Search the Community

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2017 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Прокопенка О.Б., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Кривенди О.В., – розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом відкритого акціонерного товариства (далі – ВАТ) «Укртурінвест» до державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі – ДПІ), треті особи – публічне акціонерне товариство (далі – ПАТ) «Державний ощадний банк України», товариство з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) «Тоттенхем Офісіз енд Хаузіс Лімітед», Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, в с т а н о в и л а: ВАТ «Укртурінвест» звернулося до адміністративного суду з вищевказаним позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 12 січня 2012 року № 0000292312 (далі – Рішення), яким позивачу збільшено суму податкового зобов’язання за платежем «орендна плата юридичних осіб» на 5 638 326 грн 54 коп., у тому числі за основним платежем – 4 680 068 грн 86 коп., штрафні (фінансові) санкції – 958 257 грн 68 коп. Позовні вимоги обґрунтувало тим, що на земельній ділянці, яка була передана йому в оренду, збудовано будівлю, що введена в експлуатацію та перебуває у спільній власності кількох осіб. Вказує, що внаслідок відчуження ним частини нерухомого майна право користування земельною ділянкою пропорційно до частки права власності на об’єкт нерухомого майна перейшло до третіх осіб, у зв’язку з чим ВАТ «Укртурінвест» не зобов’язаний сплачувати орендну плату за ту частину земельної ділянки, користування якою припинено. Позивач вважає, що з його сторони немає порушень норм податкового законодавства, а винесене податкове повідомлення-рішення є протиправним та підлягає скасуванню. Суд установив, що ДПІ провела документальну позапланову виїзну перевірку ВАТ «Укртурінвест» з питань повного обчислення та своєчасності сплати орендної плати за землю за період з 1 жовтня 2008 року по 30 вересня 2011 року, за результатами якої 27 листопада 2011 року склала акт № 1669/23-12/05518300 (далі – Акт перевірки). Під час перевірки ДПІ встановила порушення позивачем статей 2, 5 Закону України від 3 липня 1992 року № 2535-XII «Про плату за землю» (далі – Закон № 2535-XII), пунктів 288.1 та 288.2 статті 288 Податкового кодексу України (далі – ПК), а саме: товариством занижено грошові зобов’язання з орендної плати за землю за період з грудня 2008 року по вересень 2011 року на суму 4 680 068 грн 86 коп. На підставі Акта перевірки 12 січня 2012 року ДПІ прийняла Рішення. Розглядаючи справу, суд установив, що 19 січня 1995 року між позивачем та Державним спеціалізованим комерційним Ощадним банком України було укладено договір про спільне дольове будівництво офісної будівлі у м. Києві по вул. Госпітальній, 12. 28 липня 2000 року на підставі рішення Київської міської ради від 10 грудня 1998 року № 75/176 між Київською міською радою (орендодавець) та ВАТ «Укртурінвест» (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки (а.с. 10–12, т. 1) зареєстрований у Головному управлінні земельних ресурсів 23 січня 2001 року за № 82-6-00014), за умовами якого позивачу передано в оренду строком на 49 років земельну ділянку площею 0,4721 га (кадастровий номер 82127002) за адресою: м. Київ, вул. Госпітальна, 12, для завершення будівництва, експлуатації та обслуговування будівлі по наданню додаткових послуг бізнесменам. Згідно з пунктом 2.1 вказаного договору оренди орендар сплачує орендодавцеві орендну плату у грошовій формі. Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 5% від її грошової оцінки. Згідно з угодою від 7 квітня 2004 року про внесення змін до договору оренди земельної ділянки площу орендованої ВАТ «Укртурінвест» земельної ділянки зменшено до 0,3952 га. За даними держаного земельного кадастру на підставі договору оренди користувачем земельної ділянки за вищевказаною адресою є ВАТ «Укртурінвест», дата початку права користування – 23 січня 2001 року, дата закінчення – 23 січня 2050 року. Нормативна грошова оцінка згідно з довідкою від 17 жовтня 2007 року № Ю-06926 становить 27 101 185 грн 80 коп., площа земельної ділянки – 3951,51 кв. м. Розпорядженням Печерської районної державної адміністрації у м. Києві від 29 вересня 1999 року за № 1112 «Про затвердження акта державної приймальної комісії» було затверджено акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта «Друга черга готелю «Інтурист» на 735 місць «Будинок по наданню допоміжних послуг бізнесменам» по вул. Госпітальній, 12 в Печерському районі м. Києва. Як убачається з додатка до цього акта ВАТ «Укртурінвест» зобов’язано передати, а організації, на які покладається експлуатація відповідних площ зазначеного в пункті 1 об’єкта, взяти їх на баланс. З довідки комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна» (далі – БТІ) від 8 квітня 2009 року № 1401398 (а.с. 37) вбачається, що право власності на частки нежилого приміщення, яке знаходиться за вищевказаною адресою, зареєстровано за кількома власниками. У подальшому співвласники змінювались, що підтверджується свідоцтвами про право власності на нежиле приміщення ВАТ «Укртурінвест», ВАТ «Державний ощадний банк», ТОВ «ТВС КО», договорами купівлі-продажу, мировою угодою, копії яких містяться в матеріалах справи (а.с. 38–41, т. 1, а.с. 117–118, 181–195, т. 2). Суд також установив, що починаючи з 2003 року позивач неодноразово звертався до Київської міської державної адміністрації з метою розподілу земельної ділянки між новими власниками об’єкта нерухомості та внесення змін до договору оренди земельної ділянко від 28 липня 2000 року, проте це питання до сих пір не вирішено. Суди розглядали справу неодноразово. Окружний адміністративний суд міста Києва останньою постановою від 20 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року, позов задовольнив: визнав протиправним та скасував Рішення. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про протиправність Рішення виходячи з того, що оскільки позивач частково відчужив належне йому на праві власності нерухоме майно третім особам, то обов’язок зі сплати орендної плати за земельну ділянку у повному обсязі, на якій розташований об’єкт нерухомості, у позивача відсутній. Вищий адміністративний суд України постановою від 25 травня 2016 року попередні рішення судів скасував і прийняв нове, яким відмовив у задоволенні позову ВАТ «Укртурінвест». Відмовляючи в задоволенні позову, суд касаційної інстанції дійшов висновку про правомірність Рішення, посилаючись на те, що перехід права власності на майно до іншої особи не звільняє орендаря земельної ділянки від обов’язку зі сплати орендної плати за неї на підставі відповідного договору оренди. Тільки після внесення змін до підписаного з позивачем договору оренди в частині зміни розміру земельної ділянки або підписання нового договору оренди земельної ділянки пропорційно до частки нежитлових приміщень, що належать позивачу на праві власності, розмір орендної плати буде змінено. Не погодившись із зазначеною постановою суду касаційної інстанції, ВАТ «Укртурінвест» подало заяву про її перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, у якій просить її скасувати, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити в силі. У заяві ВАТ «Укртурінвест» посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: пункту 287.6 статті 287 ПК, статті 120 Земельного кодексу України (далі – ЗК), статті 377 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та частини третьої статті 7 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі – Закон № 161-XIV). На обґрунтування заяви додає копії рішень Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2014 року (у справі № К/800/21272/13, що розглядається), 8 квітня, 18 червня, 30 липня 2015 року (справи №№ К/9991/12542/12, К/800/45284/13, К/800/26225/14 відповідно), 25 листопада 2015 року (справи №№ К/800/13334/14, К/800/26128/15 відповідно), 31 травня 2016 року (справа № К/800/54498/15). Крім того, заявник додає рішення Вищого господарського суду України від 9 та 29 липня, 20 жовтня 2015 року (справи №№ 910/23058/14, 904/2873/14, 910/9813/15 відповідно) та постанову Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року (справа № 6-253цс16). Проте колегія суддів не може взяти до уваги ухвали Вищого адміністративного суду України від 25 листопада 2015 року (справи №№ К/800/13334/14, К/800/26128/15 відповідно), оскільки суд касаційної інстанції зазначеними рішеннями рішення судів попередніх інстанцій у частині вирішення питання сплати земельного податку скасував, а справи у цій частині направив на новий розгляд до суду першої інстанції, тобто остаточне рішення по суті позовних вимог не приймав. З цих же мотивів Верховний Суд України не може взяти до уваги і ухвалу Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2014 року у справі № К/800/21272/13, що розглядається, та рішення Вищого господарського суду України від 9 липня та 20 жовтня 2015 року (справи №№ 910/23058/14, 910/9813/15), оскільки вказаними рішеннями суди касаційної інстанції остаточні рішення по суті спорів у цих справах не приймали, а справи направили на новий розгляд. У решті наданих для порівняння заявником рішень Вищого адміністративного суду України – від 8 квітня, 18 червня, 30 липня 2015 року, 31 травня 2016 року – суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що право користування земельною ділянкою переходить до нового власника об’єктів нерухомості в силу норм ПК, ЗК та ЦК, у зв’язку з чим з моменту державної реєстрації права власності на таке майно у нового власника виникає обов’язок сплачувати плату за землю. У постанові від 29 липня 2015 року Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що у підприємства припинилося право користування земельною ділянкою, на якій розташовано об’єкти нерухомості, що були відчужені ним на користь товариства, оскільки до товариства перейшло право оренди земельної ділянки на тих самих умовах та в тому ж обсязі, що були у підприємства до відчуження будівлі, яка розташована на орендованій земельній ділянці. Розглядаючи питання неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 120 ЗК, у постанові від 13 квітня 2016 року (справа № 6-253цс16) колегія суддів Верховного Суду України дійшла висновку про те, що при застосуванні положень статті 120 ЗК у поєднанні з нормою статті 125 ЗК слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності. Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК, особа, яка набула право власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява ВАТ «Укртурінвест» підлягає задоволенню з таких підстав. За підпунктами 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК земельним податком визнається обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди. Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК об’єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні. За пунктом 287.7 статті 287 ПК у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин). У частинах першій та другій статті 120 ЗК встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. За статтями 125 і 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 ЦК. За частиною третьою статті 7 Закону № 161-ХІV до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда. Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об’єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов’язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані. Із установлених попередніми судами обставин справи вбачається, що відповідно до договору оренди від 28 липня 2000 року ВАТ «Укртурінвест» набуло право користування земельною ділянкою строком на 49 років площею 0,4721 га за адресою: м. Київ, вул. Госпітальна, 12, для завершення будівництва, експлуатації та обслуговування будівлі по наданню додаткових послуг бізнесменам. Згідно з пунктом 2.1 вказаного договору оренди орендар сплачує орендодавцеві орендну плату у грошовій формі. Річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі п’яти відсотків від її грошової оцінки. Згідно з угодою від 7 квітня 2004 року про внесення змін до договору оренди земельної ділянки площу орендованої ВАТ «Укртурінвест» земельної ділянки зменшено до 0,3952 га та покладено контроль за правильністю обчислення і справляння орендної плати на ДПІ. Після завершення будівництва об’єкта нерухомості за вказаною адресою право власності на частки цього нежилого приміщення було зареєстровано за кількома власниками, які у подальшому змінювались, тобто об’єкт нерухомості знаходиться у спільній частковій власності. Підсумовуючи сказане, колегія суддів дійшла такого висновку. У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 287.7 статті 287 ПК платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов’язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права. Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 21-804а16). Таким чином, до нового власника об’єкта нерухомості переходить і встановлений податковим законом обов’язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розташоване набуте ним майно. Нормативне тлумачення норм податкового закону, неоднаковість застосування яких оспорюється, в контексті змісту фактичних обставин справи дає підстави вважати, що суд касаційної інстанції у оскаржуваному рішенні неправильно застосував норми матеріального права, у зв’язку з чим воно підлягає скасуванню. Отже, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про протиправність Рішення та його скасування, оскільки в період, за який проведено перевірку (з 1 жовтня 2008 року по 30 вересня 2011 року), нежитлові приміщення за адресою: м. Київ, вул. Госпітальна, 12, перебували у колективній власності кількох юридичних осіб, право власності яких було зареєстроване у встановленому законодавством порядку, тому після відчуження частини об’єкта нерухомості та його реєстрації в БТІ за іншими особами позивач не повинен сплачувати орендну плату за земельну ділянку, користувачем якої не є. За таких обставин ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції слід скасувати, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву відкритого акціонерного товариства «Укртурінвест» задовольнити. Постанову Вищого адміністративного суду України від 25 травня 2016 року скасувати, а постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 20 березня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року залишити в силі. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.Б. Прокопенко Судді: І.С. Берднік О.Ф. Волков М.І. Гриців А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок О.В. Кривенда Постанова від 12 вересня 2017 року № 21-3078а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D175EF09B886D66BC225819C0044F51F

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., – за участю представників: Київської міської ради – Безносик А.О., товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Новий дім» – Сидоренко В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Новий дім» (далі – ТОВ «Компанія «Новий дім») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року у справі № 910/17554/16 за позовом ТОВ «Компанія «Новий дім» до Київської міської ради про визнання незаконним і скасування рішення, встановила: У вересні 2016 року ТОВ «Компанія «Новий дім» звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Київської міської ради про визнання незаконним і скасування рішення Київської міської ради від 28 липня 2016 року № 880/880 «Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 20 липня 2007 року № 79-6-00522, укладеного між Київською міською радою та ТОВ «Компанія «Новий дім» на підставі рішення Київської міської ради від 15 березня 2007 року № 307/968» (далі – рішення Київської міської ради № 880/880). Позов обґрунтовано тим, що рішення Київської міської ради № 880/880 прийнято на підставі невиконання ТОВ «Компанія «Новий дім» умов пункту 8.4 договору оренди, а саме: не завершено забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше ніж через три роки з моменту державної реєстрації договору, земельна ділянка використовується не за цільовим призначенням. Рішенням Господарського суду міста Києва від 22 листопада 2016 року позов задоволено. Визнано незаконним і скасовано рішення Київської міської ради № 880/880, стягнуто з відповідача на користь позивача судові витрати. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 20 лютого 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року, рішення Господарського суду міста Києва від 22 листопада 2016 року скасовано, прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Компанія «Новий дім» просить скасувати постанови судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 416, 526, 629, 651 Цивільного кодексу України, частини 4 статті 31 Закону України «Про оренду землі». В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 03 грудня 2015 року у справі № 910/9190/15, від 21 жовтня 2015 року у справі № 910/6874/15-г, від 16 червня 2016 року у справі № 910/31804/15, від 16 березня 2017 року у справі № 910/10289/16 в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні і ті самі норми матеріального права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Київської міської ради і ТОВ «Компанія «Новий дім», перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що рішенням Київської міської ради від 15 березня 2007 року ¹ 307/968 ТОВ «Компанія «Новий дім» надано у довгострокову оренду строком на 15 років земельну ділянку площею 3,05 га для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку у провулку Феофанівському, 14б, у Голосіївському районі міста Києва за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови. На підставі зазначеного рішення 13 липня 2007 року між Київською міською радою (орендодавець) і ТОВ «Компанія «Новий дім» (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки (далі – Договір оренди земельної ділянки), який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстровано в реєстрі за ¹ 1968 та зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що 20 липня 2007 року у книзі записів державної реєстрації договорів зроблено запис за ¹ 79-6-00522. Відповідно до пункту 8.4 договору орендар зобов’язаний, зокрема, приступити до використання земельної ділянки в строк, встановлений цим договором, і після підписання цього договору і акта приймання-передачі земельної ділянки та державної реєстрації договору; завершити забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше, ніж через три роки з моменту державної реєстрації; використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення та своєчасно вносити оренду плату. Пунктом 11.4 договору передбачено, що договір може бути розірваний за взаємною згодою сторін; за рішенням суду, в порядку, встановленому законом; в односторонньому порядку за ініціативою орендодавця, із звільненням орендодавця від відповідальності, згідно з Господарським кодексом України, в разі, коли орендар використовує земельну ділянку способами, які суперечать екологічним вимогам, не за цільовим призначенням, систематично (протягом півроку) не сплачує орендну плату, порушення строків завершення забудови земельної ділянки, встановлених пунктом 8.4 договору, здійснення без згоди орендодавця передачі або відчуження права користування земельною ділянкою третім особам. Відповідно до акта приймання-передачі земельної ділянки від 20 липня 2007 року орендодавець передав, а орендар прийняв у володіння та користування обумовлену договором земельну ділянку. Судами також встановлено, що Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) проведено перевірки та складено акти обстеження земельної ділянки у провулку Феофанівському, 14б, у Голосіївському районі міста Києва від 19 листопада 2015 року № 1005/01 та від 30 червня 2016 року № 16-1178-01, згідно з якими земельна ділянка у період із 20 липня 2007 року до 30 червня 2016 року не забудована. Рішенням Київської міської ради № 880/880 Договір оренди земельної ділянки розірвано з підстав невиконання ТОВ «Компанія «Новий дім» умов пункту 8.4 договору, а саме: не завершено забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше ніж через три роки з моменту державної реєстрації договору; земельна ділянка використовується не за цільовим призначенням. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що підставою примусового припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, а розірвання договорів з підстав, незавершення будівництва не передбачено чинним законодавством України. Враховуючи недоведеність відповідачем наявності вини позивача у затримці забудови земельної ділянки, що спричинена необхідністю значного часу для погодження уповноваженими органами проектної документації на будівництво та отримання дозволу уповноваженого органу на проведення будівельних робіт, а також те, що відповідачем не зазначено, у чому саме полягає завдання шкоди Київській міській раді у зв’язку із незавершенням будівельних робіт, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб’єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їх виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання (Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року у справі №1-9/2009). Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що діюче законодавство не містить заборони для сторін договору оренди земельної ділянки передбачити випадки розірвання договору в односторонньому порядку шляхом вчинення стороною одностороннього правочину, що оформляється прийняттям рішення у встановленому порядку. За умовами пункту 11.4 договору оренди однією з підстав для розірвання орендодавцем договору в односторонньому порядку є порушення орендарем строків завершення забудови земельної ділянки, встановлених пунктом 8.4 договору. Так, за змістом пункту 8.4 договору орендар зобов’язаний завершити забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше, ніж через три роки з моменту державної реєстрації. Згідно з актами обстеження земельної ділянки по провулку Феофанівському, будинок 14б, у Голосіївському районі міста Києва від 19 листопада 2015 року № 1005/01 та від 30 червня 2016 року № 16-1178-01 Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) земельна ділянка за період з 20 липня 2007 року до 30 червня 2016 року не забудована. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що у матеріалах справи немає будь-яких доказів відсутності вини, однак не спростовано і наявність вини у незавершенні забудови земельної ділянки у встановлений пунктом 8.4 договору строк. Будь-яких інших доказів, зокрема заборони позивачеві та/або іншим особам проводити будівельні роботи на спірній ділянці, також немає. До того ж, на підставі положень пункту 11.1 договору оренди позивач не позбавлений був права в установленому порядку звернутися до відповідача як орендодавця із пропозицією продовжити строки забудови спірної земельної ділянки, доказів здійснення чого позивачем суду також не надано. Крім того, суд апеляційної інстанції не погодився з висновком суду першої інстанції стосовно того, що зміст оскаржуваного рішення Київської міської ради № 880/880 не відповідає положенням Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року у справі № 1-9/2009, оскільки рішенням Київської міської ради № 880/880 не було скасовано попереднього рішення Київської міської ради від 15 березня 2007 року № 307/968 «Про передачу ТОВ «Компанія «Новий дім» земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку у провулку Феофанівському, 14б, у Голосіївському районі міста Києва», тому застосування до спірних правовідносин положень зазначеного Рішення Конституційного Суду України є необґрунтованим. Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що оскільки позивач був обізнаний з умовами договору оренди в частині наявності у нього обов’язку закінчити забудову земельної ділянки не пізніше, ніж через три роки після державної реєстрації договору оренди, а також із відповідними наслідками незакінчення такої забудови у виді можливості орендодавця в односторонньому порядку відмовитися від договору, суд апеляційної інстанції обґрунтовано дійшов висновку про порушення позивачем вимог пункту 8.4 договору оренди земельної ділянки в частині строків завершення забудови земельної ділянки та, відповідно, про відсутність правових підстав для визнання недійсним рішення Київської міської ради № 880/880. За змістом положень статті 11114 ГПК Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з підстав, передбачений статтею 11116 ГПК. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох і більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Зміст правовідносин із метою з’ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України. Із наданих заявником для порівняння копій постанов Вищого господарського суду у справах № 910/9190/15, № 910/6874/15-г, № 910/31804/15, № 910/10289/16 вбачається, що зазначені судові рішення прийнято залежно від встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин у кожній справі, що не дає підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Відповідно до частини 1 статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. Зважаючи на те, що факт подібності правовідносин у наведених заявником випадках не підтвердився, немає підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. За таких обставин заява ТОВ «Компанія «Новий дім» не підлягає задоволенню. Керуючись пунктом 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Новий дім» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 травня 2017 року у справі № 910/17554/16 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 6 вересня 2017 року № 3-926гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E97ABE2E60871999C225819C002635D4

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., за участю представників: позивача – ОСОБА_1, відповідача – ОСОБА_2, – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Компанія Катран» (далі – ПАТ «Компанія Катран») про перегляд Верховним Судом України постанови Київського апеляційного господарського суду від 9 листопада 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2017 року у справі № 910/11081/16 за позовом ПАТ «Компанія Катран» до Київської міської ради про визнання недійсним договору в частині, в с т а н о в и л а: У червні 2016 року ПАТ «Компанія Катран» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що у 2015 році між ним і Київською міською радою укладено угоду про поновлення договору оренди земельних ділянок, укладеного у 2008 році. Окремі положення цього договору оренди суперечать Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі – Закон № 3038-VI), згідно з яким органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовників будівництва надання будь-яких послуг, крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, а також зобов’язано органи місцевого самоврядування привести свої рішення і договори про пайову участь у відповідність до вимог цього Закону. Після укладення угоди про поновлення договору оренди земельних ділянок позивач звернувся до відповідача з пропозицією укласти угоду про виключення із договору оренди земельних ділянок окремих положень щодо обов’язку орендаря передати частину площ квартир у будинках і сплатити кошти у процентному співвідношенні від витрат із будівництва загальної площі будинків до спеціального фонду бюджету міста. Питання у позасудовому порядку між сторонами не вирішено. ПАТ «Компанія Катран» просило визнати недійсними абз. 13, 14 та 15 п. 8.4 договору оренди земельних ділянок за кадастровими номерами: 8000000000:69:236:0019 та 8000000000:69:236:0030 від 17 червня 2008 року, укладеного між ПАТ «Компанія Катран» і Київською міською радою (далі – Договір оренди), поновленого 30 жовтня 2015 року відповідно до угоди про поновлення та внесення змін до Договору оренди (далі – Угода), а саме: орендар зобов'язаний передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі – КМДА; ГУ ЖЗ КМДА відповідно) 7 % загальної площі квартир у цих будинках; сплатити до цільового фонду спеціального фонду бюджету м. Києва на розвиток житлового будівництва до моменту здачі в експлуатацію забудованої житлової площі кошти в розмірі 5 % витрат із будівництва загальної площі будинків, виходячи з опосередкованої вартості спорудження житла; питання пайової участі орендар зобов'язаний вирішити до початку будівництва відповідно до рішення Київської міської ради від 27 лютого 2003 року № 271/431 «Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні спеціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва». Київська міська рада проти позову заперечила, посилаючись на те, що Закон № 3038-VI набрав чинності після укладення Договору оренди, а тому підстав для визнання недійсними окремих його положень немає. Відповідач просив застосувати наслідки спливу позовної давності у разі встановлення порушення прав позивача. Рішенням Господарського суду м. Києва від 29 липня 2016 року позов задоволено частково: визнано недійсними абз. 13 та 14 п. 8.4 Договору оренди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 9 листопада 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 9 лютого 2017 року, рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. У заяві та доповненні до заяви про перегляд із підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Компанія Катран» просить скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: ст. 33 Закону України «Про оренду землі», ст. 638 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), ст. 40, п. 7 Прикінцевих положень Закону № 3038-VI. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 23 лютого 2017 року у справі № 906/84/16, від 14 березня 2017 року у справі № 911/891/16, від 21 жовтня 2013 року у справі № 2/234-47/90-2012, від 25 січня 2012 року у справі № 51/344, від 19 жовтня 2016 року у справі № 908/5048/15, від 2 листопада 2011 року у справі № 9/17-2022-2011. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників заявника, перевіривши наведені у заяві обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява із доповненнями ПАТ «Компанія Катран» підлягає задоволенню. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 24 травня 2007 року Київська міська рада прийняла рішення від № 680/1341 «Про передачу закритому акціонерному товариству «Компанія Катран» земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового комплексу з підприємствами соціально-культурного, побутового обслуговування, спорудами для зберігання індивідуального автотранспорту та дитячим садочком на вул. Новопольовій, 2, у Солом'янському районі м. Києва» (далі – Рішення № 680/1341), згідно з яким постановила: – затвердити проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок закритому акціонерному товариству «Компанія Катран» (далі – ЗАТ «Компанія Катран») для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового комплексу з підприємствами соціально-культурного, побутового обслуговування, спорудами для зберігання індивідуального автотранспорту та дитячим садочком на вул. Новопольовій, 2, у Солом'янському районі м. Києва (далі – житловий комплекс); – передати ЗАТ «Компанія Катран», за умови виконання п. 6 Рішення № 680/1341, у короткострокову оренду на 5 років земельні ділянки загальною площею 5,69 га для будівництва, експлуатації та обслуговування зазначеного житлового комплексу у зв'язку із переходом права власності на комплекс будівель (свідоцтво про право власності від 14 вересня 2006 року), у тому числі: – ділянку № 1 площею 3,66 га – за рахунок частини земель, відведених відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 31 березня 1959 року № 475 «Про відвод земельних ділянок Київському міськавтоуправлінню під автогосподарство»; – ділянку № 2 площею 2,03 га – за рахунок частини земель, відведених відповідно до рішень виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 11 жовтня 1966 року № 1522 «Про відвод земельної ділянки Київському автотранспортному підприємству 09662 Київського міського виробничого управління вантажного автотранспорту під поширення та реконструкцію упаковочного цеху» та від 31 серпня 1972 року № 1400 «Про відведення земельної ділянки автотранспортному підприємству 09667 для розміщення стоянки автотранспорту». Згідно з п.п. 6.5, 6.8, 6.9 Рішення № 680/1341, ЗАТ «Компанія Катран» зобов'язано: – питання пайової участі вирішити до початку будівництва відповідно до рішення Київради від 27 лютого 2003 року № 271/431 «Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва» (далі – Рішення № 271/431); – передати ГУ ЖЗ КМДА 7 % загальної площі квартир у цьому житловому комплексі (крім службової) на підставі п. 36 рішення Київської міської ради від 28 грудня 2006 року № 531/588 «Про бюджет міста Києва на 2007 рік»; – сплатити до цільового фонду бюджету м. Києва на розвиток житлового будівництва до моменту здачі в експлуатацію збудованої житлової площі кошти в розмірі 5 % витрат із будівництва загальної площі цього житлового комплексу, виходячи з опосередкованої вартості спорудження житла, установленої Державним комітетом України з будівництва та архітектури для м. Києва станом на 1 січня року, в якому проводиться оплата, на підставі п. 84 рішення Київської міської ради від 28 грудня 2006 року № 531/588 «Про бюджет міста Києва на 2007 рік». Рішенням Господарського суду м. Києва від 14 травня 2008 року у справі № 17/197 позов ЗАТ «Компанія Катран» до Київської міської ради, Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) (далі – ГУ ЗР КМДА) про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки (площею 5,69 га на вул. Новопольовій, 2, у Солом'янському районі м. Києва) задоволено (т. 1, а.с. 56–63). Визнано укладеним із дня набрання цим рішенням законної сили договір оренди земельної ділянки в редакції, яка була підписана ЗАТ «Компанія Катран», а земельні ділянки такими, що передані з моменту набрання чинності судовим рішенням на умовах, визначених цим договором. Зобов’язано ГУ ЗР КМДА зареєструвати договір оренди земельної ділянки з усіма додатками, що є його невід’ємними частинами. Із резолютивної частини цього рішення вбачається, що запропонована орендарем і затверджена судом редакція договору оренди земельної ділянки збігається із текстом договору оренди земельних ділянок, окремі положення якого оспорює позивач. 17 червня 2008 року між ЗАТ «Компанія Катран» (орендар) і Київською міською радою (орендодавець) укладено Договір оренди, зареєстрований ГУ ЗР КМДА, про що зроблено запис за № 72-6-00520 у книзі записів державної реєстрації договорів (т. 1, а.с. 43–48). Згідно з Договором оренди орендодавець на підставі Рішення № 680/1341 передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельні ділянки, визначені цим Договором. Об'єктом оренди відповідно до цього Договору є земельні ділянки з такими характеристиками: – місце розташування – вул. Новопольова, 2, у Солом'янському районі м. Києва; – розмір – 5,6890 га, у тому числі: земельна ділянка № 1 площею 3,6628 га кадастровий номер 8000000000:69:236:0019 та земельна ділянка № 2 площею 2,0262 га кадастровий номер 8000000000:69:236:0030; – цільове призначення – для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового комплексу з підприємствами соціально-культурного, побутового обслуговування, спорудами для зберігання індивідуального автотранспорту та дитячим садочком (п. 2.1 Договору оренди). Договір оренди укладено на 5 років (п. 3.1). Земельна ділянка є переданою у день державної реєстрації цього договору (п. 6.1 Договору оренди). Пунктом 8.4 Договору оренди визначено, що орендар зобов’язаний, зокрема: – передати ГУ ЖЗ КМДА 7 % загальної площі квартир у цих будинках (крім службової) на підставі п. 38 рішення Київської міської ради від 17 січня 2008 року № 3/4475 «Про бюджет міста Києва на 2008 рік» (абз. 13); – сплатити до цільового фонду спеціального фонду бюджету м. Києва на розвиток житлового будівництва до моменту здачі в експлуатацію збудованої житлової площі кошти в розмірі 5 % витрат із будівництва загальної площі цих будинків, виходячи з опосередкованої вартості спорудження житла, установленої Міністерством регіонального розвитку і будівництва України для м. Києва станом на день оплати, на підставі п. 39 рішення Київської міської ради від 17 січня 2008 року № 3/4475 «Про бюджет міста Києва на 2008 рік» (абз. 14); – питання пайової участі вирішити до початку будівництва відповідно до Рішення № 271/431 (зі змінами та доповненнями, внесеними рішеннями Київської міської ради від 12 лютого 2004 року № 1051/2461 та від 27 грудня 2005 року № 622/3083) (абз. 15). Згідно з актом приймання-передачі земельних ділянок від 17 червня 2008 року відповідач (орендодавець) передав, а позивач (орендар) прийняв у своє володіння і користування земельні ділянки, визначені п. 2.1 Договору оренди (т. 1, а.с. 55). Судом апеляційної інстанції встановлено, що 4 грудня 2013 року (тобто після закінчення терміну дії Договору оренди) ПАТ «Компанія Катран» було подано клопотання № КОП-0123 про поновлення Договору оренди (т. 1, а.с. 86). Згідно з витягом від 26 грудня 2014 року № 225-СК-1926 із протоколу № 14 пленарного засідання Київської міської ради ІІ сесії VIІ скликання від 10 грудня 2014 року прийнято рішення про поновлення ПАТ «Компанія Катран» Договору оренди та внесення змін до нього (т. 1, а.с. 65). 30 жовтня 2015 року між Київською міською радою і ПАТ «Компанія Катран» на підставі ст. 792 ЦК, ст. 33 Закону України «Про оренду землі» та рішення Київської міської ради від 10 грудня 2014 року № 682/682 укладено та нотаріально посвідчено Угоду, відповідно до якої поновлено на 15 років Договір оренди (т. 1, а.с. 66–69). Згідно з п. 2 Угоди умови Договору оренди, за винятком назви орендаря, строку дії Договору оренди, підпунктів п.п. 2, 4, 5, 8 та 11, які змінюються цією Угодою (зокрема, щодо строку дії, нормативної грошової оцінки земельних ділянок, розміру орендної плати, прав та обов’язків орендаря), залишаються без змін. Зміни, внесені цією Угодою до п. 8 Договору оренди, не стосуються оскаржуваних у справі абзаців. Угода є невід’ємною частиною Договору оренди та набуває чинності з дня її нотаріального посвідчення (п. 15). У листі від 9 листопада 2015 року № 01/01-80, направленому Київській міській раді, позивач просив виключити із Договору оренди абз. 13, 14, 15 п. 8.4, посилаючись, на те, що під час укладення Угоди не було враховано положення ст. 40 Закону № 3038-VI, за змістом якого забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею (т. 1, а.с. 70–72). У листах від 18 листопада 2015 року № 08/280-2186, від 18 лютого 2016 року № 08/280-320 Київська міська рада повідомила позивачеві про перенаправлення його звернення до структурних підрозділів Київської міської ради (т. 1, а.с. 73–77) . У листі від 25 лютого 2016 року № 057073662 Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) повідомив позивача, що у листах інших департаментів КМДА зазначено про відсутність підстав для укладення угоди про виключення з Договору оренди зазначених абзаців (т. 1, а.с. 78). Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що: – на час укладення Угоди чинне законодавство містило заборону органам місцевого самоврядування вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Отже, під час укладення Угоди про поновлення і внесення змін до Договору оренди повинні бути враховані зміни, внесені до законодавства, зокрема встановлені ч. 7 ст. 40, п. 7 Прикінцевих положень Закону № 3038-VI. Викладене свідчить про доведеність обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними; – позовну давність не пропущено, оскільки Угоду укладено 30 жовтня 2015 року, а позивач звернувся із позовом до суду у червні 2016 року саме у зв'язку із тим, що цією Угодою не було приведено Договір оренди у відповідність до законодавства. Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсним абз. 15 п. 8.4 Договору оренди, суд першої інстанції виходив із того, що Законом № 3038-VI передбачено необхідність приведення у відповідність до вимог цього Закону договору про пайову участь. Заборони щодо участі у розвитку інфраструктури населеного пункту норми цього Закону не містять. Із метою приведення у відповідність до норм чинного законодавства абз. 15 п. 8.4 Договору оренди позивач вправі звернутися як до відповідача з відповідною пропозицією щодо внесення змін до такого договору, так і безпосередньо до суду з відповідним позовом про внесення змін до договору. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, апеляційний суд, із висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що: – звернення про приведення спірних абзаців Договору оренди у відповідність до положень Закону № 3038-VI направлено позивачем відповідачеві після укладення Угоди – 9 листопада 2015 року, водночас клопотання про поновлення Договору оренди надіслано позивачем відповідачеві 4 грудня 2013 року без жодних заперечень щодо його умов. Наведене спростовує доводи позивача про те, що про порушення свого права він дізнався 30 жовтня 2015 року після підписання Угоди; – в Угоді про поновлення строку дії Договору оренди на 15 років сторони внесення змін до абз. 13, 14, 15 п. 8.4 цього Договору не передбачили. Зміст зазначених абзаців був узгоджений сторонами ще в 2008 році під час підписання Договору оренди і не суперечив чинному на той час законодавству. Укладення між сторонами 30 жовтня 2015 року Угоди не свідчить про укладення нового договору оренди земельної ділянки. З огляду на викладене, доводи позивача про те, що спірні положення абз. 13, 14, 15 п. 8.4 Договору оренди почали діяти з 30 жовтня 2015 року (дня укладення Угоди) є необґрунтованими, не узгоджуються з положеннями законодавства та матеріалами справи; – приписи п. 7 Прикінцевих положень Закону № 3038-VI визначають необхідність приведення у відповідність до вимог цього Закону саме договору про пайову участь, а не договору оренди земельної ділянки, та не передбачають зворотної дії в часі; – із метою приведення у відповідність до норм чинного законодавства, в тому числі норм Закону № 3038-VI, абз. 15 п. 8.4 Договору оренди позивач вправі звернутися безпосередньо до суду з відповідним позовом про внесення змін до спірного договору; – підстав для застосування наслідків спливу позовної давності немає, оскільки апеляційний суд не встановив порушення прав, за захистом яких позивач звернувся із цим позовом до суду. Разом із тим у справі № 51/344, копію постанови в якій надано для порівняння, за позовом товариства до Київської міської ради про внесення змін до договору купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва житлового комплексу (шляхом виключення положень договору, якими передбачено обов’язок позивача передати ГУ ЖЗ КМДА 10 % загальної площі комплексу), суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову з огляду на таке. Зазначений договір укладено сторонами у 2007 році. 12 березня 2011 року набув чинності Закон № 3038-VI, згідно з ч. 7 ст. 40 якого органам місцевого самоврядування заборонено вимагати передачі площ у новозбудованих об’єктах, а п. 7 Прикінцевих положень зобов’язано привести рішення органів місцевого самоврядування щодо таких вимог у відповідність до цього Закону. Дія зазначених положень Закону № 3038-VI поширюється і на відносини, що виникли до набрання ним чинності. Заборону вимагати від забудовників передачі частини житлових приміщень органам місцевого самоврядування вперше було внесено до українського законодавства Законом України від 25 грудня 2008 року «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» у зв’язку з необхідністю захисту інтересів забудовників та інвесторів в умовах світової фінансової кризи і закріплено ч. 7 ст. 40 Закону України № 3038-VI. Аналогічних висновків дійшов суд касаційної інстанції у справі № 2/234-47/90-2012 за позовом товариства до Київської міської ради про визнання недійсним пункту рішення Київської міської ради та визнання недійсним і виключення абзацу із пункту договору оренди земельної ділянки (щодо обов’язку позивача передати ГУ ЖЗ КМДА 10 % загальної площі будинків), погодившись із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для його задоволення. Зазначено, що заборона органам місцевого самоврядування вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів, крім пайової участі (внеску) замовника, вперше було встановлено Законом України від 16 вересня 2008 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву». Крім того, суд касаційної інстанції зауважив, що наявність волевиявлення сторін на укладення правочину не позбавляє їх у подальшому права вимагати визнання цього правочину недійсним з підстав, передбачених законом. Щодо позовної давності судами встановлено, що позивач дізнався про порушення своїх прав із листа ГУ ЗР КМДА, надісланого у відповідь на лист позивача із пропозицією внести зміни до оспорюваного договору. У справі № 9/17-2022-2011 за позовом про зобов’язання внести зміни до договору про взаємовигідну співпрацю щодо подальшого облаштування селища та додаткової угоди до нього суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову (зокрема, шляхом виключення положення про передачу сільській раді 7 % від загальної площі житла та викладення цього положення у редакції, що відповідає ст. 40 Закону № 3038-VI про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту) з огляду на таке. Набрання чинності Законом України від 25 грудня 2008 року «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» є істотною зміною обставин та підставою для зміни договору за рішенням суду з урахуванням приписів ст. 118 Господарського кодексу України, ст.ст. 651, 652 ЦК. Крім того, договір, укладений у 2004 році, в оспорюваній частині суперечить ч. 7 ст. 40 Закону № 3038-VI та підлягає приведенню у відповідність до вимог цього Закону на підставі п. 7 його Прикінцевих положень. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. 12 березня 2011 року набрав чинності Закон № 3038-VI, ч.ч. 1–3 ст. 40 (у редакції, чинній на час укладення Угоди) якого передбачено, що порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону. Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених ч. 4 цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури. Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Встановлений органом місцевого самоврядування для замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не може перевищувати граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту з урахуванням інших передбачених законом відрахувань не може перевищувати: 10 відсотків загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта – для нежитлових будівель та споруд; 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта – для житлових будинків (ч.ч. 5, 6 ст. 40 Закону № 3038-VI). Органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених ч. 5 ст. 30 цього Закону (ч. 7 ст. 40 Закону № 3038-VI). Аналогічну норму щодо заборони органам місцевого самоврядування вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів, крім пайової участі (внеску) замовника, вперше було встановлено ст. 27 Закону України «Про планування і забудову територій» (у редакції Закону України від 16 вересня 2008 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву» та подальших редакціях). Пунктами 2, 7 Прикінцевих положень Закону № 3038-VI визначено, що закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону. Якщо договором про пайову участь, який укладений до набрання чинності цим Законом, передбачена сплата пайової участі замовником будівництва (повністю або частково) в обсягах інших, ніж визначено цим Законом, такий договір підлягає приведенню у відповідність із цим Законом. Будь-які рішення органів місцевого самоврядування про надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі відповідно до цього Закону, прийняті до набрання чинності цим Законом, підлягають приведенню у відповідність із цим Законом. Ураховуючи наведене, висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що дія положень ч. 7 ст. 40 цього Закону щодо заборони органам місцевого самоврядування вимагати від забудовників передачі матеріальних або нематеріальних активів, крім пайової участі (внеску) замовника, не поширюється на відносини, що виникли до набрання ним чинності, є помилковими. Згідно з положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1–3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК). Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК). Таким чином, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, на підставі яких дійшов обґрунтованого висновку, що абз. 13, 14 п. 8.4 Договору оренди, поновленого 30 жовтня 2015 року відповідно до Угоди, є такими, що суперечать положенням Закону № 3038-VI, а тому підлягають визнанню недійсними. Крім того, у справі № 906/84/16, копію постанови в якій надано для порівняння, за позовом про визнання укладеною додаткової угоди (про поновлення договору оренди землі) суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на те, що орендарем не доведено наявності усіх передбачених ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі» умов для поновлення договору оренди. Суд виходив із того, що згідно зі ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. У листі про поновлення договору позивач запропонував нові умови договору, оскільки поставив питання про продовження строку його дії на 20 років, проте згоди на внесення цих змін у передбаченому законодавством порядку сторони не досягли. У справі № 911/891/16 за позовом про визнання договору оренди поновленим суд касаційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції (у зв’язку з передчасністю висновків і неповнотою встановлених обставин) і постанову апеляційного суду (у зв’язку із неправильним застосуванням норм матеріального права) та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції зазначив, що ст. 33 Закону України «Про оренду землі» об'єднує два випадки поновлення договору оренди землі (укладення договору оренди землі на новий строк) після закінчення його строку, але у будь-якому випадку з обов’язковим укладенням відповідної додаткової угоди до такого договору. Аналогічних висновків дійшов суд касаційної інстанції у справі № 908/5048/15. За змістом положень ст. 33 Закону України «Про оренду землі» орендар земельної ділянки, який належним чином виконував обов’язки договору оренди, за відсутності заперечень з боку орендодавця, має право на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі) після закінчення строку, на який його було укладено шляхом укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі у випадках та у порядку, встановленому цією статтею. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (ст. 6 Закону України «Про оренду землі»). Згідно зі ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Статтею 15 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що істотними умовами договору оренди землі є об'єкт оренди; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. Уклавши Угоду, сторони дійшли згоди про внесення змін до Договору оренди, виклавши у новій редакції його умови щодо, зокрема, строку дії, нормативної грошової оцінки земельних ділянок, розміру орендної плати, прав та обов’язків орендаря. Ураховуючи наведене, помилковим є висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка розглядається, про те, що укладення між сторонами 30 жовтня 2015 року Угоди після закінчення строку Договору оренди не свідчить про встановлення нових прав і обов’язків сторін, а тому Угоду не можна вважати самостійним правочином. Отже, апеляційний суд, із висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково скасував рішення суду першої інстанції, тому постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції слід залишити в силі. Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з платіжним дорученням від 25 листопада 2016 року № 317 та квитанцією від 5 травня 2017 року № 0.0.758898635.1 ПАТ «Компанія Катран» сплачено судовий збір у розмірі 1 653,60 грн за подання касаційної скарги та у розмірі 2 080,00 грн за подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі, яка розглядається, відповідно. Таким чином, із Київської міської ради підлягають стягненню на користь ПАТ «Компанія Катран» судові витрати у розмірі 3 733,60 грн. Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Компанія Катран» про перегляд Верховним Судом України постанови Київського апеляційного господарського суду від 9 листопада 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 9 лютого 2017 року у справі № 910/11081/16 у задовольнити. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 9 листопада 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 9 лютого 2017 року скасувати, рішення Господарського суду м. Києва від 29 липня 2016 року залишити в силі. Стягнути з Київської міської ради на користь публічного акціонерного товариства «Компанія Катран» 3 733,60 грн (три тисячі сімсот тридцять три гривні 60 коп.) витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги та за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України. Видачу наказу доручити Господарському суду м. Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 6 вересня 2017 року № 3-621гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6A9BB6A9B8107508C225819C00262581

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Подільської районної в м. Києві державної адміністрації до ОСОБА_1 про виселення без надання іншого жилого приміщення, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Подільської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання права користування жилим приміщенням за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2014 року Подільська районна в м. Києва державна адміністрація (далі – Подільська РДА в м. Києві) звернулась до суду з указаним позовом, зазначаючи, що в 2013 році до комунальної власності територіальної громади м. Києва передано будинок АДРЕСА_1 та віднесено його до сфери управління Подільської РДА в м. Києві. У квартирі НОМЕР_1 зазначеного будинку проживає ОСОБА_1. Подільський районний суд м. Києва рішенням від 29 серпня 2013 року, яке набрало законної сили, виселив ОСОБА_1 з займаної нею квартири. Проте судове рішення до цього часу не виконано. ОСОБА_1 продовжує проживати у квартирі без відповідних документів, що підтверджують її проживання на законних підставах. Посилаючись на те, що ОСОБА-1 самоправно зайняла жиле приміщення, Подільська РДА в м. Києві просила на підставі частини третьої статті 116 Житлового кодексу України (далі – ЖК України) виселити її з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. ОСОБА_1 звернулась із зустрічним позовом до Подільської РДА в м. Києві про визнання права користування житлом. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що в спірне житло вона була поселена на підставі договору оренди, укладеного 20 серпня 1997 року між Державним підприємством «Науково-дослідний виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» (далі – ДП «НДВА «Пуща-Водиця») та Фірмою «Ніка-транспорт». З моменту вселення до квартири і по даний час вона відкрито і безперервно проживає в ній, сплачує комунальні послуги, іншого житла не має. Зазначає, що оскільки вона вселена в квартиру за договором оренди, який пролонговано, тому вона набула права користування нею. Подільський районний суд м. Києва рішенням від 1 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року, позовні вимоги Подільської РДА в м. Києві задовольнив: виселив ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення; у задоволенні зустрічного позову відмовив; вирішив питання про розподіл судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Подільського районного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року залишив без змін. У серпні 2016 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 116 ЖК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У зв’язку із цим заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що 20 серпня 1997 року між ДП «НДВА «Пуща-Водиця» та Фірмою «Ніка-транспорт» укладено договір оренди квартири АДРЕСА_1 строком один рік. У період з 12 серпня 1997 року по 7 червня 2011 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ДП «НДВА «Пуща-Водиця» й займала посаду продавця відділу комерції та маркетингу та була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 у період з 27 квітня 2007 року по 15 грудня 2011 року. Подільський районний суд м. Києва рішенням від 8 липня 2013 року, яке набрало законної сили, позовні вимоги ДП «НДВА «Пуща-Водиця» до ОСОБА_1 задовольнив, виселив останню з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. Судове рішення не виконано. Виконавчий орган Київської міської ради розпорядженням від 27 вересня 2013 року № 1693 затвердив акт приймання-передачі житлового будинку АДРЕСА_1 в комунальну власність територіальної громади міста Києва та до сфери управління Подільської РДА в м. Києві. Відхиляючи касаційну скаргу ОСОБА_1 й залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог Подільської РДА в м. Києві та виселення ОСОБА_1 з жилого приміщення без надання іншого й відмову в задоволенні зустрічного позову, суд касаційної інстанції погодився з їх висновком про те, що на ім’я ОСОБА_1 ордер на зайняття спірного жилого приміщення не видавався, договір оренди вказаного приміщення від 20 серпня 1997 року було укладено між ДП «НДВА «Пуща-Водиця» та Фірмою «Ніка-транспорт», особовий рахунок зі сплати за житлово-комунальні послуги на ім’я ОСОБА_1 не відкривався, тому вона є особою, яка самоправно зайняла жиле приміщення, у зв’язку з чим підлягає виселенню на підставі частини третьої статті 116 ЖК України без надання іншого жилого приміщення. ОСОБА_1 не довела правомірність її вселення та проживання в спірній квартирі. Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування своїх вимог заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня, 6 травня і 15 червня 2016 року. Надані для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня і 15 червня 2016 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд на підставі статті 338 ЦПК України скасував судові рішення та направив справи на новий розгляд у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що унеможливлювало встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Проте в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2016 року суд виходив з того, що оскільки відповідачка вселилась в жиле приміщення на підставі договору оренди, то вселення не є самовільним, у зв’язку з чим вона не підлягає виселенню на підставі статті 116 ЖК України. Між сторонами виникли договірні правовідносини, тому після закінчення строку договору оренди до відповідачки можуть заявлятися вимоги лише на підставі Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов’язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства. Главами 25, 26 ЦК Української РСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, визначено правове регулювання договорів майнового найму і найму жилого приміщення. Відповідно до частин першої та третьої статті 283 цього Кодексу нарівні з наймачем жилого приміщення члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, набувають прав і обов’язків, що випливають з договору найму. До членів сім’ї наймача належить, зокрема, дружина наймача. Подібні норми матеріального права закріплені й у частині першій статті 816 ЦК України. Однак, якщо особа проживає у жилому приміщенні на підставі цивільно-правового договору, строк якого закінчився, то власник такого приміщення має право звернутися до суду за захистом своїх прав на підставі положень цивільного законодавства. Суди установили, що 20 серпня 1997 року між ДП «НДВА «Пуща-Водиця» та Фірмою «Ніка-транспорт» укладено договір оренди квартири АДРЕСА_1 на період з 10 липня 1997 року по 10 липня 1998 року. ОСОБА_1 зазначала, що на підставі зазначеного договору оренди її чоловіку надано для проживання квартиру НОМЕР_1, а вона вселилась як член сім’ї наймача. Починаючи з 1997 року ОСОБА_1 разом з родиною постійно проживає за спірною адресою. Застосувавши до спірних правовідносин норми житлового законодавства та дійшовши висновку, що ОСОБА_1 самоправно займає спірне жиле приміщення, суди належним чином не перевірили підстави зайняття нею квартири, вирішили спір лише щодо відповідачки, не з’ясувавши при цьому всіх членів сім’ї, які проживають у квартирі, чи є вони членами однієї сім’ї, підстави їхнього проживання у спірній квартирі та не залучили їх до участі у справі. Таким чином, для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року та рішення Подільського районного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року та рішення Подільського районного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-2010цс16 Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов’язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. Крім того, при розгляді спорів, що не урегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства. Главами 25, 26 ЦК Української РСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, визначено правове регулювання договорів майнового найму і найму жилого приміщення. Якщо особа проживає у жилому приміщенні на підставі цивільно-правового договору, строк якого закінчився, то власник такого приміщення має право звернутися до суду за захистом своїх прав на підставі положень цивільного законодавства. Постанова від 22 червня 2017 року № 6-2010цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/96B291138AF70DF9C22581540049C8F9

