями платника єдиного податку фізичної особи - підприємця ІІ групи за 2014 рік (т. 2, а. с. 165-168) та за три квартали 2015 року (т. 2, а. с. 159-162). 132. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги заперечення колишньої дружини та висновує, що дохід останньої достовірно не становить за 2014 та 2015 роки 600 000,00 грн, оскільки якщо додати сукупний дохід за ці роки, то отримаємо 585 000,00 грн (200 000,00 грн (сукупний дохід за 2014 рік) + 385 000,00 грн (сукупний дохід за 2015 рік)). 133. 585 000,00 грн сукупного доходу колишньої дружини за 2014-2015 роки складає загальну суму коштів, отриману в результаті реалізації товарів або послуг. Тобто ці кошти включають у себе не лише чистий прибуток підприємця, який є об`єктом спільної сумісної власності подружжя в розумінні частини другої статті 61 СК України, але й кошти від собівартості виготовлення та реалізації продукції. У матеріалах справи відсутні інші відомості, аніж зазначені колишньою дружиною у довідках ДПІ та її податкових деклараціях за 2014 та 2015 роки, на підставі яких неможливо встановити чистий дохід колишньої дружини від здійснення нею підприємницької діяльності у вказаний період. 134. Оскільки позивач не довів обґрунтованості вимоги про стягнення 300 000,00 грн доходу колишньої дружини від здійснення нею підприємницької діяльності, а колишня дружина не довела використання цього доходу в інтересах сім`ї, Велика Палата Верховного Суду вважає, що слід відмовити позивачу в задоволенні його вимоги, змінивши мотиви судових рішень попередніх інстанцій у цій частині. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 135. Пункт 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 136. Оскільки позивач та колишня дружина подали касаційні скарги у грудні 2017 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Закону № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані судові рішення на підставі приписів ЦПК України в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX. 137. Згідно із частиною третьою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 138. Витрати на правову допомогу були стягнуті додатковим рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2016 року, проте у зв`язку з тим, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій по суті спору підлягають частковій зміні та скасуванню, тому й питання стягнення витрат на правову допомогу підлягає перегляду. 139. З огляду на наведене вище Велика Палата Верховного Суду не обмежена доводами та вимогами касаційних скарг і здійснює перегляд додаткового рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2016 року та ухвали Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року, яких сторони не оскаржили. 140. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 141. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частини перша та друга статті 410 ЦПК України в редакції, чинній до набрання сили Законом № 460-IX). 142. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частини перша та друга статті 412 ЦПК України у редакції, яка була чинною до набрання сили Законом № 460-IX). 143. З огляду на наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважає, що доводи касаційних скарг є частково обґрунтованими. Тому ці скарги слід задовольнити частково: - рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/1144/17), додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/2208/17) скасувати в частині задоволення вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу; визнання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 спільним сумісним майном; визнання недійсними рішення про державну реєстрацію права; припинення права спільної сумісної власності на квартири АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 ; ухвалити нове рішення в цій частині про відмову в задоволенні позову; змінити мотивувальну частину рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції щодо відмови у визнанні спільним сумісним майном доходу в сумі 600 000,00 грн, отриманого колишньою дружиною від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року, та стягнення з колишньої дружини 300 000,00 грн; здійснити перерозподіл судових витрат; в іншій частині рішення залишити без змін. (2.2) Щодо судових витрат 144. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частина друга статті 133 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). Аналогічна норма була передбачена частиною другою статі 79 ЦПК України у редакції чинній на час звернення до суду. 145. Розподіл судового збору між сторонами та перевірка повноти сплати судового збору здійснюються відповідно до процесуального законодавства (частина восьма статті 6 Закону України «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI) у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). Аналогічна норма була передбачена частиною сьомою статі 6 Закону № 3674-VI у редакції чинній на час звернення до суду. 146. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону № 3674-VI у редакції, чинній на час звернення до суду). 147. Судовий збір справляється з урахуванням загальної суми позову також у разі, зокрема, подання позову одним позивачем до кількох відповідачів (абзаци третій і четвертий частини шостої статті 6 Закону № 3674-VIу редакції, що була чинною на час подання позову). 148. За змістом пунктів 1, 2 і 10 частини першої статті 176 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду ціна позову у позовах про стягнення грошових коштів визначається сумою, яка стягується, у позовах про визнання права власності - вартістю майна, а у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог. Аналогічна норма була передбачена пунктами 1, 2 і 10 частини першої статті 80 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду. 149. 19 листопада 2015 року Суворовський районний суд м. Одеси у справі № 523/12146/15-ц ухвалив рішення, згідно з яким розірвав шлюб між позивачем та колишньою дружиною, зареєстрований 2 квітня 2014 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Суворовському районі Одеського міського управління юстиції (актовий запис № 361). Вказане рішення набрало законної сили 21 квітня 2016 року та є чинним (в Єдиному державному реєстрі судових рішень під № 53849278). 150. 7 вересня 2015 року позивач звернувся до суду з дев`ятьма вимогами, з них три немайнових вимоги та шість майнових вимог, спрямованими на поділ майна подружжя. З майнових вимог дві вимоги стосувалися визнання спільною сумісною власністю та поділу квартири АДРЕСА_4 вартістю 263 900,00 грн (див. пункт 3 договору купівлі-продажу від 11 березня 2013 року, т. 2, а. с. 34), дві вимоги стосувалися визнання спільною сумісною власністю та поділу квартири АДРЕСА_2 вартістю 30 388,00 грн (див. інформаційну довідку з Державного реєстру речових права на нерухоме майно № 48519718 від 27 листопада 2015 року, т. 1, а. с. 278-279), а ще дві вимоги стосувалися визнання спільною сумісною власністю доходу від здійснення підприємницької діяльності в сумі 600 000,00 грн та поділу його через стягнення на користь позивача 300 000,00 грн. З огляду на те, що всі майнові вимоги спрямовані на поділ майна при розірванні шлюбу, судовий збір за кожну з них треба визначати згідно з підпунктом 3 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI у редакції, чинній на час звернення до суду. Згідно з цим пунктом за подання позовної заяви про поділ майна при розірванні шлюбу справлявся судовий збір у розмірі 1 відсотка ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати. 151. Мінімальна заробітна плата станом на 1 січня 2015 року становила у місячному розмірі 1 218,00 грн (абзац другий статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік»). Тобто мінімальний розмір вказаного збору становив 487,20 грн (1 218 х 0,4 = 487,20), а максимальний - 3 654,00 грн (1 218 х 3 = 3 654,00). 152. З огляду на загальну суму всіх майнових вимог, 1 % від яких перевищував межу максимального судового збору ((263 900 х 2 + 30 388 х 2 + 600 000 + 300 000) х 0,01 = 14 885,76), за подання позовної заяви позивач мав сплатити 3 654,00 грн. Однак сплатив 6 090,00 грн, що підтверджує квитанція від 4 вересня 2015 року № 13 (т. 1, а. с. 2), тобто на 2 436,00 грн більше від необхідного розміру (6 090 - 3 654 = 2 436). 153. За три вимоги немайнового характеру позивачу слід було сплатити судовий збір за ставкою 0,4 розміру мінімальної заробітної плати (підпункт 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI у редакції, чинній на час звернення до суду). Отже, позивач мав сплатити 1 461,60 грн (1 218 х 0,4 х 3 = 1 461,60). Однак сплатив 762,81 грн, що підтверджують квитанції від 4 вересня 2015 року № 0.0.490236932.1 у сумі 121,80 грн (т. 1, а. с. 1), від 25 вересня 2015 року № ПН137К у сумі 121,80 грн (т. 1, а. с. 76) та № ПН134К у сумі 121,80 грн (т. 1, а. с. 77), від 1 жовтня 2015 року № ПН85К у сумі 121,80 грн (т. 1, а. с. 79), від 19 січня 2016 року № 3813324 у сумі 275,61 грн. Проте, враховуючи переплату в сумі 2 436,00 грн судового збору за майновими вимогами, позивач сплатив на 1 737,21 грн більше від необхідного розміру (2 436 + 762,81 - 1 461,60 = 1 737 21). Крім того, позивач сплатив 121,80 грн за подання заяви про забезпечення позову, що підтверджує квитанція від 4 вересня 2015 року № 0.0.430237278.1 (т. 1, а. с. 29), яку 8 вересня 2015 року Суворовський районний суд м. Одеси задовольнив та забезпечив його позов. 154. На рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 спільною сумісною власністю та їх поділ у грудні 2016 року колишня дружина подала апеляційну скаргу (т 4, а. c. 120-128). 155. На рішення суду першої інстанції про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсним рішення про державну реєстрацію права, визнання спільною сумісною власністю доходу від здійснення підприємницької діяльності та його поділ у грудні 2016 року позивач подав апеляційну скаргу (т 4, а. c. 165-175). 156. Станом на той час за подання сторонами апеляційних скарг на рішення суду судовий збір становив 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону №3674-VI у відповідній редакції). 157. Отже, за подання апеляційної скарги позивач та колишня дружина мали б сплатити судовий збір у розмірі 110% від тієї суми, яку за ці вимоги треба було сплатити у суді першої інстанції. Такий збір становив 5 627,16 грн ((1 461,60 (немайнові вимоги) х 110% = 1 607,76) + (3 654 (майнові вимоги) х 110% = 4 019,40) = 5 627,16 грн). Проте позивач та колишня дружина сплатили за подання апеляційної скарги 6 699,00 грн, що підтверджують квитанції № 2 від 12 грудня 2016 року (т. 4, а. с. 163) та № 24 від 9 грудня 2016 року (т. 4, а. с. 119). Ця сума була на 1 071,84 грн більшою від тієї, яку кожен з них мав сплатити (6 699 - 5 627,16 = 1 071,84). 158. Апеляційний суд скарги позивача та колишньої дружини відхилив та залишив без змін рішення суду першої інстанції. 159. 14 грудня 2017 року позивач подав касаційну скаргу на судові рішення першої та апеляційної інстанцій (т. 5, а. с. 115-119А) про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання спільною сумісною власністю доходу від здійснення підприємницької діяльності у сумі 600 000,00 грн та його поділ через стягнення 300 000,00 грн. 160. 