Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 823 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2018 року м. Київ Справа N 902/219/16 Провадження N 12-72гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідачаКібенкоО.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В., та представників учасників справи: Міністерства оборони України - Побігай М.О., Жмеринської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області - Молчанова М.К., Державної фіскальної служби України - Молчанова М.К., розглянула у порядку спрощеного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Жмеринської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій областіта Державної фіскальної служби України на рішення Господарського суду міста Києва від 12 квітня 2017 року, ухвалене суддею Сташківим Р.Б., та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 червня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Отрюха Б.В., Михальської Ю.Б., Тищенко А.І., у справі Господарського суду міста Києва за позовом Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу міста Вінниці до Мурованокуриловецької районної державної адміністрації, Жмеринської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області, Державної фіскальної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Вінницького обласного військового комісаріату, про визнання недійсними розпоряджень, скасування свідоцтва про право власності та визнання права власності Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У березні 2016 року Міністерство оборони України (далі - МО України) та Квартирно-експлуатаційний відділ міста Вінниці (далі - КЕВ м. Вінниці) звернулись до Господарського суду Вінницької області з позовом (з урахуванням подальшої зміни позовних вимог) до Мурованокуриловецької районної державної адміністрації (далі - Мурованокуриловецької РДА), Могилів-Подільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Вінницькій області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Вінницького обласного військового комісаріату, про: - визнання недійсними розпоряджень Мурованокуриловецької РДА від 14 листопада 2006 року N 376 "Про утворення комісії для прийняття до сфери управління ДПА України частини приміщення філії Барсько - Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату" та від 24 січня 2007 року N 15 "Про передачу до сфери державної власності в управління ДПА України на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції приміщення"; - визнання за МО Україниправа власності на адміністративну будівлю N 1 площею 617 кв. м, розташовану по вул. Соборній 115 у селищі Муровані - Курилівці Вінницької області; - скасування свідоцтва N 23719061 від 02 липня 2014 року про право власності на нерухоме майно загальною площею 226,8 кв. м розташоване за адресою: Вінницька обл., Мурованокуриловецький район, смт Муровані Курилівці, вул. Леніна,115. 2. Господарський суд Вінницької області ухвалою від 21 червня 2016 року замінив Могилів-Подільську об'єднану державну податкову інспекцію Головного управління Міндоходів у Вінницькій області на правонаступника - Жмеринську об'єднану державну податкову інспекцію Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області. Ухвалою цього ж суду від 21 вересня 2016 року залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерство доходів і зборів України. 3. Господарський суд Вінницької області ухвалою від 18 січня 2017 року виключив Міністерство доходів і зборів України як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача у цій справі та залучив це Міністерство відповідачем-3. Цей же суд ухвалою від 18 січня 2017 року направив справу N 902/219/16 за підсудністю до Господарського суду міста Києва. 4. На обґрунтування позовних вимог позивачі зазначили, що оформлення 02 липня 2014 року спірних нежитлових приміщень як власність Міністерства доходів і зборів України відбулось з порушенням Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" та Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 29 серпня 2002 року N 1282, оскільки це майно є військовим, рішення МО України як центрального органу управління Збройних Сил України, що здійснює управління військовим майном, про вилучення майна з оперативного управління Барсько-Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату (далі - Барсько-Мурованокуриловецького ОРВК) не приймалось. У зв'язку з чим позивачі вважають, що усі наступні рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі приміщення до сфери управління ДПА України з віднесенням його на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції (далі - Барської міжрайонної ДПІ) та, відповідно, утворення комісії для прийняття цього приміщення до сфери управління ДПА України є незаконними. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій 5. У 1959 році за рішенням виконкому Мур-Куриловецької районної Ради депутатів трудящих Вінницької області Української РСР відбувся обмін будинками, що належать райвійськкомату і дитячому садку, внаслідок чого приміщення райвійськкомату передано дитячому садку, а садок, в свою чергу, передав військомату приміщення за адресою: вул. Леніна, 54 в сел. Мур - Курилівці та земельну ділянку площею 0,24 га (протокол N 7 від 14 березня 1959 року). В подальшому рішенням виконкому Мурованокуриловецької районної ради депутатів трудящих N 61 від 03 березня 1967 року райвійськкомату передано гараж та кладову, в яких у минулому розміщувалась їдальня відділення "Сільгосптехніки", для розміщення і роботи райвійськкомату. 6. Таким чином у Збройних Сил України (райвійськкомату) виникло право користування спірним нерухомим майном, розташованим за адресою: вул. Леніна,54 та земельною ділянкою площею 0,24 га. 7. В інвентарній картці обліку основних засобів в бюджетних установах N 2791, затвердженій начальником КЕВ у м. Вінниці 16 лютого 2016 року, відображено, що на балансі КЕВ м. Вінниці перебуває та в експлуатацію Барсько-Мурованокуриловецького ОРВК передана адміністративна будівля N 1, розташована по вул. Соборній 115, в селищі Муровані Курилівці Вінницької області, інвентарний номер 10301867. 8. Зі змісту державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 015120 вбачається, що ця адміністративна будівля N 1 відповідно до інвентаризаційної картки входить до складу військового містечка N 123, розташована на земельній ділянці земель оборони кадастровий N 0522855100020020040, право користування якою має Барсько-Мурованокуриловецький ОРВК та використовується для розміщення цього комісаріату, тобто є військовим майном. 9. Вказане військове майно - частина адміністративної будівлі N 1 площею 263,2 кв. м розпорядженнями Мурованокуриловецької РДА Вінницької області вилучена у 2006 - 2007 роках з користування МО України в особі КЕВ м. Вінниці і Барсько-Мурованокуриловецького ОРВК та передана до сфери управління Барської міжрайонної ДПІ для розміщення Мурованокуриловецького відділення Барської міжрайонної ДПІ (на даний час - Міністерство доходів і зборів України). 10. 14 листопада 2006 року Мурованокуриловецькою РДА видано розпорядження N 376 "Про утворення комісії для прийняття до сфери державної власності в управління частини приміщення Барсько-Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату", пунктом 2 якого доручено комісії до 17 листопада 2006 року здійснити прийом-передачу частини приміщення Барсько-Мурованокуриловецького ОРВК. 11. 26 грудня 2006 року складено акт приймання - передачі на баланс Мурованокуриловецької РДА та в подальшому в управління ДПА України і на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції приміщення, підписаний від імені КЕВ міста Вінниці військовим комісаром Барсько - Мурованокуриловецького ОРВК - ОСОБА_8, який не мав відповідних повноважень. 12. 24 січня 2007 року цією ж РДА видано розпорядження N 15 "Про передачу до сфери державної власності в управління ДПА України на баланс Барської міжрайонної державної податкової інспекції приміщення", пунктами 1.1 і 1.2 якого вирішено зняти з балансового обліку приміщення, розташоване за адресою: вул. Леніна (Соборна), 115, смт Муровані-Курилівці, Вінницької області, 9 кімнат площею 155,58 кв. м та коридор площею 54,9 кв. м (разом 210,48 кв. м), та передати безоплатно до сфери державної власності в управління ДПА України на баланс Барської міжрайонної ДПІ для розміщення Мурованокуриловецького відділення Барської міжрайонної ДПІ. 13. 02 липня 2017 року Реєстраційною службою Мурованокуриловецького районного управління юстиції Вінницької області на підставі розпорядження Мурованокуриловецької РДА N 15 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, суб'єкт управління власністю - держава в особі Міністерства доходів і зборів, балансоутримувач - Могилів-Подільська ОДПІ ГУ Міндоходів у Вінницькій області (довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно N 24789911). 14. Також суди попередніх інстанцій встановили, що розпорядженням N 15 від 24 січня 2007 року Мурованокуриловецькою РДА передано до сфери державної власності в управління ДПА України кімнати площею 155,58 кв. м та коридор площею 54,9 кв. м, а разом - 210,48 кв. м, тоді як на підставі цієї реєстраційної дії видано свідоцтво про вибуття з військового майна приміщень більшою площею 226,8 кв. м, при цьому доказів, згідно яких відбулась реєстрація права на різницю площ між розпорядженням РДА та фактично зареєстрованих - 16,32 кв. м, матеріали справи не містять. 15. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, вказав, що Вінницький обласний військовий комісаріат не мав права та повноважень надавати згоду на вилучення майна з військового містечка та передачу його в управління Мурованокуриловецькою РДА, оскільки таке рішення мало право приймати та проводити відповідне вилучення виключно МО України. Суди зазначили, що оспорювані розпорядження Мурованокуриловецької РДА винесені з перевищенням повноважень, всупереч Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", оскільки Мурованокуриловецька РДА розпорядилася військовим майном без відповідного на це права за відсутності рішення власника в особі МО України і законних підстав приймати такі розпорядження. Свідоцтво про право державної власності N 23719061 від 02 липня 2014 року на нерухоме майно загальною площею 226,8 кв. м, розташоване за адресою Вінницька область, Мурованокуриловецький район, смт Муровані Курилівці, вул. Леніна, 115, за Міністерством доходів і зборів України також є незаконним, оскільки видано на підставі незаконного розпорядження РДА. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 16. Рішенням Господарського суду міста Києва від 12 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22 червня 2017 року, позов задоволено частково; визнано за МО України право оперативного управління державним майном - адміністративною будівлею N 1 площею 617 кв. м, розташованою на вул. Соборній, 115 у сел. Муровані Курилівці Вінницької обл.; скасовано свідоцтво N 23719061 від 02 липня 2014 року про право власності на нерухоме майно загальною площею 226,8 кв. м, розташоване за адресою: Вінницька обл., Мурованокуриловецький район, смт Муровані Курилівці, вул. Леніна,115; визнані недійсними розпорядження Мурованокуриловецької РДА від 14 листопада 2006 року N 376 "Про утворення комісії для прийняття до сфери управління ДПА України частини приміщення філії Барсько-Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату" та від 24 січня 2007 року N 15 "Про передачу до сфери державної власності в управління ДПА України на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції приміщення"; в іншій частині позову відмовлено. 17. Судові рішення мотивовані посиланням на статті 16, 317, 387, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 137 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 1, 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" від 21 вересня 1999 року N 1075-XIV (далі - Закон N 1075-XIV), Порядок вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 року N 1282 (далі - Порядок N 1282), з урахуванням яких суди, встановивши той факт, що спірне приміщення перебуває в державній власності та до моменту передачі на баланс Мурованокуриловецької РДА і в подальшому в управління ДПА України і на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції приміщення перебувало в оперативному управлінні МОУ Країни в особі КЕВ м. Вінниці, дійшли висновку про те, що ними безпідставно набуто право користування спірним нерухомим майном, оскільки приміщення передано на підставі акта приймання-передачі від 26 грудня 2006 року, підписаного військовим комісаром Барсько - Мурованокуриловецького ОРВК - ОСОБА_8, який не мав відповідних повноважень, та без згоди МО України. Короткий зміст вимог касаційної скарги 18. Жмеринська об'єднана державна податкова інспекція Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області та Державна фіскальна служба України у касаційній скарзі просять скасувати рішення господарських судів попередніх інстанцій і прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Скаржники вказали на порушення місцевим і апеляційним господарськими судами правил підвідомчості цього спору господарським судам, встановлених статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки вважають, що спірні розпорядження видані органом місцевого самоврядування, а свідоцтво про право власності на нерухоме майно видано державним реєстратором, які є суб'єктами владних повноважень, тому, в силу пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вирішення такого спору належить до компетенції адміністративних судів. 20. Крім того, скаржники, пославшись на приписи статей 1-3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", зауважили на тому, що факт надходження майна до Збройних Сил України не тягне за собою набуття спеціального статусу цим майном, оскільки такий статус набувається з прийняттям відповідним органом військового управління або посадовою особою рішення про закріплення майна за військовою частиною, а правовим засобом закріплення є відповідні рішення. Заперечують набуття спірним майном статусу військового майна шляхом його закріплення за військовою частиною Збройних Сил України на праві оперативного управління. Також послались на відсутність доказів проведення інвентаризації зазначеного майна з метою виявлення обставин нестачі військового майна, що передбачено Положенням про інвентаризацію військового майна у Збройних Силах України, затвердженим постановою КМУ N 748 від 03 травня 2000 року. Вказали на безпідставність позовних вимог, зважаючи на наявність розпорядження Мурованокуриловецької РДА N 7 від 18 січня 2007 року (із змінами, внесеними розпорядженням N 103 від 13 березня 2007 року) "Про прийняття до сфери державної власності в управління частини приміщення філії Барсько - Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату", яке не скасовано, не визнано у судовому порядку недійсним, і було підставою для видання оспорюваного розпорядження Мурованокуриловецької РДА від 24 січня 2007 року N 15 "Про передачу до сфери державної власності в управління ДПА України на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції приміщення". Доводи інших учасників справи 21. У поясненнях на касаційну скаргу МО України просить залишити без змін судові рішення попередніх інстанцій, вказуючи на те, що факт перебування вищезазначеної адміністративної будівлі N 1 на балансі КЕВ м. Вінниці підтверджено рішенням господарського суду Вінницької області від 29 липня 2014 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 16 жовтня 2014 року у справі N 902/678/14, і не потребує повторного доведення. Згода МО України на вилучення спірного майна відсутня, а особа, яка 26 грудня 2006 року підписала акт приймання - передачі спірного майна на баланс райдержадміністрації (військовий комісар Барсько - Мурованокуриловецького ОРВК - ОСОБА_8), не мала відповідних повноважень, внаслідок чого майно незаконно вибуло з військового управління. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій (І) Щодо визначення юрисдикції 22. Ухвалою від 16 лютого 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрила касаційне провадження та призначила справу до розгляду. У цій же ухвалі здійснено заміну Міністерства доходів і зборів України його правонаступником - Державною фіскальною службою України. 23. Ухвалою від 20 березня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відповідно до приписів частини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою Жмеринської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області та Державної фіскальної служби України на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 24. Стаття 2 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 25. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 26. За правилами частини першої статті 17 цього ж Кодексу у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 27. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни). 28. Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. 29. Разом із тим, неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 30. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватно-правових відносин. 31. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. 32. Статтею 392 цього ж Кодексу передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. 33. Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права - фізичною особою чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права. 34. Спір у даній справі виник між юридичними особами з приводу неправомірного, на їх думку, набуття один одним права власності на нежитлові приміщення згідно зі свідоцтвами про таке право, виданими на підставі рішень органу місцевого самоврядування. 35. Тобто оскаржувані ненормативні акти суб'єкта владних повноважень вичерпали свою дію у зв'язку з їх реалізацією. Таким чином, виник спір про цивільне право, і подальше оспорювання права власності на спірні приміщення не могло здійснюватися за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей встановлювати (визнавати) належність права власності на нежитлові приміщення тій чи іншій особі. 36. Механізм визнання права власності на той чи інший об'єкт за певним суб'єктом визначений ЦК України. 37. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору. 38. У цій справі за захистом свого цивільного права (як убачається із суті спору) до органу місцевого самоврядування звернулися юридичні особи - МО України та КЕВ у м. Вінниці. 39. Частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), чинного на час постановлення оскаржуваних судових рішень, передбачалось, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 40. Чинною редакцією ГПК України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4). 41. Згідно з правилами, закріпленими в пункті 6 частини першої статті 20 ГПК України у чинній редакції, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. 42. У справі, що розглядається, спір виник щодо правомірності передання майна до сфери управління ДПА України з віднесенням його на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції, яке, як стверджують позивачі, є військовим, а тому не могло бути передано до сфери управління іншого органу, уповноваженого управляти державним майном без згоди МО України. 43. Такий спір має не публічний, а приватноправовий характер, оскільки стосується спору щодо підстав набуття права власності на майно, яке на думку позивачів, є військовим. 44. Відтак, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, даний спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними. (II) Щодо законності оспорюваних розпоряджень 45. Статтею 16 ЦК України передбачено право кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права. 46. За приписами статей 316, 317, 392 цього ж Кодексу правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. 47. Здійснення власником свого права власності передусім полягає в безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном. 48. Відповідно до статей 170, 329 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом. 49. Згідно зі статтею 3 Закону України "Про Збройні Сили України" Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. Збройні Сили України мають таку загальну структуру: Генеральний штаб Збройних Сил України як головний орган військового управління; Об'єднаний оперативний штаб Збройних Сил України як орган управління міжвидовими та міжвідомчими угрупованнями військ (сил); види Збройних Сил України - Сухопутні війська, Повітряні Сили, Військово-Морські Сили; з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України; окремий рід військ - Високомобільні десантні війська Збройних Сил України; окремий рід сил - Сили спеціальних операцій Збройних Сил України. Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій. 50. Частиною 1 статті 1 Закону N 1075-XIV передбачено, що військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини); до військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо. 51. Відповідно до статті 3 Закону N 1075-XIV військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. 52. Згідно зі статтею 4 Закону N 1075-XIV військові частини ведуть облік закріпленого за ними майна у кількісних, якісних, обліково-номерних та вартісних показниках і враховують по відповідних службах - продовольчій, речовій, квартирно-експлуатаційній, пально-мастильних матеріалів тощо. У порядку, передбаченому частиною першою цієї статті, ведеться облік майна, закріпленого за підпорядкованими військовими частинами, у службах забезпечення органів військового управління, органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, на які покладаються завдання щодо забезпечення військових частин майном відповідно до затверджених норм та організації його ефективного використання. 53. Згідно з пунктом 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року N 406/2011, Міністерство оборони України (Міноборони України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міноборони України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва, а також у формуванні державної політики у сферах цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, профілактики травматизму невиробничого характеру, гідрометеорологічної діяльності. 54. Відповідно до пунктів 2.1, 2.4 Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 03 липня 2013 року N 448 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 13 вересня 2013 року за N 1590/24122, квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин здійснюється квартирно-експлуатаційними органами ЗС України, до яких відносяться: Головне квартирно-експлуатаційне управління Збройних Сил України (далі - Головне КЕУ ЗС України); територіальні квартирно-експлуатаційні управління та Київське квартирно-експлуатаційне управління (далі - КЕУ); квартирно-експлуатаційні відділи (квартирно-експлуатаційні частини) (далі - КЕВ (КЕЧ)); квартирно-експлуатаційні служби військових частин. Квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин проводиться за схемами: Головне КЕУ ЗС України - КЕУ - КЕВ (КЕЧ)) - військові частини; Головне КЕУ ЗС України - види Збройних Сил України - військові частини (згідно з рішенням Міністра оборони України). КЕВ (КЕЧ) здійснює безпосереднє квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин, дислокованих у межах відповідальності. 55. Таким чином, судами вірно зазначено, що КЕВ м. Вінниці є органом, на балансі якого перебуває військове майно та на який покладено відомчий контроль за його використанням. 56. Порядком N 1282 визначено процедуру вилучення військового майна з оперативного управління військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил (далі - військові частини), та його безоплатної передачі до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном (далі - органи, уповноважені управляти державним майном), самоврядним установам і організаціям, які провадять свою діяльність в інтересах національної безпеки і оборони (далі - самоврядні установи і організації), та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність. 57. Об'єктами передачі згідно з цим Порядком є: 1) військові містечка, що вивільняються в процесі реформування Збройних Сил і не плануються до використання за цільовим призначенням; 2) нерухоме майно (будівлі, споруди, об'єкти незавершеного будівництва, приміщення, інше нерухоме майно); 3) інше окреме індивідуально визначене (рухоме) майно; 4) житловий фонд, інші об'єкти соціальної та інженерної інфраструктури, що перебувають в оперативному управлінні військових частин і передаються не у складі майнових комплексів (пункт 21 Порядку N 1282). 58. Відповідно до імперативних приписів пункту 4 Порядку N 1282 передача військового майна органам, уповноваженим управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність проводиться за рішенням: 1) Кабінету Міністрів України - щодо об'єктів, визначених у підпунктах 1 і 2 пункту 21 цього Порядку; 2) Міноборони - щодо об'єктів, визначених у підпунктах 3 і 4 пункту 21 цього Порядку. 59. Згідно з пунктом 10 Порядку N 1282 військове майно втрачає статус військового з дня затвердження акта про його приймання-передачу, крім випадків, коли воно передано до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, які здійснюють керівництво військовими формуваннями. 60. Отже, за змістом пунктів 21, 4, 10 Порядку N 1282 передача військового об'єктів соціальної та інженерної інфраструктури, що перебувають в оперативному управлінні військових частин і передаються не у складі майнових комплексів органам, уповноваженим управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність проводиться за рішенням МО України. 61. Зважаючи на відсутність у матеріалах справи та ненадання сторонами у справі рішення МО України про передачу на баланс Мурованокуриловецької РДА та в подальшому в управління ДПА України і на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції приміщення, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про незаконність такої передачі лише на підставі акта приймання - передачі від 26 грудня 2006 року, підписаного військовим комісаром Барсько - Мурованокуриловецького ОРВК - ОСОБА_8, який не мав відповідних повноважень, внаслідок чого майно незаконно вибуло з військового управління. 62. КЕВ м. Вінниці обґрунтовує позов передусім порушенням своїх прав як балансоутримувача спірного приміщення до моменту його незаконної передачі у володіння та користування Мурованокуриловецької РДА за актом приймання - передачі. 63. При цьому, Велика Палата Верховного Суду враховує встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини про те, що приміщення, яке є предметом спору, перебуває у державній власності і має статус військового майна та до моменту передачі Мурованокуриловецькій РДА перебувало в оперативному управлінні МО України в особі КЕВ м. Вінниці, тоді як відповідно до частини 3 статті 137 ГК України право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності. 64. При вирішенні даного спору судами попередніх інстанцій також встановлено, що перебування спірного майна у власності держави Україна не заперечується учасниками справи, в той час як спір фактично існує про те, який орган уповноважений від імені держави управляти цим майном. 65. З огляду на те, що судами попередніх інстанцій встановлено обставини перебування спірного майна у державній власності в оперативному управлінні МО України в особі КЕВ м. Вінниці до моменту його передачі на баланс Мурованокуриловецької РДА та в подальшому в управління ДПА України і на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції з порушенням імперативних приписів пункту 4 Порядку N 1282, Велика Палата Верховного Суду вважає позовні вимоги обґрунтованими. 66. З цих же підстав не заслуговують на увагу безпідставні заперечення скаржників про те, що факт надходження майна до Збройних Сил України не тягне за собою набуття спеціального статусу цим майном. 67. Факт перебування спірного майна у віданні МО України в особі КЕВ м. Вінниці та обставини набуття спірного майна Збройними Силами України підтверджено рішенням виконкому Мур-Куриловецької районної Ради депутатів трудящих Вінницької області Української РСР від 14 березня 1959 року (протокол N 7) про обмін будинками, що належали райвійськкомату і дитячому садку, та рішенням виконкому Мурованокуриловецької районної ради депутатів трудящих N 61 від 03 березня 1967 року. 68. Відповідно до статті 6 Закону N 1075-XIV відчуження військового майна здійснюється МО України через уповноважені КМУ підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті. Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає КМУ за поданням МО України. Порядок відчуження військового майна визначається КМУ. 69. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій вказали, що спірне майно має статус військового майна і закріплене за МО України, оскільки рішення уповноваженого органу про його передачу до власності територіальної громади відсутнє. 70. Посилання скаржників на розпорядження Мурованокуриловецької РДА N 7 від 18 січня 2007 року (із змінами, внесеними розпорядженням N 103 від 13 березня 2007 року) "Про прийняття до сфери державної власності в управління частини приміщення філії Барсько - Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату" як на підставу набуття територіальною громадою права власності не заслуговують на увагу з огляду на наступне. 71. Згідно з цим розпорядженням Мурованокуриловецької РДА N 7 від 18 січня 2007 року спірні приміщення прийнято на баланс цієї РДА на підставі статей 6, 15, 19 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", пункту 4 статті 43 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", двосторонніх домовленостей з Вінницьким обласним військовим комісаріатом (лист-погодження від 12 жовтня 2006 року N Ф767) та акта приймання - передачі. Акт приймання - передачі до сфери управління Мурованокуриловецькою РДА частини приміщення філії Барсько - Мурованокуриловецького ОРВК підписаний комісією, утвореною відповідно до розпорядження Голови цієї РДА від 14 листопада 2006 року N 376 "Про утворення комісії для прийняття до сфери державної власності в управління частини приміщення Барсько - Мурованокуриловецького ОРВК". З боку комісаріату цей акт підписано військовим комісаром - ОСОБА_8. Водночас позивачі стверджують про відсутність повноважень у цієї особи на передачу спірного майна на баланс РДА. 72. Оцінка незаконності вибуття зі складу військового нерухомого майна та передачу його сфери державної власності в особі Міністерства доходів і зборів України здійснена судами попередніх інстанцій, якими встановлено відсутність повноважень у особи, яка надала згоду та передала військове майно. При цьому, судами досліджено докази, з яких вбачається, що згода на передачу військового майна надана та передача здійснена Вінницьким обласним військовим комісаріатом в особі військового комісара - ОСОБА_8, тоді як зазначено вище, відповідно до статті 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" передача військового майна, до якого належать приміщення військового комісаріату, здійснюються у спеціально визначеному КМУ порядку, про який зазначено вище. 73. З огляду на те, що Вінницький обласний військовий комісаріат не мав прав та повноважень надавати згоду на вилучення майна військового містечка і передачу його в управління Мурованокуриловецькою РДА, що належить до повноважень МО України, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про безпідставну передачу спірного майна Міністерству доходів і зборів України. 74. Відповідно до статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування" та статті 43 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку 75. Визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб полягає у позбавленні у судовому порядку або в іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного рішення, вчиненої дії і зобов'язання вказаних суб'єктів владних правовідносин вчинити певну дію для захисту порушеного цивільного права чи законного інтересу. 76. З огляду на те, що розпорядження Мурованокуриловецької РДА від 14 листопада 2006 року N 376 "Про утворення комісії для прийняття до сфери управління ДПА України частини приміщення філії Барсько-Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату" та від 24 січня 2007 року N 15 "Про передачу до сфери державної власності в управління ДПА України на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції приміщення" видані з перевищенням повноважень та усупереч Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", оскільки ними порушено право власності держави в особі МО України, оскільки Мурованокуриловецька РДА розпорядилась військовим майном без відповідного на це права за відсутності рішення власника в особі МО України, тому розпорядження Мурованокуриловецької РДА про передачу майна іншій особі підставно визнано судами попередніх інстанцій недійсними. 77. За вказаних обставин доводи касаційної скарги з посиланням на те, що судами попередніх інстанцій не скасовано розпорядження Мурованокуриловецької РДА N 7 від 18 січня 2007 року (із змінами, внесеними розпорядженням N 103 від 13 березня 2007 року) "Про прийняття до сфери державної власності в управління частини приміщення філії Барсько - Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату" та на відсутність доказів проведення інвентаризації зазначеного майна з метою виявлення обставин нестачі військового майна, що передбачено Положенням про інвентаризацію військового майна у Збройних Силах України, затвердженим постановою КМУ N 748 від 03 травня 2000 року, не спростовують вищенаведених обставин та законних висновків судів попередніх інстанцій про те, що право оперативного управління спірним майном належить МО України. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Щодо суті касаційної скарги 78. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 79. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). 80. Оскільки місцевим й апеляційним господарськими судами повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано законодавство під час розгляду справи, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про необхідність залишення касаційної скарги Жмеринської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області та Державної фіскальної служби України без задоволення, а судових рішень - без змін, як таких, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 81. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права. Щодо судових витрат 82. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Висновки щодо застосування норм права 83. Рішення щодо передачі об'єктів соціальної та інженерної інфраструктури, що перебувають в оперативному управлінні військових частин і передаються не у складі майнових комплексів органам, уповноваженим управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, приймаються МО України. 84. Спори щодоправомірності передання військового майна до сфери управління іншого органу мають приватноправовий характер, оскільки стосуються підстав набуття права власності на майно, та підлягають вирішенню в судах господарської юрисдикції. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Жмеринської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області та Державної фіскальної служби України залишити без задоволення. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 12 квітня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 червня 2017 року у справі N 902/219/16 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2018 року м. Київ Справа N 922/3204/17 Провадження N 12-133гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В., та представників учасників справи: Харківської міської ради - Грєнков І.В. розглянула у порядку спрощеного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Харківської міської ради на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Тихого П.В., Ільїна О.В., Слободіна М.М., у справі Господарського суду Харківської області за позовом Харківської міської ради до Фізичної особи-підприємця Ткаченко Олени Станіславівни про стягнення 1 432 532,25 грн Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У вересні 2017 року Харківська міська рада (далі - Рада) подала позов до Фізичної особи-підприємця Ткаченко Олени Станіславівни про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати в сумі 1432532,25 грн. нарахованих з 01 вересня 2014 року по 31 серпня 2017 року, внаслідок несплати відповідачем плати за користування земельною ділянкою. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій 2. 16 листопада 2007 року фізичною особою Ткаченко О.С. на підставі договору купівлі-продажу N 1913 придбано у ОСОБА_8 нежитлову будівлю літ. "АБ-3" загальною площею 2941 кв. м по АДРЕСА_1 (далі - нежитлова будівля). Право власності на цю нежитлову будівлю зареєстровано за Ткаченко О.С. з 19 листопада 2007 року. 3. Рішенням 49 сесії 5 скликання Харківської міської ради "Про надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації й обслуговування будівель і споруд" N 304/10 від 27 жовтня 2010 року громадянці Ткаченко О.С. надано в оренду земельну ділянку площею 0,4169 га за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення по АДРЕСА_1 для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі (штамповочний цех) строком до 01 жовтня 2015 року. 4. Речові права Ткаченко О.С. на земельну ділянку не зареєстровані, договір оренди землі не укладався. 5. Департаментом територіального контролю Харківської міської ради 06 вересня 2017 року здійснено обстеження земельної ділянки та встановлено, що ФОП Ткаченко О.С. використовує земельну ділянку площею 0,2609 га по АДРЕСА_1 для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі літ. "АБ-3", право власності на яку зареєстровано за фізичною особою Ткаченко О.С. За результатами обстеження складено акт з визначенням меж земельної ділянки відповідно до зовнішніх меж будівлі, площі та конфігурації. 6. Ткаченко О.С. перебуває на обліку як платник земельного податку за земельну ділянку площею 2456 кв. м по АДРЕСА_1 Нею повністю сплачено податок з 01 січня 2015 року по 31 травня 2017 року у розмірі 75109,92 грн. Орендна плата за відсутності укладеного договору не сплачувалась. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 7. Рішенням Господарського суду Харківської області від 29 листопада 2017 року позов задоволено частково; стягнуто з ФОП Ткаченко О.С. на користь Ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати у сумі 1 403 874,32 грн. в решті позову відмовлено внаслідок пропуску строку позовної давності. 8. Рішення мотивоване тим, що з часу виникнення у фізичної особи - Ткаченко О.С. права власності на нерухоме майно у Ткаченко О.С. як фізичної особи - підприємця виник обов'язок укласти та зареєструвати договір оренди на спірну земельну ділянку, яка використовується останньою для експлуатації й обслуговування придбаної будівлі та у комерційних цілях. Цього обов'язку ФОП Ткаченко О.С. не виконала, а отже без законних підстав зберігала у себе майно - кошти за оренду землі, що підлягають стягненню на підставі положень статті 1212 ЦК України. 9. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року скасовано рішення Господарського суду Харківської області від 29 листопада 2017 року, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки спір виник між Радою і Ткаченко О.С., як фізичною особою, тому не підлягає розгляду у господарських судах України. Роз'яснено позивачу, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства. 10. Постанова апеляційної інстанції мотивована тим, що спірна земельна ділянка надана Ткаченко О.С. в оренду як фізичній особі, а не фізичній особі-підприємцю, оскільки згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна від 16 листопада 2007 року N 1913 нежитлова будівля придбана нею як фізичною особою, а не фізичною особою-підприємцем. Крім того, згідно з витягом з додатку 1 до рішення 49 сесії Харківської міської ради 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації й обслуговування будівель і споруд" N 304/10 від 27 жовтня 2010 року громадянці Ткаченко О.С. надано в оренду строком до 01 жовтня 2015 року земельну ділянку площею 0,4169 га за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення по АДРЕСА_1 для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі. В той час як позивачем не надано доказів, що підтверджують використання спірної земельної ділянки відповідачем в комерційних цілях. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. У березні 2018 року Рада звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Харківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, а рішення Господарського суду Харківської області від 29 листопада 2017 року залишити в силі, вказуючи на помилковість висновків суду апеляційної інстанції про підвідомчість даного спору судам загальної юрисдикції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 12. Ухвалою від 14 травня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду передала справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. 13. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що Рада оскаржує постанову Харківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року з підстав порушення судами правил предметної та суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 14. Рада вважає, що господарський суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про закриття провадження у справі. Спірна земельна ділянка використовується фізичною особою - підприємцем Ткаченко О.С. для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі, власником якої вона є. Ткаченко О.С. зареєстрована як фізична особа - підприємець з 29 червня 1998 року, її основними видами діяльності є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. Ткаченко О.С. дає в оренду це нежитлове приміщення і отримує грошові кошти як фізична особа - підприємець. Використання нею спірної земельної ділянки як підприємцем підтверджується актом обстеження та визначення меж, площі і конфігурації земельних ділянок від 06 вересня 2017 року, складеним представниками Ради. Відтак, суд апеляційної інстанції невірно визначив характер спірних правовідносин і дійшов помилкового висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Доводи інших учасників справи 15. Відповідач не надав відзиву на касаційну скаргу. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції 16. Частиною другою статті 2 ЗК України визначено, що суб'єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Відповідно до статті 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. 17. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК України) України у редакції, чинній на час звернення Ради з даним позовом та на час розгляду справи у суді першої інстанції, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 18. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції та на час її розгляду Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 19. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК України) України у редакції, чинній на час звернення Ради з даним позовом та на час розгляду справи у суді першої інстанції, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, а також спорів, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (пункт 1 та пункт 6 частини другої статті 12). 20. Відповідно до статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. 21. Відповідно до статей 319 та 320 Цивільного кодексу власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, у тому числі для здійснення підприємницької діяльності. Здавання в оренду власного нерухомого майна нежитлового призначення може здійснюватися фізичними особами яку межах підприємницької діяльності, так і поза нею. Відтак, фізична особа може користуватися земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт нерухомості нежитлового призначення, з різними цілями - як пов'язаними зі здійсненням нею господарської діяльності, так і ні. Користування такою земельною ділянкою не свідчить про господарський характер відносин. Відповідний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі N 306/2004/15-ц. 22. Для встановлення факту користування земельною ділянкою з метою здійснення господарської чи підприємницької діяльності позивач мав довести суду факт здійснення фізичною особа-підприємцем певної господарської діяльності на цій земельній ділянці (виготовлення і реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг з метою отримання прибутку). 23. Позивач вважає, що земельна ділянка використовується Ткаченко О.С. у комерційних цілях як фізичною особою - підприємцем. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що Ткаченко О.С. зареєстрована як фізична особа - підприємець 29 червня 1998 року і основними видами її діяльності є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. 24. Основним доводом господарського суду апеляційної інстанції при закритті провадження у справі зазначена та обставина, що Ткаченко О.С. користувалася земельною ділянкою як фізична особа, а Радою неправомірно подано позов до Ткаченко О.С. як до фізичної особи - підприємця. При цьому апеляційний господарський суд послався на витяг з додатку 1 до рішення 49 сесії Харківської міської ради 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації й обслуговування будівель і споруд" N 304/10 від 27 жовтня 2010 року, яким громадянці Ткаченко О.С. надано в оренду строком до 01 жовтня 2015 року земельну ділянку площею 0,4169 га за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення по АДРЕСА_1 для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі. Дані обставини свідчать про використання земельної ділянки у строк до 01 жовтня 2015 року Ткаченко О.С. як фізичною особою. 25. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками господарського суду апеляційної інстанції про те, що належних доказів, що підтверджують використання спірної земельної ділянки відповідачем в комерційних цілях, суду позивачем не надано і що відповідач набула у спірних правовідносинах цивільних прав на користування земельною ділянкою, без якої існування будівлі та її використання є неможливим, як фізична особа - суб'єкт земельних відносин. 26. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок місцевого господарського суду про те, що справа підлягає розгляду у порядку господарського судочинства лише тому, що Ткаченко О.С. з 29 червня 1998 року є фізичною особою-підприємцем. Належних доказів того, що Ткаченко О.С. використовує земельну ділянку з комерційною метою як фізична особа - підприємець, суду позивачем не надано. 27. Відтак, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, про що правильно вказано апеляційним господарським судом та закрито у зв'язку з цим провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України, оскільки спір не підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Щодо суті касаційної скарги 28. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 29. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). 30. Оскільки апеляційним господарським судом повно, всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано законодавство під час розгляду справи, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про необхідність залишення касаційної скарги Ради без задоволення, а постанови апеляційної інстанції - без змін, як такої, що ухвалена з правильним застосуванням норм процесуального права. 31. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм процесуального права. Щодо судових витрат 32. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 304, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення. 2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року у справі N 922/3204/17 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  3. ПОСТАНОВА Іменем України 12 червня 2018 року м. Київ Справа N 910/14465/17 Провадження N 12-65гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І. Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П. учасники справи: представник позивача - не з'явився представник відповідача - не з'явився представник Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - не з'явився розглянула касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та кредит" Валендюк В.С. (далі - Уповноважена особа Фонду, скаржник) на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2017 року (судді: Буравльов С.І. - головуючий, Руденко М.А., Пономаренко Є.Ю.) та ухвалу Господарського суду міста Києва від 04 вересня 2017 року (суддя Паламар П.І.) у справі N 910/14465/17Господарського суду міста Києва за позовом Міністерства фінансів України до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та кредит" Валендюк В.С. (зацікавлена особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб) про включення до реєстру кредиторів, ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У серпні 2017 року Міністерство фінансів України звернулося з позовом про включення до реєстру кредиторів до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та кредит" Валендюк В.С., в якому просило поновити строк для включення Міністерства фінансів України до реєстру акцептованих вимог кредиторів АТ "Банк "Фінанси та кредит". 1.2. В обґрунтування позовних вимог Міністерство фінансів України, з посиланням до приписів частини п'ятої статті 45 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", вказало про передбачене цією нормою право заявити уповноваженій особі Фонду про свої вимоги до банку, обґрунтовуючи підстави пропуску строку звернення із заявою про включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів. 1.3. Позивач зазначав, що постановою правління Національного Банку України N 898 від 17 грудня 2015 року відкликано банківську ліцензію та ініційовано процедуру ліквідації Акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит", а 17 вересня 2015 року виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення N 171 про запровадження в Банку тимчасової адміністрації та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку. 1.4. Міністерство фінансів України не мало можливості в установлений законодавством 30-денний термін подати заяву про включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів, оскільки Банк (позичальник) в порушення умов Договору про субкредитування не проінформував Міністерство фінансів України як позикодавця про початок процедури ліквідації. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд міста Києва ухвалою від 04 вересня 2017 року у прийнятті позовної заяви Міністерства фінансів України відмовив з урахуванням приписів статей 1, 21 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент винесення ухвали), Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з тих підстав, що уповноважена особа, як фізична особа, стороною у господарському процесі бути не може, а за наявності у позивача вимог до цієї особи такий спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 2.2. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2017 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 04 вересня 2017 року скасовано та передано справу на розгляд Господарського суду міста Києва. 2.3. Суд апеляційної інстанції вказав, що за визначенням, яке міститься у Законі України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" уповноважена особа фонду - це працівник фонду, який від імені та в межах повноважень фонду, передбачених законом та/або делегованих фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку; позивач заявив вимоги до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та кредит" не як до фізичної особи, а до особи, яка представляє інтереси Банку в межах своїх повноважень як працівника Фонду і виступає як ліквідатор банку, а такий спір підвідомчий господарським судам. 3. Короткий зміст вимог касаційної скарги про перегляд судових рішень 3.1. У листопаді 2017 року представник Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та кредит" подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просив суд скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 04 вересня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2017 року повністю та припинити провадження у справі. 3.2. Касаційну скаргу обґрунтовано доводами про невірне застосування судами приписів статті 12 Господарського процесуального кодексу України, порушення судами правил суб'єктної юрисдикції, оскільки відповідно до статей 1, 3, 4, 6 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд гарантування вкладів є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а Уповноважена особа Фонду виконує від імені Фонду делеговані останнім повноваження щодо ліквідації банку та гарантування вкладів фізичних осіб; спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають вирішенню за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, а не за правилами Господарського процесуального кодексу України. 3.3. Відтак, відповідач просить відступити від правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду України (постанови від 15 червня 2016 року у справі N 21-286а16 та від 16 лютого 2016 року у справі N 21-4846а15). 3.3. За доводами касаційної скарги частиною восьмою статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачено, що дія Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" на банки не поширюється, а ліквідаційна процедура, яка застосовується при ліквідації банку з ініціативи Національного банку України або за пропозицією Фонду суттєво відрізняється від процедури ліквідації інших суб'єктів господарювання, передбаченої нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", що регулює відносини у процедурі банкрутства за правилами господарського судочинства. Відповідна правова позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" N 8 від 20 травня 2013 року та інформаційному листі цього суду N 992/11/14-14 від 25 липня 2014 року. 4. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2018 року справу N 910/14465/17 з касаційною скаргою Уповноваженої особи Фонду на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 04 вересня 2017 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.2.Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, керуючись приписами частин четвертої та шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України, вказав про наявність підстав для передачі справи на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки касаційну скаргу у справі подано з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. 4.3. Водночас касаційний суд зазначив, що у матеріалах справи наявні копії постанов Судової палати в адміністративних справах та Судової палати у господарських справах Верховного Суду України про скасування у справах рішень адміністративного суду всіх інстанцій та закриття провадження в справах, в яких відповідачами є Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. 5. Позиція інших учасників справи. 5.1. Позивач у відзиві на касаційну скаргу заперечив проти її доводів та вказав, що Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" встановлює повноваження Фонду під час здійснення ліквідації банку, також передбачає, що уповноважена особа Фонду у своїй діяльності підзвітна Фонду, діє від імені банку в межах повноважень Фонду, і свої вимоги до банку кредитори заявляють саме такій уповноваженій особі, якій Фондом делеговано повноваження щодо складання акцептованих вимог кредиторів. У пункті шостому статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" зазначено, що ліквідація банку - процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Відтак, враховуючи зазначені норми матеріального права та приписи статті 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), висновки суду апеляційної інстанції, що спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) розглядаються за правилами господарського судочинства є законними та обґрунтованими і відповідають правовому висновку Верховного Суду України (постанови від 15 червня 2016 року у справі N 21-286а16 та від 16 лютого 2016 року у справі N 21-4846а15). 5.2. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб у письмових поясненнях надав роз'яснення по суті позову щодо застосування Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", встановлену вказаним законом процедуру призначення уповноваженої особи ліквідатора та порядок приймання вимог кредиторів. 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 6.1. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 6.2. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац 2 частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 6.3. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 6.4. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 6.5. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 6.6. За статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 6.7. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 6.8. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 6.9. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 6.10. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. 6.11. Відтак помилковим є застосування статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 6.12. Структура банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків визначені Законом України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон N 2121-III), за змістом статті 2 якого банком є юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків. 6.13. Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. 6.14. Згідно із частиною першою статті 3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, установлених цим Законом. На виконання свого основного завдання Фонд у порядку, передбаченому цим Законом, зокрема, здійснює процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організовує відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку (пункт 8 частини другої статті 4 цього Закону). 6.15. Аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що основні функції Фонду можуть мати як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і не містити владної складової, є спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків. 6.16. У розумінні Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" неплатоспроможним є банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення його до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом N 2121-III. Ліквідацією банку є процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до законодавства (пункти 6 і 8 частини першої статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). 6.17. За змістом частин першої, третьої статті 34 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, а виконавча дирекція Фонду у цей же строк призначає з числа працівників Фонду уповноважену особу Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду), якій Фонд делегує всі або частину своїх повноважень тимчасового адміністратора. Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання (частина п'ята статті 34 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). 6.18. З дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, установлених Фондом, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів - передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку. На період тимчасової адміністрації усі структурні підрозділи, органи та посадові особи банку підпорядковуються у своїй діяльності Фонду та уповноваженій особі Фонду в межах повноважень, установлених цим Законом та делегованих Фондом, і діють у визначених Фондом/уповноваженою особою Фонду межах та порядку (частини перша, друга статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). 6.19. Відповідно до частини п'ятої статті 45 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи фонду кредитори мають право заявити уповноваженій особі Фонду про свої вимоги до банку. Вимоги фізичних осіб-вкладників у межах гарантованої Фондом відшкодування суми за вкладами не заявляються. У разі призначення уповноваженої особи Фонду, якій делеговано Фондом повноваження щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів, кредитори заявляють про свої вимоги до банку такій уповноваженій особі Фонду. 6.20. Системний аналіз наведених нормативних приписів дозволяє дійти висновку, що з моменту запровадження у банку тимчасової адміністрації Фонд набуває повноваження органів управління та контролю банку з метою реалізації покладених на нього чинним законодавством функцій. При цьому банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та відповідного самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації та внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 6.21.Такий правовий статус Фонду, визначений Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", дає підстави для висновку про те, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. При цьому в приватноправових відносинах, якими є здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не здійснює функцій суб'єкта владних повноважень у розумінні статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 6.22. Водночас визначений статтею 3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" правовий статус Фонду, відповідно до якої він є, зокрема, юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні, - не впливає на правовий статус банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію або щодо якого розпочато процедуру ліквідації, оскільки Фонд розпоряджається майном такого банку від імені останнього й у межах виконання покладених на нього законодавством функцій щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку та не здійснює в цій частині жодних владних управлінських функцій. 6.23. Оскільки позивач оскаржує дії уповноваженої особи Фонду не як суб'єкта владних повноважень, а як органу управління банком, який здійснює заходи щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та грошових коштів, такий спір не є публічно-правовим. 6.24. При цьому, виходячи із суті позовних вимог, стороною у спорі є АТ "Банк "Фінанси та кредит", що фактично повинен бути відповідачем у цій справі в особі уповноваженої особи Фонду (а не сама уповноважена особа Фонду, як помилково вказано в позовній заяві); відповідно суд апеляційної інстанції правильно виходив зі змісту позовних вимог, які заявлені до Уповноваженої особи як до особи, що представляє АТ "Банк "Фінанси та кредит" в межах повноважень Фонду. 6.25. Втім, суд першої інстанції, керуючись приписами статті 48 Господарського процесуального кодексу України (в чинній нині редакції), наділений повноваженнями для визначення та залучення належного відповідача у цій справі. 6.25. Отже, зважаючи на предметну юрисдикцію та характер правовідносин у цій справі, наведені в касаційній скарзі доводи уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про неналежність цього спору до юрисдикції господарського суду Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані, натомість вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильних висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. Адже при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду господарських й адміністративних справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них Фонду чи його уповноваженої особи на стадії ліквідації чи банкрутства банку), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 6.26. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 16 лютого 2016 року в справі N 21-4846а15 і від 15 червня 2016 року в справі N 21-286а16 щодо застосування статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та поширення юрисдикції господарських судів на всі спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, повноваження органів управління та контролю якого здійснює Фонд (його уповноважена особа). 6.27. Аналогічна позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду також у постанові від 18 квітня 2018 року по справі N 910/8132/17. 6.28. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду - без задоволення. 7. Розподіл судових витрат 7.1. Відповідно до змісту статті 129 ГПК України розподіл судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, здійснюється за результатами вирішення спору. 8. Висновок про правильне застосування норм права 8.1. За змістом статей 1, 12 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), з урахуванням приписів Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" справи у спорах між суб'єктами господарювання, де однією зі сторін є банк, повноваження управління та контролю якого здійснює Фонд гарантування вкладів фізичних осіб під час процедури виведення такого банку з ринку або його ліквідації, у тому числі в особі уповноваженої особи (осіб) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, відносяться до юрисдикції господарських судів. Керуючись статтями 300-302, 306, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та кредит" Валендюк В.С. у справі N 910/14465/17 Господарського суду міста Києва залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2017 року у справі N 910/14465/17Господарського суду міста Києва залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 161/13250/15-ц Провадження N 14-173цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - військова частина 1141 Національної гвардії України (далі - ВЧ 1141), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 вересня 2017 року (у складі судді Крупінської С.С.) та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 25 жовтня 2017 року (у складі колегії суддів Осіпука В.В., Матвійчук Л.В., Русинчука М.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ВЧ 1141 про відшкодування майнової та моральної шкоди та стягнення грошової компенсації за недоотримане речове майно, УСТАНОВИЛА: У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив зобов'язати ВЧ 1141 нарахувати і виплатити йому грошову компенсацію за недоотримане речове майно за час проходження військової служби та відшкодувати завдану моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. Позовну заяву мотивовано тим, що позивач проходив військову службу у ВЧ 1141 на посаді начальника варти відділення начальників варт стрілецької роти. Наказом командира ВЧ 1141 від 19 грудня 2016 року його було звільнено в запас на підставі підпункту "б" пункту 1 частини восьмої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" за станом здоров'я. ОСОБА_3 указував, що під час проходження військової служби він перебував на речовому забезпеченні у відповідача і на день виключення з особового складу повинен був одержати від ВЧ 1141 за рахунок держави речове майно або грошову компенсацію замість нього, проте речове майно йому не видано, не сплачено і грошової компенсації замість такого майна. Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 вересня 2017 року відмовлено ОСОБА_3 у відкритті провадження у справі. Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 25 жовтня 2017 року ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 вересня 2017 року залишено без змін. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір виник з публічно-правових відносин, адже позов пред'явлений особою, яка проходила військову службу, до суб'єкта владних повноважень. У листопаді 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 вересня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 25 жовтня 2017 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені у касаційній скарзі Заявник у касаційній скарзі зазначив, що вказаний спір не належить до публічно-правових і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки предметом є понесені витрати за придбання військової форми, які відповідач зобов'язаний компенсувати, а також відшкодувати завдану моральну шкоду, отже, згідно із частиною першою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом і частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спір відноситься до цивільної юрисдикції. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У лютому 2018 року касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 передано до Верховного Суду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. 12 березня 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду направлено відзив ВЧ 1141 на касаційну скаргу, у якому зазначено, що ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства з огляду на положення пункту 2 частини четвертої статті 12, пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент вирішення питання про відкриття провадження в указаній справі судом першої інстанції, та на частину першу статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Крім того, відповідач зазначав про те, що це й же спір було розглянуто в порядку адміністративного судочинства (справа N 803/809/17) та посилався на наявну судову практику розгляду аналогічних справ. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 11 квітня 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. ВеликаПалата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У справі, яка розглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ВЧ 1141 про стягнення компенсації вартості недоотриманого речового забезпечення відповідно до Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 року N 178 (далі - Порядок), у зв'язку з його звільненням з військової служби та припиненням службових відносин. Пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України (у зазначеній редакції): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України (в редакції від 03 жовтня 2017 року). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. Пунктами 2, 3 Порядку визначено, що виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу. Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі, зокрема, й звільнення з військової служби. Частиною першою статті 177 ЦК України визначено, що об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Згідно із частиною першою статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. За змістом частини третьої статті 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Неотримання ОСОБА_3 речового майна (військової форми, одягу) за час проходження служби та під час звільнення в запас, а також відповідної компенсації за це майно, стало причиною позбавлення права власності позивача, зокрема, володіти, користуватися й розпоряджатися об'єктом власності (грошовими коштами). Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення позивача до суду з указаним позовом спрямоване на відновлення його майнового стану (порушеного права власності та ліквідації збитків, заподіяних його інтересам), на захист якого спрямовані засоби та норми, визначені саме цивільним і цивільним процесуальним законодавством. Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, помилково вважав спір між сторонами публічно-правовим, пов'язаним з проходженням та звільненням з публічної служби, у зв'язку із чим необґрунтовано відмовив позивачу у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії). Саме такий висновок міститься й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі N 14-62цс18 у спорі, який виник між військовою частиною та колишнім військовослужбовцем щодо правомірності набуття останнім права власності на речове майно, де констатовано, що такий спір має приватноправовий характер, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від указаного правового висновку. Щодо посилань ВЧ 1141 у відзиві на касаційну скаргу на те, що вказаний спір не може розглядатися в порядку цивільного судочинства повторно, оскільки уже вирішений адміністративним судом (справа N 803/809/17) (а. с. 42, 43, 43 зворот), то Велика Палата Верховного Суду вважає, що залишення позовної заяви без розгляду на підставі пункту 9 частини першої статті 155 КАС України (в редакції Закону України N 4054-VI від 17 листопада 2011 року) не означає вирішення спору по суті та не позбавляє права особу повторно звернутися до суду в загальному порядку, встановленому законом. Частиною четвертою статті 406 ЦПК України (в редакції від 03 жовтня 2017 року) установлено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України (в редакції від 03 жовтня 2017 року) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. За таких обставин ухвали судів першої й апеляційної інстанцій не можуть вважатися законними й обґрунтованими, підлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду. З огляду на те, що розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити. Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 25 жовтня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 19 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 2а/8979/08/1370 Провадження N 11-515апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2016 року (у складі колегії суддів Бруновської Н.В., Гулида Р.М., Шавеля Р.М.) у справі за позовом заступника прокурора Львівської області до Виконавчого комітету Львівської міської ради, Львівської міської ради, за участю третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У липні 2008 року заступник прокурора Львівської області звернувся до Галицького районного суду Львівської області з позовом про визнання неправомірними дій Виконавчого комітету Львівської міської ради (далі - Виконком Львівської міськради) та зобов'язання у місячний термін вжити відповідних заходів для усунення порушень вимог законодавства України, зазначених у поданні першого заступника прокурора Львівської області від 19 березня 2008 року N 7/1-304-04. Галицький районний суд міста Львова ухвалою від 20 листопада 2008 року передав цю справу на розгляд до Львівського окружного адміністративного суду. 04 березня 2009 року заступник прокурора Львівської області звернувся із заявою про зміну позовних вимог, у якій просив зобов'язати Виконком Львівської міськради виконати належним чином покладені на його посадових осіб організаційно-розпорядчі функції, а саме: - здійснити державну реєстрацію права власності територіальної громади АДРЕСА_1 - розглянути питання повернення у комунальну власність територіальної громади м. Львова незаконно приватизованих житлових приміщень будинку; - розглянути по суті звернення громадян щодо законності приватизації окремих житлових приміщень; - ініціювати перед уповноваженими органами, які здійснюють контролюючі функції відносно арбітражних керуючих - ліквідаторів, законність тривалого завершення ліквідаційної процедури Державного підприємства Закритого акціонерного товариства "Левтектс" (далі - ДП "Текстиль" ЗАТ "Левтектс"); - вжити заходів щодо приведення житлових приміщень до технічних вимог для житлових квартир; - розглянути питання щодо правомірності закріплення житлових приміщень будинку за окремими мешканцями, які тривалий час в ньому не проживали. 06 квітня 2016 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 подали до суду першої інстанції клопотання про їх вступ у справу як третіх осіб із самостійними вимогами про зобов'язання Виконкому Львівської міськради внести зміни до рішення від 23 серпня 2006 року N 995, а саме: замінити п. 1.3 із "надати статус житлового будинку гуртожитку на АДРЕСА_1" на "здійснити перепланування житлових приміщень у гуртожитку на АДРЕСА_1 до технічних вимог для житлових квартир"; п. 4 рішення вважати п. 5; рішення доповнити п. 4 "надати статус житлового будинку гуртожитку на АДРЕСА_1 після виконання п. 1.1, 1.2, 1.3, 2, 3. Львівський окружний адміністративний суд постановою від 20 квітня 2016 року позов задовольнив та зобов'язав Виконком Львівської міськради виконати належним чином покладені на нього організаційно-розпорядчі функції, а саме: - здійснити державну реєстрацію права власності територіальної громади АДРЕСА_1 - розглянути питання повернення незаконно приватизованих житлових приміщень будинку; - розглянути звернення громадян щодо законності приватизації окремих житлових приміщень по суті; - ініціювати перед уповноваженими органами, які здійснюють контролюючі функції відносно арбітражних керуючих - ліквідаторів, перевірку законності тривалого завершення ліквідаційної процедури ДП "Текстиль" ЗАТ "Левтекс"; - вжити заходів щодо приведення житлових приміщень до технічних вимог для житлових квартир; - розглянути питання стосовно правомірності закріплення за окремими мешканцями житлових приміщень будинку, які тривалий час в ньому не проживали. Також суд зобов'язав Виконком Львівської міськради внести зміни до рішення від 23 серпня 2006 року N 995, а саме: замінити п. 1.3 із "надати статус житлового будинку гуртожитку на АДРЕСА_1" на "здійснити перепланування житлових приміщень у гуртожитку на АДРЕСА_1 до технічних вимог для житлових квартир; п. 4 рішення вважати п. 5; рішення доповнити п. 4 "надати статус житлового будинку гуртожитку на АДРЕСА_1 після виконання п. 1.1, 1.2, 1.3, 2, 3. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 23 листопада 2016 року скасував постанову суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У грудні 2016 року треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2016 року та просили залишити в силі постанову Львівського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2016 року, оскільки вважають, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим. У касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зазначили, що оскільки в цій справі дослідженню підлягають дії Львівської міськради та її виконавчих органів, які є суб'єктами владних повноважень і в цих спірних правовідносинах здійснювали владні управлінські функції, цей спір є адміністративним та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 грудня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 25 квітня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 14 травня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2016 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження на 13 червня 2018 року. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Виконком Львівської міськради рішенням від 23 серпня 2006 року N 995 надав гуртожитку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 статус житлового будинку та зобов'язав Шевченківську районну адміністрацію м. Львова провести інвентаризацію житлових і нежитлових приміщень гуртожитку; скласти акти обстеження фактичного проживання та реєстрації мешканців із зазначенням номерів, житлової і загальної площі приміщень; виготовити технічну документацію на будинок із врахуванням фактично існуючих перепланувань житлових і нежитлових приміщень; укласти договори житлового найму з мешканцями, які проживають і зареєстровані у житлових приміщеннях будинку. Прокуратура Львівської області провела перевірку законності дій службових осіб щодо прийняття та виконання виконавчими органами Львівської міськради зазначеного рішення, за результатами якої встановила ряд порушень чинного законодавства, у зв'язку з чим внесла подання Львівському міському голові від 19 березня 2008 року про усунення порушень вимог Житлового кодексу УРСР, Господарського процесуального кодексу України, Законів України від 19 червня 1992 року N 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду", від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Виконком Львівської міськради відхилив подання прокуратури Львівської області від 19 березня 2008 року і листом від 26 травня 2008 року повідомив позивача, про відсутність у діях посадових осіб Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міськради, Шевченківської районної адміністрації м. Львова та інших виконавчих органів міськради порушень чинного законодавства, оскільки вони були спрямовані на захист житлових інтересів мешканців гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 які набули гарантійного характеру щодо забезпечення громадян правом на житло. Вважаючи, що Виконком Львівської міськради не усунув зазначених порушень вимог законодавства України, заступник прокурора Львівської області звернувся до суду із цим позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження ухвали суду апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України в редакції Закону N 2147-VIIIcyд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Закриваючи провадження у справі, Львівський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки позивач намагається захистити порушене цивільне (житлове) право фізичних осіб, а отже, спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а пов'язаний з вирішенням питання щодо права користування житловим приміщенням (перепланування житлового приміщення, виселення осіб, які тривалий час не проживали в житловому приміщенні, приватизація житлових приміщень, реєстрація права власності тощо). Велика Палата Верховного Суду погоджується з наведеним висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судом рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями ст. 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні брати за основу суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Спір у цій справі пов'язаний із реалізацією житлових прав громадян, зокрема права на користуванням жилим приміщенням, його приватизації, тобто цивільного права. Між виконавчими органами Львівської міськради та фізичними особами, які проживають у спірному приміщенні й в інтересах яких звернувся заступник прокурора Львівської області, не виникають публічноправові відносини. У даному випадку відповідач не здійснює владних управлінських функцій, а виступає як особа, яка представляє власника майна житлового фонду. Права, за захистом яких звернувся до суду позивач та треті особи, виникають із житлових відносин, що охоплюють питання права користування мешканцями будинку його житловими приміщеннями, зокрема: здійснення перепланування, приватизація, реєстрація права власності житлових приміщень, виселення осіб, не проживаючих в ньому тривалий час тощо. Отже, судом апеляційної інстанції вірно встановлено, що заступник прокурора Львівської області та треті особи обґрунтовують підстави для визнання протиправним оскаржуваного рішення Виконкому Львівської міськради не порушенням органом місцевого самоврядування владних управлінських функцій, а необхідністю захисту житлових прав мешканців будинку, які нібито порушені міськрадою та її виконавчими органами. Відповідно до ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у порядку цивільного судочинства суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема, спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 232 з 268 квартир в будинку АДРЕСА_1 на час розгляду справи судом першої інстанції вже приватизовані, а нежитлові приміщення першого поверху перебувають у державній власності, що підтверджується відповідним свідоцтвом. За таких обставин суд апеляційної інстанції, враховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад цього спору, дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що вказаний спір не має публічно-правового характеру, не підпадає під юрисдикцію адміністративних судів, а тому має бути розглянутий за правилами, визначеними ЦПК України. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року у справі N 21-530а14, від 23 лютого 2016 року у справі N 6551а15 та у постанові ВеликоїПалати Верховного Суду від 12 березня 2018 року у справі N 461/14599/13-а. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо немає підстав для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2016 року залишити без задоволення. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  6. ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Д.А. Гудими та В.С. Князєва Справа N 9-484/2004 (Со-77/04) Провадження N 13-9зво18 Короткий виклад історії справи 1. 15 листопада 2002 року слідчий слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ (далі також - СУ ГУ МВС) України в м. Києві порушив кримінальну справу за частиною першою статті 176 Кримінального кодексу (далі також - КК) України на підставі результатів розгляду матеріалів перевірки, проведеної працівниками Департаменту протидії злочинності у сфері економіки МВС України в м. Києві (далі також - ДПЗСЕ), за фактом порушення авторського права корпорації "Майкрософт", що завдало матеріальної шкоди у великому розмірі. 2. 20 серпня 2002 року згідно з вказаними матеріалами під час проведення огляду офісного приміщення приватних підприємців ОСОБА_4 (далі також - заявник) та ОСОБА_5 було вилучене належне їм майно, що знаходилося у цьому приміщенні, а також в автомобілі та гаражі. 3. 20 листопада 2002 року постановою слідчого СУ ГУ МВС України в м. Києві вилучене майно було приєднане до матеріалів кримінальної справи як речові докази, які постановлено зберігати у ДПЗСЕ до вирішення питання відповідно до закону. 4. 25 квітня 2006 року вказані матеріали кримінальної справи передані до слідчого відділу (далі - СВ) Шевченківського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ (далі - РУ ГУ МВС) України в м. Києві для організації подальшого розслідування. 5. 19 вересня 2008 року слідчий СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві зупинив досудове слідство у кримінальній справі на підставі пункту 3 частини першої статті 206 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі також - КПК 1960 року) через невстановлення особи, яка вчинила злочин; кримінальна справа була передана до архіву СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві для зберігання. 6. Неодноразові звернення заявника до правоохоронних органів залишалися без розгляду по суті. Так, 4 квітня 2004 року СУ ГУ МВС України в м. Києві у відповідь на звернення заявника повідомило про відсутність підстав для порушення кримінальної справи щодо нього. 7. 25 лютого 2005 року СУ ГУ МВС України в м. Києві відмовило у задоволені заяви ОСОБА_4 про закриття справи через відсутність складу злочину. 8. Заявник також оскаржив у судовому порядку постанову про порушення кримінальної справи. 9. 26 червня 2003 року Шевченківський районний суд м. Києва постановою відмовив у задоволенні цієї скарги, оскільки згідно з частиною шостою статті 234 КПК 1960 року оскаржити можна лише постанову про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи. 10. 17 вересня 2003 року Апеляційний суд м. Києва ухвалою скасував постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 26 червня 2003 року, а провадження у справі закрив. 11. 13 липня 2004 року Верховний Суд України ухвалою змінив рішення апеляційного суду: виключив з ухвали вказівку про закриття провадження у справі, а матеріали справи направив Шевченківському районному суду м. Києва для розгляду по суті. 12. 14 жовтня 2004 року Шевченківський районний суд м. Києва постановою задовольнив скаргу заявника, скасувавши постанову слідчого СУ ГУ МВС України в м. Києві від 15 листопада 2002 року про порушення кримінальної справи. 13. 24 грудня 2004 року Апеляційний суд м. Києва ухвалою скасував постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року та відмовив у задоволенні скарги заявника. 14. Апеляційний суд в ухвалі зазначив, що суд першої інстанції, не перевіривши допустимість доказів, вдався до їх оцінки, що не мав права робити, оскільки така перевірка здійснюється на стадії досудового слідства або під час розгляду справи по суті. Недотримання порядку порушення кримінальної справи, передбаченого частиною другою статті 98 КПК 1960 року (щодо конкретної особи, а не за фактом вчинення злочину), як вказав апеляційний суд, можна виправити заходами реагування з боку прокурора. А крім того, порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину не завдало невиправної шкоди заявнику, яка би вимагала скасування відповідної постанови. 15. 25 липня 2005 року Верховний Суд України постановою відмовив заявнику у витребуванні матеріалів справи для перевірки та зазначив, що в касаційному порядку можуть бути перевірені лише судові рішення, якими закінчено провадження у справі. А тому відповідно до вимог статті 383 КПК 1960 року касаційна скарга на ухвалу апеляційного суду не може бути предметом розгляду суду касаційної інстанції. 16. 7 липня 2016 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Зосимов проти України" ("Zosymov v. Ukraine", заява N 4322/06) постановив рішення (далі - рішення ЄСПЛ), в якому встановив такі порушення прав заявника: 16.1. Щодо стверджуваного незаконного обшуку (огляду) офісу заявника, його автомобіля та гаража, вилучення та зберігання працівниками міліції його майна, а також відсутності у нього можливості подати відповідні скарги - порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (національне законодавство не передбачало достатніх гарантій проти свавілля працівників міліції та не відповідало вимогам якості закону у розумінні Конвенції, а тому оскаржуване втручання не було здійснено "згідно із законом"); 16.2. Щодо права власності на майно, яке було приєднане до матеріалів кримінальної справи як речові докази, - порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (оскільки для повернення такого майна заявник мав дочекатися результатів відповідного кримінального провадження, яке було протягом багатьох років зупинене без будь-яких перспектив прогресу; національне законодавство не надавало заявнику жодних засобів оскарження необхідності зберігання його майна працівниками міліції; у заявника була відсутня можливість ініціювати перегляд незалежним національним органом влади своєчасно із наданням необхідних процесуальних гарантій законності вилучення та зберігання майна протягом тривалого часу). 16.3. Щодо відсутності ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарг заявника за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції - порушення статті 13 Конвенції. 17. За наслідками розгляду справи заявника ЄСПЛ присудив йому справедливу сатисфакцію у розмірі 6 000 євро компенсації моральної шкоди за вказані порушення Конвенції. 18. Заявник звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у зв'язку із встановленням рішенням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань. Просив, зокрема, скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишити в силі постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. 19. Мотивував тим, що постанова суду першої інстанції є законною й обґрунтованою, а повернути йому як власнику вилучені речі можна лише у випадку скасування постанови про порушення кримінальної справи, оскільки лише тоді вони втратять статус речових доказів. Заявник вважав, що саме такий захід індивідуального характеру зможе відновитийого попередній юридичний стан. 20. 30 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду постановою залишила заяву про перегляд судових рішень без задоволення (далі - постанова). Зокрема, ВеликаПалата Верховного Суду вважала, що відсутні підстави для задоволення вимоги заявника про забезпечення "такого заходу індивідуального характеру як розгляд справи зі скасуванням судового рішення апеляційного суду як незаконного". 21. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову так: 21.1. Рішення ЄСПЛ не містить висновку про те, що встановлені стосовно заявника порушення Конвенції "були спричинені рішенням судової установи, яке ухвалене в межах кримінальної справи та надалі зумовлює шкідливі наслідки, що не можуть бути усунуті (виправлені) іншим способом, аніж скасуванням ухвали апеляційного суду"; 21.2. ЄСПЛ визнав обґрунтованими лише скарги щодо незаконного обшуку (огляду) офісу, автомобіля та гаража заявника, вилучення та зберігання правоохоронними органами його майна та відсутності в нього можливості подати відповідні скарги; 21.3. Стосовно заявника повне відновлення (restitutio in integrum) попереднього юридичного стану, який він мав до порушення Конвенції, а тим більше шляхом скасування ухвали апеляційного суду, неможливе, оскільки ЄСПЛ констатував порушення Конвенції на стадії досудового розслідування кримінальної справи та не встановив жодних порушень судами України вимог закону та Конвенції, з огляду на що відсутні підстави для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною і для її скасування. Підстави для висловлення окремої думки та мотиви, якими вона обґрунтована 22. Не можемо погодитися з думкою більшості колег, які підтримали постанову в частині відмови у задоволенні вимоги заявника скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишити в силі постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. 23. Вважаємо, що ця вимога заявника для забезпечення відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який він мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum), мала бути задоволеною. 24. На жаль, застосований Великою Палатою Верховного Суду формальний підхід до вирішення зазначеної вимоги без звернення до приписів Конституції України та Конвенції лише підтвердив відсутність у правовій системі України як до, так і після ухвалення рішення ЄСПЛ, ефективного засобу юридичного захисту права власності заявника. 25. Більше того, на наш погляд, у вказаній частині постанова Великої Палати Верховного Суду не є належним механізмом виконання рішення ЄСПЛ щодо захисту права власності заявника, який би мав бути забезпеченим на національному рівні для виконання зобов'язання України за пунктом 1 статті 46 Конвенції. Щодо права на оскарження постанови про порушення кримінальної справи 26. На момент звернення заявника та розгляду його скарги на постанову про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину КПК 1960 року не передбачав можливості такого оскарження, оскільки постанова не стосувалася заявника. 27. Вказана формальна перешкода для оскарження постанови про порушення кримінальної справи у судовому порядку була тим обмеженням права на судовий захист, яке дозволяло органам досудового слідства створювати ситуації, в одну з яких потрапив заявник, майно якого більш ніж 15 років має статус речових доказів у кримінальній справі, що не розслідується. 28. Лише з 18 січня 2007 року, а саме з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи" N 462-V від 14 грудня 2006 року, прямо гарантована можливість звернення до суду зі скаргою на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину, особою, інтересів якої стосується ця справа, з достатнім обґрунтуванням порушення прав і законних інтересів такої особи. 29. У рішенні суду першої інстанції, яке заявник просив залишити в силі, ще 14 жовтня 2004 року було встановлено, що на час порушення кримінальної справи орган досудового слідства фактично надав заявнику статус підозрюваного, що підтверджується зверненням слідчого до суду з поданням про проведення обшуку за місцем проживання заявника та його дружини, а також постановами судді про проведення такого обшуку. 30. Шевченківський районний суд м. Києва постановою від 14 жовтня 2004 року скасував постанову слідчого про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину. В основу обґрунтування вказаного рішення за відсутності відповідних приписів КПК 1960 року, на нашу думку, правомірно покладене право заявника на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України, що має вищу юридичну силу, ніж згаданий КПК (багато приписів якого не відповідали ні Конституції України, ні Конвенції). Щодо застосування restitutio in integrum у цій справі 31. Заявник ставив перед Великою Палатою Верховного Суду питання, зокрема, про поновлення його права власності на вилучені речі, а ЄСПЛ у своєму рішенні якраз і встановив незаконність їх вилучення та порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 32. Оскільки pacta sunt servanda, тобто кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись (стаття 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів), Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, в яких вона є стороною (пункт 1 статті 46 Конвенції). 33. Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон) передбачає, що рішення ЄСПЛ може бути виконане шляхом виплати відшкодування (статті 8-9), вжиття додаткових заходів індивідуального характеру (статті 10-12), а також заходів загального характеру (статті 13-15). 34. З метою забезпечення відновлення порушених конвенційних прав, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: 1) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції та протоколів до неї (restitutio in integrum), зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом; 2) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ (стаття 10 Закону). 35. У Рекомендації N R (2000) 2, ухваленій 19 січня 2000 року, Комітет міністрів Ради Європи зазначив, що практика здійснення нагляду за виконанням рішень Суду показує, що у виняткових випадках повторний розгляд справи або поновлення провадження є найбільш ефективним, якщо не єдиним, засобом досягнення restitutio in integrum.Тому Комітет міністрів закликав держави-учасниці Ради Європи запровадити механізм перегляду справи після встановлення ЄСПЛ порушення Конвенції, особливо у разі: i) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; ii) коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що: a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 36. ЄСПЛ наголошував, що "процедура відновлення провадження у справі повинна забезпечувати можливість органам держави-відповідача дотриматися висновків та духу рішення Суду, а також процесуальних гарантій, закріплених у Конвенції. … відновлення провадження, в ході якого було порушено Конвенцію, не є самоціллю; це лише засіб, хоча й ключовий, що може бути використаний для досягнення конкретної мети - повного та належного виконання рішення Суду" (рішення у справі ""Швейцарський союз проти ферм" проти Швейцарії (N 2)" від 30 червня 2009 року (""Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT)" v. Switzerland (No. 2)"), заява N 32772/02, § 90). 37. Згідно зі статтею 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору. Поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору. 38. Юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї (пункт 1 статті 32 Конвенції). 39. ЄСПЛ неодноразово вказував, що "держава-відповідач, яка порушила Конвенцію або протоколи до неї, зобов'язана виконати рішення Суду у будь-якій справі, стороною в якій вона є. Тобто, часткове або повне невиконання рішення Суду є підставою для міжнародно-правової відповідальності Договірної держави. Відповідна Договірна держава зобов'язана не тільки виплатити потерпілим кошти, присуджені Судом як справедливу сатисфакцію, але й вжити заходи індивідуального характеру та/або, за необхідності, заходи загального характеру, спрямовані на припинення встановленого Судом порушення та усунення його негативних наслідків з метою повернути заявника, наскільки це можливо, у стан, в якому він перебував би, якби вимоги Конвенції не було порушено" (рішення у справі ""Швейцарський союз проти ферм" проти Швейцарії (N 2)" від 30 червня 2009 року (""Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT)" v. Switzerland (No. 2)"), заява N 32772/02, § 85). 40. Тобто, рішення ЄСПЛ має виконуватися державою не лише формально (для забезпечення дотримання визначених національним законом процедур), але й фактично (з метою повернути заявника настільки, наскільки це можливо, у стан, в якому він перебував би, якби вимоги Конвенції не було порушено). 41. Виконуючи рішення ЄСПЛ, держава повинна враховувати цілі Конвенції, зокрема пункту 1 статті 32 і пункту 1 статті 46 Конвенції, а також наступну практику застосування цих статей. 42. Велика Палата Верховного Суду згідно з Рекомендацією Комітету міністрів Ради Європи N R (2000) 2, на наш погляд, мала встановити, що заявник і далі зазнає значних (з огляду на вартість вилученого у нього майна) негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, а саме постанови про порушення кримінальної справи від 15 листопада 2002 року (до матеріалів якої було приєднане вилучене у заявника майно), у скарзі на яку 24 грудня 2004 року відмовив Апеляційний суд м. Києва, скасувавши постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. Крім того, видається очевидним, що рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що в основі визнаного порушення права власності заявника лежали суттєві процедурні недоліки (хай навіть і пов'язані з недосконалістю КПК 1960 року), які ставлять під серйозний сумнів результат провадження на національному рівні за скаргою на постанову про порушення кримінальної справи. 43. Натомість, Велика Палата Верховного Суду дійшла прямо протилежних висновків: врахувала присуджену ЄСПЛ компенсацію моральної шкоди, завданої порушеннями статей 8 і 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї, як одну з підстав (поряд з "оцінкою та аналізом наведених ЄСПЛ фактів і констатованим характером (змістом) порушень Конвенції"), щоби "вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які [мабуть, маються на увазі конвенційні права] за цих обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, що існували до вчинення порушень". 44. З огляду на це може складатися враження, що 6 000 євро, присуджених ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду вважала грошовою компенсацією не моральної шкоди, а збитків від втрати майна, долученого в якості речових доказів до кримінальної справи. Хоча з тексту рішення ЄСПЛ випливає, що справедлива сатисфакція не була спрямована на покриття матеріальних втрат заявника. 45. Крім того, висновок Великої Палати Верховного Суду про неможливість відновлення юридичного стану заявника, який він мав до порушення його конвенційних прав, зокрема і права власності, не ґрунтується на попередньо наведеній у постанові Великої Палати Верховної Суди аргументації. Чому неможливо відновити право власності заявника, з тексту постанови Великої Палати Верховного Суду незрозуміло. А твердження у вказаній постанові про те, що "у таких випадках [як у справі заявника] засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру" можна розглядати як спробу Великої Палати Верховного Суду усунутися від застосування принципу restitutio in integrum у цій справі. 46. Свідченням цьому є і висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що "таке повне відновлення [становища заявника], а тим більше шляхом скасування ухвали апеляційного суду, неможливе, оскільки ЄСПЛ констатував порушення Конвенції щодо заявника на стадії досудового розслідування кримінальної справи та не встановив жодних порушень судами України вимог закону та Конвенції, у зв'язку із чим відсутні підстави для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною та її скасування". 47. Вочевидь, відновлення права власності заявника на майно, долучене до матеріалів кримінальної справи в якості речових доказів, не може бути частиною заходів загального характеру, а також ніяк не пов'язане з відшкодуванням завданої заявникові моральної шкоди, аналізом причин порушення Конвенції в його справі та з пошуком шляхів усунення цих порушень, які відомі та зрозумілі, виходячи зі змісту рішення ЄСПЛ. 48. Крім того, констатація порушення Конвенції щодо заявника на стадії досудового розслідування кримінальної справи та відсутність порушень судами України вимог Конвенції під час розгляду скарги заявника на постанову про порушення кримінальної справи, не є свідченням "відсутності підстав для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною та її скасування". 49. Видається, що Велика Палата Верховного Суду надто вузько витлумачила припис пункту 2 частини третьої статті 459 Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року N 4651-VI (далі - КПК 2012 року), стверджуючи, що вона має право переглядати судові рішення та за наявності для цього підстав втручатися в них у випадку, коли міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановить порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи лише судом. 50. Якщо ЄСПЛ встановив порушення конвенційних прав на стадії досудового розслідування, і такі порушення не були усунуті під час розгляду відповідного питання судом на національному рівні, навряд чи є підстави стверджувати, що відсутні порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом (навіть за відсутності рішення ЄСПЛ про визнання порушення статті 6 Конвенції). Допущені на стадії досудового розслідування порушення конвенційного права власності "отруїли" подальше судове провадження за скаргою заявника на постанову про порушення кримінальної справи. Зрештою, як видається, поняття "вирішення справи судом" (пункт 2 частини третьої статті 459 КПК 2012 року) за аналогією з поняттям "справедливий суд" (пункт 1 статті 6 Конвенції) може охоплювати і стадії провадження, що передують власне судовому розгляду. 51. Встановленого ЄСПЛ порушення права власності заявника на майно, долучене в якості речових доказів до вказаної справи, достатньо для того, аби держава відновила це право найбільш ефективним способом. На нашу думку, таке відновлення можливе шляхом скасування ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишення в силі постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. По-перше, саме остання у ситуації заявника може вважатися ефективним засобом відновлення його права власності (Велика Палата Верховного Суду в постанові не надала оцінки доводам заявника про те, що повернути йому як власнику вилучені речі можна у випадку скасування постанови про порушення кримінальної справи, оскільки лише тоді вони втратять статус речових доказів). По-друге, інших ефективних засобів відновлення цього права у процедурі виконання рішення ЄСПЛ законодавство України не передбачає. По-третє, рішення ЄСПЛ, зокрема, в частині вжиття заходів індивідуального характеру має бути належно виконане згідно з пунктом 1 статті 46 Конвенції незалежно від того, який "арсенал" юридичних засобів передбачає національне законодавство і які повноваження має Велика Палата Верховного Суду згідно з процесуальним законом. 52. Відтак, застосування формального підходу до виконання рішення ЄСПЛ у цій справі, зокрема, з посиланням на приписи внутрішнього законодавства, яке за змістом не передбачає конкретних ефективних засобів юридичного захисту права власності заявника, на наш погляд, не може бути виправданим. 53. ЄСПЛ неодноразово висловлювався стосовно неприйнятної практики Верховного Суду України, який, незважаючи на встановлення у рішенні ЄСПЛ серйозних порушень конвенційних прав, відмовляв заявникам у перегляді відповідних національних судових рішень. Так, у рішенні в справі "Бочан проти України N 2" від 5 лютого 2015 року ("Bochan v. Ukraine (no. 2)", заява N 22251/08, § 64) ЄСПЛ зазначив, що "обґрунтування Верховного Суду України можна тлумачити лише як "грубе свавілля" або "відмову у правосудді" у тому розумінні, що викривлений виклад рішення 2007 року у першій справі "Бочан проти України" ("Bochan v. Ukraine") призвів до руйнування намагань заявниці домогтися розгляду у рамках передбаченої національним законодавством процедури касаційного типу її майнових вимог на підставі рішення Суду у попередній справі". 54. Як видається, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року теж відмовила заявнику у правосудді, застосувавши такий, що не узгоджується з духом Конвенції, підхід до виконання рішення ЄСПЛ в частині виправлення допущеного Україною порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 55. Тим самим Велика Палата Верховного Суду фактично спонукала заявника самостійно виконувати рішення ЄСПЛ, а саме: з метою захисту порушеного державою права власності написати заяву, на підставі якої інформація про кримінальне правопорушення у справі, в якій у заявника було вилучено як речові докази майно, буде внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Після цього у кримінальному провадженні згідно з КПК 2012 року будуть розпочаті слідчі дії, а заявник зможе застосувати механізми захисту, передбачені цим КПК. Проте, вочевидь, виконання рішення ЄСПЛ не може бути обов'язком заявника, а тим більше таким, що по суті зумовлює ініціювання ним слідчих дій (які можуть бути спрямовані проти самого заявника) для повернення майна, долученого у 2002 році до матеріалів зданої в архів кримінальної справи. 56. У рішенні ЄСПЛ вказав, що розтлумачене компетентними судовими органами національне законодавство не передбачало жодних процесуальних гарантій, які давали би можливість оскаржити дії працівників міліції. Тому ЄСПЛ визнав порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з відсутністю у заявника ефективних національних засобів юридичного захисту, зокрема його права власності (§ 94). 57. Відмовивши у задоволенні вимоги заявника про скасування ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та про залишення в силі постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року, Велика Палата Верховного Суду фактично підтвердила, що в Україні з 2002 року відсутні ефективні засоби юридичного захисту права власності заявника. Судді Великої Палати Верховного Суду Д.А. Гудима В.С. Князєв
  7. ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Британчука В.В., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Ситнік О.М. на постанову від 10 квітня 2018 року у справі N 1519/2-787/11 провадження N 14-48цс18 Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) викладаємо окрему думку. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 24 травня 2016 року в задоволенні позову Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_5, за участю третьої особи - Одеської міської ради, про зобов'язання привести самочинно реконструйоване домоволодіння до попереднього стану - відмовлено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради подала до суду апеляційну скаргу. Ухвалою від 08 листопада 2016 року Апеляційний суд Одеської області рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 24 травня 2016 року скасував та провадження у справі закрив. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, апеляційний суд керувався тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки відносини між сторонами є публічно-правовими. 28 листопада 2016 року Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин та дійшов помилкового висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Постановою від 10 квітня 2018 року Велика Палата Верховного Суду, касаційну скаргу Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради залишила без задоволення, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року - без змін. Постановляючи таку ухвалу, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого. У справі, яка розглядається, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради звернулася до суду з позовом, у якому просила суд зобов'язати ОСОБА_5 за свій рахунок привести до попереднього стану житловий будинок, мотивувавши свої вимоги тим, що будівництво та реконструкцію відповідач здійснив без необхідних дозвільних документів та з недотриманням вимог, зокрема, законів України від 24 лютого 1994 року N 4004-XII "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", від 17 грудня 1993 року N 3745-XII "Про пожежну безпеку", від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність" та низки підзаконних актів. Отже, спірні правовідносини в цій справі обумовлені реалізацією позивачем передбачених Законом України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" делегованих повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин. Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє з метою захистити права та інтереси громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та запобігти можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил, а не для захисту своїх приватних прав та інтересів. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України у справі N 21-1959а16, відповідно до якого об'єкти самочинного будівництва за змістом статті 177 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) належать до об'єктів цивільних прав, а тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю про зобов'язання знести самочинне будівництво підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, оскільки такі спори не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав. ВеликаПалата вважає, що самочинне будівництво в цьому випадку є юридичним фактом, відповідною дією, спрямованою на певні об'єкти, щодо яких така дія вчиняється, в тому числі змінюється їх склад та характеристики. Суб'єкти відповідних правовідносин вступають у відносини між собою з приводу різних об'єктів матеріального світу. Щодо одних і тих самих об'єктів матеріального світу можуть складатися різні види правовідносин. У цьому випадку суб'єкт владних повноважень перебуває з особою, яка здійснила самочинне будівництво, в адміністративних відносинах, оскільки діє на виконання своїх владних управлінських функцій, спрямованих на захист інтересів територіальної громади. ТакожВелика Палата Верховного Суду зауважила, що відмінність висновків про юрисдикційну належність спору у справі N 1519/2-787/11 (провадження N 14-48цс18), яка розглядається, та у справі N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18) обумовлена принциповою відмінністю характеру інтересу, на захист якого ініційовано судовий розгляд у цих двох справах. Так, у справі N 461/12052/15-ц Галицька районна адміністрація Львівської міської ради порушувала перед судом питання про зобов'язання ОСОБА_8 за власні кошти демонтувати самовільно влаштований металевий каркас з пластиковим покриттям на рівні першого поверху на дворовому фасаді будинку. Переглядаючи згадану справу, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на дуалістичний характер повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування, як власних, так і делегованих, а саме: одні повноваження є владними, інші - спрямовані на реалізацію цими органами повноважень власника, управителя, знаходяться поза межами публічно-правової сфери. Оскільки спір у справі N 461/12052/15-ц стосувався речового права відповідача щодо здійснення ним права власника житлового приміщення та виник у зв'язку із запереченням позивачем такого права на проведення змін на стіні житлового будинку, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що такий спір є цивільно-правовим за своїм змістом і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У справі ж N 1519/2-787/11, яка наразі розглядається, звернення Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до суду з позовом про зобов'язання ОСОБА_5 за його рахунок привести до попереднього стану житловий будинок здійснене на виконання владних управлінських функцій та спрямоване на захист публічного, а не приватного інтересу. Зокрема, позивач наголошує на тому, що будівництво та реконструкція здійснені без необхідних дозвільних документів та з недотриманням вимог пожежних, санітарно-епідемічних та інших установлених державою норм і правил. Порушення цих вимог може спричинити негативні наслідки для невизначеного кола осіб. Вказане свідчить про те, що такий спір є публічно-правовим і його належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. ВеликаПалата зазначила, що правовідносини, які склалися між сторонами в справі N 461/12052/15-ц та у справі, яка розглядається, різняться, що обумовлює і відмінність зроблених Великою Палатою Верховного Суду в цих справах висновків з приводу їх юрисдикційної належності. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір, який є предметом цього розгляду, не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів. З наведеними висновками не можна погодитися з огляду на таке. Розмежування спорів між судами різної юрисдикції здійснюється залежно від предмета спору, його суб'єктного складу та характеру спірних правовідносин. Не можна погодитися з твердженням Великої Палати Верховного Суду про те, що спірні правовідносини між Малиновською районною адміністрацією Одеської міської ради та ОСОБА_9 мають виключно владно-управлінський характер, і, як наслідок, публічно-правову природу. Звертаючись до суду з позовом про знесення самочинного будівництва, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради здійснює притаманні їй владно-управлінські функції, однак це лише один з аспектів спірних правовідносин. Іншим є особистий майновий інтерес відповідача щодо його прав на створений об'єкт самочинного будівництва, який може бути порушений управлінськими діями суб'єкта владних повноважень - у цьому випадку Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради, що свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин. Предметом спірних правовідносин є об'єкти самочинного будівництва, які, на нашу думку, є об'єктами цивільних прав. Об'єкт самочинного будівництва має фізичні ознаки нерухомого майна, зокрема нерозривний зв'язок із земельною ділянкою та неможливість його переміщення без знецінення, однак у зв'язку з відсутністю державної реєстрації правовий режим нерухомої речі на такий об'єкт не поширюється. До моменту державної реєстрації самочинне будівництво є об'єктом цивільних прав у вигляді будівельних матеріалів - речей. За загальним правилом, закріпленим частиною другою статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Погоджуємося з твердженням Великої Палати Верховного Суду, що самочинне будівництво в цьому випадку є юридичним фактом, відповідною дією, яка спрямована на певні об'єкти, щодо яких така дія вчиняється, в тому числі змінюється їх склад та характеристики. ОднакВелика Палата не врахувала, що у випадках установлених законом, зокрема частиною третьою статті 376 ЦК України, самочинне будівництво є правопороджуючим юридичним фактом, який є підставою для набуття права власності. Особа може набути право власності на самочинно збудоване нерухоме майно за рішенням суду у випадку, якщо особі, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, буде надано земельну ділянку у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно (частина третя статті 376 ЦК України). Право власності у порядку, передбаченому частиною третьою статті 376 ЦК України, може бути визнане лише на новозбудоване нерухоме майно або нерухоме майно, яке створене у зв'язку зі знесенням попередньої будівлі та відповідно до будівельних норм і правил є завершеним будівництвом. Крім того, здійснене самочинне будівництво не повинне порушувати прав інших осіб. Отже, об'єкти самочинного будівництва - це вид нерухомого майна з притаманними йому фізичними ознаками, але з особливим правовим режимом. Об'єкти самочинного будівництва, з урахуванням того, що вони є проміжним результатом будівельної діяльності та мають тимчасовий характер, є об'єктами цивільних прав: або у вигляді речей, тобто будівельних матеріалів, або у вигляді повноцінного об'єкта нерухомого майна в разі набуття права власності на об'єкт самочинного будівництва. Тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю та/або органів місцевого самоврядування про зобов'язання знести самочинне будівництво пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав. З урахуванням викладеного, не вбачаємо підстав відступати від правого висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України у справі N 21-1959а16. За своїм суб'єктним складом такі спори відповідають вимогам ЦПК України, оскільки відповідно до частини другої статті 30 цього Кодексу (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) позивачем і відповідачем у справі цивільної юрисдикції можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Щодо вимог до суб'єктного складу адміністративного спору вважаємо за необхідне зазначити наступне. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак не кожен спір за участю суб'єкта владних повноважень є публічно-правовим. Однією з визначальних особливостей адміністративного судочинства є те, що позивачем в адміністративній справі може бути як фізична, так і юридична особа, яка вважає порушеними свої права, свободи чи інтереси, а відповідачем, за загальним правилом, - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові або службові особи (частини друга та третя статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України; далі КАС - України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). При цьому частиною четвертою статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративними позовами суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом. Правовий аналіз пунктів 1?4 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) свідчить, що всі наведені підстави, коли громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб. Тобто за пунктом 5 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суб'єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об'єднань, юридичних осіб, які не є суб'єктами владних повноважень, виключно для превентивного (попереднього) судового контролю своєї ж діяльності, й у випадках, визначених законом. Пункт 5 частини четвертої цієї статті, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків превентивного судового контролю, і суди повинні розуміти та застосовувати його саме в такому значенні, а не як норму, що надавала б право для розширеного тлумачення права суб'єкта владних повноважень на адміністративний позов. Такий безпідставний підхід до розуміння змісту пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) по суті призводить до відмови органів влади від виконання своїх функціональних обов'язків та можливої дискреційної поведінки (саме такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України у справі N 21-2209а15, від якого не відступав і Верховний Суд). Водночас ані позивач, ані Велика Палата Верховного Суду не вказали закон, який надає право суб'єкту владних повноважень звертатися до фізичної особи з адміністративним позовом про приведення самочинно реконструйованого будинку до попереднього стану, а перелічені у пунктах 1-4 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) випадки, коли особа може бути відповідачем в адміністративній справі за позовом суб'єкта владних повноважень, до предмета спору у справі, що розглядається, не відносяться. На нашу думку, віднесення такої категорії спорів до юрисдикції адміністративних судів суперечить самому завданню адміністративного судочинства, визначеного статтею 2 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) як захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Адміністративна юстиція спрямована виключно на захист людини від публічної влади і не повинна вирішувати справи проти неї. ВеликаПалата Верховного Суду обґрунтувала відмінність висновків про юрисдикційну належність спорів у справі N 1519/2-787/11 (провадження N 14-48цс18), яка розглядається, та у справі N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18) принциповою відмінністю характеру інтересу, на захист якого ініційовано судовий розгляд у цих двох справах. Переглядаючи справу N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18), Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на дуалістичний характер повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування, як власних, так і делегованих, а саме: одні повноваження є владними, інші - спрямовані на реалізацію цими органами повноважень власника, управителя, знаходяться поза межами публічно-правової сфери. Зазначений висновок стосується і позивача у справі, яка переглядається, оскільки Малиновськарайонна адміністрація Одеської міської ради також є виконавчим органом місцевого самоврядування. ВеликаПалата Верховного Суду зазначала, що спір у справі N 461/12052/15-ц стосувався речового права відповідача щодо здійснення ним права власника житлового приміщення й виник у зв'язку із запереченням позивачем такого права на проведення змін на стіні житлового будинку, і дійшла висновку, що цей спір є цивільно-правовим за своїм змістом і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Однак відповідач у справі, яка переглядається, також є власником житлового будинку АДРЕСА_2 який він реконструював без відповідних дозвільних документів, шляхом будівництва прибудови. При цьому земельна ділянка на АДРЕСА_1 у м. Одесі є комунальною власністю. Як убачається з пункту 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18), підставою для звернення до суду позивач указав саме порушення відповідачем приписів законодавства, що регулює містобудівну діяльність. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у справі, яка переглядається, формуючи свою позицію щодо належності спору до адміністративної юрисдикції, зазначила, що позивач наголошує на тому, що будівництво та реконструкцію відповідач здійснив без необхідних дозвільних документів та з недотриманням вимог, зокрема, законів України від 24 лютого 1994 року N 4004-XII "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", від 17 грудня 1993 року N 3745-XII "Про пожежну безпеку", від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність" та низки підзаконних актів. Однак у позовній заяві (а. с. 140-143, т. 1), яка є предметом розгляду в цій справі, є посилання лише на Закон України від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність", а мотивування позову зводиться до того, що реконструкцію будинку здійснено без відповідних дозвільних документів, та кваліфікації дій відповідача з реконструкції належного йому будинку як самочинного будівництва. Малиновська районна адміністрація Одеської міської радиаж ніяк не наголошує на тому, що будівництво та реконструкція відповідачем здійснені з недотриманням вимог пожежних, санітарно-епідемічних та інших установлених державою норм і правил, як указано в постанові Великої Палати Верховного Суду, позивач в обґрунтуванні своїх вимог узагалі про це не зазначає. Вважаємо, що ніякої принципової відмінності між характером інтересу, на захист якого ініційовано судові розгляди у цих двох справах, не існує. Породження практики розмежовувати юрисдикційну належність спору за таким інтересом позитивного впливу на формування єдності судової практики не матиме, лише даватиме підстави для зловживань як учасникам справи, так і судам. Отже, на нашу думку, спори про знесення самочинного будівництва мають нерозривно тісний зв'язок з майновим особистим інтересом учасників справи. При розгляді позову Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_5 з вимогами зобов'язати відповідача за свій рахунок привести до попереднього стану належний йому на праві приватної власності житловий будинок контроль за діяльністю суб'єкта владних повноважень не здійснюється, суд з'ясовує наявність чи відсутність підстав для знесення об'єкта самочинного будівництва, тобто позбавлення особи права фактичного володіння та користування об'єктом самочинного будівництва, на який, за певних, визначених Законом умов, особа може також набути право власності. Спори за позовами суб'єктів владних повноважень про знесення об'єктів самочинного будівництва дійсно мають певні ознаки справи адміністративної юрисдикції (суб'єктна складова та здійснення позивачем владно-управлінських функцій при зверненні до суду), що дає підстави для сумнівів при визначенні юрисдикційної належності такої категорії справ. Однак вважаємо, що за своїм предметом, суттю, характером та суб'єктним складом спірних правовідносин, з урахуванням мети цивільного та адміністративного судочинств, такі спори є цивільно-правовими, тому справа за позовом Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_5 про зобов'язання привести самочинно реконструйоване домоволодіння до попереднього стану шляхом знесення двоповерхової прибудови підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Самочинне будівництво є категорією саме цивільного права. У порядку цивільної юрисдикції розглядаються справи про: визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно власником земельної ділянки; визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснила самочинне будівництво; відшкодування витрат на будівництво, здійснене на земельній ділянці, яку особі не було відведено; зобов'язання особи, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, провести відповідну перебудову; стягнення витрат, пов'язаних з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. На нашу думку, при визначенні судочинства, за правилами якого повинна розглядатися така категорія справ, ключове значення має предмет спору (об'єкт спірних правовідносин), тобто самочинно збудоване нерухоме майно. Визначення юрисдикції справи з урахуванням предмета спору сприяє уникненню ситуацій юридичної невизначеності, дає можливість чітко і без жодних складнощів визначати судочинство, за правилами якого спір підлягає розгляду, що зручно для учасників судового процесу та позбавляє суд необхідності роз'яснювати власні правові висновки, які залежно від характеру інтересу, на захист якого ініційовано судовий розгляд, різняться у кожній наступній справі. Європейський суд з прав людини зауважив, що одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (пункт 61 рішення від 28 жовтня 1999 року у справі N 28342/95 "Брумареску проти Румунії" ("Brumarescu v. Romania")). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (пункт 123 рішення від 29 листопада 2016 року у справі N 76943/11 "Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії" ("Lupeni Greek Catholic Parish and others v. Romania")). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (пункт 36 рішення від 22 листопада 1995 року у справі N 20166/92 "S.W. проти Об'єднаного Королівства" ("S.W. v. the United Kingdom")). Невмотивована зміна правових позицій Верховним Судом породжує неоднозначність судової практики. З урахуванням зазначеного, не вбачаємо жодних підстав відступати від правого висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України у справі N 21-1959а16. Вважаємо, що спір за позовом Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради про зобов'язання знесення об'єкта самочинного будівництва підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний з вирішенням питань щодо речових прав. Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, дійшов помилкового висновку, що цей спір віднесено до компетенції адміністративних судів України. В зв'язку з чим, вважаємо, що касаційна скарга підлягає задоволенню, ухвала Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року - скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Судді В.В. Британчук Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко О.М. Ситнік
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 686/21962/15-ц Провадження N 14-16цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі також - позивач) до ОСОБА_2 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за касаційною скаргою відповідача на заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 грудня 2015 року, ухваленого суддею Мазурок О.В., й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Федорової Н.О., Баса О.Г., Матковської Л.О. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_1 (представник за довіреністю - ОСОБА_3, довіреність від 22 грудня 2014 року), - відповідач: ОСОБА_2 (представник за довіреністю - ОСОБА_4). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 30 жовтня 2015 року позивач звернулась до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за несвоєчасне виконання вироку Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 22 червня 2009 року в частині стягнення з відповідача на її користь 770 000 грн матеріальних збитків та 10 000 грн відшкодування моральної шкоди. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. У 2008 році відповідач отримав від позивача згідно з розписками суму, еквівалентну 100 000 доларів США. 2.2. 22 червня 2009 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив вирок, яким визнав відповідача винним і засудив за частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу (далі - КК) України до 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного майна, крім житла; за частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 190 КК України до 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, крім житла; за частиною другою статті 358 КК України до 4 років позбавлення волі; за частиною третьою статті 358 КК України до 2 років обмеження волі. Відповідно до частини першої статті 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, крім житла. 2.3. Вироком суд також стягнув із відповідача на користь позивача 770 000 грн матеріальних збитків та 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди. 2.4. 30 вересня 2009 року Апеляційний суд Хмельницької області вказаний вирок ухвалою залишив без змін. 2.5. 23 січня 2013 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув із відповідача на користь позивача 3 % річних у розмірі 68 404,93 грн та 135 300,74 грн інфляційних втрат за період з 25 жовтня 2009 року по 1 вересня 2012 року. 2.6. 4 квітня 2013 року Апеляційний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позовних вимог. 2.7. 6 листопада 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував рішення апеляційного суду та залишив в силі рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 23 січня 2013 року. 2.8. Позивач вказувала, що станом на 1 жовтня 2015 року відповідач не виконав вироку суду як у частині відшкодування майнової, так і моральної шкоди. 3. Відтак, позивач просила стягнути з відповідача на свою користь заборгованість, яка утворилась у зв'язку з невчасним виконанням зазначеного грошового зобов'язання за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року у сумі 558 063,29 грн (інфляційні втрати у розмірі 485 940 грн та 3 % річних у розмірі 72 123,29 грн). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 24 грудня 2015 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким позов задовольнив: стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року в розмірі 558 063,29 грн. 5. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що вироком суду на користь позивача стягнуто з відповідача кошти, які останній не сплатив. Відтак, спір стосується порушення грошового зобов'язання, а тому є підстави для стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 29 червня 2016 року Апеляційний суд Хмельницької області ухвалою залишив рішення суду першої інстанції без змін. 7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних правовідносин, але й з інших підстав, зокрема, з факту наявності боргу, встановленого рішенням суду. Суд апеляційної інстанції вказав, що наявні підстави для стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних з відповідача на користь позивача відповідно до статті 625 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 17 липня 2016 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 9. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог позивача відмовити. Короткий зміст ухвали судукасаційної інстанції 10. 25 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 11. Ухвала мотивована тим, що згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 20 січня 2016 року у справі N 6-2759цс15, правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, урегульовано Законом України "Про виконавче провадження", і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України). На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, такий висновок Верховного Суду України не відповідає висновку цього ж суду, викладеному у постанові від 1 жовтня 2014 року у справі N 6-113цс14, згідно з якою відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов'язанням. 12. Відсутність доступного, розумного та передбачуваного судового тлумачення частини другої статті 625 ЦК України, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, призводить до порушення цивільних прав, свобод та інтересів. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Відповідач вважає, що до проголошення 22 червня 2009 року обвинувального вироку та набуття ним 30 вересня 2009 року чинності між ним і потерпілою (позивачем) зобов'язальних правовідносин не існувало, договір позики коштів вони не укладали. Оскільки приписи статті 625 ЦК України регулюють зобов'язальні правовідносини та поширюються на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду (договірне зобов'язання), ці приписи, на думку відповідача, не застосовуються до спірних правовідносин, які виникли з недоговірного зобов'язання (делікту). 14. Крім того, відповідач вказує, що суди першої й апеляційної інстанцій не врахували правових позицій Верховного Суду України, викладених у постановах від 2 березня 2016 року у справі N 6-2491цс15, від 20 січня 2016 року у справі N 6-2759цс15 та від 27 січня 2016 року у справі N 6-771цс15. (2) Позиція позивача 15. У січні 2017 року позивач подав заперечення на касаційну скаргу. Вказує, що вона є необґрунтованою та просить залишити судові рішення без змін. 16. Позивач мотивує заперечення тим, що стягнення інфляційних втрат та 3 % річних на встановлену в судовому рішенні суму заборгованості за період невиконання судового рішення є правомірним. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої та апеляційної інстанцій 17. Предметом позову у цій справі є стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року за невиконання грошового зобов'язання щодо відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди, підтверджених вироком суду. 18. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 19. Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. 20. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти. 21. Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим. 22. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі N 758/1303/15-ц. 23. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 24. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). 25. Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. 26. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі N 910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 1 червня 2016 року у справі N 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі. 27. Відповідач має грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджує вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 22 червня 2009 року, який набрав законної сили 30 вересня 2009 року, про стягнення з відповідача на користь позивача 770 000 грн матеріальних збитків та 10 000 грн відшкодування моральної шкоди. 28. З огляду на те, що відповідач порушив вказане грошове зобов'язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України. А тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 1 жовтня 2014 року у справі N 6-113цс14, згідно з яким відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов'язанням. 29. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що постановою від 1 жовтня 2014 року у справі N 6-113цс14 Верховний Суд України залишив без змін ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 листопада 2013 року, якою було скасоване рішення апеляційного суду та залишене в силі рішення суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача 3 % річних у розмірі 68 404,93 грн та 135 300,74 грн інфляційних втрат за період з 25 жовтня 2009 року до 1 вересня 2012 року. У справі N 686/21962/15-ц правовідносини виникли між тими самими сторонами, однак стосуються стягнення з відповідача заборгованості, яка утворилась за інший період - з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року. 30. Отже, у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій також обґрунтовано вважали, що наявні правові підстави для застосування до спірних правовідносин приписів частини другої статті 625 ЦК України. 31. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у: 32.1. Постанові від 20 січня 2016 року у справі N 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України "Про виконавче провадження", і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України); 32.2. Постанові від 2 березня 2016 року у справі N 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин. 32. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє доводи відповідача про неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції, висловленої в постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі N 6-771цс15, відповідно до якої припис частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях. 33. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що грошове зобов'язання між сторонами про відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди визначене за рішенням суду саме у гривні. А тому застосування до правовідносин між сторонами статті 625 ЦК України не суперечить правовій позиції, сформульованій у постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі N 6-771цс15. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 34. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 35. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 36. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 грудня 2015 року й ухвала Апеляційного суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року є правильними по суті рішеннями і залишає їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 37. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 38. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 39. Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. 40. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти. 41. Завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим. 42. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. 43. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 44. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). 45. Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. 2. Заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 грудня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Д.А. Гудима С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписаний 20 червня 2018 року.
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/3401/17 (К/9901/42667/18) Провадження N 11-542апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестсервіс" на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва (суддя Огурцов О.П.) від 13 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Бабенко К.А., судді: Кузьменко В.В., Степанюк А.Г.) від 30 травня 2017 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестсервіс" до Міністерства юстиції України, Першої Київської державної нотаріальної контори про зняття арешту з майна, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ТОВ "Інвестсервіс" звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, просило зняти арешт, накладений Першою Київською державною нотаріальною конторою 20 жовтня 2004 року на підставі наказу Арбітражного суду від 29 січня 1997 року N 19/12 на нежитлову будівлю за адресою: місто Київ, вул. Петра Сагайдачного, буд. 19, літ. "а", яка відповідно до витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 10 лютого 2011 року N 28968972 належить ТОВ "Інвестсервіс". Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суд зазначив, що заявлені вимоги підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року змінено ухвалу суду першої інстанції шляхом виключення з її мотивувальної частини посилання на ч. 1 ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження", як на одну з підстав відмови у відкритті провадження в адміністративній справі. В іншій частині ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року - залишено без змін. 14 червня 2017 року ТОВ "Інвестсервіс" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року і ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 травня 2018 року вказану вище справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Цю ухвалу мотивовано тим, що в касаційній скарзі ТОВ "Інвестсервіс" посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зокрема, що вказаний позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Згідно з витягом Державного реєстру речових прав на нерухоме майно N 28968972 від 10 лютого 2011 року нежила будівля, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Петра Сагайдачного, буд. 19, літ. "а", належить на праві власності ТОВ "Інвестсервіс". 20 жовтня 2004 року Першою Київською державною нотаріальною конторою на вказану будівлю накладено арешт на підставі наказу Арбітражного суду від 29 січня 1997 року N 19/12, що підтверджується відомостями з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 05 грудня 2016 року. Вказані обставини стали підставою для звернення ТОВ "Інвестсервіс" до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. За приписами п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, фактично предметом та підставою даного позову є незгода позивача з арештом, який накладений на підставі наказу Арбітражного суду від 29 січня 1997 року N 19/12 на будівлю, що належить йому на праві власності. Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій; далі - ГПК України). За змістом ч. 1 ст. 1212 ГПК України скарги щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів підлягають розгляду господарським судом, який розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим господарським судом, що видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу), незалежно від того, якою саме особою подано скаргу. Розгляд таких скарг здійснюється господарськими судами за правилами ГПК. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що Законом України від 21 січня 2006 року N 2538-III "Про внесення змін до Закону України "Про арбітражний суд" були внесені зміни, зокрема у тексті цього Закону слово "арбітражний" у всіх відмінках замінено словом "господарський". Таким чином, оскільки наказ про арешт майна був виданий Арбітражним судом, то позивач повинен звернутися про зняття такого арешту до господарського суду. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції, що дана справа не підсудна адміністративному суду, а повинна розглядатися за правилами господарського судочинства. Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій правильно встановлено обставини справи, судові рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правові висновки Окружного адміністративного суду міста Києва та Київського апеляційного адміністративного суду скаржником не спростовані. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестсервіс" на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року - залишити без задоволення. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  10. Постанова Іменем України 5 червня 2018 року м. Київ Справа N 338/180/17 Провадження N 14-144 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення безпідставно одержаних коштів і за зустрічним позовом відповідача до позивача про визнання договору укладеним та стягнення заборгованості за договором підряду за касаційною скаргою позивача на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року, ухваленого суддею Битківським Л.М., і ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Горейко М.Д., Бойчука І.В., Ясеновенко Л.В. Учасники справи: - позивач (відповідач за зустрічним позовом): Товариство з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані", - відповідач (позивач за зустрічним позовом): ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 9 лютого 2017 року позивач звернувся до суду з позовом, вякому з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, просив стягнути з відповідача 104 699 грн. з яких 100 000 грн - безпідставно одержані кошти, 750 грн - три проценти річних і 3 949 грн - інфляційні втрати. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. 3 серпня 2016 року та 17 серпня 2016 року позивач згідно з платіжними дорученнями перерахував на рахунок відповідача кошти у сумі 100 000 грн. які, за твердженнями позивача, перераховані помилково, оскільки будь-які договірні відносини між позивачем і відповідачем відсутні. 2.2. 16 грудня 2016 року позивач звернувся до відповідача з листом-вимогою повернути вказані кошти протягом п'яти банківських днів. Вказаний лист вручений відповідачу особисто 22 грудня 2016 року, однак добровільно він кошти не повернув. 2.3. Позивач вважав, що, окрім цієї суми, має право стягнути з відповідача три відсотки річних - 750 грн та інфляційні втрати - 3 949 грн. 2.4. Також вказував, що 26 грудня 2016 року проведена державна реєстрація припинення підприємницької діяльності відповідача як фізичної особи-підприємця. 3. 3 травня 2017 року відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом і просив, зокрема, визнати укладеним 3 серпня 2016 року договір підряду між ним і позивачем та стягнути з останнього на свою користь 51 000 грн боргу за поставлені будівельні матеріали. 4. Зустрічний позов мотивований такими обставинами: 4.1. На початку лютого 2016 року до відповідача звернувся уповноважений представник позивача (Стеців І.І.) та запропонував укласти договір підряду, за яким відповідач мав виготовити зі свого матеріалу та поставити дерев'яні бруси за адресою: АДРЕСА_1, для подальшого будівництва каркасу дерев'яної колиби. Відповідач узгодив із представником позивача креслення каркасу колиби, перелік робіт і ціну будівельних матеріалів. 4.2. За результатами домовленостей зі Стецівим І.І. відповідач підписав зі свого боку примірник договору підряду та неодноразово надсилав його для підписання позивачу. 4.3. 3 серпня 2016 року та 17 серпня 2016 року позивач перерахував на рахунок відповідача кошти у розмірі 100 000 грн (по 50 000 грн. з призначенням платежів "оплата за будівельні матеріали". Відповідач вважав вказані кошти частиною авансу, з перерахуванням якого договір пов'язував початок виконання робіт. Вказував, що саме з 3 серпня 2016 року договір підряду є укладеним. 4.4. 29 листопада 2016 року відповідач відпустив позивачу дерев'яні бруси, які були доставлені та відвантажені 30 листопада 2016 року за узгодженою сторонами адресою. Представник позивача СтецівІ. І відмовився від підписання акта виконаних робіт, не заявивши про їх можливі недоліки. 4.5. Оскільки відповідач виконав обов'язки за договором, виготовив і поставив бруси, то просив стягнути з позивача на свою користь різницю у сумі 51 000 грн між перерахованими позивачем авансовими коштами та вартістю виготовлених і поставлених брусів. Короткий зміст ухвали та рішення суду першої інстанції 5. 8 вересня 2017 року Богородчанський районний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, якою первісний позов залишив без розгляду, й ухвалив рішення, яким задовольнив зустрічний позов повністю: визнав укладеним ФОП ОСОБА_3 з позивачем договір підряду від 3 серпня 2016 року і стягнув з позивача на користь відповідача 51 000 грн недоплачених коштів за виконану роботу та поставлені будівельні матеріали. 6. Рішення мотивоване тим, що позивач, перерахувавши 3 серпня 2016 року ФОП ОСОБА_3 кошти як частину авансу за будівельні матеріали, підтвердив укладення з ним договору підряду. Оскільки представник позивача відмовився від підписання акта виконаних робіт, не заявивши про їх недоліки, позивач не був звільнений від обов'язку оплатити роботи. 7. Щодо суб'єктної юрисдикції, то суд першої інстанції вказав, що у разі припинення діяльності фізичної особи-підприємця її права й обов'язки за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою. Відтак, суд першої інстанції вирішив, що справа мала розглядатися за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. 5 грудня 2017 року Апеляційний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. 9. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про визнання укладеним з 3 серпня 2016 року договору підряду, оскільки сторони узгодили перелік робіт і вартість 1 куб. м. виготовленого брусу в кресленні, а позивач підтвердив укладення договору, перерахувавши частину авансу в розмірі 50 000 грн. 10. Стосовно суб'єктної юрисдикції апеляційний суд вказав, що правовідносини між позивачем і відповідачем пов'язані зі здійсненням останнім підприємницької діяльності, проте державну реєстрацію ФОП ОСОБА_3 припинено. А тому відповідно до роз'яснень, викладених в абзаці 3 пункту 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року N 3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ", такий спір необхідно розглядати за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 23 грудня 2017 року позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та закрити провадження у справі. 12. Обґрунтовує скаргу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 4 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржує рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Позивач вказує, що про наявність проекту договору підряду йому стало відомо лише з матеріалів зустрічної позовної заяви. Обґрунтовує, що суди неправильно застосували статтю 640 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, оскільки позивач та відповідач не укладали договору підряду. Зазначає, що суди не встановили наявності всіх істотних умов договору підряду та їх відповідність чинному законодавству. 16. Мотивує, що зустрічний позов поданий щодо визнання укладеним договору підряду між позивачем і відповідачем як фізичною особою. Натомість, долучена до зустрічного позову копія цього договору стосується врегулювання правових відносин між позивачем і ФОП ОСОБА_3 як суб'єктом господарювання, якого на час подання зустрічного позову, розгляду справи у суді й ухвалення рішення у такому правовому статусі не існувало. Позивач вважає, що цей спір мав розглядатися за правилами господарського судочинства. 17. В обґрунтування касаційної скарги наводить правовий висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 4 грудня 2013 року у справі N 6-125цс13. Згідно з цим висновком у разі припинення суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи (виключення з відповідного реєстру) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки остання не перестає існувати. Фізична особа-підприємець відповідає за її зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. А тому після припинення такої діяльності, на думку позивача, відповідач позбавив себе права звертатися до суду з будь-якою вимогою господарсько-правового характеру та мав лише обов'язки за невиконаними зобов'язаннями. 18. На переконання позивача, апеляційний суд неправильно витлумачив пункт 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року N 3. Позивач стверджує, що у разі виникнення спору між господарським товариством і фізичною особою, яка є підприємцем, суд має з урахуванням змісту договору й інших документів з'ясувати, з використанням якого правового статусу при укладенні такого договору діяла фізична особа (як фізична особа чи як фізична особа-підприємець), а також врахувати, які саме правовідносини виникли між сторонами. (2) Позиція відповідача 19. 3 лютого 2018 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу. Вважає, що оскаржені судові рішення є законними, обґрунтованими, ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. 20. Вказує, що суди правильно застосували норми матеріального права, визнавши укладеним договір підряду з 3 серпня 2016 року. 21. Стосовно правил суб'єктної юрисдикції зазначає, що відповідно до роз'яснень, викладених в абзаці 4 підпункту 4.7 пункту 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", громадянин, який мав статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратив такий статус, не може бути стороною в судовому процесі у господарському суді. На момент подання зустрічного позову відповідач припинив підприємницьку діяльність, а тому звернувся до суду за правилами цивільного судочинства. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 22. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 23. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 24. За змістом статті 30 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, сторонами у цивільному процесі (позивачем і відповідачем) можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава. 25. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів (пункт 1 частини першої статті 12). 26. Визначальною для розмежування юрисдикції за пунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України у вказаній редакції була участь у відносинах, з приводу яких виник спір, суб'єкта господарської діяльності. 27. Згідно зі статтею 21 ГПК України у зазначеній редакції сторонами в судовому процесі (позивачами та відповідачами) могли бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. 28. За змістом статті 1 ГПК України у вказаній редакції право звертатися до господарського суду мали підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, а також громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. 29. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, господарський суд припиняв провадження у справі, якщо припинено діяльність суб'єкта господарювання, який був однією зі сторін у справі. 30. Фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до відповідного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою (частина восьма статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань"). 31. Велика Палата Верховного Суду вважає, що фізична особа, яка мала статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратила його, до 15 грудня 2017 року не могла бути стороною у господарському процесі, якщо для цього не було визначених ГПК України підстав. З часу державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи спори за її участю, зокрема пов'язані з підприємницькою діяльністю, що здійснювалася нею раніше, слід було розглядати за правилами цивільного судочинства, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було відкрите у господарському суді до настання таких обставин. У разі припинення провадження у господарській справі на підставі пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, спори за участю фізичної особи, яка припинила підприємницьку діяльність, мали розглядатися за правилами цивільного судочинства. 32. Вказані висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 14 березня 2018 року у справі N 593/793/14-ц. 33. Відповідач втратив статус підприємця 26 грудня 2016 року. Позивач звернувся до суду 9 лютого 2017 року, а зустрічна позовна заява подана відповідачем 3 травня 2017 року. 34. Відтак, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, що ця справа мала розглядатися за правилами цивільного судочинства. 35. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи позивача щодо неврахування судами правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду України від 4 грудня 2013 року у справі N 6-125цс13. 36. Згідно з висновком Верховного Суду України у вказаній справі у разі припинення суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи (виключення з відповідного реєстру) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки остання не перестає існувати; фізична особа-підприємець відповідає за її зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. 37. Зобов'язання виникають, зокрема, з договорів та інших юридичних фактів (стаття 11 ЦК України). Зобов'язанням є правовідношення (частина перша статті 509 ЦК України), а змістом правовідношення - права й обов'язки його сторін. 38. Відтак, у разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою як її права, так і обов'язки за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою. 39. Отже, доводи позивача про те, що після припинення підприємницької діяльності відповідач позбавив себе права звертися до суду з будь-якою вимогою господарсько-правового характеру та мав лише обов'язки за невиконаними зобов'язаннями, не відповідають наведеним вище приписам ЦК України та висновку Верховного Суду України, сформульованому у постанові від 4 грудня 2013 року у справі N 6-125цс13. (1.2) Щодо визнання договору укладеним 40. Позивач вважає, що договір підряду з відповідачем не був укладений, оскільки позивач не підписав проект договору, а суди не встановили, чи були погоджені між сторонами істотні умови договору. 41. Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами-юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом (далі - ГК) України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (частини перша та сьома статті 179 ГК України). 42. За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові (частини перша та друга статті 837 ЦК України). 43. У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Якщо у договорі підряду не встановлено ціну роботи або способи її визначення, ціна встановлюється за рішенням суду на основі цін, що звичайно застосовуються за аналогічні роботи з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами (частини перша та друга статті 843 ЦК України). 44. Строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду. Якщо у договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту (стаття 846 ЦК України). 45. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. 46. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частини перша та друга статті 640 ЦК України). 47. Згідно з частиною другою статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. 48. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України (частина восьма статті 181 ГК України). 49. З огляду на вказані приписи не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону. 50. Суди попередніх інстанцій встановили, що у 2016 році позивач і відповідач провели переговори щодо виконання останнім робіт з виготовлення стінових дерев'яних брусів для будівництва колиби. Сторони досягли домовленості щодо вартості виготовленого брусу, а також переліку робіт, що підтверджується планом, підписаним відповідачем та повноважним представником позивача.Відповідно до умов проекту договору оплата мала бути проведена у безготівковій формі. До початку виконання відповідачем робіт позивач мав сплатити йому аванс у розмірі 500 000 грн. Саме з оплатою авансу спірний договір пов'язував початок виконання робіт у строк, не пізніше ніж 120 календарних днів після його отримання. І 3 серпня 2016 року позивач перерахував на рахунок відповідача 50 000 грн з призначенням платежу "оплата за будівельні матеріали". 51. Суди також встановили, що 29 листопада 2016 року відповідач відпустив позивачу дерев'яні бруси, які були доставлені та відвантажені 30 листопада 2016 року за узгодженою сторонами адресою. Проте представник позивача відмовився від підписання акта виконаних робіт, не заявивши про їх можливі недоліки. 52. Зважаючи на встановлені обставини, а саме: погодження сторонами переліку та вартості робіт, часткове виконання узгоджених умов як з боку позивача (перерахування частини авансу), так і з боку відповідача (виготовлення та доставка частини брусів), Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір підряду сторони уклали. 53. Проте суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, задовольнив вимогу відповідача за зустрічним позовом про визнання договору підряду укладеним з 3 серпня 2016 року. 54. За змістом статей 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. 55. Абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачав, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який встановлений договором або законом. Такого способу захисту як визнання договору підряду укладеним цивільне законодавство не передбачало, а суд не мав відповідного повноваження. Лише з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений не тільки договором або законом, але й судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). 56. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина друга статті 5 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України в редакції, чинній на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 57. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. 58. Відповідач заявив у зустрічному позові дві окремі вимоги: про визнання договору підряду укладеним та про стягнення 51 000 грн як різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю фактично поставлених брусів. 59. Велика Палата Верховного Суду вважає, що задоволення вимоги про стягнення різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю поставлених йому відповідачем брусів за результатами часткового виконання вже укладеного сторонами договору підряду було ефективним способом захисту права відповідача. 60. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди, встановивши фактичні обставини та зміст спірних правовідносин, помилково дійшли висновку про необхідність задоволення вимоги відповідача про визнання укладеним 3 серпня 2016 року договору підряду. 61. Встановивши, що дії сторін свідчать про те, що договір підряду фактично був ними укладений, з метою ефективного захисту порушеного права відповідача суди мали вирішити питання щодо наслідків часткового виконання сторонами вказаного договору, а саме: задовольнити вимогу відповідача про стягнення з позивача 51 000 грн як різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю доставлених брусів та відмовити у задоволенні вимоги про визнання укладеним 3 серпня 2016 року договору підряду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 62. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення частково й ухвалити нове рішення у відповідній частині, не передаючи справи на новий розгляд. 63. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 64. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на встановлені судами обставини справи підстав для задоволення позовної вимоги про визнання договору підряду укладеним у суду першої інстанції не було. Вказану помилку суд апеляційної інстанції не виправив. 65. Відтак, Велика Палата Верховного Суду частково задовольняє касаційну скаргу та скасовує рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року в частині задоволення вимоги відповідача про визнання договору укладеним. 66. В іншій частині рішення судів першої й апеляційної інстанцій є правильними по суті. Велика Палата Верховного Суду залишає їх без змін, а касаційну скаргу в цій частині - без задоволення. (3) Висновки про правильне застосування норм права 67. Фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до відповідного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою (частина восьма статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань"). 68. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, господарський суд припиняв провадження у справі, якщо припинено діяльність суб'єкта господарювання, який був однією зі сторін у справі. 69. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 231 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, господарський суд закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва. 70. У разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою її права й обов'язки за укладеними під час здійснення підприємницької діяльності договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою. 71. Фізична особа, яка мала статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратила його, до 15 грудня 2017 року не могла бути стороною у господарському процесі, якщо для цього не було визначених ГПК України підстав. З часу державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи спори за її участю, зокрема пов'язані з підприємницькою діяльністю, що здійснювалася нею раніше, слід було розглядати за правилами цивільного судочинства, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було відкрите у господарському суді до настання таких обставин. У разі припинення провадження у господарській справі на підставі пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, спори за участю фізичної особи, яка припинила підприємницьку діяльність, мали розглядатися за правилами цивільного судочинства. 72. З 15 грудня 2017 року господарський суд згідно з пунктом 6 частини першої статті 231 ГПК України у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року не може закрити провадження у справі, якщо до подання позову припинено діяльність фізичної особи-підприємця, яка є однією зі сторін у справі. 73. Відтак, з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України у вказаній редакції спорів, в яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов'язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем. 74. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України (частина восьма статті 181 ГК України). 75. Згідно з частиною другою статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. 76. Не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами. У такому разі визнання вказаного договору укладеним не буде належним способом захисту. З огляду на наведене, керуючись частинами першою, десятою, тринадцятою статті 141, частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані" задовольнити частково. 2. Рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року скасувати в частині визнання укладеним з 3 серпня 2016 року договору підряду на виготовлення стінових брусів між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 і Товариством з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані". 3. Прийняти в цій частині нове рішення: зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 в частині визнання укладеним з 3 серпня 2016 року договору підряду на виготовлення стінових брусів між ним і Товариством з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані" залишити без задоволення. 4. В іншій частині рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 26 червня 2018 року.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 820/1203/17 Провадження N 11-491апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року (у складі колегії суддів Бартош Н.С., Курило Л.В., Русанової В.Б.) у справі за позовом Державної служби України з безпеки на транспорті до ОСОБА_3 про стягнення плати за проїзд автомобільними дорогами, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року Державна служба України з безпеки на транспорті (далі - Укртрансбезпека) звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовом про стягнення із ОСОБА_3 на її користь плату за проїзд великоваговим транспортом автомобільними дорогами загального користування відповідно до розрахунку в розмірі 75 тис. 801 грн. що еквівалентно 2 тис. 754 євро відповідно до офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на день проведення розрахунку (21 листопада 2016 року) у дохід Державного бюджету України. На обґрунтування позову позивач зазначив, що 21 листопада 2016 року посадовими особами Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області виявлено факт перевезення вантажу з перевищенням вагових обмежень, установлених Правилами дорожнього руху України, без дозволу, виданого Державною автомобільною інспекцією, та нараховано відповідачу плату за проїзд великовагових та (або) великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування в розмірі 2 тис. 754 євро, що еквівалентно 75 тис. 801 грн. Станом на момент звернення до суду із цим позовом заборгованості відповідач не сплатив. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 19 липня 2017 року позовні вимоги задовольнив та стягнув із ОСОБА_3 на користь Укртрансбезпекиплату за проїзд великовагового транспорту автомобільними дорогами загального користування відповідно до розрахунку в розмірі 75 тис. 801 грн. що еквівалентно 2 тис. 754 євро згідно з офіційним курсом, встановленим НБУ на день проведення розрахунку - 21 листопада 2016 року, у дохід Державного бюджету України (одержувач - УК у м. Рівному, 22160100, розрахунковий рахунок 31318309700002 в ГУ ДКСУ у Рівненській області, МФО 833017, код ЄДРПОУ 38012714). Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 20 вересня 2017 року скасував зазначену постанову суду першої інстанції та закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Не погодившись із такою ухвалою, у жовтні 2017 року Укртрансбезпека звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року й залишення постанови Харківського окружного адміністративного суду від 19 липня 2017 року без змін. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, Укртрансбезпека зазначила, що як суб'єкт владних повноважень вона має право звернутися до адміністративного суду з позовними вимогами про стягнення плати за проїзд великовагових та/або великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування, а тому цей спір належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 січня 2018 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою, а ухвалою від 11 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою Укртрансбезпеки на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження на 06 червня 2018 року. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 21 листопада 2016 року працівники Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області на 434 км автомобільної дороги Київ-Чоп провели габаритно-ваговий контроль (чек зважування від 21 листопада 2016 року) вантажного автомобіля марки RENAULT PREMIUM, реєстраційний номер НОМЕР_1, який належить ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу. За результатами перевірки цього транспортного засобу 21 листопада 2016 року посадовими особами Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області складено акт N 0002589 про перевищення транспортним засобом нормативних вагових параметрів, а також довідку про результати здійснення габаритно-вагового контролю та розрахунок плати за проїзд великовагових та (або) великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування, відповідно до яких відповідачу нараховано плату за проїзд 2 тис. 754 євро. Зазначений розрахунок Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області від 21 листопада 2016 року відповідач оскаржив у судовому порядку у справі N 820/6721/16, і Харківський окружний адміністративний суд постановою від 17 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року, відмовив у задоволенні позову. Оскільки ОСОБА_3 не сплатив суму за чинним розрахунком, позивач звернувся із цим позовом до суду. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження ухвали апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Закриваючи провадження у справі, Харківський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднанні з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. В іншому випадку спірні відносини з приводу відшкодування шкоди (стягнення збитків, в тому числі й на користь держави) носять приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду погоджується з наведеним висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судом рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями ст. 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні брати за основу суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Відповідно до абз. 4 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 року N 442 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" утворено Укртрансбезпеки, реорганізувавши шляхом злиття Державної інспекції з безпеки на морському та річковому транспорті та Державної інспекції України з безпеки на наземному транспорті (далі - Укртрансінспекція). Так, п. 1 Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року N 103, Укртрансбезпека є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті та у сфері безпеки на морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства). Згідно з підп. 15, 27 п. 5 зазначеного Положення Укртрансбезпека відповідно до покладених на неї завдань здійснює: габаритно-ваговий контроль транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування; нарахування плати за проїзд автомобільними дорогами транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, під час здійснення габаритно-вагового контролю. З наведеного вбачається, що позивач виконує функції габаритно-вагового контролю транспортних засобів та нараховує відповідну плату за перевищення нормативів допустимої ваги транспортного засобу. Отже, нормами чинного законодавства визначені повноваження Укртрансбезпеки щодо контролю за рухом транспортних засобів з перевищенням габаритно-вагових параметрів, а також порядок здійснення такого контролю. Разом з тим ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що повноваження Укртрансбезпеки щодо плати за проїзд великовагових транспортних засобів обмежуються лише нарахуванням такої плати. При цьому за своєю правовою природою плата за проїзд великоваговим транспортним засобом є не штрафною санкцією, а сумою відшкодування матеріальних збитків державі внаслідок руйнування автомобільних доріг загального користування. Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Водночас відповідно до ч. 4 ст. 50 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом. У цій нормі процесуального права наведено вичерпний перелік випадків, у яких фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами в адміністративному процесі за позовами суб'єктів владних повноважень. До компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, у яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи, в чітко визначених законами України випадках. Проте ані Конституцією України, ані законами України позивача (Укртрансбезпеки) не наділено правом звернення саме до адміністративного суду щодо стягнення грошових коштів за проїзд транспортного засобу з перевищенням нормативних вагових параметрів. Крім того, за змістом ч. 2 ст. 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Отже, адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. В іншому випадку спірні відносини з приводу відшкодування шкоди (стягнення збитків, у тому числі й на користь держави) носять приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції. Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 26 жовтня 2016 року у справі N 813/4972/13-а, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від цього висновку. Аналіз зазначених вище правових норм та суб'єктний склад сторін свідчить про те, що спір за позовом Укртрансбезпеки до ОСОБА_3 про стягнення з нього плати за проїзд великовагового транспорту автомобільними дорогами загального користування відповідно до розрахунку в розмірі 75 тис. 801 грн в дохід Державного бюджету України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний з вирішенням питання щодо стягнення коштів. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року залишити без задоволення. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА Іменем України 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 910/5640/16 Провадження N 12-109гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - фізична особа - підприємець Федотов Вадим Юрійович (представник - Лівандовський В.В.), відповідачі - Державне підприємство "Сетам" (представник - не з'явився), Товариство з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" (представник - Добра Я.О.), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 910/5640/16 Господарського суду міста Києва за позовом фізичної особи-підприємця Федотова Вадима Юрійовича до Державного підприємства "Сетам", Товариства з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" про визнання електронних торгів такими, що відбулися, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року (головуючий суддя Сулім В.В., судді Майданевич А.Г., Гаврилюк О.М.) та рішення Господарського суду міста Києва від 09 жовтня 2017 року (суддя Головіна К.І.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У березні 2016 року фізична особа - підприємець Федотов Вадим Юрійович (далі - ФОП Федотов В.Ю.) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства "Сетам" (далі - ДП "Сетам"), Товариства з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" (далі - ТОВ "Абсолют Фінанс") про скасування результатів електронних торгів, проведених 18 лютого 2016 року ДП "Сетам" з реалізації лота N 120614 "Нежилі приміщення, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Андріївська, 11/7, загальною площею 362,4 кв. м" (далі - лот N 120614); визнання недійсним протоколу оформлення результатів електронних торгів, проведених ДП "Сетам" 18 лютого 2016 року, про реалізацію учаснику N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" лота N 120614; визнання електронних торгів з продажу лота N 120614 такими, що відбулися 15 лютого 2016 року; визнання ФОП Федотова В.Ю. переможцем цих електронних торгів з продажу лота N 120614 з ціновою пропозицією 5 960 302,50 грн.; зобов'язання ДП "Сетам" скласти протокол електронних торгів з продажу лота N 120614, яким визначити переможцем торгів учасника N 10 - ФОП Федотова В.Ю. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 15 лютого 2016 року він узяв участь в електронних торгах з продажу арештованого майна за лотом N 120614, що проводились ДП "Сетам", та о 17:48:07 запропонував за вказаним лотом ціну 5 960 302,50 грн. Незважаючи на те, що вказані торги повинні були завершитися о 18:00 того ж дня, система реалізації майна (далі - Система) продовжувала приймати ставки й після 18:00, зокрема, о 18:02:10 була прийнята ставка від учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" на суму 6 019 905,53 грн. Позивач стверджує, що в подальшому всупереч процедурі проведення електронних торгів, обумовленій положеннями законодавства України, ДП "Сетам" незаконно зупинило проведення вказаних торгів, посилаючись на наявність технічних підстав, що унеможливлюють роботу Системи, та 18 лютого 2016 року провело нові електронні торги з реалізації лота N 120614, за результатами яких переможцем електронних торгів було визнано ТОВ "Абсолют Фінанс". При цьому ДП "Сетам" належної інформації щодо підстав зупинення електронних торгів не надало, а вказало лише на повідомлення від 16 лютого 2016 року, розміщене на веб-сайті Системи, про наявність технічних причин. 3. За твердженнями ФОП Федотова В.Ю., ДП "Сетам" порушило охоронювані законом права та інтереси позивача як учасника вказаних торгів, що виявилося у протиправному їх зупиненні 15 лютого 2016 року та у проведенні нових електронних торгів 18 лютого 2016 року з реалізації лота N 120614, де переможцем було визнано іншого учасника, незважаючи на те, що позивач зробив найбільшу ставку до закінчення торгів. ФОП Федотов В.Ю. зазначає, що зупинення торгів 15 лютого 2016 року було протиправним та проведеним з порушенням процедури, визначеної законом, при цьому вважає, що торги, які відбулись 18 лютого 2016 року, не є їх продовженням, а є новими торгами, які були безпідставно призначені. Фактичні обставини справи, встановлені судами 4. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, ДП "Сетам" проводило електронні торги за лотом N 120614, у яких на підставі відповідної заявки від 03 лютого 2016 року взяв участь позивач. 5. Згідно з оголошенням, розміщеним на офіційному веб-сайті ДП "Сетам", для проведення вказаних електронних торгів були встановлені такі умови: час початку аукціону - 15 лютого 2016 року о 09:00; час закінчення аукціону - 15 лютого 2016 року о 18:00; стартова ціна - 5 960 302,50 грн. крок аукціону - 59 603,03 грн. 6. Крім цього, суди встановили, що 15 лютого 2016 року остання цінова пропозиція за лотом N 120614 надійшла о 17:48:07 від ФОП Федотова В.Ю. як учасника N 10, проте о 18:02:10 ставки учасників продовжували прийматись, а саме від учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс". 7. На підставі викладеного, ДП "Сетам" склало 15 лютого 2016 року акт про зупинення електронних торгів за лотом N 120614 з технічних підстав, що унеможливлюють роботу Системи, оскільки приймання ставок після закінчення аукціону, тобто після 18:00, свідчить про наявність технічних несправностей Системи, що унеможливили проведення електронних торгів відповідно до норм чинного законодавства, внаслідок чого електронні торги були зупинені та на веб-сайті ДП "Сетам" було розміщено повідомлення про те, що з метою забезпечення проведення електронних торгів відповідно до вимог законодавства, ДП "Сетам" прийняло рішення про зупинення торгів, які відбувались 15 лютого 2016 року, в тому числі й за лотом N 120614, через наявність технічних підстав, що унеможливили коректне проведення торгів. У вказаному повідомленні також зазначалось, що відповідач прийняв рішення про поновлення вказаних електронних торгів 18 лютого 2016 року. 8. За наслідками електронних торгів, проведених 18 лютого 2016 року, було сформовано протокол N 146564, за яким переможцем торгів визначено учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" як особу з найвищою ціновою пропозицією в сумі 5 960 302,50 грн. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 9. Рішенням Господарського суду міста Києва від 14 червня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20 квітня 2017 року, у позові відмовлено. 10. Судові рішення мотивовано тим, що посилаючись на порушення організатором електронних торгів процедури їх зупинення та поновлення, позивач просив скасувати результати електронних торгів, проведених відповідачем 18 лютого 2016 року, проте обраний позивачем спосіб захисту свого права у вигляді вимоги про скасування результатів електронних торгів не відповідає встановленим законодавством способам захисту. 11. При цьому позивач не довів наявності в діях відповідача протиправності під час проведення електронних торгів, оскільки ДП "Сетам" зупинило електронні торги на підставі відповідної норми Тимчасового порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 16 квітня 2014 року N 656/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16 квітня 2014 року за N 427/25204. (пункту 2 розділу Х); закінчення торгів 15 лютого 2016 року фактично відбулося о 18:02:10, тому ставка учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" не може вважатися заявленою неправомірно; акт про зупинення електронних торгів від 15 лютого 2016 року складений організатором; інформація про відновлення електронних торгів була розміщена 16 лютого 2016 року на веб-сайті ДП "Сетам" у мережі Інтернет. 12. Щодо позовної вимоги про визнання недійсним протоколу оформлення результатів електронних торгів від 18 лютого 2016 року суди дійшли висновку, що протокол є документом, який фіксує результат електронних торгів і не є актом за змістом статті 20 Господарського кодексу України, тому така позовна вимога також задоволена бути не може в судовому порядку. 13. Що стосується решти позовних вимог про визнання електронних торгів такими, що відбулися 15 лютого 2016 року, визнання позивача переможцем цих електронних торгів за лотом N 120614 з ціновою пропозицією 5 960 302,50 грн. зобов'язання відповідача скласти протокол електронних торгів за лотом N 120614, яким визначити переможцем торгів учасника N 10 - ФОП Федотова В.Ю., то у їх задоволенні суди також відмовили з огляду на те, що вони є похідними від основної вимоги про скасування результатів електронних торгів, безпідставність та необґрунтованість якої встановлено судом. 14. Постановою Вищого господарського суду України від 04 липня 2017 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 квітня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 14 червня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. 15. Постанову мотивовано тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не взято до уваги доводи ФОП Федотова В.Ю. та не встановлено обставин щодо дотримання вимог пункту 3 Розділу XI Порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України N 2710/5 від 22 грудня 2015 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 грудня 2015 року за N 1620/28065 (далі - Порядок), при здійсненні організатором електронних торгів заходів щодо відновлення електронних торгів 18 лютого 2016 року та належного, визначеного законодавством, повідомлення всіх учасників електронних торгів. 16. Крім цього, судами першої та апеляційної інстанції не взято до уваги доводи позивача та не встановлені відповідні обставини, зокрема щодо правомірності продовження електронних торгів та прийняття ставки учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" 15 лютого 2016 року після закінчення визначених дати та часу проведення електронних торгів - о 18:02:10; чи є таке продовження прийняття ставок учасників після закінчення визначеного строку електронних торгів технічною підставою для зупинення електронних торгів, визначеною у пункті 2 розділу XI Порядку; обставини стосовно відповідності акта про зупинення електронних торгів 15 лютого 2016 року вимогам Порядку щодо фіксації у цьому акті підстави та рішення про їх зупинення, часу такого припинення та часу формування акта з відповідним його розміщенням на веб-сайті ДП "Сетам". 17. Рішенням Господарського суду міста Києва від 09 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року, позовні вимоги задоволено частково. Скасовано результати електронних торгів, проведених ДП "Сетам" 18 лютого 2016 року з реалізації лоту N 120614. Визнано недійсним протокол проведення електронних торгів N 146564, сформований 01 квітня 2016 року за результатами проведених ДП "Сетам" 18 лютого 2016 року електронних торгів з продажу лота N 120614 на користь учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс". Визнано ФОП Федотова В.Ю. переможцем електронних торгів з продажу лота N 120614 з ціновою пропозицією 5 960 302,50 грн. проведених ДП "Сетам". 18. Судові рішення мотивовані тим, що акт про зупинення електронних торгів, сформований 15 лютого 2016 року, не відповідає вимогам Порядку щодо фіксації у цьому акті підстави та рішення про їх зупинення, часу такого припинення та часу формування акта із відповідним його розміщенням на веб-сайті, тому зупинення електронних торгів є незаконним. Вказане свідчить про недотримання вимог пункту 3 Розділу XI Порядку при здійсненні ДП "Сетам", як організатором електронних торгів, заходів щодо відновлення таких торгів 18 лютого 2016 року та належного, визначеного законодавством, повідомлення всіх учасників електронних торгів. 19. Вимога позивача про визнання електронних торгів з продажу лота N 120614 такими, що відбулися 15 лютого 2016 року, судами не задоволена, оскільки фактично спрямована на встановлення певного юридичного факту, що не віднесено до компетенції господарського суду, внаслідок якого правовідносини сторін зміняться. 20. Зважаючи на недоведеність позивачем факту ухилення ДП "Сетам" від складення протоколу електронних торгів, у якому переможцем визначено позивача, суди мотивували, що відповідна вимога ФОП Федотова В.Ю. є передчасною. Короткий зміст вимог касаційної скарги 21. У лютому 2018 року ТОВ "Абсолют Фінанс" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 09 жовтня 2017 року й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ФОП Федотова В.Ю. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 22. У касаційній скарзі ТОВ "Абсолют Фінанс" зазначає, що оскаржувані судові рішення є незаконними, необґрунтованими й такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, і постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права з огляду на таке. 23. 15 лютого 2016 року відбувся збій у роботі Системи, оскільки продовження прийняття ставок після 18:00 години свідчить про наявність технічних проблем у роботі системи, що відповідно унеможливило подальше проведення електронних торгів та стало підставою для правомірного їх зупинення та складення акта на підставі вимог Порядку. 24. Також за твердженням особи, яка подала касаційну скаргу, всім учасникам зупинених спірних торгів 18 лютого 2016 року Системою було надіслано до особистого кабінету на сайті Системи повідомлення про те, що торги поновлено та вони мають можливість робити ставки. Факт отримання такого повідомлення позивачем підтверджується інформаційною довідкою начальника відділу системного адміністрування телекомунікаційних систем ДП "Сетам" Корольова Д.С. 25. У касаційній скарзі ТОВ "Абсолют Фінанс" також послалося на порушення судами попередніх інстанцій під час розгляду справи правил суб'єктної юрисдикції, оскільки спірні правовідносини, які виникли між позивачем, як учасником торгів - фізичною особою, та відповідачами, як юридичними особами є суто цивільними правовідносинами і не мають характеру господарсько-правових відносин, а тому господарський суд повинен був закрити провадження у справі на підставі статті 231 Господарського процесуального кодексу України. 26. У судовому засіданні представник ТОВ "Абсолют Фінанс" підтримав доводи наведені у касаційній скарзі та просив її задовольнити, а також наголосив на наявності підстав для закриття провадження у справі. Узагальнений виклад позицій учасників справи 27. У квітні 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшов відзив ФОП Федотова В.Ю. на касаційну скаргу ТОВ "Абсолют Фінанс", у якому позивач зазначив, що оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими. Продовження електронних торгів та прийняття ставки учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" після закінчення визначених дати та часу їх проведення є неправомірним, а прийняття системою о 18:02:10 ставки, зважаючи на закінчення визначеного строку електронних торгів не є технічною підставою для їх зупинення. 28. Крім цього, ФОП Федотов В.Ю. зазначає, що у спірних правовідносинах він виступає як суб'єкт господарювання, отже, суб'єктний склад сторін цього господарського спору та характер спірних правовідносин відповідає вимогам статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час пред'явлення позову). 29. 05 червня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшло клопотання ФОП Федотова В.Ю. про повернення справи N 910/5640/16 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, оскільки під час прийняття Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду ухвали від 17 квітня 2018 року про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не було підстав визначених статтею 302 Господарського процесуального кодексу України для такої передачі. 30. У судовому засіданні представник ФОП Федотова В.Ю. заперечував проти касаційної скарги з підстав, викладених у відзиві на касаційну скаргу. Вважає, що оскаржувані судові рішення відповідають обставинам справи і прийняті з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 31. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Абсолют Фінанс" та призначено її розгляд у судовому засіданні. 32. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 квітня 2018 року дану справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 33. Ухвалу суду касаційної інстанції мотивовано тим, що за доводами касаційної скарги позивач у справі фактично брав участь в електронних торгах як фізична особа, а не як фізична особа - підприємець, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, тому позивач мав звертатися за захистом своїх прав до суду загальної юрисдикції; на думку скаржника, спірні правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачами, є цивільно-правовими, не мають характеру господарсько-правових, тому спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 34. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 26 квітня 2018 року справу прийняла та призначила її до розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій (1.1.) Щодо визначення юрисдикції 35. Доводи скаржника щодо порушення юрисдикції господарських судів при розгляді цієї справи Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги з огляду на таке. 36. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 37. Підвідомчість господарських справ встановлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 38. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 39. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлював, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 40. У пункті 1 Порядку вказано, що терміни вживаються у таких значеннях: веб-сайт електронних торгів - електронний ресурс, що є складовою частиною системи електронних торгів, на якому розміщуються організаційно-методичні матеріали, інформаційні повідомлення про електронні торги та результати їх проведення, здійснюються реєстрація учасників, подання заяв на участь в електронних торгах, забезпечується доступ спостерігачів електронних торгів та проводяться електронні торги; електронні торги - продаж майна на прилюдних торгах за принципом аукціону або на комісійних умовах засобами системи електронних торгів через Веб-сайт, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну; заявник - фізична особа, що має повну дієздатність, або її належним чином уповноважений представник, юридична особа в особі представника, уповноваженого виступати від її імені, які подали заявку на участь в електронних торгах через Веб-сайт засобами системи електронних торгів. 41. Тобто заявником та переможцем електронних торгів може бути фізична особа або юридична особа, від імені та в інтересах якої діє уповноважений представник. 42. Відповідно до статті 318 Цивільного кодексу України суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу, якими є і фізичні особи. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. 43. Суб'єктом права власності є фізична особа. Цивільний кодексу України не містить заборони щодо перебування у власності окремої фізичної особи нерухомого майна нежитлового призначення. 44. З урахуванням наведених приписів Цивільного кодексу України та Порядку, які узгоджуються між собою в частині суб'єктів права власності, можна зробити висновок, що учасниками, переможцями торгів, набувачами майна на торгах, а отже, і власниками такого майна є фізичні або юридичні особи. 45. Судами попередніх інстанцій встановлено, що Федотовим В.Ю. під час реєстрації на веб-сайті електронних торгів використана форма для реєстрації участі у спірних торгах не для фізичних осіб, а саме для юридичних осіб, яка містить не властиві для перших наступні реквізити: код ЄДРПОУ та інформацію щодо платника ПДВ. Крім цього, під час проходження реєстрації позивачем надано реквізити банківського рахунку, відкритого ФОП Федотову В.Ю., з якого надалі й був сплачений гарантійний внесок. 46. Велика Палата Верховного Суду, з огляду на неодноразовий розгляд цієї справи господарськими судами, враховуючи необхідність дотримання принципу правової визначеності, вважає, що реєструючись учасником спірних торгів, скориставшись наявними опціями на веб-сайті електронних торгів, та сплачуючи гарантійний внесок (який був повернений ДП "Сетам" на той самий банківський рахунок) Федотов В.Ю. обґрунтовано вважав, що він діяв саме як фізична особа-підприємець. 47. Наведені висновки зроблені з урахуванням викладених обставин даної справи та не вказують на відхід від правової позиції, викладеної у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2018 року у справі N 725/3212/16-ц (провадження N 14-3цс18), від 06 червня 2018 року у справі N 910/856/17 (провадження N 12-128гс18). 48. За таких обставин, приймаючи рішення про часткове задоволення позову суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що позивач у спірних правовідносинах виступає як суб'єкт господарювання, відтак, суб'єктний склад сторін цього спору та характер спірних правовідносин відповідає вимогам статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), позов у справі пред'явлено фізичною особою-підприємцем до юридичної особи, а правовідносини, щодо яких виник спір, носять господарський характер. 49. Отже, доводи касаційної скарги про непідвідомчість даного спору господарському суду відхиляються Великою Палатою Верховного Суду як необґрунтовані, а суди першої й апеляційної інстанції дійшли правильних висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. (1.2.) Щодо вирішення спору по суті 50. Згідно з пунктом 3 розділу III Порядку організатор вносить до Системи інформацію про майно та формує лот торгів (інформаційне повідомлення про електронні торги) на підставі отриманої ним заявки не пізніше ніж на другий робочий день з дати її отримання. Лот вноситься за типом, найменуванням, категорією відповідно до класифікації, що підтримується Системою, що забезпечує вільний та прямий пошук за відповідними пошуковими критеріями (вид майна, назва, модель, регіон зберігання, стартова ціна, номер виконавчого провадження згідно з Єдиним державним реєстром виконавчих проваджень тощо). 51. Для участі в електронних торгах учасник проходить процедуру реєстрації на веб-сайті, подає заявку на участь в електронних торгах за кожним лотом окремо за формою, розміщеною на веб-сайті, сплачує гарантійний внесок на рахунок організатора (крім випадків, визначених розділом VI, пунктами 1, 2 розділу VII цього Порядку) та виконує інші вимоги, визначені Порядком. Система автоматично завершує реєстрацію учасника та надає йому відповідний доступ до участі у торгах негайно після підтвердження організатором сплати сум гарантійного внеску, а за лотами, де така сплата не вимагається, одразу після належного заповнення заявки учасника (пункт 2 розділу IV Порядку). 52. Усі учасники, що були зареєстровані організатором, мають он-лайн доступ до перебігу електронних торгів. Учасники висувають свої цінові пропозиції щодо лота. Цінова пропозиція подається через веб-сайт електронних торгів з кроком підвищення ставки, зазначеним у повідомленні про електронні торги. Перша цінова пропозиція може бути рівною стартовій ціні лота. Кожна наступна цінова пропозиція повинна містити ціну, що на встановлений Організатором крок вища за попередню. Моментом подання цінової пропозиції вважається зафіксований Системою момент відправки учасником цінової пропозиції засобами Системи. Зареєстрований учасник може у будь-який момент електронних торгів зробити відповідну цінову пропозицію (пункт 3 розділу V Порядку). 53. Розділом V Порядку передбачено, що реалізація майна здійснюється шляхом проведення організатором електронних торгів. Якщо остання цінова пропозиція надійшла за 5 хвилин до завершення строку, визначеного в абзаці першому цього пункту, електронні торги автоматично продовжуються на 10 хвилин від часу подання останньої цінової пропозиції, але не пізніше 24.00 години. 54. Як уже зазначалося, в оголошенні, розміщеному на офіційному веб-сайті ДП "Сетам", для проведення електронних торгів були встановлені час початку аукціону - 15 лютого 2016 року о 09:00; час закінчення аукціону - 15 лютого 2016 року о 18:00. 55. Враховуючи викладене, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що продовження електронних торгів та прийняття ставки учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" після закінчення визначених дати та часу проведення електронних торгів, а саме - 15 лютого 2016 року о 18:02:10 було неправомірним, оскільки остання цінова пропозиція надійшла від позивача о 17:48:07, тобто більше ніж за 5 хвилин до завершення строку проведення аукціону, тому визначені Порядком підстави для продовження електронних торгів були відсутні. 56. Відповідно до пункту 2 розділу XI Порядку підставою для зупинення електронних торгів в цілому або за окремим лотом є: рішення суду щодо зупинення реалізації арештованого майна; зупинення виконавчого провадження у випадках, визначених Законом України "Про виконавче провадження"; наявність технічних підстав, що унеможливлюють роботу Системи, виключно на період відновлення її працездатності. 57. За таких обставин судами попередніх інстанцій правильно встановлено, що прийняття Системою 15 лютого 2016 року о 18:02:10 ставки учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс", зважаючи на закінчення визначеного строку електронних торгів, не є технічною підставою для їх зупинення в розумінні пункті 2 розділу XI Порядку, оскільки ставка, здійснена після закінчення аукціону, тобто після завершення подання цінових пропозицій, не змінює результатів такого аукціону та не позбавляє організатора аукціону можливості визначити дійсного переможця проведених торгів. 58. Пунктом 3 розділу XI Порядку передбачено, що за наявності підстав, визначених у пункті 2 цього розділу, організатор негайно зупиняє електронні торги в цілому або за окремим лотом, про що складає акт про зупинення електронних торгів з фіксацією підстави та рішення про їх зупинення. Цей акт засобами Системи автоматично розміщується на веб-сайті. З моменту зупинення електронних торгів в цілому або за окремим лотом строки електронних торгів автоматично призупиняються. 59. У разі усунення підстав для зупинення електронних торгів організатор з дотриманням вимог Порядку засобами Системи здійснює заходи щодо відновлення електронних торгів у цілому або за окремим лотом із збереженням попередніх умов їх проведення, продовженням строку торгів та без уцінки майна. Інформація про відновлення електронних торгів не пізніше наступного робочого дня з дня їх відновлення засобами Системи розміщується на веб-сайті та надсилається усім учасникам в їх особисті кабінети. Інформація про відновлення електронних торгів обов'язково повинна містити підстави для відновлення електронних торгів та дату і час їх початку (абзац другий пункт 3 розділу XI Порядку). 60. На підставі викладено суди дійшли правильних висновків, що акт про зупинення електронних торгів від 15 лютого 2016 року сформований без будь-якого конкретного зазначення про те, в чому саме полягала технічна підстава зупинення електронних торгів, і чим саме вона унеможливила роботу Системи та зумовила зупинення проведення спірних електронних торгів; вказаний акт не містить будь-яких відомостей про час його складення, а також не містить зазначення рішення про зупинення електронних торгів, тому цей акт про зупинення електронних торгів не відповідає вимогам Порядку, а звідси, відбулося неправомірне зупинення електронних торгів, що проводились 15 лютого 2016 року, тобто немає підстав для їх продовження, а тим більше для призначення нових торгів. З огляду на це, проведення ДП "Сетам" торгів 18 лютого 2016 року є так само протиправним, а результати їх проведення, оформлені протоколом проведення електронних торгів N 146564, сформованим 01 квітня 2016 року, є незаконними. 61. Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. 62. За змістом частини четвертої статті 656 Цивільного кодексу Українидо договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. 