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву фермерського господарства «Елена» (далі – ФГ «Елена») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 лютого 2017 року та постанови Одеського апеляційного господарського суду від 03 серпня 2016 року у справі № 923/2075/15 за позовом ФГ «Елена» до товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Україна» (далі – ТОВ «ТД «Україна») про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, в с т а н о в и л а: У грудні 2015 року ФГ «Елена» звернулося до суду з позовом до ТОВ «ТД «Україна» про відшкодування шкоди у розмірі 286 514,60 грн, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок. На підставі заяви від 19 лютого 2016 року позивач збільшив розмір позовних вимог і просив стягнути з відповідача збитки у виді неодержаного доходу (упущену вигоду) у розмірі 311 496,24 грн. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ФГ «Елена» на підставі договорів оренди, укладених у квітні 2015 року із власниками земельних ділянок, користується земельними ділянками сільськогосподарського призначення загальною площею 12,1700 га, із них 11,68 га – зрошувані землі, для вирощування товарної сільськогосподарської продукції. На зрошуваних землях позивач 08 травня 2015 року посіяв сою, проте відповідач самовільно зайняв ці ділянки та протягом травня-жовтня 2015 року також посіяв сою, а згодом зібрав урожай. Посилаючись на те, що внаслідок протиправних дій відповідача, які полягають у незаконному зборі урожаю сої на орендованих позивачем зрошуваних земельних ділянках площею 11,68 га, фермерському господарству заподіяно збитки у вигляді неодержаного доходу (упущена вигода), які з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог і на підставі статей 224, 225 Господарського кодексу України (далі – ГК), статей 22, 1166 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 156, 157 Земельного кодексу України (далі – ЗК) позивач просив стягнути на свою користь у розмірі 182 885,39 грн. ТОВ «ТД «Україна», заперечуючи проти позову, послалося на те, що правомірно користується спірними земельними ділянками на підставі договірних відносин із власниками землі, які не припинено. Рішенням Господарського суду Херсонської області від 28 квітня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ТОВ «ТД «Україна» на користь ФГ «Елена» 182 885,39 грн у рахунок відшкодування шкоди, завданої самовільним зайняттям і використанням земельних ділянок. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 03 серпня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 09 лютого 2017 року, рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено. У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 923/2075/15, з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ФГ «Елена», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 22, 1166 ЦК, статей 224, 225 ГК, статей 152, 156, 157 ЗК, постанови Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам», просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 09 лютого 2017 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 03 серпня 2016 року, а рішення Господарського суду Херсонської області від 28 квітня 2016 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 17 грудня 2012 року у справі № 12/5026/339/2012, від 17 грудня 2013 року у справі № 922/2838/13, від 01 липня 2014 року у справі № 922/3714/13, від 18 лютого 2015 року у справі № 904/4338/14, від 22 липня 2015 року у справі № 907/415/14, від 02 вересня 2015 року у справі № 916/272/15-г, від 03 серпня 2016 року у справі № 916/3870/15, а також копії постанов Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 3-383гс15, від 07 жовтня 2015 року у справі № 3-741гс15, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2588цс15, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спору у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені ФГ «Елена» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що у квітні 2015 року ФГ «Елена» укладено договори оренди земельних ділянок з їх власниками –громадянами ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 строком на десять років. Право оренди зареєстровано у встановленому законом порядку. Загальна площа земельних ділянок становить 12,1700 га, із яких 11,68 га – зрошувані землі, а саме: – земельна ділянка площею 4,02 га, контур № 18а, ділянка № 34, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_1, на території Великоблаговіщенської сільської ради Горностаївського району Херсонської області, яка належить ОСОБА_1 (договір оренди земельної ділянки від 01 квітня 2015 року, право оренди зареєстровано реєстраційною службою Горностаївського районного управління юстиції 22 квітня 2015 року за № 9444328); – земельна ділянка площею 3,99 га, контур № 19, ділянка № 33, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_2, на території Великоблаговіщенської сільської ради Горностаївського району Херсонської області, яка належить ОСОБА_2 (договір оренди земельної ділянки від 02 квітня 2015 року, право оренди зареєстровано реєстраційною службою Горностаївського районного управління юстиції 22 квітня 2015 року за № 9449920); – земельна ділянка площею 4,0666 га, контур № 18а, ділянка № 10, кадастровий номер ІНФОРМАЦІЯ_3, на території Великоблаговіщенської сільської ради Горностаївського району Херсонської області, яка належить ОСОБА_3 (договір оренди земельної ділянки від 22 квітня 2015 року, право оренди зареєстровано реєстраційною службою Горностаївського районного управління юстиції 22 квітня 2015 року за № 9445754). 05 травня 2015 року ФГ «Елена» у листі № 456 повідомило ТОВ «ТД «Україна» про укладення зазначених договорів оренди земельних ділянок. 08 травня 2015 року ФГ «Елена» виконано роботи зі встановлення та відновлення меж земельних ділянок загальною площею 12 га, розташованих на території Великоблаговіщенської сільської ради Горностаївського району Херсонської області, що підтверджується договором про розроблення технічної документації щодо встановлення та відновлення меж земельної ділянки в натурі на місцевості від 08 травня 2015 року, актами від 08 травня 2015 року прийомки-передачі межових знаків на зберігання щодо земельних ділянок, актами від 08 травня 2015 року погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. 08 травня 2015 року комісією у складі представника сільської ради, ФГ «Елена» та підприємства, що встановлювало (відновлювало) межі орендованих земельних ділянок, обстежено земельні ділянки в межах зрошення площею 11,56 га та встановлено, що землі не засіяні. ФГ «Елена» як землекористувач 08 травня 2015 року здійснило посів сої на орендованих земельних ділянках, що підтверджується актом № 3 витрат насіння сої у кількості 1350 кг і садового матеріалу за травень 2015 року вартістю 16 200,00 грн, нарахуванням заробітної плати за виконання зазначеного обсягу робіт у сумі 347,46 грн, що підтверджується формою сільгоспобліку № 67 облікового листка тракториста-машиніста за травень 2015 року; витратами дизельного пального в кількості 58 л вартістю 1 020,80 грн, що підтверджується лімітно-забірною карткою № 5 на отримання матеріальних цінностей від 07 травня 2015 року, видатковою накладною від 15 квітня 2015 року № ТС-0000001 від постачальника дизельного палива, квитанцією від 15 квітня 2015 року № 0X606000, згідно з якою оплачено дизельне пальне. ТОВ «ТД «Україна» у період з 10 травня 2015 року зазначені земельні ділянки площею 11,68 га самовільно пересіяло та використало для вирощування сільськогосподарської культури сої. Відповідач зібрав на спірних земельних ділянках у жовтні 2015 року урожай по 36,2 центнери сої з одного гектара. Факт використання земельних ділянок відповідач не оспорює . За фактом самовільного зайняття земельної ділянки ТОВ «ТД «Україна» 19 травня 2015 року позивач звернувся із заявою до Горностаївського РВ УМВС України у Херсонській області. Кримінальне провадження за статтею 1971 Кримінального кодексу України (далі – КК), внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015230160000290, закрито 27 травня 2015 року у зв’язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, однак підтверджено факт самовільного зайняття земельної ділянки. За заявою ФГ «Елена» 05 жовтня 2015 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості за № 12015230160000508 на підставі частини першої статті 206 КК – протидія законній господарській діяльності. Постановою слідчого СВ Горностаївського ВП Каховського ВП ГУНП у Херсонській області від 26 листопада 2015 року кримінальне провадження закрито у зв’язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, зазначено, що питання недійсності договорів оренди землі мають вирішуватися в судовому порядку. Також судом установлено, що ТОВ «ТД «Україна» до дня повідомлення йому про передачу земельних ділянок іншій особі – позивачеві, використовувало спірні земельні ділянки за договорами, укладеними з їх власниками. Зокрема, 01 лютого 2003 року ТОВ «ТД «Україна» уклало договір із власником земельної ділянки ОСОБА_1 строком на 5 років, який відповідним чином зареєстровано у книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі за № 47 у Великоблаговіщенській сільській раді. До цього договору сторонами підписано додаткову угоду № 31(1), за умовами якої строк дії договору продовжено на 10 років з моменту його підписання та державної реєстрації, договір припиняє свою дію 01 лютого 2013 року. Цю додаткову угоду у встановленому порядку зареєстровано в Херсонській регіональній філії Державного комітету України по земельних ресурсах 08 травня 2009 року за № 040972200124. Після закінчення зазначеного строку договір з ОСОБА_1 у встановленому порядку не укладено (не поновлено). Строк дії договору оренди землі, укладеного 31 березня 2006 року між ТОВ «ТД «Україна» і ОСОБА_2 терміном на п’ять років, сплив та у встановленому законом порядку не продовжувався. Користування земельною ділянкою, належною ОСОБА_3, ТОВ «ТД «Україна» обґрунтовувало наявністю договору оренди землі від 10 грудня 2012 року, однак цей договір не зареєстровано у встановленому законом порядку. За розрахунками позивача, внаслідок протиправних дій відповідача, що полягають у незаконному зборі урожаю сої на орендованих позивачем зрошуваних земельних ділянках площею 11,68 га, ФГ «Елена» завдано збитки у виді неодержаного доходу (упущена вигода) у розмірі 182 885,39 грн. Ухвалами від 24 лютого 2016 року, від 11 березня 2016 року Господарський суд Херсонської області зобов’язав Державну інспекцію сільського господарства у Херсонській області надати суду матеріали перевірки та розрахунок розміру шкоди, заподіяної ФГ «Елена» самовільним зайняттям земельної ділянки відповідачем. На виконання цих ухвал Державною інспекцією сільського господарства в Херсонській області повідомлено, що однією з умов для розрахунку шкоди відповідно до Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 25 липня 2007 року № 963 (далі – Методика), є акт обстеження земельної ділянки. Державний інспектор при проведенні обстеження земельної ділянки встановлює або спростовує факт порушення вимог земельного законодавства саме на момент її проведення, а отже дистанційно розрахувати ймовірну шкоду неможливо. Перевірок за зверненням ФГ «Елена» щодо самовільного зайняття земельних ділянок ТОВ «ТД «Україна» не проводилося, розмір збитків не обраховувався. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач самовільно, за відсутності правових підстав використовував належну позивачеві земельну ділянку у своїй господарській діяльності, отримав від незаконного використання доходи, чим завдав позивачеві шкоди, розрахунок розміру якої доведено позивачем належними доказами. При цьому суд зазначив, що постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам» встановлено порядок відшкодування збитків, зокрема при тимчасовому зайнятті земельних ділянок з дозволу або за згодою землекористувача. У такому разі збитки визначаються комісіями, створеними районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад або за угодою між власниками землі або землекористувачами та підприємствами, установами й організаціями. Отже, у разі самовільного зайняття земельних ділянок цей порядок не застосовується. Методика у спірних правовідносинах не застосовується з підстав, наведених у поясненнях Державної інспекції сільського господарства в Херсонській області. За висновком суду першої інстанції позивач розрахував збитки, виходячи з фактичних даних, які обґрунтував даними бухгалтерського обліку та звітності, що відповідає приписам статті 22 ЦК як упущена вигода. На положення постанови Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам» позивач не посилався та на її підставі розрахунку збитків не проводив. Апеляційний суд, із висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що розрахунок розміру збитків має здійснюватися виключно на підставі Методики. Позивач вказаних норм не дотримався, матеріали справи не містять правильного розрахунку розміру понесених збитків, отже у діях відповідача відсутні елементи складу цивільного порушення, що, в свою чергу, унеможливлює покладення на ТОВ «ТД «Україна» обов’язку відшкодовувати збитки у спірних правовідносинах. Разом із тим у справі № 12/5026/339/2012, копію постанови в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що доведення позивачем протиправності поведінки відповідача, яка полягає у самовільному зайнятті земельних ділянок, користувачем яких є позивач, наявність причинного зв’язку між такою поведінкою відповідача та заподіяними позивачу збитками у вигляді неодержаних доходів, вини правопорушника є підставою для задоволення позову. У справі № 922/2838/13 суд дійшов висновку про доведеність та обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення суми неодержаного прибутку у зв’язку із самовільним зайняттям відповідачем земельних ділянок, які отримано позивачем в оренду. У справах № 904/4338/14, № 907/415/14, № 916/272/15-г суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що використання відповідачем земельної ділянки комунальної власності без оформлення права користування землею є підставою для стягнення на користь органу місцевого самоврядування збитків у вигляді неотриманого доходу (орендної плати). У постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 3-383гс15 та від 07 жовтня 2015 року у справі № 3-741гс15 викладено висновок про те, що для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв’язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Висновок судів касаційної та апеляційної інстанцій про відсутність у діях відповідача складу цивільного правопорушення є необґрунтованим, оскільки товариство користувалося земельною ділянкою без правовстановлюючих документів, що позбавило раду права одержати дохід у вигляді орендної плати за землю, який вона могла б отримувати, якби її право не було порушено. У постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2588цс15 наведено правовий висновок про те, що користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів позбавляє орендодавця права одержати дохід у вигляді орендної плати за землю, який він міг би отримувати, якби його право не було порушено. Отже, у випадку неукладення договору оренди, суперфіцію або інших правочинів як правових підстав для користування земельною ділянкою з вини користувача настають правові наслідки, передбачені статтею 157 ЗК і Порядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. За змістом статей 15, 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Відповідно до статті 22 ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Зазначена норма кореспондується з положеннями статей 224, 225 ГК, за змістом яких учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов’язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом. Підстави для настання цивільно-правової відповідальності за порушення земельного законодавства встановлено, зокрема, ЗК. Згідно зі статтею 211 ЗК за самовільне зайняття земельних ділянок громадяни та юридичні особи несуть відповідно до законодавства цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність. За змістом статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки – будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. Відповідно до статті 152 ЗК держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності, негативного результату такої поведінки (збитків), причинного зв’язку між протиправною поведінкою та збитками, вини правопорушника. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. Отже, відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише за наявності передбачених законом умов, сукупність яких створює склад правопорушення, яке є підставою для цивільно-правової відповідальності. При цьому пред’явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на позивача обов’язок довести, що вони не є абстрактними, а дійсно були б отримані в разі, якщо б відповідач не здійснював протиправних дій. У справі, яка розглядається, ФГ «Елена», звертаючись до суду з відповідним позовом, як на правову підставу своїх вимог послалося на положення статей 224, 225 ГК, статей 22, 1166 ЦК, а обґрунтовуючи свої вимоги про стягнення збитків зауважило, що внаслідок самовільного зайняття відповідачем земельної ділянки позивач не отримав доходів, які міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушено. Розрахунок неодержаного доходу (упущеної вигоди) додано позивачем до позовної заяви. Судом першої інстанції установлено, що у цьому випадку дійсно мало місце самовільне зайняття відповідачем земельних ділянок, які належать на праві оренди позивачу, і внаслідок протиправних дій відповідача, що полягають у незаконному зборі урожаю сої на орендованих позивачем зрошуваних земельних ділянках площею 11,68 га, ФГ «Елена» було заподіяно збитки у вигляді неодержаного доходу (упущена вигода) у розмірі 182 885,39 грн. Суд установив, що вартість однієї тони зерна сої у відповідний період становила 8 900,00 грн, чого не оспорював відповідач. Останній отримав на спірних земельних ділянках 422,82 ц врожаю сої та дохід понад 376 000,00 грн. Для розрахунку суми неодержаних доходів позивач узяв середні показники врожайності по району, що є меншими від фактичної врожайності сої, отриманої відповідачем, і вирахував із загальної кількості та вартості врожаю, що він міг би отримати при самостійному господарюванні на землях, суми витрат, які він обов’язково мав би понести на вирощування, збір врожаю на цих земельних ділянках, сплату податків, орендної плати тощо. Натомість суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, положень норм матеріального права щодо підстав для настання цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків (упущеної вигоди) не врахував, обґрунтування, за якими не погоджується з висновками суду першої інстанції, у постанові не навів. Апеляційний суд помилково обмежився посиланням на недотримання позивачем положень Методики як виключної підстави для розрахунку розміру збитків, що є, за висновком цього суду, наслідком відсутності у діях відповідача елементів складу цивільного правопорушення та неможливості покладення на останнього обов’язку з відшкодування понесених позивачем збитків. Дійсно, відповідно до положень частини третьої статті 157 ЗК порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України. Проте норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, не встановлюють обов’язку позивача підтвердити свої вимоги виключно розрахунками, зробленими відповідно до Методики (частина друга статті 34 ГПК). Зазначені порушення залишилися поза увагою суду касаційної інстанції. За таких обставин апеляційний суд відмовив у задоволенні вимог позивача про стягнення упущеної вигоди на тій лише підставі, що її розмір не може бути встановлений з розумним ступенем достовірності без застосування Методики, не дослідивши інших доказів, наданих позивачем, чим фактично позбавив останнього можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов. Ураховуючи викладене, суди апеляційної і касаційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. У зв’язку з наведеним постанови судів апеляційної і касаційної інстанцій підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до вимог статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки розрахунок суми збитків (упущеної вигоди), заявлених до стягнення позивачем, не був предметом дослідження суду апеляційної інстанції, при цьому Верховний Суд України позбавлений процесуальної можливості з’ясувати здійснення правильності такого розрахунку грошових вимог, справа підлягає передачі на розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву фермерського господарства «Елена» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 09 лютого 2017 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 03 серпня 2016 року у справі № 923/2075/15 скасувати, а справу передати на розгляд до Одеського апеляційного господарського суду. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 14 червня 2017 року № 3-463гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B67AA64E449CCA17C22581560040470F