26 грудня 2017 року колишня дружина подала касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду (т. 5, а. с. 115-119А). Оскаржила в частині задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 спільною сумісною власністю та їх поділ. 161. Станом на той час за подання касаційних скарг на рішення суду судовий збір становив 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, у розмірі оспорюваної суми (підпункт 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI у відповідній редакції). Якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум) (частина четверта статті 6 Закону № 3674-VI у відповідній редакції). 162. Оскільки за дві позовні вимоги, у задоволенні яких відмовили суди першої та апеляційної інстанції, позивач мав сплатити максимальний судовий збір (3 654,00 грн), то за подання касаційної скарги він повинен становити 7 308,00 грн (3 654 х 2 = 7 308). А позивач сплатив 6 000,00 грн, що підтверджують квитанції № СВ00372927 від 26 грудня 2016 року у сумі 320,00 грн (т. 5, а. с. 131) та № 5339469 від 26 січня 2018 року у сумі 5 680,00 грн (т. 5, а. с. 161). Ця сума була на 1 308,00 грн меншою від необхідного розміру (7 308 - 6 000 = 1 308). 163. Натомість колишня дружина за дві позовні вимоги немайнового характеру та чотири вимоги майнового характеру, які задовольнили суди першої та апеляційної інстанцій, мала сплатити максимальний судовий збір (3 654,00 грн) за майнові вимоги та 974,20 грн за немайнові вимоги. Тому за подання касаційної скарги їй слід було сплатити судовий збір у сумі 9 256,40 грн (3 654 + 974,20 х 2 = 9 256,40). А вона сплатила 7 310,00 грн, що підтверджують квитанції № 128С361С3В від 14 грудня 2017 року на суму 5 760,00 грн (т. 5, а. с. 121) та № 128AD91C30 від 23 січня 2018 року у сумі 1 550,00 грн (т. 5, а. с. 157). Ця сума була на 1 946,40 грн меншою від необхідного розміру (9 256,40 - 7 310 = 1 946,40). 164. Велика Палата Верховного Суду задовольнила касаційні скарги позивача та колишньої дружини частково, зокрема, скасувала судові рішення про задоволення вимогпро визнання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 спільним сумісним майном; визнання недійсними рішення про державну реєстрацію права та відмовила у їх задоволенні; скасувала в частині задоволення вимоги про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та закрила провадження у справі; змінила в мотивувальній частині визнання доходу від здійснення підприємницької діяльності спільним сумісним майном та його поділу, залишивши без змін резолютивну частину про відмову в задоволенні цієї вимоги; в іншій частині рішення про задоволення позову залишила без змін. Тому розподіл судових витрат треба здійснити пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. 165. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 166. При частковому задоволенні позову у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України у вказаній редакції). 167. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України у вказаній редакції). 168. Велика Палата Верховного Суду залишила без змін рішення судів щодо задоволення вимог про поділ квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 , тобто за двома вимогами, ціна позову за якими становила 294 288 грн (263 900 + 30 388 = 294 288). Ціна позову за задоволеними майновими вимогами становить 19,77 % від загальної суми позовних майнових вимог (294 288 х 100 / 1 488 576 = 19,77). Отже, на колишню дружину слід покласти 19,77%, а на позивача - 80,23 % судових витрат за майновими вимогами (100 - 19,77 = 80,23) у кожній інстанції. 169. Загальна сума судового збору, який мав сплатити за майновими вимогами за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг позивач, становила 14 981,40 грн (3 654 + 4 019,40 + 7 308 = 14 981,40), а того, який мала б сплатити за подання апеляційної та касаційної скарг колишня дружина, -11 327,40 грн (4 019,40 грн + 7 308 = 11 327,40). Отже, колишня дружина мала би відшкодувати позивачу 2 961,82 грн (14 981,40 х 19,77 / 100 = 2 961,82), а позивач колишній дружині - 9 087,97 грн (11 327,40 х 80,23 % / 100 = 9 087,97). 170. За немайновими вимогами про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання недійсними рішення про державну реєстрацію прававитрати залишаються за позивачем, а за вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу покладаються на обох відповідачів у рівних частинах у сумі 1 023,12 грн (487,20 грн (за подання позову) + 535,92 грн (за подання апеляційної скарги) = 1 023,12). Крім того, останні мають порівну відшкодувати позивачу понесені ним витрати у сумі 121,80 грн на забезпечення позову. Тобто колишня дружина та нова набувачка мають відшкодувати позивачу 572,46 грн (1 023,12 + 121,80 / 2 = 572,46). 171. Позивач переплатив за подання позову 1 737,21 грн, за подання апеляційної скарги 1 071,84 грн та не доплатив за подання касаційної скарги 1 308,00 грн. Отож різниця на користь позивача становить 1 501,05 грн, які йому слід було б повернути з Державного бюджету України. 172. Колишня дружина переплатила за подання апеляційної скарги 1 071,84 грн та не доплатила за подання касаційної скарги 1 946,40 грн. Отож різниця на користь держави становить 874,56 грн, які слід достягнути з неї на користь Державного бюджету України. 173. Ураховуючи, що позивач мав би відшкодувати колишній дружині 9 087,97 грн, натомість вона йому 3 534,28 грн (2 961,82 грн (за майновими вимогами) + 572,46 грн (компенсація за немайнову вимогу та витрати на забезпечення позову) = 3 534,28), а також колишня дружина мала б доплатити в дохід Державного бюджету України 874,56 грн, з якого позивачу слід було б повернути надміру сплачений судовий збір у сумі 1 501,05 грн, слід зменшити в цій частині борг позивача перед колишньою дружиною за рахунок взаємних зобов`язань та останньої перед бюджетом за рахунок його переплати. 174. Таким чином: а) з позивача слід стягнути на користь колишньої дружини - 4 679,13 грн (9 087,97 - 3 534,28 - 874,56 = 4 679,13); б) повернути позивачу за відповідним клопотанням з Державного бюджету України внесений у більшому розмірі судовий збір - 626,09 грн (1 501,05 грн (внесений позивачем судовий збір у більшому розмірі) - 874,96 грн (недоплачений колишньою дружиною судовий збір у дохід Державного бюджету України) = 626,09); в) стягнути з набувачки на користь позивача 572,46 грн. 175. Позивач заявив вимоги про відшкодування йому сплаченої суми витрат на правничу допомогу в сумі 11 665,00 грн та 13 500,00 грн за надання послуг та представлення інтересів позивача в суді першої інстанції та апеляційної інстанції відповідно. 176. Велика Палата Верховного Суду висновує, що витрати, понесені позивачем на правничу допомогу в судах першої та апеляційної інстанцій, слід задовольнити, оскільки відповідного клопотання про їх зменшення не надходило від жодної з відповідачок. 177. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частини друга та третя статті 137 ЦПК України). 178. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частини четверта та п`ята статті 137 ЦПК України). 179. Згідно з обставинами справи: 179.1. Позивач сплатив адвокатові Панчошенку О. В. 11 665,00 грн за надання правової допомоги згідно з договором № 67 від 3 вересня 2015 року (т. 2, а. с. 93), що підтверджує квитанція до прибуткового касового ордера № 7 від 3 вересня 2015 року. Згідно з умовами цього договору адвокат Панчошенко О. В. зобов`язався надати позивачу такі послуги: підготувати запит до реєстраційної служби про надання витягу з реєстру прав власності про належність квартири АДРЕСА_4 ; підготувати та подати до Суворовського районного суду м. Одеси заяву про накладення арешту на квартиру АДРЕСА_4 ; скласти позовну заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, зокрема проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з колишньою дружиною, та поділ нажитого за час проживання з нею однією сім`єю майна до моменту винесення рішення по суті заявлених вимог; представляти інтереси позивача в суді першої інстанції за його позовом до колишньої дружини про встановлення факту, що має юридичне значення, зокрема проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з колишньою відповідачкою, та поділ нажитого за час проживання з нею однією сім`єю майна до моменту винесення рішення по суті заявлених вимог. Договір діє до винесення судом першої інстанції рішення за вказаним позовом. 179.2. Позивач сплатив адвокатові Панчошенку О. В. 13 500,00 грн за надання правової допомоги (т. 5, а. с. 91), що підтверджує квитанція до прибуткового касового ордера № 91 від 2 грудня 2016 року. Згідно з умовами договору про надання правової допомоги від 2 грудня 2016 року (т. 5, а. с. 86-87) адвокат Панчошенко О. В. зобов`язався надати позивачу такі послуги: скласти та роздрукувати апеляційну скаргу на рішення та додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси у справі № 523/14489/15-ц; представляти інтереси позивача в Апеляційному суді Одеської області у справі № 523/14489/15-ц. За вказані правничі послуги позивач зобов`язаний був сплатити адвокатові Панчошенку О. В. 13 500,00 грн. 179.3. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду за відсутності заперечення відповідачок щодо розміру витрат на правничу допомогу задовольняє вимоги позивача про стягнення з кожної з них у рівних частинах по 12 582,50 грн (11 665,00 грн + 13 500,00 грн / 2 = 12 582,50) цих витрат, понесених ним за представництво його інтересів у судах першої та апеляційної інстанцій. Керуючись частиною четвертою статті 258, статтею 400, пунктами 1-3, 5 частини першої статті 409, статтями 410, 411, 412, 414, 416, 418, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а : 1. Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково. 2. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/1144/17), додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року (провадження № 22-ц/785/2208/17): 2.1. Скасувати в частині задоволення вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року до 1 квітня 2014 року включно та ведення за цей час спільного господарства; визнання квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 , проведену за номером 4101575 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В.; припинення права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_3 та квартиру АДРЕСА_1 ; ухвалити нове рішення в частині вказаних вимог про відмову в задоволенні позову. 2.2. Змінити в частині мотивів відмови в задоволенні вимог про визнання спільним сумісним майном доходу в сумі 600 000,00 грн, отриманого ОСОБА_2 від зайняття підприємницькою діяльністю за період із червня 2014 року до вересня 2015 року включно, та стягнення з ОСОБА_2 300 000,00 грн на користь ОСОБА_1 . Викласти мотивувальну частину в редакції цієї постанови. 2.3. Скасувати в частині вирішення питання про розподіл судових витрат та здійснити новий розподіл судових витрат: 2.4. Стягнути з ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_13 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_14 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) 4 679,13 грн відшкодування сплаченого нею судового збору. 2.5. Сгянути з ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_15 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_13 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) 572,46 грн відшкодування сплаченого ним судового збору. 2.6. Сгянути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_14 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) та ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_15 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_13 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) по 12 582,50 грн з кожної витрат на правничу допомогу. 3. В іншій частині судові рішення залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Ткачук Судді: О. О. Банасько М. В. Мазур О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв Ю. Л. Власов К. М. Пільков М. І. Гриців С. О. Погрібний Ж. М. Єленіна О. В. Ступак І. В. Желєзний І. В. Ткач Л. Ю. Кишакевич В. Ю. Уркевич В. В. Король Є. А. Усенко О. В. Кривенда Н. В. Шевцова Джерело: ЄДРСР 116920101
