Search the Community

Showing results for tags 'аренда'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 60 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 727/10968/17 Провадження N 11-524апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Дочірнього підприємства "Молодий буковинець-Преса" (далі - Підприємство) до Чернівецької міської ради (далі - Міськрада) про визнання незаконним та скасування рішення Міськради VII скликання від 4 травня 2017 року за касаційною скаргою Підприємствана ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 1 грудня 2017 року (суддя Волошин С.О.) та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2018 року (колегія суддів у складі Білої Л.М., Граб Л.С., Гонтарука В.М.), УСТАНОВИЛА: У листопаді 2017 року Підприємствозвернулося до суду з адміністративним позовом, у якому просило визнати незаконним та скасувати пункт 20 рішення Міськради 27 сесії VII скликання від 4 травня 2017 року N 709, яким відмовлено позивачу в продовженні терміну оренди земельних ділянокплощами по 0,0020 га кожна, розташованих за адресою вул. Південно-Кільцева, 5 і 6, для обслуговування кіоску. На обґрунтування позову Підприємство послалося, зокрема, на те, що оскаржуване рішення Міськради прийнято з порушеннями норм чинного законодавства, оскільки не було включено в порядок денний сесії, а питання щодо відмови позивачу в продовженні терміну оренди земельних ділянок не виносилося на розгляд сесії. Шевченківський районний суд м. Чернівці ухвалою від 1 грудня 2017 року провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 1 лютого 2018 року залишив без змін ухвалу суду першої інстанції та зазначив, що у відносинах, які склалися між сторонами, відповідач як власник землі вільний у виборі суб'єкта щодо надання йому права оренди земельної ділянки в порядку, установленому законом, при цьому відповідач не здійснював владних управлінських функцій. Також суд апеляційної інстанції послався на аналогічний правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постановах від 11 листопада 2014 року у справі N 21-493а14, від 9 грудня 2014 року у справі N 21-308а14, від 17 лютого 2015 року у справі N 21-551а14 та від 29 вересня 2015 року у справі N 21-345а15. Не погодившись із указаним судовим рішенням, Підприємство, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судові рішення, ухвалені в зазначеній справі, та прийняти нове - про розгляд справи в адміністративному порядку по суті. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 березня 2018 року відкрив касаційне провадження за скаргою Підприємства. 2 травня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 14 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 345 КАС. Заслухавши доповідь судді, дослідивши за матеріалами справи наведені в касаційній скарзі та запереченні на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно із частиною третьою статті 3 КАСпровадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви N 29458/04 та N 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява N 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, "встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом. Отже, поняття "суду, встановленого законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Спір у справі, що розглядається, стосується права оренди позивача на земельні ділянки, які є комунальною власністю, а Міськрада під час здійснення повноважень власника землі є рівноправним суб'єктом земельних відносин. Отже, виник спір про цивільне право і подальше оспорювання права оренди на спірні земельні ділянки не має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права оренди на земельні ділянки. Таким чином, суди попередніх інстанцій, ураховуючи суть та суб'єктний склад спірних правовідносин, дійшли обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 349, 350, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Молодий буковинець-Преса" залишити без задоволення. 2. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 1 грудня 2017 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 27 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  2. Постанова Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 317/2520/15-ц Провадження N 14-157 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом прокурора Запорізького району Запорізької області в інтересах держави в особі Головного управління (далі також - ГУ) Держгеокадастру у Запорізькій області до Запорізької районної державної адміністрації (далі також - РДА) Запорізької області, ОСОБА_3, за участю третьої особи без самостійних вимог - Реєстраційної служби Запорізького районного управління юстиції Запорізької області, про визнання незаконними та скасування розпоряджень голови Запорізької РДА Запорізької області, визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 6 жовтня 2016 року, ухваленого колегією суддів судової палати у цивільних справах: Воробйовою І.А., Поляковим О.З., Спас О.В. Учасники справи: позивач: ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області, від імені якого в інтересах держави звернувся прокурор Запорізького району Запорізької області; відповідачі:Запорізька РДА Запорізької області, ОСОБА_3; третя особа без самостійних вимог: Реєстраційна служба Запорізького районного управління юстиції Запорізької області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 17 серпня 2015 року прокурор Запорізького району Запорізької області звернувся до суду з вказаним позовом, який мотивувала тим, що ОСОБА_3, подаючи до Запорізької РДА Запорізької області заяву про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, порушив приписи статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" в редакції, чинній на той час, не надавши обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. Крім того, на момент подання вказаної заяви ОСОБА_3 вже був засновником і керівником фермерського господарства "СВАМ" (далі - ФГ "СВАМ") та займався фермерським господарством. А тому передання цій юридичній особі земельної ділянки без проведення земельних торгів (аукціону) є порушенням вимог Конституції України, Земельного кодексу України та Закону України "Про фермерське господарство". 2. Позивач просив суд: 2.1. Поновити позовну давність для звернення до суду; 2.2. Визнати незаконним і скасувати розпорядження голови Запорізької РДА Запорізької області від 11 жовтня 2010 року N 1697 "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на території Миколай-Пільської сільської ради громадянину ОСОБА_3" (далі - розпорядження N 1697), від 27 лютого 2012 року N 174 "Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду строком на 12 років громадянину ОСОБА_3 для ведення фермерського господарства, розташованої на території Миколай-Пільської сільської ради" (далі - розпорядження N 174); 2.3. Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 21 березня 2012 року, укладений Запорізькою РДА Запорізької області з ОСОБА_3 (далі - договір оренди земельної ділянки); 2.4. Скасувати державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки від 21 березня 2012 року, укладеного Запорізькою РДА Запорізької області з ОСОБА_3; 2.5. Зобов'язати ОСОБА_3 повернути земельну ділянку площею 33,0281 га і вартістю 855 948 грн (кадастровий номер НОМЕР_1), яка розташована на території Миколай-Пільської сільської ради Запорізького району Запорізької області (далі - земельна ділянка), на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 31 березня 2016 року Запорізький районний суд Запорізької області ухвалив рішення, яким у відмовив позові Запорізької місцевої прокуратури N 2, встановивши, що відповідно до пункту 11 розділу XIII "Перехідні положення" Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року N 1697-VІІ Запорізька місцева прокуратура N 2 здійснює процесуальне правонаступництво Прокуратури Запорізького району Запорізької області. 4. Суд мотивував рішення тим, що позивач пропустив позовну давність. Вказане суд підтвердив листом прокурора Запорізького району Запорізької області від 27 січня 2010 року N 416 "Про надання інвестиційного паспорту району та переліків прийнятих протягом місяця розпоряджень", яким прокурор просив щомісячно до 10 числа наступного місяця надавати до прокуратури району в електронному вигляді розпорядження голови Запорізької РДА, видані у попередньому місяці; листом Запорізької РДА Запорізької області від 10 листопада 2010 року N 0118/05-21, яким прокурора Запорізького району Запорізької області було повідомлено про те, що Запорізька РДА Запорізької області надала перелік розпоряджень за жовтень 2010 року в електронному вигляді, та листом Запорізької РДА Запорізької області від 6 березня 2012 року N 0118/05-21, яким прокурора Запорізького району Запорізької області було повідомлено про те, що Запорізька РДА Запорізької області надала перелік розпоряджень за лютий 2012 року у паперовому вигляді. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 6 жовтня 2016 року Апеляційний суд Запорізької області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про задоволення позову в цілому. 6. 1 грудня 2016 року Апеляційний суд Запорізької області постановив додаткове рішення про розподіл судових витрат у цій справі. 7. Рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки листи Запорізької РДА Запорізької області від 10 листопада 2010 року, від 7 лютого 2012 року та від 6 березня 2012 року не містять додатків, переліку розпоряджень, що направлялися до Прокуратури Запорізького району Запорізької області. 8. Суд встановив, що за змістом листів Запорізької РДА Запорізької області від 7 лютого 2012 року та від 6 березня 2012 року розпорядження N 174 не могло бути скероване до прокуратури, оскільки воно ще не було видане, а в листі від 6 березня 2012 року зазначено, що направляються документи, видані протягом січня 2012 року (тоді як суд першої інстанції встановив, що згідно з листом від 6 березня 2012 року Запорізька РДА Запорізької області надала перелік розпоряджень саме за лютий 2012 року). 9. Крім того, звертаючись до Запорізької РДА Запорізької області із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, ОСОБА_3, як зазначив суд, не надав обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, що є порушенням вимог частини першої статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" у редакції, чинній на час такого звернення. 10. На думку суду апеляційної інстанції, формування земельного фонду вже створеного та зареєстрованого відповідно до законодавства України ФГ "СВАМ" і передання останньому земельної ділянки без проведення земельних торгів (аукціону) здійснені з порушенням вимог Конституції України, Земельного кодексу України та Закону України "Про фермерське господарство". Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 25 жовтня 2016 року ОСОБА_7 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій стверджує про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування цим судом норм матеріального права. 12. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Запорізької області від 6 жовтня 2016 року та залишити без змін рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 31 березня 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 28 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Ухвалу суд обґрунтував тим, що ОСОБА_3 оскаржує рішення Апеляційного суду Запорізької області від 6 жовтня 2016 року з підстав порушення цим судом правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції порушив підвідомчість розгляду справ, адже договір оренди земельної ділянки підписаний ОСОБА_3 від імені ФГ "СВАМ", а підпис засвідчений печаткою цієї юридичної особи. Тому спір має розглядатися у Господарському суді Запорізької області згідно з Господарським процесуальним кодексом України. 16. Зі зверненням до практики Європейського суду з прав людини ОСОБА_7 також скаржиться на незастосування судом апеляційної інстанції наслідків спливу позовної давності, а також зазначає, що на момент виділення йому земельної ділянки процедура виділення земельних ділянок з проведенням торгів була скасована. Позиції інших учасників справи 17. 17 лютого 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення керівника Запорізької місцевої прокуратури N 2 на касаційну скаргу, в яких вказується на те, що договір оренди земельної ділянки укладений з ОСОБА_3 саме як з громадянином, а не з юридичною особою, про що свідчить відсутність у договорі будь-яких реквізитів юридичної особи, про яку ОСОБА_3 зазначає у касаційній скарзі. 18. На думку прокурора, початок перебігу позовної давності закон пов'язує не з моментом поінформованості про вчинення дії чи прийняття рішення, а з моментом, коли прокурор став обізнаний про наявність тих порушень законодавства, які він визначає як підставу позову. Доводи прокурор обґрунтовує правовою позицією Верховного Суду України, сформульованою у постановах від 2 вересня 2008 року у справі N 3-3376 к 08, від 20 серпня 2013 року у справі N 3-18 гс 13 та в ухвалі від 25 квітня 2012 року у справі N 6-15350 вов 10. Вказує на те, що йому стало відомо про передання земельних ділянок в оренду ОСОБА_3 лише 28 квітня 2015 року - після того, як була отримана відповідна інформація з Державної інспекції сільського господарства. 19. Прокурор також зазначає, що передання громадянину земельної ділянки для ведення фермерського господарства здійснюється без проведення земельних торгів (аукціону) тоді, коли земельна ділянка передається громадянину, який виявив бажання займатися фермерським господарством, саме для створення такого господарства як юридичної особи та реєстрації його у встановленому законом порядку, а не для розширення вже існуючого фермерського господарства. 20. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 21. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 22. Згідно з частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. 23. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України). 24. Отже, на момент звернення до суду у цій справі сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці. 25. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. 26. Відтак, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів відбувається залежно від їхнього предмета та суб'єктного складу їх учасників. Крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесено до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є юридичні особи та фізичні особи-підприємці, розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства. 27. Прокурор звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконним і скасувати розпорядження N 1697 і N 174, визнати недійсним укладений відповідачами договір оренди земельної ділянки, скасувати державну реєстрацію цього договору та зобов'язати ОСОБА_3 повернути земельну ділянку на користь держави. Позовні вимоги мотивував, зокрема, тим, що ОСОБА_3 на час отримання земельної ділянки вже був керівником ФГ "СВАМ" і займався фермерським господарством. 28. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" (далі також - Закон) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. 29. Згідно з частиною першою статті 7 Закону у зазначеній редакції для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. 30. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону у вказаній редакції). 31. Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з одержанням ним державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього. 32. Суди попередніх інстанцій встановили, що на момент видання головою Запорізької РДА Запорізької області розпоряджень N 1697 і N 174 й укладення з ОСОБА_3 договору оренди земельної ділянки ФГ "СВАМ", засновником якого він був, вже набуло статус юридичної особи. 33. Перевіряючи дотримання судами норм процесуального права щодо суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що надана ОСОБА_7 згідно з розпорядженнями N 1697 та N 174 в оренду для ведення фермерського господарства земельна ділянка фактично була передана ним у користування його ж ФГ "СВАМ". Вказане суд апеляційної інстанції встановив на підставі повідомлення Державної податкової інспекції у Запорізькому районі Головного управління Державної фіскальної служби у Запорізькій області від 23 квітня 2015 року (вих. N 835/10/08-08-15) про те, що ФГ "СВАМ" використовує земельну ділянку площею 33,0281 га для ведення фермерського господарства. Тобто, відбулася заміна орендаря земельної ділянки: права й обов'язки орендаря за договором оренди земельної ділянки перейшли до фермерського господарства, а тому сторонами спору є юридичні особи. 34. Крім того, суд першої інстанції встановив, що до пункту 1.4 Статуту ФГ "СВАМ" були внесені зміни, згідно з якими це фермерське господарство використовує земельну ділянку площею 33,0281 га поряд із земельною ділянкою площею 5,5312 га, наданою в оренду відповідно до договору оренди від 1 лютого 2010 року, укладеного з ОСОБА_8 35. За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. 36. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що у цій справі спір є пов'язаним з наданням без проведення земельних торгів в оренду земельної ділянки існуючому фермерському господарству шляхом надання в оренду додаткової земельної ділянки для ведення фермерського господарства його засновнику і подальшого передання цієї ділянки у користування ФГ "СВАМ". 37. Спори юридичних осіб, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування, із зареєстрованими в установленому порядку фермерськими господарствами мають розглядатися за правилами господарського судочинства. 38. Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформульовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі N 348/992/16-ц. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 39. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі. 40. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. 41. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 42. Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 43. Враховуючи те, що позовні вимоги мають розглядатися за правилами господарського, а не цивільного судочинства, ВеликаПалата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. Отже, рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 31 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 6 жовтня 2010 року слід скасувати, а провадження у справі - закрити. (2.2) Щодо судових витрат 44. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 45. Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України). 46. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір"). (3) Висновки про правильне застосування норм права 47. За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України "Про фермерське господарство" після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. 48. Відтак, спори, пов'язані з наданням без проведення земельних торгів в оренду земельної ділянки існуючому фермерському господарству шляхом надання в оренду додаткової земельної ділянки для ведення фермерського господарства його засновнику і подальшого передання цієї ділянки у користування фермерського господарства, мають розглядатися за правилами господарського судочинства. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 31 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 6 жовтня 2016 року скасувати. 3. Провадження у справі за позовом прокурора Запорізького району Запорізької області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області, ОСОБА_3, третя особа без самостійних вимог - Реєстраційна служба Запорізького районного управління юстиції Запорізької області, про визнання незаконними та скасування розпоряджень голови Запорізької районної державної адміністрації, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 2 липня 2018 року.
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 травня 2018 року м. Київ Справа N 816/619/15-а Провадження N 11-300апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Мамонової І.В., учасники справи: представник позивача - ОСОБА_3, представник третьої особи - ОСОБА_4, розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_5 на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року (суддя Петрова Л.М.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року (судді Григоров А.М., Тацій Л.В., Подобайло З.Г.) у справі N 816/619/15-а за адміністративним позовом ФОП ОСОБА_5 до Головного управління Держземагентства у Полтавській області (далі - ГУ Держземагентства; правонаступник - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області), реєстраційної служби Карлівського районного управління юстиції (далі - Реєстраційна служба), третя особа: ОСОБА_6, про визнання протиправними й скасування наказів, скасування державної реєстрації та ВСТАНОВИЛА: У лютому 2015 року ФОП ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ГУ Держземагентства та Реєстраційної служби, у якому просив: - визнати протиправними та скасувати накази ГУ Держземагентства від 20 червня 2014 року N 1248-СГ та від 14 жовтня 2014 року N 3920-СГ; - скасувати державну реєстрацію іншого речового права, а саме договору оренди землі від 14 жовтня 2014 року б/н, укладеного між орендарем ОСОБА_6 та орендодавцем (власником) - Державою в особі ГУ Держземагентства. На обґрунтування позову ФОП ОСОБА_5 зазначив, що 14 березня 2007 року у Карлівському районному відділі Полтавської регіональної філії Державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" зареєстровано договір оренди землі N 040755600002, укладений між Карлівською районною державною адміністрацією та ФОП ОСОБА_5 терміном на п'ять років. 05 липня 2012 року за N 532160004001665 було зареєстровано зміни до договору оренди землі, якими термін дії цього договору продовжено на один рік. У травні 2013 року позивач звернувся до ГУ Держземагентства з клопотанням про продовження терміну дії договору, однак згідно з відповіддю від 31 травня 2013 року N 3732/900 це клопотання залишено без задоволення з посиланням на неврегульованість механізму з продовження терміну дії договорів оренди землі та невирішення питання державної реєстрації права власності на земельну ділянку. 26 серпня 2014 року ФОП ОСОБА_5 повторно звернувся до ГУ Держземагентства із заявою про поновлення договору оренди на новий строк. ГУ Держземагентства наказом від 29 вересня 2014 року N 3552-СГ надало позивачу дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) з поновленням договору оренди землі площею 37,7946 га сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Климівської сільської ради Карлівського району. У 2015 році позивачу стало відомо, що ГУ Держземагентства наказом від 20 червня 2014 року N 1248-СГ надало дозвіл ОСОБА_6 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки орієнтовною площею 37,7946 га сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства, розташованої в адміністративних межах Климівської сільської ради Карлівського району. Крім того, ГУ Держземагентства наказом від 14 жовтня 2014 року N 3920-СГ затвердило проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надало в оренду ОСОБА_6 земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності площею 37,7946 га ріллі в довгострокову оренду терміном на двадцять один рік, розташовану в межах Климівської сільської ради Карлівського району. 20 жовтня 2014 року укладено договір оренди земельної ділянки площею 37,7946 га між ГУ Держземагентства та ОСОБА_6 і зареєстровано в Реєстраційній службі. Сформованій земельній ділянці, яка перебуває в користуванні позивача, з кадастровим номером НОМЕР_1 було присвоєно новий кадастровий номер НОМЕР_2. На думку позивача, зазначеними вище наказами порушено його права, свободи та інтереси, оскільки відбувся перехід права оренди на спірну земельну ділянку від ФОП ОСОБА_5 до ОСОБА_6 Полтавський окружний адміністративний суд постановою від 01 квітня 2015 року в задоволенні адміністративного позову ФОП ОСОБА_5 відмовив. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 14 травня 2015 року апеляційну скаргу задовольнив частково: постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року в частині відмови в задоволенні позову щодо визнання протиправними та скасування наказів ГУ Держземагентства від 20 червня 2014 року N 1248-СГ та від 14 жовтня 2014 року N 3920-СГ скасував, а провадження у справі в цій частині закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). В іншій частині постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року залишив без змін. Не погодившись із постановленими у справі судовими рішеннями, ФОП ОСОБА_5 в касаційній скарзі зазначає, що висновки судів не відповідають обставинам справи, судові рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. На думку скаржника, закриваючи провадження у справі, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що ця справа повинна розглядатися в порядку цивільного (господарського) судочинства. При цьому суд по суті апеляційну скаргу не розглядав та не досліджував, яким чином оскаржені накази порушили права та охоронювані законом інтересиФОП ОСОБА_5 Крім того, судова практика, зокрема постанова Вищого адміністративного суду України від 24 липня 2014 року у справі N К/800/23275/14, свідчить, що ця категорія справ підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. На підставі викладеного скаржник просить скасувати постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року й ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року та ухвалити нове рішення, яким позов ФОП ОСОБА_5 задовольнити в повному обсязі. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_6 зазначає, що постанова Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року й ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року є законними, обґрунтованими та такими, що не підлягають скасуванню, оскільки суди, усебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір відповідно до норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують. У судовому засіданні 29 травня 2018 року представник позивача скаргу підтримав та просив її задовольнити з викладених у ній підстав. Представник третьої особи просив оскаржувані судові рішення залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, доводи учасників справи, розглянувши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність часткового задоволення цієї скарги. Суди попередніх інстанцій установили, що 14 березня 2007 року в Карлівському районному відділі Полтавської регіональної філії Державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" було зареєстровано договір оренди землі N 040755600002, укладений між Карлівською районною державною адміністрацією та ФОП ОСОБА_5 терміном на п'ять років. 09 липня 2012 року за N 532160004001665 було зареєстровано зміни до договору оренди землі, якими термін дії цього договору продовжено на один рік. У травні 2013 року позивач звернувся до ГУ Держземагентства з клопотанням про продовження терміну дії договору, однак згідно з відповіддю від 31 травня 2013 року N 3732/900 це клопотання залишено без задоволення з посиланням на неврегульованість механізму з продовження терміну дії договорів оренди землі та невирішення питання державної реєстрації права власності на земельну ділянку. ГУ Держземагентства наказом від 20 червня 2014 року N 1248-СГ надало дозвіл ОСОБА_6 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки орієнтовною площею 37,7946 га сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства, розташованої в адміністративних межах Климівської сільської ради Карлівського району. 26 серпня 2014 року ФОП ОСОБА_5 повторно звернувся із заявою до ГУ Держземагентства з клопотанням поновити договір оренди на новий строк. ГУ Держземагентства наказом від 29 вересня 2014 року N 3552-СГ надало позивачу дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) з поновленням договору оренди землі площею 37,7946 га земель сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Климівської сільської ради Карлівського району. 14 жовтня 2014 року ГУ Держземагентства видало наказ N 3920-СГ, яким затвердило проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надало в оренду ОСОБА_6 земельну ділянку площею 37,7946 га ріллі для ведення фермерського господарства в довгострокову оренду терміном на двадцять один рік, розташовану в межах Климівської сільської ради Карлівського району. Того ж дня між ГУ Держземагентства та ОСОБА_6 укладено договір оренди землі на спірну земельну ділянку. 20 жовтня 2014 року укладено договір оренди землі площею 37,7946 га між ГУ Держземагентства і ОСОБА_6 та зареєстровано в Реєстраційній службі. Скасовуючи постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування наказів ГУ Держземагентства від 20 червня 2014 року N 1248-СГ та від 14 жовтня 2014 року N 3920-СГ та закриваючи провадження в цій частині, Харківський апеляційний адміністративний суд обґрунтовано керувався тим, що цей спір у вказаній частині підлягає розгляду в порядку цивільного (господарського) судочинства. Разом з тим, приймаючи рішення в частині позовних вимог про скасування державної реєстрації іншого речового права, а саме договору оренди землі від 14 жовтня 2014 року б/н, укладеного між орендарем ОСОБА_6 та орендодавцем (власником) - Державою в особі ГУ Держземагентства, Полтавський окружний адміністративний суд, з яким погодився Харківський апеляційний адміністративний суд, керувалися тим, що спір у цій частині підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду не погоджується із цими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного відповідачем права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованою в адміністративних межах Климівської сільської ради Карлівського району Полтавської області. Отже, цей позов подано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 14 жовтня 2014 року між ГУ Держземагентства та ОСОБА_6 було укладено договір оренди на спірну земельну ділянку площею 37,7946 га, який зареєстровано в Реєстраційній службі. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Ураховуючи, що цей позов направлено на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин, а також з огляду на факт існування договору оренди на спірну земельну ділянку, укладеного між ГУ Держземагентства та третьою особою у справі ОСОБА_6, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, оскільки поглинається спором про право, а отже, залежно від суб'єктного складу сторін має вирішуватися судами за правилами цивільного або господарського судочинства. Крім того, визнання протиправнимий скасування оскаржених наказів та скасування державної реєстрації вказаного договору оренди не призведе до поновлення прав ФОП ОСОБА_5, адже договір оренди на спірну земельну ділянку, укладений між ГУ Держземагентства та ОСОБА_6, залишиться чинним, а тому поновити своє порушене право щодо користування вказаною земельною ділянкою позивач може шляхом звернення до суду в порядку цивільного (господарського) судочинства. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Згідно із частиною третьою статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. За нормами пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі пунктів 1 та 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули з порушенням правил юрисдикції адміністративних судівпозовні вимоги ФОП ОСОБА_5 в частині скасування державної реєстрації іншого речового права, а саме договору оренди землі від 14 жовтня 2014 року б/н, укладеного між орендарем ОСОБА_6 та орендодавцем (власником) - Державою в особі ГУ Держземагентства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування постанови Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року та ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року в цій частині із закриттям провадження у справі. При цьому ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року в частині скасування постанови суду першої інстанції із закриттям провадження у справі ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права, а тому підлягає залишенню без змін. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 задовольнити частково. 2. Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року в частині позовних вимог про скасування державної реєстрації іншого речового права, а саме договору оренди землі б/н від 14 жовтня 2014 року, укладеного між орендарем ОСОБА_6 та орендодавцем (власником) - Державою в особі Головного управління Держземагентства у Полтавській області скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити. 3. В іншій частині ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 08 червня 2018 року. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 02 липня 2018 року.
