Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 854 results

  1. ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 760/21151/15-ц Провадження N 14-142цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року (суддя Коробенко С.В.), ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року (судді Поліщук Н.В., Соколова В.В., Пікуль А.А.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року (Кадєтова О.В., Ізмайлова Т.Л., Карпенко С.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення про реєстрацію знака для товарів та послуг, визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг, зобов'язання вчинити певні дії і ВСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся із позовом до Державної служби інтелектуальної власності України (далі - Служба), ОСОБА_1, в якому просив суд: визнати незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнати недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1 та опубліковане 12 квітня 2010 року у бюлетені "Промислова власність" N 7; зобов'язати Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та здійснити публікацію таких відомостей в офіційному бюлетені "Промислова власність". Позовну заяву мотивовано тим, що 15 серпня 2006 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" видано свідоцтво України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за 29, 30, 31 та 43 класами Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (далі - МКТП). 12 квітня 2010 року зареєстровано знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1", на посвідчення чого ОСОБА_1 видане свідоцтво України на знака для товарів і послуг НОМЕР_2 за 43 класом МКТП. 01 березня 2012 року між ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" і ТОВ "Фаетон-С" укладено ліцензійний договір на використання цього знаку із терміном дії договору до 01 березня 2016 року. 27 липня 2015 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" продовжило дію позначення та отримало нове свідоцтво НОМЕР_4. Позивач зазначає, що 29 липня 2015 року він придбав майнові права на цей знак для товарів та послуг, відомості про що опубліковані в офіційному бюлетені "Промислова власність" за N 19. ОСОБА_2 стверджував, що існування знака для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" порушує його права та інтереси, оскільки є схожим зі знаком, права на які належать йому та який зареєстрований раніше, а відтак цей знак не може перебувати під правовою охороною. Зазначав, що Служба при встановленні правової охорони неповно з'ясувала ці обставини та неправомірно видала свідоцтво. Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнано недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1; зобов'язано Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та опублікувати відповідні відомості в офіційному бюлетені "Промислова власність". Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. 23 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1,2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час звернення із заявою). На підтвердження зазначених підстав для подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13, від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13, від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц, ухвали Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670, від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, постанови Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15, від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16. Ухвалою Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали з суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу). Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу другого частини другої статті 360? ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення із заявою) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права судами касаційної інстанції різних юрисдикцій (цивільної, адміністративної та господарської). Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2018 року призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення сторін у справі. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. При цьому як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 серпня 2006 року Служба зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" та видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_3. 12 квітня 2010 року Служба зареєструвала за класом 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" і видала ОСОБА_1 свідоцтво України НОМЕР_2. 21 серпня 2014 року дія свідоцтва НОМЕР_3 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" припинилася. 27 липня 2015 року Служба в порядку статті 22 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" і видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_4. 29 липня 2015 року позивач придбав у власність майнові права на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4 у ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" на підставі договору про передачу майнових прав власності. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 20 січня 2016 року по справі було призначено судову експертизу об'єктів інтелектуальної власності, проведення якої було доручено судовим експертам Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності Національної академії правових наук України. Відповідно до висновку комісійної судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності від 23 червня 2016 року N 1081 знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 був схожим настільки, що його можна сплутати зі знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_3 на день подання заявки до Служби. Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2, застосовано до закладу громадського харчування "ІНФОРМАЦІЯ_1", є схожим настільки, що його можна сплутати із зареєстрованим за свідоцтвом України НОМЕР_3 знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 може ввести в оману споживачів щодо особи, яка надає послуги. Послуги, щодо яких зареєстровано знак за свідоцтвом України НОМЕР_2, є тотожними з послугами, щодо яких зареєстрований знак "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4. Свідоцтво України НОМЕР_2 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" було видано у період дії свідоцтва України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2", чим порушено норми статей 5, 6 статті 6 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (в редакції від 10 квітня 2008 року), оскільки наявність зареєстрованого як знак позначення, яке є тотожними або схожими настільки, що його можна сплутати із знаком, раніше зареєстрованим чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ним товарів і послуг, є підставою для відмови в наданні правової охорони. Суд наголошував, що оспорюване свідоцтво видане на ті ж самі послуги, що і належне позивачу свідоцтво, а тому надання послуг ОСОБА_1 під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_1" може призвести до того, що споживачі можуть плутати його із послугами, які надає позивач під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_2". Суд дійшов висновку, що позивач звернувся до суду з позовом у межах строку позовної давності, оскільки позивачу стало відомо про порушення його права 29 липня 2015 року - під час укладення договору про передачу майнових прав на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2". Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 04 вересня 2017 року у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовив, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишив без змін. Ухвалу мотивував тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що рішення Служби за заявкою m 2008 20544 від 19 листопада 2008 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" суперечить закону, оскільки встановлено невідповідність цього знака умовам, за яких йому могла бути встановлена правова охорона. Суди також не встановили підстав для застосування строків позовної давності. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що наведені у касаційній скарзі доводи, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться за межами компетенції суду касаційної інстанції та не дають підстав вважати, що при розгляді справи було неправильно застосовано норми матеріального права або порушено норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору. На підтвердження підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосування судами касаційної інстанції норм процесуального права, а саме статей 15, 16 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній на час розгляду справи), заявником надано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц. В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 касаційний суд, залишаючи без змін постанову окружного адміністративного суду та ухвалу апеляційного адміністративного суду, погодився з висновками цих судів про часткове задоволення позову до Служби про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, виходячи з того, що предметом спору в правовідносинах є рішення суб'єкта владних повноважень, а позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів та послуг є похідними від спірного рішення органу владних повноважень, тобто зазначений спір має адміністративно-правовий характер. Отже, має місце неоднакове застосування норм процесуального права, а саме статей 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи). Усуваючи розбіжності в застосуванні норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про реєстрацію знака для товарів і послуг та в наступному отримання заявником свідоцтва України на знак для товарів і послуг подальше оспорювання права власності на вказаний знак має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. Саме такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 16 червня 2015 року у справі N 826/8805/14, провадження N 21-227а15. Підстав відступати від нього Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Отже, у справі, що переглядається, спір стосується речового права -права власності на товарний знак, тому суди дійшли правильного висновку, що вирішення такого спору повинне здійснюватися за правилами цивільного судочинства та безпомилково застосували положення статей 15 ЦПК України та статті 17 КАС України. Разом з тим ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року N 760/20866/15-ц постановлена у справі, в якій позивач вважав протиправною відмову Служби у реєстрації знаків для товарів і послуг та просив визнати за ним право інтелектуальної власності на знаки для товарів та послуг, тобто у справі з іншим предметом і підставами позову, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права. В постанові Вищого господарського Суду України від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16, наданій для підтвердження підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 7 Закону України від 25 лютого 1994 року N 4038-XII "Про судову експертизу", касаційний суд скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про задоволення позову щодо визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг. Касаційний суд виходив з того, що суди допустили неправильне застосування вимог частини першої статті 47 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Водночас касаційний суд зазначав, що, приймаючи висновок судової експертизи як належний доказ у справі, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що проведення судової експертизи було доручено судом саме Інституту, тобто недержавній спеціалізованій установі, а не безпосередньо атестованому судовому експерту Коваленко Т.В. (яка не є працівником державної спеціалізованої установи). Отже, у справі, що переглядається, та у справі, судове рішення в якій надано заявником для підтвердження неоднакового застосування касаційними судам статті 7 Закону України "Про судову експертизу", встановлено різні фактичні обставини справи, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права. У постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, наданій на обґрунтування підстави подання заяви про перегляд судових рішень, визначеної пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час вчинення відповідної процесуальної дії), а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України, касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови в позові в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з пропуском позовної давності, при цьому суд виходив із того, що позивач є власником свідоцтва України НОМЕР_5 від 15 березня 2004 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_3" відносно товарів 29, 30, 31, 32, 33 класу та послуг 42 класу МКТП, зареєстрованого на підставі заявки від 04 липня 2001 року N 2001074133, при цьому публікація про видачу спірного свідоцтва України на знак товарів і послуг здійснена 15 травня 2006 року, суд також зазначив, що позивач не навів жодних причин обґрунтування пропуску позовної давності. Отже, у зазначеній вище справі та справі, що переглядається, суди встановили різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення вимог, в тому числі і про визнання недійсним свідоцтва на знаки для товарів та послуг, та направив справу на новий розгляд в цій частині до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13 за позовом про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг та зобов'язання вчинити діїрішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасував, а справу передав на розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - статей 6 та 19 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", пункту 4 частини другої статті 129 Конституції України. На підтвердження неоднакового застосування касаційними судами статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", статті 2 Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 року, Закону України від 01 червня 2000 року N 1762-III "Про приєднання України до Ніццької угоди про Міжнародну класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків", пункту 4 статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13 та постанову Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15. У зазначених судових рішеннях та рішеннях у справі, що переглядається, суди виходили з того, що при вирішенні питання про недійсність свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з тим, що вже зареєстровано знаки, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати, потрібно брати до уваги не клас товарів чи послуг, за якими видано свідоцтво, а безпосередньо перелік товарів і послуг, щодо яких зареєстровано знак. Тому немає підстав стверджувати про неоднакове застосування норм матеріального права судами касаційних інстанцій. На обґрунтування підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням статті 22 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, якою касаційний суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання протиправним рішення щодо відмови в реєстрації знака та рішень про видачу свідоцтв на знаки для товарів і послуг, суди виходили з того, що заявлений за заявкою N m 2008 22032 знак не є тотожним зі знаком за свідоцтвом НОМЕР_6, оскільки вони не збігаються один з одним в усіх елементах. Отже, зазначена ухвала суду касаційної інстанції постановлена у справі з іншим предметом позову та фактичними обставинами, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) суд відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. З урахуванням зазначеного вважати заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень обґрунтованою немає підстав. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII), пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 травня 2018 року м. Київ Справа N 816/619/15-а Провадження N 11-300апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Мамонової І.В., учасники справи: представник позивача - ОСОБА_3, представник третьої особи - ОСОБА_4, розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_5 на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року (суддя Петрова Л.М.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року (судді Григоров А.М., Тацій Л.В., Подобайло З.Г.) у справі N 816/619/15-а за адміністративним позовом ФОП ОСОБА_5 до Головного управління Держземагентства у Полтавській області (далі - ГУ Держземагентства; правонаступник - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області), реєстраційної служби Карлівського районного управління юстиції (далі - Реєстраційна служба), третя особа: ОСОБА_6, про визнання протиправними й скасування наказів, скасування державної реєстрації та ВСТАНОВИЛА: У лютому 2015 року ФОП ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ГУ Держземагентства та Реєстраційної служби, у якому просив: - визнати протиправними та скасувати накази ГУ Держземагентства від 20 червня 2014 року N 1248-СГ та від 14 жовтня 2014 року N 3920-СГ; - скасувати державну реєстрацію іншого речового права, а саме договору оренди землі від 14 жовтня 2014 року б/н, укладеного між орендарем ОСОБА_6 та орендодавцем (власником) - Державою в особі ГУ Держземагентства. На обґрунтування позову ФОП ОСОБА_5 зазначив, що 14 березня 2007 року у Карлівському районному відділі Полтавської регіональної філії Державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" зареєстровано договір оренди землі N 040755600002, укладений між Карлівською районною державною адміністрацією та ФОП ОСОБА_5 терміном на п'ять років. 05 липня 2012 року за N 532160004001665 було зареєстровано зміни до договору оренди землі, якими термін дії цього договору продовжено на один рік. У травні 2013 року позивач звернувся до ГУ Держземагентства з клопотанням про продовження терміну дії договору, однак згідно з відповіддю від 31 травня 2013 року N 3732/900 це клопотання залишено без задоволення з посиланням на неврегульованість механізму з продовження терміну дії договорів оренди землі та невирішення питання державної реєстрації права власності на земельну ділянку. 26 серпня 2014 року ФОП ОСОБА_5 повторно звернувся до ГУ Держземагентства із заявою про поновлення договору оренди на новий строк. ГУ Держземагентства наказом від 29 вересня 2014 року N 3552-СГ надало позивачу дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) з поновленням договору оренди землі площею 37,7946 га сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Климівської сільської ради Карлівського району. У 2015 році позивачу стало відомо, що ГУ Держземагентства наказом від 20 червня 2014 року N 1248-СГ надало дозвіл ОСОБА_6 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки орієнтовною площею 37,7946 га сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства, розташованої в адміністративних межах Климівської сільської ради Карлівського району. Крім того, ГУ Держземагентства наказом від 14 жовтня 2014 року N 3920-СГ затвердило проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надало в оренду ОСОБА_6 земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності площею 37,7946 га ріллі в довгострокову оренду терміном на двадцять один рік, розташовану в межах Климівської сільської ради Карлівського району. 20 жовтня 2014 року укладено договір оренди земельної ділянки площею 37,7946 га між ГУ Держземагентства та ОСОБА_6 і зареєстровано в Реєстраційній службі. Сформованій земельній ділянці, яка перебуває в користуванні позивача, з кадастровим номером НОМЕР_1 було присвоєно новий кадастровий номер НОМЕР_2. На думку позивача, зазначеними вище наказами порушено його права, свободи та інтереси, оскільки відбувся перехід права оренди на спірну земельну ділянку від ФОП ОСОБА_5 до ОСОБА_6 Полтавський окружний адміністративний суд постановою від 01 квітня 2015 року в задоволенні адміністративного позову ФОП ОСОБА_5 відмовив. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 14 травня 2015 року апеляційну скаргу задовольнив частково: постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року в частині відмови в задоволенні позову щодо визнання протиправними та скасування наказів ГУ Держземагентства від 20 червня 2014 року N 1248-СГ та від 14 жовтня 2014 року N 3920-СГ скасував, а провадження у справі в цій частині закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). В іншій частині постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року залишив без змін. Не погодившись із постановленими у справі судовими рішеннями, ФОП ОСОБА_5 в касаційній скарзі зазначає, що висновки судів не відповідають обставинам справи, судові рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. На думку скаржника, закриваючи провадження у справі, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що ця справа повинна розглядатися в порядку цивільного (господарського) судочинства. При цьому суд по суті апеляційну скаргу не розглядав та не досліджував, яким чином оскаржені накази порушили права та охоронювані законом інтересиФОП ОСОБА_5 Крім того, судова практика, зокрема постанова Вищого адміністративного суду України від 24 липня 2014 року у справі N К/800/23275/14, свідчить, що ця категорія справ підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. На підставі викладеного скаржник просить скасувати постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року й ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року та ухвалити нове рішення, яким позов ФОП ОСОБА_5 задовольнити в повному обсязі. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_6 зазначає, що постанова Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року й ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року є законними, обґрунтованими та такими, що не підлягають скасуванню, оскільки суди, усебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір відповідно до норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують. У судовому засіданні 29 травня 2018 року представник позивача скаргу підтримав та просив її задовольнити з викладених у ній підстав. Представник третьої особи просив оскаржувані судові рішення залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, доводи учасників справи, розглянувши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність часткового задоволення цієї скарги. Суди попередніх інстанцій установили, що 14 березня 2007 року в Карлівському районному відділі Полтавської регіональної філії Державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" було зареєстровано договір оренди землі N 040755600002, укладений між Карлівською районною державною адміністрацією та ФОП ОСОБА_5 терміном на п'ять років. 09 липня 2012 року за N 532160004001665 було зареєстровано зміни до договору оренди землі, якими термін дії цього договору продовжено на один рік. У травні 2013 року позивач звернувся до ГУ Держземагентства з клопотанням про продовження терміну дії договору, однак згідно з відповіддю від 31 травня 2013 року N 3732/900 це клопотання залишено без задоволення з посиланням на неврегульованість механізму з продовження терміну дії договорів оренди землі та невирішення питання державної реєстрації права власності на земельну ділянку. ГУ Держземагентства наказом від 20 червня 2014 року N 1248-СГ надало дозвіл ОСОБА_6 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки орієнтовною площею 37,7946 га сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства, розташованої в адміністративних межах Климівської сільської ради Карлівського району. 26 серпня 2014 року ФОП ОСОБА_5 повторно звернувся із заявою до ГУ Держземагентства з клопотанням поновити договір оренди на новий строк. ГУ Держземагентства наказом від 29 вересня 2014 року N 3552-СГ надало позивачу дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) з поновленням договору оренди землі площею 37,7946 га земель сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Климівської сільської ради Карлівського району. 14 жовтня 2014 року ГУ Держземагентства видало наказ N 3920-СГ, яким затвердило проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надало в оренду ОСОБА_6 земельну ділянку площею 37,7946 га ріллі для ведення фермерського господарства в довгострокову оренду терміном на двадцять один рік, розташовану в межах Климівської сільської ради Карлівського району. Того ж дня між ГУ Держземагентства та ОСОБА_6 укладено договір оренди землі на спірну земельну ділянку. 20 жовтня 2014 року укладено договір оренди землі площею 37,7946 га між ГУ Держземагентства і ОСОБА_6 та зареєстровано в Реєстраційній службі. Скасовуючи постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року в частині позовних вимог про визнання протиправними та скасування наказів ГУ Держземагентства від 20 червня 2014 року N 1248-СГ та від 14 жовтня 2014 року N 3920-СГ та закриваючи провадження в цій частині, Харківський апеляційний адміністративний суд обґрунтовано керувався тим, що цей спір у вказаній частині підлягає розгляду в порядку цивільного (господарського) судочинства. Разом з тим, приймаючи рішення в частині позовних вимог про скасування державної реєстрації іншого речового права, а саме договору оренди землі від 14 жовтня 2014 року б/н, укладеного між орендарем ОСОБА_6 та орендодавцем (власником) - Державою в особі ГУ Держземагентства, Полтавський окружний адміністративний суд, з яким погодився Харківський апеляційний адміністративний суд, керувалися тим, що спір у цій частині підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду не погоджується із цими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного відповідачем права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованою в адміністративних межах Климівської сільської ради Карлівського району Полтавської області. Отже, цей позов подано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 14 жовтня 2014 року між ГУ Держземагентства та ОСОБА_6 було укладено договір оренди на спірну земельну ділянку площею 37,7946 га, який зареєстровано в Реєстраційній службі. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Ураховуючи, що цей позов направлено на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин, а також з огляду на факт існування договору оренди на спірну земельну ділянку, укладеного між ГУ Держземагентства та третьою особою у справі ОСОБА_6, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, оскільки поглинається спором про право, а отже, залежно від суб'єктного складу сторін має вирішуватися судами за правилами цивільного або господарського судочинства. Крім того, визнання протиправнимий скасування оскаржених наказів та скасування державної реєстрації вказаного договору оренди не призведе до поновлення прав ФОП ОСОБА_5, адже договір оренди на спірну земельну ділянку, укладений між ГУ Держземагентства та ОСОБА_6, залишиться чинним, а тому поновити своє порушене право щодо користування вказаною земельною ділянкою позивач може шляхом звернення до суду в порядку цивільного (господарського) судочинства. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Згідно із частиною третьою статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. За нормами пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі пунктів 1 та 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули з порушенням правил юрисдикції адміністративних судівпозовні вимоги ФОП ОСОБА_5 в частині скасування державної реєстрації іншого речового права, а саме договору оренди землі від 14 жовтня 2014 року б/н, укладеного між орендарем ОСОБА_6 та орендодавцем (власником) - Державою в особі ГУ Держземагентства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування постанови Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року та ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року в цій частині із закриттям провадження у справі. При цьому ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року в частині скасування постанови суду першої інстанції із закриттям провадження у справі ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права, а тому підлягає залишенню без змін. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 задовольнити частково. 2. Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року в частині позовних вимог про скасування державної реєстрації іншого речового права, а саме договору оренди землі б/н від 14 жовтня 2014 року, укладеного між орендарем ОСОБА_6 та орендодавцем (власником) - Державою в особі Головного управління Держземагентства у Полтавській області скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити. 3. В іншій частині ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 08 червня 2018 року. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 02 липня 2018 року.
  3. ПОСТАНОВА Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 474/100/16-ц Провадження N 14-161цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро" на рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року (суддя Сокол Ф.Г.) та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2016 року (судді Коломієць В.В., Довжук Т.С., Темнікова В.І.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_18 до Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро", Реєстраційної служби Первомайського міськрайонного управління юстиції Миколаївської області, треті особи: Відділ Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Врадіївське відділення Первомайської об'єднаної Державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Миколаївській області, Врадіївська районна державна адміністрація, Приватне підприємство "Веселий роздол", Головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області, про визнання недійсним договору оренди землі та ВСТАНОВИЛА: У січні 2016 року ОСОБА_18 звернулася з позовом до Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро" (далі - ПП "ВКП "Каро"), Реєстраційної служби Первомайського міськрайонного управління юстиції Миколаївської області (далі - Первомайське МРУЮ), треті особи: Відділ Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, Врадіївське відділення Первомайської об'єднаної Державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Миколаївській області, Врадіївська районна державна адміністрація, Приватне підприємство "Веселий роздол" (далі - ПП "Веселий роздол"), головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області, у якому просила визнати недійсним договір оренди землі, укладений 15 травня 2015 року між ОСОБА_18 та ПП "ВКП "Каро". Позовну заяву мотивовано тим, що на підставі державного акта від 09 лютого 1998 року ОСОБА_18 отримала в постійне користування земельну ділянку загальною площею 47 га для ведення фермерського господарства, розташовану на території Краснопільської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області. У подальшому вона створила та зареєструвала фермерське господарство "Золота нива" (далі - ФГ "Золота нива"). У 2012 році між позивачкою та ПП "Веселий роздол" був укладений договір про спільний обробіток земельної ділянки площею 47 га, однак у 2015 році за пропозицією керівника ПП "ВКП "Каро", який запропонував їй кращі умови, вона уклала із зазначеним підприємством договір спільної діяльності щодо обробітку вказаної земельної ділянки, при цьому попередній договір не був припинений чи розірваний. Позивачка зазначала, що вона підписала договір, бланк якого ще не був заповнений, та надала директору ПП "ВКП "Каро" документи, які, з його слів, були необхідні для реєстрації цього договору. При цьому ПП "ВКП "Каро" не надало їй примірник оригіналу договору. Звернувшись до реєстраційної служби дізналась, що рішенням державного реєстратора Реєстраційної служби, Первомайського МРУЮ Горішньої М.Л. від 07 вересня 2015 року за ПП "ВКП "Каро" зареєстровано право оренди земельної ділянки, а підставою виникнення такого права зазначено договір оренди землі б/н від 15 травня 2015 року. При цьому позивачку вказано орендодавцем як фізичну особу, а орендарем - ПП "ВКП "Каро". ОСОБА_18 зазначала, що її було введено в оману, оскільки вона вважала, що підписує договір про спільну діяльність, а не договір оренди земельної ділянки, крім того, вона є користувачем, а не власником земельної ділянки, тому не могла діяти як орендодавець. Вважає, що договір оренди землі, укладений між нею та ПП "ВКП "Каро" 15 травня 2015 року, зареєстрований 07 вересня 2015 року, не відповідає вимогам частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), суперечить вимогам частини першої статті 407 цього Кодексу, частини сьомої статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), Закону України "Про оренду землі", у зв'язку із чим просила визнати його недійсним. Рішенням Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_18 задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі (земельна ділянка площею 47 га, яка належить ОСОБА_18 на праві постійного користування на підставі державного акта серії НОМЕР_2, кадастровий N НОМЕР_1, розташована на території Краснопільської сільської ради Врадіївського району Миколаївської області), укладений 15 травня 2015 року між ОСОБА_18 і ПП ВКП "Каро" та зареєстрований у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 07 вересня 2015 року державним реєстратором Реєстраційної служби Первомайського МРУЮ Горішньою М.Л. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним N 24191005, запис про інше речове право за N 11060488. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, мотивовано тим, що на момент укладення оспорюваного договору право власності на земельну ділянку за позивачем у порядку, визначеному чинним законодавством, не було зареєстровано, а власником земельної ділянки була держава, яка здійснювала свої повноваження через Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, яке у свою чергу не приймало жодного рішення щодо передачі кому-небудь земельної ділянки в оренду, в тому числі відповідачу. Таким чином, у силу приписів чинного законодавства позивачка не мала права на укладення оспорюваного договору щодо передачі в оренду земельної ділянки, наданої їй у постійне користування. Також суд зазначив, що ОСОБА_18 не довела факту наявності на момент укладення оспорюваного договору обставин, передбачених статтями 229 та 230 ЦК України, які б свідчили про недійсність договору у зв'язку з навмисним уведенням однією зі сторін правочину другої сторони в оману щодо обставин, які мають істотне значення. У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПП "ВКП "Каро", посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просило рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди допустили порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, зокрема суд не дослідив оригінал оспорюваного договору оренди. На думку відповідача, суд неправильно застосував норми матеріального права, зокрема статті 215 ЦК України, норми Закону України "Про оренду землі", ЗК України. Сторона відповідача вважає, що позивачка не довела порушення своїх прав та законних інтересів, оскільки захист права користування спірною земельною ділянкою після створення фермерського господарства належить фермерському господарству, а не фізичній особі, якій земельна ділянка була надана у користування для ведення такого господарства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою цього ж суду від 29 березня 2017 року справу призначено до розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"; далі - Закон N 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині шостій статті 403 цього Кодексу України (у зазначеній редакції). Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 402 ЦПК України (у згаданій редакції) визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у зазначеній редакції) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Під час розгляду справи суди встановили, що згідно з державним актом N 393 від 09 лютого 1998 року на право постійного користування землею ОСОБА_18 на підставі рішення Врадіївської районної державної адміністрації N 425-р від 02 грудня 1997 року надано в постійне користування земельну ділянку площею 47,0 га, розташовану в межах Краснопільської сільської ради, для ведення фермерського господарства (т. 1, а. с. 9). ОСОБА_18 є засновником та головою ФГ "Золота нива", створеного у 1994 році, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України. Статутом ФГ "Золота нива" визначено склад земель фермерського господарства та, зокрема, зазначено, що права володіння й користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство (п. 5.1.2). Фермерське господарство має право продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину (п. 4.1.) (т. 1, а. с. 28-37). З листа Первомайської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Миколаївській області N 233/10/14-17-101 від 09 березня 2016 року вбачається, що з 09 лютого 1998 року по 23 лютого 2016 року за земельну ділянку площею 47,0 га, розташовану в межах Краснопільської сільської ради, перед податковою інспекцією звітувало ФГ "Золота нива" (т. 1, а. с. 67). 31 липня 2012 року між ФГ "Золота нива" та ПП "Веселий роздол" укладено договір по спільну діяльність строком на 10 років, за яким сторони домовились, що ФГ "Золота нива" надає ПП "Веселий роздол" для спільної діяльності земельну ділянку площею 47,0 га, розташовану в межах Краснопільської сільської ради, з метою виробництва сільськогосподарської продукції (т. 1, а. с. 56-57). 15 травня 2015 року між ОСОБА_18 та ПП "ВКП "Каро" укладено договір оренди землі, згідно з умовами якого об'єктом оренди є земельна ділянка площею 47,0 га, розташована в межах Краснопільської сільської ради, кадастровий номер НОМЕР_1, строком на 10 років (т. 1, а. с. 73-76). ОСОБА_18 свій підпис на останній сторінці оспорюваного договору оренди землі не заперечувала та підтвердила факт отримання нею грошей від відповідача в сумі 70 тис. грн у рахунок укладеного з ПП ВКП "Каро" договору. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно N 43968780 від 16 вересня 2015 року згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 24191005, від 07 вересня 2015 року на підставі договору оренди землі від 15 травня 2015 року, укладеного між ОСОБА_18 та ПП "ВКП "Каро", за відповідачем зареєстровано право оренди земельної ділянки площею 47,0 га, кадастровий номер НОМЕР_1 (т. 1, а. с. 12-13). Разом з тим з листа Відділу Держгеокадастру у Врадіївському районі Миколаївської області N 10-14.12-99.4-479/25-15 від 30 грудня 2015 року вбачається, що земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 в національній кадастровій системі не зареєстровано; земельній ділянці площею 47,0 га, розташованій у межах Краснопільської сільської ради та наданій у постійне користування ОСОБА_18 для ведення фермерського господарства, кадастровий номер не було присвоєно. Будь-які договори оренди на земельну ділянку у Відділах Держземагенств чи Держгеокадастру не реєструвалися (т. 1, а. с. 220). У частині третій статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Статтею 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Статтею 20 ГПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю), крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем. Відповідно до статті 11 ЦПК України (у редакції чинній до Закону N 2147-VIII) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Норми аналогічного характеру містяться і в ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII - стаття 11, а також статті 14 ГПК України в редакції Закону N 2147-VIII. Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції чинній на час розгляду справи) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). У справі, яка переглядається, позивачка є стороною оспорюваного правочину, оскільки договір підписаний нею від власного імені як фізичною особою. Враховуючи презумпцію правомірності правочину саме на ОСОБА_18 покладається обов'язок його виконання. ОСОБА_18 звернулася до суду за захистом своїх прав у спосіб визначений ЦК України, оскільки вважає, що оспорюваним правочином порушено саме її права як фізичної особи. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за своїм суб'єктним складом, предметом та характером спірних правовідносин справа підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Заінтересовані особи, які не є сторонами оспорюваного правочину, але вважають, що їх права порушено ним, також можуть звертатися до суду в порядку встановленому процесуальним законом. Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Статтею 792 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Згідно зі статтею 13 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності (стаття 3 Закону N 161-XIV). Відповідно до статті 4 Закону N 161-XIV) орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування. Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 ЗК України, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (частина перша статті 124 ЗК України). Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди (частина четверта статті 124 ЗК України). Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України). Отже, особа, якій земельну ділянку надано в постійне користування із земель державної форми власності наділяється лише правомочностями володіння і користування нею, право розпорядження - виключна компетенція власника. Здійснювати передачу в оренду третій особі таку земельну ділянку користувач може лише на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади. На час укладення оспорюваного договору оренди за ОСОБА_18 було зареєстроване право постійного користування земельною ділянкою - об'єктом оренди, однак зазначена земельна ділянка перебувала у власності держави. Повноваження власника спірної земельної ділянки здійснювало Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, яке в свою чергу не приймало жодного рішення щодо передачі земельної ділянки в оренду будь-кому, в тому числі відповідачу. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанції, що позивачка не мала права розпорядження земельною діяльною, яка є предметом оспорюваного правочину. Суди повно та всебічно дослідили обставини справи, надали належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно застосували норми матеріального та процесуального права та дійшли вірного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову та визнання недійсним оспорюваного договору оренди землі від 15 травня 2015 року з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України. Доводи ж касаційної скарги, що судом не було досліджено оригінал договору оренди, укладеного між ОСОБА_18 та ПП "ВКП "Каро", не заслуговують на увагу, оскільки сторонами факт укладення такого договору не оспорюється. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Приватного підприємства "Виробничо-комерційне підприємство "Каро" залишити без задоволення. Рішення Врадіївського районного суду Миколаївської області від 17 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 27 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  4. Постанова Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 548/981/15-ц Провадження N 14-182 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєв В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою відповідача на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі: Панченка О.О., Обідіної О.І., Прядкіної О.В. Учасники справи: позивач: Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит", відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. 25 червня 2015 року позивач звернувся до суду з вимогою звернути стягнення на предмет іпотеки, власником якого є відповідач, а саме на магазин загальною площею 64,4 кв. м і земельну ділянку площею 0,0192 га за адресою: АДРЕСА_1 (далі - предмет іпотеки). Позивач також просив суд надати йому право реалізації предмета іпотеки й інші повноваження для забезпечення його продажу та збереження. 2. Мотивував тим, що 27 березня 2007 року позивач і ОСОБА_7 (далі - позичальник) уклали кредитний договір N МКЛМ-40-07 (далі - кредитний договір), згідно з умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 40 000 доларів США до 26 березня 2022 року. 3. Цього ж дня для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором позивач і відповідач уклали договір поруки N МПМ-40/1-07, а також договір іпотеки N МЗМ-40-07 (далі - договір іпотеки), відповідно до умов якого відповідач передала позивачеві в іпотеку предмет іпотеки. 4. Позичальник зобов'язання належно не виконувала, внаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 338 817,15 грн. 5. 25 серпня 2009 року Хорольськийрайонний суд Полтавської області ухвалив рішення у справі N 2-421/09, яким розірвав кредитний договір і стягнув солідарно з позичальника та поручителів - відповідача, ОСОБА_8 і ОСОБА_9 - заборгованість у розмірі 338 817,15 грн. 6. Вказане судове рішення не виконувалося, з огляду на що станом на 26 травня 2015 року заборгованість за кредитним договором склала 4 533 852,80 грн. для погашення якої позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. (2) Результати розгляду справи (2.1) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 7. 20 жовтня 2015 року Хорольський районний суд Харківської області ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 8. Мотивував тим, що на відповідача не можна покласти відповідальність за договором іпотеки від 27 березня 2007 року, оскільки вона понесла відповідальність за невиконання кредитного договору як поручитель згідно з рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року. (2.2) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 20 липня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову: 9.1. Звернув стягнення на предмет іпотеки; 9.2. Вирішив задовольнити вимоги позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором на загальну суму 4 035 487,54 грн за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів; 9.3. Визнав за позивачем право від власного імені продати предмет іпотеки будь-якій особі шляхом продажу на прилюдних торгах зі встановленням такої початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації: для магазину - 474 620 грн. для земельної ділянки - 10 800 грн; 9.4. Надав позивачеві права підпису договору купівлі-продажу предмета іпотеки від імені продавця; одержати дублікати правовстановлюючих документів; отримати довідки і документи, що будуть необхідні для укладення та нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу; отримати в органах Державного реєстру прав на нерухоме майно, нотаріуса витягу з Державного реєстру прав на предмет іпотеки; подавати від імені іпотекодавця в органи Державної реєстрації прав, нотаріусу документи, необхідні для здійснення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки відповідно до отриманих дублікатів правовстановлюючих документів та отримувати останні; подавати відповідні заяви, документи й отримувати інші документи від імені іпотекодавця, які пов'язані з оформленням права власності; здійснювати будь-які платежі, що стосуються предмета іпотеки; отримати у КП "Лубенське міжрайонне бюро технічної інвентаризації" дублікат технічного паспорта магазину; отримати в органах земельного кадастру, Виконавчому комітеті Хорольської міської ради Полтавської області дублікат державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого Виконавчим комітетом Хорольської міської ради Полтавської області 17 вересня 2004 року (кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1; цільове призначення земельної ділянки - для роздрібної торгівлі та комерційних послуг); 9.5. Надав нотаріусу за місцем посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна, що складає предмет іпотеки, право вилучити записи про це майно з Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна та з Єдиного державного реєстру іпотек за заявою та повідомленням іпотекодержателя одноособово у момент посвідчення договору купівлі-продажу. 9.6. Передав предмет іпотеки з метою його збереження в управління позивачеві до моменту реалізації. 10. Апеляційний суд мотивував рішення тим, що розірвання кредитного договору, зобов'язання за яким невиконане, не є підставою для припинення іпотеки, а тому відповідач як майновий поручитель відповідає своїм майном за неналежне виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором. (2.3) Короткий зміст касаційної скарги та рішення суду касаційної інстанції 11. 9 серпня 2016 року відповідач звернулась до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Вказала, що позивач у 2016 році мав право звернення на предмет іпотеки лише у межах суми боргу, визначеного рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року у справі N 2-421/09. Крім того, стверджувала, що зареєстрована фізичною особою-підприємцем, а тому, на думку відповідача, справа мала розглядатися за правилами господарського судочинства. Просила скасувати рішення апеляційного суду та закрити провадження у справі. 12. 22 березня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою касаційну скаргу відповідача з мотивів її необґрунтованості залишив без задоволення. (3) Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами (3.1) Короткий зміст заяви про перегляд рішення суду апеляційної інстанції 13. 17 жовтня 2017 року відповідач подала до Апеляційного суду Полтавської області заяву про перегляд його рішення від 20 липня 2016 року за нововиявленими обставинами. 14. Мотивувала тим, що Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 28 вересня 2017 року у справі N 761/10884/16-ц визнав недійсною додаткову угоду від 29 травня 2008 року N 1 до кредитного договору, умовами якої за користування кредитними коштами встановлена збільшена відсоткова ставка у розмірі 16 % річних. Оскільки наданий банком розрахунок кредитної заборгованості, який був узятий до уваги апеляційним судом, базувався на відсотковій ставці 16 % річних за кредитом, то вказане судове рішення, на думку відповідача, мало бути переглянуте за нововиявленими обставинами. (3.2) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 15. 21 грудня 2017 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалив рішення, яким частково задовольнив заяву відповідача: 15.1. Скасував рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року в частині задоволення позовних вимог за заборгованістю за кредитом на загальну суму 4 035 487,54 грн; 15.2. Ухвалив в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову: задовольнити вимоги позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором на загальну суму 3 009 561,36 грн за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів. 16. Вказану суму суд визначив, провівши перерахунок кредитної заборгованості за відсотковою ставкою 10 %, яка була встановлена кредитним договором. 17. Частково задовольняючи заяву відповідача та скасовуючи рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року в частині задоволення позовних вимог, апеляційний суд вважав, що на час розгляду справи не було відомо про незаконність нарахування позивачем підвищеної відсоткової ставки у розмірі 16 % річних, що суттєво для вирішення спору. (3.3) Короткий зміст вимог касаційної скарги 18. 18 січня 2018 року відповідач подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року та закрити провадження у справі з огляду на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. (3.4) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 19. 23 лютого 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив касаційне провадження. 20. 15 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою призначив справу до судового розгляду. 21. 18 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки відповідач оскаржує рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 22. У касаційній скарзі відповідач вказує на те, що апеляційний суд, беручи до уваги оновлений банком розрахунок кредитної заборгованості за період з 2007 по 2017 роки, не врахував, що вказаний розрахунок включає період, який не був предметом дослідження ні судом першої інстанції у 2015 році, ні апеляційним судом у 2016 році, та включає періоди нарахування заборгованості поза межами позовної давності. 23. Крім того, апеляційний суд не врахував, що Хорольський районний суд Полтавської області від 25 серпня 2009 року у рішенні в справі N 2-421/09 вже стягнув з відповідача як поручителя за період 2007-2009 років заборгованість за кредитним договором, а тому повторне її стягнення за цей період є протиправним. 24. Також відповідач вважає, що апеляційний суд безпідставно не застосував пункт 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України, хоча відповідач як на момент укладання договору іпотеки, так і на момент розгляду справи в суді, є фізичною особою-підприємцем, а тому спір, на думку відповідача, має розглядатися за правилами господарського судочинства. (2) Позиція позивача 25. 13 березня 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу. Вказує на те, що надав розрахунок загальної заборгованості за кредитним договором, що підлягає до сплати боржником за період з 23 серпня 2009 року по 26 травня 2015 року. 26. Рішенням апеляційного суду від 20 липня 2016 року, залишеним без змін касаційним судом 22 березня 2017 року, було звернуто стягнення на предмет іпотеки за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів; задоволено вимоги про стягнення заборгованості за кредитом у сумі 4 035 487,54 грн. з них: 325 870,47 грн - заборгованість за кредитним договором за рішенням суду від 25 серпня 2009 року, 3 709 617,07 грн - проценти за період з 23 серпня 2009 року по 26 травня 2015 року та пеня (34 874 доларів США - проценти і 2 934 308,63 грн - пеня за прострочення виконання зобов'язання з повернення кредиту та процентів за кредитом). 27. Розглянувши заяву про перегляд рішення апеляційного суду від 20 липня 2016 року за нововиявленими обставинами, Апеляційний суд Полтавської області у рішенні від 21 грудня 2017 року за рахунок виручених від реалізації предмета іпотеки коштів задовольнив вимоги позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором на загальну суму 3 009 561,36 грн. з них: 325 870,47 грн - заборгованість за кредитним договором за рішенням суду від 25 серпня 2009 року; 460 644,80 грн - заборгованість за процентами за період з 23 серпня 2009 року по 26 травня 2015 року; 2 223 046,09 грн - заборгованість за пенею за прострочення виконання зобов'язання з повернення кредиту та процентів за кредитом. 28. Вказану суму суд визначив, провівши перерахунок кредитної заборгованості за відсотковою ставкою 10 %, яка була встановлена кредитним договором у зв'язку з визнанням недійсною рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року у справі N 761/10884/16-ц додаткової угоди від 29 травня 2008 року N 1 до кредитного договору, умовами якої за користування кредитними коштами була встановлена збільшена відсоткова ставка у розмірі 16 % річних. 29. Позивач вважає необґрунтованим твердження відповідача про те, що суд мав право звернути стягнення на предмет іпотеки лише в межах суми, вказаної у рішенні Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року. 30. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 31. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і житлових відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 32. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і житлових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 33. Предметом спору у цій справі є звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки не виконувалось рішення Хорольського районного суду Полтавської областівід 25 серпня 2009 року у справі N 2-421/09, яким розірвано кредитний договір і стягнуто заборгованість за ним у розмірі 338 817,15 грн солідарноз позичальника та поручителів. 34. Позовні вимоги спрямовані на захист цивільних прав позивача, що виникають із кредитних правовідносин і не залежать від наявності у відповідача як поручителя, який уклав договір поруки та договір іпотеки як фізична особа, статусу підприємця. 35. Згідно з частиною першою статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. 36. Фізична особа здійснює право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом (частина друга статті 50 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України). 37. Згідно з частиною першою статті 58 і частиною першою статті 128 Господарського кодексу (далі - ГК) України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи у порядку, визначеному законом. 38. Набуття статусу підприємця не позбавляє людину як учасника суспільних відносин статусу фізичної особи. Наявність у відповідача статусу підприємця не може свідчити про те, що з моменту її державної реєстрації як фізичної особи-підприємця вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і за договорами поруки й іпотеки. 39. Відповідач саме як фізична особа уклала договори поруки й іпотеки, забезпечивши виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором. А тому набула цивільні права й обов'язки у спірних правовідносинах не як суб'єкт господарювання. 40. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими твердження відповідача про те, що справа має розглядатися за правилами господарського судочинства лише тому, що відповідач зареєстрована фізичною особою-підприємцем. (1.2) Щодо законності й обґрунтованості рішення суду апеляційної інстанції 41. При перегляді судового рішення, зокрема, за нововиявленими обставинами суд не може виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову (частина п'ята статті 423 ЦПК України). 42. Предметом розгляду в суді апеляційної інстанції приухваленні рішення від 20 липня 2016 року, яке переглядається за нововиявленими обставинами, були вимоги позивача звернути стягнення на предмет іпотеки та надати позивачеві право реалізації предмета іпотеки й інші повноваження для забезпечення його продажу та збереження. 43. Відтак, частково задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції встановлював, зокрема, суму заборгованостіза кредитним договором, в межах якої позивач може звернути стягнення на предмет іпотеки. 44. Розглянувши заяву відповідача про перегляд рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року за нововиявленими обставинами, Апеляційний суд Полтавської області у рішенні від 21 грудня 2017 року перерахував розмір кредитної заборгованості з урахуванням рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року у справі N 761/10884/16-ц, яким було визнано недійсною додаткову угоду від 29 травня 2008 року N 1 до кредитного договору, що встановлювала за користування кредитними коштами збільшену відсоткову ставку у розмірі 16 % річних. 45. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 46. Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"). 47. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 48. Поняття "суд, встановлений законом", стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див. mutatismutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Сокуренко і Стригун проти України" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine") від 20 липня 2006 року, заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24). 49. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п'ята статті 263 ЦПК України). 50. Консультативна рада європейських суддів у Висновку N 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що "якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система" (пункти 34-35). 51. Європейський суд з прав людини вказує на те, що "пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи" (див. mutatis mutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" ("Pronina v. Ukraine") від 18 липня 2006 року, заява N 63566/00, § 23). 52. Перевіряючи застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, переглядаючи судове рішення за нововиявленими обставинами, у межах заявлених позовних вимог суд апеляційної інстанції, досліджуючи рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 25 серпня 2009 року, не надав оцінки цьому рішенню щодо розірвання кредитного договору, включенню позивачем до заборгованості за цим договором передбачених ним процентів і пені після його розірвання, а також не надав оцінки правовому статусу відповідача як майнового поручителя за кредитним договором у правовідносинах з позивачем. 53. Обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України). 54. Якщо кредитний договір розірвано у судовому порядку, суд, який розглядає справу, пов'язану з невиконанням зобов'язання за цим договором, зокрема про звернення стягнення на предмет іпотеки, переданий в іпотеку поручителем, зобов'язаний надати оцінку встановленим рішенням суду обставинам щодо розірвання кредитного договору та наслідкам такого розірвання. 55. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України). Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили (частина третя цієї статті). 56. Отже, розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов'язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору.Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12). 57. Після розірвання кредитного договору з огляду на те, що кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання, не припиняються окремі зобов'язання сторін, спеціально передбачені для застосування на випадок порушення зобов'язань і після розірвання договору (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 9 вересня 2015 року у справі N 6-939цс15), але в обсязі, що відповідає заборгованості, яка існувала до моменту розірвання договору. 58. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання (частина перша статті 559 ЦК України). 59. Право застави припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою (пункт 1 частини першої статті 593 ЦК України). 60. Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац 2 частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку"). 61. Відтак, розірвання кредитного договору має наслідком припинення на майбутнє зобов'язання кредитодавця та позичальника, а також припинення на майбутнє поруки і застави (іпотеки) за обов'язками позичальника, які можуть виникнути, зокрема, за статтею 625 ЦК України після такого розірвання. Порука та застава (іпотека) не припиняються за обов'язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто, розірвання кредитного договору не є підставою для припинення поруки та застави (іпотеки), які можуть забезпечувати виконання зобов'язання, що виникло до моменту такого розірвання. 62. З огляду на вказане з метою забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду, враховуючи її висновки, сформульовані у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12, відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 9 вересня 2015 року у справі N 6-939цс15, конкретизувавши його відповідно до пунктів 55-61 цієї постанови. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 63. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою, а рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року - таким, що не ґрунтується на принципі верховенства права, не є законним і обґрунтованим. 64. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю, або для продовження розгляду. 65. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 66. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України). Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи (частина п'ята вказаної статті). 67. Отже, ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. (2.2) Щодо судових витрат 68. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат необхідно здійснити за результатами розгляду справи. (3) Висновки про правильне застосування норм права 69. Обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України). 70. Якщо кредитний договір розірвано у судовому порядку, суд, який розглядає справу, пов'язану з невиконанням зобов'язання за цим договором, зокрема про звернення стягнення на предмет іпотеки, переданий в іпотеку поручителем, зобов'язаний надати оцінку встановленим рішенням суду обставинам щодо розірвання кредитного договору та наслідкам такого розірвання. 71. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України). Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили (частина третя цієї статті). 72. Отже, розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов'язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору. Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12). 73. Після розірвання кредитного договору з огляду на те, що кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання, не припиняються окремі зобов'язання сторін, спеціально передбачені для застосування на випадок порушення зобов'язань і після розірвання договору (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 9 вересня 2015 року у справі N 6-939цс15), але в обсязі, що відповідає заборгованості, яка існувала до моменту розірвання договору. 74. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання (частина перша статті 559 ЦК України). 75. Право застави припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою (пункт 1 частини першої статті 593 ЦК України). 76. Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац 2 частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку"). 77. Відтак, розірвання кредитного договору має наслідком припинення на майбутнє зобов'язання кредитодавця та позичальника, а також припинення на майбутнє поруки і застави (іпотеки) за обов'язками позичальника, які можуть виникнути, зокрема, за статтею 625 ЦК України після такого розірвання. Порука та застава (іпотека) не припиняються за обов'язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто, розірвання кредитного договору не є підставою для припинення поруки та застави (іпотеки), які можуть забезпечувати виконання зобов'язання, що виникло до моменту такого розірвання. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 21 грудня 2017 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до Апеляційного суду Полтавської області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 4 липня 2018 року.
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 761/24672/15-ц Провадження N 14-197цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (на тимчасову адміністрацію та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Терра банк" (далі - Фонду, уповноважена особа Фонду; ПАТ "Терра банк" відповідно), Фонд, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року в складі судді Кравець В.А. і касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року в складі судді Осаулова А.А. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року в складі колегії суддів Кравець В.А., Качана В.Я., Шиманського В.Й. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду, Фонду про захист прав споживача, усунення порушень бухгалтерського обліку та зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправною бездіяльність Фонду та уповноваженої особи Фонду щодо розгляду її звернень та задоволення вимог про усунення порушеного бухгалтерського (банківського) обліку вкладу позивачки та поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1 200 доларів США за вкладним рахунком; зобов'язати уповноважену особу Фонду усунути порушення бухгалтерського (банківського) обліку шляхом поновлення банківської проводки. Свої вимоги позивачка обґрунтувала тим, що 05 серпня 2014 року між нею та ПАТ "Терра "банк" укладено договір банківського вкладу (депозиту) на 200 доларів США з правом поповнення строком до 06 листопада 2014 року. Цього ж дня вона поповнила депозит на 1 000 доларів США, 06 серпня 2014 року - на 1 200 доларів США та 07 серпня 2014 року - на 1 200 доларів США, про що свідчить квитанція N 96834, однак цю суму не було зараховано на її депозит. Після введення в банку тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду вона неодноразово зверталася із заявами про поновлення банківської проводки та зарахування внесеної нею суми, однак ці дії вчинено не було й указану суму не було зараховано на її депозитний рахунок. Ураховуючи викладене, позивачка просила визнати протиправною бездіяльність Фонду та уповноваженої особи Фонду щодо розгляду її звернень і задоволення вимог про усунення порушеного бухгалтерського (банківського) обліку її вкладу та поновлення банківської проводки за квитанцію від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1 200 доларів США за вкладним рахунком, а також зобов'язати уповноважену особу Фонду усунути порушення бухгалтерського (банківського) обліку шляхом поновлення банківської проводки. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року позов задоволено частково. Зобов'язано уповноважену особу Фонду усунути порушення бухгалтерського (банківського) обліку за договором банківського вкладу від 05 червня 2014 року шляхом поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1 200 доларів США за вкладним рахунком ОСОБА_3 У задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання протиправною бездіяльності Фонду та уповноваженої особи Фонду щодо розгляду її звернень, задоволення вимог про усунення порушення бухгалтерського (банківського) обліку та поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 - відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що цивільні права позивачки порушено й вони підлягають захисту шляхом усунення порушень бухгалтерського (банківського) обліку вкладу та поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1 200 доларів США за вкладним рахунком. Відмовляючи в задоволенні позову про визнання протиправною бездіяльності Фонду та уповноваженої особи Фонду, суд першої інстанції керувався тим, що відповідачі надали відповіді на звернення позивачки в межах своєї компетенції. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Терра банк" відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року залишено без змін. Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що судовими рішеннями, що набрали законної сили, установлено обставини незарахування працівниками колишнього ПАТ "Терра банк" внесених позивачем коштів за вкладом у розмірі 1 200 доларів США та можливість усунення вказаних порушень лише уповноваженою особою Фонду в межах наданих їй повноважень. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, визнано неподаною та повернуто заявнику з підстав невиконання вимог ухвали про усунення недоліків щодо сплати судового збору. Повертаючи апеляційну скаргу, апеляційний суд зазначив, що представник позивачки не надав суду доказів сплати судового збору за подання цієї скарги. 12 квітня 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просила скасувати ухвалу апеляційного суду про повернення апеляційної скарги та передати справу до цього ж суду для продовження розгляду. 25 квітня 2016 року уповноважена особа Фонду звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Доводи, наведені в касаційних скаргах Касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивовано тим, що відповідно до частини третьої статті 22 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду мотивовано тим, що суди не застосували належних норм матеріального права, не встановили порушень відповідачами законодавства про виведення неплатоспроможного банку з ринку та ліквідацію банку. ПАТ "Терра банк" перебуває у стадії ліквідації, яку здійснює уповноважена особа Фонду як державна спеціалізована установа, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, тому справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а провадження у порядку цивільного судочинства - закриттю. Ухвалами судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня та від 18 травня 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаними касаційними скаргами. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України)викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК Українив редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, вважає, що касаційні скарги уповноваженої особи Фонду та ОСОБА_3 мають бути задоволені частково. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Для вирішення питання про юрисдикцію справи необхідно визначити склад осіб, які беруть участь у справі, предмет позовних вимог і зміст правовідносин, а також проаналізувати спеціальне законодавство, що регулює спірні правовідносини. Оскільки одним з відповідачів є Фонд, необхідно визначити його правову природу, функції та повноваження у правовідносинах, пов'язаних з введенням тимчасової адміністрації та ліквідації банків. Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). Цим Законом також урегульовано відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Згідно з частиною другою статті 3 згаданого Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктомуправління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду. Спеціальним законом передбачено, що Фонд є юридичною особою публічного права. Відповідно до частини другої статті 81 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Водночас основні ознаки поняття юридичної особи універсальні та не залежать від складу та статусу її засновників (учасників і членів). Зазначене правило знайшло відображення в частині першій статті 82 ЦК України, згідно з якою на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу про участь юридичних осіб у цивільному обороті, якщо інше не встановлено законом. З аналізу функцій Фонду, передбачених у частині першій статті 4 Закону N 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Ці функції мають як владний характер, оскільки направлені на врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а направлені на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організації відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продажу неплатоспроможного банку або створення та продажу перехідного банку, що передбачено в пункті 8 частини другої зазначеної статті. Тобто можна зробити висновок про дуалістичність правомочностей Фонду. Наслідки початку процедури ліквідації банку передбачено в статті 46 Закону N 4452-VI. Частина друга цієї статті передбачає, що з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку. Відповідно до частин першої, другої статті 48 Закону N 4452-VI Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює такі повноваження: 1) здійснює повноваження органів управління банку; 2) приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку; 3) складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів; 4) вживає у встановленому законодавством порядку заходів до повернення дебіторської заборгованості банку, заборгованості позичальників перед банком та пошуку, виявлення, повернення (витребування) майна банку, що перебуває у третіх осіб, оновлює інформацію, що міститься у Кредитному реєстрі Національного банку України; 5) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 6) заявляє відмову від виконання договорів та в установленому законодавством порядку розриває їх; 7) передає у встановленому порядку на зберігання документи банку, що підлягають обов'язковому зберіганню; 8) здійснює повноваження, що визначені частиною другою статті 37 цього Закону; 9) здійснює відчуження активів та/або зобов'язань банку, якщо це було передбачено планом врегулювання, або в інших випадках, передбачених цим Законом; 10) повертає ініціатору переказу кошти, що надійшли на кореспондентський рахунок банку для зарахування на поточні рахунки клієнтів банку або для виплати переказів протягом процедури ліквідації до дня відкриття банком накопичувального рахунка в Національному банку України (крім коштів, призначенням платежу за якими є погашення зобов'язань перед банком). Фонд може здійснювати інші повноваження, що є необхідні для завершення процедури ліквідації банку. Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Аналіз наведених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду в частині реалізації своїх повноважень щодо банку, який ліквідується, виконує повноваження органу управління останнього, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження. З аналізу правової природи юридичної особи публічного права з урахуванням особливостей, передбачених Законом N 4452-VI, можна зробити висновок, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. У приватноправових відносинах, тобто під час здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, що діяла на час розгляду справив суді першої та апеляційної інстанцій. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України в редакції, чинній на час подання до суду позову, суди розглядали в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникали з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводився за правилами іншого судочинства. Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни в редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. У статті 17 КАС України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, які виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму; та наведено перелік публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів Законодавець у частині першій статті 19 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року розширив цей перелік, додавши до нього декілька пунктів. Згідно з пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. У справі, яка переглядається, до суду звернулася фізична особа ОСОБА_3 з позовом до уповноваженої особи Фонду та Фонду про зобов'язання поновити банківську проводку за вкладним рахунком. Відповідно до частини першої статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, до банківських послуг належать: 1) залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб; 2) відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах; 3) розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. У цьому випадку фактично виник спір між ОСОБА_3 та банком щодо нездійснення останнім банківської операції - незарахування грошових коштів у розмірі 1 200 доларів США на депозит ОСОБА_3, тому не можна вважати, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а отже суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми процесуального права й розглянули спір в порядку цивільного судочинства. Разом з тим з матеріалів справи вбачається, що у жовтні 2014 року ОСОБА_3 уже зверталася до суду з позовом до ПАТ "Терра банк" про захист прав споживача фінансових послуг (справа N 757/29091/14-ц), у якому просила: зобов'язати відповідача в особі уповноваженої особи Фонду усунути порушення банківського обліку вкладу позивачки шляхом поновлення банківської проводки за квитанцією від 07 серпня 2014 року N 96834 на 1200 доларів США за вкладним рахунком позивача N 26306501148977 та зобов'язати внести в реєстр вкладників, які мають право на відшкодування вкладів відповідно до Закону N 4452-VI запис щодо обліку суми вкладу позивача станом на день запровадження тимчасової адміністрації за договором вкладу "Родинний" від 05 серпня 2014 року N ВДД-163660:840 у загальному розмірі 3 600 доларів США та відсотків, нарахованих на вклад до дня запровадження тимчасової адміністрації. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 13 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2015 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_3 право на відшкодування за договором банківського вкладу від 05 серпня 2014 року N ВДР-163660:840 грошових коштів у розмірі 1 200 доларів США (т. 1, а. с. 56?62). Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що на звернення позивачки стосовно внесених на депозитний рахунок 07 серпня 2014 року грошових коштів у розмірі 1 200 доларів США ПАТ "Терра банк" кошти не повернуло та відповіді не надало. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 11 грудня 2015 року заяву представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про роз'яснення рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 липня 2015 року задоволено. Роз'яснено, що за ОСОБА_3 визнано право на відшкодування за договором банківського вкладу від 05 серпня 2014 року N ВДР-163660:840 грошових коштів у розмірі 1 200 доларів США, які були внесені на депозитний рахунок 07 серпня 2014 року і зобов'язання з відшкодування позивачці яких у межах загальної суми вкладу за договором банківського вкладу відповідно до Закону N 4452-VI відповідачу - Публічному акціонерному товариству "Кристал банк" передано не було (т. 1, а. с. 64). Тобто ОСОБА_3 уже зверталася до суду з позовними вимогами про захист прав споживачів і рішенням Печерського районного суду м. Києва від 13 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2015 року, вирішено спір між ОСОБА_3 та ПАТ "Терра банк" щодо внесених коштів у розмірі 1 200 доларів та захищено право позивачки на спірну суму. Зазначені судові рішення в силу вимог статті 14 ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та статті 18 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року є обов'язковими до виконання на всій території України. Порядок відображення в бухгалтерському обліку типових кредитних операцій (надання (отримання) кредитів, здійснення факторингових операцій, операцій репо, урахування векселів) та вкладних (депозитних) операцій, що оцінюються за амортизованою собівартістю, гарантій, авалів та формування й використання резервів під кредитні ризики в банках України врегульовано Інструкцією з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 27 грудня 2007 року N 481, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 22 січня 2008 року за N 48/14739 (далі - Інструкція). Згідно з пунктом 1.4 розділу І Інструкції банк здійснює кредитні та вкладні (депозитні) операції відповідно до вимог законодавства України й відображає в бухгалтерському обліку за відповідними рахунками Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 червня 2004 року N 280, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 липня 2004 року за N 918/9517, зі змінами, залежно від категорії контрагентів, виду кредиту/вкладу (депозиту) і строків їх використання. За правилами пункту 1.1 глави 1 розділу VІнструкції банк на дату укладення договору про розміщення або залучення коштів на міжбанківському ринку відображає за позабалансовими рахунками одночасно вимоги та зобов'язання відповідно до укладеного договору банківського вкладу (депозиту). У цьому разі здійснюються такі бухгалтерські проводки: Дебет (Рахунок для обліку активів до отримання та депозитів до розміщення); Кредит (Контррахунок); Дебет (Контррахунок); Кредит (Рахунок для обліку активів до відправлення та депозитів до залучення). Таким чином, здійснення банківської операції, а саме зарахування коштів на депозитний рахунок позивачки, є повноваженням банку. Проте суд першої інстанції не перевірив, а апеляційний суд не усунув вказаного недоліку та не встановив у зв'язку з введенням у ПАТ "Терра банк" тимчасової адміністрації та ліквідаційною процедурою, чи можливе здійснення таких операцій у контексті вимог пункту 2 частини другої статті 46 Закону N 4452-VI. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не взяв до уваги того, що відповідач у справі, яка переглядається, - уповноважена особа Фонду є лише представником Фонду та виконує функції органу управління банком і відповідно до частини другої статті 30 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення до суду, про те, що позивачем й відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава, частини другої статті 48 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року, не зробив висновку, чи є такий відповідач належним. Суд не встановив, чи обрала позивачка належний спосіб захисту порушеного права та чи поновлює вказаний спосіб її права і які саме. Щодо касаційної скарги ОСОБА_3 Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду. Визнаючи апеляційну скаргу неподаною та повертаючи її, апеляційний суд послався на те, що Законом України від 22 травня 2015 року N 484-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору", який набрав чинності 01 вересня 2015 року, внесено зміни до Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" та викладено статтю 5 цього Закону в новій редакції, у якій звільнення від сплати судового збору споживачів за позовами, що пов'язані з порушенням їхніх прав, не передбачено. Оскільки спеціальним законом, який регулює питання сплати судового збору, є Закону України "Про судовий збір", то Закон України "Про захист прав споживачів", стаття 22 якого передбачає звільнення споживачів від сплати судового збору, до цих правовідносин не застосовується. З такими висновками погодитися не можна. У статті 5 Закону України "Про судовий збір" визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, у якому не передбаченозвільнення від сплати судового збору споживачів - за позовами, що пов'язані з порушенням їхніх прав. Разом з тим у частині 3 статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Системний і комплексний аналіз зазначених норм дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб, як "споживачі, які звернулися з позовними вимогами про захист порушених справ", у переліку осіб, що мають пільги щодо сплати судового збору, установленому в статті 5 Закону України "Про судовий збір", не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів, а саме Законом України "Про захист прав споживачів". Крім того, стаття 5 Закону України "Про судовий збір" не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову, зазначив, що вони звільняються від майнового навантаження з метою захисту своїх порушених прав (частина третя стаття 22 Закону України "Про захист прав споживачів"). Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судовий збір" у частині третій статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" словосполучення "державного мита" замінене словосполучення "судового збору". Отже, під час прийняття Закону України "Про судовий збір" законодавець передбачив можливість застосування Закону України "Про захист прав споживачів" при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 14-57цс18 зазначила, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме під час апеляційного перегляду. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права. Апеляційний суд не врахував зазначеного та безпідставно поклав на позивачку, яка звернулася до суду за захистом прав споживача, обов'язок зі сплати судового збору. Ухвала Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року про повернення апеляційної скарги не може вважатися законною й обґрунтованою та має бути скасована. Таким чином, суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, порушив вимоги як матеріального, так і процесуального права, що призвело до ухвалення судових рішень, які не відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, що у силу пункту 2 частини першої статті 409 та статті 411 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених апеляційним судом рішень з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З огляду на те, що розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402,409, 411, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Терра банк" задовольнити частково. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвали Апеляційного суду м. Києва від 06 квітня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 25 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 904/9129/17 Провадження N 12-145гс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідачаРогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., розглянувши в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 квітня 2018 року (судді Пархоменко Н.В., Парусніков Ю.Б., Чередко А.Є.) та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 15 березня 2018 року у справі N 904/9129/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Трейдхоп компані" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Спецлит'є", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгово-промислове об'єднання "Армада груп", на стороні відповідача -ОСОБА_3, ОСОБА_4, про стягнення заборгованості, учасники справи: представник позивача - не з'явився, представник відповідача - не з'явився, представник третьої особи ОСОБА_3- адвокат ОСОБА_5, УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. 23 жовтня 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Трейдхоп компані" (далі - ТОВ "Трейдхоп компані") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Завод "Спецлит'є" (далі - ТОВ "Спецлит'є"), у якому просило стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором поставки товару від 29 квітня 2016 року N 29/04-1 у розмірі: 2 млн 693 тис. 628 грн 12 коп. основного боргу; 206 тис. 634 грн 40 коп. пені; 206 тис. 634 грн 40 коп. - 25 % річних; 103 тис. 415 грн 49 коп. інфляційних витрат. 1.2. Позовні вимоги мотивовано тим, що 29 квітня 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгово-промислове об'єднання "Армада груп" (далі - ТОВ "ТПО "Армада груп") та відповідач уклали договір поставки N 29/04-1, однак на порушення умов указаного договору відповідач не здійснював своєчасно та повно оплати поставленого товару, у наслідок чого утворилася заборгованість, яка з урахуванням договору про відступлення права вимоги від 30 червня 2017 року, укладеного ТОВ "ТПО "Армада груп" та ТОВ "Трейдхоп компані", підлягає стягненню з відповідача на користь ТОВ "Трейдхоп компані". 1.3. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 20 лютого 2018 року до участі у справі на стороні відповідача залучено ОСОБА_3 як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, за його заявою. 1.4.13 березня 2018 року третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ТОВ "Трейдхоп компані", ТОВ "ТПО "Армада груп", треті особи: ТОВ "Спецлит'є", ОСОБА_4, про визнання недійсним договору поставки від 29 квітня 2016 року N 29/04-1, посилаючись на приписи частини першої статті 49 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 1.5.Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначив, що договір поставки є недійсним на підставі частини першої статі 203, частини першої статі 215 та частини першої статі 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки фактично не виконувався. Крім того, підписуючи вказаний договір, директор ТОВ "Спецлит'є" перевищив свої повноваження. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 15 березня 2018 року, залишеною без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 квітня 2018 року, відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_3 на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України, оскільки заява фізичної особи, яка не є стороною спірного правочину та не може бути визнана заінтересованою стороною відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України, не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 2.2.Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, зазначив, що за змістом пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України виключається можливість розгляду господарським судом категорії справ, зазначених у цьому пункті, за позовними заявами, у тому числі, третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору, які не є юридичним особами чи фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності. ОСОБА_3 не є фізично особою - підприємцем, а спір, що розглядається у цій справі, не є корпоративним, і це унеможливлює розгляд позову фізичної особи як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. Крім того, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про те, що ОСОБА_3 не позбавлений права звернутися в загальному порядку з відповідним позовом до господарського суду з обґрунтуванням порушення корпоративних прав, а також про те, що ОСОБА_3 у своїй позовній заяві неправильно визначив суб'єктний склад сторін та третіх осіб. 3. Короткий зміст касаційної скарги 3.1. 14 травня 2018 року ОСОБА_3 подав касаційну скаргу на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 квітня 2018 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 15 березня 2018 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення, а справу направити до суду першої інстанції для продовження її розгляду. 3.2. Касаційну скаргу обґрунтовано доводами про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, а саме статті 175 ГПК України. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову у відкритті провадження з підстав, не передбачених статтею 175 ГПК України. Також скаржник указав, що частина друга статті 4 ГПК України установлює право звернення до господарського суду осіб, які не є підприємцями, а склад сторін спірного правочину відповідає суб'єктному складу учасників справи у судах господарської юрисдикції. Позовні вимоги ОСОБА_3 були пред'явлені ним як третьою особою у порядку статті 49 ГПК України, при цьому, третя особа із самостійним вимогами на предмет спору має самостійний статус у господарському процесі та до неї не можуть бути застосовані вимоги, які встановлені для сторін. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 травня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3; справу N 904/9129/17 разом з касаційною скаргою на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 квітня 2018 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 15 березня 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України, згідно з якою справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 4.2. Ухвалою від 31 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу N 904/9129/17 (провадження N 12-145гс18) та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи на 19 червня 2018 року; надала учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 11 червня 2018 року. 5. Позиції сторін у справі 5.1. Представник третьої особи ОСОБА_3- адвокат ОСОБА_5 у судовому засіданні доводи касаційної скарги підтримав. 5.2.Інші учасники справи не скористались процесуальним правом на участь у судовому засіданні своїх представників. 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду та застосоване нею законодавство 6.1.Згідно зі статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачем і відповідачем - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу. 6.2. Позивач у позовній заяві викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування (частина перша статті 162 ГПК України). 6.3.Статтею 46 ГПК України передбачено, що, крім прав та обов'язків, визначених статтею 42 цього Кодексу, позивач вправі, зокрема, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, змінити підстави або предмет позову у визначеному порядку та строки. 6.4. За змістом частини другої статті 46 та частини першої статті 180 ГПК України відповідач, крім прав та обов'язків, визначених у статті 42 цього Кодексу, має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом. 6.5. Ознаками зустрічного позову є його взаємопов'язаність із первісним позовом і доцільність його спільного розгляду з первісним позовом, зокрема, коли позови виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Вимоги за зустрічним позовом можуть різнитися з вимогами первісного позову, але вони об'єднуються в одне провадження з первісним позовом ухвалою суду. 6.6. Правовий статус третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, визначається статтею 50 ГПК України. За змістом цієї статті, з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, процесуальними правами щодо визначення підстав та предмета позову чи їх зміни не наділені. 6.7. За приписами статті 49 ГПК України треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або кількох сторін. 6.8.Таким чином, у процесі розгляду господарським судом спору між позивачем і відповідачем третя особа з метою захисту свого права може заявити самостійні вимоги щодо предмета спору, якщо вважає, що саме їй належить право на предмет спору чи його частину. При цьому під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об'єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем. 6.9.Позовні вимоги третьої особи, яка подала позов відповідно до приписів статті 50 ГПК України, можуть бути допущені судом до розгляду у процесі, що вже розпочався, у тому випадку, коли така самостійна вимога заявлена саме щодо предмета спору, що вже виник між сторонами. Вимога, спрямована на те, що знаходиться поза цим предметом, чи спрямована до третіх осіб, не може бути розглянута судом як вимога третьої особи в розумінні наведеної вище статті. 6.10. У справі, що розглядається, ТОВ "Трейдхоп компані", як новий кредитор за договором уступки права вимоги просить стягнути з ТОВ "Спецлит'є" заборгованість за договором поставки N 29/04-1 від 29 квітня 2016 року та застосувати відповідальність за порушення умов цього договору. 6.11.Натомість ОСОБА_3 звернувся до суду як третя особа із самостійними вимогами на предмет спору, подавши позов про визнання недійсним договору поставки, тобто про недійсність правочину, пов'язаного з предметом спору; відповідачами в такому позові ОСОБА_3 визначив позивача - нового кредитора та третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача за первісним позовом. 6.12.Позов, який подав ОСОБА_3, заявлено всупереч приписам статей 42, 49 та 50 ГПК України не щодо предмета спору та не до сторін цього спору; цей позов містить вимогу, задоволення якої може унеможливити задоволення первісного позову. 6.13.Тобто позов ОСОБА_3 фактично є зустрічним позовом за обставин, коли зустрічний позов у цій справі відповідач не ініціював і процес розгляду судом спору щодо такого предмета не розпочинався. 6.14.Процесуальним правом самостійно ініціювати зустрічний позов чи змінити сторони існуючого судового провадження треті особи за приписами чинного ГПК України не наділені. 6.15.Таким чином, господарські суди правильно відмовили ОСОБА_3 у відкритті провадження за його позовною заявою, яка подана не у відповідності до положень статті 49 ГПК України, та яка за правилами господарського судочинства не підлягає розгляду як позов третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору. 6.16.Господарські суди попередніх інстанцій помилково вдалися до з'ясування питань юрисдикційної належності поданого позову третьої особи, який на час його подання взагалі не міг розглядатися в межах судового процесу, що розпочався, однак, це не спричинило помилкових наслідків розгляду поданої скаржником заяви судами. 7. Висновок Великої Палати Верховного Суду 7.1. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 7.2. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що оскаржувані судові рішення слід залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_3 без задоволення. 8. Щодо судового збору 8.1. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги ОСОБА_3 без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 308, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 квітня 2018 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 15 березня 2018 року у справі N 904/9129/17 залишити без задоволення. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 квітня 2018 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 15 березня 2018 року у справі N 904/9129/17 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко І.В. Саприкіна О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 758/1764/17 Провадження N 11-438апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо-комерційна фірма "Горлиця" (далі - ТОВ "ВКФ "Горлиця") до Кременчуцької міської ради Полтавської області (далі - Міськрада) про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою ТОВ "ВКФ "Горлиця" на ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 20 лютого 2017 року (суддя Зарицька Ю.Л.), залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2017 року (у складі головуючого судді Карпушової О.В., суддів Епель О.В., Кобаля М.І.), УСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року ТОВ "ВКФ "Горлиця" звернулося до суду із позовом до Міськради, у якому просило: - визнати протиправним та скасувати рішення сімнадцятої сесії сьомого скликання Міськради від 22 грудня 2016 року в частині відмови TOB "ВКФ "Горлиця" у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) площею 3687 кв. м для будівництва 9-поверхового житлового будинку (будівельний N 6) на вул. Вадима Пугачова; - зобов'язати Міськраду повторно розглянути на її пленарному засіданні (сесії) питання щодо надання TOB "ВКФ "Горлиця" дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) площею 3687 кв. м для будівництва 9-поверхового житлового будинку (будівельний N 6) на вул. Вадима Пугачова. Подільський районний суд м. Києва ухвалю від 20 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2017 року, у відкритті провадження відмовив. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відносини, пов'язані з набуттям та реалізацією громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та з цивільним оборотом земельних ділянок, ґрунтуються на засадах рівності сторін і є цивільно-правовими. За таких обставин, на думку судів попередніх інстанцій, спір, що виник між сторонами, повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства, а тому цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин. ТОВ "ВКФ "Горлиця" подало касаційну скаргу та доповнення до неї, у яких, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати вказані рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Позивач вважає, що спір у справі підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки в цих правовідносинах відсутній спір про право між сторонами, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії відповідача, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень. Вказує, що надання дозволу на розробку проекту землеустрою не породжує права власності позивача на земельну ділянку, а відтак відповідач здійснює контрольну функцію як суб'єкт владних повноважень. Позивач зазначає, що суд апеляційної інстанції помилково послався на правові позиції Верховного Суду України, викладені, зокрема, у постановах від 11 листопада 2014 року N 21-493а14, 21-405а14, 9 грудня 2014 року N 21-308а14, 17 лютого 2015 року N 21-551а14 та інших, оскільки у цих справах спір стосувався набуття права власності чи оренди на земельні ділянки, стосовно яких органи місцевого самоврядування вже розглянули питання про надання дозволу на виготовлення проектів землеустрою щодо їх відведення. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 8 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою ТОВ "ВКФ "Горлиця". 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 10 квітня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки ТОВ "ВКФ "Горлиця" оскаржує ухвали Подільського районного суду м. Києва від 20 лютого 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2017 рокуз підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі та доповненні до неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга позивача підлягає задоволенню з таких підстав. Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням від 22 грудня 2016 року Міськрада відмовила ТОВ "ВКФ "Горлиця" у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) площею 3687 кв. м для будівництва 9-поверхового житлового будинку (будівельний N 6) на вул. Вадима Пугачова. Цим рішенням зобов'язано TOB "ВКФ "Горлиця" повернути земельну ділянку площею 3687 кв. м за актом приймання-передачі у стані, не гіршому, порівняно з тим, у якому одержано її в оренду. Земельну ділянку площею 3687 кв. м для будівництва 9-поверхового житлового будинку (будівельний N 6) на вул. Вадима Пугачова зараховано до земель запасу міста, та визначено цю земельну ділянку землями комунальної власності. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини другої статті 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду) компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Відповідно до частини першої статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Частиною першою статті 122 ЗК передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону (частина перша статті 116 ЗК). За правилами частини першої статті 123 ЗК надання земельних ділянок комунальної власності у користування здійснюється, зокрема, органами місцевого самоврядування на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у випадках, передбачених законом, або на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). При цьому розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, передбачених статтею 122 цього Кодексу. Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки (частина друга статті 123 ЗК). Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні (частина третя статті 123 ЗК). Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи, приймає рішення про надання земельної ділянки у користування (частина шоста статті 123 ЗК). Рішенням про надання земельної ділянки у користування за проектом землеустрою щодо її відведення здійснюються: затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; вилучення земельних ділянок у землекористувачів із затвердженням умов вилучення земельних ділянок (у разі необхідності); надання земельної ділянки особі у користування з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. Підставою відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки у користування або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду (частина чотирнадцята статті 123 ЗК). Аналіз наведених норм права у взаємозв'язку дає підстави вважати, що ними встановлені підстави, порядок, строки передачі земельної ділянки у користування (оренду) громадян та органи, уповноважені розглядати ці питання. Вони передбачають, зокрема, що для передачі земельної ділянки у користування (оренду) зацікавлена особа звертається до відповідних органів із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у користування, за результатами розгляду яких визначені в статті 123 ЗК органи приймають одне з відповідних рішень. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування (оренду). Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок у справі, що розглядається, предметом якої є рішення Міськради про відмову у надані дозволу на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, про те, що відповідач при його винесенні не здійснював владні управлінські функції, ґрунтується на неправильному застосуванні норм права, оскільки в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду. Тому відповідно до частини першої статті 353 КАС через порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що призвело до постановлення незаконних ухвал, які перешкоджають подальшому провадженню у справах, судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 243, 349, 353, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо-комерційна фірма "Горлиця" задовольнити. 2. Ухвали Подільського районного суду м. Києва від 20 лютого 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2017 року скасувати. 3. Адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо-комерційна фірма "Горлиця" до Кременчуцької міської ради Полтавської області про визнання протиправним та скасування рішення направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанова складена та підписана 2 липня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/808/16 Провадження N 11-134ас18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу N 826/808/16 за позовом ОСОБА_3 до Національного банку України (далі - НБУ) про скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, зобов'язання виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу і вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди за заявою ОСОБА_3 про перегляд з підстави, передбачених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року (у складі колегії суддів Літвінової Н.М., Ганечко О.М., Коротких А.Ю.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 21 червня 2017 року (суддя Пасічник С.С.), УСТАНОВИЛА: У січні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив: - скасувати наказ НБУ від 10 серпня 2015 року N 3723-к про звільнення ОСОБА_3; - поновити ОСОБА_3 на посаді головного економіста Департаменту фінансового моніторингу (далі - Департамент) НБУ з 22 грудня 2015 року; - зобов'язати НБУ переглянути посадовий оклад головного економіста ОСОБА_3 та привести його у відповідність із середніми значеннями аналогічних посад у Департаменті НБУ; - зобов'язати НБУ здійснити виплату ОСОБА_3 середнього заробітку (з урахуванням перегляду його посадового окладу головного економіста та приведенням його у відповідність із середніми значеннями аналогічних посад у Департаменті НБУ) за час вимушеного прогулу; - зобов'язати НБУ здійснити відрахування до корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ за час вимушеного прогулу ОСОБА_3; - стягнути з НБУ на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі 300 000 грн. Позовні вимоги мотивовано тим, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача прийнято безпідставно. ОСОБА_3 зазначає, що НБУ при прийнятті оскаржуваного наказу грубо порушив вимоги статей 40, 42 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) та під час звільнення позивача не врахував його переважне право на залишення на роботі в силу вимог статті 42 КЗпП та положень Закону України від 28 лютого 1991 року N 796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон N 796-XII) і не запропонував іншу роботу (посаду) в межах кваліфікації позивача, досвіду роботи та професійних якостей і продуктивності праці. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 9 березня 2017 року позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував наказ НБУ від 9 грудня 2015 року N 7019-к про звільнення ОСОБА_3 із займаної посади головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ з роботи 21 грудня 2015 року у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП; поновив ОСОБА_3 на посаді головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ з 22 грудня 2015 року; постановив стягнути з НБУ середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року в розмірі 178 454 грн 08 коп.; допустив до негайного виконання постанову суду в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп.У решті позовних вимог відмовив. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 30 травня 2017 року скасував постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. і відмовив у задоволенні позовних вимог у цій частині. В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року залишив без змін. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 червня 2017 року на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 214 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року. Ухвалюючи таке рішення, Вищий адміністративний суд України зазначив, що після звільнення з НБУ позивач був працевлаштований та отримував заробітну плату, розмір якої за вказаний вище період становить 282 505 грн. а отже, перевищує суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу (178 454 грн 08 коп.). За таких обставин суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню, а скасування судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в частині стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. є законним та обґрунтованим. Не погодившись із рішенням суду касаційної інстанції, ОСОБА_3 подав заяву про його перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстав, установлених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду. На обґрунтування заяви додано копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року (справа N 6-6514св12), яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права при визначенні розміру середньої заробітної плати, яка підлягає до стягнення з роботодавця на користь працівника за весь період вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням працівника, а саме: частини другої статті 235 КЗпП, статті 27 Закону України від 24 березня 1995 року N 108/95-ВР "Про оплату праці" та положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. А також ОСОБА_3 вважає, що оскаржувана ухвалу суду касаційної інстанції не відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (справа N 6-511цс16), щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 235 КЗпП. Заявник просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 21 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року залишити в силі. Верховний Суд України ухвалою від 7 листопада 2017 року відкрив провадження у справі для вирішення питання про усунення неоднакового застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. До набрання чинності КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) і припинення діяльності Верховного Суду України розгляд справи за позовом ОСОБА_3 про перегляд судових рішень цим судом не закінчено. На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 зазначену заяву супровідним листом від 12 січня 2018 року N 21-1889а17 передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 лютого 2018 року зазначену адміністративну справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 241 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підпункт 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС у редакції Закону N 2147-VIII. Оскільки така справа відповідно до частини другої статті 241 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підлягала розгляду Верховним Судом України на спільному засіданні судових палат в адміністративних і цивільних справах Верховного Суду України, її на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАСу редакції Закону N 2147-VIII передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. До набрання чинності КАС у редакції Закону N 2147-VIII та припинення діяльності Верховного Суду України розгляд заяви ОСОБА_3 про перегляд судових рішень цим судом не закінчено. Тому така заява на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАСу редакції Закону N 2147-VIII була передана до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені у заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Так, у справі, яка переглядається, суди встановили, що наказом НБУ від 6 березня 2015 року N 1441-к ОСОБА_3, головного економіста відділу ліцензування валютних операцій управління контролю та ліцензування валютних операцій Головного управління НБУ по м. Києву і Київській області, за його згодою переведено на посаду головного економіста відділу фінансового моніторингу центрального регіону Департаменту НБУ як такого, що перебував в кадровому резерві, з 18 березня 2015 року. Постановою Правління НБУ від 18 вересня 2015 року N 619 "Про вдосконалення структури Департаменту фінансового моніторингу Національного банку України", зокрема, виключено зі структури Департаменту фінансового моніторингу НБУ відділ фінансового моніторингу та зобов'язано директора Департаменту персоналу видати наказ про скорочення штату працівників Департаменту НБУ з урахуванням його нової організаційної структури. Наказом директора Департаменту персоналу від 21 вересня 2015 року N 4662-к "Про скорочення штату працівників Департаменту фінансового моніторингу Національного банку України" скорочено штат та чисельність працівників відділу фінансового моніторингу південного регіону. 19 жовтня 2015 року НБУ попередив ОСОБА_3 про його звільнення відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП, що підтверджується особистим підписом позивача на попередженні, копія якого наявна в матеріалах справи. Наказом НБУ від 9 грудня 2015 року N 7019-к "Про звільнення ОСОБА_3" ОСОБА_3 звільнено з роботи 21 грудня 2015 року у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП; виплачено ОСОБА_3 грошову компенсацію за невикористані 48 календарних днів щорічної основної відпустки за робочі роки з 10 листопада 2014 року до 21 грудня 2015 року; вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку (стаття 44 КЗпП); допомогу у розмірі трикратної середньомісячної заробітної плати (статті 21 Закону N 796-XII). Ухвалюючи рішення про задоволення вимог, суд першої інстанції виходив із того, що звільнення ОСОБА_3 відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, а тому трудові права позивача підлягають захисту шляхом поновлення його на роботі на займаній посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що після звільнення з НБУ позивач був працевлаштований та отримував заробітну плату, розмір якої за вказаний вище період становить 282 505 грн. а отже, перевищує суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу (178 454 грн 08 коп.). За таких обставин суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню, а скасування судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в частині стягнення з НБУ на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. є законним та обґрунтованим. Разом із тим в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року, наданій заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок про те, що зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу на отриману позивачкою суму вихідної допомоги по безробіттю є помилковим. Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд України в постанові від 25 травня 2016 року, яку ОСОБА_3 надав як приклад невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Посилання апеляційного суду, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, на пункт 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" є помилковим, оскільки викладені в ньому роз'яснення були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП, яку виключено на підставі Закону України від 20 грудня 2005 року N 3248- IV "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України". Проте апеляційний суд на наведене не звернув належної уваги та безпідставно відмовив в частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Зазначені порушення вимог закону залишилися і поза увагою суду касаційної інстанції. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у зазначеній частині підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (у справі N 6-511цс16). Таким чином, на підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції. Керуючись статтями 241, 242, 243 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України у редакції Закону N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_3 задовольнити. 2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України 21 червня 2017 рокув частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з Національного банку України на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2015 року по 9 березня 2017 року у розмірі 178 454 грн 08 коп. та допуску до негайного виконання постанови суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 12 327 грн 14 коп. скасувати. 3. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 березня 2017 року в цій частині залишити в силі. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено 25 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 636/1324/16-ц Провадження N 14-225цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: заявник - військова частина А-4104 (далі - ВЧ А-4104), заінтересована особа - Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ВЧ А-4104 на постанову Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року у складі колегії суддів Хорошевського О.М., Бровченка І.О., Кіся П.В. у справі за заявою ВЧ А-4104, заінтересована особа - Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба, про встановлення факту, що має юридичне значення, УСТАНОВИЛА: У квітні 2016 року ВЧ А-4104 звернулася до суду із заявою, у якій просила встановити факт належності їй державного акта серії Б N 047623 на право користування земельною ділянкою площею 3069,2 га, що розташована в с. Благодатному (на території Комсомольської селищної ради) Зміївського району Харківської області. Рішенням Чугуївського міського суду Харківської області від 07 березня 2017 року заяву ВЧ А-4104 задоволено. Встановлено факт належності ВЧ А-4104 державного акта серії Б N 047623 на право користування земельною ділянкою площею 3069,2 га, що розташована в с. Благодатному (на території Комсомольської селищної ради) Зміївського району Харківської області. Задовольняючи заяву ВЧ А-4104, суд першої інстанції керувався тим, що урішенні виконавчого комітету Готвальдівської районної ради народних депутатів від 03 квітня 1990 року N 98 та державному акті серії Б N 047623 на право користування земельною ділянкою, який виготовлено на виконання вказаного рішення виконкому, назва особи, на яку має бути оформлено такий акт, не відповідає дійсній назві, а саме: у згаданому рішенні виконкому передбачено оформлення і видачу державного акта на право користування земельною ділянкою полігона ХВВАУЛ ім. С.І. Грицевця , який мав умовне найменування "Військова частина 47026" з місцем дислокації в с. Благодатне Зміївського району Харківської області і правонаступником якого є ВЧ А-4104, що є землекористувачем земельної ділянки. Оскільки встановлення факту належності ВЧ А-4104 державного акта на право користування земельною ділянкою має для заявника юридичне значення, суд першої інстанції задовольнив заяву ВЧ А-4104 на підставі вимог статей 256, 259 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції. Постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року рішення Чугуївського міського суду Харківської області від 07 березня 2017 року скасовано, провадження у справі закрито. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що ВЧ А-4104 у заяві зазначила, що у зв'язку з допущеною помилкою в державному акті під час його видачі виконавчим комітетом Готвальдовської районної ради народних депутатів у 1990 році не може в повному обсязі скористатися правом землекористувача. З таких підстав вбачається спір про визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень, який має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. У лютому 2018 року ВЧ А-4104 звернулася з касаційною скаргою до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просила постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі ВЧ А-4104 у касаційній скарзі зазначає, що апеляційний суд помилково закрив провадження у справі, оскільки заяву про встановлення факту, що має юридичне значення подано на підставі статті 256 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду. На момент розгляду справи судом апеляційної інстанції набув чинності ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, відповідно до пункту 5 частини другої статті 293 якого суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Заявник зазначав, що належність йому спірної земельної ділянки підтверджено рішенням виконавчого комітету Готвальдівської районної ради народних депутатів від 03 квітня 1990 року N 98, довідкою начальника Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова (далі - КЕВ м. Харкова) від 23 червня 2016 року N 3162, актом звірки обліку земель оборони станом на 01 грудня 2016 року, а також установлено рішенням Господарського суду Харківської області від 15 березня 2017 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 31 серпня 2017 року. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути частково задоволена з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Звертаючись у квітні 2016 рокудо суду із заявою, ВЧ А-4104 посилалася на статтю 256 ЦПК України та просила встановити факт належності їй державного акта серії Б N 047623 на право користування земельною ділянкою площею 3069,2 га, що розташована в с. Благодатному на території Комсомольської селищної ради Зміївського району Харківської області. ВЧ А-4104 вважала, що у зв'язку з помилкою в держаному акті, вона не може у повному обсязі скористатися своїми правами землекористувача. Відповідно до статті 234 ЦПК України (у редакції на час звернення до суду) окреме провадження? це вид непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно із частинами першою, другою статті 256 ЦПК України (у редакції на час звернення до суду) суд розглядав справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку могли бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. З матеріалів справи вбачається, що з приводу права користування земельною ділянкою площею 3 069,2 га, що розташована в с. Благодатному на території Комсомольської селищної ради Зміївського району Харківської області, існує декілька судових спорів у господарських судах між ВЧ А-4104, КЕВ м. Харкова та Харківським національним університетом повітряних сил імені Івана Кожедуба. У червні 2012 року ВЧ А-4104 зверталася до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної інспекції сільського господарства у Харківській області, Державного інспектора сільського господарства в Харківській області Рєпіна О.І., старшого державного інспектора сільського господарства в Харківській області Павловського А.М. про визнання протиправними дій щодо проведення позапланової перевірки ВЧ А-4104 з питання дотримання вимог земельного законодавства при використанні земельної ділянки площею 3 069,2 га, що розташована в с. Благодатному на території Комсомольської селищної ради Зміївського району Харківської області. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2012 року в задоволені позовних вимог ВЧ А-4104 відмовлено в повному обсязі. Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 жовтня 2015 року, постанову Харківського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2012 року скасовано. Позовні вимоги ВЧ А-4104 задоволено частково. Визнано незаконними дії щодо проведення 16 травня 2012 року перевірки ВЧ А 4104. Визнано протиправним та скасовано припис Державної інспекції сільського господарства в Харківській області, винесений 17 травня 2012 року N 000016 державним інспектором сільського господарства в Харківській області Рєпіним О.І. У задоволенні іншої частини позовних вимог ВЧ А-4104 відмовлено (а. с. 69?74). У березні 2013 року заступник військового прокурора сил антитерористичної операції в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Харкова звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом про визнання недійсним договору від 16 вересня 2013 року N 7 "Про спільний обробіток землі", укладений між ВЧ А-4104 та Приватним підприємством Агрофірмою "Пришибська" (далі - ПП Агрофірмою "Пришибська"). Прокурор у своєму позові зазначав, що ВЧ А-4104 не є безпосереднім землекористувачем спірної земельної ділянки (справа N 922/925/16). Рішенням Господарського суду Харківської області від 13 червня 2016 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 25 серпня 2016 року, у позові прокурора відмовлено (а. с. 99?122). Проте постановою Вищого господарського суду України від 06 грудня 2016 року зазначені судові рішення скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи N 922/925/16 Господарський суд Харківської області рішенням від 15 березня 2017 року відмовив у позові прокурора. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 31 серпня 2017 року зазначене рішення залишено без змін. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 травня 2018 року рішення Господарського суду Харківської області від 15 березня 2017 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 31 серпня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Зазначеною постановою суду касаційної інстанції встановлено, що постановою Харківського апеляційного господарського суду від 17 січня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 11 квітня 2017 року (справа N 922/1288/16), відмовлено в позові ВЧ А-4104 до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба, Міністерства оборони України, КЕВ м. Харкова про визнання за позивачем права постійного користування земельною ділянкою площею 3069,2 га, що розташована в с. Благодатному Зміївського району Харківської області. Отже, у справі N 922/1288/16 спір між сторонами стосувався саме належності права користування земельною ділянкою, частина якої була передана ПП Агрофірма "Пришибська" за спірним договором про спільний обробіток землі. З аналізу зазначених судових рішень, а також із доводів, які наводила Військова прокуратура сил антитерористичної операції у своїх поясненнях та в апеляційній скарзі, вбачається, що між ВЧ А-4104, КЕВ м. Харкова та Харківським національним університетом повітряних сил імені Івана Кожедуба існує тривалий спір про право користування земельною ділянкою площею 3069,2 га, що розташована в с. Благодатному Зміївського району Харківської області. Ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд на зазначене уваги не звернули та не дотрималися вимог ЦПК України. Відповідно до вимог частини четвертої статті 256 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи судом першої інстанції) суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду. Згідно із частиною шостою статті 235 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи судом першої інстанції) якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Аналогічні вимоги закріплені й у частині шостій статті 294 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Згідно з вимогами частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. При розгляді справи в порядку окремого провадження встановлено наявність спору про право, який повинен вирішуватися в порядку позовного провадження, що зумовлює залишення заяви без розгляду, тому Велика Палата Верховного Суду в силу частини третьої статті 400 ЦПК України виходить за межі вимог касаційної скарги та скасовує рішення судів першої і апеляційної інстанцій, а заяву ВЧ А-4104 - залишає без розгляду. Крім того, суд апеляційної інстанції послався на наявність спору між заявником та суб'єктом владних повноважень у особі Зміївської (до перейменування - Готвальдівської) районної ради Харківської області, а відтак визначив юрисдикцію спору у порядку адміністративного судочинства. З такими висновками погодитися не можна, оскільки у своїй заяві ВЧ А-4104 не посилалася на наявність такого спору. Разом з тим відповідно до вимог частин першої та другої статті 11 ЦПК України (у редакції на час подання позову) визначення предмета спору, змісту позовних вимог та перелік доказів є виключним правом позивача (заявника). Тому Велика Палата Верховного Суду вважає висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства таким, що не ґрунтується на нормах закону. Керуючись статтями 258, 259, 294, 400, 402, 403, 409, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу військової частини А-4104 задовольнити частково. Рішення Чугуївського міського суду Харківської області від 07 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2017 року скасувати, заяву військової частини А-4104, заінтересована особа - Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба, про встановлення факту, що має юридичне значення, - залишити без розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 25 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 820/2792/16 (К/9901/13860/18) Провадження N 11-380апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Мельнікової Л.В., суддів Старосуда М.І., Донець Л.О.) від 01 листопада 2016 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бєлломі Олени Віталіївни, третя особа - Публічне акціонерне товариство "ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГАЗОВИЙ БАНК", про визнання протиправними дій та скасування запису, УСТАНОВИЛА: У травні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" (далі - ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни") звернулося до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просило: визнати протиправними дії приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бєлломі О.В. щодо реєстрації права власності Публічного акціонерного товариства "Європейський газовий банк" (далі - ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК") на житлову будівлю (готельно-офісний та торговельно-розважальний комплекс) загальною площею 18667 м2, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Молодогвардійська, 32; скасувати запис у Державному реєстрі прав на нерухоме майно від 18 травня 2016 року N 14560381. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 17 червня 2016 року адміністративний позов ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" задовольнив. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 01 листопада 2016 року скасував постанову Харківського окружного адміністративного суду від 17 червня 2016 року, закрив провадження у цій справі та роз'яснив позивачу право на звернення з таким позовом до суду господарської юрисдикції, оскільки цей спір не є публічно-правовим і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Не погодившись із таким судовим рішенням, у листопаді 2016 року ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2016 року та направлення справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 06 грудня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. На підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 28 березня 2018 року передав цю справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 17 квітня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2016 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке. 07 листопада 2013 року між ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" та Товариством з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "ІНДЕКСАГРОХОЛДИНГ" було укладено кредитний договір N 766/071113 (далі - Кредитний договір), предметом якого, враховуючи внесені зміни, було надання відкличної відновлювальної кредитної лінії з лімітом 6 млн 500 тис. дол. США. Відповідні грошові кошти банк надав товариству. ТОВ "ІНДЕКСАГРОХОЛДИНГ" не виконав своїх зобов'язань за цим договором, і 23 червня 2016 року Господарський суд Київської області у справі N 911/755/15 прийняв рішення про стягнення з цього товариства на користь ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" заборгованості у розмірі 93 млн 965 тис. 993 грн 24 коп. Разом з цим 30 грудня 2013 року між ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" та ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни", ТОВ "ЛАНГРУП", ТОВ "РОЯЛ ХОСПІТЕЛЕТІ ГРУП", ТОВ "ЛАКШІМІ-8" укладено договір іпотеки N 1244-301213/І (посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Позняковою С.В.), за умовами якого в іпотеку ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" передано нежитлову будівлю готельно-офісного та торгівельно-розважального комплексу, яка перебувала у власності позивача, загальною площею 18667,00 м2, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Молодогвардійська, 32, у забезпечення зобов'язань ТОВ "ІНДЕКСАГРОХОЛДИНГ" за Кредитним договором. Тобто, ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" стало майновим поручителем ТОВ "ІНДЕКСАГРОХОЛДИНГ" за вказаним кредитним договором. Відповідно до п. 1.2 договору іпотеки від 30 грудня 2013 року N 1244-301212/І боржник (ТОВ "ІНДЕКСАГРОХОЛДИНГ") зобов'язаний у строки, визначені Кредитним договором, повернути іпотекодержателю (ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК") кредит у розмірі фактичного залишку за кредитною лінією, сплатити відсотки за користування ним у розмірі відповідно до умов Кредитного договору. З п. 3.1.2 цього договору вбачається, що у випадку невиконання або часткового невиконання іпотекодавцями зобов'язань за цим договором або боржником за Кредитним договором, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки для задоволення своїх кредиторських вимог переважно перед іншими кредиторами. 14 травня 2014 року між зазначеними вище сторонами укладено договір про розірвання договору іпотеки від 30 грудня 2013 року N 1244-301212/І (посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Позняковою С.В., зареєстровано в реєстрі за N 405), відповідно до якого сторони дійшли згоди розірвати з 14 травня 2014 року укладений між ними договір іпотеки від 30 грудня 2013 року N 1244-301212/І без погашення суми заборгованості за Кредитним договором. Сторони також домовилися припинити в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно заборону відчуження майна, яке було предметом іпотеки. Заборона щодо майна, яке було предметом іпотеки, припинено в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Відповідний запис про іпотеку вилучений. Крім того, 14 травня 2014 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Познякова С.В. того ж дня зареєструвала іпотеку та внесла до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис N 5648563 про обтяження нежитлової будівлі (готельно-офісний та торговельно-розважальний комплекс) загальною площею 18667,00 м2. Такі дії вчинені на підставі договору іпотеки від 14 травня 2014 року N 410, відповідно до умов якого Іпотекодержателем є Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Фінансова ініціатива", а майновим поручителем є ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни". Однак 09 квітня 2015 року наказом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" (далі уповноважена особа ФГВФО на ліквідацію ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК") визнано нікчемним договір про розірвання договору іпотеки від 14 травня 2014 року N 1244-301213/І. Правомірність такого наказу була предметом судового розгляду, і постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2016 року у справі N 826/18441/15 зазначений наказ визнано законним. Відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Тобто, договір іпотеки від 30 грудня 2013 року N 1244-301213/І визнано дійсним. Також, на підставі зазначеного наказу уповноваженою особою ФГВФО на ліквідацію ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" направлено ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" та ТОВ "ІНДЕКСАГРОХОЛДИНГ" вимогу про погашення заборгованості від 06 квітня 2016 року N 815, у якій попереджено товариства, що в разі невиконання вимог з погашення заборгованості за Кредитним договором буде розпочато процедуру звернення стягнення, у томі числі шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса на майно, передане в іпотеку на підставі чинного договору іпотеки від 30 грудня 2013 року N 1244-301213/І. 18 травня 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бєлломі О.В. на підставі заяви уповноваженої особи ФГВФО на ліквідацію ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" та п. 5.5 Договору іпотеки від 30 грудня 2013 року N 1244-301213/І здійснила державну реєстрацію права власності ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" на нежитлову будівлю (готельно-офісний та торговельно-розважальний комплекс) загальною площею 18667,00 м2, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Молодогвардійська, 32, про що в Державному реєстрі прав на нерухоме майно здійснила запис N 14560381. Вважаючи такі дії приватного нотаріусу Київського міського нотаріального округу Бєлломі О.В. протиправними, ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" звернулося до суду з цим адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Закриваючи провадження у справі, Харківський апеляційний адміністративний суд виходив з того, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням суб'єктом господарювання умов Кредитного договору (цивільно-правової угоди), тобто випливають з договірних відносин і мають вирішуватися судом за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Частиною 3 ст. 3 КАС України передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України). Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини в рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін "суд, встановлений законом" у ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України в порядку адміністративного судочинства. Обґрунтовуючи свою позицію, ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" зазначає, що державний реєстратор, приймаючи рішення про реєстрацію права власності ПАТ "ЄВРОГАЗБАНК" на нежитлову будівлю (готельно-офісний та торгівельно-розважальний комплекс) загальною площею 18667 м2, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Молодогвардійська, 32; порушив його права як власника на вказане вище нерухоме майно. Конкретних претензій до державного реєстратора при вчинені ним реєстраційних дій позивач не висуває. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - нерухоме майно.ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" фактично оспорює право власності на будівлю, на яку було звернуто стягнення за невиконання умов Кредитного договору. Разом з тим, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. За приписами п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК України справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів (…); - підвідомчі господарським судам. Ураховуючи суб'єктний склад цієї справи й те, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правової угоди, а саме: Кредитного договору та договору іпотеки від 30 грудня 2013 року N 1244-301213/І, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що даний спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин, а тому має вирішуватися судами за правилами ГПК України. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 та від 11 квітня 2017 року у справі N 808/2298/15. Крім того, визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі, й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції. З огляду на зазначене, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки суд апеляційної інстанції правильно встановив обставини справи, судове рішення прийняв з додержанням норм процесуального права, а правових висновків Харківського апеляційного адміністративного суду ТОВ "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" не спростувало. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС Українисуд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптово-роздрібний ринок "Жуляни" на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2016 року залишити без задоволення. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 01 листопада 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/23214/15 Провадження N 11-132за18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження заяву Херсонської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (далі - ДП "АМПУ", Херсонська філія ДП "АМПУ" відповідно) про перегляд судових рішень у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Судноплавна компанія "Укррічфлот" (далі - ПАТ "СК "Укррічфлот") до ДП "АМПУ" про визнання протиправними дій, стягнення коштів, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2015 року ПАТ "СК "Укррічфлот" звернулося до суду з позовом до ДП "АМПУ" в особі Херсонської філії ДП "АМПУ", у якому просило: - визнати протиправними дії відповідача щодо нарахування канального збору із суден закордонного плавання; - стягнути з відповідача на свою користь 407 932,13 грн на відшкодування шкоди, заподіяної протиправними діями. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 19 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 5 липня 2016 року, у задоволенні адміністративного позову відмовив. За висновками судів попередніх інстанцій закріплені в абзаці другому пункту 3.5 розділу III Порядку справляння та розмірів ставок портових зборів, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 27 травня 2013 року N 316 "Про портові збори" (далі - Порядок), правила в частині, що стосується звільнення від сплати канального збору суден, які здійснюють плавання під Державним Прапором України внутрішніми водними шляхами в межах території України, поширюються лише на судна, які здійснюють каботажне плавання (перевезення). Оскільки судна, власником яких є позивач, здійснюють перевезення між портами України та іноземними портами, що не відповідає каботажним перевезенням, то ці судна не користуються пільгами зі сплати канального збору. Вищий адміністративний суд України постановою від 9 березня 2017 року рішення судів попередніх інстанцій скасував, позовні вимоги задовольнив: визнав протиправними дії ДП "АМПУ" щодо нарахування канального збору із суден закордонного плавання та зобов'язав відповідача повернути ПАТ "СК "Укррічфлот" протиправно сплачений канальний збір у розмірі 407 932,13 грн. Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що судна позивача відповідають вимогам пункту 3.5 розділу III Порядку та звільняються від сплати канального збору, а дії відповідача щодо нарахування канального збору є протиправними. У червні 2017 року Херсонська філія ДП "АМПУ" звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд цього рішення з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. Підставою для звернення із цією заявою Херсонська філія ДП "АМПУ" зазначила неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права під час оскарження судового рішення, яке прийнято з порушенням встановленої законом юрисдикції, на підтвердження чого додала копії постанов Вищого господарського суду України від 3 квітня 2007 року у справі N 7/708, 10 березня 2011 року у справі N 6/108/10 та 30 жовтня 2012 року у справі N 5017/541/2012. Заявник вважає, що позов у цій справі належить розглядати в порядку господарського судочинства, тому просить судові рішення скасувати, а провадження у справі закрити. Верховний Суд України ухвалою від 26 червня 2017 року відкрив провадження в справі N 826/23214/15 та витребував цю справу з Окружного адміністративного суду міста Києва. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС викладено в новій редакції. Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII) установлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 12 січня 2018 року заяву Херсонської філії ДП "АМПУ" про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 9 березня 2017 року передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 лютого 2018 року передав заяву на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII). За приписами підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки справа за заявою Херсонської філії ДП "АМПУ" згідно із частиною другою статті 241 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат в адміністративних та господарських справах Верховного Суду України, то її відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII) передано до Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який за нормами підпункту 1 пункту 1 зазначеного розділу КАС здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 1 березня 2018 року прийняла до розгляду заяву Херсонської філії ДП "АМПУ" про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 9 березня 2017 року. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 8 червня 2018 року справу призначив до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді, перевіривши заяву Херсонської філії ДП "АМПУ" та доводи наведені у відзиві ПАТ "СК "Укррічфлот" і поясненні на відзив Херсонської філії ДП "АМПУ", Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Судами попередніх інстанцій установлено, що ПАТ "СК "Укррічфлот" отримало повідомлення від морських агентів про неможливість виходу суден, власником яких є позивач, з Херсонського морського порту у зв'язку з несплатою канального збору. Листами від 11 вересня 2015 року N 05-01-01-08/55, від 22 вересня 2015 року N 05-01-01-08/70, від 1 жовтня 2015 року N 05-01-01-08/83 та від 2 жовтня 2015 року N 05-01-01-08/86 ПАТ "СК "Укррічфлот" зверталося до ДП "АМПУ", у яких повідомляло про безпідставність і неправомірність нарахування та справляння канального збору з указаних суден. ДП "АМПУ" листом від 11 вересня 2015 року N 26-14-19-138 повідомило позивача, що не погоджується з його вимогами та вважає виставлені рахунки правомірними. З метою належного виконання зобов'язань перед контрагентами позивача та недопущення простою судна, що могло призвести до настання значних збитків, агенти ПАТ "СК "Укррічфлот" (за його погодженням) сплатили нарахований відповідачем канальний збір згідно з виставленими рахунками на загальну суму 407 932,13 грн. Вважаючи протиправними дії відповідача щодо нарахування канального збору із зазначених суден, ПАТ "СК "Укррічфлот" звернулося в суд. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 237 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень у адміністративних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. Як убачається із заяви Херсонської філії ДП "АМПУ", відповідач вважає, що суд касаційної інстанції розглянув спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки справляння портових зборів та надання судновласнику або його представнику рахунків/квитанцій з оплати портових зборів відносяться до обслуговування суден, що має здійснюватися лише на підставі укладених договорів. На підтвердження своїх доводів відповідач надав копії постанов Вищого господарського суду України від 13 квітня 2007 року, 10 березня 2011 року та 30 жовтня 2012 року. Так, Вищий господарський суд України у постанові від 13 квітня 2007 року переглядав судові рішення у справі за позовом Державного підприємства "Керченський морський торговий порт" до Акціонерної судноплавної компанії "Укррічфлот" про стягнення коштів за договором від 7 вересня 2001 року N Т 21-23 про надання портом послуг під час проходження суден відповідача Керч-Єнікальським каналом. У постанові Вищого господарського суду України від 10 березня 2011 року спір стосувався стягнення заборгованості з лоцманського та канального зборів з Товариства з обмеженою відповідальністю "Пасіфік-Мерітайм" на корить Державного підприємства "Дельта-лоцман" (далі - ДП "Дельта-лоцман"), зокрема, щодо застосування пільги, визначеної пунктом 5.16 статті 5 Закону України від 3 квітня 1997 року N 168/97-ВР "Про податок на додану вартість". Вищий господарський суд України відповідно до своєї постанови від 30 жовтня 2012 року переглядав рішення судів попередніх інстанцій у справі за позовом ДП "Дельта-лоцман" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українське морське агентство" про стягнення заборгованості за надання послуги з лоцманського проведення, послуги служби регулювання руху суден, а також право проходження Бузько-Дніпровсько-лиманським каналом суднами, які знаходяться під агентуванням відповідача. Натомість спір у справі, що розглядається, стосується рішення відповідача щодо відсутності підстав для звільнення ПАТ "СК "Укррічфлот" від сплати канального збору відповідно до пункту 3.5 розділу III Порядку. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами Херсонської філії ДП "АМПУ" про те, що Вищий адміністративний суд України у постанові від 9 березня 2017 року, яка, на думку відповідача, прийнята з порушенням встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, по іншому ніж Вищий господарський суд України, у постановах наданих на порівняння, застосував норми процесуального права. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 242 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися (частини перша статті 244 КАС у згаданій редакції). Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241, 242, 244 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Відмовити в задоволенні заяви Херсонської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 9 березня 2017 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Судноплавна компанія "Укррічфлот" до Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" про визнання протиправними дій, стягнення коштів. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 819/1427/17 Провадження N 11-547апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Комунального підприємства "Тернопільводоканал" (далі - КП "Тернопільводоканал") на ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2017 року (суддя Шугач М.П.) та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2018 року (у складі колегії суддів Курильця А.Р., Кушнерика М.П., Мікули О.І.) у справі N 819/1427/17 за позовом КП "Тернопільводоканал" до Управління державної реєстрації Тернопільської міської ради, третя особа - Приватне мале підприємство "Схід" (далі - ПМП "Схід"), про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, УСТАНОВИЛА: У серпні 2017 року КП "Тернопільводоканал" звернулося до Тернопільського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просило визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності від 17 грудня 2015 року N 5014679 на нерухоме майно, що належить ПМП "Схід", а саме будівлі (зупинки громадського транспорту з вбудованою крамницею) за адресою: м. Тернопіль, пр-т С. Бандери, 140 а. Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2017 року, закрито провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа підлягає розгляду в порядку господарського, а не адміністративного судочинства. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що в цій справі КП "Тернопільводоканал" жодних дій державного реєстратора не оскаржує, на порушення порядку реєстрації права власності не вказує, а просить лише визнати недійсним та скасувати свідоцтво по право власності на нерухоме майно N 50146791 від 17 грудня 2015 року в зв'язку з тим, що розташування зареєстрованої за ПМП "Схід" будівлі (зупинки громадського транспорту з вбудованою крамницею) порушує норми ст. 91, 112 Земельного кодексу України, державні будівельні норми та п. 15.5 Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України, затверджених наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 27 червня 2008 року N 190, а тому цей спір не є публічно - правовим і має вирішуватись за правилами господарського судочинства. У березні 2018 року позивач звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування ухвал Тернопільського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2017 року й Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2018 року та направлення справи на новий розгляд, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. На обґрунтування касаційної скарги позивач зазначає, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки у цих правовідносинах відсутній спір про право між сторонами, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії відповідача, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 26 березня 2018 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою та ухвалою від 02 травня 2018 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду вказану вище справу на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАСУкраїни (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Як вбачається з матеріалів справи, 30 травня 2017 року працівниками КП "Тернопільводоканал" проведено обстеження водопровідної мережі та встановлено, що будівля (зупинка громадського транспорту з вбудованою крамницею) за адресою м. Тернопіль, пр-т С. Бандери,140 а розміщена на водопровідній мережі діаметром 500 мм, чим порушено будівельні норми й недотримано нормативних відстаней до мереж водопостачання. З цього приводу КП "Тернопільводоканал" зверталось до ПМП "Схід" з вимогою привести умови використання земельної ділянки до вимог законодавства (забезпечення нормативної відстані до водопровідної мережі або демонтаж крамниці), однак позитивно це питання вирішено не було. Згідно інформації з Державного земельного кадастру власником земельної ділянки (кадастровий номер 6110100000:08:012:00120) є Тернопільська міська рада, а право оренди землі належить ПМП "Схід" (для будівництва та обслуговування будівель торгівлі). Будівля (зупинка громадського транспорту з вбудованою крамницею) загальною площею 52,2 кв. м, яка розташована на цій ділянці, належить ПМП "Схід" на підставі свідоцтва про право власності від 17 грудня 2015 року N 501146791. У позовній заяві КП "Тернопільводоканал" ставить питання про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно (зупинка громадського транспорту з вбудованою крамницею) N 50146791 від 17 грудня 2015 року, оскільки, на думку позивача, видача цього свідоцтва здійснена всупереч вимогам чинного законодавства і порушує інтереси КП "Тернопільводоканал", як користувача та утримувача комунікацій, розташованих під указаною будівлею. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як вбачається із матеріалів справи та оскаржуваних судових рішень, предметом цього спору є оспорювання позивачем правомірності реєстрації права власності, як обов'язкового елементу набуття такого права третьою особою. КП "Тернопільводоканал" обґрунтовує свої вимоги тим, що будівля (зупинка громадського транспорту з вбудованою крамницею), яка належить на праві власності ПМП "Схід" розміщена всупереч будівельним нормам, в охоронній зоні проходження водопровідної мережі, а недотримання відстані до водопровідних мереж порушує інтереси КП "Тернопільводоканал", як підприємства трубопровідного транспорту і виробника послуг з водопостачання та водовідведення. Конкретних претензій стосовно державного реєстратора при вчинені ним реєстраційних дій позивач не висуває. Відповідно до ч. 4 ст. 13 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Згідно з ч. 4 ст. 41 Основного Закону та ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України право приватної власності є непорушним та ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Аналіз зазначених обставин справи дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин, а стосується захисту інтересів КП "Тернопільводоканал" шляхом оскарження правомірності набуття права власності третьою особою. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Частиною 2 ст. 20 Господарського кодексу України (у вказаній редакції) кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок судів першої та апеляційної інстанцій про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки правовідносини у цій справі мають вирішуватись в порядку господарського судочинства. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Комунального підприємства "Тернопільводоканал" залишити без задоволення, а ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2017 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2018 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2018 року м. Київ Справа N 2/1712/783/2011 Провадження N 14-228цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - релігійна громада парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви - Київського патріархату (далі - релігійна громада УПЦ КП), відповідачі: Рівненська обласна державна адміністрація (далі - Рівненська ОДА), релігійна громада парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви (далі - релігійна громада УПЦ), розглянула в порядку письмового провадження заяву релігійної громади УПЦ КП про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року у цивільній справі за позовом релігійної громади УПЦ КП до Рівненської ОДА, релігійної громади УПЦ про скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання права власності на нерухоме майно, УСТАНОВИЛА: У грудні 2011 року релігійна громада УПЦ КП звернулася до суду із позовом до Рівненської ОДА, релігійної громади УПЦ про скасування рішення виконавчого комітету Ровенської обласної Ради народних депутатів (далі - Ровенська облрада) від 03 грудня 1991 року N 221 (пункт 1.2) в частині безоплатного повернення культової будівлі і майна (храму Казанської ікони Божої Матері) у власність релігійної громади УПЦ с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області. Визнати право власності на культову будівлю та майно (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, за релігійною громадою УПЦ КП, зареєстрованої розпорядженням Представника Президента України в Рівненській області від 09 серпня 1993 року N 353. Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням виконавчого комітету Ровенської облради від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" зареєстровано статут релігійної громади УПЦ у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області та повернуто безоплатно культову будівлю і майно у власність цієї громади. Позивач вказував, що під час прийняття оспорюваного рішення Ровенською облрадою не були з'ясовані питання щодо походження, джерел формування та правового статусу культової споруди (храму) до його передачі в 1939 році на користь держави СРСР. Крім того, не було з'ясовано питання про належність храму саме релігійній громаді УПЦ, а культова будівля та майно в с. Заболотинці (раніше с. Кнерути) Млинівського району Рівненської області на момент їх передачі у державну власність у 1939 році належали релігійній громаді Української автокефальної православної церкви (далі - релігійна громада УАПЦ) на території Західної України, яка входила до складу Польщі. Ця ж обставина додатково підтверджується листом єпископа Волинського та Рівненського на запит Московського патріархату про підпорядкованість церкви в 1923-1939 роках Волинській єпархії. Також факт належності релігійних громад та їх майна, в тому числі і в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, до ієрархічної структури УПЦ КП встановлений рішенням Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року, в якому вказано, що ще в червні та жовтні 1990 року Український екзархат православної церкви отримав адміністративну незалежність від Московського патріархату і набув самостійного статусу як УПЦ, проте зі збереженням канонічного підпорядкування останньому. Саме цього конфесійного напряму і дотримується релігійна громада с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, статут якої був зареєстрований оскаржуваним рішенням відповідача та на користь якої повернуто храм з церковним майном. Позивач зазначав, що 25 та 26 червня 1992 року відбувся Всеукраїнський православний собор, за рішеннями якого були об'єднані в єдину релігійну організацію УПК КП, яка є правонаступником УПЦ та УАПЦ, а рішення Харківського архієрейського собору УПЦ від 27 травня 1992 року не були визнані Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України як такі, що ухвалені з порушенням статуту УПЦ. Вищевикладені обставини вказують, що культова будівля з церковним майном в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області не перебували у власності релігійної громади УПЦ на момент їх безкоштовної передачі (а не повернення), а була у власності УАПЦ до передачі її майна на користь держави, а згодом об'єднана в єдину релігійну організацію - УПЦ КП. Неодноразові звернення релігійної громади УПЦ КП до Рівненської ОДА про скасування свого рішення про передачу храму з церковним майном на користь жителів села, що входять до релігійної громади УПЦ, керівництво якої ухиляється від виконання рішення загальних зборів жителів села про утворення єдиної релігійної громади конфесійного спрямування Київського патріархату, залишені без задоволення з посиланням на те, що релігійна громада УПЦ є власником храму з церковним майном, а тому вважає, що спір, що виник з приводу припинення права власності на об'єкти нерухомості, вирішується в судовому порядку. Рішенням Млинівського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року касаційну скаргу релігійної громади УПЦ КПвідхилено, рішення Млинівського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року залишено без змін. У лютому 2016 року релігійна громада УПЦ КП звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження обставин, зазначених у заяві про перегляд судових рішень, заявник посилається на рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6, постанову Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47, рішення Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72, постанову Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53, ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08, у яких, на його думку, по-іншому застосовано статті 37, 39 Цивільного кодексу Української РСР, статтю 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статті 5, 61, 309 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви). Ухвалою судді Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року відкрито провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 10 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву релігійної громади УПЦ КП про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 рокудо Верховного Суду. Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки релігійна громада УПЦ КП подала заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної, господарської та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 37, 39 ЦК Української РСР, статті 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", статей 5, 61, 309 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: - рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6; - постанову Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47; - рішення Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72; - постанову Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53; - ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року; - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Як вбачається з матеріалів справи, заява релігійною громадою УПЦ КП подана, у тому числі з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, зокрема статей 5, 61, 309 ЦПК України. Оскільки вказані норми цивільного процесуального законодавства не регулюють порядок провадження у справі, правила підсудності чи компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ, то Велика Палата Верховного Суду правових підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права з огляду на положення пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України не вбачає. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно із архівною довідкою від 19 листопада 2013 року N 792/01.22 у документах Волинської духовної консисторії є картки реєстрації православних церков Дубенського повіту за 1925-1939 років, в яких зазначено, що в с. Кнерути (Клегаїу) (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області) у 1890 році побудовано церкву на честь Казанської ікони Божої Матері. Церква дерев'яна, візантійського стилю, побудована за кошти парафіян (т. 2, а. с. 236). Крім того, відповідно до даних архіву Варшавської православної митрополії XXVI/II "Список-перелік штатних і нештатних парафій та філій, а також штатів духовенства Волинської Єпархії" на момент переходу у власність держави церкви Казанської ікони Божої Матері нею користувалася релігійна громада Польської автокефальної церкви, що об'єктивно підтверджується копією довідки православного Митрополита Варшавського і всієї Польщі N 440/2002 від 31 грудня 2002 року, з якої вбачається, що територія теперішньої Рівненської області в період 1918-1939 років входила на той час до складу територій колишнього Волинського воєводства разом з усіма православними парафіями того регіону. Також православні парафії колишніх воєводств: Львівського, Тернопільського, Поліського, Гродненського, Вільнюського - належали до Польської автокефальної православної церкви, які були утворені (виділені) з Російської православної церкви (далі - РПЦ) (т. 2, а. с. 49). 08 січня 1946 року Свято-Казанська Богородична церква (храм Казанської ікони Божої Матері) с. Кнерути Острожецького району Рівненської області (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області) була передана в користування місцевій православній громаді (т. 2, а. с. 14-34). Водночас суди з'ясували, що рішенням виконавчого комітету Ровенської облради від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" повернуто безоплатно у власність релігійної громади УПЦ в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області культову будівлю та майно (т. 1, а. с. 4-7). 03 грудня 1991 року було зареєстровано статут УПЦ, керівний орган якої розташовано та діяльність якої поширюється на с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області (т. 2, а. с. 60). Релігійна громада УПЦ с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області зареєстрована як юридична особа 03 грудня 1991 року (т. 1, а. с. 127). 25-26 червня 1992 року Всеукраїнський православний собор в м. Києві постановив об'єднати УПЦ та УАПЦ в єдину УПЦ КП, яка є правонаступником УПЦ та УАПЦ, всіх договорів та угод, укладених ними до нинішнього дня, та всіх її коштів, майна рухомого і нерухомого, включаючи храми, монастирі, учбові заклади та інше. Всі банківські рахунки УПЦ та УАПЦ стають рахунками УПЦ КП (т. 1, а. с. 22-23). Релігійна громада УПЦ КП с. Заболотинці Млинівського району зареєстрована як юридична особа 09 серпня 1993 року (т. 1, а. с. 11). Статут релігійної громади УПЦ КП с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області зареєстрований 08 серпня 2005 року (т. 1, а. с. 33). Відмовляючи у позовіу справі, що переглядається, місцевий суд і суд апеляційної інстанції керувалися тим, що оскільки спірна культова будівля (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, збудована за кошти парафіян, тому вона на той час вважалася власністю відповідної релігійної громади та з моменту її зведення і до теперішнього часу є діючою і проведення релігійних обрядів в ній ніколи не припинялося. При цьому підтвердження належності спірного майна УАПЦ відсутні. У зв'язку із наведеним, оскаржуваним рішенням Рівненської облради юридично закріплено та офіційно підтверджено відповідним державним органом безоплатне повернення у власність релігійної громади УПЦ у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області культової будівлі і майна, оскільки на момент прийняття такого (03 грудня 1991 року) у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області діяла та була зареєстрована лише одна релігійна громада УПЦ, яка й звернулася до органу державної влади із відповідним клопотанням. Також суди попередніх інстанцій зазначили, що на момент повернення безоплатно у власність релігійній громаді УПЦ культової будівлі та майна постанови Всеукраїнського православного собору (25-26 червня 1992 року) не існувало, а релігійною громадою УПЦ КП не надано підтверджень того, що вона є правонаступником православної релігійної громади, яка діяла в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області до 1991 року. При цьому згідно зі статутом позивача релігійна громада УПЦ КП є новоутвореною релігійною громадою станом на 1993 рік, а на момент повернення спірного майна відповідачу в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області не було жодних інших православних релігійних громад іншої конфесійної приналежності, а також на вищевказане культове майно не претендувала й офіційно зареєстрована на той час УАПЦ, тому Ровенська облрада не мала правових підстав для відмови релігійній громаді УПЦ у задоволенні її заяви про повернення вищевказаної церкви із іншим церковним майном. Крім того, судом апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що фактично має місце спір між нинішніми та колишніми членами однієї і тієї ж релігійної громади, оскільки незначна частина членів релігійної громади УПЦ у травні 1993 року перейшла в підпорядкування УПЦ КП, однак більшість відмовилася, у зв'язку із чим була створена релігійна громада УПЦ КП, яка стала претендувати на спірне культове майно, посилаючись на постанову Всеукраїнського помісного об'єднавчого собору від 25-26 червня 1992 року. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій. Вбачається, що рішення Вищого арбітражного суду України від 10 квітня 1998 року у справі N 20/6 та постанова Вищого арбітражного суду України від 29 липня 1999 року у справі N 04-і/1-5/47, надані заявником як приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, ухвалені в одній справі, де релігійна громада УПЦ КП с. Милостів Рівненського району Рівненської області заявила вимогу про визнання недійсним розпорядження Рівненського облвиконкому (тепер Рівненська ОДА) від 03 грудня 1991 року N 221 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" щодо повернення культової будівлі релігійній громаді УПЦ с. Милостів Рівненського району Рівненської області. При цьому колегія суддів по перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України як суд касаційної інстанції погодилася з висновком суду про задоволення позову та скасування згаданого розпорядження органу виконавчої влади з огляду на відсутність доказів того, що споруда Свято-Троїцького храму в с. Милостів Рівненського району Рівненської області була власністю релігійної громади УПЦ чи РПЦ на момент її націоналізації та перехід у державну власність, оскільки за змістом статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" поверненням культових будівель і майна у власність вважається повернення будівель і майна у власність тих релігійних організацій, що були власниками будівель і майна на момент їх переходу у власність держави. Тобто у цьому випадку судами, на відміну від рішення у вищевказаній справі, яку заявником надано для прикладу неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, встановлено, що спірна культова споруда збудована за кошти парафіян єдиної православної релігійної громади, що була на той момент у с. Кнерути (тепер с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області), при цьому докази втрати права власності релігійною громадою на неї відсутні, а спір виник між колишніми членами однієї і тієї ж релігійної громади УПЦ, частина яких у 1993 році перейшла до новоствореної релігійної громади УПЦ КП. Також унаданих для порівняння заявником рішенні Вищого арбітражного суду України від 10 березня 2000 року у справі N 6/72 та постанові Вищого арбітражного суду України від 13 вересня 2000 року у справі N 04-і/1-5/53, які прийняті в одній і ті й же справі за заявою релігійної громади УПЦ КП с. Дядьковичі Рівненського району Рівненської області про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Вищого арбітражного суду України від 14 серпня 1998 року, було визнано недійсним рішення Рівненського облвиконкому від 25 вересня 1991 року N 173 "Про реєстрацію статутів релігійних громад та передачу культових будівель" в частині повернення релігійній громаді УПЦ с. Дядьковичі Рівненського району Рівненської області храму Святої ВеликомучениціПараскеви і житлового будинку, оскільки судами було достовірно встановлено, що спірна культова будівля до переходу (націоналізації) її у державну власність (1939 рік) релігійній громаді РПЦ не належала, вона перебувала у користуванні УАПЦ. Такого висновку арбітражний суд дійшов з огляду на виявлену в архівних матеріалах книгу приходу і витрачання коштів, які збиралися з прихожан на будівництво спірної будівлі храму з 1897 року, яку вважав доказом перебування культової споруди на території Польщі, а тому радянською владою не був націоналізований, а також достовірно встановлений факт того, що до 1944 року храм належав релігійній громаді УАПЦ, яка до цього часу діяла в с. Дядьковичі, а з 1944 року до 1991 року ним користувалася релігійна громада РПЦ, що спростовує висновок суду про право власності РПЦ на храм до переходу його у державну власність. Провівши аналіз зазначеного рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлені судом фактичні обставини не є подібними з обставинами справи, рішення у якій переглядається, оскільки в цій справі судами встановлено, що документи, які б підтверджували належність УАПЦ культової будівлі та майна (храм Казанської ікони Божої Матері), що розташований в с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області, чи права користування нею до (націоналізації) набуття державою права власності, а також на момент прийняття постанови Всеукраїнського православного собору, від 25-26 червня 1992 року у матеріалах справи відсутні. Відповідно до ухвали Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2010 року у справі N 11383/08, яка надана заявником для порівняння, предметом судового розгляду у справі були позовні вимоги релігійної громади УПЦ КП Стрітенської парафії про визнання незаконним та скасування рішення Прилуцької міської ради від 28 квітня 2007 року "Про передачу приміщення краєзнавчого музею (Стрітенського собору)" з огляду на те, що, приймаючи оскаржуване рішення, орган місцевого самоврядування перевищив свої повноваження, оскільки діяв всупереч вимогам пункту 2 статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", тому що вирішення цього питання належить до повноважень органу державної влади - відповідної обласної державної адміністрації. Суд касаційної інстанції не погодився з рішенням судів попередніх інстанцій про відмову у позові та їх висновками про те, що Прилуцька міська рада діяла в межах своєї компетенції, визначеної пунктом 30 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", оскільки спірне нерухоме майно - приміщення краєзнавчого музею не є культовою спорудою, перебувало у комунальній власності та знаходилося на балансі її виконавчого комітету, а, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий адміністративний суд України вказав про передчасність їх висновку та поверхове дослідження фактичних обставин справи при визначенні статусу будівлі. При цьому Вищим адміністративним судом України зазначено про те, що органом місцевого самоврядування жіночому монастирю передане спірне нерухоме майно саме у розпорядження, однак статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено передачу культових споруд лише у користування або повернення у власність. Отже, у зазначених справах також наявні різні фактичні обставини, до яких застосовано відповідний матеріальний закон, оскільки у цій справі позивачем не оскаржується прийняте органом виконавчої влади рішення з підстав прийняття його за межами владних повноважень, наданих йому Конституцією та законами України, а також відсутній спір між сторонами щодо належності будівлі та майна до категорії культових споруд. З наданої для порівняння заявником ухвали Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 рокувбачається, що предметом судового розгляду були позовні вимоги про визнання незаконним розпорядження голови Рівненської ОДА від 12 лютого 2001 року N 82 "Про передачу кульових будівель с. Дядьковичі та с. Милостів Рівненського району" в частині, що стосується передачі культової будівлі Свято-Троїцької церкви с. Милостів". Погоджуючись із висновком судів попередніх інстанцій про визнання вказаного рішення органу виконавчої влади незаконним, Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України виходила з того, що Рівненська ОДА під час його прийняття не дотрималася вимог статей 5, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про свободу совісті та релігійні організації" і не врахувала, що з часу набрання чинності Законом в 1991 році жодна з релігійних громад с. Милостів у встановленому порядку спірним приміщенням храму не користувалася, інших храмів крім Свято-Троїцької Церкви в селі немає. Отже, у справі, яка переглядається, та у справі, на ухвалу Верховного Суду України від 17 жовтня 2001 року в якій посилається релігійна громада УПЦ КП на обґрунтування своєї заяви про перегляд судового рішення, наявні різні обставини щодо встановлених судами фактів правомірності користування спірною культовою спорудою, оскільки у цій справі встановлено, що на момент набуття чинності Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" єдиною релігійною громадою у с. Заболотинці Млинівського району Рівненської області була релігійна громада УПЦ, якій і передано спірну культову споруду, яка з моменту її зведення і до теперішнього часу є діючою і проведення релігійних обрядів в ній ніколи не припинялося, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 5, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Порівняння наведених судових рішень суду касаційної інстанції із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви релігійної громади парафії Казанської ікони Божої Матері Рівненської єпархії Української православної церкви - Київського патріархату про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 грудня 2015 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  14. Постанова Іменем України 27 червня 2018 року м. Київ справа N 347/1561/15 провадження N 61-5403св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Хопти С.Ф. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Синельникова Є.В., Черняк Ю.В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивач - ОСОБА_2, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс", представники відповідача: Матієвський Сергій Вікторович, Харинська Дар'я Сергіївна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області у складі судді Турянського І.Є. від 21 січня 2016 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області у складі колегії суддів: Мелінишин Г.П., Пнівчук О.В., Соколовського В.М. від 19 травня 2016 року, ВСТАНОВИВ: Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ "ФК "Вектор Плюс") про визнання припиненими кредитного договору та договору іпотеки. Позовна заява мотивована тим, що 10 листопада 2006 року вона та акціонерний комерційний банк "ТАС - Комерцбанк" (далі - АКБ "ТАС - Комерцбанк"), правонаступником якого було публічне акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), уклали кредитний договір, згідно з яким їй надано кредит у сумі 26 тис. доларів США з кінцевим терміном погашення 06 листопада 2016 року. У зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за договором заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 08 лютого 2012 року з неї стягнуто заборгованість у розмірі 185 тис. 398 грн 72 коп. та 1 тис. 820 грн судових витрат. У рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки. 28 листопада 2012 року ПАТ "Сведбанк" та ТОВ "ФК "Вектор Плюс" уклали договір факторингу, відповідно до умов якого банк відступив компанії право вимоги заборгованості за цим кредитним договором. Посилаючись на повне виконання судового рішення, просила визнати припиненими кредитний договір та договір іпотеки. У грудні 2015 року ТОВ "ФК "Вектор Плюс" звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних за порушення виконання грошового зобов'язання. Позовна заява мотивована тим, що ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 19 жовтня 2012 року розстрочено до 19 жовтня 2014 року виконання заочного рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 08 лютого 2012 року на 24 місяці зі сплатою щомісячно по 7 тис. 724 грн 95 коп. кредитної заборгованості та 75 грн 83 коп. судових витрат. Враховуючи, що фактичне виконання рішення відбулось 08 травня 2015 року позивач просив стягнути з ОСОБА_1 3 % річних за період з 20 жовтня 2014 року до 08 травня 2015 року у розмірі 3 тис. 77 грн 57 коп. Ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2015 року справи об'єднано в одне провадження. Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 січня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Розірвано кредитний договір, укладений 10 листопада 2006 року між ОСОБА_1 та АКБ "ТАС - Комерцбанк", і договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Ромовською О.В. 13 листопада 2006 року. У задоволенні зустрічного позову ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов ОСОБА_1 та розриваючи кредитний договір і договір іпотеки, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки ОСОБА_1 надала докази погашення заборгованості в більшому ніж необхідно розмірі, то кредитне зобов'язання є припиненим, тому і зобов'язання за договором іпотеки припиняється. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 травня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ "ФК "Вектор Плюс" задоволено частково. Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 січня 2016 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ТОВ "ФК "Вектор Плюс" скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано припиненими кредитний договір від 10 листопада 2006 року та договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Ромовською О.В. 13 листопада 2006 року, укладені між ОСОБА_1 та АКБ "ТАС - Комерцбанк". В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Задовольняючи позов ОСОБА_1 та припиняючи кредитний договір і договір іпотеки, суд апеляційної інстанції виходив із того, що порушені права ОСОБА_1 підлягають захисту в обраний нею спосіб. Оскільки з неї стягнуто борг у повному обсязі, то кредитне зобов'язання припинилося, що зумовлює припинення іпотеки з огляду на її похідний характер. У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "ФК "Вектор Плюс" посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення в частині задоволення позову ОСОБА_1 та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні її позову. Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки зобов'язання між ТОВ "ФК "Вектор Плюс" та ОСОБА_1 є грошовим та визначено в іноземній валюті (долар США), а сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом валюти саме на день платежу, то припинення кредитного зобов'язання не пов'язане з набранням рішення про стягнення боргу в гривні за офіційним курсом на день ухвалення рішення законної сили та (або) закінченням виконавчого провадження, та (або) наданням позивачем квитанцій про часткове погашення грошових зобов'язань. З огляду на викладене ТОВ "ФК "Вектор Плюс" не може вважатися припиненим у розумінні статті 599 ЦК України. У вересні 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначила, що на виконання рішення суду вона сплатила 189 тис. 555 грн 50 коп. заборгованості за кредитним договором - на 2 тис. 336 грн 78 коп. більше ніж з неї було стягнуто за цим рішенням суду, тому на підставі статті 599 ЦК України зобов'язання за цим договором припинилося, що зумовлює і припинення іпотеки. У зв'язку з викладеним ОСОБА_1 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 21 лютого 2018 року справа передана до Верховного Суду. Відповідно до частини третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Суди встановили, що 10 листопада 2006 року АКБ "ТАС-Комерцбанк", правонаступником якого був ПАТ "Сведбанк", та ОСОБА_1 уклали кредитний договір, згідно з умовами якого вона отримала кредит у розмірі 26 тис. доларів США терміном до 9 листопада 2016 року зі сплатою процентів у розмірі 14 % річних. На забезпечення виконання зобов'язань за цим договором на підставі договору іпотеки від 13 листопада 2006 року ОСОБА_1 передала в іпотеку майно - житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку, що знаходяться в с. Химчин Косівського району Івано-Франківської області. Позичальник свої зобов'язання належним чином не виконувала та допустила заборгованість, у зв'язку із цим ПАТ "Сведбанк" звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 8 лютого 2012 року з ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 185 тис. 398 грн 72 коп. і 1 тис. 820 грн судових витрат. У рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку площею 2 тис. 497 кв. м, що знаходяться в с. Химчин Косівського району Івано-Франківської області. Установлено спосіб реалізації предмета іпотеки - шляхом проведення прилюдних торгів, початкову ціну предмета іпотеки встановлено шляхом проведення незалежної експертної оцінки в процесі виконавчого провадження. Рішення сторонами не оскаржувалося та вступило в законну силу. Ухвалою цього ж суду від 19 жовтня 2012 року розстрочено виконання вказаного судового рішення в частині стягнення заборгованості на 24 місяці з моменту набрання ухвалою законної сили (24 жовтня 2012 року) із щомісячною сплатою заборгованості рівними частинами: 7 тис. 724 грн. 95 коп. кредитної заборгованості та 75 грн 83 коп. судових витрат. Ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 07 лютого 2014 року роз'яснено щодо неможливості звернення стягнення на предмет іпотеки до 24 жовтня 2014 року. 28 листопада 2012 року ПАТ "Сведбанк" та ТОВ "ФК "Вектор Плюс" уклали договір факторингу, згідно з яким банк відступив фактору свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, зазначеними в реєстрі заборгованості боржників, право вимоги якої належить банку на підставі документації, а фактор, шляхом надання фінансової послуги банку набув права вимоги такої заборгованості від боржників та передав банку за плату грошові кошти в розпорядження у розмірі, що становить ціну продажу та в порядку, передбаченому даним договором. Після переходу прав вимоги заборгованості до фактора, він має право нараховувати, в якості нового кредитора, проценти, комісії, штрафні санкції та інші обов'язкові платежі стосовно боржників з дня невиконання ними вимог кредитних договорів зі сплати обов'язкових платежів, строк сплати яких не настав на дату підписання цього договору, але настане у майбутньому. 18 грудня 2015 року старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Косівського районного управління юстиції Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області за заявоюстягувача відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого Косівським районним судом Івано-Франківської області 31 січня 2015 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Сведбанк" заборгованості за кредитним договором у розмірі 185 тис. 398 грн 72 коп. та судових витрат у розмірі 1 тис. 820 грн. а також звернення стягнення в рахунок погашення заборгованості на предмет іпотеки - житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку, що знаходяться в с. Химчин Косівського району Івано-Франківської області. Відповідно до постанови старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Косівського районного управління юстиції Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області від 18 січня 2016 року виконавче провадження з примусового виконання вказаного виконавчого листа закінчено у зв'язку із стягненням боргу в повному обсязі. Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті". Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Відповідно до Положення (стандарт) бухгалтерського обліку "Вплив змін валютних курсів", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10 серпня 2000 року N 193 та Порядку відображення в обліку операцій в іноземній валюті, затвердженого Наказом Державного казначейства України від 24 липня 2001 року N 126, іноземна валюта - валюта інша, ніж валюта звітності. Курсова різниця - різниця, яка є наслідком відображення однакової кількості одиниць іноземної валюти в національну валюту України при різних валютних курсах. Курсові різниці визначаються за монетарними статтями балансу. Монетарні статті - статті балансу, що відображають грошові кошти в касі, на рахунках в установах банків, а також такі активи і зобов'язання, що будуть отримані чи сплачені у фіксованій чи визначеній сумі грошей або їх еквівалентів. До монетарних статей відносяться грошові кошти в іноземній валюті, що знаходяться в касі чи на банківському рахунку підприємства; дебіторська заборгованість за відправлені нерезиденту товари, по якій очікується дохід в іноземній валюті; кредиторська заборгованість, що виникла внаслідок отримання підприємством товарів у нерезидента на умовах наступної оплати та для погашення якої, як очікується, підприємство сплатить певну суму грошових коштів в іноземній валюті. Виходячи з поняття "курсова різниця", можна виділити чотири періоди, за які здійснюється перерахунок заборгованості в іноземній валюті для визначення курсових різниць. Це періоди між: - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою фактичного здійснення розрахунків; - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою складання бухгалтерської звітності за звітний період; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою фактичного здійснення розрахунку; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою складання бухгалтерського звіту за звітний період. Курсові різниці розраховуються за положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку. Наведене дає право зробити висновок, що курсові різниці застосовуються у фінансовій звітності підприємств при веденні бухгалтерського обліку. Такого ж висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 травня 2018 року у справі N 14-79цс18. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Заявляючи вимоги про стягнення курсової різниці, позивач за зустрічним позовом просив стягнути її на підставі статті 625 ЦК України. Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Таким чином, звернення до суду з позовом про стягнення з боржника курсової різниці на підставі статті 625 ЦК України є тим способом захисту, який відповідає вимогам статті 16 ЦК України. Разом з цим, у цій справі позивач, як кредитор за кредитним договором відповідно до вимог статей 6, 627 ЦК України та реалізуючи право на звернення до суду і принцип диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги та спосіб захисту порушеного права, звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором від 10 листопада 2006 року, визначивши заборгованість у валюті гривні України, вказавши, що саме 185 тис. 398 грн 72 коп. є повним розміром заборгованості, включаючи заборгованість за тілом кредиту, заборгованість за відсотками та пеню. Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 08 лютого 2012 року позов задоволено у повному обсязі. Рішення набрало чинності і виконавче провадження з виконання цього рішення закінчене 18 січня 2016 року у зв'язку із стягненням боргу в повному обсязі. Кредитор, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання. При цьому за змістом статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до статей 3, 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Таким чином, суди попередніх інстанцій, розглядаючи та вирішуючи позов ОСОБА_1, дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для його задоволення, оскільки з неї стягнуто борг у повному обсязі, тому кредитне зобов'язання припинилося, що зумовлює припинення іпотеки з огляду на її похідний характер, а підстави для стягнення з неї курсової різниці за кредитним зобов'язанням відсутні. Отже, доводи касаційної скарги вказаного висновку суду першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позову ОСОБА_1 не спростовують, на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в незміненій рішенням суду апеляційної інстанції частині та рішення суду апеляційної інстанції не впливають. Таким чином, рішення суду першої інстанції в незміненій рішенням суду апеляційної інстанції частині та рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_1, які просить скасувати ТОВ "ФК "Вектор Плюс", ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" без задоволення. Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 січня 2016 року в незміненій при апеляційному перегляді частині та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 травня 2016 рокув частині вирішення позову ОСОБА_1 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Хопта С.Ф. Судді: Білоконь О.В. Гулько Б.І. Синельников Є.В. Черняк Ю.В.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2018 року м. Київ Справа N 146/579/16-ц Провадження N 14-227цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Вапнярська селищна рада Томашпільського району Вінницької області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області на рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року в складі судді Пилипчука О.В., додаткове рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 22 липня 2016 року в складі судді Пилипчука О.В. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 17 жовтня 2016 року в складі колегії суддів Колоса С.С., Жданкіної В.В., Медяного В.М. у справі за позовом ОСОБА_3 до Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та УСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що розпорядженням Вапнярського селищного голови Томашпільського району Вінницької області від 13 листопада 2015 року N 11 його прийнято з 16 листопада 2015 року на посаду заступника селищного голови з питань діяльності виконавчого органу Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області. 18 квітня 2016 року розпорядженням селищного голови N 19 його звільнено із займаної посади згідно з частиною першою статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку з грубим порушенням трудових обов'язків, а саме за вихід за межі наданих йому повноважень під час видалення зелених насаджень. ОСОБА_3 вважає своє звільнення незаконним, оскільки при складанні акта перевірки фактів порушень під час видалення дерев на території колишнього військового містечка від 01 квітня 2016 року і відповідного розпорядження Вапнярського селищного голови Томашпільського району Вінницької області про його звільнення допущено порушення норм статті 149 КЗпП України, оскільки у нього не витребувано письмових пояснень. На його письмове звернення до селищної ради щодо визначення заподіяної шкоди відповіді не надано. Факт вчинення будь-якого порушення відсутній. Акт перевірки не може бути документом службового розслідування, адже складений з порушенням Порядку проведення службових розслідувань стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та осіб, які для цілей Закону України "Про запобігання корупції" прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Українивід 13 червня 2000 року N 950. З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_3 просив визнати неправомірним розпорядження N 19, видане Вапнярським селищним головою ОСОБА_4 18 квітня 2016 року "Про звільнення з посади ОСОБА_3." за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України з 18 квітня 2016 року; поновити його на роботі; виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18 квітня 2016 року по день поновлення на роботі. Рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано неправомірним та скасовано розпорядження N 19, видане Вапнярським селищним головою ОСОБА_4 18 квітня 2016 року "Про звільнення з посади ОСОБА_3." за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України з 18 квітня 2016 року. Поновлено ОСОБА_3 на роботі. Зобов'язано виплатити втрачений заробіток за весь час вимушеного прогулу, виходячи із середнього заробітку за цей період? з 18 квітня 2016 року по день поновлення на роботі. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Додатковим рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 22 липня 2016 року доповнено резолютивну частину рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року тим, що рішення в частині поновлення на роботі та стягнення втраченого заробітку за весь час вимушеного прогулу, виходячи із середнього заробітку за цей період у межах платежу за один місяць допустити до негайного виконання. Суд першої інстанції керувався тим, що при звільненні ОСОБА_3 за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України голова селищної ради не надав належних та допустимих доказів, які б підтвердили факт одноразового грубого порушення працівником трудових обов'язків. Акт перевірки фактів порушень не містить доказів вини позивача в перевищенні наданих йому повноважень, оскільки на нього покладалися лише обов'язки з дотримання техніки безпеки під час роботи та проведення інструктажу з техніки безпеки з працівниками, які будуть проводити обстеження та видалення зелених насаджень. Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 17 жовтня 2016 року рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року та додаткове рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 22 липня 2016 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач не довів, що зазначене грубе порушення ОСОБА_3 трудових обов'язків є таким, що може бути підставою для звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України. Суд апеляційної інстанції зазначив, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, адже з матеріалів справи вбачається, що рішення про прийняття на роботу голова селищної ради прийняв у межах своїх повноважень, а стягнення застосував не у зв'язку з виконанням адміністративних повноважень, а за порушення трудового обов'язку. У листопаді 2016 року Вапнярська селищна рада Томашпільського району Вінницької області звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зкасаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення та додаткове рішення суду першої інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції та закрити провадження у справі. Доводи, наведені в касаційній скарзі Вапнярська селищна рада Томашпільського району Вінницької області у касаційній скарзі зазначила, що предметом спору в справі є розпорядження голови селищної ради про звільнення позивача з посади заступника селищного голови, який є посадовою особою, тому справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства в силу вимог пункту 2 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час подання позову. Крім того, позов подано до неналежного відповідача у справі - Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області, а належним відповідачем є селищний голова. Прийнявши в судовому засіданні 20 липня 2016 року заяву про уточнення позовних вимог, суд першої інстанції порушив частину другу статті 31 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції на час розгляду справи судом першої інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 22 червня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 14 березня 2018 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ передав касаційну скаргу Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області разом з матеріалами справи до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення ОСОБА_3 з цим позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин. Згідно із частиною першою статті 17 КАС України (у редакції, що діяла на час звернення з цим позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. За змістом пункту 2 частини другої зазначеної статті спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до юрисдикції адміністративних судів. У пункті 15 частини першої статті 3 КАС України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, було закріплено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Законодавець урегулював питання, пов'язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними законами, до яких, зокрема, відноситься Закон України від 07 червня 2001 року N 2493-III "Про службу в органах місцевого самоврядування" (далі - Закон N 2493-III). Відповідно до статті 1 Закону N 2493-III служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (стаття 2 Закону N 2493-III). Відповідно до вимог статті 7 Закону N 2493-III посадові особи місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією України і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, актами органів місцевого самоврядування, а в Автономній Республіці Крим? також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції. На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. У статті 10 Закону N 2493-III зазначено, що прийняття на посади заступників сільського, селищного, міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради та керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради здійснюється шляхом затвердження відповідною радою. Отже, з урахуванням статті 10 Закону N 2493-III заступник селищного голови є посадовою особою органу місцевого самоврядування і його діяльність є публічною службою. Суди встановили і сторони не заперечували, що ОСОБА_3 працював на посаді заступника голови Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області з питань діяльності виконавчого органу селищної ради на підставі розпорядження голови Вапнярської сільської ради Томашпільського району Вінницької області від 13 листопада 2015 року за N 11. З матеріалів справи вбачається, що у зв'язку зі зверненнями мешканців мікрорайону смт Вапнярка Томашпільського району Вінницької області рішенням Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області від 21 січня 2016 року надано дозвіл Комунальному підприємству "Вапнярський ККП" на видалення дерев (тополь) по вул. Авіаторів та вул. І.