Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 1,028 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 819/1324/15 Провадження N 11-602апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Управління праці та соціального захисту населення Зборівської районної державної адміністрації Тернопільської області (далі - Управління) до ОСОБА_3, третя особа - Тернопільська об'єднана державна фінансова інспекція (далі - Тернопільська ОДФІ), про стягнення надміру виплачених коштів державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 5 червня 2015 року (суддя Данилевич Н.А.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2016 року (у складі колегії суддів Довгої О.І., Каралюса В.М., Запотічного І.І.), УСТАНОВИЛА: Управління звернулося з адміністративним позовом до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Тернопільська ОДФІ, про стягнення надміру виплачених коштів державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям у розмірі 19 070 грн 68 коп. Свої вимоги мотивує тим, що Тернопільською ОДФІ проведено ревізію в Управлінні, у ході якої встановлено, що ОСОБА_3, звертаючись за призначенням державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, в деклараціях про доходи та майновий стан осіб, які звернулися за призначенням усіх видів соціальної допомоги, від 7 грудня 2012 року та 2 грудня 2013 року відповідно подала недостовірні відомості. Зокрема, встановлено, що чоловік відповідача ніде не працював упродовж трьох місяців перед датою звернення ОСОБА_3 за допомогою і фактично не здійснював догляд за особою похилого віку у зв'язку з перебуванням за кордоном. Відтак відповідач не мала права на отримання допомоги малозабезпеченим сім'ям, а тому виплачена сума допомоги в розмірі 19 070 грн 68 коп. підлягає поверненню як безпідставно отримана. Тернопільський окружний адміністративний суд постановою від 5 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2016 року, позов Управління задовольнив: постановив стягнути з ОСОБА_3 19 070 грн 68 коп., виплачених надміру як державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідно до пункту 28 Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 року N 250 (далі - Порядок), якщо сім'єю приховано або навмисно подано недостовірні дані про її доходи та майновий стан, що вплинуло на встановлення права на призначення соціальної допомоги та визначення її розміру, внаслідок чого були надміру виплачені кошти, органи соціального захисту населення: визначають обсяг надміру виплачених коштів та встановлюють строки їх повернення залежно від матеріального стану сім'ї; повідомляють уповноваженого представника малозабезпеченої сім'ї про обсяг надміру виплачених коштів та строки їх повернення; у разі врахування надміру виплачених коштів при виплаті соціальної допомоги у наступні періоди провадять щомісячні відрахування на підставі своїх рішень у розмірі не більш як 20 відсотків суми, що підлягає виплаті; у разі неповернення надміру виплачених коштів добровільно в установлені строки вирішують питання про їх стягнення у судовому порядку. Оскільки зазначену допомогу в добровільному порядку ОСОБА_3 не повернула, суди дійшли висновку, що сума неправомірно отриманої державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям в розмірі 19 070 грн 68 коп. підлягає стягненню в судовому порядку. У травні 2016 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, у якій просила скасувати постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 5 червня 2015 року та ухвалу Львіського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2016 року, а провадження у справі закрити. На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що якщо суб'єкт владних повноважень бере участь у справі не на виконання своїх владних повноважень, а з інших правових підстав; не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого учасника спору, то залежно від змісту вимог і суб'єктного складу сторін справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК). У запереченні на касаційну скаргу Управління наводить доводи на спростування вимог відповідача та зазначає, що спір у справі стосується права ОСОБА_3 на соціальне забезпечення, а отже, на думку позивача, підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 13 травня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону N 2147-VIII; далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 16 травня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки ОСОБА_3 оскаржує постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 5 червня 2015 року та ухвалу Львіського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2016 року з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі відповідача, і доводи Управління, викладені у запереченні на касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню з таких підстав. Суди встановили, що ОСОБА_3 звернулася до Управління із заявами від 7 грудня 2012 року та 2 грудня 2013 року про призначення державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям. За наслідками розгляду цих заявОСОБА_3 призначено державну соціальну допомогу як малозабезпеченій сім'ї з 1 грудня 2012 року по 31 травня 2013 року та з 1 грудня 2013 року по 31 травня 2014 року. Крім цього, 1 грудня 2014 року відповідач знову зверталась до Управління із заявою про призначення державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям. Рішенням Управління від 4 грудня 2014 року ОСОБА_3 призначено державну соціальну допомогу як малозабезпеченій сім'ї з 1 грудня 2014 року по 31 травня 2015 року. Працівники Тернопільської ОДФІ провели ревізію фінансово-господарської діяльності Управління за період з 1 вересня 2011 року по 30 листопада 2014 року, за результатами якої складено акт від 27 лютого 2015 року N 17-22/65. В ході перевірки було встановлено, що відповідач подала неправдиву інформацію щодо майнового стану сім'ї ОСОБА_3 Оскільки у Декларації про доходи та майновий стан осіб, які звернулися за призначенням усіх видів соціальної допомоги внесено недостовірну інформацію, ОСОБА_3 на порушення положення статті 7 Закону України 1 червня 2000 року N 1768-III "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям" та пункту 10 Порядку безпідставно виплачено державну соціальну допомогу малозабезпеченій сім'ї. У зв'язку з цим ОСОБА_3 видано розпорядження N 38-од щодо припинення виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченій сім'ї з 1 лютого 2015 року та проведення перерахунку надміру виплаченої допомоги. У добровільному порядку ОСОБА_3 надміру виплачені кошти не повернула, посилаючись на важке матеріальне становище. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим, оскільки стосується права ОСОБА_3 на грошові кошти, отримані нею як державна соціальна допомога малозабезпеченій сім'ї, тобто цивільного права. Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалась щодо застосування норм права у спірних правовідносинах у цій категорії спорів, зокрема у справах N 824/973/16-а, 753/7317/15 (постанови від 25 квітня, 8 травня 2018 року N 11-200апп18, 11-238апп18 відповідно). Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 та частини першої статті 354 КАС ухвалені у цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю. Керуючись статтями 238, 243, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 5 червня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2016 року скасувати. 3. Провадження в адміністративній справі за позовом Управління праці та соціального захисту населення Зборівської районної державної адміністрації Тернопільської області до ОСОБА_3, третя особа - Тернопільська об'єднана державна фінансова інспекція, про стягнення надміру виплачених коштів державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям - закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  2. ПОСТАНОВА Іменем України 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 522/5580/16-ц Провадження N 14-293цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Київському районі міста Одеси на ухвалу Приморського районного суду міста Одеси від 01 квітня 2016 року (у складі судді Домусчі Л.В.) та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 березня 2017 року (у складі колегії суддів: Дрішлюка А.А., Сєвєрової Є.С., Таварткіладзе О.М.) у цивільній справі за позовом Управління Пенсійного фонду України в Київському районі міста Одеси до Державного підприємства "Одеський морський торговельний порт" про стягнення суми надміру виплаченої пенсії і ВСТАНОВИЛА: У березні 2016 року Управління Пенсійного фонду України в Київському районі міста Одеси (далі - УПФУ в Київському районі міста Одеси) звернулося до суду з позовом до Державного підприємства "Одеський морський торговельний порт" (далі - ДП "Одеський МТП") про стягнення суми надміру виплаченої пенсії. Позовна заява мотивована тим, що 15 лютого 2006 року ОСОБА_4, яка перебуває на обліку у позивача та отримує пенсію, звернулася до УПФУ в Київському районі міста Одеси із заявою про перерахунок пенсії та довідкою про зарплату, наданою ДП "Одеський МТП" за 2005 рік. На підставі цих документів позивач здійснив перерахунок пенсії ОСОБА_4 У 2015 році під час проведення перевірки правильності надання довідки про заробітну плату встановлено, що дані про заробіток для обчислення пенсії за період з 01 квітня 2006 року до 31 січня 2016 року не відповідають даним бухгалтерського обліку, у зв'язку з чим позивач прийняв рішення про утримання сум пенсії, надміру виплачених пенсіонеру внаслідок подання страхувальником недостовірних відомостей. Посилаючись на зазначене, УПФУ в Київському районі міста Одеси просило стягнути з ДП "Одеський МТП" на свою користь суму надміру виплаченої пенсії ОСОБА_4 у розмірі 79,22 грн. Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 01 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 15 березня 2017 року, у відкритті провадження відмовлено на підставі пункту 1 частини другої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Відмовляючи у відкритті провадження суди виходили з того, що спір виник між двома юридичними особами, а тому відповідно до статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (у редакції, чинній на час постановлення ухвали суду) позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У квітні 2017 року УПФУ в Київському районі міста Одеси подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Приморського районного суду міста Одеси від 01 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 березня 2017 року, в якій просило скасувати ці ухвали судів першої та апеляційної інстанцій і постановити нову ухвалу - про відкриття провадження у справі, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що особа, якій завдано збитки у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування (стаття 22 Цивільного кодексу України). Суди не застосували статтю 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час постановлення ухвали суду), відповідно до якої суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. У травні 2017 року ДП "Одеський МТП" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відзив на касаційну скаргу, вказуючи, що частиною першою статті 50 Закону України "Про загальнообов'язкове державне страхування" визначено, що суми пенсій, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку пенсіонера або подання страхувальником недостовірних даних, можуть бути повернуті пенсіонером добровільно або стягуються на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду чи в судовому порядку. Відповідно до загального правила у разі, якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або зазначено, що спір вирішується в судовому порядку, господарському суду слід виходити із суб'єктного складу учасників спору та характеру спірних правовідносин, а тому судові рішення у цій справі є законними. 13 квітня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 5 березня 2018 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII)) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 23 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки УПФУ в Київському районі міста Одеси оскаржує судові рішення з підстав порушення суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року справу прийнято до розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Відповідно до статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Критеріями розмежування справи цивільної юрисдикції від справи господарської юрисдикції є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Механізм утримання надміру виплачених сум пенсій встановлено статтею 50 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", частина перша якої передбачає, що суми пенсій, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку пенсіонера або подання страхувальником недостовірних даних, можуть бути повернуті пенсіонером добровільно або стягуються на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду чи в судовому порядку. Механізм повернення коштів, надміру виплачених за призначеними пенсіями, та списання органами Пенсійного фонду України сум переплат пенсій та грошової допомоги, які є безнадійними до стягнення, визначає Порядок відшкодування коштів, надміру виплачених за призначеними пенсіями та списання сум переплат пенсій, та грошової допомоги, що є безнадійними до стягнення, затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 21 березня 2003 року N 6-4. З матеріалів справи вбачається, що УПФУ в Київському районі м. Одеси звернулось до суду з позовом до ДП "Одеським МТП" про відшкодування надмірно виплаченої пенсії. З огляду на вимоги вказаного Порядку та враховуючи положення Цивільного кодексу України, якими врегульовано питання повернення безпідставно отриманого майна, відшкодування завданих Пенсійному фонду збитків, завданих відповідачем внаслідок незаконного отримання грошових коштів, спір з урахуванням його суб'єктного складу повинен розглядатися в порядку господарського судочинства. Відповідно до статті першої ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (в редакції, чинній час вчинення процесуальної дії) суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Виходячи з положень зазначених норм права, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі та роз'яснили позивачу його право на звернення до суду з позовом в порядку господарського судочинства. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Київському районі міста Одеси залишити без задоволення. Ухвалу Приморського районного суду міста Одеси від 01 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 березня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 539/3192/16-ц Провадження N 14-277цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 2 березня 2017 року (у складі суддів Дряниці Ю.В., Кривчун Т.О., Чумак О.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Лубенської міської ради Полтавської області про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Лубенської міської ради Полтавської області про визнання незаконним та скасування рішення міської ради. Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням десятої сесії сьомого скликання Лубенської міської ради Полтавської області від 22 вересня 2016 року надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок, відповідно до якого управлінню з питань комунального майна та земельних відносин виконавчого комітету Лубенської міської ради надано дозвіл на виготовлення технічної документації щодо поділу земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, з метою створення двох нових землеволодінь без зміни цільового призначення на користь територіальної громади м. Лубни Полтавської області в особі Лубенської міської ради. Позивач зазначив, що 27 травня 2016 року він придбав нежитлові приміщення, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. 3 червня 2016 року він звернувся з відповідною заявою до відповідача, в якій просив вирішити питання про надання йому в оренду земельної ділянки, на якій розміщено придбане ним нерухоме майно. ОСОБА_3 вважає, що оскаржуване рішення Лубенської міської ради є незаконним, у зв'язку із чим просив його скасувати. Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 7 грудня 2016 року позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним та скасовано рішення Лубенської міської ради Полтавської області від 22 вересня 2016 року "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок". Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач після придбання нерухомості фактичного приступив до використання земельної ділянки та здійснює на ній господарську діяльність, а прийняте міською радою рішення позбавляє його права оформити право оренди земельної ділянки. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 2 березня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито, роз'яснено ОСОБА_3 право звернутися до суду за правилами адміністративного судочинства. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що, приймаючи рішення про надання дозволу на виготовлення технічної документації щодо земельної ділянки, відповідач діяв як суб'єкт владних повноважень, а тому спірні правовідносини є юрисдикцією адміністративного суду відповідно до статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року). У березні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, у зв'язку із чим просив скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що спори, які виникають із земельних правовідносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь суб'єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, розглядаються в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України уредакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У травні 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 14 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є обґрунтованою та підлягає частковому задоволенню. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII. Відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" визначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України). Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII. З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень. Порівняльний аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, із яких виник спір. Оспорювання рішення органу місцевого самоврядування як суб'єкта владних повноважень поглинається спором про речове, приватне право, яке могло належати особі до звернення до органу місцевого самоврядування, так і виникнути в результаті реалізації рішення органу місцевого самоврядування, але захист якого відбувається у порядку цивільного судочинства (стаття 15 ЦПК України) у спосіб, характерний для приватноправових відносин. Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває або позбувається речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін спору. У справі, яка розглядається, позивач оскаржує рішення Лубенської міської ради Полтавської області від 22 вересня 2016 року "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок", відповідно до якого управлінню з питань комунального майна та земельних відносин виконавчого комітету Лубенської міської ради надано дозвіл на виготовлення технічної документації щодо поділу спірної земельної ділянки з метою створення двох нових землеволодінь без зміни цільового призначення на користь територіальної громади м. Лубни Полтавської області в особі Лубенської міської ради. Позивач вважає, що оскаржуване рішення порушує його існуюче речове право на зазначену земельну ділянку, яке виникло в нього разом із набуттям права власності на нежитлові приміщення, які розміщенні на цій земельній ділянці. Після набуття права власності або права користування нерухомим майном до нового власника переходить право власності або користування земельною ділянкою на якій вони розташовані, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (стаття 120 Земельного кодексу України та стаття 377 Цивільного кодексу України). Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває в прямій залежності від права власності на будівлю та споруду, розташовані на цій ділянці, і не залежить від волевиявлення третіх осіб. У випадку невизнання або порушення прав на земельну ділянку нового власника нерухомого майна, такі права підлягають захисту в судовому порядку. З урахуванням зазначених обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що існує спір щодо права позивача на земельну ділянку, який підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Проте, суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, дійшов помилкового висновку, що цей спір належить до компетенції адміністративних судів та не перевірив законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. З огляду на викладене, рішення апеляційного суду не можна визнати законним і обґрунтованим, а тому воно підлягає скасуванню, а справа - направленню на розгляд до цього ж апеляційного суду. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 2 березня 2017 року скасувати, справу направити на розгляд до апеляційного суду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 724/1656/16-ц Провадження N 14-294цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 травня 2017 року (у складі колегії суддів: Литвинюк І.М., Височанської Н.К., Яремка В.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Рукшинської сільської об'єднаної територіальної громади в особі Рукшинської сільської ради Хотинського району Чернівецької області про внесення змін до запису в трудовій книжці, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди і ВСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Рукшинської сільської об'єднаної територіальної громади (далі - Рукшинська СОТГ) в особі Рукшинської сільської ради Хотинського району Чернівецької області (далі Рукшинська сільська рада) про внесення змін до запису в трудовій книжці, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що рішенням 1 сесії VII скликання Рукшинської сільської ради від 03 листопада 2015 року позивача було звільнено з посади у зв'язку із закінченням повноважень голови на підставі частини першої статті 42 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" та частини другої статті 8 Закону України від 05 лютого 2015 року N 157-VIII "Про добровільне об'єднання територіальних громад". Також йому було запропоновано виконувати обов'язки старости на території села Рашків, яке входить до Рукшинської СОТГ, на період до проведення перших виборів старост. Відповідно на нього були покладені обов'язки старости, про що свідчить запис у його трудовій книжці N 24. 19 червня 2016 року відбулися вибори старости в Рукшинській СОТГ, на яких було обрано нового старосту села Рашків. 29 червня 2016 року було проведено сесію Рукшинської СОТГ, під час якої було поставлено питання про призначення нового старости села Рашків. Оскільки трудову книжку ним було отримано лише в судовому засіданні 27 грудня 2016 року, позивач просив: зобов'язати Рукшинську СОТГ в особі Рукшинської сільської ради внести зміни до запису про його звільнення в трудовій книжці та звільнити його з 27 грудня 2016 року; стягнути з Рукшинської СОТГ в особі Рукшинської сільської ради на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за період з 29 червня 2016 року по день винесення судом рішення та компенсацію за заподіяну йому моральну шкоду в розмірі 15 тис. грн. Рішенням Хотинського районного суду Чернівецької області від 29 березня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з Рукшинської СОТГ в особі Рукшинської сільської ради на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв'язку із затримкою видачі трудової книжки за період з 29 червня 2016 року по 27 грудня 2016 року в розмірі 24 466,55 грн. без виключення сум відрахування на податки та інші обов'язкові платежі. Запис від 29 червня 2016 року N 25, вчинений у трудовій книжці ОСОБА_3 на підставі розпорядження від 29 червня 2016 року N 43б-к про звільнення ОСОБА_3 з посади виконувача обов'язків старости села Рашків у зв'язку з закінченням строку повноважень згідно з пунктом 1 статті 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", вирішено вважати недійсним. Внесено зміни до запису про звільнення в трудовій книжці ОСОБА_3, а саме: вважати днем звільнення з роботи ОСОБА_3 27 грудня 2016 року. Стягнуто з Рукшинської СОТГ в особі Рукшинської сільської ради на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі 500,00 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем допущено порушення законодавства про працю України, яке виявилося в затримці видачі трудової книжки, через що позивач не мав змоги влаштуватися на роботу або зареєструватися у центрі зайнятості як безробітний. Оскільки трудові права позивача порушені, за період з 29 червня по 27 грудня 2016 року стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 24 466,55 грн. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 23 травня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Рукшинської СОТГ закрито. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки між сторонами виник спір щодо звільнення ОСОБА_3 з публічної служби, а тому такий спір повинен розглядатися в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України). У червні 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 травня 2017 року, в якій просив скасувати постановлену ухвалу суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом неправильно застосовано норми законодавства щодо юрисдикції такої категорії справ. У жовтні 2017 року Рукшинська сільська рада подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення, в якому посилаючись на відсутність порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила залишити оскаржувану ухвалу апеляційного суду без змін. 29 серпня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали. Учасники справи наданим їм процесуальним законом правом подачі заперечень не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 16 травня 2018 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує ухвалу суду апеляційної інстанції з підстав порушення предметної юрисдикції. 22 червня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Судом апеляційної інстанції встановлено, що рішенням 1 сесії VII скликання від 03 листопада 2015 року позивача звільнено з посади у зв'язку із закінченням повноважень голови на підставі частини першої статті 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та статей 2, 4, 6, 7 Закону України "Про добровільне об'єднання територіальних громад", рішенням 1 сесії VII скликання від 17 листопада 2015 року на нього покладено виконання обов'язків старости на території Рукшинської сільської ради. 29 червня 2016 року розпорядженням N 43б-к ОСОБА_3 звільнено з посади виконувача обов'язків старости села Рашків у зв'язку із закінченням строку повноважень згідно пункту 1 статті 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі суд апеляційної інстанції виходив із того, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки ОСОБА_3 24 квітня 2002 року прийняв присягу державного службовця, а 30 вересня 2009 року йому присвоєно 7 ранг державного службовця, тобто спір стосується процедури звільнення позивача з публічної служби. Критеріями віднесення тієї чи іншої особи до осіб публічної служби визначено наявність запису в трудовій книжці особи про складення Присяги державного службовця та присвоєння відповідного рангу державного службовця, наявність виплати сум за ранг у загальній сумі заробітної плати. Довідка про доходи позивача від 18 травня 2017 року N 567 містить відомості про те, що ОСОБА_3 працював в Рукшинській сільській раді на посаді в.о. старости та отримував заробітну плату за період з січня по червень 2016 року, яка складається з посадового окладу та надбавки за ранг державного службовця. Погоджуючись із такими висновками суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII. Водночас відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Аналогічна норма закріплена й у пункті 2 частини першої статті 19 КАС України у редакції Закону N 2147-VIII. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Норму щодо віднесення державної служби до публічної закріплено також у пункті 17 частини першої статті 4 КАС України у редакції Закону N 2147-VIII. Проходження публічної служби - це процес діяльності особи на посадах, які вона обіймає, починаючи від моменту призначення на відповідну посаду та завершуючи припиненням публічної служби, із сукупністю всіх обставин і фактів, які супроводжують таку діяльність. Оскільки така професійна діяльність нерозривно пов'язана з отриманням оплати (винагороди) за роботу, яку особа виконує на відповідній посаді, то правовідносини, пов'язані з нарахуваннями, виплатами, утриманнями, компенсаціями, перерахунками заробітної плати, компенсацій, грошової допомоги під час виконання такою особою своїх посадових обов'язків, є одним з елементів проходження публічної служби, а під час звільнення з публічної служби - одним з елементів припинення такої служби. Оскільки публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права - трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов'язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, а спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що зазначений спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він виник щодо звільнення ОСОБА_3 з публічної служби, а тому не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України в редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 травня 2017 року постановлено з додержанням норм процесуального права, а тому зазначене судове рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 травня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 1306/2314/2012 (К/9901/4731/18) Провадження N 11-662апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредо Р Плюс" на постанову Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області (у складі головуючого судді Гарасимків Л.І.) від 06 лютого 2015 року та на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Кухтея Р.В., суддів Сапіги В.П., Хобор Р.Б.) від 30 липня 2015 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредо Р Плюс" до Управління комунальних ресурсів виконавчих органів Дрогобицької міської ради, Дрогобицької міської ради Львівської області, треті особи: фізична особа-підприємець ОСОБА_3, фізична особа-підприємець ОСОБА_4, Комунальне підприємство "Берізка", про визнання протиправним рішення та скасування результатів конкурсу, УСТАНОВИЛА: У березні 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредо Р Плюс" (далі - ТОВ "Кредо Р Плюс") звернулося до Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області з позовом до Дрогобицької міської ради Львівської області (далі - Дрогобицька міськрада), Управління комунальних ресурсів виконавчих органів Дрогобицької міськради (далі - Управління) про визнання незаконними дій відповідачів при здійсненні приватизації нежитлового приміщення кафе "ІНФОРМАЦІЯ_2" за адресою: АДРЕСА_1, Львівська область та просило скасувати результат конкурсу по визначенню покупця цього об'єкта. Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області постановою від 06 лютого 2015 року задовольнив позов частково. Визнав недійсними прийняті з порушенням норм та чинного законодавства дії суб'єкта владних повноважень - посадових осіб органу місцевого самоврядування та Управління як органу з приватизації при прийнятті рішень про обрання способу приватизації, проведенні підготовчих дій з проведення приватизації. У решті позову відмовив. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 30 липня 2015 року скасував постанову Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 лютого 2015 року, а провадження у справі закрив на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали), оскільки зазначений спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції і закриваючи провадження у справі, керувався тим, що справи щодо укладання, зміни, розірвання і виконання господарських договорів розглядають у порядку господарського судочинства та не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. У серпні 2015 року ТОВ "Кредо Р Плюс" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просило: скасувати ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2015 року; змінити постанову Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 лютого 2015 року в частині відмови у задоволенні позову і задовольнити позов повністю. На обґрунтування касаційної скарги позивач зазначив, що спір у справі стосується визнання неправомірності дій суб'єктів владних повноважень, а тому висновок суду апеляційної інстанції стосовно того, що цей спір відноситься до господарської юрисдикції, є помилковим. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 25 серпня 2015 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 05 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке. Комунальне підприємство "Берізка" (далі - КП "Берізка") є підприємством, створеним на базі комунального майна, яке знаходиться у власності Дрогобицької міськради і в його структуру входить, зокрема, кафе "ІНФОРМАЦІЯ_2", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, Львівська область. Нежитлове приміщення, у якому розміщено кафе "ІНФОРМАЦІЯ_2", було передано КП "Берізка" Виконавчим комітетом Дрогобицької міськради в оренду на підставі договору оренди від 02 січня 2007 року N 72. На основі рішення трудового колективу структурного підрозділу кафе "ІНФОРМАЦІЯ_2" КП "Берізка" було створено ТОВ "Кредо Р Плюс". Відповідно до статуту товариства метою його створення була приватизація членами трудового колективу майна вказаного підрозділу комплексу КП "Берізка" та подальша господарська діяльність (п. 1.1 Статуту). Дрогобицька міськрада рішенням від 30 березня 2011 року N 155 затвердила програму приватизації комунального майна ради на 2011 рік, а рішенням від 31 травня 2011 року N 238 внесла зміни до зазначеної програми, включивши до переліку об'єктів комунальної власності Дрогобицької міськради, що підлягають приватизації у 2011 році, нежитлове приміщення (кафе "ІНФОРМАЦІЯ_2") площею 59,6 м2 на вул. Ковальській, 5 у м. Дрогобичі Львівської області. 04 липня 2011 року ТОВ "Кредо Р Плюс" звернулося до Дрогобицької міськради із заявою про включення до порядку денного сесії від 07 липня 2011 року питання про приватизацію шляхом викупу членами трудового колективу структурного підрозділу кафе "ІНФОРМАЦІЯ_2" КП "Берізка", проте рішенням Дрогобицької міськради від 07 липня 2011 року N 273 позивачу було відмовлено у приватизації шляхом викупу спірного нежитлового приміщення. Крім того, рішенням Дрогобицької міськради від 07 липня 2011 року N 272 було затверджено об'єкти комунальної власності, зокрема спірне нежитлове приміщення, що підлягають приватизації шляхом конкурсу. На виконання вищевказаного рішення у часописі "Галицька зоря" від 18 жовтня 2011 року Управління розмістило оголошення про проведення конкурсу з продажу нежитлових приміщень комунальної власності територіальної громади м. Дрогобича, у тому числі і спірного нежитлового приміщення. За результатами проведеного 29 листопада 2011 року конкурсу остаточним переможцем на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 Львівська область визнано ФОП ОСОБА_3, який на підставі договору купівлі-продажу від 02 грудня 2011 року став власником спірного майна. З матеріалів справи також убачається, що постановою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 19 березня 2012 року у справі N 1306/175/2012, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2012 року, скасовано рішення Дрогобицької міської ради N 273 від 07 липня 2011 року "Про відмову ТОВ "Кредо Р Плюс" у приватизації нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 Львівської області", оскільки заява позивача про приватизацію спірного нежитлового об'єкта шляхом викупу повинна була бути розглянута органом приватизації, яким є Управління. На виконання цієї постанови суду Дрогобицька міськрада рішенням від 30 листопада 2012 року N 809 повторно відмовила ТОВ "Кредо Р Плюс" у приватизації шляхом викупу спірного нежитлового приміщення. Крім того, рішенням Господарського суду Львівської області від 27 листопада 2014 року ТОВ "Кредо Р Плюс" було відмовлено у задоволенні позову до Дрогобицької міськради, Управління, ФОП ОСОБА_3 про визнання недійсним рішення конкурсної комісії (результатів конкурсу) продажу об'єктів комунальної власності шляхом конкурсу, оформленого протоколом від 29 листопада 2011 року N 3, та визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 Львівської області шляхом конкурсу, укладеного 02 грудня 2011 року, оскільки позивач не брав участі у конкурсі. Указуючи на протиправність дій відповідачів при проведенні приватизації об'єкта комунальної власності на вул. Ковальській, 5 у м. Дрогобичі Львівської області шляхом конкурсу, ТОВ "Кредо Р Плюс" звернулося до суду з цим позовом про захист порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Частиною 3 ст. 3 КАС України передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Обґрунтовуючи свою позицію, ТОВ "Кредо Р Плюс" зазначило, що Дрогобицька міськрада та Управління допустили грубі порушення процедури проведення конкурсу щодо приватизації спірного нежилого приміщення та оцінки майна, яке приватизується. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття постанови суду першої інстанції) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Виникнення спірних правовідносин, за якими судом апеляційної інстанції закрито провадження, обумовлено незгодою позивача з правомірністю проведення Дрогобицькою міськрадою приватизації об'єкта комунальної власності за адресою: вул. Ковальська, 5 м. Дрогобич Львівської області, шляхом проведення конкурсу. Таким чином, предметом розгляду в цій справі є не стільки дії та рішення Дрогобицької міськради та її Управління як суб'єктів, наділених владно-управлінськими функціями, скільки незгода ТОВ "Кредо Р Плюс" з приватизацією зазначеного нежилого приміщення і подальшим укладенням цивільно-правової угоди, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. При цьому оспорювані дії Дрогобицької міськради вчинені нею як власником спірного нежилого приміщення в процесі його приватизації, а рішення Дрогобицької міськради від 07 липня 2011 року N 272 про затвердження об'єктів комунальної власності, зокрема й спірного нежитлового приміщення, що підлягають приватизації шляхом конкурсу, було реалізовано шляхом укладення відповідного договору купівлі-продажу з ФОП ОСОБА_3 Таким чином, станом на дату звернення ТОВ "Кредо Р Плюс" до суду із цим позовом, відповідач прийняв рішення, на підставі якого у третьої особи виникло право власності на спірне приміщення. В цьому випадку Дрогобицька міськрада, як орган місцевого самоврядування, реалізує право розпорядження комунальним майном від імені територіальної громади, а тому має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими він вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, тобто є рівноправним суб'єктом господарських відносин. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 10 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав. Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК України підвідомчі господарським судам, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей позов, з огляду на суб'єктний склад сторін, має розглядатися в порядку господарської юрисдикції, оскільки між відповідачем і третьою особою існують договірні відносини, предметом яких є нерухоме майно, фактично щодо якого виник спір. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали). Наведені в касаційній скарзі мотиви та доводи не спростовують цих висновків. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає її без задоволення, а судове рішення без змін, якщо немає підстав для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредо Р Плюс" залишити без задоволення. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 816/2394/16 Провадження N 11-412апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної фінансової інспекції в Полтавській області (Північно-східний офіс Держаудитслужби) на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року (суддя Ясиновський І.Г.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року (у складі колегії суддів Калитки О.М., Бондаря В.О., Кононенко З.О.) у справі N 816/2394/16 за позовом Державної фінансової інспекції в Полтавській області до Публічного акціонерного товариства "Полтавський домобудівний комбінат" про стягнення коштів, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року Державна фінансова інспекція в Полтавській області (далі - Держфінінспекція в Полтавській області) звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Полтавський домобудівний комбінат" (далі - ПАТ "ДБК"), у якому просила стягнути на користь сільського бюджету завдані відповідачем збитки в розмірі 919 тис. 212 грн 04 коп. Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 28 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України у редакції, чинній на момент постановлення цих ухвал), оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі згаданої норми, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що позов про стягнення завданих підконтрольній установі збитків з її контрагента, який не є підконтрольною установою, за договором про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту територіальної громади села Супрунівка Полтавського району, не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а повинен розглядатися за правилами Господарського процесуального кодексу України. У травні 2017 року Держфінінспекція в Полтавській області звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвал Полтавського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року та Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року й направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, оскільки вважає, що органи державного фінансового контролю під час здійснення своїх повноважень діють як суб'єкти владних повноважень, а цей спір про стягнення коштів стосується реалізації компетенції Держфінінспекції у сфері управління як суб'єкта владних повноважень. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 04 квітня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що 18 вересня 2015 року Супрунівською сільською радою Полтавського району Полтавської області з ПАТ "Полтавській ДБК" укладено договір про пайову участь у створенні і розвитку інфраструктури населеного пункту, п. 2.1 якого передбачено, що ПАТ "Полтавській ДБК" бере пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту територіальної громади села Супрунівка Полтавського району Полтавської області. Цим договором передбачено, що ПАТ "Полтавській ДБК" перераховує кошти пайової участі на рахунок сільської ради до спеціального фонду сільського бюджету у розмірі 1202951,56 грн. що становить 4 % загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, а в разі невиконання замовником будівництва умов договору, сільська рада здійснює необхідні заходи щодо примусового стягнення вказаних коштів у судовому порядку. У період з 24 березня 2016 року по 20 травня 2016 року Держфінспекцією в Полтавській області проведено планову ревізію виконання бюджету та фінансово-господарської діяльності виконавчого комітету Супрунівської сільської ради за період з 01 січня 2013 року по 31 березня 2016 року та виявлено порушення, які задокументовано в акті ревізії від 27 травня 2016 року N 08-21/25. За результатами проведеної ревізії встановлено недоотримання бюджетом коштів на суму 919212,04 грн у зв'язку з неналежним виконанням ПАТ "Полтавській ДБК" умов договору пайової участі в розвитку інфраструктури населеного пункту територіальної громади села Супрунівка Полтавського району Полтавської області. У грудні 2016 року Державна фінансова інспекція звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до ПАТ Полтавський "ДБК", у якому просила стягнути на користь сільського бюджету завдані відповідачем збитки в розмірі 919 тис. 212 грн 04 коп. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи, вивчивши правові позиції, надані Науково-консультативною радою при Верховному Суді, й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Пунктами 1 і 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) визначено, що справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; а суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. У ч. 1 та п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС Українипередбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також на публічно-правові спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Для звернення до адміністративного суду суб'єкт владних повноважень, як позивач має відповідати основним умовам, а саме: має бути наділений повноваженнями для звернення до суду, а підстави для звернення мають бути визначені виключно законом із вказівкою на предмет звернення. Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України від 26 січня 1993 року N 2939-XII "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" (далі - Закон N 2939-XII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та Положення про Державну фінансову інспекцію України, затверджене Указом Президента України від 23 квітня 2011 року N 499/2011 (далі - Положення) N 499/2011). Відповідно до ст. 1 Закону N 2939-ХІІздійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Президентом України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю). Відповідно до п. 1 Положення, Державна фінансова інспекція України (далі - Держфінінспекція України) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю. Держфінінспекція України здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах або міжрайонні, об'єднані в районах та містах територіальні органи, головних інспекторів у районах та містах (п. 7 Положення). Згідно ч. 1, 2 ст. 2 Закону N 2939-XII головними завданнями органу державного фінансового контролю є: здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов'язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб'єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про державні закупівлі, діяльністю суб'єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні. Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування. Пунктом 6 Положення передбачено, що Держфінінспекція України для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема: здійснювати державний фінансовий контроль шляхом проведення: інспектування у формі планових та позапланових ревізій певного комплексу чи окремих питань фінансово-господарської діяльності підприємств, установ та організацій, визначених у підп. 1 п. 4 цього Положення (підп. 5); пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (підп. 15); порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства (підп. 18); при виявлені збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (підп. 21). Положенням установлено, що Держфінінспекція України відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших службових осіб підконтрольних установ усунення виявлених порушень законодавства; звертається до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підп. 4 п. 4). Згадані норми узгоджуються з положеннями ст. 10 Закону N 2939-XII, якою визначено права органу державного фінансового контролю, пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства (п. 7); звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (п. 10), а також при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку (п. 3). Згідно із ч. 2 ст. 15 Закону N 2939-XII законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов'язковими для виконання службовими особами об'єктів, що контролюються. Таким чином, орган державного фінансового контролю здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного та місцевих бюджетів, і в разі виявлення порушень законодавства має право пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень. При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначити їх розмір у встановленому законодавством порядку та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів. Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що орган державного фінансового контролю проводить державний фінансовий контроль щодо підконтрольних установ. Його право вимоги, передбачене ст. 10 Закону N 2939-XII, може бути адресоване виключно підконтрольним установам, а звернення до суду в інтересах держави можливе лише у випадку незабезпечення такими установами вимог щодо усунення порушень законодавства з питань збереження і використання активів, виявлених під час здійснення державного фінансового контролю. Так, позивачем у цій справі є Держфінінспекція в Полтавській області, як суб'єкт владних повноважень (у розумінні положень КАС України), правовий статус якої визначено Законом N 2939-XII, згідно з яким їй надано право звертатися до суду з відповідним позовом про відшкодування збитків. При цьому здійснення органом державного фінансового контролю своїх повноважень (владних управлінських функцій) обумовлює виникнення правовідносин з підконтрольною установою (Супрунівською сільською радою), які мають публічно-правовий характер. Однак спір у справі, що розглядається, стосується вимоги Держфінінспекції в Полтавській області стягнути з ПАТ "Полтавський ДБК" завдані бюджету збитки, які виникли у зв'язку з невиконанням умов договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, укладеного між Супрунівською сільською радою та ПАТ "Полтавський ДБК". Тобто, суб'єкт владних повноважень заявив позовні вимоги до юридичної особи - ПАТ "Полтавський ДБК", яке не є підконтрольною установою, владних управлінських функцій відносно відповідача Держфінінспекція в Полтавській області не здійснює, й права позивача на звернення до суду з адміністративним позовом до непідконтрольних їй установ, тобто до суб'єктів господарської діяльності, про стягнення коштів (збитків) закон також не передбачає. Отже, Держфінінспекція в Полтавській області не має права на звернення до адміністративного суду з позовом про стягнення коштів з ПАТ "Полтавський ДБК" як непідконтрольної установи у зв'язку із порушенням умов договору про пайову участь у створенні і розвитку інфраструктури населеного пункту, оскільки в КАС України такого права в Держфінінспекції не передбачено та відповідач не був підконтрольною стороною для позивача при проведенні планової ревізії виконання бюджету та фінансово-господарської діяльності виконавчого комітету Супрунівської сільської ради. Відповідно до ч. 1, ст. 50 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) сторонами у адміністративному процесі є позивач та відповідач. Позивачем в адміністративній справі можуть бути, зокрема суб'єкти владних повноважень при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства. Однак, спір про стягнення завданих збитків звернений до непідконтрольної установи не має ознак публічно-правового характеру, а стосується господарсько-правових відносин між Супрунівською сільською радою та ПАТ "Полтавський ДБК". Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовимта не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття судових рішень), є обґрунтованими. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Державної фінансової інспекції в Полтавській області залишити без задоволення, а ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 807/719/15 Провадження N 11-665апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача ОСОБА_2, суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року (суддя Рейті С.І.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року (у складі колегії суддів Каралюса В.М., Затолочного В.С., Матковської З.М.) у справі за позовом ОСОБА_5 до реєстратора Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода" (далі - реєстратор), Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода" (далі - КП Ужгородської міськради "БТІ м. Ужгорода"), треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_6, про визнання протиправним та скасування запису про державну реєстрацію права користування, УСТАНОВИЛА: У квітні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до реєстратора, КП Ужгородської міськради "БТІ м. Ужгорода", треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_6, у якому з урахуванням зміни позовних вимог, просила визнати неправомірним та скасувати запис N 22000 від 25 грудня 2004 року в частині державної реєстрації права користування приміщенням горища за третіми особами у справі. Закарпатський окружний адміністративний суд постановою від 29 лютого 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року, позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував запис, внесений до реєстру прав власності на нерухоме майно в частині користування ОСОБА_7 та ОСОБА_6 (власники квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді) приміщенням горища площею 98,0 кв. м Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, керувався тим, що реєстратором було порушено процедуру здійснення державної реєстрації права користування нежитловим приміщенням, яка передбачена Законом України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), оскільки зареєстроване за третіми особами право користування на спірне нерухоме майно відноситься до допоміжних приміщень і є спільною власністю співвласників багатоквартирного будинку. У червні 2016 року ОСОБА_4 через свого представника звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки вважає, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_4 зазначає, що у цій справі виник спір про право, що свідчить про непідвідомчість спору адміністративному суду. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 червня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі -КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 червня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Згідно із ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила наступне. Судами встановлено, що позивачка ОСОБА_5 та треті особи: ОСОБА_4 і ОСОБА_6, є співвласниками багатоквартирного будинку за адресою: м. Ужгород, вул. Підгірна, 18. На підставі рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області від 28 листопада 2002 року N 361 між ОСОБА_7 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Підзамок" (далі - ТОВ "Підзамок") 09 грудня 2002 року укладено договір найму жилого приміщення, яким ОСОБА_7 передано в користування квартиру N 2 на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді, а відповідно до п. 7 акта здачі - приймання зазначеної квартири в його користування передано також приміщення горища. З листа виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 21 серпня 2015 року N 1851/03-18 вбачається, що в червні 2003 року проведено упорядкування нумерації квартир у вказаному будинку, в результаті чого квартирі N 2 на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді присвоєно номер 2 "в". 24 жовтня 2003 року між ОСОБА_7 і ТОВ "Підзамок" укладено договір найму квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді із передачею у користування приміщення горища площею 98,0 кв. м 05 листопада 2003 року ОСОБА_7 та ОСОБА_6, скориставшись правом, передбаченим ст. 65-1 Житлового кодексу Української РСР (придбання громадянами займаних ними жилих приміщень у приватну власність) на підставі рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради, набули у спільну сумісну власність квартиру N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді, про що видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно N 275. Згідно з витягом з реєстру права власності на нерухому майно N 6184414 від 12 січня 2005 року в описі об'єкта нерухомості зазначено, що у користуванні власників квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді є приміщення підвалу - площею 7,1 кв. м та горища - площею 98,0 кв. м 27 серпня 2004 року ОСОБА_7 помер, а його дружина ОСОБА_4 згідно зі свідоцтвом про право на спадщину від 02 серпня 2005 року отримала у спадок 1/2 квартири N 2 "в" на вул. Підгірній, 18 в м. Ужгороді, яка складається з 2-х кімнат та має у користуванні приміщення підвалу - площею 7,1 кв. м та горища - площею 98,0 кв. м Вважаючи дії реєстратора від 25 грудня 2004 року щодо реєстрації за ОСОБА_7 та ОСОБА_6 права користування приміщенням горища протиправними й такими, що вчинені без згоди інших співвласників квартир на вул. Підгірній 18 в м. Ужгороді та всупереч вимогам Закону N 1952-IV та Закону України від 19 червня 1992 року N 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон N 2482-XII), ОСОБА_5 звернулася до суду із цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких була перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, визначив спір у цій справі як публічно-правовий. Однак, Велика Палата Верховного Суду не погоджується із зазначеними висновками з огляду на таке. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Порушуючи питання про визнання неправомірним та скасування запису про державну реєстрацію права користування приміщенням горища третіми особами, ОСОБА_5 обґрунтовує свої вимоги тим, що у реєстратора в порушення вимог Закону N 1952-IV не було законних підстав для реєстрації за третіми особами права користування спірним нежитловим приміщенням без письмової згоди всіх співвласників багатоквартирного будинку за адресою: м. Ужгород, вул. Підгірна, 18, оскільки спірне нежитлове приміщення цього будинку відноситься до допоміжних приміщень і приміщень загального користування, є спільним майном усіх власників квартир зазначеного будинку, а тому такі дії реєстратора порушують права позивачки, як співвласника багатоквартирного будинку. Крім того, зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 781 ЦК України договір найму, укладений між ОСОБА_7 (наймач) і ТОВ "Підзамок" (наймодавець), припинився у зв'язку зі смертю наймача. Таким чином, вимоги про скасування запису щодо реєстрації права користування спірним нерухомим майном за третіми особами фактично спрямовані на відновлення прав позивачки у зв'язку з незаконним, на її думку, користуванням нежитловим приміщенням (горищем) третіми особами на підставі договору найму та пов'язані з намаганням ОСОБА_5 відновити своє порушене право на це майно як співвласника. Отже, у цій справі заявлено позов на захист приватного інтересу шляхом скасування запису про державну реєстрацію права користування третіми особами спірним нерухомим майном (приміщенням горища). Здійснення такого захисту судом напряму залежить від вирішення питання, кому саме належить право користування спірним нерухомим майном, і відповідно правомірності набуття такого права шляхом укладення договору найму цього майна. Засади захисту права власності, які поширюються і на правовідносини щодо права користування, регулюються ст. 386 ЦК України; право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння та захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, - ст. 387, 391 цього Кодексу. Таким чином, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном залежить від вирішення судом питання про правомірність такого права відповідно до норм житлового та цивільного законодавства, а оскаржувані дії реєстратора є лише наслідком реалізації сторонами у справі прав на спірне нерухоме майно, тобто є похідними вимогами, у зв'язку з чим, ураховуючи суб'єктний склад спірних правовідносин, така справа підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. З огляду на наведене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у цій справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки спірні правовідносини стосуються права учасників справи на об'єкт нерухомого майна, а позовні вимоги у зазначеній справі спрямовані на захист цивільного права позивачки. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі N 826/12559/16. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 та ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) ухвалені в цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження закриттю у зв'язку з неналежністю розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 238, 239, 345, 349, 354 - 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 задовольнити частково. Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року скасувати. Провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_5 до реєстратора Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода", Комунального підприємства Ужгородської міської ради Закарпатської області "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода", треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_6, про визнання протиправним та скасування рішення - закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 804/1010/17 Провадження N 11-668апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області (далі - Управління ПФУ, Фонд відповідно) до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - Банк) про стягнення коштів за касаційною скаргою Управління ПФУ на ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року (суддя Єфанова О.В.) та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року (у складі колегії суддів Дадим Ю.М., Уханенка С.А., Богданенка І.Ю.), УСТАНОВИЛА: У січні 2017 року Управління ПФУ звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з Банку 1623 грн 75 коп. неповернутої пенсії, зарахованої на поточний рахунок померлої пенсіонерки ОСОБА_4 Обґрунтовуючи позовні вимоги, Управління ПФУ зазначило, що 30 грудня 2011 року між ним та Банком укладено договір N 48 про зарахування і виплату пенсій (грошової допомоги), що фінансуються з Фонду, за умовами якого кошти, зараховані на поточний рахунок, починаючи з місяця, наступного операційного за місяцем смерті пенсіонера, підлягають поверненню Банком Фонду не пізніше наступного операційного дня надходження відомостей про смерть одержувача. Через поточний рахунок, відкритий у Банку виплачувалась пенсія ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. 5 грудня 2016 року позивач повідомив Банк про необхідність повернення пенсії згаданої особи за червень 2016 року у сумі 1714 грн 61 коп. Однак Банк повернув кошти лише в сумі 90 грн 86 коп. у межах наявного залишку коштів на поточному рахунку ОСОБА_4 Позивач зазначив, що неповернення Банком коштів, які були зараховані на рахунок померлої пенсіонерки ОСОБА_4 не входять до складу спадщини та належать виключно Фонду, є порушенням умов вищезгаданого договору з Банком, а також Порядку виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банках, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року N 1596. Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 8 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, та роз'яснив, що на цей спір поширюється юрисдикція господарського суду. Управління ПФУ подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанції, справу направити до суду першої інстанції для продовження її розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що позивач є державним органом, який реалізує управлінську функцію, і спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки виник з приводу виконання адміністративного договору. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на нижченаведене. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Пунктами 4, 5 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) юрисдикцію адміністративних судів поширено на публічно-правові спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Можливість суб'єкта владних повноважень бути позивачем в адміністративній справі закріплено й частиною другою статті 50 КАС у зазначеній редакції. Водночас частиною четвертою статті 50 цього Кодексу передбачено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); в інших випадках, встановлених законом. Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції та який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. При цьому особа, яка здійснює публічно-владні управлінські функції, може ініціювати судове вирішення такого спору лише на виконання своїх повноважень увипадках, установлених законом. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень чи звернення такого суб'єкта до суду не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті (змісту, характеру) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Спірними у цій справі є договірні правовідносини, які не пов'язані зі здійсненням позивачем владних управлінських функцій, предметом перевірки у ній є виконання умов договору щодо порядку ведення рахунків та строків здійснення розрахункових операцій, а також можливість задоволення вимог Фонду щодо повернення коштів, зарахованих на поточний рахунок померлої особи (відсутніх на її поточному рахунку), за рахунок Банку -суб'єкта господарювання. Пунктом 4 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) адміністративний договір визначено як дво- або багатосторонню угоду, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди. Особливості, які характеризують угоду як адміністративний договір, більш детально наведено в чинній редакції КАС, згідно з пунктом 16 частини першої статті 4 якого адміністративний договір - це спільний правовий акт суб'єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб'єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері й укладається на підставі закону: а) для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб'єктами владних повноважень; б) для делегування публічно-владних управлінських функцій; в) для перерозподілу або об'єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом; г) замість видання індивідуального акта; ґ) для врегулювання питань надання адміністративних послуг. Велика Палата Верховного Суду вважає, що укладений між Управлінням ПФУ та Банком договір на зарахування і виплату пенсій не підпадає під визначення адміністративного договору. Отже, викладені в оскаржуваних ухвалах висновки судів про те, що ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та поширення на неї юрисдикції господарського суду, ґрунтуються на правильному застосуванні норм права. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене, касаційну скаргу Управління ПФУ слід залишити без задоволення, а ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року - без змін. Керуючись статтями 243, 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області залишити без задоволення. 2. Ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА Іменем України 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 925/1265/16 Провадження N 12-158 гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи заяву Національного дендрологічного парку "Софіївка" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року (судді Коробенко Г.П. - головуючий, Дроботова Т.Б., Кравчук Г.А.) у справі N 925/1265/16 Господарського суду Черкаської області за позовом Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква до Управління Держгеокадастру в Уманському районі Черкаської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Уманський національний університет садівництва та Національний дендрологічний парк "Софіївка", про визнання недійсними та скасування державних актів на право користування земельними ділянками. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У жовтні 2016 року Міністерство оборони України та Квартирно-експлуатаційний відділ м. Біла Церква заявили позов до Управління Держгеокадастру в Уманському районі Черкаської області про визнання недійсним та скасування державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848395, виданого 08 лютого 2007 року Національному дендрологічному парку "Софіївка" на підставі рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року, і державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848373, виданого 29 березня 2007 року Уманському державному аграрному університету (правонаступник - Уманський національний університет садівництва) на підставі того ж рішення Уманської міської ради. 1.2. Позовні вимоги, з посиланням на норму статті 155 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), мотивовані тим, що пункти вказаного рішення Уманської міської ради, котрі були підставою для видачі оспорюваних актів, визнані в судовому порядку нечинними та скасовані. 1.3. Заперечення проти позову, з посиланням на норми статті 257, частин третьої та четвертої статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), обґрунтовано пропуском позивачами строків позовної давності. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. 15 вересня 2006 року Уманська міська рада прийняла рішення N 4.12-4/5, відповідно до пунктів 1, 1.25, 3, 3.1 якого затвердила проект відведення земельної ділянки на вул. Київській, 31 у м. Умані площею 10 га та надала її у постійне користування Національному дендрологічному парку "Софіївка". 2.2. Згідно з пунктами 1, 1.47, 3, 3.3 вказаного рішення затверджено також проект відведення земельної ділянки на вул. Київській, 33 у м. Умані площею 26 га та надано її в постійне користування Уманському державному аграрному університету. 2.3. 08 лютого 2007 року на підставі рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року Національному дендрологічному парку "Софіївка" видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848395. 2.4. 29 березня 2007 року на підставі рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року Уманському державному аграрному університету видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848373. 2.5. Господарський суд Черкаської області рішенням від 15 вересня 2009 року у справі N 13/1887 частково задовольнив позов військового прокурора Черкаського гарнізону, визнав нечинними та скасував пункти 1, 1.25, 3, 3.1 та пункти 1, 1.47, 3, 3.3 рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року; у частині позовних вимог про скасування державних актів провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на момент вирішення спору. Вказане судове рішення не оскаржувалось та набрало законної сили. 2.6. Треті особи в справі продовжували користуватися земельними ділянками, визначеними державними актами. Листами від 16 травня 2016 року N 212 Національний дендрологічний парк "Софіївка" та від 25 квітня 2016 року N 20-06/364 Уманський державний університет садівництва повідомили Квартирно?експлуатаційний відділ м. Біла Церква про відсутність підстав вчиняти будь-які дії, пов'язані з поверненням державних актів та поверненням земельних ділянок у постійне користування останнього, що й стало підставою для звернення до суду з цим позовом. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Господарський суд Черкаської області рішенням від 20 грудня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 року, у позові відмовив. 3.2. Вказані судові рішення мотивовані обґрунтованістю позовних вимог з огляду на те, що пункти рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року, на підставі яких були видані спірні акти, визнані нечинними та скасовані в судовому порядку, проте, оскільки позивачі пропустили позовну давність, у задоволенні позовних вимог слід відмовити. 3.3. Вищий господарський суд України постановою від 05 липня 2017 року зазначені вище постанову та рішення скасував, прийняв нове рішення про задоволення позову, визнав недійсним та скасував державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848395, виданий 08 лютого 2007 року Національному дендрологічному парку "Софіївка" на підставі рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року, і державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 848373, виданий 29 березня 2007 року Уманському державному аграрному університету на підставі того ж рішення Уманської міської ради. 3.4. Суд касаційної інстанції погодився з висновками про те, що оскільки оспорювані державні акти на право постійного користування земельними ділянками були видані на підставі визнаних у судовому порядку нечинними та скасованими пунктів рішення Уманської міської ради N 4.12-4/5 від 15 вересня 2006 року, то ці акти підлягають визнанню недійсними. Разом з тим касаційний суд, зазначивши, що оскільки позовна давність не поширюється на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, адже йдеться про триваюче правопорушення, дійшов висновку, що суди помилково застосували до цих правовідносин наслідки спливу позовної давності, скасував рішення та постанову у справі як прийняті з порушенням норм матеріального права, а саме статей 256, 391 ЦК України, та прийняв нове рішення про задоволення позову. 4. Вимоги заяви про перегляд судового рішення та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. 31 липня 2017 року Національний дендрологічний парк "Софіївка" звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року у справі N 925/1265/16 з підстав, передбачених пунктами 1 - 3 частини першої статті 111?16 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 4.2. Заявник просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року, натомість залишити в силі постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року. 4.3. Заявник вважає, що на спірні відносини поширюється загальна позовна давність, яку було пропущено позивачами, що є підставою для відмови в позові. 4.4. Заявник посилається як на доказ неоднакового застосування норм матеріального права на постанови Вищого господарського суду України від 28 жовтня 2015 року у справі N 904/247/15, від 11 жовтня 2016 року у справі N 917/2092/15, від 01 грудня 2016 року у справі N 910/4266/16, від 06 грудня 2016 року у справі N 922/1424/16, від 14 грудня 2016 року у справі N 911/1529/16, від 20 грудня 2016 року у справі N 910/4268/16, від 10 січня 2017 року у справі N 915/131/15, від 28 березня 2017 року у справі N 922/1424/16, від 11 квітня 2017 року у справі N 916/5175/14, від 24 вересня 2015 року у справі N 926/644/14, на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 квітня 2008 року у справі N 20?9/376 (N К-15075/07), постанови Верховного Суду України від 02 вересня 2014 року у справі N 6/17?3062-2011, від 27 травня 2014 року у справі N 5011-32/13806-2012, від 21 жовтня 2014 року у справі N 922/951/13-г, від 29 жовтня 2014 року у справі N 6-152цс14, від 23 грудня 2014 року у справі N 916/2414/13, від 25 березня 2015 року у справі N 11/163/2011/5003, від 13 травня 2015 року у справі N 903/543/14, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2407цс15, від 08 червня 2016 року у справі N 6-3089цс15, від 26 жовтня 2016 року у справі N 6-2070цс16, від 19 квітня 2017 року у справі N 6?2376цс16. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду в справі 5.1. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 111-16 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення Національного дендрологічного парку "Софіївка" до Верховного Суду України із заявою про перегляд судового рішення у цій справі) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 5.2. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 5.3. Проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року, за змістом якої заявлені у справі вимоги про визнання недійсними та скасування державних актів на право постійного користування земельними ділянками, є вимогами про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном, на які позовна давність не поширюється, оскільки в цьому разі йдеться про триваюче порушення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі N 6?152цс14, від 27 травня 2014 року у справі N 5011-32/13806-2012, від 17 лютого 2016 року у справі N 6-2407цс15, від 08 червня 2016 року у справі N 6-3089цс15, від 26 жовтня 2016 року у справі N 6-2070цс16, від 19 квітня 2017 року у справі N 6-2376цс16 висновку щодо поширення на вимоги про визнання недійсним правочину (зокрема і щодо видачі державного акта), вчиненого на підставі ненормативного незаконного рішення органу державної влади або органу місцевого самоврядування, загальної позовної давності. Висновок, викладений у наведених вище постановах Верховного Суду України, був відображений і Вищим господарським судом України у постановах від 06 грудня 2016 року у справі N 922/1424/16, від 14 грудня 2016 року у справі N 911/1529/16, від 28 березня 2017 року у справі N 922/1424/16, від 24 вересня 2015 року у справі N 926/644/14, а отже, також існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень. 5.4. Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. 5.5. Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено в частині третій статті 152 ЗК України. 5.6. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою статті 152 ЗК України, або ж іншим способом, який передбачено законом. 5.7. Статтею 152 ЗК України встановлено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. 5.8. З набранням чинності Законом України від 07 липня 2011 року N 3613-VI "Про Державний земельний кадастр" та постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року N 1051 "Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру" право власності на земельну ділянку та право постійного користування нею оформляється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" без оформлення державних актів. 5.9. Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 5.10. Державний акт - це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може бути не вирішеним. У випадку коли позивач стверджує про порушення свого права постійного користування частиною земельної ділянки особою, яка володіє нею шляхом державної реєстрації за собою права власності (права користування) цієї спірної частини, право позивача може бути захищено шляхом подання позову про визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України), витребування нерухомості з володіння, усунення перешкод у користуванні майном (статті 387, 388, 391, 396 ЦК України) чи іншим способом відповідно до закону. 5.11. Особливості проведення реєстраційних дій на підставі рішень судів визначені у статті 31-1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Зокрема, відповідно до частини другої цієї статті Державна судова адміністрація України у день набрання законної сили рішенням суду, яке передбачає набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора, забезпечує передачу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно примірника такого судового рішення. 5.12. При цьому вказані вимоги мають бути заявлені до осіб, на ім'я яких було зареєстровано право власності (постійного користування), оскільки предмет спору безпосередньо стосується їх прав та обов'язків. Однак при вирішенні спору за цим позовом такі особи не були залучені до участі у справі як відповідачі. 5.13. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення позивачів до суду з цим позовом), що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України у вказаній вище редакції). 5.14. Відповідачем є особа, яка, за твердженням позивача, є або порушником його прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права і на яку внаслідок цього може бути покладено обов'язки судовим рішенням. 5.15. Однак, Міністерство оборони України та Квартирно?експлуатаційний відділ м. Біла Церква визначили відповідачем у цій справі Управління Держгеокадастру в Уманському районі Черкаської області, не зазначивши обставин порушення останнім їхніх прав та не навівши нормативного обґрунтування протиправності дій відповідача, фактично оспорюючи правомірність дій третіх осіб у справі щодо використання земельних ділянок, визначених спірними актами. 5.16. Не встановлено порушень прав позивачів саме відповідачем та не наведено нормативного обґрунтування такого порушення і попередніми судовими інстанціями. 5.17. Судами також не враховано, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, право або інтерес позивача, який вважає себе постійним користувачем земельної ділянки, може бути порушено внесенням до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про наявність права власності (користування) іншої особи. При цьому рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (користування) (частина друга статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). 5.18. Оскільки, вирішуючи спір у справі, місцевий господарський суд та суд апеляційної інстанції зазначеного не врахували, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки про необхідність відмови в позові з підстави спливу позовної давності, а не з огляду на відсутність підстав для задоволення позову по суті. 5.19. У свою чергу Вищий господарський суд України не врахував, що предметом спору не є вимоги про усунення перешкод у користуванні майном. Під час розгляду справи в попередніх судових інстанціях позивачі обґрунтовували свої вимоги нормами статей 152, 155 ЗК України і не посилались на статтю 391 ЦК України, яку може бути застосовано у спорі, що виник між володіючим власником та особою, дії якої не ґрунтуються на чинному правочині або нормах законодавства. 5.20. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки Вищого господарського суду України не відповідають фактичним обставинам справи та зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку із чим постанова від 05 липня 2017 року підлягає скасуванню. 5.21. В свою чергу, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій прийняли правильні процесуальні рішення про відмову в позові, але з помилкових мотивів пропуску позивачами позовної давності, а не з огляду на відсутність порушення визначеним відповідачем прав позивачів та обранням останніми неефективного способу захисту прав, тобто з помилковим застосуванням норм матеріального права, то наявні підстави для зміни рішення Господарського суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 рокув їх мотивувальних частинах згідно з наведеними вище висновками Великої Палати Верховного Суду. 5.22. Відповідно до статті 49 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 5.23. Судові витрати за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року слід покласти на позивачів порівну - по 2080 грн. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву Національного дендрологічного парку "Софіївка" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року задовольнити частково. 2. Постанову Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року у справі N 925/1265/16 скасувати. 3. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. 4. В інших частинах постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2017 року та рішення Господарського суду Черкаської області від 20 грудня 2016 року залишити без змін 5. Стягнути з Міністерства оборони України на користь Національного дендрологічного парку "Софіївка" 2080 (дві тисячі вісімдесят) гривень витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року. 6. Стягнути з Квартирно?експлуатаційного відділу м. Біла Церква на користь Національного дендрологічного парку "Софіївка" 2080 (дві тисячі вісімдесят) гривень витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 05 липня 2017 року. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 488/1176/14-а Провадження N 11-639апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 17 серпня 2016 року (у складі колегії суддів Кравченка К.В., Лук'янчук О. В., Градовського Ю.