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 474/100/16-ц Провадження N 14-161цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро" на рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року (суддя Сокол Ф.Г.) та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2016 року (судді Коломієць В.В., Довжук Т.С., Темнікова В.І.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_18 до Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро", Реєстраційної служби Первомайського міськрайонного управління юстиції Миколаївської області, треті особи: Відділ Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Врадіївське відділення Первомайської об'єднаної Державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Миколаївській області, Врадіївська районна державна адміністрація, Приватне підприємство "Веселий роздол", Головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області, про визнання недійсним договору оренди землі та ВСТАНОВИЛА: У січні 2016 року ОСОБА_18 звернулася з позовом до Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро" (далі - ПП "ВКП "Каро"), Реєстраційної служби Первомайського міськрайонного управління юстиції Миколаївської області (далі - Первомайське МРУЮ), треті особи: Відділ Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Врадіївське відділення Первомайської об'єднаної Державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Миколаївській області, Врадіївська районна державна адміністрація, Приватне підприємство "Веселий роздол" (далі - ПП "Веселий роздол"), головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області, у якому просила визнати недійсним договір оренди землі, укладений 15 травня 2015 року між ОСОБА_18 та ПП "ВКП "Каро". Позовну заяву мотивовано тим, що на підставі державного акта від 09 лютого 1998 року ОСОБА_18 отримала в постійне користування земельну ділянку загальною площею 47 га для ведення фермерського господарства, розташовану на території Краснопільської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області. У подальшому вона створила та зареєструвала фермерське господарство "Золота нива" (далі - ФГ "Золота нива"). У 2012 році між позивачкою та ПП "Веселий роздол" був укладений договір про спільний обробіток земельної ділянки площею 47 га, однак у 2015 році за пропозицією керівника ПП "ВКП "Каро", який запропонував їй кращі умови, вона уклала із зазначеним підприємством договір спільної діяльності щодо обробітку вказаної земельної ділянки, при цьому попередній договір не був припинений чи розірваний. Позивачка зазначала, що вона підписала договір, бланк якого ще не був заповнений, та надала директору ПП "ВКП "Каро" документи, які, з його слів, були необхідні для реєстрації цього договору. При цьому ПП "ВКП "Каро" не надало їй примірник оригіналу договору. Звернувшись до реєстраційної служби дізналась, що рішенням державного реєстратора Реєстраційної служби, Первомайського МРУЮ Горішньої М.Л. від 07 вересня 2015 року за ПП "ВКП "Каро" зареєстровано право оренди земельної ділянки, а підставою виникнення такого права зазначено договір оренди землі б/н від 15 травня 2015 року. При цьому позивачку вказано орендодавцем як фізичну особу, а орендарем - ПП "ВКП "Каро". ОСОБА_18 зазначала, що її було введено в оману, оскільки вона вважала, що підписує договір про спільну діяльність, а не договір оренди земельної ділянки, крім того, вона є користувачем, а не власником земельної ділянки, тому не могла діяти як орендодавець. Вважає, що договір оренди землі, укладений між нею та ПП "ВКП "Каро" 15 травня 2015 року, зареєстрований 07 вересня 2015 року, не відповідає вимогам частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), суперечить вимогам частини першої статті 407 цього Кодексу, частини сьомої статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), Закону України "Про оренду землі", у зв'язку із чим просила визнати його недійсним. Рішенням Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_18 задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі (земельна ділянка площею 47 га, яка належить ОСОБА_18 на праві постійного користування на підставі державного акта серії НОМЕР_2, кадастровий N НОМЕР_1, розташована на території Краснопільської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області), укладений 15 травня 2015 року між ОСОБА_18 і ПП ВКП "Каро" та зареєстрований у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 07 вересня 2015 року державним реєстратором Реєстраційної служби Первомайського МРУЮ Горішньою М.Л. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним N 24191005, запис про інше речове право за N 11060488. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, мотивовано тим, що на момент укладення оспорюваного договору право власності на земельну ділянку за позивачем у порядку, визначеному чинним законодавством, не було зареєстровано, а власником земельної ділянки була держава, яка здійснювала свої повноваження через Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, яке у свою чергу не приймало жодного рішення щодо передачі кому-небудь земельної ділянки в оренду, в тому числі відповідачу. Таким чином, у силу приписів чинного законодавства позивачка не мала права на укладення оспорюваного договору щодо передачі в оренду земельної ділянки, наданої їй у постійне користування. Також суд зазначив, що ОСОБА_18 не довела факту наявності на момент укладення оспорюваного договору обставин, передбачених статтями 229 та 230 ЦК України, які б свідчили про недійсність договору у зв'язку з навмисним уведенням однією зі сторін правочину другої сторони в оману щодо обставин, які мають істотне значення. У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПП "ВКП "Каро", посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просило рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди допустили порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, зокрема суд не дослідив оригінал оспорюваного договору оренди. На думку відповідача, суд неправильно застосував норми матеріального права, зокрема статті 215 ЦК України, норми Закону України "Про оренду землі", ЗК України. Сторона відповідача вважає, що позивачка не довела порушення своїх прав та законних інтересів, оскільки захист права користування спірною земельною ділянкою після створення фермерського господарства належить фермерському господарству, а не фізичній особі, якій земельна ділянка була надана у користування для ведення такого господарства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою цього ж суду від 29 березня 2017 року справу призначено до розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"; далі - Закон N 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині шостій статті 403 цього Кодексу України (у зазначеній редакції). Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 402 ЦПК України (у згаданій редакції) визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у зазначеній редакції) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Під час розгляду справи суди встановили, що згідно з державним актом N 393 від 09 лютого 1998 року на право постійного користування землею ОСОБА_18 на підставі рішення Врадіївської районної державної адміністрації N 425-р від 02 грудня 1997 року надано в постійне користування земельну ділянку площею 47,0 га, розташовану в межах Краснопільської сільської ради, для ведення фермерського господарства (т. 1, а. с. 9). ОСОБА_18 є засновником та головою ФГ "Золота нива", створеного у 1994 році, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. Статутом ФГ "Золота нива" визначено склад земель фермерського господарства та, зокрема, зазначено, що права володіння й користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство (п. 5.1.2). Фермерське господарство має право продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину (п. 4.1.) (т. 1, а. с. 28-37). З листа Первомайської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Миколаївській області N 233/10/14-17-101 від 09 березня 2016 року вбачається, що з 09 лютого 1998 року по 23 лютого 2016 року за земельну ділянку площею 47,0 га, розташовану в межах Краснопільської сільської ради, перед податковою інспекцією звітувало ФГ "Золота нива" (т. 1, а. с. 67). 31 липня 2012 року між ФГ "Золота нива" та ПП "Веселий роздол" укладено договір по спільну діяльність строком на 10 років, за яким сторони домовились, що ФГ "Золота нива" надає ПП "Веселий роздол" для спільної діяльності земельну ділянку площею 47,0 га, розташовану в межах Краснопільської сільської ради, з метою виробництва сільськогосподарської продукції (т. 1, а. с. 56-57). 15 травня 2015 року між ОСОБА_18 та ПП "ВКП "Каро" укладено договір оренди землі, згідно з умовами якого об'єктом оренди є земельна ділянка площею 47,0 га, розташована в межах Краснопільської сільської ради, кадастровий номер НОМЕР_1, строком на 10 років (т. 1, а. с. 73-76). ОСОБА_18 свій підпис на останній сторінці оспорюваного договору оренди землі не заперечувала та підтвердила факт отримання нею грошей від відповідача в сумі 70 тис. грн у рахунок укладеного з ПП ВКП "Каро" договору. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно N 43968780 від 16 вересня 2015 року згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 24191005, від 07 вересня 2015 року на підставі договору оренди землі від 15 травня 2015 року, укладеного між ОСОБА_18 та ПП "ВКП "Каро", за відповідачем зареєстровано право оренди земельної ділянки площею 47,0 га, кадастровий номер НОМЕР_1 (т. 1, а. с. 12-13). Разом з тим з листа Відділу Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області N 10-14.12-99.4-479/25-15 від 30 грудня 2015 року вбачається, що земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 в національній кадастровій системі не зареєстровано; земельній ділянці площею 47,0 га, розташованій у межах Краснопільської сільської ради та наданій у постійне користування ОСОБА_18 для ведення фермерського господарства, кадастровий номер не було присвоєно. Будь-які договори оренди на земельну ділянку у Відділах Держземагенств чи Держгеокадастру не реєструвалися (т. 1, а. с. 220). У частині третій статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Статтею 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Статтею 20 ГПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем. Відповідно до статті 11 ЦПК України (у редакції чинній до Закону N 2147-VIII) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Норми аналогічного характеру містяться і в ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII - стаття 11, а також статті 14 ГПК України в редакції Закону N 2147-VIII. Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції чинній на час розгляду справи) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). У справі, яка переглядається, позивачка є стороною оспорюваного правочину, оскільки договір підписаний нею від власного імені як фізичною особою. Враховуючи презумпцію правомірності правочину саме на ОСОБА_18 покладається обов'язок його виконання. ОСОБА_18 звернулася до суду за захистом своїх прав у спосіб визначений ЦК України, оскільки вважає, що оспорюваним правочином порушено саме її права як фізичної особи. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за своїм суб'єктним складом, предметом та характером спірних правовідносин справа підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Заінтересовані особи, які не є сторонами оспорюваного правочину, але вважають, що їх права порушено ним, також можуть звертатися до суду в порядку встановленому процесуальним законом. Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Статтею 792 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Згідно зі статтею 13 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності (стаття 3 Закону N 161-XIV). Відповідно до статті 4 Закону N 161-XIV) орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування. Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 ЗК України, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (частина перша статті 124 ЗК України). Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди (частина четверта статті 124 ЗК України). Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України). Отже, особа, якій земельну ділянку надано в постійне користування із земель державної форми власності наділяється лише правомочностями володіння і користування нею, право розпорядження - виключна компетенція власника. Здійснювати передачу в оренду третій особі таку земельну ділянку користувач може лише на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади. На час укладення оспорюваного договору оренди за ОСОБА_18 було зареєстроване право постійного користування земельною ділянкою - об'єктом оренди, однак зазначена земельна ділянка перебувала у власності держави. Повноваження власника спірної земельної ділянки здійснювало Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, яке в свою чергу не приймало жодного рішення щодо передачі земельної ділянки в оренду будь-кому, в тому числі відповідачу. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанції, що позивачка не мала права розпорядження земельною діяльною, яка є предметом оспорюваного правочину. Суди повно та всебічно дослідили обставини справи, надали належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно застосували норми матеріального та процесуального права та дійшли вірного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та визнання недійсним оспорюваного договору оренди землі від 15 травня 2015 року з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України. Доводи ж касаційної скарги, що судом не було досліджено оригінал договору оренди, укладеного між ОСОБА_18 та ПП "ВКП "Каро", не заслуговують на увагу, оскільки сторонами факт укладення такого договору не оспорюється. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро" залишити без задоволення. Рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2018 року м. Київ Справа N 823/378/16 Провадження N 11-374апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Бондар О.А., представника третьої особи Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Імпульс плюс" - Єсика В.О., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Айова" до Тальнівського районного управління юстиції Черкаської області, Тальнівської районної державної адміністрації Черкаської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: ОСОБА_4, ТОВ "Виробниче підприємство "Імпульс плюс" (далі - ТОВ "ВП "Імпульс плюс), про визнання протиправним і скасування рішення за касаційною скаргою ТОВ "ВП "Імпульс плюс" на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 19 липня 2016 року (суддя Каліновська А.В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2016 року (у складі колегії суддів Мєзєнцева Є.І., Файдюка В.В., Чаку Є.В.), УСТАНОВИЛА: У квітні 2016 року ТОВ "Айова" звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора Тальнівського районного управління юстиції Черкаської області (далі - державний реєстратор) від 15 лютого 2016 року (індексний номер 28237185), на підставі якого за ТОВ "ВП "Імпульс плюс" зареєстровано право оренди належної ОСОБА_4 земельної ділянки. Обґрунтовуючи позов, ТОВ "Айова" зазначило, що на час прийняття оскаржуваного рішення згадана земельна ділянка перебувала у користуванні позивача згідно з договором оренди, укладеним із ОСОБА_4 30 листопада 2005 року на п'ять років. 3 грудня 2012 року цей договір був зареєстрований відділом Держкомзему у Тальнівському районі Черкаської області, про що внесено запис N 712408364008394 у Державний реєстр земель. Проте відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, не перевірив наявність/відсутність суперечностей між заявленим ТОВ "ВП "Імпульс плюс" правом на користування земельною ділянкою ОСОБА_4 та вже зареєстрованими правами інших осіб на цю земельну ділянку, чим допустив подвійну державну реєстрацію речового права. Черкаський окружний адміністративний суд постановою від 19 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2016 року, позов задовольнив. У ході розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини. 30 листопада 2005 року між ОСОБА_4 (орендодавець) і ТОВ "Айова" (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення строком на 5 років, загальною площею 0,99 га, яка розташована в адміністративних межах Кобриново-Гребельської сільської ради Тальнівського району Черкаської області, кадастровий номер НОМЕР_1, що належить орендодавцю на праві власності, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2. 3 грудня 2012 року вказаний договір оренди зареєстрований відділом Держкомзему у Тальнівському районі Черкаської області в Державному реєстрі земельза N 712408364008394. 15 лютого 2016 року у період дії зазначеного договору оренди землі державний реєстратор прийняв рішення індексний номер 28237185 про реєстрацію за ТОВ "ВП "Імпульс плюс" права оренди на вищевказану земельну ділянку на підставі договору оренди від 15 вересня 2015 року N 104, що укладений ТОВ "ВП "Імпульс плюс" з ОСОБА_4 на 10 років (строк дії договору починається з 3 грудня 2017 року). 25 лютого 2016 між ОСОБА_4 і ТОВ "Айова" укладено додатковий договір до основного договору оренди землі. Відповідно до пункту 4 додаткового договору сторони погодили продовження строку дії договору на 7 років, у зв'язку з чим загальний строк дії договору становитиме 17 років з моменту його укладення (державної реєстрації та/або державної реєстрації права оренди земельної ділянки за договором). Визнаючи протиправним і скасовуючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, вказав на те, що за Законом України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час проведення оскаржуваної державної реєстрації; далі - Закон N 1952-IV)здійснення запиту для встановлення наявності або відсутності вже зареєстрованих речових прав, які виникли до 1 січня 2013 року, на об'єкт нерухомого майна є обов'язком, а не правом державного реєстратора. Однак відповідач, приймаючи рішення про державну реєстрацію речового права за договором оренди землі N 104, укладеного 15 вересня 2015 року між ТОВ "ВП "Імпульс плюс" та ОСОБА_4, належним чином не перевірив наявності зареєстрованого права на цю земельну ділянку за ТОВ "Айова", внаслідок чого неправомірно здійснив повторну реєстрацію договору оренди однієї і тієї самої земельної ділянки, що є недопустимим, оскільки зумовлює ситуацію, за якої одну і ту ж земельну ділянку було передано в оренду різним орендарям, адже право оренди в них виникло з моменту реєстрації договорів оренди земельних ділянок, а не з моменту, який визначили сторони договору. Не погодившись із такими судовими рішеннями, ТОВ "ВП "Імпульс плюс" 30 вересня 2016 року подало касаційну скаргу, в якій поряд з посиланням на неправильне застосування судами норм матеріального права вказало на те, що суди помилково розглянули спір в порядку адміністративного судочинства. У зв'язку з цим скаржник просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове - про відмову в задоволенні позову. У запереченнях на касаційну скаргу від 24 жовтня 2016 року ТОВ "Айова" вказало на відсутність підстав для її задоволення. У судовому засіданні представник ТОВ "ВП "Імпульс плюс" підтримав вимоги касаційної скарги та наголосив на необхідності закриття провадження в цій справі, посилаючись на приватноправовий характер цього спору. Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце його проведення. Заслухавши пояснення представника третьої особи, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом N 1952-IV. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону N 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав). Згідно зі статтею 11 цього Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення державної реєстрації прав забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. Ураховуючи наведене, державний реєстратор є суб'єктом владних повноважень, а правовідносини, які виникають між ним та заявником прав чи їх обтяжень, - публічно-правовими. Захист прав та інтересів відповідного заявника від порушень з боку цього суб'єкта владних повноважень, якщо ці порушення полягають, наприклад, у перевищенні повноважень, недотриманні строків, процедури, умов та інших визначених законом особливостей вчинення реєстраційних дій, є завданням адміністративного судочинства та має відбуватися у відповідному порядку. З огляду на положення частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України та пункту 13 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України вимоги щодо реєстрації майна, інших реєстраційних дій можуть розглядатися судами в порядку цивільного чи господарського судочинства (залежно від суб'єктного складу) якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав у зв'язку з оскарженням заінтересованою особою не самої реєстраційної дії (рішення), а підстави її проведення, як-от правочину, свідоцтва тощо. Таке розмежування обумовлене й обсягом судового контролю в адміністративному судочинстві, визначеним частиною другою статті 2 КАС, який не охоплює оцінку правомірності діянь/рішень суб'єкта владних повноважень з огляду на наслідки, які це діяння/рішення спричинили, чи правомірність юридичного факту, що став підставою реєстрації. Зі змісту позовних вимог та мотивів, якими керувалися суди, задовольняючи ці вимоги, убачається, що предметом перевірки в цій справі є виключно дотримання державним реєстратором (як суб'єктом владних повноважень) під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій встановленого законом порядку прийняття рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зокрема, правомірність здійснення повторної реєстрації похідного речового права - права користування земельною ділянкою у разі наявного та зареєстрованого тотожного права на ту саму земельну ділянку за іншим користувачем. Питання правомірності/неправомірності набуття позивачем чи третьою особою права користування на згадану вище земельну ділянку, як і питання, пов'язані з реалізацією ОСОБА_4 права власності на неї чи дотримання умов укладених останнім цивільно-правових угод перед судом не порушено. Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права при вирішенні спору по суті, Велика Палата Верховного Суду керується таким. Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (частина п'ята статті 6 Закону України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV)). Статтею 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК) передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Відповідно до статті 126 ЗКправо власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону N 1952-IV. Згідно з частинами другою, третьою статті 3 Закону N 1952-ІVречові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації. Державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) прийняття документів, що подаються разом із заявою про державну реєстрацію прав, виготовлення їх електронних копій шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та розміщення їх у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв про державну реєстрацію прав, що надійшли на розгляд; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації; 6) відкриття (закриття) розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до Державного реєстру прав відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав; 7) формування інформації з Державного реєстру прав для подальшого використання заявником; 8) видача документів за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав (частина перша статті 18 Закону). Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам (частина четверта статті 18 Закону). Частиною третьою статті 10 Закону N 1952-ІVпередбачено, що державний реєстратор: - встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом, відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав, відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах, наявність обтяжень прав на нерухоме майно та наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; - перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; - під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних інформаційних систем, документів та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником. Органи державної влади, підприємства, установи та організації зобов'язані безоплатно протягом трьох робочих днів з моменту отримання запиту надати державному реєстратору запитувану інформацію в паперовій та (за можливості) в електронній формі; - під час проведення державної реєстрації прав на земельні ділянки використовує відомості Державного земельного кадастру шляхом безпосереднього доступу до нього у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Із системного аналізу законодавчо закріпленої компетенції державного реєстратора убачається, що одним із його обов'язків є встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. І для перевірки цієї інформації з метою недопущення одночасного існування подвійної державної реєстрації прав державний реєстратор не лише вправі, а й повинен, зокрема, запитувати від відповідних органів інформацію, які відповідно до чинного на момент оформлення права законодавства проводили таке оформлення, вимагати у разі потреби подання додаткових документів тощо. Такий обов'язок узгоджується із закріпленими частиною першою статті 3 Закону N 1952-IV засадами державної реєстрації прав, зокрема гарантуванням державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження (пункт 1). Як установили суди, договір оренди земельної ділянки між ТОВ "Айова" та ОСОБА_4, не припинений на час прийняття оскаржуваного рішення, був зареєстрований в установленому законодавством порядку відділом Держкомзему у Тальнівському районі Черкаської області в Державному реєстрі земель 3 грудня 2012 року за N 712408364008394. Наявність такої суперечності між заявленим ТОВ "ВП "Імпульс плюс" та вже зареєстрованим правом ТОВ "Айова" у розумінні пункту 5 частини першої статті 24 Закону N 1952-IVє підставою для відмови в державній реєстрації прав. Однак через неналежне виконання державним реєстратором його обов'язків під час розгляду заяви ТОВ "ВП "Імпульс плюс" про державну реєстрацію права користування земельною ділянкою ОСОБА_4 та прийняття відповідного рішення факт існування реєстрації права ТОВ "Айова" на користування цією ж ділянкою залишився поза увагою відповідача, що призвело до подвійної державної реєстрації права. Одночасне існування державної реєстрації кількох прав оренди на одну земельну ділянку суперечить засадам офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, є порушенням чинного законодавства та інтересів позивача, за яким право оренди земельної ділянки зареєстровано первинно та не припинялося. Водночас Велика Палата Верховного Суду не вважає за можливе застосування у справі, що розглядається, правових висновків, викладених у її постановах від 4 та 18 квітня 2018 року (N 817/1048/16 та N 804/1001/16 відповідно), а також у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року (N 826/4858/15), оскільки спірні правовідносини у цій справі не пов'язані з виконанням/невиконанням умов договорів оренди та правомірністю чи навпаки укладення цих цивільно-правових угод, на підставі яких здійснювалася реєстрація права. При цьому саме виникненням спірних правовідносин у згаданих справах (за участю державного реєстратора) з невиконання умов цивільно-правових угод обґрунтовано висновки судів про їх непідсудність судам адміністративної юрисдикції. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зважає на те, що ТОВ "ВП "Імпульс плюс" не позбавлений права на звернення до державного реєстратора та розгляд цим суб'єктом владних повноважень його заяви про державну реєстрацію права з учиненням відповідних записів за відсутності передбачених для цього законом перешкод, адже скасування рішення про державну реєстрацію не призводить до скасування підстави її проведення. Ураховуючи наведене, рішення судів першої та апеляційної інстанцій про визнання протиправним і скасування рішення є законними й обґрунтованими та не підлягають скасуванню з огляду на правильне застосування судом норм матеріального й процесуального права. Отже, відповідно до частини першої статті 350 КАС касаційну скаргу ТОВ "ВП "Імпульс плюс" слід залишити без задоволення, постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 19 липня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2016 року - без змін. Керуючись статтями 243, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Імпульс плюс" залишити без задоволення. 2. Постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 19 липня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 22 червня 2018 року. Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  6. ПОСТАНОВА Іменем України 12 червня 2018 року м. Київ Справа N 905/1552/16 Провадження N 12-124гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Волноваська місцева прокуратура (від прокуратури - Скрипка М.В.), відповідачі - Волноваська міська рада (представник - не з'явився), Фізична особа-підприємець Ветров Олександр Анатолійович (представник - не з'явився) розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 905/1552/16 Господарського суду Донецької області за позовом Волноваської місцевої прокуратури до Волноваської міської ради, Фізичної особи-підприємця Ветрова Олександра Анатолійовича про визнання незаконним рішення, визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту та звільнення земельної ділянки за касаційною скаргою заступника прокурора Харківської області на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 30 жовтня 2017 року (головуючий суддя Будко Н.В., судді Дучал Н.М., Мартюхіна Н.О.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У квітні 2016 року Волноваська місцева прокуратура (далі - прокуратура) звернулася до господарського суду з позовом до Волноваської міської ради та Фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) Ветрова Олександра Анатолійовича про: 1.1 визнання недійсним рішення Волноваської міської ради від 19 грудня 2014 року N 6/47-1283 "Про надання дозволу на розміщення нового торгового об'єкту на території міста Волноваха" (далі - Рішення ради N 6/47-1283); 1.2 визнання недійсним договору від 29 грудня 2014 року про встановлення земельного сервітуту, укладеного між Волноваською міською радою та ФОП Ветровим О.А. ; 1.3 зобов'язання ФОП Ветрова О.А. звільнити та повернути до земель Волноваської міської ради земельну ділянку на вул. Леніна (біля автовокзалу), площею 54 м2, вартістю 27491,4 грн. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що спірне Рішення ради N 6/47-1283 прийнято з порушенням вимог статті 401 Цивільного кодексу України, статті 98 Земельного кодексу України, оскільки сторони, уклавши договір про встановлення земельного сервітуту, оформили відносини з оренди земельної ділянки, у зв'язку із чим позивач просив визнати спірне Рішення N 6/47-1283 недійсним у судовому порядку. 3. 30 травня 2016 року на адресу Господарського суду Донецької області від Волноваської місцевої прокуратури надійшла заява від 20 травня 2016 року N 05-81-2632вих16 про припинення провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору. На обґрунтування зазначеного клопотання прокурор послався на те, що 13 травня 2016 року між Волноваською міською радою та ФОП Ветровим О.А. укладено договір про встановлення земельного сервітуту, який було зареєстровано 13 травня 2016 року згідно з інформаційною довідкою N 59211675, а отже, негативні наслідки щодо допущених відповідачами порушень вимог чинного земельного законодавства відсутні, а прокурор досягнув мети захисту інтересів держави, оскільки спірні правовідносини вирішено, а тому загрози для порушення інтересів держави немає. 4. 23 червня 2016 року на адресу Господарського суду Донецької області від Волноваської місцевої прокуратури надійшли письмові пояснення у справі, у яких прокурор просить про: 4.1. залишення без розгляду заяви від 20 травня 2016 року N 05-81-2632вих16 про припинення провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору; 4.2. визнання недійсним Рішення ради N 6/47-1283; 4.3. визнання недійсним договору від 13 травня 2016 року про встановлення земельного сервітуту, укладеного між Волноваською міською радою та ФОП Ветровим О.А. ; 4.4. зобов'язання ФОП Ветрова О.А. звільнити земельну ділянку на вул. Леніна (нині Центральна) біля автовокзалу, площею 54 м2, вартістю 27491,4 грн. 5. Суд задовольнив заяву прокуратури щодо залишення без розгляду заяви від 20 травня 2016 року N 05-81-2632вих16 про припинення провадження у справі. 6. Таким чином, суд розглянув первісні позовні вимоги, заявлені прокуратурою, а саме: про визнання недійсним Рішення ради N 6/47-1283, визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту від 29 грудня 2014 року, укладеного між Волноваською міською радою та ФОП Ветровим О.А., і зобов'язання ФОП Ветрова О.А. звільнити та повернути до земель Волноваської міської ради земельну ділянку на вул. Леніна (біля автовокзалу), площею 54 м2, вартістю 27491,4 грн. 7. Суд першої інстанції звернув увагу, що договір від 13 травня 2016 року про встановлення земельного сервітуту, який був укладений між Волноваською міською радою та ФОП Ветровим О.А. протягом розгляду справи, не є предметом позову. Однак, частиною першою статті 83 Господарського процесуального кодексу України передбачено право господарського суду при прийнятті рішення визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству. Фактичні обставини справи, установлені судами 8. Як установлено судами попередніх інстанцій, 16 грудня 2014 року до Волноваської міської ради надійшла заява ФОП Ветрова О.А. про надання згоди на розміщення нового торгового об'єкта. 9. 19 грудня 2014 року Волноваська міська рада прийняла рішення N 6/47-1283 "Про надання дозволу на розміщення нового торгового об'єкту на території міста Волноваха", відповідно до пункту 1.1 якого ФОП Ветрову О.А. надано згоду на розміщення на території м. Волноваха на вул. Леніна (біля автовокзалу) нового торгового об'єкта - тимчасової споруди (павільйону) для ведення підприємницької діяльності. Це рішення в установленому порядку не скасоване та є чинним. 10. 29 грудня 2014 року ФОП Ветрову О.А. видано паспорт прив'язки тимчасової споруди (далі - ТС) на ведення підприємницької діяльності. Згідно з указаним паспортом прив'язки визначено назву та кількість ТС: торговельний павільйон (4,0х7,0 м), адреса місця розташування ТС: біля автовокзалу на вул. Леніна в м. Волноваха; паспорт прив'язки дійсний до 29 грудня 2019 року. 11. 29 грудня 2014 року між Волноваською міською радою та ФОП Ветровим О.А. було укладено договір про встановлення земельного сервітуту. Цим договором установлюється земельний сервітут строком до 5 років, а саме до 29 грудня 2019 року, з моменту видачі 29 грудня 2014 року паспорту прив'язки ТС. Плата відповідно до договору розрахована в розмірі 9 % нормативної грошової оцінки землі, що становить 2474,22 грн на рік, щомісячна плата становить 206,18 грн. з огляду на те, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 27491,40 грн. 12. Протягом розгляду справи щодо тієї ж самої земельної ділянки 13 травня 2016 року між Волноваською міською радою та ФОП Ветровим О.А. було укладено договір про встановлення земельного сервітуту. За пунктом 1 цього договору відповідно до Рішення ради N 6/47-1283 власником встановлюється земельний сервітут щодо земельної ділянки площею 1,219 га, кадастровий номер 1421510100:01:006:0486, із земель житлової та громадської забудови Волноваської міської ради, яка розташована за адресою: біля автовокзалу на вул. Центральній (колишня Леніна) у м. Волноваха в інтересах сервітуарія згідно з кадастровим планом земельної ділянки із зазначенням меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право земельного сервітуту (додаток до договору, який є його невід'ємною частиною). Площа земельного сервітуту становить 0,0054 га. Вид земельного сервітуту - право на розміщення ТС (малих архітектурних форм). Відповідно до пункту 2.1 договору встановлюється земельний сервітут на строк дії паспорта прив'язки ТС - до 29 грудня 2019 року. 13. Посилаючись на недійсність оспорюваних правочинів (Рішення ради N 6/47-1283 та договору від 29 грудня 2014 року про встановлення земельного сервітуту) позивач вважає, що у ФОП Ветрова О.А. відсутні належні правові підстави для зайняття земельної ділянки. Водночас на обґрунтування вимоги про зобов'язання ФОП Ветрова О.А. звільнити земельну ділянку на вул. Леніна (нині Центральна) біля автовокзалу, площею 54 м2 у м. Волноваха Донецької області позивач посилається на норми статті 216 Цивільного кодексу України, якою встановлено правові наслідки недійсності правочину, та статті 212 Земельного кодексу України. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 14. Господарський суд Донецької області рішенням від 21 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 20 грудня 2016 року, позовні вимоги прокуратури до Волноваської міської ради та ФОП Ветрова О.А. задовольнив частково: визнав недійсним договір про встановлення земельного сервітуту, укладений 29 грудня 2014 року; визнав недійсним договір про встановлення земельного сервітуту, укладений 13 травня 2016 року; зобов'язав ФОП Ветрова О.А. звільнити земельну ділянку на вул. Леніна (нині вул. Центральна) біля автовокзалу, площею 54 м2 у м. Волноваха Донецької області. У задоволенні позовної вимоги щодо визнання недійсним Рішення ради N 6/47-1283 судом відмовив. 15. Суди зазначили, що уклавши договори від 29 грудня 2014 року та 13 травня 2016 року про встановлення земельного сервітуту, сторони оформили відносини оренди земельної ділянки, а відповідачу фактично було надано в користування земельну ділянку поза процедурою торгів. Також суди вказали на відсутність у договорах ознак користування чужим майном (сервітуту), а тому ці договори земельного сервітуту суперечать вимогам законодавства та підлягають визнанню недійсними відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України. 16. Вищий господарський суд України постановою від 25 квітня 2017 року скасував постанову Донецького апеляційного господарського суду від 20 грудня 2016 року та рішення Господарського суду Донецької області від 21 липня 2016 року в частині задоволення позову про звільнення та повернення земельної ділянки на вул. Леніна (нині вул. Центральна) біля автовокзалу, площею 54 м2 у м. Волноваха Донецької області, у цій частині справу направив на новий розгляд до Господарського суду Донецької області, в решті вказані судові акти залишив у силі. 17. Суд касаційної інстанції зазначив, що за наявності чинного рішення міськради про надання дозволу на розміщення малої архітектурної форми (далі - МАФ) та невстановленого факту анулювання паспорта прив'язки в суду відсутні підстави для зобов'язання ФОП Ветрова О.А. звільнити спірну земельну ділянку від належного йому МАФу. 18. Господарський суд Донецької області рішенням від 01 серпня 2017 року позовні вимоги прокуратури до Волноваської міської ради та ФОП Ветрова О.А. про зобов'язання останнього звільнити земельну ділянку на вул. Леніна (нині вул. Центральна) біля автовокзалу, площею 54 м2 у м. Волноваха Донецької області, вартістю 27491,4 грн задовольнив повністю: зобов'язав ФОП Ветрова О.А. протягом 10 днів з моменту набрання рішенням суду законної сили звільнити спірну земельну ділянку. 19. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив, що розміщення ТС і оформлення земельних ділянок у користування є різними за змістом питаннями, які регулюються різними нормативно-правовими актами. Рішенням ради N 6/47-1283 було вирішено питання щодо надання ФОП Ветрову О.А. дозволу на розміщення ТС, однак суду не надано доказів виникнення права користування земельною ділянкою на вул. Леніна (нині вул. Центральна) біля автовокзалу, площею 54 м2 у м. Волноваха Донецької області. 20. Донецький апеляційний господарський суд постановою від 30 жовтня 2017 року рішення Господарського суду Донецької області від 01 серпня 2017 року скасував. У задоволенні вказаних позовних вимог прокуратури до Волноваської міської ради та ФОП Ветрова О.А. відмовив. 21. Приймаючи рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до вимог статті 15 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" між ФОП Ветровим О.А. як замовником та Волноваською міською радою як виконавцем укладено договір від 29 червня 2017 року щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою на території м. Волноваха N 1 за умовами якого замовник зобов'язується оплачувати пайову участь в утриманні об'єкта благоустрою - асфальтного покриття на вул. Центральній (біля автовокзалу), на території якого розташовано ТС - торговельний павільйон площею 28 м2, власником якого є замовник, а виконавець зобов'язується забезпечити належне утримання прилеглої території. Суд зазначив, що за наявності чинних паспорта прив'язки ТС, Рішення ради N 6/47-1283 та дійсного договору, предметом якого є оплата пайової участі ФОП Ветрова О.А. в утриманні об'єкта благоустрою, відсутні підстави для задоволення позовної вимоги прокурора про зобов'язання ФОП Ветрова О.А. звільнити спірну земельну ділянку. Короткий зміст вимог касаційної скарги 22. У листопаді 2017 року заступник прокурора Харківської області подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 30 жовтня 2017 року, у якій просив зазначене судове рішення скасувати та залишити в силі рішення Господарського суду Донецької області від 01 серпня 2017 року в цій справі. 23. Скаржник указує, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на підстави позову, який подано у сфері земельних правовідносин, а не у зв'язку з порушенням законодавства про благоустрій. Прокурор зазначає, що згідно із Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 листопада 2011 року N 244 (далі - Порядок), визначено механізм розміщення ТС, реалізація якого можлива на підставі документів на право користування земельною ділянкою. Проте ФОП Ветров О.А. правовстановлюючих документів на земельну ділянку, на якій ним розміщено ТС для здійснення підприємницької діяльності, у встановленому земельним законодавством порядку не отримав. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 24. У листопаді 2017 року заступник прокурора Харківської області звернувся до Вищого господарського суду України з указаною касаційною скаргою на підставі статті 109 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час винесення оскаржуваного судового рішення). 25. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 26. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України вказана касаційна скарга разом зі справою передані до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. 27. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 02 березня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Харківської області, призначив її до розгляду та надав строк для подання відзивів на касаційну скаргу. 28. Відповідно до частини п'ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 29. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 квітня 2018 року передав цю справу разом з касаційною скаргою заступника прокурора Харківської областіна розгляд Великої Палати Верховного Суду. 30. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що правова проблема зводиться до того, що на сьогоднішній день технічно неможливо укласти та зареєструвати договір оренди земельної ділянки з цільовим призначенням - для розміщення тимчасової споруди, оскільки Класифікація видів цільового призначення земель, затверджена наказом Держкомзему України від 23 липня 2010 року N 548, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 01 листопада 2010 року за N 1011/18306, не містить такого виду цільового призначення. Суди попередніх інстанцій, скасовуючи договори про встановлення земельних сервітутів, які були зареєстровані в реєстрі, посилались на те, що міська рада приховала договір оренди земельної ділянки договором про встановлення земельного сервітуту. 