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представника: фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 – ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву фізичної особи – підприємця (далі – ФОП) ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року у справі № 923/167/16 за позовом Каховського державного агротехнічного коледжу (далі – Коледж) до ФОП ОСОБА_1 про визнання недійсним і припинення на майбутнє договору підряду, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року Коледж звернувся до суду з позовом до ФОП ОСОБА_1 про визнання недійсним і припинення на майбутнє договору підряду на вирощування сільськогосподарської продукції із матеріалів замовника від 29 листопада 2012 року № 41/11/12 (далі – договір підряду), укладеного між сторонами. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що за оспорюваним договором Коледж фактично передав відповідачеві у платне користування земельну ділянку державної власності, розпорядження якою належить до компетенції органів виконавчої влади, без укладення договору оренди землі відповідно до статей 4, 15 Закону України «Про оренду землі», отже цей договір не відповідає вимогам закону і підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. Рішенням Господарського суду Херсонської області від 12 квітня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним договір підряду, укладений між Коледжем і ФОП ОСОБА_1, припинено зобов’язання за цим договором на майбутнє. Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь Коледжу 1 378,00 грн витрат зі сплати судового збору. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 06 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з Коледжу на користь ФОП ОСОБА_1 1 515,80 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги. Постановою Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року постанову Одеського апеляційного господарського суду від 06 жовтня 2016 року скасовано, а рішення Господарського суду Херсонської області від 12 квітня 2016 року залишено в силі. У заяві про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року у справі № 923/167/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ФОП ОСОБА_1, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 203, 215, 837 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), Закону України «Про оренду землі», просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 06 жовтня 2016 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копію постанови Вищого господарського суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 906/223/16. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ФОП ОСОБА_1, перевіривши наведені ФОП ОСОБА_1 обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 29 листопада 2012 року між ФОП ОСОБА_1 (замовник) і Коледжем (підрядник) укладено договір підряду, за умовами якого підрядник зобов’язався на власний ризик виконати роботи з вирощування сільськогосподарської продукції задля отримання врожаю, обумовлені пунктом 3.1 цього договору (вирощування врожаю, підготовка посівних площ – земельних ділянок сільськогосподарського призначення, здійснення поливу земельних ділянок за допомогою зрошувального обладнання і меліоративних систем підрядника), на виробничих площах – земельній ділянці сільськогосподарського призначення загальною площею 103,02 га, яка належить підряднику на праві користування, розташована в адміністративних межах Коробківської сільської ради Каховського району Херсонської області, а замовник зобов’язався прийняти ці роботи та оплатити відповідно до умов договору (пункти 2.1, 3.1, 3.2). За змістом пунктів 5.1, 5.2 договору підряду роботи з вирощування врожаю сільськогосподарської продукції здійснюються підрядником із використанням матеріалів, наданих замовником, із застосуванням сільськогосподарської техніки підрядника, а пунктом 6.3 договору передбачено, що роботи, пов’язані з поливом сільськогосподарської продукції, здійснюються за допомогою зрошувального обладнання і меліоративних систем, що належать підряднику. У пункті 6.6 договору визначено, що підрядник має право проводити на земельних ділянках сільськогосподарського призначення науково-практичні семінари та конференції з впровадження прогресивних технологій вирощування високих врожаїв. Роботи за договором вважаються виконаними, а продукція – переданою підрядником і прийнятою замовником після її передачі у незібраному виді, готовою до збору, та підписання акта передачі-приймання виконаних робіт і продукції, що підтверджує виконання робіт і свідчить про відсутність претензій з боку замовника щодо якості та кількості прийнятої продукції і виконаних робіт (пункти 6.12, 7.1, 7.2 договору підряду). Розмір винагороди підрядника за цим договором становить 82 416,00 грн на рік і сплачується замовником на умовах часткової попередньої оплати, в порядку, наведеному у пункті 8.3 договору, форма розрахунку – безготівкова; окрім винагороди замовник зобов’язаний відшкодувати підряднику витрати на водопостачання та електропостачання, понесені підрядником при здійсненні підрядних робіт (пункти 8.1, 8.2, 8.4 договору підряду). Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до 29 листопада 2022 року (пункти 11.1, 11.2 договору підряду). Додатковими угодами від 08 квітня 2013 року № 2/04/13, від 26 березня 2014 року № 11/03/14 до договору підряду було внесено зміни щодо розміру винагороди, оплати та строку оплати робіт та виробничих площ. Як установлено судом апеляційної інстанції, згідно з актами виконаних робіт Коледж на виконання умов договору підряду надав відповідачеві послуги зі зрошування, транспортування води та використання електроенергії. За виконані роботи з вирощування сільськогосподарської продукції підрядник виставляв рахунки. Відповідно до актів від 30 червня 2013 року № 65, від 31 липня 2013 року № 116, № 117, № 122, від 30 серпня 2013 року № 140, № 146, № 147, від 31 жовтня 2013 року № 178, від 30 квітня 2014 року № 44, № 45, № 49, від 27 травня 2014 року № 67, від 31 травня 2014 року № 72, № 73, № 77, від 21 липня 2014 року № 108, від 31 липня 2014 року № 128, від 07 серпня 2014 року № 136, від 30 серпня 2014 року № 146, від 16 вересня 2014 року № 154, від 30 вересня 2014 року № 174, від 07 жовтня 2014 року № 180, від 24 листопада 2014 року № 207 сторони засвідчували виконання Коледжем робіт і їх вартість за договором. 01 грудня 2014 року сторони підписали акт приймання-передачі продукції, відповідно до якого на умовах договору підряду за завданням замовника підрядником було виконано всі необхідні роботи з вирощування сільськогосподарської продукції в повному обсязі. Цим актом підтверджено передачу підрядником замовленого асортименту продукції замовнику та відсутність будь-яких претензій замовника до підрядника. Акт підписано ФОП ОСОБА_1 (замовник) і Коледжем в особі директора ОСОБА_3 (підрядник) і скріплено печатками. У листі–вимозі від 04 вересня 2015 року № 1/235 Коледж повідомив ФОП ОСОБА_1 про те, що у зв’язку з передачею об’єктів права державної та комунальної власності зі сфери управління Міністерства аграрної політики та продовольства України до сфери управління Міністерства освіти і науки України на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2015 року № 87-р новим органом управління станом на 2015 рік розглядається питання про зміну умов використання земель Коледжу. Беручи до уваги процедуру погодження оренди землі, розгляд питання про доцільність укладення договору на умовах оренди з контрагентом, Коледж попередив відповідача про заборону здійснення підготовчих робіт до наступного сільськогосподарського року та про необхідність припинення таких робіт у разі самостійного їх здійснення. У листі від 18 січня 2016 року № 1/18 Коледж повідомив ФОП ОСОБА_1 про те, що у січні 2015 року Каховською об’єднаною державною фінансовою інспекцією Державної фінансової інспекції в Херсонській області проведено ревізію діяльності Коледжу за 2013–2014 роки, за результатами якої якою виявлено факти відсутності документального підтвердження проходження практики студентами Коледжу, а також відсутності матеріальних витрат Коледжу на підготовку полів, обробку посівів і здійснення сільськогосподарських робіт; отримана Коледжем винагорода фактично є платою за користування замовником земельними ділянки Коледжу, що є платним користуванням земельними ділянками. Оскільки надання земельних ділянок державної власності у користування належить до компетенції органів виконавчої влади, а договір підряду укладено керівництвом Коледжу з перевищенням повноважень, позивач повідомив відповідача про недійсність цього договору та запропонував підписати додаткову угоду про розірвання договору підряду, підписаний примірник якої було направлено на адресу відповідача. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив із того, що за оспорюваним договором позивач фактично передав відповідачеві у платне користування земельну ділянку для вирощування сільськогосподарських культур і збирання врожаю, що є прихованою угодою оренди землі. Оскільки орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування на підставі рішення, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України (далі – ЗК), або за результатами аукціону, то оспорюваний договір не відповідає вимогам статей 4, 16 Закону України «Про оренду землі», а отже є недійсним із підстав, передбачених частиною першою статті 215 ЦК. Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції послався на положення статей 11, 627, 837, 843, 853 ЦК, статті 170 Господарського кодексу України (далі – ГК) і зазначив, що оспорюваний договір містить усі обов’язкові умови договору підряду та виконувався сторонами саме як договір підряду. Також суд зазначив, що за наслідками розгляду адміністративної справи № 821/1241/15-а за позовом Коледжу до Державної фінансової інспекції в Херсонській області, постановою Херсонського окружного адміністративного суду від 28 липня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2015 року, скасовано пункт четвертий резолютивної частини вимоги відповідача від 03 квітня 2015 року № 21-07-14-14/1672 щодо перерахування до загального фонду Державного бюджету України коштів у сумі 1 388 100,00 грн, які за 2013-2014 роки отримано Коледжем як плату за користування земельними ділянками за укладеними з перевищенням повноважень договорами підряду на вирощування сільськогосподарської продукції. Суди у цій справі послалися на те, що під час розгляду справи не знайшли підтвердження висновки інспекції про порушення Коледжем положень законодавства щодо укладення договорів підряду з перевищенням повноважень, визначених ЗК, оскільки умови договору не суперечать законодавству, яке регулює ці правовідносини. Суд апеляційної інстанції відхилив посилання позивача на відсутність документального підтвердження проходження студентами Коледжу практики, оскільки зазначене спростовано наказами позивача щодо проходження студентами технологічної практики. Будь-яких доказів порушення відповідачем прав Коледжу щодо надання можливості проведення навчань на землях сільськогосподарського призначення позивачем не надано. Крім того, апеляційний суд зазначив, що невиконання або часткове невиконання підрядником своїх обов’язків за договором не є підставою вважати договір удаваним і визнавати його недійсним, тим більше, що вирощування сільськогосподарської продукції є неперервним технологічним процесом, і в разі, якщо одна сторона не виконує своїх обов’язків, інша сторона за договором змушена вживати заходів, у тому числі й виконувати частину робіт для запобігання знищенню врожаю. Вирішальним для визначення договорів на вирощування сільськогосподарської продукції (надання сільськогосподарських послуг тощо) як договорів підряду є те, що підрядником (виконавцем робіт) виступає користувач (власник) землі, який отримує від замовника кошти за виконані на своїй земельній ділянці за договором роботи (послуги), а для визначення договорів такого роду, як договорів оренди землі головним є те, що користувач (власник) землі за плату надає іншому суб’єкту підприємницької діяльності (підряднику) земельну ділянку, яку той обробляє за умовами договору для отримання врожаю. Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив із того, що правочин, який вчинено сторонами при укладенні договору підряду, спрямовано на приховання іншого правочину – договору оренди земельної ділянки, який сторони насправді вчинили, а тому спірний договір є удаваним правочином згідно з частиною першою статті 235 ЦК і до нього слід застосовувати правила, передбачені для договору оренди землі. Правовідносини, що виникли між сторонами на підставі оспорюваного договору, є відносинами з користування землею, оскільки позивачем фактично здійснено передачу земельної ділянки сільськогосподарського призначення відповідачеві за плату. Проте встановленого нормами земельного законодавства порядку передачі в оренду земельної ділянки сільськогосподарського призначення сторонами дотримано не було. Зважаючи на те, що зміст оспорюваного правочину не відповідає вимогам статей 4, 16 Закону України «Про оренду землі», суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для визнання договору недійсним та припинення зобов’язань за ним на майбутнє. Разом із тим у справі, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 203, 215, 235 ЦК, статей 13, 15 Закону України «Про оренду землі», залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним на майбутнє договору про виробництво сільськогосподарської продукції і зазначив, що за умовами оспорюваного договору сторони погодили раціональне поєднання організації навчання, практичних занять студентів землекористувача, науково-дослідної діяльності із господарською, узгодили використання засобів виробництва, залучення кваліфікованих спеціалістів товариства. Дійсне волевиявлення сторін на реальне виконання умов цього договору підтверджено організаційно-правовими документами коледжу та його контрагентів щодо проходження навчально-виробничої практики студентами коледжу з використанням сільськогосподарської техніки. Оспорюваний правочин є змішаним договором, однак це не суперечить принципу свободи договору та загальним положенням цивільного законодавства. За цим договором не відбулося переходу права користування земельними ділянками, а також фактично самі земельні ділянки не вибували із володіння землекористувача, що свідчить про недоведеність удаваного характеру оспорюваного правочину, а відтак і про відсутність правових підстав для визнання його недійсним. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Загальні засади цивільного законодавства встановлено статтею 3 ЦК. До цього переліку, зокрема, належить свобода договору. За змістом положень статей 626, 627 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК). Згідно з приписами статей 525, 526, 629 ЦК і статті 193 ГК договір є обов’язковим для виконання сторонами, а зобов’язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачено статтею 215 ЦК. Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зазначена норма кореспондується з положеннями частини першої статті 207 ГК, згідно з якою господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. У справі, яка розглядається, Коледж звернувся до суду з позовом про визнання недійсним і припинення на майбутнє договору підряду, обґрунтовуючи вимоги тим, що за оспорюваним договором фактично передав відповідачу земельну ділянку у платне користування, що суперечить положенням ЗК і статей 4, 15 Закону України «Про оренду землі». Відповідно до статті 235 ЦК удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Оскільки воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які ним передбачені, вирішенню підлягають питання правової природи оспорюваного правочину та характер спірних правовідносин сторін. У справі, яка розглядається, судом встановлено, що відповідно до пункту 2 статуту Коледжу основними напрямами діяльності Коледжу є, зокрема, підготовка згідно з державним замовленням і договірними зобов’язаннями фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня молодший спеціаліст для потреб аграрного сектора економіки України; освітня, методична, видавнича, фінансово-господарська, виробничо-комерційна робота; організація і проведення раціоналізаторської та дослідницької роботи, надання освітніх та інших послуг, не заборонених законодавством України. Згідно з пунктом 7.7 статуту Коледж здійснює володіння, користування землею та іншими природними ресурсами відповідно до головних завдань своєї діяльності та законодавства України. Земельні ділянки передаються навчальному закладу у постійне користування відповідно до ЗК. За змістом пункту 4.3 статуту директор Коледжу в межах наданих йому повноважень, зокрема вирішує питання діяльності Коледжу, укладає угоди. Як передбачено пунктом 1.1 договору підряду, метою підписання цього договору для Коледжу як підрядника є використання полів і посівів сільськогосподарських культур для учбових цілей, а також проходження учбової практики студентами Коледжу згідно з науковою програмою з підготовки висококваліфікованих спеціалістів, а для замовника – здійснення господарської діяльності для отримання прибутку. За умовами цього договору підрядник (Коледж) зобов’язався на власний ризик виконати роботи з вирощування сільськогосподарської продукції задля отримання врожаю (вирощування врожаю, підготовка посівних площ – земельних ділянок сільськогосподарського призначення, здійснення поливу земельних ділянок за допомогою зрошувального обладнання і меліоративних систем підрядника) на виробничих площах – земельних ділянках сільськогосподарського призначення, які належать підряднику на праві користування, а замовник зобов’язався прийняти ці роботи та оплатити відповідно до умов договору. Відповідно до загальних положень про підряд, закріплених у главі 61 ЦК, за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові (стаття 837 ЦК). Роботи за договором підряду можуть виконуватися як з матеріалу підрядника та його засобами, так і з матеріалу замовника (статті 839, 840 ЦК). За змістом положень статей 843, 846 ЦК у договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення, яка включає відшкодування витрат підрядника та плату за виконану ним роботу. Також у договорі підряду встановлюються строки виконання роботи або її окремих етапів. Разом із тим передача в оренду землі, яка є державною власністю, а також набуття права оренди такої земельної ділянки, відносини між орендодавцями та орендарями, порядок укладення відповідного договору та його істотні умови регулюються Законом України «Про оренду землі», ЗК. Особливість таких відносин полягає в тому, що за договором оренди передбачено перехід об’єкта оренди на певний строк у користування орендаря, в якого виникає зустрічне зобов’язання сплачувати орендну плату за користування землею. Аналіз наведених норм матеріального права та умов договору, укладеного між сторонами у справі, яка розглядається, дає підстави для висновку, що відносини, які виникли між сторонами не мають ознак, притаманних відносинам у сфері оренди землі, оскільки оспорюваний договір не містить умов щодо передачі відповідачеві земельної ділянки за плату, не наділяє його правом користувача, а також не передбачає обов’язків останнього з її використання. Водночас, як встановлено судом апеляційної інстанції, оспорюваний договір містить усі обов’язкові умови договору підряду, до цього договору сторонами неодноразово вносилися зміни стосовно розміру винагороди, оплати та строків оплати робіт, виробничих площ, на яких виконуються відповідні роботи. Упродовж тривалого часу цей договір виконувався сторонами саме як договір підряду, що підтверджується відповідними актами виконаних робіт, приймання-передачі продукції. Разом із тим дійсне волевиявлення сторін на реальне виконання умов оспорюваного договору і досягнення мети, задля якої він укладався (раціональне поєднання організації навчання, практичних занять студентів Коледжу, науково-дослідної діяльності із господарською), підтверджено організаційно-правовими документами позивача щодо проходження навчально-виробничої практики студентами Коледжу. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що за цим договором не відбулося переходу права користування земельними ділянками, вони не вибули із володіння землекористувача (Коледжу), що свідчить про недоведеність удаваного характеру оспорюваного правочину, а відтак і про відсутність правових підстав для визнання його недійсним як такого, що вчинений з порушенням закону. Інших обставин, які б стали підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, а також порушення будь-яких прав Коледжу внаслідок укладення цього правочину, судом встановлено не було. Натомість суд касаційної інстанції зазначених положень чинного законодавства не врахував і дійшов помилкового висновку про удаваний характер оспорюваного правочину та необхідність застосування до спірних правовідносин норм земельного законодавства, які регулюють орендні правовідносини. Крім того, суд касаційної інстанції, як і суд першої інстанції, не встановив і у судовому рішенні не зазначив, чи було порушено цивільне право Коледжу, за захистом якого останній звернувся до суду, яке саме право позивача порушено та в чому полягає його порушення, тому висновок суду про наявність правових підстав для задоволення позову не можна визнати обґрунтованим. У зв’язку з наведеним постанова суду касаційної інстанції підлягає скасуванню. Ураховуючи викладене, при вирішенні цієї справи суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цього суду про відсутність підстав для задоволення позову є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону. Згідно з підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року у справі № 923/167/16 підлягає скасуванню, а постанова Одеського апеляційного господарського суду від 06 жовтня 2016 року – залишенню в силі. Разом із тим відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 20 грудня 2016 року у справі № 923/167/16 скасувати, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 06 жовтня 2016 року – залишити в силі. Стягнути з Каховського державного агротехнічного коледжу (код 05453568) на користь фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1) 2 080,00 грн (дві тисячі вісімдесят гривень 00 копійок) витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 923/167/16. Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду Херсонської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 14 червня 2017 року № 3-385гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/478BA4F5E11F2805C225814C003CC2EA