  18. Такі рішення українських суддів викликають велику повагу до судді та судів, що їх приймають. Суд при прийняті рішення керується прямими нормами Конституції України та захищає права людини. Також суд послався і на відповідну практику ЄСПЛ та ще незалежного від іноземців ВССУ. Суд зазначив: Під час розгляду справи встановлено, що обвинувачений ОСОБА_4 не прибув 15.06.2023 до ІНФОРМАЦІЯ_3 для відправки до 184-го навчального центру ЗС України для проходження військової служби за мобілізацією умовах воєнного стану, мотивуючи тим, що він через свої релігійні переконання не може проходити військову службу. Свою поведінку, щодо неможливості проходження ним військової служби обґрунтовував його релігійними переконаннями при цьому вказуючи, що повідомляв ІНФОРМАЦІЯ_5 , Бориспільську обєднану територіальну громаду та орган досудового розслідування про наявність таких обставин та надав відповідні підтверджуючі документи, проявляючи при цьому бажання проходити альтернативну невійськову службу. При цьому ОСОБА_4 стверджував, що на його переконання, навіть в умовах воєнного стану, статтею 35 Конституції України та ряду інших Законів України, йому як особі, яка входить до релігійної організації, віровчення якої не допускає користування зброєю, гарантовано право виконання військового обов`язку замінити альтернативною (невійськовою) службою. Отже, право вірян на свободу світогляду і віросповідання, яке передбачене ст. 35 Конституції України, та включає в себе право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною невійськовою службою, вищевказаним Указом Президента України необмежене. Наявність інших нормативно-правових актів, які б обмежували такі права навіть на теперішній час - в умовах воєнного стану, не існує. Відтак враховуючи, наведене, ОСОБА_4 підпадає під дію ч. 4 ст. 35 Конституції України, ч. 4 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а тому на думку суду, має право на заміну альтернативною невійськовою службою відповідного військового обов`язку, в тому числі, військової служби за призовом під час мобілізації, оскільки належить до релігійної організації, віровчення якої не допускає користування зброєю.
  19. Справа № 359/6608/23 Провадження № 1-кп/359/253/2024 ВИРОК ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 січня 2024 року м. Бориспіль Бориспільський міськрайонний суд Київської області в складі: головуючого судді ОСОБА_1 , при секретарях судового засідання ОСОБА_2 , за участю прокурора ОСОБА_3 , обвинуваченого ОСОБА_4 , його захисника - адвоката ОСОБА_5 , свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду з технічною фіксацією, кримінальне провадження №12023111100001463, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 14.06.2023 року, що надійшов до суду з обвинувальним актом, по обвинуваченню ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Києва, громадянина України, українця, проживаючого та зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, в с т а н о в и в : Згідно обвинувального акту, що надійшов до суду, ОСОБА_4 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, а саме ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації. Так, відповідно до указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 року № 64/2022 на території України із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб введено воєнний стан. Указом Президента України № 58/2023 від 06.02.2023 продовжено дію воєнного стану з 19.02.2023 року строком на 90 діб. Крім того, указом Президента України №69/2022 від 24.02.2022 року на території України з 24.02.2022 року оголошено загальну мобілізацію, строк дії якої продовжено Указом Президента України №255/2023 від 01.05.2023 року з 20.05.2023 року на 90 діб. Так, 06.06.2023 року призовник за мобілізацією ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживаючий у с. Іванків, Бориспільського р-ну, Київської області, згідно приписки до призовної дільниці, пройшов військово-лікарську комісію, яка визнала його здоровим та придатним до військової служби. 12.06.2023 року складена повістка про явку ОСОБА_4 до ІНФОРМАЦІЯ_2 на поставку військовозобов`язаних на військову службу до 184-го навчального центру ЗСУ за призовом по мобілізації. В той же день, ОСОБА_4 , перебуваючи у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 відмовився від отримання складеної повістки, про що працівниками ІНФОРМАЦІЯ_2 було складено відповідний акт. Згідно вказаної повістки, ОСОБА_4 мав прибути до ІНФОРМАЦІЯ_2 о 07 годині 00 хвилин 15.06.2023. 15.06.2023 року призовник ОСОБА_4 , усвідомлюючи суспільно- небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно - небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, умисно ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, а саме без поважної причини, не маючи права на відстрочку від призову у відповідності до ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», у вказаний йому термін - 07 годині 00 хвилин 15.06.2023 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 на відправку до 184-го навчального центру ЗС України для проходження військової служби за мобілізацією не з`явився. В той же час, під час судового розгляду не встановлено винуватості ОСОБА_4 у вчиненні даного кримінального правопорушення, зважаючи на наступне. У частині першій ст. 91 КК України наведені обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Серед іншого у кримінальному провадженні підлягають доказуванню винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення та мотиви зміни обвинувачення, підстави визнання частини обвинувачення необґрунтованою, якщо судом приймалися такі рішення. Так, в судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 свою вину у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення не визнав. Пояснив, що з кінця 1998 року він є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об?єдання Свідків Єгови в Україні. Його релігійні особисті переконання, як Свідка Єгови, не допускають користування зброєю, а також прийняття участі у війні та військових навчаннях. З урахуванням цього, а також того, що військовий обов?язок суперечить релігійним переконанням він бажав скористатися своїм конституційним правом, як громадянина України, на невійськову службу, передбачене ст. 35 Конституції України. З цього приводу він звертався до Бориспільської територіальної громади та ІНФОРМАЦІЯ_3 з відповідними заявами щодо заміни військовї служби за призовом на альтернативну цивільну/невійськову службу. До цього він проходив медичний огляд та отримав висновок ВЛК, а також зявлявся до ІНФОРМАЦІЯ_3 на виклики, крім останнього разу 15.06.2023 року, коли він повинен був направлятись до військового навчального центру. При цьому надавав довідку з Церкви на підтвердження відповідних обставин та просив звільнити його від призову на військову службу під час мобілізації або ж направити на альтернативну (невійськову) службу. Вважає, що немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності, незважаючи на умови воєнного стану. Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні показала, що працює спеціалістом мобілізаційного відділу ІНФОРМАЦІЯ_3 . Зазначила, що ОСОБА_4 , будучи мобілізованим на військову службу, не з`явився на відправку 15.06.2023 року до навчального центру без поважних причин. Список команди на відправку складався на передодні, куди ОСОБА_4 був включений зважаючи на висновок ВЛК та відсутність перешкод для мобілізації. Про час та місце збору для відправки ОСОБА_4 був повідомлений, однак отримувати повістку він відмовився, в присутності свідків, про що був складений відповідний акт. ОСОБА_4 повідомляв, що він не може проходити військову службу із-за релігійних переконань, однак такої підстави для відстрочки від мобілізації не існує. Свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні показала, що в червні 2023 року проходила службу на посаді офіцера мобілізаційного відділу ІНФОРМАЦІЯ_3 , де брала участь в бесіді з призовником ОСОБА_4 , який відмовився отримувати повістку для явки на відправку на навчальні військовій збори вранці 15.06.2023 року. З цього приводу було складено колективний акт, який вона також підписала. Відмова ОСОБА_4 була пов'язана з його релігійними переконаннями. Крім того, з обвинуваченим призовником проводилась бесіда з юристом, яка зазначила про відсутність підстав для здійснення альтернативної (невійськової) служби. Свідок ОСОБА_8 в судовому засіданні показала, що працює юристом ІНФОРМАЦІЯ_3 та була присутня при розмові працівників мобілізаційного відділу з ОСОБА_4 , куди її було запрошено зважаючи на подану ним заяву про бажання проходити альтернативну службу. Однак діюче законодавство України не передбачає проходження альтернативної невійськової служби для умов воєнного стану при мобілізації. Зазначене доводилось призовнику, однак він наполягав на своїй позиції та відмовився отримувати повістку для відправки на навчальні збори. З цього приводу, нею було надано роз'яснення обвинуваченому ОСОБА_4 про можливість притягнення до кримінальної відповідальності останнього за ст. 336 КК України. Окрім показань обвинуваченого та свідків судом під час судового розгляду досліджені наступні докази, які надані як стороною обвинувачення так і стороною захисту. В обґрунтування винуватості ОСОБА_4 , стороною обвинувачення надані докази: - витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань сформований 14.06.2023, відповідно до якого відомості про кримінальне правопорушення за ознаками злочину передбаченого ст. 336 КК України було внесено до ЄРДР 14.06.2023. Відповідно до короткого викладу обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, 14.06.2023 року до Бориспільського РУП ГУ НП в Київській області надійшло повідомлення від ІНФОРМАЦІЯ_3 про те, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ухиляється від прзову на військову службу під час мобілізації (а.с. 36); - повідомлення начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 від 14.06.2023 року, адресоване Начальнику РУП ГУ НП в Київській області, про кримінальне правопорушення за ст. 336 Кримінального кодексу України, скоєне громадянином ОСОБА_4 для реєстрації в ІТС ІПНП (Журналі ЄО) повідомлення про вчинення кримінального правопорушення (а.