Кожедуба в кількості 44 одиниць. Згідно з актом перевірки від 01 квітня 2016 року під час видалення земельних насаджень було зрізано чотири дерева (тополі) довжиною біля 4-х метрів, що росли біля магазину "Політ", які не увійшли до переліку відповідно до акта обстеження зелених насаджень, що підлягали видаленню від 20 січня 2016 року, а керував роботами відповідно до розпорядження від 20 січня 2016 року N 21-к заступник селищного голови ОСОБА_3 Розпорядженням голови Вапнярської сільської ради Томашпільського району Вінницької області від 18 квітня 2016 року N 19 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України у зв'язку з грубим порушенням трудових обов'язків, а саме за вихід за межі наданих йому повноважень під час видалення земельних насаджень. Суди неправильно визначили, що позов ОСОБА_3 в цьому випадку заявлений у зв'язку зі звільненням за порушення трудового обов'язку, тому має розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки в цьому випадку виник спір з приводу звільнення позивача з посади заступника голови селищної ради, тобто посадової особи органу місцевого самоврядування, діяльність якого є публічною службою, і такий спір відповідно до вимог частини другої статті 17 КАС України (у редакції, що діяла на час звернення з цим позовом) віднесено до юрисдикції адміністративних судів. Тобто суди неправильно визначилися з юрисдикційністю спору, адже справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України встановлено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Отже, рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року, додаткове рішення цього ж суду від 22 липня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Вінницької області від 17 жовтня 2016 року підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області задовольнити. Рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 20 липня 2016 року, додаткове рішення Томашпільського районного суду Вінницької області від 22 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 17 жовтня 2016 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Вапнярської селищної ради Томашпільського району Вінницької області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 822/2601/16 Провадження N 11-407апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Октант-центр" (далі - ТОВ "Октант-центр") до державного реєстратора Хмельницької дирекції Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" Росновської НаталіїВолодимирівни (далі - державний реєстратор), треті особи: ОСОБА_4, Житлово-будівельний кооператив (далі - ЖБК) "Проскурів-центр", ЖБК "Проскурів-житлобуд", про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 9 березня 2017 року (суддя Майстер П.М.) та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2017 року (головуючий Смілянець Е.С., судді Залімський І.Г., Сушко О.О.), УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року ТОВ "Октант-центр" звернулося до суду з позовом до державного реєстратора, треті особи: ОСОБА_4, ЖБК "Проскурів-центр", ЖБК "Проскурів-житлобуд", у якому просило визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 18 листопада 2016 року індексний номер 32426818 про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на нежитлове приміщення N 1 загальною площею 23,7 кв. м, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1088183268101). На обґрунтування позовних вимог ТОВ "Октант-центр" зазначає, що відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 20 грудня 2016 року N 76374755, державний реєстратор зареєстрував за ОСОБА_4 право приватної власності на нежитлове приміщення N 1 загальною площею 23,7 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (підстава виникнення права власності - акт приймання-передачі нерухомого майна). На думку позивача, рішення державного реєстратора від 18 листопада 2016 року індексний номер 32426818, на підставі якого здійснено реєстрацію права приватної власності на нежитлове приміщення N 1 за вказаною адресою за ОСОБА_4, порушує права ТОВ "Октант-центр", оскільки саме воно було власником об'єкту незавершеного будівництва, що й зумовило позивача звернутися до суду із цим позовом. Хмельницький окружний адміністративний суд постановою від 9 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2017 року, позов задовольнив: визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 18 листопада 2016 року на вказане нежитлове приміщення (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1088183268101). Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що державний реєстратор на порушення Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, та Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" провів державну реєстрацію права приватної власності на нежитлове приміщення за ОСОБА_4 без документа, що посвідчує право власності ЖБК "Проскурів-центр" на вказаний об'єкт нерухомого майна до, а також після його реконструкції. При цьому декларація N XM 143163050425 від 31 жовтня 2016 року про готовність до експлуатації об'єкта (офіси та магазин на АДРЕСА_1), який належить до І-III категорії складності, не може бути доказом того, що ЖБК "Проскурів-центр" є власником вказаного об'єкта нерухомого майна, оскільки документа, що посвідчує право власності ЖБК "Проскурів-центр" на зазначений об'єкт нерухомого майна до, а також після його реконструкції, надано не було. У серпні 2017 року ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 9 березня 2017 року й ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2017 року та направити справу на новий розгляд. ОСОБА_4 вважає, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, через їх неповне та невсебічне дослідження. Водночас ОСОБА_4 указує, що спірні правовідносини щодо реєстрації права власності пов'язані з виникненням у ЖБК "Проскурів-центр" права власності на спірний об'єкт нерухомості на підставі цивільно-правової угоди, то цей спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин, тому підлягає вирішенню за правилами цивільного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 серпня 2017 року відкрив касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 4 квітня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки ОСОБА_4 оскаржує постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 9 березня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2017 року з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 КАС (у чинній редакції) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК; чинного на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Стаття15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно із частиною четвертою статті 11 ЦК у випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Отже, рішення суб'єктів владних повноважень, до яких належать, зокрема, органи місцевого самоврядування, можуть бути підставами виникнення/припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 16 ЦК до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої). Згідно із частиною першою статті 21 ЦК суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу. Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів характер, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 18 жовтня 2000 року між Закритим акціонерним товариством "Октант" (далі - ЗАТ "Октант") та Виконавчим комітетом Хмельницької міської ради в особі міського голови ОСОБА_5 (далі - Міськрада) укладено договір N 26 з додатком до нього. Відповідно до цього договору Міськрада надає земельну ділянку ЗАТ "Октант" під будівництво 5-7-поверхового 72-квартирного житлового будинку з вбудовано-прибудованим магазином, офісними приміщеннями та підземними гаражами на АДРЕСА_1 згідно з архітектурно-планувальним завданням, технічними умовами відповідних організацій, знесенням житлових будинків 54, 58 з господарськими спорудами (у зв'язку з вилученням земельних ділянок), адмінбудинку на вул. Володимирській, 56, гастроному "Золота нива" на АДРЕСА_1, магазину "Урожай", магазину та бару "Біріл", прибудови до будинку культури площею 60 кв. м Договором також передбачено, що ЗАТ "Октант" зобов'язується побудувати 5-7-поверховий 72-квартирний житловий будинок з вбудовано-прибудованим магазином, офісними приміщеннями та підземними гаражами. 8 листопада 2016 року між ТОВ "Октант-центр" та ЖБК "Проскурів-житлобуд" укладено договір зберігання майна N 1. Згідно із договором ТОВ "Октант-центр" передає, а ЖБК "Проскурів-житлобуд" приймає на безоплатне відповідальне зберігання незавершену будівництвом двохповерхову будівлю адміністративного корпусу, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та є власністю ТОВ "Октант-центр". Згадана вище будівля є самочинним будівництвом, здійсненим ЗАТ "Октант", правонаступником якого є ТОВ "Октант-центр", на земельній ділянці площею 2240 кв. м (кадастровий номер 6810100000:01:006:0182), яка орендована ЖБК "Проскурів-житлобуд" на підставі договору оренди землі від 25 лютого 2016 року N 1027/01, укладеного з Хмельницькою міською радою. Відповідно до акта приймання-передачі майна від 8 листопада 2016 року, ТОВ "Октант-центр" за договором зберігання майна від 8 листопада 2016 року N 1 передав, а ЖБК "Проскурів-житлобуд" прийняв на відповідальне зберігання незавершену будівництвом двохповерхову будівлю адміністративного корпусу, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та є власністю ТОВ "Октант-центр". Згідно з актом приймання-передачі нежитлового приміщення від 31 жовтня 2016 року та на виконання умов договору від 4 жовтня 2016 року N 04/10/16-3 про сплату пайових внесків до ЖБК "Проскурів-центр" (далі - договір N 04/10/16-3), останній передав, а ОСОБА_4 (пайовик) прийняла нежитлове приміщення N 1 площею 23,7 м. кв., яке розташоване на 1 поверсі окремої двоповерхової нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 20000 грн. Грошові зобов'язання за договором N 04/10/16-3 ОСОБА_4 виконала в повному обсязі. ЖБК "Проскурів-центр" видав ОСОБА_4 довідку від 11 листопада 2016 року N 6 про те, що відповідно до договору N 04/10/16-3 вона сплатила 20000 грн що становить 100 відсотків від суми договору. 15 листопада 2016 року фізична особа - підприємець ОСОБА_6 виготовив технічний паспорт на магазин на АДРЕСА_1. У подальшому на підставі акта приймання-передачі нежитлового приміщення від 31 жовтня 2016 року, довідки від 11 листопада 2016 року N 6, витягу з переліку від 11 листопада 2016 року N 5, державний реєстратор зареєстрував за ОСОБА_4 право приватної власності на нежитлове приміщення N 1 загальною площею 23,7 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Таким чином, спір у цій справі є цивільно-правовим, оскільки спірні правовідносини пов'язані з виникненням у ЖБК "Проскурів-центр" та в ОСОБА_4 права власності на спірні об'єкти нерухомого майна на підставі цивільно-правових угод, а захист таких прав у суді має відбуватися за правилами ЦПК. За практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 та частини першої статті 354 КАС ухвалені в цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю. Керуючись статтями 238, 243, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. 2. Постанову Хмельницького окружного адміністративного суду від 9 березня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2017 року скасувати. 3. Провадження в адміністративній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Октант-центр" до державного реєстратора Хмельницької дирекції Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" Росновської Наталії Володимирівни, треті особи: ОСОБА_4, Житлово-будівельний кооператив "Проскурів-центр", Житлово-будівельний кооператив "Проскурів-житлобуд", про визнання протиправним та скасування рішення- закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 23 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  17. ПОСТАНОВА Іменем України 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 904/7183/17 Провадження N 12-153гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Седенко Марини Анатоліївни (далі - ФОП Седенко М.А.) на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 грудня 2017 року у справі N 904/7183/17 (судді: Чимбар Л.О. - головуючий, Іванов О.Г., Березкіна О.В.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сітісервіс-КР" (далі - ТОВ "Сітісервіс-КР") до ФОП Седенко М.А. про стягнення 33260,59 грн. і УСТАНОВИЛА 1. Короткий зміст заявлених вимог та заперечень 1.1. 10 липня 2017 року ТОВ "Сітісервіс-КР" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ФОП Седенко М.А. про стягнення 33260,59 грн заборгованості. 1.2. Позов мотивовано неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором N 3009/02-14 про надання послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій в частині здійснення розрахунків за отримані послуги за період з 1 червня 2016 року по 1 червня 2017 року та обґрунтовано приписами статей 193, 198, 199, 217-219 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 19, 20, 26, 32 Закону України "Про житлово-комунальні послуги". 1.3. Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач вказала, що договір про надання послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій було розірвано з 01 червня 2016 року за ініціативою споживача відповідно до положень частини шостої статті 26 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" у зв'язку з систематичним невиконанням позивачем взятих на себе зобов'язань щодо надання послуг з обслуговування території та утримання будинку, відповідач послугами позивача не користується та своєчасно оплачує надані йому комунальні послуги, а отже підстави для нарахування та стягнення вартості комунальних послуг відсутні. Також відповідач вказував на те, що позивач, подаючи позовну заяву до суду, не дотримав правил підвідомчості, оскільки на момент подачі договір між відповідачем та позивачем розірвано, а власником приміщення, щодо якого виник спір з надання послуг позивачем, є фізична особа. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 15 серпня 2017 року у справі N 904/7183/17 (суддя Петренко І.В.) в задоволені позовних вимог відмовлено в повному обсязі. 2.2. Суд першої інстанції вказав на відсутність правових підстав для стягнення заборгованості за період з січня 2016 року по червень 2017 року, розрахованої позивачем на підставі договору після його припинення. 2.3. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 грудня 2017 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15 серпня 2017 року у справі N 904/7183/17 скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено. 2.4. Суд апеляційної інстанції вказав про помилковість висновку суду першої інстанції про відсутність правових підстав для стягнення заборгованості за період з січня 2016 року по червень 2017 року, розрахованої позивачем на підставі договору після його припинення, оскільки факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг не є підставою для звільнення споживача від оплати наданих послуг у повному обсязі. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в них доводів 3.1. У січні 2018 року ФОП Седенко М.А. подала касаційну скаргу до Верховного Суду, в якій просила постанову суду апеляційної інстанції скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції. 3.2. У касаційній скарзі ФОП Седенко М.А. посилається на те, що апеляційний господарський суд при ухваленні постанови не взяв до уваги вимоги статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Відповідач зазначив, що на момент подання позовної заяви договір, укладений сторонами у цій справі, був розірваний і після його розірвання відповідач повинен був отримувати від позивача житлово-комунальні послуги як фізична особа, а отже, спір у цій справі не підлягає розгляду за правилами ГПК України. 3.3. Також відповідач вказав, що суд апеляційної інстанції не спростував висновки місцевого господарського суду про припинення договору з позивачем, прийняв рішення про задоволення позовних вимог за відсутності у матеріалах справи доказів здійснення позивачем діяльності та надання позивачем відповідачу послуг, наведених у позовній заяві. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2018 року справу N 904/7183/17 за позовом ТОВ "Сітісервіс-КР" до ФОП Седенко М.А. про стягнення 33260,59 грн за касаційною скаргою ФОП Седенко М.А. на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 грудня 2017 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України. 4.2. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 червня 2018 року прийнято до розгляду справу N 904/7183/17 (провадження N 12-153гс18) та призначено справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи на 04 липня 2018 року. 5. Позиція учасників справи 5.1. Позивач проти задоволення касаційної скарги заперечив з підстав, викладених у відзиві, посилаючись, зокрема, на належне виконання своїх зобов'язань з надання комунальних послуг, а також на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі N 6-59цс13. 6. Фактичні обставини, встановлені судами 6.1. 18 листопада 2013 року позивач як управитель та Управління благоустрою та житлової політики виконавчого комітету Криворізької міської ради як замовник уклали договір про надання послуг з управління будинком, спорудою або групою будинків і споруд у Центрально-Міському районі, предметом якого є передача замовником управителю функцій управління та надання послуг утримання будинку, споруди або групи будинків і споруд та об'єктів благоустрою, що розташовані на прибудинкових територіях, для забезпечення його сталого функціонування відповідно до цільового призначення, збереження його споживчих властивостей та організації забезпечення потреби власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень у своєчасному отриманні житлово-комунальних послуг відповідної якості, а замовник надає право управителю відраховувати належну йому плату від загальної суми оплати за житлово-комунальні послуги, а також відшкодовувати здійснені ним необхідні витрати, пов'язані з управлінням об'єктом, у разі, коли управитель отримав на такі витрати письмову згоду замовника. 6.2. Докази розірвання або зміни строку дії договору не надано, отже, суд визнав договір діючим. 6.3. Рішенням Виконавчого комітету Криворізької міської ради від 14 грудня 2011 року за N 418 "Про встановлення тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій для населення Центрально-Міського району м. Кривого Рогу" установлено тариф на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій зокрема в будинку N 1 по вулиці Українська. 6.4. Рішенням Виконавчого комітету Криворізької міської ради від 27 грудня 2011 року N 435 "Про встановлення тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій для власників (орендарів) нежитлових приміщень у житлових будинках (гуртожитках) у місті Кривому Розі" установлено періодичність та строки виконання робіт на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, порядок проведення перерахунків за ненадані або надані не в повному обсязі послуги для всіх категорій споживачів. 6.5. Рішенням Виконавчого комітету Криворізької міської ради від 12 квітня 2017 року N 176 "Про встановлення тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що надаються населенню міста Кривого Рогу товариством з обмеженою відповідальністю "Сітісервіс-КР" установлено тариф на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що надаються населенню міста Кривого Рогу товариством з обмеженою відповідальністю "Сітісервіс-КР" зокрема в будинку N 1 по вулиці Українська. 6.6. Відповідач є власником нерухомого майна - нежитлового приміщення N 1/194 по вулиці Українська, що підтверджується договором купівлі-продажу приміщення від 23 січня 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Пахомовою Н.І. та зареєстрованого у реєстрі за N 794. 6.7. 30 вересня 2014 року позивач та ФОП Седенко М.А. уклали договір N 3009/02-14 про надання послуг з утримання будинку, споруд та прибудинкової території, предметом якого є забезпечення виконавцем надання послуг з утримання будинку, споруд та прибудинкової території у житловому будинку N 1 по вулиці Українська у місті Кривому Розі, а споживачем - забезпечення своєчасної оплати таких послуг за встановленим тарифом у строк та на умовах, що передбачені цим договором. Виконавець, за пунктом 1.2 договору, надає послуги відповідно до затвердженого (погодженого) рішенням органу місцевого самоврядування тарифу, його структури, періодичності та строків надання послуг. 6.8. Розмір тарифу на послуги, які виконавець щомісячно надає споживачу, встановлено рішеннями Криворізької міської ради за N 418 від 14 грудня 2011 року (Додаток N 1) та N 435 від 27 грудня 2011 року (Додаток N 2), з урахуванням перерахунку зазначеного тарифу, як для приміщення першого поверху з окремим входом, згідно з постановою Кабінету Міністрів України N 869 від 01 червня 2011 року, з розрахунку на 1 кв. м приміщення споживача N 194 загальна площа якого становить 1217,2 кв. м (пункт 1.3 договору). 6.9. Листом від 2 листопада 2015 року відповідач повідомив позивача про те, що 28 жовтня 2015 року в магазині "Лада-2" за адресою вул. Українська, 1/194 виникла аварійна ситуація, внаслідок якої каналізаційними стоками залита значна частина підвального приміщення, яке є складом промислового товару. Відповідальний працівник відповідача телефонував позивачу та неодноразово викликав слюсаря. Позивач аварію не усунув, слюсар в магазин не приходив, нічого не перевіряв. Весь ремонт відповідач виконав за власний кошт без участі представників позивача. У зв'язку з викладеним відповідач просила договір від 30 вересня 2014 року розірвати. 6.10. Предметом судового розгляду у цій справі є вимога позивача про стягнення з Седенко М.А. заборгованості з оплати послуг з утримання будинку за період з січня 2016 року по червень 2017 року, розрахованої позивачем після припинення договору за період з 1 січня 2016 року по 1 червня 2017 року у відповідності до нарядів-завдань та актів виконаних робіт. 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства Щодо юрисдикції спору 7.1. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. 7.2. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 7.3. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. 7.4. За змістом статті 1 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення з цим позовом) до господарського суду мають право звертатися підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. 7.5. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній вище редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України). 7.6. Відповідно до частини першої статті 12 цього кодексу господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав. 7.7. Таким чином, ознаками господарського спору, підвідомчого господарському суду, є, зокрема, участь у спорі суб'єкта господарювання, наявність між сторонами, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 7.8. Відповідно до статті 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. 7.9. Згідно із частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. 7.10. За частиною першою статті 173 ГК України зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку, є господарським зобов'язанням. 7.11. За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" житлово-комунальні послуги є результатом господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг; такі послуги надаються індивідуальному споживачу - фізичній або юридичній особі, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника іншій особі, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги; 7.12. Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. 7.13. Статтею 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи; цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження та припиняється в момент її смерті. 7.14. Всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин (стаття 26 ЦК України). 7.15. З аналізу наведених вище положень законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. 7.16. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "фізична особа -підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. 7.17. Згідно зі свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця Седенко М.А. з 19 серпня 1998 року зареєстрована як фізична особа-підприємець; видами її діяльності відповідно до витягу з реєстру платників єдиного податку є: роздрібна торгівля деталями та приладдям для автотранспортних засобів; інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах; надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. 7.18. Матеріалами справи встановлено, що нежитлове приміщення за адресою вул. Українська, 1/194, щодо утримання якого позивачем надаються житлово-комунальні послуги, використовується відповідачем для розміщення магазину "Лада-2", тобто з метою здійснення господарської діяльності - підприємництва. 7.19. Уклавши з позивачем - виконавцем комунальної послуги договір N 3009/02-14 про надання послуг з утримання будинку, споруд та прибудинкової території, відповідач здійснила документальне оформлення відносин з надання їй житлово-комунальних послуг внаслідок здійснення нею господарської діяльності як суб'єктом господарювання у нежитловому приміщенні за адресою вул. Українська, 1/194. 7.20. Припинення дії договору про надання комунальних послуг не змінює та не припиняє використання відповідачем належного їй на праві власності нежитлового приміщення у сфері господарювання, а використання належного їй на праві власності нерухомого майна у сфері господарювання відповідає змісту права власника самостійно розпоряджатися та користуватися своїм майном. 7.21. Враховуючи наведене, а також положення статей 1, 12 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення з цим позовом), щодо підвідомчості спорів за участі суб'єктів підприємницької діяльності господарським судам, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з мотивів порушення судом правил суб'єктної підсудності. Щодо суті позовних вимог 7.22. Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки визначені Законом України "Про житлово-комунальні послуги", статтею 1 якого унормовано, що житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил. Комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством. Виконавець - це суб'єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору. 7.23. Утримання будинків і прибудинкових територій - господарська діяльність, спрямована на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків і споруд, а також утримання прилеглої до них (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством. 7.24. Відповідно до статті 13 цього Закону залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо). 7.25. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. 7.26. Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. 7.27. Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність письмово оформленого договору з позивачем не позбавляє відповідача обов'язку оплачувати надані йому послуги. 7.28. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2951цс15. 7.29. Статтею 14 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" передбачено поділ житлово-комунальних послуг залежно від порядку затвердження цін/тарифів. Затвердження цін та тарифів на житлово-комунальні послуги віднесено до повноважень органу місцевого самоврядування; за статтею 32 цього Закону плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору, а розмір плати розраховується, виходячи з розміру встановлених цін (тарифів) та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. 7.30. Як встановив суд апеляційної інстанції, у період з 01 червня 2016 року по 01 червня 2017 року позивач надавав послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій за адресою вул. Українська, 1 у м. Кривий Ріг, що підтверджується наявними в матеріалах справи нарядами-завданнями та актами виконаних робіт; розрахунок належних до стягнення платежів здійснено відповідно до періоду надання послуг та площі нежитлового приміщення за тарифами, встановленими Виконавчим комітетом Криворізької міської ради; цей розрахунок перевірено судом. 7.31. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 7.32. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга цієї статті). 7.33. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судом обставин та містять посилання на обставини, що не були предметом дослідження, а відтак до уваги не приймаються з огляду на межі повноважень суду касаційної інстанції, встановлені статтею 300 ГПК України. 8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. 8.1. За частиною першою статті 309 ГПК України (у чинній редакції) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 8.2. Враховуючи викладене постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення. 8.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ФОП Седенко М.А. без задоволення, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Седенко Марини Анатоліївни залишити без задоволення. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 18 грудня 2017 року у справі N 904/7183/17 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 червня 2018 року м. Київ Справа N 916/2791/16 Провадження N 12-141гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Бакала Бориса Федоровича на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Ярош А.І., Лисенко В.А., Діброви В.С., у справі Господарського суду Одеської області за позовом Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Домінік" до Фізичної особи-підприємця Бакала Бориса Федоровича про стягнення грошових коштів Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У жовтні 2016 року Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Домінік" (далі - ОСББ "Домінік") звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом (з урахуванням заяв про уточнення позовних вимог) про стягнення з Фізичної особи - підприємця Бакала Бориса Федоровича (далі - ФОП Бакал Б.Ф.) заборгованості у розмірі 22 680 грн основного боргу (щомісячний платіж - 567 грн), 7 804,09 грн інфляційних витрат та 3 % річних у сумі 1 122,11 грн за надані за договором про надання комунальних послуг від 01 липня 2009 року послуги по утриманню у період з 01 квітня 2014 року по 31 липня 2017 року нежитлового приміщення площею 189,5 кв. м у будинку N 22-а по вул. Генерала Петрова у місті Одесі, власником якого є громадянин Бакал Борис Федорович. 2. У поданій до суду першої інстанції уточненій позовній заяві від 04 вересня 2017 року ОСББ "Домінік" змінило підстави позову та вказало на обов'язок відповідача сплачувати вартість цих послуг не на підставі вищевказаного договору, а на підставі положень статей 17, 20, 22, 23 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" і статті 360 ЦК України. Проте, суд першої інстанції розглянув позовні вимоги з підстав, зазначених у первісному позові. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій 3. 17 квітня 1996 року власниками квартир багатоквартирного будинку N 22-а по вул. Генерала Петрова в м. Одесі створено ОСББ "Домінік". 4. 24 лютого 1997 року на підставі договору купівлі-продажу Колективне підприємство "ВІТ - ОКС" продало, а громадянин Бакал Борис Федорович придбав у власність 2/100 частини житлового будинку - вбудоване приміщення нежитлового призначення із 3/100 частин, загальною площею 230,7 кв. м, розташоване у багатоквартирному будинку N 22-а по вул. Генерала Петрова у м. Одесі, що становить 189,5 кв. м загальної площі. 5. 01 липня 2009 року між ОСББ "Домінік" та ФОП Бакалом Б.Ф. укладено договір, згідно з яким останній доручив ОСББ "Домінік" комунально-побутове обслуговування приміщень цокольного поверху в житловому будинку N 22-а по вул. Генерала Петрова в м. Одесі, площею 189,5 кв. м 6. ОСББ "Домінік" зазначило, що з липня 2009 року ФОП Бакал Б.Ф. своєчасно сплачував вартість наданих послуг, але починаючи з квітня 2014 року перестав сплачувати платежі у зв'язку з чим утворилася заборгованість, яка станом на 01 липня 2017 року склала 22 680 грн. 7. ФОП Бакал Б.Ф. заперечив проти позову, посилаючись на те, що ним не укладалось з ОСББ "Домінік" договору про надання комунальних послуг від 01 липня 2009 року, що встановлено рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 04 червня 2015 року у справі N 521/17373/14-ц, яким відмовлено у задоволенні позову Бакала Б.Ф. до ОСББ "Домінік" про визнання недійсним рішення загальних зборів, оформленого протоколом N 4 від 29 квітня 2002 року, про визначення більшого розміру частки членського внеску власників нежитлових приміщень, ніж власників житлових квартир; про визнання недійсним рішення загальних зборів, оформленого протоколом N 15 від 21 травня 2009 року, про затвердження розрахунків (тарифів) за членськими внесками на цокольні (нежитлові) приміщення у розмірі три гривні з одного квадратного метра; про визнання недійсним рішення ОСББ "Домінік", оформленого протоколом N 21 від 12 червня 2014 року, про затвердження розрахунків (тарифи) за членськими внесками на нежитлові приміщення у розмірі п'ять гривень з одного квадратного метра; про стягнення суми переплати членського внеску (платежу) за період з 24 вересня 2011 року до 24 вересня 2014 року у розмірі 8 663 грн за утримання будинку та прибудинкової території. 8. ФОП Бакал Б.Ф. також вказав на безпідставність позовних вимог, посилаючись на відсутність договірних відносин з ОСББ "Домінік", оскільки висновком судово-почеркознавчої експертизи N 6008/01 від 13 червня 2017 року, проведеної у рамках розгляду цієї справи, встановлено, що на договорі про надання комунальних послуг від 01 липня 2009 року підпис від імені ФОП Бакал Б.Ф. виконаний не самим Бакалом Б.Ф., а іншою особою, що свідчить про те, що зазначений договір Бакалом Б.Ф. не підписувався. ФОП Бакал Б.Ф. також вказував на підвідомчість цього спору судам цивільної юрисдикції, оскільки власником приміщення, за яке заявлено позовні вимоги про стягнення комунальних послуг, є фізична особа - Бакал Б.Ф. 9. У заяві про уточнення позовних вимог від 04 вересня 2017 року ОСББ "Домінік", пославшись на положення статей 17, 20, 22, 23 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" і статті 360 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зазначило, що відповідач як власник приміщень будинку повинен сплачувати платежі на утримання будинку та прибудинкової території незважаючи на наявність або відсутність підписаного з ОСББ "Домінік" договору та членства у ньому, а тому висновок судової почеркознавчої експертизи, в якому встановлено, що підпис на договорі від імені ФОП Бакала Б.Ф. виконано не самим Бакалом Б.Ф. а іншою особою, не може бути підставою для відмови у позові. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 10. Рішенням Господарського суду Одеської області від 14 вересня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. 11. Рішення мотивоване тим, що позивачем фактично змінено підстави позову без оформлення такої зміни шляхом подання письмової заяви відповідно до статті 22 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), і, зважаючи на те, що підставою первісного позову позивачем визначений договір, а висновком експертизи встановлено, що він підписаний з боку відповідача не Бакалом Б.Ф., відмовлено у його задоволенні. 12. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року скасовано рішення Господарського суду Одеської області від 14 вересня 2017 року і прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково, стягнуто з ФОП Бакала Б.Ф. на користь ОСББ "Домінік" 22 680 грн основного боргу, 7804,09 грн інфляційних втрат та 3 % річних у сумі 1 106,45 грн. 13. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що наявність посилань у первісному позові на положення статей 360, 525-527, 625 ЦК України та статтю 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України), які визначають правові засади виконання зобов'язань, не може свідчити, що підставою позову про стягнення заборгованості за надані послуги з комунально-побутового обслуговування приміщення було лише невиконання відповідачем умов договору від 01 липня 2009 року, адже ці положення також відносяться до зобов'язань, що виникли в тому числі з актів цивільного законодавства (статті 11, 509 ЦК України). На вказані обставини суд першої інстанції уваги не звернув та помилково вважав, що єдиною підставою, якою ОСББ "Домінік" обґрунтовує свої вимоги, є порушення умов договору. Первісна позовна заява містила підстави позову, які в уточненій позовній заяві доповнені й обґрунтовані посиланням на норми матеріального права, зокрема статті 360 ЦК України, якою врегульовано обов'язок співвласника брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив про наявність права у господарського суду самостійно визначатися стосовно законодавства, яке підлягає застосуванню при вирішенні конкретного господарського спору незалежно від змісту вимог, викладених у позові. Короткий зміст вимог касаційної скарги 14. У грудні 2017 року ФОП Бакал Б.Ф. звернувся з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року, а рішення Господарського суду Одеської області від 14 вересня 2017 року залишити в силі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. Ухвалою від 15 травня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що ФОП Бакал Б.Ф. оскаржує постанову Одеського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року з підстав порушення судом апеляційної інстанції правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 17. Оскільки предметом розгляду у даній справі є стягнення коштів за надані послуги з комунально - побутового обслуговування приміщення, власником якого є фізична особа - Бакал Б.Ф., а договірні відносини між ФОП Бакалом Б.Ф. та ОСББ "Домінік" відсутні, даний спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства і належним відповідачем у даній справі має бути фізична особа - Бакал Б.Ф. Доводи інших учасників справи 18. У відзиві на касаційну скаргу позивач просив залишити її без задоволення, посилаючись на дотримання апеляційним господарським судом правил підвідомчості цієї справи, оскільки, незважаючи на те, що власником приміщення нежитлового призначення площею 189,5 кв. м, розташованого у багатоквартирному будинку N 22-а по вул. Генерала Петрова в м. Одесі, є фізична особа - Бакал Б.Ф., проте він здійснює підприємницьку діяльність за цією адресою як ФОП, про що зазначено у свідоцтві платника єдиного податку від 01 червня 2012 року. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції 19. ГПК України у редакції, чинній на час звернення ОСББ "Домінік" з даним позовом та на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України (частина перша статті 12). 