Search the Community

Showing results for tags 'банкротство'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 70 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2018 року м. Київ Справа N 372/3584/16-ц Провадження N 14-226цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Приватне акціонерне товариство "Спільне українсько-болгарське підприємство "Богдан" (далі - ПАТ "СУБП "Богдан"), Товариство з обмеженою відповідальністю "Перша українська індустріально-інвестиційна компанія" (далі - Товариство), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Житлово-будівельний кооператив "Нектарний" (далі - ЖБК "Нектарний"), ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ЖБК "Нектарний" на заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 березня 2017 року (у складі судді Кравченка М.В.) та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 17 липня 2017 року (у складі колегії суддів Березовенко Р.В., Волохова Л.А., Фінагєєва В.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "СУБП "Богдан", Товариства, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ЖБК "Нектарний", ОСОБА_4, про визнання майнових прав, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати за ним майнові права на проінвестовану квартиру АДРЕСА_1 Позовну заяву мотивовано тим, що між ОСОБА_3 і його дружиною ОСОБА_4 та Товариством було укладено договір пайової участі у фінансуванні будівництва житлового будинку, відповідно до якого останнє зобов'язувалося передати у власність квартиру в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_2, а подружжя сплатити вартість об'єктів інвестування. Договором було встановлено, що житловий будинок уводиться в експлуатацію в першому кварталі 2008 року, однак забудовник свої зобов'язання не виконав і на час звернення до суду Товариство цей будинок не ввело в експлуатацію та не передало у власність інвестора визначені в договорі приміщення. Також позивач указав, що до участі в будівництві за договором із забудовником було залучено ПАТ "СУБП "Богдан", а ОСОБА_4 відступила йому своє право вимоги У зв'язку з тим, щоПАТ "СУБП "Богдан", Товариство порушують його права як інвестора, ОСОБА_3 просив у судовому порядку визнати за ним майнові права на проінвестовану ним квартиру. Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 березня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано за ОСОБА_3 майнові права на об'єкт інвестування - однокімнатну квартиру N АДРЕСА_1).Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, керувався тим, що внаслідок процедури ліквідації Товариства для задоволення вимог кредиторів шляхом продажу майна або окремої його частини ОСОБА_3 може позбутися своїх майнових прав, отриманих у результаті здійсненої ним інвестиції в будівництво нежитлових приміщень. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 липня 2017 року апеляційну скаргу ЖБК "Нектарний" відхилено. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 березня 2017 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 повністю виконав зобов'язання за договором інвестування, а тому з моменту оплати повної вартості інвестування - 27 травня 2009 року - він набув майнові права на відповідний об'єкт нерухомості. Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскільки позивач -фізична особа не є суб'єктом господарювання, його вимоги про визнання майнових прав на об'єкт інвестування не можуть розглядатися в межах господарського судочинства як за суб'єктним складом сторін, так і по суті спірних правовідносин. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що указаний спір не може бути віднесено до господарської юрисдикції, оскільки до Товариства, яке постановою Господарського суду Київської області від 22 вересня 2016 року визнано банкрутом, позивач не заявляв будь-яких вимог, а ПАТ "СУБП "Богдан" на час розгляду справи судом банкрутом не визнано, а лише ухвалою Господарського суду Київської області від 09 лютого 2017 року порушено провадження у справі про банкрутство. У грудні 2017 року ЖБК "Нектарний" звернувся до суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції та закрити провадження у справі. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскільки позивач звернувся з майновими вимогами до ПАТ "СУБП "Богдан", Товариства, щодо яких порушено справу про банкрутство, то відповідно до частини четвертої статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22 грудня 2011 року N 4212-VI (далі - Закон N 4212-VI) та пункту 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, спір підвідомчий господарським судам. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою судді Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 10 травня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ця скарга має бути задоволена з огляду на таке. Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд першої інстанції встановив, що 05 січня 2006 року між ОСОБА_3 та Товариством було укладено договір N 135-ОбІн пайової участі у фінансуванні будівництва житлового будинку щодо квартири АДРЕСА_3 17 грудня 2007 року Товариству було надано довідку про інвестування на 100 % загальної площі об'єкта інвестування за вказаним договором N 135-ОбІн, згідно з якою позивач повністю виконав свої фінансові зобов'язання щодо інвестування квартири. Факт оплати також додатково підтверджується квитанціями. 27 травня 2009 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та Товариством було укладено договір N 256-ОбІн/пдр-І про виконання робіт з організації будівництва відносно квартири АДРЕСА_1 Цього ж дня між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та Товариством було укладено угоду про розірвання вказаного договору N 135-ОбІн, відповідно до якого внесені позивачем кошти згідно з цим договором зараховуються Товариству в рахунок оплати по договору N 256-ОбІн/пдр-І. 27 травня 2009 року Товариству було надано довідку про інвестування на 100 % загальної площі об'єкта інвестування за вказаним договором N 256-ОбІн/пдр-І, згідно з якою ОСОБА_3 і ОСОБА_4 повністю виконали свої фінансові зобов'язання щодо інвестування квартири. Між Товариством та ПАТ "СУБП "Богдан" 27 липня 2009 року було укладено договір про зміну сторони в зобов'язанні, відповідно до якого ПАТ "СУБП "Богдан" прийняв на себе зобов'язання передати закінчений будівництвом об'єкт інвестування за договором N 256-ОбІн/пдр-І інвесторам, якими є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 03 березня 2010 року було підписано акт про надання інвесторами (ОСОБА_3 і ОСОБА_4.) згоди на заміну сторони в зобов'язанні. 16 грудня 2016 року між ПАТ "СУБП "Богдан" та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 було підписано угоду про відступлення права вимоги, відповідно до якої ОСОБА_4 відступила своє право на частку в проінвестованій згідно з договором N 256-ОбІн/пдр-І квартирі ОСОБА_3 Звертаючись до суду зі згаданим позовом, ОСОБА_3 указував на порушення своїх майнових прав, оскільки з моменту сплати повної вартості об'єкта інвестування він набув майнові права на цей об'єкт, які просив визнати за собою в судовому порядку. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України в редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, які виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по друге - суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). У судовому засіданні Обухівського районного суду Київської області від 25 січня 2017 року було залучено співвідповідачем у справі Товариство (а. с. 38). У матеріалах справи міститься витяг з Єдиного державного реєстру судових рішень, відповідно до якого постановою Господарського суду Київської області від 22 вересня 2016 року у справі N 911/2311/13 Товариство визнано банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру (а. с. 71-76) Крім того, аргументуючи вимоги про закриття провадження у справі з тих підстав, що вона підлягала розгляду в порядку господарського, а не цивільного судочинства, ЖБК "Нектарний" надало ухвали Господарського суду Київської області від 22 вересня 2016 року про визнання Товариства банкрутом, а також від 09 лютого 2017 року про порушення провадження у справі про банкрутство ПАТ "СУБП "Богдан". Під час вирішення питання щодо можливості розгляду справи в порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями цивільного судочинства, передбаченими у статті 1 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При цьому суди повинні керуватися принципом правової визначеності і не допускати наявності провадження, а отже і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами з того ж предмета, але судами у різних юрисдикціях. Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів передбачені Законом N 4212-VI. Частиною четвертою статті 10 цього Закону визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; про сплату податків, зборів (обов'язкових платежів); стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, а також визнання недійсними рішень державних органів, пов'язаних з майновими вимогами до боржника. Ця норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, згідно з якими господарським судам підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство. Крім указаних у статті 10 Закону N 4212-VI справ у спорах, до пов'язаних з майновими вимогами до боржника, слід відносити також спори про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, а також спори, пов'язані з майновими вимогами учасників (акціонерів) до боржника. Справи у відповідних спорах належать до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (частина дев'ята статті 16 ГПК України). Такі майнові спори розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, установлених Законом N 4212-VI, у межах провадження у справі про банкрутство, тобто без порушення нових справ. ГПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій, установлено для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів з вимогами до боржників у такій справі. Дійсно, 22 вересня 2016 року постановою Господарського суду Київської області у справі N 911/2311/13 Товариство визнано банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру (а. с. 71-76); з позовом до суду ОСОБА_3 звернувся 27 грудня 2016 року (а. с. 1), ухвалу про відкриття провадження датовано 17 січня 2017 року (а. с. 35), а 09 лютого 2017 року ухвалою Господарського суду Київської області порушено провадження у справі про банкрутство (а. с. 77-83). Разом з тим з винесенням ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство пов'язуються певні правові наслідки, зокрема: вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; розгляд вимог конкурсних, забезпечених і поточних кредиторів та вирішення майнових спорів здійснюється в порядку, передбаченому Законом N 4212-VI; арешт майна боржника чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника можуть застосовуватися виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство. Стаття 23 Закону N 4212-VI встановлює порядок виявлення кредиторів. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, тобто першим днем перебігу цього строку є день, наступний за днем офіційного оприлюднення такого оголошення. Після офіційного оприлюднення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство всі кредитори мають право подавати заяви з грошовими вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, у порядку статті 23 Закону N 4212-VI незалежно від настання строку виконання зобов'язань. Відповідно до статті 19 Закону N 4212-VI на ці вимоги поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів. Особи, вимоги яких заявлені після закінчення строку, установленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними кредиторами, а їх вимоги погашаються в ліквідаційній процедурі у шосту чергу. Такі кредитори не беруть участі в представницьких органах кредиторів (зборах та комітеті кредиторів). Отже, установлення юрисдикційності всіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може реалізувати своєчасно свої права і отримати задоволення своїх вимог. Крім того, ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи, передбачав ситуації, коли таке провадження не могло бути закінчене у цивільному порядку. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України в указаній редакції суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Місцевий суд і суд апеляційної інстанції вказані вимоги закону не врахували та залишили поза увагою те, що суди не наділені повноваженнями розглядати вимоги ОСОБА_3 у порядку цивільного провадження, оскільки всі майнові питання до ПАТ "СУБП "Богдан" і Товариства, щодо яких порушено справи про банкрутство, розглядаються господарським судом. Таким чином за наявності порушеної господарським судом справи про банкрутство відповідача цивільну справу за позовом до такого відповідача не можна порушити, а в разі її порушення вона підлягає закриттю. Якщо під час її розгляду з'ясується, що відносно відповідача у справі порушено провадження про його банкрутство господарським судом, то порушена цивільна справа, підлягає закриттю у зв'язку з тим, що справа не може бути розглянута в порядку цивільного судочинства. Частиною першою статті 414 ЦПК України встановлено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 414, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Житлово-будівельного кооперативу "Нектарний" задовольнити. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 17 липня 2017 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства "Спільне українсько-болгарське підприємство "Богдан", Товариства з обмеженою відповідальністю "Перша українська індустріально-інвестиційна компанія", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Житлово-будівельний кооператив "Нектарний", ОСОБА_4, про визнання майнових прав - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 635/6730/15-ц Провадження N 14-52цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 листопада 2015 року (суддя Панас Н.Л.) та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 23 грудня 2015 року (судді Сащенко І.С., Бездітко В.М., Овсяннікова А.І.) в цивільній справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, ВСТАНОВИЛА: У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. ПАТ КБ "ПриватБанк" зазначало, що 21 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 420 тис. доларів США зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном повернення до 20 грудня 2012 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ОСОБА_4 передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення підвалу, цокольного поверху, 1-го та 2-го поверху, розташовані за адресою: АДРЕСА_3. 19 квітня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 399 тис. 650 доларів США зі сплатою 12,72 % річних та кінцевим терміном повернення до 18 квітня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ОСОБА_4 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1. 28 листопада 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_4 отримала кредит у розмірі 184 тис. 848 доларів США 64 центи зі сплатою 11,04 % річних та кінцевим терміном повернення до 26 листопада 2010 року. Постановою Господарського суду Харківської області від 17 серпня 2011 року, залишеною без змін постановою Харківського Апеляційного господарського суду від 8 листопада 2011 року, фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4.) визнано банкрутом. Постановою Вищого господарського суду України від 10 квітня 2012 року вказані постанови скасовані, провадження у справі припинено. Разом з тим, у грудні 2013 року під час ознайомлення з матеріалами зведеного виконавчого провадження, порушеного за процедурою банкрутства ФОП ОСОБА_4, було виявлено реалізацію вищезазначеного іпотечного майна, належного ФОП ОСОБА_4 на загальну суму 1 млн. 95 тис. 706 грн 01 коп. Не зважаючи на неодноразові звернення до відповідача ОСОБА_3 як арбітражного керуючого у справі про банкрутство, кошти від реалізації іпотечного майна на рахунок банку не надходили. Посилаючись на викладені обставини, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути з ОСОБА_3 на його користь вартість реалізованого нею іпотечного майна ФОП ОСОБА_4 у розмірі 1 млн. 95 тис. 706 грн 01 коп., інфляційні нарахування на цю суму у розмірі 668 тис. 379 грн 49 коп. та 3 % річних у розмірі 125 тис. 994 грн 18 коп. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 12 листопада 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки про порушення своїх прав банк дізнався у травні 2012 року, отримавши від арбітражного керуючого повідомлення про те, що кошти від реалізації майна ФОП ОСОБА_4 знаходяться на депозитному рахунку приватного нотаріуса Ємця І.О., а з позовом до суду банк звернувся лише у вересні 2015 року. Не погоджуючись зі вказаним рішенням суду першої інстанції ПАТ КБ "ПриватБанк" оскаржило його в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23 грудня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, в редакції чинній на час постановлення ухвали, у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що арбітражний керуючий ОСОБА_3, призначена господарським судом Харківської області ліквідатором боржника фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 у межах виконавчого провадження, порушеного за процедурою банкрутства, здійснила реалізацію майна, яке перебувало в іпотеці ПАТ КБ "ПриватБанк", на загальну суму 1 млн. 95 тис. 706 грн 1 коп. Спір між сторонами виник з приводу ненадходження коштів від реалізації іпотечного майна на рахунок банку в процесі задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника, які врегульовані Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Таким чином спір підлягав розгляду господарським судом, а не судом загальної юрисдикції. У січні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Підстави скасування ухвали апеляційного суду у касаційній скарзі обґрунтовано тим, що справи про відшкодування шкоди арбітражним керуючим підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. Підстави скасування рішення суду першої інстанції у касаційній скарзі обґрунтовано тим, що позивач дізнався про порушення свого права 7 грудня 2012 року при ознайомленні з матеріалами виконавчого провадження, а тому строк позовної давності не пропущено. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 посилається на те, що апеляційний суд правильно визначив характер спірних правовідносин та дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірні правовідносини не є цивільно-правовими, а тому спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 лютого 2016 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року справу призначено до розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 4 січня 2018 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 30 січня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 21 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Суди встановили, що 19 квітня 2007 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір N HAG7GA000000006, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 399 тис. 650 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,72 % річних на суму залишку та кінцевим терміном повернення - 18 квітня 2017 року. У той же день між банком та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки N HAG7GA000000006, за умовами якого остання в забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором передала ПАТ "КБ "ПриватБанк" в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_1. 28 листопада 2007 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір N HAG7GA000000018, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 184 тис. 848 доларів США 64 центи зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,04 % річних на суму залишку та кінцевим терміном повернення - 26 листопада 2010 року. У той же день між банком та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, за умовами якого остання на забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором, передала банку в іпотеку належне їй нерухоме майно, а саме - нежитлові приміщення 1-го поверху загальною площею 143,8 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_4. 21 грудня 2007 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір N 56/А-07, згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 420 тис. доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % річних на суму залишку за кредитом та кінцевим терміном повернення - 20 грудня 2012 року. У забезпечення взятих на себе зобов'язань за зазначеним кредитним договором ОСОБА_4 21 грудня 2007 року уклала з банком договір іпотеки, за умовами якого передала позивачу в іпотеку нерухоме майно, а саме - нежитлові приміщення підвалу, цокольного поверху, 1-го поверху, 2-го поверху, розташовані за адресою: АДРЕСА_3. Постановою господарського суду Харківської області від 17 серпня 2011 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 08 листопада 2011 року, фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 визнано банкрутом. Ліквідатором банкрута була призначена арбітражна керуюча - ОСОБА_3 Постановою Вищого господарського суду України від 10 квітня 2012 року вказані постанови скасовані, провадження у справі припинено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що арбітражний керуючий ОСОБА_3 була призначена господарським судом Харківської області ліквідатором боржника фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 у межах виконавчого провадження, порушеного за процедурою банкрутства, а отже спір між сторонами не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Такі висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону. Відповідно до положень статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, Конституцією України та міжнародними договорами України, а також із дій осіб, не передбачених цими актами, але які породжують цивільні права та обов'язки. Правовідносини, які виникли між сторонами, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство та врегульовані Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Такі правовідносини не відносяться до цивільно-правових, а спір - підлягає розгляду в порядку господарського судочинства виходячи з такого. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності. Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції (стаття 15 ЦПК). Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (в редакції, що була чинною на час розгляду справи) у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. У зв'язку з наведеним суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 12 ГПК України (в редакції, що була чинною на час розгляду справи) справи про банкрутство підвідомчі господарським судам. Відповідно до статті 41 ГПК України, господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Усі справи про банкрутство відповідно до частини другої статті 41 ГПК України розглядаються в порядку провадження, передбаченого ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законами України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та "Про банки та банківську діяльність". Господарський суд вирішує у межах розгляду справи про банкрутство спори, безпосередньо пов'язані із здійсненням провадження в такій справі, в тому числі про: визнання недійсними правочинів, вчинених керуючим санацією (ліквідатором); визнання права власності на майно боржника; оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника. Як вбачається з закону, положення Закону України &quзд;Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом&q?и; врегульовує, у тому числі, питання правовідносин, що виникають під час продажу майна боржника під час провадження по справі про банкрутство, а також підстави для визнання угод, укладених боржником, недійсними, порядок розподілу грошових коштів, отриманих від реалізації майна. Отже, враховуючи, що порядок продажу майна боржника, розподіл коштів, врегульований Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", спори безпосередньо пов'язані із здійсненням провадження в цій справі розглядаються у межах провадження у справі про банкрутство за правилами господарського процесу. Порядок розподілу грошових коштів з реалізації майна банкрута регулюється законом про банкрутство, а саме статтями 31, 48 вищезазначеного Закону. Провадження у справах про банкрутство складається з процедур встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення усіх можливих кредиторів і санаторів, санації (коли остання можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів банкрута. Усі зазначені процедури складають цілісне і відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника. Таким чином, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, дійшов правильного висновку, що даний спір віднесено до компетенції господарських судів. Щодо доводів, викладених у касаційній скарзі ПАТ "КБ "ПриватБанк" в частині порушення судом права позивача на відшкодування шкоди, завданої діями арбітражного керуючого, слід зазначити наступне. Скаржник у касаційній скарзі посилається на порушення судами норм матеріального права, зокрема статті 1166 ЦК України щодо відшкодування банку майнової шкоди. Одночасно, позов банком пред'явлено саме про стягнення заборгованості, що є різними, не тотожними, правовими категоріями, які мають самостійний предмет та підстави позову та різний спосіб захисту. Дійсно, під час реалізації своїх повноважень арбітражний керуючий зобов'язаний діяти добросовісно, розсудливо, обачливо. Кредитор, якому арбітражним керуючим заподіяно шкоду, в тому числі через розподілення коштів з порушенням вимог Закону, вправі захистити свої права, звернувшись до суду. Проте, загальні положення щодо підстав відповідальності за завдану майнову шкоду визначені в статті 1166 ЦК та мають цивільно-правовий характер, однак при вирішенні спору у справі, яка розглядається, не йдеться про відшкодування шкоди, а мова йде про правовідносини, які виникли у провадженні у справі про банкрутство стосовно ліквідаційної процедури, пов'язаної з розподілом коштів, на підставі спеціального закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 402 - 404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 23 грудня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 червня 2018 року м. Київ Справа N 756/1529/15-ц Провадження N 14-242цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 квітня 2017 року (судді Соколова В.В., Борисова О.В., Ратнікова В.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою о відповідальністю "Лізинг ІТ-СПВ", Приватного акціонерного товариства "Лізинг інформаційних технологій" про стягнення заборгованості, ВСТАНОВИЛА: У лютому 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою о відповідальністю "Лізинг ІТ-СПВ" (далі - ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ"), Приватного акціонерного товариства "Лізинг інформаційних технологій" (далі - ПрАТ "Лізинг ІТ") про солідарне стягнення заборгованості з виплати відсоткового доходу за облігаціями на загальну суму 121 тис. 910 грн. На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_3 зазначив, що він є власником облігацій у кількості 600 штук, емітентом яких є ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ". Згідно з проспектом емісії іменних відсоткових забезпечених облігацій ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ" (далі - Проспект емісії) виплата відсоткового доходу повинна проводитися кожні три місяці. Емітент не виконав зобов'язання щодо виплати відсоткового доходу за 11-14-відсоткові періоди на його користь. За умовами проспекту емісії солідарну відповідальність за невиконання зобов'язань разом з емітентом несе ПрАТ "Лізинг ІТ". Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 28 липня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково, стягнуто в солідарному порядку з ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ" та ПрАТ "Лізинг ІТ" суму заборгованості з виплати відсоткового доходу за 11-14-відсоткові періоди включно у загальному розмірі 112 тис. 188 грн. У задоволенні решти вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач довів той факт, що він є власником облігацій у кількості 600 штук. Виплата відсоткового доходу відповідачем ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ" проводилася лише до 10 відсоткового періоду включно, що не заперечувалося представниками сторін. Місцевий суд вважав доведеним той факт, що емітент має заборгованість перед позивачем по виплаті відсоткового доходу за 11-14-відсоткові періоди включно. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 квітня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_3 заявив вимоги кредитора в ході ліквідаційної процедури, а тому його права підлягають захисту в порядку господарського судочинства. У квітні 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати ухвалу апеляційного суду, а справу передати до апеляційного суду для продовження розгляду, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу вмотивовано тим, що в апеляційного суду не було підстав для закриття провадження у справі, оскільки рішення суду першої інстанції було ухвалено раніше, ніж порушено процедуру банкрутства. А також чинним законодавством не передбачено такої підстави припинення поруки, як порушення ліквідаційної процедури. Крім того, ОСОБА_3 зазначає, що прийняття господарським судом постанови про визнання підприємства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання та не припиняє дію договорів поруки. 15 червня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. У липня 2017 року від ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ" надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких товариство зазначало, що апеляційний суд правомірно закрив провадження у справі, оскільки права позивача підлягають захисту в порядку господарського судочинства. ПрАТ "Лізинг ІТ" не скористалось своїм правом на подання до суду відзиву (заперечень) на касаційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги до касаційного суду не направило. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 19 квітня 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 30 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 12 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Скасовуючи рішення про солідарне стягнення заборгованості з боржника і поручителя та закриваючи провадження в справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ухвалою Господарського суду м. Києва від 24 лютого 2016 року порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ" та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Згідно з положеннями частини 4 статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника. Позивач заявив вимоги кредитора в ході ліквідаційної процедури боржника, а тому його права підлягають захисту в порядку господарського судочинства. Зазначені висновки апеляційного суду є помилковими з огляду на таке. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до вимог ЦПК України, у межах заявлених ними вимог і на підставі доводів, поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (частина перша статті 11 ЦПК України у редакції чинній на час ухвалення судового рішення). Відповідно до вимог статті 303 ЦПК України (якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення) апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце підчас розгляду справи судом першої інстанції. Судом встановлено, що провадження у справі про банкротство ТОВ "Лізинг ІТ-СПВ" було порушено ухвалою Господарського суду м. Києва від 24 лютого 2016 року, цією ж ухвалою введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Отже, зазначена обставина не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки на час ухвалення цього рішення (28 липня 2015 року) її не існувало. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 5 квітня 2017 року скасувати, а справу направити до цього ж апеляційного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 24 квітня 2018 року м. Київ Справа N 911/3259/16 Провадження N 12-50гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року (головуючий суддя Поляков Б.М., судді Погребняк В.Я., Ткаченко Н.Г.) та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року (головуючий суддя Доманська М.Л., судді Остапенко О.М., Сотніков С.В.) у справі N 911/3259/16 за позовом ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди учасники справи: позивач - ОСОБА_3 відповідач - не з'явився 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 19 жовтня 2016 року порушено провадження у справі N 911/3259/16 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" (далі - відповідач, ПрАТ "ДПД Україна"); введено мораторій на задоволення вимог кредиторів; призначено на 08 листопада 2016 року засідання суду щодо вирішення питання про визнання ПрАТ "ДПД Україна" банкрутом. 1.2. Постановою Господарського суду Київської області від 08 листопада 2016 року визнано ПрАТ "ДПД Україна" банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено Мачульного О.І. 1.3. У березні 2017 року ОСОБА_3 (далі - позивач, ОСОБА_3) звернулася в межах провадження у справі про банкрутство N 911/3259/16 з позовом до ПрАТ "ДПД Україна", в якому просила суд: поновити ОСОБА_3 на роботі на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна"; стягнути з ПрАТ "ДПД Україна" на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року до дня поновлення на роботі; стягнути з ПрАТ "ДПД Україна" на користь позивача моральну шкоду в розмірі 25000,00 грн. 1.4. Позов мотивовано звільненням ОСОБА_3, яка має дитину до трьох років, із займаної посади в порушення норм трудового законодавства - без обов'язкового працевлаштування. 1.5. Як на правову підставу позову ОСОБА_3 посилається на частину першу статті 40, статті 44, 47, 116, частину третю статті 184, частину другу статті 235, статтю 237-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). 1.6. Відповідач проти позову заперечує та зазначає, що ліквідатором ПрАТ "ДПД Україна" вчинено всі передбачені чинним законодавством України заходи та дії з метою дотримання вимог статті 184 КЗпП України щодо працевлаштування звільнених працівників. 1.7. Нормативно заперечення проти позову обґрунтовано посиланням на статтю 110 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частину першу статті 37, частину другу статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", пункт 22 частини першої статті 1, статті 22, 48 Закону України "Про зайнятість населення", статті 40, 49-2, 184 КЗпП України. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. ОСОБА_3 з 08 квітня 2013 року працювала на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна". 2.2. 20 березня 2015 року ОСОБА_3 отримала відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку - до 20 січня 2018 року, що підтверджується відповідним наказом від 17 березня 2015 року N 01. 2.3. У травні 2016 року позивачем поштовим зв'язком було отримано копію наказу ПрАТ "ДПД Україна" N 3 від 10 травня 2016 року "Про попередження працівників товариства про звільнення" на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, а також лист-попередження, якими позивача було повідомлено про те, що її буде звільнено 20 липня 2016 року. 2.4. 11 травня 2016 року ліквідатором відповідача було письмово повідомлено Києво-Святошинський районний центр зайнятості щодо вивільнення всіх працівників, в тому числі тих, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, що підтверджується відповідною інформацією за формою N 4-ПН. 2.5. 13 грудня 2016 року ліквідатором ПрАТ "ДПД Україна" Мачульним О.І. видано наказ N 2-к про звільнення з 21 лютого 2017 року працівників у зв'язку з ліквідацією підприємства згідно пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. 2.6. Зазначений наказ разом з попередженням N 1 від 13 грудня 2016 року (з урахуванням подальших уточнень від 21 грудня 2016 року) ліквідатором було направлено позивачу. 2.7. Вважаючи, що вказані вище дії відносно звільнення вчинені з порушенням законодавства про працю, ОСОБА_3 звернулась до господарського суду з цим позовом 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 11 травня 2017 року в позові відмовлено. 3.2. Суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем дотримано процедуру звільнення позивача у зв'язку з ліквідацією юридичної особи, зокрема, ліквідатор ПрАТ "ДПД Україна" вжив вичерпних заходів з працевлаштування позивача, які полягали у повідомленні центру зайнятості про масове вивільнення працівників. 3.3. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року, ухвалу місцевого господарського суду скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково; поновлено ОСОБА_3 на роботі на посаді фахівця по роботі з персоналом адміністративного відділу дирекції бізнесу ПрАТ "ДПД Україна"; стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 лютого 2017 року по 12 липня 2017 року на загальну суму 28568,45 грн та моральну шкоду в сумі 3200,00 грн. у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 3.4. Рішення судів апеляційної та касаційної інстанції вмотивовані посиланням на те, що звільнення позивача відбулося з порушенням встановленого порядку, без дотримання наданих ОСОБА_3 законодавством про працю гарантій працевлаштування, а саме без вжиття відповідачем в особі ліквідатора вичерпних заходів з працевлаштування позивача, що призвело до вимушеного прогулу та моральних страждань останньої. 4. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та наведені в заяві доводи 4.1. 14 грудня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ПрАТ "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року в справі N 911/3259/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми матеріального права. 4.2. Заявник просить скасувати постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій, натомість залишити в силі ухвалу місцевого господарського суду. 4.3. Заявник зазначає, що Вищим господарським судом України при прийнятті постанови було невірно застосовано частину третю статті 184 КЗпП України, яка в силу норм, визначених частиною першою статті 49-2 КЗпП України та пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України "Про зайнятість населення", не передбачає можливості при повній ліквідації юридичної особи реалізації вказаних трудових прав з метою поновлення звільненої жінки, яка перебуває у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років, а вказує лише на те, що подальше працевлаштування таких працівників повинне здійснюватися органами зайнятості у порядку, визначеному законодавством України. 4.4. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права відповідач додав до заяви копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року в справі N 638/11064/15-ц, у якій колегія суддів дійшла висновку про те, що при ліквідації установи гарантії, передбачені статтею 184 КЗпП України, не можуть бути застосовані, оскільки звільнення жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років, не є підставою для їх поновлення в установу, яка ліквідується, а є підставою для дотримання гарантій щодо подальшого працевлаштування органами зайнятості. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду 5.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 110 ЦК України юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами. 5.2. Частиною п'ятою статті 111 ЦК України визначено, що ліквідаційна комісія (ліквідатор) вживає заходів щодо закриття відокремлених підрозділів юридичної особи (філій, представництв) та відповідно до законодавства про працю здійснює звільнення працівників юридичної особи, що припиняється. 5.3. Відповідно до частини другої статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження: з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю. Виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута провадиться ліквідатором у першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута, або отриманого для цієї мети кредиту; має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банкрута, який відшкодовується згідно з цим Законом позачергово за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута. 5.4. Статтею 47 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що звільнення працівників боржника може здійснюватися після порушення провадження у справі про банкрутство та призначення господарським судом розпорядника майна відповідно до вимог законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Вихідна допомога звільненим працівникам боржника виплачується арбітражним керуючим у встановленому порядку з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Питання про працевлаштування звільнених працівників вирішується відповідно до законодавства України про працю та про зайнятість населення. На звільнених працівників боржника поширюються гарантії, встановлені законодавством України про працю та про зайнятість населення. 5.5. У пункті 1 частини першої статті 40 КЗпП України зазначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. 5.6. Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Отже частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, жінок, які мають дітей віком до трьох років, та передбачено обов'язкове їх працевлаштування у випадках звільнення за ініціативою власника при повній ліквідації підприємства, установи, організації. 5.7. Ліквідацією юридичної особи є спосіб припинення суб'єкта господарювання при якому припиняються всі його права, а зобов'язання мають бути виконані повністю в межах ліквідаційної процедури (стаття 111 ЦК України). Під реорганізацією юридичної особи розуміють припинення юридичної особи з переходом прав та обов'язків до іншої особи (правонаступника) в порядку загального правонаступництва (стаття 104 ЦК України). При цьому, згідно частини четвертої статті 36 КЗпП України у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Таким чином, обов'язок працевлаштування зазначеної у статті 184 КЗпП України категорії жінок може бути покладено на власника підприємства, установи, організації лише у випадку реорганізації юридичної особи, коли права та обов'язки юридичної особи переходять до іншої особи внаслідок правонаступництва. 5.8. Порядок вивільнення працівників унормовано у статті 49-2 КЗпП України. У цьому порядку при відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю на підприємстві на якому відбувається вивільнення працівників, а саме така обставина настає внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації після визнання їх банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, власник або уповноважена ним особа, а в даному випадку - ліквідатор, доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці. Саме державна служба зайнятості в силу частини четвертої наведеної статті вчиняє дії по працевлаштуванню вивільненого працівника. 5.9. Згідно з частиною першою статті 22 Закону України "Про зайнятість населення" основними завданнями центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, його територіальних органів є: реалізація державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції; сприяння громадянам у підборі підходящої роботи; надання роботодавцям послуг з добору працівників; участь в організації проведення громадських та інших робіт тимчасового характеру; сприяння громадянам в організації підприємницької діяльності, зокрема шляхом надання індивідуальних та групових консультацій; організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації безробітних з урахуванням поточної та перспективної потреб ринку праці; проведення професійної орієнтації населення тощо. 5.10. Частиною третьою статті 50 Закону України "Про зайнятість населення" визначено, що роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення. 5.11. Тобто, державна служба зайнятості інформує працівників про роботу в тій самій чи іншій місцевості за їх професіями, спеціальностями, кваліфікаціями, а у разі їх відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. У разі необхідності особу може бути направлено, за її згодою, на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації відповідно до законодавства. 5.12. Місцевим господарським судом встановлено, що ПрАТ "ДПД Україна" не має свого правонаступника (юридичної особи), де можна було б запропонувати позивачу робоче місце. 5.13. Судами також встановлено, що 11 травня 2016 року, тобто більше ніж за дев'ять місяців до звільнення позивача, ліквідатором було письмово повідомлено Києво-Святошинський районний центр зайнятості щодо вивільнення всіх працівників, в тому числі тих, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею 3-х річного віку, що підтверджується відповідною інформацією за формою N 4-ПН. 5.14. Трудовий спір щодо оскарження дій по відмові у прийнятті на роботу підприємством, установою, організацією, які незаконно відмовляють у працевлаштуванні цієї категорії працівниць, відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України може мати наслідком задоволення позову до такого підприємства, установи, організації про прийняття на роботу, а не про поновлення на попередній роботі у підприємстві, установі, організації, що ліквідуються. 