с. 43-44); - копія картки обстеження та медичного огляду військовозобов`язаного для визначення ступеня придатності до військової служби від 06.06.2023, яка підписана головою, членами та секретарем ВЛК, акт дослідження стану здоров`я від 06.06.2023 та довідка №108/2/1519 військово-лікарської комісії при ІНФОРМАЦІЯ_4 , згідно яких рядовий ОСОБА_4 придатний до військової служби (а.с. 52-54); - копія акту про відмову від отримання повістки на ім`я ОСОБА_4 для з?явлення о ІНФОРМАЦІЯ_3 для відправки на 07.00 год. 15.06.2023 року, відповідно до якої ОСОБА_4 відмовився від отримання повістки, та попередження про кримінальну та адміністративну відповідальність (а.с. 58-59); - копія військового квитка ОСОБА_4 НОМЕР_1 відповідно до якого останній проходив строкову військову службу в 1993 -1995 роках та перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 64-70); - копії заяв ОСОБА_4 від 06.06.2023 року до ІНФОРМАЦІЯ_3 та від 21.06.2023 року до Бориспільської об?єднаної територіальної громади про бажання проходити альтернативну невійськову службу згідно ч.4 ст. 35 Конституції України (а.с. 71, 81). Щодо доказів захисту судом також досліджено: - копія довідки від 22.05.2023 №1940 видана головою Керівного комітету релігійної організації «Релігійний центр свідків Єгови в Україні» ОСОБА_9 , про те що ОСОБА_4 дійсно з 31.10.1998 року є присвяченим охрещеним служителем РО Свідків Єгови в Україні (а.с. 72, 82); - копії судових рішень Вищого спеціалізованого суду України від 23.06.2015 року в справі №5-1583км15, практики Європейського суду з прав людини в справах «Баятян проти Вірменії» від 07.06.2011 року по скарзі №23459/03, «Цатурян проти Вірменії» від 10.01.2012 року по скарзі №37821/03, «Ерчеп проти Турції» від 22.11.2011 року по скарзі №43965/04, «Феті Демитраш проти Турції» від 17.01.2012 року по скарзі №5260/07 (а.с. 83-203). Зазначені покази обвинуваченого, свідків та досліджені докази судом оцінені у відповідності до ч.1 ст. 89 КПК України. Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК України порядку, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Відповідно до вимог ст.94 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили. Суд вважає, що докази є належними та допустимими, отриманими відповідно до вимог КПК України. Розглянувши матеріали кримінального провадження, проаналізувавши зібрані в кримінальному проваджені та дослідженні в судовому засіданні в їх сукупності докази, щодо обвинувачення ОСОБА_4 за ст. 336 КК України, суд приходить до наступного висновку. Статтею 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості та підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором. Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за умови доведеності її вини обвинувальним вироком суду. Згідно з ч. 1 ст. 92 КПК України обов`язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого, що узгоджується з практикою ЄСПЛ в справі «Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії» від 06.12.1988 року (п.146), де Європейський Суд з прав людини встановив, що «принцип презумпції невинуватості» вимагає, серед іншого, щоб, виконуючи свої обов`язки, судді не розпочинали розгляд справи з упередженої думки, що підсудний вчинив злочин, який йому ставиться в вину; обов`язок доказування лежить на обвинуваченні, і будь-який сумнів має тлумачитися на користь підсудного. Під час розгляду справи встановлено, що обвинувачений ОСОБА_4 не прибув 15.06.2023 до ІНФОРМАЦІЯ_3 для відправки до 184-го навчального центру ЗС України для проходження військової служби за мобілізацією умовах воєнного стану, мотивуючи тим, що він через свої релігійні переконання не може проходити військову службу. Свою поведінку, щодо неможливості проходження ним військової служби обґрунтовував його релігійними переконаннями при цьому вказуючи, що повідомляв ІНФОРМАЦІЯ_5 , Бориспільську обєднану територіальну громаду та орган досудового розслідування про наявність таких обставин та надав відповідні підтверджуючі документи, проявляючи при цьому бажання проходити альтернативну невійськову службу. При цьому ОСОБА_4 стверджував, що на його переконання, навіть в умовах воєнного стану, статтею 35 Конституції України та ряду інших Законів України, йому як особі, яка входить до релігійної організації, віровчення якої не допускає користування зброєю, гарантовано право виконання військового обов`язку замінити альтернативною (невійськовою) службою. Вказану позицію обвинуваченого та його заперечення щодо причетності до вчинення злочину, передбаченого ст. 336 КК України, суд бере до уваги на підставі ч. 3 ст. 62 Конституції України та ст. 17 КПК України, враховуючи, що така позиція не спростовується належними та допустимим доказами наданими стороною обвинувачення. Згідно ст. 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. За змістом ч. 4 ст. 35 Конституції України, ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Стаття 64 Конституції України забороняє обмежувати конституційні права та свободи людини і громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією України та в умовах воєнного або надзвичайного стану, можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку цих обмежень. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» право на таку службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Так, у відповідності з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», військовий обов`язок включає проходження військової служби. Згідно ч. 4 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу". Статтею 3 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», передбачено, що правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", Закон України «Про Збройні Сили України", Закон України «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них Укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24 лютого 2022 року на всій території України введено воєнний стан. Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» № 69/2022 від 24 лютого 2022 року, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, оголошено про проведення загальної мобілізації. Згідно ст.2 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», правовою основою мобілізаційної підготовки та мобілізації є Конституція України, Закон України "Про оборону України", цей та інші закони України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти. Частиною 1 статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», передбачено, що громадяни зобов`язані з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період. Відповідно до Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №2066 від 10.11.1999 року, та додатку у вигляді Переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, серед іншого визначено Свідків Єгови. В судовому засіданні встановлено, та не викликає сумнівів, у тому, що ОСОБА_4 з 1998 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного обєднання Свідків Єгови в Україні, що підтверджено довідкою від 22.05.2023 року №1940, виданою головою Керівного комітету ОСОБА_9 , відповідно якої ОСОБА_4 з 31.10.1998 року є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об?єднання Свідків Єгови в Україні. Відповідності з ч. 2 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень». Зазначене положення міститься також і в пункті 2 Розділу І зазначеного Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби. Згідно пункту 3 Указу Президента України від 26 листопада 2018 року №393/2018 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Отже, право вірян на свободу світогляду і віросповідання, яке передбачене ст. 35 Конституції України, та включає в себе право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною невійськовою службою, вищевказаним Указом Президента України необмежене. Наявність інших нормативно-правових актів, які б обмежували такі права навіть на теперішній час - в умовах воєнного стану, не існує. Відтак враховуючи, наведене, ОСОБА_4 підпадає під дію ч. 4 ст. 35 Конституції України, ч. 4 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а тому на думку суду, має право на заміну альтернативною невійськовою службою відповідного військового обов`язку, в тому числі, військової служби за призовом під час мобілізації, оскільки належить до релігійної організації, віровчення якої не допускає користування зброєю. При цьому, суд звертає увагу також на наступні обставини, що пов'язані із прогалинами законодавства України щодо застосування альтернативної невійськової служби для осіб, що призвані по мобілізації зважаючи на запровадження воєнного стану. Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" визначено організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення. Статтею 1 цього Закону визначено, що альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу" встановлює такі види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб офіцерського складу, військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період. Вказаний Закон встановлює, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період - це два самостійні види військової служби і Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби. Заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період чи в умовах воєнного стану на альтернативну (невійськову) службу - Законом не встановлена. З огляду на те, що Указом Президента України від 26 листопада 2018 року №393/2018 «Про введення воєнного стану в Україні», необмежено гарантоване ст. 35 Конституції України, право вірян на свободу світогляду і віросповідання, відсутність конкретизації в Законі України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та механізму проходження альтернативної служби через релігійні переконання під час воєнного стану, відносно осіб, призваних за мобілізацією, не позбавляє ОСОБА_4 , права на заміну виконання військового обов`язку, альтернативною (невійськовою) службою, в тому числі, військової служби за призовом під час мобілізації в умовах воєнного стану чи в особливий період. Разом з цим ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації «інших військовозобов`язаних або окремої категорії громадян». Вказана норма Закону є відсильною (бланкетною), тобто відсилає до інших нормативно правових актів, якими надається право на звільнення від призову на військову службу. Крім цього, у відповідності до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» «Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права». Статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифіковану 17.07.1997 Законом України № 475/97-ВР, передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті та релігії. Реалізація громадян на вказане право визначена й в рішеннях Європейського суду з прав людини. Так рішенням у справі «Баятян проти Вірменії» (скарга № 23459/03 від 07.07.2011), суд зазначив, що (п. 110): «несприйняття військової служби - коли мотивом такого несприйняття є серйозний та нездоланний конфлікт між обов`язком служити в армії та переконанням конкретної особи або його глибокими та невдаваними релігійними чи іншими поглядами - є переконанням або поглядом настільки незаперечним, серйозним, послідовним і значущим, що на нього поширюється гарантії статті 9 Європейської конвенції»; (п. 112): «неявка заявителя для проходження військової служби є проявом його релігійних поглядів. У зв`язку з чим, притягнення його до кримінальної відповідальності за ухилення від призову є втручанням в його свободу сповідувати свою релігію, гарантії якої передбачені п. 1 ст. 9 Європейської конвенції»; (п. 128): «Європейський Суд приходить до висновку, що притягнення заявителя до кримінальної відповідальності представляє собою втручання, яке не є необхідним в демократичному суспільстві за змістом ст. 9 Європейської конвенції. Отже, мало місце порушення даної норми». Аналогічними є обґрунтування в рішеннях Європейського суду з прав людини у справі «Бухаратян проти Вірменії» (скарга № 37819/03 від 10.01.2012), у справі «Цатурян проти Вірменії» (скарга № 37821/03 від 10.01.2012) в яких йдеться посилання на підстави, визначені в рішенні у справі «Баятян проти Вірменії». Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Стефанов проти Болгарії» (скарга № 32438/96 від 03.05.2001, суд зазначив, що (п. 14): «повинно бути припинено будь-яке кримінальне провадження, ініційоване в Болгарії з 1991 року у відношенні громадян Болгарії, які відмовилися від військової служби на підставі переконань, але в той же час висловили готовність пройти альтернативну цивільну службу…; альтернативна цивільна служба… не повинна бути пов`язана з військовими установами…; в період проходження цивільної служби особи, що відмовляються від служби в армії на підставі переконань, повинні мати рівні по відношенню з іншими громадянами Болгарії права на свободу сповідувати свої переконання індивідуально…»; Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Ерчеп проти Турції» (скарга № 43965/04 від 22.11.2011, зазначено, що (п. 61): «заявник, являючись Свідком Єгови, намагався отримати звільнення від військової служби не задля своєї вигоди чи зручності, а у зв`язку зі своїми невдаваними релігійними переконаннями. Європейський суд також відмічає, що заявитель ніколи не відмовлявся від виконання своїх громадянських обов`язків в цілому, а навпроти, відкрито просив органи влади надати йому можливість пройти альтернативну цивільну службу…». Практика Європейського суду з прав людини не свідчить про те, що релігійні переконання є завжди перепоною для проходження військової служби вірянами. Випадки, що були зазначені вище стосувались обставин, коли такі права не були обмежені в національному законодавстві, в тому числі у випадках фактичного міжнародного збройного конфлікту. Крім того, ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня 2015 року в справі №5-1583км15 розглянуто кримінальне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Дніпропетровської області на вирок Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 лютого 2015 року, якою вирок суду першої інстанції від 13.11.2014 року, яким особу визнано невинуватим у пред`явленому йому обвинуваченні, передбаченому ст. 336 КК України та виправдано у зв`язку з відсутністю в діяннях складу кримінального правопорушення, - залишено без змін. Зазначені обставини в даному кримінальному провадженні мали місце в умовах проведення антитерористичної операції, яка була пов'язана з окупацією рф Автономної Республіки Крим, частини Донецької та Луганської областей, без оголошення воєнного стану в Україні. Вказаною ухвалою, ВССУ з розгляду цивільних та кримінальних справ констатував, що відсутність механізму проходження альтернативної (невійськової служби) служби в період мобілізації не може бути підставою для притягнення обвинуваченого до відповідальності за ст. 336 КК України. При цьому, відсутність такого механізму в умовах воєнного стану, аналогічно, на думку суду, є підставою для виправдання особи, у випадку встановлення судом відсутності у такої особи умислу на ухилення від військової служби за призовом під час мобілізації. Відповідні права громадян України і передбачені в ст. 35 Конституції України, на час воєнного стану обмежені не були, і станом на момент ухвалення судом вироку, продовжують діяти без виключення. Так, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Відповідного обмеження даного права в інтересах захисту прав і свобод інших людей станом на 12.01.2024 року в Україні на законодавчому рівні не запроваджено. Зазначеного обмеження не міститься і в Законах України «Про правовий режим воєнного стану» (зокрема ст. 8 Закону), «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про військовий обов`язок і військову службу». В той же час, у відповідності до статті 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Відтак за відсутності законодавчо визначених обмежень, гарантованих ст. 35 Конституції України прав на свободу світогляду і віросповідання, подання ОСОБА_4 заяви про заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою не може розцінюватися, як ухилення від призову під час мобілізації. При цьому такі заяви подані ним ще 06.06.2023 року до ІНФОРМАЦІЯ_3 та 21.06.2023 року до Бориспільської обєднаної територіальної громади, як органу місцевого самоврядування Бориспільського району Київської області за місцем проживання ОСОБА_4 . Подання ним заяви до орану місцевої влади вже після внесення відомостей про кримінальне правопорушення 14.06.2023 року, на думку суду, не впливає на встановлені судом обставини, які виключають його кримінальну відповідальність. Слід також звернути увагу, що доказів тому, що відповідне звернення ОСОБА_4 від 21.06.2023 року було розглянуто в межах компетенції чи скеровано за належністю для вирішення до Бориспільської районної військової адміністрації, суду сторонами надано не було. Згідно абзацу п`ятого статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, з подальшими продовженнями, у зв`язку із вторгненням російської федерації на територію України, а саме Указом від 14 березня 2022 року №133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-ІХ, Указом від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-ІХ, Указом від 17 травня 2022 року № 341/2022, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-ІХ, Указом від 12 серпня 2022 року № 573/2022, затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-ІХ, Указом від 07 листопада 2022 року № 757/2022, затвердженим Законом України від 16 листопада 2022 року № 2738-ІХ, Указом від 06 лютого 2023 року № 58/2023, затвердженим Законом України від 07 лютого 2023 року № 2915-ІХ. Указом від 01 травня 2023 року № 254/2023, затвердженим Законом України від 02 травня 2022 року № 3057-ІХ. Воєнний стан в Україні продовжувався Указом Президента України від 26 липня 2023 року № 451/2023 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», який затверджено Законом України № 9532-ІХ від 27.07.2023 «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 18 серпня 2023 року строком на 90 діб. Указом Президента України від 24.02.2022 року №65/2022 «Про загальну мобілізацію», який затверджено Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію», у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, оголошено та провести загальну мобілізацію. Мобілізація проводиться протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом. Строк проведення загальної мобілізації також продовжується одночасно з продовженням дії воєнного стану в Україні. Згідно з вимогами ч.3 статті 22 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" - під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Відповідно до ч.5 ст.22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов`язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов`язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язаних оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту). Згідно п.4 ч.1 ст.24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», початком проходження служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу. Відповідно до ст. 65 Конституції України захист вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Такі положення основного закону дублюються в статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Разом з цим, як раніше зазначалось, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою (ст. 35 Конституції України). Стаття 64 Конституції України забороняє обмежувати конституційні права та свободи людини і громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією України та в умовах воєнного або надзвичайного стану, можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку цих обмежень. Відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. Статтею другою вказаного закону передбачено, що право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. Таким чином, суд констатує, що положення ст. 35 Конституції України відносно права громадян України на альтернативну (невійськову) службу зважаючи на релігійні переконання в умовах воєнного стану у зв'язку з з призовом за мобілізацією, законодавчо не врегульовано. У цьому зв'язку, Конституція України має найвищу юридичну силу в Державі (стаття 8 Конституції України). Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 року № 2066 (із відповідними змінами) підставою для відмови громадянину в направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори є: несвоєчасне подання заяви про направлення на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори; відсутність підтвердження істинності релігійних переконань; неявка громадянина без поважних причин до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації. Частиною 3 статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 №987-XII передбачено, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України. Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24.02.2022 року передбачено, що зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Відповідно до Переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів №2066 від 10.11.1996, до таких релігійних організацій належать: 1) Адвентисти-реформисти; 2) Адвентисти сьомого дня; 3) Євангельські християни; 4) Євангельські християни-баптисти; 5) Покутники; 6) Свідки Єгови; 7) Харизматичні християнські церкви (та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами); 😎 Християни віри євангельської (та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами); 9) Християни євангельської віри; 10) Товариство Свідомості Крішни. Судом, у цьому зв?язку, також встановлено, що ОСОБА_4 з 31.10.1998 року являється присвяченим охрещеним служителем Релігійного об?єднання Свідків Єгови в Україні, тобто задовго до введення Указом Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року в Україні воєнного стану та Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №69/2022 «Про загальну мобілізацію» та запровадження в 2014 році особливого періоду у зв?язку з проведення антирерористичної операції, а в подальшому, операції об?єднаних сил. Крім того, слід зазначити, що в даному кримінальному провадженні відомості про таке правопорушення внесені з попередньою кваліфікацією за ст. 336 КК України до ЄРДР 14.06.2023 року, хоча ОСОБА_4 повинен був з?