20. Відповідно до статті 1 ГПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 21. Згідно із статтею 2 цього ж Кодексу господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. 22. Аналогічно на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 ГПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"). 23. За змістом частин першої - третьої статті 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва-підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів. 24. У вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і відповідний спір - господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 ГК України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 25. Відповідно до статті 385 ЦК України власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями й управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків). 26. Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об'єднань власників жилих і нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов'язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначено Законом України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку". 27. Згідно із частиною четвертою статті 4 цього Закону основна діяльність об'єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав власників приміщень на володіння та користування спільним майном членів об'єднання, належне утримання будинку та прибудинкової території, сприяння членам об'єднання в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов'язань, пов'язаних з діяльністю об'єднання. 28. Управління багатоквартирним будинком здійснює об'єднання через свої органи управління. За рішенням загальних зборів функції з управління багатоквартирним будинком можуть бути передані (всі або частково) управителю або асоціації. Об'єднання самостійно визначає порядок управління багатоквартирним будинком та може змінити його у порядку, встановленому цим Законом та статутом об'єднання (стаття 12 цього Закону). 29. Якщо функції з управління багатоквартирним будинком за рішенням загальних зборів об'єднання передано управителю, відносини з управління регулюються договором, укладеним між об'єднанням і управителем, умови якого повинні відповідати умовам типового договору, затвердженого центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної житлової політики і політики у сфері житлово-комунального господарства. У разі відмови співвласника сплачувати внески і платежі на утримання та проведення реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна об'єднання або за його дорученням управитель має право звернутися до суду (частини перша та шоста статті 13 цього Закону). 30. При вирішенні цієї справи судами установлено, що у 1996 році співвласниками жилих і нежилих приміщень будинку N 22-а по вул. Генерала Петрова в м. Одесі створено ОСББ "Домінік". 31. Громадянину Бакалу Б.Ф. на праві власності належить нежитлове приміщення площею 189,5 кв. м, яке знаходиться у багатоквартирному будинку N 22-а по вул. Генерала Петрова у м. Одесі. 32. Відповідно до положень частини п'ятої статті 4 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" господарче забезпечення діяльності об'єднання може здійснюватися власними силами об'єднання (шляхом самозабезпечення) або шляхом залучення на договірних засадах суб'єктів господарювання. 33. Судами також установлено, що всі послуги надавалися спеціалізованими підприємствами на підставі відповідних договорів, виконання робіт за якими підтверджується наявними у матеріалах справи доказами. 34. ОСББ "Домінік" як управитель житлового будинку звернулося до суду з позовом про стягнення ФОП Бакала Б.Ф. заборгованості з оплати фактично спожитих комунальних послуг. Підставами для нарахування ОСББ "Домінік" вартості послуг слугували рішення загальних зборів членів ОСББ "Домінік", які у судовому порядку не визнані недійсними. При цьому договір про надання послуг з ФОП Бакалом Б.Ф. не укладався (як зазначено вище, висновком судово-почеркознавчої експертизи N 6008/01 від 13 червня 2017 року встановлено, що на договорі про надання комунальних послуг від 01 липня 2009 року підпис від імені ФОП Бакал Б.Ф. виконаний не самим Бакалом Б.Ф., а іншою особою, що свідчить про те, що Бакалом Б.Ф. він не підписувався). 35. Позивач вважає, що приміщення використовується Бакалом Б.Ф. у комерційних цілях як фізичною особою-підприємцем, в той час як докази на підтвердження цього у матеріалах справи відсутні. 36. Разом з тим, вказане нежитлове приміщення придбано у приватну власність Бакалом Б.Ф. як фізичною особою, належні докази використання Бакалом Б.Ф. як ФОП для здійснення господарської діяльності, крім зазначення про це у свідоцтві платника єдиного податку (а. с. 210 т. 1), у матеріалах справи відсутні. 37. В період з 24 лютого 1997 року до 10 серпня 2014 року членом ОСББ "Домінік" був Бакал Б.Ф. як фізична особа. Як член ОСББ "Домінік" Бакал Б.Ф. користувався його правами та виконував його обов'язки до подання ним заяви про вихід з членів об'єднання (викладені обставини підтверджені рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 04 червня 2015 року у справі N 521/17373/14-ц). 38. Згідно з пунктом 4 рішення загальних зборів ОСББ "Домінік", оформленого протоколом N 4 від 29 квітня 2002 року, вирішено визначити, що для фінансування статутних цілей ОСББ "Домінік", його членами буде щомісячно вноситься добровільний членський внесок, мінімальний розмір якого дорівнює відповідній частці в експлуатаційних витратах на утримання будинку, а також здійснення статутної діяльності об'єднання, при цьому розмір такої частки власників нежитлових приміщень буде вище, ніж власників житлових квартир, у зв'язку з особливостями експлуатації нежитлових приміщень. Розрахунок розміру частки в експлуатаційних витратах на утримання будинку, а також статутної діяльності об'єднання проводиться правлінням і затверджується на загальних зборах об'єднання, з врахуванням різниці у розмірі часток власників квартир і власників нежитлових приміщень. Встановлено для власників житлових та нежитлових приміщень, які не є членами об'єднання, а також для тих членів об'єднання, які не бажають сплачувати добровільні членські внески в його мінімальному розмірі, щомісячні обов'язкові платежі в розмірі їх частки витрат на утримання будинку та придомової території з урахуванням кількості мешканців, а також особливостей експлуатації нежитлових приміщень, для чого з кожним з них укласти відповідний договір. Тобто, цим рішенням загальних зборів розмежовано питання добровільних членських внесків та їх альтернативу у вигляді щомісячних обов'язкових платежів у розмірі їх частки витрат на утримання будинку та придомової території з урахуванням кількості мешканців, а також особливостей експлуатації нежитлових приміщень. 39. 21 травня 2009 року загальні збори ОСББ "Домінік", розглядаючи питання N 4 порядку денного "Про затвердження членських внесків", вирішили затвердити розрахунки по членським внескам у розмірі на цокольні (нежитлові) приміщення у розмірі три гривні з одного квадратного метра, що оформлено протоколом N 15. 12 червня 2014 року загальні збори ОСББ "Домінік" прийняли рішення, оформлене протоколом N 21, яким з 01 липня 2014 року затверджені тарифи для офісних приміщень у розмірі п'ять гривень з одного квадратного метра. 40. У даній справі ОСББ "Домінік" звернулося з позовом до Бакала Б.Ф. як фізичної особи - підприємця, з яким відсутні договірні відносини щодо надання комунальних послуг. 41. Згідно із статями 6, 15, 16 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" об'єднання може бути створено лише власниками квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (багатоквартирних будинках), які зобов'язані своєчасно та у повному обсязі сплачувати належні платежі. 42. У рішенні Малиновського районного суду м. Одеси від 04 червня 2015 року у справі N 521/17373/14-ц встановлено факт сплати Бакалом Б.Ф. на розрахунковий рахунок ОСББ "Домінік" добровільних членських внесків в сумі 8663 гривні за період з 24 вересня 2011 року по 24 вересня 2014 року, які, як вважав Бакал Б.Ф., сплачені безпідставно внаслідок того, що йому не було відомо про існування рішень загальних зборів ОСББ "Домінік" від 29 квітня 2002 року, оформлених протоколом N 4, від 21 травня 2009 року, оформлених протоколом N 15, та від 12 червня 2014 року, оформлених протоколом N 21, якими встановлена альтернатива сплати добровільних членських внесків та обов'язкових платежів і визначена ставка мінімального добровільного членського внеску у розмірі три гривні та п'ять гривень за 1 кв. м, відповідно. 43. Зважаючи на відсутність договору про надання комунальних послуг з ФОП Бакалом Б.Ф. і визначений законодавцем обов'язок саме власника приміщення, яким є фізична особа-Бакал Б.Ф., сплачувати вартість комунальних послуг, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки господарських судів попередніх інстанцій про те, що справа підлягає розгляду у порядку господарського судочинства лише тому, що Бакал Б.Ф. є фізичною особою-підприємцем та використовує приміщення для здійснення господарської діяльності, про що зазначено лише у свідоцтві платника єдиного податку. 44. Наявність у відповідача статусу підприємця не може свідчити про те, що з моменту його державної реєстрації як фізичної особи - підприємця він виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо отримання житлово-комунальних послуг. 45. Згідно з частиною першою статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. 46. Відповідно до статті 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. 47. Відтак, підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. 48. Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (частина перша статті 320 ЦК України). Тобто, фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати її для здійснення підприємницької діяльності. 49. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом (частина друга статті 50 ЦК України). 50. Відповідно до частин першої та третьої статті 128 ГК України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється. Громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. За приписами частини першою статті 58 ГК України суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом. 51. Набуття статусу підприємця не позбавляє людину як учасника суспільних відносин статусу фізичної особи. Натомість, згідно з частиною восьмою статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою. 52. Статтею 51 ЦК України передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. 53. Таким чином, цивільні права й обов'язки фізичної особи набуваються та здійснюються у порядку реалізації цивільної дієздатності цієї особи. 54. З урахуванням встановлених рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 04 червня 2015 року у справі N 521/17373/14-ц фактів отримання цих послуг Бакалом Б.Ф. як фізичною особою, Велика Палата Верховного Суду вважає передчасними висновки господарських судів попередніх інстанцій у даній справі, які розглянули спір по суті у порядку господарського судочинства. Крім того про підвідомчість цього спору судам цивільної юрисдикції наголошувалось ФОП Бакалом Б.Ф. у відзиві на позовну заяву, подану до місцевого господарського суду 03 серпня 2017 року (а. с. 67 т. 2). ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Щодо суті касаційної скарги 55. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 56. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 231 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частини перша та друга статті 313 ГПК України). 57. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі. 58. З огляду на з суб'єктний склад сторін спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що ця справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а має розглядатися у порядку цивільного судочинства, відповідно, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі. Щодо судових витрат 59. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Висновки щодо правильного застосування норм права 60. Спори про стягнення вартості комунальних послуг за обслуговування приміщень у багатоквартирних будинках підлягають розгляду у порядку господарського судочинства лише у випадках відповідності їх суб'єктного складу вимогам ГПК України. Керуючись статтями 231, 300, 301, 308, 313-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Бакала Бориса Федоровича задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду Одеської області від 14 вересня 2017 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року у справі N 916/2791/16 скасувати. 3. Провадження у справі Господарського суду Одеської області N 916/2791/16 за позовом Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Домінік" до Фізичної особи - підприємця Бакала Бориса Федоровича про стягнення грошових коштів закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.В. Британчук О.М. Ситнік Д.А. Гудима О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 липня 2018 року м. Київ Справа N 917/1345/17 Провадження N 12-144гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідачаКібенкоО.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Яковлівська" (далі - ТОВ "Агрофірма "Яковлівська") на рішення Господарського суду Харківської області від 18 жовтня 2017 року, ухвалене суддею Калініченко Н.В., та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21 грудня 2017 року, ухвалену колегією суддів Гетьман Р.А., Слободін М.М., Хачатрян В.С., у справі Господарського суду Харківської області за позовом ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_3 та ОСОБА_4.), про стягнення 675 110 грн безпідставно одержаних коштів Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У серпні 2017 року ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", посилаючись на приписи статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом про стягнення з учасників товариства коштів, отриманих без достатньої правової підстави, а саме: із ОСОБА_3 - 259 352 грн із ОСОБА_4 - 415 758 грн. Позовні вимоги мотивовані безпідставністю здійснених позивачем на користь відповідачів виплат у вигляді дивідендів як учасникам (засновникам) ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" через відсутність рішення загальних зборів товариства (не проведення). Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 14 серпня 2017 року позовну заяву направлено за підсудністю до Господарського суду Харківської області. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій 2. Відповідно до пункту 1.4 статуту ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", затвердженого загальними зборами від 26 грудня 2005 року, а також витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців учасниками товариства є: ОСОБА_3, що володіє часткою у розмірі 61 % статутного капіталу, ОСОБА_5 (далі - ОСОБА_5.), що володіє часткою у розмірі 20 % статутного капіталу, та ОСОБА_4, що володіє часткою у розмірі 19 % статутного капіталу. 3. Згідно з копією протоколу N 1 від 12 січня 2015 року, підписаного Головою зборів ОСОБА_3, секретарем зборів ОСОБА_4 і скріпленого печаткою ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", загальними зборами учасників прийнято рішення про нарахування та виплату учасникам товариства дивідендів за 2014 рік після сплати податку з доходів фізичних осіб у розмірі 5 % від нарахованої суми, а саме: на користь ОСОБА_3 у розмірі 3 964 999,99 грн. ОСОБА_5 - 1 299 999,95 грн. ОСОБА_4 - 1 235 000 грн. 4. Протягом лютого - вересня 2015 року ОСОБА_5 отримав від ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" дивіденди за 2014 рік у розмірі 437 640 грн., ОСОБА_3 - 1 334 802 грн. а ОСОБА_4 - 415 758 грн. 5. На вимогу ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" ОСОБА_5 платіжним дорученням N 18178880 від 13 квітня 2017 року повністю повернув товариству отримані кошти. 6. ОСОБА_3 на підставі платіжних доручень N N 18178815, 18860967 від 13 квітня 2017 року та від 15 червня 2017 року повернула ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" отримані грошові кошти як помилково нараховані дивіденди у загальному розмірі 1 075 450 грн. 7. ОСОБА_4, в свою чергу, не повернув ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" отриманих від останнього дивідендів. 8. Позивач вважає, що виплата дивідендів відбулася помилково за відсутності відповідного рішення загальних зборів учасників ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" про їх виплату, що передбачено частиною першою статті 59 Закону України "Про господарські товариства" у редакції, чинній на час звернення з позовом, внаслідок чого звернувся до суду з позовом про стягнення цих грошових коштів на підставі статті 1212 ЦК України, а саме: 259 352 грн із ОСОБА_3 та 415 758 грн із ОСОБА_4 Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 9. Рішенням Господарського суду Харківської області від 18 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського від 21 грудня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. 10. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що грошові кошти отримані відповідачами як дивіденди за рішенням загальних зборів ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", оформленим протоколом N 1 від 12 січня 2015 року, а тому позов безпідставно подано на підставі статті 1212 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. У січні 2018 року ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати судові рішення попередніх інстанцій і прийняти нове рішення про задоволення позову. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Скаржник послався на порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки ними не враховані обставини, встановлені постановою Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/646/17, якою залишено без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року, про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 до ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" про стягнення несплаченої товариством частини дивідендів за 2014 рік. 13. Дана постанова суду касаційної інстанції мотивована відсутністю доказів прийняття загальними зборами ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" рішення про виплату дивідендів його учасникам, внаслідок чого вказано на безпідставність позовних вимог одного із учасників товариства щодо стягнення частини цих дивідендів. Спростовано посилання учасника ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" ОСОБА_4 на копію протоколу N 1 від 12 січня 2015 року, надану на підтвердження обставин проведення загальних зборів товариства та прийняття ними відповідних рішень, оскільки вона не засвідчена належним чином і, відповідно, не є належним доказом у справі. Оригіналу цього протоколу учасниками справи також не надано, в той час як розподіл прибутку ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" та виплата дивідендів його учасникам має здійснюватися виключно за наявності рішення загальних зборів. При цьому зазначено про те, що часткова виплата учасникам ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" дивідендів не є доказом попереднього прийняття загальними зборами рішення про їх виплату та відбулася помилково за відсутності відповідного рішення загальних зборів, передбаченого частиною першою статті 59 Закону України "Про господарські товариства" у редакції, чинній на час ухвалення постанови касаційної інстанції. 14. Скаржник вважає, що у вказаній постанові Вищого господарського суду України встановлені преюдиціальні факти непроведення 12 січня 2015 року рішення загальних зборів ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", ОСОБА_3 також заперечила факт їх проведення і підписання нею протоколу N 1 (відзив на позов а. с. 135 т. 1 та пояснення а. с. 9 т. 2), а тому позивач стверджує про помилковість висновків судів попередніх інстанцій у даній справі щодо виплат дивідендів на підставі рішення загальних зборів. При цьому зазначає, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 помилково отримані грошові кошти в якості дивідендів за 2014 рік, які підлягають стягненню на користь ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" на підставі статті 1212 ЦК України. Доводи інших учасників справи 15. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 погодилась із доводами скаржника, повністю визнала позовні вимоги про безпідставне отримання нею грошових коштів у вигляді дивідендів від ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", оскільки загальні збори учасників цього товариства 12 січня 2015 року не проводилися та, відповідно, рішення про виплату їй дивідендів за 2014 рік не приймалося. 16. ОСОБА_4 у відзиві на касаційну скаргу просив залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін, посилаючись на те, що керівник ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" Бондаренко А.А., підписуючи видаткові касові ордери за період з лютого по вересень 2015 року про виплату учасникам товариства дивідендів за 2014 рік, перевіряв підстави цих виплат, здійснення яких неможливе за відсутності відповідного рішення загальних зборів. ОСОБА_4 вказав на наявність підстав для отримання ним грошових коштів від товариства і неможливість повернення їх останньому за приписами статті 1212 ЦК України. Рух касаційної скарги 17. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 травня 2018 року передав справу разом із касаційною скаргою ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на наявність виключної правової проблеми щодо питання розмежування юрисдикції цивільних і господарських судів щодо даної категорії спорів, вирішення якої є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 18. При цьому суд виходив з того, що відповідачами у даній справі є фізичні особи, які не здійснюють підприємницької діяльності, а спори за участю відповідачів - фізичних осіб повинні розглядатися у порядку цивільного судочинства. У разі задоволення позовних вимог щодо безпідставного отримання відповідачами грошових коштів, підстави для звернення до господарського суду з даним позовом будуть відсутні з огляду на відсутність корпоративних відносин між позивачем та відповідачами. 19. Згідно із частиною п'ятою статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 20. З огляду на те, що предметом даного спору є стягнення грошових коштів з фізичних осіб на підставі статті 1212 ЦК України як отриманих ними без достатньої правової підстави, та враховуючи, що такі фізичні особи є учасниками товариства з обмеженою відповідальністю й отримали спірні кошти у вигляді дивідендів, зважаючи на наявність виключної правової проблеми у вирішенні питання щодо розмежування юрисдикції цивільних і господарських судів щодо даної категорії спорів, Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 21. З метою забезпечення єдності правозастосовної практики як Верховним Судом, так і місцевими й апеляційними судами, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити про таке. 22. Пунктом 2 частини першої статті 116 ЦК України, положення якого кореспондуються з абзацом 2 частини першої статті 88 Господарського кодексу України (далі - ГК України), передбачено право учасників господарського товариства у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом, брати участь у розподілі прибутку товариства й одержувати його частину (дивіденди). 23. Відповідно до частини першої статті 58 та частини першої статті 59 Закону України "Про господарські товариства" у редакції, чинній на час ухвалення судових рішень попередніх інстанцій, вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. До компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю крім питань, зазначених у пунктах "а", "б", "г - ж", "и - й" частини п'ятої статті 41 цього Закону, належить: встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів; вирішення питання про придбання товариством частки учасника; виключення учасника з товариства; визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів. 24. За змістом пункту 5 частини четвертої статті 145 ЦК України у редакції, чинній на час ухвалення судових рішень попередніх інстанцій, до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства. 25. Вказані нормативні положення закріплено в пунктах 5.1, 5.2, 6.1., 6.2. статуту ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", відповідно до яких вищим керівним органом товариства є збори учасників або їх представників. До виключної компетенції загальних зборів належить затвердження щорічних результатів діяльності товариства, порядку розподілу прибутку; рішення із вказаних питань приймаються простою більшістю голосів. Прибуток товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та інших витрат і страхових зобов'язань. З прибутку товариства сплачуються передбачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету, а також сплачуються відсотки за кредитами банків, штрафні санкції. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у повному розпорядженні учасників і використовується згідно з рішенням зборів учасників. 26. Отже розподіл прибутку ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" та виплата дивідендів учасникам здійснюється виключно на підставі рішення загальних зборів учасників товариства. 27. Учасники товариства мають право: брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; брати участь у розподілі прибутку товариства й одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів (пункти "а-б" частини першої статті 10 Закону України "Про господарські товариства" у редакції, чинній на час ухвалення судових рішень попередніх інстанцій). 28. Як встановлено судами попередніх інстанцій, предметом спору у даній справі є стягнення грошових коштів з учасників ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", сплачених останнім як дивіденди за 2014 рік на підставі рішення загальних зборів учасників від 12 січня 2015 року, оформленого протоколом N 1, належним чином засвідчена копія якого подавалась до місцевого господарського суду ОСОБА_4 та знаходиться у матеріалах справи (а. с. 137 т. 1.). 29. Водночас позовні вимоги про повернення цих коштів заявлені ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" на підставі статті 1212 ЦК України як отримані відповідачами без достатньої правової підстави, оскільки позивач заперечує факт проведення 12 січня 2015 року загальних зборів учасників і прийняття ними рішення про виплату дивідендів. При цьому позивач посилається на обставини, встановлені постановою Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/646/17, якою залишено без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 12 липня 2017 року, про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 до ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" про стягнення несплаченої товариством частини дивідендів за 2014 рік внаслідок відсутності доказів прийняття загальними зборами ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" рішення про виплату дивідендів його учасникам. Також зазначено, що часткова виплата учасникам ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" дивідендів не є доказом попереднього прийняття загальними зборами рішення про їх виплату. 30. Суди попередніх інстанцій за наслідками аналізу ухвалених рішень у справі N 922/646/17 встановили, що у вказаній справі не досліджувались обставини визнання недійсним рішення загальних зборів товариства, оформленого протоколом N 1 від 12 січня 2015 року, а лише встановлювались підстави виплати дивідендів з огляду на неналежним чином засвідчену копію протоколу, який не визнаний доказом проведення загальних зборів і прийняття ними рішень, в той час як оригінал протоколу учасниками справи не надавався. Про даний факт зазначено судами у мотивувальній частині рішення у рамках встановлення обставин, що входили до кола доказування предмета спору, що розглядався. 31. Посилаючись на частину сьому статті 75 ГПК України, якою передбачено, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для господарського суду, суди попередніх інстанцій вказали, що надана оцінка матеріалів іншої справи не є преюдиціальним фактом у даній справі, та підставно відмовили у задоволенні позову, поданого на підставі статті 1212 ЦК України, оскільки дивіденди виплачені учасникам справи на підставі рішення загальних зборів. 32. Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. 33. Суд у справі N 922/646/17 оцінив відсутність оригіналу протоколу N 1 від 12 січня 2015 року або належним чином засвідченої його копії, а не встановив факт непроведення загальних зборів. 34. Таким чином, у справі N 922/646/17, предметом розгляду якої було стягнення з товариства на користь учасника дивідендів, не встановлена обставина непроведення загальних зборів та факт відсутності відповідного рішення загальних зборів, а лише здійснено оцінку наданих учасниками справи доказів і, за недоведеності наявності відповідного рішення - оригіналу протоколу проведення зборів, відмовлено у задоволенні позову. 35. Крім того, у постанові Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/646/17 наголошено на тому, що, у разі одержання оригіналу протоколу N 1 зборів учасників ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" від 12 січня 2015 року, заінтересована сторона може ініціювати перегляд постанови за нововиявленими обставинами. 36. Як зазначалось вище, у матеріалах даної справи містяться видаткові касові ордери за період з лютого по вересень 2015 року, підписані керівником ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" - Бондаренко А.А. та головним бухгалтером, і скріплені печаткою товариства, на підставі яких учасникам товариства здійснювалась виплата дивідендів. Касові ордери є первинними документами для оформлення надходжень (видачі) готівки з каси, які підлягають обов'язковій перевірці особами, що ведуть бухгалтерський облік. У справі також наявна картка рахунку, що підтверджує виплату грошових коштів учасникам товариства з призначенням платежу - дивіденди за 2014 рік. 37. Доводи скаржника, що обставини, встановлені у постанові Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/646/17, є преюдиціальними відповідно до частини четвертої статті 75 ГПК України, не заслуговують на увагу, оскільки за приписами цієї норми обставини, встановлені рішенням суду в господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, якщо у ній беруть участь ті самі особи, стосовно яких встановлено ці обставини. В той час як склад учасників даної справи і справи N 922/646/17 є різним. 38. Частинами першою та третьою статті 167 ГК України визначено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. 39. Дана справа виникла з корпоративних відносин, пов'язаних з діяльністю юридичної особи - позивача, правами й обов'язками учасників товариства, визначеними статтею 167 ГК України, оскільки предмет спору у ній є стягнення дивідендів, а тому пов'язаний із господарською діяльністю товариства, внаслідок якої відбулась їх виплата. 40. Зазначена обставина є вирішальною при розмежуванні юрисдикції та вирішенні питання про підвідомчість даної справи. 41. До компетенції господарських судів відносяться справи у спорах між учасником господарського товариства та господарським товариством, пов'язані з реалізацією та захистом корпоративних прав, носіями яких (прав) є учасники цих товариств. 42. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК Українив редакції, чинній на час звернення до господарського суду з позовом ТОВ "Агрофірма "Яковлівська", господарським судам підвідомчі справи, зокрема, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасником, пов'язані з діяльністю й управлінням товариства, в тому числі правами й обов'язками учасника. 43. ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" виплачувало відповідачам дивіденди як учасникам товариства, яке в подальшому звернулось про їх повернення. 44. Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно ітоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. 45. Аналіз указаної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали. 46. Рішення загальних зборів товариства є достатньою та належною правовою підставою отримання коштів його учасниками. 47. Отже, враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи щодо здійснення виплат грошових коштів учасникам ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" як дивідендів на підставі дійсного рішення загальних зборів, такі кошти набуто учасниками товариства за наявності правової підстави, тому вони не можуть бути повернуті на підставі статті 1212 ЦК України. 48. З огляду на викладене, судами попередніх інстанцій надано правильну оцінку тому, що, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав внаслідок сплати учасникам коштів в якості дивідендів, в силу корпоративного характеру спірних правовідносин такий спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 49. Враховуючи викладене, господарські суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального та процесуального права, розглянувши даний спір, як такий, що виник з корпоративних відносин між товариством з обмеженою відповідальністю та його учасниками, що виключає можливість його розгляду судом загальної юрисдикції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 50. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення. 51. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). 52. Оскільки місцевим й апеляційним господарськими судами повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано законодавство під час її розгляду, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про необхідність залишення касаційної скарги ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" без задоволення, а судових рішень - без змін, як таких, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 53. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права. Щодо судових витрат 54. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Висновок щодо застосування норм права 55. Справи, які виникають між товариством з обмеженою відповідальністю та його учасниками стосовно набуття коштів товариства цими учасниками у якості дивідендів або стосовно збереження таких коштів без достатніх правових підстав, мають корпоративний характер. 56. Можливість застосування до таких спорів статті 1212 ЦК України виключається, якщо учасники набули кошти на підставі дійсного рішення загальних зборів. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ТОВ "Агрофірма "Яковлівська" залишити без задоволення. 2. Рішення Господарського суду Харківської області від 18 жовтня 2017 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 21 грудня 2017 року у справі N 917/1345/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Н.П. Лященко В.Ю. Уркевич Яновська О.Г.