31. Також у своїй ухвалі суд касаційної інстанції зазначив, що мають місце обставини, які вказують на існування правової проблеми в застосуванні судами положень законів України "Про благоустрій населених пунктів" і "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядку, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2011 року N 1330/20068. 32. З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і під час вирішення питань, які Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає виключною правовою проблемою, ухвалою від 14 травня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи осіб, які подали касаційну скаргу 33. Заступник прокурора Харківської області вказує на помилковість рішення суду апеляційної інстанції, яке винесено з порушенням статей 1, 13, 16, 23 Закону України "Про благоустрій населених пунктів", статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", оскільки відповідно до Порядку складовою комплекту документів для отримання паспорту прив'язка ТС є схема її розміщення, яка включає в себе інформацію про площу земельної ділянки згідно із документами на землекористування. Водночас ФОП Ветров О.А. правовстановлюючих документів на земельну ділянку, на якій розміщено ТС, у встановленому законодавством порядку не отримав. (2) Позиція інших учасників справи 34. ФОП Ветров О.А. у відзиві на касаційну скаргу від 27 березня 2018 року зазначає, що Прокуратура Харківської області порушує його право на здійснення підприємницької діяльності, яке закріплене в статті 42 Конституції України, вимагаючи демонтувати ТС за наявності таких чинних документів: рішення органу місцевого самоврядування про дозвіл на розміщення на території міста нового торгового об'єкта; діючий паспорт прив'язки ТС, виданий на підставі цього рішення, та договір щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою. 35. У своєму відзиві на касаційну скаргу Волноваська міська рада зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою, адже підставою для розміщення ТС законодавець указує саме паспорт прив'язки (який є чинним та не анульований, не скасований) та волевиявлення власника об'єкта благоустрою (Волноваська міська рада), отже, ТС ФОП Ветрова О.А. розміщено на об'єкті благоустрою комунальної власності на законних підставах. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 36. Відмовляючи в задоволенні касаційної скарги заступника прокурора Харківської області, Велика Палата Верховного Суду керується таким. 37. Як установлено судами попередніх інстанцій, 19 грудня 2014 року Волноваська міська рада рішенням N 6/47-1283 "Про надання дозволу на розміщення нового торгового об'єкту на території міста Волноваха" надала ФОП Ветрову О.А. згоду на розміщення на території м. Волноваха по вул. Леніна біля автовокзалу нового торгового об'єкту - ТС для ведення підприємницької діяльності. 29 грудня 2014 року ФОП Ветрову О.А. видано паспорт прив'язки ТС для ведення підприємницької діяльності. Відповідно до вказаного паспорта прив'язки визначено назву та кількість ТС: торговельний павільйон (4,0х7,0 м), адреса місце розташування ТС: біля автовокзалу на вул. Леніна у м. Волноваха; паспорт прив'язки дійсний до 29 грудня 2019 року. 38. У статті 1 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" благоустрій населених пунктів визначено як комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращення мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля. 39. До повноважень сільських, селищних і міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить, зокрема, затвердження місцевих програм та заходів з благоустрою населених пунктів; затвердження правил благоустрою територій населених пунктів (підпункти 1, 2 частини першої статті 10 Закону України "Про благоустрій населених пунктів"). 40. Відповідно до частини п'ятої статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. 41. За змістом частини першої статті 26 цього Закону до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належать, зокрема, встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність; надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об'єктів тощо. 42. Згідно із частинами другою та третьою статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Якщо тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності є МАФом, її встановлення здійснюється відповідно до Закону України "Про благоустрій населених пунктів". 43. Частиною четвертою статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" установлено, що розміщення ТС для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури. 44. Центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури є Міністерство регіонального розвитку, будівництво та житлово-комунального господарства України відповідно до Положення про Міністерство регіонального розвитку, будівництво та житлово-комунального господарства України, затвердженого Указом Президента України від 31 травня 2011 року N 633/211. 45. На виконання повноважень, установлених законодавством, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України наказом від 21 жовтня 2011 року N 244 затвердило Порядок. 46. Отже, механізм розміщення ТС для провадження підприємницької діяльності регулюється вказаним Порядком. 47. Відповідно до пунктів 1.3, 1.4 Порядку ТС - це одноповерхова споруда, що встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. ТС можуть бути пересувними та стаціонарними. 48. За положеннями пунктів 2.1, 2.20, 2.21, 2.30 та 2.31 Порядку підставою для розміщення ТС є паспорт прив'язки ТС, установлення ТС здійснюється відповідно до паспорта прив'язки. У разі закінчення строку дії, анулювання паспорта прив'язки, самовільного встановлення ТС така ТС підлягає демонтажу, розміщення ТС самовільно забороняється. 49. Згідно з пунктами 2.4 та 2.5 Порядку відповідний орган з питань містобудування та архітектури, який утворено у складі виконавчого органу відповідної сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації, протягом десяти робочих днів з дня подання зазначеної заяви перевіряє відповідність намірів щодо місця розташування ТС комплексній схемі розміщення ТС (у разі її наявності), будівельним нормам. У разі відсутності у складі відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради органу з питань містобудування та архітектури відповідність намірів щодо місця розташування ТС на території сільської, селищної, міської ради визначає орган з питань містобудування та архітектури відповідної районної державної адміністрації за територіальною належністю. 50. Відповідно до пунктів 2.10., 2.12., 2.24., 2.25 Порядку паспорт прив'язки ТС оформлюється органом з питань містобудування та архітектури за формою, наведеною в додатку 1 до цього Порядку, та підписується керівником (заступником керівника) відповідного органу з питань містобудування та архітектури виконавчого органу міської ради. Паспорт прив'язки виготовляється у двох примірниках. Один примірник зберігається у замовника ТС, другий - у відповідному органі з питань містобудування та архітектури. Відомості паспорта прив'язки вносяться органом з питань містобудування та архітектури виконавчого органу відповідної ради або відповідної районної державної адміністрації в інформаційну базу містобудівного кадастру (для стаціонарних ТС). Паспорт прив'язки підписується керівником (заступником керівника) відповідного органу з питань містобудування та архітектури виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації. 51. За нормами пунктів 2.3, 2.6 та 2.11 Порядку перелік документів для отримання паспорта прив'язки ТС є вичерпним. Зазначеними пунктами не передбачено надання документів про відведення земельних ділянок під розміщення ТС. 52. Згідно з пунктом 2.7 Порядку паспорт прив'язки ТС оформлюється органом з питань містобудування та архітектури протягом десяти робочих днів з дня подання зазначеної заяви. 53. Таким чином, Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядок не містять юридичних приписів щодо обов'язкового попереднього або наступного набуття суб'єктами господарювання будь-яких прав на земельні ділянки, на які вони мають бажання встановити ТС для здійснення підприємницької діяльності. 54. Стосовно додатка 1 до Порядку, який передбачає надання інформації щодо площі земельної ділянки згідно з документами землекористування, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України видало лист від 21 лютого 2012 року N 7/14-2737, відповідно до якого було роз'яснено, що така інформація наводиться у випадках, коли заявник уже є власником земельної ділянки і має намір розмістити ТС саме на цій земельній ділянці. У інших випадках надання такої інформації не є обов'язковим. 55. Отже, додаток 1 до Порядку не встановлює, порівняно з текстом Порядку, нових норм і правил поведінки, а лише визначає форму документа, що має назву "Паспорт прив'язки". 56. Таким чином, для розміщення ТС за умови наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування земельна ділянка не відводиться, а обов'язок щодо зазначення площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування стосується лише тих суб'єктів господарювання, які є власниками земельної ділянки. 57. Отже, посилання прокурора на те, що право встановлення ТС має лише власник землі або землекористувач, є безпідставним. 58. Суд апеляційної інстанції встановив, що ФОП Ветров О.А. посилається на те, що ТС, яка відповідає паспорту прив'язки зі строком дії до 29 грудня 2019 року, виданого відділом архітектури і землевпорядкування Волноваської міської ради, розміщена не на земельній ділянці, а на асфальтному покритті, що, на його думку, є об'єктом благоустрою, тому земельна ділянка як об'єкт цивільного права в даному випадку відсутня. 59. Згідно із частиною четвертою статті 15 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" власник тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення, розташованої на території об'єкта благоустрою державної та комунальної власності, зобов'язаний забезпечити належне утримання прилеглої до тимчасової споруди території або може брати пайову участь в утриманні цього об'єкта благоустрою на умовах договору, укладеного із підприємством або балансоутримувачем. 60. Типовий договір щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою затверджено наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 12 листопада 2013 року N 537 "Про затвердження Типового договору щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою" й зареєстровано в Міністерстві юстиції України 6 грудня 2013 року за N 2073/24605. 61. Суд апеляційної інстанції встановив, що ФОП Ветров О.А. додав до матеріалів справи копію договору від 29 червня 2017 року N 1 щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою на території міста Волноваха, укладеного між ним як замовником та Волноваською міською радою як виконавцем за умовами якого замовник зобов'язується оплачувати пайову участь в утриманні об'єкта благоустрою - асфальтного покриття на вул. Центральна (біля автовокзалу), на території якого розташовано ТС - торговельний павільйон площею 28 м2, власником якого є замовник, а виконавець зобов'язується забезпечити належне утримання прилеглої території. 62. Відповідно до пункту 6.1 зазначеного договору він набирає чинності з дати його укладення та діє до 29 грудня 2019 року. 63. Також суд установив, що договір від 29 червня 2017 року N 1 щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою на території міста Волноваха укладено раніше за прийняття місцевим господарським судом оскаржуваного рішення в цій справі - 01 серпня 2017 року, тобто станом на 01 серпня 2017 року між відповідачами вже було укладено договір стосовно об'єкта благоустрою - асфальтного покриття за вказаною вище адресою, на якому розміщено ТС ФОП Ветрова О.А. 64. З аналізу статей 13, 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" убачається, що асфальтне покриття на території автовокзалу, де розташована ТС ФОП Ветрова О.А., належить до об'єкта благоустрою м. Волноваха, тому доводи касаційної скарги є необґрунтованими. 65. Крім того, згідно з умов пункту 1.2 договору щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою на території м. Волноваха сторони погодили, що замовник за період дії паспорта прив'язки ТС щомісячно з 28 числа поточного місяця сплачує виконавцю пайову участь в утриманні об'єкта благоустрою в розмірі 556,78 грн. Доказів розірвання або визнання недійсним цього договору матеріали справи не містять. 66. Відповідно до пункту 10 частини другої статті 10 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить визначення обсягів пайової участі власників тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення в утриманні об'єктів благоустрою. Цей нормативний припис забезпечує додаткове надходження коштів для поліпшення зовнішнього благоустрою, санітарного стану, забезпечення чистоти та порядку, підвищення контролю за виконанням правил благоустрою на території міста, отже, інтереси держави щодо сплати пайових внесків у цьому випадку є дотриманими. 67. Оскільки суд апеляційної інстанції правомірно застосував до спірних правовідносин норми Закону України "Про благоустрій населених пунктів", то Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Донецького апеляційного господарського суду про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги прокурора про зобов'язання ФОП Ветрова О.А. звільнити земельну ділянку на вул. Леніна (нині вул. Центральна) біля автовокзалу, площею 54 м2, вартістю 27491,4 грн. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 68. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 69. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області - без задоволення. Щодо судових витрат 70. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 71. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не змінює судових рішень у даній справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Висновок щодо застосування норм права 72. За змістом статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", з урахуванням положень законів України "Про благоустрій населених пунктів" і "Про місцеве самоврядування в Україні" та Порядку, отримання паспорта прив'язки тимчасової споруди на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на її розміщення, а також наявність належним чином укладеного договору щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою є підставою для встановлення такої тимчасової споруди. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного господарського суду від 30 жовтня 2017 року у справі N 905/1552/16 - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2018 року м. Київ Справа N 922/3204/17 Провадження N 12-133гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В., та представників учасників справи: Харківської міської ради - Грєнков І.В. розглянула у порядку спрощеного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Харківської міської ради на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Тихого П.В., Ільїна О.В., Слободіна М.М., у справі Господарського суду Харківської області за позовом Харківської міської ради до Фізичної особи-підприємця Ткаченко Олени Станіславівни про стягнення 1 432 532,25 грн Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У вересні 2017 року Харківська міська рада (далі - Рада) подала позов до Фізичної особи-підприємця Ткаченко Олени Станіславівни про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати в сумі 1432532,25 грн. нарахованих з 01 вересня 2014 року по 31 серпня 2017 року, внаслідок несплати відповідачем плати за користування земельною ділянкою. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій 2. 16 листопада 2007 року фізичною особою Ткаченко О.С. на підставі договору купівлі-продажу N 1913 придбано у ОСОБА_8 нежитлову будівлю літ. "АБ-3" загальною площею 2941 кв. м по АДРЕСА_1 (далі - нежитлова будівля). Право власності на цю нежитлову будівлю зареєстровано за Ткаченко О.С. з 19 листопада 2007 року. 3. Рішенням 49 сесії 5 скликання Харківської міської ради "Про надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації й обслуговування будівель і споруд" N 304/10 від 27 жовтня 2010 року громадянці Ткаченко О.С. надано в оренду земельну ділянку площею 0,4169 га за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення по АДРЕСА_1 для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі (штамповочний цех) строком до 01 жовтня 2015 року. 4. Речові права Ткаченко О.С. на земельну ділянку не зареєстровані, договір оренди землі не укладався. 5. Департаментом територіального контролю Харківської міської ради 06 вересня 2017 року здійснено обстеження земельної ділянки та встановлено, що ФОП Ткаченко О.С. використовує земельну ділянку площею 0,2609 га по АДРЕСА_1 для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі літ. "АБ-3", право власності на яку зареєстровано за фізичною особою Ткаченко О.С. За результатами обстеження складено акт з визначенням меж земельної ділянки відповідно до зовнішніх меж будівлі, площі та конфігурації. 6. Ткаченко О.С. перебуває на обліку як платник земельного податку за земельну ділянку площею 2456 кв. м по АДРЕСА_1 Нею повністю сплачено податок з 01 січня 2015 року по 31 травня 2017 року у розмірі 75109,92 грн. Орендна плата за відсутності укладеного договору не сплачувалась. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 7. Рішенням Господарського суду Харківської області від 29 листопада 2017 року позов задоволено частково; стягнуто з ФОП Ткаченко О.С. на користь Ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати у сумі 1 403 874,32 грн. в решті позову відмовлено внаслідок пропуску строку позовної давності. 8. Рішення мотивоване тим, що з часу виникнення у фізичної особи - Ткаченко О.С. права власності на нерухоме майно у Ткаченко О.С. як фізичної особи - підприємця виник обов'язок укласти та зареєструвати договір оренди на спірну земельну ділянку, яка використовується останньою для експлуатації й обслуговування придбаної будівлі та у комерційних цілях. Цього обов'язку ФОП Ткаченко О.С. не виконала, а отже без законних підстав зберігала у себе майно - кошти за оренду землі, що підлягають стягненню на підставі положень статті 1212 ЦК України. 9. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року скасовано рішення Господарського суду Харківської області від 29 листопада 2017 року, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки спір виник між Радою і Ткаченко О.С., як фізичною особою, тому не підлягає розгляду у господарських судах України. Роз'яснено позивачу, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства. 10. Постанова апеляційної інстанції мотивована тим, що спірна земельна ділянка надана Ткаченко О.С. в оренду як фізичній особі, а не фізичній особі-підприємцю, оскільки згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна від 16 листопада 2007 року N 1913 нежитлова будівля придбана нею як фізичною особою, а не фізичною особою-підприємцем. Крім того, згідно з витягом з додатку 1 до рішення 49 сесії Харківської міської ради 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації й обслуговування будівель і споруд" N 304/10 від 27 жовтня 2010 року громадянці Ткаченко О.С. надано в оренду строком до 01 жовтня 2015 року земельну ділянку площею 0,4169 га за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення по АДРЕСА_1 для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі. В той час як позивачем не надано доказів, що підтверджують використання спірної земельної ділянки відповідачем в комерційних цілях. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. У березні 2018 року Рада звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Харківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, а рішення Господарського суду Харківської області від 29 листопада 2017 року залишити в силі, вказуючи на помилковість висновків суду апеляційної інстанції про підвідомчість даного спору судам загальної юрисдикції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 12. Ухвалою від 14 травня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду передала справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. 13. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що Рада оскаржує постанову Харківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року з підстав порушення судами правил предметної та суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 14. Рада вважає, що господарський суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про закриття провадження у справі. Спірна земельна ділянка використовується фізичною особою - підприємцем Ткаченко О.С. для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі, власником якої вона є. Ткаченко О.С. зареєстрована як фізична особа - підприємець з 29 червня 1998 року, її основними видами діяльності є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. Ткаченко О.С. дає в оренду це нежитлове приміщення і отримує грошові кошти як фізична особа - підприємець. Використання нею спірної земельної ділянки як підприємцем підтверджується актом обстеження та визначення меж, площі і конфігурації земельних ділянок від 06 вересня 2017 року, складеним представниками Ради. Відтак, суд апеляційної інстанції невірно визначив характер спірних правовідносин і дійшов помилкового висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Доводи інших учасників справи 15. Відповідач не надав відзиву на касаційну скаргу. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції 16. Частиною другою статті 2 ЗК України визначено, що суб'єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Відповідно до статті 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. 17. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК України) України у редакції, чинній на час звернення Ради з даним позовом та на час розгляду справи у суді першої інстанції, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 18. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції та на час її розгляду Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 19. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК України) України у редакції, чинній на час звернення Ради з даним позовом та на час розгляду справи у суді першої інстанції, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, а також спорів, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (пункт 1 та пункт 6 частини другої статті 12). 20. Відповідно до статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. 21. Відповідно до статей 319 та 320 Цивільного кодексу власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, у тому числі для здійснення підприємницької діяльності. Здавання в оренду власного нерухомого майна нежитлового призначення може здійснюватися фізичними особами яку межах підприємницької діяльності, так і поза нею. Відтак, фізична особа може користуватися земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт нерухомості нежитлового призначення, з різними цілями - як пов'язаними зі здійсненням нею господарської діяльності, так і ні. Користування такою земельною ділянкою не свідчить про господарський характер відносин. Відповідний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі N 306/2004/15-ц. 22. Для встановлення факту користування земельною ділянкою з метою здійснення господарської чи підприємницької діяльності позивач мав довести суду факт здійснення фізичною особа-підприємцем певної господарської діяльності на цій земельній ділянці (виготовлення і реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг з метою отримання прибутку). 23. Позивач вважає, що земельна ділянка використовується Ткаченко О.С. у комерційних цілях як фізичною особою - підприємцем. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що Ткаченко О.С. зареєстрована як фізична особа - підприємець 29 червня 1998 року і основними видами її діяльності є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. 24. Основним доводом господарського суду апеляційної інстанції при закритті провадження у справі зазначена та обставина, що Ткаченко О.С. користувалася земельною ділянкою як фізична особа, а Радою неправомірно подано позов до Ткаченко О.С. як до фізичної особи - підприємця. При цьому апеляційний господарський суд послався на витяг з додатку 1 до рішення 49 сесії Харківської міської ради 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації й обслуговування будівель і споруд" N 304/10 від 27 жовтня 2010 року, яким громадянці Ткаченко О.С. надано в оренду строком до 01 жовтня 2015 року земельну ділянку площею 0,4169 га за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення по АДРЕСА_1 для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі. Дані обставини свідчать про використання земельної ділянки у строк до 01 жовтня 2015 року Ткаченко О.С. як фізичною особою. 25. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками господарського суду апеляційної інстанції про те, що належних доказів, що підтверджують використання спірної земельної ділянки відповідачем в комерційних цілях, суду позивачем не надано і що відповідач набула у спірних правовідносинах цивільних прав на користування земельною ділянкою, без якої існування будівлі та її використання є неможливим, як фізична особа - суб'єкт земельних відносин. 26. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок місцевого господарського суду про те, що справа підлягає розгляду у порядку господарського судочинства лише тому, що Ткаченко О.С. з 29 червня 1998 року є фізичною особою-підприємцем. Належних доказів того, що Ткаченко О.С. використовує земельну ділянку з комерційною метою як фізична особа - підприємець, суду позивачем не надано. 27. Відтак, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, про що правильно вказано апеляційним господарським судом та закрито у зв'язку з цим провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України, оскільки спір не підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Щодо суті касаційної скарги 28. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 29. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). 30. Оскільки апеляційним господарським судом повно, всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано законодавство під час розгляду справи, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про необхідність залишення касаційної скарги Ради без задоволення, а постанови апеляційної інстанції - без змін, як такої, що ухвалена з правильним застосуванням норм процесуального права. 31. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм процесуального права. Щодо судових витрат 32. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 304, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення. 2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року у справі N 922/3204/17 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/5394/15-г Провадження N 12-41гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І. Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П. та прокуратури - Рудак О.В. позивача - Безносик А.М. відповідача - Мойсук Л.А., Касперчик З.В. третя особа - Козуб Б.Ю. розглянула у судовому засіданні заяву Київської міської ради про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2017 року у справі N 910/5394/15-г Господарського суду міста Києва за позовом Заступника прокурора Печерського району міста Києва (далі-прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - позивач, заявник) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Славутич" (далі - відповідач, ТОВ "Славутич"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю " М.Д. Групп " про розірвання договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У березні 2015 року заступник прокурора Печерського району міста Києва звернувся до господарського суду в інтересах держави в особі Київської міської ради з позовом про розірвання договору оренди земельної ділянки площею 9,43 га (у тому числі площею 5,29 га під водною акваторією) на Набережно-Печерській дорозі, 2 у Печерському районі міста Києва, укладеного 20 жовтня 2005 року Київською міською радою і ТОВ "Славутич" та про зобов'язання відповідача повернути Київській міській раді вказану вище земельну ділянку вартістю 307696555,28 грн. кадастровий номер 8000000000:90:109:0009. 1.2. В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначив про порушення відповідачем умов договору оренди від 20 жовтня 2005 року, а саме, несвоєчасність внесення орендної плати за земельну ділянку та наявність заборгованості з орендної плати понад півроку, враховуючи існуючу станом на 24 лютого 2015 року (до звернення з позовом) заборгованість в сумі 1101408,80 грн. 1.3. Як на правові підстави позову прокурор посилається на умови договору, приписи статей 14, 121 Конституції України, статей 32, 34 Закону України "Про оренду землі", статей 9, 96 Земельного кодексу України, статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". 1.4. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач вказує, що прокурор всупереч статей 188, 291 Господарського кодексу України, частини першої статті 651 Цивільного кодексу України, статті 11 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) порушив встановлений порядок розірвання договору, не врахував волевиявлення сторін, в тому числі Київської міської ради, а також, в порушення статей 14, 41 Конституції України, статті 27 Закону України "Про оренду землі" не взяв до уваги гарантований захист права власності особи, в тому числі права на орендовану земельну ділянку, яке відповідач не може реалізувати без зміни цільового призначення земельної ділянки. 1.5. У доповненні до заперечень проти позову відповідач повідомив, що 17 березня 2017 року ним повністю сплачено заборгованість з орендної плати за землю в розмірі 2547815,01 грн. станом на час ухвалення рішення заборгованість з орендної плати перед бюджетом відсутня, а тому відсутні підстави розірвання договору, вказані прокурором в позові. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. Рішенням Київської міської ради від 18 листопада 2004 року N 809/2219 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Славутич" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування зони відпочинку з громадським центром у складі культурно-видовищних установ, фізкультурно-оздоровчих, спортивних та інших підприємств обслуговування на Набережно-Печерській дорозі, 2 у Печерському районі м. Києва" затверджено проект відведення земельної ділянки відповідачу для будівництва, експлуатації та обслуговування зони відпочинку з громадським центром у складі культурно-видовищних установ, фізкультурно-оздоровчих, спортивних та інших підприємств обслуговування на Набережно-Печерській дорозі, 2 у Печерському районі м. Києва; передано відповідачу за умови виконання пункту 3 цього рішення, в довгострокову оренду на 49 років земельну ділянку площею 9,43 га (у тому числі площею 5,29 га під водною акваторією) для будівництва, експлуатації та обслуговування зони відпочинку з громадським центром у складі культурно-видовищних установ, фізкультурно-оздоровчих, спортивних та інших підприємств обслуговування на Набережно-Печерській дорозі, 2 у Печерському районі м. Києва за рахунок земель, відведених відповідно до пункту 10 рішення Київської міської ради від 03 червня 1999 року N 267-2/368 "Про надання та вилучення земельних ділянок", право користування якими посвідчено договором оренди земельної ділянки від 30 грудня 1999 року N 90-6-00001. 2.2. Рішенням Київської міської ради від 17 березня 2005 року N 168/2744 "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 18 листопада 2004 року N 809/2219" внесено зміни до пункту 3.7 рішення Київської міської ради від 18 листопада 2004 року N 809/2219 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Славутич" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування зони відпочинку з громадським центром у складі культурно-видовищних установ, фізкультурно-оздоровчих, спортивних та інших підприємств обслуговування на Набережно-Печерській дорозі, 2 у Печерському районі м. Києва", викладено його в такій редакції: "Земельну ділянку в межах прибережних захисних смуг використовувати з обмеженнями відповідно до статті 61 Земельного кодексу України, статей 88, 89 Водного кодексу України". 2.3. Відповідно до зазначених вище рішень Київська міська рада та відповідач уклали договір оренди земельної ділянки від 20 жовтня 2005 року загальною площею 9,4315 га (кадастровий номер 8000000000:90:109:0009) на 49 років, зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів 20 жовтня 2005 року за N 82-6-00322. 2.4. За умовами договору: відповідно до пункту 8.4. договору відповідач зобов'язаний, зокрема, своєчасно вносити орендну плату. Відповідно до пункту 4.5 договору орендна плата вноситься орендарем за базовий податковий (звітний) період, який дорівнює календарному місяцю, щомісячно рівними частинами протягом 30 календарних днів, наступних за календарним днем звітного (податкового місяця). 2.5. За пунктом 11.4 договір може бути розірваний в односторонньому порядку за ініціативою позивача, із звільненням позивача від відповідальності згідно з Господарським кодексом України, в разі, коли відповідач систематично не сплачує орендну плату (протягом півроку). 2.6. Відповідно до пункту 11.5 договору оренди договір може бути достроково розірваний у разі невиконання або неналежного виконання відповідачем обов'язків, визначених у пунктах 5.1 та 8.4 цього договору. 2.7. Згідно із пунктом 11.8 договору оренди у разі припинення або розірвання цього договору відповідач зобов'язаний повернути позивачеві земельні ділянки, на умовах, визначених цим договором. У разі невиконання відповідачем обов'язку щодо умов повернення позивачеві земельних ділянок відповідач зобов'язаний відшкодувати позивачеві завдані збитки. 2.8. За копією довідки ДПІ у Печерському районі ГУ Міндоходів у місті Києві N 1730/9/26-55-25-01 від 27 лютого 2015 року та податкових декларацій у відповідача станом на 24 лютого 2015 року існувала заборгованість з плати за землю, починаючи з травня 2014 року. 2.9. Платіжним дорученням N 1 від 17 березня 2017 року відповідач сплатив 2547815,01 грн орендної плати за договором оренди від 20 жовтня 2005 року за N 82-6-00322. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 27 квітня 2017 року (суддя Сівакова В.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року (судді: Станік С.Р., Куксов В.В., Гончаров С.А.) у задоволенні позову відмовлено повністю. 3.6 Рішення судів вмотивовані тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами в розумінні статей 33, 34 ГПК України (в редакції, чинній на момент прийняття рішень) наведених підстав позову щодо порушення орендарем умов договору, які за положеннями Цивільного кодексу України та Закону України "Про оренду землі" можуть бути підставою для розірвання договору оренди, оскільки погашення відповідачем заборгованості та відсутність заборгованості з орендної плати на час вирішення спору підтверджуються дослідженими матеріалами справи (копією платіжного доручення N 1 від 15 березня 2017 року, листом ДПІ у Голосіївському районі ГУ ДФС у місті Києві N 3878/10/26-50-08-10 від 25 квітня 2017 року), а зазначена у листі ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у місті Києві N 1206/9/26-55-12-04 від 20 квітня 2017 року сума 991245,84 грн є нарахованою пенею, яка не є підставою для розірвання договору відповідно до його умов. 4. Короткий зміст постанови Вищого господарського суду України 4.1. Постановою Вищого господарського суду України від 09 листопада 2017 року у справі N 910/5394/15-г (судді: Ходаківська І.П., Сибіга О.М., Данилова М.В.) прийнято відмову ТОВ "Славутич" від касаційної скарги; касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Славутич" припинено; касаційну скаргу Київської міської ради залишено без задоволення; постанову Київського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року залишено без змін. 4.2. У постанові Вищий господарський суд України зазначав, що суди попередніх інстанцій на підставі належних доказів встановили відсутність заборгованості відповідача перед позивачем з орендної плати станом на момент ухвалення у справі Господарським судом міста Києва рішення від 27 квітня 2017 року, відтак, відсутні ознаки критерію істотності порушення умов договору відповідачем, передбачені частиною другою статті 651 ЦК України (враховуючи правову позицію Верховного Суду України у справі N 910/16306/13 постанова від 21 січня 2015 року). Вимога про зобов'язання відповідача повернути Київській міській раді спірну земельну ділянку також не підлягає задоволенню, як похідна від вимоги про розірвання договору. 5. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та заперечень учасників справи 5.1. У грудні 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява Київської міської ради про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2017 року у справі N 910/5394/15-г з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент звернення із цією заявою), в якій заявник просить суд скасувати вказану вище постанову та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов заступника прокурора Печерського району міста Києва в інтересах в особі Київської міської ради про розірвання договору та повернення земельної ділянки. 5.2 Заяву мотивовано доводами щодо неоднакового застосування норм матеріального права касаційними судами різних юрисдикцій, а саме, положень статей 526, 651 Цивільного кодексу України, статті 141 Земельного кодексу України, статей 13, 23, 32 Закону України "Про оренду землі", внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення, у подібних правовідносинах; суди касаційних інстанцій дійшли протилежних висновків про наявність підстав для задоволення позовних вимог про розірвання договору оренди та припинення права користування земельною ділянкою у разі систематичної несплати орендних платежів. 5.3 Як доказ неоднакового застосування норм матеріального права заявник послався на постанову Вищого господарського суду України від 16 грудня 2013 року у справі N 910/3991/13, постанову Вищого господарського суду України від 24 квітня 2014 року у справі N 910/15710/13, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2017 року у справі N 235/1629/16ц, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року у справі N 6-5192ск15, постанови Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі N 6-977цс16 та від 12 грудня 2012 року у справі N 6-146цс12. 5.4. На переконання позивача, в наданих копіях судових рішень суди у подібних правовідносинах дійшли висновку, що погоджені сторонами умови договору оренди передбачають дострокове розірвання договору у разі систематичної несплати орендних платежів, що також в силу вимог статей 24, 25, 32 Закону України "Про оренду землі", частини першої статті 141 Земельного кодексу України є підставою для припинення права користування земельною ділянкою та розірвання договору оренди. При цьому погашення орендарем заборгованості після подання позову немає правового значення для вирішення такого спору. 5.5. Крім того, рішення Господарського суду міста Києва від 12 травня 2015 року у цій справі виконано шляхом передачі позивачу спірної земельної ділянки, договір оренди земельної ділянки розірвано та знято з реєстрації, відповідно до Інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 травня 2017 року зареєстровано лише право власності на спірну земельну ділянку за Київською міською радою, і в порушення вимог статей 2, 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", частини п'ятої статті 6 Закону України "Про оренду землі" після скасування Вищим господарським судом України судових рішень попередніх інстанцій повторної реєстрації договору оренди земельної ділянки не проведено. Відтак, суд не врахував, що на час розгляду справи відсутній предмет спору, оскільки відповідно до вимог статей 125, 126 Земельного кодексу України за відповідачем право оренди не зареєстровано. 5.6. Відповідач у запереченні на заяву та поясненнях до заперечень вказав, що із наданих для порівняння як доказ неоднакового застосування норм права процесуальних документів не вбачається різного застосування норм матеріального права, оскільки у оскаржуваній постанові та наданих копіях встановлено різні фактичні обставини справи. Натомість висновок у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року (справа N 910/16306/13) щодо відсутності підстав для задоволення позову у разі відсутності заборгованості на момент розгляду справи не суперечить висновку оскаржуваної постанови і свідчить про однакове застосування статті 526, 651 Цивільного кодексу України, статті 141 Земельного кодексу України, статей 13, 23, 32 Закону України "Про оренду землі". 6. Підстави розгляду заяви про перегляд судових рішень господарських судів Великою Палатою Верховного Суду 6.1. За змістом статті 11116 ГПК України (в редакції за станом на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень може бути подана виключно з наведених у ній підстав, зокрема, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ (пункти 1 та 2 зазначеної вище статті). 6.2. За частиною третьою статті 11123 ГПК України (в редакції, чинній станом на момент звернення з заявою) якщо судове рішення оскаржується з підстави неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 6.3. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 7.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, перевіривши наведені у заяві Київської міської ради доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. 7.2. Згідно з частиною першою статті 11125 ГПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) суд задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 11116 цього Кодексу. 7.3. Частиною першою статті 2 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (в редакції, чинній на час розгляду справи, надалі - Закон "Про оренду землі") передбачено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. 7.4. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 15 Закону "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. 7.5. За частиною першою статті 24 Закону "Про оренду землі" орендодавець має право вимагати від орендаря: використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил; дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються; своєчасного внесення орендної плати. 7.6. Частиною першою статті 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України. 7.7. За частиною другою статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. 7.8. Водночас статтею 141 Земельного кодексу України передбачено таку підставу припинення права користування земельною ділянкою як систематична несплата земельного податку або орендної плати. 7.9. Залишаючи без змін рішення і постанову, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог, Вищий господарський суд України, враховуючи наведені в позовній заяві підстави позову (істотне порушення умов договору другою стороною), перевірив дотримання судами положень статей 32, Закону України "Про оренду землі", частини другої статті 651 ЦК України та зазначив, що суди попередніх інстанцій належним чином дослідили та з'ясували відсутність ознак критерію істотності порушення відповідачем умов договору щодо внесення орендних платежів. 7.10. У поданій як доказ неоднакового застосування судами касаційних інстанцій ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2017 року у справі N 235/1629/16ц суди з'ясували, що відповідач систематично порушував умови договору оренди зі сплати орендної плати, що є підставою для його розірвання, а також наявна самостійна підстава розірвання договору через перехід права власності на земельну ділянку; в постанові від 22 лютого 2016 року у справі N 6-35192ск15 касаційний суд підтримав висновки судів попередніх інстанцій про відмову у розірванні договору оренди, за яким відповідач сплатив позивачу передбачену договором плату за користування земельною ділянкою та про задоволення вимог про розірвання договору, за яким заборгованість з орендної плати сплачена не була. 7.11. У постанові Вищого господарського суду України від 16 грудня 2013 року у справі N 910/3991/13 суд касаційної інстанції, погоджуючись з висновками судів про розірвання договору оренди виходив з того, що умовами договору та чинним законодавством передбачена можливість розірвання договору у разі систематичної несплати орендних платежів, тобто, встановлення факту системного характеру; постанова Вищого господарського суду від 24 квітня 2014 року у справі N 910/15710/13 ґрунтується на з'ясованій судами існуючій заборгованості орендаря зі сплати орендної плати. 