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю представника заявника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, а також прокурора Халанчук Олени Сергіївни, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора Кам'янець-Подільського району Хмельницької області в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, ОСОБА_1, треті особи: Державна інспекція сільського господарства в Хмельницькій області, реєстраційна служба Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області, про визнання незаконними та скасування наказів, визнання договорів оренди землі недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію права оренди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року прокурор Кам'янець-Подільського району Хмельницької області (далі – прокурор) в інтересах держави звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що наказами Головного управління Держземагентства у Хмельницькій області (далі − Головного управління) від 17 лютого й 24 квітня 2015 року надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, затверджено цю документацію, а також передано в оренду ОСОБА_1 одинадцять земельних ділянок загальною площею S_1 з метою ведення фермерського господарства, у зв’язку із чим між ними 9 червня 2015 року укладено відповідні договори оренди земельних ділянок. Позивач зазначив, що оскаржувані накази прийнято з порушенням вимог земельного законодавства та всупереч установленій процедурі набуття права оренди на земельні ділянки з метою ведення фермерського господарства, зокрема: земельні ділянки надано не єдиним масивом, а на відстані від 10 до 150 км одна від одної за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам’янець-Подільського району Хмельницькій області; у заявах (клопотаннях) про надання земельних ділянок в оренду не обґрунтовано розмірів земельних ділянок з урахуванням можливості їх обробітку, необхідності отримання таких великих площ земельних ділянок, не зазначено перспектив діяльності фермерського господарства, не надано підтвердження наявності необхідної техніки для обробітку такої площі землі. Ураховуючи викладене, прокурор просив: визнати незаконними та скасувати накази Головного управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1 та від 24 квітня 2015 року за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, № НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12 згідно з переліком; визнати недійсними договори оренди спірних земельних ділянок загальною площею S_1, укладені 9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1; скасувати рішення реєстраційної служби Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області (далі − реєстраційна служба Кам'янець-Подільського МРУЮ) про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на ці земельні ділянки. Кам'янець-Подільський міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 16 грудня 2015 року відмовив у задоволенні позовних вимог прокурора. Апеляційний суд Хмельницької області 22 лютого 2016 року рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги прокурора задовольнив: визнав незаконним та скасував накази Головного управління від 17 лютого та 24 квітня 2015 року; визнав недійсними договори оренди земельних ділянок загальною площею S_1, укладені 9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1 за номерами записів про інше речове право: НОМЕР_13, НОМЕР_14, НОМЕР_15, НОМЕР_16, НОМЕР_17, НОМЕР_18, НОМЕР_19, НОМЕР_20, НОМЕР_21, НОМЕР_22, НОМЕР_23; скасував рішення реєстраційної служби Кам'янець-Подільського МРУЮ про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на земельні ділянки загальною площею S_1, а саме: НОМЕР_24 від 11 червня 2015 року, НОМЕР_25, НОМЕР_26, НОМЕР_27, НОМЕР_28, НОМЕР_29, НОМЕР_30, НОМЕР_31, НОМЕР_32, НОМЕР_33 від 12 червня 2015 року, НОМЕР_34 від 19 червня 2015 року. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року залишив без змін. У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У своїй заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 22 лютого 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року та залишити в силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року. Для підтвердження своїх вимог заявник надав постанови Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року № 6-2902цс15, 11 травня 2016 року № 6-2903цс15. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, а також прокурора Халанчук О.С., дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цьго Кодексу. Суди установили, що ОСОБА_1 у лютому 2015 року звернувся до Головного управління з окремими заявами (клопотаннями) про надання йому в оренду одинадцяти земельних ділянок, різних за формою та розмірами, для ведення фермерського господарства. Кожне клопотання він обґрунтував тим, що має намір використовувати працю найманих робітників, має можливість для залучення коштів з метою придбання сільськогосподарської техніки, необхідної для обробітку земельних ділянок, має можливість інвестування коштів у сільськогосподарське виробництво з метою ефективної та перспективної діяльності фермерського господарства. Заявник зазначив, що земельні ділянки таких площ необхідні для ефективного ведення в подальшому господарської діяльності, вирощування зернових (озимої пшениці), технічних (сої, кукурудзи) та кормових культур, забезпечення ротації культур в основній сівозміні. Як перспективи діяльності фермерського господарства зазначив нарощування потужностей виробництва, оптимізацію структури посівних площ, широке використання органічних джерел живлення рослин, біологічних і агротехнічних методів їх захисту, використання сортів, що не уражуються шкідниками та хворобами, сортів, стійких проти бур’янів, тощо. До заяв ОСОБА_1 додав графічні матеріали із зазначенням місця розташування земельних ділянок, копію диплома про освіту та окремий лист з обґрунтуванням необхідності оренди земельних ділянок. Наказом Головного управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1 «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою» ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею S_1 та передано в оренду земельні ділянки зі зміною виду використання за основним цільовим призначенням «землі сільськогосподарського призначення», розташовані за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам᾽янець-Подільського району Хмельницькій області, для ведення фермерського господарства. У подальшому Головне управління прийняло накази від 24 квітня 2015 року за НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, № НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12, якими затвердило документацію із землеустрою, розроблену на підставі наказу цього ж управління від 17 лютого 2015 року за НОМЕР_1, та передало в оренду ОСОБА_1 земельні ділянки державної власності загальною площею S_1. 9 червня 2015 року між Головним управлінням та ОСОБА_1 укладено одинадцять договорів оренди земельних ділянок загальною площею S_1. На підставі вказаних договорів оренди земельних ділянок реєстраційна служба Кам'янець-Подільського МРУЮ прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди ОСОБА_1 на земельні ділянки загальною площею S_1. Задовольняючи позовні вимоги прокурора апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 надано одинадцять окремих земельних ділянок, розташованих на значних відстанях одна від одної та за межами населених пунктів Колодіївської сільської ради Кам᾿янець-Подільського району Хмельницької області для ведення фермерського господарства з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема в заявах (клопотаннях) ОСОБА_1 не обґрунтував підстав можливого ведення фермерського господарства без сільськогосподарської техніки та інших засобів обробітку землі, не визначено кількості членів фермерського господарства та наявні інші порушення процедури передачі землі в оренду. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 3 лютого та 11 травня 2016 року міститься висновок про те, що при вирішенні позовних вимог про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства згідно зі статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК України. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. З огляду на положення статей 22, 31, 93, 124 ЗК України землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам для ведення фермерського господарства та використовуватися цим господарством, зокрема, на умовах оренди. За правилом статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів. Стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати інші, ніж установлені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу. Разом з тим відносини, пов’язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України – загальним. Закон України «Про фермерське господарство» визначає обов’язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які дещо відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України, до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (абзац 2 частини першої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство»). Таким чином, за змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити комплекс передбачених частиною першою статті 7 цього Закону вимог та умов. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на розгляд суду спору – суд) повинен надати оцінку обставинам і умовам, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду – виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. У протилежному випадку відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб’єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов’язковою процедурою – без проведення земельних торгів. Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури. Отже у справі, яка переглядається, висновок апеляційного суду, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про необхідність надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства єдиним масивом, а не у вигляді земельних ділянок, розташованих на відстані одна від одної, є помилковим. Крім того, апеляційний суд послався на те, що у заявах (клопотаннях) ОСОБА_1 не наведено відповідного обґрунтування підстав можливого ведення фермерського господарства без наявності сільськогосподарської техніки та інших засобів обробітку землі, не визначено кількості членів фермерського господарства та наявні інші порушення процедури передачі землі в оренду. Разом з тим у матеріалах справи міститься договір оренди, укладений 3 липня 2015 року між ОСОБА_1 (орендар) та Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Селецька» (орендодавець), предметом якого є сільськогосподарська техніка та автотранспорт, необхідні для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва та перевезення зернової культури (т.1, а.с.128; т.2, а.с.13). Статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» передбачено, що фермерське господарство підлягає державній реєстрації після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації. У справі, яка є предметом перегляду, ОСОБА_1 набув право на спірні земельні ділянки у червні 2015 року, зокрема договір оренди укладено 9 червня 2015 року, а з позовними вимогами прокурор звернувся до суду 6 липня 2015 року. Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначеного вище не врахував. Суд першої інстанції, обґрунтовуючи рішення про відмову в задоволенні позову, дійшов висновку, що позивач не навів підстав для визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок як недійсних правочинів, натомість ОСОБА_1 дотримався передбаченого чинним законодавством порядку отримання громадянами земельних ділянок в оренду. Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року і рішення Апеляційного суду Хмельницької області 22 лютого 2016 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року, яке було помилково скасовано судом апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року і рішення Апеляційного суду Хмельницької області 22 лютого 2016 року скасувати та залишити в силі рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 грудня 2015 року. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2354цс16 Вирішення судами питання про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягають правила надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства згідно зі статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК України. За змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити комплекс передбачених частиною першою статті 7 цього Закону вимог та умов. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на розгляд суду спору – суд) має давати оцінку обставинам і умовам, зазначеним у заяві, перевіряти доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду – виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. У протилежному випадку відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб’єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов’язковою процедурою – без проведення земельних торгів. Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури. У справі, яка переглядається, висновок суду про необхідність надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства єдиним масивом, а не у вигляді земельних ділянок, розташованих на відстані одна від одної, є помилковим. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 14 червня 2017 року № 6-2354цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C6114954D765C3BFC22581470047F75B

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» та доповнення до заяви про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 910/9480/16 за позовом комунального підприємства «Печерськсервіс» до товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013», третя особа – департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про стягнення заборгованості, розірвання договору та зобов’язання вчинити дії, в с т а н о в и л а: У травні 2016 року комунальне підприємство «Печерськсервіс» (далі – КП «Печерськсервіс») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» (далі – ТОВ «Аладін-2013») про стягнення 169 947,88 грн заборгованості з орендної плати, 68 305,23 грн заборгованості з компенсації витрат балансоутримувача за користування земельною ділянкою, 17 895,79 грн пені, 1 329,01 грн – 3 % річних, 5 203,63 грн інфляційних збитків, розірвання договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 20 жовтня 2015 року № 2049 (далі – договір № 2049); зобов'язання ТОВ «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі КП «Печерськсервіс» нежитлове приміщення площею 1 245,4 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж», корп. 6. Позов обґрунтовано тим, що ТОВ «Аладін-2013» неналежним чином виконало взяті на себе зобов'язання за договором № 2049 у частині внесення орендної плати. Рішенням Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року припинено провадження у справі в частині стягнення з ТОВ «Аладін-2013» заборгованості з орендної плати у розмірі 300,00 грн і компенсаційних витрат за користування земельною ділянкою у розмірі 40,00 грн. Позовні вимоги КП «Печерськсервіс» задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «Аладін-2013» на користь КП «Печерськсервіс» заборгованість з орендної плати у розмірі 169 647,80 грн, заборгованість з компенсації витрат балансоутримувача за користування земельною ділянкою у розмірі 68 265,23 грн, пеню у розмірі 17 895,79 грн, 3 % річних у розмірі 1 329,01 грн, інфляційні збитки у розмірі 5 203,63 грн, судовий збір у розмірі 6 696,22 грн. Розірвано договір № 2049, зобов'язано ТОВ «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі КП «Печерськсервіс» нежитлове приміщення площею 1 245,40 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж», корп. 6. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27 травня 2016 року до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, залучено департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі – департамент комунальної власності КМДА). Постановою Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року рішення Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року залишено без змін. Вищий господарський суд України постановою від 21 грудня 2016 року залишив без змін постанову Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року у справі № 910/9480/16. Вищий господарський суд України погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що порушення відповідачем договірних зобов’язань зі сплати орендної плати відповідно до статті 651 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) є підставою для розірвання договору № 2049 та повернення спірного майна на баланс КП «Печерськсервіс», яке є балансоутримувачем орендованого нерухомого майна, а отже має право звернутися до суду з позовом про розірвання договору в судовому порядку та про повернення позивачеві орендованого майна за актом приймання-передачі. У заяві про перегляд судових рішень господарських судів у справі № 910/9480/16 (з урахуванням доповнень), поданій з підстав, передбачених пунктами 1 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Аладін-2013», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 14, 202, 598, 651, 782 ЦК і невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року та рішення Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року в частині розірвання договору № 2049 та зобов’язання передати спірне майно КП «Печерськсервіс» за актом приймання-передачі, відмовивши у позові в цій частині. На обґрунтування своїх доводів ТОВ «Аладін-2013» долучило до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 20 липня 2006 року у справі № 16/725, від 12 лютого 2015 року у справі № 916/3285/14, від 11 січня 2017 року у справі № 914/1084/16 та копію постанови Верховного Суду України від 8 травня 2012 року у справі № 5021/966/2011 (№ 3-26гс12). У справі № 16/725 Вищий господарський суд України погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для розірвання договору оренди комунального майна, оскільки не підтвердився факт несплати в повному розмірі суми орендних платежів протягом трьох місяців, що відповідно до умов договору оренди є підставою його розірвання (постанова від 20 липня 2006 року). У справі № 914/1084/16 за позовом управління комунальної власності департаменту економічної політики міської ради про розірвання договору оренди, виселення та стягнення заборгованості Вищий господарський суд України скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши про необхідність встановити під час нового розгляду фактичні обставини справи, зокрема щодо наявності суттєвих порушень з боку відповідача умов договору оренди та направлення позивачем повідомлення відповідачеві про відмову від договору оренди (постанова від 11 січня 2017 року). У справі № 5021/966/2011 (№ 3-26гс12) за позовом прокурора в інтересах держави в особі міської ради про розірвання договору оренди комунального майна Верховний Суд України погодився з висновками Вищого господарського суду України, викладеними у постанові від 27 грудня 2011 року, та висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову в частині розірвання договору оренди комунального майна, оскільки істотне порушення орендарем (наймачем) такої умови договору оренди державного (комунального) майна як внесення орендної плати є достатньою правовою підставою для дострокового розірвання зазначеного договору оренди в судовому порядку та повернення орендованого майна орендодавцю (наймодавцю) (постанова від 8 травня 2012 року). Отже, зазначені рішення суду касаційної інстанції, постанови Верховного Суду України, копії яких додано до заяви, а також оскаржувана постанова Вищого господарського суду України не підтверджують різного змісту висновків судів, неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності висновків суду касаційної інстанції висновку Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі № 916/3285/14 Вищий господарський суд України, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, яким у задоволенні позову балансоутримувача про розірвання договору оренди державного майна відмовлено, погодився із висновком про те, що згідно з частиною другою статті 651 ЦК позивач, який є балансоутримувачем спірного об’єкта оренди, не має права на звернення до суду з позовом про дострокове розірвання договору оренди (постанова від 12 лютого 2015 року). У справі № 910/9480/16, яка розглядається, Вищий господарський суд України зазначив, що балансоутримувач орендованого нерухомого майна має право на звернення до суду з позовом про розірвання договору та про повернення орендованого майна за актом приймання-передачі. Таким чином, йдеться про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права (положень статей 202, 598, 651, 782 ЦК) у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява ТОВ «Аладін-2013» підлягає задоволенню з таких підстав. У справі № 910/9480/16, яка розглядається, судами встановлено, що згідно з розпорядженням Печерської районної в місті Києві ради від 3 серпня 2010 року № 222-р «Про тимчасове перезакріплення з КП «Плодоовочі» на КП «Печерськблагоустрій» нежилих приміщень, що розташовані на Військовому проїзді, 1» нежитлові приміщення за