явитись для відправки до ІНФОРМАЦІЯ_3 о 07.00 год. 15.06.2023 року. Відмова ж в отриманні відповідної повістки не є достатньою підставою для внесення відповідних відомостей про вчинене кримінальне правопорушення станом на 14.06.2023 року. В той же час, наведене не спростовує висновків суду вцілому, та не перешкоджає суду прийняти рішення за наслідками судового розгляду. Так, аналізуючи докази, що були досліджені в судовому засіданні, а також показання самого обвинуваченого ОСОБА_4 , які свідчать про готовність пройти альтернативну (невійськову) цивільну службу, яка не пов`язана з використанням зброї, що суперечить його релігійним переконанням, положення Конституції України та проаналізованих норм законодавства України, суд приходить до висновку, що встановлені обставини свідчать про те, що ОСОБА_4 лише намагався реалізувати своє право на свободу совісті та віросповідання, та на гарантоване йому Конституцією України право на проходження альтернативної (невійськової) служби. У цьому зв?язку, судом не встановлено, а державним обвинуваченням не доведено, що ОСОБА_4 мав умисел на ухилення від військової служби під час мобілізації в умовах воєнного стану. Зазначена обставина виключає законну підставу для притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності, зважаючи на відсутність складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, який з суб?єктивної сторони характеризується виключно прямим умислом. Суд зазначає, що безпосереднім об`єктом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України (ухилення від призову за мобілізацією) є відносини, що забезпечують обороноздатність України, зокрема, комплектування її Збройних Сил, на які відповідно до ч. 2 ст. 17 Конституції покладаються найважливіші функції: оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості. Суспільна небезпечність ухилення від призову за мобілізацією обумовлена тим, що мобілізація пов`язується з умовами особливого періоду в державі - з загрозою нападу, небезпекою державній незалежності України. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію"- особливий період це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Об`єктивна сторона кримінального правопорушення за ст. 336 КК України виявляється в діях та бездіяльності - ухиленні будь-яким способом від призову за мобілізацією. В будь-якому випадку така дія чи бездіяльність повинні мати прямий умисел наухилення від призову на військову службу. Крім того, слід звернути увагу на мотиви, якими керувався ОСОБА_4 вчиняючи дії, які формально підпадали під ознаки ст. 336 КК України. У цьому зв?язку, судом встановлено, що єдиною метою такої поведінки ОСОБА_4 було його віросповідання, яка не дає йому права на використання зброї та проходження військової служби, в тому числі в умовах воєнного стану та для захисту Батьківщини. Дана позиція обвинуваченого, на думку суду, є сталою та свідомою, і немає на меті уникнення ним мобілізації. Сама відмова від виконання ОСОБА_4 військового обов?язку є проявом його релігійних переконань. При цьому, суд враховує, що ухилення від захисту Батьківщини в період воєнного стану під час військової агресії ворога свідчить про підвищену суспільну небезпечність такого злочину, оскільки може призвести до підриву військової дисципліни, розлагодженості дій, спрямованих на захист суверенітету держави, що в умовах воєнного стану, є неприпустимим. З урахуванням зазначеного, суд приходить до переконання, що досліджені в судовому засіданні докази кожний окремо, та в їх сукупності, свідчать що в даному кримінальному провадженні в діяннях ОСОБА_4 відсутній склад кримінального правопорушення, передбачений ст. 336 КК України, а саме в ухилення від призову за мобілізацією. Будь-яких інших об`єктивних доказів, які прямо або побічно підтверджують винуватість ОСОБА_4 в ухиленні останнього від призову за мобілізацією стороною обвинувачення, на яку у відповідності до ч. 1 ст. 92 КПК України покладений обов`язок доказування, суду не надано. Згідно з ч.1 ст.373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Враховуючи наведене, на підставі п.3 ч. 1 ст. 373 КПК України, суд приходить до висновку, що наявність в діях ОСОБА_4 складу кримінального правопорушення передбаченого ст. 336 КК України не доведена, а тому він повинний бути виправданий. На підставі викладеного та керуючись загальною частиною КК України, ст. 336 КК України, ст. 368-370, 371, 373, 374, 376, 394, 395 КПК України, суд у х в а л и в : ОСОБА_4 визнати невинуватим у пред`явленому йому обвинуваченні, передбаченому ст. 336 КК України та виправдати у зв`язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення. Вирок суду може бути оскаржений до Київського апеляційного суду на протязі 30 днів з дня його проголошення через Бориспільський міськрайонний суд Київської області шляхом подачі апеляційної скарги. Вирок суду набирає законної сили по завершенню строку на його апеляційне оскарження, а у разі оскарження вироку в апеляційному порядку - після постановлення судом апеляційної інстанції рішення за наслідками перегляду такого вироку суду. Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Копію вироку суду негайно після його проголошення вручити обвинуваченому, його захиснику, прокурору. Суддя ОСОБА_1 Джерело: ЄДРСР 116417007
  20. ‼️🇷🇼В чому різниця між воєнним станом і станом війни і чому не вводиться стан війни. 🔸Оголошення стану війни - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4647 🔸Рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4648 🔸Проект Постанови про Звернення Верховної Ради України до парламентів іноземних держав та парламентських асамблей міжнародних організацій щодо протидії агресії Російської Федерації - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/38930 🔸Проект Постанови про Звернення Верховної Ради України до Конгресу Сполучених Штатів Америки та Парламенту Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії щодо створення міжнародної коаліції демократичних держав для протидії розв’язання Російською Федерацією повномасштабної агресивної війни та щодо створення безполітної зони довкола україно-російського, україно-білоруського, україно-молдовського державних кордонів, а також над українськими акваторіями Чорного та Азовського морів - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/38996 🔸Проект Закону про внесення змін до деяких законів України щодо заборони виїзду за кордон деяким категоріям осіб на період воєнного стану - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/39017 🔸Проект Закону про Військову поліцію - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/39001 🔸Проект Закону про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" - https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/39147 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
  21. ‼️🇺🇦Незаконна заборона виїзду за кордон та як це відобразиться на майбутньому України. 🔸ст. 33 Конституції України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#n4267 🔸ст. 6 (Підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України) ЗУ Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України - https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3857-12#n34 🔸Постанова ШААС про скасування рішення КОАС щодо відмови у виїзді за кордон та задоволенні позову - https://forum.antiraid.com.ua/topic/14625-postanova-shaas-pro-skasuvannja-rishennja-koas-shhodo-vidmovi-u-viyizdi-za-kordon-ta-zadovolenni-pozovu/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
  22. ‼️🇺🇦Дика мобілізація має наслідком визнання її незаконною у зв'язку з порушенням порядку. Про підстави такого оскарження Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Рішення ХОАС про визнання протиправними дій Харківського обласного ТЦК та СП в частині порушення процедури призову на військову службу під час мобілізації - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15195-rishennja-hoas-pro-viznannja-protipravnimi-dij-harkivskogo-oblasnogo-tck-ta-sp-v-chastini-porushennja-proceduri-prizovu-na-vijskovu-sluzhbu-pid-chas-mobilizaciyi/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
  23. ‼️🇷🇼Переважну кількість штрафів, що накладають ТЦК та СП на військовозобов'язаних здійснюється з порушенням Закону. Підстави для оскарження такого штрафу Ви дізнаєтесь з відео. 🔸Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області про скасування постанови в справі про адміністративне правопорушення за ч.2 ст.210 КУпАП (порушення правил військового обліку) - https://forum.antiraid.com.ua/topic/15194-rishennja-kovelskogo-miskrajonnogo-sudu-volinskoyi-oblasti-pro-skasuvannja-postanovi-v-spravi-pro-administrativne-pravoporushennja-za-ch2-st210-kupap-porushennja-pravil-vijskovogo-obliku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA
  24. ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Ступак О. В., Банаська О. О., Кишакевича Л. Ю., Мазура М. В., Пількова К. М., Уркевича В. Ю. у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23) 1. 18 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, ОСОБА_2 , про визнання протиправним, скасування рішення та зобов`язання вчинити дії за касаційною скаргою Міністерства оборони України на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 06 жовтня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Смілянця Е. С., Полотнянка Ю. П., Драчук Т. О. 2. Велика Палата Верховного Суду у цій справі ухвалила постанову про часткове задоволення скарги Міністерства оборони України, скасування постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 06 жовтня 2022 року та зміну рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 05 травня 2022 року шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції своєї постанови, в іншій частині рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 05 травня 2022 року залишила без змін. 3. З мотивами судового рішення та результатами вирішення цієї справи не погоджуємось, а тому відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) висловлюємо свою окрему думку з таких міркувань. Рух справи в судах 4. У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства оборони України, в якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби, оформлене протоколом засідання від 22 липня 2021 року № 116, про відмову ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги (далі - рішення № 116); - зобов`язати Міністерство оборони України призначити та виплатити їй, ОСОБА_1 , одноразову грошову допомогу в розмірі 750-кратного прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року у зв`язку зі смертю члена її сім`ї - ОСОБА_3 . 5. На обґрунтування позову зазначала, що спільно проживала з ОСОБА_3 у фактичних шлюбних відносинах як чоловік і жінка. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. У витязі з протоколу засідання 11 Регіональної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв від 03 грудня 2020 року № 853 встановлено, що захворювання та причина смерті колишнього військовослужбовця, солдата запасу ОСОБА_3 , пов`язані із захистом Батьківщини. 