Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 1,084 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 575/476/16-ц Провадження N 14-306цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кириківське" (далі - ТОВ "Кириківське"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Відділ Держгеокадастру у Великописарівському районі Сумської області, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року в складі судді В'юник Н. Г. та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року в складі колегії суддів Шевченка В.А., Кононенко О.Ю., Бойка В.Б. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кириківське", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Відділ Держгеокадастру у Великописарівському районі Сумської області, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки, та УСТАНОВИЛА: У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що 20 вересня 2006 року вона і ТОВ "Кириківське" уклали договір оренди земельної ділянки (земельного паю) N 186, зареєстрований у Великописарівському відділенні Сумської регіональної філії Державного підприємства "Центр ДЗК" (далі - ДП "Центр ДЗК") 24 січня 2007 року. Свій примірник вказаного договору позивачка отримала у 2014 року та встановила, що в ньому зазначено строк дії договору - 15 років, хоч насправді строк дії договору становив 5 років. ОСОБА_3 указувала, що своєї згоди на укладення договору оренди на 15 років вона не надавала, встановлення орендної плати в розмірі 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки суперечить Указу Президента України від 02 лютого 2002 року N 92/2002 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)". Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просила визнати недійсним договір оренди земельної ділянки (земельного паю) від 20 вересня 2006 року N 186, укладений між нею та ТОВ "Кириківське"; зобов'язати відповідача повернути орендовану земельну ділянку площею 3,72 га, що належить їй на праві власності. Рішенням Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка пропустила позовну давність, про застосування якої просив відповідач, оскільки спірний договір оренди землі укладено у 2006 році, а з позовом про визнання його недійсним ОСОБА_3 звернулася до суду в 2016 році. Також суд зазначив, що сторони не надали доказів, які б достовірно свідчили, у який період були внесені зміни до договору оренди земельної ділянки шляхом дописування цифри "1" у пункті 6 (строк дії договору) та чи існувала цифра "1" на час підписання договору. Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року змінено, виключено з його мотивувальної частини висновок про ненадання сторонами доказів щодо періоду внесення змін до договору оренди земельної ділянки та існування цифри "1" на час підписання договору. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що відсутність волевиявлення ОСОБА_3 щодо укладення договору оренди землі строком на 15 років свідчить про порушення її прав і є підставою для визнання його в цій частині недійсним відповідно до частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), проте позивачка пропустила строк позовної давності, про застосування якого заявляв відповідач, та не навела поважних причин пропуску цього строку. При цьому апеляційний суд вважав, що надані сторонами докази у своїй сукупності вказують на те, що договір оренди земельної ділянки укладався на 5 років, а дописування цифри "1" було здійснене після його підписання, до моменту реєстрації, тому висновок суду першої інстанції, що сторони не довели періоду внесення змін до договору та існування цифри "1" на час його підписання, не відповідає обставинам справи. У травні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3 з підстави пропуску позовної давності та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову в повному обсязі. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що вимоги щодо позовної давності не поширюються на вимоги власника про захист права власності на підставі статті 391 ЦК України, оскільки таке правопорушення є триваючим, тому строк давності не сплинув. Вказано також, що строк давності в будь-якому разі не пропущено, оскільки ОСОБА_3 у 2015 році зверталася до Великописарівського районного суду Сумської області з позовом до ТОВ "Кириківське" про розірвання спірного договору оренди земельної ділянки, тому відбулося переривання строку давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України. Факт отримання коштів від ТОВ "Кириківське" як орендної плати за період 2006 - 2016 років представник позивачки вважає таким, що не може свідчити про обізнаність ОСОБА_3 про порушення її прав як власника земельної ділянки та схвалення строку дії договору на 15 років. На обґрунтування своїх вимог позивачка посилається на свої покази як свідка, а також свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 01 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 21 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15. Колегія суддів зазначила, що ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, апеляційний суд вважав, що після закінчення п'ятирічного строку дії спірного договору позивачка реально могла довідатися про порушення свого права, погоджувалася на фактичну оренду її земельної ділянки відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, тому початком перебігу трирічного строку давності для неї за правилами статті 261 ЦК України слід вважати 25 січня 2012 року, коли сплинув п'ятирічний строк дії договору оренди землі від 20 вересня 2006 року, зареєстрованого 24 січня 2007 року. Разом з тим колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15 встановлено подібні фактичні обставини, застосовано той самий матеріальний закон та зазначено, що початком перебігу строку давності слід вважати дату, коли позивач довідався про порушення свого права, а саме коли дізнався про існування спірного договору оренди землі; посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору суперечить нормам статті 261 ЦК України, оскільки позивач отримував плату за користування землею. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права (статті 261 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладеного у вказаній постанові Верховного Суду України, оскільки суд не врахував усіх складових цієї норми матеріального права, а саме гіпотези та диспозиції, в яких зазначено, що при застосуванні строку давності враховується не лише строк, у який особа довідалася, але й могла довідатися про своє порушене право. У зв'язку з цим, на думку колегії суддів, правовий висновок суперечить принципу юридичної визначеності та остаточності, що зі свого боку суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 09 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржувані рішення судів - зміні. При цьому не вбачається підстав для застосування строку давності, а відтак і для вирішення питання про відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. У справі, що розглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 є власником земельної ділянки загальною площею 3,72 га, яка розташована на території Кириківської селищної ради Великописарівського району Сумської області, що підтверджується державним актом про право власності на землю від 21 грудня 2001 року (а. с. 13). 20 вересня 2006 року ОСОБА_3 і ТОВ "Кириківське" уклали договір оренди цієї земельної ділянки, зареєстрований у ДП "Центр ДЗК" 24 січня 2007 року, про що у Державному реєстрі земель зроблено запис за N 040762804057 (а. с. 14, 15). За дорученням від 17 серпня 2006 року під час оформлення й підписання цього договору від імені ОСОБА_3 діяла ОСОБА_5 (а. с. 98). Указаних обставин сторони не оспорюють. Спірним питанням є строк, на який укладено договір, що, на думку позивачки, є підставою для визнання договору оренди недійсним. Суд першої інстанції вважав, що сторони не надали доказів, які б достовірно свідчили про період внесення змін до договору оренди земельної ділянки шляхом дописування цифри "1" у пункті 6 (строк дії договору) та про існування цифри "1" на час підписання договору. Тобто суд послався на відсутність доказів про порушення відповідачем прав позивачки та наявність у неї волевиявлення на укладення договору саме на 5 років. Проте з такими висновками не погодився апеляційний суд, зазначивши, що згідно зі змістом указаного договору оренди земельної ділянки він укладений на 15 років з дня набрання ним чинності (а. с. 6). Суд послався на покази позивачки як свідка, що цей договір укладався на 5 років, а про виправлення цієї цифри на "15" у тексті угоди вона дізналася лише у 2014 році, отримавши примірник договору. Крім того, суди надали правову оцінку актам визначення і закріплення меж земельної ділянки в натурі та приймання-передачі спірної земельної ділянки, у яких зазначено строк дії оренди - 5 років, показанням свідка ОСОБА_5, яка безпосередньо підписувала договір, а також висновку судово-технічної експертизи документів, згідно з яким у первинний зміст наданих для дослідження трьох екземплярів договору N 186 оренди земельної ділянки від 20 вересня 2006 року, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ "Кириківське", у пункт 6 "Строк дії договору" на місці розташування рукописного цифрового запису "15" вносилися зміни шляхом дописування цифри "1" (а. с. 69-а, 84?86). Посилаючись на викладене, апеляційний суд зробив висновок, що наведені факти у їх сукупності та взаємозв'язку вказують, що в дійсності договір оренди земельної ділянки укладався на 5 років, а дописування цифри "1" було здійснене після його підписання, до моменту реєстрації, оскільки у записі від 24 січня 2007 року значиться вже п'ятнадцятирічний строк дії цієї угоди (а. с. 112, 113). Суд вважав таким, що не відповідає обставинам справи, висновок суду першої інстанції, що сторони не довели, коли саме були внесені зміни до договору і чи існувала цифра "1" на час його підписання. Отже, відсутність волевиявлення позивачки на укладення договору строком на 15 років, на переконання апеляційного суду, свідчить про порушення її прав і є підставою для визнання договору в цій частині недійсним на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України. Після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV), оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про пропущення позивачкою позовної давності, оскільки після закінчення п'ятирічного терміну договору позивачка реально могла довідатися про порушення свого права. Суди вважали, що початком перебігу трирічного строку давності для позивачки за правилами статті 261 ЦК України слід вважати 25 січня 2012 року, внаслідок чого зробили висновок, що цей позов, як і позов про розірвання договору оренди земельної ділянки, на який посилалася позивачка, вона пред'явила після спливу позовної давності, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в задоволенні позову. Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками судів щодо пропуску позивачем позовної давності та як наслідок такої підстави відмови в задоволенні позову з огляду на таке. Спірні правовідносини урегульовані нормами як цивільного, так і земельного законодавства. Сторони при укладенні договору дотримувалися загальних вимог про свободу договору, передбачених ЦК України. У частині першій статті 627 ЦК зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За правилами статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Разом з тим визначення, процедура укладення, вимоги та припинення договору оренди землі урегульовано у спеціальному законі, яким є Закон N 161-XIV. Відповідно до статті 1 Закону N 161-XIV оренда землі? це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. У статті 6 Закону N 161-XIV визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Згідно з вимогами статті 13 названого Закону вказано, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Істотні умови договору оренди землі визначені в статті 15 Закону N 161-XIV, відповідно до частини першої якої (у редакції, чинній на час укладення угоди) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відповідно до статті 18 Закону N 161-XIV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. У статті 19 Закону N 161-XIV строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. З урахуванням вимог Типового договору оренди землі сторони уклали оскаржуваний договір оренди земельної ділянки 20 вересня 2006 року. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятоюта шостою статті 203 ЦК України, як передбачено у частині першій статті 215 ЦК України. Разом з тим у частині першій статті 236 ЦК України зазначено, що правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Момент укладення договору визначено у частині перші статті 638 ЦК України, у якій зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Постає питання про момент укладення договору оренди землі з урахуванням того, що він набирав чинності з моменту державної реєстрації, як зазначено у статтях 18 та 20 Закону N 161-XIV. Згідно зі статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру, тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ з метою обліку та надання їм статусу офіційно визнаних актів, внесення до списку або книги обліку. Аналіз наведених норм дає можливість зробити висновок, що моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов, тобто на момент підписання договору його сторонами. Судами обох інстанцій встановлено та не заперечувалося позивачкою, що вона як орендодавець та ТОВ "Кириківське" як орендар домовилися про строк оренди земельної ділянки у 5 років. Також сторони зазначали, на що вказали і суди, про досягнення згоди з інших істотних умов договору, передбачених статтею 15 Закону N 161-XIV. Посилання позивачки щодо незаконності розміру орендної плати, визначеного у 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, зазначеного у договорі оренди, є безпідставними, оскільки суди не встановили, а сторони не надали доказів, що вони домовлялися про інший розмір орендної плати. Тому на час підписання договору оренди сторони досягли згоди з усіх його істотних умов. Підстав, які б надавали можливість визнати такий договір недійсним на час його укладення, сторонами не надано. Суд апеляційної інстанції вважав, що дописування цифри "1" у графу про строк дії договору відбулося після його підписання сторонами, але до його державної реєстрації. Однак вказана обставина не є підставою для визнання договору недійсним, а може бути підставою для встановлення строку дії договору протягом 5 років, як дійшли згоди сторони. За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Встановивши, що позовну давність пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цієї підстави, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. У даному випадку позивачкою не доведено існування підстав для визнання договору недійсним, оскільки в момент підписання договору його сторонами усі істотні умови були узгоджені, а дописування у договір здійснено після його підписання сторонами. Тому підстав для відмови у позові у зв'язку пропуском строку давності не вбачається. Згідно зі змістом статті 33 Закону N 161-XIV (в зазначеній редакції) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із власником земельної ділянки. Суди у справі, що розглядається, установили, що після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону 161-XIV, оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди. Тобто на час укладення договору оренди землі сторони досягли згоди з його істотних умов. Дописування цифри "1" у графі про строк дії договору вчинене після підписання сторонами договору та узгодження п'ятирічного строку дії договору оренди землі. Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Зважаючи на вказане, для висновків про пропущення позивачкою позовної давності та як наслідок відмову в задоволенні позову у зв'язку з цим у судів обох інстанцій підстав не було. Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Керуючись статтею 412 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про необхідність змінити судові рішення та виключити зі змісту цих рішень посилання на пропущення позивачкою позовної давності та на відмову в задоволенні позову з цих підстав. При цьому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову через недоведеність позивачкою заявлених позовних вимог, відсутність підстав, установлених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки позивачці. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Отже, рішення судів у частині відмови в задоволенні позову з підстав недоведеності позовних вимог та відсутності підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки позивачці, є законними й обґрунтованими, тому згідно зі статтею 410 ЦПК України у цій частині рішення підлягають залишенню без змін. Наведені в касаційній скарзі доводи не впливають на висновки судів у незміненій частині та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права. Стосовно відступу від правової позиції Верховного Суду України, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. Згідно зі змістом постанови Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15, від висновків (щодо застосування норми права у подібних правовідносинах - статті 261 ЦК України) якої бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, позивач (Особа 1), який у лютому 2014 року звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки, посилався, що хоч він у 2001 році і передав відповідачу свою земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час зможе повернути земельну ділянку, однак у вересні 2013 року він дізнався про наявність укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Вісла" (далі - ТОВ "Агрофірма "Вісла") письмового договору оренди належної йому на праві власності земельної ділянки і додаткового договору до нього, яких він не підписував. У вказаній справі суд установив, що згідно з договором оренди земельної ділянки від 2005 року, який не містить числа і місяця його укладання, позивач передав зазначену земельну ділянку в оренду ТОВ "Агрофірма "Вісла" строком на 10 років; указаний договір 29 травня 2006 року зареєстрований у Миколаївській регіональній філії ДП "Центр ДЗК". При цьому суд вважав, що акт приймання-передачі земельної ділянки, який не містить дати, свідчить про те, що позивач передав, а відповідач прийняв у натурі земельну ділянку. Крім того, додатковим договором від 17 серпня 2007 року сторони збільшили розмір орендної плати та строк дії договору оренди до 15 років. Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи Миколаївського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 15 травня 2014 року підписи в договорі оренди земельної ділянки і додатковому договорі до нього та акті приймання-передачі від імені позивача (Особи 1) у графі "орендодавець" вчинено не ним, а іншою особою. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову Особи 1, суд першої інстанції зробив висновок, що перебіг позовної давності почався з часу отримання позивачем орендної плати у правовідносинах, які виникли з договору оренди землі з 2006 року. Позивач звернувся до суду з позовом лише в лютому 2014 року, тобто з пропуском позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року), зазначив, що перебіг позовної давності починається не з моменту, коли сторони домовились про тимчасове користування земельною ділянкою позивача та отримання останнім плати за користування земельною ділянкою, а з часу, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого майнового права, тобто про укладення договору від його імені. Оскільки позивачу стало відомо про існування спірних договору оренди земельної ділянки, додаткового договору та акта приймання-передачі землі лише у вересні 2013 року, то позовної давності він не пропустив. Тобто суд установив, що позивач дізнався про порушення свого права, а саме про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що, як вважав суд, у розумінні частини першої статті 261 ЦК України є початком перебігу позовної давності. Постановою Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15 у задоволенні заяви ТОВ "Агрофірма "Вісла" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року відмовлено. У вказаній постанові Верховний Суд України висловив такий правовий висновок. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Суди також установили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є початком перебігу позовної давності. Посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України. Оскільки підставами позову Особи 1 було непідписання спірного договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки, що свідчить про відсутність волевиявлення на укладення договору на вказаних у ньому умовах, а саме щодо строку договору, тому для правильного вирішення вказаної справи, зокрема у частині висновків щодо початку перебігу позовної давності, важливим є така фактична обставина, як момент, коли особа довідалася, або могла довідатися про порушення свого права. За вказаних обставин особа взагалі не знала про наявність цих документів, адже їх не підписувала, тому визначальним є саме момент, коли вона довідалася про порушення свого права, як правильно вважав апеляційний суд, із висновками якого погодився Верховний Суд України у постанові від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15, від висновків якої бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Зі змісту вказаної постанови не вбачається подібності фактичних обставин справи, адже підстави поданого позову та встановлені судом обставини справи відрізняються від тих у справі, яка розглядається, що зі свого боку не вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, оскільки ОСОБА_3 була обізнана з існуванням договору оренди та строком його дії, який вона та її представник, який і підписував оспорюваний договір оренди, зазначали у 5 років. Отже, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4задовольнити частково. Рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 601/947/17 (К/9901/46368/18) Провадження N 11-984апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Українська енергетична група" на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Ніколін В.В., судді: Багрій В.М., Старунський Д.М.) від 27 лютого 2018 року у справі за позовом Приватного акціонерного товариства "Українська енергетична група" до Почаївської міської ради Тернопільської області, третя особа - ОСОБА_3, про визнання рішення нечинним, УСТАНОВИЛА: У червні 2017 року Приватне акціонерне товариство "Українська енергетична група" (далі - ПАТ "Українська енергетична група") звернулося до Кременчуцького районного суду Тернопільської області з позовом, у якому просило: - визнати нечинним рішення Почаївської міської ради Тернопільської області від 24 травня 2017 року N 808 "Про відмову в поновленні договору оренди землі від 24 травня 2007 року"; - зобов'язати Почаївську міську раду Тернопільської області укласти додаткову угоду до договору оренди землі від 24 травня 2007 року, укладеного між Почаївською міською радою та ПАТ "Українська енергетична група"; Ухвалою Кременецького районного суду Тернопільської області від 18 липня 2017 року закрито провадження в частині позовних вимог щодо зобов'язання відповідача укласти додаткову угоду до договору оренди землі від 24 травня 2007 року, укладеного між Почаївською міською радою і позивачем, оскільки така позовна вимога не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Постановою Кременецького районного суду Тернопільської області від 31 жовтня 2017 року у задоволенні адміністративного позову Приватного акціонерного товариства "Українська енергетична група" в частині вимог про визнання нечинним рішення Почаївської міської ради Тернопільської області від 24 травня 2017 року N 808 "Про відмову в поновленні договору оренди землі від 24 травня 2007 року" відмовлено. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року скасовано постанову Кременецького районного суду Тернопільської області від 31 жовтня 2017 року та закрито провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суд зазначив, що заявлені вимоги підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. У березні 2018 року ПАТ "Українська енергетична група" звернулося до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року та направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 22 серпня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи тим, що в касаційній скарзі позивач посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, що вказаний позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке. 24 травня 2007 року між Почаївською міською радою та ПАТ "Українська енергетична група" укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого останній приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення (землі, що використовуються в комерційних цілях), яка знаходиться на території Почаївської міської ради Кременецького району по вул. Лосятинській. Цим договором визначено, що об'єктом оренди є земельна ділянка загальною площею 0,6650 га, у тому числі будівлі - 0,0057 га, двір - 0,6593 га. На земельній ділянці знаходяться об'єкти нерухомого майна, а саме об'єкт незавершеного будівництва автостоянки з автосервісним комплексом. Договір укладено строком на 5 років. Згідно додаткової угоди до вищевказаного договору оренди землі від 24 травня 2012 року N 1 сторони погодились продовжити договір оренди землі за згодою сторін з 24 травня 2012 року по 24 травня 2017 року на 5 років, на тих умовах, які передбачені в договорі оренди землі від 24 травня 2007 року. 04 травня 2017 року ПАТ "Українська енергетична група" звернулося до Почаївської міської ради з проханням продовжити дії договору оренди від 24 травня 2007 року на 15 років. 24 травня 2017 року Почаївською міською радою прийнято рішення N 808 про відмову в поновлені договору оренди землі від 24 травня 2007 року та припинення дії цього договору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 31 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV). Підставою для прийняття цього рішення слугувало неналежне виконання ПАТ "Українська енергетична група" умов договірного зобов'язання, а саме: укладення договору оренди асфальтної площадки від 01 листопада 2016 року з ФОП ОСОБА_3 без погодження власника земельної ділянки; несплата орендної плати згідно рішення Почаївської міської ради від 26 грудня 2014 року N 2031; не освоєння земельної ділянки протягом строку дії додаткової угоди N 1 до договору оренди землі від 24 травня 2007 року. Не погоджуючись з таким рішенням міської ради, ПАТ "Українська енергетична група" звернулося до суду з цим позовом про захист порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Частиною 3 ст. 3 КАС України передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Обґрунтовуючи свою позицію, ПАТ "Українська енергетична група" зазначає, що земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування, як суб'єктом владних повноважень, пов'язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності, належать до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Велика Палата Верховного Суду не приймає таку позицію скаржника з огляду на таке. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Судом установлено, що звертаючись із цим позовом, ПАТ "Українська енергетична група" фактично має намір усунути порушення свого переважного права на оренду земельної ділянки, яке, на його думку, порушується умовами рішення Почаївської міської ради N 808, тобто в даному випадку існує спір про право, який стосується відносин щодо права позивача користування спірною земельною ділянкою та належного чи неналежного виконання умов договору. Крім того, при прийнятті оспорюваного позивачем рішення органу місцевого самоврядування, Почаївська міська рада реалізує право розпорядження комунальним майном від імені територіальної громади і має при цьому рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, тобто є рівноправним суб'єктом господарських відносин. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Частиною 2 ст. 20 Господарського кодексу України (у вказаній редакції) кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення. Конституційний Суд України в п. 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з твердженням суду апеляційної інстанції, що цей позов з огляду на суб'єктний склад сторін має розглядатися в порядку господарської юрисдикції, оскільки у справі, що розглядається, відповідач, реалізуючи право розпорядження земельною ділянкою, відповідно до ст. 5 Земельного кодексу України має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими він вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто є рівноправним суб'єктом земельних відносин. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок Львівського апеляційного адміністративного суду про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України (у редакції, чинній на момент постановлення цієї постанови). Наведені в касаційній скарзі мотиви та доводи не спростовують цих висновків. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає її без задоволення, а судове рішення без змін, якщо немає підстав для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Українська енергетична група" на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 553/4650/14-а (К/9901/1396/18) Провадження N 11-930апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Заступника прокурора Харківської області на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Чалий І.С., судді: Зеленський В.В., П'янова Я. В.) від 26 лютого 2015 року у справі за позовом прокурора Ленінського району м. Полтави в інтересах ОСОБА_3 до Полтавської спеціалізованої школи-інтернату N 2 І-III ступенів ім. Н.К. Крупської Полтавської обласної ради, треті особи: Орган опіки і піклування Ленінської районної в м. Полтаві ради, Департамент освіти і науки Полтавської обласної державної адміністрації, про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2014 року прокурор Ленінського району м. Полтави звернувся до Ленінського районного суду м. Полтави з позовом в інтересах ОСОБА_3 (особа із числа дітей, позбавлених батьківського піклування), у якому просив: визнати неправомірною бездіяльність Полтавської спеціалізованої школи-інтернату N 2 І-III ступенів ім. Н.К. Крупської Полтавської обласної ради (далі - Школа-інтернат N 2) щодо невиплати випускнику з числа дітей, позбавлених батьківського піклування, ОСОБА_3 одноразової грошової допомоги; зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_3 одноразову грошову допомогу в розмірі 7 тис. 716 грн. Ленінський районний суд м. Полтави постановою від 25 листопада 2014 року адміністративний позов задовольнив. Визнав неправомірною бездіяльність Школи-інтернату N 2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_3 одноразової грошової допомоги у розмірі, встановленому ст. 8 Закону України від 13 січня 2005 року N 2342-IV "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування" (далі - Закон N 2342-IV). Зобов'язав Школу-інтернат N 2 нарахувати ОСОБА_3 одноразову грошову допомогу у розмірі шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку з розміру, установленого Законом України від 16 січня 2014 року N 719-VII "Про Державний бюджет України на 2014 рік", та виплатити з урахуванням проведених виплат в сумі 7 тис. 673,50 грн. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 26 лютого 2015 року скасував постанову суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали). За правовою позицією апеляційного суду, викладеною в зазначеній ухвалі, спір у справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а випливає із захисту фізичною особою права на отримання коштів, а отже, є приватноправовим і не підпадає під визначення адміністративної справи. Компетенція адміністративних судів, установлена ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали), на цей спір не поширюється. У березні 2015 року Заступник прокурора Харківської області в інтересах особи з числа дітей, позбавлених батьківського піклування, ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2015 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 20 березня 2015 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 19 липня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Цю ухвалу мотивовано тим, що в касаційній скарзі позивач посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зокрема, що вказаний позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке. Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1, виданого 25 липня 1997 року відділом РАГСу Хорольської райдержадміністрації Полтавської області, ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 року в м. Хорол Полтавської області, його батьками є ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 05 липня 2010 року ОСОБА_4 позбавлено батьківських прав відносно малолітнього сина ОСОБА_3 Мати ОСОБА_6 притягнута до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 121 Кримінального кодексу України (умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого) на 8 років 6 місяців позбавлення волі. Розпорядженням голови Хорольської районної державної адміністрації від 20 липня 2010 року N 197 ОСОБА_3 надано статус дитини, позбавленої батьківського піклування. Як вбачається з довідки від 24 жовтня 2014 року N 857, ОСОБА_3 з 26 травня 2010 року по 31 серпня 2014 року навчався у Школі-інтернаті N 2 і знаходився на повному державному забезпеченні. Відповідно до наказу Школи-інтернату N 2 від 31 серпня 2014 року ОСОБА_3 01 вересня 2014 року був відрахований з вказаного навчального закладу у зв'язку з вступом до Хорольського агропромислового коледжу ПДАА, де навчався по спеціальності "Організація і технологія ведення фермерського господарства" на денній формі навчання за рахунок державного бюджету. Крім того, згідно довідки Школи-інтернату N 2 від 22 жовтня 2014 року ОСОБА_3 виплачена допомога у розмірі 2,5 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що дорівнює 42,50 грн на підставі підп. 1 п. 13 Постанови Кабінету Міністрів України від 05 квітня 1994 року N 226 "Про поліпшення виховування, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" (далі - Постанова N 226). Вважаючи такі дії відповідача протиправними, прокурор Ленінського району м. Полтави звернувся до суду позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів особи з числа дітей, позбавлених батьківського піклування. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За приписами ч. 1 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Згідно зі ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Суб'єкт владних повноважень це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший субєкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 6 КАС України в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 4. та п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Отже, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Як убачається з адміністративного позову та встановлено судом, Прокурор Ленінського району м. Полтави, обґрунтовуючи свої вимоги, посилається на неправомірну бездіяльність Школи-інтернату N 2 щодо невиплати випускнику навчального закладу із числа дітей, позбавлених батьківського піклування, одноразової грошової допомоги, виплата якої гарантована державою та делегована навчальному закладу. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що ч. 1 ст. 8 Закону N 2342-IV передбачено, що держава здійснює повне забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа. Відповідно до ч. 7 ст. 8 Закону N 2342-IV випускники навчальних закладів із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, забезпечуються за рахунок навчального закладу або відповідної установи у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, одягом і взуттям, а також одноразовою грошовою допомогою в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку. Нормативи забезпечення одягом і взуттям затверджуються Кабінетом Міністрів України. За бажанням випускників навчальних закладів їм може бути видана грошова компенсація в розмірі, необхідному для придбання одягу і взуття. Витрати на фінансування заходів щодо соціального забезпечення дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб із їх числа передбачаються в Державному бюджеті України окремим рядком (ч. 2 ст. 9 Закону N 2342-IV). Як передбачено у ст. 39-9 Закону N 2342-IV, порядок відшкодування витрат на виплату допомоги випускникам закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, повне державне забезпечення відповідно до ст. 8 цього Закону при працевлаштуванні та вступі до навчального закладу відповідно до норм забезпечення випускників закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, затверджується Кабінетом Міністрів України. Матеріальне забезпечення та виплата грошової допомоги передбачена підп. 1 п. 13 Постанови КМУ N 226. Таким чином, одноразова грошова допомога є соціальною гарантією державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Повноваження щодо виплати зазначеної допомоги державою делеговані навчальним закладам, у яких навчаються діти-сироти чи діти, позбавлені батьківського піклування. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судом рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. За приписами п. 3 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Таким чином, Школа-інтернат N 2 здійснює делеговані їй чинним законодавством владні управлінські функції щодо нарахування та виплати одноразової грошової допомоги і має статус суб'єкта владних повноважень, оскільки виплата такої допомоги є соціальною виплатою, гарантованою державною. Державні соціальні гарантії - це встановлені законами розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя окремих верств населення, не нижчий від прожиткового мінімуму. Відповідно до ст. 16 Закону України від 05 жовтня 2000 року N 2017-III "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" держава гарантує забезпечення основних потреб громадян на рівні встановлених законом державних соціальних стандартів і нормативів. Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності. Надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання. Розрахунки й обґрунтування до показників видатків на соціальні потреби у проектах державного бюджету України та місцевих бюджетів здійснюються на підставі державних соціальних стандартів, визначених відповідно до закону. Відповідно до ст. 18 КАС України справи щодо спорів фізичних осіб з суб'єктами владних повноважень з приводу (…) здійснення, надання, одержання соціальних виплат розглядаються місцевими загальними судами як адміністративними. Аналізуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позовні вимоги з приводу визнання протиправними дій, зобов'язання Школи-інтернату N 2 донарахувати та виплатити недоотриману одноразову грошову допомогу, виплата якої гарантована державою, є державною соціальною допомогою та покладена на навчальний заклад, належать до юрисдикції адміністративних судів. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2017 року у справі N 140/103/15-а, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від такого висновку. Отже, суд апеляційної інстанції у справі, що розглядається, дійшов помилкового висновку, що цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта, який виконує делеговані законодавством повноваження щодо виплати грошової допомоги; дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, і з цих підстав закрив провадження у справі. З огляду на наведене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає невірними висновки суду апеляційної інстанції, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Суди належним чином не визначили характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшли помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення суду апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування ухвали апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є (…) порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали (…) суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Заступника прокурора Харківської області задовольнити частково. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2015 року скасувати. Справу за позовом прокурора Ленінського району м. Полтави в інтересах ОСОБА_3 до Полтавської спеціалізованої школи-інтернату N 2 І-III ступенів ім. Н.К. Крупської Полтавської обласної ради, треті особи: Орган опіки і піклування Ленінської районної в м. Полтаві ради, Департамент освіти і науки Полтавської обласної державної адміністрації, про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії - направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 13 листопада 2018 року м. Київ Справа N 910/2145/18 Провадження N 12-223гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., за участю секретаря судового засідання - Федорченка В.М., представника позивача - Фрідмана О.О., представника відповідача (1) - Данилюк Л.В., представника відповідача (2) - Куценка О.В., розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр-Ритейл" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 6 червня 2018 року (судді: Тарасенко К.В. - головуючий, Тищенко О.В., Іоннікова І.А.) та ухвалу Господарського суду міста Києва від 24 квітня 2018 року (суддя Гулевець О.В.) у справі N 910/2145/18 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр-Ритейл" до Департаменту міського благоустрою виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (1), Комунального підприємства "Київблагоустрій" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (2) про визнання рішення та дій незаконними. 1. Короткий зміст і підстави позовних вимог 1.1. У лютому 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Центр-Ритейл" (далі - Товариство) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Департаменту міського благоустрою виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент), Комунального підприємства "Київблагоустрій" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Підприємство) про визнання незаконним та скасування рішення Департаменту, оформленого дорученням від 15 серпня 2017 року N 064-8522, в частині, що стосується демонтажу нежитлової будівлі, що розташована за адресою: м. Київ, пров. Політехнічний 2-Б (торгівельного ряду з ролетів або кіосків на пров. Політехнічному 2-А); визнання незаконними дії Департаменту та Підприємства щодо демонтажу нежитлової будівлі площею 218,1 кв. м, що розташована за адресою: м. Київ, пров. Політехнічний, 2-Б. 1.2. Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на те, що рішення Департаменту, оформлене дорученням від 15 серпня 2017 року N 064-8522, та вчинення дій щодо демонтажу вищевказаної нежитлової будівлі порушує права власності позивача та суперечить чинному законодавству. 1.3. Як на правові підстави позову позивач посилається на статті 16, 21, 321, 393 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд міста Києва ухвалою від 24 квітня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 6 червня 2018 року, закрив провадження у справі N 910/2145/18 на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 2.2. Рішення судів умотивовано посиланням на те, що цей спір не належить до юрисдикції господарських судів, оскільки він виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно примусового демонтажу самовільно встановлених елементів благоустрою. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 3.1. 26 червня 2018 року Товариство звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 6 червня 2018 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 24 квітня 2018 року у справі N 910/2145/18, у якій просить вказані судові рішення скасувати, а справу направити до Господарського суду міста Києва для продовження розгляду. 3.2. На обґрунтування касаційної скарги Товариство зазначило, що позивач звернувся до суду за захистом свого майнового права (права власності) на нежитлову будівлю, про знесення якої Департаментом прийнято оскаржуване рішення, а Підприємство за своєю організаційно-правовою формою є комунальним підприємством і не наділено владно-управлінськими функціями. 3.3. Скаржник вказує на те, що обраний ним спосіб захисту порушеного права визначено нормами приватного права, а саме статтями 16, 21 ЦК України та статтею 20 ГПК України, а відтак, цей спір належить до юрисдикції господарського, а не адміністративного суду. 3.4. З огляду на наведені вище доводи Товариства, на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, справа була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4. Доводи інших учасників справи 4.1. У відзиві на касаційну скаргу Департамент зазначив, що спір у цій справі не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення самовільно встановлених елементів благоустрою та усунення порушень шляхом їх демонтажу. 4.2. Також зазначає, що дії Підприємства у сфері благоустрою населеного пункту здійснюються ним на виконання делегованих повноважень та вчиняються на підставі рішення Департаменту, а отже є похідними від рішення Департаменту. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 5.1. Частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. 5.2. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України). 5.3. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. 5.4. Європейський суд з прав людини в рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви N 29458/04 та N 29465/04) вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Комісії від 12 жовтня 1978 року), висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". 5.5. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до частини другої статті 55 Конституції України та статті 5 КАС України у порядку адміністративного судочинства. 5.6. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 5.7. Таким чином, визначальним критерієм віднесення справи до справ адміністративної юрисдикції є наявність стороною у справі суб'єкта владних повноважень та виконання ним у спірних відносинах управлінських функцій. 5.8. Водночас за приписами пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. 5.9. Зі змісту оскаржуваного рішення Департаменту, оформленого дорученням від 15 серпня 2017 року N 064-8522, вбачається, що таке рішення стосується примусового демонтажу самовільно встановлених елементів благоустрою. 5.10. У той же, з рішення Департаменту не вбачається спору про належне позивачу право власності, оспорюваним рішенням наявність такого права не заперечується та таке рішення не приймалось у зв'язку із здійсненням господарської діяльності відповідачем. 5.11. При цьому позивачем не заявлено позовних вимог майнового характеру, а лише вимоги про визнання рішення та дій незаконними. 5.12. У свою чергу приписи статті 20 ГПК України не передбачають можливості оскарження рішення, прийнятого суб'єктом владних повноважень в процесі виконання ним владних управлінських функцій. 5.13. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Закон України від 6 вересня 2005 року N 2807-IV "Про благоустрій населених пунктів" (далі - Закон N 2807-IV) є спеціальним законом, який визначає правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою населених пунктів і спрямований на створення умов, сприятливих для життєдіяльності людини. 5.14. Згідно зі статтею 10 Закону N 2807-IV до повноважень сільських, селищних і міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить, зокрема, затвердження правил благоустрою територій населених пунктів. До повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, забезпечення виконання місцевих програм та здійснення заходів з благоустрою населених пунктів; здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів, інженерних споруд та об'єктів, підприємств, установ та організацій, майданчиків для паркування транспортних засобів (у тому числі щодо оплати послуг з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів), озелененням таких територій, охороною зелених насаджень, водних об'єктів тощо. 5.15. У силу статті 12 Закону N 2807-IV суб'єктами у сфері благоустрою населених пунктів є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, органи самоорганізації населення, громадяни. 5.16. У відповідності до статті 34 Закону N 2807-IV правила благоустрою території населеного пункту - нормативно-правовий акт, яким установлюються вимоги щодо благоустрою території населеного пункту. Правила включають, зокрема, порядок здійснення благоустрою та утримання територій об'єктів благоустрою; порядок розміщення малих архітектурних форм; порядок здійснення самоврядного контролю у сфері благоустрою населених пунктів. 5.17. Частиною першою статті 40 Закону N 2807-IV визначено, що самоврядний контроль у сфері благоустрою населених пунктів здійснюється сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами. 5.18. Таким чином, Закон N 2807-IV наділяє повноваженням міські ради та їх виконавчі органи здійснювати самоврядний контроль у сфері благоустрою міста Києва. 5.19. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою міста і спрямовані на створення умов, сприятливих для життєдіяльності людини, визначені Правилами благоустрою міста Києва (далі - Правила), які затверджені рішенням Київської міської ради від 25 грудня 2008 року N 1051/1051. 5.20. У розумінні Закону N 2807-IV дії з демонтажу є заходами з відновлення благоустрою населеного пункту (демонтаж - роботи щодо відновлення території благоустрою). 5.21. Департамент є органом, що вживає заходи із демонтажу (пункт 13.3.2 Правил). 5.22. Відповідно до пункту 13.3.3 Правил рішення про демонтаж самовільно розміщеної (встановленої) малої архітектурної форми, тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, об'єкта сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі приймається Департаментом, районними в місті Києві державними адміністраціями, Департаментом промисловості та розвитку підприємництва (щодо об'єкта сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі). 5.23. При цьому, згідно з Положенням про Департамент, затвердженим розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 27 січня 2011 року N 94, Департамент є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), підпорядковується Київському міському голові, підзвітний та підконтрольний Київській міській раді, з питань виконання функцій державної виконавчої влади - відповідним центральним органам державної виконавчої влади. 5.24. Пунктом 4 цього Положення визначено, що основними завданнями Департаменту є, зокрема, забезпечення реалізації державної політики у сфері благоустрою, цивільного захисту, охорони праці на території міста Києва; контроль за дотриманням вимог Закону N 2807-IV та Правил. 5.25. Відповідно до пункту 6 Положення, Департамент має право, зокрема, здійснювати в установленому порядку заходи щодо демонтажу та очищення території міста від безхазяйного майна, самовільно розміщених (встановлених) тимчасових споруд, малих архітектурних форм, елементів благоустрою, рекламних носіїв, засобів пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі, об'єктів сезонної дрібнороздрібної торговельної мережі покинутих будівельних матеріалів і конструкцій, транспортних засобів у місті Києві тощо та давати доручення на їх демонтаж (пункт 6.7); давати в межах повноважень профільним структурним підрозділам районних в місті Києві державних адміністрацій з питань благоустрою, цивільного захисту, охорони праці та підпорядкованим комунальним підприємствам обов'язкові для виконання доручення та контролювати їх виконання (пункт 6.25). 5.26. З огляду на викладене вище, Департамент наділений контролюючими повноваженнями та здійснює владні управлінські функції у сфері благоустрою міста, приймає рішення про демонтаж та вживає заходи із демонтажу елементів благоустрою у відповідності з пунктами 13.3.2, 13.3.3 Правил. 5.27. Дії органів у сфері благоустрою населеного пункту здійснюються ними як суб'єктами владних повноважень та у чітко визначеному порядку, зокрема інспектором Підприємства виноситься припис з вимогою про усунення порушень, у випадку подальшого невиконання якого Департаментом приймається рішення про демонтаж. 5.28. Вказані дії є публічно-правовими, а тому звернення до суду з метою їх оскарження зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру й повинно розглядатись в порядку адміністративного судочинства. 5.29. Отже, приймаючи оскаржуване рішення, оформлене дорученням від 15 серпня 2017 року N 064-8522 про демонтаж нежитлової будівлі, що розташована за адресою: м. Київ, пров. Політехнічний 2-Б (торгівельного ряду з ролетів або кіосків на пров. Політехнічному 2-А), Департамент діяв на виконання покладених на нього владних управлінських функцій, визначених Законом N 2807-IV та Правилами. 5.30. У свою чергу, відповідно до Статуту Підприємства, затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 21 лютого 2007 року N 167, метою діяльності Підприємства, зокрема, є здійснення заходів, які забезпечують дотримання юридичними та фізичними особами правил благоустрою у м. Києві, у тому числі, шляхом внесення приписів та складання протоколів про адміністративні правопорушення. 5.31. При цьому, відповідно до пункту 2.2. Статуту Підприємства, останнє підпорядковане Департаменту з питань, визначених чинним законодавством та цим Статутом. 5.32. Згідно з пунктом 3.2.6 Статуту, предметом діяльності Підприємства є демонтаж, перевезення та зберігання безхазяйного майна (кіосків, павільйонів, гаражів, рекламоносіїв, залишків будівельних матеріалів, автомобілів та ін.) та самовільно розміщених об'єктів, що порушують правила благоустрою міста. 5.33. Київська міська рада рішенням від 23 жовтня 2013 року N 246/9734 "Про міський благоустрій" затвердила, зокрема, Положення про головного інспектора та інспекторів з благоустрою міста Києва (далі - Положення), відповідно до пункту 1 якого головний інспектор та інспектор з благоустрою міста Києва - посадові особи управління контролю за благоустроєм міста Києва Департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), інспектори районних в місті Києві відділів контролю за благоустроєм, інспектори Комунального підприємства "Київблагоустрій" наділені повноваженнями із здійснення контролю за станом благоустрою населеного пункту, виконанням Правил благоустрою міста Києва, а також притягнення винних до відповідальності за порушення законодавства у сфері благоустрою. Діяльність інспекторів контролює та координує головний інспектор з благоустрою міста Києва - начальник управління контролю за благоустроєм Департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - головний інспектор). Організаційно-методичне керівництво діяльністю інспекторів та громадських інспекторів з благоустрою міста Києва здійснює Департамент міського благоустрою та збереження природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). 5.34. Відповідно до пункту 2 зазначеного Положення головний інспектор та інспектор з благоустрою міста Києва у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також цим Положенням. 5.35 Згідно з пунктом 3 Положення головний інспектор та інспектори з благоустрою міста Києва: контролюють стан благоустрою міста Києва; здійснюють контроль за дотриманням Правил благоустрою міста Києва; здійснюють складання протоколів про порушення законодавства у сфері благоустрою; проводять рейди та перевірки; притягають винних до відповідальності за порушення законодавства у сфері благоустрою міста Києва; здійснюють профілактику правопорушень в сфері благоустрою міста Києва; виконують інші обов'язки відповідно до законодавства. 5.36 Права головного інспектора та інспектора з благоустрою міста Києва визначені у пункті 4 Положення, відповідно до якого останні мають право, зокрема: проводити рейди та перевірки територій та об'єктів міста Києва щодо стану їх благоустрою і додержання підприємствами, установами, організаціями, громадянами законодавства у сфері благоустрою населених пунктів; складати протоколи про порушення законодавства у сфері благоустрою населених пунктів для притягнення винних до відповідальності; одержувати у встановленому законодавством порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності інформацію, документи і матеріали для виконання покладених на них завдань; здійснювати в межах своєї компетенції контроль за дотриманням законодавства в сфері благоустрою та населених пунктів. 5.37. Відповідно до пункту 5 цього Положення вимоги головного інспектора та інспектора з благоустрою міста Києва у межах виконання їх повноважень є обов'язковими для виконання посадовими особами підприємств, установ та організацій, фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності. Вимоги головного інспектора є обов'язковими для виконання інспекторами з благоустрою міста Києва. 5.38. Таким чином, Київською міською державною адміністрацією були делеговані Підприємству публічно-владні управлінські функції в частині забезпечення благоустрою міста Києва, які були ним реалізовані при реалізації рішення Департаменту. 5.39. З урахуванням викладеного, виходячи з предмета спірних правовідносин, зважаючи на наявність у Підприємства у спірних правовідносинах визначальних ознак суб'єкта владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 4 КАС України (в редакції, чинній на момент звернення позивача з цим позовом), Велика Палата Верховного Суду зазначає про наявність у переданому на вирішення господарському суду спорі визначальних ознак публічно-правового спору, який належить розглядати в порядку адміністративної юрисдикції. 5.40. Посилання скаржника, в обґрунтування доводів про належність цього спору до юрисдикції господарського суду, на постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 554/1649/16-а та від 25 квітня 2018 року у справі N 495/2176/17, визнаються необґрунтованими з огляду на таке. 5.41. Так, предметом спору у справі N 554/1649/16-а були вимоги про скасування пунктів 10-10.1 рішення Виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради від 27 листопада 2007 року N 572 "Про оформлення права власності" щодо оформлення права приватної власності на нежитлову будівлю (приватний клуб) загальною площею 928,4 кв. м 5.42. Відповідно спір у зазначеній справі стосується права приватної власності на нежитлову будівлю (приватний клуб) та випливає з договірних відносин, тобто цивільного права. 5.43. Водночас, предметом спору у справі N 495/2176/17 є вимоги про: визнання протиправними дії Сергіївської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області та Виконавчого комітету Сергіївської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області щодо самовільного знесення малої архітектурної форми; зобов'язання відповідачів усунути перешкоди у користуванні нерухомим майном шляхом переукладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми; скасування рішення виконкому від 29 червня 2016 року N 167 "Про демонтаж самовільно встановлених тимчасових споруд, малих архітектурних форм, збірно-розбірних металевих гаражів та об'єктів зовнішньої реклами в смт Сергіївка". 5.44. Велика Палата Верховного Суду у вищевказаній справі дійшла висновку, що орган місцевого самоврядування, реалізуючи право розпорядження земельною ділянкою, відповідно до статті 5 Земельного кодексу України має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими він вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто є рівноправним суб'єктом земельних відносин. У цьому спорі учасники земельних відносин не підпорядковані один одному, а отже, суб'єкт владних повноважень - орган місцевого самоврядування владних управлінських функцій не здійснював. 5.45. Спір же у справі, що переглядається не стосується спору про право, оскільки позовна заява обґрунтовується доводами незаконності прийнятого Департаментом рішення від 15 серпня 2017 року про демонтаж самовільно встановлених елементів благоустрою. 5.46. У свою чергу, саме суд адміністративної юрисдикції перевіряє чи прийнято рішення суб'єкта владних повноважень, зокрема на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). 5.47. За наведених обставин, скаржник невірно ототожнює зазначені справи, а тому, відповідно, вказані вище позиції Великої Палати Верховного Суду до справи N 910/2145/18 не можуть бути застосовані. 5.48. За змістом пункту 1 частини першої статті 175 і пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 5.49. Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованих висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства, а відтак правомірно закрив провадження у справі N 910/2145/18. 5.50. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр-Ритейл" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 6 червня 2018 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 24 квітня 2018 року у справі N 910/2145/18 - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 127/2709/16-ц Провадження N 14-352цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., учасники справи: позивач - Вінницька міська рада, відповідач - ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Вінницької міської ради на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року у складі судді Жмудя О.О. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 24 травня 2016 року у складі колегії суддів Міхасішина І.В., Вавшка В.С., Іващука В.А. у цивільній справі за позовом Вінницької міської ради до ОСОБА_3 про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу тимчасової споруди, та УСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року Вінницька міська рада звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що 05 лютого 2016 року працівниками Департаменту архітектури, містобудування та кадастру Вінницької міської ради проведено обстеження території на розі АДРЕСА_1 та виявлено, що в зазначеному місці самочинно, без відповідних дозвільних документів розміщено тимчасову споруду для провадження підприємницької діяльності, власником якої є ОСОБА_3, про що було складено акт. Такі дії є порушенням Закону України від 17 лютого 2011 року N 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності", Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року N 244. При цьому комплексною схемою розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території м. Вінниці, яка затверджена рішенням виконкому міської ради від 21 червня 2012 року N 1524, не передбачено розміщення тимчасової споруди в зазначеному місці. Посилаючись на те, що правовстановлюючі документи чи документи, що дають право на розташування тимчасової споруди, у відповідача відсутні, а паспорт прив'язки ОСОБА_3 не надавався, Вінницька міська рада просила зобов'язати відповідачку звільнити земельну ділянку площею 57,75 кв. м на розі АДРЕСА_1, з боку багатоквартирного житлового будинку N 71/49 шляхом демонтажу тимчасової споруди з габаритним розміром 3,2 х 7,5 м та розташованого на ній навісу з металевих конструкцій розміром 4,5 х 7,5 м, за рахунок коштів ОСОБА_3 та привести земельну ділянку у приданий для використання стан. Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року закрито провадження у справі на підставі частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час постановлення ухвали, оскільки спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 24 травня 2016 року апеляційну скаргу Вінницької міської ради відхилено, ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року залишено без змін. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що позивач заявив вимогу про звільнення земельної ділянки, яка надавалася суб'єкту господарювання та використовується ним виключно для здійснення підприємницької діяльності, у зв'язку із закінченням договору оренди земельна ділянка не передавалася, а договір припинив свою дію, тому спір, який виник між сторонами, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У червні 2016 року Вінницька міська рада звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просила скасувати ухвали судів попередніх інстанцій та передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. У липні 2016 року ОСОБА_3 подала заперечення на касаційну скаргу, у яких просила касаційну скаргу Вінницької міської радивідхилити, ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 24 травня 2016 року залишити без змін. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що на час розгляду справи судами попередніх інстанцій між позивачем та відповідачем як фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП), що здійснює підприємницьку діяльність, не існує жодних орендних правовідносин щодо земельної ділянки, що давало б підстави стверджувати про наявність господарських правовідносин між сторонами, існує лише факт зайняття земельної ділянки, у зв'язку із чим подано відповідний позов. Сама по собі наявність відомостей про те, що ОСОБА_3 зареєстрована як ФОП не дає безумовного підтвердження тій обставині, що між сторонами виник спір, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Крім того, позивач не надав жодного доказу того, що саме спірна земельна ділянка була передана відповідачу в оренду для здійснення підприємницької діяльності. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою цього ж суду від 19 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 15 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом та відкриття провадження у справі судом першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Частиною першою статті 19 ЦПКУкраїни в редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. За вимогами статті 1 Господарського процесуального кодексу України (тут і далі - ГПК України, у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та відкриття провадження у справі судом першої інстанції) у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право звертатися державні та інші органи. Згідно із частиною першою статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України. Пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України установлено, що господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. З матеріалів справи вбачається, що згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб? підприємців ОСОБА_3 з 23 жовтня 2001 року зареєстрована як ФОП (а. с. 42). 23 листопада 2003 року між ОСОБА_3 як ФОП та Вінницькою міською радою укладено договір оренди земельної ділянки, згідно з яким відповідачці передано в оренду земельну ділянку площею 0,0210 га, до якої входить спірна земельна ділянка площею 57,75 кв. м, з метою несільськогосподарського використання, а саме для розташування торгово-посадочного комплексу, строком на п'ять років. 21 січня 2008 року ОСОБА_3 звернулася до Вінницького міського голови Гройсмана В.Б. із заявою про продовження строку оренди земельної ділянки на 10 років. Рішенням Вінницької міської ради 24 сесії 5 скликання від 29 лютого 2008 року N 1810 відмовлено суб'єкту підприємницької діяльності ОСОБА_3 у продовженні строків договорів оренди земельних ділянок, що розташовані в АДРЕСА_1, загальною площею 0,0210 га. Рішенням Господарського суду Вінницької області від 06 жовтня 2008 року, яке набрало законної сили 20 жовтня 2008 року, визнано недійсним рішення Вінницької міської ради 24 сесії 5 скликання від 29 лютого 2008 року N 1810 у частині відмови суб'єкту підприємницької діяльності ОСОБА_3 в продовженні термінів договорів оренди земельних ділянок, що розташовані на розі АДРЕСА_1, загальною площею 0,0210 га, та визнано за суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_3 право на користування земельною ділянкою та право на продовження строку дії договору оренди земельної ділянки (а. с. 34, 35). Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 зазначила, що на неодноразові звернення до Вінницької міської ради щодо виконання рішення господарського суду та продовження строку дії договору оренди вона отримує відмову. Матеріали справи не містять доказів про скасування зазначеного рішення господарського суду, спірні правовідносини урегульовано статтею 33 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" і сторонами вказаних правовідносин є орендодавець - орган місцевого самоврядування та орендар - ФОП ОСОБА_3 Вінницька міська рада звернулася з позовом про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки, якою користується ОСОБА_3 для здійснення підприємницької діяльності, з підстав припинення відносин договору оренди земельної ділянки, укладеного між Вінницькою міською радою та ФОП ОСОБА_3, відсутності у відповідачки правовстановлюючих документів на користування спірною земельною ділянкою та розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності на земельній ділянці без отримання паспорта прив'язки тимчасової споруди. Велика Палата Верховного Суду вважає, що спірні правовідносини виникли із земельних відносин, пов'язаних із користуванням земельною ділянкою ФОП для здійснення підприємницької діяльності; відповідач - ФОП ОСОБА_3 фактично користується земельною ділянкою без належного повідомлення орендодавця про припинення орендних правовідносин. За загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб'єктного складу їх учасників. Земельні та пов'язані із земельними відносинами майнові спори, зокрема про оренду землі, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами. Характер правовідносин, що виникли між сторонами, свідчить про те, що він пов'язаний з використанням спірної земельної ділянки відповідачкою для здійснення підприємницької діяльності, спір пов'язаний з правом оренди земельної ділянки, яке позивачем не визнається, а позовні вимоги стосуються прав та інтересів сторін саме як учасників господарських відносин. Оскільки юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу сторін та предмета позовних вимог, суди правильно визначили, що позов Вінницької міської ради заявлений до ОСОБА_3 як до ФОП - орендаря нерухомого майна, тому в силу вимог статті 1, 12, 17 ГПК України, має розглядатися в порядку господарського судочинства. Тобто суди правильно визначилися з юрисдикційністю спору. Посилання позивача, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, бо позов пред'явлено до фізичної особи - ОСОБА_3, у якої відсутні правовстановлюючі документи на спірну земельну ділянку, спростовуються матеріалами справи. Підстав для висновків про порушення судами правил предметної чи суб'єктної юрисдикції Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення вказаної касаційної скарги без задоволення та оскаржуваних судових рішень - без змін. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Вінницької міської ради залишити без задоволення. Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 24 травня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Кібенко О.Р.