5.15. Наведене у сукупності дає підстави для висновку, що відповідач звільнив ОСОБА_3 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відповідно до вимог законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". 5.16. З огляду на викладене вище, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. 5.17. Отже, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково дійшов висновку про те, що звільнення позивача відбулося з порушенням встановленого порядку, без дотримання наданих їй законодавством про працю гарантій працевлаштування. 6. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права 6.1. Після визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури ліквідатор повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю, зокрема, він звільняє жінок, які мають дітей віком до трьох років, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та повідомляє про таке вивільнення державний центр зайнятості, на який законом покладено обов'язок їх працевлаштування. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву Приватного акціонерного товариства "ДПД Україна" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року задовольнити. 2. Постанову Вищого господарського суду України від 01 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року в справі N 911/3259/16 скасувати. 3. Ухвалу Господарського суду Київської області від 11 травня 2017 року в справі N 911/3259/16 залишити в силі. 4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття. 5. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий-суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА Іменем України 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 902/492/17 Провадження N 12-52гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., розглянула в судовому засіданні з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк", Банк, заявник) на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року (судді: Павлюк І.Ю. - головуючий, Савченко Г.І., Юрчук М.І.) та ухвалу Господарського суду Вінницької області (про розгляд кредиторських вимог ПАТ "УкрСиббанк") від 08 серпня 2017 року (суддя Міліціанов Р.В.) у справі N 902/492/17 за заявою Споживчого товариства "Гарант" (далі - СТ "Гарант", боржник) про банкрутство учасники справи: боржник - не з'явився, заявник - ОСОБА_5, ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст заяви та заперечень 1.1. У травні 2017 року до Господарського суду Вінницької області надійшла заява боржника - СТ "Гарант" про банкрутство в порядку, визначеному статтею 95 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство). 1.2. Постановою Господарського суду Вінницької області від 22 червня 2017 року боржника - Споживче товариство "Гарант" визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено голову ліквідаційної комісії Томашука М.С., повідомлення про що розміщено на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет 25 червня 2017 року. 1.3. 18 липня 2017 року до Господарського суду Вінницької області надійшла заява ПАТ "УкрСиббанк" з вимогами до СТ "Гарант", в якій заявник просив визнати його грошові вимоги до боржника на суму 7769442, 57 грн як такі, що забезпечені заставою майна боржника як майнового поручителя за кредитними зобов'язаннями фізичної особи перед Банком, та включити їх до реєстру вимог кредиторів відповідно до пункту 2 частини восьмої статті 23 Закону про банкрутство. 1.4. Заява обґрунтована тим, що СТ "Гарант" є майновим поручителем позичальника ПАТ "УкрСиббанк" ОСОБА_7 (далі - позичальник) за зобов'язаннями по кредитних договорах відповідно до договорів іпотеки від 03 листопада 2006 року та від 20 листопада 2007 року (зі змінами та доповненнями). 1.5. Ліквідатор боржника у відзиві на заяву про визнання кредиторських вимог визнав обґрунтованими кредиторські вимоги ПАТ "УкрСиббанк" частково на суму 1718488,00 грн та 3200,00 грн сплаченого кредитором судового збору, оскільки, на думку ліквідатора, за змістом положень статей 11, 33 Закону України "Про іпотеку", статей 12, 19, 33 Закону України "Про заставу", статей 546, 572, 574, 575, 583 Цивільного кодексу України майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем виключно в межах вартості предмета іпотеки, яка погоджена сторонами в договорі іпотеки і складає 1718488,00 грн. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду Вінницької області від 08 серпня 2017 року заяву ПАТ "УкрСиббанк" про визнання грошових вимог до боржника та включення до реєстру вимог кредиторів задоволено частково, визнано грошові вимоги ПАТ "УкрСиббанк" до СТ "Гарант" на суму 1718488 грн як такі, що забезпечені майном боржника, та на суму 3200 грн судового збору першої черги задоволення реєстру вимог кредиторів, зобов'язано ліквідатора Томашука М.С. внести окремо до реєстру вимог кредиторів відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з договором іпотеки від 20 листопада 2007 року. У визнанні грошових вимог ПАТ "УкрСиббанк" на суму 6050954,57 грн відмовлено. 2.2. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк" залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду Вінницької області від 08 серпня 2017 року залишено без змін. 2.3. Визнаючи заявлені ПАТ "УкрСиббанк" кредиторські вимоги до СТ "Гарант" на суму 1718488 грн та включаючи їх до реєстру окремо як забезпечені заставою майна боржника, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із договірної вартості предмета іпотеки в розмірі 1718488 грн. яка зазначена сторонами у договорі іпотеки від 20 листопада 2007 року на момент його укладення банком та боржником-майновим поручителем. 2.4. Суди відмовили у визнанні грошових вимог ПАТ "УкрСиббанк" до СТ "Гарант" на суму 6 050 954,57 грн. яка відповідає розміру фактичної заборгованості боржника-третьої особи за кредитним договором, посилаючись на те, що законодавство про банкрутство не передбачає можливості включити до реєстру вимог кредиторів такі вимоги, які перевищують договірну вартість майна заставодавця (іпотекодавця) у випадках банкрутства майнового поручителя за зобов'язаннями третьої особи. 2.5. На підтвердження свого висновку суди попередніх інстанцій послалися на правові позиції, викладені в постановах Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 року у справі N 5023/6981/11, від 03 червня 2014 року у справі N 25/5005/6641/2012, від 26 серпня 2014 року у справі N 5024/948/2012 та від 29 березня 2017 року у справі N 918/169/16. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 3.1. У жовтні 2017 року ПАТ "УкрСиббанк" подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та ухвалу Господарського суду Вінницької області (про розгляд кредиторських вимог ПАТ "УкрСиббанк") від 08 серпня 2017 року у справі N 902/492/17. 3.2. ПАТ "УкрСиббанк" просив скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у визнанні грошових вимог в розмірі 6050954,57 грн фактичної заборгованості за кредитним договором, на забезпечення якого вчинена майнова порука боржником у цій справі, та прийняти в зазначеній частині нове рішення про визнання грошових вимог ПАТ "УкрСиббанк" до СТ "Гарант" на суму 6050954,57 грн. їх включення до реєстру вимог кредиторів як таких, що забезпечені заставою майна боржника. 3.3. ПАТ "УкрСиббанк" вказав, що суди не взяли до уваги положення статей 7, 11 Закону України "Про іпотеку", статті 57 Закону про банкрутство, з яких вбачається його право на задоволення грошових вимог до боржника шляхом продажу заставного майна в ліквідаційній процедурі банкрута за ціною, визначеною ліквідатором на момент його продажу, а не на дату виникнення забезпечувальних правовідносин, та повне задоволення його фактичних вимог за рахунок вартості предмета іпотеки. 3.4. Також у касаційній скарзі зазначено, що наявні підстави для відступлення від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 29 березня 2017 року у справі N 918/169/16. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі N 902/492/17 Господарського суду Вінницької області за касаційною скаргою ПАТ "УкрСиббанк" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та на ухвалу Господарського суду Вінницької області від 08 серпня 2017 року (про розгляд кредиторських вимог ПАТ "УкрСиббанк"). 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2018 року справу N 902/492/17 разом із касаційною скаргою на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та на ухвалу Господарського суду Вінницької області від 08 серпня 2017 року (про розгляд кредиторських вимог ПАТ "УкрСиббанк") передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступити від висновку Верховного Суду України щодо застосування положень частини першої статті 7 та частини першої статті 11 Закону України "Про іпотеку", викладеного у постанові від 29 березня 2017 року у справі N 3-1591гс16 (N 918/169/16), в якій Верховний Суд України висловив позицію, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання основного зобов'язання в межах договірної вартості предмета іпотеки. 4.4. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року прийнято до розгляду справу N 902/492/17 (провадження N 12-52гс18) та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 5. Позиція учасників справи 5.1. Представник ПАТ "УкрСиббанк" підтримав касаційну скаргу з наведених у ній підстав. 5.2. СТ "Гарант" не скористалося правом на участь свого представника у судовому засіданні, не надало відзив на касаційну скаргу. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. 01 листопада 2006 року Банк та ОСОБА_7 (позичальник) уклали договір про надання споживчого кредиту N 11067414000, за умовами якого Банк зобов'язався надати позичальнику, а позичальник зобов'язалась прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредит (грошові кошти) у формі поновлювальної кредитної лінії в іноземній валюті в сумі ліміту, що дорівнює 100 тис. швейцарських франків, та сплатити проценти, комісії в порядку та на умовах, визначених цим договором. Вказана сума кредиту дорівнює еквіваленту 403567,70 грн за курсом Національного банку України на день укладення цього договору (п. 1.1.). Позичальник зобов'язалась повернути кредит у повному обсязі не пізніше 01 листопада 2017 року згідно з графіком погашення кредиту (п. п. 1.2.2.) та сплатити за користування кредитом проценти у розмірі 8,49 % річних (п. п. 1.3.1.). Позичальник зобов'язалась повернути суму кредиту та сплатити проценти, комісії, штрафи та ін. платежі згідно з умовами договору (п. п. 1.2.2.). 6.2. Додатковими угодами N 1 та N 2 від 3 лютого 2009 року до договору про надання споживчого кредиту N 11067414000 погоджено зміну кінцевого терміну повернення кредиту за договором не пізніше 01 листопада 2021 року, змінено схему погашення кредиту на ануїтетну, встановлено ануїтетний платіж в розмірі 890 швейцарських франків зі строком сплати 03-го числа кожного місяця. 6.3. 03 листопада 2006 року на забезпечення виконання зобов'язань за договором про надання споживчого кредиту N 11067414000, Банк (іпотекодержатель) та СТ "Гарант" (іпотекодавець) уклали договір іпотеки, на підставі якого СТ "Гарант" передало в іпотеку Банку нерухоме майно, а саме: будівлю кафе "Олень" літ. "А" загальною площею 405,5 кв. м; будівлю літ. "Б" загальною площею 70,7 кв. м; склад літ. "В" загальною площею 114,1 кв. м; вбиральню літ. "Г", криницю літ. "Д", огорожу N 1-3, що знаходиться за адресою: Вінницька область, Літинський район, автошлях та належить на праві власності СТ "Гарант". Ринкова вартість предмета іпотеки становить 539872,00 грн. 6.4. Відповідно до підпункту 2.1.1. договору у разі невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки в повному обсязі переважно перед іншими кредиторами. Іпотекодержатель має право, у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених цим договором, вимагати дострокового виконання боржником зобов'язань за кредитним договором, а у разі невиконання боржником цієї вимоги - звернути стягнення на предмет іпотеки (п. п. 2.1.2.). 6.5. 20 листопада 2007 року Банк та ОСОБА_7 (позичальник) уклали договір про надання споживчого кредиту N 11254030000, за умовами якого Банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти (кредит) в доларах США в сумі 80 тис. що дорівнює еквіваленту в сумі 404 тис. грн за курсом НБУ, а позичальник зобов'язалась прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредитні кошти (кредит) та сплатити плату за кредит у порядку та на умовах, визначених у даному договорі. Сторони домовились, що банк надає позичальнику кредит у вигляді одного траншу в розмірі суми кредиту, зазначеному в цьому Договорі (п. 1.1.). Позичальник зобов'язалась повернути кредит у повному обсязі не пізніше 20 листопада 2018 року згідно з графіком погашення кредиту (п. п. 1.2.2.) та сплатити за користування кредитом проценти у розмірі 13,9 % річних (п. п. 1.3.1.). 6.6. Додатковими угодами N 2 та N 3 до Договору про надання споживчого кредиту було змінено кінцевий термін повернення кредиту - не пізніше 03 жовтня 2022 року, а також схему погашення кредиту на ануїтетну, встановлено ануїтетний платіж в розмірі 980,00 доларів США зі строком сплати 03-го числа кожного місяця. 6.7. 20 листопада 2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за Договором про надання споживчого кредиту N 11254030000 від 20 листопада 2007 року Банк (іпотекодержатель) та СТ "Гарант" (іпотекодавець) уклали договір іпотеки (нерухомого майна), на підставі якого СТ "Гарант" передало в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: будівлю кафе "Олень" літ. "А" загальною площею 405,5 кв. м; будівлю літ. "Б" загальною площею 70,7 кв. м; склад літ. "В" загальною площею 114,1 кв. м; вбиральню літ. "Г", криницю літ. "Д", огорожу N 1-3, загальна площа 590,3 кв. м, що знаходиться за адресою: Вінницька область, Літинський район, автошлях та належить на праві власності СТ "Гарант". Ринкова вартість предмета іпотеки згідно зі звітом суб'єкта оціночної діяльності становить 1718488,00 грн. 6.8. За умовами договору іпотекодержатель має право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов'язання за цим договором або будь-якого зобов'язання, що забезпечено іпотекою за цим договором; у разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом; у разі ліквідації юридичної особи - іпотекодавця; у разі виникнення загрози знищення, пошкодження чи втрати предмета іпотеки; в інших випадках відповідно до діючого законодавства (п. п. 4.1.1., 4.1.5.). 6.9. 28 лютого 2009 року Банк та СТ "Гарант" уклали договір N 1 про внесення змін до договору іпотеки, у зв'язку з укладенням іпотекодержателем та ОСОБА_7 додаткових угод N 1 та N 2 від 03 лютого 2009 року та до договору про надання споживчого кредиту N 11067414000 від 01 листопада 2006 року. 6.10. Суди вказали, що станом на 22 червня 2017 року заборгованість позичальника по кредитному договору N 11067414000 від 01 листопада 2006 року становила 125248,96 швейцарських франків, що за курсом НБУ складає 3346491,27 грн. заборгованість по сплаті пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів по вказаному договору складає 604186,79 грн. Заборгованість позивальника по кредитному договору від 20 листопада 2007 року N 11254030000 становить 125424,17 доларів США, що за курсом НБУ складає 3263988,68 грн. заборгованість по сплаті пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів по цьому договору складає 554775,83 грн. 6.11. Як установили суди та вбачається із матеріалів справи, основним боржником по кредитних договорах є ОСОБА_7, а СТ "Гарант" є майновим поручителем за іпотечними договорами, тобто СТ "Гарант" у спірних правовідносинах не є позичальником за основними кредитними договорами, як і не є особою, яка отримувала кредитні кошти. 6.12. Зазначені обставини сторони не заперечують, а отже, загальний розмір вимог Банку до боржника - позичальника, що виникли на підставі кредитних договорів N 11067414000 та N 11254030000 склав 7769442,57 грн. які Банк просить визнати та включити до реєстру вимог кредиторів боржника - іпотекодавця як вимоги, забезпечені заставою. 7. Правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі N 3-1591гс16 (N 918/169/16) 7.1. Верховний Суд України у постанові від 29 березня 2017 року у справі N 3-1591гс16 (N 918/169/16), розглянувши заяву Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" у справі за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро XXI" до Приватного підприємства "ОВАС" про визнання банкрутом, вказав про таке: "Відповідно до частини 1 статті 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. 7.2. Тобто відповідальність майнового поручителя як іпотекодавця, який не є одночасно боржником в основному зобов'язанні, обмежується вартістю майна, переданого в іпотеку. 7.3. Таким чином, у разі невиконання основним боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання іпотекодержатель як кредитор має право вимагати виконання основного зобов'язання як від боржника і його майнового поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо, а у разі пред'явлення таких вимог до майнового поручителя останній відповідає в межах узятих на себе зобов'язань перед іпотекодержателем. 7.4. Враховуючи викладене, Вищий господарський суд України дійшов обґрунтованого висновку щодо часткового визнання кредиторських вимог ПАТ "Дельта банк" у межах вартості предмета іпотеки відповідно до іпотечного договору від 01 грудня 2010 року N НКЛ-2005422/S-5 із додатковими договорами, у розмірі 100259500,00 грн та включення їх до реєстру вимог кредиторів окремо як забезпечених заставою майна боржника." 8. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 8.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 8.2. За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", кредитор - юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство; забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя). 8.3. За частинами другою, шостою, восьмою статті 23 Закону про банкрутство забезпечені кредитори зобов'язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство лише в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від забезпечення. Заяви з вимогами забезпечених кредиторів, у тому числі щодо яких є заперечення боржника чи інших кредиторів, розглядаються господарським судом у попередньому засіданні суду, за наслідками розгляду яких господарський суд ухвалою визнає чи відхиляє (повністю або частково) вимоги таких кредиторів. Розпорядник майна зобов'язаний окремо внести до реєстру вимоги кредиторів, які забезпечені заставою майна боржника, згідно з їхніми заявами, а за їх відсутності - згідно з даними обліку боржника, а також внести окремо до реєстру відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з державним реєстром застав. 8.4.Визначення забезпеченого зобов'язання та, відповідно, вимог забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, має здійснюватися з урахуванням положень законодавства, яке регулює забезпечення зобов'язань (зокрема, статей 572, 575, 589 Цивільного кодексу України, Закону України "Про заставу", Закону України "Про іпотеку"). 8.5. Так, відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). 8.6. Частиною першою статті 583 ЦК України визначено, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель); відповідні положення наведено також у частині другій статті 11 Закону України "Про заставу", за якою заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). 8.7. Згідно зі статтею 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. 8.8. За змістом частини першої статті 584 ЦК України, частини першої статті 12 Закону України "Про заставу" у договорі застави визначаються суть, розмір та строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави, а також інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода. 8.9. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором застави (частина друга статті 589 ЦК України, стаття 19 Закону України "Про заставу"). 8.10. Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. 8.11. За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України "Про іпотеку", іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом; основне зобов'язання - зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою; майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника. 8.12. Частинами п'ятою, шостою статті 3 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною, зокрема, до припинення основного зобов'язання. У разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до договору іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами. 8.13. Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. 8.14. Якщо інше не встановлено законом або іпотечним договором, іпотекою також забезпечуються вимоги іпотекодержателя щодо відшкодування: витрат, пов'язаних з пред'явленням вимоги за основним зобов'язанням і зверненням стягнення на предмет іпотеки; витрат на утримання і збереження предмета іпотеки; витрат на страхування предмета іпотеки; збитків, завданих порушенням основного зобов'язання чи умов іпотечного договору. 8.15. Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням (стаття 11 Закону України "Про іпотеку"). 8.16. У разі реалізації предмета застави (іпотеки) у зв'язку зі зверненням на нього стягнення заставодавцем (іпотекодавцем) відповідне забезпечувальне зобов'язання припиняється (абзац п'ятий статті 28 Закону України "Про заставу", абзац третій частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку"). 8.17. Положеннями частини першої статті 39 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. 8.18. За наведеними вище положеннями законодавства іпотекодержатель (заставодержатель) має право задовольнити всі свої забезпечені заставою чи іпотекою вимоги до боржника за рахунок майнового поручителя у розмірі вартості фактичної реалізації предмета майнової поруки, що здійснюється в порядку, передбаченому законодавством (якщо інше не передбачено договором або законом). 8.19. Отже, виражений у грошовій формі розмір зобов'язання майнового поручителя визначається виходячи із дійсних на відповідний момент зобов'язань боржника, які існують за основним зобов'язанням (кредитним договором), з урахуванням обсягу забезпечення за умовами забезпечувального договору. Оцінка предмета забезпечення (майна) сторонами на момент укладення договору не впливає на обсяг забезпечених вимог у разі звернення стягнення на предмет забезпечення. 8.20. Закон про банкрутство не містить іншого порядку та способу визначення забезпечених вимог, ніж наведені вище положення законодавства, не пов'язує визначення вимог, забезпечених заставою (іпотекою) майна боржника, для включення їх до реєстру вимог, із договірною вартістю предметів забезпечення. 8.21. Натомість, правове значення має розмір підтверджених документально зобов'язань боржника за основним зобов'язанням та вартість фактичної реалізації предмета забезпечення, яка на стадії затвердження реєстру вимог кредиторів за результатами попереднього засідання ще невідома. 8.22. У разі реалізації предмета іпотеки з дотриманням вимог Закону про банкрутство іпотека та майнова порука припиняються у повному обсязі, оскільки їх мета досягнута. 8.23. За рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється погашення вимог забезпечених кредиторів у позачерговому порядку (частина дев'ята статті 45 Закону про банкрутство). 8.24. Спрямування коштів, отриманих за рахунок майна банкрута, яке є предметом забезпечення, для погашення вимог інших кредиторів, якщо ще не виконані забезпечені цим майном зобов'язання боржника за основним зобов'язанням, суперечить положенням наведеного вище законодавства. 8.25. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в ухваленій раніше постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі N 3-1591гс16 (N 918/169/16), оскільки господарські суди при вирішенні питання про визнання заявлених забезпечених кредиторських вимог та включення їх окремо до реєстру повинні застосовувати статтю 19 Закону України "Про заставу" та статтю 7 Закону України "Про іпотеку" і встановити на підставі належних та допустимих доказів, які саме вимоги кредитора, зазначені в його заяві, забезпечені заставою майна та розмір цих вимог незалежно від вартості цього майна за договором. 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 9.1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи постанові суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 9.2. За пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд. 9.3. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 2 частини третьої статті 310 ГПК України у чинній редакції). 9.4. Суди першої та апеляційної інстанцій, на порушення вимог статей 43, 99, 101 ГПК України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оскаржуваних судових рішень) не з'ясували відповідність заявлених вимог кредитора умовам кредитного договору та договору іпотеки і розмір його дійсних вимог за основним зобов'язанням, забезпеченим іпотекою, не перевірили наданий кредитором розрахунок, необґрунтовано відхиливши відповідні доводи позивача, наведені у заяві та апеляційній скарзі, та визначивши розмір визнаних вимог забезпеченого кредитора лише на підставі договірної вартості майна, яке є предметом забезпечення. 9.5. Визначення розміру вимог кредитора за основним зобов'язанням потребує додаткової перевірки наявних у матеріалах справи доказів, встановлення фактичних обставин справи щодо всього розміру заборгованості боржника за основним зобов'язанням, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції і є підставою для скасування судових рішень, прийнятих за наслідками розгляду заяви ПАТ "Укрсиббанк" в цілому та направлення справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. 9.6. Велика Палата Верховного Суду також враховує необхідність надати боржнику у цій справі можливість власного розрахунку дійсного розміру вимог кредитора, враховуючи відхід від правової позиції Верховного Суду України, яка була застосована судами під час розгляду заяви ПАТ "Укрсиббанк" у цій справі. 9.7. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи для продовження розгляду, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, повинні бути розподілені відповідно до приписів статті 129 ГПК України за результатами розгляду заяви. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду Забезпеченими зобов'язаннями в розумінні статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та, відповідно, вимогами забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, є всі вимоги кредитора, які існують за основним зобов'язанням (кредитним договором), і є дійсними на момент визнання вимог та можуть бути задоволені за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення відповідно до умов забезпечувального договору та чинного законодавства. Господарські суди, визначаючи розмір забезпечених кредиторських вимог та включаючи їх окремо до реєстру, повинні застосовувати положення статті 19 Закону України "Про заставу" та статті 7 Закону України "Про іпотеку" та встановити на підставі належних та допустимих доказів, які саме вимоги кредитора, зазначені в його заяві, забезпечені заставою майна, а також склад та розмір цих вимог. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк" задовольнити частково. Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та ухвалу Господарського суду Вінницької області (про розгляд заяви про визнання грошових вимог ПАТ "УкрСиббанк") від 08 серпня 2017 року у справі N 902/492/17 скасувати. Справу N 902/492/17 в частині розгляду заяви ПАТ "УкрСиббанк" про визнання грошових вимог направити на новий розгляд до Господарського суду Вінницької області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  6. Державний герб України Верховний Суд ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 лютого 2018 року м. Київ справа № 6/6 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Пєсков В.Г., Погребняк В.Я. за участі секретаря судового засідання Сліпчук Н.В. учасники справи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96", представник - Поцелуйко Т.В. (довіреність за вих. №5 від 08.02.2018) Публічне акціонерне товариство "Підприємство теплових мереж", представник - Білик С.І. (довіреність від 17.01.2018) розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Савостян Надії Вікторівни на ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 15.09.2017 у складі колегії суддів: Пуль О.А. (головуючий), Білоусова Я.О., Плахов О.В. за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Гайдукова Сергія Петровича до Публічного акціонерного товариства "Підприємство теплових мереж" про стягнення 2 148 494, 10 грн. в межах справи №6/6 про банкрутство Публічного акціонерного товариства "Підприємство теплових мереж" ПРОЦЕДУРА КАСАЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ 1. 09.01.2018 справа №6/6 Господарського суду Сумської області надійшла до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відповідно частини 5 статті 31 та підпункту 6 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017. 2. 05.02.2018, за наслідком проведеного автоматизованого розподілу справи, оформленого протоколом від 25.01.2018, справа №6/6 прийнята до провадження у Верховному Суді в складі колегії суддів: Катеринчук Л.Й. - головуючий, Пєсков В.Г., Погребняк В.Я., відкрито касаційне провадження та призначено її розгляд в судовому засіданні на 27.02.2018, зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Савостян Надії Вікторівни до початку судового засідання надати суду касаційної інстанції оригінал апеляційної скарги з додатками на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 у справі №6/6. 3. 21.02.2018 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшов оригінал апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 у справі №6/6 з доданими до неї документами. 4. Учасники справи відзиву на касаційну скаргу не подали. 5. На розгляд касаційного суду винесено проблему застосування положень статті 4 Закону України "Про судовий збір" та статей 12, 16, 82 ГПК України в редакції Закону України №1798-ХІІ від 06.11.1991, до набрання чинності Законом України №2147-VІІI від 03.10.2017. ПРОВАДЖЕННЯ У СУДАХ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ Короткий зміст позовних вимог та провадження в суді першої інстанції 6. 23.01.2017 Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Гайдукова С.П. (далі - ТОВ "Інвестор-96", позивач) звернулося до Господарського суду Сумської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Підприємство теплових мереж" (далі - ПАТ "Підприємство теплових мереж", відповідач) про стягнення 2 148 494, 10 грн. інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих відповідачу-боржнику на суму основного боргу в розмірі 1 246 889, 22 грн., який визнано ухвалою місцевого господарського суду від 04.06.2003, як кредиторські вимоги позивача, та включено до реєстру вимог кредиторів у справі №6/6 про банкрутство відповідача - ПАТ "Підприємство теплових мереж". 6.1. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач не виконав зобов'язання зі сплати позивачу коштів в розмірі 1 246 889, 22 грн., у зв'язку з чим за період прострочення з 11.06.2014 по 01.01.2017 позивачем заявлено до стягнення з відповідача 2 148 494, 10 грн. інфляційних втрат та 3% річних за невиконання грошового зобов'язання на підставі статті 625 Цивільного кодексу України. 7. За наслідком автоматизованого розподілу 23.01.2017, позовна заява передана для розгляду судді Резніченко О.Ю., яка ухвалою суду від 24.01.2017 прийняла її до розгляду та порушила провадження у справі №920/52/17. 8. Ухвалою Господарського суду Сумської області від 13.03.2017 матеріали справи №920/52/17 передано для розгляду по суті в межах справи №6/6 про банкрутство відповідача - ПАТ "Підприємство теплових мереж" та прийнято ухвалою Господарського суду Сумської області від 11.05.2017 для розгляду в межах справи №6/6 з призначенням позовної заяви ТОВ "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Гайдукова С.П. до ПАТ "Підприємство теплових мереж" про стягнення 2 148 494, 10 грн. до розгляду у судовому засіданні. 9. Провадження у справі №6/6 про банкрутство ПАТ "Підприємство теплових мереж", порушене ухвалою Господарського суду Сумської області від 17.01.2003, здійснюється на стадії санації, введеної ухвалою місцевого господарського суду від 02.04.2013; ухвалою Господарського суду Сумської області від 04.06.2003 затверджено реєстр вимог кредиторів ПАТ "Підприємство теплових мереж", в тому числі з грошовими вимогами ТОВ "Інвестор-96" на суму 1 246 889, 22 грн. 10. 11.07.2017 ухвалою Господарського суду Сумської області у справі №6/6 у складі колегії суддів: Костенко Л.А. - головуючий, Резніченко О.Ю., Соп'яненко О.Ю. у задоволенні позовної заяви №02-01/96 від 23.01.2017 ТОВ "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Гайдукова С.П. до ПАТ "Підприємство теплових мереж" про стягнення на стадії санації 2 148 494, 10 грн. інфляційних втрат та 3% річних відмовлено. 10.1. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем нараховано відповідачу інфляційні втрати та 3% річних на суму конкурсної заборгованості відповідача-боржника перед позивачем в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, введеного ухвалою місцевого господарського суду від 17.01.2003 у справі №6/6 про банкрутство підприємства-відповідача, що не відповідає визначеному законодавством про банкрутство порядку проведення розрахунків з кредиторами боржника, у зв'язку з чим заявлена позивачем до стягнення з відповідача спірна сума не підлягає задоволенню. Провадження в суді апеляційної інстанції та обґрунтування ухвали апеляційного суду 11. 17.07.2017 позивач - ТОВ "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Савостян Н.В. подав апеляційну скаргу на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 та обґрунтовував її прийняттям з порушенням норм статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції до 19.01.2013, статей 82, 111-28 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017. 12. 13.09.2017 згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа №6/6 передана на розгляд колегії суддів: Пуль О.А. - головуючий, Білоусова Я.О., Плахов О.В. 13. 15.09.2017 ухвалою Харківського апеляційного господарського суду скаржнику повернено апеляційну скаргу та матеріали скарги на 6 аркушах, в тому числі оригінал квитанції №58 від 17.07.2017 на суму 3 520 грн. на 1 аркуші. 13.1. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивачем при оскарженні в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції від 11.07.2017, прийнятої за результатами розгляду позовних вимог ТОВ "Інвестор-96" до ПАТ "Підприємство теплових мереж" про стягнення 2 148 494, 10 грн., сплачено судовий збір в меншому розмірі, ніж його визначено законом до сплати при поданні апеляційних скарг на судові рішення, прийняті по суті спору майнового характеру. 13.2. Апеляційний судом встановлено, що між сторонами виник спір щодо підставності нарахування позивачем на суму основного боргу відповідача, який перебуває в процедурі банкрутства, 2 148 494, 10 грн. інфляційних втрат та 3% річних, а, отже, спір має майновий характер, тому ставка судового збору за подання позивачем апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог обчислюється у відсотковому співвідношенні до ціни позову та становить 35 450, 15 грн. (2 148 494, 10 грн. * 1,5% * 110%). 13.3. Повертаючи апеляційну скаргу позивача з підстав ненадання належних доказів сплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд апеляційної інстанції зазначив, що скаржником розраховано судовий збір, виходячи із ставки судового збору за подання заяви з кредиторськими вимогами до боржника, та сплачено при зверненні з апеляційною скаргою 3 520 грн., тоді як вимога про стягнення з відповідача-боржника спірної заборгованості у зв'язку з невиконанням грошового зобов'язання не є тотожною кредиторським вимогам, які заявляються до боржника у справі про банкрутство. УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи скаржника (позивача у спорі з майновими вимогами до боржника) 14. Скаржник доводив, що апеляційним судом неправильно застосовано до спірних правовідносин положення статті 4 Закону України "Про судовий збір", статті 12, 16 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017, при визначенні правової природи спору між позивачем та відповідачем та помилково обчислено судовий збір, що підлягав до сплати позивачем при поданні апеляційної скарги на судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, прийняте в межах справи про банкрутство відповідача, виходячи із ставки судового збору за розгляд спору майнового характеру у загальному позовному провадженні. 15. Скаржник доводив, що предметом спору у справі №920/52/17, який передано для розгляду в межах справи №6/6 про банкрутство відповідача, є грошові вимоги позивача до відповідача, розраховані як інфляційні втрати та 3% річних, у зв'язку з невиконанням відповідачем конкурсного зобов'язання, а, відтак, даний спір є вимогою про сплату поточної заборгованості по конкурсних грошових вимогах до боржника у справі про банкрутство відповідача, тому апеляційна скарга на судове рішення, прийняте по суті такого спору в межах справи про банкрутство, повинна обкладатися судовим збором в розмірі, що визначається з врахуванням законодавства про банкрутство, а зокрема, як при поданні заяви з кредиторськими вимогами до боржника. 16. На думку скаржника, апеляційний суд безпідставно повернув його апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції про розгляд майнового спору в межах справи про банкрутство відповідача, до якої було долучено докази сплати судового збору на суму 3 520 грн., який обчислено скаржником як 110% від 2-х розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2017 року, в якому було подано дану заяву, що передана для розгляду в межах справи про банкрутство відповідача. НОРМИ ПРАВА, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ЗАСТОСУВАННЮ 17. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод Стаття 6 - кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 18. Конституція України Стаття 129 встановлює основні засади судочинства, якими, зокрема, є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини 1 цієї статті). 19. Господарський процесуальний кодекс України в редакції Закону України №1798-ХІІ від 06.11.1991 Стаття 4-2 - правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Частина 1 статті 91 - сторони у справі, прокурор, треті особи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили. Ухвали місцевого господарського суду оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення господарського суду лише у випадках, передбачених статтею 106 цього Кодексу. Частина 3 статті 94 - до скарги додаються докази сплати судового збору. Стаття 97.Повернення апеляційної скарги 1. Апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається апеляційним господарським судом, якщо до скарги не додано документів, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі (пункт 3). 2. Про повернення апеляційної скарги виноситься ухвала. 3. На ухвалу про повернення апеляційної скарги може бути подана касаційна скарга. Стаття 12. Справи, підвідомчі господарським судам 1. Господарським судам підвідомчі справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство (пункт 7). 20. Закон України "Про судовий збір" в редакції на момент подання апеляційної скарги Стаття 4. Розміри ставок судового збору 1. Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. 2. За подання до господарського суду заяви кредиторів, які звертаються з грошовими вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про банкрутство, а також після повідомлення про визнання боржника банкрутом; заяви про визнання правочинів (договорів) недійсними та спростування майнових дій боржника в межах провадження у справі про банкрутство; заяви про розірвання мирової угоди, укладеної у справі про банкрутство, або визнання її недійсною ставка судового збору становить 2 розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 10 пункту 2). ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ А. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції А.1. Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції 21. З огляду на повноваження суду касаційної інстанції при перегляді судових рішень в касаційному порядку відповідно до статті 300 ГПК України в редакції, чинній з 15.12.2017, Верховний Суд вважає прийнятною касаційну скаргу щодо доводів скаржника про порушення апеляційним судом положень статей 12, 16 ГПК України в редакції Закону України №1798-ХІІ від 06.11.1991 та статті 4 Закону України "Про судовий збір" при прийнятті оскаржуваної в касаційному порядку ухвали про повернення апеляційної скарги позивача у зв'язку із сплатою судового збору в меншому розмірі, ніж визначений законом. А.2. Щодо застосування норм процесуального права апеляційним судом та мотиви прийняття доводів касаційної скарги 22. Статтею 129 Конституції України як одну із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також забезпечення права на апеляційне оскарження судового рішення. При цьому, "право на суд" не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, включно з фінансовими. Так, інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовуватися накладенням фінансових обмежень на доступ особи до суду... Вимога сплати зборів цивільними судами у зв'язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права на доступ до суду, яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 19.06.2001 у справі "Креуз проти Польщі"). Разом з тим, сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету. Така правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України №17/082 від 31.05.2017 у справі №911/1106/16, з висновками якої погоджується Верховний Суд у даній справі. 23. Положеннями статті 12 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017, до підвідомчості господарських судів віднесено розгляд спорів з майновими вимогами до боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство. При цьому, перелік таких майнових вимог законодавцем не обмежено. Одним з різновидів таких спорів є грошове стягнення з боржника за порушення виконання ним поточних зобов'язань. При цьому, законодавцем не передбачено окремих ставок судового збору за оскарження судових рішень, прийнятих в межах справи про банкрутство за результатами розгляду майнових спорів до боржника, однак, передбачено ставки судового збору за розгляд грошових вимог до боржника. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що грошові вимоги конкурсного кредитора на предмет стягнення інфляційних втрат та 3% річних в ході санації боржника, які за своєю правовою природою є поточними грошовими вимогами у справі про банкрутство, охоплюються загальним поняттям "грошові вимоги до боржника", а отже, за їх розгляд відповідно до підпункту 10 пункту 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір", передбачено такий розмір судового збору в суді першої інстанції : 2 розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня календарного року, в якому такі вимоги пред'явлено до боржника. Зазначена норма є спеціальною, як така що застосовується до сплати судового збору при розгляді спорів у процедурах банкрутства та підлягає переважному застосуванню. В апеляційному суді розмір судового збору повинен визначатися у відсотковому співвідношенні від ставки судового збору, яка підлягала до сплати кредитором при зверненні з майновими вимогами до боржника у справі про банкрутство, а не в загальному позовному провадженні. Подібну правову позицію виклав Верховний Суд України в ухвалі від 09.10.2015 у справі №922/1191/13, вирішуючи питання про розмір судового збору за подання заяви про перегляд в порядку Розділу XII-2 ГПК України в редакції до 15.12.2017 спірних вимог про визнання недійсними правочинів в межах справи про банкрутство. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду погоджується з таким застосуванням законодавства про судовий збір, зазначаючи про те, що норми, якими визначається розмір судового збору у процедурах банкрутства, є спеціальними по відношенню до норм, якими визначається розмір судового збору за розгляд спору майнового характеру в загальному позовному провадженні. 24. Судом першої інстанції встановлено, що спір між позивачем та відповідачем виник у зв'язку з невиконанням відповідачем конкурсного грошового зобов'язання, на суму якого позивачем нараховано інфляційні втрати та 3% річних та заявлено їх до стягнення з відповідача в загальному позовному провадженні у справі №920/52/17, яке в подальшому було передано для розгляду в межах справи №6/6 про банкрутство відповідача. Отже, з моменту прийняття матеріалів справи №920/52/17 ухвалою місцевого господарського суду від 11.05.2017 для розгляду по суті в межах справи №6/6 про банкрутство відповідача, спір між позивачем та відповідачем набув характеру майнового спору в процедурі банкрутства щодо стягнення інфляційних та річних, як поточної заборгованості боржника у процедурі банкрутства, що зумовлює застосування господарським судом під час його розгляду спеціальних норм законодавства про банкрутство та визначення розміру ставки судового збору, що підлягає до сплати при поданні апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, прийняте за результатами розгляду такого майнового спору, з урахуванням положень Закону України "Про судовий збір" щодо розміру судового збору у процедурах банкрутства. Відтак, оскаржуючи 17.07.2017 в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції від 11.07.2017 у справі про банкрутство №6/6 про відмову у задоволенні майнових вимог позивача до відповідача-боржника про стягнення заборгованості на суму 2 148 494, 10 грн., позивачу належало сплатити судовий збір, обчислений як 110% від ставки судового збору у процедурах банкрутства, а саме 110% від 2-х розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 1 січня 2017 року (110% * 2 * 1 600 = 3 520 грн.). 25. Вирішуючи питання про можливість прийняття апеляційної скарги позивача до провадження, апеляційний суд встановив, що на підтвердження сплати судового збору за апеляційний перегляд ухвали суду першої інстанції про відмову в позові про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих під час процедури санації відповідача-боржника, позивачем надано квитанцію №58 від 17.07.2017 про сплату судового збору в розмірі 3 520 грн. Однак, вважаючи сплачену позивачем суму судового збору меншою від визначеного законом розміру судового збору, що підлягає до сплати за подання апеляційної скарги у спорі майнового характеру у загальному позовному провадженні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про повернення апеляційної скарги позивача на підставі пункту 3 частини 1 статті 97 ГПК України в редакції до 15.12.2017. Такі процесуальні дії суду апеляційної інстанції не узгоджуються з принципом рівності учасників господарського процесу відповідно до статті 4-2 ГПК України в редакції, чинній до 15.12.2017, та зводяться до покладення на позивача обов'язку із сплати судового збору у вищому розмірі, ніж встановлений законом, що має наслідком перешкоджання йому в реалізації права на доступ до суду апеляційної інстанції, яке гарантовано статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 26. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність та обґрунтованість рішення (ухвали) у справі, яке повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права. Разом з тим, оскаржувана в касаційному порядку ухвала суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги позивача ґрунтується на помилкових висновках апеляційного суду щодо застосування статті 4 Закону України "Про судовий збір" при визначенні ставки судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу, прийняту в процедурі банкрутства за результатами розгляду майнового спору про стягнення з боржника інфляційних втрат та 3% річних за порушення виконання грошового зобов'язання. Б. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 27. Частинами 1, 2 статті 311 ГПК України в редакції Закону України №2147-VІІI від 03.10.2017 як підставу для скасування судом касаційної інстанції судового рішення повністю або частково визначено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. 28. За результатами касаційного перегляду справи Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги позивача, скасування ухвали Харківського апеляційного господарського суду від 15.09.2017 у справі №6/6 з переданням апеляційної скарги ТОВ "Інвестор-96" на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 у справі №6/6 з матеріалами справи до Харківського апеляційного господарського суду для здійснення апеляційного провадження. В. Судові витрати 29. У зв'язку з тим, що суд частково задовольняє касаційну скаргу позивача та скасовує ухвалу апеляційного суду з направленням справи для здійснення апеляційного провадження, Суд покладає на відповідача - ПАТ "Підприємство теплових мереж" витрати позивача - ТОВ "Інвестор-96" із сплати судового збору за подання касаційної скарги на суму 1 600 грн. На підставі викладеного та керуючись статтями 308, 310, 315 ГПК України в редакції Закону України №2147-VІІI від 03.10.2017, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду,- ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" в особі керуючого санацією Савостян Надії Вікторівни задовольнити частково. 2. Ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 15.09.2017 у справі №6/6 скасувати. 3. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" на ухвалу Господарського суду Сумської області від 11.07.2017 у справі №6/6 з матеріалами справи передати до Харківського апеляційного господарського суду для здійснення апеляційного провадження. 4. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Підприємство теплових мереж" (40022, місто Суми, вулиця 2-га Залізнична, будинок 10, код ЄДРПОУ 03352449) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестор-96" (40022, місто Суми, вулиця Леваневського, будинок 28, код ЄДРПОУ 23635787) 1 600 (одну тисячу шістсот) грн. 00 (нуль) коп. витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги. Доручити Господарському суду Сумської області видати наказ. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Л.Й. Катеринчук Судді В.Г. Пєсков В.Я. Погребняк http://reyestr.court.gov.ua/Review/72645047
  7. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 березня 2018 року м. Київ Справа № 927/84/16 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Жукова С.В. - головуючого, Білоуса В.В., Ткаченко Н.Г., за участі секретаря судового засідання Корпусенка А.О. за участю представників: Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього - Поліщук Ю.В., яка діє на підставі довіреності від 15.01.2018, Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» - Авраміч В.О., яка діє на підставі довіреності від 19.10.2017, Розпорядник майна боржника арбітражний керуючий Ронський Р.М. (посвідчення № 76 від 08.02.2013), особисто, Кредитора ОСОБА_8 - ОСОБА_9, довіреність від 16.11.2017 розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього на постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 (головуючий - Пантелієнко В.О., судді - Доманська М.Л., Сотніков С.В.) за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Стефан" ЛТД до Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього про визнання банкрутом ВСТАНОВИВ: 1. 02.02.2016 до господарського суду Чернігівської області від Товариства з обмеженою відповідальністю "Стефан" ЛТД надійшла заява про порушення справи про банкрутство Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього (далі в тексті - Боржник). 2. Ухвалою господарського суду Чернігівської області від 25.02.2016 порушено провадження у справі про банкрутство Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього; введено процедуру розпорядження майном боржника. 3. 25 лютого 2016 року на офіційному веб - сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет було оприлюднено оголошення про порушення справи про банкрутство боржника за № 28615. 4. Після оприлюднення оголошення до господарського суду у встановлений законом строк надійшли заяви про визнання кредиторських вимог до боржника серед яких надійшла заява Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі в тексті - ПАТ АТ "Укргазбанк"/Кредитор/Банк) в сумі 439 933 038,47 грн та 2 756,00 грн судового збору. Короткий зміст вимог учасника у справі про банкрутство і рішень судів першої та апеляційної інстанцій Короткий зміст вимог учасника у справі про банкрутство 5. ПАТ АБ «Укргазбанк» свої вимоги обґрунтовує наступними обставинами: 6. 28 серпня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством акціонерним банком «Укргазбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», що підтверджується статутом АБ «Укргазбанк» та свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи, та Відкритим акціонерним товариством Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього, яке у подальшому на виконання вимог законодавства змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього (Позичальником) було укладено Кредитний договір № 70. 6.1. Рішенням господарського суду міста Києва від 01.03.2012р. по справі № 34/312 частково задоволені позовні вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк», присуджено до стягнення з ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором № 70 від 28 серпня 2008 року в сумі 176 170 035,84 грн., з яких: 6.1.2. 142 050 000,00 грн. заборгованість за кредитом, що підлягає достроковому стягненню; 6.1.3. 29 044 360,27 грн. прострочена заборгованість по процентах; 6.1.4. 5 075 675,57 грн. пені за несвоєчасну сплату процентів. 6.2. У рахунок погашення заборгованості ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» за кредитним договором № 70 від 28.08.2008 в сумі 176 170 035,84 грн, вирішено звернути стягнення на заставлене майно, а саме: 6.2.1. нерухоме майно нежилий будинок будинок культури, загальною площею 5727,20 м2, який знаходиться у місті Києві, по вулиці Миколи Василенка, будинок 15 та належить ТОВ «Системконцепт»; 6.2.2. земельну ділянку загальною площею 0,8023 га, що знаходиться у Печерському районі м. Києва, по бульвару Дружби народів, 44-46, кадастровий номер 8000000000:82:277:0141 та належить ПАТ Трест «Київміськбуд-1» на праві власності; 6.2.3. Визначено спосіб реалізації предметів іпотеки - шляхом продажу з прилюдних торгів з початковою вартістю предметів іпотеки в розмірі 90% від вартості предмету іпотеки, визначеної суб'єктом оціночної діяльності відповідно до законодавства України. 6.2.4. основні засоби будівельні прилади та матеріали, меблі, оргтехніка згідно переліку, наведеному у Додатку № 1 до договору застави № 1 від 27.02.2009р., що належать на праві власності ПАТ Трест «Київміськбуд-1» і знаходяться в цехах, офісних та складських приміщеннях за адресами: м. Київ, вул. Ярославів Вал, 36-38; м. Київ, бульвар Дружби Народів, 44-46; м. Київ, вул. Полярна, 10; м. Київ, вул. Лебединська, 6; м. Київ, вул. Ґонти, 7; м. Київ, вул. Полупанова, 16; м. Київ, вул. Мельникова, 35; м. Київ, вул. Воздвиженська, 10-Б; 6.2.5. товари в обороті сировина, будівельні матеріали, обладнання, меблі згідно переліку, наведеному в Додатку № 1 до договору застави № 2 від 27.02.2009р., що є власністю ПАТ Трест «Київміськбуд-1» і знаходиться в цехах, офісних та складських приміщеннях за адресами: м. Київ, вул. Ярославів Вал, 36-38; м. Київ, бульвар Дружби Народів, 44-46; м. Київ, вул. Полярна, 10; м. Київ, вул. Лебединська, 6; м. Київ, вул. Ґонти, 7; м. Київ, вул. Полупанова, 16; м. Київ, вул. Мельникова, 35; м. Київ, вул. Воздвиженська, 10-Б. 6.3. Звертаючись із заявою про визнання кредиторських вимог до боржника, ПАТ АБ «Укргазбанк» просить визнати його грошові вимоги, що виникли на підставі кредитного договору від 28.08.2008 № 70 в розмірі 190 974 631,40 грн, які складаються із простроченої заборгованості по кредиту в розмірі 19 625 805,00 грн, простроченої заборгованості по відсоткам в розмірі 167 498 308,94 грн за період з 01.11.2008 по 24.02.2016, пені за несвоєчасну сплату відсотків в розмірі 3 850 517,53 грн, нарахованої за період з 25.02.2015 по 24.02.2016. 7. 01 жовтня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством акціонерним банком «Укргазбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк», та Відкритим акціонерним товариством Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього, яке у подальшому на виконання вимог законодавства змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П. Загороднього, (Позичальником) було укладено Кредитний договір № 81. 7.1. Рішенням господарського суду міста Києва від 06.02.2014 по справі № 4/30 частково задоволені позовні вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк», присуджено до стягнення з ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором № 81 від 01 жовтня 2008 року в сумі 167 392 465,73 гривень, з яких: 7.1.1. 116 700 000 гривень - заборгованість за кредитом; 7.1.2. 47 692 465,73 грн. - прострочена заборгованість по процентах; 7.1.3. 3 000 000,00 гривень - пені за несвоєчасну сплату кредиту та процентів, а також 25 500 грн. державного мита та 236,00 грн. витрат на інформаційно - технічне забезпечення судового процесу. 7.2. У рахунок погашення заборгованості ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» за кредитним договором № 81 від 01 жовтня 2008 року в сумі 167 392 465,73 гривень вирішено звернути стягнення на заставлене майно, а саме: 7.2.1. виробничий комплекс, загальною площею 8588,70 м2, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Лебединська, буд. № 6 та належить ВАТ трест «Київміськбуд-1» імені М.П, Загороднього на праві власності; 7.2.2. нерухоме майно - виробничий комплекс, загальною площею 4409,80 м2, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Полярна, буд. № 10 та належить ВАТ трест «Київміськбуд-1» імені М.П, Загороднього на праві власності. 7.2.3. Визначено спосіб реалізації предметів іпотеки - шляхом продажу з прилюдних торгів з початковою вартістю предметів іпотеки - в розмірі 90% від вартості предмету іпотеки, визначеної суб'єктом оціночної діяльності відповідно до законодавства України. 7.3. Вирішено стягнути з ТОВ «Сота - Будінвест» на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за Кредитним договором № 81 від 01.10.2008 року в сумі 70 000 000,00 гривень, з яких: 50 503 182,00 гривень - заборгованість за кредитом; 19 496 818,00 гривень - заборгованість по простроченим процентам. 7.4. Вирішено стягнути з ТОВ «Компанія «Укргазінвест плюс» на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість по кредиту за Кредитним договором № 81 від 01.10.2008 року в сумі 65 496 818,00 гривень. 7.5. Звертаючись із заявою про визнання кредиторських вимог до боржника, ПАТ АБ «Укргазбанк» просить визнати його грошові вимоги, що виникли на підставі кредитного договору від 01.10.2008 № 81 в розмірі 212 130 987,41 грн., які складаються із простроченої заборгованості по кредиту в розмірі 45 452 921,53 грн, простроченої заборгованості по відсоткам в розмірі 158 442 389,69 грн за період з 01.12.2008 по 24.02.2016, пені за несвоєчасну сплату відсотків в розмірі 8 235 676,19 грн, нарахованої за період з 25.02.2015 по 24.02.2016. 8. 05 січня 2009 року між ВАТ АБ «Укргазбанк» (правонаступником якого є ПАТ АБ «Укргазбанк»), та Відкритим акціонерним товариством Трест «Київміськбуд - 1» ім. М.П. Загороднього (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього) було укладено Договір про овердрафтне обслуговування № 52-О (Договір № 52-О). 8.1. Звертаючись із заявою про визнання кредиторських вимог до боржника, ПАТ АБ «Укргазбанк» просить визнати його грошові вимоги, що виникли на підставі договору про овердрафтне обслуговування від 05.01.2009 № 52-О в розмірі 36 821 629,66 грн, які складаються із простроченої заборгованості по кредиту в розмірі 11 400 000,00 грн, простроченої заборгованості по відсоткам в розмірі 23 851 530,61 грн за період з 28.12.2009 по 31.01.2016, простроченої заборгованості по відсоткам в розмірі 246 688,52 грн за період з 01.02.2016 по 24.02.2016, пені за несвоєчасну сплату відсотків в розмірі 1 970 099,05 грн, нарахованої за період з 25.02.2015 по 24.02.2016. 9. 05 липня 2004 року між ВАТ Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього (Депонентом) та ВАТ АБ «Укргазбанк» (Зберігачем) був укладений договір про відкриття рахунку в цінних паперах № 033/04 згідно умов якого Депонент доручає, а Зберігач зобов'язується надавати Депоненту послуги відносно відкриття та ведення рахунку в цінних паперах, зберігання належних Депоненту цінних паперів, проведення операцій по даному рахунку, отримання прибутку по цінним паперам на викладених нижче умовах згідно Положення про депозитарну діяльність, затвердженого ДКЦПФР від 26.05.1998р. за № 61, внутрішньому положенню Зберігача цінних паперів та інших внутрішніх документах Зберігача, чинному законодавству України та на підставі розпоряджень Депонента. 9.1. Звертаючись із заявою про визнання кредиторських вимог до боржника, ПАТ АБ «Укргазбанк» просить визнати його грошові вимоги, що виникли на підставі договору про відкриття рахунку в цінних паперах від 05.07.2004 № 033/04 в розмірі 1 950,00 грн. 10. 28 травня 2010 року між ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього (Емітентом) та ПАТ АБ «Укргазбанк» (Зберігачем) був укладений договір про відкриття рахунків у цінних паперах власникам цінних паперів № Е - 3/10 згідно умов якого Емітент доручає та сплачує, а Зберігач зобов'язується відкрити рахунок, здійснити зарахування цінних паперів дематеріалізованого випуску на рахунки в цінних паперах акціонерів, зберігати належні власникам цінні папери дематеріалізованого випуску на їх рахунках у цінних паперах до укладення договору про відкриття рахунку із власником акцій, після чого надавати їм послуги щодо зберігання цінних паперів на рахунках власників та обслуговування рахунків цінних паперів акціонерів відповідно до Положення про депозитарну діяльність, чинного законодавства України, укладених із власниками акцій договорів та на підставі розпоряджень акціонерів. 10.1. Звертаючись із заявою про визнання кредиторських вимог до боржника, ПАТ АБ «Укргазбанк» просить визнати його грошові вимоги, що виникли на підставі договору про відкриття рахунків у цінних паперах власникам цінних паперів від 28.05.2010 № Е - 3/10 в розмірі 3 600,00 грн. 11. Також Банк у заяві про визнання кредиторських вимог до боржника, ПАТ АБ «Укргазбанк» просить визнати його грошові вимоги, що виникли на підставі договору від 31.01.2014 № 06/14 в розмірі 240,00 грн. Короткий зміст ухвали господарського суду Чернігівської області від 02.11.2017 у справі № 927/84/16 в частині розгляду грошових вимог Банку до Боржника 12. Щодо грошових вимог Банку до Боржника за Кредитним договором № 70 в розмірі 190 974 631,40 грн, які складаються із простроченої заборгованості по кредиту в розмірі 19 625 805,00 грн, простроченої заборгованості по відсоткам в розмірі 167 498 308,94 грн за період з 01.11.2008 по 24.02.2016, пені за несвоєчасну сплату відсотків в розмірі 3 850 517,53 грн, нарахованої за період з 25.02.2015 по 24.02.2016 судом першої інстанції вказані вимоги були відхилені виходячи з наступного. 12.1. Судом першої інстанції встановлено, що у забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором № 70 між Банком (Іпотекодержатель) та ТОВ «Системконцепт» (Іпотекодавець) було укладено договір іпотеки (без оформлення заставної) від 29.09.2008, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, та зареєстрований в реєстрі № 8193 (Договір іпотеки № 1). 12.2. Відповідно до пункту 1.1 Договору іпотеки № 1 (зі змінами і доповненням № 1 від 22.06.2009) дійсний договір забезпечує всі вимоги Іпотекодержателя, які випливають з Кредитного договору, укладеного між Іпотекодержателем та Позичальником, враховуючи всі існуючі зміни та доповнення до нього, а також зміни і доповнення № 9 від 03 червня 2009 року, за умовами якого позичальник зобов'язувався не пізніше 25 червня 2012 року повернути кошти у розмірі 142 050 000 грн., надані для поповнення оборотних коштів. 12.3. Згідно з пунктом 2.1 Договору іпотеки № 1, предметом іпотеки є: нерухоме майно нежилий будинок культури (літера А), загальною площею 5 727,20 м2, який знаходиться у місті Києві, по вулиці Миколи Василенка, будинок 15 та належить Іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29 грудня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 8546 та зареєстрованого 18 березня 2008 року в Комунальному підприємстві «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» у реєстровій книзі № 3з 121 за реєстровим № 352-з. 12.4. Судом першої інстанції встановлено, що як вбачається із доданого до заяви кредитора розрахунку суми боргу (том 6, а.с. 45 - 48), 30.04.2014 сума боргу по кредиту була зменшена на 50 000 000,00 грн. 12.5. Дана сума відповідає вартості нерухомого майна, яке за умовами мирової угоди, затвердженої ухвалою господарського суду міста Києва від 16.04.2014 по справі № 34/312, ТОВ «Системконцепт» зобов'язалось передати у власність ПАТ АБ «Укргазбанк» в рахунок погашення частини заборгованості ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» перед ПАТ АБ «Укргазбанк» за кредитним договором № 70 від 28.08.2008 в розмірі 50 000 000,00 грн. 12.6. Факт набуття ПАТ АБ «Укргазбанк» права власності на нерухоме майно не заперечується представниками банку і боржника та підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 96940048 від 11.09.2017. 12.7. Також, в забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором № 70 між Банком та Боржником було укладено Договір іпотеки (без оформлення заставної) від 29.09.2008, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського округу, та зареєстрований в реєстрі за № 8196 (Договір іпотеки № 2). 12.8. Відповідно до пункту 2.1 Договору іпотеки № 2, предметом іпотеки є: земельна ділянка, загальною площею 0,8023 (нуль цілих вісім тисяч двадцять три десятитисячних) га, що знаходяться у Печерському районі м. Києва, бульвар Дружби Народів 44-46 та належить Іпотекодавцю на праві власності на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серія KB № 142474, виданого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради від 27 серпня 2007 року на підставі рішення Київської міської ради від 26 квітня 2007 року № 489/1150 та договору купівлі - продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 12 липня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу від 12 липня 2007 року за № 408 та зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею договорів оренди землі за № 02-8-00150, кадастровий номер 8000000000:82:277:0141. 12.9. Цільове призначення земельної ділянки - будівництво готельно - офісного будинку. 12.10. Відповідно до пункту 2.3 Договору іпотеки № 2, за згодою сторін предмет іпотеки оцінено в 76 313 400 грн. Сторони визначили початкову ціну продажу предмета іпотеки з прилюдних торгів у разі набуття звернення стягнення на предмет іпотеки в розмірі 90% від вартості предмету іпотеки, визначеної суб'єктом оціночної діяльності відповідно до законодавства України. 12.11. Предмет іпотеки було внесено до Державного реєстру іпотек та до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. 12.12. Ухвалами господарського суду Чернігівської області від 14.07.2016 та 21.07.2016 від ПАТ АБ «Укргазбанк» було витребувано: 12.12.1. копію договору іпотеки (без оформлення заставної) від 29.09.2008, укладеного між Відкритим акціонерним товариством акціонерним банком «Укргазбанк» та Відкритим акціонерним товариством Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, та зареєстрованого в реєстрі за № 8196, згідно якого предметом іпотеки є земельна ділянка, загальною площею 0,8023 га, що знаходиться у Печерському районі м. Києва, бульвар Дружби Народів, 44-46; 12.12.2. письмові пояснення з наданням підтверджуючих доказів щодо обставин переходу права власності від Публічного акціонерного товариства Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього до Публічного акціонерного товариства Акціонерного банку «Укргазбанк» на земельну ділянку, загальною площею 0,8023 га, що знаходиться у Печерському районі м. Києва, бульвар Дружби Народів, 44-46, в якому серед іншого зазначити суму заборгованості на яку було зменшено загальний розмір боргу боржника перед кредитором у зв'язку переходом права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя. 12.13. На виконання вимог суду ПАТ АБ «Укргазбанк» було надано копію договору іпотеки (без оформлення заставної) від 29.09.2008 та письмові пояснення із змісту яких вбачається, що право власності на земельну ділянку перейшло до ПАТ АБ «Укргазбанк» у передбаченому Законом України «Про іпотеку» та договором іпотеки позасудовому порядку шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Право власності було набуто за ціною 22 192 000,00 грн. згідно рішення колегіального органу банку (том 16, а.с. 24 - 37). 12.14. Судом першої інстанції у зв'язку з ненаданням ПАТ АБ «Укргазбанк» доказів на підтвердження проведення оцінки предмета іпотеки на момент переходу права власності до іпотекодержателя, з метою визначення вартості предмета іпотеки, в межах справи про банкрутство була призначена судова оціночно - земельна експертиза на вирішення якої було поставлено наступне питання: яка ринкова вартість земельної ділянки загальною площею 0,8023 га, що знаходиться у Печерському районі м. Києва, по бульвару Дружби народів, 44-46, кадастровий номер 8000000000:82:277:0141 станом на 29.01.2016. 12.15. Згідно Висновку експерта Київського науково - дослідного інституту судових експертиз від 18.08.2017р. № 13104/16-41, ринкова вартість земельної ділянки загальною площею 0,8023 га, що знаходиться у Печерському районі м. Києва, по бульвару Дружби народів, 44-46, кадастровий номер 8000000000:82:277:0141 станом на 29.01.2016 визначена в розмірі 119 545 000,00 грн. 12.16. Наданий Банком звіт, а саме копію звіту ТОВ «Кредитне Брокерське Агентство» про оцінку предмета іпотеки судом першої інстанції відхилив з підстав того, що ринкова вартість земельної ділянки, визначена ТОВ «Кредитне Брокерське Агентство» (22 192 000,00 грн.), суттєво відрізняється в бік зменшення від ринкової вартості земельної ділянки, визначеної у висновку про вартість земельної ділянки, який складено ТОВ «Рента Груп» та погодженої сторонами у договорі іпотеки від 29.09.2008 (76 313 400,00 грн), а також від ринкової вартості земельної ділянки, визначеної у висновку експерта Київського науково - дослідного інституту судових експертиз (119 545 000,00 грн.). При цьому, об'єктивні фактори для зменшення вартості земельної ділянки відсутні. 12.17. Також вказаний звіт про оцінку відхилено судом першої інстанції з підстав того, що в наданій ПАТ АБ «Укргазбанк» копії звіту, ОСОБА_12 вказаний як оцінювач та генеральний директор ТОВ «Кредитне Брокерське Агентство». Оскільки, ОСОБА_12 у Державному реєстрі сертифікованих інженерів - землевпорядників не зареєстрований, ТОВ «Кредитне Брокерське Агентство» не може вважатися суб'єктом оціночної діяльності у сфері оцінки земель. 12.18. Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов до висновку про відхилення грошових вимог ПАТ АБ «Укргазбанк» до Боржника в розмірі 19 625 805,00 грн, які нараховані за Кредитним договором № 70. 12.19. Грошові вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» до Боржника в частині простроченої заборгованості по відсоткам в розмірі 167 498 308,94 грн. за період з 01.11.2008 по 24.02.2016, пені за несвоєчасну сплату відсотків в розмірі 3 850 517,53 грн, нарахованої за період з 25.02.2015 по 24.02.2016, були відхилені судом першої інстанції виходячи з наступного. 12.20. Суд першої інстанції дослідивши рішення господарського суду міста Києва від 01.03.2012 по справі № 34/312, відповідно до якого присуджено до стягнення з ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором № 70 від 28 серпня 2008 року в сумі 176 170 035,84 грн, зазначив, що вказаним рішенням встановлено наступне: 12.21.1. «Як убачається з матеріалів справи та не заперечується позивачем, Банк листом № 241021/5057 від 23.11.2010 повідомив відповідача-1, що згідно з рішенням засідання правління Банку № 32 від 31 серпня 2010 року було припинено нарахування відсотків, в тому числі й за Кредитним договором. Останнім днем нарахування відсотків вважається 31 липня 2010 року. 12.21.2. З витягу протоколу № 32 засідання правління Банку від 31.07.2010 вбачається, що Банк вирішив припинити нарахування відсотків відповідачу-1, у тому числі за Кредитним договором, у зв'язку із значним погіршенням фінансового стану компанії, незадовільним обслуговуванням боргу клієнтом, значним терміном експозиції при реалізації заставного майна, наявністю позовів Банку до суду проти позичальника про звернення стягнення заборгованості за зазначеними вище кредитними договорами, а також із наявністю високої ймовірності прийняття позитивного рішення про стягнення заборгованості з боржника. 12.21.3. Враховуючи наведені обставини суд дійшов висновку про те, що Банк має право на стягнення відсотків лише нарахованих за період до 31 липня 2010 року. Отже, прострочена заборгованість по процентах станом на 31 липня 2010 року складає 29 044 360,27 гривень». 12.22. Керуючись положеннями ст. 35 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, яка чинна до 15.12.2017), суд першої інстанції прийнявши до уваги фактичні обставини, які встановлені у рішенні господарського суду міста Києва від 01.03.2012 по справі № 34/312, дійшов до висновку про неправомірність нарахування ПАТ АБ «Укргазбанк» процентів за користування кредитом в розмірі 138 453 948,67 грн. за період з 01.08.2010 по 24.02.2016. 12.23. Також суд першої інстанції встановив, що грошові вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» до Боржника в частині присудженої до стягнення рішенням господарського суду міста Києва від 01.03.2012 по справі № 34/312 простроченої заборгованості по процентах в розмірі 29 044 360,27 грн були задоволені за рахунок предмета іпотеки (земельної ділянки загальною площею 0,8023 га, що знаходиться у Печерському районі м. Києва, по бульвару Дружби народів, 44-46, кадастровий номер 8000000000:82:277:0141) шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. 12.24. Щодо заявленої Банком пені за Кредитним договором № 70, то суд першої інстанції зазначив, що наслідком неправомірного нарахування процентів за користування кредитом після 31.07.2010 є неправомірне нарахування пені за прострочення їх сплати. 12.25. Враховуючи вищевикладене, заявлені ПАТ АБ «Укргазбанк» грошові вимоги, що виникли на підставі Кредитного договору від 28.08.2008 № 70 в розмірі 190 974 631,40 грн повністю відхилено судом першої інстанції. 13. Щодо грошових вимог Банку, що виникли на підставі кредитного договору від 01.10.2008 № 81 в розмірі 212 130 987,41 грн, які складаються із простроченої заборгованості по кредиту в розмірі 45 452 921,53 грн, простроченої заборгованості по відсоткам в розмірі 158 442 389,69 грн за період з 01.12.2008 по 24.02.2016, пені за несвоєчасну сплату відсотків в розмірі 8 235 676,19 грн, нарахованої за період з 25.02.2015 по 24.02.2016, то судом першої інстанції прийняте рішення про часткове визнання вказаних вимог виходячи з наступного. 13.1. У забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором № 81 між Банком (Іпотекодержатель) та ВАТ Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П. Загороднього (Іпотекодавець) було укладено договір іпотеки (без оформлення заставної) від 20.10.2008р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О., та зареєстрований в реєстрі № 8952 (Договір іпотеки № 1). 13.2. Відповідно до пункту 1.1 Договору іпотеки, дійсний договір забезпечує всі вимоги Іпотекодержателя, які випливають з Кредитного договору № 81, укладеного між Іпотекодержателем та Позичальником - ВАТ «Київміськбуд - 1», за умовами якого позичальник зобов'язувався не пізніше 25 грудня 2012 року повернути кошти у розмірі 116 700 000 грн., сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 20 % річних та штрафні санкції у розмірі і випадках, передбачених кредитним та цими договорами. 13.3. Згідно з пунктом 2.1 Договору іпотеки № 1, предметом іпотеки є: нерухоме майно - виробничий комплекс, загальною площею 8588,70 м2, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Лебединська, буд. № 6 (шість), а саме: адміністративний корпус бази УВТК (літера А), площею 1461,60 м2, виробниче (закритий склад бази) (літера Б), площею 5216,50 м2, виробниче (головний склад бази) (літера В), площею 1910,60 м2, та належить Іпотекодавцю на праві власності. 13.4. Також, в забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором № 81 між Банком та Боржником було укладено Договір іпотеки (без оформлення заставної) від 20.10.2008р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського округу Заєць І.О., та зареєстрований в реєстрі за № 8955 (Договір іпотеки № 2). 13.5. Відповідно до пункту 2.1 Договору іпотеки № 2, предметом іпотеки є: нерухоме майно - виробничий комплекс, загальною площею 4409,80 м2, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Полярна, буд. № 10 (десять), а саме: адміністративно - побутовий корпус УМБ, площею 1282,00 м2, ремонтні майстерні, площею 2149,50 м2, майстерні та гаражі, площею 978,30 м2 та належить Іпотекодавцю на праві власності. 13.6. Суд першої інстанції встановив, що із поданого розрахунку суми боргу вбачається, що 26.08.2014 сума боргу по кредиту була зменшена на 5 751 260,47 грн, сума боргу по процентам була зменшена на 47 692 465,73 грн. Загальна сума зменшення заборгованості становить 53 443 726,20 грн. 13.6.1. Предмети Договорів іпотеки № 1 та № 2, як встановлено судом першої інстанції, були набуті Банком у власність, що не заперечується представниками Банку та Боржника та підтверджується актами державного виконавця № 45573721/2 та № 45573721/2/1 від 19.08.2016 про реалізацію предметів іпотеки, а також Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 13.10.2015р. № 45590937, № 45591795 (том 9, а.с. 86 - 96). 13.6.2. Суд першої інстанції встановив, що сума 53 443 726,20 грн відповідає вартості нерухомого майна, яке було придбано 19.08.2015 ПАТ АБ «Укргазбанк» з прилюдних торгів. 13.7. Також судом першої інстанції встановлено, що у забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором № 81 між ПАТ АБ «Укргазбанк» та ТОВ «Компанія «Укргазінвест Плюс» (Поручитель - 1), яке виступає поручителем за зобов'язаннями Боржника, було укладено Договір поруки від 03 червня 2009 року. 13.8. Суд першої інстанції в ухвалі від 02.11.2017 зазначив, що ухвалою господарського суду міста Києва від 09.02.2016 по справі № 4/30 встановлено, що згідно виписки про операції з цінними паперами за період з 30.04.2014 по 08.05.2014 вбачається, що ПАТ АБ «Укргазбанк» на підставі ухвали суду від 03.04.2014 придбав акції на загальну номінальну вартість 65 495 818,00 грн. шляхом викупу. Згідно витягу з протоколу № 20 засідання правління АБ «Укргазбанк» від 30.04.2014, було прийнято рішення про визнання права власності на вказані акції за ухвалою суду 03.04.2014 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 81 від 01.10.2008 та доручено управлінню депозитарної діяльності АБ «Укргазбанк» здійснити безумовну операцію списання на рахунок у цінних паперах акції, емітентом яких є АБ «Укргазбанк» у кількості 65 495 818 штук, номінальною вартістю 1,00 грн. 13.9. За таких обставин в ухвалі господарського суду Чернігівської області від 02.11.2017 зазначено висновок, що грошові вимоги, що виникли на підставі кредитного договору від 01.10.2008 № 81 в розмірі 45 452 921,53 грн. (прострочена заборгованість по кредиту) підтверджуються матеріалами справи і визнаються господарським судом. 13.10. Грошові вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» до Боржника, які виникли за Кредитним договором № 81 в частині простроченої заборгованості по відсоткам в розмірі 158 442 389,69 грн за період з 01.12.2008 по 24.02.2016, пені за несвоєчасну сплату відсотків в розмірі 8 235 676,19 грн, нарахованої за період з 25.02.2015 по 24.02.2016, відхилені судом, виходячи з наступного. 13.11. Господарським судом першої інстанції у справі № 927/84/16 встановлено, що рішенням господарського суду міста Києва від 06.02.2014 по справі № 4/30 частково задоволені позовні вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк», присуджено до стягнення з ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» на користь ПАТ АБ «Укргазбанк», зокрема, 47 692 465,73 грн. простроченої заборгованості по процентах. 13.12. Частково задовольняючи позовні вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» господарський суд зазначив, що внаслідок вчинення банком одностороннього правочину, було припинено нарахування відсотків, в тому числі й за кредитним договором № 81 від 01.10.2008. Останнім днем нарахування відсотків вважається 31 липня 2010 року. Оскільки матеріали справи не містять доказів того, що Банк з дотриманням вимог пункту 4.1 кредитного договору № 81 від 01.10.2008 поновив нарахування ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» відсотків за користування кредитом, суд дійшов висновку про те, що Банк має право на стягнення відсотків лише нарахованих за період до 31 липня 2010 року. 13.13. З наведеного, керуючись ст. 35 ГПК України ( у редакції, яка була чинна станом до 15.12.2017), суд першої інстанції дійшов до висновку про неправомірність нарахування ПАТ АБ «Укргазбанк» процентів за користування кредитом в розмірі 158 442 389,69 грн за період з 01.08.2010 по 24.02.2016. 13.14. Також суд першої інстанції дійшов до висновку, що грошові вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» до Боржника в частині присудженої до стягнення рішенням господарського суду міста Києва від 06.02.2014 по справі № 4/30 простроченої заборгованості по процентах в розмірі 47 692 465,73 грн були задоволені за рахунок предметів іпотеки (нерухомого майна, придбаного 19.08.2015 ПАТ АБ «Укргазбанк» з прилюдних торгів). 13.15. Обґрунтовуючи відмову у визнанні грошових вимог у вигляді пені нарахованої за Кредитним договором № 81, суд першої інстанції навів висновок про те, що наслідком неправомірного нарахування процентів за користування кредитом після 31.07.2010 є неправомірне нарахування пені за прострочення їх сплати. 13.16. Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції визнав заявлені ПАТ АБ «Укргазбанк» грошові вимоги, що виникли на підставі Кредитного договору від 01.10.2008 № 81, в розмірі 45 452 921,53 грн, а в розмірі 166 678 065,88 грн. - відхилив. 14. Щодо грошових вимог, які виникли на підставі того, що 05 січня 2009 року між ВАТ АБ «Укргазбанк» (правонаступником якого є ПАТ АБ «Укргазбанк»), та Відкритим акціонерним товариством Трест «Київміськбуд - 1» ім. М.П. Загороднього (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Трест «Київміськбуд - 1» імені М.П.Загороднього) було укладено Договір про овердрафтне обслуговування № 52-О (Договір № 52-О), то суд першої інстанції дослідивши подані докази у справі, дійшов до висновку про те, що матеріалами справи підтверджується факт наявності заборгованості за договором № 52-О, ці вимоги повністю визнані господарським судом у розмірі, заявленому Кредитором (37 468 318,18 грн.). 15. Грошові вимоги Банку, що виникли на підставі договору про відкриття рахунку в цінних паперах від 05.07.2004р. № 033/04 в розмірі 1 950,00 грн., та що виникли на підставі договору про відкриття рахунків у цінних паперах власникам цінних паперів від 28.05.2010р. № Е - 3/10 в розмірі 3 600,00 грн, і договору від 31.01.2014 № 06/14 в розмірі 240,00 грн., судом першої інстанції на підставі аналізу поданих у справі доказів відхилені. 16. Враховуючи зазначине, судом першої інстанції прийнято рішення про визнання вимог Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» до Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього в розмірі 82 921 239,71 грн. та 2 756,00 грн. судового збору, та визначено наступну черговість задоволення грошових вимог: 2 756,00 грн. - І черга задоволення, 80 951 140,66 грн. - ІV черга задоволення, 1 970 099,05 грн. - VІ черга задоволення. Короткий зміст оскаржуваної постанови Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 у справі № 927/84/16 17. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 у справі № 927/84/16 у задоволенні апеляційної скарги ПАТ трест «Київміськбуд-1» на ухвалу господарського суду Чернігівської області від 02.11.2017 у справі № 927/84/16 - відмовлено; апеляційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» на ухвалу господарського суду Чернігівської області від 02.11.2017 у справі 927/84/16 задоволено частково; ухвалу господарського суду Чернігівської області від 02.11.2017 у справі № 927/84/16 скасовано в частині визнання кредиторських вимог ПАТ АБ «Укргазбанк» і внесення їх до реєстру вимог кредиторів; прийнято в зазначеній частині нове рішення яким: визнано вимоги ПАТ АБ "Укргазбанк" в сумі 439 933 038,47 грн та 2 756 грн витрат на сплату судового збору за подання заяви з кредиторськими вимогами до боржника. Постановлено включити до реєстру вимог кредиторів вимоги ПАТ АБ "Укргазбанк": 2 756 грн - І черга задоволення, 426 523 434,29 грн - ІV черга задоволення, 14 056 292,77 грн - VІ черга задоволення. 18. Щодо висновку суду першої інстанції про відхилення заявлених грошових вимог Банку до Боржника, які виникли на підставі Кредитного договору № 70 від 28.08.2008, то суд апеляційної інстанції у постанові не погодився з вказаною позицією виходячи з наступного. 18.1. Суд апеляційної інстанції зазначив, що судом першої інстанції всупереч вимогам ст.35, 43 ГПК України, не було надано власної оцінки обставині, встановленій в межах справи № 34/312, а саме Листу Банку №241021/5057 від 23.11.2010, яким повідомлено Боржника про припинення нарахування відсотків за Кредитним договором № 70 від 28.08.2008. 18.2. Зокрема, у постанові зазначено, що судом першої інстанції на переконання апеляційного суду не враховано положення ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність". 18.3. Судом апеляційної інстанції встановлено, що пунктом 3.2.2 Кредитного договору № 70 від 08.08.2008 передбачено, що у разі зміни процентних ставок на кредитному ринку України, в тому числі внаслідок прийняття компетентними державними органами України рішень, що прямо або опосередковано впливають на стан кредитного ринку України, а також рішенням Правління Банку, Банк має право ініціювати зміну розміру процентів та комісій, визначених в п.1.4 цього Договору. 18.4. Про намір змінити розмір процентів за надання кредиту та комісій, Банк зобов'язаний повідомити Позичальника не пізніше, ніж за 10 робочих днів до дати початку їх застосування, а також надати для укладення вільну відповідну додаткову угоду. 18.5. У разі, якщо Позичальник погодиться зі зміненим розміром процентів за кредитом та комісій, він зобов'язаний до дати початку застосування нового розміру процентів за надання кредиту та комісій, підписати надану Банком додаткову угоду про внесення змін до цього Договору та повернути її Банку. 18.6. У зв'язку з чим, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що умовами договору передбачено, що внесення змін до умов договору стосовно розміру процентних ставок не допускається в односторонньому порядку, внесення змін до таких зобов'язань має бути оформлене належним чином у вигляді додаткової угод. Проте, всупереч положенням ст.43 ГПК України, судом першої інстанції не було враховано зазначені положення Кредитного договору, не було враховано положення чинного законодавства щодо порядку зміни умов кредитного договору, а просто відтворено правові висновки, викладені в рішенні у справі № 34/312 від 01.03.2012, у зв'язку з чим місцевий суд дійшов до неправильного висновку щодо припинення нарахування відсотків за Кредитним договором № 70 від 08.08.2008. 18.7. Суд апеляційної інстанції встановив, що як вбачається з матеріалів справи, ані боржником, ані банком не було надано суду додаткову угоду про припинення нарахування відсотків за Кредитним договором № 70 від 08.08.2008. 18.8 Також суд апеляційної інстанції оцінивши докази у справі дійшов до висновку, що рішення засідання правління АБ «Укргазбанк» №32 від 31.08.2010 було прийнято з метою відображення збільшення валових витрат у бухгалтерському обліку банку, припинення відображення валових доходів та виникнення додаткових витрат на оподаткування, тобто з метою оптимізації оподаткування нарахованого, але не отриманого прибутку. Під припиненням визнання процентів за кредитною заборгованістю ПАТ трест «Київміськбуд-1» імені М.П Загороднього» слід розуміти припинення відображення за рахунками доходів у відповідному звітному періоді у бухгалтерському обліку за відповідним кредитним договором, а не припинення обов'язку боржника сплачувати проценти за користування кредитними коштами. Протокол №32 від 31.08.2010, як зазначено у оскаржуваній постанові, було складено виключно для внутрішнього документообігу та з метою коригування виникнення податкових зобов'язань. Відтак Лист банку (вих. №241021/5057 від 23.11.2010) судом апеляційної інстанції не вважається односторонньою зміною умов кредитного договору №70 від 28.08.2008. 18.9. На підставі того, що Банком не було зменшено суму заборгованості за Кредитним договором №70 від 28.08.2008, в розрахунку заборгованості, на суму, яку одержав Банк шляхом набуття права власності на предмет іпотеки (земельну ділянку загальною площею 0,8023 га, що знаходиться у Печерському районі м. Києва, по бульвару Дружби народів, 44-46, кадастровий номер 8000000000:82:277:0141), така сума на переконання суду апеляційної інстанції підлягає зменшенню на 119 545 000,00 грн. (ринкова вартість земельної ділянки станом на 29.01.2016 визначена за результатами судової експертизи), внаслідок чого судом апеляційної інстанції грошові вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» до Боржника в розмірі 119 545 000,00 грн відхилено. 18.10. Грошові вимоги що виникли на підставі кредитного договору № 70 від 28 серпня 2008 року, в розмірі 71 429 631,47 грн визнані апеляційним господарським судом. 19. Щодо грошових вимог Банку, які виникли на підставі Кредитного Договору № 81, то суд апеляційної інстанції, на підставі того, що матеріали справи не містять жодних додаткових угод, укладених між Банком та Боржником щодо припинення нарахування відсотків, дійшов до висновку про правомірність нарахування заборгованості по процентах за користування кредитом в розмірі 158 442 389,69 грн. за період з 01.12.2008 по 24.02.2016, пені за несвоєчасну сплату відсотків в розмірі 8 235 676,19 грн., нарахованої за період з 25.02.2015 по 24.02.2016. 19.1. Внаслідок чого, заявлені ПАТ АБ «Укргазбанк» грошові вимоги, що виникли на підставі Кредитного договору від 01.10.2008 № 81, в розмірі 212 130 987,41 грн було визнано апеляційним господарським судом в повному обсязі. 19.2. Щодо інших грошових вимог Банку, то суд апеляційної інстанції у оскаржуваній постанові дійшов до аналогічних висновків які викладені в ухвалі господарського суду Чернігівської області. 20. На підставі викладеного, судом апеляційної інстанції у мотивувальній частині постанови зазначено, що грошові вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк» частково визнаються господарським судом з зобов'язанням розпорядника майна включити їх до реєстру вимог кредиторів у сумі 306 325 955,77 грн. заборгованості - ІV черга задоволення, 14 056 292, 77 грн. пені - VІ черга задоволення, 2 756,00 грн. витрат на сплату судового збору - І черга задоволення. Грошові вимоги в розмірі 119 550 790,00 апеляційним судом відхиляються. 21. В резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції постановлено: у задоволенні апеляційної скарги ПАТ трест «Київміскбуд-1» на ухвалу господарського суду Чернігівської області від 02.11.2017 р. у справі № 927/84/16 - відмовити; апеляційну скаргу ПАТ АБ «Укргазбанк» на ухвалу господарського суду Чернігівської області від 02.11.2017 у справі 927/84/16 задовольнити частково; ухвалу господарського суду Чернігівської області від 02.11.2017 у справі № 927/84/16 вирішено скасувати в частині визнання кредиторських вимог ПАТ АБ «Укргазбанк» і внесення їх до реєстру вимог кредиторів; прийнято в зазначеній частині нове рішення яким: визнано вимоги ПАТ АБ "Укргазбанк" в сумі 439 933 038,47 грн. та 2 756 грн. витрат на сплату судового збору за подання заяви з кредиторськими вимогами до боржника. Вирішено включити до реєстру вимог кредиторів грошові вимоги ПАТ АБ "Укргазбанк": 2 756 грн. - І черга задоволення, 426 523 434,29 грн. - ІV черга задоволення, 14 056 292,77 грн. - VІ черга задоволення. 22. Судові рішення суду апеляційної інстанції обґрунтовано нормами статей 35, 43 Господарського процесуального кодексу України (редакція яка була чинна до 15.12.2017), статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статей 536, 599, 629, 1048, 1049 Цивільного кодексу України, Короткий зміст вимог касаційної скарги з узагальненими доводами особи, яка подала касаційну скаргу 23. Публічне акціонерне товариство трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього подало касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017, у якій просить суд скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 у справі № 927/84/16 та залишити в силі ухвалу господарського суду Чернігівської області від 02.11.2017 у вказаній справі. 24. В обґрунтування підстав для скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 та залишення в силі ухвали господарського суду Чернігівської області від 02.11.2017 у справі № 927/84/16 Боржник наводить наступні доводи: 24.1. Судом апеляційної інстанції безпідставно включено до реєстру вимог кредиторів Боржника грошові вимоги по сплаті процентів за користування кредитними коштами, які було надано відповідно до умов Кредитного договору № 70 від 28.08.2008, оскільки Банк листом від 23.11.2010 № 241021/5057 повідомив Боржника про припинення нарахування процентів за Кредитним договором № 70, що підтверджується встановленими обставинами у рішенні господарського суду міста Києва від 01.03.2012 у справі № 34/312. 24.2. Також судом апеляційної інстанції безпідставно включено до реєстру вимог кредиторів Боржника грошові вимоги по сплаті процентів за користування кредитними коштами, які було надано відповідно до умов Кредитного договору № 81 від 01.10.2008, оскільки Банк листом від 23.11.2010 № 241021/5057 повідомив Боржника про припинення нарахування процентів за Кредитним договором № 81, що підтверджується встановленими обставинами у рішенні господарського суду міста Києва від 06.02.2014 у справі № 4/30. 24.3. У мотивувальній та резолютивній частинах постанови Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 у справі № 927/84/16 зазначено різні суми грошових вимог Банку до Боржника, які було визнано судом апеляційної інстанції. Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі 25. До Верховного Суду 12.02.2018 від ПАТ АТ "Укргазбанк" надійшов відзив на касаційну скаргу у якому Банк просить суд касаційну скаргу Боржника залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 у справі № 927/84/16 залишити без змін. 26. У відзиві Банк підтримує позицію апеляційного суду про те, що висновки, які викладені у рішенні господарського суду міста Києва від 01.03.2012 у справі № 34/312 та рішенні господарського суду міста Києва від 06.02.2014 у справі № 4/30, відповідно до ст.ст. 35, 43 ГПК України (у редакції, яка була чинна до 15.12.2017) та ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", не можуть свідчити про відмову банку нараховувати відсотки за користування кредитом та пеню, які були нараховані у зв'язку з неналежним виконанням Боржником умов Кредитного договору № 70 від 28.08.2008 та умов Кредитного договору № 81 від 01.10.2008. Позиція Верховного Суду 27. Ухвалою Верховного Суду від 29.01.2018 у справі № 927/84/16 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього на постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017; призначено до розгляду касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього на 1 березня 2018. 27.1. У судовому відкритому судовому засіданні, яке відбулося 01.03.2018, оголошено перерву в судовому засіданні у справі № 927/84/16 за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього на постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 до 15.03.2018. 27.2. 05.03.2018 до Верховного Суду від ПАТ АБ "Укргазбанк" надійшли додаткові пояснення до касаційної скарги у яких Кредитор зазначає про правильне застосування судом апеляційної інстанції положень ст. ст. 35, 43 ГПК України (редакція яка була чинна до 15.12.2017) та надає пояснення щодо умов Кредитних договорів № 70 та 81 щодо права банку на нарахування процентів за користування кредитними коштами. 28. Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу потрібно задовольнити повністю, скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 у справі № 927/84/16, а ухвалу господарського суду Чернігівської області від 02.11.2017 в частині розгляду грошових вимог ПАТ АТ "Укргазбанк" до Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього залишити без змін виходячи з наступного. 29. Відповідно ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 30. Суд касаційної інстанції саме в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 31. Щодо доводу Боржника про те, що судом апеляційної інстанції безпідставно включено до реєстру вимог кредиторів Боржника грошові вимоги по сплаті процентів за користування кредитними коштами, які було надано відповідно до умов Кредитного договору № 70 від 28.08.2008, оскільки Банк листом від 23.11.2010 № 241021/5057 повідомив Боржника про припинення нарахування процентів за Кредитним договором № 70, що підтверджується встановленими обставинами у рішенні господарського суду міста Києва від 01.03.2012 у справі № 34/312, колегія суддів зазначає наступне. 32. Згідно ч. 3 ст. 35 ГПК України (редакція яка була чинна до 15.12.2017) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. 33. Разом з тим, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що висновок, який здійснений судом на підставі дослідження фактичних обставин справи, не є у розумінні ч. 3 ст. 35 ГПК України (редакція яка була чинна до 15.12.2017) обставиною, яка не доказується про розгляді інших справ. 34. Тому на переконання колегії суддів, всупереч положенням статті 35 ГПК України (редакція яка була чинна до 15.12.2017), суд першої інстанції помилково надав преюдиціального значення оціночним судженням, зробленим судом при вирішенні іншої справи, ототожнивши факти, встановлені цим судом, з їх юридичною оцінкою. 35. Разом з тим, лист № 241021/5057 від 23.11.2010, яким Банк повідомив Боржника, що згідно з рішенням засідання правління Банку № 32 від 31 серпня 2010 року було припинено нарахування відсотків, в тому числі й за Кредитним договором є у розумінні ч. 3 ст. 35 ГПК України (редакція яка була чинна до 15.12.2017) обставиною, встановленою рішенням суду у господарській справі, що набрало законної сили. 36. Зазначаючи про те, що судом першої інстанції всупереч вимогам ст.35, 43 ГПК України, не було надано власної оцінки обставині, встановленій в межах справи № 34/312, а саме Листу Банку №241021/5057 від 23.11.2010, яким повідомлено Боржника про припинення нарахування відсотків за Кредитним договором № 70 від 28.08.2008, суд апеляційної інстанції у відповідності до положень ч. 4 ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" зазначив, що внесення змін до умов договору стосовно розміру процентних ставок не допускається в односторонньому порядку, внесення змін до таких зобов'язань має бути оформлене належним чином у вигляді додаткової угод. 37. Колегія суддів зазначає, що Лист Банку №241021/5057 від 23.11.2010, яким повідомлено Боржника про припинення нарахування відсотків за Кредитним договором № 70 від 28.08.2008 не свідчить про внесення змін до умов договору стосовно розміру процентних ставок, а є доказом який свідчить про прийняття Банком рішення про припинення нарахування відсотків. За таких обставин не вбачається порушення положень ч. 4 ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у Листі Банку №241021/5057 від 23.11.2010, яким повідомлено Боржника про припинення нарахування відсотків за Кредитним договором № 70 від 28.08.2008. 38. Разом з тим, судом першої інстанції встановлено, що на виконання вимог суду ПАТ АБ «Укргазбанк» було надано копію договору іпотеки (без оформлення заставної) від 29.09.2008 та письмові пояснення із змісту яких вбачається, що право власності на земельну ділянку (предмет іпотеки, який забезпечує виконання зобов'язання Боржника за Кредитним договором №70 від 28.08.2008) перейшло до ПАТ АБ «Укргазбанк» у передбаченому Законом України «Про іпотеку» та договором іпотеки позасудовому порядку шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Право власності було набуто за ціною 22 192 000,00 грн відповідно рішення колегіального органу банку (том 16, а.с. 24 - 37). 39. Згідно ч. 6 ст. 36 Закону України "Про іпотеку", після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними. 40. Відповідно ч. 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку", звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 41. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 Закону України "Про іпотеку", якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. 42. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). (Правова позиція Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 30.03.2016 у справі № 6-1851цс15). 43. За таких обставин, колегія суддів враховуючи встановлені фактичні обставини справи, на підставі ч. 6 ст. 36 Закону України "Про іпотеку" підтримує висновок суду першої інстанції, що грошові вимоги, які виникли на підставі кредитного договору від 28.08.2008 № 70 в розмірі 190 974 631,40 грн. повністю відхиляються господарським судом. 44. Вищезазначене частково підтверджує довід Боржника, що судом апеляційної інстанції безпідставно включено до реєстру вимог кредиторів Боржника грошові вимоги по сплаті процентів за користування кредитними коштами, які було надано відповідно до умов Кредитного договору № 70 від 28.08.2008, оскільки Банк листом від 23.11.2010 № 241021/5057 повідомив Боржника про припинення нарахування процентів за Кредитним договором № 70, що підтверджується встановленими обставинами у рішенні господарського суду міста Києва від 01.03.2012 у справі № 34/312, зокрема вказаний довід визнається колегією суддів в частині безпідставного включення судом апеляційної інстанції до реєстру вимог кредиторів Боржника грошові вимоги по сплаті процентів за користування кредитними коштами, які було надано відповідно до умов Кредитного договору № 70 від 28.08.2008. 45. Щодо доводу Боржника про те, що судом апеляційної інстанції безпідставно включено до реєстру вимог кредиторів Боржника грошові вимоги по сплаті процентів за користування кредитними коштами, які було надано відповідно до умов Кредитного договору № 81 від 01.10.2008, оскільки Банк листом від 23.11.2010 № 241021/5057 повідомив Боржника про припинення нарахування процентів за Кредитним договором № 81, що підтверджується встановленими обставинами у рішенні господарського суду міста Києва від 06.02.2014 у справі № 4/30, колегія суддів зазначає наступне. 46. Суд першої інстанції визнав грошові вимоги Банку, які виникли на підставі Кредитного договору № 81 на суму 45 452 921,53 грн. (прострочена заборгованість по кредиту). 47. Щодо вимог ПАТ АБ «Укргазбанк» до Боржника в частині простроченої заборгованості по відсоткам в розмірі 158 442 389,69 грн за період з 01.12.2008 по 24.02.2016, пені за несвоєчасну сплату відсотків в розмірі 8 235 676,19 грн., нарахованої за період з 25.02.2015 по 24.02.2016, то суд вказані вимоги відхилив, посилаючись на встановлені у справі № 4/30 обставини справи про те, що Банк листом № 241021/5057 від 23.11.2010 повідомив Боржника, що згідно з рішенням засідання правління Банку № 32 від 31 серпня 2010 року було припинено нарахування відсотків, в тому числі й за Кредитним договором. Останнім днем нарахування відсотків вважається 31 липня 2010 року. 48. Суд апеляційної інстанції на підставі того, що матеріали справи не містять жодних додаткових угод, укладених між Банком та Боржником щодо припинення нарахування відсотків, дійшов до висновку про правомірність нарахування заборгованості по процентах за користування кредитом в розмірі 158 442 389,69 грн за період з 01.12.2008 по 24.02.2016, пені за несвоєчасну сплату відсотків в розмірі 8 235 676,19 грн, нарахованої за період з 25.02.2015 по 24.02.2016. 49. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що грошові вимоги, що виникли на підставі кредитного договору від 01.10.2008 № 81 в розмірі 45 452 921,53 грн. (прострочена заборгованість по кредиту) підтверджуються матеріалами справи, з підстав встановлених судом першої інстанції фактичних обставини справи про те, що: 49.1. З поданого розрахунку суми боргу вбачається, що 26.08.2014 сума боргу по кредиту була зменшена на 5 751 260,47 грн., сума боргу по процентам була зменшена на 47 692 465,73 грн. Загальна сума зменшення заборгованості становить 53 443 726,20 грн., дана сума відповідає вартості нерухомого майна, яке було придбано 19.08.2015 ПАТ АБ «Укргазбанк» з прилюдних торгів. 49.2. Факт набуття ПАТ АБ «Укргазбанк» права власності на нерухоме майно не заперечується представниками Банку та Боржника та підтверджується актами державного виконавця № 45573721/2 та № 45573721/2/1 від 19.08.2016 про реалізацію предметів іпотеки, а також Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 13.10.2015р. № 45590937, № 45591795 (том 9, а.с. 86 - 96). 50. Разом з тим, суд касаційної інстанції не погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що зазначені висновки у рішенні господарського суду міста Києва по справі № 4/30 є преюдиційними обставинами, зокрема це висновок суду, про те, що внаслідок вчинення банком одностороннього правочину, було припинено нарахування відсотків, в тому числі й за Кредитним договором № 81 від 01.10.2008. Останнім днем нарахування відсотків вважається 31 липня 2010 року. 51. Відповідно до положень ч. 1 ст. 4-5 ГПК України (редакція яка була чинна станом на дату прийняття ухвали суду першої інстанції від 02.11.2017 та постанови суду апеляційної інстанції від 13.12.2017), господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов'язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов. Рішення і постанови господарських судів приймаються іменем України. 52. Судом першої інстанції встановлено, що рішенням господарського суду міста Києва від 06.02.2014 по справі № 4/30 частково задоволені позовні вимоги ПАТ АБ «Укргазбанк», присуджено до стягнення з ПАТ Трест «Київміськбуд - 1» на користь ПАТ АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором № 81 від 01 жовтня 2008 року в сумі 167 392 465,73 гривень, з яких: 116 700 000 гривень - заборгованість за кредитом; 47 692 465,73 грн - прострочена заборгованість по процентах. 53. Беручи до уваги встановлену фактичну обставину про те, що сума боргу, яка виникла на підставі Кредитного договору № 81 по процентам була зменшена на 47 692 465,73 грн. Загальна сума зменшення заборгованості становить 53 443 726,20 грн., дана сума відповідає вартості нерухомого майна, яке було придбано 19.08.2015 ПАТ АБ «Укргазбанк» з прилюдних торгів, та враховуючи прийняте рішення господарського суду міста Києва від 06.02.2014 по справі № 4/30, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про неправомірність нарахування ПАТ АБ «Укргазбанк» процентів за користування кредитом на підставі Кредитного договору № 81 в розмірі 158 442 389,69 грн за період з 01.08.2010 по 24.02.2016. 54. У зв'язку з наведеним, суд касаційної інстанції не вбачає порушення норм матеріального чи процесуального права судом першої інстанції, щодо відхилення нарахованої суми пені за несвоєчасну сплату відсотків, на підставі Кредитного договору № 81, в розмірі 8 235 676,19 грн, яка була нарахована за період з 25.02.2015 по 24.02.2016. 55. Зазначене дає підстави дійти до висновку про часткову обґрунтованість доводу Боржника про те, що судом апеляційної інстанції безпідставно включено до реєстру вимог кредиторів Боржника грошові вимоги по сплаті процентів за користування кредитними коштами, які було надано відповідно до умов Кредитного договору № 81 від 01.10.2008, оскільки Банк листом від 23.11.2010 № 241021/5057 повідомив Боржника про припинення нарахування процентів за Кредитним договором № 81, що підтверджується встановленими обставинами у рішенні господарського суду міста Києва від 06.02.2014 у справі № 4/30. 56. Зокрема зазначений довід на переконання колегії суддів, є обґрунтований та такий, що підтверджений встановленими фактичними обставинами справи в частині того, що судом апеляційної інстанції безпідставно включено до реєстру вимог кредиторів Боржника грошові вимоги по сплаті процентів за користування кредитними коштами, які було надано відповідно до умов Кредитного договору № 81 від 01.10.2008. 57. Згідно ч. 2 ст. 309 ГПК України, не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 58. Відповідно ст. 312 ГПК України, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 59. За таких обставин, ухвала господарського суду Чернігівської області, якою визнано грошові вимоги ПАТ АБ "Укргазбанк" до ПАТ трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього у сумі 2 756,00 грн. - І черга задоволення, 80 951 140,66 грн. - ІV черга задоволення, 1 970 099,05 грн. - VІ черга задоволення підлягає залишенню в силі, а постанова Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017, якою вказану ухвалу скасовано в частині визнання кредиторських вимог ПАТ АБ «Укргазбанк» і внесення їх до реєстру вимог кредиторів, та прийнято нове рішення, яким визнано вимоги ПАТ АБ "Укргазбанк" в сумі 439 933 038,47 грн та 2 756 грн витрат на сплату судового збору за подання заяви з кредиторськими вимогами до Боржника та включено до реєстру вимог кредиторів вимоги ПАТ АБ "Укргазбанк": 2 756 грн - І черга задоволення, 426 523 434,29 грн - ІV черга задоволення, 14 056 292,77 грн - VІ черга задоволення - підлягає скасуванню. 60. Враховуючи необхідність скасування постанови суду апеляційної інстанції, довід Боржника про те, що у мотивувальній та резолютивній частинах постанови Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 у справі № 927/84/16 зазначено різні суми грошових вимог Банку до Боржника, які було визнано судом апеляційної інстанції судом касаційної інстанції відхиляється. Керуючись ст.ст. 240, 300, 301, 308, 312, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства трест "Київміськбуд-1" імені М.П. Загороднього на постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 у справі № 927/84/16 задовольнити. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 у справі № 927/84/16 скасувати. 3. Ухвалу господарського суду Чернігівської області від 02.11.2017 у справі № 927/84/16 в частині визнання кредиторських вимог Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» і внесення їх до реєстру вимог кредиторів залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий С.В. Жуков Судді В.В. Білоус Н.Г. Ткаченко http://reyestr.court.gov.ua/Review/72822886
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою керуючого санацією державного підприємства "Харківський приладобудівний завод ім. Т.Г. Шевченка" – арбітражного керуючого Булижина Ігоря Володимировича про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року у справі № Б-50/120-09 за заявою товариства з обмеженою відповідальністю "Санлайт України С.Р.Л." до державного підприємства "Харківський приладобудівний завод ім. Т.Г. Шевченка" про визнання банкрутом, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року до Господарського суду Харківської області у межах справи про банкрутство державного підприємства "Харківський державний приладобудівний завод ім. Т.Г. Шевченка" (далі – ДП "Харківський державний приладобудівний завод") звернувся заступник Генерального прокурора України в інтересах держави в особі державного концерну "Укроборонпром" (далі – ДК "Укроборонпром") із заявою про: – визнання недійсними результатів аукціону, які оформлено протоколом від 25 вересня 2012 року № 12, із продажу будівлі корпусу № 12 літ. "Ж-8" загальною площею 22 549,7 кв. м, розташованої за адресою: м. Харків, вул. Жовтневої Революції, 99, проведеного товарною біржею "Всеукраїнський торгівельний центр"; – визнання недійсним укладеного між боржником і товариством з обмеженою відповідальністю "Електронні технології України" (далі – ТОВ "Електронні технології України") договору купівлі-продажу зазначеної будівлі від 24 жовтня 2012 року; – зобов'язання повернути цю будівлю у власність держави та господарське відання ДП "Харківський державний приладобудівний завод"; – застосування правових наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та зобов'язання ТОВ "Електронні технології України" повернути спірну будівлю на баланс ДП "Харківський державний приладобудівний завод". Заяву мотивовано тим, що спірний аукціон підготовлено та проведено із порушенням вимог закону. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 24 листопада 2015 року до участі у справі залучено покупця спірного майна – ТОВ "Електронні технології України" та організатора торгів – товарну біржу "Всеукраїнський торгівельний центр". Ухвалою Господарського суду Харківської області від 7 липня 2016 року відмовлено у задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром". Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року ухвалу Господарського суду Харківської області від 7 липня 2016 року скасовано, заяву заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" задоволено. Вищий господарський суд України постановою від 1 березня 2017 року залишив без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), керуючий санацією ДП "Харківський приладобудівний завод" – арбітражний керуючий Булижин І.В., посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 15 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 6 березня 1992 року № 2171-ХІІ (далі – Закон № 2171-ХІІ), статей 20, 30 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ (далі – Закон № 2343-ХІІ), статті 261 ЦК, внаслідок чого, на думку заявника, ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року і постанову Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року та залишити в силі ухвалу Господарського суду Харківської області від 7 липня 2016 року. На обгрунтування своїх доводів керуючий санацією ДП "Харківський приладобудівний завод" – арбітражний керуючий Булижин І.В. долучив до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 19 березня 2013 року у справах № 49/296-б та № 5/38б, від 3 вересня 2013 року у справі № 914/413/13-г, від 14 січня 2014 року у справі № 905/5430/13, від 13 листопада 2007 року у справі № 12/154пд, від 6 жовтня 2015 року у справі № Б-39/248-09, від 3 квітня 2017 року у справі № 910/15658/16, від 2 березня 2017 року у справі № 910/12557/16, від 22 березня 2017 року у справі № 924/1270/15, від 9 серпня 2016 року у справі № 923/1959/15, від 2 листопада 2016 року у справі № 911/5137/15. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява керуючого санацією ДП "Харківський приладобудівний завод" – арбітражного керуючого Булижина І.В. підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ухвалою Господарського суду Харківської області від 5 серпня 2009 року порушено провадження у справі про банкрутство ДП "Харківський державний приладобудівний завод". Ухвалою Господарського суду Харківської області від 6 листопада 2009 року введено (запроваджено) процедуру санації ДП "Харківський державний приладобудівний завод", встановлено термін її проведення до 6 листопада 2010 року та призначено керуючим санацією боржника арбітражного керуючого Задружного Д.Р. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 9 серпня 2010 року керуючим санацією ДП "Харківський державний приладобудівний завод" призначено арбітражного керуючого Байдацького О.І. та зобов'язано керуючого санацією виконати вимоги ухвали суду від 6 листопада 2009 року в повному обсязі, в тому числі надати суду план санації разом із протоколом зборів комітету кредиторів для прийняття судом відповідного рішення. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 25 листопада 2010 року задоволено клопотання керуючого санацією, продовжено строк процедури санації на 6 місяців, тобто до 6 травня 2011 року, затверджено запропонований керуючим санацією план санації боржника. Ухвалою господарського суду Харківської області від 18 червня 2013 року задоволено клопотання голови комітету кредиторів про задоволення заяви керуючого санацією про його дострокове звільнення, задоволено клопотання ДК "Укроборонпром" про задоволення заяви керуючого санацією про його дострокове звільнення, задоволено заяву арбітражного керуючого Байдацького О.І. про його дострокове звільнення від виконання покладених на нього обов'язків керуючого санацією ДП "Харківський державний приладобудівний завод", звільнено арбітражного керуючого Байдацького О.І. від виконання покладених на нього обов'язків керуючого санацією ДП "Харківський державний приладобудівний завод", призначено керуючим санацією арбітражного керуючого Булижина І.В. Будівля корпусу № 12 літ. "Ж-8" загальною площею 22 549,7 кв. м, розташована за адресою: м. Харків, вул. Жовтневої Революції, 99, неодноразово виставлялася на продаж на аукціонах. 25 вересня 2012 року відбувся аукціон із продажу майна боржника –будівлі корпусу № 12 літ. "Ж-8" загальною площею 22 549,7 кв. м, розташованої за адресою: м. Харків, вул. Жовтневої Революції, 99, оформлений протоколом № 12, проведений товарною біржею "Всеукраїнський торгівельний центр". За результатами цього аукціону між ДП "Харківський державний приладобудівний завод" і переможцем аукціону – ТОВ "Електронні технології України" укладено договір купівлі-продажу від 24 жовтня 2012 року. За цим договором ТОВ "Електронні технології України" сплатило ДП "Харківський державний приладобудівний завод" грошові кошти у сумі 626 268,00 грн. Інформацію про проведення аукціону з продажу спірного майна було опубліковано 3 вересня 2012 року у Всеукраїнському інформаційному виданні "Товарообіг та аукціони" № 18 (21). У справі, яка розглядається, Вищий господарський суд України погодився із судом апеляційної інстанції, який, задовольняючи заяву заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДП "Укроборонпром", дійшов висновку про те, що організатор аукціону порушив положення статті 15 Закону № 2171-ХІІ щодо порядку організації аукціону, а саме не здійснив публікації в офіційних друкованих виданнях державних органів приватизації, що є суттєвим порушенням, оскільки тягне за собою обмеження можливих учасників, які могли взяти участь в аукціоні, створити конкуренцію, а отже продаж могло бути здійснено за вищою ціною. При цьому суд апеляційної інстанції виходив із положень статті 15 Закону № 2171-ХІІ у редакції від 13 січня 2012 року, застосував цю норму матеріального права до правовідносин, що виникли на стадії санації; за наявності висновку суду першої інстанції про сплив позовної давності не вирішив клопотання ТОВ "Електронні технології України" про застосування наслідків спливу позовної давності. У справах №№ 49/296-б, 5/38б, 914/413/13-г, 905/5430/13, 12/154пд, Б-39/248-09, копії постанов у яких надано заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статті 15 Закону № 2171-ХІІ, статей 20, 30 Закону № 2343-ХІІ, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів застосував положення статті 15 Закону № 2171-ХІІ в інших редакціях (не в редакції від 13 січня 2012 року), до правовідносин, які виникли на інших стадіях банкрутства (не санації), за інших встановлених судом обставин (постанови від 19 березня 2013 року, від 3 вересня 2013 року, від 14 січня 2014 року, від 13 листопада 2007 року, від 6 жовтня 2015 року). Отже, зі змісту оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України та зазначених рішень Вищого господарського суду України, копії яких додано до заяви, не вбачається підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – положень статті 15 Закону № 2171-ХІІ, статей 20, 30 Закону № 2343-ХІІ. У справах №№ 910/15658/16, 910/12557/16, 924/1270/15, 923/1959/15, № 911/5137/15, копії постанов у яких надано заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статті 261 ЦК, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів зазначив, що у разі встановлення у справі спливу позовної давності та подачі стороною у спорі заяви про застосування наслідків спливу позовної давності суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК і вирішити питання про наслідки такого спливу (або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення – захистити порушене право (постанови від 3 квітня 2017 року, від 2 березня 2017 року, від 22 березня 2017 року, від 9 серпня 2016 року, від 2 листопада 2016 року). Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – положень статей 261–268 ЦК, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні зазначених норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 256 ЦК позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність згідно із статтею 257 ЦК встановлюється тривалістю у три роки. Статтею 258 ЦК передбачено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (зокрема, Законом № 2343-ХII). Відповідно до статті 267 ЦК позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, а сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини 3, 4). Таким чином, якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов’язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК і вирішити питання про наслідки такого спливу (або відмовити у задоволенні заявлених вимог у зв’язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення – захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір із застосуванням наведеної норми ЦК). У справі, яка розглядається, судом першої інстанції встановлено, що аукціон із продажу будівлі корпусу № 12 літ. "Ж-8" відбувся 25 вересня 2012 року, договір купівлі-продажу майна боржником і переможцем торгів укладено за результатами його проведення 24 жовтня 2012 року, натомість заява заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" надійшла до господарського суду 20 листопада 2015 року – зі спливом як строку, встановленого частиною 1 статті 20 Закону № 2343-ХII, так і загального строку позовної давності. 21 червня 2016 року ТОВ "Електронні технології України" подало до Господарського суду Харківської області клопотання про застосування строків позовної давності до вимог заступника Генерального прокурора України. Оскільки Господарський суд Харківської області ухвалою від 7 липня 2016 року відмовив у задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" із підстав її необґрунтованості, цей суд не розглядав клопотання ТОВ "Електронні технології України" про застосування наслідків спливу позовної давності. Однак Харківський апеляційний господарський суд постановою від 1 грудня 2016 року прийняв нове рішення, згідно з яким задовольнив заяву заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" та у порушення наведених норм матеріального права не розглянув заяву заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі ДК "Укроборонпром" про застосування наслідків спливу позовної давності. У свою чергу Вищий господарський суд України постановою від 1 березня 2017 року, залишаючи без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року про задоволення заявлених вимог, також не надав правової оцінки клопотанню ТОВ "Електронні технології України" про застосування наслідків спливу позовної давності. Наведене свідчить, що у справі, яка розглядається, ні суд касаційної інстанції, ні суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про обґрунтованість заявлених вимог, при вирішенні спору не застосували до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК і не з'ясували причин і наслідків такого спливу. Зважаючи на викладене, постанова Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року та постанова Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року підлягають скасуванню. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо. Відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Оскільки господарським судом апеляційної інстанції зазначені фактичні обставини щодо пропуску позовної давності у справі не встановлено, а відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухваленню нового рішення, справу слід передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК. Беручи до уваги наведене, заява керуючого санацією державного підприємства "Харківський приладобудівний завод" – арбітражного керуючого Булижина І.В. підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року, постанова Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року у справі № Б-50/120-09 – скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Харківського апеляційного господарського суду. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву керуючого санацією державного підприємства "Харківський приладобудівний завод" – арбітражного керуючого Булижина Ігоря Володимировича задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 1 березня 2017 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 1 грудня 2016 року у справі № Б-50/120-09 скасувати, а справу передати на новий розгляд до Харківського апеляційного господарського суду. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий І.С. Берднік судді: А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Постанова від 23 серпня 2017 року № 3-566гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/480EC7834018B43AC225819C002614BE
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 25 листопада 2015 року та рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 серпня 2015 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Перший український міжнародний банк» (далі – ПАТ «ПУМБ») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач зазначав, що 8 серпня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «Перший український міжнародний банк» (далі – ЗАТ «ПУМБ»), правонаступником якого є ПАТ «ПУМБ», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 170 тис. доларів США для купівлі будинку та земельної ділянки на строк до 8 серпня 2027 року. У рахунок забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 8 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку банку житловий будинок та земельну ділянку АДРЕСА_1. Господарський суд Запорізької області постановою від 20 серпня 2009 року фізичну особу – підприємця ОСОБА_1 (далі – ФОП ОСОБА_1) визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру та призначив ліквідатора. У ході ліквідаційної процедури між ОСОБА_1 в особі ліквідатора та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу будинку та земельної ділянки, які були предметом іпотеки. Вищий господарський суд України 7 липня 2010 року постанову Господарського суду Запорізької області про визнання банкрутом ФОП ОСОБА_1 скасував, провадження у справі припинив. Позивач також зазначав, що ОСОБА_1 не виконує зобов'язань за кредитним договором: станом на 7 грудня 2014 року заборгованість за кредитним договором становила 242 тис. 298 доларів США 17 центів. Посилаючись на те, що зобов'язання, забезпечене іпотекою, не виконане й іпотека зберігає свою чинність при переході права власності на предмет іпотеки до відповідачів, а тому вказане майно підлягає відчуженню у порядку статті 23 Закону України «Про іпотеку», позивач просив: звернути стягнення на предмет іпотеки – зазначений житловий будинок, який належить ОСОБА_2; установити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення публічних торгів у ході виконавчого провадження; установити початкову ціну реалізації предмета іпотеки згідно з експертною оцінкою суб'єкта оціночної діяльності, залученого органом державної виконавчої служби у ході виконавчого провадження. Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 11 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 25 листопада 2015 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «ПУМБ» відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 червня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 25 листопада 2015 року та рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 серпня 2015 року ПАТ «ПУМБ» просить скасувати зазначені судові рішення та передати справу на новий розгляд до апеляційного суду з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 23 Закону України «Про іпотеку». На обґрунтування заяви ПАТ «ПУМБ» надало копію постанови Верховного Суду України від 5 квітня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «ПУМБ» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 8 серпня 2007 року між ЗАТ «ПУМБ» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 170 тис. доларів США для купівлі будинку та земельної ділянки на строк до 8 серпня 2027 року. У рахунок забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 8 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку банку житловий будинок та земельну ділянку АДРЕСА_1. Господарський суд Запорізької області постановою від 20 серпня 2009 року ФОП ОСОБА_1 визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру та призначив ліквідатора. Цей же суд ухвалою від 9 жовтня 2009 року (з урахуванням ухвал від 19 і 20 квітня 2010 року про виправлення описок) скасував обтяження іпотекою на об’єкт нерухомого майна – будинок та земельну ділянку АДРЕСА_1 та зобов’язав приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу та Запорізьку філію Державного підприємства «Інформаційний центр Міністерства юстиції України» виключити з Державного реєстру обтяжень нерухомого майна запис про заборону на вказане нерухоме майно. Під час ліквідаційної процедури згідно з протоколом проведення відкритих торгів від 21 грудня 2009 року було проведено відкриті торги (аукціон) з продажу зазначеного житлового будинку; переможцем аукціону стала ОСОБА_2, запропонувавши ціну 160 тис. грн. За виключенням гарантійного внеску в розмірі 15 тис. 878 грн переможець аукціону перерахував 144 тис. 122 грн на рахунок організатора відкритих торгів ПП «Центр антикризових технологій». 24 грудня 2009 року грошові кошти від реалізації вказаного нерухомого майна в розмірі 142 тис. 116 грн 51 коп. були перераховані на рахунок ПАТ «ПУМБ» як кредитора третьої черги для погашення кредиторських вимог та зараховані банком на погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором. 31 травня 2010 року між ліквідатором, що діяв в інтересах ОСОБА_1, та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу зазначених будинку та земельної ділянки, які були предметом іпотеки. Вищий господарський суд України постановою від 7 липня 2010 року постанову Господарського суду Запорізької області від 20 серпня 2009 року та ухвалу цього ж суду від 9 жовтня 2009 року скасував, провадження у справі про банкрутство припинив. Станом на 7 грудня 2014 року заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором становила 242 тис. 298 доларів США 17 центів. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «ПУМБ», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що іпотекодержатель не має права вимагати звернення стягнення на майно, яке раніше було передане йому в іпотеку, оскільки це майно було реалізоване в ході ліквідаційної процедури з припиненням його обтяження іпотекою і виручені від його реалізації грошові кошти перераховані на рахунок ПАТ «ПУМБ» як кредитора третьої черги для погашення кредиторських вимог та зараховані банком на погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором. Разом з тим у наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 5 квітня 2017 року міститься висновок про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування судового рішення про визнання фізичної особи – підприємця банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури та скасування арештів на майно боржника й інших обмежень щодо розпорядження його майном, а також про поширення на особу, до якої перейшло право власності на нерухоме майно – предмет іпотеки, відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором. Отже, указана постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеному у цій постанові висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 23 Закону України «Про іпотеку», оскільки у справі, за результатами перегляду якої вона прийнята, та у справі, яка переглядається, суди встановили різні фактичні обставини. Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 25 листопада 2015 року та рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 серпня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-1142цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2456CCCD1CEA52ABC2258183004D6A93
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання наступного набувача іпотеки та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, в с т а н о в и л и : У квітні 2015 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги наявністю непогашеної заборгованості за кредитним договором, забезпеченим іпотекою. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 16 листопада 2015 року, позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» залишено без задоволення. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року та ухвала Апеляційного суду Харківської області від 16 листопада 2015 року залишені без змін. У липні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року і просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року, 27 лютого 2015 року та 11 квітня 2012 року, постанову Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року та постанову Верховного Суду України від 23 березня 2016 року у справі № 3-137гс16. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи суди встановили, що 28 квітня 2006 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за яким остання отримала кредит у розмірі 78 тис. 710 доларів США зі сплатою 12 % річних до 10 квітня 2021 року. На забезпечення виконання зобов'язань за цим договором між банком та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, за яким остання передала в іпотеку банку квартиру, яка належала їй на праві власності. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2014 року стягнуто солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 717 тис. 205 грн 60 коп. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 25 червня 2014 року в порядку статті 95 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порушено провадження в справі про банкрутство ПТ «Євтушенко і Ко», учасником якого була фізична особа-підприємець ОСОБА_2. Постановою Господарського суду Харківської області від 8 липня 2014 року ПТ «Євтушенко і Ко» визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою цього ж суду від 29 вересня 2014 року включено до складу ліквідаційної маси банкрута майнові активи його засновників, у тому числі й спірну квартиру, що належала на праві власності ОСОБА_2. У зв'язку з відкриттям ліквідаційної процедури квартиру було звільнено від обтяження іпотекою та продано на публічних торгах. На підставі свідоцтва про право власності від 3 жовтня 2014 року право власності на квартиру набула ОСОБА_1. Постановою Вищого господарського суду України від 25 лютого 2015 року ухвалу Господарського суду Харківської області від 29 вересня 2014 року скасовано, провадження у справі про банкрутство ПТ «Євтушенко і Ко» припинено. Відмовляючи ПАТ «Укрсоцбанк» у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що квартира, яка була предметом іпотеки за кредитним договором, відчужена в процесі ліквідаційної процедури боржника. При цьому суди посилались на те, що таке відчуження здійснюється в порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», тому вимоги статті 23 Закону України «Про іпотеку» не підлягають застосуванню, оскільки право власності у відповідачки виникло у результаті публічних торгів, проведених у порядку ліквідаційної процедури. Разом з тим у наданих заявником ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року, 27 лютого 2015 року та 11 квітня 2012 року, постанові Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року та постанові Верховного Суду України від 23 березня 2016 року суди касаційних інстанцій зазначили, що в разі відчуження майна у порядку ліквідаційної процедури всі права та обов'язки іпотекодавця за договором іпотеки у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття права власності на предмет іпотеки, переходять до нового власника. Отже, існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника. Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. За змістом зазначених норм іпотека не припиняється при переході прав на іпотечне майно, якщо не наступили обставини, визначені законом, зокрема статтею 17 Закону України «Про іпотеку» або статтею 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». При цьому факт реалізації іпотечного майна (стаття 17 Закону «Про іпотеку») припиняє іпотеку лише за умови дотримання положень статей 23 та 11 цього Закону. Разом з тим відповідно до частини четвертої статті 42 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» майно банкрута, що є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси і використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує. Продаж майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в порядку, передбаченому цим Законом, виключно за згодою кредитора, вимоги якого воно забезпечує, або суду. Кошти, що залишилися після задоволення забезпечених вимог та покриття витрат, пов’язаних з утриманням, збереженням та продажем предмета забезпечення, підлягають включенню до складу ліквідаційної маси. За змістом статті 45 цього Закону вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними. Отже, аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що у випадку реалізації майна банкрута, яке було передано в іпотеку, кошти від такої реалізації спрямовуються на задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує, залишок після забезпечення вимог кредитора та витрат включається до ліквідаційної маси, а зобов’язання перед кредитором вважається погашеним. Зазначена норма права стосується реалізації майна саме банкрута, а не будь-якого іншого майна, переданого в іпотеку. За таких умов у зв’язку з припиненням основного зобов’язання погашенням припиняється і похідне зобов’язання у вигляді іпотеки майна, яке належало банкруту. Разом з тим відповідно до статті 16 ЦК України способом захисту порушеного права є відновлення становища, яке існувало до порушення. Відтак скасування судового рішення, на виконання якого реалізовувалось майно, та відновлення становища, яке існувало до його ухвалення, є способом захисту порушеного таким рішенням прав. Оскільки реалізація майна, переданого в іпотеку, відбулась за процедурою, встановленою для визнання особи банкрутом у порядку ліквідаційної процедури, започаткованої на підставі судового рішення, то скасування відповідного судового рішення поновлює усі припинені у ліквідаційній процедурі правовідносини, зокрема правовідносини, у забезпечення яких було укладено договір іпотеки, з відновленням усіх прав та обов’язків сторін цього договору. Суди у справі установили, що предметом іпотеки було майно, яке належало засновнику ПТ «Євтушенко і Ко» - ОСОБА_2 та яке забезпечувало кредитні зобов’язання перед ПАТ Укрсоцбанк», при чому не товариства-банкрута, а його засновника ОСОБА_2. Відмовляючи в позові, суди не звернули уваги на зазначені обставини, та не надали оцінки обґрунтованості внесення іпотечного майна до ліквідаційної маси товариства-банкрута з огляду на скасування судового рішення про визнання банкрутом та не з’ясували факту поновлення правовідносин, які виникли на підставі договору іпотеки й переходу обтяження до набувача майна. Крім того, у позовних вимогах ПАТ «Укрсоцбанк» просить звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах, що регулюється положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», зокрема щодо зазначення в разі задоволення позову в рішенні суду загального розміру вимог та усіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опису нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходів щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору. За таких обставин рішення судів у цій справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 16 листопада 2015 року та рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-1803цс16 Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника. Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. За змістом зазначених норм іпотека не припиняється при переході прав на іпотечне майно, якщо не наступили обставини, визначені законом, зокрема статтею 17 Закону України «Про іпотеку» або статтею 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». При цьому факт реалізації іпотечного майна (стаття 17 Закону «Про іпотеку») припиняє іпотеку лише за умови дотримання положень статей 23 та 11 цього Закону. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 31 травня 2017 року № 6-1803цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C72A70FA3BB07F7BC2258146005A8122
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Франко-термінал» – Смолова К.В., Палкіна А.Ю., публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» – Труфанової О.С., Української універсальної біржі – Сколоти А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2016 року, постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27 липня 2016 року та ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року у справі № Б26/198-09 за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Франко-термінал» (далі – ТОВ «Франко-термінал») про визнання банкрутом, в с т а н о в и л а: У травні 2016 року в межах провадження у справі № Б26/198-09 про банкрутство ТОВ «Франко-термінал» ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду із заявою про визнання недійсними результатів другого повторного аукціону з продажу майна банкрута та договору купівлі-продажу від 25 березня 2016 року, укладеного між ТОВ «Франко-термінал» в особі ліквідатора – арбітражного керуючого ОСОБА_1 і переможцем аукціону – фізичною особою ОСОБА_2. Заяву обґрунтовано тим, що ПАТ КБ «Приватбанк» є заставним кредитором у справі про банкрутство ТОВ «Франко-термінал», а майно, продане на аукціоні 25 березня 2016 року, перебувало у заставі банку. ПАТ КБ «Приватбанк» вважає, що аукціон проведено з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки початкова вартість майна під час продажу на аукціоні становила 1 313 430,40 грн, однак майно продано фізичній особі ОСОБА_2 лише за 52 537,60 грн; при проведенні аукціону початкову вартість було знижено на 96 кроків, що призвело до реалізації предмета застави за зниженою ціною; на момент проведення аукціону строк дії висновку незалежної оцінки (липень 2015 року) проданого нерухомого майна закінчився; актуалізації оцінки майна на дату проведення аукціону ліквідатор не здійснив; на протоколі від 25 березня 2016 року № 1 за результатами проведеного аукціону відсутній підпис продавця, а отже протокол оформлено з порушенням порядку, зазначеного в оголошенні; фотографії майна, розміщені на сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України, зроблено взимку, і невідомо, чи були на об’єктах оголошення про їх продаж на дату проведення аукціону; заявки від покупців майна майже ідентичні, гарантійні внески сплачено через один і той самий термінал в один час, у зв’язку з чим кредитор допускає, що учасники аукціону могли бути пов’язаними особами; договір купівлі-продажу майна банкрута не посвідчено нотаріально. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року, залишеною без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27 липня 2016 року, у задоволенні заяви ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 01 листопада 2016 року зазначені судові рішення залишено без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № Б26/198-09 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ КБ «Приватбанк», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 41, 43, 44, 58 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції Закону України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI, чинній з 19 січня 2013 року; далі – Закон № 2343-XII), просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 01 листопада 2016 року, постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27 липня 2016 року, ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсними результатів аукціону від 25 березня 2016 року та договору купівлі-продажу. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 02 червня 2015 року у справі № 13/5025/2136/11, від 22 березня 2016 року у справі № 5009/4987/12, від 08 листопада 2016 року у справі № 901/2966/13, а також копію постанови Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1749цс15, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ПАТ КБ «Приватбанк» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 17 серпня 2009 року порушено провадження у справі № Б26/198-09 про банкрутство ТОВ «Франко-термінал»; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів та інш, а ухвалою цього ж суду від 08 вересня 2009 року введено процедуру розпорядження майном боржника, призначено розпорядника майна боржника та зобов’язано ТОВ «Франко-термінал» вчинити певні дії. Ухвалою попереднього засідання Господарського суду Дніпропетровської області від 22 жовтня 2010 року затверджено реєстр вимог кредиторів, зокрема вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» на суму 8 184 520,55 – першої черги, на суму 75 000,00 грн і 30 167,78 грн – шостої черги. Постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 14 серпня 2012 року ТОВ «Франко-термінал» визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатора, якого зобов’язано вчинити певні дії. 15 січня 2014 року між ТОВ «Франко-термінал» в особі ліквідатора та Українською універсальною біржею укладено договір № Б-15/01/14-ДН про проведення аукціону, а ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 04 березня 2014 року Українську універсальну біржу визнано учасником провадження у справі про банкрутство ТОВ «Франко-термінал». Заставним кредитором ПАТ КБ «Приватбанк» у листі від 20 липня 2015 року № 20/07-15 погоджено продаж заставного майна банкрута – комплексу нежитлових будівель і споруд овочесховища, розташованого за адресою: Дніпропетровська обл., смт Новомиколаївка, вул. Степова, 1/4, шляхом проведення аукціону за початковою вартістю 2 052 235,00 грн, яка відповідає висновку незалежної оцінки від 01 липня 2015 року, без можливості зниження початкової вартості на цьому аукціоні. 19 вересня 2015 року на офіційних веб-сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України оприлюднено оголошення про призначення на 16 жовтня 2015 року аукціону з продажу майна банкрута за початковою вартістю 2 052 235,00 грн без можливості зниження початкової вартості. Через відсутність учасників аукціон, призначений на 16 жовтня 2015 року, визнано таким, що не відбувся, про що на офіційних веб-сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України оприлюднено відповідне повідомлення. У листі від 12 листопада 2015 року № 12/11-5 ПАТ КБ «Приватбанк» погодило проведення повторного і в разі необхідності – другого повторного аукціону – з продажу майна банкрута ТОВ «Франко-термінал», що перебуває у заставі банку, на умовах, визначених статтями 65, 66 Закону № 2343-XII. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2015 року надано згоду на подальший продаж заставного майна ТОВ «Франко-термінал» у порядку та на умовах, визначених статтями 65, 66 Закону № 2343-XII, з урахуванням початкової вартості останнього аукціону в сумі 2 052 235,00 грн, погодженої заставним кредитором ПАТ КБ «Приватбанк». За умовами додаткової угоди від 25 грудня 2015 року № 12 до договору від 15 січня 2014 року № Б-15/01/14-ДН організатор зобов’язався протягом двох місяців із дня підписання цієї угоди провести повторний аукціон з можливістю зниження початкової вартості, але не нижче граничної вартості, яка становить 50 % від початкової вартості. У зв’язку з проведенням повторного аукціону початкова вартість спірного майна зменшена на 20 % від початкової вартості попереднього аукціону і становить 1 641 788,00 грн. Кінцевий термін подання заявок на участь в аукціоні – 15 січня 2016 року. Повторний аукціон було призначено на 29 січня 2016 року, про що на офіційних веб-сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України оприлюднено відповідне оголошення. У зв’язку з відсутністю бажаючих взяти у ньому участь повторний аукціон не відбувся. 22 січня 2016 року між ліквідатором ТОВ «Франко-термінал» та Українською універсальною біржею укладено додаткову угоду № 13 до договору від 15 січня 2014 року № Б-15/01/14-ДН, за умовами якої організатор зобов’язався протягом двох місяців з дня підписання цієї угоди провести другий повторний аукціон з можливістю зниження початкової вартості відповідно до частини четвертої статті 66 Закону № 2343-XII. У зв’язку з проведенням другого повторного аукціону початкова вартість спірного майна зменшена на 20 % від початкової вартості попереднього аукціону і становить 1 313 430,40 грн. Другий повторний аукціон з продажу майна банкрута призначено на 25 березня 2016 року, про що на офіційних веб-сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України розміщено публікацію № 27507. Відповідно до протоколу № 1 про проведення другого повторного аукціону від 25 березня 2016 року на продаж виставлено нерухоме майно овочесховища, що складається із комплексу нежитлових будівель і споруд загальною площею 6 385,7 кв. м, розташованого за адресою: Дніпропетровська область, Верхньодніпровський район, смт Новомиколаївка, вул. Степова, 1/4; стартова (початкова) вартість лоту – 1 313 430,40 грн без ПДВ, крок аукціону – один відсоток від стартової (початкової) вартості лоту, що становить 13 134,30 грн; учасниками аукціону зареєстровано громадян ОСОБА_3 і ОСОБА_2. У зв’язку з відсутністю пропозицій учасників аукціону ліцитатор знижував початкову вартість на крок аукціону доти, доки не виявиться бажаючий укласти договір. Після зниження початкової вартості на крок аукціону (13 134,30 грн) до ціни в розмірі 13 134,70 грн, обидва учасники погодилися із запропонованою ціною. Після підвищення ціни на крок аукціону до ціни в розмірі 52 537,60 грн учасник ОСОБА_2 погодився із запропонованою ліцитатором ціною і був оголошений переможцем. Відповідний протокол підписано заступником директора Української універсальної біржі, переможцем аукціону ОСОБА_2, затверджено ліквідатором ТОВ «Франко-термінал» і скріплено печаткою. Повідомлення про результати проведення другого повторного аукціону розміщено на веб-сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України. Згідно з платіжним дорученням від 13 травня 2016 року № 2 грошові кошти від продажу заставного майна в сумі 52 537,60 грн перераховано ПАТ КБ «Приватбанк». Судові рішення у справі, яка розглядається, з посиланням на положення статей 55, 58, 59, 61, 63, 64-68 Закону № 2343-XII, мотивовано тим, що підставою для визнання результатів аукціону недійсними є порушення встановлених Законом № 2343-XII правил проведення аукціону, а саме: правил, які визначають процедуру підготовки, проведення аукціону, які регулюють сам порядок проведення аукціону та які стосуються оформлення кінцевих результатів аукціону; – доказів, які б підтверджували допущені порушення щодо порядку оприлюднення оголошення про проведення аукціону, повідомлення про проведення аукціону власника майна та замовника, допуску до участі в аукціоні, допуску до місця проведення аукціону, порядку проведення аукціону ПАТ КБ «Приватбанк» не надано; – твердження банку про те, що майно продано за значно заниженою ціною, не прийнято судом до уваги, оскільки другий повторний аукціон передбачає, що початкова вартість майна на такому аукціоні знижується доти, доки не виявиться бажаючий укласти договір; – оцінка майна має значення лише для визначення початкової вартості майна на першому аукціоні, а на повторному та другому повторному аукціоні механізм зниження ціни передбачено законодавством; – розміщення в оголошенні фотографій об’єкта продажу за період, що передував періоду проведення аукціону, не є тим порушенням, яке б могло вплинути на ціну продажу на аукціоні; – сплата гарантійних внесків учасниками аукціону через один і той самий термінал, в один час не може бути підставою для відмови організатором у допуску учасників до участі в аукціоні; – непосвідчення договору купівлі-продажу майна нотаріально пов’язано з тим, що заставний кредитор ухиляється від передачі ліквідатору оригіналів правовстановлюючих документів на об’єкт продажу, у зв’язку з чим за скаргами ліквідатора на дії ПАТ КБ «Приватбанк» ухвалами Господарського суду Дніпропетровської області від 31 березня 2016 року та від 18 травня 2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» зобов’язано негайно передати відповідні документи ліквідатору ТОВ «Франко-термінал». Разом із тим суд апеляційної інстанції зазначив, що оспорюваний договір купівлі-продажу всупереч вимогам частини четвертої статті 50 Закону № 2343-XII, статті 657 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) нотаріально не посвідчено, отже, з огляду на положення частини другої статті 215, частини першої статті 220 ЦК цей правочин є нікчемним і визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається. Відповідно до положень статті 11114 ГПК Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з підстав, передбачених статтею 11116 ГПК. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана на підставі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Зміст правовідносин із метою з’ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України. Із наданих заявником для порівняння копій постанов Вищого господарського суду України вбачається, що суд касаційної інстанції скасував судові рішення попередніх інстанцій за наслідками розгляду заяв про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута у межах провадження в справі про банкрутство, а справи передав на новий розгляд до суду першої інстанції з тих підстав, що: – у справі № 13/5025/2136/11 суди не дослідили обставин наявності (відсутності) доказів сплати переможцем аукціону коштів за придбане майно, а також укладення з переможцем відповідного договору купівлі-продажу; – у справі № 5009/4987/12 судами не з’ясовано, чи було опубліковано оголошення про проведення аукціону (повторного, другого повторного) на веб-сайті Вищого господарського суду України, чи розміщувалося відповідне оголошення на самому об’єкті продажу відповідно до вимог статті 58 Закону № 2343-XII; судами не надано оцінки доводам заявника про проведення повторного та другого повторного аукціону з порушенням строків, визначених статтею 65 Закону № 2343-XII; – у справі № 901/2966/13 суди належним чином не встановили, яке саме майно перебувало у заставі кредитора та чи надавав він згоду на реалізацію саме цього майна на оспорюваному аукціоні, чи розміщувалося оголошення про продаж майна з аукціону на самому об’єкті продажу відповідно до вимог статті 58 Закону № 2343-XII, не з’ясовано, чи містив договір про проведення аукціону умову щодо можливості зниження початкової ціни об’єкта продажу на аукціонах, чи було укладено договір купівлі-продажу за результатами проведеного аукціону. Аналіз зазначених рішень суду касаційної інстанції не дає підстав для висновку про різне застосування положень статей 41, 43, 44, 58 Закону № 2343-XII, оскільки рішення у справі, яка розглядається, ухвалено з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, при цьому у справах, копії постанов у яких надано для порівняння, суд касаційної інстанції зауважив про неповне з’ясування судами у межах наданих їм процесуальним законом повноважень обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору і безпосередньо впливають на висновок суду про наявність або відсутність підстав для задоволення заяв. Доводи заявника про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, викладеному в постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1749цс15 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права також не можна визнати обґрунтованими, оскільки обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, у цих справах не є подібними з огляду на те, що предметом спору у справі № 6-1749цс15 є вимога про визнання недійсними прилюдних торгів з підстав їх проведення з порушенням вимог Закону України «Про виконавче провадження», Закону України «Про іпотеку», Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5, Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. Зважаючи на те, що обставини, на які посилається заявник як на підставу для перегляду судових рішень, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи № Б26/198-09, заява ПАТ КБ «Приватбанк» не підлягає задоволенню. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 01 листопада 2016 року, постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27 липня 2016 року та ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року у справі № Б26/198-09 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 31 травня 2017 року № 3-18гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/49D247FE0FEAA32EC2258144002ECB68
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ковтюк Є.І., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Гермес» – Федоренко О.І., публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» – Міхай-Седової Ю.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 925/2063/13 за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Гермес» (далі – ТОВ «Гермес») про визнання банкрутом, в с т а н о в и л а: Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 18 грудня 2013 року прийнято до розгляду заяву голови ліквідаційної комісії ТОВ «Гермес» про порушення справи про банкрутство ТОВ «Гермес» у порядку статті 95 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції Закону України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI, чинній з 19 січня 2013 року; далі – Закон № 2343-XII). Постановою Господарського суду Черкаської області від 26 грудня 2013 року порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ «Гермес»; визнано ТОВ «Гермес» банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру строком на 12 місяців; визнано кредиторські вимоги товариства з обмеженою відповідальністю «Харско Інфрастракче Україна» на суму 400 093,29 грн, Державної податкової інспекції у Черкаському районі ГУ Міндоходів у Черкаській області на суму 36 995,00 грн, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Дніпропетровської обласної дирекції ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на суму 4 724 076,41 грн; ліквідатором ТОВ «Гермес» призначено ОСОБА_1; боржника та ліквідатора зобов’язано вчинити певні дії. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 18 серпня 2014 року визнано кредиторами ТОВ «Гермес» зазначених вище осіб на загальну суму 8 829 626,98 грн; включено до реєстру вимог кредиторів: до першої черги – вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Дніпропетровської обласної дирекції ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у сумі 1 218,00 грн; до третьої черги – вимоги Державної податкової інспекції у Черкаському районі ГУ Міндоходів у Черкаській області в сумі 7 399,00 грн; до четвертої черги – вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Дніпропетровської обласної дирекції ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у сумі 4 724 076,41 грн; до шостої черги – вимоги державної податкової інспекції у Черкаському районі ГУ Міндоходів у Черкаській області в сумі 234 808,00 грн, вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Дніпропетровської обласної дирекції ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у сумі 3 463 250,28 грн, вимоги товариства з обмеженою відповідальністю «Харско Інфрастракче Україна» в сумі 400 093,29 грн; затверджено реєстр вимог кредиторів. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 20 жовтня 2015 року, залишеною без зміни постановою Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2015 року, в затвердженні звіту ліквідатора, ліквідаційного балансу, звітів ліквідатора про оплату послуг, у задоволенні клопотання ліквідатора про затвердження розміру грошової винагороди ліквідатора відмовлено; усунуто арбітражного керуючого ОСОБА_1 від виконання обов’язків ліквідатора та зобов’язано останнього здійснювати повноваження ліквідатора банкрута до призначення в установленому порядку іншого арбітражного керуючого. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 03 листопада 2015 року, залишеною без зміни постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 березня 2016 року, призначено ліквідатором банкрута арбітражного керуючого ОСОБА_2 та зобов’язано останнього вчинити певні дії. Постановою Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2015 року та ухвалу Господарського суду Черкаської області від 20 жовтня 2015 року в частині відмови в затвердженні звіту ліквідатора, ліквідаційного балансу, звітів ліквідатора ОСОБА_1 про оплату послуг, у задоволенні клопотання ліквідатора про затвердження розміру грошової винагороди ліквідатора та усунення арбітражного керуючого ОСОБА_1 від виконання обов’язків ліквідатора банкрута ТОВ «Гермес» скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 11 травня 2016 року та додатковою ухвалою цього ж суду від 18 травня 2016 року, залишеними без зміни постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 червня 2016 року, в затвердженні звіту ліквідатора банкрута ТОВ «Гермес» ОСОБА_1 від 02 вересня 2015 року та ліквідаційного балансу станом на 05 серпня 2015 року відмовлено; у затвердженні звітів ліквідатора ОСОБА_1 про оплату послуг і відшкодування витрат відмовлено; у задоволенні клопотання ліквідатора ОСОБА_1 про затвердження розміру грошової винагороди у подвійному розмірі мінімальної заробітної плати за кожен місяць здійснення ним своїх повноважень відмовлено; усунуто арбітражного керуючого ОСОБА_1 від виконання обов’язків ліквідатора ТОВ «Гермес». Постановою Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року зазначені судові рішення в частині оплати послуг і відшкодування витрат ліквідатора ОСОБА_1 скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті ці судові рішення залишено без зміни. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), кредитор ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 8 Закону № 2343-XII, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року в частині оплати послуг і відшкодування витрат ліквідатора ОСОБА_1, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 червня 2016 року в цій частині залишити в силі. На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, до заяви додано копії ухвал Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року у справі № 922/4757/13 та від 07 грудня 2016 року у справі № 904/7747/14, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» обставини у межах доводів поданої заяви, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення першої та апеляційної інстанцій в частині оплати послуг і відшкодування витрат ліквідатора ОСОБА_1 із направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, що положення частини третьої статті 8 Закону № 2343-XII не містить чіткої заборони на оскарження в касаційному порядку інших судових рішень, ніж передбачені цією нормою, тому судові рішення попередніх інстанцій за наслідками вирішення питання про затвердження звіту ліквідатора, ліквідаційного балансу, оплати послуг і відшкодування витрат ліквідатора, усунення особи від виконання обов’язків ліквідатора банкрута підлягають перегляду в касаційному порядку в повному обсязі як нерозривно пов’язані між собою. Водночас, припиняючи касаційне провадження в справі № 904/7747/14 та відмовляючи у прийнятті касаційної скарги в справі № 922/4757/13, копії ухвал у яких надано для порівняння, суд касаційної інстанції виходив із того, що положеннями частини третьої статті 8 Закону № 2343-XII не передбачено можливості оскарження в касаційному порядку постанов суду апеляційної інстанції, прийнятих за наслідками перегляду постанов (ухвал) суду першої інстанції в частині вирішення питання про нарахування та виплату грошової винагороди ліквідатору, оскарження дій ліквідатора у справі про банкрутство. Наведене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень частини третьої статті 8 Закону № 2343-XII, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року зазначив, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]». Згідно зі статтею 8 Закону № 2343-XII, якою визначено особливості оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, ухвали господарського суду, винесені у справі про банкрутство за наслідками розгляду господарським судом заяв, клопотань та скарг, а також постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури можуть бути оскаржені в порядку, встановленому ГПК, з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Зазначена норма кореспондується з положеннями статті 41 ГПК, якою встановлено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом № 2343-XII. Відповідно до частини третьої статті 8 Закону № 2343-XII у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. Отже, наведений перелік судових рішень, що підлягають оскарженню в касаційному порядку, є вичерпним. Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, і спеціальні норми Закону № 2343-XII мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому положення частини третьої статті 8 Закону № 2343-XII слід розуміти як такі, що встановлюють деякі особливості та обмеження в реалізації права на касаційне оскарження судових рішень в процедурі банкрутства, що полягають, зокрема, у завершенні розгляду питання про оплату послуг і відшкодування витрат ліквідатора із завершенням відповідного апеляційного провадження. Ураховуючи викладене, суд касаційної інстанції, переглядаючи судові рішення першої та апеляційної інстанцій у частині оплати послуг і відшкодування витрат ліквідатора ТОВ «Гермес», діяв не як суд, встановлений законом, тому постанова Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року в зазначеній частині в справі, яка розглядається, підлягає скасуванню. Згідно з підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції. У зв’язку з наведеним постанова суду касаційної інстанції підлягає частковому скасуванню із залишенням у силі помилково скасованих постанови суду апеляційної інстанції та ухвал Господарського суду Черкаської області. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року в справі № 925/2063/13 задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року в справі № 925/2063/13 у частині скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 15 червня 2016 року, ухвали Господарського суду Черкаської області від 11 травня 2016 року, додаткової ухвали Господарського суду Черкаської області від 18 травня 2016 року в частині оплати послуг і відшкодування витрат ліквідатора ОСОБА_1 скасувати, постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 червня 2016 року, ухвалу Господарського суду Черкаської області від 11 травня 2016 року та додаткову ухвалу Господарського суду Черкаської області від 18 травня 2016 року в частині оплати послуг і відшкодування витрат ліквідатора ОСОБА_1 залишити в силі. У решті постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року в справі № 925/2063/13 залишити без зміни. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Є.І. Ковтюк Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 25 травня 2017 року № 3-202гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/67366D68341D98C7C2258138002883AB
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., за участю представників: публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» – Арбузова О.О., товариства з обмеженою відповідальністю «Акріс Агро» – Марчука В.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року у справі № 918/169/16 за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Агро XXI» (далі – ТОВ «Агро XXI») до приватного підприємства, що повністю належить іноземному інвестору «ОВАС» (далі – ПП «ОВАС») про визнання банкрутом, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ТОВ «Агро XXI» звернулося до Господарського суду Рівненської області із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство ПП «ОВАС». Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 16 березня 2016 року прийнято до розгляду заяву ТОВ «Агро XXI» про порушення справи про банкрутство ПП «ОВАС». Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 25 березня 2016 року порушено провадження у справі про банкрутство ПП «ОВАС». Визнано вимоги ТОВ «Агро XXI» до боржника в розмірі 4 350 542,83 грн. Введено мораторій на задоволення вимог кредиторів боржника. Введено процедуру розпорядження майном та призначено розпорядника майном боржника. 06 травня 2016 року відповідно до статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ (у редакції Закону України від 22 грудня 2011 року № 4212-VІ; далі – Закон № 2343-ХІІ) ПАТ «Дельта Банк» звернулося до суду із заявою про визнання грошових вимог кредитора до боржника у розмірі 830 031 907,27 грн, а саме: 503 112 464,31 грн – основний борг, з яких 100 259 500,00 грн забезпечені заставою, 326 919 442,96 грн – штраф, пеня; та 2 756,00 грн судових витрат. Заявлені ПАТ «Дельта Банк» грошові вимоги обґрунтовано наявністю заборгованості за договорами кредитної лінії: від 23 листопада 2010 року № НКЛ – 2005422, укладеним між ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «Агро XXI», та від 16 вересня 2011 року № НКЛ – 2005438, укладеним між ПАТ «Дельта Банк» і ПП «ОВАС». Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 09 серпня 2016 року відмовлено у визнанні грошових вимог ПАТ «Дельта Банк» у розмірі 729 775 407,27 грн і товариства з обмеженою відповідальністю «Акріс Агро» (далі – ТОВ «Акріс Агро») у розмірі 29 540,12 грн. Включено до реєстру вимог кредиторів банкрута та затверджено реєстр вимог кредиторів банкрута – ПП «ОВАС» у такому складі та обсязі: 1) ТОВ «Агро ХХІ» – основний борг – 7 480 638,62 грн (4 черга вимог); штраф, пеня – 638 756,38 грн (6 черга вимог); судовий збір – 16 536,00 грн. (перша черга вимог); 2) ТОВ «Акріс Агро» – основний борг – 1 633 027,00 грн (4 черга вимог); судовий збір – 2 756,00 грн (1 черга вимог); 3) ПАТ «Дельта Банк» – окремо внесено до реєстру вимог кредиторів банкрута вимоги ПАТ «Дельта Банк» у розмірі 100 259 500,00 грн – вимоги, забезпечені заставою майна боржника; судовий збір – 2 756,00 грн (1 черга вимог). Доручено розпоряднику майна внести зміни до реєстру вимог кредиторів відповідно до пункту 3 цієї ухвали. Зобов’язано розпорядника майна протягом 10 днів письмово повідомити кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів та боржника про місце і час проведення зборів кредиторів та організувати їх проведення. Не погоджуючись з ухвалою Господарського суду Рівненської області від 09 серпня 2016 року, ПАТ «Дельта Банк» звернулося до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило скасувати зазначену ухвалу в частині відмови ПАТ «Дельта Банк» у визнанні грошових вимог у розмірі 729 775 407,27 грн і задовольнити заяву ПАТ «Дельта Банк» у частині визнання вимог до боржника у розмірі 830 031 907,27 грн із віднесенням до відповідної черги задоволення вимог кредиторів згідно із Законом № 2343-ХІІ. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року, ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Дельта Банк» просить скасувати постанови судів касаційної та апеляційної інстанцій, а також ухвалу суду першої інстанції в оскаржуваній частині та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги ПАТ «Дельта Банк» до боржника в повному обсязі як забезпечені заставою майна боржника, з віднесенням до відповідної черги задоволення вимог, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 23, 42 Закону № 2343-ХІІ, статей 7, 11 Закону України «Про іпотеку». В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 15 листопада 2016 року у справі № 910/22788/15, від 09 серпня 2016 року у справі № 908/130/15-г, від 09 червня 2015 року у справі № 11/25, від 06 грудня 2016 року у справі № 918/168/16, від 06 грудня 2016 року у справі № 914/1374/13, від 29 листопада 2016 року у справі № 911/254/16, від 03 листопада 2015 року у справі № 925/1946/14. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ПАТ «Дельта Банк», ТОВ «Акріс Агро», перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що заявлені грошові вимоги ПАТ «Дельта Банк» до боржника в розмірі 815 203 320,23 грн обґрунтовано наявністю заборгованості за договором кредитної лінії від 23 листопада 2010 року № НКЛ – 2005422 із додатковими договорами, укладеним між ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «Агро XXI». На забезпечення виконання умов якого 01 грудня 2010 року між ПАТ «Дельта Банк» і ПП «ОВАС» укладено іпотечний договір № НКЛ – 2005422/S-5 із договорами про внесення змін і доповнень, зокрема із додатковим договором про внесення змін та доповнень від 29 грудня 2011 року № 9 до іпотечного договору № НКЛ – 2005422/S-5, відповідно до якого ринкова вартість предмета іпотеки становить 100 259 500,00 грн. Заявлені грошові вимоги ПАТ «Дельта Банк» до боржника в розмірі 14 828 587,04 грн обґрунтовано наявністю заборгованості за договором кредитної лінії від 16 вересня 2011 року № НКЛ – 2005438 із додатковими договорами, укладеним між ПАТ «Дельта Банк» і ПП «ОВАС», на забезпечення виконання умов якого 10 жовтня 2011 року між ПАТ «Дельта Банк» і ПП «ОВАС» було укладено іпотечний договір № НКЛ – 2005438/S-1, відповідно до якого ринкова вартість предмета іпотеки становить 89 468 600,00 грн. Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, а відтак і ухвалу суду першої інстанції, Вищий господарський суд України виходив із того, що норми Закону № 2343-ХІІ не обмежують право банку звернутися з грошовими вимогами до майнового поручителя, якщо основний боржник не сплатив борг. За змістом частини 1 статті 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. Отже, відповідальність майнового поручителя як іпотекодавця, який не є одночасно боржником в основному зобов’язанні, обмежується переданим в іпотеку майном (його вартістю, визначеною в договорі іпотеки). У визначенні господарським судом розміру вимог кредитора, що забезпечені майном боржника, до уваги має братися оцінка майна, погоджена сторонами у відповідному договорі застави (іпотеки). Відтак, норми чинного законодавства та положення укладеного між ПАТ «Дельта Банк» і майновим поручителем ПП «ОВАС» іпотечного договору надають банку право вимагати боргових зобов’язань у межах узгодженої вартості предмета іпотеки. У справах № 910/22788/15, № 908/130/15-г, № 11/25, № 918/168/16, № 914/1374/13, № 911/254/16, № 925/1946/14, копії постанов у яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що у разі невиконання боржником основного кредитного зобов’язання кредитор має право отримати задоволення своїх вимог, передбачених статтею 7 Закону України «Про іпотеку», від майнового поручителя, зокрема в процедурі банкрутства останнього, але виключно за рахунок проданого в ліквідаційній процедурі предмета забезпечення, тобто незалежно від їх розміру зазначені вимоги за своєю правовою природою є забезпеченими. Оцінка предмета забезпечення (майна) на момент укладення договору поруки (іпотеки) не впливає на визначення розміру забезпечувального зобов’язання. Обсяг задоволення таких вимог прямо залежить від фактичної вартості предмета майнової поруки під час реалізації у ліквідаційній процедурі відповідно до вимог Закону № 2343-ХІІ. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики щодо застосування норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно з частиною 1 статті 546 ЦК виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Як встановлено частиною 1 статті 575 ЦК, іпотека є окремим видом застави, а саме заставою нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Заставодавцем відповідно до частини 1 статті 583 ЦК може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Майновий поручитель – особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов’язання іншої особи – боржника (пункт 7 частини 1 статті 1 Закону України «Про іпотеку»). Положеннями частини 1 статті 33 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Отже, правова природа іпотеки полягає у забезпеченні можливості кредитора у разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення вимог за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. При цьому норми Закону № 2343-ХІІ не обмежують право іпотекодержателя звернутися з грошовими вимогами до майнового поручителя, якщо основний боржник не сплатив борг. Як установлено судами, ПАТ «Дельта Банк» звернулося до ПП «ОВАС» із кредиторськими вимогами у розмірі 815 203 320,23 грн як до майнового поручителя, який не є позичальником за основним договором кредитної лінії від 23 листопада 2010 року № НКЛ – 2005422, та не є особою, яка отримувала кредитні кошти за цим договором. Відповідно до частини 1 статті 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. Тобто відповідальність майнового поручителя як іпотекодавця, який не є одночасно боржником в основному зобов’язанні, обмежується вартістю майна, переданого в іпотеку. Таким чином, у разі невиконання основним боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання іпотекодержатель як кредитор, має право вимагати виконання основного зобов’язання як від боржника і його майнового поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо, а у разі пред’явлення таких вимог до майнового поручителя останній відповідає в межах узятих на себе зобов’язань перед іпотекодержателем. Враховуючи викладене, Вищий господарський суд України дійшов обґрунтованого висновку щодо часткового визнання кредиторських вимог ПАТ «Дельта Банк» у межах вартості предмета іпотеки відповідно до іпотечного договору від 01 грудня 2010 року № НКЛ – 2005422/S-5 із додатковими договорами, у розмірі 100 259 500,00 грн, та включення їх до реєстру вимог кредиторів окремо як забезпечених заставою майна боржника. Судами також установлено, що ПАТ «Дельта Банк» у порушення статей 32–34 ГПК, частини 1 статті 23 Закону № 2343-ХІІ не надано суду доказів перерахування боржникові коштів за договором кредитної лінії від 16 вересня 2011 року № НКЛ – 2005438 із додатковими договорами та доказів непогашення кредитного боргу. Немає підтвердження боргових зобов’язань і у бухгалтерських відомостях ПП «ОВАС». Отже, Вищий господарський суд України правомірно відмовив ПАТ «Дельта Банк» у частині визнання кредиторських вимог у розмірі 14 828 587,04 грн. Відповідно до частини 1 статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. Оскільки суд касаційної інстанції правильно застосував норми права у рішенні, про перегляд якого подано заяву, у задоволенні заяви ПАТ «Дельта Банк» слід відмовити. Відповідно до пункту 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII і керуючись статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 22 листопада 2016 року у справі № 918/169/16 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 29 березня 2017 року № 3-1591гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3C9E4005A5FC3B27C22581020048DEA8
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : У травні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі – ПАТ «АБ «Укргазбанк») звернувся до суду з указаним позовом, зазначаючи, що 28 липня 2008 року між ним та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала в кредит грошові кошти в розмірі 480 тис. доларів США зі сплатою процентів за їх користування виходячи із 14,3% річних на строк до 27 липня 2023 року. У рахунок забезпечення виконання кредитних зобов’язань того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_2 передала в іпотеку банку нерухоме майно – нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, що розташовані за АДРЕСА_1. Комінтернівський районний суд м. Харкова 29 січня 2013 року ухвалив рішення про солідарне стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором у розмірі 745 тис. 846 доларів США 3 центи та пені в розмірі 1 млн 960 тис. 817 грн 74 коп. Проте судове рішення не виконано, сума заборгованості не погашена. Господарський суд Харківської області постановою від 2 червня 2011 року визнав фізичну особу – підприємця ОСОБА_2 (далі – ФОП ОСОБА_2) банкрутом та відкрив ліквідаційну процедуру й скасував арешти, накладені на майно боржника, та інші обтяження щодо розпорядження майном боржника. 30 листопада 2011 року між ліквідатором боржника арбітражним керуючим ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, розташованих за АДРЕСА_1. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 11 квітня 2012 року припинено провадження в справі про визнання банкрутом ФОП ОСОБА_2 та скасовано мораторій на задоволення вимог кредиторів. На підставі договору купівлі-продажу від 16 серпня 2013 року ОСОБА_4 відчужив спірні нежитлові приміщення ОСОБА_1. Посилаючись на те, що судове рішення про солідарне стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором не виконане, право власності на іпотечне майно перейшло від іпотекодавця до ОСОБА_1, яка згідно зі статтею 23 Закону України «Про іпотеку» стала іпотекодавцем такого майна, ПАТ «АБ «Укргазбанк» просило у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором у розмірі 745 тис. 846 доларів США 3 центи та пені в розмірі 1 млн 982 тис. 565 грн 97 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, що розташовані за АДРЕСА_1, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченого Законом України «Про виконавче провадження», за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Орджонікідзевський районний суд м. Харкова рішенням від 28 вересня 2015 року відмовив у задоволенні позову ПАТ «АБ «Укргазбанк». Апеляційний суд Харківської області 1 грудня 2015 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 28 вересня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «АБ «Укргазбанк» задовольнив, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 28 липня 2008 року в розмірі 745 тис. 846 доларів США 32 центи та 1 млн 982 тис. 565 грн 97 коп. звернув стягнення на предмет іпотеки – нежитлові приміщення, що розташовані за АДРЕСА_1 та належать на праві власності ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; вирішив питання про розподіл судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року залишив без змін. У червні 2016 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 586, статей 575, 589, 590 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 17, 23, 33, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 5, 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. У зв’язку із цим заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року, а рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 28 вересня 2015 року залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу Суди встановили, що 28 липня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Акціонерний банк «Укргазбанк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Укргазбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 480 тис. доларів США зі сплатою процентів за його користування, виходячи із 14,3% річних на строк до 27 липня 2023 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно – нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, розташовані за АДРЕСА_1. Господарський суд Харківської області постановою від 2 червня 2011 року ФОП ОСОБА_2 визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру, скасував арешти, накладені на майно боржника й інші обмеження щодо розпорядження майном боржника, та призначив ліквідатором боржника арбітражного керуючого ОСОБА_3. На підставі договору купівлі-продажу від 30 листопада 2011 року арбітражний керуючий ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 придбав нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, розташовані за АДРЕСА_1. Господарський суд Харківської області ухвалою від 11 квітня 2012 року припинив провадження в справі про визнання банкрутом ФОП ОСОБА_2 та скасував мораторій на задоволення вимог кредиторів, уведений ухвалою цього ж суду від 26 квітня 2011 року. Комінтернівський районний суд м. Харкова рішенням від 29 січня 2013 року, що набрало законної сили, стягнув солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 на користь ПАТ «АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором від 28 липня 2008 року в розмірі 745 тис. 846 доларів США 3 цента та пеню в розмірі 1 млн 960 тис. 817 грн 74 коп. Державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Харківській області винесено постанову від 2 серпня 2013 року про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа від 23 липня 2013 року про солідарне стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором. Проте судове рішення не виконане, заборгованість за кредитним договором не погашена. 16 серпня 2013 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, предметом якого є нежитлові приміщення підвалу, розташовані за АДРЕСА_1. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «АБ «Укргазбанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскільки ОСОБА_2 належним чином не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, то іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, який на даний час на праві власності належить ОСОБА_1. При цьому суд зазначив про те, що на порушення частини другої статті 586 ЦК України, частини другої статті 17 Закону України «Про заставу» та статті 9 Закону України «Про іпотеку» банк як іпотекодержатель не давав згоди на відчуження предмета іпотеки. Крім того, спірне майно, що перебувало в іпотеці банку, було відчужене в період банкрутства, але судове рішення, що стало підставою для реалізації майна боржника, скасоване, тому втрачають силу ті наслідки, які з нього виникають. Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_1 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2012 року, 8 квітня, 7 жовтня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 26 червня 2013 року, 24 грудня 2014 року, 23 грудня 2015 року, 30 березня 2016 року. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 квітня 2015 року зазначено, що реалізація майна, що є предметом застави, проведена в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень, припиняє заставу, тому застава не зберігає чинності при переході права власності на предмет застави до іншої особи, у зв’язку з чим на неї не може бути звернуте стягнення. При цьому суд встановив, що спірне майно реалізоване в межах ліквідаційної процедури боржника з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», на підставі судового рішення про визнання фізичної особи - підприємця банкрутом, яке не скасоване. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 квітня 2015 року та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, наявні різні фактичні обставини, що не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права. У постанові від 23 грудня 2015 року (справа № 3-1135гс15) Верховний Суд України зазначив про те, що виходячи з положень Закону України «Про банкрутство» задоволення вимог кредиторів, у тому числі забезпечених заставою майна боржника, може відбуватись тільки на стадії ліквідаційної процедури в порядку та у спосіб, передбачені цим Законом. У постанові від 30 березня 2016 року (справа № 6-2684цс15) Верховний Суд України виклав правовий висновок, в якому зазначено про те, що особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця, і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України «Про іпотеку». У зазначених постановах Верховного Суду України встановлено, що спірне майно було реалізоване в межах ліквідаційної процедури боржників з припиненням обтяження на підставі чинних судових рішень про визнання їх банкрутами. Порівняння змісту зазначених постанов Верховного Суду України зі змістом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Проте у наданій для порівняння ухвалі від 26 грудня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що у разі реалізації предмета іпотеки в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», іпотека припиняється, а скасування в подальшому судового рішення про визнання боржника банкрутом не зумовлює автоматичного поновлення іпотеки. В ухвалі від 7 жовтня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, відмовивши в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, керувались вимогами статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» і положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і дійшли висновку про відсутність у позивача права вимагати звернення стягнення на предмет іпотеки в останнього набувача майна у зв’язку з тим, що предмет іпотеки реалізовано в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і на момент укладення договору купівлі-продажу не було заборони відчуження в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна. У постанові Верховного Суду України від 26 червня 2013 року (справа № 6-58цс13) викладено правовий висновок, згідно з яким відчуження майна переданого в іпотеку під час проведення ліквідаційної процедури боржника здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною з 15 лютого до 16 червня 2010 року). Положеннями цього Закону не передбачено згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство. Права третіх осіб на повернення майна не підлягають захистові шляхом задоволення позову до набувача майна з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в набувача. Разом з тим право на звернення до суду з віндикаційним позовом має власник майна. Верховний Суд України в постанові від 24 грудня 2014 року (справа № 6-201цс14) зазначив про те, що згідно зі статтею 23 Закону України «Про іпотеку» в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. У справі, що переглядалась, установивши, що рішенням суду договір іпотеки визнано недійсним і на його підставі запис про обтяження майна іпотекою виключено з Реєстру, Верховний Суд України скасував судове рішення суду касаційної інстанції, направивши справу на новий розгляд. При цьому суд зазначив про помилковість висновку судів попередніх інстанцій щодо застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону України «Про іпотеку», оскільки під час переходу права власності на спірне майно до відповідача воно предметом іпотеки не було. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права та відступаючи від правової позиції щодо застосування статті 23 Закону України «Про іпотеку», викладеної у постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року в справі № 6-201цс14, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов’язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх. Частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що строк дії кредитного договору визначено до 27 липня 2023 року. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Суди встановили, що строк дії договору на час звернення кредитора до суду не сплинув і на час ухвалення рішення боржник не виконав основного зобов’язання. Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до частини третьої статті 3 цього Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Крім того, порядок державної реєстрації іпотек у спірний період регулювався Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (втратив чинність 31 січня 2013 року). Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, якщо презумпцію правомірності договору не спростовано (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) то всі права, набуті сторонами за цим правочином, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Отже, суд дійшов правильного висновку про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування постанови Господарського суду Харківської області від 2 червня 2011 року про визнання ФОП ОСОБА_2 банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури та скасування арештів на майно боржника й інших обмежень щодо розпорядження його майном, а також про поширення на ОСОБА_1 відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, оскільки до неї перейшло право власності на нерухоме майно – предмет іпотеки. При цьому суд урахував, що кредитор не оспорює дій попереднього іпотекодавця з відчуження спірного майна під час зняття судовим рішенням обтяження та права власності ОСОБА_1 на це майно. За таких обставин з огляду на тлумачення сутності іпотеки та змісту правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин слід вважати, що ефективним відновленням прав кредитора у зв’язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування процедури звернення стягнення на іпотечне майно, передбаченої угодою сторін як однієї з умов надання (отримання) кредиту. Дійшовши правильного висновку про поширення статті 23 Закону України «Про іпотеку» на спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, разом з тим не застосував статтю 39 цього Закону. Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно із частиною першою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні статті 39 цього Закону суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції не врахував вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» та не визначив і не зазначив у рішенні початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні для його подальшої реалізації на прилюдних торгах. Оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1534цс16 Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку». Записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (частини перша та друга статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі рішення суду, яке скасовано, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні статті 39 цього Закону суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-1534цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/17FD23AAFC44A60EC2258107003D4FFB
  15. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2017 року Справа № 910/6714/15-г Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого: Погребняка В.Я.,суддів: Короткевича О.Є., Панової І.Ю., розглянувши касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г господарського суду м. Києва за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачаТовариство з обмеженою відповідальністю "Станкотехімпорт ЛТД" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Публічне акціонерне товариство "Криворізький турбінний завод "Констар" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року за участю представників сторін: від Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" - Самокиш В.Ю., довіреність № 02-36/3391 від 12.12.2016 року; від Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" - Биковський О.І., довіреність № 65 від 29.12.2016 року; від Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" - Сова К.В., довіреність № 17-024 від 20.03.2017 року, ВСТАНОВИВ: Рішенням господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г (суддя - Якименко М.М.) в задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк", позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" (далі - ТОВ "Енерготехпром", відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (далі - ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку", відповідач 2) про визнання недійсним з моменту укладення договору відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року, який укладено між ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" відмовлено повністю. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г (головуючий суддя - Суховий В.Г., суддя - Хрипун О.О., суддя - Агрикова О.В.) апеляційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено. Рішення господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г скасовано. Прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним договір відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року, укладений між ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку". Стягнуто з ТОВ "Енерготехпром" на користь ПАТ "Укрсоцбанк" 609,00 грн. судового збору за подання позовної заяви, 304,50 грн. судового збору за подання апеляційної скарги, 730,80 грн. судового збору за подання касаційної скарги та 791,70 грн. 70 коп. судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України. Стягнуто з ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" на користь ПАТ "Укрсоцбанк" 609,00 грн. судового збору за подання позовної заяви, 304,50 грн. судового збору за подання апеляційної скарги, 730,80 грн. судового збору за подання касаційної скарги та 791,70 грн. 70 коп. судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України. Не погоджуючись із постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г, ТОВ "Енерготехпром" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г повністю, та залишити в силі рішення господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г. В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема ст. ст. 512 - 514, 1078, 1079, 1084 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. 11128 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Не погоджуючись із постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г, ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" також звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г повністю, та залишити без змін рішення господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г. В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема ст. ст. 512, 514, 656, 1077, 1084 ЦК України, ст. 11128 ГПК України. Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 910/6714/15-г було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Євсіков О.О., суддя - Кролевець О.А., суддя - Самусенко С.С (протокол автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.01.2017 року в матеріалах справи). Ухвалою Вищого господарського суду України від 17.01.2017 року у справі № 910/6714/15-г прийнято касаційні скарги до провадження. Призначено розгляд касаційних скарг у засіданні Вищого господарського суду України на 30.01.2017 року. До суду 27.01.2017 року надійшла заява ТОВ "Енерготехпром" про відвід складу суду, а саме колегії суддів у складі головуючого судді Євсікова О.О., суддів Кролевець О.А., Самусенко С.С. Ухвалою Вищого господарського суду України від 30.01.2017 року у справі № 910/6714/15-г заявлений ТОВ "Енерготехпром" відвід колегії у складі суддів Євсікова О.О., Кролевець О.А., Самусенко С.С. у справі № 910/6714/15-г відхилено. Від колегії суддів у складі Євсіков О.О. - головуючий (доповідач), Кролевець О.А., Самусенко С.С. надійшла заява про самовідвід, мотивована тим, що в аналогічній господарській справі (№ 910/5928/15-г господарського суду м. Києва) за участю тих же сторін, колегією суддів касаційної інстанції висловлено позицію щодо пов'язаності даної справи з банкрутством, а вказана категорія справ не відноситься до спеціалізації, визначеної суддям Євсікову О.О., Кролевець О.А., Самусенко С.С. згідно з рішенням зборів суддів Вищого господарського суду України від 27.09.2016 року № 2. Ухвалою Вищого господарського суду України від 30.01.2017 року у справі № 910/6714/15-г заяву колегії суддів у складі: Євсіков О.О. - головуючий, Кролевець О.А., Самусенко С.С. про самовідвід у справі № 910/6714/15-г господарського суду м. Києва задоволено. Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України від 02.02.2017 року № 08.03-04/479 у зв'язку з ухвалою про самовідвід суддів у складі Євсікова О.О., Кролевець О.А., Самусенко С.С., відповідно до п. 2.3.52 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, призначено автоматичну зміну складу колегії суддів у судовій № 910/6714/15-г (розпорядження в матеріалах справи). Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 910/6714/15-г було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Погребняк В.Я., суддя - Короткевич О.Є., суддя - Панова І.Ю. (протокол автоматичної зміни складу колегії суддів від 02.02.2017 року в матеріалах справи). Ухвалою Вищого господарського суду України від 06.02.2017 року у справі № 910/6714/15-г прийнято касаційні скарги ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г до провадження. Призначено розгляд касаційної скарги в засіданні Вищого господарського суду України на 28.02.2017 року. Ухвалою Вищого господарського суду України від 28.02.2017 року у справі № 910/6714/15-г продовжено строк розгляду касаційних скарг ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку". Відкладено розгляд касаційних скарг ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" на 21.03.2017 року. В судове засідання 21.03.2017 року з'явилися уповноважені представники від ПАТ "Укрсоцбанк", ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку", ТОВ "Енерготехпром", які надали пояснення у справі, зокрема, щодо різної практики Вищого господарського суду України в подібних справах. Так, уповноважений представник ТОВ "Енерготехпром" зазначив про постанову Вищого господарського суду від 27.01.2017 року у справі № 910/5928/15-г, уповноважений ПАТ "Укрсоцбанк" послався на постанову Вищого господарського суду України від 13.12.2016 року у справі № 910/8670/15-г у подібних спорах. Колегія суддів Вищого господарського суду України у вказаному вище складі, розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи, ПАТ "Укрсоцбанк" звернулось в господарський суд м. Києва з позовом до ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" про визнання недійсним з моменту укладення договору відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року, який укладено між ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог). Ухвалою господарського суду м. Києва від 27.05.2015 року до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів залучено Товариство з обмеженою відповідальністю "Станкотехімпорт ЛТД" (далі - ТОВ "Станкотехімпорт ЛТД"). Рішенням господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року у справі № 910/6714/15-г в задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погодившись з рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, у якій просив рішення господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року у справі № 910/6714/15-г скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.07.2015 року у справі № 910/6714/15-г апеляційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" прийнято до провадження. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.09.2015 року до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача залучено Публічне акціонерне товариство "Криворізький турбінний завод "Констар" (далі - ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар"). Постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2015 року рішення господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року у справі № 910/6714/15-г залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 19.11.2015 року рішення господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2015 року у справі № 910/6714/15-г залишено без змін. Постановою Верховного Суду України від 13.04.2016 року постанову Вищого господарського суду України від 19.11.2015 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2015 року та рішення господарського суду м. Києва від 08.06.2015 року у справі № 910/6714/15-г скасовано, а справу передано на розгляд господарського суду м. Києва. Скасовуючи вищевказані судові рішення, Верховний Суд України зазначив, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення оспорюваного договору, не з'ясували правову природу цього правочину та відповідність його вимогам чинного законодавства, а відтак, дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним. За результатами нового розгляду справи, господарським судом м. Києва прийнято рішення від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. Мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції послався на умови договору, положення ЦК України, і дійшов висновку про те, що позовні вимоги у даній справі є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, оскільки позивач не довів та не надав суду доказів, які підтверджують, що в момент вчинення правочину стороною (сторонами) було порушено приписи ст. ст. 203, 215 ЦК України. Переглянувши вказане рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г дійшов висновку про необхідність його скасування з прийняттям нового рішення, яким позовні вимоги задовольнив. Зокрема, визнано недійсним договір відступлення права вимоги № В-05/14 від 15.04.2014 року, укладений між ТОВ "Енерготехпром" та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку". Cудові витрати розподілено відповідно до ст. 49 ГПК України та покладено на відповідачів 1 та 2. Відповідно до ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції. Згідно зі ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Як вбачається з матеріалів справи, судом апеляційної інстанції встановлено, що 15.04.2014 року між ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (кредитор) та ТОВ "Енерготехпром" (новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги № В-05/14 (далі - Договір), за умовами якого кредитор зобов'язався відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника, а новий кредитор - сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена у п. 3.9 цього договору та набути право вимоги за договором поставки. В статті 1 Договору визначено, що первісним кредитором є ТОВ "Станкотехімпорт ЛТД", боржником - ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар". Договір поставки - договір поставки №29а від 03.02.2009 року, укладений між первісним кредитором (постачальник за договором поставки) та боржником (покупець за договором поставки), відповідно до якого постачальник зобов'язався поставити продукцію (надалі - товар), а покупець зобов'язався прийняти та оплатити мотор-редуктори, маніпулятори та запчастини. Право вимоги кредитора у зобов'язанні до боржника виникло на підставі договору поставки. Договором відступлення є договір відступлення права вимоги № Ф-05/14 від 15.04.2014 року, укладений між первісним кредитором та кредитором, на підставі якого первісний кредитор відступає кредитору, а кредитор набуває право вимоги первісного кредитора до боржника за договором поставки. Відповідно до пункту 2.2 Договору загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається згідно цього договору становить 5 433 327,87 грн. Пунктом 3.2 Договору передбачено, що право вимоги за договором поставки вважається відступленим кредитором новому кредитору в момент підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін акта відступлення права вимоги за формою, яка є невід'ємною частиною цього договору. Пунктами 3.9 - 3.11 Договору передбачено, що ціна договору складає суму грошових коштів у національній валюті України та визначається сторонами окремо. Новий кредитор здійснює оплату ціни договору на поточний рахунок кредитора. Оплата ціни договору вважається здійсненою в момент зарахування на поточний рахунок кредитора грошових коштів від нового кредитора у розмірі ціни договору. Як встановлено судом апеляційної інстанції, 15.04.2014 року сторони Договору уклали договір про внесення змін до договору про відступлення права вимоги № В-05/14, в якому погодили, що ціна договору складає суму грошових коштів в національній валюті України в розмірі 2 700 000,00 грн. На виконання умов Договору, 28.04.2014 року сторонами підписано акт відступлення права вимоги, відповідно до якого 28.04.2014 року право вимоги за договором поставки № 29а від 13.02.2009 року, укладеним між ТОВ "Станкотехімпорт" та ПАТ "КТЗ "Констар" перейшло від кредитора до нового кредитора в обсязі згідно з умовами договору. Відповідно до Договору відступлення права вимоги № Ф-05/14 від 15.04.2014 року, який укладений між ТОВ "Станкотехімпорт ЛТД" (первісний кредитор) та ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (кредитор) первісний кредитор зобов'язується відступити кредитору право вимоги до боржника, а кредитор зобов'язується сплатити первісному кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена в п. 3.9 договору та набути право вимоги за договором поставки. Сторони домовились, що заміна сторони у зобов'язанні вважається такою, що відбулася, а право вимоги за договором поставки вважається відступленим первісним кредитором кредитору в момент здійснення кредитором повної оплати ціни договору (п. 3.2 договору №Ф-05/14). Згідно з п. 3.3 Договору № Ф-05/14, після набуття кредитором права вимоги до боржника, сторони підписують акт заміни кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги) - (додаток 2), після чого первісний кредитор передає кредитору документацію у повному обсязі за актом приймання передачі Документації - (додаток 1). На виконання умов Договору №Ф-05/14 сторони уклали акт заміни кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги) від 25.04.2014 року, відповідно до якого ТОВ "Станкотехімпорт ЛТД" (первісний кредитор) відступив, а ТОВ "Фінансова установа "ЄФКР" (кредитор) набув право вимоги до боржника та відбулася заміна кредитора в зобов'язанні в сумі 10 933 327,87 грн. З матеріалів справи вбачається, що обґрунтовуючи позовні вимоги у даній справі, позивач вказував на те, що оспорюваний договір укладено між відповідачами з порушенням вимог ч. 1 ст. 512 ЦК України через відступлення права вимоги, яке не належало кредиторові на момент укладення договору. Відтак, це є недотриманням вимог ст. 203 ЦК України, що є підставою для визнання договору недійсним. Такі доводи позивача суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованими, з огляду на таке. Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до договору відступлення права вимоги № Ф-05/14 між ТОВ "Станкотехімпорт" (первісний кредитор) та ТОВ "Фінансова установа "ЄФКР" (кредитор) від 15.04.2015 року: п. 3.3 Після набуття кредитором права вимоги до боржника, сторони підписують акт заміни кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги), після чого первісний кредитор передає кредитору документацію у повному обсязі за актом приймання передачі документації. За змістом п. 3.8 даного договору кредитор може відступити або передати всі або будь-які права та зобов'язання за договором поставки третім особам з моменту набуття ним права вимоги. На виконання цього договору, сторони 25.04.2014 року підписали акт приймання-передачі документації та заміни кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги), тобто відбулась заміна кредитора в зобов'язанні в сумі 10 933 327,87 грн. Відповідно до оспорюваного договору відступлення права вимоги №В-05/14 між ТОВ "Фінансова установа "ЄФКР" (кредитор) та ТОВ "Енерготехпром" (новий кредитор) від 15.04.2015: п. 2.1 кредитор зобов'язався відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника, а новий кредитор - сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена у п. 3.9 цього договору та набути право вимоги за договором поставки. Загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається згідно цього договору становить 5 433 327, 87 грн. На виконання п.3.2 оспорюваного договору 28.04.2014 року сторони підписали акт відступлення права вимоги, відповідно до якого ТОВ "Фінансова установа "ЄФКР" (кредитор) відступив, ТОВ "Енерготехпром" (новий кредитор) набув право вимоги до боржника та відбулась заміна кредитора в зобов'язанні в частині 5 433 327, 87 грн. Відповідно до ч. 1 ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов'язку боржника третьою особою. Відповідно до ст. 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Судом апеляційної інстанції встановлено, що на момент передачі відповідачем-2 відповідачу-1 права вимоги за договором відступлення права вимоги №В-05/14 від 15.04.2014, це право повністю належало відповідачу-2, що спростовує твердження позивача. Водночас, щодо тверджень позивача, що він хоч і не є стороною оспорюваного договору, однак, є зацікавленою особою, яка має право на оскарження договору, судом апеляційної інстанції встановлено, що ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 18.12.2014 року у справі № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" (порушеною ухвалою цього ж суду від 05.08.2014 року) затверджено реєстр вимог кредиторів, до якого внесено, зокрема, вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" на суму основного боргу у розмірі 48 316 829 грн. 63 коп., що віднесені до 4 черги задоволення; пеню у сумі 10 365 963 грн. 65 коп. - до 6 черги задоволення; інфляційні витрати у сумі 2 177 763 грн. 14 коп. - до 4 черги задоволення; судовий збір у сумі 1 218 грн. - до 1 черги задоволення вимог кредиторів та вимоги, забезпечені заставою, у сумі 29 379 707 грн. 86 коп. - позачергово. Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав. Ч. 1 ст. 1 ГПК України установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Виходячи з аналізу наведених норм суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. За змістом ч. ч. 1, 2 та 9 ст. 45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею; вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги, крім випадків, установлених цим Законом; погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку. Ч. 4, 5 і 6 ст. 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що конкурсні кредитори мають на зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів, та кратну одній тисячі гривень. Під час визначення кількості голосів кредиторів з правом вирішального голосу не враховуються суми неустойки штрафу, пені), інші фінансові санкції, моральна шкода, судовий збір у справі про банкрутство, заявлені або сплачені кредиторами в провадженні у справі про банкрутство. До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про: визначення кількісного складу та обрання членів комітету кредиторів; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів; схвалення плану санації боржника в процедурі розпорядження майном; інші питання, передбачені цим Законом. На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше ніж сім осіб. Вибори комітету кредиторів проводяться відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на зборах кредиторів, визначених відповідно до частини четвертої цієї статті. Кредитор, що має двадцять п'ять і більше відсотків голосів, автоматично включається до складу комітету кредиторів. Під час проведення процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, утворений відповідно до цього Закону. Враховуючи, що ПАТ "Укрсоцбанк" визнано кредитором у провадженні про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар", то участю у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушуються майнові інтереси позивача. Відповідний правовий висновок викладено в Постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року у даній справі № 910/6714/15-г. За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що позивач вправі звертатися із позовом про визнання договору недійсним відповідно до положень ч. 3 ст. 215 ЦК України. Водночас, на виконання вказівок, викладених в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року судом апеляційної інстанції досліджено положення оспорюваного договору та встановлено, що відповідно до умов договору відступлення права вимоги № В-05/14, укладеного 15.04.2014 року між ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" (кредитор) та ТОВ "Енерготехпром" (новий кредитор), кредитор зобов'язався відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника, а новий кредитор - сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена у п. 3.9 цього договору та набути право вимоги за договором поставки. Пунктами 3.9 - 3.11 договору передбачено, що ціна договору складає суму грошових коштів у національній валюті України та визначається сторонами окремо. Новий кредитор здійснює оплату ціни договору на поточний рахунок кредитора. Оплата ціни договору вважається здійсненою в момент зарахування на поточний рахунок кредитора грошових коштів від нового кредитора у розмірі ціни договору. На думку суду апеляційної інстанції, з яким погоджується і суд касаційної інстанції, суд першої інстанції, повторно розглядаючи справу, дійшов помилкового висновку про те, що укладений договір відступлення права вимоги № В-05/14 не є договором факторингу з тих підстав, що за вказаним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, з огляду на таке. Як встановлено в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року, оспорюваний правочин містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Зокрема, договором передбачено, що грошова вимога до боржника уступається кредитором (ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку") в обмін на грошові кошти, які новий кредитор (ТОВ "Енерготехпром") зобов'язалося сплатити останньому, тобто за умовами договору фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника), та п.п. 3.2 - 3.7 договору також містять умови, які притаманні договору факторингу. Як встановлено судом апеляційної інстанції, сторони в п. 3.9 погодили, що ціна договору складає суму грошових коштів в національній валюті України та визначається сторонами окремо. В той же день, 15.04.2014 року сторони оспорюваного договору уклали договір про внесення змін до договору про відступлення права вимоги № В-05/14, в якому погодили, що ціна договору складає суму грошових коштів в національній валюті України в розмірі 2 700 000,00 грн. З врахуванням розміру заборгованості, право вимоги якої відступається згідно п.2.2 договору та становить 5 433 327,87 грн., та ціни договору, погодженої в договорі про внесення змін в розмірі 2 700 000,00 грн., слід дійти висновку, що різниця, яка становить 2 733 327,87 грн., є дисконтом, тобто платою (фінансовою вигодою), яку отримує фактор за договором факторингу, у даному випадку - ТОВ "Енерготехпром". Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" як кредитні у цій статті розглядаються операції, зазначені в п. 3 ч. 3 ст. 47 Закону, а також придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг). В цій нормі Закону факторинг класифікується як кредитна операція, що підтверджує суть факторингу - фінансування під відстрочення права вимоги, надання коштів в розпорядження за плату. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що оспорюваний договір є саме договором факторингу, оскільки відступлення права вимоги у даному випадку відбувалось в обмін на грошові кошти за плату у вигляді дисконту. Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 13.04.2016 року у даній справі, при вирішенні судами справи залишилась недослідженою та обставина, чи є відповідач 1 фінансовою установою у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу. Також у вказаній постанові суд зазначив, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили положення оспорюваного договору, не з'ясували правову природу цього правочину та відповідність його умов вимогам чинного законодавства, а відтак, дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним. Правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 ЦК України. Так, ч. 1 ст. 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК України). Аналогічні положення закріплено і у пунктах 3.2 і 3.7 договору, відповідно до яких сторони погодили, що після переходу до нового кредитора права вимоги у останнього виникає право на грошові кошти, які він отримає від боржника в якості погашення заборгованості за виконання зобов'язань за договором поставки. Кредитор (ТОВ "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку") не відповідає перед новим кредитором (ТОВ "Енерготехпром") у випадку, якщо одержані новим кредитором від боржника суми будуть меншими від суми, сплаченої новим кредитором за цим договором. При цьому, плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається, що, як встановлено судом апеляційної інстанції, і має місце у договорі від 15.04.2014 року № В-05/14. Разом із тим, щодо суб'єктного складу таких правовідносин ч. 3 ст. 1079 ЦК України визначає, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон) встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг. Зокрема, у п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону визначено, що фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За п. 11 ч. 1 ст. 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. У ч. 1 ст. 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. Таким чином, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до державного реєстру фінансових установ. Як встановлено судом апеляційної інстанції, відповідно до статуту ТОВ "Енерготехпром" предметом діяльності цього товариства є, зокрема, надання послуг операційного та фінансового лізингу; допоміжні послуги в галузі страхування та фінансів. На виконання вказівок Верховного Суду України, апеляційним судом встановлено, що ТОВ "Енерготехпром", хоча і здійснює фінансово-господарську діяльність із надання певних послуг, однак не являється фінансовою установою у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу, оскільки дане товариство не включено до Переліку фінансових установ, унесених до Державного реєстру фінансових установ, що підтверджується інформацією з офіційного сайту Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг. Приписами ст. 6 ЦК України встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів. Ч. 1 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно із ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ст. 215 вказаного кодексу закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин, що зазначено в абз. 4 пп. 2.1 п.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними". За результатом розгляду даної справи та на виконання вказівок Верховного Суду України, викладених у постанові від 13.04.2016 року у цій справі, апеляційним судом встановлено, що оспорюваний договір укладено з боку ТОВ "Енерготехпром" з порушенням вимог Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", оскільки ТОВ "Енерготехпром" не є фінансовою установою в розумінні названого Закону України, а тому не має права на отримання плати (фінансової вигоди) у вигляді дисконту від фінансової операції. З урахуванням приписів п. 1 ст. 83 ГПК України, якими встановлено, що господарський суд наділений правом визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству та враховуючи встановлені вище обставини недійсності договору відступлення права вимоги №В-05/14 від 15.04.2014 року з підстав порушення ТОВ "Енерготехпром" вимог Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", незважаючи на відхилення доводів позивача в частині підстав для визнання його недійсним, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що позовні вимоги у даній справі підлягають задоволенню. Натомість, суд першої інстанції, відмовляючи в позові, вказав, що договір №В-05/14 укладено відповідно до п.1 ч. 1 ст. 512 ЦК України, відповідно до якого кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) та дійшов помилкового висновку, що укладений між сторонами (відповідачами 1 та 2) договір не є договором факторингу, оскільки за вказаним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату. Однак, як встановлено судом апеляційної інстанції, такий висновок суду першої інстанції спростовується умовами спірного договору. З огляду на те, що суд першої інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до прийняття неправильного рішення у даній справі про відмову в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про необхідність скасування рішення господарського суду м. Києва від 29.06.2016 року у справі № 910/6714/15-г з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог. Відповідно до ч. 2 ст. 1115 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду. Згідно з нормами ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Відтак, доводи, викладені у касаційних скаргах, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та пов'язані з переоцінкою доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що відповідно до вимог ст. 43 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим підстав для її скасування не вбачається. Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне зазначити наступне. Верховний Суд України в постанові від 13.03.2016 року у даній справі зазначив, що оскільки ПАТ «Укрсоцбанк» визнано кредитором у провадженні про банкрутство ПАТ «Криворізький турбінний завод «Констар», то участю у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, який не відповідає вимогам закону, прямо порушуються майнові інтереси позивача. За таких обставин позивач вправі звертатися із позовом про визнання Договору недійсним відповідно до положень частини третьої статті 215 ЦК України. Виходячи з встановлених обставин, дана справа безпосередньо пов'язана зі справою № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ «Криворізький трубний завод «Констар» (порушеною ухвалою від 05.08.2014 року). Водночас, надаючи оцінку правильності застосування ст.1, п.п. 2. 7 ч. 1 ст.12, ч.9 ст.16 ГПК України при розгляді даної справи, для з'ясування питання в якому саме провадженні - позовному чи в межах справи про банкрутство має бути розглянута позовна заява про визнання договору недійсним - колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Як вбачається з матеріалів справи, обґрунтовуючи позовні вимоги у даній справі, позивач зазначав про те, що оспорюваний правочин було укладено з порушенням норм чинного законодавства України, зокрема, положень ч. 1 ст. 512 ЦК України та порушує його права як кредитора у справі про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" з огляду на те, що права вимоги за оспорюваним договором відступлення були передані підприємству, яке є акціонером ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар". Зазначені дії спрямовані на створення підконтрольного боржнику комітету кредиторів, усунення реальних кредиторів від процесу прийняття рішень в справі про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" і завдання таким чином шкоди кредиторам та, зокрема, порушенню його прав. За змістом положень ст. 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006 року зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]". Відповідно до положень ст. 41 ГПК України господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим Кодексом. Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Згідно з п. п. 2, 7 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи про банкрутство; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України. Ч. 9 ст. 16 ГПК України (виключна підсудність справ) передбачено, що справи у майнових спорах, передбачених п. 7 ч. 1 ст. 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Зазначені норми кореспондуються з положеннями ч. 4 ст. 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України від 22.12.2011 року № 4212-VI, що набрав чинності з 19.01.2013 року, далі - Закон про банкрутство), відповідно до якої суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, тощо. Системний аналіз положень Закону про банкрутство дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону про банкрутство мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора (ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство); за позовом розпорядника майна (ч. 9 ст. 22 Закону про банкрутство); за заявою комітету кредиторів (ч. 8 ст. 26 Закону про банкрутство); за заявою керуючого санацією (ч. 5 ст. 28 Закону про банкрутство); за заявою ліквідатора (ч. 2 ст. 41 Закону про банкрутство). Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону про банкрутство, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів. Відповідно до положень ст. 11128 ГПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених п. п. 1 і 2 ч. 1 ст. 11116 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. В постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року у справі № 908/4804/14 зазначається, що з огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації") щодо реалізації права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру". У рішенні у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації" ЄСПЛ також дійшов висновку, що принцип правової визначеності вимагає, серед іншого, щоб якщо суди ухвалили остаточне рішення в питанні, то їх рішення не піддавалося би сумніву. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі. З огляду на викладене, з метою забезпечення прав і законних інтересів сторін спору на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, зважаючи на те, що судом апеляційної інстанції під час повторного розгляду справи прийнято вірне та обґрунтоване рішення у справі, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про необхідність перегляду постанови Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г у касаційній інстанції за правилами позовного порядку, без припинення провадження у даній справі з підстав необхідності її розгляду в межах справи про банкрутство. Керуючись статтями 1117, 1119 - 11112 ГПК України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ : Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова установа "Європейська факторингова компанія розвитку" залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року у справі № 910/6714/15-г залишити без змін. Головуючий суддя: Погребняк В.Я. Суддя: Короткевич О.Є. Суддя: Панова І.Ю. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65508494
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний», товариства з обмеженою відповідальністю «Омбілік-Трейд» про визнання договору іпотеки припиненим за заявою публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У березні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний» (далі-ПАТ «АБ «Південний»), товариства з обмеженою відповідальністю «Омбілік-Трейд» (далі - ТОВ «Омбілік-Трейд») про визнання договору іпотеки припиненим, посилаючись на те, що 28 грудня 2009 року між ПАТ «АБ «Південний» та ТОВ «Омбілік-Трейд» було укладено кредитний договір, на забезпечення виконання якого між ними укладено договір іпотеки від 28 грудня 2009 року, відповідно до умов якого ТОВ «Омбілік-Трейд» передало в іпотеку банку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА 1. Позивачка зазначала, що ухвалою господарського суду Харківської області від 23 квітня 2013 року порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ «Омбілік-Трейд» та ухвалою цього ж суду від 20 серпня 2013 року зобов’язано розпорядника майна окремо внести до реєстру вимог кредиторів вимоги банку, які забезпеченні заставою майна боржника, а також внести окремо до реєстру відомості про майно боржника – АДРЕСА 1. Також позивачка зазначала, що 1 жовтня 2013 року банк надав згоду на зняття заборони, яку було накладено виконавчою службою Київського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції у виконавчому провадженні щодо зазначеної квартири, а 26 вересня 2013 року надав господарському суду Харківської області заяву про згоду на продаж іпотечної квартири. Посилаючись на те, що за згодою іпотекодержателя відбулось відчуження предмету іпотеки та 25 квітня 2014 року проведено державну реєстрацію та видано свідоцтво про право власності на квартиру нового власника майна – компанію ОMBILIC LIMITED, а тому іпотека не перейшла до нового власника нерухомого майна, оскільки була припинена відповідно до вимог закону, а 25 квітня 2014 року ОСОБА_1 придбала у власність у компанії ОMBILIC LIMITED зазначену квартиру, у зв’язку з чим просила задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 3 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 5 липня 2016 року, позов задоволено. Визнано припиненим договір іпотеки від 28 грудня 2009 року, укладений між ТОВ «Омбілік - Трейд» та ПАТ «АБ «Південний», посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «АБ «Південний» відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ АБ «Південний» просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 17, 23 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 28 грудня 2009 року між ПАТ «АБ «Південний» та ТОВ «Омбілік-Трейд» було укладено кредитний договір НОМЕР_1, на забезпечення виконання якого між ними укладено договір іпотеки від 28 грудня 2009 року, відповідно до умов якого ТОВ «Омбілік-Трейд» передав в іпотеку банку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА 1. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 23 квітня 2013 року порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ «Омбілік-Трейд» (а.с. 19-22). Ухвалою Господарського суду Харківської області від 20 серпня 2013 року зобов’язано розпорядника майна окремо внести до реєстру вимог кредиторів, вимоги ПАТ «АБ «Південний» на суму 1 450 047 грн. 96 коп., які забезпечені заставою майна боржника, а також внесено окремо до реєстру відомості про майно боржника – квартиру АДРЕСА 1, яка є предметом застави (іпотеки) згідно з державним реєстром застав (а.с. 23-26). У заявах ПАТ «АБ «Південний» від 26 вересня та 1 жовтня 2013 року банк надав згоду на зняття заборони, яка була накладена виконавчою службою Київського ВДВС Харківського МУЮ у виконавчому провадженні щодо нерухомого майна боржника ТОВ «Омбілік-Трейд» - квартири АДРЕСА 1, яка є предметом застави (іпотеки) згідно з державним реєстром застав за наступних умов - з метою продажу цієї квартири. В заяві зазначено, що продаж буде здійснено за ціною не менше 36 000 доларів США. Всі грошові кошти, отримані з продажу зазначеної квартири будуть направлені на погашення заборгованості ТОВ «Омбілік-Трейд» перед ПАТ «АБ «Південний», що виникла відповідно до кредитного договору від 28 грудня 2009 року (а.с. 27, 28). 14 березня 2014 року відбувся аукціон з реалізації нерухомого майна – квартири в будинку по вул. АДРЕСА 1, за результатами якого складено акт про переведення права власності на придбану квартиру за компанією ОMBILIC LIMITED. На підставі зазначеного акта про переведення права власності, 25 квітня 2014 року компанія ОMBILIC LIMITED отримала свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА 1, виданого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_2 (а.с. 106). 25 квітня 2014 року між компанією ОMBILIC LIMITED та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, за яким ОСОБА_1 набула право власності на квартиру (а.с. 109-110). Однак, постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2014 року (справа № 922/1294/13), залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року, визнано недійсними результати аукціону, оформленого протоколом від 14 березня 2014 року НОМЕР_2, затвердженого президентом ТБ «Всеукраїнський торговий центр» та керуючим санацією ТОВ «Омбілік-Трейд» (а.с. 59-66). Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходили з того, що оскільки предмет іпотеки реалізовано зі згоди іпотекодержателя, у зв’язку з чим є підстави для припинення договору іпотеки відповідно до вимог п. 3 ч. 3 ст. 9, ст. 17 Закону України «Про іпотеку». Проте, у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 23 березня та 21 вересня 2016 року (№ 3-137гс16; № 6-1685цс16) суд висловив правову позицію про те, що перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Таким чином, жодних підстав для припинення договору іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України «Про іпотеку», матеріали справи не містять. Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна. Отже, наявна невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 17, 23 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов'язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти дію зобов'язань, які забезпечують основне зобов'язання, яке залишилось невиконаним. Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинна на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника. Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Однак, аукціон на підставі якого проводилася реалізація іпотечного майна, визнано недійсним постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2014 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року, тому передбачена статтею 17 Закону України «Про іпотеку» підстава для припинення іпотеки (реалізація предмета іпотеки) відсутня. Крім того, ухвалою господарського суду Харківської області від 2 вересня 2016 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 3 листопада 2016 року, витребувано у ОСОБА_1 на користь ТОВ «Омбілік-Трейд» квартиру АДРЕСА 1; визнано недійсним свідоцтво про право власності на зазначену квартиру від 25 квітня 2014 року; визнано право власності на спірну квартиру за ТОВ «Омбілік-Трейд». За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно застосував положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» та дійшов помилкового висновку про припинення іпотеки. Таким чином, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з постановленням нового рішення суду – про відмову в задоволенні позову. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний» задовольнити. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 3 червня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Харківської області від 5 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2016 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний», товариства з обмеженою відповідальністю «Омбілік-Трейд» про визнання договору іпотеки припиненим – відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Південний» сплачений ним судовий збір в сумі 4 339 грн. 32 грн. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-130цс17 Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов'язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти дію зобов'язань, які забезпечують основне зобов'язання, яке залишилось невиконаним. Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави. За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинна на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника. Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Однак, аукціон на підставі якого проводилася реалізація іпотечного майна, визнано недійсним постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18 листопада 2014 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 28 січня 2015 року, тому передбачена статтею 17 Закону України «Про іпотеку» підстава для припинення іпотеки (реалізація предмета іпотеки) відсутня. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 1 березня 2017 року № 6-130цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F3CE233F1C55C3BFC22580DC0042A112
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Траймакс Інвест» – Олицької Т.В., публічного акціонерного товариства «Банк Форум» – Лозовського В.М., арбітражного керуючого – Ткаченка Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Траймакс Інвест» (далі – ТОВ «Траймакс Інвест») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 серпня 2016 року у справі № 904/9284/14 за заявою ТОВ «Траймакс Інвест» до підприємства Укоопспілки «Броварська пересувна механізована колона» про визнання банкрутом; за заявою публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум») про визнання недійсними результатів аукціону, в с т а н о в и л а: Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 25 листопада 2014 року прийнято заяву ТОВ «Траймакс Інвест» про порушення провадження в справі про банкрутство підприємства Укоопспілки «Броварська пересувна механізована колона»; ухвалою цього ж суду від 03 грудня 2014 року порушено провадження в справі про банкрутство підприємства Укоопспілки «Броварська пересувна механізована колона», введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, введено процедуру розпорядження майном боржника та ін.; ухвалою від 25 лютого 2015 року затверджено реєстр вимог кредиторів. Постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 18 березня 2015 року підприємство Укоопспілки «Броварська пересувна механізована колона» визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру та призначено ліквідатора боржника. У січні 2016 року кредитор – ПАТ «Банк Форум» у межах провадження в справі про банкрутство звернувся до суду з заявою про визнання результатів аукціону з продажу майна боржника недійсними. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 01 березня 2016 року, залишеною без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 21 квітня 2016 року, у задоволенні заяви ПАТ «Банк Форум» відмовлено у зв’язку із тим, що оспорюваний аукціон підготовлено і проведено відповідно до положень Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції Закону України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI; далі – Закон № 2343-XII). Крім того, судом постановлено продовжити строк ліквідаційної процедури банкрута та повноваження ліквідатора, судове засідання відкладено та зобов’язано ліквідатора вчинити певні дії. Постановою Вищого господарського суду України від 09 серпня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «Банк Форум» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку задоволено частково; постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 21 квітня 2016 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 01 березня 2016 року в частині відмови у задоволенні заяви ПАТ «Банк Форум» про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута скасовано; справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 09 серпня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ «Траймакс Інвест», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень частини третьої статті 8 Закону № 2343-XII, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 09 серпня 2016 року, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 21 квітня 2016 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копії ухвал Вищого господарського суду України від 14 липня 2014 року у справі № 922/837/14, від 16 липня 2014 року у справі № 920/2012/13, від 17 березня 2015 року у справі № 912/1218/14, від 08 липня 2015 року у справі № 910/15007/14, від 09 листопада 2015 року у справі № 905/338/15, від 13 липня 2016 року у справі № 914/3329/13, від 16 серпня 2016 року у справі № 26/107/09, копії постанов Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 916/2019/13 (№ 3-957гс15), від 18 листопада 2015 року у справі № 910/15007/14 (№ 3-877гс15), від 23 грудня 2015 року у справі № 903/33/15 (№ 3-1095гс15), від 27 січня 2016 року у справі № Б11/009-12 (№ 3-1283гс15), від 27 січня 2016 року у справі № 922/4908/13 (№ 3-1158гс15), від 19 жовтня 2016 року у справі № 903/623/13 (№ 3-1165гс16). Так, суд касаційної інстанції, припиняючи касаційне провадження у справах № 920/2012/13, № 912/1218/14, № 910/15007/14, № 26/107/09, а також відмовляючи у прийнятті касаційних скарг у справах № 922/837/14, № 905/338/15, № 914/3329/13, виходив із того, що положеннями частини третьої статті 8 Закону № 2343-XII не передбачено можливості оскарження в касаційному порядку постанов суду апеляційної інстанції, прийнятих за наслідками перегляду постанов (ухвал) суду першої інстанції у справах про банкрутство в частині: призначення арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), встановлення грошової винагороди керуючому санацією, встановлення оплати послуг розпорядку майна, надання згоди на продаж майна банкрута, усунення від виконання обов’язків ліквідатора боржника. У зазначених постановах Верховного Суду України наведено висновок про вичерпність переліку судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню відповідно до положень статті 8 Закону № 2343-XII. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ТОВ «Траймакс Інвест» обставини у межах доводів поданої заяви, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Відповідно до положень частини другої статті 41 ГПК господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом № 2343-XII. За змістом положень статті 49 Закону № 2343-XII продаж майна боржника в провадженні у справі про банкрутство здійснюється в порядку, встановленому цим Законом, шляхом проведення торгів у формі аукціону, замовником якого є призначений господарським судом ліквідатор, до повноважень якого згідно зі статтею 41 Закону № 2343-XII віднесено, зокрема продаж майна банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому цим Законом. Продаж майна на аукціоні оформлюється договором купівлі-продажу, який укладається власником майна чи замовником аукціону з переможцем торгів (частина перша статті 50 Закону № 2343-XII). Відповідно до частини третьої статті 55 Закону № 2343-XII результати аукціону, проведеного з порушенням вимог закону, можуть бути визнані в судовому порядку недійсними. Визнання результатів аукціону недійсними тягне за собою визнання недійсним укладеного з переможцем договору купівлі-продажу. Системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що правова природа процедури реалізації майна на торгах у формі аукціону в межах провадження у справі про банкрутство полягає в продажу майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на майно боржника до покупця – переможця торгів (аукціону), невід’ємною і завершальною стадією якої є оформлення результатів такого продажу договором купівлі-продажу, що укладається власником майна чи замовником аукціону з переможцем торгів. Отже, особливості процесу, передбачені законодавством щодо проведення аукціону, полягають у сукупності дій його учасників, спрямованих на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин, а тому є правочином. Таким чином, правова природа продажу майна з торгів (аукціону) дає підстави для визнання (за наявності підстав) результатів таких торгів (аукціону) недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, у тому числі й на підставі норм цивільного законодавства. Аналогічний висновок щодо правової природи процедури реалізації майна на торгах викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12, від 29 червня 2016 року у справі № 6-370цс16. Положеннями частини четвертої статті 10 Закону № 2343-XII передбачено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, тощо. Згідно зі статтею 8 Закону № 2343-XII, якою визначено особливості оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, ухвали господарського суду, винесені у справі про банкрутство за наслідками розгляду господарським судом заяв, клопотань та скарг, а також постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури можуть бути оскаржені в порядку, встановленому ГПК, з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Відповідно до частини третьої статті 8 Закону № 2343-XII у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. Наведений перелік судових рішень, що підлягають оскарженню в касаційному порядку, є вичерпним. Разом із тим системний аналіз наведених норм права та особливості, передбачені законодавством щодо проведення торгів (аукціону), дають підстави для висновку про можливість оскарження у касаційному порядку постанов апеляційного господарського суду, прийнятих за результатами перегляду ухвал суду першої інстанції, якими вирішено заяви про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника. За таких обставин суд касаційної інстанції у справі, яка розглядається, правомірно прийняв до провадження і розглянув касаційну скаргу ПАТ «Банк Форум» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 21 квітня 2016 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 01 березня 2016 року в частині відмови у задоволенні заяви ПАТ «Банк Форум» про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута. Ураховуючи викладене, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає за необхідне відійти від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 903/623/13 (№ 3-1165гс16), на яку посилається заявник. Водночас зі змісту ухвал суду касаційної інстанції, копії яких додано до заяви, та зі змісту оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України не вбачається підстав для висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 8 Закону № 2343-XII у подібних правовідносинах. Крім того, висновок суду касаційної інстанції у справі, яка розглядається, не суперечить викладеним у постановах Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 916/2019/13 (№ 3-957гс15), від 18 листопада 2015 року у справі № 910/15007/14 (№ 3-877гс15), від 23 грудня 2015 року у справі № 903/33/15 (№ 3-1095гс15), від 27 січня 2016 року у справі № Б11/009-12 (№ 3-1283гс15), від 27 січня 2016 року у справі № 922/4908/13 (№ 3-1158гс15) висновкам про вичерпність переліку судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню відповідно до положень статті 8 Закону № 2343-XII, оскільки вони зроблені за наслідками перегляду судових рішень у справі про банкрутство в частині: призначення арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), вирішення клопотання арбітражного керуючого щодо затвердження звіту про нарахування та виплату грошової винагороди, визнання організатора аукціону учасником у справі про банкрутство, відшкодування сум грошової винагороди арбітражному керуючому. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. У зв’язку з наведеним заява ТОВ «Траймакс Інвест» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 серпня 2016 року (про визнання недійсними результатів аукціону) у справі № 904/9284/14 задоволенню не підлягає. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Траймакс Інвест» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 серпня 2016 року (про визнання недійсними результатів аукціону) у справі № 904/9284/14 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 14 грудня 2016 року № 3-1406гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F7FAF5EA1A5AAD13C225809800339715
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Жайворонок Т.Є., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., – за участю представників: ОСОБА_1 – Сергєєвої В.С., приватного підприємства «Лекс» – Карасюка О.В., публічного акціонерного товариства «Сбербанк» – Микитенко О.В., публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Експрес-Банк» – Андрієнко С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 червня 2016 року у справі № Б8/183-11 за заявою державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт» до приватного підприємства «Лекс» (далі – ПП «Лекс») про визнання банкрутом; за заявою публічного акціонерного товариства «Дочірній банк Сбербанку Росії» (далі – ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії») про визнання результатів аукціону недійсними, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» звернулося до суду із заявою про визнання результатів аукціону недійсними у межах провадження у справі № Б8/183-11 про визнання банкрутом ПП «Лекс». Заяву обґрунтовано тим, що на виконання вимог ухвали Господарського суду Київської області від 22 квітня 2014 року організатором аукціону – товарною біржею «Центральна Українська Біржа» 25 вересня 2015 року проведено аукціон з продажу заставного майна ПП «Лекс», а саме: двокімнатної квартири загальною площею 203,2 кв. м, розташованої за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1. ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» зазначило, що цей аукціон проведено з порушенням вимог Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції Закону України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI; далі – Закон № 2343-XII), оскільки звіт про вартість майна на час проведення аукціону втратив чинність; оголошення про продаж майна банкрута було розміщено не на офіційному веб-сайті товарної біржі «Центральна Українська Біржа» – організатора аукціону, а на веб-сайті, який належить товарній біржі «Центральна Універсальна Біржа»; гарантійні внески учасниками аукціону сплачено з порушенням порядку, передбаченого Законом № 2343-XII; на нерухомому майні, яке підлягало продажу на аукціоні, не було розміщено відповідне оголошення; реєстрацію учасників аукціону, як і сам аукціон, було проведено із запізненням на одну годину; у протоколі від 25 вересня 2015 року організатором аукціону не зазначено адресу сторінки веб-сайта, на якій розміщено відомості про проведення аукціону. Посилаючись на зазначені обставини, ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» з урахуванням заяви про уточнення вимог просило визнати недійсними результати аукціону з продажу заставного майна, оформленого протоколом № 10 проведення другого повторного аукціону (торгів) із можливістю зниження початкової вартості від 25 вересня 2015 року, та договір купівлі-продажу об’єкта нерухомого майна, укладений 12 жовтня 2015 року між ПП «Лекс» та ОСОБА_1. Ухвалою Господарського суду Київської області від 21 грудня 2015 року у задоволенні заяви ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» про визнання результатів аукціону недійсними відмовлено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 лютого 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 15 червня 2016 року, заяву публічного акціонерного товариства «Сбербанк» (правонаступника ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії») задоволено. Визнано недійсними результати проведення другого повторного аукціону з продажу майна ПП «Лекс» із можливістю зниження його початкової вартості, який відбувся 25 вересня 2015 року, та оформлений протоколом від 25 вересня 2015 року № 10, а також визнано недійсним укладений між ПП «Лекс» та ОСОБА_1, у результаті проведення цього аукціону договір купівлі-продажу об’єкта нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрований у реєстрі за № 4263. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 15 червня 2016 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ОСОБА_1, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 20 Господарського кодексу України (далі – ГК), статей 49, 56, 58, 60, 71 Закону № 2343-XII, просить скасувати постанови Вищого господарського суду України від 15 червня 2016 року та Київського апеляційного господарського суду від 24 лютого 2016 року, а ухвалу Господарського суду Київської області від 21 грудня 2015 року залишити в силі. В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 05 квітня 2016 року у справі № 5016/1358/2011(9/25), від 06 липня 2016 року у справі № 903/623/13, від 15 червня 2016 року у справі № 32/17-3653-2011, від 06 липня 2016 року у справі № 5023/3711/11, від 24 березня 2015 року у справі № 21/17-4018-2011, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах. Ухвалою судді Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року справу № Б8/183-11 допущено до провадження Верховного Суду України; відкрито провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 червня 2016 року у цій справі та здійснено підготовчі дії. Відповідно до пункту 2.3.47 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, автоматизованою системою здійснено заміну судді-доповідача Потильчака О.І., якого звільнено згідно з Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 2016 року № 1600-VIII, на суддю-доповідача Жайворонок Т.Є. для розгляду зазначеної справи. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників судового процесу, перевіривши наведені ОСОБА_1 обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ухвалою Господарського суду Київської області від 28 листопада 2011 року за заявою державного підприємства «Іллічівський морський торговельний порт» порушено провадження у справі № Б8/183-11 про банкрутство ПП «Лекс», а ухвалою попереднього засідання Господарського суду Київської області від 13 серпня 2012 року визнано грошові вимоги, зокрема ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії», до боржника в сумі 187 416 053,87 грн. Постановою Господарського суду Київської області від 15 жовтня 2012 року ПП «Лекс» визнано банкрутом, припинено процедуру розпорядження майном і відкрито ліквідаційну процедуру. Ліквідатором ПП «Лекс» проведено інвентаризацію майна банкрута, що підтверджується протоколом зборів комітету кредиторів ПП «Лекс» від 26 квітня 2012 року № 3, та отримано згоду забезпеченого кредитора ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» (листи від 18 листопада 2013 року № 770/28 та від 03 липня 2014 року № 5343/4/28-2) на продаж майна банкрута, у тому числі двокімнатної квартири загальною площею 203,2 кв. м, розташованої за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, і погоджено початкову ціну продажу – 4 712 000,00 грн. Ухвалою Господарського суду Київської області від 06 березня 2014 року організатора аукціону – товарну біржу «Центральна Українська Біржа» визнано учасником у справі № Б8/183-11 про банкрутство ПП «Лекс», а ухвалою цього ж суду від 22 квітня 2014 року зобов’язано організатора аукціону розмістити відповідне оголошення про проведення аукціону з продажу майна ПП «Лекс» в офіційних друкованих органах (газетах «Голос України» або «Урядовий кур’єр») із зазначенням адреси веб-сайта організатора аукціону, на якому розміщено повний текст оголошення з відомостями, передбаченими статтею 59 Закону № 2343-XII. Згідно з висновком про вартість майна № 34-05/14(1) від 15 травня 2014 року, складеним суб’єктом оціночної діяльності на замовлення ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії», ринкова вартість об’єкта оцінки (двокімнатна квартира загальною площею 203,2 кв. м, розташована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1) становить 4 712 000,00 грн. 07 липня 2014 року між ліквідатором ПП «Лекс» (замовник) і товарною біржею «Центральна Українська Біржа» (організатор) укладено додаток до договору на організацію та проведення аукціону, відповідно до якого, зокрема, початкову ціну продажу зазначеного об’єкта нерухомого майна погоджено у розмірі 4 712 000,00 грн без ПДВ. При проведенні першого аукціону з продажу майна боржника (протокол від 04 серпня 2014 року № 19) ціна майна відповідала його вартості, визначеній у висновку про вартість майна від 15 травня 2014 року № 34-05/14(1) та погодженій забезпеченим кредитором – ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії». Оскільки цей аукціон визнано таким, що не відбувся, подальші аукціони з продажу майна боржника (протокол від 08 жовтня 2014 року № 25, протокол від 19 січня 2015 року № 1, протокол від 16 лютого 2015 року № 2, протокол від 14 липня 2015 року № 5, протокол від 04 серпня 2015 року № 6) проводилися з початковою вартістю, зменшеною на 20 % щодо початкової вартості, визначеної для попереднього аукціону, що становила 3 769 600,00 грн. 02 вересня 2015 року у газеті «Урядовий кур’єр» (№ 160) організатором аукціону розміщено оголошення про проведення 25 вересня 2015 року другого повторного аукціону з продажу майна ПП «Лекс» (двокімнатна квартира загальною площею 203,2 кв. м, розташована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1) із можливістю зниження початкової ціни. Кінцевий термін прийняття заяв на участь в аукціоні – 21 вересня 2015 року. Також зазначено, що повний текст оголошення з відомостями, передбаченими статтею 59 Закону № 2343-XII, розміщено на веб-сайті організатора аукціону за адресою: www.tub.com.ua. Веб-сайтом www.tub.com.ua товарна біржа «Центральна Українська Біржа» користується на підставі договору № 25-С про спільне користування сайтом, укладеного 08 січня 2013 року з товарною біржею «Центральна Універсальна Біржа». За змістом оголошення про проведення другого повторного аукціону з продажу майна банкрута, розміщеного на веб-сайті за адресою: www.tub.com.ua, товарна біржа «Центральна Українська Біржа» оголосила проведення другого повторного аукціону з продажу майна, що належить банкруту, з можливістю зниження його початкової вартості, а саме: двокімнатної квартири загальною площею 203,2 кв. м, розташованої за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1. Оголошення містить відомості про характеристику лота, початкову ціну продажу лота – 3 769 600,00 грн, розмір гарантійного внеску – 376 960 грн, організатора аукціону та продавця, проведення попередніх аукціонів, місце, дату і час проведення аукціону (25 вересня 2015 року за адресою: м. Київ, вул. Малишка, 1, готель «Братислава», о 12:00, реєстрація учасників з 11:20 до 11:50), прийняття заявок для участі в аукціоні з дня розміщення цього оголошення в газеті «Урядовий кур’єр» до 21 вересня 2015 року включно, реквізити для сплати гарантійних внесків і порядок та критерії виявлення переможця торгів, а також фотографічні зображення і технічний паспорт майна, проект договору купівлі-продажу об’єкта нерухомого майна. У встановлений термін до організатора аукціону звернулося дві особи із заявами від 17 вересня 2015 року на участь в аукціоні, а саме: ОСОБА_2 та ОСОБА_1, яких було допущено до участі в аукціоні, що підтверджується повідомленнями організатора аукціону та протоколом про визначення учасників аукціону від 21 вересня 2015 року. Гарантійні внески від учасників аукціону ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було прийнято готівкою бухгалтером товарної біржі «Центральна Українська Біржа» у зв’язку з проханням учасників аукціону, пов’язаним з обмеженням часу та великими сумами внесків, що підтверджується прибутково–касовими ордерами від 21 вересня 2015 року № 1, від 17 вересня 2015 року № 44, від 18 вересня 2015 року № 46, від 17 вересня 2015 року № 43, від 17 вересня 2015 року № 45, від 18 вересня 2015 року № 47, від 21 вересня 2015 року № 52 та від 17 вересня 2015 року № 42. Аукціон із продажу майна боржника було проведено 25 вересня 2015 року із запізненням із 13:00 до 14:00 у зв’язку з тим, що замовлене організатором аукціону приміщення не було звільнено до часу проведення аукціону, тому адміністрація готелю запропонувала інше приміщення для проведення аукціону – конференц-зал «Форум», який був вільний з 13:00. За результатами проведення аукціону його організатором складено протокол № 10 проведення другого повторного аукціону (торгів) із можливістю зниження початкової вартості від 25 вересня 2015 року, відповідно до якого переможцем торгів стала ОСОБА_1, яка запропонувала на крок вищу ціну у розмірі 1 507 840,00 грн. У цьому протоколі зазначено відомості про майно запропоноване для продажу, кількість учасників, початкову ціну, ціну, запропоновану переможцем аукціону, частину ціни, сплачену переможцем, реквізити продавця, покупця та порядок сплати коштів на розрахунковий рахунок продавця. 12 жовтня 2015 року між ПП «Лекс» в особі ліквідатора (продавець) і фізичною особою ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу об’єкта нерухомого майна, за умовами якого продавець передає у власність, а покупець приймає у власність об’єкт нерухомості: двокімнатну квартиру загальною площею 203,2 кв. м, розташовану за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1. На виконання умов цього договору між сторонами 12 жовтня 2015 року складено акт про передачу права власності на нерухоме майно. Також на виконання умов договору купівлі-продажу об’єкта нерухомого майна від 12 жовтня 2015 року та протоколу № 10 покупець перерахував на розрахунковий рахунок продавця, відкритий у ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії», як передбачено у протоколі від 25 вересня 2015 року № 10, кошти за придбання квартири, що підтверджується платіжним дорученням від 05 жовтня 2015 року № 87253145, а продавець, у свою чергу, перерахував зазначені кошти забезпеченому кредитору – ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії», що підтверджується платіжним дорученням від 29 жовтня 2015 року № 4. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» про визнання результатів аукціону недійсними, виходив із того, що зміст оголошення про проведення аукціону з продажу майна ПП «Лекс», розміщеного на веб-сайті за адресою: www.tub.com.ua, відповідає приписам статті 59 Закону № 2343-XII; ліквідатором банкрута та організатором аукціону не вчинено дій, що порушують рівність учасників аукціону або дій, які перешкоджали би зацікавленій особі взяти участь в аукціоні; аукціон проведено з дотриманням положень Закону № 2343-XII, грошові кошти, отримані від реалізації майна, перераховано забезпеченому кредиторові; певні неточності, які мали місце при проведенні аукціону та на які посилається заявник, не вплинули на результати проведення аукціону; заявником не доведено наявності порушеного права або охоронюваного законом інтересу у зв’язку з проведенням оспорюваного аукціону та не доведено наявності неправомірних наслідків у результаті проведення цього аукціону. Також суд зазначив, що реалізація майна банкрута на аукціоні здійснювалася не на підставі висновку про вартість майна № 34-05/14(1) від 15 травня 2014 року, а відповідно до законодавства за початковою вартістю майна, визначеною ліквідатором, і погодженою забезпеченим кредитором; ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» не зверталося до суду із запереченнями щодо початкової вартості майна, визначеної ліквідатором, та не порушувало перед судом клопотання про проведення незалежної оцінки майна відповідно до статті 57 Закону № 2343-XII; внесення учасниками аукціону гарантійних внесків не у спосіб, визначений в оголошенні, не свідчить про порушення умов допуску до участі в аукціоні та про порушення процедури його підготовки; відсутність у протоколі № 10 посилання на адресу сторінки веб-сайта, на якій розміщено відомості про проведення аукціону, є технічною опискою, однак повідомлення про результати проведення аукціону 25 вересня 2015 року з продажу майна ПП «Лекс» розміщено на офіційних веб-сайтах Вищого господарського суду України та Міністерства юстиції України. Суд касаційної інстанції, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, погодився з висновками останнього про те, що аукціон, результати якого оспорюються, проведено з порушенням вимог Закону № 2343-XII з огляду на таке: – аукціон розпочався пізніше часу, визначеного в оголошенні про проведення другого повторного аукціону з продажу майна ПП «Лекс», розміщеного на веб-сайті за адресою: www.tub.com.ua (із запізненням на одну годину); – веб-сайт за адресою:www.tub.com.ua не належить організаторові аукціону – товарній біржі «Центральна Українська Біржа», а останній є користувачем зазначеного сайта на підставі договору про спільне користування сайтом, укладеного із товарною біржею «Центральна Універсальна Біржа»; – у матеріалах справи відсутні належні докази розміщення на нерухомому майні оголошення про його продаж на аукціоні; апеляційним господарським судом не прийнято як належний доказ надане товарною біржею «Центральна Українська Біржа» фотографічне зображення частини будинку із розміщеним у вікні оголошенням про продаж, оскільки таке зображення не містить достовірних даних про об’єкт, дату й час проведення фотозйомки, а в змісті цього оголошення (де не наведено характеристики об’єкта продажу) відсутні відомості про продаж з аукціону, що призвело до звуження кола потенційних учасників аукціону; – у заявах про участь в аукціоні немає відомостей про наявність або відсутність заінтересованості заявника стосовно боржника, кредиторів, замовника, організатора аукціону та про характер цієї заінтересованості у разі її наявності; – всупереч порядку внесення гарантійного внеску, визначеного в оголошенні з продажу майна ПП «Лекс» (розміщеному на веб-сайті за адресою:www.tub.com.ua) про проведення оспорюваного аукціону, грошові кошти (як гарантійний внесок) сплачувалися безпосередньо в касу організатора аукціону, а у прибуткових касових ордерах (виданих на підтвердження сплати грошових коштів) некоректно зазначено призначення платежу: «Гарантійний внесок», на той час як згідно з порядком (визначеним в оголошенні про проведення аукціону) необхідно було зазначити: «Оплата гарантійного внеску для участі в аукціоні з продажу майна ПП «Лекс» по лоту № 1». Відповідно до положень статті 11114 ГПК Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана виключно з підстав, передбачених статтею 11116 ГПК. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана на підставі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце у разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Зміст правовідносин із метою з’ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду України. Із наданих для порівняння копій постанов Вищого господарського суду України вбачається, що суд касаційної інстанції за наслідками перегляду судових рішень попередніх інстанцій про відмову у задоволенні заяв про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна банкрута у межах провадження в справі про банкрутство, залишив ці рішення без змін, погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що: – у справі № 5016/1358/2011(9/25) (постанова від 05 квітня 2016 року) оспорюваний аукціон проведено з дотриманням вимог Закону № 2343-XII, а організатором аукціону вжито передбачених законом заходів із підготовки майна боржника до реалізації, розміщено оголошення про продаж майна безпосередньо на нерухомому майні, яке підлягало реалізації; при проведенні другого повторного аукціону зниження ціни до тієї, за яку переможцем придбано спірне нерухоме майно, не суперечило вимогам зазначеного Закону; – у справі № 32/17-3653-2011 (постанова від 15 червня 2016 року) ліквідатором та організатором аукціону дотримано вимоги Закону № 2343-XII щодо процедури підготовки, проведення аукціону, оформлення кінцевих результатів аукціону; стосовно доводів скаржника про допущені порушення під час проведення аукціону суд, зокрема, зауважив, що про проведення аукціону за іншою адресою, ніж зазначено в оголошенні, організатором аукціону повідомлено всіх осіб, які виявили бажання взяти участь в аукціоні; факт відсутності оголошення на нерухомому майні, яке підлягало реалізації з аукціону, не знайшов свого підтвердження під час вирішення справи і був спростований організатором аукціону, який надав відповідні фотоматеріали; – у справі № 5023/3711/11 (постанова від 06 липня 2016 року) заставний кредитор надав згоду на реалізацію майна банкрута за початковою ціною, визначеною ліквідатором з урахуванням звіту про експертну оцінку майна, надану цим кредитором, а зниження ціни об’єктів, реалізованих на оспорюваному аукціоні, було здійснено відповідно до положень статей 65, 66 Закону № 2343-XII (проведення повторного аукціону з можливістю зниження початкової вартості); – у справі 21/17-4018-2011 (постанова від 24 березня 2015 року) проведення повторного аукціону з продажу майна боржника відбулося з дотриманням порядку та умов, передбачених Законом № 2343-XII, а наведені заявником факти порушення безготівкового розрахунку і перевищення граничної суми розрахунків саме у готівковій формі не впливають на суть правовідносин між продавцем і покупцем, перебувають у площині банківських правовідносин і не можуть бути підставою для визнання аукціону недійсним. Отже, у цих постановах Вищого господарського суду України, на які посилається заявник як на доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, та у постанові суду касаційної інстанції у справі, яка розглядається, обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними. Аналіз зазначених рішень суду касаційної інстанції не дає підстав для висновку про різне застосування положень статей 20 ГК, статей 49, 56, 58, 60, 71 Закону № 2343-XII, оскільки ці рішення ухвалено з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій. Разом із тим надана для порівняння копія постанови Вищого господарського суду України від 06 липня 2016 року у справі № 903/623/13 не може бути прикладом на підтвердження підстав для перегляду судового рішення, передбачених пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК, оскільки зазначену постанову суду касаційної інстанції скасовано постановою Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (№ 3-1165гс16). Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. Зважаючи на те, що факт неоднакового застосування положень матеріального права не підтвердився, заява ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 червня 2016 року у справі № Б8/183-11відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. Головуючий Т.Є. Жайворонок Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець Постанова від 7 грудня 2016 року № 3-1072гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C45CCEA30F8EC209C2258099003915D4