6. У зв`язку із цим позивачка звернулася до відповідача про виплату одноразової грошової допомоги як члену сім`ї померлого військовослужбовця, смерть якого настала внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби. Однак отримала відмову, яку вважала протиправною та оскаржила її до суду адміністративної юрисдикції. 7. ОСОБА_1 стверджувала про достатність доказів, які доводять факт її проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з померлим військовослужбовцем. На підтвердження цієї обставини вона надала докази спільного проживання разом з ОСОБА_3 як чоловіка та жінки з 2005 року. 8. Рішенням від 05 травня 2022 року Хмельницький окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні адміністративного позову. Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що позивачка не підтвердила факту спільного проживання однією сім`єю з ОСОБА_3 , зокрема ведення спільного побуту та наявності взаємних прав та обов`язків або її перебування на його утриманні. ОСОБА_1 не довела, що вона є членом сім`ї загиблого ОСОБА_3 або його утриманцем, тому суд першої інстанції виснував, що на неї не поширюється дія статті 161 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) і в неї немає права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги. 9. Постановою від 06 жовтня 2022 року Сьомий апеляційний адміністративний суд скасував рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 05 травня 2022 року та ухвалив нову постанову, якою позов ОСОБА_1 задовольнив. 10. Визнав протиправним та скасував рішення від 22 липня 2021 року № 116 про відмову ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги. 11. Зобов`язав Міністерство оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу в розмірі 750-кратного прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року, у зв`язку зі смертю члена її сім`ї - ОСОБА_3 . 12. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що позивачка довела факт спільного проживання з ОСОБА_3 однією сім`єю, оскільки в матеріалах справи наявні докази їх спільного проживання у незареєстрованому шлюбі як чоловіка та жінки з 2005 року, а тому на позивачку поширюється дія статті 161 Закону № 2011-ХІІ та у неї є право на призначення і виплату одноразової грошової допомоги. 13. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, Міністерство оборони України звернулося до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 06 жовтня 2022 року, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 05 травня 2022 року залишити в силі. 14. Касаційна скарга мотивована тим, що позивачка відносить себе до члена сім`ї померлого ОСОБА_3 , однак належних доказів на підтвердження цього факту не пред`явила. 15. Вказувало, що статтями 315, 316 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено право фізичної особи подати до суду за місцем проживання заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, зокрема факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, однак позивачка цим правом не скористалась, одразу пред`явивши позов до Міністерства оборони України, у якому не заявила вимоги про встановлення факту віднесення її до членів сім`ї загиблого військовослужбовця. Справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу не відносяться до юрисдикції адміністративних судів. 16. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 вересня 2023 року передав справу № 560/17953/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 346 КАС України для відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 22 березня 2023 року у справі № 290/289/22-ц, відповідно до якого вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з військовослужбовцем, який загинув (помер) під час участі в бойових діях, забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і стримуванні збройної агресії, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Постанова Великої Палати Верховного Суду (основні мотиви) 17. Постановою від 18 січня 2024 року Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу Міністерства оборони Українизадовольнила частково, постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 06 жовтня 2022 року скасувала, рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 05 травня 2022 року змінила шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови, а в іншій частині це рішення залишила без змін. 18. Постанова обґрунтована тим, що оспорюване рішення відповідача щодо відмови позивачці в призначенні їй одноразової грошової допомоги мотивоване відсутністю доказів на підтвердження статусу члена сім`ї загиблого військовослужбовця (не надано рішення суду, яким встановлено факт, що має юридичне значення, тобто факт проживання однією сім`єю без шлюбу ОСОБА_1 з ОСОБА_3 та/або відповідного посвідчення «члена сім`ї військовослужбовця, який загинув (помер) чи пропав безвісти під час проходження військової служби»). 19. Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що на момент прийняття оспорюваного рішення щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги у зв`язку з ненаданням документів, передбачених для виплати одноразової грошової допомоги, комісія Міністерства оборони України діяла у межах повноважень та відповідно до вимог Закону № 2011-XII та Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 (далі - Порядок № 975). 20. Також Велика Палата Верховного Суду врахувала, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи цей спір упорядку адміністративного судочинства, досліджували докази, на підставі яких позивачка доводила факт проживання однією сім`єю з померлим військовослужбовцем без реєстрації шлюбу, та надали оцінку рішенню відповідача з урахуванням цих доказів. 21. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що в разі оскарження до суду відмови відповідного органу в установленні юридичного факту, який підлягає встановленню в позасудовому порядку, такий спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАС України повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності. 22. Частиною другою статті 245 КАС України визначено перелік судових рішень, які уповноважений прийняти адміністративний суд у разі задоволення позову. Встановлення факту, що має юридичне значення, серед цього переліку немає. Тобто в разі вирішення справи в порядку адміністративного судочинства встановлення факту, що має юридичне значення, має бути визначено судом у резолютивній частині судового рішення, що не передбачено КАС України. 23. Водночас перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України та не є вичерпним. Зокрема, згідно з пунктом 5 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу. 24. Тож чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції цивільного суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд справ про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку цивільного судочинства. 25. В одному провадженні не можуть бути поєднані вимоги про встановлення факту, що має юридичне значення, та оскарження рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, оскільки ці вимоги належать до компетенції судів різних юрисдикцій. 26. З наведених підстав Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах стосовно юрисдикції спору, які викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 287/167/18-ц(провадження № 14-505цс19), у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 290/289/22-ц (провадження № 61-13369св22), зазначивши, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у позасудовому та судому порядку. Рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України. 27.Отже, у цій справі Велика Палата Верховного Суду вирішувала два питання: щодо юрисдикції спору та щодо правильності вирішення спору по суті судами попередніх інстанцій. 28.Не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду як у частині висновків з питання юрисдикції, так і з результатом вирішення спору по суті. Щодо юридичних фактів, які підлягають встановленню в порядку окремого провадження в судах цивільної юрисдикції 29.Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. 30.Згідно із частинами першою, другою статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 😎 смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. 31. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. 32. Отже, в порядку окремого провадження цивільного судочинства розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із подальшим вирішенням спору про право. 33. Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтереси інших осіб. В останньому випадку між цими особами виникає спір про право. 34. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) сформульовано висновок, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції цивільного суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. 35. Отже, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції цивільного суду за таких умов: - факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету його встановлення; - встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; - заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); - чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. 36. Вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, зокрема, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність, тобто суддя повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку та в суді якої саме юрисдикції і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. 37. Статтею 19 ЦПК України визначені справи, що відносяться до юрисдикції загальних судів. У частині першій цієї статті встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. У частині сьомій цієї статті регламентовано, що окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Щодо спорів, які підлягають вирішенню в судах адміністративної юрисдикції 38. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб?єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України). 39. Відтак у порядку цивільного судочинства, за загальним правилом, не вирішуються спори (розглядаються заяви), що виникають не з цивільних, земельних, трудових, сімейних або житлових правовідносин. Спори, що виникають у публічно-правових відносинах за участю фізичних осіб, підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства виключно у тих випадках, коли безпосередньою нормою процесуального права визначено, що вирішення такого спору належить здійснювати саме в порядку цивільного судочинства. 40. До адміністративної юрисдикції відносяться справи, які виникають зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб`єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. 41. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у сукупності. Таким критерієм також може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 42. Частиною першою статті 5 КАС України передбачено право кожної особи звернутися до адміністративного суду, якщо вона вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. 43. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). 