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 826/12652/16 Провадження N 11-972апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_7 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Макаренка Валерія Михайловича, треті особи - ОСОБА_9, ОСОБА_10, Товариство з обмеженою відповідальністю "КРЕДЕКС ФІНАНС", ОСОБА_11, ОСОБА_12, про визнання протиправним і скасування рішення, скасування запису за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "КРЕДЕКС ФІНАНС" на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 січня 2018 року (суддя Амельохін В.В.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2018 року (судді Кузьменко В.В., Василенко Я.М., Степанюк А.Г.), УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У серпні 2016 року ОСОБА_7 звернулась до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Макаренка В.М. від 23 травня 2016 року про державну реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю "КРЕДЕКС ФІНАНС" (далі - ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС") на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 931059063101; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності N 14670027 про реєстрацію за ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" права власності на вказану квартиру, внесеного 23 травня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Макаренком В.М. 2. Позов мотивовано тим, що відповідач не мав правових підстав приймати оскаржуване рішення про державну реєстрацію права власності за ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" та вносити запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, оскільки на момент вчинення запису не було підтверджено факт завершення 30-денного строку з моменту отримання позивачем листа від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу щодо виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Окружний адміністративний суд м. Києва рішенням від 31 січня 2018 року позов задовольнив частково. Визнав протиправним та скасував рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Макаренка В.М. від 23 травня 2016 року про державну реєстрацію права власності ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 931059063101. У задоволенні інших вимог відмовив. 4. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 19 квітня 2018 року рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 січня 2018 року залишив без змін. 5. Судові рішення мотивовано тим, що оскаржувані реєстраційні дії вчинені всупереч вимогам чинного законодавства, оскільки відповідачем не дотримано вимог положень Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та пункту 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 6. Не погодившись із оскаржуваними судовими рішеннями, ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" подало касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. 7. У касаційній скарзі ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2018 року, провадження у справі закрити. 8.Як на доводи ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" вказує на те, що цей спір має бути розглянутий за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК). Рух касаційної скарги 9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 червня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" та відмовив у задоволенні клопотання цього товариства про зупинення виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 січня 2018 року та постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2018 року. 10. Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 13 серпня 2018 року призначив справу до касаційного розгляду. 11. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 серпня 2018 року справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 29 серпня 2018 року прийняла до розгляду справу за позовом ОСОБА_7 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Макаренка В.М., треті особи - ОСОБА_9, ОСОБА_10, ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС", ОСОБА_11, ОСОБА_12, про визнання протиправним і скасування рішення, скасування запису та призначила цю справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи. 13. Судові рішення переглядаються в межах наведених в касаційній скарзі доводів відповідно до статті 341 КАС. Позиція інших учасників справи 14. ОСОБА_7 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення - без змін. Установлені судами обставини справи 15. 13 листопада 2006 року між Відкритим акціонерним товариством "КРЕДОБАНК" (далі - ВАТ "КРЕДОБАНК", банк) та ОСОБА_9 (позичальник) укладено кредитний договір N Ф2008/11-06 (А020088), за умовами якого банк зобов'язується надати у власність позичальникові грошові кошти у розмірі та на умовах, обумовлених цим договором, а позичальник зобов'язується повернути і сплатити проценти. Виконання зобов'язань за договором забезпечується способами, що обумовлені в цьому договорі та забезпечені, зокрема: неустойкою (штрафом, пенею); іпотекою нерухомості (двохкімнатна квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1). Умови іпотеки визначаються відповідно до договору іпотеки (п. 6.1). 16. 13 листопада 2006 року між ВАТ "КРЕДОБАНК" (іпотекодержатель) та ОСОБА_9 (боржник), який діє від свого імені та від імені ОСОБА_7 (майновий поручитель) та ОСОБА_10 (майновий поручитель), укладено договір іпотеки. Відповідно до п. 1.1 вказаного договору цей договір іпотеки забезпечує виконання зобов'язань іпотекодавців та вимог іпотекодержателя за кредитним договором N Ф2008/11-06 (А020088) від 13 листопада 2006 року, а також усіх додаткових договорів до нього, які можуть бути укладені в майбутньому стосовно повернення отриманої суми кредиту, несплачених відсотків, комісій, неустойок і штрафів у повному обсязі. За цим договором предметом іпотеки є нерухоме майно: двохкімнатна квартира під номером АДРЕСА_1, та належить іпотекодавцям на праві спільної сумісної власності на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 02 жовтня 2006 року, реєстраційний номер 1-06-265360П1. 17. Згідно зі Свідоцтвом про шлюб від 14 квітня 2007 року серії НОМЕР_1 ОСОБА_7 змінила прізвище з ОСОБА_7 на ОСОБА_7. 18. 06 жовтня 2010 року між Публічним акціонерним товариством "КРЕДОБАНК" (рішенням позачергових загальних зборів акціонерів від 26 листопада 2009 року ВАТ "КРЕДОБАНК" змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство "КРЕДОБАНК"; далі - ПАТ "КРЕДОБАНК") і ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" укладено договір відступлення права вимоги, за умовами якого ПАТ "КРЕДОБАНК" відступило на користь ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" право вимоги заборгованості за кредитним договором від 13 листопада 2006 року N Ф2008/11-06 (А020088). 06 квітня 2010 року між ПАТ "КРЕДОБАНК" і ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" укладено договір про відступлення прав за іпотечним договором від 13 листопада 2006 року. 19. 19 квітня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Репкіною А.В. на адресу ОСОБА_7 на підставі статті 84 Закону України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" передано заяву - вимогу ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС", якою останнє повідомляло про наявність заборгованості у ОСОБА_9 за кредитним договором від 13 листопада 2006 року N Ф2008/11-06 (А020088). Також вказаним листом було повідомлено позивача, що відповідно до статей 36, 37, 38 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" протягом 30-денного строку з дня отримання вказаного листа він повинен виконати основне зобов'язання, а також вправі письмово повідомити ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" про свій намір купити предмет іпотеки та набути переважне право на його придбання. Матеріали справи містять докази отримання вказаної вимоги 28 квітня 2016 року. 20. Оспорюване рішення про державну реєстрацію права власності ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" на квартиру за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 931059063101, прийнято 23 травня 2016 року, відповідний запис про право власності N 14670027 внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за цією ж датою. 21. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що оскільки з дня надіслання вимоги та до дня вчинення відповідачем реєстраційних дій не сплинув 30-денний строк, а також за відсутності доказів повідомлення ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" всіх сторін договору іпотеки про дострокове виконання зобов'язання за кредитним договором, у відповідача були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на квартиру за третьою особою, а тому оскаржуване рішення є таким, що прийняте протиправно і підлягає скасуванню. Позиція Великої Палати Верховного Суду Релевантні джерела права й акти їх застосування 22. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 23. Відповідно до пункту 1 частини першої статті четвертої КАС адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. 24. За змістом пункту 2 частини першої статті четвертої КАС публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 25. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 26. У частині першій статті 19 ЦПК встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 27. У касаційній скарзі ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" зазначає, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 28. Ухвалюючи судові рішення, суди попередніх інстанцій виходили з того, що цей спір є публічно-правовий та підлягає розгляду за правилами КАС. При цьому суд першої інстанції в рішенні зазначив, що відступає від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15 (21-41а16). 29. Велика Палата Верховного Суду вважає, що такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права, та погоджується з доводами ТОВ "КРЕДЕКС ФІНАНС" про помилковість висновків судів попередніх інстанцій щодо поширення на спірні правовідносини юрисдикції адміністративних судів. 30. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. 31. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. 32. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. 33. Ураховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотеки) та реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартири, яка знаходилась у спільній сумісній власності іпотекодавців, зокрема позивача, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК. 34. Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм процесуального права в подібних відносинах містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі N 826/952/17. 35. Таким чином, помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Суд першої інстанції належним чином не визначив характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції адміністративного суду, з чим помилково погодився й суд апеляційної інстанції. 36. У зв'язку з тим, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 37. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. 38. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. 39. За правилами частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. 40. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржених судових рішень із закриттям провадження у справі. Висновки щодо розподілу судових витрат 41. За правилами частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 42. Ураховуючи наведене, підстави для зміни розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 341, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "КРЕДЕКС ФІНАНС" задовольнити. 2. Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2018 року скасувати, провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 806/2108/17 (К/9901/53843/18) Провадження N 11-1057апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Охрімчук І.Г., суддів Капустинського М.М., Моніча Б.С.) від 16 травня 2018 року у справі за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області до Комунального підприємства "Бердичівське міжміське бюро технічної інвентаризації", третя особа - Сільськогосподарський виробничий кооператив "Ружинський", про скасування державної реєстрації права власності, УСТАНОВИЛА: У липні 2017 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по Житомирській області (далі - РВ ФДМ України) звернулося до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом про скасування державної реєстрації права колективної власності від 29 серпня 2008 року, яке зареєстроване Комунальним підприємством "Бердичівське міжміське бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Бердичівське МБТІ") за Сільськогосподарським виробничим кооперативом "Ружинський" (далі - СВК "Ружинський") на об'єкт незавершеного будівництва "консервний завод" за адресою: Житомирська область, Ружинський район, смт Ружин, вул. Гибала, 46. Житомирський окружний адміністративний суд рішенням від 09 січня 2018 року позов задовольнив. Скасував державну реєстрацію права колективної власності за СВК "Ружинський" на об'єкт незавершеного будівництва "консервний завод" за адресою: Житомирська область, Ружинський район, смт Ружин, вул. Гибала, 46, здійснену КП "Бердичівське МБТІ" 29 серпня 2008 року. Житомирський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 травня 2018 року скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Суд зазначив, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Спір між сторонами повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки існує спір про право цивільне. У червні 2018 року РВ ФДМ України звернулося до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2018 року та просив залишити без змін рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 09 січня 2018 року. На обґрунтування касаційної скарги РВ ФДМ України зазначило, що вимоги про скасування спірної державної реєстрації права колективної власності підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки ґрунтуються на протиправності дій відповідача щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно. На думку скаржника у цій справі дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії щодо державної реєстрації права власності, прийняті/вчинені відповідачем як суб'єктом владних повноважень, а тому цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 вересня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду в порядку ч. 6 ст. 346 КАС України (скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції). Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 28 грудня 2015 року РВ ФДМ України на адресу голови СВК "Ружинський" направлено лист N 04/5297 з проханням надати інформацію та копії правовстановлюючих документів на консервний цех та земельну ділянку під ним, що перебувають на балансі СВК "Ружинський". У відповідь на вказане звернення СВК "Ружинський" надав позивачу витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 29 серпня 2008 року N 20052324, згідно якого КП "Бердичівське МБТІ" на підставі рішення Ружинської районної Ради народних депутатів від 12 грудня 1988 N 282 та дозволу на виконання будівельних робіт від 12 грудня 1997 року зареєструвало за СВК "Ружинський" право колективної власності на консервний завод незавершеного будівництва (готовність 81,3 %) за адресою: Житомирська область, Ружинський район, смт Ружин, вул. Гибала, 46. Вважаючи, що КП "Бердичівське МБТІ" неправомірно зареєструвало право власності на спірну нерухомість, яка на думку РВ ФДМ України є державною власністю, позивач звернувся до суду із цим позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів держави. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України). Обґрунтовуючи свою позицію, РВ ФДМ України зазначає, що КП "Бердичівське МБТІ", приймаючи рішення від 29 серпня 2008 року N 20052324 про реєстрацію права власності на нерухоме майно (консервний завод незавершеного будівництва) за адресою:Житомирська область, Ружинський район, смт Ружин, вул. Гибала, 46, порушило право власності держави, оскільки спірне нерухоме майно наказом Фонду державного майна України від 13 червня 2001 року N 1048 було включено у перелік об'єктів незавершеного будівництва державної власності, що підлягають приватизації. Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у п. 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. За приписами п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Пунктом 1 ч. 1 ст. 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Виникнення спірних правовідносин, за якими суд апеляційної інстанції закрив провадження, обумовлено незгодою позивача з правомірністю набуття права власності на нерухоме майно - об'єкт незавершеного будівництва державної власності - консервний завод в смт Ружин Житомирської області. Судом апеляційної інстанції вірно встановлено, що підставою виникнення права власності на об'єкт незавершеного будівництва відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно слугувало рішення Ружинської районної Ради народних депутатів від 12 грудня 1988 N 282 та дозвіл на виконання будівельних робіт від 12 грудня 1997 року. Таким чином, предметом розгляду в цій справі є не стільки рішення КП "Бердичівське МБТІ" як суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки законність набуття особою права власності на нерухоме майно, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. Оскільки існує невирішений спір про право, тобто оспорюється набуття особою цього права і його подальша реєстрація, тому цей спір не може розглядатися за правилами адміністративного судочинства у зв'язку з тим, що адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права власності на об'єкт нерухомого майна. Близька за змістом правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі N 826/12559/16 та від 27 червня 2018 року у справі N 2а-11305/10/1370. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що спірні правовідносини стосуються набутого СВК "Ружинський" права власності на об'єкти нерухомого майна, і в разі скасування оскаржуваних рішень, майнові права цієї юридичної особи можуть бути порушені. Тому цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватись за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Згідно з ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Частиною 2 ст. 20 Господарського кодексу України встановлено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів. Аналіз зазначених обставин справи дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, а стосується захисту його приватних інтересів. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Беручи до уваги наведене, ураховуючи суть й суб'єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а повинен розглядатись у порядку господарського судочинства. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області залишити без задоволення. Постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 815/5592/17 (К/9901/54927/18) Провадження N 11-1058апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Комфорт та Уют" на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Косцова І.П., судді: Стас Л.В., Турецька І.О.) від 31 травня 2018 року у справі за позовом Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Комфорт та Уют" до державного реєстратора Комунального підприємства "Реєстраційна служба Одеської області" Махортова Ігоря Олександровича, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Метабуд", про визнання протиправним та скасування рішень, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2017 року Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Комфорт та Уют" (далі - ОСББ "Комфорт та Уют") звернулося до Одеського окружного адміністративного суду із позовом, у якому просило визнати протиправними та скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства "Реєстраційна служба Одеської області" Махортова І.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 17 серпня 2017 року N 36663857 та від 28 серпня 2017 року N 36786180. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року позов задоволено. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2018 року скасовано рішення суду першої інстанції та закрито провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Суд зазначив, що спір між сторонами повинен розглядатися за правилами господарського, а не адміністративного судочинства. 02 липня 2018 року ОСББ "Комфорт та Уют" звернулося до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2018 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 вересня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи тим, що в касаційній скарзі позивач посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, що заявлений позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Відкритим акціонерним товариством "Одеський домобудівельний комбінат" (далі - ВАТ "ОДБК") було побудовано три багатоповерхові житлові будинки, яким присвоєно адреси: вул. Паркова, N 76, 79 та 81 в м. Одеса. 31 грудня 2006 року між ВАТ "ОДБК", як забудовником, та ТОВ "Метабуд", як управителем, було укладено договір на управління згаданими будинками, відповідно до якого власник передав в управління, а управитель прийняв в управління ряд будинків та забезпечує їх експлуатацію. З 25 жовтня 2015 року у цих будинках зареєстровано та діє ОСББ "Комфорт та Уют". 15 та 22 серпня 2017 року державним реєстратором Комунального підприємства "Реєстраційна служба Одеської області" Махортовим І.О. прийнято заяви від ТОВ "Метабуд" про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення, що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул. Паркова 76, та перелік документів для державної реєстрації. 17 серпня 2017 року державним реєстратором Комунального підприємства "Реєстраційна служба Одеської області" Махортовим І.О. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) N 36663857 внесено запис про право власності N 21920436 на нежитлове приміщення котельні, загальною площею 145 кв. м за адресою вул. Паркова 76, м. Одеса (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1329564751101), право власності зареєстроване за ТОВ "Метабуд". Рішення прийняте на підставі Акту приймання-передачі нерухомого майна та обладнання в управління від 08 січня 2008 року, технічного паспорту, довідки TOB "Нове БТІ" N 1770-1/07-17 від 17 липня 2017 року, копій документів забудовника. Також відповідачем на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) N 36786180 від 28 серпня 2017 року внесено запис про право власності N 22044059 на нежитлове приміщення станції водопостачання, загальною площею 162,1 кв. м за адресою вул. Паркова 76, м. Одеса (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1336186151101), згідно з якими право власності зареєстроване за ТОВ "Метабуд". Рішення прийняте на підставі Акту приймання-передачі нерухомого майна та обладнання в управління від 21 січня 2008 року, технічного паспорту. Не погоджуючись з такими рішення відповідача, ОСББ "Комфорт та Уют" звернулося з адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як убачається з матеріалів справи, ОСББ "Комфорт та Уют" оскаржує протиправну, на його думку, державну реєстрацію права власності нежитлових приміщень, розташованих за адресою: вул. Паркова, 76, м. Одеса, за ТОВ "Метабуд", оскільки вважає, що оспорювані приміщення є спільною власністю жителів багатоквартирного будинку. При цьому позивач не конкретизує, які саме дії державного реєстратора, як суб'єкта, наділеного Законом України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію обтяження прав, є протиправними у зв'язку з невиконанням реєстратором обов'язку щодо перевірки поданих для цього документів. Суд установив, що предметом спору у цій справі є не лише правомірність рішень державного реєстратора, а також правомірність набуття ТОВ "Метабуд" права власності на вказані вище приміщення, а тому спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а існує спір про право, що виключає розгляд цих позовних вимог у порядку адміністративного судочинства. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що спірні правовідносини стосуються набутого ТОВ "Метабуд" права власності на об'єкти нерухомого майна, і в разі скасування оскаржуваних рішень, майнові права цієї юридичної особи можуть бути порушені. Тому цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватись за правилами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Згідно зі ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Частиною 2 ст. 20 Господарського кодексу України (у зазначеній редакції) встановлено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів. Аналіз зазначених обставин справи дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу місцевого самоврядування, а стосується захисту його приватних інтересів. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Беручи до уваги наведене, ураховуючи суть й суб'єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про належність розгляду справи в порядку господарського судочинства є правомірним. Відповідно до ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Комфорт та Уют" залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2018 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 916/1979/13 Провадження N 12-62гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князева В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В., представників учасників справи: прокурора - Яговдіка С.М., Міністерства внутрішніх справ України - Склярова Д.М., Головного управління Національної гвардії України - Склярова Д.М., Медичного реабілітаційного центру "Тополя" Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України - Косих Л.О., Товариства з обмеженою відповідальністю "3Т"? Діхтяренко О.М., Русевої О.М. розглянула в судовому засіданні касаційні скарги першого заступника військового прокурора Південного регіону України, Медичного реабілітаційного центру "Тополя" Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України (далі - МРЦ "Тополя") та Головного управління Національної гвардії України (далі - ГУ НГУ) на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року у складі колегії суддів Яроша А.І., Лисенко В.А., Діброви Г.І., у справі за позовом Білгород-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС) та ГУ НГУ до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області (далі - Затоківська селищна рада), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача, - Кабінет Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: фізична особа - підприємець (далі - ФОП) Кондратенко Олена Вікторівна, МРЦ "Тополя", Товариство з обмеженою відповідальністю "3Т" (далі - ТОВ "ЗТ"), про визнання недійсними рішень та УСТАНОВИЛА: 22 липня 2013 року прокурор в інтересах держави в особі МВС та ГУ НГУ звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати недійсними рішення Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу". Позов мотивовано тим, що надана в оренду ФОП Кондратенко О.В. земельна ділянка площею 1,2 га є складовою земельної ділянки площею 3,8 га, яку у 1988 році передано у постійне користування Головному управлінню внутрішніх військ УРСР, що посвідчене державним актом серії Б N 054792, у зв'язку з чим порушується право держави на вказану земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони. Заперечуючи проти позову, відповідач звернувся із заявою про застосування позовної давності, вказуючи про обізнаність позивачів із фактом відведення ФОП Кондратенко О.В. спірної земельної ділянки ще у 2005 році. Рішенням Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року позов задоволено. Визнано незаконними та скасовано рішення Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки ФОП Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу". Суд першої інстанції керувався тим, що оскаржувані розпорядження суперечать вимогам статей 116, 142 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та пункту 44 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року, яким встановлено порядок припинення права постійного користування землями оборони у зв'язку із добровільною відмовою від них землекористувача. За відсутності доказів надання згоди власника земельної ділянки в особі Кабінету Міністрів України на її відчуження, суд першої інстанції вказав, що оспорювані рішення порушують право державної власності, суперечать положенням ЗК України та Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування" (далі - Закон N 280/97-ВР) та прийняті з порушенням установленого законом порядку володіння, користування і розпорядження землями, що перебувають у державній власності. Разом з тим суд першої інстанції відхилив заяву відповідача про застосування позовної давності з огляду на її дотримання прокурором. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року скасовано рішення Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. Апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог, оскільки Затоківська селищна рада як орган місцевого самоврядування незаконно розпорядилася спірною земельною ділянкою, яка є державною власністю, оскільки надана у 1988 році у постійне користування Головному управлінню внутрішніх військ УРСР. Суд апеляційної інстанції зауважив про відсутність звернення відповідного користувача спірної земельної ділянки - Головного управління внутрішніх військ МВС України про передачу спірної земельної ділянки місцевим органам влади та згоди Кабінету Міністрів України на її передачу. Під час перегляду справи апеляційним господарським судом спростовано висновок суду першої інстанції, що вказана земельна ділянка відноситься до земель оборони. Встановлено, що вона є земельною ділянкою рекреаційного призначення з огляду на те, що згідно з державним актом на право постійного користування землею серії Б N 054792, виданого у 1988 році виконкомом Білгород-Дністровської райради, земельну ділянку надано для будівництва установи відпочинку. Зауважено, що подвійне визначення категорії земельної ділянки не передбачено чинним законодавством України. Позов прокурора залишено без задоволення у зв'язку зі спливом позовної давності. У жовтні 2017 року перший заступник військового прокурора Південного регіону України, МРЦ "Тополя" та ГУ НГУ звернулися до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, в яких, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року, а рішення Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року - залишити в силі. Доводи, наведені в касаційних скаргах В узагальненому вигляді доводи касаційних скарг зводяться до того, що усі особи, які звернулися з касаційними скаргами, вказали про неможливість застосування до спірних правовідносин правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-68цс15, оскільки у даній справі оскаржується рішення органу місцевого самоврядування, а не органу державної влади, як у зазначеній постанові. Послалися на правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510цс15, пояснивши, що вважають у даному випадку предметом спору дії органу місцевого самоврядування, якими порушено право органу державної влади в особі Кабінету Міністрів України, оскільки місцева рада розпорядилася землями оборони. Вказали про належність спірних земельних ділянок до земель оборони, а не земель рекреаційного призначення. Землями оборони міг розпоряджатися лише Кабінет Міністрів України. Зазначили про незаконність рішення Затоківської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, яким передано у користування МРЦ "Тополя" земельну ділянку. МРЦ "Тополя" у касаційній скарзі додатково зазначав, що при передачі нерухомого майна площа земельної ділянки не визначалася, суміжні землекористувачі у землевпорядній документації вказані неправильно, у державних актах на право постійного користування земельною ділянкою їм передана і земельна ділянка, яка не входила до 3,8 га, наданих у постійне користування. Не враховано державні інтереси, оскільки орендна плата за користування земельною ділянкою перераховується до місцевого, а не державного бюджету. Ухвалами Вищого господарського суду України від 29 листопада 2017 року касаційні скарги прийняті до провадження та призначені до розгляду. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд. 15 січня 2018 року справу передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, який 07 березня 2018 року передав справу разом з цими касаційними скаргами на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, вважаючи за необхідне відступити від висновку, викладеного раніше у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14. У постанові про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14, згідно з якою у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК України) та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання незаконним рішення є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема права користування та оренди землі), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають. Посилання Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 11 листопада 2014 року N 21-405а14, є обґрунтованим. При перегляді справи необхідно враховувати, що прокурор звернувся з позовом про визнання недійсними рішень Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу". Суди встановили, що у 1988 році виконкомом Білгород-Дністровської районної ради видано Головному управлінню внутрішніх військ СРСР за розпорядженням Ради Міністрів УРСР державний акт серії Б N 054792 на право постійного, безстрокового та безоплатного користування земельною ділянкою площею 3,8 га для будівництва установи відпочинку. 10 червня 2003 року між Головним управлінням внутрішніх військ МВС України (комітент) та Державною компанією "Укрспецекспорт" (далі - ДК "Укрспецекспорт") укладено договір про порядок реалізації військового майна (договір комісії) N 3/21/1-25Д, згідно з яким ДК "Укрспецекспорт" наділявся повноваженнями реалізації об'єкту незавершеного будівництва - спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя". 29 грудня 2003 року рішенням Затоківської селищної ради N 818 МРЦ "Тополя" надано згоду на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 3,8 га, яка використовується для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу в Лиманському районі смт Затока. 26 лютого 2004 року Головне управління внутрішніх військ МВС України в особі Командувача внутрішніх військ МВС України надало згоду на реалізацію об'єкта незавершеного будівництва - спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя" за договором комісії. 01 березня 2004 року між ДК "Укрспецекспорт" та ФОП Кондратенко О.В. (покупець) укладено договір купівлі-продажу незавершеної будівництвом бази відпочинку "Тополя", що знаходиться в смт Затока Білгород-Дністровського району Одеської області та розташована на земельній ділянці площею 1,2 га. Рішенням від 09 березня 2004 року Затоківською селищною радою надано згоду ФОП Кондратенко О.В. на складання проекту відведення земельної ділянки площею 1,2 га для будівництва оздоровчого закладу в Лиманському районі смт Затоці у довгострокову оренду терміном на 25 років та запропоновано в термін до 01 жовтня 2004 року надати матеріали відведення цієї ділянки. 06 квітня 2004 року на підставі акта прийому-передачі, підписаного начальником Головного управління внутрішніх військ МВС України, заступником генерального директора ДК "Укрспецекспорт" і ФОП Кондратенко О.В., об'єкт незавершеного будівництва спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя" передано останній. 30 грудня 2004 року рішенням Затоківської селищної ради від N 1312 затверджено проект відведення земельної ділянки площею 1,2 га для будівництва, експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу у Лиманському районі смт Затоці у довгострокову оренду терміном на 25 років; надано ФОПКондратенко О.В. 18 травня 2005 року між Затоківською селищною радою (орендодавець) та ФОП Кондратенко О.В. (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,2 га для будівництва й обслуговування оздоровчого закладу строком на 25 років. Рішенням Затоківської селищної ради від 18 листопада 2005 року N 1749 затверджено проект відведення земельної ділянки площею 2,455 га у постійне користування МРЦ "Тополя" для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу, розташованого у Лиманському районі смт Затоці, видано державний акт серії ЯЯ N 205681 на право постійного користування. 08 червня 2007 року між Кондратенко О.В. та ТОВ "Російський чай" укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким останнє придбало базу відпочинку "Тополя" (незавершене будівництво). 31 серпня 2007 року рішенням загальних зборів учасників ТОВ "3Т" створено ТОВ "3Т" шляхом виділу з ТОВ "Російський чай", передано до статутного фонду ТОВ "3Т" базу відпочинку "Тополя", право власності на яке визнано рішенням Господарського суду Одеської області від 22 листопада 2007 року. 24 червня 2010 року у справі N 2-3926 заочним рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області зобов'язано відділ земельних ресурсів у м. Білгород-Дністровському зареєструвати заміну сторони у договорі оренди спірної земельної ділянки з ФОП Кондратенко О.В. на ТОВ "3Т". 28 лютого 2011 року між Затоківською селищною радою та ФОП Кондратенко О.В. укладено договір про розірвання договору оренди земельної ділянки від 18 травня 2005 року. 13 вересня 2012 року між Затоківською селищною радою та ТОВ "3Т" укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,1995 га (кадастровий номер 5110300000:02:012:0037) для будівництва та обслуговування оздоровчого закладу строком на 25 років за адресою: смт Затока, м. Білгород-Дністровський, Лиманський район, Одеська область, бульвар Золотий берег, 99. На земельній ділянці розташована база відпочинку "Тополя" (незавершене будівництво). Досліджуючи надані сторонами докази та надаючи їм правову оцінку, суди першої та апеляційної інстанцій зазначали і договір купівлі-продажу незавершеної будівництвом бази відпочинку "Тополя" від 01 березня 2004 року між ДК "Укрспецекспорт" та ФОП Кондратенко О.В., що знаходиться в смт Затоці Білгород-Дністровського району Одеської області та розташована на земельній ділянці площею 1,2 га, і акт прийому-передачі від 06 квітня 2004 року, підписаний начальником Головного управління внутрішніх військ МВС України, заступником генерального директора ДК "Укрспецекспорт" і ФОП Кондратенко О.В. про передачу об'єкта незавершеного будівництвом спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя"? ФОП Кондратенко О.В. згідно здоговором купівлі-продажу. Судами встановлено, що вказані договір та акт сторонами не оскаржуються та є чинними. Тобто сторонами договору купівлі-продажу у самому договорі як його істотну умову, оскільки це прямо зазначено у пункті 1.1 договору, визначили площу земельної ділянки, яка належить до відчужуваного об'єкта нерухомого майна - 1,2 га. Зазначене нерухоме майно, у тому числі і земельна ділянка, площа якої вказана у договорі, передані компетентною особою покупцю, оскільки у самому акті прийому-передачі не застережено про особливості виконання договору купівлі-продажу, а існує пряма вказівка на передачу об'єкта незавершеного будівництва відповідно до договору купівлі-продажу. Судом апеляційної інстанції правильно враховано при вирішенні питання про застосування позовної давності акт прийому-передачі нерухомого майна від 06 квітня 2004 року, підписаний начальником Головного управління командуючим ВВ МВСУ (а. с. 27, т. 1) та договір про порядок реалізації військового майна від 10 червня 2003 року. Крім того, судом апеляційної інстанції зазначено, що не лише договір купівлі-продажу та акт передачі нерухомого майна перебували у розпорядженні користувача земельної ділянки, назва та підпорядкування якого змінювалися протягом строку існування спірних правовідносин. МРЦ "Тополя" 26 квітня 2006 року зареєструвало право постійного користування земельною ділянкою на підставі оскаржуваного рішення Затоківської селищної ради від 18 листопада 2005 року N 1749. У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначено про необхідність відійти від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14. У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, як зазначено у частинах першій, другій статті 55 Конституції України. Саме суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості звернутися з відповідною заявою до компетентного суду. Відповідно до Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції України і законів держави. Конституція України (частина друга статті 19) передбачає, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Цей принцип знайшов своє відображення у статті 74 Закону N 280/97-ВР, згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами. У частинах першій та четвертій статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права і обов'язки виникають як із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, так і з інших дій, які за аналогією, породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону N 280/97-ВР наділені значними повноваженнями у різних галузях, зокрема, у сфері регулювання земельних відносин. Пункт 34 частини 1 статті 26 зазначеного Закону встановлює, що до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин. Також відповідно до пунктів "а"? "г" статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад належать розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності. Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. За змістом статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. З аналізу вказаних норм у їх сукупності можна зробити висновок, що прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, що пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин. Тобто рішення органу місцевого самоврядування є підставою виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статей 152, 155 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. У Рішенні від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 Конституційний Суд України вказав, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. Разом з тим із вказаного Рішення Конституційного Суду України вбачається, що такі рішення органу місцевого самоврядування можуть бути оскаржені в інший спосіб. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до частини другої статті 55, статті 124 Конституції України. У такому разі вимога про визнання рішення незаконним може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно із статтею 16 ЦК України, якщо фактично підставою пред'явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства. Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. На таку особу, позивача, з урахуванням принципу свободи розпорядження власними процесуальними правами, не можна покладати обов'язок об'єднання вимог про визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування та вимог про скасування правовстановлюючих документів на земельну ділянку, укладених (виданих) на підставі такого рішення. Така позиція висловлювалася Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі N 923/466/17. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відійти від правової позиції щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеної у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14. Особи, які подали касаційні скарги, вважали, що постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-68цс15 не поширюється на спірні правовідносини, оскільки оскаржувані рішення винесені не органом державної влади, а органом місцевого самоврядування. Такі висновки не відповідають ні правовій позиції Верховного Суду України, ні розумінню правової природи актів органу місцевого самоврядування та його правового статусу у системі органів влади. З тексту постанови Верховного Суду України N 6-68цс15 вбачається, що підставою для перегляду рішення місцевого суду була неоднакова практика як загальних судів, які розглядали земельні спори за правилами цивільного судочинства, так і господарських судів. При цьому із фактичних обставин, викладених в описовій частині вказаної постанови, вбачається, що земельні спори виникали як із оскарження рішень органів державної влади в особі місцевих державних адміністрацій, так і з рішень органів місцевого самоврядування. Тобто у даному випадку Верховний Суд України вказав, що існує неоднакове застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України (у редакції від 16 січня 2003 року), підпункту 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" та пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, стосовно правового статусу органу, який видав оспорювані рішення у сфері розпорядження земельними ділянками. Відповідно до пункту 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України, який був чинним на час прийняття Затоківською селищною радою оспорюваних рішень, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснювали відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Характерною особливістю права державної власності на землю є те, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК України, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина перша статті 84 ЗК України). За загальним правилом статті 122 ЗК України питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. Разом з тим відповідно до частини першої статті 122 ЗК України (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) сільські, селищні, міські ради надавали земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Крім того, згідно з пунктом 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільська, селищна, міська рада була повноважна розпоряджатися нерозмежованою землею в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади. У статті 122 ЗК України передбачено повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування по наданню земельних ділянок юридичним особам у постійне користування на час виникнення спірних правовідносин, оскільки після змін, внесених Законом України від 16 вересня 2008 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву", розподіл повноважень щодо надання у власність та користування земельних ділянок державної та комунальної власності, передбачений коментованою статтею, став універсальним. З аналізу зазначених норм права вбачається, що як органи влади, так і органи місцевого самоврядування наділені повноваженнями розпорядження земельними ділянками, які відрізняються лише своїми характеристиками, такими, як місце розташування земельної ділянки, її цільове призначення, категорія. Сам обсяг повноважень, тобто у межах своєї компетенції надавати земельні ділянки у постійне користування, користування, оренду, чи передавати їх у власність, є аналогічним. Такий висновок підтверджується змістом статей шостої-сімнадцятої ЗК України. Отже, правовий висновок щодо застосування позовної давності у земельних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду України N 6-68цс15 від 16 вересня 2015 року, поширюється як на правовідносини щодо оскарження рішень органів виконавчої влади, так і при оскарженні рішень органів місцевого самоврядування. Судом апеляційної інстанції правильно застосовано вказану правову позицію до спірних правовідносин. Відповідно до статей 257, 261 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється. Зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року, зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Відповідно до пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Однак пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави. Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до частин першої, третьої статті 36-1 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час звернення прокурором до суду з позовом) представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягало у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави. Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб, визначені у статті 29 ГПК України у редакції, на час звернення прокурора з позовом. Позовна давність має вираховуватись із моменту, коли особа, право якої порушено, дізналася, або могла дізнатися про порушення своїх прав. Оскільки до спірних відносин мають застосовуватися положення щодо загальної позовної давності у три роки з часу, коли особа дізналась, або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, господарський суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що він сплинув 26 квітня 2009 року, тобто задовго до звернення прокурора 23 липня 2013 року до суду з даним позовом. При цьому апеляційний господарський суд обґрунтовано зауважив на можливості позивачів довідатися про порушення свого права з моменту укладення договору комісії від 10 червня 2003 року, надання згоди на відчуження нерухомого майна від 26 лютого 2004 року, видачі Медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" державного акта серії ЯЯ N 205681 від 26 квітня 2006 року на право постійного користування земельною ділянкою площею 2,455 для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу, виданого на підставі оспорюваного рішення Затоківської селищної ради "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" від 18 листопада 2005 року N 1749. Апеляційним господарським судом правильно спростовані посилання позивачів про те, що до 15 січня 2012 року діяв пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, яким не обмежувався строк позовної давності на звернення до суду з позовом щодо оскарження рішень органів місцевого самоврядування, які порушують право власності. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширювалися на позови прокурорів, що пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюються положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів довідалася або могла довідатися про порушення її прав і законних інтересів. Така позиція висловлювалася Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі N 359/2421/15-ц. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного господарського суду про сплив позовної давності на час звернення прокурора з даним позовом, що відповідно до частини сьомої статті 267 ЦК України є підставою для відмови у позові. Щодо необхідності застосування до спірних правовідносин правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові N 6-2510цс15 від 16 грудня 2015 року. Велика Палата Верховного Суду вважає, що у даних справах правовідносини не є подібними, оскільки відповідачці Кондратенко О.В. земельна ділянка передавалася у строкове користування відповідно до інших підстав, в саме у зв'язку з набуттям права власності на об'єкт нерухомого майна за договором купівлі-продажу від 01 березня 2004 року, який є чинним, не оскаржується і виконаний відповідно до акта прийому-передачі майна від 06 квітня 2004 року, який підписаний уповноваженою особою у межах своєї компетенції. Згідно з договором купівлі-продажу, у пункті 1.1 якого зазначена площа земельної ділянки, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва, прийнято рішення про передачу вказаної земельної ділянки у користування, а саме довгострокову оренду ФОП Кондратенко О.В. Зазначене рішення реалізоване, між сторонами укладено договір оренди. У постанові N 6-2510цс15 обставини справи не є подібними, оскільки, змінювалося цільове призначення земель лісів і земельні ділянки були такими, на яких відсутні будь-які об'єкти нерухомого майна, щодо яких існував договір відчуження, а відтак і підстави переходу у власність до іншої особи. У постанові N 6-2510цс15 вказано, що підтверджується правильність висновку щодо застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України, викладеного у постанові N 6-68цс15. Вказана правова позиція Верховного Суду України стосувалася спірних правовідносин, які виникають із оскарження державою правових актів органів державної влади, та ґрунтувалася на тому, що держава відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти й несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею (державою) незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. Тому вказані доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не впливають на результати розгляду справи. Щодо інших доводів касаційних скарг про категорію спірних земельних ділянок, порядку їх передачі у постійне користування МРЦ МВСУ та ФОП Кондратенко О.В., порядку сплати орендної плати та її зарахування до відповідних бюджетів, то вказані доводи стосуються встановлення фактичних обставин справи, дослідження доказів та їх правової оцінки. Вказані повноваження належать судам першої та апеляційної інстанцій. Зазначені суди у межах своїх повноважень при розгляді справи встановили фактичні обставини, дослідили надані сторонами докази та надали їм відповідну правову оцінку. Правовим наслідком, який вплинув на результат розгляду справи, є встановлення пропуску позовної давності та наслідків застосування такого пропуску відповідно до заяви відповідачів. Оскільки відповідно до частини другої статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, то Велика Палата Верховного Суду зазначає про неприйнятність доводів скаржників про неналежну оцінку апеляційним господарським судом встановлених фактичних обставин справи. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). Оскільки апеляційним господарським судом повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано норми права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що є законною і обґрунтованою, ухваленою з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Щодо судового збору За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України в редакції, чинній від 15 грудня 2017 року, судові витрати, пов'язані з розглядом справи в разі відмови в позові покладаються на позивача. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційних скарг без задоволення, судові витрати, понесені у зв'язку з їх розглядом, покладаються на осіб, які їх подали. Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги першого заступника військового прокурора Південного регіону України, Медичного реабілітаційного центру "Тополя" Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної гвардії України залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідачО.Р.Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  10. Постанова Іменем України 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 674/32/15-ц Провадження N 14-234 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом прокуратури Дунаєвецького району (далі також - прокуратура) в інтересах держави до Дунаєвецької районної державної адміністрації Хмельницької області (далі також - Дунаєвецька РДА), ОСОБА_3 про визнання недійсними та скасування розпоряджень, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року, ухвалене суддею Кучерявою А.В., й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Купельського А.В., Спірідонової Т.В., Пастощука М.М. Учасники справи: позивач: прокуратура Дунаєвецького району в інтересах держави, відповідач: Дунаєвецька РДА, ОСОБА_3 особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги: ОСОБА_4 ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 15 січня 2015 року прокуратура звернулася з вказаним позовом і з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просила: 1.1. Визнати незаконним і скасувати розпорядження Дунаєвецької РДА N 1131/2006-р від 14 грудня 2006 року "Про надання ОСОБА_3 дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки на території Чаньківської сільської ради"; 1.2. Визнати незаконним і скасувати розпорядження Дунаєвецької РДА N 1544/2008-р від 29 грудня 2008 року "Про передачу ОСОБА_3 земельної ділянки у власність на території Чаньківської сільської ради"; 1.3. Визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2, площею 1,9994 га, який виданий на ім'я ОСОБА_3 і зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 010995500076, вартістю 8 809,66 грн (далі - земельна ділянка). 2. Позов мотивував тим, що зазначені розпорядження прийняті, а державний акт виданий з порушеннями вимог чинного законодавства, оскільки земельна ділянка межує з об'єктом водного фонду (водною ділянкою (ставком) площею 5,8 га, що перебуває в оренді ОСОБА_8.), її межі порушують межі прибережної захисної смуги об'єкта водного фонду і накладаються на цей об'єкт. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 22 квітня 2015 року Дунаєвецький районний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким позов прокуратури задовольнив. 4. Мотивував порушенням порядку встановлення та зміни цільовогопризначення земельної ділянки і тим, що її передання у власність суперечить вимогам земельного законодавства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 23 березня 2017 рокуАпеляційний суд Хмельницької області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції. 6. Мотивував тим, що передання у власність земельної ділянки суперечила вимогам земельного законодавства. Незалучення ОСОБА_4, який був власником земельної ділянки станом на момент розгляду справи та за апеляційною скаргою якого переглядалось рішення суду першої інстанції, на думку апеляційного суду, не позбавило суд можливості ухвалити правильне рішення. 7. Стосовно юрисдикції спору апеляційний суд вказав, що він стосується захисту порушених прав, які виникли із земельних правовідносин, а тому справа мала вирішуватися за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 12 квітня 2017 року ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 9. Просить скасувати рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 30 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Обґрунтував тим, що ОСОБА_4 оскаржує рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. ОСОБА_4 вважає, що суди позбавили його права на судовий захист; висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи; суди не встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення спору; прокуратура обрала неналежний спосіб захисту. 13. ОСОБА_4 також зазначає, що спір про визнання незаконним і скасування розпорядження про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки є публічно-правовим і не міг вирішуватися за правилами цивільного судочинства. (2) Доводи інших учасників справи 14. Прокурор і відповідачі відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 15. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 16. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 17. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції). 18. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. 19. Згідно з частиною першою статті 116 Земельного кодексу (далі - ЗК) України громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом, або за результатами аукціону. 20. Відповідно до статті 80 ЗК України держава є суб'єктом права власності на землі державної власності та реалізує це право через відповідні органи державної влади. 21. Згідно з пунктом 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, що був чинним на час виникнення спірних правовідносин, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. 22. Суди першої й апеляційної інстанцій, встановили: 22.1. Дунаєвецька РДА розпорядженням від 14 грудня 2006 року N 1131/2006-р надала ОСОБА_3 дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 2,00 га для передання у власність для ведення особистого селянського господарства із земель запасу за межами населеного пункту с. Чаньків на території Чаньківської сільської ради (а. с. 7). 22.2. Згідно з розпорядженням Дунаєвецької РДА від 29 грудня 2008 року N 1544/2008-р був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передання у власність для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту с. Чаньків на території Чаньківської сільської ради. А вказана земельна ділянка площею 1,9994 га (сіножаті) - передана у власність ОСОБА_3 22.3. На підставі останнього розпорядження ОСОБА_3 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку (а. с. 9). 23. Тобто, ОСОБА_3 до подання позову набула право власності на земельну ділянку за рішенням органу виконавчої влади, до повноважень якого належало розпорядження землями за межами населених пунктів. 24. Рішення повноважного органу влади у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним - розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства, якщо внаслідок реалізації цього рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому разі позовну вимогу про визнання відповідного рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, який застосовується шляхом звернення до суду за правилами цивільного або господарського судочинства, якщо оспорюється речове право (зокрема, право власності), що виникло внаслідок реалізації вказаного рішення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 травня 2018 року у справі N 910/13755/17, пункт 29). 25. Прокурор звернувся до суду з позовом, зокрема, про визнання незаконними та скасування розпоряджень Дунаєвецької РДА щодо передання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки. Мотиви оскарження пов'язані, зокрема, з порушенням меж прибережної захисної смуги об'єкта водного фонду. 26. Отож, прокурор оспорює правомірність набуття фізичною особою земельної ділянки після прийняття рішення про передання земельних ділянок у власність. Тому справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки виник спір щодо права власності. 27. З огляду на викладене необґрунтованими є заперечення ОСОБА_4 щодо наявності у цій справі юрисдикції адміністративного суду. (1.2) Щодо суті спору 28. ОСОБА_4 у касаційній скарзі зазначає про позбавлення його права на судовий захист і можливості захищати права та свободи, оскільки він не був залучений до участі у справі. 29. З цього приводу суд апеляційної інстанції вказав, що прокурор не ставив вимог, які зачіпають права ОСОБА_4, а суд не вирішував питання про його права чи інтереси. Тому, на думку апеляційного суду, незалучення ОСОБА_4 до участі у справі не позбавило можливості ухвалити правильне судове рішення. 30. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком суду апеляційної інстанції не погоджується. 31. Прокурор оспорює правомірність набуття у приватну власність земельної ділянки з тих підстав, що її частина не могла бути передана у власність, оскільки на неї поширюється правовий режим прибережної захисної смуги. Тобто позов ґрунтується, зокрема, на тому, що земельна ділянка не могла бути передана у власність будь-якій особі. 32. Прокурор просив визнати незаконними та скасувати розпорядження Дунаєвецької РДА щодо передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки, а також визнати недійсним відповідний державний акт на право власності на цю ділянку.Тобто, прокурор оспорює правочин, на підставі якого спірна земельна ділянка передана ОСОБА_3 у власність як первинному набувачеві.Тоді як ОСОБА_4 заперечує законність рішень судів першої й апеляційної інстанцій, оскільки став власником земельної ділянки на підставі договору дарування від 29 травня 2009 року N 1172, укладеного з ОСОБА_3 ОСОБА_4 підтверджує його права на земельну ділянку державним актом серії НОМЕР_3 від 27 липня 2009 року на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2 і площею 1,9994 га, виданим на підставі зазначеного договору дарування і зареєстрованим у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 010975300152. 33. Враховуючи підстави, якими прокурор обґрунтував позов, а також висновки судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає, що задоволення цього позову впливає на цивільні права й інтереси ОСОБА_4 34. Крім того, в ухвалі від 23 березня 2017 року суд апеляційної інстанціївстановив, що земельна ділянка межує зі ставком, який перебуває в оренді ОСОБА_8; межі вказаних ділянки й об'єкта водного фонду накладаються, а межі прибережної захисної смуги останнього - порушуються. 35. Проте, досліджуючи правові підстави володіння ставком і встановлюючи наявність у нього меж із земельною ділянкою ОСОБА_3 (а. с. 10-17), суд не виявив, що позов стосується інтересів ще однієї особи, яка не була залучена до розгляду справи, а саме ОСОБА_8 як орендаря ставка. 36. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди ухвалили рішення про права, інтереси й обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі. 37. Суди також не дослідили зміст пункту 10 висновку державної експертизи землевпорядної документації від 10 грудня 2007 року N 1252 (а. с. 20), листа Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 28 лютого 2017 року N 110-22-0.9-3199/2-17 (а. с. 182-183), а також не врахували приписи статей 28 і 35 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" щодо обов'язку ОСОБА_3 як замовника державної експертизи виконувати вимоги висновків державної експертизи, а також обов'язку Дунаєвецької РДА врахувати ці висновки при прийнятті відповідного рішення щодо об'єкта державної експертизи - проекту землеустрою на земельну ділянку. 38. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що, не дослідивши всі зібрані у справі докази, суди порушили норми процесуального права, унеможлививши встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. 39. Крім того, у касаційній скарзі ОСОБА_4 вказує, що суди першої й апеляційної інстанцій встановили межі його земельної ділянки та межі сусідньої водойми на підставі неналежних доказів, з огляду на що не можна вважати доведеним факт накладення земельної ділянки на прибережну захисну смугу об'єкта водного фонду (ставка). 40. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 41. Відтак, Велика Палата Верховного Суду не має повноважень зівстановлення або доведення обставин, що не були встановлені у рішенні суду першої чи апеляційної інстанції. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 42. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 43. Згідно з пунктом 8 частини першої та пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є прийняття рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, а також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 44. Відповідно до частини четвертої та п'ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. 45. З огляду на надану оцінку аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А тому рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 46. Під час нового розгляду справи суди повинні встановити дійсний склад учасників спору, належно дослідити всі зібрані у справі докази, надати їм належну оцінку та залежно від встановленого врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 15 травня 2018 року у справі N 372/2108/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі N 469/1393/16-ц стосовно того, що виникнення приватної власності на прибережні захисні смуги є неможливим. (2.2) Щодо судових витрат 47. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду справи судом. (3) Висновки щодо застосування норм права 48. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). 49. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). 50. Справи щодо оспорювання правомірності набуття особою у власність земельної ділянки після прийняття органом влади рішення про передання цієї земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності мають розглядатися за правилами цивільного судочинства. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуОСОБА_4 задовольнити. 2. Рішення Дунаєвецького районного суду Хмельницької області від 22 квітня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 березня 2017 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до Дунаєвецького районного суду Хмельницької області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 16 листопада 2018 року.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 820/730/16 Провадження N 11-111за18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, постанови Вищого адміністративного суду України від 12 вересня 2017 року (судді Загородній А.Ф., Мойсюк М.І., Стародуб О.П.) у справі N 820/730/16 за позовом ОСОБА_3 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області (далі - ТУ ДСА України в Донецькій області, ДСА України відповідно) про визнання дій незаконними й зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ТУ ДСА України в Донецькій області, в якому просив: - визнати неправомірними дії відповідача щодо відмови у виплаті позивачу всіх належних йому виплат; - зобов'язати ТУ ДСА України в Донецькій області: надати позивачу довідку (встановленого зразка з необхідними відомостями з бухгалтерії ТУ ДСА України в Донецькій області) про заробітну плату для обчислення, нарахування та призначення ОСОБА_3 щомісячного довічного грошового утримання як судді у відставці; нарахувати та виплатити ОСОБА_3 у повному обсязі грошову компенсацію за невикористані дні відпустки відповідно до наданої довідки Київського районного суду м. Донецька від 15 вересня 2014 року; здійснити відповідні розрахунки та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні відпустки за 2014 та 2015 роки на підставі наявних облікових даних; здійснити відповідні розрахунки та виплатити ОСОБА_3 заробітну плату за період з вересня 2014 року по 23 листопада 2015 року; нарахувати та виплатити позивачу 10 місячних заробітних плат як судді в рахунок вихідної допомоги. На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначив, що з 13 листопада 1978 року по 27 лютого 2014 року він працював на посаді судді Київського районного суду м. Донецька. У січні 2014 позивач надіслав на адресу Вищої ради юстиції заяву про відставку у зв'язку з досягненням 65 років. Постановою Верховної Ради України від 12 листопада 2015 року N 788-VIII ОСОБА_3 був звільнений з названої посади. 07 грудня 2015 року позивач звернувся до ТУ ДСА України в Донецькій області з заявою, в якій просив: надати довідку відповідного зразка про заробітну плату для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці; здійснити відповідні розрахунки та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні відпустки по 31 грудня 2013 року згідно з довідкою Київського районного суду м. Донецька, відповідно до якої ОСОБА_3 має 301 календарний день та 45 робочих днів основної відпустки, 165 календарних днів додаткової відпустки; здійснити відповідні розрахунки в частині нарахування позивачу грошової компенсації за невикористані дні відпустки за 2014-2015 роки; здійснити відповідні розрахунки та виплатити позивачу заробітну плату за період з серпня 2014 року по 23 листопада 2015 року; здійснити нарахування та виплатити ОСОБА_3 вихідну допомогу в розмірі десяти заробітних плат. ТУ ДСА України в Донецькій області, надавши позивачу довідку від 28 грудня 2015 року N 08-1070 про заробітну плату для обчислення щомісячного грошового утримання судді у відставці, листом від 28 грудня 2015 року N 07-4187-15 відмовило ОСОБА_3 у задоволенні вказаної заяви в іншій частині. На думку позивача, відмова відповідача у задоволенні його вимог є незаконною та протиправною. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 28 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року, адміністративний позов задовольнив. Суд визнав неправомірними дії ТУ ДСА України в Донецькій області щодо відмови у виплаті ОСОБА_3 всіх належних йому виплат, а також зобов'язав відповідача: надати позивачу довідку (встановленого зразка з необхідними відомостями з бухгалтерії ТУ ДСА України в Донецькій області) про заробітну плату для обчислення, нарахування та призначення йому щомісячного довічного грошового утримання як судді у відставці; нарахувати та виплатити ОСОБА_3 в повному обсязі грошову компенсацію за невикористані дні відпустки з 01 липня по 31 грудня 2013 року, всього 301 календарний день основної відпустки, 45 робочих днів та 165 календарних днів додаткової відпустки відповідно до наданої довідки Київського районного суду м. Донецька від 15 вересня 2014 року; здійснити відповідні розрахунки та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні відпустки за 2014 та 2015 роки на підставі наявних у відповідача облікових даних; здійснити відповідні розрахунки та виплатити ОСОБА_3 заробітну плату за період з вересня 2014 року по 23 листопада 2015 року; нарахувати та виплатити позивачу 10 місячних заробітних плат як судді у рахунок вихідної допомоги. Вищий адміністративний суд України постановою від 12 вересня 2017 року постанову Харківського окружного адміністративного суду від 28 березня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року скасував, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 до ТУ ДСА України в Донецькій області про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити певні дії - відмовив. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що законодавством України, яке діяло у період спірних правовідносин, не було передбачено фінансування судів, в тому числі щодо виплати суддівської винагороди суддям, які працювали у судах, розташованих у зоні проведення антитерористичної операції на непідконтрольній Українській владі території, і не були в установленому законом порядку прикріплені (переведені) до іншого суду на підконтрольну територію; у ТУ ДСА України в Донецькій області як головного розпорядника бюджетних коштів не було правових підстав для проведення позивачу спірних виплат (грошової компенсації та суддівської винагороди) за період діяльності суду на території проведення антитерористичної операції, яка непідконтрольна Українській владі; відповідач, вирішуючи питання про нарахування і виплату позивачу спірної вихідної допомоги, правомірно виходив із вимог законодавства, чинного на момент звільнення ОСОБА_3 з посади судді та виходу його в відставку, яким не було передбачено право судді на вихідну допомогу в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою; довідка встановленого зразка із зазначенням у ній усіх необхідних відомостей про заробітну плату для обчислення щомісячного довічного грошового утримання видається за підписами голови суду та головного бухгалтера на підставі особового рахунку, а не територіальним органом ДСА України. 11 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 12 вересня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 КАС України в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду. На обґрунтування підстав для перегляду постанови Вищого адміністративного суду України від 12 вересня 2017 року, якою скасовано постанови судів першої та апеляційної інстанцій і відмовлено в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3, позивач надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року N 6-26551ск15 та від 06 січня 2016 року N 6-31052ск15, якими залишено без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення вимог позивачів у подібних відносинах. При цьому позивачу вказаній заяві зазначив, що суд неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, що призвело до неправильного вирішення справи та відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_3 грошової компенсації за невикористані дні відпустки за період по вересень 2014 року, оскільки територіальна підсудність справ Київського районного суду м. Донецька була змінена 02 вересня 2014 року, а м. Донецьк внесено до переліку населених пунктів, на території яких здійснюється антитерористична операція, лише 30 жовтня 2014 року. У зв'язку з викладеним у заяві позивач просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 12 вересня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнити частково, зобов'язавши ТУ ДСА України в Донецькій області: нарахувати та виплатити позивачу в повному обсязі грошову компенсацію за невикористані дні відпустки, які складаються за період з 01 липня по 31 грудня 2013 року, всього 301 календарний день основної відпустки, 45 робочих днів та 165 календарних днів додаткової відпустки відповідно до наданої довідки Київського районного суду м. Донецька від 15 вересня 2014 року; здійснити відповідні розрахунки та виплатити ОСОБА_3 грошову компенсацію за невикористані дні відпустки за 2014 рік по вересень включно. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VІІІ установлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. У підпункті 7 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII закріплено, що заяви і скарги, зазначені в підпунктах 1, 3-6 цього пункту, передаються відповідно до Касаційного адміністративного суду, ВеликоїПалати Верховного Суду за розпорядженням керівника апарату суду, до якого подані такі заяви і скарги, протягом тридцяти днів з дня набрання чинності цією редакцією Кодексу. 01 лютого 2018 року заяву ОСОБА_3 було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 06 лютого 2018 року на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII справу передав до Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа за заявою ОСОБА_3 відповідно до частини другої статті 241 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підлягала розгляду на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 26 лютого 2018 року прийняла до розгляду заяву ОСОБА_3 про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 12 вересня 2017 року, відкрила провадження за вказаною заявою, а ухвалою від 30 березня 2018 року призначила справу до розгляду без повідомлення та виклику учасників справи на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в заяві про перегляд судового рішення доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а тому наявні підстави для часткового задоволення цієї заяви. Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII заява ОСОБА_3, яка подана до набрання чинності цією редакцією Кодексу, підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності згаданою редакцією Кодексу. Пунктом 1 частини першої статті 237 КАС України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, передбачено, що перегляд Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах може здійснюватися з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалами від 16 грудня 2015 року N 6-26551ск15 та від 06 січня 2016 року N 6-31052ск15 залишив без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення вимог позивачів. Суд у цих ухвалах висловив позицію, що працівники судів, розташованих на території Донецької та Луганської областей, на якій здійснювалася антитерористична операція, мають право на виплату заробітної плати (суддівської винагороди) за період виконання своїх трудових обов'язків до зміни територіальної підсудності справ цим судам. При цьому Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у вказаних судових рішеннях дійшов висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень пунктів 3 та 4 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року N 595 (далі - Порядок N 595). Натомість у справі, яка переглядається, Вищий адміністративний суд України, застосувавши до спірних правовідносин положення пунктів 3 та 4 Порядку N 595, дійшов висновку про те, що законодавством України, яке діяло у період спірних правовідносин, не було передбачено фінансування судів, у тому числі щодо виплати суддівської винагороди суддям, які працювали у судах, розташованих у зоні проведення антитерористичної операції на непідконтрольній Українській владі території, і не були в установленому законом порядку прикріплені (переведені) до іншого суду на підконтрольну територію. При цьому, за висновком суду касаційної інстанції, у ТУ ДСА України в Донецькій області як головного розпорядника бюджетних коштів не було правових підстав для проведення позивачу спірних виплат (грошової компенсації та суддівської винагороди) за період діяльності суду на території проведення антитерористичної операції, яка непідконтрольна Українській владі. Таким чином, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, а саме пунктів 3 та 4 Порядку N 595 в частині права позивачів на отримання відповідних виплат у період до зміни територіальної підсудності справ судам, що знаходяться на території, на якій здійснювалася антитерористична операція. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Відповідно до частини сьомої статті 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Згідно із частиною першою статті 134 Закону України від 07 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів. Частиною першою статті 83 Кодексу законів про працю України визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки. Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій, позивач був обраний на посаду судді Київського районного суду м. Донецька безстроково Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1997 року N 398/97-ВР. У січні 2014 року ОСОБА_3 надіслав на адресу Вищої ради юстиції заяву про відставку у зв'язку з досягненням 65-річного віку. Постановою Верховної Ради України від 12 листопада 2015 року N 788-VIII "Про звільнення суддів" позивач звільнений з посади судді Київського районного суду м. Донецька та наказом начальника ТУ ДСА України в Донецькій області від 23 листопада цього ж року N 163-к відрахований зі штату суддів цього суду. Судами також установлено, що Указом Президента України від 14 квітня 2014 року N 405/2014 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" (далі - Указ N 405/2014) уведено в дію вказане рішення Ради національної безпеки і оборони України. На підставі статті 1 Закону України від 02 вересня 2014 року N 1669-VII "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" (далі - Закон N 1669-VII) періодом проведення антитерористичної операції є час між датою набрання чинності Указом N 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України. Територія проведення антитерористичної операції - територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу N 405/2014. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 12 серпня 2014 року N 1632-VII "Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв'язку з проведенням антитерористичної операції" на підставі подань ДСА України на зміну територіальної підсудності судових справ, підсудних розташованим у районі проведення антитерористичної операції місцевим загальним та апеляційним судам (вх. N 913/0/1-14 від 29 серпня 2014 року, вх. N 10027/0/30-14 від 01 вересня 2014 року), розпорядженням голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 вересня 2014 року N 27/0/38-14 визначено територіальну підсудність справ Київського районного суду м. Донецька за Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області. Згідно з розпорядженнями Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року N 1053-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція" та від 02 грудня 2015 року N 1275-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України" (далі - розпорядження NN 1053-р, 1275-р відповідно) м. Донецьк, де територіально розташований Київський районний суд м. Донецька, входить до переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція. Процедуру фінансування бюджетних установ, надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям, здійснення соціальних виплат населенню Донецької та Луганської областей визначає Порядок N 595. Відповідно до пункту 3 вказаного Порядку заробітна плата (грошове забезпечення, суддівська винагорода) працівникам (військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу) установи за період, коли установа розміщувалася на тимчасово неконтрольованій території, а у подальшому територія була повернута під контроль органів державної влади, або установа була переміщена в населений пункт, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі (далі - контрольована територія), виплачується у повному обсязі за рахунок кошторису (плану використання бюджетних коштів) установи. Згідно з пунктом 4 Порядку N 595 заробітна плата (грошове забезпечення, суддівська винагорода) виплачується та виплати за час щорічної відпустки працівникам (військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу) установи, яка переміщена на контрольовану територію, здійснюються, якщо установа продовжує функціонувати і працівники (військовослужбовці, особи рядового і начальницького складу) виконують свої обов'язки. Переміщення установи на контрольовану територію, а також її функціонування на цій території здійснюється за рішенням органу вищого рівня (у разі переміщення органу місцевого самоврядування - за рішенням відповідної місцевої ради). Пунктом 10 Порядку N 595 визначено, що видатки на забезпечення діяльності місцевих загальних судів, що здійснюють судочинство на контрольованій території Донецької та Луганської областей, у тому числі виплата суддівської винагороди та заробітної плати працівникам апаратів судів, здійснюються виключно через територіальні управління ДСА у Донецькій та Луганській областях. Виходячи зі змісту пункту 3 Порядку N 595 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що застосування цього Порядку щодо виплати працівникам заробітної плати (грошового забезпечення, суддівської винагороди, інших передбачених законодавством виплат тощо) можливе виключно за період розміщення установи, з якою ці працівники перебували у трудових відносинах, на тимчасово неконтрольованій території України. Проте, як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 заявив, серед іншого, позовні вимоги про нарахування та виплату йому в повному обсязі грошової компенсації за невикористані дні відпустки за період по 31 грудня 2013 року відповідно до наданої довідки Київського районного суду м. Донецька від 15 вересня 2014 року, а також за 2014 рік, тобто за період, протягом якого Київський районний суд м. Донецька працював у звичайному режимі та не знаходився на неконтрольованій території України. За таких обставин висновок Вищого адміністративного суду України про повну відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 не є обґрунтованим. Водночас під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій на порушення частини четвертої статті 11 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) не вжили передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі. Зокрема, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили період, протягом якого у 2014 році Київський районний суд м. Донецька працював у звичайному режимі на контрольованій території України. Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на обґрунтування ОСОБА_3 позовних вимог посиланням на довідку Київського районного суду м. Донецька від 15 вересня 2014 року, в той час як до позовної заяви надано копію довідки цього суду від 15 серпня 2014 року. При цьому визначений у судових рішеннях період, за який зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні відпустки (з 01 липня по 31 грудня 2013 року), не відповідає періоду, вказаному в наявній в матеріалах справи довідці (з 01 липня 1996 року по 31 грудня 2013 року). Велика Палата Верховного Суду, здійснюючи перегляд судових рішень у межах наданих їй повноважень, позбавлена процесуальної можливості встановлювати обставини справи, досліджувати докази та оцінювати їх, а тому усі постановлені у справі рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового судового розгляду необхідно уточнити зміст позовних вимог ОСОБА_3, врахувати наведене та постановити законне й обґрунтоване судове рішення. Керуючись статтями 241-243 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 28 березня 2016 року, ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2016 року та постанову Вищого адміністративного суду України від 12 вересня 2017 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 805/473/17-а Провадження N 11-904апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Маріупольський графітовий комбінат" (далі - ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат") на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 21 березня 2017 року (суддя Волгіна Н.П.) та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року (у складі колегії суддів Арабей Т.Г., Геращенка І.В., Міронової Г.М.) у справі за позовом управління Пенсійного фонду України в Орджонікідзевському районі м. Маріуполя Донецької області (далі - УПФ України в Орджонікідзевському районі м. Маріуполя) до ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" про стягнення заборгованості з відшкодування фактичних витрат на виплату та доставку пільгових пенсій, УСТАНОВИЛА: У січні 2017 року УПФ України в Орджонікідзевському районі м. Маріуполя, яке в процесі розгляду справи було замінено на правонаступника - Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області (процесуальний правонаступник - Маріупольське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області; далі - УПФУ), звернулося до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат", у якому просило стягнути з ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" заборгованість з відшкодування витрат на виплату та доставку пільгових пенсій за Списком N 2 за листопад - грудень 2016 року в сумі 62 тис. 758 грн 74 коп. Донецький окружний адміністративний суд постановою від 21 березня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року, позов задовольнив. Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що сума заборгованості відповідача з відшкодування витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах відповідно до п. "б" - "з" ст. 13 Закону України від 05 листопада 1991 року N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" далі - Закон N 1788-XII) та Закону України від 09 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV) за період з листопада по грудень 2016 року в сумі 62 тис. 758 грн 74 коп. ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" у встановлені законодавством строки не сплачена. Не погодившись із такими рішеннями судів, 18 жовтня 2017 року ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Донецького окружного адміністративного суду від 21 березня 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 року й прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування касаційної скарги, серед іншого, відповідач зазначає, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 19 жовтня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 31 липня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи, зокрема, оскаржує рішення судів з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" зареєстроване як юридична особа 20 березня 1997 року та перебуває на обліку в УПФУ, як платник страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. УПФУ призначені та виплачені пенсії на пільгових умовах пенсіонерам, які працювали на ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" й були зайняті на роботах зі шкідливими і важкими умовами праці відповідно до п. "б - з" ст. 13 Закону N 1788-XII (Список N 2), що підтверджується банківськими виписками, платіжними дорученнями, довідками відділу поштового зв'язку про розмір отриманої пенсії, відривними талонами. На адресу ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" позивачем направлялись розрахунки фактичних витрат на виплату та доставку пенсій, призначених пенсіонерам, які перебували у трудових відносинах з відповідачем відповідно до п. "б" - "з" ст. 13 Закону N 1788-XII (Список N 2) за період листопад - грудень 2016 року, в сумі 62 тис. 758 грн 74 коп., що підтверджено листами про їх направлення та рекомендованими повідомленнями про їх вручення відповідачу, а саме: лист від 08 листопада 2016 року отримано 14 листопада 2016 року, а лист від 06 грудня 2016 року отримано 12 грудня 2016 року. З картки особового рахунку ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" з відшкодування фактичних витрат на виплату та доставку пільгових пенсій за Списком N 2 встановлено, що у відповідача за період листопад - грудень 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 62 тис. 758 грн 74 коп. ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" відшкодування витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах згідно Списку N 2, у строки, встановлені законодавством, не здійснило, а тому позивач просить стягнути суму заборгованості з відповідача у судовому порядку. Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий, проте ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" вважає, що ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки спірні відносини виникли між сторонами за участю суб'єктів господарювання, і вимога про стягнення об'єкту цивільних прав (грошових коштів) є майновою вимогою, що має наслідком зміну складу майна відповідача, а тому носить приватноправовий характер та має розглядатись в порядку господарського судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження рішень судів першої й апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Предметом цього позову є грошові вимоги позивача до відповідача з відшкодування витрат на виплату та доставку пільгових пенсій за період листопад - грудень 2016 року, оскільки відповідач не перераховував грошові кошти на відшкодування пільгових пенсій за списком N 2, внаслідок чого за ПАТ "Маріупольський графітовий комбінат" утворилася заборгованість у сумі 62 тис. 758 грн 74 коп. Тобто існує спір між УПФУ та роботодавцем про стягнення витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах. Пунктами 1 і 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; а суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. У ч. 1 та п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС Українипередбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. Велика Палата Верховного Суду відзначає, що органи державної влади і місцевого самоврядування, а також інші суб'єкти публічного права можуть вступати як у цивільні (господарські), так і у адміністративні правовідносини. У випадку, коли такий орган вступає у цивільні правовідносини, такий суб'єкт є, відповідно, юридичною особою або іншим суб'єктом цивільних відносин, передбаченим ст. 2 Цивільного кодексу України. Такі особи мають цивільну право - та дієздатність, можуть мати та набувати прав та обов'язків. У випадку участі таких органів у адміністративних правовідносинах, вони набувають статусу суб'єкта владних повноважень, і, як особливий суб'єкт адміністративних правовідносин, мають не права і обов'язки, а відповідні державно-владні повноваження. Для органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування, їх посадових осіб можливість вступу в адміністративно-правові відносини є одночасно їх обов'язком (на відміну від цивільних правовідносин), що і є повноваженням суб'єкта владних повноважень. Метою вступу органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, їх посадової особи у адміністративні правовідносини є публічний інтерес, тобто вступаючи у такі відносини, цей орган має на меті в першу чергу захист інтересів держави, громади, невизначеного кола осіб. В той же час, вступаючи в цивільні чи господарські правовідносини, такий суб'єкт в першу чергу має на меті задоволення приватного інтересу. Крім того, на відмінність від цивільних правовідносин, адміністративні правовідносини виникають з ініціативи однієї із сторін незалежно від волевиявлення іншої сторони. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції та який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. При цьому особа, яка здійснює владні управлінські функції, може ініціювати судове вирішення такого спору лише на виконання своїх повноважень у випадках, установлених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 58 Закону N 1058-IV Пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов'язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом та інші функції, передбачені цим Законом і статутом Пенсійного фонду. Кошти Пенсійного фонду відповідно до ст. 73 згаданого Закону використовуються на виплату пенсій, передбачених цим Законом; надання соціальних послуг, передбачених цим Законом; фінансування адміністративних витрат, пов'язаних з виконанням функцій, покладених на органи Пенсійного фонду; оплату послуг з виплати та доставки пенсій; формування резерву коштів Пенсійного фонду. Відповідно до п. 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року N 384/2011, Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України. Пенсійний фонд України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення персоніфікованого обліку надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Згідно з п. 1 розд. 1 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України 22 грудня 2014 року N 28-2 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 січня 2015 року за N 41/26486 (далі - Положення), головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - головне управління Фонду) є територіальними органами Пенсійного фонду України (далі - Фонд). Головні управління Фонду підпорядковуються Фонду та разом з управліннями Фонду в районах, містах, районах у містах, а також об'єднаними управліннями (далі - управління Фонду) утворюють систему територіальних органів Фонду. Пунктом 2 Положення визначено, що управління Фонду у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими нормативно-правовими актами, а також постановами правління Фонду, у тому числі цим Положенням, та наказами Фонду і головних управлінь Фонду. Серед основних завдань управління, відповідно до п. 3 Положення, зокрема, є: реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення; забезпечення ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; виконання інших завдань, визначених законом. Як вбачається з п. 4 цього Положення, управління відповідно до покладених на нього завдань, серед іншого, здійснює контроль за додержанням вимог законодавства про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, правильністю нарахування, обчислення, повнотою і своєчасністю сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування (далі - страхові внески) та інших платежів; за призначенням (перерахунком) і виплатою пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Фонду, інших джерел, визначених законодавством. Здійснює стягнення у передбаченому законодавством порядку своєчасно не нарахованих та/або не сплачених сум страхових внесків та інших платежів, а також застосовує фінансові санкції, передбачені законом, тобто таким чином законодавчо визначено повноваження Пенсійного фонду України звернутися до суду з позовом про стягнення заборгованості. Отже, органи Пенсійного фонду України мають законодавчо визначені повноваження звертатися до суду із такими позовами; відносини, що стали підставою позову виникають незалежно від волі платника внеску; в цих відносинах бере участь орган державної влади; ці відносини здійснюються за методом влади і підпорядкування; метою вступу органу Пенсійного фонду України у ці відносини є публічний інтерес, а саме - забезпечення безперебійного функціонування пенсійної системи України. Пенсійний фонд України є суб'єктом владних повноважень у цій сфері правовідносин, а тому спори, що виникають між учасниками цих відносин, є публічно-правовими, і їх вирішення належить до юрисдикції адміністративних судів. Пунктом 2 Прикінцевих положень Закону N 1058-IV встановлено, що пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком N 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком N 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах або за вислугу років, які відповідно до законодавства, що діяло раніше, мали право на пенсію на пільгових умовах або за вислугу років, здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди. У той же час законодавець передбачив, що до запровадження такого пенсійного забезпечення пенсії вказаним особам призначаються відповідно до норм цього Закону, а покриття витрат на виплату і доставку цих пенсій здійснюється у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За змістом ст. 23 Закону N 1058-IV спори, що виникають із правовідносин за цим Законом, вирішуються органами Пенсійного фонду та у судовому порядку. Таким чином, спір, що виник у справі за участю управління Пенсійного фонду України, як органу виконавчої влади і який у спірних правовідносинах безпосередньо реалізує надані законодавством владні управлінські функції, з роботодавцем про стягнення витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах, є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права при вирішенні спору стосовно стягнення заборгованості з відшкодування витрат на виплату і доставку пенсій, призначених на пільгових умовах (Список N 2) за період листопад - грудень 2016 року в сумі 62 тис. 758 грн 74 коп., Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Статтею 13 Закону N 1788-XII визначено категорії працівників, які мають право на пенсію за віком на пільгових умовах, а також врегульовано порядок внесення підприємствами та організаціями плати до Пенсійного фонду, що покривала витрати на виплату і доставку пенсій, призначених відповідно до п. "б" - "з" цієї статті. Відповідно до п. 2 розд. XV Прикінцевих положень Закону N 1058-IV пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком N 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком N 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах або за вислугу років, які відповідно до законодавства, що діяло раніше, мали право на пенсію на пільгових умовах або за вислугу років, здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди. До запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди особам, зазначеним в абз. 1 цього пункту, пенсії призначаються за нормами цього Закону в разі досягнення пенсійного віку та наявності трудового стажу, передбачених Законом N 1788-XII. У цьому випадку розміри пенсій визначаються відповідно до ст. 27 та з урахуванням норм ст. 28 цього Закону. При цьому зберігається порядок покриття витрат на виплату і доставку цих пенсій, що діяв до набрання чинності цим Законом. На момент набрання чинності Законом N 1058-ІVпитання щодо відшкодування витрат на виплату та доставку пенсій, призначених відповідно до пункту "б" - "з" ст. 13 Закону N 1788-XII було врегульовано Законом України від 26 червня 1997 року N 400/97-ВР "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 400/97-ВР), відповідно до п. 1, 2 ст. 1 якого відповідач є платником збору на обов'язкове державне пенсійне забезпечення. Згідно із абз. 4 п. 1 ст. 2 Закону N 400/97-ВР для платників збору, визначених п. 1, 2 ст. 1 цього Закону, (...) об'єктом оподаткування є також фактичні витрати на виплату і доставку пенсій, призначених відповідно до п. "б" - "з" ст. 13 Закону N 1788-XII до досягнення працівниками пенсійного віку, передбаченого ст. 12 Закону N 1788-XII. Абзацом 3 п. 1 ст. 4 Закону N 400/97-ВР встановлено ставку на обов'язкове державне пенсійне страхування у розмірі 100 відсотків від об'єкта оподаткування, визначеного абз. 4 п. 1 ст. 2 цього Закону. Відшкодування підприємствами витрат ПФУ на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах, здійснюється відповідно до Інструкції про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України, затвердженої постановою Пенсійного фонду України від 19 грудня 2003 року N 21-1 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 16 січня 2004 року N 64/8663 (далі - Інструкція). Пунктом 6.1 Інструкції визначено, що відшкодуванню підлягають витрати Пенсійного фонду на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах відповідно до п. 2 розд. XV Прикінцевих положень Закону N 1058-IV в таких розмірах: для платників, зазначених у підп. 2.1.1 п. 2.1 цієї Інструкції (крім платників, віднесених до четвертої групи платників єдиного податку, що визначені у підп. 4 п. 291.4 ст. 291 гл. 1 розд. XIV Податкового кодексу України), - також 100 відсотків фактичних витрат на виплату і доставку пенсій, призначених відповідно до абз. 1 ч. 2 Прикінцевих положень Закону застрахованим особам, які працювали або працюють на роботах із шкідливими і важкими умовами праці за Списком N 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах. Відповідно до п. 6.7 Інструкції, підприємства щомісяця до 25-го числа вносять до Пенсійного фонду зазначену в розрахунку місячну суму фактичних витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах. Отже, отримавши розрахунки фактичних витрат на виплату та доставку пенсій та добровільно їх не сплативши, вказана заборгованість підлягає стягненню в судовому порядку, а тому висновки судів попередніх інстанцій про обов'язок відповідача відшкодувати УПФУ витрати на виплату і доставку пенсій, призначених працівникам відповідача відповідно до пункту "б" - "з" ч. 1 ст. 13 Закону N 1788-XII, ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права. Така позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 31 січня 2011 року у справі N 21-69а10, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав та мотивів для відступлення від цих висновків. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду знаходить, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки судами першої й апеляційної інстанцій правильно встановлені обставини справи, судові рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правові висновки судів попередніх інстанцій скаржником не спростовані. Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАСУкраїни (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Маріупольський графітовий комбінат" залишити без задоволення. Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 21 березня 2017 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2017 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В. С Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 826/328/17 Провадження N 11-913апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Л.М. Лобойка , Н.П. Лященко , Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Компанія з управління активами адміністратор пенсійного фонду "Брокбізнесінвест" (далі - ПрАТ "КУА АПФ "Брокбізнесінвест") на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2017 року (суддя Аблов Є.В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2017 року (судді Земляна Г.В., Лічевецький І.О., Сорочко Є.О.) у справі N 826/328/17 за позовом ПрАТ "КУА АПФ "Брокбізнесінвест" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" (далі - уповноважена особа; ПАТ "КБ "Хрещатик" відповідно) про зобов'язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом до Фонду та уповноваженої особи про зобов'язання відповідачів визнати кредиторські вимоги ПрАТ "КУА АПФ "Брокбізнесінвест" за договорами про розміщення банківського вкладу, укладеними між позивачем в інтересах Непідприємницького товариства "Відкритий недержавний пенсійний фонд "Український пенсійний капітал" (далі - НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал") та ПАТ "КБ "Хрещатик" у межах Генеральної угоди від 10 грудня 2012 року N 76/ДЮГ/2012-ГУ про розміщення коштів юридичних осіб на депозит банку. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що здійснюючи управління активами НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" на підставі договору від 20 вересня 2005 року N 1-05/КУА, позивач уклав із ПАТ "КБ "Хрещатик" Генеральну угоду від 10 грудня 2012 року N 76/ДЮГ/2012-ГУ про розміщення коштів юридичних осіб на депозит банку та в подальшому розмістив на вкладних (депозитних) рахунках банку грошові кошти НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" згідно відповідних договорів. З огляду на початок процедури ліквідації ПАТ "КБ "Хрещатик", позивач звернувся до уповноваженої особи з кредиторськими вимогами від 30 червня 2016 року, якими просив повернути належні до сплати НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" кошти в порядку черговості у відповідності до вимог Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). Однак уповноважена особа відмовила позивачу у розгляді кредиторських вимог, мотивувавши це тим, що з такими вимогами має право звернутися безпосередньо власник коштів - НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал". Позивач вважає, що уповноважена особа безпідставно відмовила у включенні кредиторських вимог НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" до реєстру вимог кредиторів ПАТ "КБ "Хрещатик". Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 24 січня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київськогоапеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що на підставі положень КАС України та Закону N 4452-VI Фонд та уповноважена особа є суб'єктами владних повноважень, а тому спори, пов'язані з оскарженням їх дій або бездіяльності, у тому числі у межах процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, відносяться до публічно-правових та підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. У зв'язку з викладеним позивач просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 23 серпня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 31 липня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 03 вересня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Фонд та уповноважена особа відзивів на касаційну скаргу не подали. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Як убачається з матеріалів справи, 20 вересня 2005 року між НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" та позивачем укладено договір N 1-05/КУА про управління активами Пенсійного фонду. На підставі цього договору 10 грудня 2012 року позивач уклав із ПАТ "КБ "Хрещатик" Генеральну угоду N 76/ДЮГ/2012-ГУ (далі - Генеральна угода) про розміщення коштів юридичних осіб на депозит банку. У межах Генеральної угоди позивач розмістив на вкладних (депозитних) рахунках, відкритих у ПАТ "КБ "Хрещатик", грошові кошти НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" згідно з договорами: від 28 січня 2016 року N 33-С (сума депозиту 440 тис. грн); від 09 лютого 2016 року N 34-С (сума депозиту 152 тис. грн); від 17 лютого 2016 року N 35-С (сума депозиту 200 тис. грн); від 17 лютого 2016 року N 36-С (сума депозиту 500 тис. грн); від 26 лютого 2016 року N 37-С (сума депозиту 130 тис. грн); від 04 березня 2016 року N 38-С (сума депозиту 33 тис. грн). У зв'язку з прийняттям 03 червня 2016 року виконавчою дирекцією Фонду рішення N 913 про початок процедури ліквідації ПАТ "КБ "Хрещатик", позивач звернувся до уповноваженої особи з кредиторськими вимогами від 30 червня 2016 року N N 148-153 про повернення коштів, які підлягають виплаті НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал". Листом від 08 вересня 2016 року за N 41/3-12/8356 уповноважена особа відмовила ПрАТ "КУА АПФ "Брокбізнесінвест" у розгляді кредиторських вимог, мотивувавши це тим, що позивач не має повноважень на звернення із такими вимогами, оскільки звернутися з кредиторськими вимогами має право безпосередньо власник коштів -НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал". Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, Окружний адміністративний суд міста Києва, з висновком якого погодився й Київський апеляційний адміністративний суд, керувався тим, що у спірних правовідносинах відповідачем не здійснюються владні управлінські функції на основі законодавства, що відповідно до пункту 7 частини першої статті 3 КАС України є необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень, на відміну від дій уповноваженої особи щодо відшкодування коштів за вкладами фізичних осіб за рахунок Фонду, що є делегованими повноваженнями держави. Враховуючи суть спірних правовідносин, суд першої інстанції дійшов висновку, що цей спір не є публічно-правовим та не підлягає розгляду адміністративним судом, а має вирішуватися за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими ці висновки судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як убачається з матеріалів позовної заяви, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом до Фонду та уповноваженої особи про зобов'язання визнати кредиторські вимоги НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" за договорами про розміщення банківського вкладу, які укладені між ПрАТ "КУА АПФ "Брокбізнесінвест" в інтересах НТ ВНПФ "Український пенсійний капітал" та ПАТ "КБ "Хрещатик" у межах Генеральної угоди. Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом N 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, акумулювання коштів, отриманих із джерел, визначених статтею 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків; організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку; продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку. На підставі частини п'ятої статті 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Відповідно до частини другої статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом. За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, за змістом наведених правових норм на Фонд, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Зі свого боку, уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог юридичної особи до суб'єкта господарювання - ПАТ "КБ "Хрещатик", що ліквідується), які задовольняються в порядку черговості, визначеної статтею 52 Закону N 4452-VI, за рахунок коштів, одержаних унаслідок ліквідації та продажу майна банку. Повноваження уповноваженої особи Фонду щодо складення реєстру вимог кредиторів та внесення змін до цього реєстру визначені пунктом 4 частини першої статті 48 Закону N 4452-VI. Відповідно до частини першої статті 52 зазначеного Закону кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів у певній черговості. Аналіз наведених норм свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом тимчасової адміністрації та ліквідації. Зазначене дає підстави стверджувати, що оскільки лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а заявлені ПрАТ "КУА АПФ "Брокбізнесінвест" вимоги випливають із зобов'язань банку за укладеними між ними договорами, уповноважена особа Фонду та Фонд у цьому випадку діють як представники сторони договірних відносин. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів, та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Беручи до уваги наведене та враховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про визнання кредиторських вимог не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 109 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень), а також про підвідомчість цього спору судам господарської юрисдикції ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня та 22 серпня 2018 року у справах N 826/7532/16 та N 809/654/16 відповідно. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків судів попередніх інстанцій скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Компанія з управління активами адміністратор пенсійного фонду "Брокбізнесінвест" залишити без задоволення. 2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 876/5312/17 Провадження N 11-731апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів Дюкарєвої С.В., Жигилія С.П., Перцової Т С.) від 07 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У червні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Конотопського міськрайонного суду Сумської області з позовом, у якому просив: визнати неправомірними дії Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області (далі - Конотопське об'єднане УПФУ, ПФУ - відповідно) щодо відмови в призначенні йому пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки; зобов'язати відповідача починаючи з 18 травня 2017 року призначити пенсію за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки (2016-2014), що передують року звернення за призначенням пенсії, та виплатити пенсію з урахуванням виплачених за цей період сум. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що дії та рішення відповідача є неправомірними та суперечать положенням закону, оскільки після досягнення 60-річного віку він має право на призначення пенсії за віком відповідно до Закону України від 09 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV). Конотопський міськрайонний суд Сумської області постановою від 11 серпня 2017 року відмовив ОСОБА_3 у задоволені позову. Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 07 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції та задовольнив позов: визнав неправомірними дії Конотопського об'єднаного УПФУ щодо відмови у призначенні ОСОБА_3 пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки; зобов'язав відповідача, починаючи з 18 травня 2017 року, призначити ОСОБА_3 пенсію за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки та здійснити виплату пенсії з урахуванням виплачених за цей період сум. Не погодившись із таким рішенням суду апеляційної інстанції, 01 грудня 2017 року Конотопське об'єднане УПФУ подало до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу про скасування постанови Харківськогоапеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року і прийняття у справі нової постанови, якою відмовити ОСОБА_3 у задоволені позову. На обґрунтування касаційної скарги Конотопське об'єднане УПФУ зазначило, що при постановленні зазначеного судового рішення суд апеляційної інстанції порушив норми матеріального та процесуального права, неповністю дослідив та з'ясував усі обставини справи. За позицією скаржника, позивач не має права на призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-IV, оскільки з 01 січня 2008 року він отримує пенсію за вислугу років, призначену згідно із ч. 1 ст. 55 Закону України від 05 листопада 1991 року N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон N 1788-XII). Тобто, на думку управління, ОСОБА_3 має право на переведення з одного виду пенсії на інший із застосуванням показника заробітної плати, що враховувався під час призначення попереднього виду пенсії, а це є недоцільним у зв'язку зі зменшенням її розміру після такого переведення. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 06 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Підпунктом 8 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII установлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів (…), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (…) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. На обґрунтування цієї ухвали Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що Верховний Суд України ухвалив постанову від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15) з подібними правовідносинами (територіальне управління ПФУ замість призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-IV здійснило переведення позивача з пенсії за вислугу років, призначеної за ст. 55 Закону N 1788-XII як робітнику локомотивних бригад, який забезпечував безпеку руху на залізничному транспорті). У вказаній справі Верховний Суд України зробив висновок, що ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IV регламентовано порядок переведення з одного виду пенсії, призначеної саме за цим Законом, на інший. Якщо ж особі було призначено пенсію за вислугу років відповідно до Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при досягненні пенсійного віку особа виявила бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону N 1058-IV, слід вважати, що за призначенням пенсії згідно Закону N 1058-IV особа звертається вперше, і має місце саме призначення пенсії за віком, а не у зв'язку з переведенням згідно ч. 3 ст. 45 указаного Закону, тому показник заробітної плати має враховуватися за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії. Однак, за позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, історичний (в історичному розвитку) та нормативний підходи до розуміння положень Закону N 1058-IV у системному зв'язку з нормами Закону N 1788-XII дають підстави стверджувати, що з часу набрання чинності Законом N 1058-ІVбільшість положень Закону N 1788-XII втратили чинність, у зв'язку з чим державні пенсії, у тому числі й пенсії по інвалідності, по втраті годувальника, за віком, які раніше призначалися на підставі Закону N 1788-XII, призначаються на підставі Закону N 1058-IV, за яким з 01 січня 2004 року всі державні пенсії були перераховані за наявними в пенсійній справі документами відповідно до визначеного Законом порядку. У разі призначення пенсії за вислугу років Закон N 1788-XII застосовується в частині визначення права на пенсію за вислугу років (умови: вислуга років та стаж), з 01 січня 2004 року пенсія обчислюється за визначеним саме Законом N 1058-ІVпорядком, відповідно до якого здійснюється і перерахунок цього виду пенсії. Отже, суд касаційної інстанції вважає, що умови призначення пенсії за вислугу років, хоч і передбачені Законом N 1788-XII, проте сам механізм і порядок їх призначення, обчислення і виплати з 01 січня 2004 року здійснюються на підставі Закону N 1058-IV за формулою, установленою для пенсії за віком, тому неможливо стверджувати, що пенсія за вислугу років призначається за іншим законом. Відповідно до ч. 3 ст. 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною 1 ст. 341 КАСУкраїни передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. У листопаді 2007 року ОСОБА_3 звільнився з роботи, і починаючи з 01 січня 2008 року, отримує пенсію за вислугу років, призначену відповідно до п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII (робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах). 18 травня 2017 року ОСОБА_3, досягнувши 60-річного віку, звернувся до Конотопського об'єднаного УПФУ із заявою про призначення пенсії за віком на підставі Закону N 1058-IV. Конотопське об'єднане УФПУ листом від 26 травня 2017 року повідомило позивача, що право призначення довічної пенсії ним використано, тому немає підстав розглянути заяву від 18 травня 2017 року про первинне призначення пенсії за віком. Також роз'яснено його право на переведення з пенсії за вислугу років на пенсію за віком, але при здійсненні розрахунку із застосуванням показника заробітної плати, що враховувався під час призначення попереднього виду пенсії, встановлено, що її розмір зменшиться, а тому такий перехід є недоцільним. Вважаючи неправомірними дії відповідача щодо відмовиу призначенні пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за попередні три календарні роки, позивач звернувся із цим позовом до суду. Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанцій дійшов висновку, що у цьому випадку має місце призначення іншої пенсії за Законом N 1058-IV, а не переведення з одного виду пенсії на інший, оскільки позивачу було призначено пенсію за вислугу років відповідно до ст. 55 Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії. За призначенням пенсії відповідно до Закону N 1058-ІVпозивач звернувся у січні 2017 року вперше, тому Конотопське об'єднане УФПУ має враховувати показник середньої заробітної плати за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії (пенсії за віком). Такий висновок Харківського апеляційного адміністративного суду повністю узгоджується з позицієюВерховного Суду України, викладеною в постанові від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15), згідно з якою ч. 3 ст. 45 N 1058-IV регламентовано порядок переведення з одного виду пенсії, призначеної саме за цим Законом, на інший, тому якщо особі було призначено пенсію відповідно до Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при досягненні пенсійного віку така особа виявила бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону N 1058-IV, слід вважати що за призначенням такої пенсії особа звертається вперше, і має місце саме призначення пенсії за віком, а не переведення з одного виду пенсії на інший. Отже, показник заробітної плати має враховуватися за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії, а не той, що враховувався під час призначення попереднього виду пенсії Позивач у цій справі, як і позивач у справі N 133/476/15-а (21-6331а15), отримував пенсію за вислугу років, призначену на підставі п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII. Предметом спору в обох зазначених справах є відмова територіального органу Пенсійного фонду України у призначенні пенсії за віком з урахуванням показника заробітної плати за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії, тобто правовідносини у цих справах подібні. Отже, висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15), є обов'язковим для Верховного Суду при вирішенні цього спору. Аналізуючи обґрунтованість підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права (призначення пенсії за віком замість переведення в порядку ч. 3 ст. 45 N 1058-IV)у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини та громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані. Під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу наявних прав і свобод. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості й в інших випадках, передбачених законом (ст. 44 Основного Закону). Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону N 1058-ІVза рахунок коштів Пенсійного фонду України в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв'язку з втратою годувальника. За приписами ч. 2 ст. 40 Закону N 1058-ІVзаробітна плата (дохід) для обчислення пенсії визначається за формулою: Зп = Зс х (Ск: К), де: Зп -заробітна плата (дохід) застрахованої особи для обчислення пенсії, у гривнях; Зс - середня заробітна плата (дохід) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії. Порядок визначення показників зазначеної заробітної плати затверджується ПФУ за погодженням з центральними органами виконавчої влади, що забезпечують формування державної фінансової політики, державної політики у сферах економічного розвитку, статистики. Ск -сума коефіцієнтів заробітної плати (доходу) за кожний місяць (Кз 1 + Кз 2 + Кз 3 +... + Кз n); К -страховий стаж за місяці, які враховано для визначення коефіцієнта заробітної плати (доходу) застрахованої особи. Згідно з п. 2, 16 розд. XV "Прикінцеві положення" Закону N 1058-IV до запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди особам, які працювали на посадах, що дають право на пенсію за вислугою років, пенсії призначаються за нормами цього Закону в разі досягнення пенсійного віку та наявності трудового стажу, передбачених Законом N 1788-XII. У цьому випадку розміри пенсій визначаються відповідно до ст. 27 та з урахуванням норм ст. 28 цього Закону. До приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону N 1788-XII застосовуються в частині визначення права на пенсію (…) за вислугу років. Водночас ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-ІVустановлено, що переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший у пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами ПФУ. При переведенні з одного виду пенсії на інший за бажанням особи може враховуватися заробітна плата (дохід) за періоди страхового стажу, зазначені в ч. 1 ст. 40 цього Закону, із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу), який враховувався під час призначення (попереднього перерахунку) попереднього виду пенсії. З аналізу зазначених вище норм законодавства вбачається, що ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IVустановлюється порядок переведення з одного виду пенсії, призначеної саме за цим Законом, на інший. Отже, показник середньої заробітної плати при переведенні на інший вид пенсії має бути незмінним, тобто таким, яким він був на час призначення пенсії, передбаченої Законом N 1058-IV. Однак у випадку із заявою позивача мало місце призначення іншої пенсії за іншим законом, а тому має враховуватись показник середньої заробітної плати за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії (пенсії за віком). Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що 01 січня 2008 року ОСОБА_3 було призначено пенсію за вислугу відповідно до п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії. Для призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-ІVпозивач звернувся вперше 18 травня 2017 року після досягнення 60-річного віку. Відповідно до п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII право на пенсію за вислугу років мають робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах, - за списками професій і посад, що затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України; водії вантажних автомобілів, безпосередньо зайнятих у технологічному процесі на шахтах, у рудниках, розрізах і рудних кар'єрах на вивезенні вугілля, сланцю, руди, породи, - після досягнення 55 років і при стажі роботи: для чоловіків -не менше 30 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначеній роботі. Статтею 7 Закону N 1788-ХІІпередбачено, що звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію. При цьому пенсії за віком та по інвалідності призначаються незалежно від того, припинено роботу особою на час звернення за пенсією чи ні. Пенсія за вислугу років призначається лише при залишенні роботи, яка дає право на цю пенсію. Згідно з п. 11 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року N 22-1, пенсія за вислугу років призначається у разі звільнення з роботи, що дає право на цей вид пенсії. У разі зарахування після призначення пенсії за вислугу років на роботу, яка дає право на цей вид пенсії, виплата пенсії припиняється і поновлюється з дня, що слідує за днем звільнення з роботи. Таким чином, позивач має право на призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-IV із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників у галузі економіки України за три календарні роки, що передують року звернення. Отже, Верховний Суд України у постанові від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15) обґрунтовано зазначив, що у випадку призначення особі пенсії за вислугу років відповідно до Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при виявленні такою особою бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону N 1058-IV, має місце саме призначення пенсії за віком, а не переведення згідно ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IV. Верховний Суд України при ухвалені цієї постанови також врахував і положення Законів N 1058-IV та N 1788-XII. Підсумовуючи зазначене вище, ВеликаПалата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15). Крім того, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що з часу набрання чинності Законом N 1058-IV (за історичним та нормативним підходами до розуміння положень Закону N 1058-IV) більшість положень Закону N 1788-XII утратили чинність, у зв'язку із чим державні пенсії, які раніше призначалися на підставі вказаного Закону, призначаються на підставі Закону N 1058-IV, з огляду на таке. Під втратою чинності нормативно-правового акта необхідно розуміти передбачений правовими приписами момент закінчення дії нормативно-правового акта, що є наслідком настання передбачених у законодавстві обставин. Такими обставинами можуть бути: скасування нормативно-правового акта (його частини); визнання нормативно-правового акта недійсним (неконституційним, незаконним); завершення дії тимчасового нормативно-правового акта (настання передбаченої у ньому дати або невідкладної обставини). Статтею 6 Конституції України встановлено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Відповідно до ст. 75 та п. 3 ч. 1 ст. 85 Основного Закону єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, до повноважень якої, серед інших, належить й прийняття законів (внесення змін до законів та їх скасування). Питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів вирішує Конституційний Суд України в порядку, визначеному Законом України від 13 липня 2017 року N 2136-VIII "Про Конституційний Суд України". Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що органи судової влади під час здійснення судочинства застосовують законодавчі норми та не наділені повноваженнями (крім Конституційного Суду України) визнавати закони України такими, що втратили чинними або скасовувати їх у інший спосіб. На момент звернення ОСОБА_3 до Конотопського об'єднаного УПФУ із заявою про призначення пенсії за віком норми Закону N 1788-XII були чинними. Цей закон не скасований Верховною Радою України, його положення не визнавалися неконституційними або незаконними і на сьогодні. Умови та порядок призначення пенсії за вислугу років визначалися Законом N 1788-XII, як на момент виникнення спірних правовідносин між учасниками справи, так і на час розгляду цієї справи в судах різних інстанцій. Та обставина, що механізм і порядок обчислення та виплати пенсій за вислугу років з 01 січня 2004 року здійснюється на підставі Закону N 1058-IV за формулою, що встановлена для пенсії за віком, не впливає на те, що призначення пенсії за вислугу років передбачено положеннями Закону N 1788-XII. При цьому ст. 9 Закону N 1058-IV не передбачено такого виду пенсії, як пенсія за вислугу років. Разом з тим, ч. 3 ст. 45 зазначеного Закону регламентує порядок переведення з одного виду пенсії, призначеного саме за цим Законом, на інший. Отже, при зверненні особи, якій було призначено пенсію за вислугу років у порядку Закону N 1788-XII, до територіальних органів ПФУ із заявою про призначення пенсії за віком на підставі Закону N 1058-IV, має місце саме призначення такого виду пенсії, а не переведення згідно з ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IV, а тому позиція суду касаційної інстанції, що пенсія за вислугу років призначається Законом N 1058-IV, є необґрунтованою. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року про визнання неправомірними дій та зобов'язання Конотопського об'єднаного УПФУ призначити ОСОБА_3 пенсію за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки є обґрунтованою і законною. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349,ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.М. Лобойко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  15. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 листопада 2018 року м. Київ Справа № 372/504/17 Провадження № 14-325цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача СитнікО. М., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідачі: ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванченко Олена Леонідівна, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року в складі судді Болобана В. Г. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Іванової І. В., Гуля В. В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л., третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним, та УСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 12 липня 1986 року по 13 жовтня 2015 року вона та ОСОБА_5 перебували у шлюбі. За час шлюбу подружжя набуло майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1. 05 вересня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір позики грошових коштів у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 pоку. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між сторонами укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2, яка є спільною сумісною власністю подружжя. Вказувала, що згоди на передачу майна в іпотеку вона не надавала, тому просила визнати договір іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним та зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № 16243266, № 16239951. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Суд першої інстанції керувався тим, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи за обставинами не могла не знати про те, що майно належить на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоду на вчинення такого правочину другого з подружжя (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15). Спірне майно на момент укладення договору та на теперішній час належить на праві приватної власності ОСОБА_5, що підтверджується інформаційною довідкою з Реєстру речових прав на нерухоме майно, правовий режим майна на спільну сумісну власність не змінено (рішення про поділ майна подружжя не ухвалювалося), а тому не потрібна згода позивачки на укладення договору іпотеки. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року залишено без змін. Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, та зазначив, що сама по собі відсутність згоди другого з подружжя на укладення оспорюваного договору не може бути підставою для визнання його недійсним. На час укладення договору іпотеки сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, правовий статус спірного майна не змінений на спільну сумісну власність, а відтак не потрібна була згода позивачки на укладення договору іпотеки. У грудні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційна скарга мотивована тим, що предмет договору іпотеки - квартира АДРЕСА_2, загальною площею 366,8 кв. м, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки була придбана за час шлюбу та за їхні спільні кошти, а тому укладення оспорюваного договору за відсутності згоди одного з подружжя суперечить закону та порушує права позивачки як одного із співвласників майна. Про існування договору позики та договору іпотеки позивачці стало відомо під час розгляду справи про поділ майна подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, передача майна в іпотеку можлива лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у якому передбачено, що якщо майно, яке є спільною сумісною власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до частини першої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. 27 березня 2018 року ОСОБА_7 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити її без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін. Свою позицію обґрунтовував тим, що власником квартири, яка є предметом іпотеки, на момент укладення договору був ОСОБА_5, який надав усі документи, необхідні для посвідчення такого правочину, що підтверджували відсутність порушення прав інших осіб внаслідок укладення договору іпотеки. На момент укладення договору позики та оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не перебували у шлюбі, а відсутність згоди другого з подружжя сама по собі не може бути підставою для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного іншим із подружжя. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, також вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке. Суди установили, що 12 липня 1986 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб (т. 1, а. с. 11). Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (дублікат від 20 липня 2016 року), виданим на підставі рішення виконкому Української міської ради від 27 листопада 2008 року № НОМЕР_3, ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1. Право власності на квартиру зареєстровано в реєстрі прав власності 15 грудня 2008 року за реєстраційним номером 25260875 (т. 1, а. с. 8?10). 13 жовтня 2015 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвано (т. 1, а. с. 12). У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, у тому числі квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 152). На підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 16 червня 2016 року, залишеної без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року, справу направлено до Обухівського районного суду Київської області, який ухвалою від 05 грудня 2016 року прийняв її до провадження і призначив до розгляду (т. 1, а. с. 153?156). Під час розгляду справи ОСОБА_3 дізналася, що 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 уклали договір позики, за яким останній передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 5 592 930 грн зі строком повернення до 04 березня 2017 pоку. На забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, відповідно до умов якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 145?147). При укладенні договору іпотеки 05 вересня 2016 року ОСОБА_5 склав заяву, якою стверджував, що під час набуття права власності на квартиру АДРЕСА_2 в зареєстрованому шлюбі він не перебував, ні з ким не проживав та не вів спільне господарство, тому квартира є його особистою приватною власністю, не є спільною сумісною власністю і осіб, які б могли порушити питання про визнання за ними права власності на зазначену квартиру (її частину), у тому числі відповідно до статей 62, 74, 97 Сімейного кодексу України (далі - СК України), немає. Зазначена заява посвідчена 05 вересня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. (т. 1, а. с. 100). Звертаючись у лютому 2017 року до суду з позовом про визнання зазначеного договору іпотеки від 05 вересня 2016 року недійсним, ОСОБА_3 посилалася на те, що квартира АДРЕСА_2 придбана за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, тому при укладенні договору іпотеки відповідно до вимог статті 578 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 6 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) вимагалася нотаріальна засвідчена її згода як співвласника майна. Проте такої згоди вона не надавала, що в силу положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним. Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення), обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України, пункт 1 частини першої статті 4, частина перша статті 5 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц. Суди встановили, що спірна квартира набута відповідачем за час шлюбу з позивачкою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_5 підтверджує, що у судів попередніх інстанцій відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні. Спір про поділ майна, заявлений ОСОБА_3, не вирішено. За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Стаття 578 ЦК України та частина друга статті 6 Закону № 898-IV передбачають, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа ? контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток. Водночас, Верховний Суд України, дійшовши таких правових висновків у зазначених справах, не відступав від правового висновку, викладеного у раніше прийнятій постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у якому зазначив, що відповідно до статті 578 ЦК України, а також спеціальної норми - частини другої статті 6 Закону № 898-IV майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і недодержання вимог цієї норми відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину. Тобто якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 зазначав, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги саме правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31?32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36). З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Оскільки договір іпотеки від 05 вересня 2016 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що при посвідченні договору іпотеки нотаріус перевірив правовий статус ОСОБА_5, який вказав, що є одноосібним власником майна, тому порушень з боку відповідача приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л. не вбачається. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили усі обставини, дослідили докази та надали їм правову оцінку, але неправильно застосували норми матеріального права та помилково відмовили у позові ОСОБА_3 Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права і ухвалення нового судового рішення не потребує встановлення фактичних обставин справи, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позову ОСОБА_3 Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд здійснює розподіл судових витрат. Документально підтверджені судові витрати у розмірі 1 280 грн за подання позовної заяви, 1 408 грн за подання апеляційної скарги та 2 560 грн за подання касаційної скарги, а всього 5 248 грн, підлягають стягненню з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402, 403, 409, 412, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2017 року скасувати. Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко Олени Леонідівни, третя особа, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним задовольнити. Визнати недійсним договір іпотеки від 05 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко Оленою Леонідівною та зареєстрований у реєстрі 05 вересня 2016 року за № 1157. Зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко ОленуЛеонідівну виключити записи про обтяження, внесені 05 вересня 2016 року, з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за № № 16243266, 16239951. Стягнути з ОСОБА_5 (місце реєстрації: проспект Повітрофлотський, 28 (в/ч), м. Київ, 03049, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) 5 248 (п'ять тисяч двісті сорок вісім) гривень судового збору. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська І. В. Саприкіна О. С. Золотніков О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич В. С. Князєв http://reyestr.court.gov.ua/Review/78215412
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 755/13532/15-ц Провадження N 14-319цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Приватне підприємство "Армін" (далі - ПП "Армін"), Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Мультіпак" (далі - ТОВ "Торговий дім "Мультіпак"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк" на постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року в складі колегії суддів Українець Л.Д., Шебуєвої В.А., Оніщука М.І. у цивільній справі за позовом ПАТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" про стягнення заборгованості за кредитним договором та УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ПАТ "УкрСиббанк" звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 27 листопада 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_5 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11084665000. 27 вересня 2010 року між ПАТ "УкрСиббанк", ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено договір N 11421112000 про переведення боргу за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000. На дату укладення договору про переведення боргу заборгованість первісного боржника за кредитним договором становила 163 492 долари США, за використання кредитних коштів встановлена відсоткова ставка у розмірі 10,8 % річних. На забезпечення своєчасного і повного виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором укладені наступні договори поруки: ? від 27 вересня 2010 року N 243971 між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4; ? від 27 вересня 2010 року N 243972 між ПАТ "УкрСиббанк" та ПП "Армін"; ? від 27 вересня 2010 року N 243973 між ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак". У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору станом на 24 червня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 141 957,85 доларів США, з якої: 126 411,10 доларів США - кредитна заборгованість, у тому числі прострочена заборгованість з липня 2014 року - 10 113 доларів США; 15 546,75 доларів США - заборгованість за процентами; заборгованість зі сплати пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів - 110 538, 03 грн. з якої: 45 991,85 грн - пеня за прострочення сплати кредиту, 64 546,18 грн - пеня за прострочення сплати процентів. ПАТ "УкрСиббанк" просило стягнути солідарно: з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 кредитну заборгованість, проценти за користування кредитними коштами за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 (від 27 вересня 2010 року N 11421112000) у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. з ОСОБА_3 та ПП "Армін"? кредитну заборгованість, проценти за користування кредитними коштами за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 (від 27 вересня 2010 року N 11421112000) у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. з ОСОБА_3 та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак"? кредитну заборгованість, проценти за користування кредитними коштами за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 (від 27 вересня 2010 року N 11421112000) у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. Заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року позов ПАТ "УкрСиббанк" задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ПП "Армін" на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" на користь ПАТ "УкрСиббанк" заборгованість за договором про надання споживчого кредиту N 11084665000 від 27 листопада 2006 року у розмірі 141 957,85 доларів США та пеню за несвоєчасне погашення кредиту та процентів у розмірі 110 538,03 грн. Стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" на користь ПАТ "УкрСиббанк" по 913,50 грн сплаченого судового збору з кожного. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що відповідачі порушили зобов'язання своєчасно повертати суми отриманого кредиту та сплачувати нараховані за користування кредитними коштами відсотки, внаслідок чого виникла прострочена заборгованість, яка має бути солідарно стягнута з позичальника та поручителів. Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 08 листопада 2017 року в задоволенні заяви ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року відмовлено. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" задоволено частково. Заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року в частині позовних вимог ПАТ "УкрСиббанк" до ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" про стягнення заборгованості за кредитним договором скасовано, провадження у справі в цій частині закрито. Заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року в частині розподілу судових витрат скасовано. Стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ "УкрСиббанк" по 1 827 грн сплаченого судового збору з кожного. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Стягнуто з ПАТ "УкрСиббанк" на користь ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" 4 019,40 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині позовних вимог банку до ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" та закриваючи провадження у справі у цій частині, апеляційний суд керувався тим, що розгляд спору між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду. У березні 2018 року ПАТ "УкрСиббанк" звернулося з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року та залишити в силі заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що системний аналіз статей 541, 543 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) свідчить про те, що у боржника за основним зобов'язанням та у солідарних боржників (поручителів - юридичних осіб) існує один і той самий обов'язок, що виникає із основного зобов'язання - кредитного договору, тому вимоги банку до позичальника та поручителів є взаємопов'язаними і повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства. Крім того, спір між ПАТ "УкрСиббанк" та ПП "Армін", ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" не пов'язаний зі здійсненням господарської діяльності поручителів, тому апеляційний суд помилково застосував статтю 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 27 червня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що 27 листопада 2006 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_5 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11084665000, згідно з пунктами 1.1, 1.2 якого останньому надано кредит у розмірі 200 000 доларів США, що за курсом Національного банку України на день укладення договору еквівалентно 1 010 000 грн. на строк не пізніше 27 листопада 2026 року. Згідно з підпунктом 1.3.1 пункту 1.3 договору за використання кредитних коштів протягом 30 календарних днів з дати видачі кредиту процентна ставка була встановлена у 10,80 % річних; по закінченню цього строку та кожного наступного місяця кредитування процентна ставка підлягала перегляду відповідно до пункту 9.2 цього договору (т. 1, а. с. 5?18). 27 вересня 2010 року між ПАТ "УкрСиббанк", ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено договір N 11421112000 про переведення боргу за договором про надання споживчого кредиту від 27 листопада 2006 року N 11084665000 та додаткова угода до кредитного договору (т. 1, а. с. 19?26). На дату укладення договору про переведення боргу заборгованість первісного боржника за кредитним договором становила 163 492 долари США. За користування кредитними коштами встановлена відсоткова ставка у розмірі 10,8 % річних (пункт 3 договору про переведення боргу). На забезпечення своєчасного і повного виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором укладені наступні договори поруки: ? від 27 вересня 2010 року N 243971 між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 27?29); ? від 27 вересня 2010 року N 243972 між ПАТ "УкрСиббанк" та ПП "Армін" (т. 1, а. с. 30?32); ? від 27 вересня 2010 року N 243973 між ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" (т. 1, а. с. 33?35). 