адресою: м. Київ, Військовий проїзд, 1, було закріплено на праві господарського відання за комунальним підприємством «Печерськблагоустрій» (далі – КП «Печерськблагоустрій») та передано йому на баланс за актом приймання-передачі від 6 серпня 2010 року № 03-1. Рішеннями Київської міської ради від 27 жовтня 2011 року № 405/6621 «Про деякі питання діяльності комунальних підприємств, установ, організацій, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва та передаються до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації» та від 20 вересня 2012 року № 37/8321 «Про деякі питання діяльності комунального підприємства по благоустрою Печерського району м. Києва «Печерськблагоустрій», що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва» КП «Печерськблагоустрій» було перейменовано на КП «Печерськсервіс» і віднесено до сфери управління КМДА. 20 жовтня 2015 року між департаментом комунальної власності КМДА (орендодавцем), ТОВ «Аладін-2013» (орендарем) і КП «Печерськсервіс» (підприємство, балансоутримувач) було укладено договір № 2049. Відповідно до умов зазначеного договору орендодавець на підставі рішення Київської міської ради від 26 грудня 2014 року № 756/756 передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлові приміщення), що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, площею 1 245,40 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж» корп. 6, для розміщення складу (пункти 1.1, 2.1 договору № 2049). Пунктом 3.1 договору № 2049 встановлено, що орендна плата визначена на підставі методики розрахунку орендної плати за майно територіальної громади міста Києва, яке передається в оренду, затвердженої рішенням Київської міської ради від 21 квітня 2015 року № 415/1280, і становить без ПДВ: 44,33 грн за 1 кв. м орендованої площі, в цілому за базовий місяць розрахунку серпень 2015 року – 55 212,59 грн. За змістом пункту 3.2 договору № 2049 розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції, опублікований у поточному місяці. Відповідно до пункту 3.5 договору № 2049 додатково до орендної плати, компенсації витрат підприємства та компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою нараховується податок на додану вартість у розмірах та в порядку, визначених законодавством України, який сплачується орендарем разом з орендною платою, компенсацією витрат підприємства та компенсацією витрат підприємства за користування земельною ділянкою. Відповідно до пункту 4.2.20 договору № 2049 орендар зобов'язаний після припинення дії цього договору протягом 3 календарних днів передати майно за актом приймання-передачі підприємству – балансоутримувачу. Крім того, відповідно до пунктів 6.7, 9.4, 9.6 договору № 2049, у разі невиконання або порушення однією зі сторін умов договору його може бути розірвано достроково на вимогу однієї із сторін за рішенням суду. Договір припиняється, зокрема, у разі невиконання або систематичного неналежного виконання істотних умов договору. На вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірвано за рішенням господарського суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших причин, передбачених законодавчими актами України. Пунктом 7.5 договору № 2049 передбачено, що у разі закінчення/припинення дії цього договору або його розірвання орендар зобов'язаний за актом приймання-передачі повернути об'єкт оренди балансоутримувачу у стані, не гіршому за той, якому перебував об'єкт на момент його передачі в оренду, з урахуванням усіх здійснених орендарем поліпшень, які неможливо відокремити від об'єкта оренди без заподіяння йому шкоди, з урахуванням зносу за період строку дії договору оренди. За змістом пункту 9.1 договору № 2049 він є укладеним з моменту підписання його сторонами і діє з 20 жовтня 2015 року по 18 жовтня 2018 року. На виконання умов договору № 2049 20 жовтня 2015 року між ТОВ «Аладін-2013», КП «Печерськсервіс» і департаментом комунальної власності КМДА було підписано акт приймання-передачі нерухомого майна. Станом на 16 травня 2016 року ТОВ «Аладін-2013» покладеного на нього законом та договором обов'язку зі сплати орендної плати за користування приміщенням у повному обсязі не виконало, в зв'язку з чим у товариства перед позивачем виникла заборгованість з орендної плати в сумі 169 947,88 грн та заборгованість із компенсації витрат за користування земельною ділянкою у розмірі 68 305,23 грн за лютий-грудень 2015 року та за лютий, квітень, травень 2016 року. У зв'язку з наведеними обставинами позивач направив 10 березня 2016 року на адресу відповідача вимогу про сплату боргу № 08-12, яку відповідач залишив без відповіді та задоволення. У подальшому 16 березня 2016 року орендодавець направив на адресу відповідача лист № 062/07/15-2665 про сплату заборгованості з орендної плати, в якому зазначено про наявність станом на 1 березня 2016 року боргу у розмірі 188 452,09 грн (4 місяці), який КП «Печерськсервіс» просило відповідача погасити в строк до 25 березня 2016 року. Також у цьому листі орендодавець зазначив, що у випадку неотримання інформації після 25 березня 2016 року лист буде розцінюватися як відмова від договору оренди з урахуванням змісту пункту 5.1.3 договору № 2049, а тому ТОВ «Аладін-2013» з 25 березня 2016 року у разі несплати заборгованості необхідно звільнити орендоване приміщення та передати його відповідно до пункту 4.2.20 договору № 2049 за актом приймання-передачі балансоутримувачу. У листі від 6 квітня 2016 року № 46 відповідач повідомив позивачеві про відсутність у нього станом на 31 березня 2016 року заборгованості за оренду нежитлових приміщень протягом трьох місяців поспіль із дня закінчення строку платежу з урахуванням здійснених ним проплат за оренду приміщень у сумі 77 624,37 грн від 18 березня 2016 року та в сумі 80 700, 00 грн від 30 березня 2016 року на виконання умов договорів оренди, зокрема й договору № 2049. 25 березня 2016 року КП «Печерськсервіс» направило ТОВ «Аладін-2013» лист № 01-16, в якому зазначило, що 18 березня 2016 року на рахунок балансоутримувача від орендаря надійшли кошти в розмірі 77 624,37 грн, які було зараховано у рахунок погашення заборгованості в хронологічному порядку, тобто починаючи із найбільш ранньої дати її виникнення. Отже, заборгованість відповідача за спірним договором не було погашено в повному обсязі за зазначений позивачем період. КП «Печерськсервіс» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «Аладін-2013» про стягнення заборгованості за договором № 2049, про розірвання цього договору і зобов'язання ТОВ «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі КП «Печерськсервіс» спірне нежитлове приміщення. Погоджуючись із висновком судів попередніх інстанцій про розірвання договору № 2049 і зобов’язання передати об’єкт оренди за актом приймання-передачі, Вищий господарський суд України виходив з наявності підстав для розірвання договору № 2049, а також із того, що КП «Печерськсервіс», яке є балансоутримувачем орендованого нерухомого майна, має право на звернення до суду з таким позовом. У справі № 916/3285/14 Вищий господарський суд України погодився із висновком про те, що згідно з частиною другою статті 651 ЦК балансоутримувач спірного об’єкта оренди не має права на звернення до суду з позовом про дострокове розірвання договору оренди. Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 759 ЦК за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Статтею 283 Господарського кодексу України (далі – ГК) визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Водночас орендоване майно є комунальним, тому на спірні правовідносини поширюється також і дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 року № 2269-XII (далі – Закон № 2269-XII), у частині першій статті 2 якою наведено аналогічне визначення оренди. Таким чином, відповідно до положень ЦК, ГК та Закону № 2269-XII сторонами договору найму (оренди) з відповідними правами та обов’язками є наймодавець (орендодавець) та наймач (орендар). Відповідно до положень пунктів 2, 3 частини першої статті 287 ГК та абзаців 3, 5 статті 5 Закону № 2269-XII орендодавцями щодо нерухомого майна комунальної власності, загальна площа якого не перевищує 200 кв. м, є підприємство, установа, організація, а щодо нерухомого майна комунальної власності, загальна площа якого перевищує 200 кв. м, – органи, уповноважені органами місцевого самоврядування управляти майном, яке перебуває у комунальній власності. Аналогічні положення наведено у пункті 2.1 Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 21 квітня 2015 року № 415/1280. На виконання зазначених нормативно-правових актів 20 жовтня 2015 року було укладено договір № 2049 оренди нежитлового приміщення площею 1 245,4 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1 літ. «Ж», корп. 6, за яким орендодавцем є департамент комунальної власності КМДА, орендарем – ТОВ «Аладін-2013». Третьою стороною зазначеного договору є балансоутримувач КП «Печерськсервіс», на якого договором покладено обов’язок лише забезпечувати дотримання вимог нормативно-правових актів з пожежної безпеки та контролювати виконання орендарем умов договору щодо сплати орендарем орендної плати та інших платежів (пункти 4.3.1, 4.3.2 договору № 2049). За умовами договору № 2049 право ініціювати розірвання цього договору належить орендодавцю, тобто департаменту комунальної власності КМДА (пункти 5.1.2, 5.1.3 договору № 2049). Такі умови договору № 2049 ґрунтуються на вимогах закону. Так, статтею 782 ЦК встановлено спеціальний спосіб розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. При цьому відповідно до статті 785 ЦК наймодавець вправі вимагати повернення речі. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 291 ГК договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених ЦК для розірвання договору найму, з настанням правових наслідків, передбачених ЦК. При цьому слід враховувати приписи частини 2 статті 651 ЦК України, які є загальними для розірвання договору та передбачають можливість розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом. Згідно з частиною третьою статті 26 Закону № 2269-XII підставою для дострокового розірвання договору оренди за рішенням суду може бути невиконання сторонами своїх зобов’язань. У разі розірвання договору оренди орендар зобов’язаний повернути об’єкт оренди орендодавцеві (частина перша статті 27 Закону № 2269-XII). Положенням про оренду майна територіальної громади міста Києва також визначено, що порушення умов договору оренди та суборенди є підставою для розірвання договору оренди або суборенди в установленому законодавством порядку (пункт 14.3). При цьому наведена норма застосовується з урахуванням викладених вище загальних положень ГК, ЦК і Закону № 2269-XII. Отже, чинне законодавство не надає право КП «Печерськсервіс» виступати орендодавцем щодо спірного нерухомого майна площею 1 245,4 кв. м та мати права орендодавця, зокрема права вимагати розірвання договору оренди. Статтею 3 ЦК визначено свободу договору, однак положення договору № 2049, який укладено між орендодавцем, балансоутримувачем і орендарем, не можуть суперечити закону, зокрема тому, що лише у наймодавця (орендодавця) є право розірвати договір оренди. З огляду на викладене Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява ТОВ «Аладін-2013» підлягає задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року, постанова Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року і рішення Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року в частині вирішення позовних вимог про розірвання договору № 2049 і зобов’язання передати спірне нежитлове приміщення за актом приймання-передачі – скасуванню з постановленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог. Відповідно до статті 49 ГПК, якщо Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, – на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Згідно з платіжними дорученнями від 9 серпня 2016 року № 84, від 4 листопада 2016 року № 94 та від 14 березня 2017 року № 2 ТОВ "Аладін-2013" сплатило судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 7 365,86 грн, за подання касаційної скарги у розмірі 8 036,00 грн та за подання заяви до Верховного Суду України у розмірі 8 705,10 грн відповідно. Відтак, на КП "Печерськсервіс" покладається судовий збір за двома вимогами як вимогами немайнового характеру, а саме за подання апеляційної скарги у розмірі 3 031,60 грн, за подання касаційної скарги у розмірі 3 307,20 грн та за подання заяви до Верховного Суду України у розмірі 3 582,80 грн, а разом – 9 921,60 грн. Таким чином, із КП "Печерськсервіс" підлягають стягненню на користь ТОВ "Аладін-2013" витрати зі сплати судового збору у розмірі 9 921,60 грн. Керуючись пунктом 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 21 грудня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2016 року і рішення Господарського суду міста Києва від 3 серпня 2016 року у справі № 910/9480/16 в частині задоволення позовних вимог комунального підприємства «Печерськсервіс» до товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013», третя особа – департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), щодо розірвання договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 20 жовтня 2015 року № 2049 та зобов’язання товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі комунальному підприємству «Печерськсервіс» нежитлове приміщення площею 1 245,4 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж», корп. 6, скасувати. Прийняти у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог комунального підприємства «Печерськсервіс» до товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013», третя особа – департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про розірвання договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 20 жовтня 2015 року № 2049 та зобов’язання товариства з обмеженою відповідальністю «Аладін-2013» передати за актом приймання-передачі комунальному підприємству «Печерськсервіс» нежитлове приміщення площею 1 245,4 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, літ. «Ж», корп. 6. Стягнути з комунального підприємства "Печерськсервіс" (01103, м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, код ЄДРПОУ 19024635) на користь ТОВ "Аладін-2013" (01103, м. Київ, вул. Військовий проїзд, 1, код ЄДРПОУ 38706293) 9 921,60 грн (дев'ять тисяч дев'ятсот двадцять одна гривня шістдесят копійок) витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України. Видачу наказу доручити Господарському суду міста Києва. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий І.С. Берднік Судді: А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Постанова від 7 червня 2017 року № 3-421гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4352312507C6CDA1C22581460033FCF1

Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 листопада 2016 року м. Київ Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Кривенди О.В., суддів: Волкова О.Ф., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., - розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю (далі - СТОВ) «Дружба-Нова» до реєстраційної служби Прилуцького міськрайонного управління юстиції у Чернігівській області (далі - Реєстраційна служба), треті особи - товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «АгроКім», дочірнє підприємство «Нафком-Агро», ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, про скасування державної реєстрації, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року СТОВ «Дружба-Нова» звернулося до суду з позовом, у якому просило: - скасувати державну реєстрацію договорів оренди земельних ділянок з кадастровими номерами НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, яку здійснено державним реєстратором Реєстраційної служби; - зобов'язати Реєстраційну службу вчинити дії по виключенню (скасуванню) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) запису про державну реєстрацію права оренди ТОВ «АгроКім» (код ЄДРПОУ 32370430) на земельні ділянки: площею 4,16 га, кадастровий номер НОМЕР_1; площею 1,7930 га, кадастровий номер НОМЕР_3; площею 1,6884 га, кадастровий номер НОМЕР_4; площею 1,5678 га, кадастровий номер НОМЕР_5; площею 4,70 га, кадастровий номер НОМЕР_2. На обґрунтування позову зазначило, що Реєстраційна служба здійснила реєстрацію права оренди ТОВ «АгроКім» земельних ділянок, на які вже зареєстровано таке право позивача, чим допустила подвійну реєстрацію права оренди, що суперечить вимогам Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV). Суди встановили, що 6 вересня 2012 року між СТОВ «Дружба-Нова» та фізичними особами - власниками земельних ділянок було укладено договори оренди землі: - з ОСОБА_1 - земельної ділянки площею 4,16 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що знаходиться на території Заїздської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області. Договір зареєстровано в управлінні Держкомзему у Прилуцькому районі Чернігівської області 24 грудня 2012 року за № 742410004011550; - з ОСОБА_4 - земельної ділянки площею 1,7930 га, кадастровий номер НОМЕР_3, що знаходиться на території Заїздської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області. Договір зареєстровано в управлінні Держкомзему у Прилуцькому районі Чернігівської області 24 грудня 2012 року за № 742410004011546; - з ОСОБА_3 - земельних ділянок площею 1,5678 га, кадастровий номер НОМЕР_4, та площею 1,6884 га, кадастровий номер НОМЕР_5, що знаходяться на території Заїздської сільської ради Прилуцького району Чернігівської області. Договори зареєстровані в управлінні Держкомзему у Прилуцькому районі Чернігівської області 24 грудня 2012 року за №№ 742410004011547, 742410004011549 відповідно. Доповідною запискою заступника керівника земельного відділу СТОВ «Дружба-Нова» від 3 березня 2015 року повідомлено директора СТОВ «Дружба-Нова» про виявлення факту подвійної реєстрації договорів оренди земельних ділянок з зазначеними кадастровими номерами. Державним реєстратором Реєстраційної служби зареєстровано право користування земельними ділянками з кадастровими номерами НОМЕР_1, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5 за ТОВ «АгроКім», тоді як договори оренди на ці земельні ділянки між СТОВ «Дружба-Нова» та ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_3 зареєстровані в управлінні Держкомзему у Прилуцькому районі Чернігівської області 24 грудня 2012 року. Чернігівський окружний адміністративний суд ухвалою від 22 травня 2015 року закрив провадження в частині позовних вимог щодо земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_2. Чернігівський окружний адміністративний суд постановою від 22 травня 2015 року позов задовольнив. Суд виходив із того, що державний реєстратор Реєстраційної служби не мав підстав для реєстрації права користування вказаними земельними ділянками за ТОВ «АгроКім», оскільки таке право раніше вже було зареєстровано за СТОВ «Дружба-Нова». Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 липня 2015 року постанову суду першої інстанції скасував, у задоволенні позовних вимог відмовив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 червня 2016 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін. У заяві про перегляд цього судового рішення Верховним Судом України з підстав, передбачених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), СТОВ «Дружба-Нова» зазначає, що в доданих до заяви ухвалах Вищого адміністративного суду України від 4 лютого і 6 липня 2016 року по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано положення статей 3, 8, 9, 20, 24 Закону № 1952-IV (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин). Крім того, вказує на невідповідність висновків суду в оскаржуваній ухвалі висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 29 вересня 2015 року № 21-760а15. Просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі постанову суду першої інстанції. Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів вважає, що заява СТОВ «Дружба-Нова» підлягає задоволенню з таких підстав. У наданих для порівняння ухвалах Вищого адміністративного суду України зазначено, що державний реєстратор прав на нерухоме майно з метою недопущення одночасного існування державної реєстрації кількох прав оренди на одну земельну ділянку має запитувати інформацію про наявність або відсутність зареєстрованих договорів оренди на земельну ділянку у органів, що здійснювали таку реєстрацію до 1 січня 2013 року. У долученій до заяви постанові Верховного Суду України міститься правовий висновок про те, що державний реєстратор під час проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно зобов'язаний перевірити інформацію про наявність або відсутність вже зареєстрованих речових прав з метою недопущення одночасного існування їх подвійної державної реєстрації. У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що ТОВ «АгроКім» подало реєстратору повний та належно оформлений пакет документів, який вимагається Законом № 1952-IV, і ці документи дозволили державному реєстратору здійснити державну реєстрацію права оренди земельної ділянки без припущення, що вказані земельні ділянки можуть вже перебувати в оренді, у документах не містилося інформації, яка може вважатися перешкодою для державної реєстрації права оренди. Отже, у державного реєстратора не було правових підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень. Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що цей суд неоднаково застосував положення Закону № 1952-IV, і його висновки в оскаржуваній ухвалі не відповідають висновкам Верховного Суду України щодо застосування вказаних норм права. Так, Верховний Суд України вже вирішував питання правильного застосування норм матеріального права у спорах цієї категорії, зокрема, в постанові від 30 березня 2016 року № 21-1434а15. За наслідками розгляду справи колегія суддів висловила правову позицію, яка полягає у тому, що одночасне існування державної реєстрації кількох прав оренди на одну і ту ж земельну ділянку суперечить вимогам Закону № 1952-ІV , який спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових та інших прав, які підлягають державній реєстрації, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна. Такого правового висновку колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла, провівши системний аналіз законодавства, яким врегульовано спірні правовідносини. Згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Законом № 1952-ІV визначено правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за ним. Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Частиною другою статті 9 зазначеного Закону зобов'язано державного реєстратора встановлювати відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. Відповідно до пункту 8-1 частини другої статті 9 Закону № 1952-IV під час проведення державної реєстрації прав, які виникли та зареєстровані в установленому порядку до 1 січня 2013 року, державний реєстратор запитує від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які відповідно до чинного на момент реєстрації законодавства проводили таку реєстрацію, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для реєстрації прав та їх обтяжень, якщо такі документи не були подані заявником або якщо документи, подані заявником, не містять передбачених цим Законом відомостей про правонабувача або про нерухоме майно. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, до яких надійшов запит, зобов'язані безоплатно в установленому законодавством порядку протягом трьох робочих днів надати державному реєстратору відповідну інформацію, зокрема, щодо зареєстрованих речових прав на нерухоме майно, у тому числі земельні ділянки. У статті 19 Закону № 1952 -IV визначені підстави для державної реєстрації прав та їх обтяжень. Так, відповідно до частини першої цієї статті державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. Згідно з частиною четвертою статті 15 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-ХIV «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 161-ХIV) невід'ємною частиною договору оренди землі є: - план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; - кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; - акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); - акт приймання-передачі об'єкта оренди; - проект відведення земельної ділянки у разі його розроблення згідно із законом. Тобто, у разі подання заяви про державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки уповноважена особа зобов'язана пред'явити органові державної реєстрації крім самого договору оренди усі зазначені вище документи. Відповідно до пункту 6 частини першої Закону № 1952-IV у державній реєстрації прав може бути відмовлено у разі, якщо заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене право вже зареєстровано у Державному реєстрі прав. Таким чином, подання для державної реєстрації права оренди на земельну ділянку документів, зокрема тих, які є невід'ємною частиною договору оренди цієї ділянки, на підставі яких заявлене право вже зареєстровано у Державному реєстрі прав за іншою особою, є передбаченою у статті 24 Закону № 1952-ІV підставою для відмови у державній реєстрації зазначеного права. У справі, що розглядається, суди встановили, що державним реєстратором Реєстраційної служби зареєстровано право користування земельними ділянками з кадастровими номерами НОМЕР_1, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5 за ТОВ «АгроКім» у квітні 2014 року, тоді як договори оренди на ці земельні ділянки між СТОВ «Дружба-Нова» та ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_3 зареєстровані в управлінні Держкомзему у Прилуцькому районі Чернігівської області 24 грудня 2012 року. Отже, у справі, що розглядається, висновок суду касаційної інстанції, як і суду апеляційної інстанції, не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, у зв'язку з чим ухвалені цими судами рішення підлягають скасуванню. Відповідно до вимог статті 243 КАС за наявності підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 237 цього Кодексу, суд має право у разі неправильного застосування судом норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. Оскільки суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права щодо спірних правовідносин і його висновки відповідають наведеним вище висновкам Верховного Суду України, а рішення судів апеляційної і касаційної інстанцій з цими висновками не узгоджуються , ухвала Вищого адміністративного суду України від 14 червня 2016 року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2015 року підлягають скасуванню, а постанова Чернігівського окружного адміністративного суду від 22 травня 2015 року - залишенню в силі. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Дружба-Нова» задовольнити. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2015 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 14 червня 2016 року скасувати. Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 22 травня 2015 року залишити в силі. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий О.В. Кривенда Судді:О.Ф. Волков О.Б. Прокопенко І.Л. Самсін Постанова від 15 листопада 2016 року № 21-3030а16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/567AB289BDABF772C2258073005199DF http://reyestr.court.gov.ua/Review/62848955

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 травня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Замок Лева» (далі – ТОВ «Замок Лева») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19.10.2016 р. у справі № 914/433/16 за позовом управління майном спільної власності Львівської обласної ради (далі – управління Львівської облради) до ТОВ «Замок Лева», третя особа – комунальне підприємство Львівської обласної ради «Нерухомість та майно» (далі – КП «Нерухомість та майно»), про виселення із безпідставно займаних приміщень; за зустрічним позовом ТОВ «Замок Лева» до управління Львівської облради про визнання договору оренди нерухомого майна продовженим на той самий строк, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 р. управління Львівської облради звернулося до Господарського суду Львівської області з позовною заявою про виселення ТОВ «Замок Лева» із займаних приміщень загальною площею 874,2 кв. м, розташованих за адресою: м. Львів, вул. Глінки, 7, 9, та зобов’язання повернути їх балансоутримувачу – КП «Нерухомість та майно» за актом приймання-передачі. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач повідомив відповідача про закінчення терміну дії договору оренди нерухомого майна від 01.11.2002 р. № 1/2002 у строк, встановлений ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», та просив звільнити займані приміщення, однак відповідач зазначених приміщень не повернув. У свою чергу ТОВ «Замок Лева» звернулося до Господарського суду Львівської області із зустрічним позовом до управління Львівської облради про визнання договору оренди нерухомого майна від 01.11.2002 р. № 1/2002 продовженим на той самий строк у зв’язку з порушенням позивачем за первісним позовом встановлених спірним договором строків повідомлення про закінчення терміну його дії, а тому просило зазначений договір визнати продовженим на той самий строк на тих же умовах. Рішенням Господарського суду Львівської області від 19.05.2016 р. первісний позов задоволено, постановлено виселити ТОВ «Замок Лева» із займаних приміщень, зобов’язано повернути їх балансоутримувачу – КП «Нерухомість та майно», а в зустрічному позові відмовлено. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15.08.2016 р. зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 19.10.2016 р. постанову Львівського апеляційного господарського суду від 15.08.2016 р. залишено без змін. ТОВ «Замок Лева» у порядку, встановленому статтею 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), подало заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19.10.2016 р. у справі № 914/433/16 із підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 1 статті 11116 ГПК. На підтвердження зазначених вище підстав заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 20.06.2013 р. у справі № 5002-27/3157-2012, від 11.07.2006 р. у справі № 32/43пн, від 13.04.2011 р. у справі № 22/68 та копію постанови Верховного Суду України від 20.04.2016 р. у справі № 3-226гс16, в яких суди дійшли висновку про пріоритетність умов договору стосовно положень актів цивільного законодавства в частині визначення правил продовження дії договору оренди державного чи комунального майна. Ухвалою Верховного Суду України від 08.02.2017 р. справу № 914/433/16 допущено до провадження Верховного Суду України, відкрито провадження за заявою ТОВ «Замок Лева» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19.10.2016 р. у зазначеній справі, здійснено підготовчі дії. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника та представників сторін, забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що 01.11.2002 р. між управлінням адміністративними будинками Львівської обласної ради (орендодавець) і ТОВ «Замок Лева» (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна № 1/2002, відповідно до якого орендодавець передає, а орендар приймає у платне користування нежитлові приміщення в адміністративних будинках 7, 9, по вул. Глінки в м. Львові для використання під готельний комплекс. Об’єктом оренди є вільні нежитлові приміщення площею 868,8 кв. м у будинках 7, 9, по вул. Глінки в м. Львові, вартістю 1 840 688 грн (розділ 2 договору). Пунктом 3.1 договору передбачено, що орендна плата встановлюється в сумі 6 707,43 грн згідно з додатком 2 – розрахунком місячної плати за оренду приміщень, що є невід’ємною частиною договору. Згідно з пунктом 6.1 дія договору припиняється, зокрема, у випадку закінчення терміну дії договору (за умови письмового попередження однієї зі сторін про закінчення дії договору без його подальшої пролонгації). Відповідно до пункту 6.3 договору якщо за місяць до закінчення терміну дії договору жодна зі сторін не заявить письмово про припинення договірних відносин, договір оренди вважається продовженим на наступний календарний термін, передбачений розділом 11, і на тих самих умовах. За змістом пункту 6.4 договору в разі його припинення чи розірвання з підстав, викладених у пунктах 6.1 та 6.2 цього договору, орендар зобов’язаний провести повний розрахунок з орендної плати за весь час оренди та у 15-денний термін звільнити займані орендовані приміщення. У розділі 11 договору зазначено, що термін його дії встановлюється з 01.11.2002 р. по 31.12.2015 р. Відповідно до акта приймання-передачі від 01.11.2002 р. орендодавець передав орендарю нежитлові приміщення за адресою: а) вул. Глінки, 7, напівпідвал, 1, 2 поверхи – всі приміщення площею 397,5 кв. м, внесені до технічного паспорта від 22.09.2000 р.; б) вул. Глінки, 9, підвал, 1, 2 поверхи приміщення площею 471,3 кв. м, внесені до технічного паспорта від 22.09.2000 р. Загальна площа приміщень, переданих в оренду, становить 868,8 кв. м. 05.01.2005 р. орендодавець та орендар внесли зміни до договору в частині визначення розміру орендної плати з 01.01.2005 р., а також домовилися вважати таким, що втратив силу, додаток 2 до договору від 01.11.2002 р. № 1/2002. 28.10.2009 р. між управлінням Львівської облради і ТОВ «Замок Лева» укладено договір № 69-1/2002-09 про внесення змін до договору оренди, за умовами якого орендодавцем у договорі оренди виступає управління Львівської облради. 23.11.2010 р. між сторонами укладено договір № 71-1/2002-10 про внесення змін до договору оренди, згідно з яким пункти щодо об’єкта оренди, розміру орендної плати, строку сплати орендної плати, порядку нарахування пені викладено в новій редакції. Зокрема, сторони погодили, що об’єктом оренди є нежитлові приміщення загальною площею 874,2 кв. м у будинках 7, 9, по вул. Глінки в м. Львові, що перебувають на балансі КП «Нерухомість та майно», передані в оренду згідно з актом приймання-передачі нежитлових приміщень, який є невід’ємною частиною цього договору. 27.01.2016 р. позивач надіслав відповідачеві листи №№ 104, 105, в яких повідомив, що 31.12.2015 р. закінчився термін дії договору оренди від 01.11.2002 р. № 1/2002 і договір продовжуватися не буде, у зв’язку з чим просив звільнити орендовані приміщення та передати їх за актом приймання-передачі балансоутримувачу – КП «Нерухомість та майно». Балансоутримувач орендованого майна надіслав на адресу ТОВ «Замок Лева» лист 28.01.2016 р. № 140 з вимогою повернути приміщення за актом приймання-передачі у зв’язку з тим, що 31.12.2015 р. закінчився термін дії договору оренди. Відповідач надіслав позивачеві лист від 29.01.2016 р. № 16/15, в якому повідомив орендодавця та балансоутримувача про те, що договір оренди нерухомого майна від 01.11.2002 р. № 1/202 залишається чинним до 28.02.2028 р., оскільки за місяць до закінчення терміну його дії орендареві не надходило письмових заяв про припинення дії цього договору. Суди першої та апеляційної інстанцій, з якими погодився суд касаційної інстанції, дійшли висновку, що положення пункту 6.3 договору, яким визначено термін повідомлення про припинення орендних відносин – за місяць до закінчення терміну його дії, суперечить нормі частини 2 статті 17 Закону, статті 764 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та частині 4 статті 284 Господарського кодексу України (далі – ГК), згідно з якими письмове повідомлення про припинення договірних відносин має бути здійснено протягом одного місяця після закінчення дії договору. Разом із тим у справі № 5002-27/31572012, копію постанови в якій надано для порівняння, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що зазнчені дії сторін щодо зміни загального правила продовження дії договору, прямо не заборонені Законом України «Про оренду державного та комунального майна», положеннями ЦК та ГК. Обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства, зокрема правил статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», не випливає з їх змісту та із самої суті відносин між сторонами. У справі № 3-266гс16, копію постанови в якій надано для порівняння, Верховний Суд України дійшов висновку, що суди усіх інстанцій не перевірили, з якою метою буде використовуватися нерухоме майно, яке є предметом договору. Наведена обставина у разі з’ясування, що майно буде знову передаватися в оренду, свідчитиме про порушення власником вимог, встановлених частиною 3 статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики щодо застосування норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини 1 статті 283 ГК за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Частиною 4 статті 284 ГК передбачено, що строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку договору оренди також встановлено статтею 764 ЦК та опосередковано нормою частини 4 статті 291 ГК, згідно з якою правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК. За змістом статті 764 ЦК якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму (оренди), то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Крім того, у справі, що розглядається, орендоване майно є комунальним, а тому на ці правовідносини поширюється дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (далі – Закон). Відповідно до частини 2 статті 17 Закону у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Згідно зі статтею 27 Закону у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов’язаний повернути орендодавцеві об’єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди. У справі, що розглядається, суди усіх інстанцій, зосередившись на вирішенні питання пролонгації (припиненні) дії договору, не звернули уваги на положення статті 777 ЦК, статті 285 ГК, які регулюють переважне право наймача на укладання договору на новий строк. Так, наведеними нормами передбачено, що орендар (наймач), який належно виконує свої обов’язки за договором оренди (найму), після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення цього договору на новий строк. Частиною 3 статті 17 Закону встановлено, що після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов’язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника. У разі якщо власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну договору. При цьому сутністю переважного права є укладення договору найму на новий строк зі встановленням умов за домовленістю сторін, а не його автоматичне поновлення. Наймач повинен повідомити наймодавцю про своє переважне право у строк, визначений у договорі, або в розумний строк до закінчення строку договору найму. У разі якщо наймач не надсилає повідомлення наймодавцю, він відмовляється від здійснення свого переважного права. На виконання викладених вимог суд встановлює, з якою метою буде використовуватися нерухоме майно, що є предметом договору. Ця обставина, у разі з’ясування, що майно буде знову передаватися в оренду, свідчитиме про порушення власником вимог, встановлених частиною 3 статті 17 Закону. Неврахування судом переважного перед іншими особами права наймача, який належно виконує свої обов’язки за договором найму, на укладання договору найму на новий строк, свідчить про ігнорування національними судами практики Європейського суду з прав людини у розрізі захисту права власності та є підставою для констатації порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у справі «Стрейтч проти Сполученого Королівства», суд дійшов висновку, що заявника слід вважати особою, яка мала принаймні законне сподівання на реалізацію передбаченого договором права на продовження строку оренди, і – в цілях статті 1 Першого протоколу – таке законне сподівання можна вважати додатковою частиною майнових прав, наданих йому муніципалітетом Дорчестера за орендним договором (пункт 35). Отже, під час розгляду справи суд не встановив, чи скористався орендар своїм переважним правом на укладення договору оренди, адже при розгляді судами цього спору ТОВ «Замок Лева» подало до управління Львівської облради відповідну заяву в порядку реалізації переважного права на укладення договору оренди (т. 2, а.с. 63–64). Такі порушення свідчать про неправильне застосування судами усіх інстанцій норм матеріального права, а тому судові рішення підлягають скасуванню. Разом із тим постанови Вищого господарського суду України у справах № 32/43пн, № 22/68, копії яких надано для порівняння, не є прикладом неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки предметом спору у справі, що розглядається, є виселення товариства з обмеженою відповідальністю із займаних приміщень, а також питання пролонгації договору оренди комунального майна. Предметом спору у справі № 32/43пн є зобов’язання підприємства звільнити приміщення в результаті розірвання договору оренди нерухомого майна, власником якого є фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності. Водночас предмет спору у справі № 22/68 стосується стягнення заборгованості та штрафних санкцій за неналежне виконання орендарем зобов’язань за договором оренди обладнання. Таким чином, факт подібності правовідносин у цих справах не підтвердився. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, а тому справу слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК. Ураховуючи викладене, заява ТОВ «Замок Лева» підлягає частковому задоволенню, а всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Господарського суду Львівської області. Керуючись пунктом 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 р. № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України: п о с т а н о в и л а: Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Замок Лева» задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 19.10.2016 р., постанову Львівського апеляційного господарського суду від 15.08.2016 р. та рішення Господарського суду Львівської області від 19.05.2016 р. скасувати, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду Львівської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, встановленої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 17 травня 2017 року № 3-122гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/26C9AC5E8E732637C225812C0047CD8F