63. Пунктом 1 розділу VIII Порядку передбачено, що після закінчення електронних торгів (закінчення строку аукціону з урахуванням його можливого продовження) на веб-сайті відображаються відомості про завершення електронних торгів. Система автоматично формує та розміщує на веб-сайті протокол електронних торгів за лотом у день закінчення таких електронних торгів або не пізніше наступного робочого дня. До протоколу вноситься така інформація: дата і час початку та завершення електронних торгів; реєстраційний номер лота; назва лота; стартова ціна та ціна продажу лота, цінові пропозиції учасників, особливі ставки купівлі лота учасників, якщо вони мали місце; сума сплаченого гарантійного внеску, якщо його сплата вимагалася умовами торгів; розмір винагороди Організатору, яку повинен сплатити переможець електронних торгів, та реквізити рахунку для її сплати; відомості про переможця електронних торгів (унікальний реєстраційний номер учасника); дата, до якої переможець електронних торгів повинен повністю сплатити ціну лота; реквізити рахунку відділу державної виконавчої служби, на який необхідно перерахувати кошти за придбане майно. 64. За змістом частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, оскільки підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладення (у даному випадку - безпосередньо за результатами торгів), то підставами для визнання електронних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених саме Порядком реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів. 65. Відповідно до пункту 5 розділу V Порядку переможцем електронних торгів у формі аукціону визнається учасник, від якого на момент завершення електронних торгів надійшла найвища цінова пропозиція. Отже, моментом укладення договору купівлі - продажу майна, яке продане на торгах, є момент завершення електронних торгів. При цьому акт про проведені електронні торги, який відповідно до пункту 4 розділу Х Порядку складається після повного розрахунку переможця за придбане майно (тобто після повного виконання договору купівлі - продажу покупцем), є волевиявленням продавця щодо передання проданого майна у володіння покупцю, а не оформленням договірних відносин купівлі - продажу майна на публічних торгах, як помилково вважали суди. Водночас ця помилка не вплинула на вирішення спору по суті. 66. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів щодо відсутності підстав для задоволення вимоги позивача про визнання електронних торгів з продажу лоту N 120614 такими, що відбулися 15 лютого 2016 року, оскільки судами вже були встановлені фактичні обставини справи, зокрема, щодо проведення електронних торгів саме 15 лютого 2016 року, а висновками судів підтверджено незаконність зупинення цих торгів та наслідків такого зупинення. 67. Крім цього, правильними є висновки судів, що визнання електронних торгів з продажу лоту N 120614 такими, що відбулися 15 лютого 2016 року, фактично спрямовані на встановлення певного юридичного факту, внаслідок якого правовідносини сторін зміняться, оскільки становлення факту не може бути предметом спору і самостійно розглядатись в окремій господарській справі. 68. Зважаючи на недоведеність позивачем факту ухилення ДП "Сетам" від складання протоколу електронних торгів, у якому переможцем визначено позивача, суди дійшли правильних висновків, що відповідна позовна вимога ФОП Федотова В.Ю. є передчасною, оскільки обов'язок скласти протокол електронних торгів за результатами їх проведення із визначенням переможця таких торгів виникає на підставі законодавства, зокрема, Порядку, що виключає можливість повторного зобов'язання судом ДП "Сетам" вчинити такі дії. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 69. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 70. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 71. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, а касаційну скаргу ТОВ "Абсолют Фінанс" - без задоволення. Щодо судових витрат 72. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 73. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не змінює судових рішень у даній справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 300 - 302, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 09 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року у справі N 910/5640/16 - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 543/730/14-ц Провадження N 14-149цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, приватний нотаріус Оржицького районного нотаріального округу Полтавської області Черненко Оксана Олександрівна (далі - Приватний нотаріус), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - реєстраційна служба Оржицького районного управління юстиції Полтавської області (далі - Реєстраційна служба), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9 на рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року (у складі судді Грузман Т.В.) та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року (у складі колегії суддів Карпушина Г.Л., Винниченка Ю.М., Абрамова П.С.) у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, Приватного нотаріуса, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Реєстраційна служба, про визнання правочинів недійсними із застосуванням правових наслідків їх недійсності та скасування рішень, УСТАНОВИЛА: У серпні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, у якому, неодноразово збільшуючи та уточнюючи вимоги, просила: - визнати недійсними: договір купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель й споруд площею 0,25 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,44 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_4, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_5, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будівлі з житловими та службовими приміщеннями площею 128,7 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, номерв реєстрі праввласності нанерухоме майно (далі - РПВН) 15885520, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - гаража площею 135,1 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15883649, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 2 загальною площею 163,7 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15145569, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 1 загальною площею 130 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 10844800, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будинку загальною площею 124,1 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 19346504, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу та асфальтної площадки, а саме будівлі складу з прибудовою площею 764,6 кв. м, асфальтної площадки площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, РПВН 13450453, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 18 березня 2013 року; договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва - будинку культури, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 20 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлового приміщення - магазину-кафетерію з літнім майданчиком площею 84,9 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_4, РПВН 14333392, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 20 березня 2013 року; угоду, укладену між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 щодо купівлі-продажу автомобіля марки Ford моделі Mondeo, білого кольору, 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, номер двигуна НОМЕР_2; - скасувати рішення, прийняті Приватним нотаріусом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_6 та ОСОБА_5, зокрема: рішення від 18 березня 2013 року індексний номер 960995 про державну реєстрацію права власності на склад з прибудовою площею 764,60 кв. м та асфальтну площадку площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 23443353236, за ОСОБА_6; рішення від 20 березня 2013 року індексний номер 1021723 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для роздрібної торгівлі та комерційних послуг, кадастровий N НОМЕР_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3, за ОСОБА_6; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 970413 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 980425 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 974246 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 98477 про державну реєстрацію права власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 240027526, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 986936 про державну реєстрацію права власності на будівлю із житловими та службовими приміщеннями, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24083153236, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 989640 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю склад загальною площею 130 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24167753236, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 991799 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - склад загальною площею 163,70 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24236653236, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 993454 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - гаража площею 135,10 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24288853236, за ОСОБА_5; рішення від 20 березня 2013 року про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення - магазин-кафетерій з літнім майданчиком площею 84,90 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_4, за ОСОБА_6 Позовну заяву мотивовано тим, що в лютому 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості в розмірі 11 594 863, 50 грн. На забезпечення позову ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва від 05 березня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 заборонено вчиняти будь-які дії з відчуження всього належного їм на праві власності рухомого та нерухомого майна. Позивачка зауважила, що, незважаючи на таку заборону, у березні 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 здійснили відчуження на користь ОСОБА_5 і ОСОБА_6 переліченого вище належного їм рухомого та нерухомого майна, розташованого в с. Лазірках Оржицького району та смт Оржиці Полтавської області, а тому, на її думку, оскаржувані правочини є недійсними з підстав, передбачених частиною першою статті 215 та частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у зв'язку із чим майно має бути повернуто ОСОБА_4 та ОСОБА_7 згідно з положеннями статей 216, 1212 ЦК України, а реєстрація права власності за ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на спірне майно підлягає скасуванню з огляду на вимоги статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсними договір купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,44 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будівлі із житловими та службовими приміщеннями, площею 128,70 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15885520, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - гаража площею 135,10 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15883649, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 2 загальною площею 163,70 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15145569, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 1 загальною площею 130 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 10844800, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будинку загальною площею 124,10 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 19346504, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу з прибудовою площею 764,60 кв. м, асфальтноїплощадки площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, РПВН 13450453, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 18 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий N НОМЕР_6, розташованої за адресою: АДРЕСА_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 20 березня 2013 року. Скасовано рішення Приватного нотаріуса, зокрема: від 18 березня 2013 року індексний номер 960995 про державну реєстрацію права власності нежитлової будівлі - складу та асфальтної площадки, а саме будівлі складу з прибудовою площею 764,60 кв. м, асфальтної площадки площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 23443353236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_6; від 20 березня 2013 року індексний номер 1021723 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для роздрібної торгівлі та комерційних послуг, кадастровий номер НОМЕР_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_6; від 19 березня 2013 року індексний номер 970413 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року, індексний номер 980425 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 974246 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 98477 про державну реєстрацію права власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 240027526, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 986936 про державну реєстрацію права власності на будівлю з житловими та службовими приміщеннями, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24083153236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 989640 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - склад N 1 загальною площею 130 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24167753236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 991799 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - склад N 2 загальною площею 163,70 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24236653236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 993454 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - гараж площею 135,10 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24288853236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5 У задоволенні інших вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що укладенням спірних правочинів ОСОБА_4 порушив право позивачки, оскільки майном, що відчужене ОСОБА_6 та ОСОБА_5 за цими договорами забезпечено позов в іншій справі про стягнення боргу на користь ОСОБА_3 У зв'язку із цим підлягає скасуванню державна реєстрація їх права власності. Вимоги до ОСОБА_7 не підлягають задоволенню, оскільки вона не є боржником перед позивачкою. Враховуючи те, що ОСОБА_3 не була стороною спірних договорів, правила статті 216 ЦК України щодо наслідків їх недійсності у цьому випадку не можуть бути застосовані. Підтвердження відчуження ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 транспортного засобу марки Ford моделі Mondeo та об'єкта незавершеного будівництва - будинку культури, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, відсутні. Місцевий суд зазначив про те, що оскільки вимоги позивачки про скасування прийнятих Приватним нотаріусом рішень про державну реєстрацію права власності не пов'язані із самою процедурою її здійснення, залежать від чинності правочинів, на підставі яких таку реєстрацію вчинено, тому ці вимоги повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року залишено без змін. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що з моменту постановлення судом ухвали про забезпечення позову (05 березня 2013 року), яка підлягає негайному виконанню (стаття 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), ОСОБА_4 не мав права продавати належне йому майно, тому всі правочини щодо відчуження майна, укладені ним під час дії такої заборони, повинні бути визнані недійсними, адже порушують права позивачки. Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд послався на висновки Верховного Суду України, викладені в ухвалі від 10 березня 2011 року у справі N 6-2773св08. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що похідні вимоги ОСОБА_3 про скасування рішень про державну реєстрацію права власності, незважаючи на участь у справі суб'єкта публічного права, не відносяться до юрисдикції адміністративного суду, оскільки в цьому випадку існує спір про цивільне право позивачки щодо спірного майна. 15 червня 2015 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_9 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року таухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_4 не було відомо про існування ухвали суду про забезпечення позову та заборону відчуження належного йому майна, обов'язок з негайного виконання якої законодавством покладено на органи державної виконавчої та реєстраційної служб, при цьому заявник посилається на рішення Конституційного Суду України від 31 травня 2015 року у справі 1-18/2011. Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги практику Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах N 6-3330св11 та N 6-25335св14, не врахували, що на момент продажу спірне майно під забороною не перебувало, підтвердження фіктивності оскаржуваних договорів відсутні, обставини виконання ухвали про забезпечення позову державною виконавчою службою не перевірялися, не було застосовано пункт 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" щодо з'ясування наявності його вини. Заявник указує про неможливість прирівняння понять "негайне виконання" та "вступ у законну силу" як судом першої інстанції, так і апеляційним судом, а в частині порушення норм процесуального права зауважує, що суди попередніх інстанцій не дотрималися предметної юрисдикції розгляду цієї справи у частині вимог ОСОБА_3 щодо скасування рішень нотаріуса про внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які, на думку представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9, повинні розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 14 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 року передано справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 квітня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У справі, яка розглядається, суди встановили, що ОСОБА_4 у період з 18 по 20 березня 2013 року продав ОСОБА_6 та ОСОБА_5 відповідно належне йому нерухоме майно згідно з укладеними кожним з них окремими договорами купівлі-продажу, а саме: земельну ділянку для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3; земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4; земельну ділянку площею 0,08 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5; будівлю із житловими та службовими приміщеннями площею 128,70 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15885520, нежитлову будівлю - гараж площею 135,10 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15883649; нежитлову будівлю - склад N 2 загальною площею 163,70 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15145569; нежитлову будівлю - склад N 1 загальною площею 130 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 10844800;будинок загальною площею 124,10 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 1934650, нежитлову будівлю - склад з прибудовою площею 764,60 кв. м, асфальтною площадкою площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, РПВН 13450453; земельну ділянку, кадастровий N НОМЕР_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 111-130). Суди з'ясували, що Приватним нотаріусом 18-20 березня 2013 року прийняті рішення про проведення державної реєстрації права власності ОСОБА_6 та ОСОБА_5 на придбане у ОСОБА_4 нерухоме майно (т. 1, а. с. 190-199). Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_3 просила скасувати й згадані рішення державного реєстратора, оскільки правовою підставою для їх прийняття стали недійсні правочини, за якими відчужене спірне майно, за рахунок якого вона вправі задовольнити свої вимоги у зв'язку з існуванням на момент укладення цих правочинів заборгованості продавця перед нею та судової заборони ОСОБА_4 на продаж цієї нерухомості. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАСУкраїни) у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб) прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним вирішення судами попередніх інстанцій вимог щодо здійсненої нотаріусом державної реєстрації права власності на згадане нерухоме майно в порядку цивільного судочинства, оскільки їх предметом у даному випадку є не перевірка адміністративно-розпорядчих дій державного реєстратора (Приватного нотаріуса) чи встановлення законності (незаконності) його дій, а скасування рішень стосовно державної реєстрації права власності ОСОБА_6 та ОСОБА_5 безпосередньо пов'язано зі спором про захист речового (цивільного) права на це майно позивачки, яке не може бути захищене у випадку публічно-правових відносин незалежно від того, що відповідач є суб'єктом владних повноважень у розумінні статті 3 КАС України та здійснював владні управлінські функції (державну реєстрацію права власності) на виконання делегованих повноважень, покладених на нього Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Щодо висновків судів попередніх інстанцій по суті вирішення вказаного спору Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 01 березня 2013 року Голосіївським районним судом м. Києва відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_7 про стягнення коштів у розмірі 11 594 863,5 грн (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29815544). Суди встановили, що на забезпечення позову 05 березня 2013 року суддею Голосіївського районного суду м. Києва постановлено ухвалу про заборону ОСОБА_4 та ОСОБА_7 вчиняти будь-які дії з відчуження належного кожному з них рухомого та нерухомого майна (т. 1, а. с. 84, 85). Під час існування обмеження в реалізації прав власників ОСОБА_4 та ОСОБА_7 уклали договори купівлі-продажу щодо належного їм нерухомого майна, яке було придбано ОСОБА_6 та ОСОБА_5 Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 вересня 2013 року стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 борг у розмірі 11 594 863,5 грн (т. 1, а. с. 9-11). Зазначене рішення місцевого суду в частині стягнення коштів на користь позивачки з ОСОБА_4 залишено без змін рішенням Апеляційного суду м. Києва від 05 листопада 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2014 року (т. 1, а. с. 12, 13, 13 зворот, 14, 15). За положеннями статті 52 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження", у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. У разі відсутності в боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі й обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За нормами частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов'язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову в день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, при цьому оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). За таких обставин місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, з'ясувавши, що спірні договори ОСОБА_4 уклав з порушенням закону, оскільки об'єктами, відчуженими за цими договорами, було забезпечено позов ОСОБА_3 в іншій справі (N 752/3612/13-ц), дійшов обґрунтованих висновків про визнання спірних договорів недійсними за позовом позивачки як заінтересованої особи права та законні інтереси якої порушено вчиненням оспорюваних правочинів, і скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, здійсненої на підставі їх укладення, як похідної вимоги позивачки, що є правовим наслідком недодержання сторонами під час вчинення правочину вимог закону, адже недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина перша статті 216 ЦК України). Посилання заявника на те, що на момент укладення спірних договорів ухвала судді про забезпечення позову ще не перебувала на виконанні органів державної виконавчої та реєстраційної служб, не має правового значення, оскільки за змістом статті 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження не зупиняє виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи. Саме такі правові висновки містяться й в ухвалі Верховного Суду України від 10 березня 2011 року у справі N 6-2773св08, які правильно були застосовані судами попередніх інстанцій та підстав для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Крім того, ОСОБА_4 оскаржував ухвалу про забезпечення позову, постановлену 05 березня 2013 року Голосіївським районним судом м. Києва, яку ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 травня 2013 року залишено без змін (т. 1, а. с. 70, 71). Інші доводи касаційної скарги щодо встановлення фактичних обставин справи та дослідження доказів були предметом розгляду як місцевого суду, так і суду апеляційної інстанції, їм надано оцінку, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати нові обставини та переоцінювати надані докази. Рішення місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в іншій частині не оскаржуються, а отже, відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду їх не перевіряє. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального й процесуального права. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, тому питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суду першої інстанції та апеляційної інстанції не вирішується, а судові витрати, понесені заявником у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України покладаються на ОСОБА_4, які й сплачені останнім. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду, ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9 залишити без задоволення. Рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 12 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 583/2715/16-ц Провадження N 14-174цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідачі: Бакирівська сільська рада Охтирського району Сумської області (далі - Сільрада), ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: управління Держгеокадастру в Охтирському районі Сумської області, Приватне підприємство "Бюро землевпорядного проектування" (далі - ПП "Бюро землевпорядного проектування"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 30 листопада 2016 року (у складі судді Мовчан Н.В.) та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 13 лютого 2017 року (у складі колегії суддів Собини О.І., Криворотенка В.І., Бойка В.Б.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Сільради, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: управління Держгеокадастру в Охтирському районі Сумської області, ПП "Бюро землевпорядного проектування", про визнання незаконним та скасування висновку узгоджувальної комісії з питань вирішення земельних спорів, УСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з указаним позовом, у якому просили визнати незаконним та скасувати висновок узгоджувальної комісії з питань вирішення земельних спорів Сільради (далі - Комісія) від 04 квітня 2016 року, яким погоджено встановлені зовнішні межі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до виготовленої ПП "Бюро землевпорядного проектування" технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості). Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_5 під час розгляду справи N 583/669/15-ц у судовому засіданні надала висновок Комісії від 04 квітня 2016 року, яким погоджено визначені та встановлені у 2016 році нові зовнішні межі належної їй земельної ділянки по АДРЕСА_1 При цьому позивачі вказали, що спірний висновок Комісія підготувала з порушенням вимог законодавства, оскільки вони як зацікавлені особи не були повідомлені про час і місце розгляду заяви ОСОБА_5, не знайомилися з відповідними матеріалами та не були залучені до роботи Комісії, як і не були залучені до розгляду вказаного питання спеціалісти. Крім того, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зауважили, що Комісія не мала права вирішувати спір між ними та ОСОБА_5 щодо збільшення площі її земельної ділянки за рахунок здійсненої нею новобудови. При цьому заново сформована та узгоджена Комісією земельна ділянка з іншою площею та конфігурацією свідчить про повторний розгляд земельного питання, яке вже було вирішено у 1997 році, та порушує їх права як власників суміжних земельних ділянок, що розташовані по АДРЕСА_2 Рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 30 листопада 2016 року позов ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено. Визнано незаконним та скасовано висновок Комісії від 04 квітня 2016 року, яким погоджено встановлені зовнішні межі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до виготовленої ПП "Бюро землевпорядного проектування" технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості). Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачів не було повідомлено про надходження заяви ОСОБА_5 щодо вирішення земельного спору до Комісії, їх не викликали на засідання Комісії; на час розгляду Комісією питання земельні ділянки сторін було сформовано та між сторонами як суміжними землевласниками існував спір щодо межі цих земельних ділянок. За викладених обставин місцевий суд вважав, що недотримання Комісією встановленої процедури під час складення висновку від 04 квітня 2016 року призвело до порушення прав ОСОБА_3 та ОСОБА_4, у зв'язку із чим визнав його незаконним та скасував. Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 13 лютого 2017 року рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 30 листопада 2016 року залишено без змін. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що Комісія під час прийняття висновку порушила вимоги статті 159 Земельного кодексу України (далі -ЗК України). Крім того, апеляційний суд дійшов висновку, що вказаний спір не відноситься до юрисдикції адміністративних судів, а підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки стосується правомірності набуття права власності ОСОБА_5 на земельну ділянку, за позовом суміжних землевласників, не є публічно-правовим. У березні 2017 року ОСОБА_5 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Заявниця в касаційній скарзі вказала, що цей спір є спором фізичної особи із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а тому згідно зі статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій) повинен розглядатися адміністративним судом, у зв'язку із чим суди помилково розглянули справу за правилами цивільного судочинства. Крім того, ОСОБА_5 зауважила, що: вимоги про скасування висновку Комісії, державного акта на право приватної власності на земельну ділянку та відмова ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від погодження меж її земельної ділянки свідчать про зловживання позивачами своїми правами та створення їй перешкод у здійсненні державної реєстрації права власності на земельну ділянку, чим також порушуються її права; спору між сторонами про межу земельної ділянки не існує; за її клопотанням експертизи про відповідність зазначеної в державному акті межі належної їй земельної ділянки, вказаної в технічній документації, суд не призначав, у зв'язку із чим висновки судів першої та апеляційної інстанцій про порушення прав позивачів вважає помилковими без з'ясування того, якими саме діями Комісія їх вчинила. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 травня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. 07 червня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на касаційну скаргу, у яких зазначено про те, що оскільки спір виник між суміжними землевласниками з приводу межі земельної ділянки ОСОБА_5, то він є спором про право цивільне, а тому з огляду на статтю 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не може бути віднесений до адміністративної юрисдикції. Також позивачі зазначали про незаконність оспорюваного висновку Комісії у зв'язку з його невідповідністю фактичним обставинам і про його надання всупереч вимогам земельного законодавства, що призвело до порушення їх прав, оскільки встановлені зовнішні межі земельної ділянки ОСОБА_5 погоджено з урахуванням здійсненої нею нової забудови та за рахунок земельних ділянок позивачок. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 указують, що належні їм та ОСОБА_5 земельні ділянки вже раніше сформовані відповідно до правовстановлюючих документів та технічної документації, у зв'язку із чим повторне встановлення меж і виготовлення технічної документації на належну ОСОБА_5 земельну ділянку по АДРЕСА_1 з огляду на іншу площу та змінену конфігурацію є незаконним. Тому позивачки просили касаційну скаргу відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 серпня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У справі, яка розглядається, суди встановили, що рішенням Сільради від 11 листопада 2015 року утворено Комісію та затверджено Положення про узгоджувальну комісію з питань вирішення земельних спорів (далі - Положення) (т. 1 а. с. 66-69). За змістом пунктів 2.1, 2.6 Положення земельні спори розглядаються Комісією на підставі поданої заяви однією зі сторін у місячний термін з дня надання подання заяви. Комісія приймає рішення з вирішення земельного спору по суті. Рішення викладається у вигляді висновку Комісії, який вступає в силу з моменту його прийняття. У зв'язку з відсутністю згоди ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як суміжних землевласників на погодження (встановлення) меж земельної ділянки ОСОБА_5,Комісія прийняла рішення, викладене у формі висновку від 04 квітня 2016 року, яким запропонувала погодити зовнішні межі земельної ділянки ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 12). За змістом статті 12 ЗК України до повноважень сільських рад у галузі земельних відносин на території сіл належить, зокрема, і вирішення земельних спорів. Частинами першою, третьою статті 158 ЗК України визначено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. За змістом статті 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема, вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом. З огляду на викладене, розглядаючи земельні спори, Комісія діє від імені Сільради, у зв'язку із чим прийняті нею рішення у формі висновку по суті такого спору породжують певні права та обов'язки визначеного кола осіб, отже, можуть бути оскаржені в порядку та спосіб, установлені для рішень, прийнятих безпосередньо самим органом місцевого самоврядування. Звертаючись до суду з позовом, позивачі зазначили, що оскаржуваним висновком Комісії порушуються їх права як суміжних землевласників, унаслідок погодженої нею межі земельної ділянки ОСОБА_5 по АДРЕСА_1, яка проходить по земельних ділянках, які перебувають у власності позивачів. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій, установивши, що зверненняОСОБА_3 та ОСОБА_4 пов'язане із захистом права кожної з них на земельну ділянку, стосується перевірки законності розпорядчих дій Комісії як органу Сільради, що пов'язані з подальшим володінням, користуванням ОСОБА_5 земельною ділянкою, визначеною згідно із розробленою ПП "Бюро землевпорядного проектування" технічною документацією із землеустрою щодо встановлення її меж, тобто суміжного землекористування, дійшли правильного висновку про розгляд даної справи в порядку цивільного процесуального судочинства як такої, у якій відсутні ознаки публічно-правового спору. Також Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для віднесення цієї справи до справ адміністративної юрисдикції. Ухвалою Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 25 травня 2016 року відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Сільради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_5, управління Держгеокадастру в Охтирському районі Сумської області, про визнання протиправними та скасування висновків узгоджувальної комісії з питань вирішення земельних спорів в порядку адміністративного судочинства (т. 1, а. с. 110, 111). Щодо суті спору Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Судом установлено, що ОСОБА_3 є власником земельних ділянок площею 0,0600 га та 0,1500 га, розташованих по АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 13, 14). ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею 0,2124 га по АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 15). ОСОБА_5 з 21 січня 1998 року на праві власності належить земельна ділянка площею 0,47 га, розташована по АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 16). Право власності сторін на земельні ділянки підтверджено державними актами на право приватної власності на землю. Згідно із договором від 21 жовтня 2015 року ПП "Бюро землевпорядного проектування" на замовлення ОСОБА_5 розробило технічну документацію на земельні ділянки площею 0,3800 га та 0, 0900 га, що розташовані по АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 105-109). 31 березня 2016 року ОСОБА_5 звернулася до Комісії із заявою про погодження встановлених зовнішніх меж земельної ділянки по АДРЕСА_1 для виготовлення ПП "Бюро землевпорядного проектування" технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі на місцевості (т. 1, а. с. 70). Цю заяву Комісія задовольнила й надала відповідний висновок від 04 квітня 2016 року. При цьому достовірно з'ясовано, що на момент прийняття Комісією оскаржуваного рішення в провадженні Охтирського міськрайонного суду Сумської області перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Сільради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Товариство з обмеженою відповідальністю "Зем-центр", управління Держземагентства в Охтирському районі Сумської області, про визнання недійсними державних актів, скасування державної реєстрації земельних ділянок та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, Сільради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: управління Держгеокадастру в Охтирському району Сумської області, ОСОБА_4, про скасування рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність та державного акта на право приватної власності на землю (N 583/669/15-ц) (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52542583). Предметом спору в указаній справі є визначення межі між належними сторонам земельними ділянками АДРЕСА_3. Підтвердження про ухвалення судом рішення по суті вказаного вище спору як в матеріалах справи, так і в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутні. За змістом статті 159 ЗК України земельні спори розглядаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, та органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї із сторін у тижневий строк з дня подання заяви за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин. У рішенні органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, визначається порядок його виконання. Статтею 160 ЗК України визначено, що сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору і у разі незгоди із цим рішенням оскаржувати його. Пунктами 2.3, 2.4 Положення визначено, що земельні спори розглядаються за місцем знаходження спірних земельних ділянок за участю сторін спору, які завчасно повідомляються про час та місце розгляду спору. У випадку відсутності однієї із сторін при першому розгляді спору та відсутності письмової згоди на розгляд спору без її участі розгляд спору переноситься. Не встановивши підтверджень згідно із положеннями статей 10, 60 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій) належного повідомлення позивачів про вирішення земельного спору Комісією, що призвело до недотримання визначених статтями 159, 160 ЗК України прав ОСОБА_3, ОСОБА_4, а також з'ясувавши, що на момент надання спірного висновку між сторонами існував спір щодо площ, лінійних розмірів та конфігурації земельних ділянок по АДРЕСА_3 та відповідно в Охтирському міськрайонному суді Сумської області сторони оскаржували правовстановлюючі документи на вказані земельні ділянки (справа N 583/669/15-ц), місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про визнання незаконним та скасування висновку Комісії від 04 квітня 2016 року. Інші доводи касаційної скарги щодо встановлення фактичних обставин справи та дослідження доказів були предметом розгляду як місцевим судом, так і судом апеляційної інстанції, їм надано оцінку, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати нові обставини та переоцінювати надані докази. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, тому питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої інстанції та апеляційної інстанцій, не вирішується. Судових витрат у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції заявник не поніс. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду, ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_5залишити без задоволення. Рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 30 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 13 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 19 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 750/8676/15-ц Провадження N 14-79цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Банк Форум" (далі - ПАТ "Банк Форум") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни, відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року у складі судді Щербак І.В. та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року у складі колегії суддів Губар В.С., Висоцької Н.В., Позігуна М.І. у цивільній справі за позовом ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про відшкодування збитків за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. звернулося до суду із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення збитків за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено кредитний договір N 0023/08/271-Nv, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 58 400 доларів США. Згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит та відсотки за користування кредитом у розмірі 13 % річних до 04 серпня 2033 року. 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_6, ОСОБА_5 укладено договори поруки, відповідно до яких поручителі зобов'язалися солідарно відповідати разом з позичальником за виконання умов кредитного договору. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року (справа N 750/8749/14) позов ПАТ "Банк Форум" задоволено повністю. Стягнуто зі ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у солідарному порядку заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 523 079 грн 91 коп. ОСОБА_4 сплатив 523 079 грн 91 коп. у повному розмірі 20 березня 2015 року. Позивач вважав, що йому заподіяні збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп., виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості, які підлягають стягненню з відповідачів. Позивач просив стягнути солідарно із ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп. за період з 08 жовтня 2014 року по 20 березня 2015 року у зв'язку зі знеціненням національної грошової одиниці. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підстави для стягнення курсової різниці заборгованості відсутні, оскільки збитки позивача по кредитному договору на загальну суму 481 338 грн 16 коп. не відображені у його балансі, а погашення заборгованості відбулося у національній валюті, виходячи з офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на момент ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за договором. Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що звертаючись у 2014 році до суду із позовом до відповідачів, позивач самостійно обрав спосіб захисту своїх порушених прав та просив стягнути борг саме у національній валюті. Спір між сторонами вирішено судом, рішення набрало законної сили, ОСОБА_4 рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року про стягнення боргу виконано у повному обсязі. Позивач не позбавлений права на пред'явлення вимог до відповідачів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 15 серпня 2016 року ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Доводи, які наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року виконано ОСОБА_4 лише 20 березня 2015 року. На час виконання судового рішення і сплати позичених коштів у гривневому еквіваленті, курс долара США зріс, а тому було порушено право позивача на отримання переданої в кредит у доларах США суми, яке підлягає захисту шляхом відшкодування збитків у порядку частини першої статті 22 ЦК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 19 жовтня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, з посиланням на частину п'яту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не може бути задоволена з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що 05 серпня 2008 року між позивачем та ОСОБА_4 укладено кредитний договір N 0023/08/271-Nv, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 58 400 доларів США. Згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит та відсотки за користування кредитом у розмірі 13 % річних до 04 серпня 2033 року. 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_6, ОСОБА_5 укладено договори поруки, згідно з якими поручителі зобов'язалися солідарно відповідати разом з позичальником за виконання умов кредитного договору. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року (справа N 750/8749/14) позов ПАТ "Банк Форум" задоволено повністю. Стягнуто зі ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 солідарно заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 523 079 грн 91 коп. 20 березня 2015 року ОСОБА_4 сплатив 523 079 грн 91 коп. у повному розмірі. Позивач вважав, що йому були заподіяні збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп., виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості, які підлягають стягненню з відповідачів. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що з метою формування єдиної правозастосовної практики існує необхідність визначити правову природу курсової різниці, виходячи із правових позицій, висловлених у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року N 6-190цс15; від 07 жовтня 2014 року N 3-133гс14; рішенні Ленінського районного суду м. Запоріжжя у справі N 334/6469/15-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року у справі N 333/8776/15-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2016 року N 6-36755св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 січня 2016 року N 6-32194св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року N 6-24161св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2012 року N 6-33159св11; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року N 6-108св16. В ухвалах від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-108ск16, від 18 квітня 2012 року у справі N 6-33159св11 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку, що апеляційний суд, який відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення курсової різниці, не врахував, що позивачеві завдано збитків, пов'язаних зі здорожченням валюти США, в якій була надана позика. В ухвалі від 14 січня 2016 року у справі N 6-32194св15 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов протилежного висновку, залишивши без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позову про стягнення курсової різниці. Суд вказав, що така вимога є необґрунтованою, оскільки чинним законодавством не передбачено обов'язку боржника відшкодовувати кредитору курсову різницю. Інші судові рішення, зокрема постанова Верховного Суду України від 07 жовтня 2014 року у справі N 3-133гс14, постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-190цс15 містять інші підстави для звернення до суду та інші обставини у справі, а тому не можна вважати їх такими що суперечать ухвалам від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-108ск16, від 18 квітня 2012 року у справі N 6-33159св11. В ухвалі від 25 лютого 2016 року у справі N 6-36755св15 підставою для звернення з позовом до суду було стягнення донарахованих відсотків у зв'язку з коливанням курсу іноземної валюти. Суд апеляційної інстанції, з яким погодився і касаційний суд, відмовив у задоволенні цих позовних вимог, посилаючись на те, що судом стягнуто суму боргу на день винесення рішення судом першої інстанції, з якою погодився позивач і подальше зростання такого зобов'язання із застосуванням курсової різниці є необґрунтованим. Відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року у справі N 6-24161св15 позивач звернувся до суду з позовом про стягнення курсової різниці, як збитків, що передбачені пунктом 2 частини першої статті 22 ЦК України. Суд зазначив, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що курсова різниця, яку просить стягнути позивач, не може вважатися шкодою. Враховуючи загальнообов'язковість та остаточність судового рішення, необхідно чітко визначити чи вважається проведеним належним чином виконання зобов'язання у випадку, коли боржник (позичальник) сплатив кредитору (банку) заборгованість за кредитним договором, зобов'язання за яким виражені в іноземній валюті, у розмірі, який був визначений остаточним судовим рішенням у національній валюті, отримавши через певний проміжок часу після набрання законної сили судовим рішенням від позичальника повну суму, визначену у цьому рішенні, не позбавлений права на пред'явлення до позичальника (боржника) вимог у зв'язку із несвоєчасною сплатою коштів згідно судового рішення (несвоєчасне виконання зобов'язання). За результатами вирішення першого аспекту необхідно визначити, чи є суми, нараховані банком, виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості (внаслідок знецінення національної валюти), за період невиконання судового рішення про стягнення в національній валюті з позичальника на користь кредитора заборгованості, збитками, завданими кредитору у зв'язку із несвоєчасним виконанням боржником свого грошового зобов'язання, вираженого в іноземній валюті (враховуючи те, що спір з приводу основного зобов'язання вже був вирішений судом по суті), або банк, конвертувавши отримані від боржника гривневі платежі в іноземну валюту і зарахувавши їх у рахунок часткового погашення зобов'язань по поверненню кредиту і процентів за його користування, має право на пред'явлення вимоги про стягнення залишкової частини кредиту і процентів, виражених в іноземній валюті (основного зобов'язання). Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті". Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Отже Велика Палата вважає за необхідне визначитися з поняттям "курсова різниця" та зі сферою його застосування. Відповідно до Положення (стандарт) бухгалтерського обліку "Вплив змін валютних курсів", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10 серпня 2000 року N 193 та Порядку відображення в обліку операцій в іноземній валюті, затвердженого Наказом Державного казначейства України від 24 липня 2001 року N 126, іноземна валюта - валюта інша, ніж валюта звітності. Курсова різниця - різниця, яка є наслідком відображення однакової кількості одиниць іноземної валюти в національну валюту України при різних валютних курсах. Курсові різниці визначаються за монетарними статтями балансу. Монетарні статті - статті балансу, що відображають грошові кошти в касі, на рахунках в установах банків, а також такі активи і зобов'язання, що будуть отримані чи сплачені у фіксованій чи визначеній сумі грошей або їх еквівалентів. До монетарних статей відносяться грошові кошти в іноземній валюті, що знаходяться в касі чи на банківському рахунку підприємства; дебіторська заборгованість за відправлені нерезиденту товари, по якій очікується дохід в іноземній валюті; кредиторська заборгованість, що виникла внаслідок отримання підприємством товарів у нерезидента на умовах наступної оплати та для погашення якої, як очікується, підприємство сплатить певну суму грошових коштів в іноземній валюті. Виходячи з поняття "курсова різниця", можна виділити чотири періоди, за які здійснюється перерахунок заборгованості в іноземній валюті для визначення курсових різниць. Це періоди між: - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою фактичного здійснення розрахунків; - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою складання бухгалтерської звітності за звітний період; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою фактичного здійснення розрахунку; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою складання бухгалтерського звіту за звітний період. Курсові різниці розраховуються за положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку. Наведене дає право зробити висновок, що курсові різниці застосовуються у фінансовій звітності підприємств при веденні бухгалтерського обліку. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У пункті 8 статті 16 ЦК України зазначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Заявляючи вимоги про стягнення курсової різниці, позивач просив стягнути її на підставі статті 22 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання. Визначення поняття збитків наводяться також у частині другій статті 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України), відповідно до якої під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. Відповідно до частини четвертої статті 623 ЦК України при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України). Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Вказаної правової позиції дотримувався також Верховний Суд України в постанові від 18 травня 2016 року у справі N 6-237цс16. Тобто, "курсова різниця" жодним чином не може бути упущеною вигодою, оскільки кредитор міг і не отримати такі доходи. Коливання курсу валют, що призвело до курсової різниці, не можна розцінювати як неправомірні дії боржника, що призвели до позбавлення кредитора можливості отримати прибуток. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. У даному випадку позивач, як кредитор за кредитним договором відповідно до вимог статей 6, 627 ЦК України та реалізуючи право на звернення до суду і принцип диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги та спосіб захисту порушеного права, у 2014 році звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором від 05 серпня 2008 року N 0023/08/271 Nv, визначивши заборгованість у валюті гривні України, вказавши, що саме 523 079 грн 91 коп. є повним розміром заборгованості, включаючи заборгованість за тілом кредиту, заборгованість за відсотками та пеню. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року позов задоволено у повному обсязі. Рішення набрало чинності і виконано відповідачем у повному обсязі 20 березня 2015 року. Кредитор, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання. Тим більше, судами першої і апеляційної інстанцій зазначено про відсутність у бухгалтерському обліку позивача заборгованості в іноземній валюті за період з жовтня 2014 року і ці обставини позивачем не спростовано. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 05 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П.
  16. ПОСТАНОВА Іменем України 29 травня 2018 року м. Київ Справа N 305/1180/15-ц Провадження N 14-82цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участі секретаря Ільїних Ю.В., розглянула заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення Апеляційного суду Закарпатської області (судді Бондаренко Ю.О., Куцин М.М., Павліченко С.В.) від 28 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (судді Мазур Л.М., Завгородньої І.М., Червинської М.Є.) від 7 серпня 2017 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц Олени Іванівни, відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції в Закарпатській області, треті особи: ОСОБА_5, Пономаренко Володимир Юрійович, про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У червні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І., відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції в Закарпатській області, треті особи: ОСОБА_5, Пономаренко В.Ю., про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсним іпотечний договір від 14 вересня 2007 року, укладений між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Промінвестбанк") та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3, посвідчений державним нотаріусом Рахівської державної нотаріальної контори за реєстровим N 1-3032. Визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис від 10 грудня 2013 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономаренко В.Ю. за реєстровим N 2093. Зобов'язано державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І. виключити з Державного реєстру іпотек запис про обтяження іпотекою нерухомого майна відповідно до іпотечного договору, укладеного між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3 14 вересня 2007 року, зареєстрованого за реєстровим N 1-2032. Внести до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відомості про зняття заборони на відчуження нерухомого майна, зареєстрованого за реєстровим N 1-3032 відповідно до іпотечного договору, укладеного між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3 14 вересня 2007 року. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ "Кредитні ініціативи" задоволено, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року скасовано та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судового збору. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_9 відхилено. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року залишено без змін. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року, ухвалених у цій справі. У заяві ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції з підстави передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції статей 205-210, 640 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року (справа N 6-30641св11), 15 лютого 2012 року (справа N 6-30639св11), 30 січня (справа N 759/8802/15-ц), 1 лютого (справа N 707/247/16-ц), 1 лютого (справа N 725/4397/15-ц), 3 лютого (справа N 127/2-4295/09) та 8 лютого 2017 року (справа N 367/206/14-ц), постанови Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року у справі N 1/198/-10 та від 12 листопада 2013 року у справі N 910/7500/13. Ухвалою судді Верховного Суду України від 23 листопада 2017 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано матеріали справи з Рахівського районного суду Закарпатської області. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12 січня 2018 року зазначену справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 6 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції та заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому, зазначені рішення в справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Закону N 2147-VIII. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 вересня 2007 року між Закритим акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ЗАТ "АКПІБ") та ОСОБА_5 було підписано кредитний договір N 1515, відповідно до умов якого ОСОБА_5 отримав кредит у сумі 38 тис. доларів США. За користування кредитом була встановлена процентна ставка в розмірі 10 % річних, з кінцевим терміном повернення кредиту та процентів за ним не пізніше 11 вересня 2027 року 12 лютого 2009 року між ЗАТ "АКПІБ" та ОСОБА_5 було укладено договір N 1 про внесення змін та доповнень до кредитного договору N 1515 від 12 вересня 2007 року. У пункті 2.1. цього договору зазначено, що банк надає позичальнику кредит шляхом відкриття невідновлюваної мультивалютної кредитної лінії у сумі еквівалентній 535 тис. 648 грн на умовах, передбачених цим договором та договорами про внесення змін та доповнень до нього, але для кожного виду валют ліміт кредитування не може перевищувати 35 тис. 240 доларів США та 264 тис. 300 грн. При цьому з 12 лютого 2009 року ліміт кредитної лінії складає 264 тис. 300 грн. Згідно з пунктом 2.2 цього договору за користування кредитом встановлюється процентна ставка в розмірі 10 % річних за користування кредитом, наданим в доларах США та 10 % річних за кредитом, наданим у гривні. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором N 1515, 14 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, посвідчений державним нотаріусом Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І., та зареєстрований в реєстрі за реєстраційним N 1-3032, за умовами якого зазначені особи передали банку в іпотеку чотирикімнатну квартиру на першому поверсі п'ятиповерхового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 17 грудня 2012 року між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк" (який є правонаступником ЗАТ "АКПІБ") та ТОВ "Кредитні ініціативи" було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло право вимоги за кредитним договором N 1515 від 12 вересня 2007 року, укладеного між ЗАТ "АКПІБ" та ОСОБА_5 10 грудня 2013 року, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономаренко В.Ю. було вчинено виконавчий напис за р. N 2093, у відповідності до якого було звернуто стягнення на квартиру, що є предметом іпотеки за іпотечним договором N 1-3032. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року в справі N 709/2714/12 за позовом ОСОБА_8 до ПАТ "АКПІБ", яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 між ОСОБА_5 та ЗАТ "АКПІБ" є неукладеним, а тому, оспорюваний договір іпотеки, який укладався в забезпечення виконання зазначеного кредитного договору, є недійсним. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що рішенням Рахівського районного суду від 27 листопада 2012 року у справі N 709/2714/12 за позовом ОСОБА_8 до ПАТ "АКПІБ", ОСОБА_5 про визнання недійсним кредитного договору N 1515 від 12 вересня 2007 року, у задоволенні позову ОСОБА_8 було відмовлено, а формулювання, що оспорюваний кредитний договір не є укладеним, а тому не підлягає судовому захисту, було взято з контексту вказаного рішення, яким навпаки встановлено відсутність доказів, які б дали можливість зробити висновок про те, що зміст кредитного договору суперечить чинному законодавству. Разом з тим у наданих заявником для порівняння судових рішеннях, зокрема в постанові Вищого господарського суду України від 12 листопада 2013 року в справі N 910/7500/13 та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року (справа N 6-30641св11), 15 лютого 2012 року (справа N 6-30639св11) суди, на відміну від справи, яка переглядається, дійшли висновку про те, що основне зобов'язання - кредитний договір є неукладеним, і це встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, таке зобов'язання не може забезпечуватись дійсним договором іпотеки. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Постанова Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року (справа N 1/198/-10), на яку в своїй заяві також посилається ОСОБА_3 прийнята у справі про звернення стягнення на заставне майно; ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня (справа N 759/8802/15-ц), 1 лютого (справа N 707/247/16-ц), 3 лютого (справа N 127/2-4295/09), 8 лютого 2017 року (справа N 367/206/14-ц) прийняті у справах за заявами про заміну сторони виконавчого провадження. Отже, у справах наявні інші підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені інші фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року (справа N 725/4397/15-ц), надана заявником для порівняння не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судове рішення апеляційної інстанції та передав справу на новий апеляційний розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Велика Палата Верхового Суду виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Статтею 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Отже інформація, яка повинна бути надана до моменту укладання договору однією із сторін є частиною пропозиції та істотною умовою договору, оскільки обов'язковість її оприлюднення прямо передбачена Законом. Відповідно до частини першоїстатті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення. Відповідно до частини 1 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина 1 статті 575 ЦК України). У відповідності до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Основне зобов'язання - зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою. Відповідно до частин 4 та 5 статті 3 Закону України "Про іпотеку" іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Враховуючи те, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року в справі N 709/2714/12, яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним, то таке зобов'язання не може забезпечуватись дійсним договором іпотеки. Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина 3 статті 215 ЦК України). Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Оскільки оспорюваний договір іпотеки укладений в забезпечення виконання кредитного договору, який є неукладеним, що суперечать вимогам цивільного законодавства щодо застави майна та частини 4 статті 3 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року, яке набрало законної сили, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року, яке набуло чинності, відмовлено в задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв'язку з тим, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним, а тому у сторін не виникли взаємні права та обов'язки за договором. Отже суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог, оскільки кредитний договір N 1515 від 12 вересня 2007 року є неукладеним, а тому, оспорюваний договір іпотеки, який укладався в забезпечення виконання зазначеного кредитного договору, є недійсним. Отже, у справі, яка переглядається Великою Палатою Верховного Суду, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) є підставою для скасування зазначених рішень. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року скасувати, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  17. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2018 року м. Київ справа № 910/12294/16 провадження № 12-9зг18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Кібенко О. Р., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В.В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О. В., та представників учасників справи: від позивача - Вабіщевич Т. В., Орлова О. В., від відповідача - Носенко Т. С., від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Герасименко Т. В., розглянула у судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства «Банк Петрокоммерц-Україна» про перегляд рішення Господарського суду міста Києва від 17 серпня 2016 року, ухваленого суддею Підченком Ю. О., постанови Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2016 року, ухваленої у складі колегії суддів Баранця О. М., Калатай Н. Ф., Пашкіної С. А., постанови Вищого господарського суду України від 20 лютого 2017 року, ухваленої у складі колегії суддів Кролевець О. А., Євсікова О. О., Самусенко С. С., у справі Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ Капітал» до Публічного акціонерного товариства «Банк Петрокоммерц-Україна», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Капіталь Груп», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Свікон», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватна фірма «Мустанг», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватне підприємство «Косвас», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Мале сільськогосподарське підприємство «АЗС-НИВА-1», про визнання недійсними одностороннього правочину, наказу та визнання відсутнім права. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ Капітал» (далі - ТОВ «ФК «Централ Капітал», позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк Петрокоммерц-Україна» (далі - ПАТ «Банк Петрокоммерц-Україна», Банк, відповідач) про: - визнання недійсним одностороннього правочину Банку, оформленого наказом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації Банку Гулеєм Олександром Івановичем (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно) від 15 квітня 2016 року № 60, про визнання нікчемними договорів (далі - наказ №60); - визнання недійсним наказу № 60, в частині визнання нікчемними договорів; - визнання відсутнім права Банку вчиняти дії щодо застосування наслідків недійсності договорів, які визнані нікчемними. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 2. Протягом 2015 - 2016 років позивач і відповідач уклали такі договори: - договір купівлі-продажу від 24 липня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовим Є. В. та зареєстрований у реєстрі за № 2288; - договори купівлі-продажу від 02 та 08 вересня 2015 року, посвідчені приватним нотаріусом КМНО Морозовим Є. В. та зареєстровані у реєстрі за №№ 2557, 2558, 2611, відповідно; - договори № 3 від 25 січня 2016 року, № 4 від 10 лютого 2016 року, № 5 від 19 лютого 2016 року, № 6 від 26 лютого 2016 року, № 7 від 03 березня 2016 року, № 8 від 09 березня 2016 року про внесення змін до договору відступлення права вимоги (договору цесії) від 28 серпня 2015 року, укладеного між Банком та ТОВ «ФК «Централ Капітал»; - договір відступлення права вимоги (договір цесії) від 24 липня 2015 року; - кредитний договір № 008-08-15 від 05 серпня 2015 року. 3. 17 березня 2016 року Правління Національного банку України ухвалило постанову № 169 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк Петрокоммерц-Україна» до категорії неплатоспроможних». 4. На виконання цієї постанови виконавча дирекція Фонду цього ж дня прийняла рішення № 368 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Банк Петрокоммерц-Україна» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку». Згідно з цим рішенням розпочато процедуру виведення Банку з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації і призначено Гулея О. І. уповноваженою особою Фонду на здійснення тимчасової адміністрації Банку. 5. 15 квітня 2016 року Гулей О. І. на підставі пунктів 2, 3, 7 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» видав наказ № 60 про визнання нікчемними правочинів, вчинених Банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації, та доручив директору департаменту запровадження тимчасової адміністрації Фонду вжити необхідних заходів для застосування наслідків нікчемності правочинів. 6. 17 травня 2016 року Банк направив позивачу повідомлення про нікчемність перелічених у цьому наказі правочинів. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 7. Господарський суд міста Києва рішенням від 17 серпня 2016 року, залишеним без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2016 року та Вищого господарського суду України від 20 лютого 2017 року, позов задовольнив повністю. 8. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність у договорах ознак нікчемності, передбачених пунктами 2, 3, 7 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», і вказали на необхідність розгляду спору в порядку господарського судочинства, оскільки уповноважена особа Фонду не виступає у цих правовідносинах як самостійний суб'єкт, а діє від імені Банку. Суди також визначили, що на спори, які виникають на стадії функціонування тимчасової адміністрації або ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Короткий зміст заяви та відзиву на неї 9. 10 травня 2017 року Банк звернувся із заявою про перегляд Верховним Судом України і скасування рішення Господарського суду міста Києва від 17 серпня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 20 лютого 2017 року у справі № 910/12294/16, а також ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову. 10. 30 серпня 2017 року ТОВ «ФК «Централ Капітал» подало відзив на заяву Банку, в якому просило відмовити в її задоволенні. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи відповідача (особи, яка подала заяву) 11. Заявник стверджує, що: 11.1. Відповідачем у спорах про визнання недійсним наказу № 60 про нікчемність правочинів, підписаного уповноваженою особою Фонду, має бути Фонд, а не Банк. Суди попередніх інстанцій помилково ототожнили Банк (юридичну особу - суб'єкта господарювання) із суб'єктом владних повноважень - Фондом (від імені якого приймає рішення працівник Фонду - уповноважена особа на здійснення тимчасової адміністрації банку), що призвело до неоднакового застосування норм матеріального (статей 16, 35, 36, 38 та 54 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») та процесуального права (статей 21, 24 Господарського процесуального кодексу України, в редакції Закону України від 06 листопада 1991 року №1798-ХІІ з наступними змінами та доповненнями, далі - ГПК України); 11.2. Спірні правовідносини є публічно-правовими, а тому цей спір має вирішуватися судами за правилами Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 06 липня 2005 року № 2747-IV з наступними змінами та доповненнями (далі - КАС України). Вищий господарський суд України дійшов помилкового висновку про те, що справа щодо оскарження законності наказу № 60, підписаного уповноваженою особою Фонду, про визнання договорів Банку нікчемними підвідомча господарським судам. Такий висновок зумовив неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм процесуального права (статті 12 та пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України і частини другої статті 17 КАС України); 11.3. Наказ про нікчемність правочинів є не одностороннім правочином, а правовим актом індивідуальної дії. Суди попередніх інстанцій помилково ототожнили поняття «правочин» і «правовий акт індивідуальної дії суб'єкта владних повноважень», що призвело до неправильного застосування норм матеріального права (статей 202, 215 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України). 12. 27 лютого 2018 року відповідач надав додаткові пояснення, у яких повідомив про різницю правових позицій позивача в аналогічних справах. Так, в Окружному адміністративному суді міста Києва розглядається адміністративна справа, у якій ТОВ «ФК «Централ Капітал» оскаржує аналогічні накази уповноваженої особи Фонду про визнання нікчемними інших правочинів (договорів). У цій справі позивач зазначає, що спори з уповноваженою особою Фонду є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства, а тому позов пред'явлено ТОВ «ФК «Централ Капітал» до уповноваженої особи Фонду, а не до Банку. Натомість у справі, яку розглядає Верховний Суд, позов пред'явлено до Банку, і той самий позивач стверджує, що спір має розглядатись у порядку господарського судочинства. Позиція позивача, викладена у відзиві на заяву 13. ТОВ «ФК «Централ Капітал», заперечуючи проти вимог Банку, стверджує, що: 13.1. Банк є належним відповідачем, оскільки уповноважена особа Фонду на здійснення тимчасової адміністрації Банку виступає у спірних відносинах не як самостійний суб'єкт, а діє від імені Банку; 13.2. Спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки на спори, що виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів, що підтверджується висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 16 лютого 2016 року у справі № 826/2043/15 та від 15 червня 2016 року у справі № 826/20410/14; 13.3. Дії Банку з видання оспорюваного наказу мають усі ознаки одностороннього правочину, і суди попередніх інстанцій правильно захистили порушене право у спосіб, що відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення, а саме шляхом визнання недійсним одностороннього правочину Банку, оформленого наказом № 60, визнання недійсним цього наказу, а також визнання відсутнім права Банку вчиняти дії щодо застосування наслідків недійсності договорів, укладених між позивачем і відповідачем. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо правил і меж розгляду заяви Верховним Судом 14. Заява про перегляд судових рішень розглядається Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», далі - Закон №2147-VIII (підпункти 1, 2 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України в редакції цього Закону). 15. Так, відповідно до статей 11114, 11116 ГПК України Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Заява про перегляд рішень господарських судів може бути подана виключно з наступних підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних відносинах (пункт 1 частини першої 11116 ГПК України); 2) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ (пункт 2 частини першої 11116 ГПК України); 3) невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних відносинах норм матеріального права (пункт 3 частини першої 11116 ГПК України). 16. Подібність відносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Щодо визначення юрисдикції 17. Заявник стверджує про наявність неоднакового застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального та процесуального права (підпункту 1 пункту 1 статті 12 та частини першої статті 80 ГПК України, частини другої статті 17 КАС України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року) та про відступ судом касаційної інстанції від правових позицій Верховного Суду України при визначенні юрисдикції спору. 18. На підтвердження цього Банк у заяві про перегляд судових рішень посилається на правові висновки, викладені в ухвалі Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 12 січня 2017 року у справі № 826/8273/16, ухвалі ВГСУ від 10 лютого 2017 року у справі 826/25115/15, ухвалі ВАСУ від 08 лютого 2017 року у справі № 826/24648/15, ухвалі ВАСУ від 25 лютого 2016 року у справі № 826/12348/15, постанові Верховного Суду України від 20 вересня 2016 року у справі № 826/12348/15 й ухвалах Верховного Суду України від 20 вересня 2016 року у справі № 819/2132/15 та від 13 вересня 2016 року у справі № 815/5455/15. 19. Велика Палата вважає, що постанова Верховного Суду України від 20 вересня 2016 року у справі № 826/12348/15, а також ухвали Верховного Суду України від 20 вересня 2016 року у справі № 819/2132/15, від 13 вересня 2016 року у справі № 815/5455/15 не можуть бути взяті до уваги у якості підстав для перегляду відповідно до пункту 3 частини першої статті 11116 ГПК України, адже цими рішеннями заявникам відмовлено у перегляді рішень судів касаційних інстанцій і вони не місять правових висновків суду з питань юрисдикції. 20. В ухвалі ВАСУ від 12 січня 2017 року у справі № 826/8273/16, ухвалі ВАСУ від 10 лютого 2017 року у справі №826/25115/15, ухвалі ВАСУ від 08 лютого 2017 року у справі № 826/24648/15, ухвалі ВАСУ від 25 лютого 2016 року у справі № 826/12348/15 суди зробили правовий висновок, що спірні правовідносини є публічно-правовими та мають розглядатися за правилами КАС України, зважаючи на прийняття рішення про нікчемність правочинів уповноваженою особою Фонду як суб'єктом владних повноважень. 21. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що спір у цій справі є цивільно-правовим (господарсько-правовим) і належить до юрисдикції господарських судів, оскільки на спори, які виникають на стадії функціонування тимчасової адміністрації в банку або ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. 22. Проаналізувавши викладені в зазначених вище постановах правові висновки, Велика Палата Верховного Cуду вважає, що існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій статті 12 та пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України і частини другої статті 17 КАС України. 23. Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків щодо застосування норм процесуального права. 24. Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 25. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 КАС України). 26. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 27. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є характер спору. Публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин. 28. Приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватно-правових відносин, або такий, що йому не суперечить. Спір є приватно-правовим навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. 29. Помилковим є застосування статті 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), оскільки визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 30. Відповідно до статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є не органом державної влади, а установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 37 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку він ухвалює обов'язкові для банків рішення, а з іншого здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку. Так, діючи як орган управління банку, Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй відповідних повноважень мають право: - вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; - укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом; - продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій; - повідомляти сторін за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів; - заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи; - приймати на роботу, звільняти з роботи чи переводити на іншу посаду будь-кого з керівників чи працівників банку, переглядати їх службові обов'язки, змінювати розмір оплати їх праці з додержанням вимог законодавства України про працю та інше. 31. Уповноважена особа Фонду діє в межах повноважень Фонду. На виконання своїх повноважень така особа, зокрема: 1) діє без довіреності від імені банку, має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку; 2) видає накази та розпорядження, дає доручення, обов'язкові до виконання працівниками банку (частина четверта статті 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). 32. Згідно із частинами першою та другою статті 38 цього Закону Фонд зобов'язаний забезпечити збереження активів банку, зокрема, забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. 33. На виконання вказаних приписів оспорюваним наказом № 60 уповноваженої особи Фонду, виданим останнім як органом управління Банком, деякі правочини Банку віднесено до нікчемних. Цей наказ є результатом внутрішньої перевірки правочинів Банку, забезпеченої уповноваженою особою Фонду, і внутрішнім документом Банку, обов'язковим для виконання працівниками, та не породжує обов'язків у контрагентів Банку, оскільки обов'язок повернути майно (кошти) виникає у контрагентів не на підставі наказу про виявлення нікчемних правочинів, а в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України). Таке майно (кошти) може бути повернуто або добровільно, або у примусовому порядку на підставі судового рішення. 34. Щоб застосувати наслідки нікчемного правочину, Банк як сторона такого правочину повинен звернутися з відповідним позовом до суду. Вказане свідчить про відсутність у Фонду та його уповноваженої особи повноважень відносно контрагентів Банку у правочинах, віднесених у наказі, підписаному уповноваженою особою Фонду, до нікчемних. 35. Оскільки позивач оскаржує наказ про віднесення правочинів до нікчемних, виданий уповноваженою особою Фонду не як суб'єктом владних повноважень, а як органом управління Банком, що здійснює заходи із забезпечення збереження його активів і запобігання втрати майна та грошових коштів, такий спір не є публічно-правовим. 36. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи Банку про те, що спір має публічно-правовий характер і повинен розглядатись у порядку адміністративного судочинства. 37. Водночас, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що спір, який розглядається, підвідомчий господарським судам відповідно до пункту 2 частини першої статті 12 ГПК України (справи про банкрутство). Він не є спором про банкрутство, а отже, має вирішуватися за правилами господарського судочинства з інших підстав, ніж передбачено наведеною нормою ГПК України, з огляду на таке. 38. Даний спір пов'язаний з процедурою визнання банку неплатоспроможним та його ліквідацією в порядку Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а не Закону України від 14 травня 1992 року №2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII). 39. Згідно з абзацами третім і дев'ятим частини першої статті 1 Закону №2343-XII під банкрутством розуміється визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені в порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Справа про банкрутство розглядається господарським судом та порушується за заявою боржника або кредитора. Спеціальні вимоги до такої заяви передбачено цим Законом. Ознаки неплатоспроможності боржника у справі про банкрутство встановлюються судом, до якого подану відповідну заяву. При цьому під неплатоспроможністю розуміється неспроможність боржника виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності. 40. Водночас, визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку (в тому числі ліквідація) в порядку Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відрізняється від процедури визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) та застосування ліквідаційної процедури в порядку Закону № 2343-XII. 41. Так, за змістом Закону України від 07 грудня 2000 року №2121-III «Про банки та банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III) визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку здійснюється в позасудовому порядку, на відміну від визнання банку неплатоспроможним у межах справи про банкрутство. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних приймає Національний банк України в порядку, передбаченому цим Законом. Заходи щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку здійснює Фонд в один із способів, визначених статтею 39 цього ж Закону. 42. Отже спори, які пов'язані з процедурою виведення неплатоспроможного банку з ринку (в тому числі шляхом ліквідації), не тотожні спорам у справах про банкрутство. Крім того, не слід ототожнювати зі справами про банкрутство справи щодо оскарження рішень Фонду, прийнятих у межах процедур виведення неплатоспроможного банку з ринку, зокрема наказів щодо виявлених нікчемних правочинів. 43. З урахуванням наведеного, цей спір підвідомчий господарським судам не відповідно до пункту 2 частини першої статті 12 ГПК України (справи про банкрутство), а має розглядатися в порядку господарського судочинства згідно з пунктом 1 частини першої цієї ж статті з огляду на суб'єктний склад та зміст правовідносин, а також ураховуючи те, що він пов'язаний з укладенням господарського договору. 44. Відтак, господарські суди попередніх інстанцій правильно застосували норми процесуального права, дійшовши висновку про підвідомчість такого спору господарським судам, оскільки спірні правовідносини мають цивільно-правовий характер, які регламентуються актами цивільного та господарського законодавства, тому вирішення даного спору не відноситься до компетенції адміністративних судів, а підлягає розгляду господарським судом. Щодо належного відповідача 45. Заява про перегляд також обґрунтована тим, що суди касаційної інстанції господарської й адміністративної юрисдикцій при визначенні належного відповідача неоднаково застосували одні й ті самі норми матеріального права (статті 16, 35, 36, 38 та 54 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), а також норм процесуального права (статей 21, 24 ГПК України) при визначенні належного відповідача, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 46. В обґрунтування наявності зазначеної підстави Банк додав до заяви копії ухвал ВАСУ: від 11 лютого 2016 року у справі № 804/6671/15, від 25 лютого 2016 року у справі № 826/12348/15, від 02 червня 2016 року у справі № 819/2132/15, від 01 лютого 2017 року у справі № 826/6687/15, від 15 лютого 2017 року у справі № 819/2134/15, від 15 лютого 2017 року у справі № 804/229/16, від 09 березня 2017 року у справі № 815/4560/15. 47. Велика Палата Верховного суду доходить висновку, що наведені заявником ухвали ВАСУ: від 02 червня 2016 року у справі № 819/2132/15, від 01 лютого 2017 року у справі № 826/6687/15, від 15 лютого 2017 року у справі № 819/2134/15, від 15 лютого 2017 року у справі № 804/229/16 не можуть бути враховані для підтвердження підстав для перегляду, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 11116 ГПК України, адже правовідносини між сторонами, до яких судом застосовувалися зазначені заявником норми матеріального права, не можуть вважатися подібними. Так: - ухвалу ВАСУ від 02 червня 2016 року постановлено у справі № 819/2132/15 про зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити фізичну особу до переліку вкладників ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК», які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, про визнання протиправним і скасування наказу уповноваженої особи Фонду в частині визнання нікчемним правочину за договором банківського вкладу (депозиту). - ухвалу ВАСУ від 01 лютого 2017 року постановлено у справі № 826/6687/15 про визнання неправомірними дій уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк» при складанні протоколу, яким оформлено результати роботи комісії з перевірки договорів (інших правочинів), укладених банком, про зобов'язання уповноваженої особи внести позивачів до переліку вкладників, що мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, про зобов'язання Фонду затвердити реєстр вкладників для здійснення виплат. - ухвали ВАСУ: від 15 лютого 2017 року постановлено у справі № 819/2134/15 та від 15 лютого 2017 року постановлено у справі № 804/229/16 за позовами фізичної особи до уповноваженої особи Фонду про визнання протиправними дій цієї уповноваженої особи щодо визнання нікчемним договору банківського вкладу (депозиту), укладеного з ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК», зобов'язання уповноваженої особи подати до Фонду інформацію про позивача як вкладника, який має право на відшкодування коштів за рахунок Фонду; про визнання протиправними дій цієї уповноваженої особи щодо визнання договору нікчемним, визнання протиправною бездіяльність уповноваженої особи щодо не включення позивача до переліку вкладників та про зобов'язання уповноваженої особи включити позивача до цього переліку. Ці ухвали також не є підставою для перегляду, оскільки зазначеними ухвалами справу направлено на новий розгляд, тобто вона не є остаточним рішенням у справі. 48. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведені заявником ухвали ВАСУ: від 11 лютого 2016 року у справі № 804/6671/15, від 25 лютого 2016 року у справі № 826/12348/15 та від 09 березня 2017 року у справі № 815/4560/15 можуть бути враховані для підтвердження підстав для перегляду, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 11116 ГПК України з огляду на наступне. 49. Ухвалою ВАСУ від 11 лютого 2016 року у справі № 804/6671/15 залишено в силі постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 червня 2015 року, якою задоволено позов Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма Маяк» про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемним договору, укладеного між АТ «Златобанк» та позивачем, про визнання протиправним і скасування рішення цієї ж особи про визнання договору нікчемним. При цьому, відповідачем у цій справі була уповноважена особа Фонду, а Фонд - третьою особою. 50. Ухвалою ВАСУ від 25 лютого 2016 року у справі № 826/12348/15 залишено без змін постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року, якою задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Іпотека Кредит» до уповноваженої особи Фонду, третя особа - Фонд, про визнання протиправними дій і рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемним договору, укладеного між ПАТ «ОМЕГА БАНК» та позивачем, та скасування рішення цієї уповноваженої особи про визнання нікчемним договору. У цій справі відповідачем була уповноважена особа Фонду. 51. Ухвалою ВАСУ від 09 березня 2017 року постановленою у справі № 815/4560/15 залишено без змін постанову Одеського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2015 року, якими частково задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Дасті» про визнання протиправними дій щодо визнання нікчемними договорів, укладених між ПАТ «Імексбанк» та позивачем, а також ПАТ «Імексбанк» з ТОВ «Фрегат», визнання протиправним і скасування рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання правочинів нікчемними, визнання протиправними дій щодо оприлюднення через веб-сайт ПАТ «Імексбанк» повідомлення про нікчемність правочинів, зобов'язання оприлюднити через цей сайт інформацію про скасування рішення. Відповідачем у цій справі була уповноважена особа фонду, а третьою особою - ПАТ «Імексбанк». 52. Проте, жодна з зазначених у пунктах 48 - 51 цієї постанови ухвал не містить правових висновків щодо належного чи неналежного відповідача за даною категорією справ. Але залишення без змін рішень судів попередніх інстанцій, у яких відповідачем було визначено уповноважену особу Фонду, а не банк, щодо якого введено процедуру тимчасової адміністрації чи ліквідації, свідчить про погодження ВАСУ з правовою позицією про те, що саме уповноважена особа Фонду є належним відповідачем у справах, наданих для порівняння. 53. Водночас, ВГСУ упостанові від 20 лютого 2017 року у справі № 910/12294/16, що переглядається, вказав на помилковість тверджень скаржників про те, що належним відповідачем у справі є не Банк, а уповноважена особа Фонду. Суд дійшов висновку, що належним відповідачем є саме Банк, оскільки спірним наказом визнані нікчемними договори, стороною яких є Банк, а уповноважена особа Фонду, діючи від імені Банку, не виступає у цих відносинах як самостійний суб'єкт. 54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що має місце неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального права (статей 16, 35, 36, 37, 38, 42 та 54 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), а також норм процесуального права (статей 21, 24 ГПК України) при визначенні належного відповідача. 55. Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків щодо застосування відповідних норм матеріального і процесуального права. 56. Банк, який виводиться з ринку, до моменту державної реєстрації його припинення не позбавлений правосуб'єктності і може виступати учасником різних правовідносин. Від імені банку у цих правовідносинах діє уповноважена особа Фонду, виконуючи функції виконавчого органу банку (керівника Банку). 57. Отже, відносини між сторонами господарських договорів, у яких бере участь банк, якого як керівник представляє уповноважена особа Фонду, є приватноправовими. У цих правовідносинах Фонд та його уповноважена особа, діючи від імені Банку, не має жодних владних повноважень щодо іншої сторони цих правочинів. Уповноважена особа Фонду не виступає у цих правовідносинах як самостійний суб'єкт, а Фонд не набуває самостійних прав й обов'язків, оскільки він діє на підставі закону від імені Банку. Представництво банку Фондом ґрунтується наприписах Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 58. Наказ № 60 видано на підставі даних внутрішньої перевірки, проведеної працівниками Банку. Накази уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання виключно працівниками Банку (пункт 2 частини четвертої статті 37 Закону України «Про гарантування вкладів фізичних осіб»), такі накази не можуть містити жодних приписів, адресованих третім особам, зокрема, контрагентам Банку. Таким чином, наказ № 60 є документом, виданим уповноваженою особою Фонду, що діяв у якості органу управління Банку, і є внутрішнім документом Банку. 59. З огляду на вищенаведені положення законодавства та враховуючи те, що спірним наказом визнані нікчемними договори, стороною яких є Банк, і уповноважена особа Фонду не виступає у цих правовідносинах як суб'єкт владних повноважень, а діє від імені Банку, апеляційний і касаційний господарські суди правильно визначили, що саме Банк є належним відповідачем у справі. 60. Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими доводами позивача та відхиляє як необґрунтовані аргументи Банку про те, що належним відповідачем у спорах про визнання недійсним наказу про нікчемність правочинів має бути так уповноважена особа Фонду, а не Банк. Щодо визнання наказу про нікчемність правочинів одностороннім правочином 61. У заяві про перегляд судових рішень Банк вказав на неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального права (статей 202, 215, 216 ЦК України) при вирішенні питання про правову природу наказу про нікчемність правочинів. 62. На обґрунтування підстав для перегляду Банком надано копії ухвал ВАСУ: від 11 лютого 2016 року у справі № 804/6671/15, від 25 лютого 2016 року у справі № 826/12348/15, від 01 лютого 2017 року у справі № 826/6687/15. 63. У наведених ухвалах рішення уповноваженої особи Фонду про визнання правочинів Банку нікчемними визнано «розпорядчим рішенням» та «рішенням суб'єкта владних повноважень». 64. У рішенні, яке переглядається, Вищий господарський суд України погодився з висновками місцевого й апеляційного господарських судів про те, що видання оскаржуваного наказу уповноваженою особою Фонду є одностороннім правочином, укладеним з метою досягнення конкретного цивільно-правового результату для сторін у вигляді необхідності вчинення дій для застосування наслідків недійсності договорів (повернення майна, коштів тощо). 65. Проаналізувавши викладені в зазначених вище судових рішеннях правові висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що має місце неоднакове застосування судами касаційних інстанцій статей 202, 203, 214, 215 ЦК України при визначенні правової природи наказу про нікчемність правочину. 66. Велика Палата дійшла наступних висновків щодо застосування норм матеріального права. 67. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав й обов'язків. Одностороннім правочином є дія однієї сторони. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила, а для інших осіб - лише у випадках, установлених законом, або за домовленістю з цими особами (стаття 202 ЦК України). 68. Згідно із частинами першою та другою статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд зобов'язаний забезпечити збереження активів банку, зокрема, забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. 69. За результатами цієї перевірки виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи Банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними. 70. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не наказу Банку, підписаного уповноваженою особою Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») незалежно від того, чи була проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів Банку і виданий згаданий наказ. Наслідки нікчемності правочину також наступають для сторін в силу вимог закону. Наказ Банку не є підставою для застосування таких наслідків, тому не може вважатись одностороннім правочином, адже він не є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків ані у Банку, ані у іншої сторони правочину, віднесеного наказом до нікчемних. Такий наказ є внутрішнім розпорядчим документом Банку як суб'єкта господарювання, виданим керівником Банку в межах своїх повноважень. 71. Відтак, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами ПАТ «Банк Петрокоммерц-Україна», наведеними у заяві про перегляд судових рішень, про помилкове ототожнення наказу Фонду з одностороннім правочином, що спричинило неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права в цій частині. 72. Зважаючи на викладені положення закону, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним наказу № 60, як одностороннього правочину Банку. 73. Щодо інших вимог позовної заяви Велика Палата Верховного суду дійшла наступних висновків. 74. Відповідно до статті 55 Конституції України і статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів. 75. Згідно з частиною другою статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України) способом захисту прав і законних інтересів може бути, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів. Втім, цю норму слід застосовувати з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України, яким до способів захисту віднесено визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Банк у спірних правовідносинах не діє в якості суб'єкта владних повноважень і не здійснює жодних управлінських функцій щодо позивача. 76. Обов'язок повернути все одержане за нікчемним договором (правочином) виникає в силу вимог закону, а не наказу чи повідомлення банку, а тому позовна вимога про визнання недійсним наказу №60 не підлягає задоволенню. 77. Накази (рішення) про нікчемність правочинів не можуть встановлювати обов'язки для третіх осіб, зокрема, контрагентів Банку. Тому сам факт видання наказу про нікчемність правочину не може вважатися порушенням прав іншої сторони правочину. 78. Частиною другою статті 20 ГК України до способів захисту прав і законних інтересів віднесено також визнання відсутності прав. Водночас, як зазначено вище, якщо сторона договору, укладеного з банком, не погоджується з правовою оцінкою банку такого правочину як нікчемного, банк вправі звернутися до суду про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Процесуальне право кожної особи на звернення до суду гарантоване законом, а його реалізація не може порушити прав позивача. Отже, позовна вимога про визнання відсутнім права Банку вчиняти дії щодо застосування наслідків недійсності договорів, які віднесено до категорії нікчемних, також не підлягає задоволенню. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ ЗАЯВИ 79. Відповідно до приписів підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 111-25 ГПК України у разі неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору суд може скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення. 80. З огляду на наведене, заява про перегляд підлягає задоволенню, а судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову (пункт 1 частини першої статті 111-24 ГПК України). Щодо судових витрат 81. Відповідно до пункту 11 частини другої статті 11111 ГПК України у постанові суду касаційної інстанції мають бути зазначений новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення. 82. Частиною cьомою статті 49 цього ж Кодексу передбачено, що якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 83. Оскільки в цьому випадку Верховний Суд приймає нове рішення про відмову у задоволенні позову, судовий збір за розгляд апеляційної та касаційної скарг покладається на позивача у справі. ВИСНОВКИ ПРО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА 84. Відносини між сторонами господарських договорів, у яких однією зі сторін є банк, який виводиться з ринку і від імені якого діє уповноважена особа Фонду або Фонд, є приватноправовими. Відповідно, спори щодо нікчемності правочинів між суб'єктами господарювання є господарсько-правовими і мають розглядатися судами господарської юрисдикції. У цих правовідносинах Фонд або його уповноважена особа, діючи від імені Банку, не мають владних повноважень щодо іншої сторони цих правочинів. Оскільки уповноважена особа Фонду не виступає у цих правовідносинах як самостійний суб'єкт, а діє від імені Банку, саме Банк є належним відповідачем у справі. 85. За результатами перевірки, передбаченої статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. Наказ (рішення або інший документ) про нікчемність правочинів є внутрішнім розпорядчим документом Банку як суб'єкта господарювання, виданим Фондом чи уповноваженою особою Фонду як керівником Банку в межах своїх повноважень. Такий наказ не є одностороннім правочином. 86. Накази (рішення) про нікчемність правочинів не можуть встановлювати обов'язки для третіх осіб, зокрема контрагентів Банку, тому сам факт видання наказу про нікчемність правочину не може вважатися порушенням прав іншої сторони правочину. 87. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, статтями 11124, 11125, 11127, 11128 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И ЛА : 1. Заяву Публічного акціонерного товариства «Банк Петрокоммерц-Україна» задовольнити. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 17 серпня 2016 року, постанову Київського апеляційногогосподарського суду від 14 листопада 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 20 лютого 2017 року у справі № 910/12294/16 скасувати. 3. Ухвалити нове рішення. 4. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ Капітал» до Публічного акціонерного товариства «Банк Петрокоммерц-Україна», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Капіталь Груп», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Свікон», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватна фірма «Мустанг», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватне підприємство «Косвас», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Мале сільськогосподарське підприємство «АЗС-НИВА-1», про визнання недійсними одностороннього правочину, наказу та визнання відсутнім права, відмовити повністю. 5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ Капітал» (04119, м. Київ, вул. Деревлянська, 17-А, код ЄДРПОУ 38123843 на користь Публічного акціонерного товариства «Банк Петрокоммерц-Україна» (01601, м. Київ, вул. Велика Житомирська, 20, код ЄДРПОУ 22906155) 5 374,20 (п'ять тисяч триста сімдесят чотири) грн 20 коп судового збору за розгляд заяви про перегляд постанови касаційної інстанції, 4 960,80 (чотири тисячі дев'ятсот шістдесят) грн 80 коп судового збору за розгляд касаційної скарги, 4 547,40 (чотири тисячі п'ятсот сорок сім) грн 40 коп судового збору за розгляд апеляційної скарги. Головуючий В. С. Князєв Суддя-доповідачО. Р. Кібенко Судді: Н. О. Антонюк О. Б. Прокопенко С. В. Бакуліна Л. І. Рогач В. В. Британчук І. В. Саприкіна Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич Н. П. Лященко О. Г. Яновська Л. М. Лобойко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74188635
  18. ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 914/2006/17 Провадження N 12-58гс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., представника позивачів - Шейхета М.Г., представника відповідача-1 - Менюка С.А., представника відповідача-2 - не з'явився, представника відповідача-3 - не з'явився, представника третьої особи на стороні відповідачів - не з'явився, розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництва Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейської релігійної громади "Турей Загав" ("Золота Роза") на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2017 року (головуючий суддя Костів Т.С., судді Желік М.Б., Марко Р.І.) та ухвалу Господарського суду Львівської області від 05 жовтня 2017 року (суддя Іванчук С.В.) у справі N 914/2006/17 за позовом 1. Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, 2. Представництва Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, 3. Єврейської релігійної громади "Турей Загав" ("Золота Роза") до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Українські інвестиційні системи", 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Львівські традиції", 3. Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Черник Наталії Степанівни про скасування державної реєстрації права власності та записів про проведену державну реєстрацію прав власності. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У вересні 2017 року Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництво Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, Єврейська релігійна громада "Турей Загав" ("Золота Роза") звернулися до Господарського суду Львівської області з позовом доТовариства з обмеженою відповідальністю "Українські інвестиційні системи" (далі - відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Львівські традиції" (далі - відповідач-2), управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради, за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Черник Наталії Степанівни про скасування державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, за відповідачем-1 (ЄДРПОУ 33695378); скасування запису про проведену 07 жовтня 2013 року державну реєстрацію права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, за відповідачем-1 (ЄДРПОУ 33695378); скасування державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, від 24 травня 2017 року за відповідачем-2 (ЄДРПОУ 41326759); скасування запису про проведену 24 травня 2017 року державну реєстрацію права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, за відповідачем-2 (ЄДРПОУ 41326759). 1.2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що земельні ділянки за адресою: м. Львів, вул. І. Федорова, 23, 28 є землями державної власності, їх категорія - землі історико-культурного призначення; вони розташовані в межах Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові, який унесено в Реєстр світової спадщини ЮНЕСКО у 1998 році під назвою "Львів. Історичний центр (865)"; на цих землях розміщується ансамбль синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза"), що складається з будівель синагоги (буд. 27), сакральних споруд для ритуальних потреб - кагального будинку зі шпиталем, шхит (буд. 23, 25), а також єшиви - вищої юдейської школи (буд. 28), які утворюють частину історичного єврейського кварталу. Позивачі зазначали, що вказані культові споруди розташовано на земельних ділянках за тією ж адресою, де зареєстровано самочинно споруджений об'єкт незавершеного будівництва. Разом з тим відповідно до архівних документів ці культові споруди належали Єврейській релігійній організації "Золота Роза", а отже, інтерес позивачів до згаданих об'єктів цілком відповідає поняттю "охоронюваний законом інтерес". 1.3. Як на правові підстави позову позивачі посилаються на статтю 115, абзац другий частини третьої статті 331, частини першу - третю та п'яту статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 2, частину другу статті 26, статтю 31-1 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статтю 6 Закону України від 25 червня 1992 року N 2494-XII "Про національні меншини в Україні", статтю 21 Закону України від 23 квітня 1991 року N 987-XII "Про свободу совісті та релігійні організації". 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд Львівської області ухвалою від 05 жовтня 2017 року у справі N 914/2006/17, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2017 року, відмовив у прийнятті позовної заяви на підставі пункту 1 частини першої статті 62 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. 2.2. Рішення судів умотивовано посиланням на те, що цей спір не підвідомчий господарським судам України, позовна заява не підлягає розгляду в господарських судах України, а належить до розгляду в порядку адміністративного судочинства України. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 3.1. 24 листопада 2017 року позивачі звернулися до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2017 року та ухвалу Господарського суду Львівської області від 05 жовтня 2017 року, у якій просили скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для розгляду зі стадії прийняття позовної заяви. 3.2 Скаржники вважають, що: - спір у справі не належить до переліку справ у спорах, визначених пунктами 15-17 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24 жовтня 2011 року N 10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам"; - у частині другій пункту 17 цієї постанови пленуму роз'яснено, що інші справи за участю господарюючих суб'єктів та суб'єктів владних повноважень не мають ознак справ адміністративної юрисдикції та повинні розглядатися господарськими судами на загальних підставах. До них належать усі справи у спорах про право, що виникають з відносин, урегульованих ЦК України, Господарським кодексом України (далі - ГК України), іншими актами господарського й цивільного законодавства; - між сторонами у спорі відсутні правовідносини щодо адміністрування та підпорядкування; - посилання судів на постанову Верховного Суду України від 25 квітня 2017 року у справі N 21-3197а16 є помилковим, оскільки предметом спору в цій справі є визнання протиправними дій та скасування рішення, а підставами - неправомірність дій і рішень державного адміністратора, тобто, правовідносини, що виникли в даній справі, не є подібними до правовідносин у справі N 914/2006/17; - судами неправильно застосовано норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання щодо прийняття позовної заяви; викладені в ухвалі суду першої та постанові суду апеляційної інстанцій висновки не відповідають обставинам справи, що позбавляє позивачів у справі права на судовий захист. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ГПК України викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд. 4.2. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 4.3. Згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 4.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 березня 2018 року відкрив касаційне провадження у справі N 914/2006/17 за касаційною скаргою позивачів на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2017 року та ухвалу Господарського суду Львівської області від 05 жовтня 2017 року й передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки позивачі оскаржують судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 5.1.Відповідно до статті 1 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення позивачів до суду, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.2.Згідно із частиною третьою статті 22 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції. 5.3.Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами: по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства; по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 5.4.Господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадають під дію статті 1 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду. 5.5. У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративної юрисдикції України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом. 5.6. Відповідно до статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду, суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 5.7.Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції суб'єкт повинен здійснювати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. 5.8.Таким чином, справа адміністративної юрисдикції може передати на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта, а останній відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. 5.9. Предметом розгляду в справі, що переглядається, є вимоги про скасування: державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, за відповідачем-1 (ЄДРПОУ 33695378); скасування запису про проведену 07 жовтня 2013 року державну реєстрацію права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, за відповідачем-1 (ЄДРПОУ 33695378); скасування державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, від 24 травня 2017 року за відповідачем-2 (ЄДРПОУ 41326759); скасування запису про проведену 24 травня 2017 року державну реєстрацію права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, за відповідачем-2 (ЄДРПОУ 41326759). 5.10. Згідно із частиною третьою статті 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, дозволу на виконання будівельних робіт, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва. 5.11.Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено поняття державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; 5.12. Як зазначали позивачі, підставою державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс були договори оренди земельних ділянок від 28 листопада 2007 року N Г-481 і N Г-482 та дозвіл на виконання будівельних робіт від 21 липня 2010 року. 5.13. Підставою заявленого позову слугували обставини того, що правовстановлюючі документи, на основі яких проведено оспорювані державні реєстрації права власності на об'єкти незавершеного будівництва, скасовано в судовому порядку. 5.14.Позивачі не оскаржують як учинення реєстраційних дій, так і рішення державного реєстратора, оскільки на момент їх проведення документи, необхідні для вчинення реєстраційних дій, були чинними. 5.15. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що між сторонами у справі відсутні правовідносини щодо адміністрування та підпорядкування, натомість характер спірних правовідносин свідчить про спір сторін щодо законності виникнення у відповідача-1 та відповідача-2 права власності на об'єкт незавершеного будівництва. 5.16. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 5.17. Згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 5.18. Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria) указав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, не передбаченої законом. 5.19.Водночас, зазначаючи про непідвідомчість цього спору господарським судам України, суди попередніх інстанцій не врахували, що справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна, а також в інших спорах, які виникають з майнових відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору підвідомчі господарським судам. 5.20. За таких обставин касаційну скаргу слід задовольнити, а судові рішення скасувати з направленням справи до Господарського суду Львівської області для продовження розгляду зі стадії прийняття позовної заяви. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництва Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейської релігійної громади "Турей Загав" ("Золота Роза") задовольнити. 2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2017 року та ухвалу Господарського суду Львівської області від 05 жовтня 2017 року у справі N 914/2006/17 скасувати. 3. Справу N 914/2006/17 направити до Господарського суду Львівської області для продовження розгляду зі стадії прийняття позовної заяви. 4. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. 5. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 569/2749/15-ц Провадження N 14-123цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Атман" на рішення Рівненського міського суду Рівненської області (суддя Харченко С.П.) від 10 липня 2015 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області (судді Собіна І.М., Боймиструк С.В., Хилевич С.В.) від 16 травня 2016 року в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Кредобанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Атман", ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, УСТАНОВИЛА: У січні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Кредобанк" (далі - ПАТ "Кредобанк", банк) звернулося до суду з позовом, у якому просило суд стягнути солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю "Атман" (далі - ТОВ "Атман", боржник) та ОСОБА_3 (поручителя) заборгованість за кредитним договором N 185-08 від 16 квітня 2008 року в розмірі 101280,58 євро та судові витрати. Позовну заяву мотивовано тим, що 16 квітня 2008 року ПАТ "Кредобанк" та ТОВ "Атман" уклали кредитний договір N 185-08 (далі - Кредитний договір), за умовами якого останнє отримало кредит у сумі 157 320,00 євро зі строком повернення коштів до 15 грудня 2014 року. На забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 24 жовтня 2012 року банк уклав з ОСОБА_3 договір поруки, відповідно до умов якого поручитель та боржник несуть солідарну відповідальність перед кредитором - ПАТ "Кредобанк". ТОВ "Атман" своїх зобов'язань за Кредитним договором належним чином не виконувало, внаслідок чого станом на 24 листопада 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 101280,58 євро, з яких: 81300,06 євро - неповернута сума кредиту; 14221,97 євро - прострочені відсотки за користування кредитними коштами; 4743,17 євро - пеня за прострочення основної суми кредиту за період з 24 травня по 23 листопада 2014 року; 1015,38 євро - пеня за простроченими процентами за вказаний період; 16 грн 60 коп. - пеня за простроченою комісією за адміністрування кредиту за період з 24 травня по 17 червня 2014 року. Рішенням Рівненського міського суду від 10 липня 2015 року позовні вимоги ПАТ "Кредобанк" задоволено. Стягнуто солідарно з ТОВ "Атман" та ОСОБА_3 на користь ПАТ "Кредобанк" 101280,58 євро заборгованості за Кредитним договором, 16 грн 60 коп. пені за прострочену комісію за адміністрування кредиту та 3 тис. 654 грн судового збору. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 16 травня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено, зменшено заборгованість за Кредитним договором, яку було стягнуто солідарно з ТОВ "Атман" та ОСОБА_3 на користь ПАТ "Кредобанк", з 101280,58 євро до 74616,24 євро та 251 тис. 88 грн. 58 коп. пені. Стягнуто з ТОВ "Атман" та ОСОБА_3 на користь ПАТ "Кредобанк" 3 тис. 654 грн судового збору. У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ТОВ "Атман", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ "Кредобанк" відмовити. Касаційну скаргу ТОВ "Атман" мотивувало тим, що розрахунки заборгованості за Кредитним договором, надані сторонами, мають розбіжність щодо погашення процентів. ТОВ "Атман" клопотало перед судом про призначення судово-економічної експертизи, проте розгляд справи відбувся без її проведення, тобто суд не встановив дійсного розміру заборгованості. Крім того, боржник зазначив, що провадження необхідно закрити в частині позовних вимог до ТОВ "Атман", оскільки у справі об'єднані в одне провадження вимоги, що повинні розглядатися за правилами різних видів судочинства, а саме: вимоги банку до ОСОБА_3 підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, а вимоги до ТОВ "Атман" - за правилами господарського судочинства, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду України, викладеним у постановах від 18 листопада 2015 року в справі N 6-1737цс15 та від 1 липня 2015 року в справі N 6-467цс15. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та зупинено виконання рішення Апеляційного суду Рівненської області від 16 травня 2016 року. 25 січня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли письмові заперечення ПАТ "Кредобанк" на касаційну скаргу ТОВ "Атман". Заперечення позивач мотивував тим, що розрахунок заборгованості складено на підставі виписок про рух коштів за рахунком ТОВ "Атман", він є достовірним та правомірно взятий судом до уваги як належний доказ. Позивач також зазначив, що вимоги банку до відповідачів є однорідними, пов'язаними між собою, тому можуть бути об'єднані в одне провадження і підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 01 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 06 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Суди встановили, що 16 квітня 2008 року ПАТ "Кредобанк" та ТОВ "Атман" уклали Кредитний договір (зі змінами та доповненнями), згідно з яким останнє отримало кредит у розмірі 157320,00 євро під 12 % річних з кінцевим терміном повернення до 15 грудня 2014 року. Зобов'язання позивача за кредитним договором виконані в повному обсязі, що підтверджується меморіальним ордером N 163994 від 16 квітня 2008 року. 24 жовтня 2012 року з метою забезпечення виконання зобов'язань ТОВ "Атман" перед кредитором, між ПАТ "Кредобанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником та несе солідарну з ним відповідальність. ТОВ "Атман" своїх зобов'язань за Кредитним договором належним чином не виконувало, внаслідок чого станом на 24 листопада 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 83309,52 євро, з яких: 74616,25 євро - неповернута сума кредиту; 7433,36 євро - пеня за прострочення основної суми кредиту за період з 03 травня по 08 жовтня 2015 року; 1259,91 євро - пеня за простроченими процентами за вказаний період. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 15 лютого 2016 року встановлено, що порука ОСОБА_3 щодо солідарної відповідальності за невиконання зобов'язання ТОВ "Атман" за Кредитним договором не є припиненою. Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Задовольняючи позов банку та стягуючи солідарно з ТОВ "Атман" та поручителя ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що унаслідок неналежного виконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню на користь банку. Наведені в касаційній скарзі ТОВ "Атман" доводи про те, що суд не встановив розміру заборгованості за Кредитним договором, оскільки в розрахунках сторін містяться розбіжності щодо розміру заборгованості за процентами, є безпідставними, з огляду на те, що суд дослідив оригінали деталізованих розрахунків заборгованості за тілом кредиту та процентами за Кредитним договором, надані стороною позивача, окрім того, на виконання вимог ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 07 вересня 2015 року відповідач надав належним чином завірені копії платіжних доручень про сплату ТОВ "Атман" грошових коштів на виконання умов Кредитного договору (а. с. 59 - 156, т. 2). Згідно зі статтею 12 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) цивільне судочинство зд