23 лютого 2015 року ПАТ "УкрСиббанк" направляло на адресу позичальника ОСОБА_3 та поручителів ОСОБА_4, ПП "Армін" та ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" письмові вимоги про усунення порушень кредитного договору від 27 листопада 2006 року N 11084665000 протягом 31 календарного дня з дати отримання повідомлення, а саме погасити прострочену заборгованість у розмірі 6 742 доларів США (прострочена заборгованість за кредитом) та 9 470,42 доларів США (прострочена заборгованість за процентами) (т. 1, а. с. 36?43, 50). Згідно з наданим банком розрахунком заборгованість за кредитним договором станом на 24 червня 2015 року склала 141 957,85 доларів США, з якої: 126 411,10 доларів США - кредитна заборгованість, у тому числі прострочена заборгованість з липня 2014 року - 10 113 доларів США; 15 546,75 доларів США - заборгованість за процентами; заборгованість зі сплати пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів - 110 538, 03 грн. з якої: 45 991,85 грн - пеня за прострочення сплати кредиту, 64 546,18 грн - пеня за прострочення сплати процентів (т. 1, а. с. 55?68). Перевіряючи законність закриття апеляційним судом провадження у справі у частині вимог до поручителів - юридичних осіб, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства: цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) було передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Позивачем заявлено вимоги до чотирьох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є ОСОБА_3, поручителя ОСОБА_4 та поручителів - юридичних осіб ПП "Армін" і ТОВ "Торговий дім "Мультіпак". ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати само по собі. Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У даному випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів у даному випадку співпадає з обсягом відповідальності боржника. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 ЦК України, слідує, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором. У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім спорів: 1) про приватизацію державного житлового фонду; 2) що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; 3) про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; 4) що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; 5) інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року, тобто чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Так, згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи у суді першої інстанції) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у суді першої інстанції) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного і обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про необхідність закриття провадження у справі у частині позовних вимог до поручителів, які є юридичними особами, а також вважає за необхідне відступити від правової позиції Верховного Суду України, висловленої в постановах від 17 лютого 2016 року у справі N 6-1965цс15, від 24 лютого 2016 року у справі N 6-1009цс15, від 02 березня 2016 року у справі N 6-2307цс15, від 06 квітня 2016 року у справі N 6-77цс16, від 27 квітня 2016 року у справі N 6-2974цс15, від 18 травня 2016 року у справі N 6-2578цс15, від 06 липня 2016 року у справі N 6-1047цс16. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Така правова позиція вже висловлена неодноразово Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 14-40цс18, від 21 березня 2018 року у справі N 14-41цс18, від 25 квітня 2018 рокуу справі N 14-74цс18, а також від 20 червня 2018 року у справі N 14-224цс18, у яких Велика Палата Верховного Суду зазначила про відступлення від висновків Верховного Суду України, висловлених у постанові від 01 березня 2017 року у справі N 6-923цс16. Підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді та розглянутий судом першої інстанції на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок апеляційного суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителів, які є юридичними особами. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд не врахував особливості правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно визначився з юрисдикцією вказаного спору та неправильно застосував норми процесуального права, оскільки підстави для закриття провадження у справі в частині вимог до поручителів - юридичних осіб - відсутні. У рішенні від 16 грудня 1992 року у справі "Хаджинастасиу проти Греції" (заява N 12945/87) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував, що національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні від 11 січня 2007 року у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" ЄСПЛ зазначив, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою ЄСПЛ (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї вбачається, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція). Залишаючи без змін заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 листопада 2015 року у частині задоволення позовних вимог банку до ОСОБА_3, ОСОБА_4, апеляційний суд свої висновки належним чином не обґрунтував, залишив поза увагою доводи апеляційної скарги ТОВ "Торговий дім "Мультіпак" про неправильний розрахунок банком заборгованості за кредитним договором та про припинення поруки за договорами поруки, не надав їм належної правової оцінки, чим порушив вимоги частини третьої статті 382 ЦПК України та статті 6 Конвенції в частині доступу до правосуддя. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. У частині четвертій статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки виправити помилки апеляційного суду на стадії касаційного перегляду справи неможливо, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 383/596/15 Провадження N 14-342цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: прокуратура Кіровоградської області, Державна казначейська служба України (далі - ДКС України), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, заступника прокурора Кіровоградської області, ДКС України на рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року у складі судді Червонописького В.С. та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року у складі колегії суддів Бубличенко В.П., Кривохижі В.І., Марашка С.І., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до прокуратури Кіровоградської області, ДКС України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду, УСТАНОВИЛА: У червні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, під час розгляду справи уточнив вимоги та остаточно просив: стягнути на його користь із ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку 535 920 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; відшкодувати йому за рахунок коштів Державного бюджету України 130 274,44 грн недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати і 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. Позов мотивовано тим, що 08 лютого 2011 року прокурор Компаніївського району Кіровоградської області стосовно нього порушив кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем працівниками Компаніївського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України (далі - Компаніївський РВ УМВС України) в Кіровоградській області за частиною третьою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 11 серпня 2011 року слідчим прокуратури Компаніївського району змінено кваліфікацію його дій з частини третьої статті 364 та частини першої статті 365 КК України, йому пред'явлено обвинувачення за частиною першою статті 365 КК України та обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Вироком Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 17 травня 2012 року він був засуджений за частиною першою статті 365 КК України до 1 року обмеження волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах, пов'язані з владними повноваженнями на 1 рік. Згідно зі статтею 75 КК України його було звільнено від відбування покарання із випробуванням, з іспитовим строком 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 серпня 2012 року вирок Компаніївського районного суду скасовано, а справу повернуто прокурору Компаніївського району для проведення додаткового розслідування. 16 листопада 2012 року прокуратурою Компаніївського району кримінальну справу закрито. 17 січня 2013 року слідчий вніс в Єдиний реєстр досудового розслідування відомості про кримінальне правопорушення за частиною першою статті 365 КК України. Вироком Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 31 січня 2014 року його визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України, призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій на строк З роки без конфіскації майна. За статтею 75 КК України його звільнено від відбуття призначеного основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням, встановлено іспитовий строк тривалістю 3 роки. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року вирок Бобринецького районного суду від 31 січня 2014 року скасовано, провадження N 420131201800000002 стосовно нього закрито за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Посилаючись на незаконність притягнення до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; ОСОБА_3 просив позов задовольнити. Рішенням Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто з ДКС України на користь ОСОБА_3 107 184 грн на відшкодування моральної шкоди і 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. Зобов'язано ДКС України списати у безспірному порядку на користь ОСОБА_3 зазначені суми з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у зв'язку з тривалим розглядом спочатку кримінальної справи, а потім кримінального провадження стосовно позивача, а саме протягом 44 місяців, застосуванням запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, позивачу було завдано моральної (немайнової) шкоди, яка знайшла свій прояв у тяжкості вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, тому, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню у розмірі 107 184 грн. Позовні вимоги про стягнення витрат на правову допомогу підтверджені належними доказами, тому також підлягають задоволенню. Вимоги у частині стягнення неотриманої заробітної плати не задоволено у зв'язку з їх недоведеністю, оскільки позивача звільнено за дисциплінарний проступок, а не відсторонено від роботи у зв'язку з порушенням кримінальної справи. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року змінено в частині відшкодування моральної шкоди і витрат на правову допомогу. Стягнуто з ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_3 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди та 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. В іншій частині рішення залишено без змін. Стягнуто з прокуратури Кіровоградської області в дохід держави 267,96 грн судового збору. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що з часу пред'явлення обвинувачення - 16 серпня 2011 року до припинення кримінального переслідування - 16 листопада 2012 року позивач перебував під слідством і судом 15 місяців, а з часу повідомлення про підозру - 24 квітня 2013 року до закриття провадження у кримінальній справі - 09 грудня 2014 року - 19,5 місяців. Фактично позивач перебував під слідством і судом 34,5 місяців, тому розмір відшкодування завданої йому моральної шкоди не може бути менше, ніж 47 541 грн (1 378 грн х 34,5 = 47 541 грн). Враховуючи фактичні обставини справи, тривалість перебування позивача під слідством і судом, вимоги розумності і справедливості, апеляційний суд вважав, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню в розмірі 50 000 грн. Також позивач надав докази укладення договорів про надання правової допомоги і оригінали квитанцій про сплату коштів, копії яких додано до матеріалів справи, а також розрахунок часу, витраченого адвокатом на участь у судових засіданнях та складання процесуальних документів. Представники відповідачів погодилися з правильністю наданих адвокатом розрахунків. Доводи, наведені в касаційних скаргах У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ДКС України, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не надав належних доказів, які б свідчили про те, що у зв'язку з ситуацією, в якій він опинився внаслідок притягнення його до кримінальної відповідальності, він переживав психологічне страждання та інші негативні наслідки морального характеру, тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій є необґрунтованими та підлягають скасуванню. У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення у частині відмови в стягненні недоотриманої заробітної плати та розміру моральної шкоди та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд неправильно визначив тривалість його перебування під слідством і судом, оскільки початком досудового розслідування є день винесення постанови про порушення кримінальної справи, тому на його користь підлягають стягненню 535 920 грн. Крім того, саме з 08 лютого 2011 року - часу винесення постанови про порушення кримінальної справи, що є процесуальною дією, слід обраховувати час, з якого були порушені його права. Винесення цієї постанови потягло проведення службової перевірки і його звільнення з органів внутрішніх справ наказом начальника УМВС України в Кіровоградській області від 16 лютого 2011 року N 79 о/с. У зв'язку з цим його права на отримання заробітної плати порушувались протягом 44 місяців, тому на його користь підлягає стягненню недоотримана заробітна плата в розмірі 130 274,44 грн. У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заступник прокурора Кіровоградської області, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення у частині відшкодування витрат на правову допомогу та ухвалити у цій частині нове рішення про закриття провадження у справі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій у частині стягнення витрат на правову допомогу підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01, 06, 11 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами, а ухвалою від 26 травня 2016 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги ДКС України, заступника прокурора Кіровоградської області, ОСОБА_3 підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Стосовно наведених у касаційній скарзі заступника прокурора Кіровоградської області доводів про те, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду, тобто порушення судами правил предметної юрисдикції, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити наступне. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У поданому позові ОСОБА_3 просив стягнути з відповідачів 535 920 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; 130 274,44 грн на відшкодування недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати; 46 820,80 грн витрат на правову допомогу. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР) передбачено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Частиною другою статті 1 вказаного Закону встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону N 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Згідно з пунктом 4 статті 3 Закону N 266/94-ВР у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягають також поверненню суми, сплачені ним у зв'язку з наданням юридичної допомоги. До цих сум відносяться суми, сплачені ним адвокатському об'єднанню (адвокату) за участь адвоката у справі, написання касаційної і наглядної скарги, а також внесені ним в рахунок оплати витрат адвоката у зв'язку з поїздками у справі до касаційної та наглядної інстанції. Чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування (повернення) сум, сплачених за надання йому юридичної допомоги. Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України)). У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися. У чинному КПК України це право закріплене вперше. Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою "Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов", згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. На день розгляду справи єдиним таким законом є Закон N 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі й на осіб, стосовно яких закрито кримінальне провадження за відсутності в діянні складу кримінального правопорушення. Зважаючи на вказане, помилковими є наведені в касаційній скарзі заступника прокурора Кіровоградської області доводи, що визначення розміру суми, сплаченої громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги у кримінальному провадженні, не віднесено до компетенції суду. Підстав для висновків, що суди порушили правила предметної юрисдикції Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Суди установили, що 08 лютого 2011 року прокурор Компаніївського району Кіровоградської області порушив стосовно ОСОБА_3 кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем працівником правоохоронного органу, що спричинило істотну шкоду інтересам держави у вигляді підриву авторитету діяльності органу державної влади, яким є Компаніївський РВ УМВС України в Кіровоградській області, за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. 16 лютого 2011 року ОСОБА_3 звільнено. Постановами слідчого прокуратури Компаніївського району Кіровоградської області: від 11 серпня 2011 року зазначену кримінальну справу перекваліфіковано з частини третьої статті 364 КК України на частину першу статті 365 КК України; від 12 серпня 2011 року - порушено кримінальну справу стосовно ОСОБА_3 за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України; від 16 та 31 серпня 2011 року - ОСОБА_3 притягнуто як обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України, та обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Вироком Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 17 травня 2012 року ОСОБА_3 засуджено за частиною першою статті 365 КК України до 1 року обмеження волі з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах, пов'язані з владними повноваженнями, на один рік; згідно зі статтею 75 КК України його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 серпня 2012 року зазначений вирок скасовано з поверненням справи прокурору Компаніївського району Кіровоградської області для проведення додаткового розслідування. Постановою старшого прокурора прокуратури Компаніївського району Кіровогадської області від 16 листопада 2012 року припинено кримінальне переслідування стосовно позивача у вказаній кримінальній справі у зв'язку з відсутністю у його діях складу злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України 17 січня 2013 року відомості про кримінальне правопорушення внесено до Єдиного реєстру досудового розслідування за частиною першою статті 365 КК України; постановою слідчого прокуратури Компаніївського району Кіровоградської області розпочато досудове розслідування. Постановою слідчого від 24 квітня 2013 року ОСОБА_3 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 26 квітня 2013 року стосовно позивача обрано запобіжний захід у виді особистого зобов'язання. Вироком Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 31 січня 2014 року ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України, і призначено покарання у вигляді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, на строк 3 роки без конфіскації майна. Відповідно до статті 75 КК України ОСОБА_3 звільнено від відбування призначеного основного покарання у вигляді позбавлення волі з випробуванням, з іспитовим строком тривалістю 3 роки. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року указаний вирок скасовано, провадження стосовно ОСОБА_3 закрито за відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 липня 2015 року зазначену ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області залишено без змін. Також установлено, що в ухвалі Апеляційного суду Кіровоградської області від 09 грудня 2014 року лейтенанта міліції ОСОБА_3 наказом начальника управління УМВС України в Кіровоградській області від 08 листопада 2010 року N 528 о/с призначено на посаду начальника сектора карного розшуку кримінальної міліції Компаніївського РВ УМВС України в Кіровоградській області. Згідно з довідкою Компаніївского РВ УМВС України в Кіровоградській області лейтенант міліції - начальник сектора карного розшуку Компаніївського РВ УМВС ОСОБА_3 відповідно до наказу УМВС України від 16 лютого 2011 року N 70о/с звільнений у запас Збройних сил України з 15 лютого 2011 року за пунктом 64 "є" (порушення дисципліни). На адвокатський запит УМВС України в Кіровоградській області надало відповідь від 30 жовтня 2015 року N 12/9-ад, згідно з якою розмір грошового забезпечення ОСОБА_3 за останній повний календарний місяць служби перед звільненням з ОВС (січень 2011 року) складав 2 502,15 грн. Крім того, установлено, що відповідно до довідки про участь адвоката в судових засіданнях у кримінальній справі та кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_3 від 03 вересня 2015 року адвокат Фільштейна В.Л. з 19 жовтня 2011 року по 07 липня 2015 року представляв інтереси позивача протягом всього часу досудового слідства, розгляду кримінальної справи в судах, досудового розслідування, розгляду кримінального провадження в Компаніївському та Бобринецькому районних судах Кіровоградської області, Апеляційному суді Кіровоградської області та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Відомості, зазначені в указаній довідці, прокурором під сумнів не ставилися. Крім того, на обґрунтування позовних вимог про відшкодування витрат на правову допомогу позивач надав такі документи: договір від 12 жовтня 2011 року та розрахункову квитанцію N 314823 на загальну суму 10 000 грн. договір від 29 серпня 2012 року та розрахункову квитанцію N 314850 на загальну суму 10 000 грн. договір від 14 травня 2013 року та розрахункову квитанцію N 139301 на загальну суму 10 000 грн. договір від 12 червня 2014 року та розрахункову квитанцію N 39328 на загальну суму 10 000 грн. Також надано розрахунок витрат на сплату послуг адвоката за договором між адвокатом Фільштейном В.Л. та позивачем ОСОБА_3 від 20 жовтня 2015 року, згідно з яким сума витрат на правову допомогу складає 6 820,80 грн. та квитанцію від 20 жовтня 2015 року N 139378 про отримання коштів від ОСОБА_3 у розмірі 7 000 грн. Загальна сума понесених позивачем витрат на правову допомогу складає 46 820,80 грн. Статтею 4 Закону N 266/94-ВР встановлено, що відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного та психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Пункт 2 частини другої статті 1167 ЦК України передбачає, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Відповідно до частин другої та третьої статті 13 Закону N 266/94-ВР розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Отже, право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону N 266/94-ВР виникає в особи у випадку повної реабілітації. Разом з тим згідно з частиною другою статті 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв'язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості. Відповідно до частини першої статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями чи дією органу державної влади відшкодовується державою незалежно від вини цього органу. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Відповідно до статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" установлено у 2015 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 1 218 грн. і саме з цієї суми позивач та його представник просив розраховувати розмір моральної шкоди. За таких обставин та з підстав, передбачених указаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок місцевого суду щодо визначеного судом розміру моральної шкоди, беручи до уваги те, що розмір мінімальної заробітної плати становив на час розгляду справи в суді першої інстанції - 1 218 грн. Суд правильно керувався засадами розумності, виваженості та справедливості й тим, що тривалим розглядом спочатку кримінальної справи, а потім кримінального провадження стосовно позивача, застосуванням запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, у період з 08 лютого 2011 року по 09 грудня 2014 року (44 місяці) позивачу завдано моральної шкоди, яка виразилася в тяжкості вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, зусиллях, необхідних для відновлення попереднього стану, у розмірі 107 184 грн. Крім того, місцевий суд правильно також вирішив позовну вимогу про стягнення витрат на правову допомогу у загальному розмірі 46 820,80 грн. Зобов'язуючи ДКС України списати у безспірному порядку на користь ОСОБА_3 зазначені суми з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України, місцевий суд правильно керувався такими нормами матеріального права. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого само врядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року N 845 (у редакції від 30 січня 2013 року) (далі - Порядок). Відповідно до пунктів 35, 38 цього Порядку Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету. За приписами статті 176 ЦК України юридичні особи, створені державою, не відповідають за зобов'язаннями держави. Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, провадиться з Державного казначейства України за рахунок Державного бюджету України. Рішення місцевого суду у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу відповідає нормам матеріального та процесуального права, принципам і завданням цивільного судочинства, вимогам статті 213, 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) щодо законності й обґрунтованості. Такі висновки місцевого суду підтверджено матеріалами справи та не спростовано відповідачами. Безпідставно змінивши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору в цій частині позовних вимог, не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам, обставинам справи. Зокрема, помилковими є висновки апеляційного суду про те, що позивач перебував під слідством і судом 34,5 місяців; з часу пред'явлення обвинувачення - 16 серпня 2011 року до припинення кримінального переслідування - 16 листопада 2012 року позивач перебував під слідством і судом 15 місяців, а з часу повідомлення про підозру - 24 квітня 2013 року до закриття провадження у кримінальній справі - 09 грудня 2014 року - 19,5 місяців, оскільки такі висновки спростовуються матеріалами справи та нормами матеріального права, згідно з якими відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, починаючи з моменту порушення кримінальної справи. З огляду на вказане, обґрунтованими є наведені в касаційній скарзі ОСОБА_3 доводи про те, що апеляційний суд неправильно визначив тривалість його перебування під слідством і судом. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України, рішення апеляційного суду необхідно скасувати і залишити в силі рішення місцевого суду у частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення 130 274,44 грн недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати, місцевий суд, із висновками якого у цій частині погодився й апеляційний суд, зазначив, що наказом УМВС України в Кіровоградській області від 16 лютого 2011 року N 70 о/с позивач звільнений у запас Збройних сил України з 15 лютого 2011 року у зв'язку з порушенням трудової дисципліни; рішення про відсторонення позивача від служби у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності не приймалося, а тому вважав відсутніми підстави для стягнення на користь позивача заробітної плати в порядку, передбаченому Законом N 266/94-ВР. Однак Велика Палата Верховного Суду у цій частині позовних вимог вважає за необхідне зазначити таке. На обґрунтування позовних вимог про стягнення недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати позивач зазначив, що його звільнено через розслідування кримінальної справи стосовно нього, але, як установив суд, позивача звільнено за порушення дисципліни. Згідно з матеріалами справи позивача звільнено за дисциплінарний проступок, який підтверджується порушенням кримінальної справи. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду вважає, що при вирішенні вимоги про відшкодування втраченого заробітку необхідно застосувати пункт 1 статті 3 Закону N 266/94-ВР, за яким у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій. У статті 6 указаного Закону передбачено, що громадянин, звільнений з роботи (посади) у зв'язку з незаконним засудженням або відсторонений від посади у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, має бути поновлений на колишній роботі (посаді), а в разі неможливості цього (ліквідація підприємства, установи, організації, скорочення посади, наявність інших передбачених законом підстав, що перешкоджають поновленню на роботі (посаді) - йому має бути надано державною службою зайнятості іншу підходящу роботу. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; нині - стаття 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Частиною 4 статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Указаних вище норм матеріального та процесуального права суди не врахували, не перевірили належним чином позовні вимоги у частині стягнення на користь позивача недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати, не дослідили наданих позивачем на обґрунтування цих позовних вимог доказів та не перевірили його доводів щодо підстав звільнення. Суд апеляційної інстанції доводи апеляційної скарги у цій частині не врахував, не навів жодних мотивів на їх спростування. Невстановлення цих обставин не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду з цим позовом, зважаючи на указані вище принципи і завдання цивільного судочинства. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки суд порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, оскаржуване рішення апеляційного суду та рішення місцевого суду в частині позовних вимог про стягнення на користь позивача недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати - скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги заступника прокурора Кіровоградської області, Державної казначейської служби України, ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 лютого 2016 року скасувати. Рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу залишити в силі. Рішення Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 05 листопада 2015 року в частині позовних вимог про стягнення недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 760/20886/17-ц Провадження N 14-349цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., учасники справи: позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, відповідачі: Приватне акціонерне товариство "Майстер Брок" (далі - ПАТ "Майстер Брок"), Компанія "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед), Компанія "VENECHI HOLDING LIMITED" (Венечі Холдінг Лімітед), Товариство з обмеженою відповідальністю "УПР-Фінанс" (далі - ТОВ "УПР-Фінанс"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Інститут транспорту нафти" (далі - ПАТ "Інститут транспорту нафти"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ТОВ "УПР-Фінанс" на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року у складі судді Стрижеуса А.М. та касаційну скаргу ТОВ "УПР-Фінанс" на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року в складі судді Кізюн Л.І. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року в складі колегії суддів Саліхова В.В., Прокопчук Н.О., Шкоріної О.І., УСТАНОВИЛА: У жовтні 2017 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 звернулися до суду з позовом до ПАТ "Майстер Брок", Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед), Компанії "VENECHI HOLDING LIMITED" (ВенечіХолдінг Лімітед"), ТОВ "УПР-Фінанс", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ПАТ "Інститут транспорту нафти", в якому просили: визнати недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 25 січня 2010 року N Б-1/108-10, укладений між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством "Майстер Брок" (далі - ЗАТ "Майстер Брок") на користь Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед); застосувати наслідки недійсності правочину, а саме: зобов'язати ПАТ "Майстер Брок" списати з рахунку Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед) та зарахувати на рахунок ОСОБА_3 акції прості іменні номінальною вартістю 2 грн у кількості 153 140 штук, загальною номінальною вартістю 306 280 грн. визнати недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 27 січня 2010 року N Б-1/150-10, укладений між ОСОБА_4 та ЗАТ "Майстер Брок" на користь Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед); застосувати наслідки недійсності правочину, а саме: зобов'язати ПАТ "Майстер Брок" списати з рахунку Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед) та зарахувати на рахунок ОСОБА_4 акції прості іменні номінальною вартістю 2 грн у кількості 153 140 штук, загальною номінальною вартістю 306 280 грн. визнати недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 01 лютого 2010 року N Б-1/195-10, укладений між ОСОБА_5 та ЗАТ "Майстер Брок" на користь Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед); застосувати наслідки недійсності правочину, а саме: зобов'язати ПАТ "Майстер Брок" списати з рахунку Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед) та зарахувати на рахунок ОСОБА_5 акції прості іменні номінальною вартістю 2 грн у кількості 54 547 штук, загальною номінальною вартістю 109 094 грн. визнати недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 01 лютого 2010 року N Б-1/196-10, укладений між ОСОБА_6 та ЗАТ "Майстер Брок" на користь Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед); застосувати наслідки недійсності правочину, а саме: зобов'язати ПАТ "Майстер Брок" списати з рахунку Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед) та зарахувати на рахунок ОСОБА_6 акції прості іменні номінальною вартістю 2 грн у кількості 439 816 штук, загальною номінальною вартістю 879 632 грн. визнати недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 01 березня 2010 року N Б280/335-10, укладений між ОСОБА_6 та ЗАТ "Майстер Брок" на користь Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед); застосувати наслідки недійсності правочину, а саме: зобов'язати ПАТ "Майстер Брок" списати з рахунку Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед) та зарахувати на рахунок ОСОБА_6 акції прості іменні номінальною вартістю 2 грн у кількості 387 142 штук, загальною номінальною вартістю 774 284 грн. витребувати у Компанії "VENECHI HOLDING LIMITED" (Венечі Холдінг Лімітед) цінні папери, а саме акції ПАТ "Інститут транспорту нафти", шляхом зобов'язання ТОВ "УПР-Фінанс" списати з рахунку Компанії "VENECHI HOLDING LIMITED" (Венечі Холдінг Лімітед) та зарахувати на рахунок ОСОБА_5 акції прості іменні номінальною вартістю 2 грн у кількості 236 877 штук, загальною номінальною вартістю 473 754 грн. Ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року провадження у справі відкрито. Цю ухвалу мотивовано тим, що форма та зміст позовної заяви, додатки до неї та додані документи відповідають вимогам Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на момент пред'явлення позову, а також відсутні підстави для повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ "УПР-Фінанс" на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року визнано неподаною та повернуто заявнику. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що заявник у встановлений строк не усунув недоліків апеляційної скарги та не надав документів, які підтверджують оплату судового збору, згідно з ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 19 грудня 2017 року про залишення апеляційної скарги без руху. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ "Майстер Брок" залишено без задоволення, ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року залишено без змін. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що позивачі подали позов до Солом'янського районного суду міста Києва з дотриманням установленої законодавством альтернативної підсудності, за місцезнаходженням одного з відповідачів - ПАТ "Майстер Брок". Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що доказів непідвідомчості вказаної справи загальному суду не надано. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для відкриття провадження та розгляду і вирішення справи в порядку цивільного судочинства. У лютому 2018 року ТОВ "УПР-Фінанс" звернулося з касаційною скаргою на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просило скасувати оскаржуване судове рішення і передати справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Доводи, наведені в касаційній скарзі на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року Касаційну скаргу мотивовано тим, що ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 19 грудня 2017 року про залишення апеляційної скарги без руху заявник отримав 10 січня 2018 року, тому останнім днем для виконання вимог вказаної ухвали є 20 січня 2018 року - вихідний день. Скаржник зазначав, що недоліки апеляційної скарги він усунув у перший після вихідного робочий день - 22 січня 2018 року, однак указаних обставин апеляційний суд не врахував під час вирішення питання про повернення апеляційної скарги. Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. У червні 2018 року ТОВ "УПР-Фінанс" подало касаційну скаргу на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і передати питання про відкриття провадження на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року Касаційну скаргу мотивовано тим, що предметом цього спору є визнання недійсними правочинів щодо цінних паперів та застосування наслідків їх недійсності, тому ця справа повинна розглядатися в порядку господарського, а не цивільного судочинства. Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "УПР-Фінанс". ОСОБА_4, ОСОБА_3 та ОСОБА_6 подали заперечення на касаційну скаргу, у яких просять залишити її без задоволення. Вважають, що оскаржувані судові рішення винесені з дотриманням норм чинного законодавства України. ПАТ "Інститут транспорту нафти" також подало заперечення на касаційну скаргу ТОВ "УПР-Фінанс", в яких просило залишити її без задоволення, посилаючись, що ТОВ "УПР-Фінанс" не зазначило, які саме норми матеріального чи процесуального права були порушені судами попередніх інстанцій під час прийняття оскаржуваних судових рішень. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 липня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 18 липня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року цивільну справу прийнято до провадження та призначено до розгляду. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу ТОВ "УПР-Фінанс" на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року слід задовольнити, а касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "УПР-Фінанс" на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року підлягає закриттю з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Стосовно доводів, наведених у касаційній скарзі на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року. Апеляційна скарга подана з підстав недотримання судом першої інстанції вимог територіальної підсудності, оскільки особа, яка подала апеляційну скаргу, вважає, що позов мав розглядати суд за місцезнаходженням відповідачів: ПАТ "Майстер Брок", Компанії "TENDERSON TRADING LIMITED" (Тендерсон Трейдінг Лімітед), Компанії "VENECHI HOLDING LIMITED" (Венечі Холдінг Лімітед"), ТОВ "УПР-Фінанс", з яких жоден не знаходиться на території Солом'янського району міста Києва. Відповідно до частини другої статті 297 ЦПК України, в редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги, до апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 295 цього Кодексу, застосовуються положення статті 121 цього Кодексу. Згідно із частинами першою, другою статті 121 ЦПК України в редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п'яти днів з дня отримання позивачем ухвали. Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 119 і 120 цього Кодексу, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною та повертається позивачеві. За вимогами, встановленими статтею 74 ЦПК України в редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги, копія ухвали разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом з повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. За змістом наведених норм закону повернення апеляційної скарги з тих підстав, що особа не виконала вимоги ухвали про усунення недоліків, можливе лише в тому випадку, якщо особа отримала відповідну ухвалу суду, тобто ознайомилася з її змістом, але ухилилася від виконання вимог, указаних в ухвалі. З матеріалів справи та доводів касаційної скарги вбачається, що ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 19 грудня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ "УПР-Фінанс" на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року на підставі статей 121, 297 ЦПК України в редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги, залишено без руху та надано строк для усунення недоліків (сплата судового збору) у термін, який не може перевищувати десяти днів із дня отримання копії цієї ухвали відповідно до вимог статті 357 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). У матеріалах справи є супровідний лист, датований 19 грудня 2017 року, про направлення апеляційним судом копії ухвали на адресу ТОВ "УПР-Фінанс". При цьому із ідентифікатора поштового відправлення Публічного акціонерного товариства "Укрпошта" заявнику, вбачається, що ТОВ "УПР-Фінанс" ухвали Апеляційного суду міста Києва від 19 грудня 2017 року про залишення апеляційної скарги без руху не отримувало. Тобто суд апеляційної інстанції не мав доказів про вручення ТОВ "УПР-Фінанс" копії ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, направленої судом апеляційної інстанції супровідним листом 19 грудня 2017 року. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що в апеляційного суду не було підстав для визнання апеляційної скарги ТОВ "УПР-Фінанс" неподаною. Невиконання особою, яка подала апеляційну скаргу, її недоліків, вбачається лише у випадку, коли така особа обізнана з існуванням недоліків та строком, протягом якого зобов'язана їх усунути. Сплив строку, наданого судом на усунення недоліків апеляційної скарги у разі необізнаності особи, яка подала апеляційну скаргу, не є підставою для визнання такої апеляційної скарги неподаною. Суд апеляційної інстанції не дотримався вимог цивільного процесуального закону, чим, окрім іншого порушив і вимоги статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод, тому ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року належить скасувати та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Стосовно доводів, наведених у касаційній скарзі на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року. В апеляційній скарзі на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року особа, яка подавала апеляційну скаргу, посилалася на порушення територіальної підсудності, оскільки вважала, що справа не має розглядатися у Солом'янському районному суді міста Києва, бо два відповідачі не знаходяться на території Солом'янського району міста Києва, крім того, скаржник зазначав, що порушено юрисдикційність справи, яку мав розглядати господарський суд. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 293 ЦПК України в редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги, та пункту 8 частини першої статті 353 цього Кодексу оскарженню підлягає ухвала про відкриття провадження з порушенням правил підсудності. Оскільки відповідно до зазначеної норми ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України, ця ухвала суду першої інстанції також підлягає касаційному перегляду з підстав порушення правил підсудності. Під час перегляду ухвали суду першої інстанції апеляційний суд правильно встановив, що позов подано до чотирьох відповідачів. Відповідно до пункту 14 статті 110 ЦПК України в редакції, чинній на момент звернення з позовом, позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 114 цього Кодексу. Згідно із частиною другою статті 109 ЦПК України в редакції, чинній на момент звернення до суду, позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням. Апеляційний суд указав, що місцезнаходження одного з відповідачів - ПАТ "Майстер Брок" є м. Київ, вул. Народного ополчення, 12а, тобто Солом'янський район міста Києва. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції і вважає, що ухвала Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року постановлена з дотриманням правил територіальної підсудності. Щодо доводів про порушення правил юрисдикційності спору, Велика Палата Верховного Суду вважає, що як ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення до апеляційного суду (пункт 5 частини першої статті 293), так і на час розгляду касаційної скарги, ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року (пункт 8 частини першої статті 353), право на апеляційне та касаційне оскарження надано лише з підстави порушення правил підсудності. Зі змісту статті 107 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою, підсудність - це розмежування компетенції з розгляду конкретної справи, що підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства між судами першої інстанції. Отже, оскарження ухвали про відкриття провадження у справі з підстави порушення правил юрисдикції не передбачено. Тому суд касаційної інстанції не розглядає доводи щодо юрисдикційності вказаного спору і не наділений повноваження вирішувати питання дотримання вимог щодо юрисдикційності спору при перегляді постанови апеляційного суду на ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження у справі. Касаційну скаргу також обґрунтовано порушенням судами правил підвідомчості цього спору. Касаційна скарга не містить доводів про те, який саме суд територіально повинен розглядати справу. Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 389 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) учасники справи, а також інші особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті; ухвали суду першої інстанції, вказані у 3, 6?8, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. З аналізу статей 353 та 389 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) вбачається, що процесуальним законодавством передбачено можливість касаційного оскарження лише ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності, після її перегляду в апеляційному порядку. Разом з тим у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України передбачено можливість звернення з касаційною скаргою на постанову суду апеляційної інстанції без будь-яких виключень чи обмежень. Однак Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувана постанова апеляційного суду в частині вирішення питання про юрисдикційність спору не може бути переглянута у касаційному порядку по суті, оскільки вона прийнята усупереч вимогам ЦПК України, адже апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження у справі не з питань порушення правил підсудності справи мала бути повернута заявнику. Оскільки касаційну скаргу ТОВ "УПР-Фінанс" на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року подано з підстав недотримання судами правил юрисдикції, а не підсудності, що не передбачено статтями 353 та 389 ЦПК України, тому касаційну скаргу прийнято до провадження суду касаційної інстанції помилково, у зв'язку з чим касаційне провадження у справі підлягає закриттю. Керуючись статтями 389, 396, 400, 402, 406, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "УПР-Фінанс" на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року задовольнити. Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 січня 2018 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційне провадження у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Приватного акціонерного товариства "Майстер Брок", TENDERSON TRADING LIMITED (Тендерсон Трейдінг Лімітед), VENECHI HOLDING LIMITED (Венечі Холдінг Лімітед), Товариства з обмеженою відповідальністю "УПР-Фінанс", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Інститут транспорту нафти", про визнання недійсними договорів купівлі-продажу цінних паперів і застосування наслідків недійсності правочинів за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "УПР-Фінанс" на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Кібенко О.Р.
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 820/4243/17 Провадження N 11-1055апп 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2017 року (головуючий суддя Донець Л.О., судді: Бенедик А.П., Мельнікова Л.В.) у справі за позовом ОСОБА_3 до Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Холодногірському та Новобаварському районах міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області, державного виконавця Ступіна Володимира Віталійовича про визнання протиправними та скасування постанов, УСТАНОВИЛА: У вересні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправними та скасувати постанови державного виконавця Ступіна В. В, прийняті в межах виконавчого провадження N 47556319, а саме: від 23 лютого 2017 року "Про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника"; від 11 липня 2017 року "Про стягнення виконавчого збору"; від 11 липня 2017 року "Про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження". Харківський окружний адміністративний суд постановою від 09 жовтня 2017 року позов задовольнив. Визнав протиправними та скасував оскаржувані постанови державного виконавця. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 27 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції та закрив провадження у справі, мотивуючи тим, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У грудні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2017 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 вересня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) мотивуючи тим, що в касаційній скарзі позивачка посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, що заявлений позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. На виконанні у Міжрайонному відділі державної виконавчої служби по Холодногірському та Новобаварському районах міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області перебуває виконавчий напис N 6298, виданий 22 серпня 2013 року приватним нотаріусом Бондар І.М., за змістом якого йдеться про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_3, на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" внаслідок заборгованості за кредитним договором на суму 346865,55 грн. 19 травня 2015 року державним виконавцем Чорним А.В. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП N 47556319 з примусового виконання вказаного виконавчого напису. У серпні 2015 року мало місце відчуження предмета іпотеки за згодою банку поза межами виконавчого провадження шляхом добровільної реалізації. 23 лютого 2017 року заступником начальника Ленінського відділу державної виконавчої служби міста Харків головного територіального управління юстиції у Харківській області Ступіним В.В. винесено постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, за змістом якої звернуто стягнення на доходи ОСОБА_3 та зобов'язано підприємство, на якому працює боржниця, здійснювати відрахування із її доходів у розмірі 20 відсотків суми, що залишається після утримання податків, зборів та єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування, а саме: виконавчого збору на користь держави в розмірі 34686,56 грн та витрат виконавчого провадження на користь держави в розмірі 198,71 грн (всього стягнути 34885,27 грн). 11 липня 2017 року заступником начальника Ленінського відділу державної виконавчої служби міста Харків головного територіального управління юстиції у Харківській області Ступіним В.В. винесено постанови про стягнення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження. Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_3 до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Обґрунтовуючи свою позицію ОСОБА_3 зазначає, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню внаслідок неправильного застосування цим судом ст. 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) та ст. 181 КАС України. Велика Палата Верховного Суду приймає таку позицію з огляду на таке. Відповідно до ч. 1 ст. 181 КАС учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. За ч. 1, 2 ст. 74 Закону N 1404-VIII передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Отже, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. Водночас, закриваючи провадження в цій справі, суд апеляційної інстанції, посилаючись на правові позиції, висловлені Верховним Судом України у постановах від 30 червня 2015 року у справі N 825/2566/14 та 08 листопада 2016 року у справі N 804/19339/14, керувався тим, що оскільки позивачка оскаржила постанови державного виконавця, а виконавче провадження відкрито, то справа підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства відповідно до ст. 383 Цивільного процесуального кодексу України (тут і далі - ЦПК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Однак, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції, оскільки ст. 383 ЦПК України пов'язує право на звернення до суду зі скаргою на рішення державного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу. У справі, що розглядається, оскаржувані постанови державного виконавця прийняті у зв'язку з примусовим виконанням виконавчого напису приватного нотаріуса. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що Харківський апеляційний адміністративний суд помилково послався на правові позиції Верховного Суду України, висловлені у постановах від 30 червня 2015 року та 08 листопада 2016 року (справи N 825/2566/14, N 804/19339/14), оскільки у цих справах оскаржувані постанови державних виконавців пов'язані з виконанням саме судових рішень. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що в силу вимог ч. 2 ст. 74 Закону N 1404-VIII постанови державного виконавця Ступіна В. В, прийняті в межах виконавчого провадження N 47556319, відкритого 19 травня 2015 року щодо примусового виконання виконавчого напису приватного нотаріуса від 22 серпня 2013 року N 6298, можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду, а тому висновок суду апеляційної інстанції про належність цього спору до цивільної юрисдикції є помилковим. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з ч. 1 ст. 353 КАС України (у чинній редакції) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Керуючись статтями 345, 349, 353, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити, ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2017 року скасувати. Справу за позовом ОСОБА_3 до Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Холодногірському та Новобаварському районах міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області, державного виконавця Ступіна Володимира Віталійовича про визнання протиправними та скасування постанов направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
  20. Постанова Іменем України 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 686/17779/16-ц Провадження N 14-233 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство матеріально-технічного забезпечення "Агропромтехніка" (далі також - позивач) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Марцинкевич Лілії Анатоліївни (далі також - приватний нотаріус), Публічного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) "Укрсоцбанк" про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на об'єкти нерухомого майна за касаційною скаргою позивача на ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року, постановлену суддею Логіновою С.М., й ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 20 грудня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Бершадської Г.В., Хоми М.В. і Ткач О.І. Учасники справи: позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство матеріально-технічного забезпечення "Агропромтехніка" (представник -Савченко Ярослав Васильович); відповідачі:приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Марцинкевич Лілія Анатоліївна, ПАТ "Укрсоцбанк". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 6 вересня 2016 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом і просив скасувати одинадцять рішень приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексні номери: 30328412, 30347280, 30347472, 30347574, 30347692, 30347777, 30347893, 30347953, 30348003, 30328408, 30328404) від 6 липня 2016 року. 2. Мотивував тим, що уклав іпотечні договори з ПАТ "Укрсоцбанк". Вважав, що останнє на порушення вимог статті 37 Закону України "Про іпотеку" та застережень в іпотечних договорах зареєструвало право власності на предмети іпотеки. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції 3. 12 вересня 2016 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької областіпостановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження. 4. Суд першої інстанції вказав, що спір у частині вимог до ПАТ "Укрсоцбанк" має розглядатися за правилами господарського судочинства, а в частині вимог до приватного нотаріуса - за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 5. 20 грудня 2016 року Апеляційний суд Тернопільської області постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу суду першої інстанції. 6. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та вказав, що спір виник з приводу виконання умов договорів іпотеки. Тому, враховуючи суб'єктний склад спору в частині, яка стосується вимог, пред'явлених до ПАТ "Укрсоцбанк", спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства. А оскільки при прийнятті рішень про державну реєстрацію приватний нотаріус діяв як суб'єкт владних повноважень з питань такої реєстрації, спір в частині пред'явлених до нього вимог, на думку апеляційного суду, потрібно розглядати за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 29 грудня 2016 року позивач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просить скасувати ухвали судів попередніх інстанцій, а справу направити для продовження розглядудо Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 30 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Мотивував тим, що позивач оскаржує ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 20 грудня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної та предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позивач вважає, що спір не є публічно-правовим і не може розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Крім того, вказує, що 2 вересня 2016 року Хмельницький окружний адміністративний суд постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі за аналогічним адміністративним позовом до приватного нотаріуса, оскільки вважав, що такий спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. 11. Зазначає, що 5 вересня 2016 року Господарський суд Хмельницької області постановив ухвалу, якою відмовив у прийнятті аналогічної позовної заяви, оскільки цей суд вважав, що приватний нотаріус не є суб'єктом підприємницької діяльності і не може бути відповідачем у господарському суді. 12. Позивач вказує, що зазначені ухвали Хмельницького окружного адміністративного суду та Господарського суду Хмельницької області були долучені до матеріалів справи ще до постановленняХмельницьким міськрайонним судом Хмельницької області 12 вересня 2016 року ухвали про відмову у відкритті провадження. Проте суди першої й апеляційної інстанцій вказані обставини не врахували. (2) Доводи відповідачів 13. Відповідачі свою позицію щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 14. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 15. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 16. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що спір виник з приводу виконання умов договорів іпотеки, укладених позивачем-юридичною особою і ПАТ "Укрсоцбанк", а також щодо порушення права власності позивача на нерухоме майно внаслідок дій ПАТ "Укрсоцбанк" і приватного нотаріуса з реєстрації такого права за банком. 17. У позовній заяві позивач, зокрема, вказував на те, що під час здійснення реєстрації набуття ПАТ "Укрсоцбанк" як іпотекодержателем права власності на предмети договорів іпотеки борг позивача за його розрахунками становив 20 млн. грн. тоді як вартість іпотечного майна складала 92 812 079 грн. На думку позивача, ПАТ "Укрсоцбанк" не відшкодувало йому як іпотекодавцю перевищення вартості предметів іпотеки та завдало матеріальної шкоди у розмірі понад 60 млн. грн. Вказане свідчить про існування між юридичними особами - позивачем і ПАТ "Укрсоцбанк" - спору про право, що виник з договірних відносин. 18. Згідно з частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 19. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України). 20. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів. 21. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом майнового права позивача, який є суб'єктом господарювання, та з належністю виконання господарських договорів юридичними особами-учасниками спору, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що спір з ПАТ "Укрсоцбанк" не є публічно-правовим і має розглядатися за правилами господарського судочинства. 22. Стосовно вимог до приватного нотаріуса, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку, що спір у цій частині має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 23. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 24. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 25. За правилами частини першої статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникали у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 26. За змістом наведених приписів участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим і розглядати його за правилами адміністративної юрисдикції.Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, суди повинні з'ясувати, у зв'язку з чим він виник, і за захистом яких прав чи інтересів особа звернулася до суду. 27. У цій справі спір виник з договірних відносин, а позов спрямований на захист майнового права позивача. Це свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин і спростовує висновки судів першої й апеляційної інстанцій про належність спору до юрисдикції адміністративного суду. 28. За змістом статей 1 і 21 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, приватний нотаріус не міг бути відповідачем у господарському процесі, оскільки не є юридичною особою. 29. Проте Велика Палата Верховного Суду вважає, що вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині позовних вимог до юридичної особи - ПАТ "Укрсоцбанк", а за правилами адміністративного судочинства - в частині позовних вимог до приватного нотаріуса порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 43 ГПК України у вказаній редакції, оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 30. Саме тому з огляду на характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності нотаріуса при реалізації ним функцій державного реєстратора, якщо позовні вимоги спрямовані на захист приватного (майнового) права, заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства, нотаріус має залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. 31. Тому з огляду на наведену вище аргументацію Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що цей спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. 32. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. 33. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom") від 21 лютого 1975 року, заява N 4451/70 § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria") від 17 січня 2012 року, заява N 36760/06, § 230). 34. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. 35. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України" ("Bulanov and Kupchik v. Ukraine", заяви N 7714/06 та N 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі "Андрієвська проти України" ("Andriyevska v. Ukraine", заява N 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України" ("Mosendzv. Ukraine", заява N 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України" ("Shestopalova v. Ukraine", заява N 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)). 36. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що 2 вересня 2016 року Хмельницький окружний адміністративний суд ухвалою відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом позивача до приватного нотаріуса з огляду на те, що справа має розглядатися за правилами господарського судочинства. 5 вересня 2016 року Господарський суд Хмельницької області ухвалою відмовив позивачу у прийнятті позовної заяви в частині вимог до приватного нотаріуса, оскільки, на думку цього суду, такі вимоги не можуть розглядатися у господарських судах, а у частині вимог до банку - повернув позовну заяву без розгляду. 12 вересня 2016 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області постановив оскаржувану ухвалу про відмову у відкритті провадження у цивільній справі на тій підставі, що вимоги до ПАТ "Укрсоцбанк" мають розглядатися за правилами господарського судочинства, а вимоги до приватного нотаріуса - за правилами адміністративного судочинства. 37. Непослідовність національних судів створила позивачу перешкоди у реалізації права на судовий захист. Постановлення судами різних юрисдикцій взаємовиключних ухвал у справі в частині вимог до приватного нотаріуса поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. 38. Крім того, Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що в Єдиному державному реєстрі судових рішень наявна інформація про те, що у квітні 2017 року позивач знову звернувся з аналогічним позовом до Господарського суду Хмельницької області, який 7 квітня 2017 року постановив ухвалу про порушення провадження у справі N 924/326/17. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 39. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 40. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 41. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 42. Згідно з частиною четвертою статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 43. З огляду на надану оцінку аргументів позивача та висновків судів першої й апеляційної інстанцій касаційна скарга є частково обґрунтованою. 44. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що позовні вимоги до ПАТ "Укрсоцбанк" мають розглядатися за правилами господарського судочинства, ухвали Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року й Апеляційного суду Тернопільської області від 20 грудня 2016 року у цій частині залишаються без змін. В іншій частині мотивування вказаних ухвал слід змінити, адже суди дійшли хибних висновків про те, що за вимогами до приватного нотаріуса між сторонами виник адміністративний спір. (2.2) Щодо судових витрат 45. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 46. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі відмови у відкритті провадження у справі в суді першої інстанції, апеляційного та касаційного провадження у справі. 47. Суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження у справі, а суд апеляційної інстанції, з суттю рішення якого погодилася Велика Палата Верховного Суду, залишив рішення суду першої інстанції без змін. Проте позивач клопотання про повернення сплаченої у першій інстанції суми судового збору не подав. (3) Висновки щодо застосування норм права 48. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частини друга та третя статті 4 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Близькі за змістом приписи закріплювали частини перша та друга статті 1 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). 49. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Близький за змістом припис був закріплений у частині другій статті 2 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. 50. Вирішення спору за правилами господарського судочинства в частині заснованих на господарському договорі позовних вимог юридичної особи до іншої юридичної особи, а за правилами адміністративного судочинства - в частині позовних вимог юридичної особи до приватного нотаріуса порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 43 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 51. У справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності нотаріуса, прийнятих або вчинених ним під час реалізації функцій державного реєстратора, якщо позовні вимоги спрямовані на захист заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства приватного (майнового) права у відносинах з іншими особами, нотаріус має залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, а сама така справа - розглядатися залежно від суб'єктного складу її учасників за правилами ЦПК України чи ГПК України. 52. За правилами цивільного чи господарського судочинства позивач не може оскаржити рішення, дії чи бездіяльність нотаріуса, прийняті або вчинені останнім під час реалізації функцій державного реєстратора за заявою позивача та з порушенням встановленого законом порядку. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, частиною першою статті 409, частинами першою та четвертою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство матеріально-технічного забезпечення "Агропромтехніка" задовольнити частково. 2. Ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 20 грудня 2016 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в іншій частині ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 20 грудня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 16 листопада 2018 року.
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 757/56680/16-ц Провадження N 14-267цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), уповноважена особа Фонду на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк", Банк) Кадиров Владислав Володимирович, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 16 березня 2017 року в складі судді Васильєвої Н.П. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2017 року у складі колегії суддів Рубан С.М., Желепи О.В., Іванченка М.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Фонду, уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ "Дельта банк" Кадирова В.В. про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії та УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив: визнати протиправною бездіяльність Фонду та його уповноваженої особи Кадирова В.В. щодо включення вимоги про сплату 401 255 грн на підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 21 липня 2015 року до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Дельта банк", а також ненадання інформації за запитами; зобов'язати уповноважену особу Фонду Кадирова В.В. включити вимоги позивача до реєстру акцептованих вимог кредиторів щодо 401 255 грн на підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 21 липня 2015 року. Позов мотивовано тим, що 28 вересня 2015 року позивач отримав виконавчий лист на виконання рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 21 липня 2015 року про стягнення боргу за договором вкладу, який надіслав до виконавчої служби. У жовтні 2015 року позивач звернувся до уповноваженої особи Фонду із заявою про внесення до реєстру акцептованих вимог кредиторів, у тому числі й 401 255 грн. Відділ державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у м. Києві постановою від 20 жовтня 2015 року відмовив у відкритті виконавчого провадження ВП N 49042816, про що повідомлено уповноважену особу Фонду 02 листопада 2015 року, тобто в межах відведеного для повідомлення місячного строку. На час звернення позивача до суду з цим позовом рішення суду не виконане, вимога про внесення на користь позивача 401 255 грн до реєстру акцептованих вимог кредиторів Банку не виконана, що, на думку позивача, свідчить про бездіяльність Фонду та її уповноваженої особи. Надіслана позивачем у жовтні 2015 року заява до уповноваженої особи Фонду залишилася без відповіді. До цього часу позивач не має офіційного підтвердження про внесення своєї вимоги до реєстру акцептованих вимог кредиторів Банку, а тому вважає, що його звернення проігноровано, а конституційне право на одержання інформації за запитом - порушено. На думку позивача, бездіяльність Фонду та його уповноваженої особи фактично є відмовою у включенні його вимоги до реєстру акцептованих вимог кредиторів, а також відмовою в наданні інформації стосовно його законного права, і така бездіяльність є протиправною. Позивач зазначив, що він уже звертався до судів адміністративної та господарської юрисдикцій з таким позовом, проте суди не прийняли його позову з підстав що вказаний спір не підлягає розгляду у порядку адміністративного чи господарського судочинства, тому подав цей позов у порядку цивільного судочинства. Звернув увагу на недопустимість спорів про підсудність. Уповноважена особа Фонду заперечила проти позову, вказуючи на його безпідставність та необґрунтованість (а. с. 117-119). Фонд подав до суду клопотання про закриття провадження у справі (а. с. 149, 150), вказав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 16 березня 2017 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на день постановлення ухвали). Зазначено, що справа повинна розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що позов подано з приводу здійснення Фондом своїх владно-управлінських функцій та повноважень відповідно до Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI), тому заявлені вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 16 березня 2017 року змінено в частині правового обґрунтування висновку суду та роз'яснено ОСОБА_3 право звернення з позовом у порядку господарського судочинства. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постановляючи вказану ухвалу, апеляційний суд керувався тим, що Банк перебуває у процедурі ліквідації у зв'язку з визнанням його неплатоспроможним, а тому заявлені позовні вимоги про оскарження бездіяльності Фонду та його уповноваженої особи належить розглядати в порядку господарського, а не адміністративного судочинства. У червні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з касаційною скаргою, а в липні 2017 року подав уточнену касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що у липні 2016 року ОСОБА_3 вже звертався із таким позовом до Донецького окружного адміністративного суду і 04 серпня 2016 року ухвалою цього суду йому відмовлено у відкритті провадження, роз'яснено, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16 вересня 2016 року у прийнятті його позову відмовлено з посиланням на статтю 109 ЦПК України (у редакції, чинній на день постановлення ухвали), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Після відмови Господарського суду міста Києва у прийнятті позовної заяви ОСОБА_3 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом у порядку цивільного судочинства, який також проігнорував попередні звернення ОСОБА_3 до судів різних юрисдикцій з позовами та підстави їх неприйняття до розгляду по суті вимог, чим, на думку заявника, допустив професійну недбалість і тяганину. ОСОБА_3 зазначає, що спори про підсудність не допускаються. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 22 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав пор