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 жовтня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Ємця А.А., Романюка Я.М., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року, в с т а н о в и л и : У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач зазначав, що 13 липня 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, згідно з яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 430 тис. дол. США, а останній зобов'язався повернути кредит і сплатити проценти в порядку і на умовах, визначених договором. На забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором між банком та боржником 13 липня 2006 року укладено договір іпотеки, відповідно до якого останній передав в іпотеку банку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 та машиномісце НОМЕР_1 в підземному автопаркінгу указаного будинку. Оскільки позичальник не виконав узятих на себе зобов'язань, банк вимогою від 20 березня 2013 року визнав строк повернення кредиту в повному обсязі таким, що настав достроково. Станом на 2 вересня 2013 року сума заборгованості за кредитним договором складала 646 тис. 766 доларів США 18 центів, що в гривневому еквіваленті становило 5 млн 169 тис. 602 грн 8 коп. Посилаючись на те, що боржник не сплатив заборгованість за кредитним договором, позивач просив: звернути стягнення на предмети іпотеки за вказаним договором іпотеки – зазначені квартиру та машиномісце в підземному паркінгу; установити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження»; визначити початкову ціну предметів іпотеки для її подальшої реалізації на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; з вартості реалізації предметів іпотеки задовольнити вимоги ПАТ «УкрСиббанк» за кредитним договором у розмірі 646 тис. 766 доларів США 18 центів, що на 2 вересня 2013 року становило 5 млн 169 тис. 602 грн 8 коп. Оскільки під час розгляду справи було встановлено, що власником предмета іпотеки (квартири та машиномісця в підземному паркінгу) є ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 22 лютого 2013 року, а в силу вимог статті 23 Закону України «Про іпотеку» дія іпотечного договору не припинилась як на час відкриття ліквідаційної процедури, так і на дату продажу ліквідатором предметів іпотеки, на що банк згоди не давав та коштів від реалізації не отримував, позивач вважав, що має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку». Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 17 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 7 жовтня 2015 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року ПАТ «УкрСиббанк» просить скасувати зазначені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 4, 17, 23 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм матеріального права. На обґрунтування заяви ПАТ «УкрСиббанк» надало копії постанов Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року, 16 і 29 лютого 2016 року та постанови Верховного Суду України від 23 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «УкрСиббанк» доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 липня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, згідно з яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 430 тис. дол. США, а останній зобов'язався повернути кредит і сплатити проценти на умовах, визначених цим договором, не пізніше 13 липня 2027 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 13 липня 2006 року укладено договір іпотеки, відповідно до якого останній передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 та машиномісце НОМЕР_1 в підземному автопаркінгу указаного будинку. Унаслідок невиконання боржником зобов'язань з повернення кредиту та сплати процентів за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 2 вересня 2013 року складала 646 тис. 766 доларів США 18 центів, що в гривневому еквіваленті відповідало 5 млн 169 тис. 602 грн 8 коп. Господарський суд Одеської області постановою від 14 лютого 2012 року фізичну особу – підприємця ОСОБА_2 (далі – ФОП ОСОБА_2) визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру. Ухвалою від 21 червня 2012 року Господарський суд Одеської області затвердив реєстр вимог кредиторів до ФОП ОСОБА_2 на загальну суму 218 млн 500 тис. 749 грн 10 коп., у тому числі грошові вимоги ПАТ «УкрСиббанк» на загальну суму 15 млн 137 тис. 41 грн 57 коп. Цей же суд ухвалою від 21 червня 2012 року постановив скасувати обтяження нерухомого майна банкрута – ФОП ОСОБА_2 та виключити записи з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (далі – Єдиний реєстр заборон). 16 серпня 2012 року ліквідатором ФОП ОСОБА_2 було проведено аукціон з реалізації спірного майна, переможцем якого визнано ОСОБА_3. За підсумками торгів між ФОП ОСОБА_2 в особі ліквідатора ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договори купівлі-продажу квартири та машиномісця в підземному автопаркінгу, які в подальшому були продані ОСОБА_1. За змістом цих договорів суд установив, що на момент їх укладення вказане майно під забороною відчуження (арештом) не перебувало. У подальшому Вищий господарський суд України постановою від 25 грудня 2012 року скасував постанову Господарського суду Одеської області від 14 лютого 2012 року, провадження у справі про банкрутство ФОП ОСОБА_2 припинив. Ухвалою від 28 лютого 2013 року Господарський суд Одеської області скасував заходи, вжиті ухвалою цього ж суду від 21 червня 2012 року, та відновив записи щодо обтяження іпотекою нерухомого майна ОСОБА_2, в тому числі за договором іпотеки від 13 липня 2006 року. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк», суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов висновку про відсутність у позивача права вимагати звернення стягнення на предмети іпотеки в останнього набувача майна, оскільки предмети іпотеки були реалізовані в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а на момент укладення договорів купівлі-продажу заборони відчуження в Єдиному реєстрі заборон не було. При цьому суд послався на норми статті 23 Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Суд касаційної інстанції при цьому зазначив, що відчуження майна, переданого в іпотеку під час проведення ліквідаційної процедури боржника, здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції, чинній на час відчуження іпотечного майна у ході ліквідаційної процедури. Положеннями цього закону не передбачено згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство. Подальше скасування постанови про визнання божника банкрутом та припинення провадження у справі про банкрутство саме по собі не зумовлює незаконності вчинених у процесі ліквідаційної процедури дій, у тому числі незаконності відчуження іпотечного майна. Оскільки докази неправомірності віднесення майнових активів ФОП – банкрута до ліквідаційної маси в матеріалах справи відсутні, не можна вважати, що іпотечне майно реалізовано з порушенням установленого законодавством порядку і що іпотека зберегла свою чинність для нового власника лише з одного факту скасування постанови про визнання боржника банкрутом та припинення провадження у банкрутній справі. З огляду на те, що предмети іпотеки були реалізовані в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і на момент укладення договорів купівлі-продажу заборони відчуження в Єдиному реєстрі заборон не було, відповідно відсутні підстави вважати подальших набувачів майна недобросовісними, тому захист прав позивача в обраний ним спосіб, що передбачає примусове позбавлення відповідача як іпотекодателя права власності на його майно як на предмет іпотеки, суперечить закладеному в частині другій статті 388 ЦК України принципу щодо неможливості витребувати майно від добросовісного набувача, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У постанові Вищого господарського суду України від 29 лютого 2016 року, наданій заявником для порівняння, касаційний суд указав на помилковість висновків судів попередніх інстанцій про те, що стаття 23 Закону України «Про іпотеку» не поширюється на правовідносини сторін щодо реалізації предмета іпотеки в процесі ліквідаційної процедури за відсутності у момент його відчуження обтяження у Державному реєстрі іпотек, знятого на підставі судового рішення, з урахуванням того, що в подальшому постановою суду визнано недійсними аукціон з продажу майна банкрута та договір купівлі-продажу предмета іпотеки. При цьому касаційний суд направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши, що висновок судів попередніх інстанцій не можна визнати таким, що ґрунтується на з’ясуванні усіх обставин справи, які є суттєвими для вирішення даного спору, та правильному застосуванні до них законодавчих норм, що регулюють спірні правовідносини. У постанові Вищого господарського суду України від 16 лютого 2016 року, наданій заявником для порівняння, касаційний суд скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції з підстави порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Отже, порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог. Разом з тим у наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року, ухваленій у справі з аналогічними обставинами, предметами та підставами позову, боржником є та сама ФОП ОСОБА_2, іпотечне майно було відчужене юридичній особі, яка не була іпотекодержателем, у процесі ліквідаційної процедури ФОП під час дії судового рішення про визнання її банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, яке в подальшому було скасоване постановою Вищого господарського суду України з припиненням провадження у справі, касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, застосувавши положення статті 23 Закону України «Про іпотеку». Зазначена постанова Вищого господарського суду України була предметом перегляду Верховним Судом України з передбачених статтею 355 ЦПК України підстав, за результатами якого прийнято постанову від 23 березня 2016 року, також надану заявником для порівняння. У цій постанові Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що з урахуванням норм статті 23 Закону України «Про іпотеку» до юридичної особи, яка стала набувачем іпотечного майна в ході ліквідаційної процедури, перейшли всі права та обов’язки іпотекодавця за договором іпотеки у тому обсязі і на умовах, що існували до набуття нею права власності на предмет іпотеки. Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 4, 17, 23 Закону України «Про іпотеку» та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні до подібних правовідносин зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов'язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов'язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов'язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов'язань або зменшити їх. Забезпечувальне зобов'язання (взаємні права і обов'язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов'язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов'язанням). Виконання забезпечувального зобов'язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов'язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна). Частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України; далі – ЦК України). Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до частини третьої статті 3 цього Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Крім того, процедура державної реєстрації іпотек у спірний період регулювалась Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (втратив чинність 31 січня 2013 року), та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (далі – Порядок). Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Пунктами 74, 75 Порядку передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, що набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про скасування обтяження іпотекою нерухомого майна, на підставі якого з Єдиного реєстру заборон виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Єдиному реєстрі заборон, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Єдиний реєстр заборон. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Отже, ухвалення судом рішення про скасування обтяжень нерухомого майна банкрута та виключення запису з Єдиного реєстру заборон, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності обтяження спірного нерухомого майна іпотекою на час його відчуження у процесі ліквідації іпотекодавця, таке обтяження є чинним з моменту його первинної реєстрації в цьому реєстрі. При цьому необхідно врахувати, що дії ліквідатора іпотекодавця з відчуження спірного майна (квартири та машиномісця) під час зняття судовим рішенням обтяження та право власності ОСОБА_1 на це нерухоме майно кредитор не оспорює. Беручи до уваги обставини справи та виходячи із сутності іпотеки та змісту правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, можна зробити висновок про те, що ефективним відновленням прав кредитора у зв'язку зі скасуванням незаконного судового рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї із умов надання (отримання) кредиту. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 березня 2016 року та в постанові Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року, наданих заявником для порівняння. Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до фізичної особи права власності на спірне нерухоме майно (квартиру та машиномісце) в ході ліквідаційної процедури під час виключення з Єдиного реєстру заборон запису про обтяження цього майна, суди дійшли помилкового висновку про те, що: до спірних правовідносин не застосовується стаття 23 Закону України «Про іпотеку», не зберігається обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Єдиного реєстру заборон запису про обтяження цього майна іпотекою та не поширюється на відповідача відповідно до цієї норми статус іпотекодавця за іпотечним договором з огляду на те, що до нього перейшло право власності на предмети іпотеки – квартиру та машиномісце. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 4, 17, 23 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: І.С. Берднік В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1382цс16 Виконання забезпечувального зобов'язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов'язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна). Частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України; далі – ЦК України). Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до частини третьої статті 3 цього Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Крім того, процедура державної реєстрації іпотек у спірний період регулювалась Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (втратив чинність 31 січня 2013 року), та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (далі – Порядок). Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Пунктами 74, 75 Порядку передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, що набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про скасування обтяження іпотекою нерухомого майна, на підставі якого з Єдиного реєстру заборон виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Єдиному реєстрі заборон, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Єдиний реєстр заборон. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Отже, ухвалення судом рішення про скасування обтяжень нерухомого майна банкрута та виключення запису з Єдиного реєстру заборон, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності обтяження спірного нерухомого майна іпотекою на час його відчуження у процесі ліквідації іпотекодавця, таке обтяження є чинним з моменту його первинної реєстрації в цьому реєстрі. При цьому необхідно врахувати, що дії ліквідатора іпотекодавця з відчуження спірного майна (квартири та машиномісця) під час зняття судовим рішенням обтяження та право власності відповідача на це нерухоме майно кредитор не оспорює. Беручи до уваги обставини справи та виходячи із сутності іпотеки та змісту правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, можна зробити висновок про те, що ефективним відновленням прав кредитора у зв'язку зі скасуванням незаконного судового рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї із умов надання (отримання) кредиту. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 березня 2016 року та в постанові Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року, наданих заявником для порівняння. Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до фізичної особи права власності на спірне нерухоме майно (квартиру та машиномісце) в ході ліквідаційної процедури під час виключення з Єдиного реєстру заборон запису про обтяження цього майна, суди дійшли помилкового висновку про те, що: до спірних правовідносин не застосовується стаття 23 Закону України «Про іпотеку», не зберігається обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Єдиного реєстру заборон запису про обтяження цього майна іпотекою та не поширюється на відповідача відповідно до цієї норми статус іпотекодавця за іпотечним договором з огляду на те, що до нього перейшло право власності на предмети іпотеки – квартиру та машиномісце. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 26 жовтня 2016 року №6-1382цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9BC697CA9D9BB054C225806600516131
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Барбари В.П., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І., – за участю представників: публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" – Грищенка Д.С., товариства з обмеженою відповідальністю "Чарівниця" – Василенка О.В., Ошурка Й.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2015 року у справі № 918/545/13 за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" Рівненської обласної дирекції до товариства з обмеженою відповідальністю "Чарівниця", треті особи: відкрите акціонерне товариство "Рівненське автотранспортне підприємство – 15607", відкрите акціонерне товариство "Здолбунівський завод будівельних матеріалів", про звернення стягнення на предмет іпотеки, в с т а н о в и л а: У квітні 2013 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" в особі Рівненської обласної дирекції (далі – ПАТ "Райффайзен Банк Аваль") звернулося до Господарського суду Рівненської області із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Чарівниця" (далі – ТОВ "Чарівниця"), треті особи – відкрите акціонерне товариство "Рівненське автотранспортне підприємство – 15607" (далі – ВАТ "АТП – 15607"), відкрите акціонерне товариство "Здолбунівський завод будівельних матеріалів" (далі – ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів"), в якому, з урахуванням уточнень позовних вимог, просило звернути стягнення на заставлене згідно з договором іпотеки від 29 листопада 2007 року № 010/89-07/054/г/1 нерухоме майно: нежилі приміщення загальною площею 1 285,30 кв. м і 156,00 кв. м, розташовані за адресою: м. Рівне, проспект Миру, буд. 11, які належать ТОВ "Чарівниця" на праві приватної власності, шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах для погашення заборгованості ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" у сумі 535 125,64 грн за кредитним договором від 28 листопада 2007 року № 010/89-07/393 та заборгованості ВАТ "АТП – 15607" у сумі 905 732,88 грн за кредитним договором від 28 листопада 2007 року № 010/89-07/389. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 21 травня 2015 року (з урахуванням виправлення описок ухвалою цього ж суду від 22 січня 2016 року) позов задоволено частково. Звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 29 листопада 2007 року № 010/89-07/054/г/1, а саме: нежиле приміщення загальною площею 156,00 кв. м, розташоване за адресою: м. Рівне, проспект Миру, буд. 11, яке належить ТОВ "Чарівниця" на праві приватної власності, що підтверджується договором купівлі-продажу індивідуально визначеного майна (нежитлове приміщення) (бланк серії ВВМ № 261787), посвідченим приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Червук В.М. 15 жовтня 2004 року та зареєстрованим у реєстрі за № 3018, у рахунок погашення заборгованості ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" перед ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" за кредитним договором від 28 листопада 2007 року № 010/89-07/393 у сумі 535 125,62 грн, з яких: 500 000,00 грн заборгованості за кредитом, 33 972,61 грн заборгованості за процентами, 1 153,01 грн пені. Встановлено спосіб реалізації предмета іпотеки за договором іпотеки від 29 листопада 2007 року № 010/89-07/054/г/1 – нежилого приміщення загальною площею 156,00 кв. м, розташованого за адресою: м. Рівне, проспект Миру, буд. 11, шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах. Початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах – 2 391 897,00 грн без ПДВ. У решті позову відмовлено. Повернуто ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" з Державного бюджету України судовий збір у розмірі 31,72 грн. Стягнуто з ТОВ "Чарівниця" на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" 10 702,70 грн судового збору та 3 658,29 грн витрат на проведення судової експертизи. Стягнуто з ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" на користь ТОВ "Чарівниця" 1 073,20 грн витрат на проведення судової експертизи. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 28 липня 2015 року рішення Господарського суду Рівненської області від 21 травня 2015 року залишено без змін. Вищий господарський суд України постановою від 14 грудня 2015 року залишив без змін постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28 липня 2015 року та рішення Господарського суду Рівненської області від 21 травня 2015 року. При цьому Вищий господарський суд України погодився із висновками судів попередніх інстанцій про те, що позовні вимоги ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" за кредитним договором від 28 листопада 2007 року № 010/89-07/393 ґрунтуються на вимогах закону. Разом із тим Вищий господарський суд України також погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ВАТ "АТП – 15607" у сумі 905 732,88 грн за кредитним договором № 010/89-07/389, оскільки зобов'язання ВАТ "АТП – 15607" за кредитним договором від 28 листопада 2007 року № 010/89-07/389 припинилося у зв'язку з ліквідацією позичальника, а отже немає підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості останнього за цим кредитним договором у розмірі 905 732,88 грн. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2015 року з підстави, передбаченої пунктом 3 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль", посилаючись на невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах положень статті 609 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), частини 1 статті 17 Закону України "Про іпотеку", просить, з урахуванням уточнень, скасувати постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2015 року в частині відмови у задоволенні позову ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ВАТ "АТП – 15607" за кредитним договором № 010/89-07/389 у розмірі 905 732,88 грн і прийняти у цій частині нове рішення про задоволення позову. На обґрунтування своїх доводів публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" долучило до поданої заяви копію постанови Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14. У зазначеній постанові Верховний Суд України наголосив, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням до відповідного реєстру запису про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Уклавши договір іпотеки, іпотекодавець прийняв на себе всі ризики, пов’язані з невиконанням зобов’язання боржником (у межах вартості предмета іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника. Перевіривши матеріали справи та наведені у заяві доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Предметом перегляду Верховним Судом України є постанова Вищого господарського суду України від 14 грудня 2015 року в частині його висновків про припинення іпотеки, що забезпечувала виконання основного зобов'язання за кредитним договором від 28 листопада № 010/89-07/389 у зв’язку з ліквідацією боржника за цим кредитним договором ВАТ "АТП – 15607" внаслідок визнання його банкрутом. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 28 листопада 2007 року відкрите акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі – ВАТ "Райффайзен Банк Аваль"), правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" (кредитор), та ВАТ "АТП – 15607" (позичальник 1) і ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" (позичальник 2) уклали генеральну кредитну угоду № 010/89-07/054/г (далі – кредитна угода), відповідно до якої кредитор зобов'язується надавати позичальнику кредитні кошти в порядку і на умовах, визначених у додаткових кредитних договорах, що укладатимуться в рамках угоди між позичальником і кредитором, і які після їх підписання стають невід'ємними частинами цієї угоди (пункт 1.1 угоди). Відповідно до пунктів 1.2, 1.3 зазначеної кредитної угоди загальна сума фактичної заборгованості позичальника з наданих кредитором кредитних коштів у рамках угоди у будь-який момент під час дії угоди не може перевищувати суми 4 400 000,00 грн. Термін користування кредитними коштами за цією кредитною угодою встановлюється до 27 листопада 2017 року. Кредитні договори з позичальником у рамках цієї угоди укладаються на терміни, зазначені в пункті 2.2 угоди. Пунктами 2.1, 2.4 кредитної угоди передбачено, що кредитор надає позичальнику кредити на умовах їх забезпечення, цільового використання, строковості, повернення та плати за користування. Конкретні строки користування кредитними коштами, відсоткові ставки за користування кредитними коштами, розміри комісійної винагороди, цільове призначення визначаються сторонами окремо у додаткових кредитних договорах, укладених у рамках кредитної угоди. 28 листопада 2007 року на підставі кредитної угоди між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" (кредитор) та ВАТ "АТП – 15607" і ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" (позичальники) укладено кредитні договори № 010/89-07/389 та № 010/89-07/393 (далі – кредитний договір № 1 та кредитний договір № 2 відповідно). Згідно із зазначеними кредитними договорами кредитор на положеннях та умовах цих договорів та угоди відкриває позичальнику відновлювальну (револьверну) кредитну лінію (кредит) у порядку, передбаченому цими договорами, зі строком повернення по 27 листопада 2017 року включно. Відповідно до пункту 1.3 кредитного договору № 1 і кредитного договору № 2, з урахуванням внесених змін, за користування кредитом позичальник сплачує кредитору 15,5 % річних. Пунктом 3.1 кредитного договору № 1 і кредитного договору № 2 передбачено, що кредитор надає позичальнику кредит на умовах його забезпеченості, цільового використання, строковості, повернення та плати за користування. Згідно з пунктом 3.4 кредитного договору № 1 і кредитного договору № 2 видача кредитних коштів позичальнику здійснюється шляхом перерахування суми кредиту в безготівковій формі з позичкового рахунка на поточний рахунок позичальника. Відповідно до пункту 6.1 кредитного договору № 1 і кредитного договору № 2 позичальник зобов'язаний використати кредит на зазначені у договорі цілі та у строки, передбачені цим договором, забезпечити повернення кредитору одержаного кредиту та сплату нарахованих процентів, передбачених договором комісій, неустойок, відшкодування витрат і збитків кредитора, спричинених неналежним виконанням цього договору. Згідно з пунктом 7.3 кредитного договору № 1 і кредитного договору № 2 у випадку невиконання позичальником умов розділу 6 та/або пункту 3.8 кредитного договору банк має право скасувати кредитний ліміт та достроково вимагати погашення заборгованості позичальника за кредитом, у тому числі нарахованих відсотків за користування кредитом і штрафних санкцій. У пунктах 3.5, 10.2 кредитного договору № 1 і кредитного договору № 2 сторони погодили розмір процентів за користування кредитом, пені за порушення строків повернення кредиту, процентів за користування кредитом і комісій, передбачених цим договором. ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" на виконання умов кредитних договорів у період із 28 листопада 2007 року по 20 листопада 2008 року надало ВАТ "АТП – 15607" кредитні кошти на загальну суму 3 279 100,00 грн, а ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" у період із 20 листопада 2007 року по 20 листопада 2009 року 3 287 000,00 грн. Натомість ВАТ "АТП – 15607" і ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" своїх зобов'язань за кредитними договорами не виконали у повному обсязі. Станом на 6 серпня 2014 року за ВАТ "АТП – 15607" і ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" утворився борг на загальну суму 1 440 858,50 грн, з яких 905 732,88 грн – заборгованість ВАТ "АТП – 15607" за кредитним договором № 1 (900 000,00 грн за кредитом і 5 732,88 грн за процентами за користування кредитом), і 535 125,62 грн – заборгованість ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" за кредитним договором № 2 (500 000,00 грн за кредитом, 33 972,61 грн за процентами за користування кредитом та 1 153,01 грн пені). Разом із тим 29 листопада 2007 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" (іпотекодержатель) і ТОВ "Чарівниця" (іпотекодавець) укладено договір іпотеки № 010/89-07/054/г/1 (далі – договір іпотеки), відповідно до якого з метою забезпечення виконання зобов'язань, передбачених кредитною угодою, а також з умов договорів, укладених у рамках кредитної угоди, та усіх додаткових угод до неї (кредитний договір), які укладені або можуть бути укладені до закінчення строку її дії, за умовами яких треті особи зобов'язалися перед іпотекодержателем повернути кредит у розмірі 4 400 000,00 грн, сплатити проценти за користування ним, комісійну винагороду, неустойку (пеню, штраф) у розмірі, строки та у випадках, передбачених кредитним договором, а також виконати інші умови кредитного договору та відшкодувати іпотекодержателю всі можливі збитки, понесені ним внаслідок невиконання чи неналежного виконання умов кредитного договору (пункт 1.1 договору іпотеки). Предметом іпотеки є нерухоме майно: – нежиле приміщення загальною площею 1 285,30 кв. м, розташоване за адресою: м. Рівне, проспект Миру, буд. 11, яке належить ТОВ "Чарівниця" на праві приватної власності, що підтверджується договором купівлі-продажу № 211 (бланк серії ААА № 914160), посвідченим приватним нотаріусом Рівненського міського та районного нотаріального округу Юган Г.І. 6 грудня 1996 року та зареєстрованим у реєстрі за № 345; – нежиле приміщення загальною площею 156,00 кв. м, розташоване за адресою: м. Рівне, проспект Миру, буд. 11, яке належить ТОВ "Чарівниця" на праві приватної власності, що підтверджується договором купівлі-продажу індивідуально визначеного майна (нежитлове приміщення) (бланк серії ВВМ № 261787), посвідченим приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Червук В.М. 15 жовтня 2004 року та зареєстрованим у реєстрі за № 3018. Відповідно до пункту 1.5 договору іпотеки предмет іпотеки оцінено сторонами на суму 6 335 849,00 грн. Згідно з підпунктом 3.1.4 пункту 3.1 договору іпотеки у випадку невиконання іпотекодавцем зобов'язань за цим або боржником за кредитним договором, у тому числі якщо кінцевий термін повернення кредиту ще не настав, іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки та реалізувати його відповідно до пункту 6 цього договору, за рахунок вирученої від реалізації предмета іпотеки суми переважно перед іншими кредиторами задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, у тому числі сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, пов'язаних із реалізацією предмета іпотеки. Банк має право вимагати дострокового виконання зобов'язань за кредитним договором, забезпеченим цією іпотекою, а якщо його вимога не буде задоволена – звернути стягнення на предмет іпотеки (пункт 6.3 договору іпотеки). Пунктом 6.4 договору іпотеки передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється, у тому числі за рішенням суду. 6 лютого 2013 року ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" направило ТОВ "Чарівниця", а також ВАТ "АТП – 15607" і ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" письмову вимогу про усунення порушень (погашення зобов'язань) за кредитними договорами № 1 та № 2 від 28 листопада 2007 року та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Проте ВАТ "АТП – 15607" і ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" своїх зобов'язань за цими кредитними договорами належним чином не виконали. 2 листопада 2011 року ухвалою Господарського суду Рівненської області порушено провадження у справі № 5019/2437/11 про банкрутство ВАТ "АТП – 15607", введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. 16 січня 2013 року постановою Господарського суду Рівненської області ВАТ "АТП – 15607" визнано банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру. 21 серпня 2013 року ухвалою Господарського суду Рівненської області, залишеною без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 24 вересня 2013 року та постановою Вищого господарського суду України від 13 листопада 2013 року, затверджено ліквідаційний баланс і звіт ліквідатора, ВАТ "АТП – 15607" ліквідовано, провадження у справі припинено. Згідно з витягом із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запис про державну реєстрацію припинення ВАТ "АТП – 15607" внесено 2 вересня 2013 року. У справі, яка розглядається, Вищий господарський суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що припинення юридичної особи боржника за кредитним договором № 010/89-07/389 (ВАТ "АТП – 15607") у зв'язку з визнанням його банкрутом є підставою припинення іпотеки. Водночас, у наданій для порівняння постанові від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14 Верховний Суд України зазначив, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Отже, судове рішення суду касаційної інстанції (постанова Вищого господарського суду України від 14 грудня 2015 року в справі № 918/545/13) не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-216цс14 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. Згідно зі статтею 526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. У справі № 918/545/13, яка розглядається, при вирішенні спору щодо припинення іпотеки суд касаційної інстанції, як і суди попередніх інстанцій, пов'язує припинення кредитного договору № 010/89-07/389, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов’язання, із підставами для припинення самого договору іпотеки. Однак при цьому суди касаційної та попередніх інстанцій не взяли до уваги, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які забезпечувальні зобов'язання, що випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти свою дію у разі, якщо основне зобов'язання залишилося невиконаним. За змістом абзацу 3 статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки (стаття 11 Закону України "Про іпотеку"). Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із відповідного державного реєстру. Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме із кредитором, то всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язок заставодавця (іпотекодавця) із несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення останньої від таких ризиків має бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором. Аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Частинами 1, 2 статті 590 ЦК визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, слід дійти висновку, що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов'язанням і його виключення з відповідного державного реєстру не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, адже до цього іпотекодержатель звернувся до суду із позовом про звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки боржник належним чином не виконував узятих на себе зобов'язань з погашення боргу. Втім, у справі, яка розглядається, наведене не було враховано ні Вищим господарським судом України, ні Рівненським апеляційним господарським судом, ні Господарським судом Рівненської області, у зв’язку з чим висновок цих судів про припинення іпотеки, яка забезпечувала кредитні зобов’язання ВАТ "АТП – 15607" перед іпотекодержателем, у зв’язку з ліквідацією боржника за кредитним договором № 1 і внесення запису про його припинення до державного реєстру, є помилковим. За таких обставин постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2015 року, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28 липня 2015 року та рішення Господарського суду Рівненської області від 21 травня 2015 року слід скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ВАТ "АТП – 15607" за кредитним договором № 1 як такі, що не відповідають викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Разом із тим у справі, що розглядається, для вирішення спору необхідно встановити, на які саме нежитлові приміщення, що є предметом договору іпотеки (площею 156, 00 кв. м або 1 285, 30 кв. м, на обидва або одне із них) можливо звернути стягнення для погашення заборгованості двох боржників за кредитними договорами № 1 і № 2 (ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" і ВАТ "АТП – 15607"), чи фактично реалізовано предмет іпотеки – нежиле приміщення загальною площею 156,00 кв. м у рахунок погашення заборгованості ВАТ "Здолбунівський завод будматеріалів" на підставі рішення господарського суду Рівненської області від 21 травня 2015 року. Загальними нормами процесуального права, закріпленими у статтях 32 – 34, 43, 82 ГПК, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки. Водночас відповідно до статті 11123 ГПК Верховний Суд України розглядає справи за правилами перегляду судових рішень у касаційному порядку, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм юридичну оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає йому ухвалити нове рішення, в якому необхідно правильно застосувати норми матеріального права залежно від встановлених судами попередніх інстанцій обставин. Зважаючи на викладене, справу в скасованій частині слід передати на розгляд суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини 2 статті 11125 ГПК. Керуючись статтями 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" задовольнити частково. Постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2015 року, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28 липня 2015 року та рішення Господарського суду Рівненської області від 21 травня 2015 року у справі № 918/545/13 у частині відмови у задоволенні позову публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" Рівненської обласної дирекції про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 29 листопада 2007 року № 010/89-07/054/г/1 в рахунок погашення заборгованості ВАТ "АТП – 15607" за кредитним договором від 28 листопада 2007 року № 010/89-07/389 у розмірі 905 732,88 грн скасувати. Справу № 918/545/13 у цій частині направити на новий розгляд до Господарського суду Рівненської області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий І.С. Берднік судді: В.П. Барбара Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.І. Потильчак Постанова від 6 липня 2016 року № 3-584гс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/50EA40681041C0FCC2257FF4004142A4
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2016 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Берднік І.С., суддів: Барбари В.П., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Потильчака О.І., – за участю представників: публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" – Яцука С.В., товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" – Мовсесової Г.Г., – розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 5 жовтня 2015 року у справі № 40/5005/7101/2011 за позовом публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" до товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто Трейдінг Груп", товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто", третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю "Авіто Дніпро" про звернення стягнення на предмет іпотеки; за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" до публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", третя особа – товариство з обмеженою відповідальністю "Авіто Дніпро", про визнання недійсним договору іпотеки, в с т а н о в и л а: У червні 2011 року публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі – ПАТ "АК "Промінвестбанк") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто Трейдінг Груп" (далі – ТОВ "Авіто Трейдінг Груп") і товариства з обмеженою відповідальністю "Авіто" (далі – ТОВ "Авіто"), в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просило звернути стягнення на предмет і