7.12. Правові позиції, викладенні в постановах Верховного Суду України N 6-977цс16 від 28 вересня 2016 року та N 6-146цс12 від 12 грудня 2012 року, стосуються застосування пункту "д" частини першої статті 141 Земельного кодексу України щодо ознаки систематичності несплати орендної плати як підстави для розірвання договору. 8. Висновок Великої Палати Верховного Суду 8.1. Відповідно до статті 11114 ГПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. 8.2. За положеннями пункту 1 частини першої статті 11116 ГПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. 8.3. Отже зі змісту постанови, про перегляд якої подано заяву, та змісту судових рішень, наданих для порівняння, не вбачається неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, оскільки прийняття різних за змістом судових рішень зумовлено різними фактичними обставинами, які були встановлені під час розгляду цих справ та покладено в основу правових висновків. 8.4. Відтак, проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Вищого господарського суду України від 09 листопада 2017 року та в наведених вище копіях судових рішень, Велика Палата Верховного Суду вважає, що обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у цих справах, не можна визнати подібними, що не може свідчити про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які є підставою для перегляду відповідно до пункту 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. 8.5. Відповідно до частини першої статті 11126 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, зважаючи на що в задоволенні заяви Київської міської ради слід відмовити. На підставі підпунктів 1 і 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, статей 11124, 11126 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. У задоволенні заяви Київської міської ради про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2017 року постанови Київського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 27 квітня 2017 року у справі N 910/5394/15-г Господарського суду міста Києва відмовити. 2. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття. 3. Постанова суду є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 926/4643/16 Провадження N 12-57гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Чернівецькій області (представник - Бєльський-Панасюк О.О.), відповідач - Публічне акціонерне товариство "Чернівецький радіотехнічний завод" (представник - Капоровський А.В.), відповідач - фізична особа - підприємець ОСОБА_1 (не з'явився), розглянула в судовому засіданні справу N 926/4643/16 Господарського суду Чернівецької області за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Чернівецькій області до Публічного акціонерного товариства "Чернівецький радіотехнічний завод", фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про визнання недійсним договору майнового найму за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Чернівецький радіотехнічний завод" на рішення Господарського суду Чернівецької області від 11 квітня 2017 року (суддя Миронюк С.О.) та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17 липня 2017 року (головуючий суддя Данко Л.С., судді Галушко Н.А., Орищин Г.В.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У грудні 2016 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по Чернівецькій області (далі - РВ ФДМУ по Чернівецькій області) звернулося до Господарського суду Чернівецької області з позовом до Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "Чернівецький радіотехнічний завод", фізичної особи -підприємця ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1) про визнання недійсним договору майнового найму (споруди, будівлі, приміщення) від 01 березня 2016 року N 2. Позов заявлено з таких підстав. 2. На підставі наказу Фонду державного майна України (далі - Фонд) від 19 червня 2014 року N 1799 "Про передачу до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Чернівецькій області повноважень з управління корпоративними правами держави у господарських товариствах", акта N 235 приймання-передачі документів та матеріалів щодо управління корпоративними правами держави господарського товариства від Фонду державного майна України до РВ ФДМУ по Чернівецькій області від 09 липня 2014 року позивач здійснює повноваження з управління корпоративними правами держави (21,524 % акцій статутного капіталу) щодо ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод". 3. 01 березня 2016 року між ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" (наймодавець) та ФОП ОСОБА_1 (наймач) укладено договір N 2 майнового найму (споруди, будівлі, приміщення) площею 1100 мI в будівлі АДРЕСА_1 (далі - договір) з місячною орендною платою 12,50 грн за 1 мI строком на 11 місяців. Цей договір не був погоджений з РВ ФДМУ по Чернівецькій області (державним органом приватизації). 4. Позивач зазначає, що з моменту прийняття Фондом наказу від 11 травня 1995 року N 108-ПРА "Про затвердження плану розміщення акцій ВАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" та до моменту продажу (реалізації) акцій, що належать державі у статутному капіталі ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" у розмірі 21,524 % (тобто розміщення 100 % акцій товариства), на відповідача - ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" поширюються обмеження щодо розпорядження майном, визначені частиною четвертою статті 12 Закону України від 04 березня 1992 року N 2163-XII "Про приватизацію державного майна" (далі - Закон N 2163-XII) у редакції, чинній на час звернення РВ ФДМУ по Чернівецькій області з позовом до суду. 5. РВ ФДМУ по Чернівецькій області стверджує, що зазначені обмеження діють до завершення приватизації об'єкта та в разі необхідності для забезпечення ефективного функціонування господарської організації, що приватизується, зазначені дії (передача майна в оренду) здійснюються за погодженням з державним органом приватизації, а оскільки договір з РВ ФДМУ по Чернівецькій області погоджений не був, то він підлягає визнанню недійсним. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 6. Господарський суд Чернівецької області рішенням від 11 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17 липня 2017 року, позов задовольнив: визнав недійсним договір та постановив стягнути судовий збір. 7. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з його висновками про те, що відповідно до частини четвертої статті 12 Закону N 2163-XII з моменту прийняття рішення про приватизацію об'єкта стосовно його майна (нерухомого майна, інших необоротних активів) та земельної ділянки державної власності, на якій розташований такий об'єкт, забороняється передача майна в оренду; внесення майна до статутного капіталу інших суб'єктів господарювання, передача майна в управління та здійснення операцій з борговими вимогами і зобов'язаннями (факторинг), якщо за період з моменту прийняття такого рішення сума вартості майна, що відчужується, або зобов'язань перевищує 5 відсотків підсумку балансу підприємства за останній звітний період, але не більш як 250 мінімальних заробітних плат протягом одного календарного року, а тому спірний договір підлягає визнанню недійсним, оскільки укладений без дотримання цих нормативних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 04 серпня 2017 року ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою. 9. У касаційній скарзі ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" просить скасувати рішення Господарського суду Чернівецької області від 11 квітня 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17 липня 2017 року та прийняти нове рішення, яким припинити провадження у справі з огляду на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Мотивуючи касаційну скаргу, ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" зазначило, що позивач на підставі наказу Фонду здійснює лише повноваження з управління корпоративними правами, а саме 21,524 % акцій, що належать державі у статутному капіталі ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод", тому відповідно до статті 5 Закону України від 09 грудня 2011 року N 4107-VI "Про Фонд державного майна України" (далі - Закон N 4107-VI) не наділений господарською компетенцією, визначеною статтею 3 Господарського кодексу України. 11. Крім цього, скаржник зазначає, що позивач, беручи участь в управлінні ПАТ виключно як представник держави, наділений повноваженнями тільки на управління державними акціями (частками) відповідно до їх кількості, однак в позовній заяві немає жодного посилання на порушене право позивача саме щодо управління корпоративними правами. Висновки судів стосовно повноважень позивача на розпорядження майном є хибними, оскільки останні порушують права інших акціонерів (власників) більшості 78,476 % акцій товариства, так як приміщення, що є об'єктом оренди за оспорюваним договором, є власністю ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод". 12. Також ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" у своїй касаційній скарзі наголошує, що законодавець як корпоративні відносини розуміє відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав, тому оскарження позивачем укладеного договору не є оскарженням порушеного корпоративного права, а подаючи позов, позивач представляє себе як орган приватизації, з огляду на що спору про порушення корпоративного права в цій справі взагалі немає. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій не встановили яким чином було порушене корпоративне право позивача. 13. За твердженням особи, яка подала касаційну скаргу, суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права щодо розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства, оскільки, враховуючи положення Господарського процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України (в редакціях, чинних на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень), спір у правовідносинах, що виникли між сторонами, належить до компетенції адміністративних судів як публічно-правовий, що, у свою чергу, є підставою для припинення провадження у справі. Позиція інших учасників справи 14. У березні 2018 року РВ ФДМУ по Чернівецькій області подало відзив на касаційну скаргу ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод", в якому зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними, обґрунтованими та такими, що прийняті із повним з'ясуванням обставин справи та дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін. 15. Окрім цього, РВ ФДМУ по Чернівецькій області у відзиві на касаційну скаргу зазначає, що предметом спору у цій справі є визнання недійсним правочину, а саме договору майнового найму з підстав невідповідності вимогам закону, тому у цьому випадку не є предметом оскарження дії чи бездіяльність державного органу приватизації при виконанні ним владних управлінських рішень. Отже, суди правильно розглянули справу в порядку господарського судочинства. 16. Відповідач ФОП ОСОБА_1 своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" не скористався. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 17. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" та призначено її розгляд на 22 березня 2018 року. 18. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 березня 2018 року дану справу разом із касаційною скаргою ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів того, що однією з підстав оскарження рішення Господарського суду Чернівецької області від 11 квітня 2017 року та постанови Львівського апеляційного господарського суду від 17 липня 2017 року є порушення судами правил суб'єктної юрисдикції. 19. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій (1.1.) Щодо визначення юрисдикції 20. Доводи скаржника щодо порушення юрисдикції господарських судів при розгляді цієї справи Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними з огляду на таке. 21. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 22. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). 23. Підвідомчість господарських справ встановлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 24. Велика Палата Верховного Суду щодо наведених у касаційній скарзі ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" доводів про те, що спори за участю Фонду є публічно-правовими і підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства, зазначає таке. 25. Відповідно до частини першої статті 1 Закону N 4107-VI, Фонд є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності. 26. Згідно з абзацом дев'ятим пункту 2 частини першої статті 5 Закону N 4107-VI, Фонд здійснює повноваження власника державного майна, у тому числі корпоративних прав, у процесі приватизації та контролює діяльність підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління. 27. Частинами першою, другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 28. Відповідно до частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. 29. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Зокрема, вона поширюється на публічно-правові спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів (частини перша, друга статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України). 30. Таким чином, як справу адміністративної юрисдикції розуміють переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Тобто справою адміністративної юрисдикції є спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами правовідносин, у яких хоча б один з них законодавчо уповноважений приймати рішення, надсилати приписи, давати вказівки, обов'язкові до виконання іншими учасниками правовідносин. 31. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, вирішуючи спір по суті, суди попередніх інстанцій встановили, що відносини, які склалися між сторонами, виникли з приводу оренди майна ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод", що перебуває у процесі приватизації. У таких відносинах Фонд здійснює повноваження власника державного майна у процесі приватизації підприємств, установ та організацій, тобто не реалізує в цій частині владних управлінських функцій. 32. Оскільки Фонд не здійснює владних управлінських функцій, а в основі цього спору лежать організаційні та майнові відносини, що склалися між відповідними суб'єктами щодо певного об'єкта державної власності у процесі його приватизації, то й спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. 33. Таким чином, за суб'єктним складом сторін та характером спірних правовідносин ця справа підлягає розгляду в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України. 34. Отже, наведені у касаційній скарзі доводи про непідвідомчість цього спору господарському суду відхиляються Великою Палатою Верховного Суду як необґрунтовані, а суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. (1.2.) Щодо вирішення спору по суті 35. Приймаючи рішення у справі про задоволення позову, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що договір укладений без дотримання вимог частини четвертої статті 12 Закону N 2163-XII, з приводу чого Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 36. Відповідно до статті 11 Закону N 2163-XII порядок приватизації державного майна передбачає, зокрема, опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, в офіційних друкованих виданнях державних органів приватизації та місцевій пресі; прийняття рішення про приватизацію; опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об'єкта; проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується; проведення у випадках, передбачених законодавством, екологічного аудиту об'єкта приватизації; затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, та їх реалізацію. 37. За змістом частини четвертої статті 12 Закону N 2163-XII у місячний строк з моменту прийняття рішення про приватизацію майна державного підприємства орган, що здійснює управління майном цього підприємства, передає у встановленому порядку державним органам приватизації функції з управління цим майном, крім майна, що не підлягає приватизації, в тому числі матеріальних носіїв секретної інформації. З моменту прийняття рішення про приватизацію об'єкта стосовно його майна (нерухомого майна, інших необоротних активів) та земельної ділянки державної власності, на якій розташований такий об'єкт, забороняється: здійснення операцій (дій), внаслідок яких може відбутися відчуження зазначеного майна чи зменшення його вартості або зменшення розміру земельної ділянки державної власності; обмін, іпотека або застава майна; списання основних засобів, що мають залишкову вартість; безоплатна передача та реалізація майна для погашення заборгованості; передача майна в оренду; внесення майна до статутного капіталу інших суб'єктів господарювання, передача майна в управління та здійснення операцій з борговими вимогами і зобов'язаннями (факторинг), якщо за період з моменту прийняття такого рішення сума вартості майна, що відчужується, або зобов'язань перевищує 5 відсотків підсумку балансу підприємства за останній звітний період, але не більш як 250 мінімальних заробітних плат протягом одного календарного року; вчинення дій, які можуть призвести до обмеження (обтяження) прав на земельну ділянку державної власності, на якій розташований такий об'єкт; зміна номінальної вартості або кількості акцій без зміни розміру статутного капіталу акціонерного товариства; прийняття рішень про збільшення або зменшення статутного капіталу, крім випадків збільшення статутного капіталу на суму збільшення вартості власного капіталу товариства; прийняття рішень про припинення господарської організації шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення. 38. У разі необхідності для забезпечення ефективного функціонування господарської організації, що приватизується, зазначені дії здійснюються за погодженням з державним органом приватизації (пункт 2 частини четвертої статті 12 Закону N 2163-XII). 39. Частиною шостою статті 12 Закону N 2163-XII встановлено, що приватизація об'єкта вважається завершеною з моменту його продажу або завершення розміщення всіх акцій, передбачених до продажу планом приватизації (розміщення акцій), і оформляється рішенням відповідного державного органу приватизації. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що оскільки всі акції ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" не розміщені, частка акцій у розмірі 21,524 %, яка належить державі у статутному капіталі ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод", не реалізована, то на час укладення оспорюваного договору ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" перебувало у процесі приватизації. 40. Також при прийнятті оскаржуваних рішень суди дійшли висновків про недійсність договору, оскільки останній укладено без дотримання вимог частини четвертої статті 12 Закону N 2163-XII, а частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства. 41. Проте такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій не є правильними з огляду на наступне. 42. Згідно з частиною п'ятою статті 12 Закону N 2163-XII строк проведення приватизації об'єкта не повинен перевищувати двох років з моменту прийняття рішення про його приватизацію. Цим нормативним приписом передбачено максимальний строк проведення приватизації, а тому вказаний строк може бути меншим, але достатнім для проведення процедури приватизації, однак в жодному разі не більшим ніж два роки. Тобто Законом імперативно визначено, що строк проведення приватизації (тобто вся її процедура) не повинен перевищувати два роки з моменту прийняття рішення про його приватизацію. 43. Суди встановили, що приватизація ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" була запроваджена прийняттям Фондом наказу від 11 травня 1995 року N 108-ПРА "Про затвердження плану розміщення акцій ВАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" й триває до цього часу. 44. Оскільки приватизація ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" триває значно більше, ніж нормативно визначений дворічний строк з моменту прийняття рішення про приватизацію цього товариства, то ні господарський суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не звернули уваги на положення частини п'ятої статті 12 Закону N 2163-XII, яка імперативно встановлює строк процедури приватизації. 45. Згідно зі Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 08 жовтня 2007 року та Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 06 листопада 2013 року N 12297220 спірне нерухоме майно перебуває у приватній власності ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод". 46. За змістом статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. 47. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що наявність в статутному капіталі господарського товариства державної частки (пакета акцій, що належить державі) не змінює правового режиму його майна, яке є приватною власністю господарського товариства. 48. Особливості управління та обмеження щодо розпорядження об'єктами державної власності встановлені Законом України від 21 вересня 2006 року N 185-V "Про управління об'єктами державної власності". За змістом статті 11 цього Закону відповідні обмеження щодо розпорядження майном встановлюються виключно для господарських організацій з корпоративними правами держави в їх статутному капіталі у розмірі понад 25 відсотків. 49. Частиною першою статті 5 Господарського кодексу України визначено, що правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. 50. Одним із загальних принципів господарювання в Україні є принцип свободи підприємницької діяльності у межах, визначених законом (частина перша статті 6 Господарського кодексу України), відповідно до якого суб'єкти господарювання є вільними у використанні свого майна під час здійснення господарської діяльності та виборі своїх контрагентів. 51. Оскільки ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" функціонує в організаційно-правовій формі акціонерного товариства, статутний капітал якого поділено на прості акції, то порядок його створення, діяльності, припинення, правовий статус товариства, права та обов'язки його акціонерів встановлені Законом України від 17 вересня 2008 року N 514-VI "Про акціонерні товариства". 52. Частиною першою статті 25 Закону України "Про акціонерні товариства" визначено, що кожною простою акцією акціонерного товариства її власнику - акціонеру надається однакова сукупність прав, включаючи права на: 1) участь в управлінні акціонерним товариством; 2) отримання дивідендів; 3) отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства; 4) отримання інформації про господарську діяльність акціонерного товариства. 53. З огляду на наведені приписи законодавства України та зважаючи на те, що державі у статутному капіталі ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" належить 21,524 % акцій, а інші 78,476 % акцій товариства, що становить більшість у його статутному капіталі, є власністю інших акціонерів, існуючі законодавчі обмеження щодо розпорядження майном ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод", у тому числі й щодо передачі його в оренду, порушують права акціонерів цього господарського товариства, гарантовані законодавством України. Застосування таких обмежень є непропорційним та таким, що порушує загальні принципи господарювання в Україні. 54. За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій в цій справі про задоволення позову не можуть вважатися законними й обґрунтованими, вони постановлені з неправильним застосуванням наведених норм матеріального та порушенням норм процесуального права. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1.) Щодо суті касаційної скарги 55. Частиною першою статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 56. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша та третя статті 311 Господарського процесуального кодексу України). 57. З огляду на наведене касаційна скарга ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" підлягає задоволенню частково, а рішення Господарського суду Чернівецької області від 11 квітня 2017 року й постанова Львівського апеляційного господарського суду від 17 липня 2017 року - скасуванню з прийняттям нового рішення - про відмову в задоволенні позову. (2.2.) Щодо судових витрат 58. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 59. Таким чином, стягненню на користь ПАТ "Чернівецький радіотехнічний завод" з РВ ФДМУ по Чернівецькій області підлягає 689 грн судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, 1760 грн судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, та 1920 грн судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції. 60. Також стягненню на користь ФОП ОСОБА_1 з РВ ФДМУ по Чернівецькій області підлягає 689 грн судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції. Висновок щодо застосування норм права 61. За змістом статей 1, 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) з урахуванням приписів Закону України "Про Фонд державного майна України" справи у спорах, що виникають під час здійснення Фондом державного майна України (його регіональними відділеннями та представництвами) повноважень власника державного майна у процесі приватизації підприємств, установ та організацій, підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. 62. Приписи статті 12 Закону України від 04 березня 1992 року N 2163-XII "Про приватизацію державного майна" щодо заборони передачі в оренду майна підприємства, що перебуває в процесі приватизації, мають застосовуватися з урахуванням як загальних принципів господарювання, закріплених Господарським кодексом України, так і з огляду на приписи Закону України "Про управління об'єктами державної власності", якими відповідні обмеження щодо розпорядження майном встановлено виключно для господарських організацій з корпоративними правами держави в їх статутному капіталі у розмірі понад 25 відсотків. Керуючись статтями 300-302, 306, 308, 311, 314 -317Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Чернівецький радіотехнічний завод" задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду Чернівецької області від 11 квітня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17 липня 2017 року - скасувати. 3. Ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. 4. Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Чернівецькій області (58001, м. Чернівці, вул. Л. Кобилиці, 21 А, код ЄДРПОУ 21432643) на користь Публічного акціонерного товариства "Чернівецький радіотехнічний завод" (58020, м. Чернівці, вул. Хотинська, 41, код ЄДРПОУ 14314682) 4369 грн судових витрат. 5. Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Чернівецькій області (58001, м. Чернівці, вул. Л. Кобилиці, 21 А, код ЄДРПОУ 21432643) на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) 689 грн судових витрат. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови буде складено 04 червня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 127/14633/16-ц Провадження N 14-93цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4.), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ФОП ОСОБА_4 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року у складі судді Бойка В.М. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 30 листопада 2017 року у складі колегії суддів Медяного В.М., Матківської М.В., Сопруна В.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ФОП ОСОБА_4 про стягнення боргу, ВСТАНОВИЛА: У липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ФОП ОСОБА_4 про стягнення боргу. Позовну заяву мотивовано тим, що 17 липня 2015 року між ним та ФОП ОСОБА_4 укладено договір оренди частини приміщень кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1" у будинку АДРЕСА_1, які належать йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 08 травня 2003 року, строком до 17 червня 2018 року, на умовах орендної плати за період із 17 вересня 2015 року по 17 вересня 2016 року в розмірі 39 582,00 грн щомісячно (еквівалент 1 800,00 доларів США) та щомісяця по 43 980,00 грн (еквівалент 2 000 доларів США) у період із 17 вересня 2016 року по 17 червня 2018 року. Приміщення передано ФОП ОСОБА_4 оренду, однак орендну плату за його користування відповідачка у строки та в розмірі, передбаченому договором оренди, не сплачувала, внаслідок чого виникла заборгованість за період з 01 лютого по 01 червня 2016 року. Крім того, ОСОБА_3 зазначив, що заявою від 17 квітня 2016 року відповідачка повідомила його про дострокове розірвання договору оренди у зв'язку з тим, що орендодавець не передав їй приміщення, а тому 03 червня 2016 року він направив ФОП ОСОБА_4 вимогу про сплату неустойки згідно з пунктом 4.4.1 укладеного між ними договору оренди. Посилаючись на викладене, вказавши, що своїми діями ФОП ОСОБА_4 фактично підтвердила намір достроково припинити відносини за договором оренди від 17 липня 2015 року, демонтувавши та склавши внутрішнє обладнання та оздоблення у приміщенні кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1", однак у добровільному порядку борг не сплатила, тому позивач просив стягнути з неї 552 870,83 грн. з яких: 7 200,00 доларів США (еквівалент 178 884,00 грн. - заборгованість з орендної плати, 79 573,58 грн - пеня за прострочення орендної плати, 11 850,00 доларів США (еквівалент 294 413, 25 грн. - штраф за дострокове розірвання договору. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ФОП ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 552 870, 83 грн. з яких: 7 200 доларів США - заборгованість з орендної плати (еквівалент 178 884,00 грн); 79 573, 58 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань та 11 850 доларів США (еквівалент 294 413, 25 грн. - штраф. Вирішено також питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач, здійснюючи підприємницьку діяльність в орендованому приміщенні, що підтверджується заявою про дострокове розірвання договору оренди, а також вимогами про усунення перешкод у користуванні орендованим приміщенням, свого обов'язку зі сплати орендної плати не виконує, внаслідок чого існує заборгованість перед ОСОБА_3; відсутність акта приймання-передачі частини приміщень у будинку АДРЕСА_1не звільняє ФОП ОСОБА_4 від орендної плати, яка повинна сплачуватися незалежно від результатів господарської діяльності орендаря (пункт 3.2 договору оренди від 17 липня 2015 року). Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 30 листопада 2017 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року залишено без змін. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ФОП ОСОБА_4 не надала доказів свого звернення до позивача з вимогами передати майно в оренду та підписати акт приймання-передачі приміщення, натомість сама направляла вимоги ОСОБА_3 про усунення їй перешкод у користуванні орендованим приміщенням; наявність заборгованості з орендної плати відповідачка не спростувала, іншого розрахунку суми боргу суду не надала. Позивач є фізичною особою і власником орендованих приміщень на підставі договору купівлі-продажу майна від 08 травня 2003 року, відтак пред'явлений ним позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Наведені в касаційній скарзі доводи 14 грудня 2017 року ФОП ОСОБА_4 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що всупереч статті 638, частині другій статті 640, статті 795 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спірним договором оренди визначено строк передачі приміщення та майна орендареві до 17 жовтня 2018 року, тобто понад установлений строк дії договору (до 17 червня 2018 року), що надає право орендодавцю не передавати орендарю майно в оренду під час дії договору; приміщення орендарю не було передано та ним не використовувалося, акт приймання-передачі не підписувався сторонами, у зв'язку із чим немає правових підстав для нарахування орендної плати; договором оренди не передбачено форми її оплати та вартості квадратного метра орендованої площі; орендну плату відповідачка сплатила до укладення договору оренди від 17 липня 2015 року, а розрахунки, з яких би вбачався період виникнення боргу зі сплати орендної плати, а також правові підстави для стягнення пені та штрафу в оскаржуваних судових рішеннях не вказані, як і не застосовано частину другу статті 766 ЦК України; саме ФОП ОСОБА_4 відмовилася від договору оренди у зв'язку з відмовою орендодавця передати їй приміщення в користування в порядку, передбаченому пунктом 2.2.2 цього договору, а тому розірвання договору оренди в розумінні пункту 4.4.1 договору не відбулося. Крім того, ФОП ОСОБА_4 у касаційній скарзі вказувала на порушення судами попередніх інстанцій вимог статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (в редакції, яка була чинною на час розгляду справи в судах попередніх інстанцій) щодо підсудності цього спору судам господарської юрисдикції та зазначала, що ОСОБА_3 як власник орендованих приміщень передавав їх в оренду як фізична особа - підприємець, тому, що основний вид його діяльності - здача в оренду нерухомого майна, однак її вимоги про встановлення статусу позивача як фізичної особи - підприємця суди першої та апеляційної інстанцій також проігнорували. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. У лютому 2018 року ОСОБА_3 подав до суду відзив на касаційну скаргу, у якому, зокрема, вказує на те, що відповідачка не довела, що між сторонами не було складено акта приймання-передачі та не було передано приміщення в оренду, при цьому вказані обставини спростовано рішенням суду у справі N 127/15239/16-ц, що набрало законної сили, та вимогами ФОП ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні приміщенням від 01 та 07 червня 2016 року, які також підтверджують факт здійснення підприємницької діяльності відповідачкою у спірному приміщенні; акт приймання-передачі орендованого майна наявний у переліку додатків до вказаного договору оренди від 17 липня 2015 року та є невід'ємною частиною цього договору; наявні рахунки за комунальні платежі, а також звіти роботи реєстратора розрахункових операцій підтверджують, що відповідачка в період з 03 грудня 2015 року по 31 травня 2016 року здійснювала підприємницьку діяльність у приміщенні кафе; спірний договір оренди від 15 липня 2015 року містить усі істотні умови, у тому числі й вартість орендної площі; ФОП ОСОБА_4 з власної ініціативи розірвала спірний договір, направивши повідомлення від 17 квітня 2016 року, у зв'язку із чим позивач нарахував пеню та штраф відповідно до умов договору оренди; заборгованість з орендної плати у відповідачки виникла з лютого 2016 року та нарахована ним до травня 2016 року включно; оскільки спірний договір від 17 липня 2015 року позивач уклав як фізична особа, то вказаний спір підлягає розгляду та вирішенню в порядку цивільного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 лютого 2018 року справу призначив до судового розгляду, ухвалою від 07 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 26 березня 2018 року прийняла справу та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Частиною шостою статті 403 ЦПК України визначено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII. Статтею 1 ГПК (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України (далі - ГК України) громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Статтею 20 ГПК України у редакції Закону N 2147-VIII визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю) крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем. Позивач заперечував наявність спору між ним як фізичною особою - підприємцем та ФОП ОСОБА_4, оскільки до суду він звернувся за захистом своїх порушених прав, що виникли у зв'язку з невиконанням відповідачкою умов договору оренди приміщень від 17 липня 2015 року, укладеного з ним як з фізичною особою. У зв'язку із цим ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця та їх правового статусу. Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин. З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, якою передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. Суди встановили, що позивачем у цій справі є фізична особа - ОСОБА_3 як власник орендованих приміщень на підставі договору купівлі-продажу майна від 08 травня 2003 року (т. 1, а. с. 220, 221). Суб'єктом права власності може бути фізична особа, оскільки ЦК України не містить заборони щодо перебування у власності окремої фізичної особи нерухомого майна нежитлового призначення, яке використовується для здійснення підприємницької діяльності. Та сама особа - власник майна визначає, у якому статусі вона відчужує чи передає в оренду вказане майно. У справі, що переглядається, позовні вимоги фізичної особи стосувалися невиконання ФОП ОСОБА_4 належним чином умов договору оренди нежитлових приміщень, укладеного позивачем (як фізичною особою, якій як фізичній особі належать ці нежитлові приміщення на праві власності) з відповідачкою - ФОП ОСОБА_4, у зв'язку із чим утворилася заборгованість з орендної плати. За таких обставин, на думку Великої Палати, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із суб'єктною юрисдикцією цього спору, розглядаючи його в порядку цивільного судочинства. Стосовно наведених у касаційній скарзі доводів у частині вирішення спору по суті позовних вимог та, на думку ФОП ОСОБА_5, неправильного застосування судами, зокрема, положень статей 638, 640 та 795 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Суди встановили, що 17 липня 2015 року між ФОП ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір оренди частини приміщень площею 284,7 кв. м у будинку АДРЕСА_1 (кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1") (т. 1, а. с. 6-9). Згідно з пунктом 6.1 цього договору він вступає в силу з дня підписання і діє до 17 червня 2018 року. Пунктом 3.1 договору від 17 липня 2015 року передбачено, що орендар за користування орендованим приміщенням та майном сплачує орендну плату за період із 17 вересня 2015 року по 17 вересня 2016 року в розмірі 39 582,00 грн щомісячно (еквівалент 1 800,00 доларів США) та у період із 17 вересня 2016 року по 17 червня 2018 року - по 43 980,00 грн щомісячно (еквівалент 2 000 доларів США). Оплату за водопостачання та електроенергію згідно з показниками лічильників орендар проводить щомісячно окремо від орендної плати. Відповідно до пункту 3.2 договору оренди приміщення від 17 липня 2015 року орендна плата сплачується незалежно від результатів господарської діяльності орендаря щомісячно до 25 числа поточного місяця. Листом від 17 квітня 2016 року ФОП ОСОБА_4 повідомила ОСОБА_3 про розірвання договору оренди приміщення із 17 червня 2016 року (т. 1, а. с. 10). 03 та 09 червня 2016 року позивач на адресу ФОП ОСОБА_4 направив письмові вимоги про сплату боргу за договором оренди (т. 1, а. с. 11-15), які відповідачка залишила без належного реагування та задоволення. Суди попередніх інстанцій вважали встановленими обставини щодо складення сторонами акта приймання-передачі, а також виходили з наявності правових підстав для стягнення з ФОП ОСОБА_4 орендної плати, пені та штрафу на загальну суму 552 870,83 грн згідно з наданим позивачем розрахунком. Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Загальними положеннями про найм (оренду) передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди) (стаття 759 ЦК України). Частиною третьою статті 653 ЦК України встановлено, що в разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. За правилами статті 793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню в разі, якщо його укладено строком на три і більше років. Відповідно до статті 795 ЦК України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором. Повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється. Тобто законодавець передбачив загальне правило, за яким визначається як початок, так і припинення договірних правовідносин з оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини). Фактом початку та відповідно припинення правовідносин є підписання акта приймання-передачі нерухомого майна як від орендаря до орендодавця, так і від орендодавця до орендаря. Сторони можуть установити й інший момент відліку строку, однак цю обставину вони повинні узгодити та викласти у договорі оренди. Однак суди залишили поза увагою той факт, що в матеріалах справи немає відповідних актів приймання-передачі частини капітальної споруди орендарю - ФОП ОСОБА_4, а також повернення спірного майна ОСОБА_3, у зв'язку із чим у цьому випадку визначальним для правильного застосування положень статті 629 і частини другої статті 795 ЦК України та стягнення орендної плати є встановлення періоду фактичної можливості користування орендованим приміщенням відповідачкою, а не самі по собі її вимоги про усунення перешкод у користуванні орендованим приміщенням. При цьому посилання судів як на правову підставу для задоволення позову ОСОБА_3 у цій частині на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 січня 2017 року у справі за позовом ФОП ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання договорів оренди недійсними (N 127/15239/16-ц), у зв'язку з наявністю якого суди вважали такими, що не підлягають доказуванню події щодо складення сторонами відповідного акта приймання-передачі, з огляду на положення частини третьої статті 61 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду та вирішення справи є безпідставним, адже у цьому рішенні лише зазначено про те, що відсутність акта приймання-передачі не вказує на незаконність договору оренди, однак обставини, пов'язані з наявністю права позивача на стягнення орендної плати, а також періоду стягнення та розмір такої плати не встановлювалися, тому підлягали перевірці на загальних підставах, визначених цивільним процесуальним законодавством. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Згідно з вимогами статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Загальними положеннями про забезпечення виконання зобов'язання передбачено види такого забезпечення. Зокрема, відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов'язання. Статтею 550 ЦК України передбачено, що право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Згідно зі статтею 551 ЦК України у випадку, коли предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Оскільки суди не встановили обставин щодо моменту виникнення між сторонами орендних відносин, а також періоду розрахунку орендної плати за користування орендованими приміщенням, не можна погодитися з висновком про розмір несплаченої орендної плати та пені згідно з пунктом 4.5 договору оренди від 17 липня 2015 року. Крім того, суди попередніх інстанцій стягнули з ФОП ОСОБА_4 передбачений пунктом 4.4.1 спірного договору оренди штраф у розмірі 25 % орендної плати за кожен місяць пропорційно до часу, що залишився до закінчення строку договору оренди (11 850,00 доларів США), однак не врахували, що ця умова стосується тієї сторони, з вини якої розривається договір, не зауважили, що сам по собі факт звернення відповідачки з ініціативою про розірвання договору не свідчить про її вину в припиненні зобов'язання, та дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав у позивача для стягнення вказаної суми коштів. За таких обставин, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на норми матеріального права, якими врегульовано спірні правовідносини, умови укладеного між сторонами договору оренди, не встановили правових підстав для стягнення з відповідачки орендної плати, права позивача на неустойку, порушили принцип рівності та змагальності сторін, не перевірили доводів відповідачки, у зв'язки із чим, дійшли передчасного висновку про задоволення позову. На думку Великої Палати Верховного Суду, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, а тому відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України їх слід скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки не встановлено обставин, що мають суттєве значення, що унеможливлює закінчення судового розгляду. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 30 листопада 2017 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/73/17 Провадження N 12-67гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., розглянула касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Софійський" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року (судді: Буравльов С.І. - головуючий, Андрієнко В.В., Пономаренко Є.Ю.) та рішення Господарського суду міста Києва від 10 квітня 2017 року (суддя Марченко О.В.) у справі N 910/73/17 Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Софійський" до Товариства з обмеженою відповідальністю "БФ ГРУП", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Товариство з обмеженою відповідальністю "Ефенес Пропертіз Лімітед", ОСОБА_5, про усунення перешкод у користуванні орендованим приміщенням та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "БФ Груп" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Софійський" про витребування майна із чужого незаконного володіння та виселення з нежилого приміщення, учасники справи: позивач за первісним позовом - Ковальова Л.Ф. відповідач за первісним позовом - Гаврин Д.В., Серт О.В. треті особи - не з'явились ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У січні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Софійський" (далі - Компанія) звернулось до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "БФ Груп" (далі - Товариство) про усунення перешкод у здійсненні права користування на умовах договору оренди нежилим приміщенням фізкультурно-оздоровчого комплексу площею 893,40 кв. м; приміщення N 1, N 3, N 4, N 5а, з N 6 по N 20 (група приміщень 15), з N 1 по N 5, N 8, N 10 (група приміщень) N 1, N 2, N 4, N 5, N 6, з N 8 по N 10 N 11а, N 13 (група приміщень 18), які є складовою частиною фізкультурно-оздоровчого комплексу, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 20 березня 2017 року). 1.2.Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказав на тривале порушення права користування вказаними орендованими приміщеннями, що перебувають у його користуванні на підставі чинного договору оренди N 02-216 від 21 вересня 2016 року, укладеного ТОВ "Ефенес Пропертіз Лімітед", як орендодавцем та Компанією, як орендарем. Позивач вважав, що з моменту укладення договору у нього виникло право користування та володіння майном, яке в силу вимог статей 391, 396 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) підлягає захисту. Крім того, позивач вказав, що відповідач став правонаступником ТОВ "Ефенес Пропертіз Лімітед" за укладеними цим товариством договорами, які передбачають право користування Компанією спірними приміщеннями. 1.3. У лютому 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "БФ Груп" (надалі - Товариство) звернулось до суду із зустрічним позовом до Компанії про витребування у Компанії на користь Товариства нежилих приміщень з N 1 по N 5, N 5а, з N 6 по N 20 (групи приміщень N 15), N 1, N 1а, з N 2 по N 10 (групи приміщень N 16), з N 1 по N 11, N 11а, N 12, N 13 (групи приміщень N 18) фізкультурно-оздоровчого комплексу (в літері А), загальною площею 1324,60 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1; виселення Компанії з нежилих приміщень з N 1 по N 5, N 5а, з N 6 по N 20 (групи приміщень N 15), N 1, N 1а, з N 2 по N 10 (групи приміщень N 16), з N 1 по N 11, N 11а, N 12, N 13 (групи приміщень N 18) фізкультурно-оздоровчого комплексу (літ. А), загальною площею 1324,60 кв м, що розташовані за тією ж адресою. 1.4.Зустрічний позов обґрунтовано доводами Товариства про те, що воно є власником спірних нежилих приміщень, а договори оренди N 02-2016 та N 03-2016 укладені між відповідачем за зустрічним позовом та ТОВ &quмі;Ефенес Пропертіз Лімітед&q? п;, а також договір суборенди є нікчемними і не породжують у Компанії жодних прав користування спірними приміщеннями. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 10 квітня 2017 року (суддя Марченко О.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року (судді: Буравльов С.І. - головуючий, Андрієнко В.В., Пономаренко Є.Ю.) у задоволенні первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Витребувано у Компанії нежилі приміщення з N 1 по N 5, N 5а, з N 6 по N 20 (група приміщень 15), з N 1 по N 5, N 7, N 8, N 10 (група приміщень 16), N 1, N 2, N 5, N 6, з N 8 по N 10, N 11а, N 12, N 13 (група приміщень 18), розташованих за адресою: АДРЕСА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "БФ Груп"; зобов'язано виселити Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Софійський" з нежилих приміщень з N 1 по N 5, N 5а, з N 6 по N 20 (група приміщень 15), з N 1 по N 5, N 7, N 8, N 10 (група приміщень 16), N 1, N 2, N 5, N 6, з N 8 по N 10, N 11а, N 12, N 13 (група приміщень 18), розташованих за адресою: АДРЕСА_1. 2.2.Судові рішення у справі обґрунтовано висновками про нікчемність договорів оренди та суборенди, у зв'язку із чим Компанія неправомірно володіє та користується нежитловими приміщеннями, які слід витребувати на користь позивача за зустрічним позовом та виселити позивача за первісним позовом з приміщень. Суди вказали, що позивач за первісним позовом не обґрунтував і не підтвердив наявності жодної з визначених Законом України "Про іпотеку" підстав припинення іпотеки. Також суди встановили, що в порушення вимог Закону України "Про охорону культурної спадщини" погодження на відчуження часток спірних приміщень, віднесених до Державного реєстру нерухомих пам'яток України як пам'ятки архітектури місцевого значення, жодному з користувачів уповноважений орган не надавав. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. У січні 2018 Компанія подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 10 квітня 2017 року, в якій просила: скасувати судові рішення в частині відмови у задоволенні первісного позову; ухвалити нове рішення, яким задовольнити первісний позов; зобов'язати Товариство усунути перешкоди у здійсненні права користування на умовах договору оренди N 02-2016 від 21 вересня 2016 року нежитловим приміщенням фізкультурно-оздоровчим комплексом площею 894,0 кв. м приміщення N 5а, N 6 по N 20 (група приміщень 15), з N 1 по N 5, N 7, N 8, N 10 (група приміщень 16), N 1, N 2, N 5, N 6, з N 8 по N 10, N 11а, N 12, N 13 (група приміщень 18), розташованим за адресою: АДРЕСА_1, а саме: звільнити зазначене приміщення від сторонніх осіб, заборонити Товариству встановлювати охорону приміщення, пропускний режим. 3.2. Касаційну скаргу обґрунтовано доводами про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права в частині висновків судів про відмову у задоволенні первісного позову, оскільки суди безпідставно застосували вимоги статті 12 Закону України "Про іпотеку" та не врахували приписів статті 17 цього Закону та статті 2 Закону України "Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Суди не врахували, що станом на день укладення договору оренди N 02-216 від 21 вересня 2016 року нежитлові приміщення площею 1324,60 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 не перебували в іпотеці, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03 жовтня 2016 року N 69557077 та від 20 вересня 2016 року N 38568720 про припинення іпотечного договору від 30 липня 2008 року N 638/ІП-3. Приймаючи рішення у справі, суди не врахували приписів статті 770 ЦК України, якою передбачено перехід прав та обов'язків наймодавця в разі зміни власника речі, переданої в найм, та відповідно дійшли помилкових висновків про нікчемність договору оренди і суборенди. 3.3. Крім того, за доводами скаржника, суди прийняли рішення з порушенням правил предметної та суб'єктної юрисдикції, визначених приписами статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі -ГПК України), оскільки предметом судового розгляду у справі стали правовідносини за договором суборенди N 07-2016 від 27 вересня 2016 року, стороною у якому є фізична особа ОСОБА_5, яка не може бути учасником господарського процесу. 4. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі N 910/73/17 за вказаною касаційною скаргою та призначено її до розгляду на 29 березня 2018 року, визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 27 лютого 2018 року. 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2018 року справу разом із касаційною скаргою заявника на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 10 квітня 2017 року у справі N 910/73/17 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.3. Мотивуючи ухвалу, касаційний господарський суд взяв до уваги, що за доводами касаційної скаргисуди попередніх інстанцій прийняли судові рішення з порушенням вимог статті 20 Господарського процесуального кодексу України, тобто з порушенням предметної та суб'єктної юрисдикції. За приписами частини шостої статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 5. Позиція учасників справи 5.1. У судовому засіданні Компанія підтримала касаційну скаргу з наведених у ній підстав. 5.2. Товариство заперечило доводи касаційної скарги, вказавши, що суди вірно встановили нікчемність договорів оренди та суборенди, які не породжують для Компанії жодних прав користування спірним приміщенням. Крім того, на думку Товариства суди достовірно встановили відсутність доказів щодо припинення договору іпотеки з огляду на неодноразові висновки Верховного Суду України щодо таких правовідносин, за змістом яких сама по собі відсутність у реєстрі прав технічного запису про певне обтяження, якщо про таке обтяження відомо порушнику, не впливає на дійсність такого обтяження та на винятковий перелік підстав припинення іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України "Про іпотеку". 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. З 30 травня 2005 року власником приміщень фізкультурно-оздоровчого комплексу загальною площею 1324,60 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, було ТОВ "Ефенес Пропертіз Лімітед", що не ставиться сторонами під сумнів. 6.2. 22 липня 2008 року Публічне акціонерне товариство "Омега Банк" і ДП "Фірма "Дайленко" (далі - позичальник) уклали кредитний договір, за умовами якого банк відкрив позичальнику мультивалютну кредитну лінію, що відновлюється, відповідно до якої надав позичальнику кредит у доларах США і гривні, а позичальник одержав кредит і зобов'язався повернути суму кредиту; по заборгованості в доларах США загальний ліміт встановлений в сумі 15000000,00 доларів США, в гривні - 5000000,00 грн. строк дії кредитної лінії - до 21 липня 2015 року. 6.3. 30 липня 2008 року з метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором майновий поручитель ТОВ "Ефенес Пропертіз Лімітед" і ПАТ "Омега Банк" уклали іпотечний договір, за яким в іпотеку передано спірні приміщення; запис від 31 липня 2008 року N 7663935 про обтяження приміщень іпотекою внесено до Державного реєстру іпотек і інформацію внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до пункту 4.1 іпотечного договору іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки, зокрема, якщо у момент настання строку виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором ці зобов'язання не будуть виконані. 6.4. 02 березня 2015 року постановою правління Національного банку України N 152 ПАТ "Омега Банк" визнано неплатоспроможним. 05 травня 2015 року рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на базі Публічного акціонерного товариства "Омега Банк" створено ПАТ "Перехідний Банк "РВС Банк". 03 липня 2015 року згідно з актом приймання передачі N 124/07/2015-К ПАТ "Омега Банк" передало ПАТ "Перехідний Банк "РВС Банк" права на активи неплатоспроможного банку. 6.5. Додатком N 1 до цього акта зафіксовано набуття ПАТ "Перехідний Банк "РВС Банк" прав вимоги до позичальника за кредитним договором на загальну суму 4 369 866,27 дол. США. 30 вересня 2016 року ПАТ "Перехідний Банк "РВС Банк" за договором про відступлення права вимоги, посвідченим приватним нотаріусом Войтовським В.С. за N 3046, відступив належні йому права вимоги за кредитним договором та права за іпотечним договором на користь ТОВ "ФК "Арбо Фінанс". 6.6. Листом (довідкою) від 3 лютого 2017 року N 030217 РВС Банк підтвердив та гарантував, що у період з 3 липня 2015 року по 30 вересня 2016 року не надавав згоди, зокрема, "Ефенес Пропертіз Лімітед" на передачу в оренду чи суборенду нежилих приміщень з N 1 по N 5, N 5а, з N 6 по N 20 (групи приміщень N 15), N 1, N 1а, з N 2 по N 10 (групи приміщень N 16), з N 1 по N 11, N 11а, N 12, N 13 (групи приміщень N 18) фізкультурно-оздоровчого комплексу (в літері А), загальною площею 1 324,60 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. 6.7. Судовими рішеннями у справі N 910/8536/16, зокрема, постановою Вищого господарського суду України від 16 березня 2017 року, підтверджено правомірність набуття РВС Банком прав за іпотечним договором. 6.8. 5 жовтня 2016 року ТОВ "ФК "Арбо Фінанс" звернулося до позичальника, майнових поручителів ТОВ "Ефенес Пропертіз Лімітед", ДП "Фірма "Дайленко", ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_11 з вимогами відповідно N 05.10/16-5, N 05.10/16-9, N 05.10/16-1, N 05.10/16-7, N 05.10/16-3 про усунення порушень за кредитним та іпотечним договорами. 08 грудня 2016 року ТОВ "ФК "Арбо Фінанс" за договором про відступлення права вимоги, посвідченим приватним нотаріусом Войтовським В.С. за N 4176, відступило належні йому права вимоги за кредитним договором та права за іпотечним договором на користь ТОВ "ФК "Скілінг". 6.9. 26 грудня 2016 року право власності на спірні приміщення зареєстровано за ТОВ "ФК "Скілінг" у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за N 18310447, оскільки ТОВ "ФК "Скілінг" звернуло стягнення на предмет іпотеки. 6.10. Товариство придбало у ТОВ "ФК "Скілінг" спірні приміщення за договором купівлі-продажу від 30 грудня 2016 року, за умовами якого нежилі приміщення належать продавцю - ТОВ "ФК "Скілінг" на підставі: іпотечного договору; акта приймання-передачі від 3 липня 2015 року N 124/07/2015-к, договору про відступлення права вимоги від 30 вересня 2016 року, договору про відступлення права вимоги від 8 грудня 2016 року, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданим 26 грудня 2016 року за N 77050309. 6.11. 30 грудня 2016 року Компанія отримала від Товариства вимогу N 16-60, якою останнє у зв'язку з придбанням спірних приміщень на підставі договору купівлі-продажу повідомило Компанію про те, що, починаючи з 30 грудня 2016 року, Товариство передало вказані приміщення під охорону і забезпечення пропускного режиму Приватному підприємству "Служба безпеки "Гарант"; враховуючи відсутність договірних відносин Товариства з Компанією щодо користування спірними приміщеннями, Товариство вимагало звільнити приміщення в строк до 14 січня 2017 року. 6.12. Натомість Компанія вважає правомірним та законним використання спірних приміщень, вказуючи на укладені нею договори. 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 7.2. Спори, підвідомчі господарським судам України, на час звернення з позовною заявою визначалися статтею 12 ГПК України (у відповідній редакції на час звернення з позовом). Зокрема відповідно до пункту 1 частини першої вказаної статті господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна та з інших підстав. 7.3. Склад учасників цієї справи (сторін у судовому процесі) сформовано відповідно до сторін існуючого спору про речове право на майно - власник і користувач, походження та законність прав якого з'ясовується; учасники справи є юридичними особами, а їхній спір виник у зв'язку зі здійсненням ними господарської діяльності. 7.4. Як первісний, так і зустрічний позови не містять будь-яких вимог, спрямованих до третіх осіб поза межами спірних правовідносин, зокрема фізичних осіб, які не мають статусу підприємців, а судові рішення ні в мотивувальній, ні в резолютивній частинах не встановлюють прав та обов'язків осіб, не залучених до участі у справі, не містять висновків про задоволення чи відмову в задоволенні вимог до третіх осіб. 7.5. Отже, суди попередніх інстанцій вірно визначили предметну та суб'єктну юрисдикцію спору у цій справі, як належного до розгляду господарським судом, а доводи касаційної скарги про порушення судами положень ГПК України про юрисдикцію (підвідомчість) господарських судів є хибними. 7.6. За змістом статей 317 і 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. 7.7. Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. 7.8. За статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. 7.9. В свою чергу, особа, яка має речові права на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника цього майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (захист права власності). 7.10. Таким чином, у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з'ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно. 7.11. Суди у справі з'ясували, що статус Товариства як власника спірних приміщень на час виникнення спору підтверджується документально доказами, наявними в матеріалах справи та дослідженими судами попередніх інстанцій; сторони у справі цей статус не заперечують. 7.12. В свою чергу як на законну підставу користування належними Товариству приміщеннями Компанія посилається на договір оренди, укладений з ТОВ "Ефеніс Пропертез Лімітед", та договори суборенди. 7.13. Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. 7.14. Згідно із частиною третьою статті 12 Закону України "Про іпотеку" правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним. 7.15. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина перша статті 216 ЦК України). 7.16. Також за частиною першою статті 23 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведено інформації про обтяження майна іпотекою. 7.17. Підстави припинення іпотеки встановлені статтею 17 Закону України "Про іпотеку". Так, за частиною першою цієї статті іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору;реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. 7.18. Велика Палата Верховного Суду враховує, що державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". 7.19. Отже, внесення нотаріусом до реєстру запису про припинення іпотеки є офіційним підтвердженням існування юридичного факту припинення іпотеки відповідно до підстав, передбачених положеннями чинного законодавства, але такий факт не створюється реєстраційною дією нотаріуса. Існування спірного запису в реєстрі про припинення іпотеки не позбавляє іпотекодержателя права доводити обставини дійсності такої іпотеки в суді. 7.20. Відтак, за змістом з'ясованих судами обставин справи іпотека виникла щодо спірного майна, була зареєстрована належним чином, а належні та допустимі докази того, що ця іпотека була припинена за визначених законодавством підстав на час укладення Компанією договорів щодо спірного майна, відсутні. 7.21. Договори, якими Компанія обґрунтовує правові підстави користування спірними приміщеннями укладені щодо майна, переданого в іпотеку, без згоди іпотекодержателя, що зумовлює їх нікчемність та не створює інших юридичних наслідків, крім пов'язаних з їх нікчемністю. 8. Висновки Великої Палати Верховного Суду 8.1. Суди попередніх інстанцій повно та всебічно встановили обставини справи, дійшли законних та обґрунтованих висновків щодо застосування норм матеріального та процесуального права. 8.2. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. 8.3. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 8.4. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін новий розподіл судових витрат не проводиться. На підставі викладеного, керуючись статтями 129, 301, 302, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Софійський" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 у справі N 910/73/17 залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 10 квітня 2017 року у справі N 910/73/17 залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  12. ПОСТАНОВА Іменем України 08 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/7495/16 Провадження N 12-37гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М. та представника позивача-1- не з'явились, представника позивача-2 - Колосар М.Є., представників відповідача - Руденка Д.А., Скиби І.В. розглянула у відкритому судовому засіданні заяву фізичної особи - підприємця Пустовіта Павла Олександровича про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 910/7495/16 Господарського суду міста Києва за позовом 1. Фізичної особи - підприємця Пустовіта Григорія Олександровича; 2. Фізичної особи - підприємця Пустовіта Павла Олександровича до Публічного акціонерного товариства "Альфа - Банк" про стягнення 267753,16 грн та зобов'язання вчинити дії. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. Фізична особа - підприємець Пустовіт Григорій Олександрович (далі - ФОП Пустовіт Г.О., позивач-1) та фізична особа - підприємець Пустовіт Павло Олександрович (далі - ФОП Пустовіт П.О., позивач-2) звернулися до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Альфа - Банк" (далі - ПАТ "Альфа - Банк", відповідач) про: - стягнення з відповідача на користь позивача-1 заборгованості за договором оренди (найму) від 19 червня 2014 року, що посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Ченцовою H. A., та зареєстрований в реєстрі за N 1664 (далі - договір) у сумі 132443,53 грн. з яких: 15474,24 грн 3 % річних та 116969,28 грн. пеня, нараховані на суму основного боргу; - стягнення з відповідача на користь позивача-2 заборгованості за договором у розмірі 135309,63 грн. з яких: 15474,25 грн 3 % річних та 116969,29 грн пеня, нараховані на суму основного боргу, 2866,09 грн заборгованості за компенсаційними виплатами (спожита електроенергія за грудень 2014 року - березень 2015 року); - виселення відповідача з нежитлового приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літ. А-5 за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, 97, загальною площею 145 кв. м; - зобов'язання відповідача передати позивачам ключі від нежитлового приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літ. А-5 за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, 97, загальною площею 145 кв. м 1.2. Позов обґрунтовано тим, що відповідач належним чином не виконує зобов'язання зі сплати орендних платежів та компенсаційних виплат і залишає без відповіді вимоги позивачів про розірвання договору, про надання доступу до приміщення та передачу орендованого майна власникам. 1.3. Як на правові підстави позову ФОП Пустовіт Г.О. та ФОП Пустовіт П.О. посилаються на статті 525, 526, 530, 629, 651, 653, 762, 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 193, 283, 286 Господарського кодексу України (далі - ГК України). 1.4. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що відповідач звільнений від обов'язку внесення плати за користування орендованим майном з 24 липня 2014 року, оскільки він не мав можливості ним користуватись через обставини, за які він не відповідає, а саме: - проведення антитерористичної операції на території знаходження орендованого майна (м. Донецьк); - прийняття Правлінням Національного банку України постанов від 23 липня 2014 року N 436 "Про створення робочої групи Національного банку України" та від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій", у зв'язку з чим для відповідача склались обставини неможливості використовувати приміщення у відповідності до мети оренди. 1.5. Як на правові підстави заперечень проти позову відповідач посилається на статтю 617, частину шосту статті 762 ЦК України, статті 16, 23, 56 Закону України "Про Національний банк України", положення пункту 1 постанови Правління Національного банку України від 23 липня 2014 року N 436 "Про створення робочої групи Національного банку України", пункту 1 постанови Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій". 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. 19 червня 2014 року ФОП Пустовіт Г.О., ФОП Пустовіт П.О. та ПАТ "Альфа-Банк" уклали договір оренди, за умовами якого позивачі надають, а відповідач приймає у платне строкове користування (в оренду) нежитлове приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літ. А-5 за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, буд. 97, загальною площею 145 кв. м 2.2. Відповідно до пункту 1.6 договору приміщення надається в оренду з метою розташування в ньому структурного підрозділу банку, через який здійснюватимуться банківські та інші операції (послуги) згідно зі статутом банку та наявними у нього ліцензіями, дозволами тощо. 2.3. Згідно з пунктами 8.1, 8.2 договору строк оренди приміщення складає 5 років і обчислюється з дати надання приміщення відповідачу за цим договором згідно з відповідним актом прийому-передачі приміщення; строк оренди також є припиненим у дату дострокового розірвання (припинення дії) цього договору; угода набуває чинності з дня її підписання уповноваженими представниками сторін, нотаріального посвідчення, скріплення їх підписів печатками. 2.4. Відповідно до пункту 2.10 договору нарахування орендної плати здійснюється щомісячно в розмірі відповідно до розділу 3 договору "Орендна плата та інші платежі". 2.5. За змістом пункту 3.3 договору відповідач зобов'язався відшкодовувати позивачам витрати на оплату комунальних послуг та експлуатаційні витрати, пов'язані із забезпеченням діяльності відповідача, тобто здійснювати компенсаційні виплати. 2.6. Згідно з пунктом 9.1 договору сторони звільняються від відповідальності за невиконання зобов'язань за цим договором, якщо це невиконання викликане форс-мажорними обставинами, включаючи оголошену або фактичну війну. 2.7. Відповідно до пунктів 9.3, 9.4 договору сторона, для якої склалась неможливість виконання зобов'язань за цим договором, зобов'язана сповістити в письмовій формі іншу сторону про настання вищевказаних обставин не пізніше п'яти днів з моменту їх настання. Якщо такі обставини діють протягом трьох місяців підряд і не виявляють ознак припинення, цей договір може бути розірваний орендарем чи орендодавцем шляхом направлення повідомлення іншій стороні. 2.8. 01 липня 2014 року позивачі та відповідач підписали акт прийому-передачі приміщення. 2.9. Відповідач використовував орендоване приміщення відповідно до мети оренди, зазначеної у пункті 1.6 договору, а саме: у приміщенні розміщувалось відділення "Донецьке N 6" відповідача. Також відповідач здійснював оплату за фактичне користування приміщенням у липні та серпні 2014 року. 2.10. Починаючи з вересня 2014 року відповідач не сплачував орендної плати. Зобов'язання зі сплати компенсаційних виплат відповідач виконав за липень, серпень і вересень 2014 року своєчасно і в повному обсязі. Компенсаційні виплати за жовтень та листопад 2014 року були сплачені відповідачем в листопаді 2014 року. Починаючи з грудня 2014 року відповідач не сплачував компенсаційних виплат. 2.11. Постановою правління Національного банку України від 23 липня 2014 року N 436 починаючи з 24 липня 2014 року запроваджено надзвичайний режим роботи банківської системи в Донецькій, Луганській областях та Автономній Республіці Крим. 2.12. Відповідно до пункту 1 постанови Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 постановлено банкам України призупинити здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, що не контролюються українською владою, тобто перебувають в межах території проведення антитерористичної операції. 2.13. Згідно з повідомленнями Інформаційно-аналітичного центру Ради національної безпеки і оборони України у місті Донецьку в період з 01 серпня 2014 року органи державної влади України тимчасово не здійснювали свої повноваження, що також підтверджується розпорядженням Кабінету Міністрів України N 1085-р від 07 листопада 2014 року "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення". Місто Донецьк було віднесено до переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження. 2.14. 11 серпня 2014 року до Державного реєстру банків внесено запис про тимчасове призупинення діяльності переліку відділень відповідача з 24 липня 2014 року, в тому числі відділення, яке розміщувалось в орендованому приміщенні. 2.15. Відповідно до листа Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" від 22 липня 2014 року N 522-31/205 у зв'язку із загостренням суспільно-політичної ситуації на території Донецької та Луганської областей, проведенням бойових дій в зоні антитерористичної операції, підвищенням ризику виникнення загрози життю та здоров'ю працівникам поштового зв'язку, блокуванням шляхів проїзду до м. Донецьк незаконними озброєними угруповуваннями з 22 липня 2014 року до окремої вказівки в об'єктах поштового зв'язку Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" призупинено приймання для пересилання поштових відправлень на адресу населених пунктів Донецької області, в тому числі м. Донецьк. 2.16. Отже, відповідач з 22 липня 2014 року не мав можливості надсилати поштові відправлення на адресу населених пунктів Донецької області Українським державним підприємством поштового зв'язку "Укрпошта", у зв'язку з чим здійснював листування з позивачами користуючись послугами Товариства з обмеженою відповідальністю "Текс Україна" та за допомогою засобів електронного зв'язку. 2.17. 07 серпня 2014 року відповідач направив на адреси позивачів листи про відсутність можливості використовувати приміщення, дострокове одностороннє розірвання договору та припинення сплати орендної плати згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України. До листа додано акт прийому-передачі приміщення до договору. 2.18. Зазначені листи не були отримані позивачами після трьох спроб їх вручення працівником Товариства з обмеженою відповідальністю "Текс Україна". 2.19. У вересні 2014 року відповідач надіслав на адреси позивачів листи про відсутність можливості використання приміщення, дострокове розірвання договору та припинення сплати орендної плати згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України, які отримані позивачами. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 13 липня 2016 року в справі N 910/7495/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2016 року, позов задоволено повністю; стягнуто з відповідача на користь позивача-1 заборгованість за договором у розмірі 132443,53 грн. стягнуто з відповідача на користь позивача-2 заборгованість за договором у розмірі 135309,63 грн. виселено відповідача з нежитлового приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літ. А-5 за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, 97, загальною площею 145 кв. м; зобов'язано відповідача передати позивачам ключі від зазначеного нежитлового приміщення. 3.2. Постановою Вищого господарського суду України від 05 грудня 2016 року рішення Господарського суду міста Києва від 13 липня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2016 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. 3.3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 09 березня 2017 року в справі N 910/7495/16 позов задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь першого позивача 15474,24 грн 3 % річних та 116969,28 грн пені; стягнуто з відповідача на користь другого позивача 15474,25 грн 3 % річних та 116969,29 грн. пені, 2866,09 грн заборгованості за компенсаційними виплатами (спожита електроенергія за грудень 2014 року - березень 2015 року); стягнуто з відповідача на користь другого позивача 4016,31 грн судового збору; в іншій частині позову відмовлено. 3.4. Рішення місцевого господарського суду в частині задоволених позовних вимог, з посиланням на статті 509, 699, 610, 611, 525, 526 ЦК України та статті 193, 283 ГК України, мотивовано неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором щодо повної та своєчасної сплати орендних платежів та компенсаційних виплат. 3.5. Відмовляючи в задоволенні іншої частини позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що відповідач звільнив орендоване приміщення та передав ключі позивачам. 3.6. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 31 травня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року, рішення місцевого господарського суду скасовано в частині задоволення позовних вимог і прийнято нове рішення про відмову в позові; стягнуто з позивачів на користь відповідача по 3724,77 грн судового збору за розгляд апеляційної скарги. В іншій частині рішення залишено без змін. 3.7. Постанови апеляційного та касаційного господарських судів, з посиланням на статтю 617 ЦК України, частину шосту статті 762 ЦК України, мотивовано настанням для відповідача обставин неможливості використання орендованого майна відповідно до умов договору, за які він не відповідає, а саме прийняття Правлінням Національного банку України постанови від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій". 4. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень 4.1. 11 грудня 2017 року позивач-2 подав до Верховного Суду України заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 910/7495/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній станом на день подання заяви, а саме з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції норми частини шостої статті 762 ЦК України. 4.2. Заявник просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 09 березня 2017 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 31 травня 2017 року, постанову Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року, а також скасувати постанову Вищого господарського суду України від 05 грудня 2016 року та залишити в силі постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2016 року та рішення Господарського суду міста Києва від 13 липня 2016 року. 5. Наведені в заяві доводи 5.1. Заявник вважає, що оскільки договір оренди укладався між сторонами 19 червня 2014 року, а оформлення акта приймання-передачі відбувалося 01 липня 2014 року, тобто вже після початку проведення антитерористичної операції та сумнозвісних подій, які відбулися у місті Донецьку (проведення 11 травня 2014 року псевдореферендуму про створення так званої "Донецької народної республіки", штурму міжнародного аеропорту Донецьк ім. С. Прокоф'єва 26 травня 2014 року, обстріли міста Донецьк та постійне ведення бойових дій) доводи відповідача про настання обставин неможливості використання орендованого майна у зв'язку з проведенням антитерористичної операції на території міста Донецьк є безпідставними, оскільки такі обставини вже існували на момент укладення договору і початку користування приміщенням. 5.2. Заявник також стверджує, що оскільки прийняті Правлінням Національного банку України постанови не встановлюють, не змінюють та не припиняють договірних відносин сторін щодо оренди майна, вони (постанови) не можуть вважатися підставами, що звільняють відповідача від обов'язку сплачувати орендні платежі на підставі частини шостої статті 762 ЦК України. 5.3. Крім того, на думку заявника, під час прийняття постанови від 05 грудня 2016 року Вищим господарським судом України було порушено визначений, зокрема, у рішеннях Європейського суду з прав людини принцип остаточності судових рішень ("res judicata"), оскільки суд касаційної інстанції використав свої повноваження не на виправлення фундаментального порушення, яке допустили суди, а лише для спрямування справи на новий розгляд. 5.4. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанції одних і тих самих норм матеріального права позивач-2 додав до заяви копії постанови Вищого господарського суду України від 23 березня 2016 року в справі N 910/23761/15 та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року в справі N 242/4205/14?ц. 5.5. У постанові від 23 березня 2016 року у справі N 910/23761/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ефект-Маркет" до Публічного акціонерного товариства "Платинум Банк" про стягнення заборгованості по орендній платі за період з серпня 2014 року по серпень 2015 року по договору оренди приміщення, яке знаходиться у місті Донецьку, Вищий господарський суд України, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, виходив, зокрема, із такого: - зробивши висновок про неможливість використання наймачем орендованого приміщення, апеляційний господарський суд не звернув уваги на те, що відповідач заперечував можливість використання орендованого майна за метою договору, та не з'ясував наявності або відсутності обставин щодо неможливості використання наймачем такого майна в спірний період і не надав цим обставинам правової оцінки відповідно до частини шостої статті 762 ЦК України; - дійшовши висновку про наявність правових підстав для звільнення наймача від внесення орендної плати за договором у зв'язку з наявністю форс-мажорних обставин, апеляційний господарський суд не навів таких правових підстав, які б звільняли наймача від виконання зобов'язання з оплати за користування майном за договором найму. 5.6. В ухвалі від 18 травня 2016 року в справі N 242/4205/14?ц за позовом особи до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про стягнення заборгованості по орендній платі за період з 01 серпня 2014 року по 30 жовтня 2014 року по договору оренди приміщення, яке знаходиться у місті Донецьку, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив із того, що скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Пославшись в мотивувальній частині ухвали на приписи частини шостої статті 762 ЦК України, постанову Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій", суд касаційної інстанції не визнав її підставою для звільнення орендаря від обов'язку внесення орендної плати, при цьому зауваживши, що жодних відомостей про звернення відповідача до Торгово-промислової Палати України або до будь-якої регіональної торгово-промислові палати для засвідчення форс-мажорних обставин відповідно до вимог статті 10 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" суду не надано, також не надано відомостей про звільнення відповідачем орендованого приміщення. 5.7. Таким чином підставою для подання заяви про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 910/7495/16 є неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (пункт 1 частини першої статті 111-16 ГПК Українив редакції, чинній станом на день подання заяви), а саме частини шостої статті 762 ЦК України при оцінці факту проведення антитерористичної операції в окремих районах Донецької і Луганської областей і прийнятої у зв'язку із цим постанови Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій". 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Щодо наявності підстав для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів, слід зазначити таке. 6.2. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 111-16 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення ФОП Пустовіта П.О. до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у цій справі) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 6.3. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 6.4. Проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року в цій справі та в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року у справі N 242/4205/14?ц, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди касаційної інстанції неоднаково застосували норму частини шостої статті 762 ЦК України при оцінці факту запровадження постановою Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій" надзвичайного режиму роботи банківської системи та призупинення здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, які не контролюються українською владою, в якості обставин неможливості використання орендарем орендованого у такому населеному пункті майна. 6.5. Відповідно до частини першої статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. 6.6. Частиною першою статті 762 ЦК України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. 6.7. Згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає. 6.8. Отже, наведена норма права визначає в якості підстави звільнення від зобов'язання сплатити орендну плату об'єктивну безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає. 6.9. Крім того, обставини, зазначені у нормі частини шостої статті 762 ЦК України, повністю не охоплюються поняттям форс-мажорних обставин, адже на відміну від останніх, ознаками яких є їх об'єктивна та абсолютна дія, а також непередбачуваність, перші можуть бути спричинені, зокрема, й безпосередньо вольовою дією орендодавця, тобто обставини згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України можуть включати обставини непереборної сили та випадку, втім не обмежуються ними. Відповідач, заперечуючи позовні вимоги, не посилається на форс-мажорні обставини в якості підстави звільнення від виконання зобов'язання, що спростовує доводи касаційної скарги про неоднакове застосування судами касаційної інстанції положень частини першої статті 617 ЦК України, статті 10 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції". 6.10. З урахуванням викладеного вище Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відсутність у частині шостій статті 762 ЦК України вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин, засобів їх підтвердження свідчить про те, що підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством. 6.11. При вирішенні цього спору суди апеляційної та касаційної інстанцій зазначили, що прийняття Правлінням Національного банку України постанови від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій" свідчить про настання для відповідача обставин неможливості використання орендованого майна згідно з умовами договору, за які він не відповідає. 6.12. Втім, суди не врахували, що запровадження надзвичайного режиму роботи банківської системи та призупинення здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, які не контролюються українською владою, неможливість використання майна згідно з умовами договору, не можуть однозначно засвідчувати, починаючи з 06 серпня 2014 року, неможливість використання такого майна ані відповідно до мети договору, яка не обмежується лише здійсненням фінансових операцій, ані взагалі, зокрема і з метою, що не суперечить положенням договору та/або закону, а отже наведена судами обставина не є абсолютною самостійною підставою для застосування норми частини шостої статті 762 ЦК України. 6.13. Поряд з цим, належної оцінки іншим доводам сторін про наявність/відсутність підстав для застосування до правовідносин сторін положень частини шостої статті 762 ЦК України з огляду на проведення антитерористичної операції на території міста Донецьк та посилання позивачів на обставини фактичного знаходження майна відповідача у приміщенні у спірний період, а також наданим на їх обґрунтування доказам, апеляційним господарським судом не надано. 6.14. Загальними вимогами процесуального права, що були закріплені у статтях 32-34, 43, 82, 84 ГПК України (в редакції, чинній на момент апеляційного перегляду), визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. 6.15. Однак, постанова апеляційного господарського суду зазначеним вище вимогам не відповідає, що безпідставно не було враховано Вищим господарським судом України при прийнятті постанови. 6.16. Пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України (чинної редакції) передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 6.17. Частиною четвертою статті 310 ГПК України (чинної редакції) встановлено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 6.18. Враховуючи, що суд апеляційної інстанції не встановив обставини, що мають значення для справи, не дав належної оцінки доводам і запереченням сторін, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву фізичної особи - підприємця Пустовіта Павла Олександровича про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року в справі N 910/7495/16 Господарського суду міста Києва задовольнити частково. 2. Постанову Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 31 травня 2017 року у справі N 910/7495/16 - скасувати. 3. Справу N 910/7495/16 направити на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду. 4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття. 5. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий-суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 552/9255/15-а Провадження N 11-168апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2015 року (у складі колегії суддів Шевчук О.А., Зуєвої Л.Є., Федусика А.Г.) у справі N 522/9255/15-а за позовом ОСОБА_3 до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрбудінвест", третя особа - реєстраційна служба Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції в Одеській області, за участю прокуратури Одеської області, про визнання протиправним і скасування рішення та державної реєстрації права оренди земельної ділянки, УСТАНОВИЛА: У травні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області (далі - Затоківська селищна рада), Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрбудінвест" (далі -ТОВ "Укрбудінвест"), третя особа - реєстраційна служба Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції в Одеській області (далі - реєстраційна служба Білгород-Дністровського МРУЮ), за участю прокуратури Одеської області, у якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення Затоківської селищної ради від 07 жовтня 2004 року N 1183 "Про надання земельної ділянки ТОВ "Укрбудінвест" для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока"; - визнати недійсним договір оренди земельної ділянки загальною площею 35,034 га, укладений 22 жовтня 2004 року між Затоківською селищною радою та ТОВ "Укрбудінвест", для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока терміном на 25 років; - скасувати державну реєстрацію права оренди земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, яку проведено 28 жовтня 2004 року, на підставі договору оренди, зареєстрованого в Білгород-Дністровському міському відділі Одеської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах". На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення Затоківської селищної ради прийняте з порушенням норм чинного на той період законодавства, у зв'язку із чим є недійсним укладений на підставі нього договір оренди земельної ділянки та державна реєстрація цього договору. Приморський районний суд м. Одеси постановою від 15 червня 2015 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення Затоківської селищної ради N 1183 від 07 жовтня 2004 року "Про надання земельної ділянки ТОВ "Укрбудінвест" для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока". Визнав недійсним договір оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року і скасував державну реєстрацію права оренди земельної ділянки. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 23 вересня 2015 року скасував судове рішення першої інстанції та прийняв нове рішення, яким провадження в частині позовних вимог про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року закрив. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року, суд апеляційної інстанції керувався тим, що спори, пов'язані з укладенням, зміною, виконанням і розірванням усіх господарських договорів між суб'єктами господарювання й органами державної влади, місцевого самоврядування, зокрема, договори про передачу державного або комунального майна в оренду, мають вирішуватися в порядку господарського судочинства. У решті позовних вимог суд керувався тим, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. У жовтні 2015 року ОСОБА_3звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2015 року й просив залишити в силі постанову Приморського районного суду м. Одеси від 15 червня 2015 року. На обґрунтування касаційної скарги позивач зазначив, що внаслідок прийняття Затоківською селищною радою спірного рішення, обмежено його право на безоплатну приватизацію земельної ділянки, та як наслідок, створено перешкоди в набутті ним права власності в порядку, встановленому законом. Стосовно позовних вимог, провадження в яких закрито, позивач указував, що вони є похідними та спрямовані на відновлення порушеного оскаржуваним рішенням його права на безоплатну приватизацію, тобто цей спір є цивільним. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 жовтня 2015 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 січня 2018 року прийняв касаційну скаргу до провадження, а ухвалою від 14 лютого 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, позивач 18 лютого 2015 року звернувся до Затоківської селищної ради із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва, що розташована у Лиманському районі смт Затоки міста Білгорода-Дністровського Одеської області, орієнтовною площею 0,1 га. До заяви позивач додав ситуаційну схему, на якій зображене бажане місце розташування земельної ділянки. 20 лютого 2015 року за результатами розгляду поданої ОСОБА_3 заяви, Затоківська селищна рада відмовила позивачу в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки, оскільки ця ділянка розташована в межах іншої земельної ділянки загальною площею 34,6492 га, наданої в користування на умовах оренди ТОВ "Укрбудінвест". 20 лютого 2015 року в порядку Закону України "Про доступ до публічної інформації" позивач звернувся до Затоківської селищної ради з проханням надати копію рішення цієї селищної ради, яким ТОВ "Укрбудінвест" надано в користування земельну ділянку загальною площею 34,6492 га, розташовану в Лиманському районі смт Затоки м. Білгорода-Дністровського Одеської області. Просив надати копії документів, що стали підставою для прийняття зазначеного рішення та договору оренди земельної ділянки між Затоківською селищною радою та ТОВ "Укрбудінвест" з додатковими угодами, якщо такі укладались. Затоківська селищна рада 23 лютого 2015 року відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації" надала позивачу копії: свого рішення N 1183 "Про надання земельної ділянки ТОВ "Укрбудінвест" для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока"; проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року; додаткової угоди про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 28 квітня 2005 року; додаткової угоди про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 18 липня 2007 року. З наданих документів позивачу стало відомо, що ТОВ "Укрбудінвест" було укладено договір на складання проекту землеустрою N 236 від 01 вересня 2004 року, однак висновки про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, отримання яких передбачено ч. 6 ст. 123 Земельного кодексу України, надані відповідними органами до 01 вересня 2004 року, тобто до замовлення робіт з розроблення самого проекту землеустрою. А тому, на думку позивача, укладення в подальшому договору оренди земельної ділянки відбулось з порушення чинного законодавства. Вважаючи рішення Затоківської селищної ради протиправним, позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що "фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі- у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Предметом спору в цій справі є рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки в оренду юридичній особі, яка, на думку позивача, набула таке право оренди неправомірно, оскільки юридична особа, користуючись спірною земельною ділянкою на умовах оренди, порушує його право на безоплатне отримання у власність частини (0,10 га) цієї земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для індивідуального дачного будівництва відповідно до ч. 6 ст. 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Слід зазначити, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Відповідно до ст. 5 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) одним із принципів земельного законодавства є забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у справі, яка розглядається, орган місцевого самоврядування, реалізуючи право розпорядження земельною ділянкою, відповідно до ст. 5 ЗК України має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими він вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто є рівноправним суб'єктом земельних відносин. У цьому спорі учасники земельних правовідносин не підпорядковані один одному, а отже, суб'єкт владних повноважень - орган місцевого самоврядування - владних управлінських функцій не здійснював. Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 01 жовтня 2013 року у справі N 21-345а13, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від неї. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки помилково зазначив, що в цій частині спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства без врахування суб'єктного складу правовідносин, оскільки спір виник між фізичною особою, органом місцевого самоврядування та юридичною особою. За таких підстав Велика Палата Верховного Суду зазначає, що цей спір має вирішуватись в порядку цивільного судочинства, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України у редакції, чинній на час прийняття рішень) завданням цивільного судочинства є справедливий неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних прав з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Аналіз зазначених обставин справи дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів місцевого самоврядування, а стосується захисту його приватних інтересів шляхом припинення цивільних прав і обов'язків іншої особи. Зазначене унеможливлює оцінку відносин сторін у цій справі як таких, що ґрунтуються на управлінських чи контролюючих функціях однієї сторони стосовно іншої, отже, ця справа не має визначених КАС України ознак адміністративного позову. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає такі висновки суду апеляційної інстанції помилковими, оскільки цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, за правилами якого можливий одночасний розгляд вимог про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування, а також визнання недійсним договору оренди, укладеного на підставі такого незаконного рішення. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку частково і закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених ст. 238 КАС України, а саме якщо справу не належить розглядами за правилами адміністративного судочинства. Частиною 1 ст. 239 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) визначено, що якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої п. 1 ч. 1 ст. 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ. Статтею 351 КАС України закріплено, що підставами для (…) зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 238, 239, 341, 342, 345, 349, 351, 354 - 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2015 рокув частині позовних вимог ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення Затоківської селищної ради Білгорода-Дністровської міської ради Одеської області від 07 жовтня 2004 року N 1183 "Про надання земельної ділянки ТОВ "Укрбудінвест" для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока" та скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, яку проведено 28 жовтня 2004 року на підставі договору оренди, зареєстрованого в Білгород-Дністровському міському відділі Одеської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", - скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2015 рокуу цій справі в частині закриття провадження за позовною вимогою ОСОБА_3 про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року - змінити шляхом виключення з мотивувальної частини судового рішення посилання на право звернення до суду з цією вимогою в порядку господарського судочинства, в іншій частині постанову - залишити без змін. Роз'яснити позивачу право на звернення до суду в порядку цивільного судочинства. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА Іменем України 10 квітня 2018 року м. Київ Справа N 594/376/17-ц Провадження N 14-65цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія центр" на рішення Борщівського районного суду Тернопільської області (суддя Зушман Г.І.) від 23 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області (судді Міщій О.Я., Ходоровський М.В., Шевчук Г.М.) від 22 листопада 2017 року в цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія центр" до ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю "Борщівська аграрна компанія" про визнання договору оренди землі недійсним та визнання договору оренди землі поновленим і ВСТАНОВИЛА: У березні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Мрія центр" (далі - ТОВ "Мрія центр") звернулося до суду з вищезазначеним позовом. Свої позовні вимоги ТОВ "Мрія центр" обґрунтовувало тим, що 10 травня 2009 року між ним та ОСОБА_3 укладено договір оренди землі загальною площею 0,99 га строком на п'ять років, який зареєстровано 10 грудня 2009 року. Після отримання земельної ділянки в оренду товариство належним чином виконувало всі договірні зобов'язання, вчасно сплачувало орендну плату. Після закінчення строку дії договору, ТОВ "Мрія центр" мало намір скористатися своїм переважним правом перед іншими особами на поновлення договору оренди землі, тому двічі, не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку договору, 5 березня та 7 серпня 2014 року, направляло орендодавцю листи-повідомлення від 4 березня та 6 серпня 2014 року про наміри скористатися своїм переважним правом на поновлення договору на новий строк, долучивши до них відповідні додаткові угоди. Також після закінчення строку дії договору оренди землі ТОВ "Мрія центр" продовжувало користуватись земельною ділянкою, обробляло її у 2015 році та сплатило ОСОБА_3 орендну плату за користування землею. Проте 1 червня 2015 року ОСОБА_3 уклала з Товариством з обмеженою відповідальністю "Борщівська аграрна компанія" (далі - ТОВ "Борщівська аграрна компанія") новий договір оренди цієї земельної ділянки, а в липні 2015 року за цим товариством було зареєстроване право оренди земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Таким чином, відповідачі своїми діями щодо укладення між собою нового договору оренди землі порушили переважне право ТОВ "Мрія центр" на поновлення договору оренди землі. Ураховуючи викладене, ТОВ "Мрія центр" на підставі статті 33 Закону України "Про оренду землі" просило суд визнати поновленим на той самий строк і на тих самих умовах договір оренди землі від 10 травня 2009 року, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "Мрія центр" та визнати недійсним договір оренди землі від 1 червня 2015 року, укладений між ТОВ "Борщівська аграрна компанія" і ОСОБА_3 Рішенням Борщівського районного суду Тернопільської області від 23 серпня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 22 листопада 2017 року, у задоволенні позову ТОВ "Мрія центр" відмовлено. Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, ТОВ "Мрія центр" подало касаційну скаргу, у якій просило скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій та постановити нове судове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про недотримання ТОВ "Мрія центр" установленої процедури реалізації переважного права на поновлення договору оренди землі на підставі частин першої - п'ятої, а також шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки у зазначеній нормі не передбачено та не вимагається надсилати листи-повідомлення рекомендованими, цінними та/або з повідомленнями про вручення поштовими відправленнями. Також суди не врахували, що ТОВ "Мрія центр" запропонувало в надісланому орендодавцю проекті додаткової угоди аналогічні умови оренди, а в листі-повідомленні зазначило, що в разі незгоди із запропонованими умовами оренди, він має право надати прийнятні для нього умови або власний проект додаткової угоди. Крім того, ТОВ "Мрія центр" посилається на те, що суди не врахували обов'язкових до застосування правових висновків Верховного Суду України щодо застосування частин першої - п'ятої, а також шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", викладених у постановах від 18 березня 2015 року (у справі N 6-3цс15), 25 лютого 2015 року (у справах N 6-219цс14 та 6-10цс15). Ухвалою судді Верховного Суду від 28 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи. Ухвалою цього ж суду від 25 січня 2018 року справу за позовом ТОВ "Мрія центр" до ОСОБА_3, ТОВ "Борщівська аграрна компанія" про визнання договору оренди землі недійсним та визнання договору оренди землі поновленим призначено до судового розгляду. ТОВ "Борщагівська аграрна компанія" подало відзив на касаційну скаргу з тих підстав, що касаційна скарга є необґрунтованою, а судові рішення першої та апеляційної інстанцій постановлені відповідно до вимог норм матеріального та процесуального права, а тому просило залиши їх без змін. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з тієї підстави, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, а також з тієї підстави, що колегія вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 23 листопада 2016 року (у справі N 6-2540цс16), 6 вересня 2017 року (у справі N 6-2539цс16). 22 лютого 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Під час розгляду справи суди встановили, що ОСОБА_3 на підставі державного актана право приватної власності на землю, виданого 5 лютого 2002 року Циганською сільською радою Борщівського району Тернопільської області, євласником земельної ділянки площею 0,99 га, розташованої на території вказаної сільської ради. 10 травня 2009 року між ТОВ "Мрія центр" та ОСОБА_3 укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки площею 0,99 га строком на 5 років з моменту його державної реєстрації. Державну реєстрацію зазначеного договору здійснено 10 грудня 2009 року. Пунктом 8 цього договору передбачено, що після закінчення строку договору орендар має переважне право поновити його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. За пунктом 9 цього договору орендар вносить орендну плату у формі та розмірі 3 % від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки на рік, у тому числі 384,74 грн. у грошовій формі, або в натуральній формі 5 ц зерна щорічно. 1 червня 2015 року між ТОВ "Борщівська аграрна компанія" та ОСОБА_3 укладено договір оренди землі спірної земельної ділянки строком на 7 років, державну реєстрацію якого проведено 16 липня 2015 року. Пунктом 8 оспорюваного договору встановлено орендну плату в розмірі 4 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки на рік у грошовій формі або в натуральній формі. Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно із частиною першою статті 626 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Відповідно до вимог частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України "Про оренду землі". Правові підстави поновлення договору оренди землі визначаються статтею 33 Закону України "Про оренду землі", яка фактично об'єднує два випадки пролонгації договору оренди землі. Так, відповідно до частин першої - п'ятої статті 33 цього Закону (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення. Частинами восьмою та дев'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді. Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини першої статті 777 ЦК України. Тобто реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 Закону України "Про оренду землі", можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури і строків. Отже, для застосування частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди згідно частинами 2-5 цього закону необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов'язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє рішення. Частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Таким чином, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що переважне право орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦПК України, буде порушене в разі укладення договору оренди з новим орендарем при дотриманні процедури повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і відсутності протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди заперечень орендодавця щодо поновлення договору. Відмовляючи в задоволенні повних вимог ТОВ "Мрія центр" суди виходили з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів відправлення орендодавцю відповідних листів-повідомлень з проектом додаткової угоди та з урахуванням вищезазначених вимог закону дійшли правильного висновку, що позивач не скористався своїм переважним правом на поновлення договору оренди землі. Аналогічний викладеному вище висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року (N 6-3цс15), 10 червня 2015 року (N 6-70цс15), 23 березня 2016 року (N 6-146цс16), 13 квітня 2016 року (N 6-2027цс15) та інші на які послався суд ухвалюючи рішення. Не суперечать йому й постанови Верховного Суду України від 23 листопада 2016 року (N 6-2540цс16) та 6 вересня 2017 року (N 6-2539цс16) проте в них встановлені інші фактичні обставини, зокрема те, що товариство з метою реалізації переважного права на поновлення договору оренди землі дотрималось процедури та строків передбачених статтею 33 Закону України "Про оренду землі" За викладених обставин Велика Палата Верховного Судувважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України касаційна скарга ТОВ "Мрія центр" підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення у справі - без змін. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. Керуючись статтями 402-404, 409, 410 та 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія центр" залишити без задоволення. Рішення Борщівського районного суду Тернопільської області від 23 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 22 листопада 2017 року в цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія центр" до ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю "Борщівська аграрна компанія" про визнання договору оренди землі недійсним та визнання договору оренди землі поновленим залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Приватного підприємства агрофірми «Пречистівське» до ОСОБА_1, Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Ново-Шахтарське» про визнання поновленим договору оренди землі, визнання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі укладеною, зобов’язання здійснити державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, визнання недійсним договору оренди землі, скасування державної реєстрації за заявою Приватного підприємства агрофірми «Пречистівське» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року Приватне підприємство агрофірма «Пречистівське» (далі – ППА «Пречистівське») звернулось до суду з указаним позовом, у якому просило визнати договір оренди землі поновленим, визнання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі укладеною, зобов’язання здійснення державної реєстрації права оренди земельної ділянки. ППА «Пречистівське» зазначало, що 17 листопада 2010 року між підприємством та ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею S_1, яка належить останньому на праві власності, на строк до 17 листопада 2015 року. Термін дії договору сплив 17 листопада 2015 року. Позивач бажає скористатися своїм переважним правом поновлення договору на новий строк. У зв’язку з цим позивач у встановлений законодавством та договором строк звернувся з письмовою заявою та додатковою угодою до орендодавця про продовження строку дії договору оренди землі, однак відповідач відмовився отримувати поштову кореспонденцію. Також зазначав, що користується орендованою земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди та повідомлення від відповідача, яке б містило заперечення з даного приводу, не надходило. На підставі частин 1-6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» позивач просив задовольнити його вимоги. У травні 2016 року позивач доповнив свої вимоги, пред’явив позов до ОСОБА_1, Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Ново-Шахтарське» (далі – СТОВ «Ново-Шахтарське») про визнання недійсним договору оренди спірної земельної ділянки, укладеного між відповідачами 2 лютого 2016 року, посилаючись на те, що він укладений з порушенням закону, оскільки порушує переважне право позивача на поновлення договору оренди. Рішенням Мар’їнського районного суду Донецької області від 31 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 21 грудня 2016 року, в задоволенні позову ППА «Пречистівське» відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року касаційну скаргу ППА «Пречистівське» відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ППА «Пречистівське» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статті 33 Закону України «Про оренду землі». Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ППА «Пречистівське» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2016 року, 1 лютого 2017 року та постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку встановленому цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 листопада 2010 року між ППА «Пречистівське» та ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею S_1, яка належить ОСОБА_1 на праві власності та розташована на території Новоукраїнської сільської ради Мар’їнського району Донецької області з цільовим призначенням – для ведення товарного сільськогосподарського виробництва строком на п’ять років, в цей же день відбулась його державна реєстрація. Згідно з пунктом 8 цього договору по закінченню терміну договору орендар має переважне право на поновлення договору оренди на новий термін. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 60 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. Термін дії договору закінчився 17 листопада 2015 року. 7 вересня та 5 жовтня 2015 позивач направив орендодавцю листи НОМЕР_1 та НОМЕР_2, якими повідомляв останнього про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, які повернуто з відміткою працівника поштового зв’язку «у зв’язку з відмовою адресата від одержання». Судом встановлено, що ОСОБА_1 свідомо уникав їх отримання. 10 жовтня 2013 року ОСОБА_1 надіслав ППА «Пречистівське» листа, яким повідомив про намір самостійно використовувати належну йому земельну ділянку з сезону 2014 року. 12 жовтня 2013 року листом НОМЕР_3 ППА «Пречистівське» повідомило його, що строк дії договору оренди спливає 17 листопада 2015 року, а отже до вказаного періоду земельна ділянка перебуває в сівообороті підприємства. 2 лютого 2016 року ОСОБА_1 уклав договір оренди спірної земельної ділянки зі СТОВ «Ново-Шахтарське». Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодились й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_1 як власник земельної ділянки, вільний у виборі контрагенту для укладення договору оренди, а на момент укладення договору оренди зі СТОВ «Ново-Шахтарське», земельна ділянка була вільна від користування інших осіб за договором оренди, оскільки ще до закінчення строку дії договору орендодавцем було повідомлено орендаря про намір не продовжувати строк дії договору. Разом з тим в судових рішеннях, на які в своїй заяві посилається ППА «Пречистівське», суди виходили з того, що направлення орендодавцем до закінчення строку дії договору оренди повідомлення про відсутність у нього, як власника земельної ділянки, наміру поновлювати договір оренди на новий строк після закінчення терміну дії договору не створює будь-яких прав та обов’язків для сторін у розумінні статті 33 Закону України «Про оренду землі». Отже, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 33 Закону України «Про оренду землі», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини четвертої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). За змістом частини другої статті 792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, щодо договору, договору найму регулюються актами земельного законодавства – ЗК України, Законом України «Про оренду землі». Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» під договором оренди землі розуміється договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. У статті 33 Закону України «Про оренду землі» встановлено переважне право орендаря, який належно виконував обов’язки відповідно до умов договору, на його поновлення після закінчення строку, на який було укладено договір. Переважне право орендарів на поновлення договору оренди поширюється на випадки, коли земля знову передається в оренду. Так, частинами першою–п’ятою статті 33 цього Закону передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. Орендар, який має намір скористатись переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов’язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у встановлений цим договором строк, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення. Таким чином, відповідно до положень статті 33 Закону України «Про оренду землі» реалізація переважного права на поновлення договору оренди землі можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення сторін. Отже, для застосування частини першої статті 33 Закону України «Про оренду землі» та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди землі необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов’язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив про наявність заперечень щодо поновлення договору та своє рішення. Разом з тим, частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Таким чином, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі», необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користування виділеною земельною ділянкою, орендар належно виконує свої обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договорів оренди. Виходячи з положень статті 11 ЦК України, статті 2 Закону України «Про оренду землі», відповідно до яких права і обов’язки сторін виникають з актів цивільного законодавства й укладеного договору, та частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі» слід дійти висновку про те, що направлення відповідачем до закінчення строку дії договору оренди повідомлення про відсутність у нього, як власника земельної ділянки, наміру поновлювати договір оренди на новий строк після закінчення терміну дії договору не створює будь-яких прав та обов’язків для сторін у розумінні статті 33 Закону України «Про оренду землі». Проте у справі, яка переглядається, суди на наведене належної уваги не звернули та не з’ясували чи мав місце факт належного виконання ППА «Пречистівське» умов договору оренди землі; чи дотримано ним строків та процедури повідомлення про намір реалізувати своє переважне право на поновлення договору оренди на новий строк, чи було надіслано орендодавцем у встановлений законом строк відмову в поновленні договору на новий строк та обставини укладення орендодавцем договору оренди з іншим орендарем та на яких умовах, а отже суди дійшли передчасного висновку про відсутність у ППА «Пречистівське» переважного права на поновлення договору оренди землі на новий строк. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статті 33 Закону України «Про оренду землі», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Приватного підприємства агрофірми «Пречистівське» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 21 грудня 2016 року та рішення Мар’їнського районного суду Донецької області від 31 жовтня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 18 жовтня 2017 року у справі №6-1634цс17 У статті 33 Закону України «Про оренду землі» встановлено переважне право орендаря, який належно виконував обов’язки відповідно до умов договору, на його поновлення після закінчення строку, на який було укладено договір. Переважне право орендарів на поновлення договору оренди поширюється на випадки, коли земля знову передається в оренду. Так, частинами 1-5 статті 33 цього Закону передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. Орендар, який має намір скористатись переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов’язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у встановлений цим договором строк, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. Відповідно до положень статті 33 Закону України «Про оренду землі» реалізація переважного права на поновлення договору оренди землі можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення сторін. Отже, для застосування частини першої статті 33 Закону України «Про оренду землі» та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди землі необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов’язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив про наявність заперечень щодо поновлення договору та своє рішення. Разом з тим, частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Виходячи з положень статті 11 ЦК України, статті 2 Закону України «Про оренду землі», відповідно до яких права і обов’язки сторін виникають з актів цивільного законодавства й укладеного договору, та частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі» слід дійти висновку про те, що направлення відповідачем до закінчення строку дії договору оренди повідомлення про відсутність у нього, як власника земельної ділянки, наміру поновлювати договір оренди на новий строк після закінчення терміну дії договору не створює будь-яких прав та обов’язків для сторін у розумінні статті 33 Закону України «Про оренду землі». Проте у справі, яка переглядається, суди на наведене належної уваги не звернули та не з’ясували чи мав місце факт належного виконання орендарем умов договору оренди землі; чи дотримано ним строків та процедури повідомлення про намір реалізувати своє переважне право на поновлення договору оренди на новий строк, чи було надіслано орендодавцем у встановлений законом строк відмову в поновленні договору на новий строк та обставини укладення орендодавцем договору оренди з іншим орендарем та на яких умовах, а отже суди дійшли передчасного висновку про відсутність в орендаря переважного права на поновлення договору оренди землі на новий строк. Постанова від 18 жовтня 2017 року №6-1634цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/17D2BA285A3F92DEC22581FB003AAA99
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 грудня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Колос В.Д.» про розірвання договору оренди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що після смерті своєї матері, яка була стороною спірних договорів оренди, вона прийняла спадщину за законом та стала власником земельних ділянок, які використовує Приватне підприємство «Колос В.Д.» (далі - ПП «Колос В.Д.»), а відповідно до пункту 36 договорів зміна власника земельної ділянки є підставою для їх розірвання. Рішенням Шевченківського районного суду Харківської області від 10 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 лютого 2016 року в позові відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року касаційну скаргу відхилено, рішення Шевченківського районного суду Харківської області від 10 грудня 2015 року та ухвала Апеляційного суду Харківської області від 22 лютого 2016 року залишені без змін. У поданій до Верховного Суду заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року заявниця порушує питання про скасування постановлених у справі судових рішень з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини четвертої статті 32 Закону України «Про оренду землі», статей 651, 1216-1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня і 23 листопада 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи суди встановили, що ОСОБА_2 за життя на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 10 січня 2004 року належали земельні ділянки загальною площею S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 4 жовтня 2005 року між ОСОБА_2 та ПП «Колос В.Д.» були укладені договори оренди земельних ділянок площею S_2, кадастровий номер НОМЕР_1, та площею S_3, кадастровий номер НОМЕР_2. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла. Після смерті матері ОСОБА_1 оформила спадщину та стала законним власником спірних земельних ділянок. 13 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до ПП «Колос В.Д.» з письмовою заявою щодо розірвання договорів оренди, однак відповіді на свій лист не отримала. Суди також установили, що з часу набуття спадщини ОСОБА_1 отримувала весь час орендну плату, установлену договорами та не зверталася до відповідача з вимогами щодо розірвання договорів або щодо зміни їх умов на протязі майже семи років. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що зазначені позивачем підстави для розірвання договору оренди не охоплюються умовами договору і не відповідають чинному законодавству, а тому відсутні правові підстави для задоволення позову. Разом з тим, надана заявницею на підтвердження своїх вимог ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року не може слугувати прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки цією ухвалою суд направив справу на новий розгляд з огляду на невстановлення судами фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. У наданій заявницею для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, суд касаційної інстанції, задовольняючи вимоги про розірвання договору оренди земельної ділянки у справі з подібних правовідносин, виходив з того, що позивач, який набув права власності на ділянку у порядку спадкування, правомірно скористався своїм правом на розірвання договору оренди одразу після набуття права власності на цю ділянку. Отже, порівняння наданих ухвал з оскаржуваним судовим рішенням касаційного суду не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. З огляду на зазначене, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року відмовити Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Постанова від 6 грудня 2017 року № 6-235цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/082562621C57DA23C22581F30052364C
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Хлібодар» до ОСОБА_1, Фермерського господарства «Мороз А.П.» про визнання договору оренди землі недійсним, застосування наслідків його недійсності, визнання поновленим договору оренди землі та визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Хлібодар» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 19 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Хлібодар» (далі – ТОВ «Агрофірма «Хлібодар») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, Фермерського господарства «Мороз А.П.» (далі – ФГ «Мороз А.П.») про визнання договору оренди землі недійсним, застосування наслідків його недійсності, визнання поновленим договору оренди землі та визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі. Позивач зазначав, що 17 березня 2005 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір оренди землі, відповідно до якого остання передала йому в користування належну їй земельну ділянку S_1 на території Знам'янської Другої селищної ради Знам'янського району Кіровоградської області строком на 10 років. Позивач повідомив відповідачку про поновлення (продовження) дії договору оренди з наданням відповідних проектів додаткової угоди, однак ОСОБА_1 висловила заперечення проти такого поновлення. 25 грудня 2015 року відповідачка уклала договір оренди зазначеної земельної ділянки з ФГ «Мороз А.П.». Посилаючись на те, що позивач як орендар продовжував користуватися орендованою земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, протягом одного місяця після закінчення цього строку орендодавець не надіслав йому листа-повідомлення про заперечення у поновленні зазначеного договору, позивач на підставі частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі» просив: визнати недійсним договір оренди землі від 25 грудня 2015 року та застосувати наслідки його недійсності; визнати поновленим договір оренди землі від 17 березня 2005 року; визнати додаткову угоду до договору оренди землі від 17 березня 2005 року укладеною на запропонованих ним умовах. Знам'янський міськрайонний суд Кіровоградської області рішенням від 27 липня 2016 року позовні вимоги ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» задовольнив: визнав недійсним договір оренди землі від 25 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ФГ «Мороз А.П.»; застосував наслідки недійсності правочину та скасував запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права оренди вказаної земельної ділянки за ФГ «Мороз А.П.»; визнав поновленим договір оренди землі від 17 березня 2005 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Агрофірма «Хлібодар»; визнав додаткову угоду до цього договору оренди землі укладеною на запропонованих ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» умовах. Апеляційний суд Кіровоградської області 19 жовтня 2016 року рішення Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 27 липня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «Агрофірма «Хлібодар». Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 березня 2017 року рішення апеляційного суду залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 19 жовтня 2016 року ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі», частини першої статті 203, частини першої статті 215, статей 764, 777 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2017 року та постанови Верховного Суду України від 12 жовтня і 23 листопада 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, представника ТОВ «Агрофірма «Хлібодар», перевіривши наведені в заяві ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 17 березня 2005 року між ОСОБА_1 (орендодавець) та ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» (орендар) укладено договір оренди землі, відповідно до якого орендодавець передала орендарю в користування належну їй земельну ділянку S_1 на території Знам'янської Другої селищної ради Знам'янського району Кіровоградської області строком на 10 років. Після спливу передбаченого статтею 33 Закону України «Про оренду землі» строку (а саме через два місяці після закінчення строку договору оренди землі) ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» листом-повідомленням від 8 травня 2015 року поінформувало орендодавця про свій намір поновити договір оренди землі та надіслало проекти відповідної додаткової угоди до цього договору. У червні 2015 року ОСОБА_1 направила на адресу ТОВ «Агрофірма «Хлібодар» лист, яким повідомила орендаря про відмову в поновленні вказаного договору оренди землі та підписанні додаткових угод до нього. 25 грудня 2015 року ОСОБА_1 уклала з ФГ «Мороз А.П.» договір оренди землі, за яким передала останньому в користування спірну земельну ділянку. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ТОВ «Агрофірма «Хлібодар», суд першої інстанції виходив з того, що протягом одного місяця з моменту закінчення строку договору оренди землі орендодавець жодних заперечень щодо поновлення цього договору оренди орендарю не надсилала, орендар продовжував користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, та дійшов висновку про те, що оспорюваний договір оренди землі вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором, на підставі частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі». Крім того, оскільки станом на дату укладення договору оренди з ФГ «Мороз А.П.» земельна ділянка перебувала в оренді ТОВ «Агрофірма «Хлібодар», відповідачка не мала права повторно передавати її в оренду, тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 215, частини першої статті 203 ЦК України з огляду на те, що укладений з порушенням вимог статей 30, 319, 525, 526, 651 цього Кодексу та статті 15 Закону України «Про оренду землі». Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «Агрофірма «Хлібодар», апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі», необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. При цьому установивши, що орендар повідомив орендодавця про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк після спливу передбаченого статтею 33 Закону України «Про оренду землі» строку (8 травня 2015 року); орендодавець повідомила орендаря про неможливість укладення додаткової угоди про поновлення строку дії договору оренди землі на той самий строк і на тих самих умовах після спливу встановленого вказаною нормою строку (2 червня 2015 року), суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для поновлення договору оренди від 17 березня 2005 року та визнання недійсним договору оренди землі від 25 грудня 2015 року, укладеного між відповідачами. Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2017 року суд касаційної інстанції зазначив про наявність правових підстав, передбачених статтею 33 Закону України «Про оренду землі», для поновлення договору оренди землі, оскільки позивач є добросовісним орендарем, конклюдентні дії якого (продовження користування спірною земельною ділянкою та внесення орендної плати після закінчення строку дії договору оренди землі) свідчать про його намір поновити договір оренди землі, строк дії якого закінчився; орендар у встановлений статтею 33 Закону України «Про оренду землі» строк повідомив орендодавця про свій намір поновити договір оренди землі з проектом додаткової угоди до нього; орендодавець не звертався до орендаря протягом одного місяця після закінчення строку дії договору з листом-повідомленням про заперечення у його поновленні й за судовим захистом щодо неповноти та несвоєчасності сплати орендарем орендної плати. Отже, у справі, за результатами перегляду якої постановлено цю ухвалу, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини. Порівняння наведеного судового рішення із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки: - у частині першій статті 777 ЦК України законодавець закріпив переважне право наймача, який належно виконує свої обов'язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачив певну процедуру здійснення цього права. Крім того, стаття 764 ЦК України передбачає такий правовий механізм, як поновлення договору найму, який зводиться по суті до автоматичного продовження попередніх договірних відносин на той самий строк без укладення нового договору за умови, по-перше, що наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, та, по-друге, відсутні заперечення наймодавця протягом одного місяця. Позивач як орендар земельної ділянки, переважне право якого на поновлення договору оренди землі на новий строк підтверджене судовим рішенням, має право на оспорювання цього договору. Установивши факт укладення договору оренди земельної ділянки від 15 жовтня 2013 року з порушенням вимог статті 33 Закону України «Про оренду землі» і прав заявника, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про його недійсність на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України (постанова від 12 жовтня 2016 року); - у частині першій статті 777 ЦК України законодавець закріпив переважне право наймача, який належно виконує свої обов'язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачив певну процедуру здійснення цього права. Право наймача, встановлене статтею 777 ЦК України, є переважним, тобто за своєю правовою природою воно є привілеєм носія такого права, який має перевагу на укладення відповідних договорів перед третіми особами. За відсутності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі з попереднім добросовісним орендарем та за відсутності попереднього повідомлення останнього щодо наміру укладення нового договору оренди з новим орендарем, право особи на реалізацію свого переважного права, передбачене статтею 777 ЦК України та статтею 33 Закону України «Про оренду землі», буде порушеним, а така поведінка орендодавця відносно попереднього орендаря буде недобросовісною. Ураховуючи зазначене, суди повинні встановити наявність вчинення орендарем конклюдентних дій, а саме продовження носієм переважного права користуватися спірною земельною ділянкою та внесення ним відповідної орендної плати після закінчення строку дії договору, що свідчило б про його намір скористатися своїм переважним правом та поновити договір оренди землі, строк дії якого закінчився, і підтверджувало б наявність підстав для визнання недійсним договору оренди з новим орендарем, а договору оренди землі з носієм переважного права – поновленим (постанова від 23 листопада 2016 року). Отже, вказані постанови Верховного Суду України не свідчать про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Таким чином, відсутні правові підстави для перегляду ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 19 жовтня 2016 року. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Хлібодар» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 19 жовтня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 29 листопада 2017 року № 6-1291цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A57EF77D0E5809A5C22581EF004D9D65