44. Міністерство оборони України у спірних правовідносинах є суб`єктом владних повноважень, який відповідно до вимог Закону № 2011-XII та Порядку № 975 уповноважений на призначення одноразової грошової допомоги, яку має на меті отримати ОСОБА_1 . Щодо необхідності відмежування підстав позову від предмета позову 45. Предметом адміністративного позову, як це нормативно визначено у статті 4 КАС України, є матеріально-правові вимоги особи, яка звертається до адміністративного суду, до відповідача. 46. Незважаючи на відсутність нормативного визначення, в усіх судових юрисдикціях підставами позову визначають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тому вочевидь предмет позову та підстави позову не можуть бути ототожнені. 47. З огляду на таке розуміння до підстав адміністративного позову можна віднести юридичний факт або їх сукупність, що підтверджує наявність або відсутність спірних правовідносин між сторонами та наявність порушення прав, свобод та інтересів позивача, тобто підставою позову можуть бути тільки юридичні факти, які зумовлюють певні правові наслідки, а саме виникнення, зміну та припинення правовідносин. До підстав позову не відносяться фактичні дані, тобто докази у справі, вони лише підтверджують наявність або відсутність тих юридичних фактів, які складають підстави позову. 48. У цій справі предметом адміністративного позову є вимоги про визнання протиправним та скасування рішення суб`єкта владних повноважень та зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити дії (прийняти рішення). 49. Підставами позову є: 1) факт належності позивачки до членів сім`ї померлого військовослужбовця у зв`язку зі спільним проживанням з ним однією сім`єю, іншими словами, факт спільного проживання позивачки з померлим, що, на її переконання, є підставою для отримання одноразової грошової допомоги як члена сім`ї померлого військовослужбовця; 2) факт відмови суб`єкта владних повноважень у задоволенні заяви позивачки про виплату одноразової грошової допомоги як члену сім`ї померлого. 50. У цій справі факт проживання позивачки однією сім`єю з померлим військовослужбовцем є підставою адміністративного позову, а не предметом цього позову. Цей юридично значимий факт (проживання позивачки однією сім`єю з померлим військовослужбовцем) як одна з фактичних підстав позову належить до предмета доказування та підлягає встановленню при вирішенні цього публічно-правового спору в порядку адміністративного судочинства. 51. Позивачка у позові не формулювала окремої вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю. 52. Вимоги адміністративного позову сформульовано так: - визнати протиправним та скасувати рішення комісії Міністерства оборони України; - зобов`язати Міністерство оборони України призначити та виплатити одноразову грошову допомогу. 53. На переконання авторів окремої думки, суд не може штучно виділяти як окрему вимогу позову певну підставу позову (у цій справі - факт проживання однією сім`єю), оскільки це суперечить таким основним принципам судового процесу, як диспозитивність та змагальність. 54. У цій адміністративній справі встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу є не вимогою позову, про що свідчить зміст адміністративного позову, а підставою цього позову та передумовою задоволення його вимог, тому про доведеність цієї обставини (факту) суд має робити висновок виключно в мотивувальній частині судового рішення без додаткового зазначення про це в резолютивній частині. 55. Встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу для одержання одноразової грошової допомоги в разі смерті військовослужбовця є необхідним та можливим винятково під час розгляду справи в суді адміністративної юрисдикції у зв`язку з оскарженням рішення (дій/бездіяльності) суб`єкта владних повноважень про відмову у здійсненні такої виплати. 56. Наведений висновок узгоджується з приписами пункту 1 частини першої статті 244 КАС України, який передбачає, що під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються. 57. Отже, висновки суду щодо встановлених у справі обставин, які є (були) підставами позову, підлягають відображенню у мотивувальній частині рішення, саме тому вважаємо помилковими висновки Великої Палати Верховного Суду у цій справі, сформульовані в пункті 97 постанови, про те, що в разі вирішення справи в порядку адміністративного судочинства встановлення факту, що має юридичне значення, повинно бути визначено судом у резолютивній частині судового рішення, що не передбачено КАС України, та сформульовані в пункті 106 постанови про те, що не можуть бути поєднані в одному провадженні вимоги про встановлення факту, що має юридичне значення, та оскарження рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, оскільки ці вимоги належать до компетенції судів різних юрисдикцій. 58. За змістом частини четвертої статті 246 КАС України у мотивувальній частині рішення зазначаються обставини (тобто факти), встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини, тому є очевидним, що у резолютивній частині рішення відображається результат вирішення вимог (предмета) позову, а не його підстав. 59. У цілому поділяючи висновок, сформульований у пункті 103 постанови Великої Палати Верховного Суду у цій справі про те, що судом, встановленим законом, який розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, за загальним правилом, є суд цивільної юрисдикції на підставі статті 19 та пункту 5 частини першої статті 315 ЦПК України, проте вказуємо на те, що цей висновок не може застосовуватись при вирішенні цієї справи з наведених вище мотивів. 60. Вважаємо невиправданим правозастосовний підхід, який ґрунтується на помилковому ототожненні підстав та предмета позову та вимагає ініціювання судового провадження, наприклад, у порядку цивільного судочинства з метою оцінки обставин, які становлять підстави позову та відповідно предмет доказування в іншому провадженні, зокрема в порядку адміністративного судочинства, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, належним та допустимим. 61. Окремо підкреслюємо, що за усталеним підходом Великої Палати Верховного Суду суди не можуть сприяти створенню ситуацій, за яких позивач змушений для вирішення одного спору декілька разів звертатися до суду, зокрема почергово до судів різних юрисдикцій. 62. Вирішення справи в суді в одному судовому процесі має усунути потребу в новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20,пункт 82), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21, пункт 24), від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21, пункт 29)). 63. З огляду на викладене вважаємо, що не було підстав для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 287/167/18-ц (провадження № 14-505цс19) та у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 290/289/22-ц (провадження № 61-13369св22), щодо юрисдикційної належності подібних спорів. Щодо вирішення спору по суті 64. Відповідно до підпункту 2 пункту 2 статті 16 Закону України №2011-ХІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі смерті військовослужбовця (крім військовослужбовця строкової служби), що настала в період проходження ним військової служби або внаслідок захворювання чи нещасного падку, що мали місце в період проходження ним військової служби. 65. Стаття 16-1 Закону №2011-ХІІ визначає коло осіб, які мають право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги, а саме: у випадках, зазначених у підпунктах 1-3 пункту 2 статті 16 цього Закону, право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги мають члени сім`ї, батьки та утриманці загиблого (померлого) військовослужбовця, військовозобов`язаного або резервіста. Члени сім`ї та батьки загиблого (померлого) військовослужбовця, військовозобов`язаного або резервіста визначаються відповідно до Сімейного кодексу України (далі - СК України), а утриманці - відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». 66. Відповідно до статті 3 СК України сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. 67. Наведені правила СК України дають підстави для висновку, що у контексті спірних правовідносин для відповіді на питання, чи є чоловік та жінка, які не реєстрували шлюб, сім`єю, потрібно встановити сукупність таких фактів: чи ці особи спільно проживають, чи пов`язані спільним побутом, чи мають взаємні права та обов`язки. 68. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, виходив з того, що позивачка не підтвердила факту спільного проживання з померлим однією сім`єю, зокрема ведення спільного побуту та наявності взаємних прав та обов`язків або перебування на утриманні (померлого), тож судом не встановлено факту спільного проживання позивачки з померлим однією сім`єю. 69. Водночас суд апеляційної інстанції, задовольняючи вимоги адміністративного позову ОСОБА_1 , виходив з того, що в матеріалах справи є докази спільного проживання позивачки разом із військовослужбовцем ОСОБА_3 у незареєстрованому шлюбі як чоловіка і жінки. 70. Отже, суди попередніх інстанцій, вирішуючи цей публічно-правовий спір у порядку адміністративного судочинства, здійснювали дослідження та надавали оцінку доказам, які позивачка надала на підтвердження факту проживання однією сім`єю з померлим військовослужбовцем без реєстрації шлюбу. 71. Статтею 341 КАС України встановлені межі перегляду судом касаційної інстанції. 72. Цією статтею передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша цієї статті). 73. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 74. Тож у Великої Палати Верховного Суду в межах доводів та вимог касаційної скарги були всі підстави погодитися з оцінкою доведеності факту проживання заявниці однією сім`єю з померлим військовослужбовцем, здійсненою судом апеляційної інстанції, який вважав такий факт доведеним і задовольнив позов про визнання протиправним, скасування рішення № 116 та зобов`язання вчинити дії. 75. Відповідно автори окремої думки вважають помилковим висновок Великої Палати Верховного Суду у цій справі, що комісія Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби, приймаючи оскаржуване рішення від 22 липня 2021 року № 116 щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги, діяла відповідно до вимог Закону № 2011-XII та Порядку № 975. Судді: О. В. Ступак О. О. Банасько Л. Ю. Кишакевич М. В. Мазур К. М. Пільков В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 116888194
  25. ‼️🇷🇼ОЗУ ВП ВС поки відпочиває та окрім окремих думок та постанов, як суд апеляційної інстанції, нічого не приймає, при цьому більшість окремих думок пов’язана з незгодою у допуску справ до перегляду палатою. Мабуть, більшість не горить бажанням працювати. Може це і на краще, хоч якась стабільність. До огляду увійшла практика ВС-ККС, ВС-КЦС та ВС-КАС, а також рішення й постанови щодо оскарження постанов ТЦК та СП про притягнення до адмінвідповідальності за порушення правил військового обліку та визнання незаконною мобілізацію без належного проходження ВЛК й багато іншого. 🔸Текстовий варіант огляду з посиланнями на всі рішення - https://antiraid.com.ua/articles/ohliad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsia-shcho-opublikovana-z-03-po-09-liutoho-2024-roku/ 🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️ ⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA