doroshal

Пользователи
  • Число публикаций

    604
  • Регистрация

  • Последнее посещение

  • Days Won

    18

Весь контент пользователя doroshal

  1. Устоим !!! У них шансов=0 .Там адвокат такой Діденко І.В. наксерил все с ЄДРСР ,что связано с виконавчими написами нотариусов .И заявил об неоднозначной практике по Постанове №662 .Но ...какая может быть неоднозначная практика по Плстанове №662 ,если ее вообще то и не было! По ней не успели ни у кого отжать имущество ,так как мы с Сашей Гумировым подали свои иски . Банковская афера рухнула не родившись ,так как нарвались на двух граждан Украины не промолчавших .Конечно банкирам ,особенно Прихвату обидно ...Деньги занеслись яйценюку не малые ... но не прошло ! И это радует .и радует то,что есть все таки судьи соображающие .грамотные . А значит не все потеряно !
  2. Еще раз устояли в апеляционном суде .Заявление Приватбанка по вновь открывшимся обстоятельствам неудовлетворили !
  3. Банкиры выходят на кредитный комитет и там решают насколько им превликательна ипотека и насколько проблемный кредит для них. Чем проблемней ,тем меньше цена будет для вас.
  4. Чтоб выйти на сумму 150 000 грн понадобилось 5 лет судов . Мы дом поделили между супругами по 1/2 дома каждому,потом сделали две квартиры в доме .потом квартиры распродали ,потом подарили ,потом зныщилы . Потом в одну 5 детей прописали , Несмотря на то ,что банк имел решение о взыскании на предмет ипотеки ...усрались и не могли забрать имущество. От судов устали все ,особенно банкиры. Мы ничего у них не просили ,сами нашли ,сами предложили.
  5. Справка скорее всего им нужна для того ,чтоб на кредитном комитете показать ,что в квартире живут дети. А это уже проблема для банка . Поэтому лучше перепихнуть факторинговой компашке ,а потом выкупить.
  6. УУУУ Райфайзен.. сложно договариваться ,но можно. У меня в Луцке клиент должен был 60000 дол.США. Долго судились с банком ,потом торговались. Банк усрался и не мог забрать дом . Но в результате по вашей схеме за 150 000 грн выкупили долг через факторинговую компанию. Так что возможно .Просто торгуйтесь.
  7. Банкротства физлиц еще нет. Советую как можно дольше не отдавать квартиру . Можно снять ипотеку .торгуйтесь
  8. выводите квартиру из-под ипотеки и не парьтесь! По захисту прав споживачив не реально !
  9. а вот судья применила нормы нового цпк и оставила без рассмотрения позов банку так тот не выконал ухвалу суду. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72530322
  10. Постанова іменем України 30 січня 2018 року м. Київ справа № 161/16891/15-ц провадження № 61-517св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Карпенко С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О., Ступак О. В., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк», відповідач - ОСОБА_4, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 лютого 2016 року, ухвалене у складі судді Кирилюк В. Ф., та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 30 березня 2016 року, постановлену у складі суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Шевчук Л. Я., ВСТАНОВИВ: У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обґрунтування позовних вимог банк посилався на те, що відповідно до укладеної Генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості та приєднання до Умов та правил надання продукту кредитних карт від 9 серпня 2012 року ОСОБА_4 отримав кредит у розмірі 18 245 грн 27 коп. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну карту зі сплатою 18 процентів річних за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом. Погашення заборгованості здійснюється з 1 по 25 число кожного місяця шляхом здійснення позичальником щомісячного платежу. Відповідач не здійснював погашення заборгованості за кредитом, процентами, а також іншими витратами відповідно до умов договору, внаслідок чого станом на 5 березня 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 29 498 грн 99 коп., яка включає заборгованість за кредитом у розмірі 18 245 грн 28 коп., заборгованість за процентами у розмірі 5 236 грн 39 коп., залишок за несплаченим штрафом, передбаченим пунктом 2.2 Генеральної угоди, у розмірі 4 136 грн 42 коп., штраф у розмірі 500 грн (фіксована частина) та штраф у розмірі 1 380 грн 90 коп. (процентна складова). На підставі викладеного банк просив стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором від 9 серпня 2012 року у розмірі 29 498 грн 99 коп. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 лютого 2016 року у задоволенні позову відмовлено з підстав його недоведеності. Ухвалою апеляційного суду Волинської області від 30 березня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» відхилено, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 лютого 2016 залишено без змін; мотиви, з яких суд першої інстанції відмовив у позові, апеляційний суд вважав правильними. У квітні 2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суди з порушенням положень статей 598, 604 ЦК України дійшли помилкового висновку про те, що Генеральна угода про реструктуризацію заборгованості від 9 серпня 2012 року не відповідає вимогам частини другої статті 1053 ЦК України, оскільки з її змісту неможливо встановити, чи є припиненими первісні зобов'язання, а також суди помилково вважали недоведеним надання кредиту у розмірі 18 245 грн 28 коп., передбаченого пунктом 2.1 Генеральної угоди. Генеральною угодою розстрочено сплату визначеної сторонами заборгованості, переведено прострочену заборгованість у поточну і такі дії не можуть вважатися новацією боргу, оскільки первісні зобов'язання за укладеним кредитним договором не припинені і висновки судів з приводу недоведеності видачі кредиту у розмірі 18 245 грн 28 коп. є помилковими, так як видача кредиту відбулася у 2006 та 2009 роках. При підписанні Генеральної угоди від 9 серпня 2012 року позичальник підтвердив видачу кредиту, надав згоду на зменшення заборгованості та переведення простроченої заборгованості у поточну. Посилання суду апеляційної інстанції на визнання боржника рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 січня 2015 року недієздатним і встановлення над ним опіки та заперечення опікуна щодо підписання Генеральної угоди, заявник вважає таким, що не має правового значення для вирішення справи, оскільки згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Проте позов про визнання недійсними кредитних договорів та Генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості позичальник не заявляв. Заявник зазначив, що неподання банком оригіналів договорів також не має правового значення для вирішення справи, оскільки відповідач позов про визнання кредитного договору недійсним не заявляв. Відсутність оригіналів договорів не спростовує доводів позивача про наявність кредитних правовідносин між банком та відповідачем і заборгованості останнього. У запереченнях на касаційну скаргу представник відповідача просить касаційну скаргу відхилити, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Представник відповідача зазначає, що дійсність Генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості від 9 серпня 2012 року залежить від дійсності первісних кредитних договорів. Проте банком, не дивлячись на неодноразові пропозиції суду надати оригінал Генеральної угоди, первісних угод, докази відкриття карткового рахунку відповідачу і видачі йому карти, виписку з рахунку позичальника, відповідні докази надані не були, що свідчить про недоведеність існування договірних правовідносин з відповідачем та невиконання відповідачем зобов'язань за договором. Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків. Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Судами встановлено, що 9 серпня 2012 року між позивачем та відповідачем укладено Генеральну угоду про реструктуризацію заборгованості та приєднання до Умов та правил надання продукту кредитних карт з метою створення сприятливих умов для виконання позичальником зобов'язань за кредитними договорами № SAMDN38000006265381 від 17 березня 2006 року та № SAMDN44000028519374 від 16 липня 2009 року, а також приєднання до Умов та правил надання продукту кредитних карт. Згідно з пунктами 1.1.1, 1.1.2, 1.1.3 Генеральної угоди сторони погодили за кредитним договором від 17 березня 2006 року зменшити розмір заборгованості, яка виникла у період з дати надання кредиту, а саме проценти на 2 786 грн 47 коп. і штраф на 804 грн 45 коп.; визначили, що заборгованість за цим договором становить 17 561 грн 84 коп., остання дата погашення заборгованості - 4 квітня 2011 року. Відповідно до пунктів 1.2.1, 1.2.2, 1.2.3 Генеральної угоди зменшено розмір кредитної заборгованості за кредитним договором від 16 липня 2009 року за період з дати надання кредиту, а саме комісію на 545 грн 50 коп.; визначили, що заборгованість за вказаним договором становить 1 861 грн 42 коп., остання дата погашення заборгованості - 9 серпня 2014 року. Відповідно до пункту 2.1 Генеральної угоди банк надає позичальнику ОСОБА_4 строковий кредит у розмірі 18 245 грн 28 коп. та строк 36 місяців з 9 серпня 2012 року по 31 серпня 2015 року шляхом встановлення кредитної лінії на платіжну карту на споживчі цілі в обмін на зобов'язання позичальника повернути кредит, сплатити проценти у розмірі 1,5 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом у вказані в заяві, Умовах і правилах строки. Погашення заборгованості здійснюється з 1 по 25 число кожного місяця. Позичальник надає банку грошові кошти (щомісячний платіж) у розмірі 661 грн 94 коп. для погашення заборгованості, яка складається із заборгованості за кредитом, процентами, а також інших витрат відповідно до Умов і правил. Останнє погашення заборгованості повинно бути здійснено не пізніше 31 серпня 2015 року. Згідно з пунктом 2.10 Генеральної угоди позичальник доручає банку без додаткового узгодження перерахувати кредитні кошти в день надання кредиту у сумі 1177 грн 98 коп. на поточний рахунок, відкритий в ПАТ КБ «Приватбанк». Рішенням Луцького місьрайонного суду Волинської області від 23 січня 2015 року ОСОБА_4 визнано недієздатним та встановлено над ним опіку. Відмовляючи в задоволенні позову, суди виходили з того, що позивач у порушення вимог частини першої статті 60 ЦПК України в редакції Кодексу, що діяла на час розгляду справи, не довів належними доказами (первинними документами, оформленими відповідно до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність») наявність заборгованості у відповідача перед банком; на вимогу суду банк не надав оригіналів кредитних договорів за 2006 та 2009 рік, оригіналу Генеральної угоди від 9 серпня 2012 року, виписки за картковим рахунком, доказів отримання відповідачем кредиту чи перерахування кредитних коштів на платіжну карту відповідача, тоді як представник відповідача заперечував підписання кредитних договорів з банком та здійснення платежів на виконання їх умов. Оцінивши надані позивачем докази за свої внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суди дійшли висновку, що копія Генеральної угоди від 9 серпня 2012 року та виконаний банком розрахунок заборгованості не є належними доказами, які б доводили обґрунтованість вимог позивача. Так, відповідно до змісту частини першої статті 1050 ЦК України з урахуванням статей 526, 527, 530 ЦК України, банк має довести надання позичальникові грошових коштів у розмірі та на умовах, встановлених договором. Відповідно до 60 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно вказаної норми Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це не можливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. З урахуванням того, що на вимогу суду банк не надав оригіналів кредитних договорів за 2006, 2009 роки, оригіналу Генеральної угоди від 9 серпня 2012 року, виписки з особового рахунку відповідача; заперечень законного представника відповідача щодо підписання Генеральної угоди відповідачем та не здійснення позичальником платежів за договором, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявність у відповідача заборгованості у розмірі, вказаному у розрахунку. Касаційний суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно достатті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін. Посилання заявника на необхідність застосування судами положень статті 204 ЦК України, яка встановлює презумпцію правомірності правочину, є необґрунтованим, оскільки, відмовляючи у задоволенні позову, суди мотивували свої рішення недоведеністю банком позовних вимог належними доказами і не посилались на недійсність кредитного договору. Посилання заявника на неправильне застосування судом положень статей 598, 604, 1053 ЦК України, які регулюють підстави припинення зобов'язання за домовленістю сторін та новацію боргу у позикове зобов'язання, не мають правового значення, оскільки такими обставинами суди відмову у позові не мотивували. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» залишити без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 30 березня 2016 року без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді: С. О. Карпенко А. С. Олійник С. О. Погрібний О. В. Ступак
  11. Ну что ж , Кабинет министров все -капут! Мы выиграли полностью .http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/70163734 . Мне удалось это сделать ! саша Гумиров тоже молодчинка . Мы не дали пройти врагам .
  12. В ВАСУ назначено заседание на 11 октября 2017 года. КМУ так и не смог в судах обїяснить зачем нужна им вообще была Постанова №662 . Приватбанк на последнем заседании в ВАСУ не был. Но вот было три юриста КМУ .Новые .Причем не в курсе дела. Объяснить ничего не могут...
  13. Державна реєстрація - це не підстава набуття права власності, а засвідчення державою вже набутого особою права власності, і ототожнювати факт набуття права власності з фактом його державної реєстрації не видається за можливе.http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/68564149
  14. Считаю решение ВСУ абсолютно не правильным . Как суды могут проследить то ,кто пользуется имуществом . Я считаю ,что каждый может подарить имущество если оно не в аресте и не обтяжено . И причем здесь родственные связи . Очередной бред ВСУ !
  15. Яночка,почитал и подумал ,что вас мне несколько не жаль. Вы купили квартиру с торгов ...но на чужом горе счастье свое не построишь . Мучтесь теперь всю жизнь . Да заберет Приват!!! Извините -это эмоции . Но чего вы лезли в дерьмо ? Дешево ? Я всегда прошу не покупать на торгах ничего ,так как это слезы людей,у которых имущество забрали. Вот такое же лежит у меня на столе дело .Человек ,пока был заграницей Приватбанк насчитал 2+2=5 Х50=1500000 грн.долг по карточке. Человек одинокий ,было заочное решение .Квартира была продана с торгов ,но чел,который купил с торгов квартиру знал ,что потом могут быть проблемы и перепродал ее такой как вы . Может даже ваша квартира. Вот буду возвращать ее собственнику .И поверьте ,что верну спустя 2х лет ,как ее продали на торгах. Есть много оснований : как проходила опись имущества , как проходила оценка , как проводились торги , спиввласники квартири,квартира не приобреталась за кредитные деньги . Хотите ,на спор вашу квартиру через полгода заберу ?
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 вересня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Яреми А.Г., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що перебувала у шлюбі із ОСОБА_2 із 7 червня 2006 року по 24 січня 2012 року, за час спільного проживання вони придбали автомобіль «Mitsubishi lancer», меблі та побутову техніку. Вказане майно залишилося в користуванні відповідача, який відмовляється добровільно провести його поділ. Ураховуючи, що реальний поділ вбудованої техніки, меблів та автомобіля здійснити неможливо, позивачка просила стягнути на її користь 1/2 частину вартості зазначеного майна. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 26 травня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 30 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні з відповідача компенсації половини вартості автомобіля «Mitsubishi lancer», номер кузова JMBSNCS3A7U014275, скасовано, та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію половини вартості спірного автомобіля в розмірі 66 тис. 165 грн. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 порушує питання про скасування рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій у частині задоволених вимог і направлення справи на новий апеляційний розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 57, 60, 65, 71 Сімейного кодексу України (далі – СК України), частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року (6-31644ск15, 6-25963ск15), 27 квітня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 19 червня, 2 жовтня 2013 року, 3 червня, 1 липня, 16 грудня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 7 червня 2006 року по 24 січня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі. У цей період ОСОБА_2 придбав автомобіль «Mitsubishi lancer», номер кузова JMBSNCS3A7U014275, за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 січня 2007 року. Скасовуючи рішення першої інстанції в частині відмови в стягненні з відповідача компенсації половини вартості спірного автомобіля та ухвалюючи в цій частині нове рішення про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсації половини вартості спірного автомобіля, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що спірний автомобіль було придбано сторонами у період шлюбу, а тому він є спільною сумісною власністю подружжя. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 3 червня, 1 липня, 16 грудня 2015 року, наданих для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам, та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року (6-31644ск15), 23 грудня 2015 року (6-25963ск15), 27 квітня 2016 року, наданих заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок суду про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (статей 57 та 60 СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них. Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. У зв’язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя. Проте суди першої та апеляційної інстанцій на наведене належної уваги не звернули та не з’ясували джерела коштів, за які було придбано автомобіль. Зокрема, встановивши, що його придбано за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 січня 2007 року, невід’ємною частиною якого є графік погашення кредиту, суди не з’ясували, яка частина коштів була сплачена у період шлюбу, хто та за які кошти сплачував кредит після припинення шлюбних відносин, чи повністю виплачений кредит отриманий для придбання спірного автомобіля. Зазначені порушення вимог закону залишилися й поза увагою суду касаційної інстанції. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норм частини третьої статті 368 ЦК України та статей 57, 60, 65, 71 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 30 вересня 2015 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 26 травня 2015 року в частині стягнення компенсації половини вартості автомобіля «Mitsubishi lancer» скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 вересня 2016 року у справі 6-801цс16 Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
  17. ЦПК України ,тобто позов не відповідав нормам ст.119 ЦПК України. Так в ч.2 ст.119 ЦПК України зазначено таке : 2. Позовна заява повинна містити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку, якщо такі відомі; 3) зміст позовних вимог; 4) ціну позову щодо вимог майнового характеру; 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування; 7) перелік документів, що додаються до заяви. Позовні вимоги Позивача за первісним позовом становили майновий характер. Проте ,ціна позову не була визначена . Позивач ,звертаючись з позовом до суду ,повинен був зазначити ціну позову ,провівши оцінку вартості майна на яке просив визнати право власності станом на день звернення з позовом ,не дивлячись на те ,що як інвалід звільнений від сплати судового збору. Проте ,такої оцінки в матеріалах справи не існує. Також не може братись до уваги сума ,за яку дане майно було придбане за договором купівлі-продажу від 16.03.2005 року (45 788 грн.) .Ат же протягом 11 років Ш..... переробляла приміщення з аптеки на перукарню за власні кошти ,не проживаючи вже з Позивачем ,брала кредит в банку та кошти ,що отримані як позичені в банку ,направила на ремонт приміщення ,введення в експлуатацію ,придбання обладнання ,тощо. В договорі іпотеки ,що був укладений між Ш.... та Акціонерним комерційним Промислово-інвестиційним банком у пункті 1.4 зазначено ,що вартість нежилого приміщення складає 264620 грн.(див. договір іпотеки). ВДВС Кіцманського РУЮ виставляло на прилюдні торги спірне приміщення за стартовою початковою ціною 253 359 ,50 грн.(копія повідомлення про торги додавалась ). Яка вартість спірного майна станом на момент звернення Позивача з позовом є невідомою. Суд не повинен був приймати позов , без зазначення ціни позову ,проте прийняв та розглянув. Згідно ст.5 Закону України «Про судовий збір» Ш.....повинна була заплатити 110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги . Позивач ,звертаючись з позовом повинен би був заплатити 1% від ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 5 розмірів мінімальної заробітної плати. Яка ціна позову ,як вже зазначалось вище ,є невідомим. Позивач був звільнений від сплати судового збору як інвалід. Проте , Апеляційний суд лишає апеляційну скаргу Ш.... без руху та визначає ,що вона повинна сплатити судовий збір з вартості майна ,що визначена в договорі іпотеки від 29.03 .2007 року !!! Вважаю ,що такі висновку суду другої інстанції є невірними.