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., за участю представника Дніпровської міської ради – Олійник Ю.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Дніпровської міської ради (перейменовано відповідно до рішення Дніпропетровської міської ради від 07 вересня 2016 року № 39/13) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року у справі № 904/8337/16 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Ель-ка» (далі – ТОВ «Ель-ка») до Дніпропетровської міської ради про визнання договору оренди землі поновленим, в с т а н о в и л а: У вересні 2016 року ТОВ «Ель-ка» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Дніпропетровської міської ради про визнання договору оренди землі від 26 вересня 2007 року поновленим строком на п’ять років. Позов обґрунтовано тим, що Дніпропетровська міська рада без достатніх правових підстав не визнає переважне право позивача на поновлення договору оренди землі та відмовляється укласти відповідну додаткову угоду. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2016 року позов задоволено. Визнано поновленим договір оренди землі від 26 вересня 2007 року, стягнуто з відповідача на користь позивача витрати зі сплати судового збору. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2016 року скасовано, у позові відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року скасовано, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2016 року залишено в силі. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), Дніпровська міська рада просить скасувати постанову суду касаційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 33 Закону України «Про оренду землі». В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 911/3378/15, від 13 грудня 2016 року у справі № 917/416/16, від 30 березня 2017 року у справі № 904/8338/16. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Дніпровської міської ради, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що 26 вересня 2007 року на виконання рішення Дніпропетровської міської ради від 27 червня 2007 року № 198/16 між Дніпропетровською міською радою (орендодавець) і ТОВ «Ель-ка» (орендар) укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку, розташовану за адресою: вул. Шпакова у районі будинку № 8 (Амур-Нижньодніпровський район), зареєстровану в Державному реєстрі земель за кадастровим номером ІНФОРМАЦІЯ_1. Договір оренди землі посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу та зареєстровано в реєстрі за № 2170. Договір зареєстровано у ДМВ ДРФ «Центра» ДЗК, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 08 жовтня 2007 року за № 040710400578. Пунктом 1.2 договору встановлено, що цільове використання земельної ділянки за цим договором (УКЦВЗ) – 1.8 (індивідуальна житлова забудова). Відповідно до пункту 2.1 договору в оренду передається земельна ділянка загальною площею 2,0029 га. На земельній ділянці розташовані об’єкти нерухомого майна, інші об’єкти інфраструктури, зазначені в акті приймання-передачі земельної ділянки (пункт 2.2 договору). Пунктом 3.1 передбачено, що договір укладено на п’ять років. Згідно з пунктом 3.2 договору якщо після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки відповідно до умов договору, продовжує користуватися земельною ділянкою і письмово, не пізніше ніж за 3 місяці до закінчення строку договору, звернувся до міської ради з клопотанням щодо продовження його дії, за відсутності письмових заперечень орендодавця та відповідного рішення міської ради договір оренди земельної ділянки може бути продовжено або поновлено на той строк і на тих самих умовах, які були передбачені попереднім договором. Відповідно до акта приймання-передачі земельної ділянки кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_1 від 26 вересня 2007 року орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду земельну ділянку кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_1, розташовану за адресою: м. Дніпропетровськ, Амур-Нижньодніпровський район, вул. Шпакова у районі будинку № 8. 25 грудня 2013 року рішенням Дніпропетровської міської ради № 188/45 поновлено договір оренди землі, укладений між Дніпропетровською міською радою і ТОВ «Ель-ка», на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 27 червня 2007 року № 198/16, на два роки, починаючи з 09 жовтня 2013 року. На виконання зазначеного рішення 23 жовтня 2014 року між Дніпропетровською міською радою і ТОВ «Ель-ка» укладено додаткову угоду до договору оренди землі, посвідчену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу та зареєстровану в реєстрі за № 1050, відповідно до умов якої договір оренди землі від 26 вересня 2007 року поновлено на два роки, починаючи з 09 жовтня 2013 року. Судами також встановлено, що 03 вересня 2015 року ТОВ «Ель-ка» звернулося до Дніпропетровської міської ради із клопотанням про поновлення договору оренди землі від 26 вересня 2007 року, яке отримано і зареєстровано відповідачем 03 вересня 2015 року. Протягом місяця заперечень щодо поновлення договору оренди землі від відповідача не надходило, додаткову угоду про поновлення договору оренди землі між сторонами не укладено, земельна ділянка перебуває у користуванні позивача. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, враховуючи положення статті 33 Закону України «Про оренду землі», виходив із того, що ТОВ «Ель-ка» у строки та в порядку, встановленому законом, повідомило відповідача про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, а орендодавець у строк, визначений законом, не повідомив орендаря про наявність заперечень щодо поновлення договору оренди землі (доказів направлення орендареві заперечень не надав). Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, беручи до уваги положення статті 33 Закону України «Про оренду землі», дійшов висновку, що порушення переважного права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), матиме місце у разі укладення договору оренди: з новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право; у випадку недосягнення згоди щодо плати за новим договором та інших умов договору з іншим наймачем на більш сприятливих умовах та укладення з ним договору на тих самих умовах, які були запропоновані попереднім наймачем при реалізації переважного права; укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови попередньому орендарю у поновленні договору оренди було повідомлення орендодавця про необхідність використовувати об’єкт оренди для власних потреб. Натомість для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», необхідна наявність таких юридичних фактів: 1) орендар продовжує користуватися виділеною земельною ділянкою; 2) орендар належно виконує свої обов’язки за договором; 3) орендодавець не повідомив письмово про відмову у поновленні договору оренди; 4) сторони укладають додаткову угоду про поновлення договору оренди. Разом із цим суд апеляційної інстанції зазначив про відсутність у матеріалах справи доказів укладення сторонами додаткової угоди про поновлення договору, що є обов’язковою умовою при поновленні в порядку, передбаченому частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», а також звернення позивача до уповноваженого органу за укладенням саме додаткової угоди про поновлення договору, відмови чи бездіяльності уповноваженого органу щодо укладення додаткової угоди, оскарження таких дій в судовому порядку, наявності судового спору про укладення такої додаткової угоди, тобто матеріали справи не містять доказів порушення права ТОВ «Ель-ка» на поновлення договору оренди внаслідок відмови чи бездіяльності Дніпропетровської міської ради щодо укладення додаткової угоди. Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що судовий захист права, яке позивач вважає порушеним, не відбувся у належний спосіб. Оскільки недоведеність порушеного права, як і неправильно обраний спосіб захисту порушеного права, є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, Вищий господарський суд України виходив із того, що договір оренди землі є поновленим автоматично на підставі частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», а позивач, звертаючись до суду з вимогою про визнання договору поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, що передбачені договором, фактично просить суд вирішити питання щодо юридичного оформлення відповідної угоди з відповідачем, враховуючи обов’язковість укладення додаткової угоди до договору оренди землі про його поновлення в силу закону та зволікання з боку останнього в укладенні такої угоди. Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що обраний позивачем спосіб захисту своїх прав відповідає способам, встановленим чинним законодавством, і як наслідок, призводить до поновлення його порушених прав та інтересів стосовно земельної ділянки, якою він користується. У справі № 911/3378/15, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України виходив із того, що позивач не надав доказів звернення до відповідача із вимогою продовжити договір на той самий строк і на тих самих умовах, і таку додаткову угоду не було укладено, отже, позивач не надав належних доказів на підтвердження юридичного факту поновлення договору на той самий строк і на тих самих умовах, як і того факту, що його право укласти додаткову угоду про пролонгацію договору на підставі частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» є порушеним, оскільки з такою пропозицією позивач до відповідача не звертався, а навпаки, просив змінити таку істотну умову договору як строк його дії, продовживши договір щонайменше на сім років. Відтак, договір оренди землі не було продовжено на підставі частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» у встановленому законом порядку, право користування земельною ділянкою за цим договором є припиненим, а нормами діючого законодавства не передбачено внесення змін до договорів, правовідносини за якими припинено та які не є чинними. У справі № 917/416/16, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України виходив із того, що зважаючи на приписи частини 8 статті 33 Закону України «Про оренду землі», сторонами у місячний строк обов’язково має бути укладена додаткова угода про поновлення договору оренди землі, яка засвідчує юридичний факт поновлення договору. Оскільки позивач не звертався з вимогою продовжити договір на той самий строк і на тих самих умовах, і таку додаткову угоду укладено не було (немає підтвердження юридичного факту поновлення договору на той самий строк і на тих самих умовах), суд дійшов висновку, що право позивача на укладення додаткової угоди про пролонгацію договору не є порушеним, оскільки з такою пропозицією останній не звертався, а навпаки, просив змінити таку істотну умову договору як строк його дії. У справі № 904/8338/16, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України виходив із того, що для поновлення договору оренди землі на підставі частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користування виділеною земельною ділянкою, орендар належно виконує свої обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку договору оренди; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договору оренди без рішення ради. Враховуючи, що позивач за місяць до спливу строку договору оренди повідомив відповідача про намір продовжити договір, надіславши клопотання про поновлення договору, однак не додав до клопотання проекту додаткової угоди за правилами, встановленими частиною 2 статті 33 Закону України «Про оренду землі», а відповідач у листі повідомив орендареві про прийняте рішення щодо заперечень стосовно поновлення договору, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову згідно з частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі». Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики щодо застосування норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 792 ЦК за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов’язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Отже, майнові відносини, що виникають із договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими та, крім загальних норм цивільного законодавства щодо договору, договору найму, регулюються також актами земельного законодавства – Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі». Частиною 1 статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов’язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі (частина 2 статті 33 Закону України «Про оренду землі»). Згідно з частиною 3 статті 33 Закону України «Про оренду землі» до листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. Як встановлено частиною 4 статті 33 Закону України «Про оренду землі», при поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення (частина 5 статті 33 Закону України «Про оренду землі»). Таким чином, реалізація переважного права на поновлення договору оренди землі, передбачена частиною 1 статі 33 Закону України «Про оренду землі», можлива лише за умови дотримання встановленої законом процедури та наявності волевиявлення сторін. Так, для визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди землі відповідно до частини 1 статті 33 Закону України «Про оренду землі» необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов’язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендареві про наявність заперечень та своє рішення. Разом із цим частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачено іншу підставу поновлення договору оренди: у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому разі закон також вимагає обов’язкового укладення додаткової угоди до договору оренди землі про його поновлення у місячний строк (частина 8 статті 33 Закону України «Про оренду землі»). Відповідно до частини 7 статті 33 Закону України «Про оренду землі» у цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із: власником земельної ділянки (щодо земель приватної власності); уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності). Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді (частина 9 статті 33 Закону України «Про оренду землі»). Таким чином, для поновлення договору оренди землі відповідно до частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користування виділеною земельною ділянкою; орендар належно виконує обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди землі; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договору оренди землі на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Отже, стаття 33 Закону України «Про оренду землі» визначає правові підстави поновлення договору оренди землі та фактично об’єднує два випадки поновлення такого договору, обов’язковим в яких є укладення додаткової угоди. У справі, яка розглядається, судами установлено, що матеріально-правовою підставою позову ТОВ «Ель-ка» є частина 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», яка передбачає поновлення договору оренди землі на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Судами також установлено, що згідно з додатковою угодою від 23 жовтня 2014 року договір оренди землі від 26 вересня 2007 року поновлено строком на два роки, починаючи з 09 жовтня 2013 року, тобто до 09 жовтня 2015 року. 03 вересня 2015 року ТОВ «Ель-ка» звернулося до Дніпропетровської міської ради із клопотанням про поновлення договору оренди землі від 26 вересня 2007 року (за місяць до спливу строку договору оренди землі). Разом із цим, як вбачається із позовних вимог, ТОВ «Ель-ка» просить суд визнати поновленим договір оренди земелі строком на п’ять років, тобто на новий строк (зміна істотних умов договору). За таких обставин, порядок та умови реалізації переважного права перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі) передбачено частинами 1-5 статті 33 Закону України «Про оренду землі». Вирішуючи цей спір, необхідно брати до уваги положення частин 1-5 статті 33 Закону України «Про оренду землі», дотримання передбаченої наведеними нормами процедури поновлення договору оренди землі та встановити наявність чи відсутність порушення переважного права цієї особи на поновлення договору оренди землі на новий строк. Вищий господарський суд України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення у справі, яка розглядається, і перевіряючи застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права, не врахував, що відповідно до положень статей 2, 43, 54 ГПК господарські суди розглядають справи за позовами суб'єктів господарської діяльності, фізичних осіб, які такими не є, державних та інших органів, які визначають предмет (матеріально-правову вимогу) та підстави (обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону) позову. При цьому господарський суд, з’ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. У справі, яка розглядається, суд касаційної інстанції на зазначені обставини і вимоги чинного законодавства уваги не звернув та допустив неоднакове й неправильне застосування норм матеріального права. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове рішення, в якому необхідно надати висновок про правильність застосування норм матеріального права залежно від встановлених судами попередніх інстанцій обставин відповідно до наданих їм процесуальних повноважень. Оскільки зазначені обставини належним чином судом не з’ясовані, відповідної правової оцінки їм не було надано, а Верховний Суд України позбавлений такої процесуальної можливості, постанови судів апеляційної та касаційної інстанції не можна вважати законними та обґрунтованими. За таких обставин заява Дніпровської міської ради підлягає частковому задоволенню, постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року та Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року – скасуванню, а справа – передачі на розгляд до Дніпропетровського апеляційного господарського суду. Згідно з пунктом 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII і керуючись статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Дніпровської міської ради задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року, постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року у справі № 904/8337/16 скасувати, а справу передати на розгляд до Дніпропетровського апеляційного господарського суду. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 18 жовтня 2017 року № 3-948гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E1FC3E4576E887FCC22581CB00563C57
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Іскра», треті особи: Відділ Держгеокадастру у Городнянському районі Чернігівської області, Городнянська районна державна адміністрація Чернігівської області, про розірвання договору оренди землі за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Іскра» (далі – СТОВ «Іскра»), треті особи: Відділ Держгеокадастру у Городнянському районі Чернігівської області, Городнянська районна державна адміністрація Чернігівської області (далі – Городнянська РДА Чернігівської області), про розірвання договору оренди землі, посилаючись на те, що між ОСОБА_2 та СТОВ «Іскра» 30 березня 2015 року було укладено договір оренди земельної ділянки НОМЕР_1, площею S_1, кадастровий номер НОМЕР_2, строком на 10 років. Орендна плата визначена в розмірі 3 % нормативної грошової оцінки земельної ділянки. ІНФОРМАЦІЯ¬_1 ОСОБА_2 помер, а 01 грудня 2016 року позивачка, як спадкоємець отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на спадкове майно, а саме земельну ділянку площею S_1, кадастровий номер НОМЕР_2, і набула всіх прав орендодавця відповідно умов договору. За пунктом 10 оспорюваного договору оренди земельної ділянки обчислення розміру орендної плати за земельну ділянку здійснюється з урахуванням індексації. Усупереч умовам договору виплата орендної плати проводиться без урахування індексації, що призвело до неповної виплати орендної плати відповідно до умов договору. Посилаючись на положення статей 24, 31 Закону України «Про оренду землі», позивачка просила розірвати договір оренди землі від 30 березня 2015 року. Рішенням Городнянського районного суду Чернігівської області від 16 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 26 квітня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції з направленням справи на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 141 Земельного кодексу України (далі – ЗК України). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, рішення в якій переглядається, суд установив такі факти та обставини. ОСОБА_2 на праві власності належала земельна ділянка площею S_1, яка розташована на території Володимирівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області, цільове призначення земельної ділянки - ведення товарного сільськогосподарського виробництва (кадастровий номер НОМЕР_2). 30 березня 2015 року між ОСОБА_2 та СТОВ «Іскра» був укладений договір оренди земельної ділянки площею S_1, яка знаходиться на території Володимирівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області, строк оренди становить 10 років, цільове призначення земельної ділянки - ведення товарного сільськогосподарського виробництва; нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 43 294,79 грн. Згідно з пунктами 9 - 11 укладеного договору оренди земельної ділянки орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі та в розмірі 3% нормативної грошової оцінки земельної ділянки, обчислення розміру орендної плати за земельні ділянки приватної власності здійснюється з урахуванням індексації; орендна плата вноситься протягом року, але не пізніше 31 грудня поточного року. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. 01 грудня 2016 року позивачка отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею S_1, яка розташована на території Володимирівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області, кадастровий номер НОМЕР_2. У ході розгляду справи сторони не заперечували, що орендна плата за 2015 та 2016 роки була виплачена без урахування індексації. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з відсутності підстав для розірвання договору оренди земельної ділянки, оскільки не встановлено систематичної несплати відповідачем орендної плати, несплата якої не в повному обсязі не позбавляє позивача можливості звернутися до суду з позовом про стягнення недоплаченої орендної плати. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року суд касаційної інстанції, погодившись з рішенням суду першої інстанції, яким було розірвано договір, виходив з того, що часткове невиконання обов’язку зі сплати орендної плати є порушенням умов договору оренди земельної ділянки, що свідчить про наявність підстав для його розірвання. В іншій ухвалі цього ж суду від 15 лютого 2017 року суд касаційної інстанції виходив з того, що в разі систематичної несплати орендної плати за користування земельною ділянкою, тобто систематичного порушення договору оренди земельної ділянки, ця обставина може бути підставою для розірвання такого договору. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються ЗК України, Цивільним кодексом України (далі – ЦК України), цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 цього Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Положеннями статті 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об’єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. У статті 141 ЗК України серед підстав припинення права користування земельною ділянкою, зокрема в пункті «д» частини першої цієї статті передбачено систематичну несплату земельного податку або орендної плати. Разом з тим згідно із частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Системний аналіз зазначених положень законодавства та враховуючи врегулювання відносин, пов’язаних з орендою землі, зокрема, положеннями ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні питання щодо розірвання договору оренди з підстави, передбаченої пунктом «д» статті 141 ЗК України, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України, згідно якої необхідна наявність істотного порушення стороною договору. Судом встановлено, що згідно з інформацією, наданою відділом статистики у Городнянському районі від 16 лютого 2017 року, індекс інфляції за 2015 рік становив 143, 3 %, за 2016 рік - 112, 4 %. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позову, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з відсутності підстав для розірвання договору оренди земельної ділянки, оскільки не встановлено систематичної несплати відповідачем орендної плати, адже відповідач виплатив орендну плата за 2015 та 2016 роки, однак без урахування індексації, що передбачено пунктом 10 спірного договору оренди. З огляду на встановлені фактичні обставини та з урахуванням положень законодавства стосовно врегулювання відносин, пов’язаних з орендою землі, зокрема, положень ЦК України, суди у справі, яка переглядається, при вирішенні питання щодо розірвання договору оренди з підстави, передбаченої пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України, не встановивши систематичної несплати відповідачем орендної плати та істотності порушення СТОВ «Іскра» договору, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову на підставі зазначеної норми ЗК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1449цс17 Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються ЗК України, Цивільним кодексом України (далі – ЦК України), цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Положеннями статті 32 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об’єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. У статті 141 ЗК України серед підстав припинення права користування земельною ділянкою, зокрема в пункті «д» частини першої цієї статті передбачено систематичну несплату земельного податку або орендної плати. Разом з тим згідно із частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Системний аналіз зазначених положень законодавства та враховуючи врегулювання відносин, пов’язаних з орендою землі, зокрема, положеннями ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні питання щодо розірвання договору оренди з підстави, передбаченої пунктом «д» статті 141 ЗК України, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України, згідно якої необхідна наявність істотного порушення стороною договору. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1449цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/92480CC8F18B4EC8C22581C4002FDE8C
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» (далі – ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз») про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 906/418/14 за позовом Житомирської обласної організації Товариства сприяння обороні України (далі – ТСО України) до Народицької селищної ради, ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз», комунального підприємства «Коростенське міжміське бюро технічної інвентаризації Житомирської обласної ради» (далі – Коростенське КП МБТІ) та реєстраційної служби Народицького районного управління юстиції про визнання недійсним договору оренди землі від 1 березня 2008 року, в с т а н о в и л а: Житомирська обласна організація ТСО України звернулася до Господарського суду Житомирської області з позовом про зобов’язання Коростенського КП МБТІ скасувати державну реєстрацію права власності ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» на нерухоме майно, а саме: адміністративно-побутововий корпус загальною площею 436,7 кв. м, гараж загальною площею 332,9 кв. м, гараж загальною площею 240,1 кв. м, склад загальною площею 39,7 кв. м, огорожу із блоків, огорожу залізну, площадку асфальтну, розташовані по вул. Визволителів, 88, в смт Народичі Житомирської області, а також про визнання недійсним Договору оренди землі, укладеного 1 березня 2008 року між Народицькою селищною радою та відкритим акціонерним товариством (далі – ВАТ «Житомиргаз»), площею 1,1635 га, розташованої в смт Народичі по вул. Визволителів, 88. Справа господарськими судами розглядалася неодноразово. Рішенням господарського суду у Житомирської області від 21 липня 2015 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 24 листопада 2015 року в задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 10 лютого 2016 року постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 24 листопада 2015 року та рішення господарського суду Житомирської області від 21 липня 2015 року скасовано в частині визнання недійсним договору оренди землі від 1 березня 2008 року укладеного між Народицькою селищною радою та ВАТ «Житомиргаз» на земельну ділянку площею 1,1635 га, що знаходиться в смт Народичі, вул. Визволителів 88 і в скасованій частині справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 16 січня 2017 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 13 березня 2017 року, позов задоволено, визнано недійсним договір оренди землі, укладений 1 березня 2008 року між Народицькою селищною радою та ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» щодо земельної ділянки площею 1,1635 га, яка знаходиться за адресою: смт Народичі Житомирської області, вул. Визволителів 88. Постановою Вищого господарського суду України від 8 червня 2017 року постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13 березня 2017 року залишено без змін. У заяві про перегляд судових рішень у справі № 906/418/14, поданій з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз», посилаючись на невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень статті 207 Господарського кодексу України (далі – ГК), і статті 236 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 8 червня 2017 року, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13 березня 2017 року, рішення Господарського суду Житомирської області від 16 січня 2017 року та прийняти нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ТСО України. На підтвердження наведених підстав заявником надано копії постанов Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 918/144/15 і від 19 серпня 2014 року у справі № 5011-31/17917-2012. Ухвалою Верховного Суду України від 21 серпня 2017 року справу № 906/418/14 допущено до провадження Верховного Суду України, відкрито провадження за заявою ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» про перегляд Верховним Судом України судових рішень у зазначеній справі, здійснено підготовчі дії. Ухвалою Верховного Суду України від 15 вересня 2017 року справу № 906/418/14 призначено до розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, перевіривши наведені суб’єктом звернення обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Народицької селищної ради від 14 серпня 1997 року № 15 «Про затвердження матеріалів по встановленню окружної межі земельної ділянки і виготовленню державного акта на право постійного користування землею обласному комітету ТСО України Народицького РК» затверджено матеріали зі встановлення окружної межі в натурі для виготовлення державного акта на право постійного користування землею і вирішено закріпити за обласним комітетом ТСО України Народицького РК земельну ділянку 1,8053 га за фактичним використанням. 15 січня 1998 року Народицька селищна рада на підставі рішення видала Житомирському обласному комітету ТСО України державний акт на право постійного користування землею серії ЖТ-18-02-000004. Рішенням Народицької селищної ради двадцять третього скликання від 29 вересня 2000 року «Про внесення змін до переліку об’єктів, що перебувають у комунальній власності територіальних громад смт Народичі» до переліку об’єктів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади смт Народичі, включено майно, розташоване за адресою: смт Народичі, вул. Визволителів 88. Рішенням Народицької селищної ради дев’ятнадцятої сесії четвертого скликання від 30 листопада 2005 року «Про передачу майна» вирішено передати безоплатно із комунальної власності територіальної громади смт Народичі у власність ВАТ «Житомиргаз» майно, розташоване за адресою: смт Народичі, вул. Визволителів, 88. Рішенням виконавчого комітету Народицької селищної ради від 10 лютого 2006 року № 35 «Про оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних осіб» вирішено оформити право власності на нежитлові будівлі по вул. Визволителів, 88, у смт Народичі Житомирської області за ВАТ «Житомиргаз». Рішенням двадцятої сесії п’ятого скликання Народицької селищної ради від 5 березня 2008 року № 372 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право оренди на земельну ділянку ВАТ «Житомиргаз» на території смт Народичі на вул. Визволителів, 88, за фактичним користуванням загальною площею 1,1635 га, а також вирішено передати в оренду ВАТ «Житомиргаз» земельну ділянку загальною площею 1,1635 га для трубопровідного транспорту. 1 березня 2008 року між Народицькою селищною радою (орендодавець) і ВАТ «Житомиргаз» (орендар) було укладено договір, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 1,1635 га для розміщення будівель, розташованих у смт Народичі, по вул. Визволителів, 88. Відповідно до пункту 3 Договору на земельній ділянці розташовані об’єкти нерухомого майна – нежитлові будівлі та споруди. Пунктом 8 Договору передбачено, що договір укладено на 49 років. Господарськими судами також встановлено, що 30 березня 2016 року між Народицькою селищною радою і ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» укладено угоду про розірвання договору оренди землі від 1 березня 2008 року, за умовами якої сторони погодили, що на підставі рішення Народицької селищної ради VII скликання від 30 березня 2016 року № 168 та за взаємною згодою вони розривають договір оренди землі від 1 березня 2008 року, реєстраційний номер 040821500107, який було зареєстровано у Народицькому відділі ДЗК. Відповідно до пункту 4 угоди договір оренди землі від 1 березня 2008 року реєстраційний номер 040821500107, втратив чинність із 30 березня 2016 року. Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень 16 травня 2016 року приватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу Івчук С.С. проведено державну реєстрацію припинення Договору, укладеного між Народицькою селищною радою та ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз», на підставі угоди від 30 березня 2016 року про розірвання договору оренди землі оренди землі від 1 березня 2008 року, про що зроблено відповідний запис за індексним номером 29687509 від 20 травня 2016 року. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 15 листопада 2012 року у справі № 11/5007/78/11, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 13 травня 2013 року та постановою Вищого господарського суду України від 6 серпня 2013 року, за позовом Житомирської обласної організації ТСО України до ПАТ по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз», Народицької селищної ради, Коростенське КП МБТІ, за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача – Фонду державного майна України, позов задоволено частково, визнано недійсними: рішення Народицької селищної ради (тринадцятої сесії двадцять третього скликання) від 29 вересня 2000 року «Про внесення змін до переліку об’єктів, що перебувають у комунальній власності територіальних громад смт Народичі, с. Старе Шарно»; рішення Народицької селищної ради (дев’ятнадцятої сесії четвертого скликання) від 30 листопада 2005 року «Про передачу майна», яким передано із комунальної власності смт Народичі на баланс ВАТ «Житомиргаз» майно, розташоване за адресою: смт Народичі, вул. Визволителів, 88, відповідно до переліку, наведеного у додатку до цього рішення, а саме: адміністративно-побутовий корпус загальною площею 436,7 кв. м, гараж загальною площею 332,9 кв. м, гараж загальною площею 240,1 кв. м, склад загальною площею 39,7 кв. м, огорожу із блоків, огорожу залізну, площадку асфальтну; рішення виконкому Народицької селищної ради від 10 лютого 2006 року № 35 «Про оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних осіб», які стали підставою для реєстрації права власності на зазначене нерухоме майно за ВАТ «Житомиргаз». В частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 1 березня 2008 року, укладеного між Народницькою селищною радою і ВАТ «Житомиргаз» на земельну ділянку пл. 1,1635 га для розміщення будівель, розташованих по вул. Визволителів, 88 в смт Народичі Житомирської області відмовлено. Суди відмовили у задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди землі від 1 березня 2008 року, оскільки у зв’язку з переходом права власності на об’єкти нерухомості відбувається перехід до набувача прав на відповідну земельну ділянку. У справі, що переглядається, задовольняючи позов про визнання недійсним договору оренди землі від 1 березня 2008 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що оскільки спірний Договір діяв до його розірвання сторонами, і зобов’язання сторін за ним припинилися тільки з моменту досягнення такої домовленості, то розірвання договору, виконаного повністю або частково, не впливає на дійсність цього правочину. Водночас у справах № 918/144/15 і № 5011-31/17917-2012, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що спірний договір оренди на момент звернення до суду з позовом про визнання його недійсним вже було розірвано, а тому визнавати його недійсним на майбутнє немає підстав, оскільки сторони розірвали цей договір і на момент винесення судового рішення він уже не діяв. Отже, визнання договору оренди недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до положень частини 1 статті 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі визнання недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Згідно з частиною 3 статті 207 ГК (яка кореспондується зі статтею 236 ЦК) виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє. За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (частина 1 статті 759 ЦК). Із правової природи такого зобов’язання вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК. За змістом статей 651, 653 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов’язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Отже, ураховуючи встановлені у справі обставини, визнати договір оренди землі від 1 березня 2008 року, який розірвано, недійсним неможливо, оскільки предмет спору відсутній. Разом з тим, суди попередніх інстанцій належним чином не з’ясували питання повернення орендованої земельної ділянки за розірваним договором оренди землі від 1 березня 2008 року і не визначили момент, з якого часу зобов’язання за договором оренди землі від 1 березня 2008 року вважаються припиненими, а тому дійшли передчасного висновку про визнання спірного договору оренди землі від 1 березня 2008 року недійсним. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Водночас відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, в якому необхідно дати висновок про правильність застосування норм матеріального права залежно від встановлених судами попередніх інстанцій обставин відповідно до наданих їм процесуальних повноважень. Зважаючи на викладене, справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК. Керуючись пунктом 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України: п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Житомиргаз» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 8 червня 2017 року, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13 березня 2017 року, рішення Господарського суду Житомирської області від 16 січня 2017 року у справі № 906/418/14 скасувати. Справу № 906/418/14 передати на новий розгляд до Господарського суду Житомирської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, встановленої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 4 жовтня 2017 року № 3-1071гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/881F1078F07D3446C22581C20020DD80