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2018 року м. Київ Справа N 823/378/16 Провадження N 11-374апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Бондар О.А., представника третьої особи Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Імпульс плюс" - Єсика В.О., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Айова" до Тальнівського районного управління юстиції Черкаської області, Тальнівської районної державної адміністрації Черкаської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: ОСОБА_4, ТОВ "Виробниче підприємство "Імпульс плюс" (далі - ТОВ "ВП "Імпульс плюс), про визнання протиправним і скасування рішення за касаційною скаргою ТОВ "ВП "Імпульс плюс" на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 19 липня 2016 року (суддя Каліновська А.В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2016 року (у складі колегії суддів Мєзєнцева Є.І., Файдюка В.В., Чаку Є.В.), УСТАНОВИЛА: У квітні 2016 року ТОВ "Айова" звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора Тальнівського районного управління юстиції Черкаської області (далі - державний реєстратор) від 15 лютого 2016 року (індексний номер 28237185), на підставі якого за ТОВ "ВП "Імпульс плюс" зареєстровано право оренди належної ОСОБА_4 земельної ділянки. Обґрунтовуючи позов, ТОВ "Айова" зазначило, що на час прийняття оскаржуваного рішення згадана земельна ділянка перебувала у користуванні позивача згідно з договором оренди, укладеним із ОСОБА_4 30 листопада 2005 року на п'ять років. 3 грудня 2012 року цей договір був зареєстрований відділом Держкомзему у Тальнівському районі Черкаської області, про що внесено запис N 712408364008394 у Державний реєстр земель. Проте відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, не перевірив наявність/відсутність суперечностей між заявленим ТОВ "ВП "Імпульс плюс" правом на користування земельною ділянкою ОСОБА_4 та вже зареєстрованими правами інших осіб на цю земельну ділянку, чим допустив подвійну державну реєстрацію речового права. Черкаський окружний адміністративний суд постановою від 19 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2016 року, позов задовольнив. У ході розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини. 30 листопада 2005 року між ОСОБА_4 (орендодавець) і ТОВ "Айова" (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення строком на 5 років, загальною площею 0,99 га, яка розташована в адміністративних межах Кобриново-Гребельської сільської ради Тальнівського району Черкаської області, кадастровий номер НОМЕР_1, що належить орендодавцю на праві власності, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2. 3 грудня 2012 року вказаний договір оренди зареєстрований відділом Держкомзему у Тальнівському районі Черкаської області в Державному реєстрі земельза N 712408364008394. 15 лютого 2016 року у період дії зазначеного договору оренди землі державний реєстратор прийняв рішення індексний номер 28237185 про реєстрацію за ТОВ "ВП "Імпульс плюс" права оренди на вищевказану земельну ділянку на підставі договору оренди від 15 вересня 2015 року N 104, що укладений ТОВ "ВП "Імпульс плюс" з ОСОБА_4 на 10 років (строк дії договору починається з 3 грудня 2017 року). 25 лютого 2016 між ОСОБА_4 і ТОВ "Айова" укладено додатковий договір до основного договору оренди землі. Відповідно до пункту 4 додаткового договору сторони погодили продовження строку дії договору на 7 років, у зв'язку з чим загальний строк дії договору становитиме 17 років з моменту його укладення (державної реєстрації та/або державної реєстрації права оренди земельної ділянки за договором). Визнаючи протиправним і скасовуючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, вказав на те, що за Законом України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час проведення оскаржуваної державної реєстрації; далі - Закон N 1952-IV)здійснення запиту для встановлення наявності або відсутності вже зареєстрованих речових прав, які виникли до 1 січня 2013 року, на об'єкт нерухомого майна є обов'язком, а не правом державного реєстратора. Однак відповідач, приймаючи рішення про державну реєстрацію речового права за договором оренди землі N 104, укладеного 15 вересня 2015 року між ТОВ "ВП "Імпульс плюс" та ОСОБА_4, належним чином не перевірив наявності зареєстрованого права на цю земельну ділянку за ТОВ "Айова", внаслідок чого неправомірно здійснив повторну реєстрацію договору оренди однієї і тієї самої земельної ділянки, що є недопустимим, оскільки зумовлює ситуацію, за якої одну і ту ж земельну ділянку було передано в оренду різним орендарям, адже право оренди в них виникло з моменту реєстрації договорів оренди земельних ділянок, а не з моменту, який визначили сторони договору. Не погодившись із такими судовими рішеннями, ТОВ "ВП "Імпульс плюс" 30 вересня 2016 року подало касаційну скаргу, в якій поряд з посиланням на неправильне застосування судами норм матеріального права вказало на те, що суди помилково розглянули спір в порядку адміністративного судочинства. У зв'язку з цим скаржник просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове - про відмову в задоволенні позову. У запереченнях на касаційну скаргу від 24 жовтня 2016 року ТОВ "Айова" вказало на відсутність підстав для її задоволення. У судовому засіданні представник ТОВ "ВП "Імпульс плюс" підтримав вимоги касаційної скарги та наголосив на необхідності закриття провадження в цій справі, посилаючись на приватноправовий характер цього спору. Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце його проведення. Заслухавши пояснення представника третьої особи, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом N 1952-IV. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону N 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав). Згідно зі статтею 11 цього Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення державної реєстрації прав забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. Ураховуючи наведене, державний реєстратор є суб'єктом владних повноважень, а правовідносини, які виникають між ним та заявником прав чи їх обтяжень, - публічно-правовими. Захист прав та інтересів відповідного заявника від порушень з боку цього суб'єкта владних повноважень, якщо ці порушення полягають, наприклад, у перевищенні повноважень, недотриманні строків, процедури, умов та інших визначених законом особливостей вчинення реєстраційних дій, є завданням адміністративного судочинства та має відбуватися у відповідному порядку. З огляду на положення частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України та пункту 13 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України вимоги щодо реєстрації майна, інших реєстраційних дій можуть розглядатися судами в порядку цивільного чи господарського судочинства (залежно від суб'єктного складу) якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав у зв'язку з оскарженням заінтересованою особою не самої реєстраційної дії (рішення), а підстави її проведення, як-от правочину, свідоцтва тощо. Таке розмежування обумовлене й обсягом судового контролю в адміністративному судочинстві, визначеним частиною другою статті 2 КАС, який не охоплює оцінку правомірності діянь/рішень суб'єкта владних повноважень з огляду на наслідки, які це діяння/рішення спричинили, чи правомірність юридичного факту, що став підставою реєстрації. Зі змісту позовних вимог та мотивів, якими керувалися суди, задовольняючи ці вимоги, убачається, що предметом перевірки в цій справі є виключно дотримання державним реєстратором (як суб'єктом владних повноважень) під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій встановленого законом порядку прийняття рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зокрема, правомірність здійснення повторної реєстрації похідного речового права - права користування земельною ділянкою у разі наявного та зареєстрованого тотожного права на ту саму земельну ділянку за іншим користувачем. Питання правомірності/неправомірності набуття позивачем чи третьою особою права користування на згадану вище земельну ділянку, як і питання, пов'язані з реалізацією ОСОБА_4 права власності на неї чи дотримання умов укладених останнім цивільно-правових угод перед судом не порушено. Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права при вирішенні спору по суті, Велика Палата Верховного Суду керується таким. Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (частина п'ята статті 6 Закону України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV)). Статтею 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК) передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Відповідно до статті 126 ЗКправо власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону N 1952-IV. Згідно з частинами другою, третьою статті 3 Закону N 1952-ІVречові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації. Державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) прийняття документів, що подаються разом із заявою про державну реєстрацію прав, виготовлення їх електронних копій шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та розміщення їх у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв про державну реєстрацію прав, що надійшли на розгляд; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав, зупинення державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав або про відмову в такій реєстрації; 6) відкриття (закриття) розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до Державного реєстру прав відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав; 7) формування інформації з Державного реєстру прав для подальшого використання заявником; 8) видача документів за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав (частина перша статті 18 Закону). Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам (частина четверта статті 18 Закону). Частиною третьою статті 10 Закону N 1952-ІVпередбачено, що державний реєстратор: - встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом, відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав, відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах, наявність обтяжень прав на нерухоме майно та наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; - перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; - під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних інформаційних систем, документів та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником. Органи державної влади, підприємства, установи та організації зобов'язані безоплатно протягом трьох робочих днів з моменту отримання запиту надати державному реєстратору запитувану інформацію в паперовій та (за можливості) в електронній формі; - під час проведення державної реєстрації прав на земельні ділянки використовує відомості Державного земельного кадастру шляхом безпосереднього доступу до нього у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Із системного аналізу законодавчо закріпленої компетенції державного реєстратора убачається, що одним із його обов'язків є встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. І для перевірки цієї інформації з метою недопущення одночасного існування подвійної державної реєстрації прав державний реєстратор не лише вправі, а й повинен, зокрема, запитувати від відповідних органів інформацію, які відповідно до чинного на момент оформлення права законодавства проводили таке оформлення, вимагати у разі потреби подання додаткових документів тощо. Такий обов'язок узгоджується із закріпленими частиною першою статті 3 Закону N 1952-IV засадами державної реєстрації прав, зокрема гарантуванням державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження (пункт 1). Як установили суди, договір оренди земельної ділянки між ТОВ "Айова" та ОСОБА_4, не припинений на час прийняття оскаржуваного рішення, був зареєстрований в установленому законодавством порядку відділом Держкомзему у Тальнівському районі Черкаської області в Державному реєстрі земель 3 грудня 2012 року за N 712408364008394. Наявність такої суперечності між заявленим ТОВ "ВП "Імпульс плюс" та вже зареєстрованим правом ТОВ "Айова" у розумінні пункту 5 частини першої статті 24 Закону N 1952-IVє підставою для відмови в державній реєстрації прав. Однак через неналежне виконання державним реєстратором його обов'язків під час розгляду заяви ТОВ "ВП "Імпульс плюс" про державну реєстрацію права користування земельною ділянкою ОСОБА_4 та прийняття відповідного рішення факт існування реєстрації права ТОВ "Айова" на користування цією ж ділянкою залишився поза увагою відповідача, що призвело до подвійної державної реєстрації права. Одночасне існування державної реєстрації кількох прав оренди на одну земельну ділянку суперечить засадам офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, є порушенням чинного законодавства та інтересів позивача, за яким право оренди земельної ділянки зареєстровано первинно та не припинялося. Водночас Велика Палата Верховного Суду не вважає за можливе застосування у справі, що розглядається, правових висновків, викладених у її постановах від 4 та 18 квітня 2018 року (N 817/1048/16 та N 804/1001/16 відповідно), а також у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року (N 826/4858/15), оскільки спірні правовідносини у цій справі не пов'язані з виконанням/невиконанням умов договорів оренди та правомірністю чи навпаки укладення цих цивільно-правових угод, на підставі яких здійснювалася реєстрація права. При цьому саме виникненням спірних правовідносин у згаданих справах (за участю державного реєстратора) з невиконання умов цивільно-правових угод обґрунтовано висновки судів про їх непідсудність судам адміністративної юрисдикції. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зважає на те, що ТОВ "ВП "Імпульс плюс" не позбавлений права на звернення до державного реєстратора та розгляд цим суб'єктом владних повноважень його заяви про державну реєстрацію права з учиненням відповідних записів за відсутності передбачених для цього законом перешкод, адже скасування рішення про державну реєстрацію не призводить до скасування підстави її проведення. Ураховуючи наведене, рішення судів першої та апеляційної інстанцій про визнання протиправним і скасування рішення є законними й обґрунтованими та не підлягають скасуванню з огляду на правильне застосування судом норм матеріального й процесуального права. Отже, відповідно до частини першої статті 350 КАС касаційну скаргу ТОВ "ВП "Імпульс плюс" слід залишити без задоволення, постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 19 липня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2016 року - без змін. Керуючись статтями 243, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Імпульс плюс" залишити без задоволення. 2. Постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 19 липня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 22 червня 2018 року. Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 916/1226/16 Провадження N 12-85гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Головного управління Державної казначейської служби в Одеській області на ухвалу Господарського суду Одеської області від 12 вересня 2017 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 21 листопада 2017 року, у справі Господарського суду Одеської області за позовом Приватного підприємства "Ремерцентр" до Департаменту розвитку інфраструктури та житлово - комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про стягнення 1 925 936,77 грн за скаргою Приватного підприємства "Ремерцентр" на дії Головного управління Державної казначейської служби в Одеській області ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст скарги на дії органу Казначейства 1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 07 липня 2016 року позов Приватного підприємства "Ремерцентр" (далі - ПП "Ремерцентр") до Департаменту розвитку інфраструктури та житлово - комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області (далі - Управління Держказначейства або Управління Держказначейства в Одеській області), про стягнення 1 925 936,77 грн задоволено та присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача грошові кошти. На виконання рішення Господарським судом Одеської області у справі видано наказ від 25 липня 2016 року. 2. У серпні 2017 року ПП "Ремерцентр" звернулось до Господарського суду Одеської області зі скаргою на дії Управління Держказначейства в Одеській області про визнання неправомірними дій останнього, які полягають у відмові від виконання рішення Господарського суду Одеської області від 07 липня 2016 року та у поверненні без виконання наказу Господарського суду Одеської області від 25 липня 2016 року у справі N 916/1226/16, а також про зобов'язання Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області прийняти до виконання зазначений наказ. Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. 24 липня 2017 року ПП "Ремерцентр" звернувся до Управління Держказначейства в Одеській області та надав для виконання наказ Господарського суду Одеської області від 25 липня 2016 року (далі - Наказ). 4. 26 липня 2017 року Управління листом N 16-08/1955-5003 повернуло Наказ стягувачу без виконання як такий, що видано або оформлено з порушенням установлених вимог, на підставі пункту 9 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 845 від 03 серпня 2011 року (далі - Порядок N 845) в редакції, чинній на момент передачі Наказу до виконання. 5. Рішення Управління Держказначейства про повернення Наказу вмотивовано тим, що згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі -ЄДР) за вказаним у виконавчому документі кодом ЄДРПОУ 33659544 зареєстрований Департамент житлово-комунального господарства та енергоефективності Одеської обласної державної адміністрації, а не Департамент розвитку інфраструктури та житлово-комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації. 6. 15 серпня 2017 року ПП "Ремерцентр" посилаючись на незаконність вказаних дій Управління Держказначейства звернулось до Господарського суду Одеської області зі скаргою на дії Управління Держказначейства в порядку статті 1212 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент оскарження дій Управління Держказначейства. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 7. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 12 вересня 2017 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 21 листопада 2017 року, скаргу ПП "Ремерцентр" на дії Управління Держказначейства в Одеській області задоволено частково: - визнано неправомірними дії Управління Держказначейства в Одеській області щодо відмови від виконання рішення Господарського суду Одеської області у справі N 916/1226/16 від 07 липня 2016 року та повернення наказу Господарського суду Одеської області від 25 липня 2016 року; - в іншій частині скарги відмовлено. 8. Ухвала мотивована тим, що доводи наведені у скарзі є обґрунтованими в частині визнання неправомірними дій Управління Держказначейства щодо відмови від виконання рішення Господарського суду Одеської області від 07 липня 2016 року та повернення Наказу. 9. Відмовляючи у задоволенні скарги в частині зобов'язання Управління Держказначейства прийняти до виконання Наказ, суд першої інстанції зазначив, що вирішення питання щодо прийняття до виконання виконавчого документа здійснюється Управлінням Держказначейства за процедурою, встановленою Порядком N 845, зокрема, за умови подання стягувачем до органу Державної казначейської служби України документів, зазначених в пункті 6 цього Порядку. Як з'ясовано судом, подані стягувачем (ПП "Ремерцентр") документи, визначені в пункті 6 Порядку N 845, були повернуті останньому Управлінням Держказначейства. Однак, у такому випадку ПП "Ремерцентр" не позбавлений права повторно надати до Управління Держказначейства відповідні документи. Короткий зміст вимог касаційної скарги 10. 08 грудня 2017 року Управління Держказначейства в Одеській області звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати вищевказані ухвалу та постанову господарських судів попередніх інстанцій та відмовити у задоволенні скарги ПП "Ремерцентр". Рух касаційної скарги 11. Ухвалою від 21 лютого 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Судуна підставі статті 294 ГПК України відкрила касаційне провадження та призначила справу до розгляду. 12. 23 березня 2018 року справу разом із касаційною скаргою передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України оскільки ухвала місцевого та постанова апеляційного господарських судів оскаржені з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. 13. Відповідно до частин третьої та п'ятої статті 301 та підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України справа розглянута Великою Палатою Верховного Суду без повідомлення учасників справи за правилами чинної редакції ГПК України. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 14. Касаційна скарга обґрунтована тим, що дії Управління Держказначейства, як суб'єкта владних повноважень, можуть оскаржуватись у порядку статей 2, 17, 18, 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а не у порядку статті 1212 ГПК України. Наведені кодекси в редакції, чинній на день звернення ПП "Ремерцентр" зі скаргою на дії Управління Держказначейства. 15. Скаржник зазначає, що в порядку статті 1212 ГПК України можуть бути оскаржені лише дії (бездіяльність) державного виконавця. В той же час Управління Держказначейства не входить до системи органів державної виконавчої служби. Отже дії Управління Держказначейства як суб'єкта владних повноважень мають оскаржуватись в порядку адміністративного судочинства. 16. Окрім того, скаржник зазначає, що у виконавчому документі - Наказі в порушення вимог законодавства було невірно зазначене найменування боржника - Департамент розвитку інфраструктури та житлово-комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації замість вірного - Департамент житлово-комунального господарства та енергоефективності Одеської обласної державної адміністрації. 17. Додатково скаржник вказує, що Управління Держказначейства не може прийняти Наказ на виконання, оскільки боржник у цій справі не обслуговується в Управлінні Держказначейства в Одеській області та не має відкритих рахунків, з яких можливо здійснити безспірне списання коштів. Доводи інших учасників справи 18. У відзиві на касаційну скаргу ПП "Ремерцентр" зазначає, що Наказ видано без помилок, із позначенням вірного найменування боржника. 19. Так, на момент винесення рішення суду першої інстанції та на момент видачі Наказу згідно з відомостями ЄДР за вказаним у Наказі кодом ЄДРПОУ 33659544 боржник був зареєстрований саме під тим найменуванням, яке було позначено у Наказі - Департамент розвитку інфраструктури та житлово-комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації. 20. ПП "Ремерцентр" додатково зазначає, що скарга на дії Управління Держказначейства підлягає розгляду в порядку господарського судочинства з урахуванням правових позицій Вищого господарського суду України, викладених у постановах N 12/203 від 28 жовтня 2013 року та N 32/37-10 від 24 вересня 2013 року, згідно із якими відповідні скарги подаються до суду, який видав виконавчий документ, оскільки законодавством України прямо не визначено порядку оскарження дій (бездіяльності) органу казначейства. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 21. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору, що пов'язаний із виконанням Управління Держказначейства рішення у цій справі, Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного. 22. Відповідно до статті 1291 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. 23. Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05 червня 2012 року N 4901-VI "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (далі - Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень") передбачено гарантії держави щодо виконання судових рішень про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган, державне підприємство, установа, організація, юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства. 24. Так, статтею 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється Державною казначейською службою України (далі - Казначейство) в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. 25. Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей. 26. Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року N 215 (далі - Положення N 215), Казначейство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів. 27. Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 3 цього Положення N 215 основними завданнями Казначейства є реалізація державної політики у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів та внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначених сферах. 28. Відповідно до пункту 9 Положення N 215 Казначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи (далі - органи Казначейства). 29. Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року N 845. 30. Згідно із пунктом 3 Порядку N 845 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Міністерства фінансів України, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій). 31. Відповідно до пункту 4 наведеного Порядку на органи Казначейства покладено, зокрема, обов'язок із вжиття заходів до виконання виконавчих документів протягом установленого строку та розгляд письмових звернень (вимог) щодо виконання виконавчих документів осіб, які беруть участь у справі, державних виконавців, а також прокурорів - учасників виконавчого провадження. 32. За змістом положень пунктів 24 та 25 Порядку N 845 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, стягувачі, на користь яких прийняті рішення про стягнення коштів з рахунків боржника, подають до органу Казначейства, в якому обслуговується боржник, документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку. Безспірне списання коштів з рахунка боржника здійснюється в першочерговому порядку. Проведення платежів за його платіжними дорученнями здійснюється після безспірного списання у разі наявності коштів на рахунку. 33. Пунктом 6 цього ж Порядку передбачено, що у разі прийняття рішення про стягнення коштів стягувач подає органу Казначейства в установлений зазначеним органом спосіб: заяву про виконання такого рішення із зазначенням реквізитів банківського рахунка, на який слід перерахувати кошти, або даних про перерахування коштів у готівковій формі через банки або підприємства поштового зв'язку, якщо зазначений рахунок відсутній; оригінал виконавчого документа; судові рішення про стягнення коштів (у разі наявності); оригінал або копію розрахункового документа (платіжного доручення, квитанції тощо), який підтверджує перерахування коштів до відповідного бюджету. 34. Відповідно до пункту 8 Порядку N 845 органи Казначейства після надходження документів, зазначених у пункті 6 цього Порядку: - приймають їх до розгляду та реєструють у відповідному журналі. На заяві стягувача про виконання рішення про стягнення коштів (супровідному листі керівника відповідного органу державної виконавчої служби) зазначається дата надходження і вхідний номер; - здійснюють попередній розгляд документів, за результатами якого визначають необхідність отримання від стягувача інших відомостей для виконання рішення про стягнення коштів; - повідомляють стягувачеві (представникові стягувача) на його письмову вимогу про прийняття, реєстрацію та результати попереднього розгляду документів. 35. Пунктом 9 Порядку N 845 передбачено підстави, за наявності яких орган Казначейства повертає виконавчий документ стягувачеві за результатами розгляду документів, наданих стягувачем для виконання судового рішення. 36. За змістом положень пункту 15 Порядку N 845 дії органів Казначейства з виконання виконавчих документів, в тому числі рішення про повернення виконавчого документа стягувачеві, можуть бути оскаржені до Казначейства або суду. 37. При цьому Порядок N 845 прямо не передбачає, суд якої юрисдикції розглядає скарги на дії органів Казначейства. 38. Втім необґрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій у цій справі про те, що рішення органу Казначейства може бути оскаржено в межах господарського процесу. Так, суди попередніх інстанцій обґрунтовують свої висновки про те, що скарга на дії органу Казначейства підлягає розгляду в межах господарського процесу наступним. 39. За змістом частини першої статті 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" орган Казначейства виконуючи рішення суду діє в межах Закону України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року N 1404-VIII (далі - Закон України "Про виконавче провадження") з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. 40. Закон України "Про виконавче провадження" встановлює, що рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Водночас порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Казначейства цим законом не визначено. 41. Крім цього, положеннями статті 1212 ГПК України у редакцій, чинній до 15 грудня 2017 року, визначався порядок оскарження до господарського суду дій чи бездіяльності виключно приватних виконавців та органів державної виконавчої служби. 42. Аналогічні положення закріплені і в статті 339 ГПК України у редакцій, чинній на час розгляду справи судом, відповідно до яких сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. 43. З урахуванням наведеного порядку оскарження дій органів державної виконавчої служби, а також виходячи з того, що органи Казначейства діють в межах наведеного вище Закону України "Про виконавче провадження", суди попередніх інстанцій помилково визначили, що юрисдикція вирішення спору, пов'язаного із оскарженням дій органів Казначейства, має визначатись виходячи з порядку оскарження дій органів державної виконавчої служби. 44. Однак Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що Закон України "Про виконавче провадження" та ГПК України передбачають порядок оскарження лише рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця. В той час, як органи Казначейства не є органами державної виконавчої служби. Як вже зазначалось вище, відповідно до пункту 1 Положення N 215, Казначейство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів. 45. Згідно із статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час виникнення спору, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, де суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 46. Отже, до адміністративної юрисдикції відноситься спір в публічно-правових відносинах, коли один з його учасників є суб'єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції. 47. Виходячи з наведеного, Велика Палата Верховного Суду доходить наступних висновків. Управління Держказначейства не входить до системи органів державної виконавчої служби України, а отже його дії, в тому числі щодо повернення виконавчого документа без виконання, не можуть бути оскаржені в порядку Закону України "Про виконавче провадження" та відповідних положень ГПК України, які визначають порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби та приватних виконавців. Водночас у спірних правовідносинах між ПП "Ремерцентр" та Держказначейством в Одеській області, орган казначейства здійснює владні управлінські функції, покладені на нього відповідно із діючим законодавством. 48. Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність розгляду скарги ПП "Ремерцентр" на дії Управління Держказначейства в Одеській області в порядку господарського, а не адміністративного судочинства. 49. Згідно із положеннями частини першої статті 6 КАС України в редакції, чинній на час оскарження ПП "Ремерцентр" у цій справі дій Управління Держказначейства в Одеській області, ПП "Ремерцентр" мав право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважав, що оскаржуваним рішенням Управління Держказначейства порушені його права або інтереси. Висновки по суті вимог касаційної скарги 50. Згідно із пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 51. Відповідно до частини першої статті 313 ГПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 231 цього Кодексу. Згідно із пунктом 1 частини першої наведеної статті ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 52. При цьому за вимогами частини другої статті 308 ГПК України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 53. Отже, враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що суди першої та апеляційної інстанції розглядаючи скаргу ПП "Ремерцентр" на дії Управління Держказначейства порушили правила юрисдикції господарських судів, оскільки така скарга має розглядатись в порядку адміністративного провадження, касаційна скарга Управління Держказначейства підлягає задоволенню частково, а оскаржувані судові рішення - скасуванню повністю. Провадження у цій справі в частині розгляду скарги на дії Управління Держказначейства в Одеській області слід закрити з підстав порушення юрисдикції вирішення спору. Висновок щодо застосування норм права 54. Спори, що виникають під час виконання органами Державної казначейської служби України рішення суду про стягнення коштів з державного органу, мають розглядатись в порядку адміністративного судочинства (статті 2, 17, 18, 162 КАС України), а не у порядку статті 1212 ГПК України. 55. Згідно із пунктом 15 Порядку виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N 845 від 03 серпня 2011 року дії (бездіяльність) та рішення органу Державної казначейської служби України можуть бути оскаржені відповідно до адміністративного суду. Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 313, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Головного управління Державної казначейської служби в Одеській області задовольнити частково. 2. Ухвалу Господарського суду Одеської області від 12 вересня 2017 року та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 21 листопада 2017 року у справі N 916/1226/16 скасувати. 3. Провадження у справі N 916/1226/16 в частині розгляду скарги Приватного підприємства "Ремерцентр" на дії Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддяВ. С. Князєв Суддя-доповідачО. Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 553/1642/15-ц Провадження N 14-207цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: заявник - ОСОБА_3, заінтересовані особи: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Департамент ДВС МЮУ), Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" (далі - Уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Департаменту ДВС МЮУ та ОСОБА_3 на ухвалу Ленінського районного суду м. Полтави від 23 вересня 2016 року у складі судді Кононенка С.Д. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 листопада 2016 року у складі колегії суддів Бондаревської С.М., Корнієнка В.І., Ординської Т.В. у справі за скаргою ОСОБА_3 на незаконні дії, неправомірну бездіяльність посадових осіб органів державної виконавчої служби системи МЮУ та Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" щодо відмови виконувати рішення суду, УСТАНОВИЛА: У червні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на дії державних виконавців та Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", у якій просив: поновити строк звернення до суду, визнати неправомірними бездіяльність Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" ОСОБА_5, відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції в м. Києві (далі - ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві) щодо невиконання рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада 2015 року (N 553/1642/15-ц) про стягнення боргу з ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" на його користь у розмірі 9 333,60 грн та непроведення службового розслідування щодо завідувача підрозділу з обліку та доставки кореспонденції Шевченківського РУЮ в м. Києві ОСОБА_6 та заступника директора департаменту - начальника управління контролю за діяльністю органів державної виконавчої служби Департаменту ДВС МЮУ ОСОБА_7 з 04 березня 2016 року та зобов'язати перелічених вище осіб надати інформацію щодо виконання згаданого судового рішення. Скаргу мотивовано тим, що рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада 2015 року з ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" на користь ОСОБА_3 стягнуто компенсацію моральної шкоди в розмірі 3 000,00 грн та судові витрати - всього 9 333,60 грн. ОСОБА_3 зазначав, що, починаючи із червня 2015 року й до теперішнього часу, мають місце факти систематичної протиправної бездіяльності посадових осіб ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві, Департаменту ДВС МЮУ та боржника - ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", а також протиправні дії зі сторони Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" ОСОБА_5, оскільки судове рішення, яке набрало законної сили, не виконане, протиправна бездіяльність ДВС встановлена ухвалами Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада та від 01 грудня 2015 року, які набрали чинності. Ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави від 23 вересня 2016 року скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_3 строки для звернення до суду зі скаргою. Зобов'язано заінтересованих осіб у 10-денний строк з дня одержання ухвали суду надати суду та ОСОБА_3 письмову інформацію щодо організації та вчинення дій, спрямованих на фактичне виконання рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада 2015 року (N 553/1642/15-ц) про стягнення боргу з ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" на користь заявника в розмірі 9 333,60 грн. У задоволенні іншої частини вимог відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 30 листопада 2016 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та Департаменту ДВС МЮУ відхилено. Ухвалу Ленінського районного суду м. Полтави від 23 вересня 2016 року залишено без змін. Ухвали судів попередніх інстанцій мотивовано тим, що будь-які дії чи бездіяльність з виконання рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 16 листопада 2015 року унеможливлює їх здійснення із червня 2015 року, оскільки у червні 2015 року ще не було ухвалене рішення, виконавчі дії і бездіяльність щодо виконання якого оскаржується. З огляду на офіційне оприлюднення повідомлення про введення в ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" тимчасової адміністрації та відкриття ліквідаційної процедури, державний виконавець на виконання вимог пункту 6-1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV) правомірно відмовив у відкритті виконавчого провадження, що також підтверджено й ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави від 09 лютого 2016 року (справа N 553/1642/15-ц); ОСОБА_3 не звернувся до Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" ОСОБА_5 з вимогою про включення його до реєстру акцептованих кредиторів протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, у зв'язку із чим будь-які вимоги, що надійшли після цієї дати, крім вимог вкладника в межах гарантованої суми відшкодування вкладу, вважаються погашеними, при цьому встановлений частиною першою статті 49 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) строк на пред'явлення вимог до кредитора є присічним і поновленню не підлягає. Отже, правових підстав для прийняття керівником органу рішення щодо проведення службового розслідування немає. У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. У грудні 2016 року Департамент ДВС МЮУ звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволених вимог та постановити нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог. Доводи касаційних скарг ОСОБА_3 у касаційній скарзі посилався на неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема частини першої статті 6, частини першої статті 11, статей 25, 26 Закону N 606-XIV, частини п'ятої статті 124 Конституції України, порушення норм процесуального права та пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також зазначив, що виконання судового рішення, ухваленого у листопаді 2015 року, яке набрало чинності, органами державної виконавчої служби так і не відбулося, жодних постанов державним виконавцем за виданим на його ім'я виконавчим листом про стягнення з ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" коштів не прийнято, при цьому виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню в установленому порядку, не визнавався. Вважав, що вказані вище порушення та недотримання державними виконавцями вимог законодавства є підставою для проведення службового розслідування. Зауважив, що державний виконавець, відмовляючи у відкритті виконавчого провадження, не роз'яснив його право звернутися до відповідного господарського суду для задоволення своїх вимог під час ліквідаційної процедури спільно з іншими кредиторами, а Уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" ОСОБА_5 не вправі відмовити у виконанні рішення суду та повинна включити до реєстру кредиторів ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" його вимоги про стягнення коштів. Суд апеляційної інстанції, зазначаючи в мотивувальній частині про неправомірну бездіяльність державного виконавця, такого висновку по суті вимог у резолютивній частини не зазначив. ОСОБА_3 вказував, що, задовольняючи частково його скаргу, суди попередніх інстанцій не стягнули на його користь 5 294,00 грн понесених судових витрат на правову допомогу. У касаційній скарзі Департамент ДВС МЮУ посилався на те, що заявник безпідставно зазначив про неналежну організацію та проведення службових перевірок, адже звернення громадян розглядаються Департаментом ДВС МЮУ з дотриманням вимог Закону України від 02 жовтня 1996 року N 393/96-ВР "Про звернення громадян". Указав, що ОСОБА_3 не зазначив суб'єкта оскарження, а також чітко не визначив осіб, які повинні надати інформацію щодо виконання рішення суду, при цьому пред'явлено дві пов'язані між собою вимоги, які за результатами розгляду мають різні процесуально-правові наслідки. Зокрема, заявник звернувся до суду із цією скаргою в порядку цивільного судочинства, однак оскаржує, у тому числі, бездіяльність щодо неналежної організації та проведення службових перевірок і службових розслідувань щодо його звернень, тому цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалами судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня та 08 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаними касаційними скаргами. У квітні 2017 року Уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" ОСОБА_8 подав заперечення, у яких просив залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_3 та залишити без змін оскаржувані судові рішення як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, посилаючись на те, що в банку розпочато процедуру ліквідації, у зв'язку із чим погашення вимог кредиторів відбувається з урахуванням положень Закону N 4452-VI. Скаржник пропустив установлений частиною першою статті 49 цього Закону 30-денний строк, а тому всі його вимоги вважаються погашеними. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі -ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 09 лютого 2018 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ передав касаційні скарги ОСОБА_3 та Департаменту ДВС МЮУ разом з матеріалами справи до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 21 травня 2018 року вказану справу прийнято для продовження розгляду та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга Департаменту ДВС МЮУ не підлягає задоволенню з огляду на таке. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, перш за все цивільних, господарських та адміністративних між собою. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими та іншими нормативно-правовими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Пунктом 7 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) визначено, що виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону. Тобто спірні правовідносини регулюються нормами Закону N 606-XIV. Згідно із частиною першою статті 1 Закону N 606-XIV у редакції, чинній на момент звернення ОСОБА_3 зі скаргою, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. За змістом статті 2 Закону N 606-XIV, чинного на момент звернення ОСОБА_3 зі скаргою, примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом України "Про державну виконавчу службу". Частинами першою, третьою статті 3 вказаного Закону визначено, що у випадках, передбачених законом, рішення судів та інших органів щодо стягнення коштів виконуються органами доходів і зборів, банками та іншими фінансовими установами. Рішення зазначених органів можуть виконуватися відповідно до закону також іншими органами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами. Органи, установи, організації та особи, зазначені в частинах першій і другій цієї статті, не є органами примусового виконання, крім органів та посадових осіб, які виконують рішення про притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності. Таким чином, до примусового виконання залучаються не лише органи ДВС МЮУ, але і інші органи в межах та на виконання своїх обов'язків. При виконанні судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду. Такий висновок підтверджено в частині четвертій статті 82 Закону N 606-XIV, чинного на момент звернення ОСОБА_3 зі скаргою, згідно з якою рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ. Відповідно до статті 383 ЦПК України в редакції, яка діяла на час звернення зі скаргою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексу скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, установленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України). Отже, як право на звернення зі скаргою, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України, та його примусовим виконанням, яке вчиняється відповідним ВДВС. У пункті 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). Отже, до компетенці