Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 1,028 results

  1. ПОСТАНОВА Іменем України 18 вересня 2018 року Київ справа N 826/10002/15 адміністративне провадження N К/9901/12618/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого Гриціва М.І., суддів: Берназюка Я.О., Бучик А.Ю., Гімона М.М., Коваленко Н.В.,- розглянув у порядку письмового провадження справу за заявою Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації публічного акціонерного товариства "Банк Київська Русь" (далі - Уповноважена особа; Фонд та Банк відповідно) про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 22 березня 2017 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Укравтозапчастина" (далі - ТОВ) до Уповноваженої особи, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення щодо визнання правочинів нікчемними, ВСТАНОВИВ: У травні 2015 року ТОВ звернулося до адміністративного суду позовними вимогами визнати протиправним та скасувати оформлене листом від 30 квітня 2015 року N 3591/16 рішення Уповноваженої особи про визнання нікчемним правочину з перерахування грошових коштів у сумі 9 500 000 грн з рахунку N НОМЕР_2, який належить ОСОБА_2, на рахунок N НОМЕР_3, який належить ТОВ, з призначенням платежу - надання поворотної безвідсоткової фінансової допомоги згідно з договором від 19 березня 2015 року N 1, і про визнання нікчемним правочину з перерахування грошових коштів у сумі 9 500 000 грн з рахунку N НОМЕР_3, який належить ТОВ, відкритий у Банку, на рахунок N НОМЕР_1 з призначенням платежу - погашення кредиту за кредитним договором від 08 квітня 2013 року N 33290-20/13-1. Суди встановили такі обставини. Правління Національного банку України (далі - НБУ) 19 березня 2015 року прийняло по постанову N 190 "Про віднесення публічного акціонерного товариства "Банк "Київська Русь" до категорії неплатоспроможних", на підставі якої виконавча дирекція Фонду 19 березня 2015 року прийняла рішення N 61 про запровадження з 20 березня 2015 року тимчасової адміністрації та призначення Уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Банку. За наслідками перевірки правочинів, укладених Банком до запровадження тимчасової адміністрації, Уповноважена особа надіслала ТОВ лист від 30 квітня 2015 року за N 3590/16 з повідомленням про те, що правочин із перерахування грошових коштів в сумі 9 500 000 грн з рахунку N НОМЕР_2, який належить ОСОБА_2 та відкритий у Банку, на рахунок N НОМЕР_3, належний ТОВ і відкритий у Банку, з призначенням платежу "надання поворотної безвідсоткової фінансової допомоги згідно з договором від 19 березня 2015 року N 1", а також правочин з перерахування грошових коштів в сумі 9 500 000 грн з рахунку N НОМЕР_3, що належить ТОВ, відкритий у Банку, на рахунок N НОМЕР_1 з призначенням платежу "погашення кредиту за кредитним договором від 8 квітня 2013 року N 33290-20/13-1", визнано нікчемними. За змістом листа від 30 квітня 2015 року за N 3590/16 правовою підставою для визнання нікчемними правочинів, вчинених на підставі платіжних доручень N N 1876, 9557 від 19 березня 2015 року, стали положення пунктів 2, 6 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). Перерахування грошових коштів в означеній вище сумі та з названих рахунків здійснювалися на підставі платіжного доручення ОСОБА_2 за N 1876 від 19 березня 2015 року, в якому вказано призначення платежу як "надання безповоротної фінансової допомоги згідно з договором від 19 березня 2015 року N 1". З цим договором ОСОБА_2 надає ТОВ шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на поточний рахунок останнього безвідсоткову поворотну фінансову допомогу у вигляді грошових коштів в національній валюті України розміром 9 500 000 грн. яку ТОВ зобов'язалось повернути терміном до 31 грудня 2015 року. Перерахування грошових коштів здійснювалося з поточного рахунку ОСОБА_2 на поточний рахунок позивача, реквізити яких вказано в договорі про надання поворотної фінансової допомоги від 19 березня 2015 року. Того самого дня ТОВ перерахувало зі свого поточного рахунку N НОМЕР_3 кошти сумі 9 500 000 грн на свій позичковий рахунок N НОМЕР_1 з призначенням платежу "погашення кредиту за кредитним договором від 8 квітня 2013 року". Цю банківську операцію Банк виконав на підставі платіжного доручення N 9557 від 19 березня 2015 року, а перераховані кошти зарахував на погашення кредиту, який позивач отримав на умовах кредитного договору на відкриття відновлювальної кредитної лінії від 8 квітня 2013 року N 33290-20/13-1, укладеного з Банком. За цим кредитним договором (в його редакції від 5 грудня 2014 року) рахунок N НОМЕР_1 відкрито для обліку строкової заборгованості позичальника за кредитом та на який згідно з п. 4.1 кредитного договору здійснюється повернення кредиту позичальником з його поточного рахунку. Суди відзначили, що згаданий вище кредитний договір є дійсним, доказів його нікчемності чи визнання недійсним немає. Встановлено також, що 02 липня 2014 року Банк і ОСОБА_2 уклали договір банківського вкладу в іноземній валюті "Супер-вклад" за N 76841-29.1.2, відповідно до пункту 2.1 якого вкладник надав Банку, а Банк прийняв від вкладника на зберігання грошові кошти у формі депозитного вкладу в сумі 500 000 доларів США з терміном внесення вкладу 02 липня 2014 року. Додатковою угодою від 02 лютого 2015 року про внесення змін та доповнень до договору банківського вкладу, сторони домовились продовжити дію цього договору до 06 грудня 2015 року. 19 березня 2015 року ОСОБА_2 звернувся із заявою до директора департаменту роздрібного бізнесу Банку з вимогою про дострокове повернення частини коштів у сумі 415 000 доларів США, які знаходилися в Банку згідно з договором банківського вкладу N 76841-29.1.2 від 02 липня 2014 року. Відтак грошові кошти у сумі 9 545 000 грн на підставі меморіального ордеру від 19 березня 2015 року N 1886 з призначенням платежу - зарахування гривні на поточний рахунок згідно з постановою НБУ N 160 були зараховані на належний ОСОБА_2 рахунок N НОМЕР_2, відкритий у Банку, і того самого дня грошові кошти у сумі 9 500 000 грн платіжним дорученням від 19 березня 2015 року N 1876 були перераховані з рахунку N НОМЕР_2 на рахунок ТОВ N НОМЕР_3 зі згаданим вище призначенням. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 24 червня 2015 року позов задовольнив. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 березня 2016 року це рішення скасував та постановив нове - про відмову у задоволенні позову. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 березня 2017 року постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17 серпня 2015 року скасував, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 червня 2015 року залишив в силі. Уповноважена особа 27 червня 2017 року подала заяву про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 22 березня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 (за змістом заяви насправді має бути посилання на пункт 5) частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній на час ухвалення рішення суду касаційної інстанції. Просить це рішення та рішення судів попередніх інстанцій скасувати і закрити провадження у справі. Вважає, що на спір про визнання нікчемними правочинів, який виник у цій справі, не поширюється юрисдикція адміністративних судів, оскільки вони були здійснені Банком, що знаходився в процедурі ліквідації у зв'язку з визнанням його неплатоспроможним. Попри посилання на пункт 1 (неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах) та пункт 4 (5) (невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України (далі -- ВСУ) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права) статті 237 КАС основним, домінуючим мотивом для втручання в оспорені рішення визначено, як видно з аргументації заяви, неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права (пункт 2 частини першої статті 237 цього Кодексу). На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права Уповноважена особа додає рішення суду касаційної інстанцій від 14 червня і 04 липня 2016 року (справи N N К/800/16033/16, К/800/17863/16 відповідно). Обґрунтовуючи підстави перегляду, передбачені пунктом 5 частини першої статті 237 КАС, посилається на викладені у постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі N 6-3133цс15 і від 16 лютого 2016 року у справі N 21-4846а15 висновки, яким, з погляду заявника, суперечить оспорене рішення суду касаційної інстанції. Суддя Верховного Суду України ухвалою від 22 липня 2017 року відкрив провадження у справі та витребував її з Окружного адміністративного суду міста Києва. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Згідно з підпунктом 1 пункту 1 Перехідних положень КАС у редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 Перехідних положень КАС в редакції Закону N 2147-VIII заяви і скарги, зазначені в підпунктах 1, 3 - 6 цього пункту, передаються відповідно до Касаційного адміністративного суду, Великої Палати Верховного Суду за розпорядженням керівника апарату суду, до якого подані такі заяви і скарги, протягом тридцяти днів з дня набрання чинності цією редакцією Кодексу. На підставі наведених вище вимог підпунктів 1, 7 пункту 1 Перехідних положень КАС в редакції Закону N 2147-VIII керівник апарату Верховного Суду України розпорядженням від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 передав заяву Уповноваженої особи до Касаційного адміністративного суду. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 січня 2018 року для розгляду заяви Уповноваженої особи визначено суддю-доповідача Гриціва М.І. та колегію суддів. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 01 лютого 2018 року заяву уповноваженої особи передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 06 червня 2018 року справу повернула до касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для продовження розгляду у відповідній колегії. Ухвалою судді Касаційного адміністративного суду у Верховному Суді від 17 липня 2018 року визначено розгляд заяви провести колегією суддів у складі п'яти суддів. В аспекті заявленого неоднакового правозастосування Верховний Суд дійшов висновку про таке. У рішенні суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, йдеться про рішення Уповноваженої особи, яким визнано нікчемними два правочини, вчинені на підставі платіжних доручень. Предметом судового контролю були розрахункові банківські операції з перерахування коштів спершу з поточного рахунка ОСОБА_2 на рахунок ТОВ, яке в свою чергу перерахувало гроші на рахунок за кредитним договором з Банком. З огляду на те, що ОСОБА_2 згідно з Правилами залучення коштів фізичних осіб в публічному акціонерному товаристві "Банк "Київська Русь" подав заяву про дострокове розірвання договору банківського вкладу, станом на час проведення операцій жодних обмежень щодо розрахунково-касового обслуговування клієнтів не було, тому ці дії не були визнані протиправними. У справі N 820/4082/15 (провадження N К/800/17863/16), наданій для порівняння, суд касаційної інстанції, коли формулював свою згоду із висновком суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі, виходив зі змісту спірних правовідносин, які склалися між сторонами. Зокрема, у цій справі предметом спору були вимоги спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у м. Харкові заявлені до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та Уповноваженої особи цього Фонду, треті особи публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) "Брокбізнесбанк", Управління Державної служби охорони ГУ МВС у Харківській області, про включення грошових вимог податкового органу до боржника ПАТ "Брокбізнесбанк" до реєстру кредиторських вимог у повному обсязі в сумі 646910,62 грн. Вимоги мотивувалися тим, що заявлена до внесення до реєстру сума боргу виникла внаслідок несплати податкових зобов'язань з податку на додану вартість державної служби охорони в розмірі 630 000 грн. На цю суму боргу була нарахована пеня за порушення строку зарахування податку до бюджетів або державних цільових фондів в розмірі 16 910 грн 62 коп. У відповідь Уповноважена особа листом повідомила про безпідставність цих вимог, оскільки клієнтом ПАТ "Брокбізнесбанк" є управління державної служби охорони при ГУ МВС України у Харківській області, саме клієнт, а не отримувач коштів (у цьому випадку податковий орган) є кредитором банку ПАТ "Брокбізнесбанк", а отже грошові вимоги державної служби охорони акцептовані на підставі заяви про кредиторські вимоги у сумі 630 000 грн будуть задоволені у 7 чергу. В іншій, наданій для порівняння, справі N 826/2043/15 (провадження К/800/16033/16) спір виник, щодо наказу тимчасової адміністрації публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "РАДИКАЛ БАНК" від 09 листопада 2015 року N 204 про визнання нікчемними на підставі частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI ряду правочинів, повязаних із розміщення через систему АБС Б2 коштів на депозитний/поточний рахунок клієнта через рахунки каси Банку 09 липня 2015 року поза межами робочого часу та/або операційного дня, а також трансакції в системі АБС Б-2 щодо розміщення коштів на депозитний поточних рахунок клієнта через рахунки каси Банку 09 липня 2015 року за одним й тим самим часом проведення трансакції в одній касі одним і тим самим касиром, які пов'язані з вкладними (депозитними) операціями за договорами банківського вкладу (депозиту) та/або договорами банківського рахунку (поточними рахунками), а також зарахування грошових коштів на рахунки таких осіб в ПАТ "РАДИКАЛ БАНК". На підставі цього наказу Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "РАДИКАЛ БАНК" направила на адресу позивача повідомлення про те, що відповідно до положень частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI є нікчемною трансакція ПАТ "РАДИКАЛ БАНК" із перерахування на користь фізичної особи грошової суми з призначенням платежу "Внесення коштів на власний рахунок" на суму 200 000 грн. вчиненої 09 липня 2015 року о 16:25. У цих рішеннях суд касаційної інстанції схвалив рішення судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі. У першому і другому випадках, суд касаційної інстанції, коли приймав такі рішення, виходив з того, що вимоги про протиправність дій та рішень Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банків заявлялись тоді, коли відбувалася процедура виведення банків з ринку як неплатоспроможних та їх ліквідація, тобто тому і тоді, як можна зрозуміти з мотивації цих рішень, коли кожен із банків у цих справах перебував на стадії його ліквідації, на якій на прийняті Уповноваженою особою дії і рішення не поширюється юрисдикція адміністративних судів. У кожному із цих рішень просто робилося посилання на правову позицію Верховного Суду України у справі N 21-4846а15, але не досліджувалися і не аналізувалися зміст (суть) спірних правовідносин кожної зі справ і не мотивувалася відповідність, схожість фактичних обставин цих справ з реальними передумовами, на підстав яких формувався правовий висновок у постанові Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року. У цій постанові Верховний Суд України підсумував, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Підґрунтям цьому висновку стали обставини про відмову Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Брокбізнесбанк" визнати та внести до реєстру вимог кредиторів суми боргу в розмірі 2 409 грн 25 коп., на які посилалося управління Пенсійного фонду України у Васильківському районі Дніпропетровської області. Пенсійний орган свої вимоги мотивував тим, що відповідач протиправно не визнав і не включив до реєстру вимог кредиторів грошові вимоги управління Пенсійного фонду України у Васильківському районі Дніпропетровської області в означеному розмірі. Зіставлення фактичних обставин оспореного та порівнюваних судових рішень суду касаційної інстанції і застосованих до них положень матеріального закону випливає, що вони різняться між собою за обсягом, характером та спрямованістю вимог, юридичними підставами ухвалення рішень. У рішенні, що переглядається, висновки судів формулювалися на підставі дослідження правомірності рішення Уповноваженої особи про віднесення згаданих у ньому правочинів до нікчемних, тоді як у справі N 820/4082/15 (провадження N К/800/17863/16) вимоги про протиправне визнання правочинів нікчемними не заявлялися, а у справі N 826/2043/15 (провадження К/800/16033/16), хоча й заявлялися чимось подібні вимоги, але висновок про закриття провадження у справі висновувався не з оцінки змісту спірних правовідносин, а тільки через посилання на правову позицію Верховного Суду України, яка формувалася на іншій казуальній основі. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 237 КАС одним із мотивів перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального, але не процесуального права. У зв'язку з цим посилання заявника на невідповідність оспореного судового рішення правовим висновкам, викладених у постановах ВСУ від 20 січня 2016 року у справі N 6-3133цс15 і від 16 лютого 2016 року у справі N 21-4846а15 не можуть бути підставами для втручання в нього, оскільки в розумінні пункту 5 частини першої статті 237 КАС не утворюють предмет перегляду. Відповідно до частини першої статті 244 КАС Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися або норма права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосована правильно. Отож, заява Уповноваженої особи задоволенню не підлягає, позаяк обставини цієї справи, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктами 1, 7 пункту 1 розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: У задоволенні заяви Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації публічного акціонерного товариства "Банк Київська Русь" відмовити. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий: Гриців М.І. Судді: Берназюк Я.О. Бучик А.Ю. Гімон М.М. Коваленко Н.В.
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 686/23731/15-ц Провадження N 14-298цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Державна казначейська служба України, прокуратура Хмельницької області розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року в складі судді Логінової С.М., рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року в складі судді Логінової С.М., ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року в складі колегії суддів П'єнти І. В., Корніюк А.П., Талалай О.І. та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року в складі колегії суддів П'єнти І. В., Корніюк А.П., Талалай О.І. у справі за позовом ОСОБА_3 до Державної казначейської служби України (далі - ДКС України), прокуратури Хмельницької області (далі - прокуратура) про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, та ВСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України 211 149,68 грн на відшкодування майнової шкоди та 485 261 300 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 20 травня 2004 року його було затримано як підозрюваного у вчиненні злочинів, передбачених статтями 115, 187, 263 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та в подальшому взято під варту з утриманням у Хмельницькому слідчому ізоляторі. 05 травня 2005 року у зв'язку з постановленням виправдувального вироку Хмельницьким міськрайонним судом Хмельницької області ОСОБА_3 було звільнено з-під варти. Після скасування виправдувального вироку та направлення справи на додаткове розслідування, 21 листопада 2006 року ОСОБА_3 затримано за підозрою у вчиненні злочинів, передбачених статтями 115, 187, 263 КК України. З 18 грудня 2006 року стосовно позивача обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою з подальшим відбуванням покарання у виді позбавлення волі, яке він відбував до 03 червня 2013 року. Позивач посилався на те, що кримінальна справа стосовно нього у період із 20 травня 2004 року по 03 червня 2013 року розслідувалася органом досудового слідства, неодноразово розглядалася судами різних інстанцій та поверталася прокурору для організації додаткового розслідування за правилами Кримінально-процесуального кодексу України (у редакції 1960 року). У подальшому 31 серпня 2007 року ОСОБА_3 засуджено вироком Апеляційного суду Тернопільської області за обвинуваченням у вчиненні злочинів, яких він не вчиняв. Ухвалою Верховного Суду України від 20 березня 2008 року вирок суду залишено без змін. Після розгляду Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяви позивача (справа "ОСОБА_3 і ОСОБА_5 проти України") та постановлення 21 квітня 2011 року рішення у його справі, постановою Верховного Суду України від 06 лютого 2012 року судові рішення у кримінальній справі скасовані, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Так, вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 червня 2013 року ОСОБА_3 виправдано за пред'явленим обвинуваченням та звільнено з-під варти в залі суду, і цей вирок судами вищих інстанцій залишений без змін. Позивач посилався на те, що через протиправні дії працівників органу досудового слідства, прокуратури та суду він безпідставно утримувався під вартою та в місцях позбавлення волі протягом 7 років, 6 місяців та 5 днів, а незаконно перебував під слідством та судом із 20 травня 2004 року по 03 червня 2013 року, тобто 8 років, 6 місяців, 12 днів. Вказував, що незаконними діями органу досудового слідства, прокуратури Хмельницької області, яка здійснювала нагляд за слідством, та судом йому заподіяно значних майнових і моральних збитків. Зокрема, він втратив заробіток та інші грошові доходи за період перебування під вартою та у місцях тимчасового тримання на суму 124 250 грн. його родина понесла витрати на придбання продуктів харчування, предметів повсякденного вжитку та медикаментів за час його перебування під вартою на суму 75 608,01 грн. він поніс витрати на оплату правової допомоги у сумі 3 000 грн та на оплату навчання у сумі 1 800 грн. Крім того, посилався на завдання йому моральної шкоди, яка була спричинена незаконним переслідуванням з боку правоохоронних органів, безпідставним обвинуваченням, засудженням та незаконним утриманням під вартою і перебуванням у місцях позбавлення волі, а також протизаконним та нелюдським поводженням з ним з боку працівників міліції та слідчого ізолятора, яку він оцінює у сумі 485 261 300 грн. розмір якої визначений висновком спеціаліста-психолога від 15 липня 2015 року. Зазначена сума, на думку позивача, є обґрунтованою, оскільки він був позбавлений права працювати, навчатися та жити повноцінним життям, спілкуватися з рідними та близькими, займатися вихованням своєї дочки. Також за вказаний період погіршилося його здоров'я. Крім того, просив врахувати нелюдське відношення до нього з боку працівників правоохоронних органів та слідчого ізолятора, які застосовували до нього фізичне насильство, тортури та психічний тиск із метою здобуття від нього зізнання у вчиненні злочину, якого він не вчиняв. Збільшивши під час розгляду справи позовні вимоги, ОСОБА_3 остаточно просив стягнути з рахунку Державного бюджету України, розміщеного в ДКС України, на відшкодування майнової шкоди 211 149,68 грн та на відшкодування моральної шкоди - 485 261 300,00 грн. завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, а саме незаконним засудженням. Представник прокуратури позов не визнав, указав, що розмір відшкодування моральної шкоди надмірно завищений, оскільки моральна шкода відшкодована позивачу за рахунок коштів Державного бюджету на підставі рішення ЄСПЛ від 21 квітні 2011 року за заявою ОСОБА_3 (справа "ОСОБА_3 і ОСОБА_5 проти України") у розмірі 35 000 євро. Представник ДКС України також не визнав позову, вказавши, що на органи ДКС України жодним законодавчим актом, нормативно-правовим актом не передбачено покладення відповідальності за дії інших юридичних осіб та Держави України в цілому. Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року, провадження у справі в частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди закрито. Суди першої й апеляційної інстанцій на обґрунтування своїх висновків зазначили, що чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Питання про відшкодування матеріальної шкоди, встановлення розміру грошових доходів, втрачених громадянами унаслідок незаконних дій органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду віднесено до компетенції цих органів. Таким чином, вирішення питання про відшкодування матеріальної шкоди належить до компетенції суду за правилами того виду судочинства, в якому ця справа розглядалася, а не в порядку цивільного судочинства. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року, з урахуванням ухвали цього суду від 15 липня 2016 року про виправлення описки в рішенні суду, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ДКС України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_3 150 000 грн на відшкодування моральної шкоди. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у позивача виникло право на відшкодування моральної шкоди на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закону України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР), яку необхідно визначити, виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи з часу пред'явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили. Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року змінено в частині часткового задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди. Збільшено розмір відшкодування до 165 300 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Так, апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду про наявність правових підстав для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди, але при цьому не врахував, що розмір відшкодування необхідно розраховувати, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. У вересні 2016 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити повністю. Доводи, наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій повно і всебічно не з'ясували обставини справи, не врахували тривалий характер моральних страждань позивача, безпідставно не прийняли до уваги висновок спеціаліста-психолога від 15 липня 2015 року, яким визначено, що розмір завданої позивачу моральної шкоди становить 485 261 300 грн. Крім того, суди попередніх інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що питання про відшкодування майнової шкоди має вирішуватись за правилами кримінального, а не цивільного судочинства. Судами не враховано положення статей 55, 56, 64 Конституції України, статей 15, 16 ЦК України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 20 березня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 16 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 03 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди установили, що 20 травня 2004 року ОСОБА_3 затримано як підозрюваного у вчиненні злочинів, передбачених статтями 115, 187, 263 КК України та взято під варту з утриманням у Хмельницькому слідчому ізоляторі. 23 травня 2004 року ОСОБА_3 звільнено. З 23 травня 2004 року по 05 травня 2005 року ОСОБА_3 перебував під вартою (т. 1, а. с. 100-зворот). Вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 травня 2005 року ОСОБА_3 визнано невинуватим за частиною четвертою статті 187, частиною першою статті 263, частиною другою статті 121 КК України та виправдано через недоведеність його участі у вчиненні злочинів; міру запобіжного заходу скасовано - звільнено з-під варти в залі суду. 22 листопада 2006 року ОСОБА_3 затримано у зв'язку зі скасуванням виправдувального вироку Хмельницького міськрайонного суду (т. 1, а. с. 84) та поміщено в ізолятор тимчасового тримання до 23 листопада 2006 року (т. 1, а. с. 100-зворот). З 18 грудня 2006 року стосовно ОСОБА_3 обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою. Вироком колегії суддів судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року ОСОБА_3 визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених пунктами 6, 12 частини другої статті 115, частиною четвертою статті 187, частиною першою статті 263 КК України, та призначено покарання відповідно до частини першої статті 70 КК України за сукупністю злочинів у виді 15 років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна. Рішенням ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року у справі "ОСОБА_3 і ОСОБА_5 проти України", яке набуло статусу остаточного 21 липня 2011 року, одноголосно постановлено, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з відсутністю ефективного розслідування тверджень заявника про його катування працівниками міліції; мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з затриманням заявника з 20 до 26 травня 2004 року, у зв'язку з триманням заявника під вартою з 14 жовтня 2004 року до 5 травня 2005 року та з 21 березня до 31 серпня 2007 року, з 18 до 21 грудня 2006 року, з 23 лютого до 21 березня 2007 року; мало місце порушення пункту 2 статті 5 Конвенції щодо заявника; мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції щодо права заявника "негайно постати перед суддею", на "розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження"; мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції щодо заявника у зв'язку з відсутністю адекватної процедури судового розгляду питання законності тримання під вартою під час судового провадження; мало місце порушення пункту 5 статті 5 Конвенції щодо заявника; мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права заявника не свідчити проти себе; мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтування рішень національних судів, якими заявника було засуджено (т. 1, а. с. 166?198). Постановою Верховного Суду України від 06 лютого 2012 року вирок колегії суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року та ухвалу судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 березня 2008 року щодо ОСОБА_3 скасовано, справу стосовно нього направлено на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції (т. 1, а. с. 110?117). Вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 червня 2013 року ОСОБА_3 визнано невинуватим за пунктами 6, 12 частини другої статті 115, частиною четвертою статті 187, частиною першою статті 263 КК України та виправдано через недоведеність його участі у вчиненні злочинів (т. 1, а. с. 118?124). Ухвалою колегії суддів судової палати з кримінальних справ апеляційного суду Хмельницької області від 29 листопада 2013 року вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 03 червня 2013 року стосовно ОСОБА_3 залишено без змін (т. 1, а. с. 125?129). Таким чином, установлено, що ОСОБА_3 перебував під вартою із 20 по 23 травня 2004 року, із 23 травня 2004 року по 05 травня 2005 року, із 22 по 23 листопада 2006 року, із 18 грудня 2006 року до 01 червня 2008 року; із 01 червня 2008 року по 03 червня 2013 року відбував покарання у колонії. Із метою захисту своїх порушених прав, посилаючись на статті 23, 24, 1176 ЦК України, Закон України N 266/94-ВР, позивач просив відшкодувати йому майнову та моральну шкоду, завдану внаслідок незаконного засудження, що підтверджується виправдувальним вироком суду. У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 6 Конвенції, яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом. Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону N 266/94-ВР (стаття 1 зазначеного Закону). Пунктом 1 статті 2 цього Закону встановлено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених ним, виникає, зокрема, у випадку постановлення виправдувального вироку суду. У наведених у статті 1 Закону N 266/94-ВР випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), у тому числі, заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій. Таке відшкодування провадиться за рахунок коштів державного бюджету (пункт 1 статті 3, частина перша статті 4 цього Закону). Статтею 11 Закону N 266/94-ВР встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди. За змістом положень частини першої статті 12 зазначеного Закону розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції. Частиною другою зазначеної статті встановлено, що у разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку. Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України затверджено Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 04 березня 1996 року N 6/5/3/41 (далі - Положення), пунктом 6 якого встановлено, що суд, одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили, направляє громадянинові повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Повідомлення складається за формою, що встановлена в додатку до цього Положення. У повідомленні зазначається перелік тільки тих вимог, на які цей громадянин має право претендувати. Згідно з пунктами 11, 12 Положення для визначення розміру заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може звернутися: при винесенні виправдувального вироку або закритті справи судом першої інстанції чи в касаційному або наглядному порядку - до суду, який розглядав справу по першій інстанції. У місячний термін з дня звернення громадянина суд витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону N 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду вищої інстанції в касаційному порядку. Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України)). Відповідно до частини першої статті 43 КПК України виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили. Надання особі статусу виправданого зумовлює появу у такої особи певних прав. Ні в КПК України 1960 року, ні в чинному КПК України немає окремої статті, яка б безпосередньо була присвячена правам виправданого. Проте частина третя статті 43 КПК України передбачає, що виправданий має права обвинуваченого, передбачені статтею 42 цього Кодексу, в обсязі, необхідному для захисту на відповідній стадії судового провадження. У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися. У чинному КПК України це право закріплене вперше. У КПК України 1960 року у статті 53-1 передбачалося лише те, що у разі постановлення виправдувального вироку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів для відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу. Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою "Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов", згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом. На теперішній час єдиним таким законом є Закон N 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі на виправданих. Отже, внаслідок незаконного засудження, ухвалення судом виправдувального вироку, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону N 266/94-ВР. Обов'язок роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі ухвалення виправдувального вироку покладається на суд, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з копією виправдувального вироку, який набрав законної сили. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Відсутність такого роз'яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом. Законом установлено, що визначення розміру відшкодування шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок незаконних дій, у разі ухвалення виправдувального вироку здійснює суд, про що постановляє відповідну ухвалу. Таким судом у справі, що розглядається, є Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області. Стосовно ОСОБА_3 не виконано передбаченого статтею 11 Закону N 266/94-ВР обов'язку роз'яснення порядку поновлення його порушених прав, та встановленого пунктами 6, 11, 12 Положення порядку повідомлення про звернення за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Однак зазначені обставини не є підставою для відмови у захисті його порушеного права. Оскільки Закон N 266/94-ВР не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою. Із аналізу положень статті 12 Закону N 266/94-ВР вбачається, що саме суд, який ухвалив виправдувальний вирок, визначає розмір заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій та які підлягають стягненню на його користь, і таке судове рішення може бути оскаржене до суду вищої інстанції відповідно до положень цивільного процесуального законодавства. Стосовно питання доступу до суду ЄСПЛ в ухвалі щодо прийнятності заяви N 6778/05 у справі "МПП "Голуб" проти України" від 18 жовтня 2005 року зазначив, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (справа "Ґолдер проти Сполученого Королівства", рішення від 21 лютого 1975 року). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруала Гомес де ла Торре проти Іспанії"). Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Беллет проти Франції"). Суди встановили, що за захистом свого порушеного права ОСОБА_3 звернувся у порядку цивільного судочинства до Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області, який ухвалив виправдувальний вирок щодо нього, із позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, а саме незаконним засудженням. За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами матеріального права, суди помилково вважали наявними правові підстави для закриття провадження у справі у частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не звернувши достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а також наявність порушеного права позивача, встановленого законом, на звернення до суду за захистом такого права та права на відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного засудження. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Оскільки у справі, що розглядається, місцевим судом постановлено незаконну ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, а апеляційний суд на це уваги не звернув та не виправив допущених місцевим судом порушень норм матеріального та процесуального права, то Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій про закриття провадження у справі у частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди та направлення справи в цій частині до суду першої інстанції для продовження розгляду. При цьому суду необхідно вчинити відповідні процесуальні дії з визначення розміру завданої позивачу майнової шкоди, тобто необхідно установити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а згідно з нормами чинного ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не має таких повноважень, тому на цій стадії перегляду справи вона позбавлена процесуальної можливості ухвалити рішення у справі, про що просить у касаційній скарзі заявник. Крім того, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій по суті вирішеного спору - у частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди також підлягають скасуванню, а справа у цій частині - направленню до суду першої інстанції на новий розгляд. Статтею 263 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) установлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься й у статті 2 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Аналогічне положення міститься у статті 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Загальні вимоги процесуального права, закріплені у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Згідно з пунктом 1 статті 1, пунктом 5 статті 3 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода. Відповідно до частин другої, третьої статті 13 цього Закону розмір моральної шкоди, визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Згідно із частинами п'ятою, шостою статті 4 Закону N 266/94-ВР відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Статтею 4 Закону N 266/94-ВР визначено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що на підставі положень Закону N 266/94-ВР ОСОБА_3 має право на відшкодування моральної шкоди, яку необхідно визначати, виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи з часу пред'явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили. Разом з тим суди не врахували, що законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості. Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій визначили моральну шкоду у мінімально можливому розмірі та не навели належного обґрунтування такому висновку, то не можна вважати правильними, законними та обґрунтованими висновки апеляційного суду про те, що оскільки ОСОБА_3 перебував під слідством та судом із 20 травня 2004 року по 29 листопада 2013 року, тобто 114 повних місяців, то розмір відшкодування моральної шкоди становить 165 000 грн (1 450 грн (мінімальна заробітна плата) х 114 місяців). У силу наданих законодавством повноважень суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд. За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. З урахуванням викладеного, судові рішення суді першої й апеляційної інстанцій не можуть вважатися законними та обґрунтованими, тому касаційна скарга підлягає задоволенню частково, судові рішення - скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції на новий розгляд. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Ухвалу Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 12 вересня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції на новий розгляд. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  3. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 серпня 2018 року м. Київ Справа № 800/540/17 Провадження № 11-321асі18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В. С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Мамонової І. В., позивача ОСОБА_3, розглянула в судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року (судді Бившева Л. І., Гончарова І. А., Олендер І. Я., Шипуліна Т. М., Ханова Р. Ф.) у справі № 800/540/17 за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - КДКП) про визнання незаконним і скасування рішення та ВСТАНОВИЛА: 27 листопада 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з адміністративним позовом до КДКП про визнання незаконним і скасування рішення відповідача від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 про відмову ОСОБА_3 у допуску до кваліфікаційного іспиту. На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначив, що 24 жовтня 2017 року КДКП було прийнято рішення № 49вд-17 про відмову йому в допуску до кваліфікаційного іспиту в межах добору кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури. Підставою прийняття такого рішення стало те, що позивач на дату звернення із заявою про допуск до участі в доборі не відповідав вимогам, установленим частиною першою статті 27 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII), а саме: не мав стажу роботи в галузі права не менше двох років. На думку позивача, вказане рішення КДКП є необґрунтованим і суперечить нормам чинного законодавства. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 30 листопада 2017 року відкрив провадження в цій справі. До набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) та припинення діяльності Вищого адміністративного суду України розгляд адміністративного позову ОСОБА_3 цим судом не закінчено. Відповідно до підпункту 5 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України та на підставі Закону № 2147-VIII справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року в задоволенні позову відмовлено повністю. Не погодившись із постановленим у справі судовим рішенням, ОСОБА_3 в апеляційній скарзі зазначив, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим та не відповідає засадам верховенства права. На думку скаржника, на час звернення до відповідача із заявою про участь у доборі на зайняття посади прокурора місцевої прокуратури позивач мав стаж роботи в галузі права більше двох років, оскільки його посадові інструкції на посаді секретаря судового засідання вимагали від претендента на цю посаду наявність освіти за спеціальністю «Правознавство». Крім того, позивач надав до суду посадову інструкцію головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи Рівненського окружного адміністративного суду. Стаж роботи ОСОБА_3 на цій посаді складає 2 роки 10 днів, що спростовує інформацію, зазначену в рішенні відповідача про те, що жодна з посадових інструкцій позивача не вимагає від нього наявності вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем не нижче спеціаліста. На підставі викладеного скаржник просить скасувати рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов повністю. У відзиві на апеляційну скаргу КДКП зазначила, що під час прийняття оскаржуваного рішення суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, а саме частину першу статті 27 Закону № 1697-VII. Крім того, висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні, повністю відповідають обставинам справи. На підставі викладеного КДКП просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року без змін. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_3 підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити з викладених у ній мотивів. Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані на противагу їм аргументи КДКП, заслухавши суддю-доповідача, виступ позивача на підтримку апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржуване судове рішення та дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги. Суд першої інстанції установив, що ОСОБА_3 отримав вищу юридичну освіту (диплом магістра за спеціальністю «Правознавство») 30 червня 2010 року. Після здобуття вищої юридичної освіти ОСОБА_3 працював у Рівненському окружному адміністративному суді на посадах: секретаря судового засідання - 2 роки 5 місяців 10 днів; старшого судового розпорядника - 2 роки 8 місяців 9 днів; головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи цього ж суду - 2 роки 10 днів. 29 серпня 2017 року ОСОБА_3 направив до КДКП заяву про допуск до участі у доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури. Посилаючись на положення типових посадових інструкцій секретаря судового засідання, старшого судового розпорядника, головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової роботи та аналітично-статистичної роботи Окружного адміністративного суду, КДКП зазначила, що для зайняття цих посад не вимагається від працівника наявності вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста чи магістра. Службові обов'язки на цих посадах є суто технічними та не передбачають реалізації повноважень, пов'язаних з правоохоронними, правовиконавчими та правоустановчими функціями. Отже, період роботи на зазначених посадах не підлягає зарахуванню до стажу роботи в галузі права. Таким чином, КДКП дійшла висновку, що ОСОБА_3 на час подання заяви про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури не мав стажу роботи в галузі права, необхідного для зайняття посади прокурора місцевої прокуратури, тому не відповідає вимогам до кандидатів на посаду прокурора, установленим частиною першою статті 27 Закону № 1697-VII. Відповідач прийняв рішення від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 про відмову ОСОБА_3 у допуску до кваліфікаційного іспиту кандидата на посаду прокурора місцевої прокуратури. Правовими підставами для такої відмови КДКП у рішенні вказала статті 27, 28, 30 Закону № 1697-VII, пункти 61-63, 76-80 Положення про порядок роботи Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, прийнятого Всеукраїнською конференцією прокурорів 27 квітня 2017 року, пункт 8 розділу ІІІ, пункт 1 розділу X Положення про порядок розгляду питань та підготовки матеріалів щодо проведення добору кандидатів на вакантну (тимчасово вакантну) посаду прокурора місцевої прокуратури, затвердженого рішенням КДКП від 07 червня 2017 року № 6зп-17. Установлених судом першої інстанції обставин справи її учасники не оспорюють. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про те, що КДКП правильно встановила невідповідність позивача вимогам до кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури, визначеним у частині першій статті 27 Закону № 1697-VII. При цьому рішення про відмову в допуску до кваліфікаційного іспиту кандидата на посаду прокурора ґрунтується на перевіреній і достовірній інформації. За висновками суду першої інстанції, стаж роботи позивача на посаді секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду не підлягає зарахуванню до стажу роботи в галузі права, оскільки більшість службових обов'язків секретаря судового засідання є суто технічними, не пов'язаними з розробленням або застосуванням норм права, а кваліфікаційні вимоги до посади секретаря судового засідання не передбачають наявності вищої юридичної освіти із присвоєнням кваліфікаційного рівня не нижче спеціаліста. Крім того, на думку суду першої інстанції, доводи позивача щодо помилковості висновків КДКП про те, що для зайняття посади головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи окружного адміністративного суду не вимагається наявності вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра, не впливають на правильність спірного рішення про відмову в допуску позивача до кваліфікаційного іспиту, оскільки стаж роботи позивача на цій посаді складає 8 місяців 12 днів (з 19 серпня 2015 року по 01 травня 2016 року), що менше, ніж визначено у частині першій статті 27 Закону № 1697-VII. ВеликаПалата Верховного Суду вважає помилковими ці висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду з огляду на таке. Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон № 1697-VII. Відповідно до статті 28 вказаного Закону добір кандидатів на посаду прокурора здійснюється на конкурсних засадах із числа осіб, які відповідають вимогам, установленим частинами першою та п'ятою статті 27 цього Закону, за результатами кваліфікаційного іспиту, проведеного відповідно до вимог цього Закону. Кожен, хто відповідає встановленим вимогам до кандидата на посаду прокурора, має право звернутися до КДКП із заявою про участь у доборі кандидатів на посаду прокурора. Згідно із частиною першою статті 29 Закону № 1697-VII добір кандидатів та їх призначення на посаду прокурора здійснюється в порядку, визначеному цим Законом, та включає, зокрема: - прийняття КДКП рішення про проведення добору кандидатів на посаду прокурора, що розміщується на офіційному веб-сайті КДКП та повинне містити виклад передбачених цим Законом вимог, яким має відповідати кандидат на посаду прокурора, а також перелік документів, що подаються до КДКП, і кінцевий термін їх подання; - подання особами, які виявили бажання стати прокурором, до КДКП відповідної заяви та документів, визначених цим Законом; - здійснення КДКП на основі поданих кандидатами на посаду прокурора документів перевірки відповідності осіб вимогам, установленим до кандидата на посаду прокурора. На підставі частини першої статті 27 Закону № 1697-VII прокурором місцевої прокуратури може бути призначений громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше двох років та володіє державною мовою. Для цілей цього Закону: 1) вищою юридичною освітою є освіта, здобута в Україні (або на території колишнього СРСР до 1 грудня 1991 року) за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра, а також вища юридична освіта за відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем, здобута в іноземних державах та визнана в Україні в установленому законом порядку; 2) стажем роботи в галузі права є стаж роботи особи за спеціальністю після здобуття нею вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра. Отже, з огляду на наведені положення Закону № 1697-VII добір кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури здійснюється на конкурсних засадах із числа осіб, які мають вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше двох років та володіють державною мовою. При цьому стажем роботи в галузі права є стаж роботи особи за спеціальністю після здобуття нею вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра. Матеріалами справи установлено, що 29 серпня 2017 року ОСОБА_3 направив до КДКП заяву про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури, до якої долучив, зокрема, копії диплома магістра за спеціальністю «Правознавство» від 30 червня 2010 року (ВК № 39730194) та трудової книжки (АХ № 130509). КДКП рішенням від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 відмовила кандидату на посаду прокурора місцевої прокуратури ОСОБА_3 в допуску до кваліфікаційного іспиту. Вказане рішення мотивовано тим, що на час подання заяви про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури ОСОБА_3 не мав стажу роботи в галузі права, необхідного для зайняття посади прокурора місцевої прокуратури, тобто позивач не відповідає вимогам до кандидатів на посаду прокурора, установленим частиною першої статті 27 Закону № 1697-VII. Водночас, як убачається з трудової книжки позивача, ОСОБА_3 після здобуття вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра працював у Рівненському окружному адміністративному суді на посадах: - секретаря судового засідання - 2 роки 5 місяців 10 днів; - старшого судового розпорядника - 2 роки 8 місяців 9 днів; - головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи - 8 місяців 12 днів; - головного спеціаліста із судової статистики (до моменту звернення до КДКП з указаною вище заявою від 29 серпня 2017 року) - 1 рік 3 місяці 28 днів. Відповідно до пункту 1.4 розділу 1 посадової інструкції секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду (далі - Інструкція), затвердженої наказом Рівненського окружного адміністративного суду від 31 грудня 2009 року № 14, на посаду секретаря судового засідання призначаються особи, які мають вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста. Згідно з пунктом 1.7 розділу 1 Інструкції секретар судового засідання у своїй роботі керується Конституцією України, КАС України та іншими кодексами України, законами України «Про судоустрій і статус суддів», «;Про державну службу», «;Про боротьбу з корупцією» та іншими законами України, рішеннями Конституційного Суду України, актами Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, актами законодавства та нормативними документами, що регламентують діяльність судових органів, постановами колегії, наказами, інструкціями та рекомендаціями Вищого адміністративного суду України, Державної судової адміністрації України, іншими нормативно-правовими актами та цією Інструкцією. Розділом 2 Інструкції передбачено, що секретар судового засідання: - здійснює судові виклики і повідомлення у справах, які знаходяться у провадженні судді відповідно до Положення про автоматизовану систему документообігу в адміністративних судах, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України (далі - ДСА України) від 03 грудня 2009 року № 129; - виписує повістки, адресує конверти та повідомлення про їх вручення й передає для здійснення відправки до відділу документального забезпечення суду; - здійснює оформлення та розміщення списків справ, призначених до розгляду; - у разі відсутності у судовому засіданні судового розпорядника виконує його функції; - перевіряє наявність і з'ясовує причини відсутності осіб, яких викликано до суду, і доповідає про це головуючому судді; - здійснює перевірку осіб, які викликані в судове засідання, та зазначає на повістках час перебування в суді; - забезпечує фіксування судового засідання технічними засобами згідно з Інструкцією про порядок фіксування судового процесу технічними засобами в загальних судах України, затвердженою наказом ДСА України від 21 липня 2005 року № 84; - веде журнал судового засідання, у необхідних випадках складає протокол судового засідання; - виписує та видає виконавчі листи у справах, рішення в яких підлягають негайному виконанню, за заявою осіб, на користь яких це рішення ухвалено; - надсилає копії судових рішень сторонам відповідно до пункту 3 статті 167 КАС України; - за розпорядженням головуючого судді здійснює відтворення технічного запису судового засідання; - формує судові справи (матеріали) відповідно до вимог Інструкції з діловодства в апеляційних і місцевих адміністративних судах, затвердженої наказом ДСА України від 05 грудня 2006 року № 155 у редакції наказу ДСА України від 15 грудня 2008 року № 134, та здійснює передачу справ до відділу документального забезпечення суду після закінчення їх розгляду по суті; - за дорученням судді, головуючого у справі, здійснює ознайомлення учасників судового процесу з матеріалами справ; - не пізніше наступного дня після постановлення судом передає копію окремої ухвали начальнику відділу документального забезпечення суду для надіслання її відповідним суб'єктам владних повноважень; - виконує інші доручення голови суду, головуючого судді, керівника апарату суду. Аналогічні загальні положення, завдання та обов'язки секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду передбачені також посадовими інструкціями, затвердженими наказами цього суду від 21 серпня 2010 року № 10 та від 11 липня 2011 року № 10. Аналізуючи зазначені положення посадових інструкцій секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду у взаємозв'язку із законодавчим визначенням поняття «стаж роботи у галузі права», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що незважаючи на те, що на посаду секретаря судового засідання призначаються особи, які мають вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста, робота на посаді секретаря судового засідання з моменту здобуття особою вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра підлягає зарахуванню до стажу роботи в галузі права. При цьому характер виконуваних посадових обов'язків («суто технічні», «не пов'язані з розробленням або застосуванням норм права»), аналіз яких міститься в оскаржуваному рішенні відповідача та в рішенні суду першої інстанції, з огляду на положення частини першої статті 27 Закону № 1697-VII за умови наявності в особи, яка працює за спеціальністю «Правознавство», вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра, не впливає на необхідність зарахування стажу роботи особи на такій посаді до стажу роботи в галузі права. Отже, стаж роботи ОСОБА_3 на посаді секретаря судового засідання Рівненського окружного адміністративного суду з 30 червня 2010 року (дата отримання диплома про повну вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» та здобуття кваліфікації магістра права) по 09 грудня 2012 року, що в сукупності становить 2 роки 5 місяців 10 днів, підлягає зарахуванню до стажу роботи позивача в галузі права. Крім того, правильно зазначивши серед установлених обставин справи факт роботи ОСОБА_3 у Рівненському окружному адміністративному суді на посаді головного спеціаліста із судової статистики протягом 2 років 10 місяців, суд першої інстанції в мотивувальній частині судового рішення указав на те, що стаж роботи позивача на цій посаді складає 8 місяців 12 днів (з 19 серпня 2015 року по 01 травня 2016 року). Так, згідно з трудовою книжкою позивача 19 серпня 2015 року ОСОБА_3 був переведений на посаду головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи, а 01 травня 2016 року переведений на посаду головного спеціаліста із судової статистики. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач пояснив указане переведення реорганізацією структурних підрозділів Рівненського окружного адміністративного суду. При цьому з огляду на пояснення ОСОБА_3 це переведення не вплинуло на обсяг його посадових обов'язків як головного спеціаліста із судової статистики. Згідно з пунктом 1.4 розділу 1 посадової інструкції головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи Рівненського окружного адміністративного суду, затвердженої наказом цього суду від 05 січня 2015 року № 2, на посаду головного спеціаліста із судової статистики відділу призначається особа, яка має вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» з освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста чи магістра (для кандидатів, які здобули вищу освіту до набрання чинності Законом України від 01 липня 2014 року № 1556-VІІ «Про вищу освіту») або відповідного рівня вищої освіти за освітньо-кваліфікаційним ступенем магістра (для кандидатів, які здобули вищу освіту після набрання чинності зазначеним Законом) та стаж роботи за фахом на державній службі в органах судової влади не менше 2 років або стаж роботи за фахом в інших сферах не менше 4 років. Оскільки посадова інструкція головного спеціаліста із судової статистики передбачає можливість призначення на цю посаду особи, яка має вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» з освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста чи магістра, стаж роботи ОСОБА_3 на посадах головного спеціаліста із судової статистики відділу кадрової та аналітично-статистичної роботи (8 місяців 12 днів) та головного спеціаліста із судової статистики (до моменту звернення до КДКП із заявою від 29 серпня 2017 року - 1 рік 3 місяці 28 днів), що разом становить 2 роки 10 днів, також підлягає зарахуванню до стажу роботи позивача в галузі права. З огляду на викладе вище та встановлені обставини справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на момент звернення до КДКП із заявою від 29 серпня 2017 року про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду прокурора місцевої прокуратури ОСОБА_3 мав стаж роботи в галузі права більше двох років, з яких 2 роки 5 місяців 10 днів - на посаді секретаря судового засідання та 2 роки 10 днів - на посаді головного спеціаліста із судової статистики окружного адміністративного суду, що свідчить про помилковість висновків відповідача та суду першої інстанції про відсутність у позивача стажу роботи в галузі права, визначеного частиною першою статті 27 Закону № 1697-VII. Таким чином, рішення КДКП від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 «Про відмову у допуску до кваліфікаційного іспиту», яким відмовлено кандидату ОСОБА_3 у допуску до кваліфікаційного іспиту на посаду прокурора місцевої прокуратури у зв'язку з відсутністю у позивача стажу роботи в галузі права, необхідного для зайняття посади прокурора місцевої прокуратури, є протиправним та підлягає скасуванню. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Ураховуючи те, що висновки суду першої інстанції частково не відповідають обставинам справи і що судом порушено норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваного рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року з ухваленням нового рішення про задоволення вимог позивача. Керуючись статтями 266, 308, 310, 315, 317, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року скасувати. 3. Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнити повністю. 4. Визнати протиправним та скасувати рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 24 жовтня 2017 року № 49вд-17 «Про відмову у допуску до кваліфікаційного іспиту». Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Князєв Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н. О. Антонюк Н.П. Лященко С. В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В. В. Британчук Л.І. Рогач Д. А. Гудима І.В. Саприкіна В. І. Данішевська О.С. Ткачук О. Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л. М. Лобойко О.Г. Яновська http://reyestr.court.gov.ua/Review/76673343
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 910/1733/18 Провадження N 12-170гс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., представник позивача - не з'явився представник відповідача - не з'явився розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Банк Аваль", позивач) на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2018 року (судді Дідиченко М.А. - головуючий, Пономаренко Є.Ю., Руденко М.А.) та ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 лютого 2018 року (суддя Головатюк Л.Д.) у справі N 910/1733/18 Господарського суду міста Києва за позовом ПАТ "Банк Аваль" до ОСОБА_6 про стягнення 399862,48 доларів США. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У лютому 2018 року ПАТ "Банк Аваль" звернулося до господарського суду з позовом про стягнення з ОСОБА_6 заборгованості за прострочення сплати відсотків за період з 28 січня 2016 року по 28 грудня 2016 року у сумі 399862,48 доларів США за кредитним договором N 010/14/043 від 3 квітня 2007 року. 1.2. Позовні вимоги мотивовано невиконанням відповідачем зобов'язань за договором поруки N 12/14/03/569 від 29 вересня 2008 року, укладеного для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором N 010/14/043 від 3 квітня 2007 року (з урахуванням умов договору про переведення боргу та додаткових угод до кредитного договору). 1.3. Відповідач заперечив проти вимог позивача з підстав непідвідомчості спору судам господарської юрисдикції та зауважив, що позивач вже реалізував своє право на звернення до суду з таким самим позовом до того ж відповідача у справі N 753/20272/17, що відповідно до приписів пункту 3 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) є самостійною підставою для відмови у відкритті провадження у справі. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21 лютого 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2018 року, ПАТ "Банк Аваль" відмовлено у відкритті провадження за позовом на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України з тих підстав, що за змістом пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України справа не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, а прийняття позову до фізичної особи до розгляду господарським судом неминуче порушить права та законні інтереси цієї особи. 2.2. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, зазначив, що за змістом частини другої статті 4 та пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України виключається можливість розгляду господарським судом справ за позовними заявами, які пред'явлені до фізичної особи, що не є суб'єктом підприємницької діяльності. При цьому суд відхилив посилання позивача до практики Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі N 14-40цс18) вказавши, що висновок у наведеній справі наданий щодо іншого суб'єктного складу сторін та стосується необхідності розгляду в одному провадженні об'єднаних позовних вимог щодо забезпечувального зобов'язання з вимогами про виконання кредитного договору. 3. Короткий зміст касаційної скарги 3.1. 4 травня 2018 року ПАТ "Банк Аваль" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2018 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 лютого 2018 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення, а справу повернути до Господарського суду міста Києва для вирішення питання про відкриття провадження у справі. 3.2. Касаційну скаргу обґрунтовано доводами про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, а саме статей 4, 20, 175 ГПК України. На думку позивача, суди безпідставно відмовили у відкритті провадження у справі у спорі щодо правочину, укладеного для забезпечення зобов'язання, сторонами якого є саме юридичні особи. Крім того, з дня набрання чинності нової редакції ГПК України, спори за правочином, укладеним на забезпечення виконання кредитного договору, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці, пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України віднесено до юрисдикції господарських судів (незалежно від того хто є сторонами такого правочину). Відповідні висновки, на думку позивача, підтверджуються практикою Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11 червня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ "Банк Аваль", справу N 910/1733/18 разом із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2018 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 лютого 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України. 4.2. Ухвалою від 20 червня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу N 910/1733/18 (провадження N 12-170гс18) та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи на 2 жовтня 2018 року; надала учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 2 липня 2018 року. 5. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду та застосоване нею законодавство 5.1. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 5.2. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року, яким чинні Господарський процесуальний кодекс України та Цивільний процесуальний кодекс України викладено у новій редакції. 5.3. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України у редакції вищевказаного Закону (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 5.4. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України (тут і далі у редакції вищевказаного Закону). 5.5. Так, за змістом пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. 5.6. З аналізу наведеного вище пункту вбачається, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів такі справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. 5.7. За змістом частини першої статті 546 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. 5.8. Відповідно до положень статей 553, 554, 626 ЦК України за договором поруки, який є двостороннім правочином, що укладається з метою врегулювання відносин між кредитором та поручителем; поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Тобто, договір поруки укладається кредитором і поручителем в забезпечення виконання боржником основного зобов'язання. 5.9. Виходячи з аналізу змісту та підстав поданого позову, ПАТ "Банк Аваль" як кредитор подало до господарського суду позов до фізичної особи, як поручителя за договором поруки, що укладений на забезпечення зобов'язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи. Тобто, між позивачем та відповідачем наявний спір щодо правочину, укладеного для виконання зобов'язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з наведеними вище приписами ГПК України. 5.10. Відповідно до положень частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. 5.11. Вказуючи, що прийняття до розгляду господарським судом позову до фізичної особи неминуче порушить права та законні інтереси цієї особи, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що за статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а випадки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, чітко визначені положеннями статті 20 ГПК України (як приклад, пункти 5, 10, 14 статті 20 ГПК України). 5.12. Отже, враховуючи викладене, з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII до юрисдикції господарських судів належать спори щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. 5.13. Положення пункту 1 частини першої статі 20 ГПК України не пов'язують також належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи -підприємці, з об'єднанням таких позовних вимог із вимогами до особи - боржника за основним зобов'язанням. 5.14. Відтак, висновки судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України не відповідають наведеним вище нормам процесуального права. 5.15. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про відмову у відкритті провадження у справі. 6. Висновок Великої Палати Верховного Суду 6.1. Відповідно до частини шостої статті 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 6.2. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ПАТ "Банк Аваль" підлягає задоволенню, а прийняті у справі ухвала та постанова - скасуванню, з направленням справи до Господарського суду міста Києва для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі. 7. Щодо судового збору 7.1. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про направлення справи на розгляд до Господарського суду міста Києва розподіл судових витрат буде здійснено за результатом розгляду спору. Керуючись статтями 308, 310, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" задовольнити. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2018 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 лютого 2018 року у справі N 910/1733/18 скасувати. Справу направити до Господарського суду міста Києва для вирішення питання щодо відкриття провадження у справі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 357/14358/15-а (К/9901/13506/18) Провадження N 11-766апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Карпушова О.В., судді: Епель О.В., Аліменко В.О.) від 02 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3 до Білоцерківської міської ради Київської області, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, про визнання незаконним та скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2015 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 звернулися до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовом, у якому просили визнати протиправним та скасувати рішення Білоцерківської міської ради Київської області від 20 грудня 2012 року N 823-34-У1 "Про оформлення правовстановлюючих документів на земельні ділянки громадянам", яким було затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі земельних ділянок у власність громадянам: - п. 9.2 - ОСОБА_11 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1, загальною площею 0,1000 га за рахунок земель населеного пункту міста Біла Церква; - п. 9.3 - ОСОБА_8 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_2, загальною площею 0,1000 га за рахунок земель населеного пункту міста Біла Церква; - п. 9.4 - ОСОБА_9 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_3, загальною площею 0,1000 га за рахунок земель населеного пункту міста Біла Церква; - п. 9.5 - ОСОБА_10 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_4, загальною площею 0,1000 га за рахунок земель населеного пункту місті Біла Церква. Постановою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 грудня 2015 року позов задоволено. Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2016 року скасовано постанову суду першої інстанції та закрито провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Суд зазначив, що спір між сторонами повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства. У березні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2016 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 червня 2018 року вказану вище справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Цю ухвалу мотивовано тим, що в касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, що заявлений позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що 20 грудня 2012 року Білоцерківська міська рада Київської області прийняла рішення N 823-34-У1 "Про оформлення правовстановлюючих документів на земельні ділянки громадянам", яким затвердила проект землеустрою щодо відведення та передачі земельних ділянок у власність громадянам ОСОБА_11, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1, 5, 9, 11, загальною площею 0,1000 га за рахунок земель населеного пункту міста Біла Церква. Право власності ОСОБА_11, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 на вказані земельні ділянки підтверджується державними актами на право власності. Вважаючи рішення Білоцерківської міської ради Київської області від 20 грудня 2012 року N 823-34-У1 протиправним і таким, що порушує права та інтереси громадян, позивачі звернулися до суду з відповідним адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами). Разом з тим відповідно до ч. 2 ст. 4. п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України в указаній редакції). Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких була перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як установлено матеріалами справи, позивачі звернулися до адміністративного суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, яким фізичним особам передано у власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, які, на думку позивачів, знаходяться в зоні зелених насаджень, та у зв'язку з чим останні будуть позбавлені можливості відпочинку біля річки Рось. Таким чином, спір у справі, що розглядається, стосується права власності фізичних осіб на земельні ділянки, яке підтверджується державними актами на право власності, тобто цивільного права, а тому правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються нормами цивільного права. При тому, в разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після своєї реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися не в порядку адміністративної юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що скасування рішення Білоцерківської міської ради Київської області від 20 грудня 2012 року N 823-34-У1 "Про оформлення правовстановлюючих документів на земельні ділянки громадянам", на підставі якого ОСОБА_11, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 отримано державні акти на право власності земельних ділянок, буде впливати на майнові права цих осіб, оскільки питання правомірності прийняття рішення від 20 грудня 2012 року N 823-34-У1 обов'язково постане перед судом, який буде вирішувати цей спір. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спірні правовідносини стосуються набутого права власності на земельні ділянки, що потребує встановлення судом обставин правомірності його набуття та виходить за межі компетентності адміністративних судів, а тому підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. Така правова позиція викладена у постанові ВеликоїПалата Верховного Суду від 06 квітня 2018 року у справі N 810/2421/16. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Статтею 5 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що земельне законодавство базується, в тому числі, на принципі забезпечення рівності прав власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави. За приписами ст. 80 ЗК України установлено, що суб'єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності та держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. Виходячи з положень ст. 13 Конституції України, ст. 177, 181, 324 ЦК України, земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. З огляду на наведене та ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, за правилами якого можливий одночасний розгляд вимог про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року N 826/631/15. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2016 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко ' О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 серпня 2018 року м. Київ Справа N 826/7122/15 Провадження N 11-580апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання Мамонової І.В., представника позивача - ОСОБА_3, розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Сол-проперті" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2015 року (судді Кротюк О.В., Літвінова А.В., Мазур А.С.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року (судді Шелест С.Б., Пилипенко О.Є., Романчук О.М.) у справі N 826/7122/15 за позовом ОСОБА_4 до Головного територіального управління юстиції у м. Києві (правонаступник Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві), Міністерства юстиції України, державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України (далі - державний реєстратор) Марченка Олександра Анатолійовича, треті особи: ТОВ "Кей-колект", ТОВ "Сол-проперті", про визнання протиправними дій і зобов'язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: У квітні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Міністерства юстиції України, державного реєстратора Марченка О.А. та з урахуванням уточненого адміністративного позову просила: - визнати незаконним і скасувати рішення державного реєстратора Марченка О.А. про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 8В73966 від 19 лютого 2015 року; далі - спірна квартира); - визнати незаконною державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на спірну квартиру, та скасувати запис про державну реєстрацію права власності на це нерухоме майно; - зобов'язати Міністерство юстиції України внести запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації прав власності на спірну квартиру (номер запису про право власності 8В73966 від 19 лютого 2015 року). На обґрунтування позову ОСОБА_4 зазначила, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 15 квітня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., ОСОБА_7 передав у власність ОСОБА_4 спірну квартиру. Оскаржуваним рішенням відповідача право власності на вказану квартиру зареєстровано за ТОВ "Кей-колект" на підставі договору іпотеки від 15 квітня 2008 року N 62964 та договору відступлення права вимоги від 11 червня 2012 року. На думку позивача, рішення державного реєстратора від 19 лютого 2015 року про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на спірну квартиру, є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки доказів укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя сторонами та третіми особами не надано, а договір відступлення права вимоги за договором іпотеки від 11 червня 2012 року, а також договір факторингу від 11 червня 2012 року N 14 не є підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 29 липня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року, адміністративний позов задовольнив частково. Суд визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора Марченка О.А. від 25 лютого 2015 року N 19619255, унесене державним реєстратором Сипчу К.М. (запис про право власності 8В73966). У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Не погодившись із постановленими у справі судовими рішеннями, представник ТОВ "Сол-проперті" у касаційній скарзі зазначив, що ці рішення є безпідставними, необґрунтованими, винесеними з порушенням норм матеріального та процесуального права, які унеможливлюють встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. На підставі викладеного скаржник просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу на новий судовий розгляд. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 08 жовтня 2015 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року вказану касаційну скаргу було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 травня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини четвертої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з тим, що є підстави відступити від правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15, про розгляд такого спору за правилами адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 29 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду. 03 серпня 2018 року представник позивача - адвокат ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу ТОВ "Сол-проперті", у якому зазначив про відсутність підстав для її задоволення. У судовому засіданні 28 серпня 2018 року представник позивача просив оскаржувані рішення залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, виступ представника позивача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність її часткового задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 15 квітня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., ОСОБА_7 передав у власність ОСОБА_4 спірну квартиру. 15 квітня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - Банк) та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11333486000 (далі - кредитний договір), відповідно до якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 160 тис. доларів США, тоді як останній зобов'язався в порядку та на умовах, визначених вказаним договором, повертати кредит, сплачувати відсотки за користування кредитом, комісію та інші платежі. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та Банком укладено договір іпотеки від 15 квітня 2008 року N 82964, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. та зареєстрований у реєстрі за N 10176, згідно з яким іпотекодавець (позивач) передав іпотекодержателю (Банку) в іпотеку нерухоме майно, а саме спірну квартиру. 11 червня 2012 року Банк відступив право вимоги ТОВ "Кей-колект" відповідно до договору факторингу N 4 та договору відступлення прав вимоги за договором іпотеки до позивача за зобов'язаннями за кредитним договором. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 26 лютого 2015 року N 34220189 державним реєстратором прав на нерухоме майно Сипчу К.М. внесено запис про прийняте державним реєстратором Марченком О.А. рішення від 25 лютого 2015 року N 19619255 про державну реєстрацію за ТОВ "Кей-колект" права власності на спірну квартиру. Підставою для реєстрації вказано договір іпотеки від 15 квітня 2008 року N 82964. У подальшому ТОВ "Кей-колект" шляхом укладення договору купівлі-продажу від 27 лютого 2015 року передало у власність ТОВ "Сол-проперті" вказану квартиру. Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень; далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), на момент звернення до суду право власності на спірну квартиру перейшло до третьої особи у справі, Велика Палата Верховного Суду, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 11-96апп18 (N 826/366/16) та N 11-192апп18 (N 815/6956/15) відповідно), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цього висновку. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сол-проперті" задовольнити частково. 2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року скасувати, а провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 202/1373/17-ц Провадження N 14-328цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Комунальний заклад "Центр первинної медико-санітарної допомоги N 9" (далі - Центр), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2017 року у складі судді Волошина Є.В. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2017 року у складі колегії суддів Пищиди М.М., Ткаченко І.Ю., Каратаєвої Л.О. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Центру про зобов'язання вчинити певні дії та УСТАНОВИЛА: У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Центру про зобов'язання вчинити певні дії, а саме надати інформацію, яку він запитував у відповідача у своїй заяві від 15 лютого 2017 року за N 120. Позов обґрунтовано тим, що 15 лютого 2017 року ОСОБА_3 подав до Центру заяву за вх. N 120 із запитом на інформацію. На цю заяву він отримав відповідь від 17 лютого 2017 року за вих. N 237, яка, на його думку, є формальною відпискою, а запитуваної ним інформації так і не надано до цього часу. Такі неправомірні дії та бездіяльність відповідача порушили звичний уклад його життя, він змушений витрачати додатковий час на захист своїх прав, відмовитися від звичних зручностей, що викликає у нього душевні страждання та завдає моральної шкоди. Вважає, що у розумінні статті 1 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII) він є споживачем послуг відповідача із надання медичних послуг за територіальною ознакою, оскільки проживає на території, яку обслуговує Центр. Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2017 року відмовлено у відкритті провадження у справі та роз'яснено ОСОБА_3, що він має право звернутися з такими вимогами в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України), подавши адміністративний позов до відповідного суду згідно з правилами підсудності, наведеними у статтях 18, 19 КАС України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали). Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки Центр є розпорядником інформації, яку просить надати позивач, то спір згідно зі статтею 23 Закону України від 13 січня 2011 року N 2939-VI "Про доступ до публічної інформації" (далі - Закон N 2939-VI) повинен вирішуватися відповідно до КАС України. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін, вважав, що ухвала постановлена судом із дотриманням норм процесуального законодавства, а тому підстав для її скасування немає. При цьому суд керувався тим, що відповідно до пункту 7 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації згідно зі статтею 13 Закону Закон N 2939-VI, тому з урахуванням вищезазначеного та частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а його необхідно розглядати у порядку, передбаченому нормами КАС України. У квітні 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_3 як суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати в порядку цивільного судочинства усунення порушень його конституційного права на одержання інформації відповідно до положень статті 34 Конституції України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження, а ухвалою від 20 червня 2018 року - справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Вирішуючи питання стосовно юрисдикції цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується таким. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе у тому числі таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безімянная проти Росії" (заява N 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що "погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту". За змістом статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) як цивільну юрисдикцію розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом. За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Зі змісту преамбули Закону N 2939-VI вбачається, що цей Закон визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес. Публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом (стаття 1 Закону N 2939-VI). Статтею 12 Закону N 2939-VI визначено, що суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації? суб'єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 13 Закону N 2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 13 цього Закону розпорядниками інформації визнаються особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб'єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов'язаної з виконанням їхніх обов'язків. Згідно з частиною третьою статті 23 указаного Закону оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до КАС України. Згідно з пунктом 7 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду та постановлення судами оскаржуваних ухвал) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду та постановлення судами оскаржуваних ухвал). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду та постановлення судами оскаржуваних ухвал) суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах в порядку цивільного судочинства. У поданому в лютому 2017 року до суду позові ОСОБА_3 просив зобов'язати Центр вчинити певні дії, а саме надати інформацію, яку він запитував у відповідача у своїй заяві від 15 лютого 2017 року за N 120. Висновки судів про те, що оскільки Центр є розпорядником інформації, яку просить надати позивач, то спір згідно зі статтею 23 Закону N 2939-VI повинен вирішуватися відповідно до КАС України, є необґрунтованими зважаючи на таке. За змістом статті 263 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій (нині - стаття 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року)). Частиною четвертою статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частини третя, четверта статті 411 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). У справі відсутня заява ОСОБА_3 від 15 лютого 2017 року за N 120, з якою він звернувся до Центру, у зв'язку з чим Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості перевірити законність і обґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій щодо належності цього спору судам адміністративної юрисдикції, а також щодо застосування до спірних правовідносин Закону N 2939-VI, адже незрозуміло, і судами не встановлено згідно зі змістом оскаржуваних судових рішень, яку саме інформацію просив надати ОСОБА_3 у вказаній заяві, і, як наслідок, чи є Центр розпорядником цієї інформації у розумінні Закону N 2939-VI, що б давало підстави для віднесення цього спору до адміністративної юрисдикції. Зважаючи на викладене, необґрунтованим є висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про відмову у відкритті провадження у цій справі з тих підстав, що указаний позов належить розглядати у порядку адміністративного, а не цивільного судочинства. Без установлення зазначених обставин не можна зробити однозначні висновки про те, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції, тому для з'ясування цих обставин, правильного встановлення характеру спірних правовідносин справу належить направити до суду першої інстанції для продовження розгляду, у зв'язку з чим касаційну скаргу необхідно задовольнити, судові рішення - скасувати. Зважаючи на доводи ОСОБА_3 у касаційній скарзі про помилковість застосування судами Закону N 2939-VI та неврахування судами того, що позивач є споживачем медичних послуг відповідача у сенсі визначення цього поняття у статті 1 Закону N 1023-XIIтa що позов безпосередньо пов'язаний із порушенням його прав споживача медичних послуг відповідача, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. Згідно з положеннями Закону України від 02 жовтня 1996 року N 393/96-ВР "Про звернення громадян" (далі - Закон N 393/96-ВР) громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення (стаття 1 цього Закону). Відповідно до статті 3 Закону N 393/96-ВР як звернення громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо. Статтею 4 Закону N 393/96-ВР передбачено, що до рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких: порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності. Згідно з положеннями статті 5 Закону N 393/96-ВР письмове звернення надсилається поштою або передається громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства. Письмове звернення також може бути надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв'язку (електронне звернення). Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, засобів масової інформації, посадових осіб, має право одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги (стаття 18 Закону N 393/96-ВР). Частиною першою статті 19 Закону N 393/96-ВР передбачено, що органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об'єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи. Указані вище норми матеріального права суд повинен врахувати, з'ясувавши обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, для правильного визначення характеру спірних правовідносин та, як наслідок, юрисдикції цього спору. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З огляду на те, що розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 219/5238/17 Провадження N 11-593апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 28 вересня 2017 року (суддя Дубовик Р.Є.) та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2017 року (судді Сухарьок М.Г., Блохін А.А., Гаврищук Т.Г.) у справі N 219/5238/17 за позовом ОСОБА_4 до Соледарської міської ради Бахмутського району Донецької області (далі - Міськрада), треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_3, про встановлення відсутності повноважень у секретаря Міньківської сільської ради Артемівського району Донецької області (далі - секретар сільради) на посвідчення заповіту та ВСТАНОВИЛА: У травні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Міськради про встановлення відсутності повноважень у секретаря сільради ОСОБА_6 на посвідчення 13 листопада 2013 року заповіту, зареєстрованого в реєстрі за N 92, яким заповідач ОСОБА_7, рідний батько позивачки, призначив своїм спадкоємцем ОСОБА_5 Артемівський міськрайонний суд Донецької області постановою від 28 вересня 2017 року відмовив у задоволенні позову. Донецький апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись з указаними судовими рішеннями, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій зазначив про те, що судами першої та апеляційної інстанцій у судових рішеннях не наведено жодного посилання на відповідну статтю будь-якого закону України, який би уповноважував представницькі органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради здійснювати на своїй території окремі нотаріальні дії та надавати такі повноваження своїм посадовим особам. Натомість підпункт 5 пункту "б" частини першої статті 38 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлює, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених законом до їх відання, реєстрація актів цивільного стану (за винятком виконавчих органів міських (крім міст обласного значення) рад). Окрім того, надання повноважень посадовій особі місцевого самоврядування на здійснення нотаріальних дій визначається рішенням уповноваженого органу місцевого самоврядування, прийняття якого здійснюється при реалізації ним владних управлінських функцій. Спір про наявність чи відсутність повноважень у посадової особи місцевого самоврядування носить публічний характер і не може розглядатись за правилами цивільного судочинства. У зв'язку з викладеним скаржник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги ОСОБА_4 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 січня 2018 року відкрив касаційне провадження за скаргою ОСОБА_3, а ухвалою від 02 травня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 31 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. У відзиві на касаційну скаргу представник третьої особи ОСОБА_5 - ОСОБА_8 зазначив, що ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, у якому просила встановити відсутність у секретаря сільради повноважень на посвідчення 13 листопада 2013 року заповіту. З огляду на підстави та предмет позову необхідно дійти висновку про те, що на вказані правовідносини не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є законним і обґрунтованим. Поряд з цим вимога ОСОБА_3 про скасування судових рішень у цій справі та ухвалення нового судового рішення є безпідставною, оскільки судом апеляційної інстанції спір по суті не вирішувався, а лише було вирішено питання щодо підсудності справи. Представник позивача ОСОБА_9 у відзиві на касаційну скаргу зазначив, що не погоджується з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вважає помилковим висновок про те, що повноваження на здійснення окремих нотаріальних дій на території сільських населених пунктів може покладатись не рішенням виконавчого комітету сільської ради, а безпосередньо сільською радою. Крім того, суди не звернули увагу на те, що рішення Міньківської сільської ради Артемівського району Донецької області про покладення повноважень на здійснення окремих нотаріальних дій прийнято на пленарному засіданні сесії місцевої ради під час повноважень ради п'ятого скликання, а посвідчення заповіту було здійснено секретарем сільради у період повноважень місцевої ради шостого скликання. За вказаних обставин представник позивача просить задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_3 у повному обсязі. Відповідач відзив на касаційну скаргу не надіслав. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі та відзивах на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що рішенням від 23 січня 2009 року N 5/32-234 сільрада уповноважила секретаря сільради ОСОБА_6 вчиняти нотаріальні дії у межах чиного законодавства України. Рішенням сільради від 09 листопада 2010 року N 6/1-3 депутата сільради шостого скликання по виборчому одномандатному округу N 7 ОСОБА_6 обрано секретарем сільради та надано їй повноваження секретаря виконкому цієї ради. 13 листопада 2013 року секретар сільради ОСОБА_6 посвідчила заповіт від імені ОСОБА_7, який складено на користь ОСОБА_5 та зареєстровано у реєстрі за N 92. ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року. На думку ОСОБА_4, яка є дочкою померлого ОСОБА_7, у секретаря сільради відсутні повноваження на вчинення нотаріальних дій. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що на момент посвідчення заповіту (13 листопада 2013 року) секретар сільради ОСОБА_6 як посадова особа органу місцевого самоврядування мала повноваження на вчинення нотаріальних дій, тобто діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. З таким висновком суду першої інстанції погодився й Донецький апеляційний адміністративний суд, однак, вирішуючи питання юрисдикції цього спору, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі. Зокрема, в оскаржуваній ухвалі апеляційний суд указав, що предмет спору стосується фактичної наявності у суб'єкта владних повноважень, а саме у його посадової особи, компетенції на реалізацію делегованих повноважень. Розглядаючи спірні правовідносини необхідно з'ясувати характер і правову природу дій, спрямованих на реалізацію суб'єктом владних повноважень своєї компетенції, які правовідносини спричинили ці дії, якої вони форми, значення, яка їх юридична сила, чи обов'язкові вони, чи настає відповідальність за невиконання і яка саме. Ураховуючи те, що спірним у цій справі є наявність у особи повноважень на вчинення нотаріальних дій та правова природа цих дій, суд дійшов висновку, що ця справа не може бути розглянута в порядку адміністративного судочинства, оскільки спірне питання належить до компетенції цивільного суду. Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок апеляційного суду про закриття провадження у справі з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) регулюється питання спадкування за заповітом. Відповідно до статті 1233 ЦК України (тут і далі - у редакції, чинній на час вчинення секретарем сільради дій з посвідчення заповіту) заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Отже, за своєю сутністю заповіт є одностороннім правочином - дією особи, спрямованою на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Однією з умов дійсності заповіту є його посвідчення. Згідно з частиною першою статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Аналізуючи заявлені у справі позовні вимоги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що позов ОСОБА_4 спрямований на поновлення порушеного, на її думку, права на отримання спадщини померлого батька ОСОБА_7 Проте захист такого права, з огляду на наведені вище положення КАС України, не може відбуватися в порядку адміністративного судочинства. Ураховуючи викладене, висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є правильним. Водночас Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що позовна вимога про встановлення відсутності повноважень у секретаря сільради на посвідчення заповіту взагалі не підлягає розгляду в судах. Захист порушеного, на думку позивача, права, на поновлення якого заявлено цей позов, має відбуватися шляхом звернення до суду в порядку цивільного судочинства з позовом про визнання заповіту недійсним, а не з позовом про відсутність повноважень у посадової особи місцевого самоврядування на вчинення нотаріальних дій, зокрема на посвідчення заповіту. З огляду на викладене висновок суду апеляційної інстанції щодо розгляду заявленої в справі позовної вимоги в порядку цивільного судочинства, є помилковим. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Статтею 351 КАС України визначено, що підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції по суті прийняв правильне рішення, але з помилковим застосуванням норм процесуального права, а тому наявні підстави для зміни ухвали Донецького апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2017 року в її мотивувальній частині з викладених вище обставин. Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2017 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. 3. В іншій частині ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА Іменем України 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 815/2551/15 Провадження N 11-640апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_3 як представника позивача ОСОБА_4 на ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2016 року (судді Федусик А.Г., Шевчук О.А., Зуєва Л.Є.) за позовом ОСОБА_4 до Житлової комісії військової частини А0800 (далі - ЖКВЧ А0800), Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси (далі - КЕВ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИЛА: У квітні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з адміністративним позовом до ЖКВЧ А0800, КЕВ, у якому просив: - визнати протиправними дії ЖКВЧ А0800 щодо зняття позивача з обліку військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їх сімей, які потребують поліпшення житлових умов; - зобов'язати ЖКВЧ А0800 поновити позивача на обліку військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їх сімей, які потребують поліпшення житлових умов, який ведеться у військовій частині А0800, та направити до КЕВ примірник облікової справи позивача з примірником картки обліку та витягом з протоколу засідання цієї комісії про зарахування позивача на квартирний облік; - визнати протиправною бездіяльність КЕВ щодо невключення позивача в узагальнений список військовослужбовців та осіб, звільнених з військової служби, які перебувають у черзі на поліпшення житлових умов (одержання житла для постійного проживання), а також у список осіб, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень, та у список осіб, які користуються правом позачергового одержання жилих приміщень; - зобов'язати КЕВ включити позивача в узагальнений список військовослужбовців та осіб, звільнених з військової служби, які перебувають у черзі на поліпшення житлових умов (одержання житла для постійного проживання), а також у список осіб, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень, та у список осіб, які користуються правом позачергового одержання жилих приміщень. Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 14 вересня 2015 року на підставі пункту 4 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), чинного до 15 грудня 2017 року, закрив провадження у цій справі за позовною вимогою про зобов'язання ЖКВЧ А0800 направити до КЕВ примірник облікової справи позивача з примірником картки обліку та витягом з протоколу засідання ЖКВЧ А0800 про зарахування позивача на квартирний облік. Постановляючи таку ухвалу, суд першої інстанції послався на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 6 червня 2012 року, якою, на думку суду, аналогічні позовні вимоги суд уже вирішив по суті і яка набрала законної сили, що унеможливлює повторне звернення позивача до суду із цією вимогою. Разом з тим Одеський окружний адміністративний суд постановою від 14 вересня 2015 року позовні вимоги в іншій частині задовольнив частково: визнав протиправними дії ЖКВЧ А0800 щодо зняття позивача з обліку військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їх сімей, які потребують поліпшення житлових умов, який ведеться у військовій частині А0800; зобов'язав ЖКВЧ А0800 поновити позивача на обліку військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їх сімей, які потребують поліпшення житлових умов, який ведеться у військовій частині А0800; зобов'язав КЕВ на підставі отриманої облікової справи позивача і витягу з протоколу засідання ЖКВЧ А0800 включити позивача в узагальнений список військовослужбовців та осіб, звільнених з військової служби, які перебувають у черзі на поліпшення житлових умов (одержання житла для постійного проживання), а також у список осіб, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень, та у список осіб, які користуються правом позачергового одержання жилих приміщень. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалами від 3 лютого 2016 року, ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2015 року та постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2015 року, скасував, провадження у справі закрив, оскільки спірне підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовані тим, що правовідносини які виникли між сторонами, за своїм змістом носять цивільно-правовий характер, оскільки виникли із житлових відносин та пов'язані з набуттям службового житла в користування. Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неможливість розгляду цієї справи в порядку адміністративного судочинства. Не погодившись із такими рішеннями, представник позивача звернувся до суду касаційної інстанції з касаційними скаргами, в яких, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить скасувати його рішення та направити справу для продовження розгляду. Касаційні скарги, серед іншого, мотивовані помилковістю висновку суду апеляційної інстанції про необхідність закриття провадження у справі, адже, за переконанням представника позивача, ця справа за суб'єктним складом сторін належить до юрисдикції адміністративних судів. Ухвалами Вищого адміністративного суду України від 29 лютого 2016 року відкриті касаційні провадження за цими касаційними скаргами. З метою спрощення і прискорення їх розгляду касаційні скарги об'єднані в одне провадження. 30 січня 2018 року касаційні скарги передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 23 травня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 15 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для їх задоволення. Суд першої інстанції установив, що звільнений у зв'язку зі скороченням штатів майор запасу ОСОБА_4 перебуває на квартирному обліку при військовій частині А0800 з 28 квітня 2004 року. Позивач звернувся до військової частини А0800 з вимогою щодо надання інформації про перебування його на квартирному обліку та про хід передачі облікової справи до КЕВ. 16 січня 2012 року ОСОБА_4 отримав відповідь на звернення за N 20/60, яким відповідач повідомив, що облікову справу позивача не передано на зберігання до КЕВ та що ОСОБА_4 відсутній у списках військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов, оскільки вже забезпечувався житлом за рахунок Міністерства оборони України та в добровільному порядку погіршив свої житлові умови, залишивши квартиру колишній дружині. Постановляючи оскаржувані ухвали, Одеський апеляційний адміністративний суд обґрунтовано виходив з того, що позов ОСОБА_4 до ЖКВЧ А0800 та КЕВ підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки поданий на захист його житлових прав. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, якщо не зазначено інше) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного відповідачами права на отримання житла. Отже, цей позов поданий на поновлення прав позивача у сфері житлових відносин. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Оскільки спірні правовідносини пов'язані з поновленням ОСОБА_4 на квартирному обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, позаяк у такому випадку особа звертається до суду за захистом порушеного цивільного права, отже, такий спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, а пов'язаний з вирішенням питання щодо права на житло. Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалась щодо застосування норм права у спірних правовідносинах у цій категорії спорів, зокрема у справі N 806/104/16 (постанова від 18 квітня 2018 року N 11-166апп18). Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі N 6-14цс16,і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від указаного висновку. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС (у цій самій редакції) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків суду скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційних скарг. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 350, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги ОСОБА_3 як представника позивача ОСОБА_4 залишити без задоволення. 2. Ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.І. Рогач С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.В. Британчук О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2018 року м. Київ Справа N 712/10864/16-а Провадження N 11-518апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Медведєвої О.В., представника позивача - Полішкевича М.В., представника відповідача - Лисенка Р.В., представника Генеральної прокуратури України - Баклан Н.Ю., розглянувши в судовому засіданні адміністративну справу за позовом Приватного підприємства "Інвестиційно-будівельна компанія "Будгарант" (далі - ПП "ІБК "Будгарант") до Черкаської міської ради (далі - Міськрада) про зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою заступника прокурора м. Києва на постанову Соснівського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2016 року (суддя Токова С.Є.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 5 грудня 2017 року (у складі колегії суддів Степанюка А.Г., Кузьменка В.В., Шурка О.І.), УСТАНОВИЛА: У вересні 2016 року ПП "ІБК "Будгарант" звернулося до суду з позовом, у якому просило зобов'язати відповідача внести зміни в рішення Черкаської міськради від 28 грудня 2005 року N 8-962 "Про надання Приватному підприємству "Інвестиційно-будівельна компанія "Будгарант" земельної ділянки в оренду на перехресті вул. Козацької та вул. Героїв Дніпра" (далі - Рішення Міськради від 28 грудня 2005 року), а саме викласти абзац другий пункту 2 в такій редакції: "За основним цільовим призначенням земельні ділянки з кадастровими номерами 7110136400:01:013:0015 та 7110136400:01:013:0023 віднести до земель житлової та громадської забудови. Земельну ділянку з кадастровим номером 7110136400:01:013:0022 за основним цільовим призначенням віднести до земель водного фонду". Соснівський районний суд м. Черкас постановою від 10 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 5 грудня 2017 року, позов задовольнив: зобов'язав Міськраду внести зазначені вище зміни в Рішення від 28 грудня 2005 року. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що оскільки на одній земельній ділянці можуть бути визначені лише одне цільове призначення та один вид використання, на момент відведення спірної земельної ділянки остання до жодної категорії земель не належала, віднесення її відповідачем до земель водного фонду відбулося без розробки відповідного проекту землеустрою, а використання її за призначенням, для якого здійснювалося відведення земельної ділянки, неможливе внаслідок допущення Міськрадою помилки, то належним способом захисту порушених прав позивача є зобов'язання відповідача внести відповідні зміни у власне рішення. Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, заступник прокурора м. Києва подав касаційну скаргу до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. На обґрунтування касаційної скарги заступник прокурора м. Києва посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права. Крім того, зазначає, що спір щодо рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки та передачі її в довгострокову оренду слід вирішувати в порядку господарського судочинства. Просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. У запереченні на касаційну скаргу ПП "ІБК "Будгарант" вважає, що суди попередніх інстанцій правильно застосували норми процесуального права, бо спір між сторонами виник через бездіяльність суб'єкта владних повноважень, тобто спір юридичної особи із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, що відноситься до юрисдикції адміністративних судів та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Просить касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за скаргою заступника прокурора м. Києва, копії касаційної скарги направлено учасникам справи для подачі відзиву на касаційну скаргу. 25 квітня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки заступник прокурора м. Києва у касаційній скарзі серед інших доводів зазначає й про те, що спірні правовідносини стосуються правомірності зміни цільового призначення та передачі підприємству в довгострокову оренду спірної земельної ділянки під розташування готельного комплексу, а отже, справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, то Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду. У судовому засіданні представник Генеральної прокуратури України та представник відповідача підтримали вимоги касаційної скарги, посилаючись на викладені у них мотиви. Представник позивача просив касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, дослідивши в установлених статтею 341 КАС межахнаведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Як убачається з матеріалів справи та мотивів, якими керувалися суди, задовольняючи ці вимоги, спір у цій справі між сторонами виник через бездіяльність суб'єкта владних повноважень, тобто спір юридичної особи із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, що відноситься до юрисдикції адміністративних судів та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Питання правомірності/неправомірності передачі в довгострокову оренду земельної ділянки під розташування готельного комплексу перед судом не порушувалось. Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права при вирішенні справи по суті, Велика Палата Верховного Суду керується таким. Як установили суди попередніх інстанцій, рішенням Міськради від 22 грудня 2005 року N 8-871 ПП "ІБК "Будгарант" надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 34 607 кв. м на перехресті вул. Козацької та вул. Героїв Дніпра в оренду під розташування готельного комплексу. На виконання цього рішення Товариство з обмеженою відповідальністю "Геоземпроект" розробило проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ПП "ІБК "Будгарант" площею 34 607 кв. м під розташування готельного комплексу по вул. Козацькій на перехресті із вул. Героїв Дніпра. Рішенням Міськради від 28 грудня 2005 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ПП "ІБК "Будгарант" на перехресті вул. Козацької та вул. Героїв Дніпра. Пунктом 2 вказаного рішення приписано надати ПП "ІБК "Будгарант" земельну ділянку площею 34 607 кв. м на перехресті вул. Козацької та вул. Героїв Дніпра в оренду на 49 років (без права передачі її в суборенду) під розташування та подальшу експлуатацію готельного комплексу за рахунок земель Міськради за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог статті 61 Земельного кодексу України (далі -ЗК). За основним цільовим призначенням земельну ділянку віднесено до земель водного фонду (прибережна смуга). За функціональним використанням земельну ділянку віднесено: на період будівництва - до категорії земель рекреаційного призначення та інших відкритих земель (земель, що зайняті поточним будівництвом); після завершення будівництва: площею 7308 кв. м - до категорії земель комерційного використання; площею 27 299 кв. м - до категорії земель технічної інфраструктури. 7 лютого 2006 року між Міськрадою та ПП "ІБК "Будгарант" укладено договір оренди вказаної земельної ділянки, який зареєстровано у Черкаській регіональній філії ДП "Центр ДЗК" при Держкомземі України 18 лютого 2006 року за N 040677500080. 14 липня 2016 року ПП "ІБК "Будгарант" звернулося до Міськради із заявою N 9143-01-25, в якій просило з метою виправлення відомостей Державного земельного кадастру внести зміни у Рішення Міськради від 28 грудня 2005 року, а саме доповнити його кадастровими номерами сформованих земельних ділянок та привести їх у відповідність із сучасними класифікаторами та реєстрами. На обґрунтування наведених вимог у вказаному листі зазначено, що на момент відведення земельні ділянки не відносилися до жодної категорії земель, однак при внесенні даних про земельні ділянки з кадастровими номерами 7110136400:01:013:0023 та 7110136400:01:013:0015 до Державного земельного кадастру була допущена технічна помилка, а саме неправильно вказано їх цільове призначення як землі водного фонду замість землі громадської забудови, що відповідає вимогам Класифікатора видів цільового призначення земельних ділянок, затвердженого наказом Держкомзему України від 23 липня 2010 року N 548, Генерального плану міста Черкаси, затвердженого рішенням Черкаської міськради від 29 грудня 2011 року N 3-505 (далі - Генеральний план міста), та рішення Міськради від 14 травня 2014 року N 500, яким надано містобудівні умови та обмеження забудови вказаних земельних ділянок. За результатами розгляду зазначеного звернення виконавчим комітетом Міськради на адресу ПП "ІБК "Будгарант" направлено лист від 17 серпня 2016 року N 9143-01-25, в якому зазначено, що оскільки до заяви не додано документального підтвердження наведених доводів, неможливо підготувати відповідний проект рішення з належною аргументацією та здійснити подальший розгляд на сесії Міськради питання щодо внесення змін до Рішення Міськради від 28 грудня 2005 року в частині визначення цільового призначення землі з мотивів допущеної технічної помилки. Судами попередніх інстанцій також було встановлено, що відповідно до Генерального плану міста на спірних земельних ділянках передбачена територія малоповерхової житлової забудови та багатоповерхових гаражів. Наведене, поряд з іншим, узгоджується з пунктом 1 рішення Міськради від 14 травня 2014 року N 500, яким надано ПП "ІБК "Будгарант" містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки площею 34 607 кв. м на розі вул. Козацької та вул. Героїв Дніпра для будівництва малоповерхової житлової забудови та багатоповерхового гаража. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходячи із системного аналізу приписів статей 19, 20, 38, 39, 61, 62 ЗК дійшов висновку про те, що земельна ділянка площею 34 607 кв. м на перехресті вул. Козацька та вул. Героїв Дніпра, надана рішенням Міськради від 28 грудня 2005 року ПП "ІБК "Будгарант" в оренду на 49 років під розташування та подальшу експлуатацію готельного комплексу, помилково віднесена повністю до земель водного фонду (прибережна смуга), а тому є необхідність у внесенні змін у вказане рішення, оскільки вказана помилка в рішенні унеможливлює використання основної частини земельної ділянки для потреб, для яких відводилася вказана земельна ділянка, а саме під розташування та подальшу експлуатацію готельного комплексу. Проте з таким висновком судів попередніх інстанцій Велика Палата Верховного Суду погодитися не може з огляду на таке. Відповідно до статті 3 ЗК земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. За змістом статті 2 ЗК земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, суб'єктами в яких є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади, а об'єктами - землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні паї (частки). Відповідно до статті 12 ЗК у редакції, чинній на час постановлення оспорюваного Рішення Міськради, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належало право розпоряджатися землями територіальних громад. Як убачається з матеріалів справи та аналізу судових рішень, суди попередніх інстанцій, посилаючись, зокрема, на статті 19, 20, 38, 39, 61, 62 ЗК, дійшли висновку про допущену Міськрадою помилку у Рішенні від 28 грудня 2005 року. Наведені норми закону регулюють питання зміни цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності та встановлюють режим використання земель водного фонду (прибережна смуга). Міськрада прийняла Рішення від 28 грудня 2005 року відповідно до статті 26 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в України" (далі - Закон N 280/97-ВР) та норм земельного законодавства на підставі розробленого та погодженого з відповідними органами контролю проекту землеустрою. У пункті 2 зазначеного рішення вказано, що за основним цільовим призначенням земельну ділянку віднесено до земель водного фонду (прибережна смуга). За функціональним використанням земельну ділянку віднесено: на період будівництва - до категорії земель рекреаційного призначення та інших відкритих земель (земель, що зайняті поточним будівництвом); після завершення будівництва: площею 7308 кв. м - до категорії земель комерційного використання; площею 27 299 кв. м - до категорії земель технічної інфраструктури. Згідно з частинами першою, другою статті 20 ЗК у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Так, статтею 122 ЗК у зазначеній редакції, серед іншого, передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. У той же час відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону N 280/97-ВР до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належать повноваження щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що зміна цільового призначення земель комунальної форми власності є виключною компетенцією органів місцевого самоврядування, яка проводиться на підставі відповідних проектів устрою, що мають затверджуватись рішенням уповноваженої ради у встановленому законом порядку. Виходячи з принципу ЗК щодо раціонального використання та охорони земель Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися у порядку, встановленому для зміни цього цільового призначення землі. ЗК передбачає зміну цільового призначення землі органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення природоохоронного та історико-культурного призначення. Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився і суд апеляційної інстанції, задовольняючи цей позов, не врахував положення наведеного вище законодавства, крім того, задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій не врахували права органу місцевого самоврядування вирішувати питання щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства України до компетенції судів віднесено розгляд вимог виключно про спонукання розглянути подане зацікавленою особою клопотання без визначення змісту самого рішення. Як наслідок, зобов'язавши Міськраду внести зміни до чинного рішення Міськради, суд перебрав на себе повноваження органу місцевого самоврядування та вийшов за межі своїх повноважень. Так, оскаржуваними судовими рішеннями фактично змінено цільове призначення земельної ділянки із земель водного фонду на землі житлової та громадської забудови. Разом із тим суди попередніх інстанцій на порушення норм матеріального права під час винесення судових рішень не врахували, що ПП "ІБК "Будгарант" не зверталось на адресу Міськради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок на перехресті вул. Козацької та вул. Героїв Дніпра у м. Черкасах та жодних рішень органом місцевого самоврядування з цього приводу не приймалося. Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Зважаючи на те, що необхідною умовою зміни цільового призначення земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу місцевого самоврядування - зобов'язання судом внести певні зміни до рішення міської ради за відсутності відповідного волевиявлення органу є порушенням його виключної, передбаченої Конституцією України, компетенції на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, яке підлягає захисту. Суд не може вирішувати питання, віднесені до компетенції органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, зокрема, про передачу земельних ділянок у постійне користування, оренду, укладення чи поновлення договору оренди земельної ділянки, зміну цільового призначення землі. Тобто суди не можуть підміняти інші органи влади та зобов'язувати уповноважений орган прийняти рішення визначеного судом змісту. Отже, зобов'язання судом органів місцевого самоврядування внести певні зміни до рішення міської ради за відсутності відповідного волевиявлення таких органів є порушенням його виключної, передбаченої Конституцією України, компетенції на здійснення права власності та управління землями, яке підлягає захисту. Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду встановила неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права при ухваленні судових рішень. Відповідно до частин першої-третьої статті 242 КАС рішення суду має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з частиною першою статті 351 КАС підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Із урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та прийняття нового рішення, яким у задоволенні позовних вимог слід відмовити. Керуючись статтями 243, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва задовольнити частково. 2. Постанову Соснівського районного суду м. Черкас від 10 жовтня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 5 грудня 2017 року скасувати. 3. Ухвалити нове рішення. 4. У задоволенні позову Приватного підприємства "Інвестиційно-будівельна компанія "Будгарант" до Черкаської міської ради про зобов'язання вчинити дії відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук О.М. Ситнік Д.А. Гудима О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 825/3598/15-а Провадження N 11-148апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Південкомбанк" (далі - уповноважена особа; Фонд; ПАТ "КБ "Південкомбанк" або Банк відповідно) на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2015 року (суддя Падій В.В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2016 року (судді Вівдиченко Т.Р., Гром Л.М., Міщук М.С.) у справі N 825/3598/15-а за позовом ОСОБА_3 до Фонду та уповноваженої особи Штогріної Ірини Вікторівни про визнання протиправною бездіяльності й зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Фонду та уповноваженої особи, в якому просила: - визнати протиправною бездіяльність уповноваженої особи щодо невнесення відомостей про ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "КБ "Південкомбанк", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; - зобов'язати уповноважену особу надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати ОСОБА_3 відшкодування в розмірі вкладу за договором банківського вкладу від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф, але не більше суми граничного розміру такого відшкодування, установленого на дату прийняття відповідного рішення, за рахунок коштів Фонду; - зобов'язати Фонд внести відомості про ОСОБА_3 до реєстру вкладників ПАТ "КБ "Південкомбанк", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду. На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначила, що уклала з ПАТ "КБ "Південкомбанк" договір банківського вкладу "Стандарт" від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф з поповненням та виплатою процентів щомісяця в готівковій формі та додаткову угоду від 12 червня 2013 року, за умовами яких кошти в розмірі 240 тис. грн вона внесла на відповідний рахунок на строк 370 днів. На підставі постанови Правління Національного банку України від 23 травня 2014 року N 305 "Про віднесення ПАТ "КБ "Південкомбанк" до категорії неплатоспроможних" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 26 травня 2014 року N 37 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "КБ "Південкомбанк", згідно з яким з 26 травня по 25 серпня 2014 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу. 08 жовтня 2015 року ОСОБА_3 звернуласядо Фонду із заявоюпро включення її до переліку вкладників, що мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, та просила відшкодувати їй кошти в сумі 200 тис. грн. Листом від 23 жовтня 2015 року N 14/4258 уповноважена особа повідомила ОСОБА_3про те, що оскільки зобов'язань позичальника перед банком, передбачених умовами кредитних договорів від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю та від 13 червня 2013 року N 54К-60Ю, у повному обсязі вона не виконала, то з огляду на норми пункту 8 частини четвертої статті 26 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) кошти вкладника у межах гарантованої суми відшкодування не підлягають відшкодуванню Фондом. На думку позивача, таке рішення уповноваженої особи є безпідставним, необґрунтованим і таким, що порушує її конституційні права. Чернігівський окружний адміністративний суд постановоювід 09 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2016 року, адміністративний позов ОСОБА_3 задовольнив частково. Суд зобов'язав уповноважену особу надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати ОСОБА_3 за рахунок коштів Фонду відшкодування в розмірі вкладу за договором банківського вкладу від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф, але не більше суми граничного розміру такого відшкодування, установленого на дату прийняття такого рішення. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Не погодившись із зазначеними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, уповноважена особа подала касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначила, що суди попередніх інстанцій неповно з'ясували обставини, що мають значення для справи, висновки судів не відповідають обставинам справи, а також суди неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, а саме частину другу статті 16, частини першу та другу статті 27, статтю 28 Закону України від 02 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу", пункт 8 частини четвертої статті 26 Закону N 4452-VI, статті 526, 527, 599, 1049, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На думку скаржника, укладення договору між первісним та новим кредиторами про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором застави, а також зняття обтяження з договору застави первісним кредитором на підставі укладення вказаного вище договору про відступлення права вимоги не припиняють дії самого договору застави. Зобов'язання позичальника перед Банком, передбачені умовами кредитного договору від 12 червня 2013 року N 53З-60Ю, в повному обсязі не виконані, а відтак кошти вкладника в межах гарантованої суми відшкодування не підлягають відшкодуванню Фондом. Крім того, скаржник указує на те, що цей спір не є публічно-правовим, а тому справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У зв'язку з викладеним уповноважена особа просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 12 березня 2016 року відкрито касаційне провадження в цій справі. 25 липня 2016 року уповноважена особа подала заяву про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що цю справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 09 лютого 2018 року прийняв до провадження справу, а ухвалою від 13 лютого 2018 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 березня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи відповідно до пункту 1 частини першої статті 345 КАС України. У запереченнях на касаційну скаргу представник позивача просить залишити оскаржувані судові рішення без змін. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи з урахуванням клопотання уповноваженої особи про закриття провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги. Суди попередніх інстанцій установили, що 10 червня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ "КБ "Південкомбанк" укладено договір банківського вкладу "Стандарт" N 2532Д-60Ф з поповненням та виплатою процентів щомісяця в готівковій формі, згідно з умовами якого вкладник передає, а Банк приймає на депозитний вклад на умовах цього договору грошові кошти в сумі 240 тис. грн на строк 370 днів. Дата початку строку розміщення вкладу - 10 червня 2013 року, дата повернення вкладу - 15 червня 2014 року, процентна ставка за вкладом - 22,2 % річних з виплатою процентів щомісячно. 11 червня 2013 року ОСОБА_3 на депозитний рахунок N НОМЕР_1 перерахувала грошові кошти в розмірі 240 тис. грн. що підтверджується квитанцією N 955599. 12 червня 2013 року укладено такі правочини: - між ПАТ "КБ "Південкомбанк" (кредитор) і Товариством з обмеженою відповідальністю "Чернігівська чайна компанія" (позичальник; далі - ТОВ "Чернігівська чайна компанія") - договір про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії N 53К-60Ю, згідно з умовами якого Банк відкриває позичальнику відновлювальну відкличну кредитну лінію та в її межах надає кредитні кошти на таких умовах: ліміт кредитування - 225 тис. грн. кінцевий строк дії кредитної лінії - 10 червня 2014 року; ціль використання коштів - поповнення обігових коштів; процентна ставка - 25,2 % річних; комісія за підготовку та оформлення договору - 360 грн; - між ПАТ "КБ "Південкомбанк" (заставодержатель) та ОСОБА_3 (заставодавець) - договір застави майнових прав на депозитний вклад N 53З-60Ю, відповідно до умов якого цей договір забезпечує вимоги заставодержателя, що витікають з договору про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, а також усіх додаткових угод/додаткових договорів до нього, які можуть бути укладені до закінчення строку його дії, укладеного між заставодержателем і ТОВ "Чернігівська чайна компанія", за умовами якого позичальник зобов'язаний до 10 червня 2014 року повернути заставодержателю кредитні кошти, отримані за кредитним договором у межах відкличної відновлювальної кредитної лінії з лімітом кредитування в розмірі 225 тис. грн. сплатити 25,2 % річних за його користування, а також повністю сплатити штрафні санкції (пеню) у випадках та розмірах, передбачених кредитним договором, інші витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги. З метою забезпечення виконання зобов'язань заставодавець на умовах, передбачених цим договором, передає в заставу заставодержателю майнові права на депозитний вклад, розміщений на рахунку N 2635.3.027861.021, відкритому в Чернігівському відділенні ПАТ "КБ "Південкомбанк"; - між ПАТ "КБ "Південкомбанк" та ОСОБА_3 (вкладник) - додаткову угоду N 1 до договору банківського вкладу N 2532Д-60Ф "Стандарт", згідно з умовами якої незнижувальний залишок на вкладному (депозитному) рахунку на період дії договору про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю в частині виконання ТОВ "Чернігівська чайна компанія" своїх зобов'язань за кредитним договором встановлюється у розмірі 240 тис. грн. Майнові права на вклад, що є предметом цього договору, є предметом застави згідно з договором застави майнових прав на депозитний вклад від 12 червня 2013 року N 53З-60Ю, укладеним між Банком та вкладником на забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором. На підставі постанови Правління Національного банку України від 23 травня 2014 року N 305 "Про віднесення ПАТ "КБ "Південкомбанк" до категорії неплатоспроможних" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 26 травня 2014 року N 37 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "КБ "Південкомбанк", згідно з яким з 26 травня по 25 серпня 2014 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу. Рішенням Фонду від 15 серпня 2014 року N 71 дію тимчасової адміністрації продовжено до 25 вересня 2014 року. Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 24 вересня 2014 року N 598 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "КБ "Південкомбанк" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 26 вересня 2014 року N 101 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "КБ "Південкомбанк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку", згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ "КБ "Південкомбанк" та призначено уповноважену особи Фонду на ліквідацію цього банку. У зв'язку з невиконанням ТОВ "Чернігівська чайна компанія" зобов'язань за кредитним договором від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю уповноважена особа за погодженням з виконавчою дирекцією Фонду прийняла рішення про реалізацію прав вимоги за кредитним договором шляхом відступлення права вимоги. Протоколом засідання конкурсної комісії з реалізації майна ПАТ "КБ "Південкомбанк" від 07 вересня 2015 року N 07/09-03 Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Некстджен фінанс" (далі - ТОВ "ФК Некстджен фінанс") визнано переможцем повторного конкурсу за лотом N 1369 з продажу права вимоги за кредитним договором від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, укладеним між Банком і ТОВ "Чернігівська чайна компанія", та договором забезпечення виконання зобов'язання з ціновою конкурсною пропозицією 74 тис. 100 грн. 11 вересня 2015 року між ПАТ "КБ "Південкомбанк" (первісний кредитор) та ТОВ "ФК "Некстджен фінанс" (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги N А-09/02-КЮ, відповідно до умов якого первісний кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право грошової вимоги, що належить первісному кредитору, і стає кредитором за: договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, укладеним між первісним кредитором і ТОВ "Чернігівська чайна компанія"; договором застави майнових прав на депозитний вклад від 12 червня 2013 року N 53З-60Ю, укладеним між первісним кредитором і ОСОБА_3, згідно з пунктом 1.2 якого до нового кредитора переходять права первісного кредитора в грошових та майнових зобов'язаннях, що виникли з кредитного договору та договору забезпечення, в обсязі та на умовах, що існують станом на 11 вересня 2015 року. 14 вересня 2015 року між ТОВ "ФК "Некстджен фінанс" (кредитор) та ОСОБА_3 (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги N 48, відповідно до умов якого кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право грошової вимоги, що належить кредитору на підставі укладеного ним і ПАТ "КБ "Південкомбанк" договору про відступлення права вимоги від 11 вересня 2015 року N А-09/02-КЮ, і стає кредитором за: договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, укладеним між ПАТ "КБ "Південкомбанк" і ТОВ "Чернігівська чайна компанія"; договором застави майнових прав на депозитний вклад від 12 червня 2013 року N 53З-60Ю, укладеним між ПАТ "КБ "Південкомбанк" і ОСОБА_3На підставі пункту 1.2 цього договору до нового кредитора переходять права кредитора в грошових та майнових зобов'язаннях, що виникли з кредитного договору та договору забезпечення, в обсязі та на умовах, що існують станом на день укладання цього договору. Того ж дня між ОСОБА_3 (кредитор) та ТОВ "Чернігівська чайна компанія" (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги N 1, відповідно до умов якого кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право грошової вимоги, що належить кредитору на підставі укладеного між кредитором і ТОВ "ФК "Некстджен фінанс" договору про відступлення права вимоги від 14 вересня 2015 року N 48, і стає кредитором за договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, укладеним між ПАТ "КБ "Південкомбанк" і ТОВ "Чернігівська чайна компанія". Згідно з пунктом 1.2 цього договору до нового кредитора переходять права кредитора в грошових та майнових зобов'язаннях, що виникли з кредитного договору, в обсязі та на умовах, що існують станом на день укладання цього договору. 08 жовтня 2015 року ОСОБА_3 звернуласядо Фонду із заявоюпро включення її до переліку вкладників, що мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, та просила відшкодувати їй кошти в сумі 200 тис. грн. які вона розмістила в ПАТ "КБ "Південкомбанк" згідно з договором банківського вкладу "Стандарт" від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф. Уповноважена особа листом від 23 жовтня 2015 року N 14/4258 повідомила позивача про те, що оскільки зобов'язання позичальника перед банком, передбачені умовами кредитних договорів від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю та від 13 червня 2013 року N 54К-60Ю, у повному обсязі позивач не виконав, то з урахуванням положень пункту 8 частини четвертої статті 26 Закону N 4452-VI кошти вкладника у межах гарантованої суми відшкодування не підлягають відшкодуванню Фондом. Вважаючи відмову відповідача включити її до переліку вкладників Банку, що мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, протиправною й такою, що порушує її права, ОСОБА_3 звернулася до суду з цим позовом. Установлених судами попередніх інстанцій обставин справи її учасники не оспорюють. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3, Чернігівський окружний адміністративний суд, з висновками якого погодився і Київський апеляційний адміністративний суд, керувався тим, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та при цьому наявні підстави для зобов'язання уповноваженої особи надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати ОСОБА_3 відшкодування в розмірі вкладу за договором банківського вкладу від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф, але не більше суми граничного розміру такого відшкодування, установленого на дату прийняття відповідного рішення, за рахунок коштів Фонду. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованимиці висновки судів попередніх інстанції з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_3 звернулася до адміністративного суду з позовом до Фонду та уповноваженої особи, направленим на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду, шляхом зобов'язання уповноваженої особи надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати ОСОБА_3 відшкодування в розмірі вкладу за договором банківського вкладу від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф, укладеним з ПАТ "КБ "Південкомбанк", але не більше суми граничного розміру такого відшкодування, установленого на дату прийняття відповідного рішення. Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом N 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами у строки, визначені цим Законом; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників. На підставі частин першої та другої статті 6 зазначеного Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, нормативно-правове регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновки про те, що Фонд у цих відносинах є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС України. Правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на відшкодування за рахунок коштів Фонду, щодо формування реєстру відшкодувань вкладникам, які мають право на таке відшкодування, складаються без участі банку-боржника. Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов'язки. Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону N 4452-VI вирішує виключно Фонд. Так, за змістом частин першої та другої статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. У разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку (частина шоста статті 26 Закону N 4452-VI). Нормами статті 27 Закону N 4452-VI установлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема: - уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; - уповноважена особа Фонду формує перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; - виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; - Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному веб-сайті Фонду та оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України". Відповідно до частини першої статті 28 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та у черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів (для банків, база даних про вкладників яких містить інформацію про більше ніж 500 тис. рахунків, - не пізніше 30 робочих днів) з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку. Отже, отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду відбувається без участі банку-боржника. Саме тому на банки не поширюється дія Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII), що встановлено частиною восьмою статті 36 Закону N 4452-VI. Таким чином, немає підстав вважати, що правовідносини між вкладниками та Фондом щодо визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, складаються з участю банку. Ці правовідносини не стосуються безпосередньо процедури ліквідації банку. Юридичний факт неплатоспроможності банку є лише підставою для виникнення правовідносин щодо відшкодування вкладникам їх вкладів за рахунок коштів Фонду, але процес ліквідації має окремий перебіг і не впливає на обсяг гарантованого відшкодування коштів вкладникам. Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування коштів за вкладами фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, гарантованого державою, є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (пункт 4 частини другої статті 4 Закону N 4452-VI), тому його не можна вважати спором у зв'язку з процесом ліквідації банку. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на ці правовідносини не розповсюджуються норми статті 12 ГПК України, а тому юрисдикція господарських судів на такі спори не поширюється. З огляду на викладені норми матеріального та процесуального права перевірка законності дій та рішень Фонду та уповноваженої особи щодо виконання покладених на них владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави не регулюється нормами Закону N 2343-XII відповідно до прямого припису частини восьмої статті 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним щодо таких правовідносин, а тому підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства немає. При цьому ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що Фонд як юридична особа публічного права виконує спеціальну функцію у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, з визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, та затвердження реєстру відшкодувань вкладникам за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16 та від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16. Щодо висновків судів попередніх інстанції по суті вирішення справи Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI вклад - це кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти; вкладник - це фізична особа (у тому числі фізична особа - підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката. Як зазначено вище, частинами першою та другою статті 26 Закону N 4452-VI визначено, що Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Під час тимчасової адміністрації вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами за договорами, строк дії яких закінчився станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, та за договорами банківського рахунку з урахуванням вимог, визначених частиною четвертою цієї статті. На підставі частини першої статті 27 вказаного Закону уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно - правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку. Як установлено матеріалами справи, 10 червня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ "КБ "Південкомбанк" укладено договір банківського вкладу "Стандарт" N 2532Д-60Ф з поповненням та виплатою процентів щомісяця в готівковій формі, згідно з умовами якого вкладник передає, а Банк приймає на депозитний вклад на умовах цього договору грошові кошти в сумі 240 тис. грн на строк 370 днів. Дата початку строку розміщення вкладу - 10 червня 2013 року, дата повернення вкладу - 15 червня 2014 року, процентна ставка за вкладом - 22,2 % річних з виплатою процентів щомісячно. 11 червня 2013 року ОСОБА_3 перерахувала на депозитний рахунок N НОМЕР_1 грошові кошти в розмірі 240 тис. грн. що підтверджується квитанцією N 955599. Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 24 вересня 2014 року N 598 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "КБ "Південкомбанк" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 26 вересня 2014 року N 101 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "КБ "Південкомбанк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку", згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ "КБ "Південкомбанк" та призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію цього банку. 08 жовтня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до Фонду із заявою про включення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, та просила відшкодувати їй кошти в сумі 200 тис. грн. які вона розмістила в ПАТ "КБ "Південкомбанк" згідно з договором банківського вкладу "Стандарт" від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф. Уповноважена особа листом від 23 жовтня 2015 року N 14/4258 повідомила ОСОБА_3 про те, що оскільки зобов'язань позичальника перед банком, передбачених умовами кредитних договорів від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю та від 13 червня 2013 року N 54К-60Ю вона в повному обсязі не виконала, то з урахуванням положень пункту 8 частини четвертої статті 26 Закону N 4452-VI кошти вкладника у межах гарантованої суми відшкодування не підлягають відшкодуванню Фондом. Відповідно до пункту 8 частини четвертої статті 26 Закону N 4452-VI Фонд не відшкодовує кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов'язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов'язань. Суди попередніх інстанцій установили, що 12 червня 2013 року укладено такі правочини: - між ПАТ "КБ "Південкомбанк" (кредитор) і Товариством з обмеженою відповідальністю "Чернігівська чайна компанія" (позичальник; далі - ТОВ "Чернігівська чайна компанія") - договір про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії N 53К-60Ю, згідно з умовами якого Банк відкриває позичальнику відновлювальну відкличну кредитну лінію та в її межах надає кредитні кошти на таких умовах: ліміт кредитування - 225 тис. грн. кінцевий строк дії кредитної лінії - 10 червня 2014 року; ціль використання коштів - поповнення обігових коштів; процентна ставка - 25,2 % річних; комісія за підготовку та оформлення договору - 360 грн; - між ПАТ "КБ "Південкомбанк" (заставодержатель) та ОСОБА_3 (заставодавець) - договір застави майнових прав на депозитний вклад N 53З-60Ю, відповідно до умов якого цей договір забезпечує вимоги заставодержателя, що витікають з договору про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, а також усіх додаткових угод/додаткових договорів до нього, які можуть бути укладені до закінчення строку його дії, укладеного між заставодержателем і ТОВ "Чернігівська чайна компанія", за умовами якого позичальник зобов'язаний до 10 червня 2014 року повернути заставодержателю кредитні кошти, отримані за кредитним договором у межах відкличної відновлювальної кредитної лінії з лімітом кредитування в розмірі 225 тис. грн. сплатити 25,2 % річних за його користування, а також повністю сплатити штрафні санкції (пеню) у випадках та розмірах, передбачених кредитним договором, інші витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги. З метою забезпечення виконання зобов'язань заставодавець на умовах, передбачених цим договором, передає в заставу заставодержателю майнові права на депозитний вклад, розміщений на рахунку N 2635.3.027861.021, відкритому в Чернігівському відділенні ПАТ "КБ "Південкомбанк"; - між ПАТ "КБ "Південкомбанк" та ОСОБА_3 (вкладник) - додаткову угоду N 1 до договору банківського вкладу N 2532Д-60Ф "Стандарт", згідно з умовами якої незнижувальний залишок на вкладному (депозитному) рахунку на період дії договору про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю в частині виконання ТОВ "Чернігівська чайна компанія" своїх зобов'язань за кредитним договором встановлюється у розмірі 240 тис. грн. Майнові права на вклад, що є предметом цього договору, є предметом застави згідно з договором застави майнових прав на депозитний вклад від 12 червня 2013 року N 53З-60Ю, укладеним між Банком та вкладником на забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором. У зв'язку з невиконанням ТОВ "Чернігівська чайна компанія" зобов'язань за кредитним договором від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю уповноважена особа за погодженням з виконавчою дирекцією Фонду прийняла рішення про реалізацію прав вимоги за кредитним договором шляхом відступлення права вимоги. Протоколом засідання конкурсної комісії з реалізації майна ПАТ "КБ "Південкомбанк" від 07 вересня 2015 року N 07/09-03 Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Некстджен фінанс" (далі - ТОВ "ФК Некстджен фінанс") визнано переможцем повторного конкурсу за лотом N 1369 з продажу права вимоги за кредитним договором від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, укладеним між Банком і ТОВ "Чернігівська чайна компанія", та договором забезпечення виконання зобов'язання з ціновою конкурсною пропозицією 74 тис. 100 грн. 11 вересня 2015 року між ПАТ "КБ "Південкомбанк" (первісний кредитор) та ТОВ "ФК "Некстджен фінанс" (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги N А-09/02-КЮ, відповідно до умов якого первісний кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право грошової вимоги, що належить первісному кредитору, і стає кредитором за: договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, укладеним між первісним кредитором і ТОВ "Чернігівська чайна компанія"; договором застави майнових прав на депозитний вклад від 12 червня 2013 року N 53З-60Ю, укладеним між первісним кредитором та ОСОБА_3, згідно з пунктом 1.2 якого до нового кредитора переходять права первісного кредитора в грошових та майнових зобов'язаннях, що виникли з кредитного договору та договору забезпечення, в обсязі та на умовах, що існують станом на 11 вересня 2015 року. Цей договір набуває чинності з моменту його укладення та діє до моменту виконання сторонами взятих на себе зобов'язань згідно із цим договором у повному обсязі (пункт 7.1 договору). Отже, з моменту укладення ПАТ "КБ "Південкомбанк" і ТОВ "ФК "Некстджен фінанс" договору про відступлення права вимоги від 11 вересня 2015 року N А-09/02-КЮ вклад ОСОБА_3 за договором банківського вкладу "Стандарт" від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф перестав використовуватися позивачем перед ПАТ "КБ "Південкомбанк" як засіб забезпечення виконання зобов'язання за договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю. Таким чином, на момент звернення ОСОБА_3 до уповноваженої особи із заявою від 08 жовтня 2015 року про включення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, була відсутня передбачена пунктом 8 частини четвертої статті 26 Закону N 4452-VI підстава для відмови Фондом у відшкодуванні коштів позивачу за договором банківського вкладу "Стандарт" від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про часткове задоволення вимог позивача, а саме зобов'язання уповноваженої особи надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати ОСОБА_3 за рахунок коштів Фонду відшкодування в розмірі вкладу за договором банківського вкладу від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф, але не більше суми граничного розміру такого відшкодування, установленого на дату прийняття відповідного рішення. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки суди попередніх інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій, Велика Палата Верховного Суду залишає касаційну скаргу уповноваженої особи без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Південкомбанк" залишити без задоволення. 2. Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 346/3805/16-а Провадження N 11-689апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Коломийського міського спортивно-технічного клубу товариства сприяння обороні України на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду (у складі головуючого судді Затолочного В.С., суддів Каралюса В.М., Матковської З.М.) від 06 квітня 2017 року у справі за позовом Коломийського міського спортивно-технічного клубу товариства сприяння обороні України до Коломийської міської ради Івано-Франківської області, Обласного комунального підприємства "Коломийське міжрайонне бюро технічної інвентаризації" про скасування реєстрації права комунальної власності на нерухоме майно, УСТАНОВИЛА: У липні 2016 року Коломийський міський спортивно-технічний клуб товариства сприяння обороні України (далі - Коломийський міський спортивно-технічний клуб ТСО) звернувся до Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області з позовом до Коломийської міської ради Івано-Франківської області (далі - Коломийська міськрада), Обласного комунального підприємства "Коломийське міжрайонне бюро технічної інвентаризації" (далі - ОКП "Коломийське МБТІ") про скасування реєстрації права власності за територіальною громадою м. Коломия в особі Коломийської міськради на нерухоме майно від 22 березня 2006 року, якою зареєстроване право комунальної власності на нежиле приміщення загальною площею 477,7 м2 за адресою: вул. С. Петлюри, 85, корпус "А", м. Коломия, Івано-Франківська область. За позицією позивача право власності територіальної громади м. Коломиї на зазначену будівлю зареєстровано незаконно, оскільки згідно з Указом Президії Верховної Ради України від 07 жовтня 1991 року N 1608-XII "Про підпорядкування Україні дислокованих на її території військових частин і підрозділів залізничних військ СРСР, військ урядового зв'язку КДБ СРСР і Цивільної оборони СРСР та військової техніки і майна Міністерства оборони СРСР, переданих безоплатно навчальним організаціям Товариства сприяння обороні України" спірне приміщення є державною власністю, підпорядкованою Міністерству оборони України, та переданою безоплатно ТСО України для забезпечення діяльності навчальних організацій ТСО України по підготовці спеціалістів з числа призовників для потреб Міністерства оборони України. Коломийський міський спортивно-технічний клуб ТСО вважає, що він правомірно користується спірним приміщенням і на час розгляду цієї справи у судах. Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області постановою від 21 лютого 2017 року адміністративний позов задовольнив: скасував реєстрацію права комунальної власності територіальної громади м. Коломия в особі Коломийської міськради на нерухоме майно - нежитлову будівлю (адмінкорпус "А"), що знаходиться в м. Коломиї на вул. С. Петлюри, 85 Івано-Франківської області, загальною площею 477,7 м2, проведену 22 березня 2006 року ОКП "Коломийське МБТІ". Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 квітня 2017 року скасував постанову Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 21 лютого 2017 року і закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, та роз'яснив позивачу, що даний спір підлягає розгляду в господарському суді. Не погодившись із рішенням апеляційного суду, у квітні 2017 року Коломийський міський спортивно-технічний клуб ТСО звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 квітня 2017 року та залишення в силі постанови Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 21 лютого 2017 року. На обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначив, що спір у справі стосується не лише оформлення права власності на об'єкт нерухомого майна, а й визнання неправомірними дій суб'єктів владних повноважень, за результатами яких незаконно зареєстровано право власності, а тому такий спір, на його думку, підлягає розгляду за правилами КАС України. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 03 травня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 05 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Частиною 6 ст. 346 КАС України встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної підсудності. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Коломийська міськрада рішенням від 04 червня 2004 року N 875 затвердила перелік майна, яке належить до комунальної власності, до якого було включено, зокрема й приміщення за адресою: вул. С. Петлюри, 85, м. Коломия, Івано-Франківська область. На виконання вказаного рішення, 09 березня 2006 року виконавчий комітет (далі - Виконком) Коломийської міськради видав свідоцтво про право власності територіальної громади м. Коломия в особі Коломийської міськради на нежитлову будівлю загальною площею 477,7 м2 на вул. С. Петлюри, 85 у м. Коломиї. 22 березня 2006 року ОКП "Коломийське МБТІ" внесло до Реєстру прав власності на нерухоме майно реєстраційний запис N 14073055 про реєстрацію права власності на вказаний об'єкт нерухомості за Територіальною громадою м. Коломиї в особі Коломийської міськради. Вважаючи незаконною реєстрацію права власності на спірну будівлю за Коломийською міською радою, Коломийський спортивно-технічний клуб ТСО звернувся до суду з цим позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Львівський апеляційний адміністративний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції і закриваючи провадження у справі, виходив з того, що спірні правовідносини склалися щодо реєстраційних дій, здійснених на основі юридичних фактів задля встановлення права власності на об'єкт нерухомого майна (прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу нерухомого майна у власність), а тому подальше оспорювання правомірності набуття спірного майна має вирішуватись у порядку господарської юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Частиною 3 ст. 3 КАС України передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України). Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Обґрунтовуючи свою позицію, Коломийський спортивно-технічний клуб ТСО зазначив, що, зареєструвавши право власності територіальної громади м. Коломия в особі Коломийської міськради на нежитлову будівлю загальною площею 477,7 м2 на вул. С. Петлюри, 85 у м. Коломиї Івано-Франківської області, Коломийська міськрада порушила його права, як користувача зазначеного нерухомого майна. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття постанови суду першої інстанції) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Виникнення спірних правовідносин у цій справі обумовлено незгодою позивача з реєстрацією права комунальної власності територіальної громади м. Коломия на об'єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю загальною площею 477,7 м2 на вул. С. Петлюри, 85, у м. Коломиї Івано-Франківської області, яка, на його думку, є державною власністю і належить на праві користування Коломийському спортивно-технічному клубу ТСО. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що питання правомірності права власності територіальної громади м. Коломия на будівлю за адресою: вул. С. Петлюри, 85, м. Коломия, Івано-Франківська область, а також законності правовстановлюючих документів, на підставі яких це право виникло, неодноразово були предметом розгляду в судах різних юрисдикцій. Зокрема, Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області постановою від 30 липня 2012 року у справі N 0909/3142/2012 задовольнив позов Коломийського міського спортивно-технічного клубу ТСО до Коломийської міськради, Виконкому Коломийської міськради про: скасування п. 3.23 додатку до рішення Коломийської міськради від 04 червня 2004 року N 875, скасування рішення Виконкому Коломийської міськради від 25 липня 2006 року N 222, визнання нечинним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане 09 березня 2006 року Виконкомом Коломийської міськради. Проте, Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 29 травня 2013 року, яка залишена без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18 листопада 2015 року скасував зазначене вище судове рішення та відмовив у задоволенні позову. Крім того, рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 27 липня 2016 року у справі N 909/461/16, яке залишено в силі постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2017 року, задоволено позов Коломийської міськради до Коломийського спортивно-технічного клубу ТСО про витребування нежитлової будівлі на вул. С. Петлюри, 85 у м. Коломиї з чужого незаконного володіння та зобов'язання звільнити займану нежитлову будівлю. Тобто між сторонами існує спір про право, оскільки позивач вважає, що спірна будівля територіальної громади є державною власністю і знаходиться в його законному користуванні. Цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, оскільки існує спір про право, що виключає можливість розглядати цю справу за правилами адміністративного судочинства, а має вирішуватись у порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України). Таку правову позицію викладено в постановах Верховного Суду України від 31 січня 2017 року N 21-1237а16 та від 20 вересня 2017 року N 814/3454/14, у яких суд дійшов висновку, що спір, предметом якого є право управління майном та право власності на нього, не є публічно-правовим і не підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції (адміністративної справи), наведене в п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України. Компетенція адміністративних судів, установлена ст. 17 КАС України, на цей спір не поширюється. Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цієї позиції. Відповідно до Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 цього Кодексу передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (аналогічна норма права закріплена ст. 20 Господарського кодексу України). За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором. Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог. Відповідно до ч. 1 ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Частиною 2 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Статтею 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), визнання недійсними актів, що порушують такі права. Із аналізу зазначених положень убачається, що не є публічно-правовим спір між суб'єктом владних повноважень та суб'єктом приватного права - фізичною чи юридичною особою, у якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що спірні правовідносини стосуються набутого права власності на об'єкти нерухомого майна, що потребує встановлення судом обставин правомірності його набуття та виходить за межі компетентності адміністративних судів, а тому підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Коломийського міського спортивно-технічного клубу товариства сприяння обороні України залишити без задоволення. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 06 квітня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 490/5224/14-ц Провадження N 14-304цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Марфін Банк" (далі - ПАТ "Марфін Банк", банк), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_6, Товариство з обмеженою відповідальністю "Вольга-Україна" (далі - ТОВ "Вольга-Україна"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Марфін Банк" на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року, ухвалу цього ж суду від 13 жовтня 2016 року в складі судді Мамаєвої О.В. та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 рокув складі колегії суддів Коломієць В.В., Данилової О.О., Шиманської Н.О. у цивільній справі за позовом ПАТ "Марфін Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_6, ТОВ "Вольга-Україна" про стягнення заборгованості; за позовом ОСОБА_6 до ПАТ "Марфін Банк" про визнання договору поруки припиненим та УСТАНОВИЛА: У квітні 2014 року ПАТ "Марфін Банк" звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 728 101,64 євро та 8 974 400,46 грн. Позов ПАТ "Марфін Банк" мотивовано тим, що 23 березня 2011 року між ним та ТОВ "Вольга-Україна" укладено договір кредиту N 00196/N, на підставі якого позивач надав ТОВ "Вольга-Україна" грошові кошти у вигляді поновлювальної мультивалютної кредитної лінії з лімітом заборгованості у розмірі 700 000 євро, а починаючи з 30 вересня 2011 року - з лімітом у розмірі 600 000 євро. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_6 23 березня 2011 року укладено договори поруки N 846, N 847 та N 848 відповідно, згідно з умовами яких відповідачі поручилися перед банком за виконання ТОВ "Вольга-Україна" зобов'язань за кредитним договором від 23 березня 2011 року N 00196/N. За період із 29 березня 2011 року по 20 листопада 2012 року позичальником ТОВ "Вольга-Україна" отримано від банку транші на загальну суму 3 576 380 євро, з яких у період із 01 листопада 2011 року по 16 листопада 2012 року повернуто 2 976 380 євро, непогашеною залишилася сума основного боргу за кредитом у розмірі 600 000 євро. У липні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати договір поруки від 23 березня 2011 року, укладений між ним та ПАТ "Марфін Банк", припиненим на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Позов ОСОБА_6 мотивовано тим, що ПАТ "Марфін Банк" звернулося до суду з позовом до нього як поручителя після спливу шестимісячного строку від настання строку виконання основного зобов'язання. Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 листопада 2015 року зазначені позови об'єднано в одне провадження. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "Марфін Банк" відмовлено. Позов ОСОБА_6 задоволено, визнано припиненою поруку за договором поруки від 23 березня 2011 року, укладеним між цим банком та ОСОБА_6 Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Вольга-Україна" закрито. Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 року, з урахуванням ухвали цього суду від 26 січня 2017 року про виправлення описки, рішення та ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року залишено без змін. Судові рішення мотивовано тим, що порука ОСОБА_3 та ОСОБА_6 припинилася згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Вольга-Україна" на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на день ухвалення оскаржуваних судових рішень), суди керувалися тим, що позовні вимоги банку до ТОВ "Вольга-Україна" про стягнення заборгованості за кредитним договором, який укладено між суб'єктами господарювання, не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства. У лютому 2017 року ПАТ "Марфін Банк" звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позов ПАТ "Марфін Банк" задовольнити повністю. Доводи, наведені в касаційній скарзі Заявник не погоджується з висновками судів про те, що моментом виникнення зобов'язання є 22 березня 2013 року та що позивач повинен був звернутися з позовом до поручителів у шестимісячний строк від цієї дати до 22 вересня 2013 року, тобто не погоджується ні з визначенням моменту настання строку виконання основного зобов'язання, ні з таким тлумаченням поняття "вимога" у статті 559 ЦК України, та вважає, що ці висновки суперечать положенням статті 555 цього Кодексу. На думку заявника, висновок суду повністю знівелював інститут позовної давності з урахуванням вимог статті 256 ЦК України. Крім того, на переконання заявника, висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Вольга-Україна" є помилковими. Так, вимоги банку до боржника та поручителів пов'язані між собою, випливають з одного правовідношення, їх окремий розгляд неможливий, тому вони підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. Договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобов'язання (кредитного договору) характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно із частиною першою статті 554 ЦК України відповідає перед кредитором солідарно з позичальником, якщо договором поруки не встановлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність. Крім цього, неможливість окремого розгляду справи щодо стягнення боргу за кредитним договором та договором поруки прямо пов'язана зі складністю визначення суми боргу. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою цього суду від 10 травня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 18 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що 23 березня 2011 року ПАТ "Марфін Банк" та ТОВ "Вольга-Україна" уклали кредитний договір N 00196/N, згідно з умовами якого позивач надав останньому грошові кошти у вигляді поновлювальної мультивалютної кредитної лінії з лімітом заборгованості у сумі 700 000 євро; починаючи з 30 вересня 2011 року ліміт кредитної лінії встановлювався у розмірі 600 000 євро. Банк відкрив позичальнику кредитну лінію на строк із 23 березня 2011 року по 22 березня 2012 року. У пункті 2.5.2 договору передбачено, що за відсутності станом на 21 березня 2012 року порушень позичальником термінів та строків повернення кредиту, та/або окремого траншу, та/або сплати процентів, та/або комісії більш ніж на 90 календарних днів, термін погашення кредиту автоматично продовжується до 22 березня 2013 року. У цьому випадку додаткова угода до цього договору про продовження терміну погашення кредиту не укладається, а банк письмово сповіщає позичальника про продовження терміну погашення кредиту на умовах цього пункту. У пункті 2.5.3 договору передбачено, що за відсутності станом на 20 березня 2013 року порушень позичальником термінів та строків повернення кредиту, термін погашення кредиту за цим договором автоматично продовжується до 21 березня 2014 року (т. 1, а. с. 5?10). 23 березня 2011 року на забезпечення виконання ТОВ "Вольга-Україна" своїх зобов'язань щодо погашення кредиту та інших платежів, передбачених кредитним договором, ПАТ "Марфін Банк" та ОСОБА_3 уклали договір поруки, відповідно до умов якого остання поручається перед банком за виконання ТОВ "Вольга-Україна" зобов'язань за кредитним договором N 00196/N зі всіма додатковими угодами до нього в повному обсязі (т. 1, а. с. 11, 12). Також 23 березня 2011 року на забезпечення виконання ТОВ "Вольга-Україна" своїх зобов'язань щодо погашення кредиту та інших платежів, передбачених кредитним договором, ПАТ "Марфін Банк" та ОСОБА_6 уклали договір поруки, відповідно до умов якого останній поручається перед банком за виконання ТОВ "Вольга-Україна" зобов'язань за кредитним договором N 00196/N зі всіма додатковими угодами до нього в повному обсязі (т. 1, а. с. 13-15). На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 23 березня 2011 року ПАТ "Марфін Банк" і ТОВ "Вольга-Україна" уклали: договір застави обладнання, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Машковою С.М. за реєстровим N 845; договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Машковою С.М. за реєстровим N 843, за яким в іпотеку банку передано нежитловий об'єкт за адресою: АДРЕСА_1; договір застави майнових прав N 055999-СН. Також установлено, що свої обов'язки за кредитним договором ТОВ "Вольга-Україна" виконувало неналежним чином. Згідно з наданим банком розрахунком станом на 25 серпня 2015 року заборгованість ТОВ "Вольга-Україна" за кредитним договором склала 728 101,64 євро та 8 974 400,46 грн. з яких: 600 000 євро - заборгованість за кредитом; 128 101,64 євро - заборгованість за відсотками; 8 240 782,50 грн - пеня за неповернення основного боргу; 733 611,37 грн - пеня за несплату відсотків за користування кредитом; 6,94 грн - пеня за несплату комісії (т. 2, а. с. 215?217). Висновком судово-економічної експертизи від 29 квітня 2016 року встановлено, що розрахунок заборгованості ТОВ "Вольга-Україна" перед банком частково відповідає умовам укладеного між сторонами кредитного договору та розрахунковим документам щодо видачі та погашення кредиту за цим кредитним договором, а саме: підтверджено правильність розрахунку банком розміру заборгованості за кредитом та відсотками. Документально та розрахунково не підтверджується здійснення позивачем нарахування пені та штрафних санкцій за кредитним договором, у зв'язку з чим висновком експертизи встановлено, що станом на 25 серпня 2015 року заборгованість ТОВ "Вольга-Україна" складає 728 101,64 євро та 5 387 218,97 грн. з яких: 600 000 євро - заборгованість за кредитом (14 958 000 грн); 128 101,64 євро - заборгованість за відсотками (3 193 573,89 грн); 5 387 218,97 грн - пеня (т. 4, а. с. 128-139). Перевіряючи законність постановленої судом першої інстанції ухвали про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичної особи, яку залишив без змін апеляційний суд, Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Разом з тим у статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо вирішення таких справ не віднесено до інших видів судочинства. Позивачем ПАТ "Марфін Банк" заявлено вимоги до трьох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є юридична особа - ТОВ "Вольга-Україна", та поручителів, якими виступили фізичні особи: ОСОБА_3 та ОСОБА_6 ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі. Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів відповідно до договорів поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 ЦК України, між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором. У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Так, згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок місцевого суду, із яким помилково погодився й апеляційний суд, про закриття провадження у справі у частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Такий правовий висновок вже висловлений неодноразово Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року N 14-40цс18, 21 березня 2018 року N 14-41цс18, 25 квітня 2018 року N 14-74цс18, а також 20 червня 2018 року N 14-224цс18 і підстав для відступу від такого висновку не вбачається. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Оскільки у справі, що розглядається, суд першої інстанції постановив ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, а апеляційний суд на це уваги не звернув та не виправив допущених місцевим судом порушень норм матеріального та процесуального права, то Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника - юридичної особи та направити справу в цій частині до суду першої інстанції для продовження розгляду. Стосовно судових рішень по суті вирішеного спору в частині позовних вимог до поручителів, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України). Суди установили, що укладеними між ПАТ "Марфін Банк" та поручителями ОСОБА_3 і ОСОБА_6 договорами поруки не встановлено строку, після якого порука припиняється. З огляду на це суд правильно вважав, що умова договору поруки (пункт 5.1) про його дію до повного виконання зобов'язань за кредитним договором з усіма додатковими угодами до нього не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків. Разом з тим позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо порука припинилася (у тому числі й на підставі непред'явлення кредитором відповідної вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання), інститут позовної давності не застосовується, тому що право кредитора на пред'явлення вимоги до поручителя та обов'язок поручителя відповідати перед кредитором за порушене позичальником зобов'язання припинилися. Отже, непред'явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення акцесорного зобов'язання, а отже, й обов'язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом з боржником за основним зобов'язанням. Строк дії поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, й обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Оскільки ТОВ "Вольга-Україна" порушило зобов'язання щодо повернення кредиту, то банк скористався наданим йому згідно з пунктом 3.2.8 кредитного договору правом не подовжувати дію кредитної лінії, внаслідок чого відповідно до пункту 2.5.3 кредитного договору позичальник був зобов'язаний погасити існуючу заборгованість до 22 березня 2013 року включно. Суд правильно установив, що строк виконання зобов'язання щодо повернення кредитних коштів настав 22 березня 2013 року, таким чином, у банку виникло право пред'явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов'язання боржника щодо повернення кредиту з 22 березня 2013 року і протягом наступних шести місяців, але до суду з цим позовом банк звернувся 22 квітня 2014 року, тобто з пропуском зазначеного в частині четвертій статті 559 ЦК України шестимісячного строку. Доказів направлення поручителю вимоги в шестимісячний строк, який закінчився 23 вересня 2013 року, позивач суду не надав. Крім того, Вищий господарський суд України у своїй постанові від 12 травня 2015 року у справі N 915/1345/14 за позовом ПАТ "Марфін Банк" до ТОВ "Вольга-Україна" про стягнення штрафів за невиконання умов договорів (т. 2, а. с. 174-176; т. 3, а. с. 89-92) зазначив про дату закінчення дії кредитного договору - 22 березня 2013 року, з чим був обізнаний позивач ПАТ "Марфін Банк". Відповідно до вимог статті 61 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини. Аналогічне положення міститься й у частині четвертій статті 82 ЦПК України (у редакції, чинній на теперішній час). За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду про відмову в задоволенні позовних вимог банку до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв'язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителів, а також про задоволення позову поручителя про визнання припиненою поруки за договором поруки від 23 березня 2011 року. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Судувважає, що оскаржувані рішення по суті вирішеного спору, тобто в частині позовних вимог банку до поручителів про стягнення кредитної заборгованості та позовні вимоги поручителя про припинення поруки ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України судові рішення в цій частині необхідно залишити без змін. Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409 - 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Марфін Банк" задовольнити частково. Ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 року в частині залишення без змін ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року скасувати, справу в цій частині передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 січня 2017 року в частині залишення без змін рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 751/3840/15-ц Провадження N 14-280цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Комунальне підприємство "Управління житлово-комунального господарства" (далі - КП "УЖКГ"), відповідач - ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 10 травня 2016 року у складі судді Мережко М.В. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2017 року у складі колегії суддів Гуля В.В., Іванової І.В., Савченко С.І. у цивільній справі за позовом КП "УЖКГ" до ОСОБА_3 про визнання договору укладеним та стягнення заборгованості за комунальні послуги, УСТАНОВИЛА: У квітні 2015 року КП "УЖКГ" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договору укладеним та стягнення заборгованості за комунальні послуги. Позовна заява мотивована тим, що 01 січня 2009 року між КП "УЖКГ" та фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_3 укладено договір про постачання теплової енергії в гарячій воді N 05-09-Т на об'єкт: нежитлове приміщення загальною площею 72,6 кв. м магазин-салон "ІНФОРМАЦІЯ_1", розташований за адресою: АДРЕСА_1, що належить на праві приватної власності ОСОБА_3 09 жовтня 2013 року КП "УЖКГ" отримало заяву ОСОБА_3 про переукладення договору про постачання теплової енергії в гарячій воді від 01 січня 2009 року N 05-9-Т на той самий об'єкт з ОСОБА_3, але як з фізичною особою у зв'язку з припиненням нею підприємницької діяльності. КП "УЖКГ" направило ОСОБА_3 новий проект договору про постачання теплової енергії в гарячій воді від 01 жовтня 2013 року N 47-13-Т супровідним листом від 24 грудня 2013 року вих. N 01-04-25/2343. Договір до теперішнього часу ОСОБА_3 не погоджено та не підписано. Враховуючи, що виконавцем надаються комунальні послуги, а споживач їх отримує, однак ухиляється від укладення договору про надання житлово-комунальних послуг, позивач просив визнати договір від 01 жовтня 2013 року N 47-13-Т про постачання теплової енергії в гарячій воді між сторонами укладеним та стягнути заборгованість за спожиті комунальні послуги постачання теплової енергії за період із жовтня 2013 року по лютий 2015 року у розмірі 17 873,28 грн. а також витрати на юридичні послуги в сумі 10 000,00 грн. Рішенням Славутицького міського суду Київської області від 28 грудня 2015 року позовні вимоги КП "УЖКГ" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь КП "УЖКГ" заборгованість за спожиту теплову енергію в сумі 17 873,28 грн. витрати на правову допомогу в сумі 4 832,80 грн та судовий збір в сумі 243,60 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_4 оскаржили вказане рішення місцевого суду в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 04 березня 2016 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 на рішення Славутицького міського суду Київської області від 28 грудня 2015 року залишено без руху та надано строк для усунення недоліків протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали суду. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 травня 2016 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 на рішення Славутицького міського суду Київської області від 28 грудня 2015 року визнано неподаними та повернуто заявникам. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що заявниками станом на 10 травня 2016 року не виконано вимоги ухвали суду про усунення недоліків, а тому апеляційні скарги слід вважати неподаними та повернути заявникам. У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Апеляційного суду Київської області від 10 травня 2016 року та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2017 року повторну апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Славутицького міського суду Київської області від 28 грудня 2015 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що відповідно до статей 51, 52, 598-609 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 47-49 Закону України від 22 грудня 2011 року N 4212-VI "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" однією із особливостей підстав припинення зобов'язань для ФОП є те, що у разі припинення суб'єкта підприємницької діяльності фізичної особи (виключення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. ФОП відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном; зобов'язання за договором N 05-09-Т про постачання теплової енергії в гарячій воді, укладеним між КП "УЖКГ" та відповідачкою як ФОП, не припинилися у зв'язку з припиненням підприємницької діяльності самої ФОП ОСОБА_3, а оплату за фактично спожиті послуги відповідачкою не здійснено. У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Славутицького міського суду Київської області від 28 грудня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2017 року та направити справу на новий розгляд. Доводи, наведені в касаційній скарзі на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 10 травня 2016 року ОСОБА_3 в касаційній скарзі вказала, що ні вона ні її представник не отримували ухвали суду апеляційної інстанції про залишення апеляційних скарг без руху, у зв'язку із чим в апеляційного суду не було правових підстав для повернення їх апеляційних скарг. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. Доводи, наведені в касаційній скарзі на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2017 року Касаційна скарга мотивована тим, що у неї як фізичної особи будь-які зобов'язання перед позивачем відсутні, оскільки відмовлено судом у задоволенні позову в частині визнання укладеним договору про постачання теплової енергії в гарячій воді від 01 жовтня 2013 року N 47-13-Т, у зв'язку із чим правових підстав для стягнення заборгованості за комунальні послуги немає; надані позивачем акти про використану теплову енергію є неналежними доказами; оскільки заборгованість стягнуто з неї не як ФОП, тому її розмір повинен бути нарахований, виходячи із тарифів для населення; спір виник з господарського договору, укладеного між ФОП ОСОБА_3 та КП "УЖКГ", тобто між суб'єктами господарювання, тому справа має розглядатися господарським судом, а не в порядку цивільного судочинства. Крім того, відповідачка зазначає про безпідставність та необґрунтованість стягнення витрат на правову допомогу, а також про розгляд справи за її відсутності у зв'язку з неповідомленням про дату, час і місце розгляду справи. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року відмовлено ОСОБА_3 у відкритті касаційного провадження в частині оскарження рішення Славутицького міського суду Київської області від 28 грудня 2015 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2017 року. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 15 травня 2018 року справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 червня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. Щодо доводів, наведених у касаційній скарзі на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 10 травня 2016 року Відповідно до частини другої статті 297 ЦПК України 2004 року, до апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 295 цього Кодексу застосовуються положення статті 121 цього Кодексу. Згідно із частинами першою, другою статті 121 ЦПК України 2004 року, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п'яти днів з дня отримання позивачем ухвали. Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 119 і 120 цього Кодексу, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною та повертається позивачеві. За вимогами, встановленими статтею 74 ЦПК України 2004 року, копія ухвали разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. За змістом наведених норм закону, повернення апеляційної скарги з тих підстав, що особа не виконала вимоги ухвали про усунення недоліків, можливо лише у тому випадку, коли особа отримала відповідну ухвалу суду, тобто ознайомилася з її змістом, але ухилилася від виконання вимог, указаних в ухвалі. З матеріалів справи та доводів касаційної скарги вбачається, що ухвалою Апеляційного суду Київської області від 04 березня 2016 року апеляційні скарги ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 на рішення Славутицького міського суду Київської області від 28 грудня 2015 року на підставі статей 121, 297 ЦПК України 2004 року, залишено без руху та надано строк для усунення їх недоліків (сплата судового збору) у термін, який не може перевищувати п'яти днів із дня отримання копії цієї ухвали. У матеріалах справи наявний супровідний лист, датований березнем 2016 року, про направлення апеляційним судом копії вищевказаної ухвали на адресу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (т. 2, а. с. 122). У справі наявні два конверти, направлені ОСОБА_3 та ОСОБА_4 рекомендованим відправленням 15 березня 2016 року, які повернулися до апеляційного суду з відміткою про повернення у зв'язку із закінченням терміну зберігання (т. 2, а. с. 123-124). Апеляційний суд не мав доказів про вручення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 копії вищевказаної ухвали, направленої їм судом апеляційної інстанції супровідним листом у березні 2016 року. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що в апеляційного суду відсутні підстави для визнання апеляційних скарг ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 неподаними, оскільки такі підстави мають місце у випадку невиконання особою, яка подала апеляційну скаргу, вимог ухвали суду про усунення недоліків, а не внаслідок спливу строку, наданого судом на їх усунення, незалежно від обізнаності особи з наявністю таких недоліків. Судом апеляційної інстанції не дотримано вимог цивільного процесуального закону, чим, окрім іншого порушено і вимоги статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод, тому ухвалу Апеляційного суду Київської області від 10 травня 2016 року належить скасувати. Однак 04 квітня 2017 року Апеляційним судом Київської області розглянуто апеляційну скаргу ОСОБА_3 та прийнято ухвалу по суті апеляційного перегляду рішення суду, тому підстави для передачі справи для продовження апеляційного розгляду відсутні. Щодо доводів, наведених в касаційній скарзіна ухвалу Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2017 року Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_3 була зареєстрована як ФОП з 26 квітня 2005 року (т. 1, а. с. 8). Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Славутицької міської ради Київської області 22 листопада 2007 року, відповідачці належить на праві приватної власності нежиле приміщення магазин-салон "ІНФОРМАЦІЯ_1" за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 11). 01 січня 2009 року між КП "УЖКГ" та ФОП ОСОБА_3 укладено договір N 05-09-Т про постачання теплової енергії в гарячій воді до вищевказаного нежитлового приміщення магазину, а споживач зобов'язався оплачувати одержану теплову енергію за встановленими тарифами (цінами) в терміни, передбачені договором (т. 1, а. с. 14-17). 04 жовтня 2013 року ОСОБА_3 звернулася до КП "УЖКГ" із заявою про переукладання договорів про надання комунальних послуг на той самим об'єкт з нею, як фізичною особою, яка є власником вказаного об'єкта нерухомого майна (т. 1, а. с. 24). 24 грудня 2013 року КП "УЖКГ" направило ОСОБА_3 два примірники договору про постачання теплової енергії в гарячій воді для підписання. У договорі споживачем зазначена ОСОБА_3 як фізична особа - власник нежитлового приміщення (т. 1, а. с. 25-30). Згідно із витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців 06 червня 2014 року ФОП ОСОБА_3 припинила підприємницьку діяльність (т. 1, а. с. 9-10). Вирішуючи вказаний спір у порядку цивільного судочинства, суд апеляційної інстанції, поміж іншого вказав, що у зв'язку з припиненням підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_3 зобов'язання за договором N 05-09-Т про постачання теплової енергії в гарячій воді, укладеним між КП "УЖКГ" та відповідачкою як ФОП, не припинилися. ОСОБА_3 зазначала, що між сторонами наявний спір, який виник із господарського договору, укладеного між нею як ФОП та позивачем як юридичною особою. Крім того, вказувала, що з 01 грудня 2015 року та на дату розгляду справи судами попередніх інстанцій вона згідно із випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб - підприємців зареєстрована як ФОП; видами її діяльності є: надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. Разом з тим вказане нежитлове приміщення набуто у приватну власність ОСОБА_3 як фізичною особою. Належні докази про використання цього приміщення відповідачкою як ФОП для здійснення господарської діяльності, крім зазначення про це у свідоцтві платника єдиного податку (т. 2, а. с. 13), у матеріалах справи - відсутні. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю. Відповідно до вимог пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та ФОП та їх правового статусу, оскільки вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, який статус у спірних правовідносинах має відповідач. Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У частині першій статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин. З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України. У статті 50 ЦК України передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "ФОП" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Згідно із частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній вище редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим Кодексом? фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 цього Кодексу). Відповідно до частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів. Тобто критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Разом з тим відповідно до частини другої статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" від 09 листопада 2017 року N 2189-VIII (далі - Закон N 2189-VIII) житлово-комунальні послуги є результатом господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг; такі послуги надаються індивідуальному споживачу - фізичній або юридичній особі, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника іншій особі, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги. Комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством. Виконавець - це суб'єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору. Утримання будинків і прибудинкових територій - господарська діяльність, спрямована на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків і споруд, а також утримання прилеглої до них (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством. Відповідно до статті 13 цього Закону залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 Закону N 2189-VIII споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону N 2189-VIII обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність письмово оформленого договору з позивачем не позбавляє відповідача обов'язку оплачувати надані йому послуги. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі N 6-2951цс15. Статтею 14 Закону N 2189-VIII передбачено поділ житлово-комунальних послуг залежно від порядку затвердження цін/тарифів. Затвердження цін та тарифів на житлово-комунальні послуги віднесено до повноважень органу місцевого самоврядування; за статтею 32 цього Закону плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору, а розмір плати розраховується, виходячи з розміру встановлених цін (тарифів) та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. Відповідно до статті 318 ЦК України суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу, якими є і фізичні особи. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Суб'єктом права власності є фізична особа. ЦК України не містить заборони щодо перебування у власності окремої фізичної особи нерухомого майна нежитлового призначення. Можна зробити висновок, що надання комунальних послуг є підприємницькою діяльністю для особи, яка надає такі послуги, разом з тим, споживач комунальних послуг не здійснює при споживанні вказаних послуг підприємницької діяльності, оскільки вони спрямовані на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів, і не залежать від правового статусу споживача. Тобто такі договори не є господарськими у розумінні ГП України. Юрисдикція таких спорів визначається залежно від суб'єктного складу правовідносин, оскільки у разі, коли споживачем послуг є фізична особа, то відповідно до статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду) такі спори мали розглядатися за правилами цивільного судочинства, а в разі коли споживачем послуг є юридична особа чи ФОП як власники об'єктів нерухомого майна, то за суб'єктним складом, зазначені спори мали розглядатися відповідно до вимог статей 1, 2, 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду) у порядку господарського судочинства. Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 08 травня 2018 року у справі N 757/45133/15-ц, провадження N 14-114цс18. КП "УЖКГ" просило стягнути з відповідачки заборгованість за спожиті комунальні послуги постачання теплової енергії, вважаючи, що між сторонами існують правовідносини із надання та споживання комунальних послуг, у яких ОСОБА_3 є фізичною особою - власником нежитлового приміщення, до якого подається теплова енергія. Доказів використання саме ОСОБА_3 зазначеного нежитлового приміщення у підприємницькій діяльності не міститься, також це використання не впливає на правовий статус її як власника вказаного об'єкта нерухомого майна, який набуто нею у власність саме як фізичною особою. У цьому випадку предметом позовних вимог є стягнення з ОСОБА_3 заборгованості з оплати послуг за спожиту теплову енергію по опаленню належного їй нежитлового приміщення магазину-салону "ІНФОРМАЦІЯ_1", розрахованої позивачем після припинення договору, за період із жовтня 2013 року по лютий 2015 року відповідно до нарядів-завдань та актів виконаних робіт. Суд апеляційної інстанції послався на те, що правовідносини між ОСОБА_3 та КП "УЖКГ" після скасування державної реєстрації ОСОБА_3 як суб'єкта підприємницької діяльності не припинилися, оскільки за змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, частини восьмої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" від 15 травня 2003 року N 755-IV у випадку припинення підприємницької діяльності ФОП (із внесенням до Реєстру запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов'язання (господарські зобов'язання) за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за зобов'язаною особою, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. Разом з тим суди не звернули уваги, що відповідно до частини першої статті 604 ЦК України зобов'язання припиняється за домовленістю сторін. Крім того, частиною другою названої статті передбачено, що зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (новація). У даному випадку і на момент укладання першого договору про надання комунальних послуг, і направлення другого договору, власником нежитлового приміщення і споживачем комунальних послуг виступала ОСОБА_3 як власник нежитлового приміщення, фізична особа. Здійснення нею підприємницької діяльності у цьому випадку не тягне будь-яких наслідків для виникнення та існування договору про надання комунальних послуг, оскільки такий договір вважається укладеним відповідно до Закону N 2189-VIII, а тарифи для власників нежитлових приміщень є єдиними, незважаючи на ту обставину, чи є такі власники суб'єктами підприємницької діяльності, що підтверджується відповідними постановами Національної комісії регулювання ринку комунальних послуг України за 2011-2014 роки, фотокопії яких надані позивачем (т. 1, а. с. 31?35). Як встановив суд апеляційної інстанції, у період із жовтня 2013 року по лютий 2015 року позивач надавав послуги по постачанню теплової енергії до належного відповідачці приміщення за адресою: АДРЕСА_2, що підтверджується наявними в матеріалах справи документами: бухгалтерською довідкою від 17 березня 2015 року N 01.08/476, актами про використання теплової енергії за жовтень 2013 року, листопад 2013 року, грудень 2013 року, січень 2014 року, лютий 2014 року, березень 2014 року, квітень 2014 року, жовтень 2014 року, листопад 2014 року, грудень 2014 року, січень 2015 року, лютий 2015 року, рахунками-фактурами від 17 лютого 2014 року N 000000199, N 000000200, N 000000238, від 05 березня 2015 року N 000000239, від 12 березня 2015 року N 2015 (т. 1, а. с. 36-43); розрахунком належних до стягнення платежів, здійснених відповідно до періоду надання послуг та площі нежитлового приміщення за тарифами, встановленими Постановами національної комісії регулювання ринку комунальних платежів (т. 1, а. с. 31-35); розрахунком кількості отриманої теплової енергії, здійсненим позивачем відповідно до затверджених Державним комітетом України по житлово-комунальному господарству "Нормами та вказівками по нормуванню витрат палива та теплової енергії на опалення житлових і громадських споруд, а також господарсько-побутові потреби в Україні" (т. 2, а. с. 44-47). Ці розрахунки перевірені судом апеляційної інстанції та відповідачкою (представником відповідача) відповідно до вимог статей 10, 60 ЦПК України 2004 року не спростовані. Велика Палата Верховного Суду робить висновок про те, що якщо стороною спору про надання комунальних послуг є громадянин як фізична особа - власник об'єкта нерухомого майна, який мав статус суб'єкта підприємницької діяльності, але втратив цей статус на будь-якій стадії судового розгляду, то зміна статусу не зумовлює наслідків у вигляді зміни юрисдикційності такої справи і відповідно - закриття провадження у ній, оскільки на час відкриття місцевим судом цивільного провадження її розгляд належав до юрисдикції цього суду, оскільки у даному спорі вказана особа виступає як фізична особа - власник нерухомого майна, а не суб'єкт підприємницької діяльності. Що стосується доводів касаційної скарги ОСОБА_3 про необґрунтованість стягнення витрат на правову допомогу, Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне. Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат. Згідно з договором про надання юридичних послуг від 02 березня 2015 року, укладеним між КП "УЖКГ" та ФОП ОСОБА_5, останній зобов'язався надати замовнику юридичні послуги по стягненню з ОСОБА_3 заборгованості за комунальні послуги на користь замовника (т. 1, а. с. 47). Актами виконаних робіт від 31 березня 2015 року N 1, від 20 квітня 2015 року N 2, квитанцією про сплату коштів на підставі договору про надання юридичних послуг від 02 березня 2015 року підтверджується надання послуг за вищевказаним договором та оплата витрат за надання правової допомоги позивачу на суму 10 тис. грн (т. 1, а. с. 48; т. 2, а. с. 56-57). При цьому, визначаючи суму витрат на правову допомогу, яка підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь позивача, апеляційний суд, погодившись із висновками суду першої інстанції, врахував тривалість часу, затраченого представником КП "УЖКГ" у судових засіданнях, а також час, затрачений ОСОБА_5 на складання позовної заяви, підготовку необхідних документів до суду, встановлений розмір мінімальної заробітної плати на час розгляду справи в суді і участі представника позивача в судових засіданнях, у зв'язку із чим дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_3 4 832,80 грн. За правилами статті 412 ЦПК України суд касаційної інстанції частково задовольняє касаційну скаргу та змінює ухвалу апеляційного суду у частині визнання продовженим господарського договору між КП "УЖКГ" та ФОП ОСОБА_3, виключивши вказане посилання з мотивувальної частини як таке, що зроблене внаслідок неправильного застосування норм матеріального права. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду, ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 10 травня 2016 року задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Київської області від 10 травня 2016 року скасувати. Касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2017 року задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2017 року змінити, виключити з мотивувальної частини ухвали висновок, що "правовідносини між ОСОБА_3 та Комунальним підприємством "Управління житлово-комунального господарства" після скасування державної реєстрації ОСОБА_3 як суб'єкта підприємницької діяльності не припинилися, оскільки за змістом статей 51, 52, 598-609 Цивільного кодексу України, статей 202-208 Господарського кодексу України, частини восьмої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб? підприємців та громадських формувань" у випадку припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця (із внесенням до реєстру запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов'язання (господарські зобов'язання) за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за зобов'язаною особою, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном". В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  15. ПОСТАНОВА Іменем України 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 523/6472/14-к Провадження N 13-32кс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Лобойка Л.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Сербулової К.В., засуджених - ОСОБА_3, ОСОБА_4, захисників - Бойкової І.А., Вернера М.А., прокурора - Курапова М.В. розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу з доповненнями засудженого ОСОБА_3, касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 з доповненнями його та його захисника Бойкової І.А., касаційну скаргу захисника Джулая Д.О. в інтересах засудженого ОСОБА_4 на вирок Суворовського районного суду міста Одеси від 23 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 07 вересня 2016 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12014160490000086, за обвинуваченням ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженця м. Тернополя, жителя АДРЕСА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 147 Кримінального кодексу України (далі - КК, Кодекс) та пунктами 3, 9 частини другої статті 115 КК. Зміст оскаржених судових рішень і обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 1. Вироком Суворовського районного суду м. Одеси від 23 лютого 2016 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 07 вересня 2016 року, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 кожного засуджено: - за частиною другою статті 147 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років; - за пунктами третім, дев'ятим частини другої статті 115 КК - до покарання у виді довічного позбавлення волі. На підставі статті 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_3 і ОСОБА_4 кожному остаточно визначено покарання у виді довічного позбавлення волі. 2. Як установив суд, 07 січня 2014 року ОСОБА_3 і ОСОБА_4 з корисливих мотивів з метою вимагання грошової винагороди у близьких неповнолітнього ОСОБА_9 під надуманим приводом запропонували останньому прийти до належної ОСОБА_4 АДРЕСА_2, і силоміць тримали його там як заручника. У цей час засуджені, будучи у стані алкогольного сп'яніння, вимагали, щоб ОСОБА_9 негайно просив друзів та родичів передати їм 1000 дол. США. З метою залякування ОСОБА_3 та ОСОБА_4 застосували щодо неповнолітнього заручника насильство: завдали йому численних ударів кулаками, а ОСОБА_3 - ще й дерев'яною битою по голові й тулубу; крім цього, ОСОБА_3 погрожував заручнику газо-шумовим пістолетом "ME 8 POLICE", а ОСОБА_4 завдав ножем кількох проникаючих колото-різаних поранень сідниці та нижніх кінцівок. У результаті цих дій засуджені примусили ОСОБА_9 кілька разів дзвонити своєму знайомому ОСОБА_10 та матері ОСОБА_11 з проханнями передати кошти. 3. Надалі ОСОБА_3 і ОСОБА_4 з метою приховування раніше вчиненого злочину вирішили вбити заручника. Реалізуючи цей спільний умисел, обидва засуджених завдали ОСОБА_9 численних ударів кулаками, а ОСОБА_3, окрім того, ще й дерев'яною битою по голові й тулубу. Зазначеними діями ОСОБА_3 і ОСОБА_4 спричинили потерпілому, серед інших, тяжке тілесне ушкодження у виді відкритої черепно-мозкової травми, яка в подальшому стала безпосередньою причиною смерті. Після цього приблизно о 20.20 год. засуджені для доведення свого умислу до кінця виштовхнули ОСОБА_9 з вікна балкону шостого поверху. Близько 21.20 год. потерпілий був доставлений до лікувального закладу, однак від отриманих травм невдовзі помер. Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали 4. У касаційних скаргах засуджений ОСОБА_4, його захисник Джулай Д.О. і засуджений ОСОБА_3, кожний у своїй, просять скасувати вирок та ухвалу і призначити новий розгляд кримінального провадження у суді першої інстанції у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і неправильним застосуванням закону про кримінальну відповідальність. 5. На обґрунтування своїх вимог засуджений ОСОБА_4 та його захисник Джулай Д.О. у касаційних скаргах, які аналогічні за змістом, посилаються на викривлення судом у вироку показань свідків, недоведеність винуватості ОСОБА_4 у триманні ОСОБА_9 як заручника та його умисному вбивстві і, як наслідок, неправильність кваліфікації дій цього засудженого за статтями 147, 115 КК. Докладно аналізуючи докази і викладаючи власну версію подій, ОСОБА_4 і його захисник Джулай Д.О. стверджують, що ОСОБА_9 перебував у квартирі ОСОБА_4 добровільно, мав змогу залишити її, засуджені в нього гроші не вимагали і з балкону не виштовхували, а ОСОБА_4 лише намагався припинити бійку між потерпілим і ОСОБА_3 Як стверджує ОСОБА_4, переважну більшість ударів потерпілому наніс ОСОБА_3, після чого ОСОБА_9 сам вистрибнув з балкону. На думку ОСОБА_4 і захисника, дії цього засудженого, за умови доведеності спричинення ним ОСОБА_9 тяжких тілесних ушкоджень, можуть кваліфікуватися за статтею 121 КК. ОСОБА_4, крім цього, ставить під сумнів допустимість як джерела доказів висновку судово-медичної експертизи трупа потерпілого, стверджуючи, що експертизу було призначено неуповноваженою службовою особою й без попередження експерта про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, на переконання авторів зазначених скарг, призвело до необґрунтованої суворості міри покарання, обраної ОСОБА_4 Засуджений ОСОБА_3, мотивуючи власні вимоги, також посилається на недоведеність своєї винуватості у триманні заручника та його умисному вбивстві і неправильність кваліфікації власних дій за статтями 147, 115 КК. 6. Як на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону обидва засуджених і захисник Джулай Д.О. посилаються на нероз'яснення ОСОБА_4 і ОСОБА_3 прокурором і судом під час підготовчого судового засідання права на суд присяжних і порядку його реалізації. Водночас ОСОБА_4 веде мову про підроблення прокурором його підпису в письмовому роз'ясненні відповідного права. 7. Суд апеляційної інстанції, як зазначається в усіх касаційних скаргах, належним чином не перевірив аналогічних доводів, наведених в апеляційних скаргах захисту на вирок, не дав на них вичерпних відповідей, необґрунтовано відхилив заявлений засудженими відвід колегії суддів, а також безпідставно відмовив у задоволенні клопотань про дослідження показань свідків, даних у місцевому суді, та їх повторний допит. Крім цього, ОСОБА_4 і його захисник зазначають, що в суді апеляційної інстанції брала участь як потерпіла особа, котра не має такого процесуального становища, - ОСОБА_12 ОСОБА_3 вважає істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону розгляд апеляційним судом справи за відсутності потерпілої ОСОБА_11 8. У доповненнях до касаційної скарги ОСОБА_4 та його захисник Бойкова І.А. стверджують, що роз'яснення цьому засудженому права на суд присяжних лише після зміни прокурором обвинувачення наприкінці судового розгляду позбавило його реальної можливості ефективно скористатися зазначеним правом. У цих же скаргах міститься посилання на порушення права ОСОБА_4 на захист, що виразилось у неналежній якості правової допомоги, що надавалася йому під час розгляду справи судами попередніх інстанцій. Захисник Бойкова І.А. також вказує на відсутність у матеріалах справи журналів судових засідань у місцевому та апеляційному судах за дні проголошення вироку й ухвали відповідно. 9. У судовому засіданні засуджені та захисники підтримали свої позиції, викладені у касаційних скаргах з доповненнями, просили скасувати вирок та ухвалу і призначити новий розгляд кримінального провадження у суді першої інстанції. Прокурор заперечив проти задоволення касаційних скарг з доповненнями, навів аргументи щодо законності й обґрунтованості судових рішень, просив залишити їх без зміни, а касаційні скарги з доповненнями - без задоволення. Водночас у разі скасування вироку й ухвали прокурор вважав за необхідне залишити без зміни раніше обраний ОСОБА_3 і ОСОБА_4 запобіжний захід у виді тримання під вартою. Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 10. За викладеними у відповідній ухвалі висновками Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) підставами для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) є необхідність розв'язання таких питань: а) чи завжди порушення правил статті 384 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) щодо роз'яснення підозрюваному (обвинуваченому) права на суд присяжних є безумовною підставою для скасування вироку; б) чи вправі касаційний суд розглядати питання, які не ставилися сторонами перед судами попередніх інстанцій; в) у який спосіб касаційний суд має вирішувати питання щодо застосування запобіжного заходу у виді взяття під варту в разі скасування судових рішень. На переконання Касаційного кримінального суду, перше питання зумовлює необхідність відступити від правової позиції, висловленої Верховним Судом України, а друге і третє питання становлять окремі виключні правові проблеми, які мають значення для розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики. 11. Зокрема, колегія суддів вважає, що при вирішенні питання щодо правових наслідків недотримання приписів статті 384 КПК варто виходити насамперед із того, чи було обвинуваченому надано реальну можливість скористатися правом на розгляд справи судом присяжних. Якщо ж така можливість існувала і незастосування особливого порядку судового розгляду було вільним усвідомленим вибором сторони захисту, скасування вироку і призначення нового судового розгляду з метою лише дотримання формальної процедури не сприятиме реальному захисту прав і свобод людини, а навпаки, призведе до неефективного витрачання суспільних ресурсів і порушення розумних строків розгляду справи. З огляду на зазначене Касаційний кримінальний суд вважає за необхідне відступити від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 25 червня 2015 року N 5-111кс15. 12. Акцентується увага у відповідній ухвалі й на тому, що в судах першої та апеляційної інстанцій сторона захисту не посилалася на недотримання правил статті 384 КПК як на порушення процесуальних прав ОСОБА_3 і ОСОБА_4 На думку колегії суддів, оскільки оскаржені судові рішення сформовані позиціями сторін у відповідних судах на підставі засади змагальності, касаційний суд, виходячи з положень статті 424 у взаємозв'язку зі статтями 22, 26, 404 цього Кодексу, вправі вирішувати лише ті питання, які ставилися сторонами перед судами попередніх інстанцій. Інакше, як зазначено в ухвалі, суд касаційної інстанції втручатиметься у процесуальну самостійність сторін і перебиратиме на себе їх функції, що прямо суперечить вимогам статті 22 КПК. 13. Зазначає Касаційний кримінальний суд і про те, що в разі скасування у касаційному порядку судових рішень, оскільки вирок як підстава тримання особи під вартою перестає існувати, з огляду на положення статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) і норми статті 29 Конституції України суд касаційної інстанції за відповідним клопотанням принаймні однієї зі сторін має невідкладно вирішити питання про застосування запобіжного заходу з наданням сторонам можливості навести аргументи й надати докази з цього питання. Проте нормами чинного КПК не передбачено ні самої можливості, ні процедури вирішення такого питання касаційним судом, що становить виключну правову проблему. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду 14. Відповідно до пункту сьомого параграфа третього "Перехідні положення" розділу 4 Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Крім цього, згідно з частиною п'ятою статті 434-1 КПК суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку, має право передати таке провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики. Виходячи зі змісту зазначених норм процесуального права, Велика Палата в разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує правові питання, які стали підставами для такої передачі, а також розглядає справу як суд касаційної інстанції в межах усіх заявлених касаційних вимог. Відповідно до частини першої статті 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Із будь-яких інших підстав касаційний суд не вправі втручатися у рішення судів нижчих ланок, а виходить із обставин, установлених цими судами. Аргументи засуджених щодо незгоди з даною судом оцінкою доказів, оспорювання встановлених за результатами судового розгляду фактів з викладенням власної версії подій стосуються по суті невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що виходячи з вимог статті 438 КПК не є предметом перевірки суду касаційної інстанції. 15. Разом із тим при перевірці судових рішень не встановлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про винуватість ОСОБА_3 і ОСОБА_4 у вчиненні кримінальних правопорушень, за які їх засуджено. Відповідно до вимог частини третьої статті 370, пункту другого частини третьої статті 374 КПК вказані висновки ґрунтуються на об'єктивно з'ясованих обставинах, які підтверджені доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду й оціненими судом відповідно до статті 94 зазначеного Кодексу. Зміст обставин і доказів докладно наведено у вироку. 16. Були предметом ретельної перевірки суду і знайшли належну оцінку аналогічні зазначеним у касаційних скаргах доводи захисту на заперечення винуватості засуджених у триманні ОСОБА_9 як заручника та його умисному вбивстві. Ці доводи переконливо спростовані показаннями свідків, потерпілої та іншими доказами, які доповнювали один одного та у своїй сукупності і взаємозв'язку обґрунтовано визнані судом достатніми для висновку про доведеність обвинувачення поза розумним сумнівом. 17. Зокрема, допитаний у судовому засіданні засуджений ОСОБА_3 підтверджував, що 07 січня 2014 року він запропонував ОСОБА_9 прийти у квартиру до ОСОБА_4, там вимагав у потерпілого розрахуватися з ним за раніше надану послугу, завдав ОСОБА_9 кількох ударів кулаками й битою по голові і погрожував пістолетом, щоб примусити віддати гроші, а ОСОБА_4 один раз ударив потерпілого ножем по нозі і також завдав кількох ударів кулаками по голові. Підтверджував ОСОБА_3 і те, що після побиття ОСОБА_9 комусь дзвонив і щось просив. У подальшому, як слідувало з зазначених показань, у квартиру прийшла мати ОСОБА_3, а що відбувалося потім, він не пам'ятає. Яким чином ОСОБА_9 випав з вікна, ОСОБА_3 пояснити не міг (т. 3, а. с. 16-24). 18. Із показань ОСОБА_4 у судовому засіданні слідувало, що безпосередньо перед подією злочину ОСОБА_3 комусь дзвонив і пропонував зустрітися, пояснюючи, що ОСОБА_9 винен йому 1000 дол. США і зараз має передати гроші. Цього ж дня, за словами ОСОБА_4, потерпілий прийшов до нього у квартиру, де в подальшому під час сварки ОСОБА_3 погрожував ОСОБА_9 пістолетом і бив битою по голові й тулубу, а він, ОСОБА_4, завдав удару ножем по нозі. ОСОБА_4 стверджував, що про падіння потерпілого з вікна він у подальшому дізнався від ОСОБА_3, проте очевидцем цього не був, оскільки знаходився на кухні (т. 2, а. с. 244-247, т. 3, а. с. 5-15). 19. Факт вимагання ОСОБА_3 і ОСОБА_4 у ОСОБА_9 грошей, що супроводжувалося насильством і залякуванням, суд установив на підставі зазначених свідчень у сукупності і взаємозв'язку з послідовними показаннями потерпілої ОСОБА_11, свідків ОСОБА_13, ОСОБА_14 та ОСОБА_10 З наведених показань, підтверджених результатами аналізу трафіку телефонних з'єднань, слідувало, що невдовзі після того, як ОСОБА_9 пішов на зустріч із ОСОБА_3 на пропозицію останнього, потерпілий, будучи дуже схвильованим, неодноразово дзвонив матері ОСОБА_11 і другу ОСОБА_10 з проханням терміново передати 1000 дол. США (т. 1, а. с. 63-68, 75-82; т. 2, а. с. 164). 20. Крім цього, показання ОСОБА_11, ОСОБА_13, ОСОБА_10 узгоджувалися з показаннями в судовому засіданні як свідка сусіда ОСОБА_4 - ОСОБА_15, який у день вбивства у вечірній час чув із квартири цього засудженого крики з погрозами. Зокрема, за словами свідка, незнайомий чоловічий голос мовою сленгу агресивно вимагав передати 1000 дол. США (т. 1, а. с. 90-93). Аналізуючи свідчення ОСОБА_15, захист у касаційних скаргах акцентує увагу на тому, ніби свідок чув із квартири промовлену голосом ОСОБА_4 фразу: "Може не треба?". Однак посилання на ці свідчення як на доказ намагань ОСОБА_4 запобігти протиправним діям ОСОБА_3 не ґрунтуються на точному змісті показань ОСОБА_15, зафіксованих на технічному записі судового процесу. Згідно з цими показаннями ОСОБА_4 дійсно щось тихо промовляв, і його слова свідку здалися схожими на заперечення. Проте конкретного змісту фрази, а тим більше контексту, в якому її було висловлено, свідок не зрозумів. Таким чином, показання ОСОБА_15 у відповідній частині не підтверджували і не спростовували жодних обставин, які підлягали доказуванню, а тому суд обґрунтовано не визнав їх такими, які би ставили під сумнів співучасть ОСОБА_4 у вчиненні злочину. 21. Викладені у вироку обставини загибелі ОСОБА_9 підтверджені також показаннями свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_8, які після падіння потерпілого з вікна виявили його на землі під будинком і від очевидця дізналися про зіштовхування ОСОБА_9 з парапету балкону (т. 1, а. с. 93-97, 138-141). 22. Мотивуючи свої висновки щодо ролі ОСОБА_4 у вчиненні злочинів, суд обґрунтовано взяв до уваги і показання свідка ОСОБА_17 про те, що 07 січня 2014 року близько 19.30 год. ОСОБА_4 подзвонив їй і попросив допомогти прибрати кров, пояснюючи, ніби "подряпав" хлопця ножем (т. 1, а. с. 99-103). 23. Всупереч доводам касаційних скарг засудженого ОСОБА_4 і захисника Джулая Д.О. викладений у вироку зміст показань свідків відповідає зафіксованому на технічному записі судового процесу щодо обставин, які мали істотне значення для вирішення питання про винуватість ОСОБА_3 і ОСОБА_4 у вчиненні злочинів і кримінально-правової оцінки їх дій. 24. За даними дослідженого в судовому засіданні висновку судово-медичної експертизи трупа ОСОБА_9 йому було заподіяно: відкриту черепно-мозкову травму з крововиливами під мозкові оболонки, численні різані та колото-різані поранення рук, ніг та сідниць, а також травми тулуба і нижніх кінцівок, які утворилися в результаті падіння зі значної висоти. Безпосередньою причиною смерті ОСОБА_9, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_4 о 09.30 год., стало тяжке тілесне ушкодження в виді відкритої черепно-мозкової травми з крововиливами під мозкові оболонки (т. 2, а. с. 62-68). 25. Встановлені судом обставини підтверджені й сукупністю письмових доказів, зміст яких докладно наведено у вироку, зокрема даними: повідомлень оператора "102" про надходження до чергової частини міліції 07 січня 2014 року о 19.40 год. заяви ОСОБА_11 про вимагання невідомими викупу за її сина, а о 20.20 год. - повідомлення ОСОБА_8 про падіння чоловіка з шостого поверху будинку 29 по вул. Паустовського в м. Одесі; протоколів обшуку й огляду місця події щодо фіксації слідової картини, а також виявлення та вилучення знарядь злочинів - пістолета і бити; висновків судово-імунологічних експертиз про виявлення на місці події численних слідів крові, яка могла походити від ОСОБА_9 (т. 2, а. с. 10-15, 26-33, 35-49, 69-84, 102-107, 134-136, 191-201). 26. Всупереч доводам ОСОБА_4 у касаційній скарзі судово-медичну експертизу трупа ОСОБА_9 проведено відповідно до вимог статей 40, 243 КПК на підставі постанови уповноваженої службової особи - слідчого слідчого відділення Суворовського районного відділу Одеського міського управління ГУ МВС України в Одеській області ОСОБА_18 До початку експертного дослідження експерт ОСОБА_19 був письмово попереджений про кримінальну відповідальність за відмову або ухилення від дачі висновку, дачу завідомо неправдивого висновку чи за розголошення даних досудового розслідування за статтями 384, 385 КК, що засвідчив своїм підписом у вступній частині висновку (т. 2., а. с. 62-68). На підставі направлення чергового районного відділу міліції проводилося лише первинне судово-медичне дослідження трупа, результати якого в подальшому були використані експертом (т. 2, а. с. 205). Така процедура направлення трупа на дослідження ґрунтувалася на вимогах пункту 1. 4 Правил проведення судово-медичної експертизи (досліджень) трупів у бюро судово-медичної експертизи, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17 січня 1995 року N 6. 27. Суд належним чином перевірив та обґрунтовано спростував у вироку доводи ОСОБА_4 про те, що він завдав ОСОБА_9 лише одного удару ножем, захищаючись від дій потерпілого, який у відповідь на його спроби припинити бійку вдарив ОСОБА_4 телефоном по голові. Зокрема, відповідно до висновків судово-медичної та медико-криміналістичних експертиз потерпілому було завдано численних різаних і колото-різаних поранень. Пояснити походження решти з них ОСОБА_4 і ОСОБА_3 не могли. Водночас відповідно до показань потерпілої ОСОБА_11, свідків ОСОБА_13, ОСОБА_14 ОСОБА_9, ідучи на зустріч із ОСОБА_3, жодних травм не мав. За результатами судово-медичного експертного обстеження ОСОБА_4 тілесних ушкоджень в області голови в нього виявлено не було (т. 2, а. с. 130-133). Натомість, за даними висновку судово-медичної експертизи та поясненнями в судовому засіданні експерта ОСОБА_19, потерпілому до нанесення ножових поранень було завдано тяжкої черепно-мозкової травми, наслідки якої обмежували його у здатності здійснювати активні дії (т. 1, а. с. 143-145). Зазначене, з урахуванням також кількісної переваги засуджених, спростовувало версію про вчинення потерпілим щодо ОСОБА_4 такого насильства, яке б зумовлювало потребу в захисті з застосуванням колюче-ріжучого знаряддя. Крім цього, у своїх показаннях у судовому засіданні 28 січня 2016 року ОСОБА_4 не заперечував факту нанесення ним ОСОБА_9 одного-двох ударів рукою в обличчя. У подальшому ОСОБА_4 від цих показань відмовився, стверджуючи, що обмовив себе через страх перед працівниками міліції, які раніше тиснули на нього. Проте в чому виражався цей тиск, ОСОБА_4 не конкретизував. Відомостей про звернення цього засудженого, який постійно був забезпечений професійною правовою допомогою, зі скаргами на протиправні дії працівників міліції стороною захисту не надано. Не міститься в матеріалах справи і будь-яких інших даних, які б могли свідчити про вплив на ОСОБА_4 службових осіб органу досудового розслідування на стадії судового розгляду. Із урахуванням зазначеного, в сукупності з послідовними показаннями ОСОБА_3 про нанесення ОСОБА_4 потерпілому разом із ним ударів кулаками по голові, суд аргументовано спростував твердження ОСОБА_4 про його непричетність до побиття ОСОБА_9 28. Ретельно проаналізувавши показання як свідка ОСОБА_20 - матері ОСОБА_3, в яких вона не повідомляла про вчинення щодо ОСОБА_9 протиправних дій, суд переконливо вмотивував свої висновки про те, що відповідні свідчення не спростовують обставин, установлених за результатами судового розгляду. 29. Доводи засуджених про те, що ОСОБА_9 у квартирі ОСОБА_4 силоміць не утримували, потерпілий проводив із ними дозвілля, мав змогу вільно залишити зазначене місце, а конфлікт між ним і ОСОБА_3 виник спонтанно на ґрунті спільного розпивання спиртних напоїв, переконливо спростовані у вироку. Зокрема, за результатами судового розгляду шляхом співставлення показань свідків ОСОБА_13, ОСОБА_11, ОСОБА_14, ОСОБА_10, ОСОБА_17, результатів аналізу трафіку телефонних з'єднань і даних судово-медичного експертного дослідження відтворено хронологію розвитку подій. Як установив суд, ОСОБА_9 приблизно о 18.00-18.20 год. пішов на зустріч із ОСОБА_3, а вже о 18.30 год. почав дзвонити ОСОБА_10 з проханням передати гроші. Із наведеного слідувало, що практично одразу після прибуття ОСОБА_9 до квартири ОСОБА_4 в нього почали вимагати гроші, що супроводжувалося погрозами, залякуванням і заподіянням тілесних ушкоджень. Ці факти давали достатні підстави для висновку, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 запропонували потерпілому прийти в зазначене місце цілеспрямовано для одержання від нього коштів, передбачаючи і допускаючи насильницький спосіб досягнення цієї мети. Відповідно до показань свідка ОСОБА_10 з телефонних розмов із ОСОБА_9 він зрозумів, що того хтось утримує й залякує. ОСОБА_10 просив передати слухавку цим людям, але потерпілий відповів, що не може. На користь висновку про насильницьке тримання ОСОБА_9 у квартирі свідчив і його стан сильного страху та відчаю під час дзвінків, який був очевидним для ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_13 Той факт, що вхідні двері у квартиру були зачинені, підтверджувала у своїх показаннях і свідок ОСОБА_20 Крім цього, з поведінки ОСОБА_3 і ОСОБА_4 вбачалося, що їх дії були обумовлені метою якнайшвидше отримати від потерпілого гроші, а залишення ОСОБА_9 квартири ОСОБА_4 могло перешкодити її досягненню. Відтак засуджені були зацікавлені не допускати цього й утримувати ОСОБА_9 в місці, де він перебував під їхнім контролем та впливом унаслідок застосованого насильства й погроз і був позбавлений можливості захисту. 30. Відповідно до встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження ОСОБА_3 і ОСОБА_4 тримали потерпілого проти його волі у квартирі ОСОБА_4 з метою спонукання ОСОБА_9 та його близьких передати їм гроші як обов'язкову умову звільнення потерпілого. Зазначені дії утворюють об'єктивну сторону захоплення заручників та, оскільки були вчинені щодо неповнолітнього, правильно кваліфіковані судом за частиною другою статті 147 КК. 31. Доводи касаційних скарг ОСОБА_4 і захисника Джулая Д.О. про те, що дії засуджених, які призвели до смерті ОСОБА_9, можуть бути кваліфіковані лише за статтею 121 КК, не ґрунтуються на матеріалах справи і вимогах закону про кримінальну відповідальність. При вчиненні злочину, передбаченого статтею 121 КК, умисел винного спрямований лише на заподіяння шкоди здоров?ю потерпілого, а настання наслідку у виді його смерті може характеризуватися виключно необережною формою вини. Якщо ж такий наслідок охоплювався наміром особи, діяння підлягає кваліфікації як умисне вбивство. Як установлено за результатами судового розгляду, факти нанесення засудженими ОСОБА_9 великої кількості сильних ударів, в тому числі у життєво важливий орган - голову, з подальшим виштовхуванням потерпілого з вікна шостого поверху, беззаперечно свідчили про спрямованість умислу ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на позбавлення його життя. Водночас за даними судово-медичного експертного дослідження безпосередньою причиною смерті ОСОБА_9 стала черепно-мозкова травма, утворена не внаслідок падіння з висоти, а від численних травматичних впливів предметами з обмеженою поверхнею контакту, тобто в результаті побиття до виштовхування з балкону. Відповідно до встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження обидва засуджених били потерпілого по голові кулаками, а ОСОБА_3 - також битою, що в сукупності призвело до смертельного наслідку. Кожен зі співучасників, діючи спільно й узгоджено з іншим, виконав частину обсягу дій, за допомогою яких було реалізовано спільний умисел на вбивство ОСОБА_9 Обсяг застосованого ОСОБА_4 щодо потерпілого насильства не свідчив про його менш активну участь у вчиненні злочину, яка би впливала на правову оцінку дій цього засудженого, а також на вирішення інших питань, пов'язаних із притягненням до кримінальної відповідальності. 32. Згідно з викладеними у вироку висновками суду спочатку дії ОСОБА_4 і ОСОБА_3 були зумовлені наміром отримати від ОСОБА_9 кошти. Проте в подальшому для засуджених стали очевидними серйозні наслідки застосованого ними насильства, що тягне досить сувору кримінальну відповідальність. Оскільки ОСОБА_3 і ОСОБА_4 усвідомлювали реальність повідомлення потерпілим правоохоронних органів та інших осіб про їх протиправні дії, а іншого мотиву для його вбивства засуджені не мали, суд дійшов правильних висновків про те, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 позбавили заручника життя з метою приховати інший злочин. 33. Не можуть вважатися обґрунтованими і доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про загибель потерпілого через неналежну якість наданої йому медичної допомоги. Відповідно до висновку судово-медичної експертизи безпосередньою причиною смерті ОСОБА_9 стала відкрита черепно-мозкова травма, яка є тяжким тілесним ушкодженням за критерієм небезпеки для життя. Істотною ознакою таких ушкоджень відповідно до підпункту 2.1.2 пункту 2.1 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17 січня 1995 року N 6, є те, що вони в момент заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища, котрі без надання медичної допомоги, за своїм звичайним перебігом закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Проте навіть своєчасна та якісна медична допомога не в змозі гарантувати порятунок життя, оскільки розвиток ускладнень відповідної травми спрогнозувати неможливо. Як видно з висновку судово-медичної експертизи й пояснень у судовому засіданні експерта ОСОБА_19, одразу після доставлення потерпілого до лікувального закладу йому було надано адекватну медичну допомогу - вжито необхідних у таких випадках заходів для збереження життя. Проте вони виявилися неефективними через тяжкість отриманих ОСОБА_9 тілесних ушкоджень. Виходячи з наведеного, суд дійшов обґрунтованих висновків про те, що смерть потерпілого стала прямим результатом завданих йому травм у життєво важливий орган - голову. Інших чинників, які б могли істотно вплинути на настання такого наслідку порівняно зі звичайним перебігом тілесних ушкоджень, встановлено не було. За таких обставин юридична оцінка наслідку дій ОСОБА_4 і ОСОБА_3 як безпосередньої причини смерті потерпілого, що є обов'язковим елементом об'єктивної сторони умисного вбивства, жодних сумнівів у своїй правильності не викликає. 34. З урахуванням установлених статтею 337 КПК меж судового розгляду Велика Палата не знаходить підстав вважати неправильною кваліфікацію судом дій ОСОБА_3 і ОСОБА_4, які виразилися в умисному вбивстві заручника з метою приховати інший злочин, за пунктами третім, дев'ятим частини другої статті 115 КК. 35. Суд апеляційної інстанції, переглянувши провадження за апеляційними скаргами обвинувачених та їх захисників на вирок, належним чином перевірив викладені в них аргументи, аналогічні наведеним у касаційних скаргах, визнав їх необґрунтованими і навів в ухвалі належні й достатні мотиви своїх висновків, з якими погоджується і ВеликаПалата. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статті 419 КПК. 36. Посилання захисту як на підставу для скасування ухвали на відхилення апеляційним судом клопотань про повторний допит свідків і про дослідження їх показань, даних у суді першої інстанції, не ґрунтуються на вимогах кримінального процесуального закону. Згідно з приписами частини третьої статті 404 КПК суд апеляційної інстанції зобов'язаний за клопотанням учасників судового провадження повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями. Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові N 5-249 кс 15 від 21 січня 2016 року, повнота дослідження судом апеляційної інстанції доказів щодо певного факту має бути забезпечена у випадках, коли під час апеляційного розгляду даний факт встановлюється в інший спосіб, ніж це було здійснено у суді першої інстанції. Передбачених частиною третьою статті 404 КПК підстав для повторного допиту свідків чи дослідження їх показань, даних у місцевому суді, стороною захисту наведено не було й апеляційним судом не встановлено, а тому суд апеляційної інстанції, розглянувши відповідні клопотання з дотриманням вимог статей 350, 405 КПК, в їх задоволенні обґрунтовано відмовив. Обмежившись у своїй ухвалі аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих судом першої інстанції, апеляційний суд не порушив установленого законом порядку апеляційного розгляду. За результатами перегляду вироку суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою зазначених доказів, даною місцевим судом, а відтак застосована ним процедура не суперечила встановленій статтею 23 КПК засаді безпосередності судового розгляду. 37. Як видно з матеріалів судового провадження, заявлений ОСОБА_4 і ОСОБА_3 відвід колегії суддів вирішено апеляційним судом відповідно до вимог статті 81 КПК і в його задоволенні обґрунтовано відмовлено, оскільки відповідні заяви не містили даних про обставини, які би згідно зі статтею 75 КПК перешкоджали участі суддів у розгляді справи (т. 4, а. с. 226-229). 38. Посилання ОСОБА_3 як на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону на розгляд апеляційним судом справи за відсутності потерпілої ОСОБА_11, а ОСОБА_4 і захисника Джулая Д.О. - на залучення цим судом як потерпілої ОСОБА_12 всупереч установленій законом процедурі, є безпідставними. Участь потерпілого у розгляді справи судом апеляційної інстанції не є обов'язковою. Неприбуття його, як і інших учасників кримінального провадження, згідно з частиною четвертою статті 405 КПК не перешкоджає розгляду, якщо така особа була належним чином повідомлена про дату, час і місце апеляційного розгляду та не повідомила про поважні причини свого неприбуття. Відповідно до матеріалів справи апеляційний суд в установленому законом порядку надсилав на адресу потерпілої ОСОБА_11 письмові повідомлення про час і місце розгляду справи. Однак її участь у судовому засіданні була об'єктивно неможливою у зв'язку зі смертю, яка настала до початку апеляційного розгляду. Після цього до апеляційного суду з заявою про залучення її до провадження як потерпілої звернулася бабуся загиблого ОСОБА_9 - ОСОБА_12, факт заподіяння якій моральної шкоди у зв'язку з убивством онука сумнівів не викликає (т. 4. а. с. 166-169). Права та обов'язки потерпілої виникають в особи з моменту подання заяви про залучення її до провадження в такому процесуальному статусі. Обмежень щодо стадії процесу, на якій особа може подати відповідну заяву після відкриття кримінального провадження, кримінальний процесуальний закон не містить. Не вимагає закон і прийняття слідчим, прокурором або судом процесуального рішення про визнання потерпілою особи, яка сама ініціювала це питання. За таких обставин ОСОБА_12 набула процесуального статусу потерпілої відповідно до порядку, встановленого статтею 55 КПК, і на законних підставах узяла участь в апеляційному розгляді. 39. Не ґрунтуються на вимогах закону і матеріалах справи викладені у доповненнях до касаційної скарги засудженого ОСОБА_4 та його захисника Бойкової І.А. доводи про те, що в судах попередніх інстанцій цей засуджений був позбавлений ефективного захисту через неналежну якість наданої йому правової допомоги. Ефективність захисту не є тотожною досягненню за результатами судового розгляду бажаного для обвинуваченого результату, а полягає в наданні йому належних та достатніх можливостей з використанням власних процесуальних прав та кваліфікованої юридичної допомоги, яка в передбачених законом випадках є обов'язковою, захищатися від обвинувачення в передбачений законом спосіб. Подальша незгода обвинуваченого з раніше обраними та узгодженими з адвокатом позицією і тактикою захисту не свідчить про його неефективність. Як видно з матеріалів справи, захист ОСОБА_4 у судах попередніх інстанцій здійснював запрошений за договором адвокат Джулай Д.О. Під час розгляду провадження місцевим та апеляційним судами ОСОБА_4 від послуг цього адвоката не відмовлявся, на якість його юридичних послуг не скаржився і жодного разу не порушував перед судом питання про залучення іншого адвоката для здійснення його захисту. У попередніх судових інстанціях захисник Джулай Д.О. активно реалізовував надані йому законом права - допитував обвинувачених, потерпілу, свідків, брав участь у дослідженні письмових доказів, заявляв ряд клопотань і користувався іншими процесуальними можливостями для відстоювання обраної позиції захисту. Об'єктивних даних про неналежне виконання ним професійних обов'язків адвоката, яке б могло призвести до істотного обмеження прав ОСОБА_4, передбачених частиною третьою статті 6 Конвенції, статтею 59 Конституції України, статтею 20, частинами третьою, четвертою статті 42 КПК, у матеріалах справи не міститься. З огляду на зазначене Велика Палата вважає, що під час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій право ОСОБА_4 на захист порушено не було. 40. Не можна вважати обґрунтованими і посилання ОСОБА_4 та захисника Бойкової І.А. у доповненнях до касаційної скарги як на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону на відсутність журналів судових засідань за дні проголошення вироку й ухвали апеляційного суду. У журналах судових засідань судів першої й апеляційної інстанцій відображено проголошення вироку 23 лютого 2016 року та ухвали 07 вересня 2016 року відповідно з зазначенням дат, часу, назв процесуальних дій та інших передбачених законом відомостей (т. 3, а. с. 74, 230-231). Застосований спосіб фіксації відповідає вимогам частини першої статті 108 КПК. 41. Наведені в касаційній скарзі засудженого ОСОБА_4 доводи про підроблення прокурором його підпису у письмовому роз'ясненні права на суд присяжних як про підставу для скасування судових рішень є безпідставними. Відповідне письмове роз'яснення до матеріалів справи не долучалося і не було предметом перевірки суду. Натомість роз'яснення ОСОБА_4 і ОСОБА_3 зазначеного вище права судом зафіксовано на технічному носії запису судового процесу. 42. Не можна вважати обґрунтованими висловлені в касаційних скаргах доводи щодо надмірної суворості призначеного засудженим покарання. Вирішення судом зазначеного питання ґрунтується на вимогах статей 50, 65 КК. Відповідно до визначених у цих статтях правових орієнтирів суд при обранні засудженим заходу примусу врахував ступінь тяжкості, конкретні обставини вчинених злочинів, дані про особу кожного з винних, які до кримінальної відповідальності притягуються вперше, суспільно корисною працею не займаються, ОСОБА_3 непрацездатних утриманців не має, а ОСОБА_4 позбавлений батьківських прав щодо своєї малолітньої дитини. Обставин, які би пом'якшували покарання, у справі не встановлено, а як обставину, що його обтяжує, враховано вчинення злочинів обома засудженими у стані алкогольного сп'яніння. Беручи до уваги особливу тяжкість вчиненого злочину - умисного вбивства, жорстокість, цинізм насильницьких дій ОСОБА_3 і ОСОБА_4, якими потерпілому впродовж тривалого часу заподіювалися значні страждання, непоправність наслідків у виді загибелі молодої людини (16 років), позицію потерпілої про призначення винним найсуворішого покарання й відсутність обставин, які б його пом'якшували, Велика Палата погоджується з висновками суду про неможливість призначення засудженим позбавлення волі на певний строк і вважає справедливим застосування щодо них виняткової міри покарання - довічного позбавлення волі. Долучені захисником до касаційної скарги характеристики ОСОБА_4 за місцем проживання не спростовують законності й обґрунтованості таких висновків суду. Позиція Великої Палати з питань, які стали підставою передачі справи на її розгляд 43. При вирішенні питання про те, чи завжди неналежне виконання прокурором та/або судом вимог статті 384 КПК є безумовною підставою для скасування обвинувального вироку, Велика Палата вважає за необхідне виходити з такого. 44. Одним із елементів гарантованого статтею 6 Конвенції права на справедливий судовий розгляд є розгляд справи судом, встановленим законом. Як зазначено ЄСПЛ у рішенні у справі "Андрій Ісаєв проти Росії", положення "встановленим законом" передбачає не лише законну основу існування суду, але і його склад у кожній конкретній справі (пункт 33). Встановлення правил щодо складу суду є прерогативою національного процесуального законодавства. У вищезазначеній справі доводи заявника про порушення його права за статтею 6 Конвенції у зв'язку з незаконністю участі в судовому провадженні народних засідателів ЄСПЛ відхилив, виходячи з того, що склад суду було сформовано відповідно до правової процедури, що існувала у країні-відповідачі на час розгляду справи. 45. Кримінальне провадження в суді присяжних за своєю правовою природою є особливим порядком кримінального провадження, покликаним забезпечити додаткові гарантії особам, обвинуваченим у вчиненні найбільш тяжких злочинів, за які передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі. Залежно від волевиявлення обвинуваченого у справах цієї категорії може застосовуватись одна з двох альтернативних судових процедур: загальний порядок судового розгляду колегією у складі трьох професійних суддів; провадження у суді присяжних (частина третя статті 31 КПК). Така альтернативність покликана сприяти дотриманню балансу між економією процесуальних засобів і гарантіями дотримання прав особи у кримінальному судочинстві. Відповідні гарантії полягають у праві обвинуваченого заявити клопотання про розгляд його справи або колегією професійних суддів, або судом присяжних. Можливість вибору між різними процесуальними формами відправлення правосуддя передбачає обов'язок держави в особі її уповноважених органів та службових осіб забезпечити свободу цього вибору та його практичну реалізацію. 46. Вимоги статті 384 КПК щодо роз'яснення особі відповідного права прокурором при направленні обвинувального акта до суду та судом під час підготовчого судового засідання спрямовані на забезпечення ефективної реалізації обвинуваченим зазначеного права завдяки своєчасній поінформованості і наданні йому реальної можливості ініціювати питання про особливий порядок судового розгляду. 47. Відступ від викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України висновку щодо застосування норми права можливий лише за умови, якщо йдеться про застосовування норми у подібних правовідносинах (пункт 7 параграфа 3 "Перехідні положення" розділу 4 Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII). Правовідносини у справі N 5-111кс15 і у цій справі є подібними лише в частині нероз'яснення обвинуваченому прокурором і судом на визначених для них законом стадіях кримінального провадження права на розгляд його справи судом присяжних у суді першої інстанції. Процесуальні дії і рішення судів у цих справах, здійснені ними після стадії підготовчого провадження, суттєво відрізняються. У постанові Верховного Суду України у справі N 5-111кс15 констатовано, що на порушення вимог статті 384 КПК право на суд присяжних не було роз'яснене обвинуваченому аж до завершення судового розгляду постановленням обвинувального вироку. Відтак у цій справі внаслідок нероз'яснення права на суд присяжних було порушене право обвинуваченого на розгляд його справи судом, встановленим законом. Зазначене порушення залишилося поза увагою і суду апеляційної інстанції. Отже обвинувачений взагалі не був поінформований про існування у нього права на суд присяжних, а відтак - позбавлений можливості реалізувати його до постановлення остаточного судового рішення. За таких умов судові рішення у цій справі були скасовані Верховним Судом України як такі, що постановлені з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, а безумовною підставою для їх скасування визнано нероз'яснення обвинуваченому права на суд присяжних у підготовчому судовому засіданні, наслідки якого не було усунуто й на подальших стадіях процесу. У кримінальній справі з обвинувачення ОСОБА_3 і ОСОБА_4 суд першої інстанції до завершення судового розгляду вжив заходів для виправлення порушення, допущеного ним же самим під час підготовчого провадження. За цих умов Велика Палата не знаходить підстав для того, щоб порушення судом першої інстанції вимог статті 384 КПК вважати істотним - таким, що тягне скасування рішень судів попередніх інстанцій. 48. Нероз?яснення чи неналежне роз'яснення особі права на суд присяжних згідно з частиною другою статті 412 КПК прямо не передбачені як безумовні підстави для скасування судового рішення. Згідно з пунктом другим зазначеної процесуальної норми такою підставою є ухвалення судового рішення незаконним складом суду. 49. Як видно з матеріалів справи, вчинення злочину, передбаченого частиною другою статті 115 КК, за який може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, відповідно до початково висунутого прокурором обвинувачення інкримінувалося лише ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 1-6). Відтак при направленні обвинувального акта до суду і проведенні підготовчого судового засідання прокурор і суд відповідно зобов'язані були роз'яснити право на суд присяжних лише цьому обвинуваченому. Підтверджень роз'яснення ОСОБА_3 права, передбаченого частиною третьою статті 31 КПК, на вищезазначених стадіях кримінального провадження матеріали справи дійсно не містять. 50. Однак після зміни прокурором у порядку статті 338 КПК обвинувачення, за яким вчинення злочину, передбаченого частиною 2 статті 115 КК, ставилося за провину вже обом обвинуваченим, суд роз'яснив їм право на суд присяжних під час судового розгляду. Як видно з технічного запису судового процесу, що є належним засобом фіксування кримінального провадження в суді, суд пересвідчився у правильному розумінні змісту такого права ОСОБА_4 та ОСОБА_3 і з?ясував позицію кожного щодо бажання чи небажання скористатися ним. У разі заявлення відповідного клопотання принаймні одним із обвинувачених виникла б безумовна підстава для формування колегії присяжних і розгляду справи спочатку в іншому складі суду, тобто судом присяжних. Таким чином, за умови позитивного волевиявлення ОСОБА_4 і/або ОСОБА_3 про розгляд кримінальної справи щодо них судом присяжних відповідне право було би практично реалізовано. Однак, як зафіксовано у журналі судового засідання й на технічному записі судового процесу, обидва обвинувачених, користуючись професійною правничою допомогою, в присутності своїх захисників від використання права на суд присяжних категорично відмовилися, наполягаючи на продовженні розгляду справи у тому ж складі суду. 51. Зазначене беззаперечно свідчить про те, що ОСОБА_4 право, передбачене частиною третьою статті 31 КПК, було роз'яснено на належній стадії процесу - одразу після пред'явлення обвинувачення у злочині, за який може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі. Несвоєчасне ж роз'яснення судом цього права ОСОБА_3 не позбавило його реальної можливості скористатися додатковими процедурними гарантіями, зумовленими тяжкістю висунутого звинувачення. Незастосування особливого порядку судового розгляду було наслідком добровільно й усвідомлено обраної обвинуваченим процесуальної позиції, і свободу цього вибору судом забезпечено. 52. Попри невідповідність дій суду приписам статті 384 КПК, в цій ситуації скасування вироку з призначенням нового судового розгляду не буде необхідним та ефективним засобом виправлення допущеної помилки і не сприятиме реальному захисту прав і свобод засуджених. Навпаки, анулювання результатів усіх процесуальних дій, виконаних судом упродовж майже двох років в установленому законом порядку, з метою дотримання самої лише формальної процедури призведе до неефективного витрачання людських і часових ресурсів, втрати значної частини доказів і порушення прав учасників процесу на розгляд справи упродовж розумного строку. 53. Виходячи з викладеного, Велика Палата дійшла висновку, що роз'яснення обвинуваченому права на суд присяжних поза межами підготовчого провадження, але до завершення судового розгляду, не завжди має визнаватися судами вищих інстанцій безумовною підставою для скасування вироку. Однак для залишення судових рішень у силі в кожному конкретному випадку необхідні дані, які би з достатньою переконливістю свідчили про відсутність в особи перешкод у реалізації свого права на особливий порядок судового розгляду попри зазначений недолік. За наявності обґрунтованих підстав для висновку, що в результаті роз'яснення права на суд присяжних на стадії судового розгляду обвинувачений мав реальну можливість ефективно скористатися ним, суд касаційної інстанції вправі не визнати відсутність роз'яснення такого права прокурором при направленні обвинувального акта до суду і судом у підготовчому судовому засіданні безумовною підставою для скасування вироку. За означених умов, яких дотримано в цій кримінальній справі, Велика Палата вважає, що хоча обвинуваченому ОСОБА_3 право на суд присяжних і не було роз'яснене на стадії підготовчого провадження, однак зазначений недолік вчасно виправлено судом першої інстанції й обвинуваченому були створені необхідні умови для ефективного використання цього права. Отже, вирішуючи питання про те, чи є нероз'яснення обвинуваченому права на суд присяжних безумовною підставою для скасування вироку, необхідно виходити з того, чи забезпечили фактично застосовані час і спосіб такого роз'яснення можливість реалізувати право на особливий порядок судового розгляду. 54. Щодо питання про наявність у касаційного суду процесуальних повноважень перевіряти доводи, які не заявлялися сторонами перед судами попередніх інстанцій, варто зазначити таке. Як видно з матеріалів справи, засуджений ОСОБА_3 посилався на нероз'яснення йому права на суд присяжних як на одне з істотних порушень вимог кримінального процесуального закону ще у своїх доповненнях до апеляційної скарги, тобто наводив цей же аргумент перед судом апеляційної інстанції (т. 3, а. с. 212). Таким чином, у цій справі питання щодо недотримання вимог статті 384 КПК не є питанням, вперше поставленим сторонами при касаційному оскарженні. 55. Водночас статтею 424 КПК передбачено, що в касаційному порядку можуть бути оскаржені вироки та ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку й постановлені за результатами їх перегляду ухвали апеляційного суду. Обмежень, які би ставили реалізацію права учасника процесу на касаційне оскарження в залежність від того, чи порушував він аналогічні питання перед судом апеляційної інстанції, ні зазначена правова норма, ні інші положення КПК не містять. 56. Виходячи зі змісту частини першої статті 438 КПК, предметом перевірки суду касаційної інстанції можуть бути доводи, які узгоджуються з його процесуальними повноваженнями, тобто стосуються: істотного порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність; невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі винного. Особливих умов щодо кола питань, які можуть бути поставлені на вирішення суду касаційної інстанції в межах цих підстав, у тому числі й пов'язаних із позиціями сторін у судах нижчих ланок, закон не встановлює. Виняток становить лише процедура оскарження вироків, ухвалених на підставі угод, які можуть бути оскаржені до суду касаційної інстанції виключно з підстав, передбачених частиною третьою статті 424 КПК. Окрім цього, згідно з частиною першою статті 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Питання, щодо дослідження яких у законі встановлена заборона, суд касаційної інстанції не вправі досліджувати незалежно від процесуальних позицій сторін. 57. Відповідно до частини другої статті 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Зазначена норма процесуального права перебуває у системному зв'язку з диспозитивністю як однією з загальних засад кримінального провадження. Зміст цієї засади розкрито у частині третій статті 26 КПК, згідно з якою суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень цим Кодексом. 58. Водночас іншою загальною засадою кримінального провадження є верховенство права (частина перша статті 8 КПК). Відповідно до цієї засади людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Саме на реалізацію цієї засади спрямовані встановлені спеціальними нормами КПК винятки, які дають можливість судам усіх інстанцій без обмеження процесуальними позиціями сторін, навіть з власної ініціативи, приймати рішення щодо покращення правового становища обвинуваченого, засудженого. 59. Зокрема, згідно з частиною третьою статті 337 КПК з метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження. 60. Норми аналогічного спрямування передбачені і щодо кримінального провадження у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Так, відповідно до частини другої статті 404 КПК суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого або особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Якщо розгляд апеляційної скарги дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, в інтересах яких апеляційні скарги не надійшли, суд апеляційної інстанції зобов'язаний прийняти таке рішення. Такими ж повноваженнями згідно з частиною другою статті 433 КПК наділений суд касаційної інстанції, який вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого, виправданого чи особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру. Якщо задоволення скарги дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги, суд касаційної інстанції зобов'язаний прийняти таке рішення. 61. Відтак навіть у разі самостійного виявлення касаційним судом неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність, істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема недотримання прав підозрюваного, обвинуваченого, наслідком чого могло стати безпідставне погіршення його правового становища, суд вправі і зобов'язаний прийняти рішення про виправлення допущеної помилки, незалежно від того, чи охоплюється воно обсягом касаційних вимог. 62. Тим більше суд касаційної інстанції наділений повноваженнями перевіряти доводи щодо допущених при ухваленні обвинувального вироку істотних порушень прав обвинуваченого, які наводяться у касаційних скаргах, однак вперше заявляються сторонами на стадії касаційного розгляду. Адже перевірка таких доводів по суті дає суду можливість, у разі їх підтвердження, прийняти рішення про скасування або зміну обвинувального вироку і створити у такий спосіб умови для належної реалізації прав обвинуваченого і для покращення його становища. 63. Таким чином, поставлені у касаційних скаргах питання, що належать до предмета перевірки касаційного суду згідно з частиною 1 статті 438 КПК і спрямовані на покращення правового становища особи, яка піддається кримінальному переслідуванню, мають вирішуватися судом касаційної інстанції по суті незалежно від того, на якій стадії процесу вони вперше порушуються. Відхилення касаційним судом відповідних доводів лише на тій підставі, що вони не заявлялися у судах попередніх інстанцій, призведе до не передбаченого законом обмеження права особи на судовий захист у суді вищого рівня і суперечитиме засаді верховенства права. 64. За результатами перегляду вироку та ухвали щодо ОСОБА_4 і ОСОБА_3 у касаційному порядку Велика Палата дійшла висновку про законність і обгрунтованість судових рішень і підстав для їх зміни або скасування не вбачає. 65. Виходячи з положень статті 434-1 КПК предметом вирішення Великої Палати є виключна правова проблема, яка існує не взагалі, а в розрізі конкретної справи, переданої на її розгляд. Оскільки вирок щодо ОСОБА_4 і ОСОБА_3 за результатами його касаційного перегляду не скасовується, то і процесуальних підстав для вирішення питання щодо обрання їм запобіжного заходу немає. Тому в межах розгляду цього кримінального провадження зазначене питання Великою Палатою не досліджувалося. Висновки щодо застосування норм права 66. Роз'яснення судом обвинуваченому права на суд присяжних поза часовими межами підготовчого провадження, але до завершення судового розгляду, не завжди є безумовною підставою для скасування вироку. Однак для залишення судових рішень у силі в кожному конкретному випадку необхідні дані, які би з достатньою переконливістю свідчили про відсутність в особи перешкод у реалізації свого права на особливий порядок судового розгляду попри зазначений недолік. За наявності обґрунтованих підстав для висновку, що в результаті роз'яснення права на суд присяжних на стадії судового розгляду обвинувачений мав реальну можливість ефективно скористатися ним, суд касаційної інстанції вправі не визнати відсутність роз'яснення такого права прокурором при направленні обвинувального акта до суду і судом у підготовчому судовому засіданні безумовною підставою для скасування вироку. Вирішуючи це питання, суду належить виходити з того, чи забезпечили фактично застосовані час і спосіб роз'яснення обвинуваченому права на суд присяжних можливість його реалізації. 67. Поставлені у касаційних скаргах питання, що належать до предмету перевірки касаційного суду згідно з частиною першою статті 438 КПК і спрямовані на покращення правового становища особи, яка піддається кримінальному переслідуванню, мають вирішуватися судом касаційної інстанції по суті незалежно від того, чи ставили їх сторони перед судами попередніх інстанцій. Керуючись статтями 433-434-1, 436 КПК, Велика Палата ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги засуджених ОСОБА_3, ОСОБА_4 та захисника Джулая Д.О. залишити без задоволення, а вирок Суворовського районного суду міста Одеси від 23 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 07 вересня 2016 року щодо ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідачЛ.М.Лобойко Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 вересня 2018 року м. Київ Справа N 806/3265/17 (Пз/9901/2/18) Провадження N 11-460заі18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді - доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Сергійчук Л.Ю., позивачки - ОСОБА_2, представників позивачки - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, скаржників - ОСОБА_6, ОСОБА_7, представників скаржників - ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, осіб, які приєднались до апеляційної скарги - ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, представників осіб, які приєднались до апеляційної скарги - ОСОБА_23, ОСОБА_24, представників відповідачів Управління Державної міграційної служби України у Житомирській області, Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області - Дубчак О.О., Харченко С.В., Юхимчук О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 та осіб, які приєднались до цієї апеляційної скарги: ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_29, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_32, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_33, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_34, ОСОБА_22, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_86, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90, ОСОБА_91, ОСОБА_92, ОСОБА_93, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_96, ОСОБА_97, ОСОБА_98, ОСОБА_99, ОСОБА_100, ОСОБА_101, ОСОБА_102, ОСОБА_103, ОСОБА_104, ОСОБА_105, ОСОБА_106, ОСОБА_107, ОСОБА_108, ОСОБА_109, ОСОБА_110, ОСОБА_111, ОСОБА_112, ОСОБА_113, ОСОБА_114, ОСОБА_115, ОСОБА_116, ОСОБА_117, ОСОБА_118, ОСОБА_119, ОСОБА_120, ОСОБА_121, ОСОБА_122, ОСОБА_123, ОСОБА_124, ОСОБА_125, ОСОБА_126, ОСОБА_127 та апеляційну скаргу ОСОБА_6, ОСОБА_7 і осіб, які приєднались до цієї апеляційної скарги: ОСОБА_8, ОСОБА_11, ОСОБА_128, ОСОБА_129 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (головуючий суддя Смокович М.І., судді: Бевзенко В.М., Білоус О.В., Шарапа В.М., Стрелець Т.Г.) від 26 березня 2018 року у зразковій справі N 806/3265/17 (Пз/9901/2/18) за позовом ОСОБА_2 до Коростенського районного відділу Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області, Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2017 року ОСОБА_2 звернулася до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Коростенського районного відділу Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області (далі - Відділ УДМС), Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області (далі - Управління ДМС), у якому з урахуванням уточнень просила: - визнати протиправною відмову Відділу УДМС у видачі їй паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року N 2503-XII; - зобов'язати Відділ УДМС оформити та видати позивачці паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, без передачі будь-яких даних про неї до Єдиного державного демографічного реєстру, без формування (присвоєння) унікального номера запису в Реєстрі та без використання будь-яких засобів Єдиного державного демографічного реєстру; - зобов'язати Управління ДМС у подальшому здійснити паспортний облік громадянки ОСОБА_2 згідно з Положенням про паспорт громадянина України, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року N 2503-XII, а саме виключно за прізвищем, іменем та по батькові (ст. ст. 28, 294, 296 Цивільного кодексу України), роком народження та місцем реєстрації. Житомирський окружний адміністративний суд звернувся до Верховного Суду з поданням про розгляд цієї справи Верховним Судом як зразкової. В обґрунтування подання суд зазначив, що справа за позовом ОСОБА_2 та надані матеріали інших справ, в розумінні п. 21 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відповідають ознакам типових, оскільки відповідачем у них є один і той самий суб'єкт владних повноважень (територіальні підрозділи Державної міграційної служби України), спір виник з аналогічних підстав у відносинах, що регулюються одними нормами права (через відмову територіального підрозділу Державної міграційної служби України видати паспорт громадянина України у формі паспортної книжечки), позивачі заявили аналогічні позовні вимоги. Рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26 березня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Не погодившись із таким судовим рішенням з підстави порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, 25 квітня 2018 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі. 08 травня 2018 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_130 подали до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій зазначають, що рішенням у цій зразковій справі вирішено питання про права, свободи та інтереси їхнього неповнолітнього сина, просять скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_2 в повному обсязі. Обґрунтовуючи наведені в апеляційних скаргах вимоги, ОСОБА_2, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зазначають, що Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, як судом першої інстанції, не було досліджено всі докази та неповно встановлено обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. 05 червня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява від ОСОБА_8 та ОСОБА_11 про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_6 та ОСОБА_7, а 11 червня, 18 та 19 вересня 2018 року - заяви від ОСОБА_12 та інших про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_2 12 червня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду від Відділу УДМС надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому він підтримує правову позицію суду першої інстанції та просить апеляційні скарги залишити без задоволення. Відмовляючи у задоволені позовних вимог, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду виходив з того, що дії/бездіяльність Відділу УДМС щодо відмови ОСОБА_2 в оформленні паспорта громадянина України у формі паспортної книжечки за зразком 1994 року ґрунтуються на правильному застосуванні норм законодавства, що регулює спірні правовідносини, та відповідають критеріям, визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України, зокрема критеріям законності, обґрунтованості, пропорційності і розсудливості. Посилання ОСОБА_2 на норми Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року N 2503-XII (далі - Положення про паспорт N 2503-XII) і Порядок оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженого наказом Міністра внутрішніх справ України від 13 квітня 2012 року N 320 (далі - Порядок оформлення і видачі паспорта N 320) щодо наявності можливості оформити паспорт громадянина України у вигляді паспортної книжечки, ґрунтуються на помилковому трактуванні положень законодавства, і названі підзаконні нормативні акти не можна використовувати як привід/підставу для порушення приписів Закону України від 20 листопада 2012 року N 5492-VI "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" (далі - Закон N 5492-VI) та Постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року N 302 "Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України". Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. У липні 2017 року ОСОБА_131 та ОСОБА_132 зареєстрували шлюб, після чого обоє з подружжя, відповідно до свідоцтва про шлюб від 15 липня 2017 року, взяли прізвище ОСОБА_132. 03 жовтня 2017 року ОСОБА_2 звернулася до Управління ДМС, Відділу УДМС та Державної міграційної служби України (далі - ДМС) із заявою про видачу їй паспорта громадянина України у вигляді книжечки з можливістю вклеювання фотографії, без жодного електронного носія інформації, для зчитування якої необхідні додаткові пристрої, без зняття біометричної інформації та без внесення відомостей про неї до Єдиного державного демографічного реєстру. Ця заява мотивована тим, що через свої релігійні переконання позивачка відмовляється від присвоєння їй цифрового ідентифікатора особистості у виді унікального номера запису в реєстрі, від зняття біометричної інформації щодо себе та її подальшого зберігання, використання, обробки в Єдиному державному демографічному реєстрі. Посилаючись на положення ст. 35 Конституції України, яка гарантує право на свободу світогляду і віросповідання, позивачка просила оформити їй паспорт громадянина України у вигляді паспортної книжечки за зразком 1994 року відповідно до Положення про паспорт N 2503-XII. Листом від 06 жовтня 2017 року N 22/2728 Відділ УДМС надав відповідь ОСОБА_2, зазначивши, що паспортизація громадян України здійснюється відповідно до вимог Закону N 5492-VI (у редакції, викладеній згідно із Законом України від 14 липня 2016 року N 1474-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України"), яким встановлено форму, зокрема, такого документа, як паспорт громадянина України, та вимоги/умови щодо його отримання. Зразок і технічний опис бланка паспорта громадянина України затверджено Постановою N 302, відповідно до якої з 01 листопада 2016 року паспорт громадянина України виготовляється лише у формі пластикової картки типу ID-1, що містить безконтактний електронний носій відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого тією ж Постановою N 302. Крім того, Відділ УДМС зазначив, що всім необхідним матеріально-технічним ресурсом для оформлення паспорта громадянина України у формі картки з безконтактним електронним носієм його забезпечено ще з початку 2015 року, а остаточне приймання документів для оформлення паспорта громадянина України зразка 1994 року припинено з 01 листопада 2016 року, тому законні підстави для виготовлення паспорта громадянина України в іншій формі чи іншим способом, ніж це встановлено Законом N 5492-VI та Постановою N 302, у Відділу УДМС відсутні. Управління ДМС також надіслало на адресу позивачки аналогічний за змістом лист від 05 жовтня 2017 року N 9/Б-744, яким відмовило ОСОБА_2 у виготовленні паспорта громадянина України за зразком 1994 року. Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_2 до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів. Дослідивши доводи апеляційних скарг та надані на противагу їм аргументи Відділу УДМС та Управління ДМС, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 квітня 1993 року у справі "Краска проти Швейцарії" встановлено: "Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами". Обґрунтовуючи свою позицію, скаржники наголошують, що примушування до обробки їх персональних і конфіденційних даних з метою оформлення паспорта громадянина України у формі картки є неправомірним втручанням в їх особисте життя з боку держави та порушенням вимог ст. 8 Закону України від 01 червня 2010 року N 2297-VI "Про захист персональних даних" (далі - Закон N 2297-VI). Крім того, ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7 посилаються на Положення про паспорт N 2503-XII, яким затверджено зразок бланка паспорта громадянина України у формі книжечки, та який на сьогодні є чинним. Велика Палата Верховного Суду приймає таку позицію з огляду на таке. Згідно з вимогами ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. НормиКонституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. За приписами ст. 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності. Відповідно до ст. 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року N 2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення ч. 2 ст. 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у даному випадку відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави в її особисте та сімейне життя. Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами: Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства. Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (див. п. 25 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (див. п. 61 рішення ЄСПЛ у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа N 2346/02, ECHR 2002 та п. 65. рішення ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" (заява N 21722/11). Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося "згідно із законом", не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі "Ельсхольц проти Німеччини" (Elsholz v. Germany) [ВП], заява N 25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII). Аналізуючи викладені вище норми законодавства, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань. З даного приводу Велика Палата Верховного Суду, формуючи правовий висновок, виходить з такого. Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закон N 5492-VI документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються на: 1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України (…). Частинами 1, 2, 4, 5 ст. 14 цього Закону передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів. Паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України. (ч. 1 ст. 21 Закону N 5492-VI). Отже, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв'язку з неможливістю їх реалізації. Згідно із ч. 3 ст. 13 Закону N 5492-VI паспорт громадянина України (…) містить безконтактний електронний носій. Відповідно до п. 3, 5, 6, 8 Положення про паспорт N 2503-XII, бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення. Паспортна книжечка являє собою зшиту в накидку нитками обрізну книжечку розміром 88 х 125 мм, що складається з обкладинки та 16 сторінок. Усі сторінки книжечки пронумеровані і на кожній з них зображено Державний герб України і перфоровано серію та номер паспорта. У верхній частині лицьового боку обкладинки зроблено напис &qupa;Україна&qup;, нижче - зображення Державного герба України, під ним - напис "Паспорт&qu;m;. На внутрішньому лівому боці обкладинки у центрі - зображення Державного прапора України, нижче - напис &quRo;Паспорт громадянина України&q?по;. На першу і другу сторінки паспортної книжечки заносяться прізвище, ім'я та по батькові, дата і місце народження. На першій сторінці також вклеюється фотокартка і відводиться місце для підпису його власника. На другу сторінку заносяться відомості про стать, дату видачі та орган, що видав паспорт, ставиться підпис посадової особи, відповідальної за його видачу. Записи засвідчуються мастиковою, а фотокартка - випуклою сухою печаткою. Перша сторінка або перший аркуш після внесення до них відповідних записів та вклеювання фотокартки можуть бути заклеєні плівкою. У разі заклеювання плівкою усього аркуша записи та фотокартка печатками не засвідчуються. Третя, четверта, п'ята і шоста сторінки призначені для фотокарток, додатково вклеюваних у паспорт, а сьома, восьма і дев'ята - для особливих відміток. На десятій сторінці робляться відмітки про сімейний стан власника паспорта, на одинадцятій - шістнадцятій - про реєстрацію постійного місця проживання громадянина. На прохання громадянина до паспорта може бути внесено (сьома, восьма і дев'ята сторінки) на підставі відповідних документів дані про дітей, групу крові і резус-фактор. На внутрішньому правому боці обкладинки надруковано витяг з цього Положення. Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням або законодавчими актами України, забороняється. Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується. Водночас, п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року N 302 "Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України" (далі - Постанова N 302) затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, згідно з додатками 3 і 4; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України, що додається. За змістом п. 2 цієї Постанови із застосуванням засобів Реєстру запроваджено: з 01 січня 2016 року - оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року N 2503-XII; з 01 листопада 2016 року - оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою. До завершення роботи із забезпечення в повному обсязі територіальних підрозділів ДМС матеріально-технічними ресурсами, необхідними для оформлення і видачі паспорта громадянина України, зразки бланків якого затверджено цією постановою, паспорт громадянина України може оформлятися з використанням бланка паспорта громадянина України у формі книжечки; прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок бланка якого затверджено цією постановою, з 01 листопада 2016 року припиняється (п. 3 Постанови N 302). Пунктом 131 Постанови N 302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, який міститься у паспорті, вноситься така інформація: (…) біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи. Безконтактний електронний носій паспорта громадянина України нового зразку містить відцифровані персональні данні особи. ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі посилається на порушення принципу поваги до приватного життя суб'єкта персональних даних, шляхом електронної обробки таких даних у процесі оформлення ID-паспорту, оскільки вона згоди на таку обробку не надає. Велика Палата Верховного Суду такі доводи скаржниці вважає обгрунтованими з огляду на таке. Згідно ч. 1 ст. 6 Закону N 2297-VI, мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних. Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (ст. 2 Закону N 2297-VI). Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 5, 6 ст. 6 вказаного Закону). Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних. Водночас, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних данних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи. Велика Палата Верховного Суду вважає за доцільне зазначити, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи. У ст. 8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06 липня 2010 року N 2438-VI, зазначено: "Будь-якій особі надається можливість: a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст. 5 і 6 цієї Конвенції; …". За сталою практикою ЄСПЛ, першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване ст. 8 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом, причому тлумачення терміну "закон" є автономним, та до якості "закону" ставляться певні вимоги (див. рішення ЄСПЛ у справі "Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства" (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13 липня 1995 року, заява N 18139/91, п. 37) Під терміном "закон" … слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам "доступності" та "передбачуваності". Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що норми Закону N 5492-VI на відміну від норм Положення N 2503-XII (теж діючого на момент виникнення правовідносин) не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, ім'я та по-батькові та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій, що є безумовним порушенням вимог ст. 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було "встановлене законом") не було "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя, у контексті неможливості реалізації права на власне імя, що становить порушення ст. 8 Конвенції. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження "нагальній суспільній потребі", тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі "Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine" від 14 червня 2007 року). Установленість обмежень законом передбачає чіткість і доступність закону, що встановлює такі обмеження. Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного права. Вимога чіткого закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету - кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато в чому залежить від змісту відповідного акта, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований (див. рішення ЄСПЛ у справі "Groppera Radio AG and Others v. Switzerland" від 28 березня 1990 року). Тобто, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено. Крім того, відповідно до ст. 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. При цьому, ВеликаПалата Верховного Суду бере до уваги, що ЄСПЛ у своєму рішенні по справі "Х'ю Джордан проти Великої Британії" сформулював таку позицію: "Якщо загальна політика або захід мають непропорційно шкідливі наслідки для конкретної групи, то вони (загальна політика або захід) можуть вважатися дискримінаційними, незважаючи на те, що вони не спрямовані конкретно на цю групу". Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання протиправними дії Відділу УДМС щодо відмови у видачі їй паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт N 2503-XII є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що самі по собі дії Відділу УДМС щодо відмови ОСОБА_2 у видачі їй паспорта громадянина України у формі книжечки відповідали Закону N 5492-VI. Разом з тим, при вирішенні спору Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що законодавець, приймаючи Закон N 1474-VIII, яким внесено зміни до Закону N 5492-VI, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими і виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України та не допускати жодної дискримінації у залежності від часу виникнення правовідносин з отриманням паспорта громадянина України. На час звернення ОСОБА_2 до Відділу УДМС діяло два нормативних акта: Положення про паспорт N 2503-XII і Постанова N 302, відповідно до яких особи, які раніше отримали паспорт, не зобов'язані звертатися за його обміном, при досягнені відповідного віку органи УДМС проводять вклеювання фотографії, тоді як особи, які змінили прізвище, чи у яких відбулися інші зміни персональних даних, зобов'язані отримувати новий паспорт у формі ID-картки, який має обмежувальний термін 10 років (ч. 3 ст. 21 Закону N 5492-VI), до якого вноситься більше персональних даних та який має унікальний номер запису у Реєстрі. При цьому, у жодному законі не зазначено, з якою метою встановлені такі обмеження, і чи є вони необхідними у демократичному суспільстві. Оскільки дії Відділу УДМС розглядаються як дії держави в цілому, і такі дії порушують основоположні права громадян, то вони визнаються протиправними. Крім того, для належного захисту порушених прав позивачки слід зобов'язати Відділ УДМС оформити та видати ОСОБА_2 паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт N 2503-XII. В той же час, позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача не передавати будь-які дані про ОСОБА_2 до Єдиного державного демографічного реєстру, формування (присвоєння) унікального номера запису в Реєстрі і використання будь-яких засобів Єдиного державного демографічного реєстру, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що не підлягають задоволенню, оскільки, при видачі позивачці паспорта у формі, визначеній Положенням про паспорт N 2503-XII, не передбачено внесення данних особи до Єдиного державного демографічного реєстру. З огляду на зазначене вище, Велика Палата Верховного Суду знаходить, що існують підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового про часткове задоволення позову. За приписами п. 1 ч. 1 ст. 317 КАС України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи. Відповідно до ч. 10 ст. 290 КАС України в рішенні суду, ухваленому за результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд додатково зазначає: а) ознаки типових справ; б) обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права та порядок застосування таких норм; в) обставини, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі. Таким чином, ознаками цієї типової справи є: а) позивач - фізична особа, якій територіальним органом ДМС України відмовлено у видачі паспорту у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року N 2503-XII; б) відповідач - територіальні органи ДМС України; в) предмет спору - вимоги щодо неправомірної відмови відповідача у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки у зв'язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних данних та зобов'язання відповідача видати позивачеві паспорт у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року N 2503-XII. Висновки Великої Палати Верховного Суду у цій зразковій справі належить застосовувати в адміністративних справах щодо звернення осіб до суду з позовом до територіальних органів ДМС України з вимогами видати паспорт громадянина України у формі книжечки, у зв'язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних данних, відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року N 2503-XII. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 241-243, 250, 310, 317, 322 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та осіб, які приєднались до цієї апеляційної скарги: ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_29, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_32, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_33, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_34, ОСОБА_22, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64 ОСОБА_136, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_86, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90, ОСОБА_91, ОСОБА_92, ОСОБА_93, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_96, ОСОБА_97, ОСОБА_98, ОСОБА_99, ОСОБА_100, ОСОБА_101, ОСОБА_102, ОСОБА_103, ОСОБА_104, ОСОБА_105, ОСОБА_106, ОСОБА_107, ОСОБА_108, ОСОБА_109, ОСОБА_110, ОСОБА_111, ОСОБА_112, ОСОБА_113, ОСОБА_114 ОСОБА_137, ОСОБА_115, ОСОБА_116, ОСОБА_117, ОСОБА_118, ОСОБА_119, ОСОБА_120, ОСОБА_121, ОСОБА_122, ОСОБА_123, ОСОБА_124, ОСОБА_125, ОСОБА_126, ОСОБА_127 та апеляційну скаргу ОСОБА_6, ОСОБА_7 і осіб, які приєднались до цієї апеляційної скарги: ОСОБА_8, ОСОБА_11, ОСОБА_128, ОСОБА_129 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26 березня 2018 року - задовольнити частково. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26 березня 2018 року - скасувати та прийняти нове про часткове задоволення позову. Визнати протиправною відмову Коростенського районного відділу Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області у видачі ОСОБА_2 паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року N 2503-XII. Зобов'язати Коростенський районний відділ Управління Державної міграційної служби України в Житомирській областіоформити та видати ОСОБА_2 паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України N 2503-XII. В решті позову - відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови буде виготовлений 01 жовтня 2018 року. Головуючий суддя -доповідач: І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М. Повний текст постанови виготовлений та підписаний 01 жовтня 2018 року.
  17. ПОСТАНОВА Іменем України 28 серпня 2018 року м. Київ Справа N 902/458/16 Провадження N 12-146гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Федорченка В.М., представника позивача - Луценка Р.О., представника відповідача (1) - не з'явився, представника відповідача (2) - не з'явився, представника відповідача (3) - не з'явився, представника третьої особи - Гладуна А.І., представника прокуратури - не з'явився, розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 лютого 2018 року (судді: Бучинська Г.Б. - головуючий, Петухов М.Г., Розізнана І.В.) у справі N 902/458/16 Господарського суду Вінницької області за позовом Публічного акціонерного товариства "Київський завод гумових та латексних виробів" до Приватного акціонерного товариства "Автоелектроапаратура" (1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Автопластгума" (2), ОСОБА_7 (3), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк", за участю Прокуратури Рівненської області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У червні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Київський завод гумових та латексних виробів" (далі також - ПАТ "Київський завод гумових та латексних виробів") звернулося до Господарського суду Вінницької області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Автоелектроапаратура" (далі також - ПрАТ "Автоелектроапаратура") та Товариства з обмеженою відповідальністю "Автопластгума" (далі також - ТОВ "Автопластгума") про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 27 червня 2012 року, зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за N 8716. 1.2. Позовні вимоги мотивовані, зокрема, тим, що договір купівлі-продажу майнового комплексу від 27 червня 2012 року, укладений між ПрАТ "Автоелектроапаратура", ТОВ "Автопластгума" та ОСОБА_7, вчинений з порушенням Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Господарського кодексу України (далі - ГК України), Закону України від 17 вересня 2008 року N 514-VI "Про акціонерні товариства" та з порушенням законних інтересів ПАТ "Київський завод гумових та латексних виробів" як засновника ПрАТ "Автоелектроапаратура" з розміром статутного капіталу у 83,3331 відсотки, оскільки ПАТ "Київський завод гумових та латексних виробів" за період 2012-2015 років згоди на продаж нерухомого майна не надавало, у зборах, де могло б розглядатися питання щодо відчуження нерухомого майна, участі не брало. 1.3. Крім того, позивач зазначає, що згідно зі статтею 33 Закону України "Про акціонерні товариства" до виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить прийняття рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого договору, перевищує 25 відсотків вартості активів за даними останньої річної звітності, що кореспондується з пунктом 7.3 Статуту ПрАТ "Автоелектроапаратура". 1.4. Також указує, що відповідно до статті 70 Закону України "Про акціонерні товариства" рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна або послуг, що є його предметом, становить від 10 до 25 відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності акціонерного товариства, приймається наглядовою радою, що у свою чергу відображено у пункті 7.20 Статуту ПрАТ "Автоелектроапаратура", в якому зазначено, що до виключної компетенції наглядової ради належить прийняття рішення про вчинення значних правочинів. 1.5. Як на правові підстави позову позивач посилається нанорми статей 203, 215 ЦК України, статей 33, 52, 70 Закону України "Про акціонерні товариства". 1.6. Заперечення відповідачів 1, 2 проти позову мотивовано тим, що 03 травня 2012 року ПрАТ "Автоелекроапаратура" було проведено позачергові загальні збори акціонерів, на яких, зокрема, було прийнято рішення щодо укладення договору купівлі-продажу з ТОВ "Автопластгума" та надано голові правління повноваження на укладення зазначеного договору. На підставі рішення загальних зборів 27 червня 2012 року ПрАТ "Автоелектроапаратура" укладено з ТОВ "Автопластгума" договір купівлі-продажу майна, який нотаріально посвідчено 27 червня 2012 року. 1.7. Крім того, відповідачі 1 та 2 заявили про застосування наслідків спливу позовної давності. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд Вінницької області рішенням від 17 листопада 2016 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 04 квітня 2017 року, у позові відмовив. 2.2. Вищий господарський суд України постановою від 21 вересня 2017 року рішення Господарського суду Вінницької області від 17 листопада 2016 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 04 квітня 2017 року скасував; справу N 902/458/16 передав на новий розгляд до Господарського суду Вінницької області. 2.3. Умотивовуючи постанову, Вищий господарський суд України вказав на те, що договір купівлі-продажу від 27 червня 2012 року від імені ПрАТ "Автоелектроапаратура" підписаний головою правління Романом В.О., зі сторони ТОВ "Автопластгума" - директором ОСОБА_7, зі сторони ОСОБА_7 - ОСОБА_7 2.4. Вищий господарський суд України зазначив, що ОСОБА_7 як сторону договору купівлі-продажу від 27 червня 2012 року було залучено до участі у справі як третю особу, яка не має самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача. 2.5. Проте суди першої та апеляційної інстанцій не врахували і не надали належної оцінки тому, що ОСОБА_7 є власником майна товариства (спільна часткова власність 1/1000 частки товариства) за оспорюваним договором, тобто співвідповідачем у цьому спорі, а не третьою особою. 2.6. Виконуючи вказівки Вищого господарського суду України, Господарський суд Вінницької області ухвалою від 28 листопада 2017 року виключив ОСОБА_7 зі складу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача у справі N 902/458/16 та залучив його відповідачем 3 у цій справі. Ураховуючи те, що ОСОБА_7 не є суб'єктом підприємницької діяльності, суд першої інстанції припинив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. 2.7.Рівненський апеляційний господарський суд постановою від 19 лютого 2018 року скасував ухвалу Господарського суду Вінницької області в частині припинення провадження, а справу N 902/458/16 направив до Господарського суду Вінницької області для розгляду по суті. 2.8. Мотивуючи постанову, суд апеляційної інстанції вказав на те, що, припиняючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив виключно із суб'єктного складу сторін спору, при цьому не дослідив характеру правовідносин, які склалися. 2.9. Суд апеляційної інстанції відзначив, що незалежно від суб'єктного складу, якщо учасник (акціонер) господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, то такий спір підвідомчий господарським судам. 2.10. Зважаючи на частку позивача у статутному фонді ПрАТ "Автоелектроапаратура" у розмірі 83,3331 відсотки, що впливає на право управління товариством, суд дійшов висновку про те, що акціонер (учасник) товариства може оспорити договір, вчинений господарським товариством, якщо обґрунтує відповідні позовні вимоги порушенням своїх корпоративних прав. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - ПАТ "Акціонерний банк "Укргазбанк" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 лютого 2018 року, в якій просило постанову скасувати, а ухвалу Господарського суду Вінницької області від 28 листопада 2017 року залишити в силі. 3.2. Касаційну скаргу мотивовано посиланням на положення пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) щодо наявності підстав для припинення провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, зокрема, якщо спір за предметною ознакою підвідомчий господарському суду, але одна зі сторін не може бути учасником господарського процесу. 3.3. На думку скаржника, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції безпідставно зазначив про те, що позови про визнання недійсними договорів та інших правочинів, вчинених господарським товариством, є підвідомчими (підсудними) господарським судам незалежно від їх суб'єктного складу на підставі пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, якщо акціонер (учасник) господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням своїх корпоративних прав. Скаржник указав на відсутність обґрунтування позивачем порушення його корпоративних прав спірним у справі правочином. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 квітня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ "Акціонерний банк "Укргазбанк" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 лютого 2018 року та призначив її розгляд на 15 травня 2018 року. 4.2. 15 травня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалоюсправу разом з касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки ПАТ "Акціонерний банк "Укргазбанк" оскаржує постанову суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметноїта суб'єктної юрисдикції. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду 5.1. За положеннями частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. 5.2.Відповідно до частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 5.3.Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України). 5.4. Згідно зі статтею 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. 5.5. За змістом пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. 5.6. Тобто, якщо учасник (акціонер) господарського товариства обґрунтовує позовні вимоги про визнання недійсним договору про відчуження майна цього товариства порушенням останнім в ході статутної діяльності корпоративних прав такого учасника (акціонера), то цей спір підвідомчий господарським судам незалежно від того, чи є іншим відповідачем у справі як сторона оспорюваного договору фізична особа. 5.7. Оскільки позивач має частку у статутному фонді ПрАТ "Автоелектроапаратура", посилається на порушенняправа управління товариством унаслідок відчуження за значним правочином без рішення загальних зборів майна цього товариства, отже, обґрунтовує позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, спір є підвідомчим господарським судам. 5.8. Ураховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав передчасним висновок суду першої інстанції щодо наявності підстав для припинення провадження у справі без дослідження характеру правовідносин, у тому числі без оцінки правових підстав звернення позивача з відповідним позовом, з огляду виключно на суб'єктний склад сторін провадження. 5.9. Наведені в касаційній скарзі доводи про порушення судом апеляційної інстанції приписів процесуального законодавства не знайшли підтвердження у матеріалах справи, а тому підстав для скасування постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 19 лютого 2018 року у справі N 902/458/16 немає. Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" залишити без задоволення, а постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 лютого 2018 року у справі N 902/458/16 Господарського суду Вінницької області - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 906/530/17 Провадження N 12-213гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідачаКібенкоО.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області (далі - Відділ примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області) - на ухвалу Господарського суду Житомирської області від 02 березня 2018 року, постановлену суддею Шніт А.В., та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 07 травня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Петухова М.Г., Гудака А.В., Маціщук А.В., у справі Господарського суду Житомирської області за позовом ТОВ "Патріа-Баланс" до ТОВ "Темп" про стягнення 1 100 000 грн. за скаргою ТОВ "Патріа-Баланс" на дії Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 16 серпня 2017 року у справі N 906/530/17 позов задоволено; стягнуто з ТОВ "Темп" на користь ТОВ "Патріа-Баланс" 2 400 714 грн попередньої оплати і 36 010,71 грн судових витрат. На виконання цього рішення 06 вересня 2017 року видано наказ. 2. 20 грудня 2017 року ТОВ "Патріа-Баланс" звернулося до цього ж суду зі скаргою на дії ВДВС, у якій товариство просило визнати неправомірними дії Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області щодо: - складання 13 листопада 2017 року розрахунку розподілу стягнутої з боржника суми для задоволення вимог стягувачів за зведеним виконавчим провадженням N 48314803 від 31 липня 2015 року з урахуванням виконавчого збору в сумі 341 262,96 грн відповідно до постанови Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області N 32467845 (виконавче провадження N 40551574); - неперерахування на користь ТОВ "Патріа-Баланс'як стягувача у виконавчому провадженні N 54665544 коштів у сумі 277 929,92 грн. стягнутих з боржника - ТОВ "Темп"; - зарахування призначених для ТОВ "Патріа-Баланс'як стягувача у виконавчому провадженні N 54665544 коштів у сумі 277 929,92 грн з метою погашення заборгованості по виконавчому збору за зведеним виконавчим провадженням N 40709665. Фактичні обставини справи, установлені судами 3. 08 вересня 2017 року Відділ примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області відкрив виконавче провадження N 54665544 за наказом Господарського суду Житомирської області від 06 вересня 2017 року у справі N 906/530/17 про стягнення з ТОВ "Темп" на користь ТОВ "Патріа-Баланс" 2 400 714 грн попередньої оплати та 36 010,71 грн судових витрат. 4. У зв'язку з тим, що на виконанні у Відділі примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській областіперебувало зведене виконавче провадження N 48314803 від 31 липня 2015 року щодо боржника - ТОВ "Темп", до цього провадження приєднано виконавче провадження N 54665544. 5. Внаслідок проведення торгів з реалізації описаного й арештованого майна ТОВ "Темп", а саме: нежилого приміщення N 1 загальною площею 562,4 кв. м і земельної ділянки загальною площею 0,2420 га, на депозитний рахунок Головного територіального управління юстиції у Житомирській області від переможця електронних торгів надійшли кошти від реалізації майна ТОВ "Темп" в сумі 1 137 767,12 грн. 6. Після складання розрахунку 13 листопада 2017 року Відділ примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області встановив, що стягувачу - ТОВ "Патріа-Баланс" з метою погашення боргу за рішенням суду необхідно перерахувати кошти в сумі 277 929,92 грн (після відрахування виконавчого збору). 7. Водночас, на виконанні Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області також перебувало зведене виконавче провадження N 40709665 про стягнення з ТОВ "Патріа-Баланс" на користь держави заборгованості в сумі 1 117 611,06 грн. до складу якого входили виконавчі провадження: N 34670293, 34669844, 34670166 з примусового виконання постанов N 15010637, 26579441, 26579441, виданих 09 жовтня 2012 року ВДВС про стягнення з ТОВ "Патріа-Баланс" виконавчого збору у розмірі 536 318,04 грн. витрат на проведення виконавчих дій в сумі 3 619,42 грн. виконавчого збору у розмірі 577 673,60 грн. 8. Оскільки ТОВ "Патріа-Баланс" одночасно було боржником за зведеним виконавчим провадженням N 40709665, державним виконавцем зараховано кошти в сумі 277 929,92 грн у рахунок погашення заборгованості за цим провадженням. 9. Не погодившись із діями Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області, ТОВ "Патріа-Баланс" звернулося до Господарського суду Житомирської області з вищезазначеною скаргою, оскільки вважає, що цей Відділ зарахував належні ТОВ "Патріа-Баланс" як стягувачу у виконавчому провадженні N 54665544 кошти в сумі 277 929,92 грн у рахунок погашення боргу за виконавчим провадженням N 40709665, у якому це товариство є боржником. 10. На виконанні у Відділі примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області також перебувало виконавче провадження N 40551574, відкрите згідно з постановою цього Відділу N 32467845 від 11 червня 2012 року на підставі виконавчого листа N 850/24/12 від 17 лютого 2012 року, виданого на виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 травня 2011 року у справі N 753/4846/14 про стягнення з ТОВ "Темп", ОСОБА_7 і ОСОБА_8 на користь ПАТ "Сведбанк" 3 681 297,75 грн. 11. 11 червня 2012 року Відділ примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області виніс постанову про стягнення з ТОВ "Темп" виконавчого збору в сумі 368 129,78 грн. а 04 листопада 2013 року повернув вищевказаний виконавчий лист N 850/24/12 від 17 лютого 2012 року за заявою стягувача. 12. 05 листопада 2013 року Відділ примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області відкрив виконавче провадження щодо стягнення з боржника - ТОВ "Темп" на користь держави нестягнутого виконавчого збору в сумі 366 483,41 грн. В подальшому з ТОВ "Темп" на користь держави стягнуто 25 220,45 грн виконавчого збору, залишок боргу по сплаті виконавчого збору у цьому виконавчому провадженні склав 341 262,96 грн. 13. Згідно з розрахунком від 13 листопада 2017 року розподілу стягнутої з ТОВ "Темп" суми для задоволення вимог стягувачів за зведеним виконавчим провадженням, Відділ примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області розподілив стягнення виконавчого збору згідно з постановою цього Відділу від 11 червня 2012 року N 32467845 у сумі 341 262,96 грн на користь держави. 14. ТОВ "Патріа-Баланс" вважає, що Відділ примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області не мав підстав у зведеному виконавчому провадженні здійснювати розподіл стягнутих з ТОВ "Темп" коштів з урахуванням виконавчого збору у сумі 341 262,96 грн та стягувати цю суму коштів на користь держави. 15. За вказаних обставин ТОВ "Патріа-Баланс" стверджує, що дії Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області у частині визначення сум, що підлягають перерахуванню стягувачам у зведеному виконавчому провадженні відносно ТОВ "Темп", є неправомірними. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 16. Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 02 березня 2018 року частково задоволено скаргу ТОВ "Патріа-Баланс"; визнано неправомірними дії Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області щодо неперерахування на користь ТОВ "Патріа-Баланс" як стягувача у виконавчому провадженні N 54665544 коштів у сумі 277 929,92 грн. стягнутих з боржника - ТОВ "Темп"; визнано неправомірними дії Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській областіщодо зарахування призначених для ТОВ "Патріа-Баланс" як стягувача у виконавчому провадженні N 54665544 коштів у сумі 277 929,92 грн з метою погашення заборгованості з виконавчого збору у зведеному виконавчому провадженні N 40709665; у задоволенні іншої частини скарги відмовлено. 17. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 07 травня 2018 року скасовано ухвалу Господарського суду Житомирської області від 02 березня 2018 у справі N 906/530/17 у частині відмови в задоволенні вимог ТОВ "Патріа-Баланс" про визнання неправомірними дій Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області щодо складання 13 листопада 2017 року розрахунку розподілу стягнутої з боржника суми для задоволення вимог стягувачів за зведеним виконавчим провадженням N 48314803 від 31 липня 2015 року з урахуванням виконавчого збору у сумі 341 262,96 грн відповідно до постанови Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області N 32467845 у виконавчому провадженні N 40551574; прийнято в цій частині нове рішення про задоволення скарги ТОВ "Патріа-Баланс" щодо визнання неправомірними дій Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області щодо складання 13 листопада 2017 року розрахунку розподілу стягнутої з боржника суми для задоволення вимог стягувачів за зведеним виконавчим провадженням N 48314803 від 31 липня 2015 року з урахуванням виконавчого збору у сумі 341 262,96 грн відповідно до постанови Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області N 32467845 у виконавчому провадженні N 40551574; викладено резолютивну частину ухвали Господарського суду Житомирської області від 02 березня 2018 року у справі N 906/530/17 у такій редакції: "1. Скаргу ТОВ "Патріа-Баланс" на дії Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області від 19 грудня 2017 року у справі N 906/530/17 задовольнити. 2. Визнати неправомірними дії Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області щодо складання 13 листопада 2017 року розрахунку розподілу стягнутої з боржника суми для задоволення вимог стягувачів за зведеним виконавчим провадженням N 48314803 від 31 липня 2015 року з урахуванням виконавчого збору у сумі 341 262,96 грн відповідно до постанови N 32467845 Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області (виконавче провадження N 40551574). 3. Визнати неправомірними дії Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області щодо неперерахування на користь ТОВ "Патріа-Баланс" як стягувача у виконавчому провадженні N 54665544 коштів у сумі 277 929,92 грн. стягнутих з боржника ТОВ "Темп". 4. Визнати неправомірними дії Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області щодо зарахування призначених для ТОВ "Патріа-Баланс" як стягувача у виконавчому провадженні N 54665544 коштів у сумі 277 929,92 грн з метою погашення заборгованості з виконавчого збору у зведеному виконавчому провадженні N 40709665". Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 18. У травні 2018 року Відділ примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати вищезазначені ухвалу та постанову господарських судів попередніх інстанцій. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Відділ примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області, зокрема, послався на положення частини другої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", якою встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби при примусовому виконанні постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору та під час зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій. Скаржник зазначив, що, господарські суди попередніх інстанцій, приймаючи до розгляду скаргу ТОВ "Патріа-Баланс" як стягувача у межах цієї справи, надали оцінку рішенням і діям Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області при примусовому виконанні постанови про стягнення виконавчого збору, винесеної внаслідок виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва у справі N 753/4846/14. Оскільки зазначена постанова винесена під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства, вказані обставини унеможливлюють розгляд цього спору судами господарської юрисдикції. Доводи інших учасників справи 20. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило. Надходження касаційної скарги на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду 21. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 02 липня 2018 року відкрила касаційне провадження та ухвалою від 31 липня 2018 року на підставічастини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передала справу разом із касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 22. ВеликаПалата Верховного Суду прийняла цю справу до розгляду у зв'язку з посиланням у касаційній скарзі Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській областіна порушення правил предметної юрисдикції, зокрема на те, що при виконанні зведеного виконавчого провадження виконувалися не лише рішення, постановлені загальними судами в порядку цивільного судочинства, але й наказ, виданий на виконання рішення господарського суду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 23. Як зазначалося вище, Господарський суд Житомирської області 16 серпня 2017 року прийняв рішення у справі N 906/530/17, яке відповідно до частини першої статті 115 ГПК України у редакції, чинній на момент його прийняття, є обов'язковим і виконується у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження". 24. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, приватних виконавців щодо виконання судових рішень господарських судів передбачалось статтею 121? цього ж Кодексу у вказаній редакції. 25. Аналогічна норма містилася у статтях 383, 384 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час вирішення спору у справі N 753/4846/14-ц Дарницького районного суду міста Києва. Цими нормами передбачалося право сторін виконавчого провадження звернутися до суду зі скаргою, якщо вони вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Така скарга подавалася до суду, який видав виконавчий документ. 26. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ГПК України, ЦПК України й Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено у нових редакціях. 27. Так, ГПК України в редакції, чинній на час розгляду судами попередніх інстанцій скарги ТОВ "Патріа-Баланс", поданої до Господарського суду Житомирської області 20 грудня 2017 року, установлював, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (стаття 339, частина перша статті 340 цього Кодексу відповідно). 28. У частині першій статті 447 та частині першій статті 448 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду судами попередніх інстанцій скарги ТОВ "Патріа-Баланс", поданої до Господарського суду Житомирської області 20 грудня 2017 року, зазначено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. 29. Зазначеними нормами ГПК України, ЦПК України і Закону України "Про виконавче провадження" не урегульовано порядку розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб державної виконавчої служби щодо виконання судових рішень при вчиненні дій у зведеному виконавчому провадженні. 30. Відповідно до частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. 31. Згідно з приписами статті 30 цього ж Закону виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, у рамках зведеного виконавчого провадження. Виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження. 32. Отже, при виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника, незалежно від кількості судових рішень та юрисдикцій, у яких указані рішення, що підлягають примусовому виконанню, були ухвалені, та кількості стягувачів. Для виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження вимагається наявність підстав для завершення виконавчого провадження, а таким правом наділений лише виконавець, який ухвалює відповідну постанову. 33. Водночас цим законом не передбачено порядку розгляду скарг щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій. 34. У касаційній скарзі Відділ примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській областіпосилається на те, що оскаржувані виконавчі дії вчинялися на виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконавчі листи, видані на виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва, ухваленого в порядку цивільного судочинства, та рішення Господарського суду Житомирської області, ухваленого у порядку господарського судочинства. Тобто у зведеному виконавчому провадженні об'єднані виконавчі провадження щодо виконання декількох судових рішень, тоді як скарга ТОВ "Патріа-Баланс" розглянута лише в частині, яка стосується виконання саме рішення, ухваленого в порядку господарського судочинства. 35. Разом з тим за зведеним виконавчим провадженням виконавець вчиняє виконавчі дії щодо виконання усіх судових рішень, незалежно від того, за правилами якої юрисдикції і якими судами вони ухвалені. 36. Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця при виконанні зведеного виконавчого провадження не визначено, а тому учасники виконавчого провадження оскаржують одні й ті самі рішення, дії чи бездіяльність державної виконавчої служби в судах різних юрисдикцій. 37. У статті 287 КАС України передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу ДВС, приватного виконавця. 38. Згідно з положеннями частини першої цієї статті учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 39. У частині п'ятій цієї ж статті передбачено, що адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист. 40. Тобто частина п'ята статті 287 КАС України передбачає загальне правило оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень до того суду, який ухвалив вказане рішення, якщо таке виконання не обтяжене об'єднанням з виконанням рішень, ухвалених судами за правилами іншої юрисдикції. 41. Оскільки чинним законодавством не врегульовано порядку судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, у такому випадку застосовується частина перша статті 287 КАС України і вказані справи слід розглядати за правилами адміністративного судочинства. 42. Аналогічний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 березня 2018 року у справі N 660/612/16-ц. 43. Як зазначалося вище, Рівненський апеляційний господарський суд, переглядаючи ухвалу місцевого господарського суду у цій справі, дійшов висновку, що Відділ примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській областібезпідставно перерахував грошові кошти у розмірі 341 262,96 грн у рахунок погашення виконавчого збору під час виконання заочного рішення Дарницького районного суду м. Києва у справі N 753/4846/14 від 24 травня 2011 року, яке 06 травня 2014 року скасовано ухвалою цього ж суду, та зазначив, що стягнута сума виконавчого збору підлягає поверненню. 44. Господарський суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду скарги ТОВ "Патріа-Баланс" у межах цієї справи визнав неправомірними дії Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській областіщодо складання 13 листопада 2017 року розрахунку розподілу стягнутої з ТОВ "Темп" суми за зведеним виконавчим провадженням N 48314803, до якого приєднано виконавче провадження N 54665544 за наказом Господарського суду Житомирської області від 06 вересня 2017 року у справі N 906/530/17, з урахуванням виконавчого збору у розмірі 341 262,96 грн за виконавчим провадження N 40551574, відкритим на виконання рішення суду загальної юрисдикції. 45. Згідно із частиною другою статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. 46. Отже, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. 47. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні. 48. Відтак господарський суд першої інстанції як суд, який видав виконавчий документ на виконання рішення Господарського суду Житомирської області від 16 серпня 2017 року у справі N 906/530/17, розглянувши по суті скаргу ТОВ "Патріа-Баланс" на дії Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській областіщодо проведення виконавчих дій та перерахування грошових коштів у розмірі 341 262,96 грн у рахунок погашення виконавчого збору на виконання заочного рішення Дарницького районного суду м. Києва у справі N 753/4846/14 від 24 травня 2011 року, порушив відповідні норми процесуального права, оскільки не звернув уваги на те, що такі вимоги стосувалися стягнення виконавчого збору, тому не підлягають розгляду в межах цієї справи за правилами господарського судочинства. 49. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справі N 921/16/14-г/15 (провадження N 12-93гс18) та у справі N 127/9870/16-ц (провадження N 14-166цс18). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 50. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 231 ГПК України. Порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частини перша та друга статті 313 ГПК України). 51. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі. 52. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 53. ОскількиВелика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність оскарження у порядку адміністративного судочинства рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, скарга ТОВ "Патріа-Баланс" не підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. 54. Відповідно ухвала Господарського суду Житомирської області від 02 березня 2018 року та постанова Рівненського апеляційного господарського суду від 07 травня 2018 року підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі. Щодо судових витрат 55. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Висновки про правильне застосування норм права 56. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. 57. Законом України "Про виконавче провадження" встановлений спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та/або витрат на проведення виконавчих дій, згідно з яким такі спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Керуючись статтями 231, 300 - 302, 308, 313 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській областізадовольнити. 2. Ухвалу Господарського суду Житомирської області від 02 березня 2018 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 07 травня 2018 року у справі N 906/530/17 скасувати. 3. Провадження у справі Господарського суду Житомирської області N 906/530/17 за поданою ТОВ "Патріа-Баланс" 20 грудня 2017 року скаргою на дії Відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Житомирській області - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Яновська О.Г.
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 522/23245/16-а Провадження N 11-687апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційні скарги Одеської міської ради та Виконавчого комітету Одеської міської ради на постанови Приморського районного суду м. Одеси (у складі головуючого судді Бойчука А.Ю.) від 07 грудня 2017 року та Одеського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Шевчук О.А., суддів Зуєвої Л.Є., Федусика А.Г.) від 07 лютого 2018 року за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аракс-Груп" до Виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Аракс-Груп" (далі - ТОВ "Аракс-Груп") звернулося до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до Виконавчого комітету Одеської міської ради (далі - Виконком Одеської міськради), у якому просило: визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 26 листопада 2015 року N 368 "Про реєстрацію права комунальної власності територіальної громади м. Одеси на об'єкти нерухомого майна, розташовані у м. Одесі" у частині включення нежитлової будівлі загальною площею 146,2 м2 за адресою: АДРЕСА_1 до переліку об'єктів нерухомого майна, розташованих у м. Одесі, що підлягають реєстрації за територіальною громадою м. Одеси (далі - Перелік). Приморський районний суд м. Одеси постановою від 07 грудня 2017 року відмовив у задоволенні позову. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 07 лютого 2018 року скасував постанову Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2017 року та задовольнив позов ТОВ "Аракс-Груп": визнав протиправним та скасував рішення Виконкому Одеської міськради від 26 листопада 2015 року N 368 "Про реєстрацію права комунальної власності територіальної громади м. О