  21. Державний герб України Ухвала іменем україни 20 липня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: ЄвтушенкоО.І., Карпенко С.О., Мостової Г.І., розглянувши в попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_5, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Старт», про стягнення упущеної вигоди та моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 29 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_5, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Старт» (далі - ТОВ «Старт»), про стягнення упущеної вигоди та моральної шкоди. На обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що 14 лютого 2004 року ОСОБА_4 уклала договір оренди приміщення кафе загальною площею 72,1 м кв. з ТзОВ «Старт» за адресою АДРЕСА_1 терміном до 13 лютого 2014 року. В подальшому 13 лютого 2014 року цей договір між ними було переукладено до 01 листопада 2015 року. Факт передачі орендованого майна підтверджується актом приймання-передачі від 13 лютого 2014 року. 01 листопада 2012 року за її згоди та у відповідності до п. 7.2 договору оренди № 80 від 14 лютого 2014 року ТОВ «Старт» було укладено договір суборенди з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5, відповідне до якого орендар передав, а суборендар взяв в оренду приміщення кафе загальною площею 32 кв.м терміном на 1 рік, тобто до 01 листопада 2013 року. 01 листопада 2013 року за її згоди та у відповідності до п. 7.2 договору оренди № 780 від 14 лютого 2004 року орендарем ТОВ «Старт» укладено договір суборенди з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6, відповідно до якого орендар передав, а суборендар взяв в оренду приміщення кафе загальною площею 40,1 кв.м терміном на 2 роки, тобто до 01 листопада 2015 року. Зважаючи на різку зміну фінансово-економічної ситуації в державі, ріст цін на енергоносії та вартість орендованого майна, нею було прийнято рішення про підвищення розміру орендної плати за орендовані та суборендовані приміщення, що відповідно знаходилися у володінні та користуванні ОСОБА_6. та ОСОБА_5, у зв'язку з чим було направлено листи-попередження про збільшення розміру орендної плати до 15 200 грн в місяць. 22 вересня 2014 року ними, орендодавцем та орендарем, у відповідності до п. 9.1.1 договору оренди від 13 лютого 2014 року, укладеного між ОСОБА_4 та ТОВ «Старт», договір було розірвано за згодою сторін. Відтак, суборендар ОСОБА_6 цього ж дня 22 вересня 2014 року повернула суборєндоване нею приміщення площею 40,1 м кв., однак цю площу, а також літню терасу одразу ж безпідставно та самовільно зайняла суборендар ОСОБА_5, і з цього часу використовувала зазначене майно по 22 грудня 2015 року. Суму упущеної вигоди позивачка просить стягнути з розрахунку 15 200 х 15 = 228 000 грн за період з 22 вересня 2014 року по 22 грудня 2015 року. Крім того, незаконними діями ФОП ОСОБА_5 щодо фактичного позбавлення її права власності на нерухоме майно їй завдано моральну шкоду, що виразилася у погіршенні її самопочуття та моральних стражданнях. У зв'язку з вищезазначеним ОСОБА_4 з урахуванням уточнень просила суд першої інстанції стягнути з ОСОБА_5 матеріальні збитки у вигляді упущеної вигоди на загальну суму 228 000 грн, 15 000грн. моральної шкоди та витрати на проведення експертизи з визначення ринкової вартості орендованого приміщення в сумі 1 700грн. Рішенням Свалявського районного суду від 10 лютого 2016 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 218 295 грн упущеної вигоди. В решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_5 в дохід держави 2 182 грн 95 коп судового збору. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 1 700 грн витрат на проведення експертизи. Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 29 листопада 2016 року рішення Свалявського районного суду від 10лютого 2016 рокузалишено без змін. У поданій касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до п. 6 розд. XII«Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У звʼязку із цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, законність судового рішення в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду, чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції на підставі п. 2 ч. 2 ст. 22, ст. 623 та ч.2 ст. 774 ЦК України, виходив з того, що фізичною особою - підприємцем ОСОБА_5 після розірвання договору суборенди 22 вересня 2014 року не було виконано зобов'язання про звільнення та повернення об'єкта суборенди- приміщення, площею 40.1 кв.м, а також незаконно захоплено все приміщення кафе, загальною площею 72.1 кв. м. з літньою терасою площею 35 кв.м. Цими діями вона позбавила власника права на отримання прибутків у комерційному приміщенні кафе у період з 22 вересня 2014 року по 22 грудня 2015 року, а тому поклав на відповідачку обов'язок сплатити упущену вигоду за 15 місяців у сумі 21 8295, 00 гривень. Відмовляючи в задоволенні моральної шкоди на підставі ч. 2 ст. 1167 ЦК України, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено факту заподіяння моральної шкоди. Із матеріалів справи убачається, що відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19 серпня 2015 року ОСОБА_4 є власником кафе, яке знаходиться в АДРЕСА_1 з 06 лютого 2004 року. 14 лютого 2004 року між ОСОБА_4 (орендодавець) та ТОВ «Старт» (орендар) було укладено договір оренди приміщення кафе в АДРЕСА_1 загальною площею 72,1 кв. м на строк до 13 лютого 2014 року. В подальшому 13 лютого 2014 року знову між ОСОБА_4 (орендодавець) та ТОВ «Старт» (орендар) було укладено договір оренди приміщення кафе в АДРЕСА_1 загальною площею 72,1 кв.м на строк до 01 листопада 2015 року. Згідно з п. 5 цього Договору орендодавець надає в оренду об'єкт, що орендується, 360 грн. в рік, перегляд розміру орендної плати проводиться за вимоги орендодавця, щомісячно чи у разі інфляції гривні на вимогу орендодавця. 13 лютого 2014 року вказане приміщення передано по акту приймання -передачі. 01 листопада 2013 року між сторонами у справі було укладено договір суборенди, за яким ТОВ «Старт» передав, а ФОП ОСОБА_5 взяла в тимчасове володіння 31 кв.м приміщення кафе в АДРЕСА_1 загальною площею 72,1 кв.м, строк дії договору до 01 листопада 2015 року. Згідно з п. 5 цього Договору суборендар сплачує плату за суборенду в розмірі 300 грн з урахуванням її індексації за місяць, перегляд розміру орендної плати проводиться 1 раз на рік чи у разі інфляції гривні на вимогу орендаря. Вказана частина приміщення була передана відповідачці за актом приймання-передачі від 01 листопада 2013 року. 01 листопада 2013 року між ОСОБА_4 (орендодавець), ТОВ «Старт» та ОСОБА_6 було укладено договір суборенди площі 40,1 кв.м приміщення кафе по вул. Київській, 8 в м. Свалява, загальна площа якого 72,1 кв.м строком до 01 листопада 2015 року. Вказана частина приміщення була передана ОСОБА_6 за актом приймання-передачі від 01 листопада 2013 року. Додатковою угодою від 22 вересня 2014 року, укладеною між ОСОБА_4 (орендодавець) та ТОВ «Старт» (орендар), сторонами розірвано договір оренди приміщення кафе від 13 лютого 2014 року. Додатковою угодою від 22 вересня 2014 року, укладеною між ОСОБА_6 та ТОВ «Старт», було розірвано договір суборенди від 01 листопада 2013 року. У зв'язку із припиненням договору суборенди від 1 листопада 2014 року, автоматично, з 22 вересня 2014 року припинився і договір суборенди від 1 листопада 2013 року. Відповідно до п. 12.8 договору суборенди від 01 листопада 2013 року, укладеного між сторонами, передбачено, що такий договір автоматично припиняється у випадку припинення договору оренди між орендарем і орендодавцем. Також п. 8.1 цього Договору передбачено, що після закінчення строку оренди протягом останнього дня дії договору майно повертається орендарю у справному стані. Отже, з припиненням договору оренди від 13 лютого 2014 року, автоматично з 22 вересня 2014 року припинився і договір суборенди від 01 листопада 2013 року, на підставі якого спірне майно використовувала відповідачка і з моменту припинення договору суборенди у неї виникло зобов'язання повернути орендарю отримане від нього у суборенду майно. Судами встановлено, що позивачка та представник ТОВ «Старт» неодноразово повідомляли відповідачку про припинення правовідносин суборенди та зобов'язання повернути отримане у суборенду майно та 40,1 кв.м, які надавалися в суборенду ОСОБА_6 (а. с. 13, 14, 81-92). Також з приводу самовільного зайняття відповідачкою приміщення кафе загальною площею 72.1 кв.м. в цілому представник ТОВ «Старт» звертався до Свалявського РВ (а. с. 18). Однак, фізичною особою, підприємцем ОСОБА_5, з вересня 2014 року було незаконно захоплено у цьому приміщені кафе і іншу частину кафе площею 40.1 кв. м. з літньою терасою, площею 35 кв. м. Фактично відповідачка у період з вересня 2014 року по 22 грудня 2015 року незаконно утримувала і не передавала власникові ОСОБА_7 все приміщення кафе загальною площею 72.1 кв. м.. Рішенням господарського суду Закарпатської області від 24 листопада 2014 року зобов'язано фізичну особу-підприємця ОСОБА_5, повернути ТОВ «Старт» приміщення площею 32 кв. м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1. Фактично незаконно утримане приміщення кафе у тому числі самовільно зайнята інша частина було повернуто фізичною особою підприємцем ОСОБА_5 22 грудня 2015 року у порядку виконання судового рішення господарського суду Закарпатської області від 24 листопада 2014 року. З матеріалів справи вбачається, що підставами відшкодування упущеної вигоди є те, що після припинення договору суборенди нежитлового приміщення, майно не було повернуто власникові, отже приміщення кафе було незаконно захоплено у цілому і незаконно утримувалось понад 15 місяців, і власник цього майна був позбавлений та не зміг реально одержати дохід від оренди майна. Відповідно до п. 2 ст. 774 ЦК України, строк дії договору піднайму не може перевищувати строку договору найму. А тому у разі дострокового припинення договору оренди, договір суборенди припиняється також, оскільки у такому випадку користування на правах суборенди буде суперечити п. 2 ст. 774 ЦК України. Відповідно до п. 12.8 договору суборенди від 01 листопада 2013 року, укладеного між сторонами, передбачено, що такий договір автоматично припиняється у випадку припинення договору оренди між орендарем і орендодавцем. Також п. 8.1 цього Договору передбачено, що після закінчення строку оренди протягом останнього дня дії договору майно повертається орендарю у справному стані. Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України право власності є право особи на річ( майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно з частиною першою та частиною другою ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується , розпоряджається своїм правом на власний розсуд. І власник має право вчинити щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону. Відповідно до ст. 22 ЦК України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Отже, збитками є втрати, яких особа як власник, зазнала у зв'язку зі незаконним захопленням комерційного майна, та внаслідок чого особа була та позбавлення права на володіння, користування, розпорядження своїм майном, а саме на укладення договору оренди, або інших правочинів як правових підстав з вини відповідача настають правові наслідки, які дають право особі як власникові майно на право відшкодування збитків передбачені частиною другою п. 2 ст. 22 ЦК України Суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що незаконними діями відповідачки щодо незаконного захоплення комерційного майна, позивачку було позбавлено права на отримання прибутків у цьому комерційному приміщення. І доказом цього неотримання доходу позивачки від оренди приміщення є попередній договір оренди, укладений між нею та фізичною особою підприємцем ОСОБА_8, у якому зазначено приміщення за орендною платою за повний календарний місяць у сумі 15 тис. грн (а. с. 210). Таким чином, суди попередніх інстанцій перевіривши усі обставини у справі, зробили правильний висновок про те, що діями відповідача позивачеві були заподіяні (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Доводи касаційної скарги не дають підставі для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Перевіривши доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відхилення касаційної скарги та залишення без змін рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 29 листопада 2016 року,оскільки судові рішення законні та обґрунтовані. Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилити. Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 29 листопада 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: О.І. Євтушенко С.О. Карпенко Г.І. Мостова http://reyestr.court.gov.ua/Review/67855759
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., – за участю представників: Київської міської ради – Власенко І.І., товариства з обмеженою відповідальністю «Конкорд-К» – Сидоренко В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Конкорд-К» (далі – ТОВ «Конкорд-К») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року у справі № 910/17556/16 за позовом ТОВ «Конкорд-К» до Київської міської ради про визнання незаконним і скасування рішення, встановила: У вересні 2016 року ТОВ «Конкорд-К» звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Київської міської ради про визнання незаконним і скасування рішення Київської міської ради від 28 липня 2016 року № 879/879 «Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 20 липня 2007 року № 79-6-00521, укладеного між Київською міською радою і ТОВ «Конкорд-К» на підставі рішення Київської міської ради від 15 березня 2007 року № 304/965» (далі – рішення Київської міської ради № 879/879). Позов обґрунтовано тим, що рішення Київської міської ради № 879/879, на думку ТОВ «Конкорд-К», є незаконним і таким, що порушує права позивача як орендаря. Рішенням Господарського суду міста Києва від 14 листопада 2016 року позов задоволено. Визнано незаконним і скасовано рішення Київської міської ради № 879/879, стягнуто з відповідача на користь позивача судові витрати. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 березня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року, рішення Господарського суду міста Києва від 14 листопада 2016 року скасовано, прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Конкорд-К» просить скасувати постанови судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 416, 526, 629, 651 Цивільного кодексу України, частини 4 статті 31 Закону України «Про оренду землі». В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 910/8171/15-г, від 31 травня 2016 року у справі № 910/17996/15, від 16 червня 2016 року у справі № 910/31804/15, від 15 серпня 2016 року у справі № 910/31869/15, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Київської міської ради і ТОВ «Конкорд-К», перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що рішенням Київської міської ради від 15 березня 2007 року № 304/965 ТОВ «Конкорд-К» надано у довгострокову оренду строком на 15 років земельну ділянку площею 1,34 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку з підземним паркінгом та нежитловими приміщеннями громадського призначення по вул. Метрологічній, 14д, у Голосіївському районі міста Києва за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови. На підставі зазначеного рішення 13 липня 2007 року між Київською міською радою (орендодавець) і ТОВ «Конкорд-К» (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки (далі – Договір), який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстровано в реєстрі за № 1962 та зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що 20 липня 2007 року у книзі записів державної реєстрації договорів зроблено запис за № 79-6-00521. Відповідно до пункту 8.4 Договору орендар зобов’язаний, зокрема, завершити забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше, ніж через три роки з моменту державної реєстрації; використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення. За змістом пункту 11.4 Договір може бути розірваний, зокрема, в односторонньому порядку за ініціативою орендодавця, із звільненням орендодавця від відповідальності згідно з Господарським кодексом України в разі, коли орендар використовує земельну ділянку способами, які суперечать екологічним вимогам, не за цільовим призначенням, систематично (протягом півроку) не сплачує орендну плату, порушення строків завершення забудови земельної ділянки, встановлених пунктом 8.4 Договору, здійснення без згоди орендодавця передачі або відчуження права користування земельною ділянкою третім особам. Договір може бути розірвано у разі невиконання або неналежного виконання орендарем обов’язків визначених у пунктах 5.1 та 8.4 Договору (пункт 11.5 Договору). Пунктом 11.6 Договору передбачено, що розірвання цього Договору не потребує укладання додаткової угоди. Договір вважається розірваним з моменту прийняття орендодавцем відповідного рішення, якщо інше не встановлено рішенням. Відповідно до акта приймання-передачі земельної ділянки від 20 липня 2007 року орендодавець передав, а орендар прийняв у володіння та користування обумовлену Договором земельну ділянку. 22 вересня 2016 року між ТОВ «Конкорд-К» і приватним підприємством «Артпростір» укладено договір на виготовлення проекту для будівництва, обслуговування, експлуатації житлового комплексу з підземним паркінгом та нежитловими приміщеннями громадського призначення по вул. Метрологічній, 14д, у Голосіївському районі міста Києва. Судами також установлено, що 27 квітня 2016 року (майже через 9 років після нотаріального оформлення Договору) ТОВ «Конкорд-К» до Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції міста Києва подано декларацію про початок виконання будівельних робіт № КВ09316118153. Рішенням Київської міської ради № 879/879 Договір розірвано з підстав невиконання ТОВ «Конкорд-К» умов пункту 8.4 Договору, а саме: не завершено забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше ніж через три роки з моменту державної реєстрації Договору; земельна ділянка використовується не за цільовим призначенням, а також враховуючи численні звернення громадськості. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що підставою для розірвання Договору є саме факт використання землі не за цільовим призначенням, а не невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд. У матеріалах справи немає будь-яких доказів, які б свідчили, що орендар використовує земельну ділянку способами, що суперечать екологічним вимогам, не за цільовим призначенням, систематично (протягом півроку) не сплачує орендну плату, здійснює без згоди орендодавця відчуження права користування земельною ділянкою третім особам або іншим чином порушує умови Договору, що є підставою для його розірвання в односторонньому порядку. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що незабудова земельної ділянки прямо порушує вимоги умов договору та завдає шкоди Київській міській раді, що свідчить про наявність в останньої підстав для прийняття рішення про розірвання Договору, передбачених як умовами Договору, так і чинним законодавством, яке регулює спірні правовідносини. За змістом положень статті 11114 ГПК Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з підстав, передбачених статтею 11116 ГПК. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох і більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Зміст правовідносин із метою з’ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України. Із змісту постанови у справі, яка розглядається, та наданих заявником для порівняння копій постанов Вищого господарського суду у справах № 910/8171/15-г, № 910/17996/15, № 910/31804/15, № 910/31869/15 вбачається, що зазначені судові рішення прийнято залежно від встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин у цих справах, що не дає підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Відповідно до частини 1 статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. Зважаючи на те, що факт подібності правовідносин у наведених заявником випадках не підтвердився, немає підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. За таких обставин заява ТОВ «Конкорд-К» не підлягає задоволенню. Керуючись пунктом 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Конкорд-К» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року у справі № 910/17556/16 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 4 жовтня 2017 року № 3-1074гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F938C3111B56E7F6C22581B80034CC8D
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., розглянувши заяву Харківської міської ради про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 25 квітня 2017 року у справі № 922/3503/14 за позовом Харківської міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю “Заря” (далі – ТОВ “Заря”) про внесення змін до договору оренди землі, в с т а н о в и л а: У грудні 2014 року Харківська міська рада звернулася до господарського суду із позовом до ТОВ “Заря” про внесення змін до договору оренди землі від 10 червня 2005 року ¹ 66122/05 шляхом визнання укладеною додаткової угоди до цього договору. В обґрунтування позовної вимоги заявник посилається на те, що зміна нормативної грошової оцінки земельних ділянок є підставою для перегляду розміру орендної плати за земельні ділянки комунальної власності, встановленої умовами договору оренди землі, а визначення у статті 288 Податкового кодексу України (далі – ПК) граничних розмірів річної орендної плати за земельну ділянку є підставою для приведення положень спірного договору у відповідність до вимог закону в частині визначення розміру орендної плати. Справа розглядалася господарськими судами неодноразово. Рішенням Господарського суду Харківської області від 19 вересня 2016 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2016 року позов задоволено частково, внесено зміни до договору оренди землі від 10 червня 2005 року № 66122/05 шляхом визнання укладеною додаткової угоди до цього договору у редакції, викладеній у рішенні. Постановою Вищого господарського суду України від 23 квітня 2017 року постанову Харківського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2016 року залишено без змін. Цією постановою суд касаційної інстанції залишив без змін рішення судів апеляційної та першої інстанцій, якими було задоволено вимоги Харківської міської ради у частині внесення змін до договору оренди земельної ділянки у зв’язку зі збільшенням нормативної грошової оцінки та відмовлено у внесенні змін у частині ставки орендної плати (7,2 %), оскільки сторонами договору ставку визначено у межах ПК (від 3 % до 12 % нормативної грошової оцінки), та може бути змінено тільки за згодою сторін. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 25 квітня 2017 року у справі ¹ 922/3503/14 з підстав, передбачених пунктами 1 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), позивач, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 632, 651, 652, 654 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 288, 289 ПК, статей 21, 30 Закону України “Про оренду землі”, статей 5, 8 Закону України “Про оцінку земель”, пунктів 34, 35 частини першої статті 26 Закону України “Про місцеве самоврядування”, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 25 квітня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2016 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про внесення змін до абзацу другого пункту 9 договору оренди землі від 10 червня 2005 року № 66122/05 та прийняти рішення, яким задовольнити позов Харківської міської ради. Як доказ на підтвердження наведених підстав для подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 25 квітня 2017 року у справі № 922/3503/14 до заяви додано: копії постанов Вищого господарського суду України від 10 березня 2016 року у справі № 922/3685/14, від 13 травня 2015 року у справі № 922/5058/14, від 01 жовтня 2014 року у справі № 922/1209/14 та у справі № 922/529/14 та копії постанов Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 3-476гс15, від 07 жовтня 2015 року у справі № 3-481гс15, в яких, на думку заявника, суди, застосувавши до спірних правовідносин ті самі норми матеріального права, дійшли протилежного висновку, що зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, що розглядається, судами встановлено, що на підставі рішення Харківської міської ради від 27 квітня 2005 року № 78/05 “Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва (реконструкції) та подальшої експлуатації об’єктів” Харківською міською радою укладено договір оренди землі від 10 червня 2005 року № 66122/05. Об’єктом оренди за цим договором є земельна ділянка, розташована за адресою: м. Харків, вул. Командарма Корка, 41-А, загальною площею 0,2231 га; кадастровий номер 6310136600:13:021:0501; функціональне призначення земельної ділянки – для реконструкції існуючої АЗС з улаштуванням навісу над топливно-роздавальними колонками, мийки і пункту обслуговування автомобілів на 1 пост до 01 грудня 2007 року та подальшої експлуатації до 01 травня 2053 року. При укладанні договору було визначено ставку орендної плати у розмірі 4,82 % на підставі діючого на час укладання договору рішення Харківської міської ради XVIII сесії IV скликання від 24 грудня 2003 року “Про затвердження “Тимчасового положення про порядок визначення розмірів орендної плати при укладанні договорів оренди землі у м. Харкові”. Рішенням Харківської міської ради від 03 липня 2013 року № 1209/13 “Про затвердження “Порядку впровадження нормативної грошової оцінки земель міста Харкова станом на 01.01.2013” та від 25 вересня 2013 року № 1269/13 “Про затвердження порядку впровадження нормативної грошової оцінки земель міста Харкова станом на 01 січня 2013 року” затверджено базову вартість одного квадратного метра земель міста Харкова в сумі 291,18 грн, яка визначена на підставі витрат на освоєння та облаштування території міста станом на 01 січня 2013 року і підлягає у подальшому індексації в порядку, встановленому законодавством України. Це рішення вводиться у дію з моменту оприлюднення в установленому порядку, а нормативна грошова оцінка земель міста Харкова станом на 01 січня 2013 року застосовується з 01 січня 2014 року. Зміни до договорів оренди землі, пов’язані зі зміною розміру орендної плати, оформлюються додатковою угодою до договору оренди землі згідно з Порядком оформлення договорів оренди землі у місті Харкові. Рішенням Харківської міської ради від 29 грудня 2012 року № 960/12 затверджено Порядок оформлення договорів оренди землі у місті Харкові, згідно з яким зміни до договору оренди землі, пов’язані зі зміною розміру орендної плати, оформляються додатковою угодою до договору оренди землі. Розмір орендної плати, передбачений договором оренди землі, підлягає перегляду також у випадку зміни нормативної грошової оцінки землі. На підставі наведених документів Департаментом земельних відносин Харківської міської ради підготовлено проект додаткової угоди до договору оренди землі від 10 червня 2005 року № 66122/05 (у тому числі щодо розміру ставки орендної плати у розмірі 7,2%), який разом із листами-пропозиціями від 13 грудня 2013 року № 5099/0/225-13, № 5056/0/225-13 рекомендованим поштовим відправленням направлено на адресу відповідача та отримано останнім. Відповідач зазначені звернення виконавчого органу Харківської міської ради проігнорував, у встановлений термін відповіді на лист-пропозицію до Харківської міської ради не надав, додаткової угоди до договору оренди землі від 10 червня 2005 року № 66122/05 не уклав, що послужило підставою для звернення Харківської міської ради до господарського суду з позовом про внесення змін до договору оренди землі шляхом визнання укладеною додаткової угоди від 11 грудня 2013 року до зазначеного договору оренди у редакції, викладеній в позовній заяві. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Зміст правовідносин із метою з’ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України. Водночас у постановах Вищого господарського суду України, копії яких надано заявником на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, та у постанові суду касаційної інстанції у справі, яка розглядається, обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними. Аналіз зазначених рішень судів касаційної інстанції у справах № 922/3685/14, № 922/5058/14, № 922/1209/14, № 922/529/14, копії постанов в яких надано для порівняння, суд касаційної інстанції при вирішенні спору про внесення змін до договору оренди зазначив, що встановлення органом місцевого самоврядування конкретного розміру відсотка нормативної грошової оцінки земельної ділянки щодо оплати орендної плати є підставою для внесення відповідних змін до договору оренди у цій частині. У той час, як у справі, що розглядається, органом місцевого самоврядування встановлено тільки формулу розрахунку орендної плати, отже ці рішення не можуть бути прикладом судового рішення, в якому норми матеріального права застосовано по-іншому. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Доводи заявника про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, викладеному у постановах Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 3-476гс15 та від 07 жовтня 2015 року у справі № 3-481гс15 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права також не можна визнати обґрунтованими, оскільки обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, у цих справах не є подібними, аналіз зазначених рішень не дає підстав для висновку про різне застосування положень статті 288 ПК. Таким чином, підстави для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 25 квітня 2017 року, на які посилається заявник, не отримали підтвердження під час розгляду справи № 922/3503/14. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Зважаючи на те, що факт неоднакового застосування положень матеріального права не підтвердився, заява Харківської міської ради не підлягає задоволенню. Відповідно до пункту 6 розділу XII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 02 червня 2016 року № 1402-VIII і керуючись статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви Харківської міської ради відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, встановленої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 4 жовтня 2017 року № 3-970гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/28077106063DFD11C22581B80034A40F
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Мрія Центр» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Борщівська аграрна компанія», третя особа – приватний нотаріус ОСОБА_2, про визнання недійсним договору оренди землі, визнання поновленим договору оренди землі, визнання додаткової угоди укладеною за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Мрія Центр» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2016 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2016 року товариство з обмеженою відповідальністю «Мрія Центр» (далі - ТОВ «Мрія Центр») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 10 травня 2009 року між позивачем та ОСОБА_1 було укладено договір оренди землі, а саме земельної ділянки площею S_1, розташованої на території Циганської сільської ради Борщівського району Тернопільської області, терміном на п'ять років, про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 10 грудня 2009 року за НОМЕР_1. Вказаним договором передбачено, що орендар має переважне право на поновлення договору оренди земельної ділянки на новий термін. Позивач зазначав, що він добросовісно, належним чином виконував свої обов'язки за договором та більше як за місяць до спливу строку його дії, тобто до 10 грудня 2014 року, двічі, а саме 5 березня та 7 серпня 2014 року, направив ОСОБА_1 листи-повідомлення про намір скористатися своїм переважним правом перед іншими особами на оренду земельної ділянки з проектом додаткової угоди. Також позивач вказував, що на момент закінчення строку дії договору оренди землі та після його спливу, він користувався спірною земельною ділянкою, яку обробляв, за що вносив орендну плату, оскільки орендодавець у визначений законом строк (у місячний термін) так і не направив жодної відповіді на листи-повідомлення ТОВ «Мрія Центр» та жодним іншим чином не повідомив позивача про прийняте рішення щодо поновлення договору оренди землі. Разом з тим 1 червня 2015 року ОСОБА_1 уклала договір оренди спірної земельної ділянки з товариством з обмеженою відповідальністю «Борщівська аграрна компанія» (далі - «Борщівська аграрна компанія»), що на думку ТОВ «Мрія Центр», є порушенням його переважного права на поновлення договору оренди землі від 10 травня 2009 року, оскільки ним було повністю дотримано вимоги, зазначені статті 33 Закону України «Про оренду землі». З урахуванням викладеного ТОВ «Мрія Центр» просило визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, розташованої на території Циганської сільської ради Борщівського району Тернопільської області; визнати поновленим договір оренди земельної ділянки площею S_1 від 10 травня 2009 року, укладений між ТОВ «Мрія Центр» та ОСОБА_1; визнати укладеною додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. Рішенням Борщівського районного суду Тернопільскої області від 30 травня 2016 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки площею S_1, розташованої на території Циганської сільської ради Борщівського району Тернопільської області, укладений 1 червня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Борщівська аграрна компанія». Визнано поновленим договір оренди зазначеної земельної ділянки, укладений між ТОВ «Мрія Центр» від 10 травня 2009 року та ОСОБА_1. У решті позову відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 21 липня 2016 року рішення районного суду в частині визнання недійсним договору оренди та визнання поновленим раніше укладеного договору оренди скасовано, в задоволенні позову в цій частині відмовлено. У решті рішення районного суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2016 року ТОВ «Мрія Центр» відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ТОВ «Мрія Центр» просить скасувати рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 21 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 серпня 2016 року, а рішення Борщівського районного суду Тернопільської області від 30 травня 2016 року залишити в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 33 Закону України «Про оренду землі». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення товариство посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 та 29 жовтня 2014 року, 28 січня 2015 року, в яких, на його думку, по-іншому застосована зазначена норма матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 10 травня 2009 року між ТОВ «Мрія Центр» як орендарем та ОСОБА_1 як орендодавцем було укладено договір оренди спірної земельної ділянки строком на п’ять років, пунктом 43 якого передбачено набрання його чинності після підписання сторонами та державної реєстрації. Державна реєстрація договору була здійснена 10 грудня 2009 року. Згідно з пунктом 8 указаного договору оренди орендар має переважне право на його поновлення на новий строк. До закінчення строку дії договору про оренду землі, укладеного із ОСОБА_1 10 травня 2009 року, позивач, з метою скористатися своїм переважним правом щодо поновлення договору, двічі направляв відповідачу листи-повідомлення від 5 березня 2014 року за НОМЕР_2 та 7 серпня 2014 року за НОМЕР_3 з пропозицією поновити договір оренди, до яких було надано проект додаткової угоди. Установлено, що ОСОБА_1 протягом одного місяця після закінчення строку дії договору не звернулася до позивача з листом-повідомленням про відмову у його. На період дії строку договору оренди належної ОСОБА_1 земельної ділянки та після закінчення строку його дії, тобто після 10 грудня 2014 року, товариство належним чином та відповідно до умов укладеного між сторонами договору, виконувало свої обов’язки орендаря, використовувало земельну ділянку за призначенням у власних інтересах, за що сплачувало відповідачу орендну плату, що в ході судового розгляду було підтверджено: даними з відомостей за підписом відповідача про виплату орендної плати ТОВ «Мрія Центр» по с. Цигани, зокрема ОСОБА_1 за 2015 рік за користування земельною ділянкою отримала 750 кг пшениці; даними форми 1-ДФ про утримання ТОВ «Мрія Центр» необхідних сум ПДФО при виплаті орендної плати ОСОБА_1 у 2015 році; даними договору щодо надання послуг з використання сільськогосподарської техніки НОМЕР_4 від 1 квітня 2015 року, з додатками та актами, які підтверджують, що у 2015 році на належній ОСОБА_1 земельній ділянці позивачем проводилися сільськогосподарські роботи посів та збір урожаю; даними форм №4-СГ, 29-СГ, які підтверджують, що протягом 2015 року на території земель Циганської сільської ради Борщівського району Тернопільської області проводились сільськогосподарські роботи щодо вирощування та збору урожаю. 1 червня 2015 року ОСОБА_1 уклала договір оренди землі з ТОВ «Борщівська аграрна компанія», тобто через шість місяців після закінчення строку дії договору від 10 травня 2009 року, оскільки не дочекалася пропозицій від попереднього орендаря щодо продовження строку дії договору. Крім того, умови укладеного договору є більш сприятливими для ОСОБА_1 Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ «Мрія Центр» дотримувалось строків та процедури поновлення договору оренди землі на новий строк, після закінчення строку дії договору продовжувало виконувати свої обов’язки орендаря, використовуючи земельну ділянку, вносячи за це орендну плату. Окрім того, законодавчими актами орендарю не встановлено обов’язку надсилати на адресу орендодавця повідомлення рекомендованим поштовим листом та отримувати такий лист адресатом під розпис. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, керувався тим, що ТОВ «Мрія Центр» не дотрималось вимог, визначених частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі», щодо повідомлення орендодавця про намір скористатись переважним правом на укладення договору на новий строк, оскільки в матеріалах справи відсутні докази про отримання ОСОБА_1 надісланих ТОВ «Мрія Центр» до закінчення строку дії договору листів-повідомлень про намір скористатися переважним правом на поновлення договору оренди з доданим проектом додаткової угоди, а тому відсутні передбачені законом підстави для поновлення договору оренди землі від 10 травня 2009 року, укладеного між ТОВ «Мрія Центр» та ОСОБА_1 Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції вважав не обґрунтованими посилання заявника про те, що позивач не надав належних доказів отримання орендодавцем листа-повідомлення від орендаря про поновлення договору оренди землі з проектом додаткової угоди, оскільки законом направлення орендарем на адресу орендодавця такого повідомлення рекомендованим поштовим листом та отримання орендодавцем такого листа під розпис не вимагається. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що попередній орендар земельної ділянки належним чином виконував умови договору, сплачував орендну плату, листом-повідомленням повідомив орендодавця про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк та надіслав додаткову угоду. До матеріалів справи надано список громадян, яким відправлено листи-повідомлення орендарем. У вказаному списку зазначено прізвище орендодавця. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що суди помилково відмовили в позові з огляду на відсутність належних доказів отримання листа відповідачем та не взяли до уваги як належний доказ наданий позивачем список громадян з відтиском поштового штемпеля про відправлення цих документів. При цьому суди не врахували, що законом направлення орендарем на адресу орендодавця такого повідомлення з проектом додаткової угоди рекомендованим поштовим листом та отримання орендодавцем такого листа під розпис не вимагається. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 33 Закону України «Про оренду землі». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, указана норма визначає об’єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права полягає в позбавленні його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб’єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. Звертаючись до суду з позовом про захист свого порушеного права на укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, ТОВ «Мрія Центр» посилалось на невизнання орендодавцем його переважного права, передбаченого спірним договором та статтею 33 Закону України «Про оренду землі», унаслідок чого було укладено договір оренди цієї ж земельної ділянки з іншим орендарем. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною третьою цієї статті передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Як убачається зі змісту оспорюваного договору від 1 червня 2015 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Борщівська аграрна компанія», ТОВ «Мрія Центр» не є стороною зазначеного договору. Разом з тим позивач, як орендар цієї ж земельної ділянки, має право на оспорювання цього договору, оскільки цей правочин порушує його переважне право на використання спірної земельної ділянки. Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). За частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України «Про оренду землі». Суди у справі, яка переглядається, установили, що пунктами 28 - 31 договору оренди землі від 10 травня 2009 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Мрія Центр», встановлено права та обов’язки орендодавця та орендаря відповідно до Закону України «Про оренду землі», яким визначаються умови укладення, зміни, припинення і поновлення цього договору. Частинами першою – п’ятою статті 33 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, а саме на час виникнення переважного права в орендаря) передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов’язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини першої статті 777 ЦК України, у якій законодавець закріпив переважне право наймача, який належно виконує свої обов’язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачив певну процедуру здійснення цього права. Права наймача, встановлені статтею 777 ЦК України, є переважними, тобто за своєю правовою природою вони є привілеями носія таких прав, який має перевагу на укладення відповідних договорів перед третіми особами. У випадку виявлення наміру у наймодавця на укладення нового договору найму, реалізація переважного права попереднього наймача можлива лише в разі, коли йому стане відомо про такий намір. За відсутності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі з попереднім добросовісним орендарем та за відсутності попереднього повідомлення орендаря щодо наміру укладення нового договору оренди з новим орендарем, право особи на реалізацію свого переважного права, передбачене статтею 777 ЦК України та статтею 33 Закону України «Про оренду землі», буде порушено, а така поведінка орендодавця відносно попереднього орендаря буде недобросовісною. Суди попередніх інстанцій у справі, яка переглядається, встановили, що ТОВ «Мрія Центр» згідно з вимогами статті 33 Закону України «Про оренду землі» є добросовісним орендарем, який: з метою скористатися своїм переважним правом на укладення договору оренди, двічі надсилав відповідачу листи-повідомлення з пропозицією поновлення договору оренди, до яких було додано проект додаткової угоди; на період дії строку договору оренди належної ОСОБА_1 земельної ділянки та після закінчення строку дії договору, тобто після 10 грудня 2014 року, належним чином та відповідно до умов укладеного між сторонами договору виконував свої обов’язки орендаря, використовував земельну ділянку за призначенням у власних інтересах, за що сплачував відповідачу орендну плату. Окрім