М.) у справі за його позовом до Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України (далі - ГКЕУ ЗСУ; ЗСУ відповідно), треті особи: квартирно-експлуатаційний відділ м. Миколаєва (далі - КЕВ м. Миколаєва), ОСОБА_4, про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернувся до Корабельного районного суду м. Миколаєва з позовом до ГКЕУ ЗСУ, треті особи: КЕВ м. Миколаєва, ОСОБА_4, у якому з урахуванням зміни позовних вимог, просив: - визнати незаконним та скасувати рішення (протокол) комісії з контролю за розподілом житла в гарнізонах ЗСУвід 04 липня 2013 року N 93; - зобов'язати ГКЕУ ЗСУта комісію з контролю за розподілом житла в гарнізонах ЗСУпогодити рішення про надання позивачу службового житла, а саме квартири АДРЕСА_1; - визнати незаконним та скасувати рішення (протокол) комісії з контролю за розподілом житла в гарнізонах ЗСУ від 11 вересня 2012 року N 142; - зобов'язати ГКЕУ ЗСУ та КЕВ м. Миколаєва направити погоджений список розподілу службового житла на ОСОБА_3 до виконавчого комітету Миколаївської міської ради для подальшої видачі позивачу ордера. Корабельний районний суд м. Миколаєва постановою від 10 травня 2016 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення комісії з контролю за розподілом житла в гарнізонах ЗСУ від 04 липня 2013 року N 93 в частині відмови в погодженні рішення про надання ОСОБА_3 службового житла і зобов'язав ГКЕУ ЗСУ та комісію з контролю за розподілом житла в гарнізонах ЗСУ погодити рішення про надання ОСОБА_3 службового житла (квартира АДРЕСА_1). Визнав протиправним та скасував рішення комісії з контролю за розподілом житла в гарнізонах ЗСУ від 11 вересня 2012 року N 142 в частині погодження рішення про надання старшому солдату ОСОБА_4 службового житла (квартири АДРЕСА_1) без зняття з квартирного обліку. Зобов'язав ГКЕУ ЗСУ направити погоджений список розподілу службового житла ОСОБА_3 до виконавчого комітету Миколаївської міської ради для видачі позивачу ордера на спірну службову квартиру. Судове рішення мотивовано тим, що розподіл спірної службової квартири третій особі - ОСОБА_4 відбувся всупереч вимогам житлового законодавства та з порушенням порядку надання службового житла. Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 17 серпня 2016 рокускасував постанову суду першої інстанції та закрив провадження в цій справі, оскільки спір не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів. У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просив скасувати ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 17 серпня 2016 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою 12 вересня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 23 травня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила наступне. Судами встановлено, що ОСОБА_3 проходить військову службу у військовій частині А4465 (далі - в/ч А4465) на посаді заступника командира авіаційної ескадрильї, а з квітня 2013 року - на посаді командира авіаційної ескадрильї. На підставі наказу Міністра оборони України від 30 листопада 2011 року N 737 та враховуючи рішення житлової комісії в/ч А4465 (протокол N 20 від 03 травня 2012 року), командиром в/ч А4465 від 05 травня 2012 року N 353 видано наказ, яким ОСОБА_3 зі складом родини три особи надано службову двокімнатну квартиру N 6 на вул. Тернопільська, 79-Б в м. Миколаєві. Вказана квартира рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20 грудня 2004 року N 2514 закріплена, як службова житлова площа за Миколаївською квартирно-експлуатаційною частиною району і знаходиться на обліку в КЕВ м. Миколаєва, як службове житло в/ч А4465. Рішенням засідання житлової комісії Миколаївського гарнізону, оформленого протоколом N 3 від 07 травня 2012 року, на позивача та його сім'ю (дружина та син) розподілено житло, а саме службову двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. 24 травня 2012 року командиром в/ч А4465 на адресу КЕВ м. Миколаєва направлено документи стосовно отримання вказаного житла, а саме: витяг з наказу від 05 травня 2012 року N 353 про розподіл вивільнених службових квартир, витяг з протоколу засідання житлової комісії в/ч А4465 від 03 травня 2012 року N 20 та список розподілу житлової площі. Однак, керівником КЕВ м. Миколаєва на перевірку до ГКЕУ ЗСУ список розподілу службової житлової площі разом із відповідними документами щодо отримання службового житла ОСОБА_3 направлено не було. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 квітня 2013 року зобов'язав КЕВ м. Миколаєва розробити та подати до ГКЕУ ЗСУ на перевірку список розподілу службової житлової площі на підставі наказу командира в/ч А4465 від 05 травня 2012 року N 353 про надання ОСОБА_3 зі складом родини три особи службової двокімнатної квартири N АДРЕСА_1. Листом від 17 травня 2013 року N 1096 КЕВ м. Миколаєва надіслав на адресу ГКЕУ ЗСУ для перевірки список розподілу службового житла військовослужбовця ОСОБА_3, разом із копіями облікових житлових справ, як самого позивача, так і старшого солдата ОСОБА_4 В цьому ж листі вказано, що відповідно до рішення Міністра оборони України спірну службову квартиру розподілено старшому солдату ОСОБА_4 та що в 2005 році ОСОБА_3 на склад сім'ї з двох осіб забезпечений службовою однокімнатною квартирою АДРЕСА_2. Рішенням комісії з контролю за розподілом житла в гарнізонах ЗСУ від 04 липня 2013 року N 93 відмовлено у погодженні списку надання ОСОБА_3 службового житла - квартири АДРЕСА_1. Також з матеріалів справи вбачається, що рішенням комісії з контролю за розподілом житла в гарнізонах ЗСУ N 142 від 11 вересня 2012 року спірну службову квартиру розподілено військовослужбовцю в/ч А3406 старшому солдату ОСОБА_4, і на підставі виданого КЕВ м. Миколаєва оглядового ордеру на службове житлове приміщення від 02 грудня 2013 року її разом з родиною вселено в двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Вважаючи незаконними рішення комісії з контролю за розподілом житла в гарнізонах ЗСУ від 04 липня 2013 року N 93 та від 11 вересня 2012 року N 142, позивач звернувся до суду із цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України; в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких була перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції визначив, що спір у цій справі не є публічно-правовим. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується із таким висновком з огляду на таке. Зі змісту позовних вимог ОСОБА_3 вбачається, що спір виник з приводу порушення суб'єктом владних повноважень житлових прав позивача на отримання ним в користування нерухомого майна - службової квартири АДРЕСА_1. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки пов'язані поновленням порушеного права особи отримати житло, то такі спори відносяться до захисту цивільних (житлових) прав, незалежно від участі у справі суб'єктів владних повноважень як відповідача. Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушених житлових прав ОСОБА_3, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки ця справа має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 806/104/16. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 17 серпня 2016 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 815/5439/17 Провадження N 11-651апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну Малого приватного підприємства "Кошеленко" (далі МПП "Кошеленко") на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року (у складі колегії суддів Кравця О.О., Домусчі С.Д., Коваля М.П.) у справі за позовом МПП "Кошеленко" до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області (далі - РВ ФДМУ по Одеській області) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2017 року МПП "Кошеленко" звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до РВ ФДМУ по Одеській області, у якому просило: - визнати протиправною бездіяльність РВ ФДМУ по Одеській області щодо ненадання МПП "Кошеленко" акта підсумкової перевірки "закритого складу металів" про виконання ним умов договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва від 29 серпня 1997 року N 3688 за адресою: м. Одеса, 21-й км Старокиївської дороги (Старокиївська дорога, 21 км), будинок 41 а; - зобов'язати відповідача надати МПП "Кошеленко" акт підсумкової перевірки "закритого складу металів" про виконання ним умов договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва від 29 серпня 1997 року N 3688 за вищевказаною адресою. На обґрунтування своїх вимог МПП "Кошеленко" зазначив, що відповідач, в порушення норм чинного законодавства здійснивши перевірку виконання умов договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва, не надав акт підсумкової перевірки, з урахуванням, що умови договору позивачем виконані в повному обсязі. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 30 листопада 2017 року позов задовольнив. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 28 березня 2018 рокускасував постанову суду першої інстанції і закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки справа підлягає розгляду в порядку господарського, а не адміністративного судочинства. У квітні 2018 року МПП "Кошеленко" звернулося до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року і направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, оскільки вважає, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 05 червня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України, оскільки учасник справи оскаржує судове рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З матеріалів справи вбачається, що 29 серпня 1997 року між РВ ФДМУ по Одеській області (продавець) та МПП "Кошеленко" (покупець) укладено договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва N 3688, за умовами якого продавець зобов'язується передати у власність покупцю державне майно незавершеного будівництва - "закритий склад металів", що знаходиться за адресою: Одеська область, Комінтернівський район, 21-й км Старокиївської дороги, на земельній ділянці загальною площею 4,1 га. Покупець зобов'язаний закінчити будівництво цього об'єкта у III кварталі 2000 року згідно з перспективним планом добудування незавершеного будівництва. Об'єкт незавершеного будівництва переданий позивачу 02 вересня 1997 року за актом приймання-передачі майна N 273. У подальшому додатковими угодами та договорами вносились зміни до основного договору від 29 серпня 1997 року N 3688 щодо строків закінчення будівництва зазначеного об'єкта незавершеного будівництва та 10 грудня 2015 року цей строк визначено до 01 жовтня 2017 року. 26 вересня 2017 року на нежитлову будівлю "закритий склад металів" зареєстровано декларацію про готовність об'єкта до експлуатації за N 141172692139 та на підставі цієї декларації і технічного паспорта за позивачем зареєстровано право власності на вказаний об'єкт нерухомого майна, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 28 вересня 2017 року. 20 вересня 2017 року РВ ФДМУ по Одеській області винесено розпорядження N 117-Р про проведення 02 жовтня 2017 року перевірки МПП "Кошеленко" щодо виконання умов договору купівлі-продажу N 3688 від 29 серпня 1997 року з виїздом на об'єкт приватизації. 06 жовтня 2017 року РВ ФДМУ по Одеській області складений акт поточної перевірки N 1/IV-17, у якому зазначено, що умови договору купівлі-продажу N 3688 від 29 серпня 1997 року потребують додаткової перевірки, а в разі невиконання покупцем умов договору, цей акт є підставою для застосування органом приватизації санкцій, передбачених Законом України від 04 березня 1992 року N 2163-XII "Про приватизацію державного майна" (далі - Закон N 2163-XII). Підставою для такого висновку слугувало те, що хоч візуально об'єкт будівництва - "закритий склад металів" має добудований вигляд, однак Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради листом від 05 жовтня 2017 року N 01-6/654-ПР повідомило відповідача про проведення щодо цього об'єкта позапланової перевірки з додержання вимог містобудівного законодавства, а тому остаточне рішення може бути прийнято тільки після завершення цієї перевірки. Інших підстав щодо не складення відповідачем акта підсумкової перевірки в акті поточної перевірки не зазначено. 13 жовтня 2017 року позивач звернувся до РВ ФДМУ по Одеській області із заявою про надання акта підсумкової перевірки, проведеної за адресою: м. Одеса, 21-й км Старокиївської дороги, 41 а, однак такого акту він не отримав. Вважаючи дії РВ ФДМУ по Одеській області протиправними й такими, що порушують права та інтереси МПП "Кошеленко", позивач звернувся до суду із цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом до РВ ФДМУ по Одеській області (власника державного майна), оскільки вважає протиправною бездіяльність відповідача стосовно нескладення акта підсумкової перевірки з виконання позивачем умов договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва. За правовою позицією позивача, протиправною бездіяльністю відповідача порушено норми Закону N 2163-XII, Порядку контролю за виконанням умов договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації державними органами приватизації, затвердженого наказом Фонду державного майна України (далі - ФДМУ) від 10 травня 2012 року N 631 та Положення про порядок приватизації об'єктів незавершеного будівництва, затвердженого наказом Фонду державного майна від 11 вересня 2000 року N 1894, а тому його позов підлягає задоволенню. Однак, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з цим з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України від 09 грудня 2011 року N 4107-VI "Про Фонд державного майна України" (далі - Закон N 4107-VI) ФДМУє центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону N 4107-VI ФДМУ у сфері своєї діяльності, зокрема, здійснює повноваження власника державного майна у процесі приватизації та контролює діяльність підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління; здійснює продаж державного майна в процесі його приватизації; підписує акти приймання-передачі державного майна, у тому числі акцій (часток, паїв), у процесі утворення господарських товариств; приймає рішення про приватизацію; здійснює контроль за виконанням умов договорів купівлі-продажу державного майна. Аналіз наведених норм свідчить про те, що ФДМУ має не тільки владні управлінські функції, а й такі, що не містять владної складової, та спрямовані на організаційні та майнові відносини. У цій справі відносини між учасниками справи виникли на підставі укладеного договору купівлі-продажу державного майна, де відповідач, як власник цього майна здійснював продаж об'єкта незавершеного будівництва, і дії щодо складення акта підсумкової перевірки є завершальною стадією переходу права власності на об'єкт договору від одного суб'єкта до іншого, а тому спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Таким чином, з урахуванням суб'єктного складу сторін та характеру спірних правовідносин ця справа підлягає розгляду в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 1 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абз. 2 ч. 1 ст. 2 ГПК України). Пунктом 1 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарським судам, зокрема, підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна. Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки ця справа має вирішуватися в порядку господарського судочинства. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАСУкраїни суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Малого приватного підприємства "Кошеленко" залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року- без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 463/624/14-а (2-а/463/25/15) Провадження N 11-685апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - Банк), Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Коллект" (далі - Товариство), про визнання протиправним і скасування розпорядження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 квітня 2016 року (у складі колегії суддів Мікули О.І., Курильця А.Р., Кушнерика М.П.), УСТАНОВИЛА: 11 жовтня 2012 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просила визнати протиправним, повністю нечинним та скасувати з моменту видання (вчинення) розпорядження Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради від 11 квітня 2006 року N 601 "Про дозвіл подружжю ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на укладення договору застави квартири АДРЕСА_1 де зареєстровані малолітні ОСОБА_7, ОСОБА_8, та ОСОБА_9" (далі - Розпорядження). Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 зазначила, що відповідач не мав права видавати Розпорядження на підставі лише заяви подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_10, оскільки згадана вище квартира належить позивачу на праві спільної сумісної власності і в цій квартирі зареєстрована та проживає не лише дитина подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (ОСОБА_7), а й неповнолітні діти позивача - ОСОБА_8 та ОСОБА_9, відтак заяву в органи опіки та піклування крім вказаного подружжя мали б подавати позивач та її чоловік ОСОБА_6 ОСОБА_3 вважає, що Розпорядження грубо порушує законні права та інтереси її дітей, видане за відсутності необхідних для цього документів та без дотримання порядку розгляду відповідних питань, встановленого статтею 17 Закону України від 26 квітня 2001 року N 2402-III "Про охорону дитинства" (далі - Закон N 2402-III), статтею 177 Сімейного кодексу України, статтею 12 Закону України від 2 червня 2005 року N 2623-IV "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" (далі - Закон N 2623-IV), а такожПравилами опіки та піклування, затвердженими наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 року N 34/166/131/88, та Інструкцією з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 року N 348. Личаківський районний суд міста Львова ухвалою від 10 квітня 2013 року на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) закрив провадження в адміністративній справі, посилаючись на наявність у сторін спору про право та підсудність справи суду цивільної юрисдикції. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 травня 2013 року ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі скасував, справу направив до цього ж суду для продовження розгляду, вказавши на публічно-правовий характер спору. Суди розглядали справу неодноразово. Так, Личаківський районний суд м. Львова постановою від 18 грудня 2013 року в задоволенні позову відмовив. Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 17 березня 2014 року рішення суду першої інстанції скасував, Розпорядження відповідача визнав протиправним і скасував. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 жовтня 2014 року у зв'язку з невирішенням судами першої та апеляційної інстанцій питання щодо дотримання ОСОБА_3 строку звернення до суду з позовом рішення цих судів скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Личаківський районний суд м. Львова постановою від 2 жовтня 2015 року в задоволенні позову відмовив. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 6 квітня 2016 року постанову суду першої інстанції скасував та закрив провадження в адміністративній справі на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 КАС, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У ході розгляду справи суди встановили таке. Відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру від 9 червня 1996 року, виданого Виконавчим комітетом Львівської міської ради, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_5 та ОСОБА_13 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1 Згідно з довідкою з місця проживання про склад сім'ї та прописки від 1 грудня 2011 року у згаданій вище квартирі зареєстровані: ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_13, а також малолітні ОСОБА_14, ОСОБА_9, ОСОБА_8 6 квітня 2006 року на засіданні опікунської ради при Личаківській районній адміністрації Львівської міської ради розглянуто заяву ОСОБА_15 та ОСОБА_5 про надання дозволу на укладення договору застави квартири N АДРЕСА_1, де зареєстровані малолітні ОСОБА_7, ОСОБА_8, та ОСОБА_9у зв'язку з погашенням боргу за договором про відступлення права вимоги предметом якого є квартира АДРЕСА_1, та вирішено надати такий дозвіл, що підтверджується витягом з протоколу N 11 засідання опікунської ради від 6 квітня 2006 року. 11 квітня 2006 року на підставі рішення опікунської ради Личаківська районна адміністрації Львівської міської ради видала Розпорядження. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, приймаючи оскаржуване Розпорядження, діяв правомірно, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначеними законодавством, і цим Розпорядженням не було порушено право малолітніх дітей ОСОБА_8 та ОСОБА_9 на житло. Крім того, суд керувався наявністю у відповідача під час розгляду питання щодо надання дозволу на заставу квартири копії заяв про те, що позивач та її чоловік не заперечують проти надання такого дозволу, і оскільки в оскаржуваному Розпорядженні зазначені всі малолітні діти, в тому числі і діти позивачки, Личаківська районна адміністрація Львівської міської радиврахувала інтереси усіх малолітніх дітей, зареєстрованих у вказаній вище квартирі. Скасовуючи постанову суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд дійшов висновку, що спірні правовідносини не містить ознак публічно-правового спору і захищати свої права та інтереси учасники цих відносин мають у порядку цивільного судочинства. ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Личаківського районного суду м. Львова від 2 жовтня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 квітня 2016 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову. У скарзі ОСОБА_3зазначила, що заявлений нею позов відповідає визначенню адміністративної справи, спір з відповідачем є публічно-правовим, а тому має розглядатися саме адміністративним судом. Інші учасники справи заперечень (відзивів) на касаційну скаргу не подали. Дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Статтею 12 Закону N 2623-IV визначено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна. Відповідно до частини третьої статті 17Закону N 2402-III батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. Аналогічні положення закріплено й у статті 177 Сімейного кодексу України. Органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад (пункт 1.3 Правил опіки та піклування). Відповідно до підпункту 4 пункту "а" частини першої статті 34 Закону України "Про місцеве самоврядування в України" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить вирішення у встановленому законодавством порядку питань опіки і піклування. Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час ухвалення судами рішень у цій справі) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у зазначеній редакції) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Зі змісту позовних вимог убачається, що предметом перевірки у цій справі є виключно дотримання органом місцевого самоврядування під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функційіз захисту прав та інтересів дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна та по здійсненню контролю за дотриманням батьками житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей встановленого законом порядку прийняття рішень щодо надання дозволу на укладення правочину стосовно нерухомого майна, зокрема, правомірність вирішення такого питання на підставі звернення осіб, які не є батьками неповнолітніх, дотримання процедури проходження документів. Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom") від 21 лютого 1975 року, заява N 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria") від 17 січня 2012 року, заява N 36760/06, § 230). Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України" ("Bulanov and Kupchik v. Ukraine", заяви N 7714/06 та N 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 рокуу справі "Андрієвська проти України" ("Andriyevska v. Ukraine", заява N 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України" ("Mosendz v. Ukraine", заява N 52013/08), в якомуЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України" ("Shestopalova v. Ukraine", заява N 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)). Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 22 травня 2013 року Львівський апеляційний адміністративний суд скасував ухвалу Личаківського районного суду міста Львова від 10 квітня 2013 року про закриття провадження у цій справі та направив її до цього ж суду для продовження розгляду, вказавши на публічно-правовий характер спору. Відтак, враховуючи, що ця справа розглядається у судах з 2012 року, постановлення у ній 6 квітня 2016 року Львівським апеляційним адміністративним судом ухвали про закриття провадження через те, що спірні правовідносини не мають ознак публічно-правового характеру, і спір необхідно розглядати за правилами цивільного судочинства, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національного суду створила ОСОБА_3перешкоди у реалізації права на судовий захист і з огляду на наведену вище аргументацію доходить висновку, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Щодо доводів ОСОБА_3 про неправильне застосування норм матеріального права судом першої інстанції при вирішенні спору по суті Велика Палата Верховного Суду, зважаючи на положення частини першої як чинної статті 328 КАС, так і статті 211 КАС (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги), вважає за необхідне вказати на неможливість касаційного перегляду в цьому провадженні постанови суду першої інстанції, апеляційного перегляду якої не відбулося. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС (у редакції, чинній на час здійснення касаційного перегляду) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно із частиною першою статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи наведене, касаційна скарга ОСОБА_3підлягає частковому задоволенню, ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 квітня 2016 року - скасуванню з направленням справи до цього ж суду для продовження її розгляду. Керуючись статтями 349, 353, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 квітня 2016 року скасувати, а справу направити до Львівського апеляційного адміністративного суду для продовження її розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 663/537/17 Провадження N 13-31кс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого - Князєва В.С., судді-доповідача - Антонюк Н.О., суддів: Британчука В.В., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Кібенко О.Р., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Пукаса Д.М., прокурора - Курапова М.В., засудженого (у режимі відеоконференції)- ОСОБА_3, розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за номером N 12017230230000119 за обвинуваченням ОСОБА_3, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Масівці Хмельницького району Хмельницької області, без місця реєстрації та проживання, раніше неодноразово судимого, востаннє - вироком Цюрупинського районного суду Херсонської області від 01 листопада 2012 року за ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 289 Кримінального кодексу України (далі - КК України) із застосуванням ч. 1 ст. 70 КК України до покарання у виді 6 років позбавлення волі, 26 серпня 2016 року звільненого у зв'язку з відбуттям строку покарання, який перебуває у Державній установі "Північна виправна колонія N 90", у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185 КК України, за касаційними скаргами захисника Кушнеренко Т.В. в інтересах засудженого ОСОБА_3 та прокурора на вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року у справі N 663/537/17, та ВСТАНОВИЛА: Обставини, встановлені рішеннями суду першої та апеляційної інстанції, короткий зміст оскаржених судових рішень 1. Вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 20 червня 2017 року ОСОБА_3 засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді 2 років позбавлення волі; за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді 3 років 3 місяців позбавлення волі. Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді 3 років 3 місяців позбавлення волі з відбуванням покарання у кримінально-виконавчій установі. Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України в строк відбування покарання зараховано строк перебування під вартою з 03 березня 2017 року до набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 2. Цим вироком ОСОБА_3 визнано винним у крадіжці, вчиненій повторно, з проникненням у сховище за таких обставин. 3. 25 січня 2017 року ОСОБА_3, перебуваючи на території приватного домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, умисно, повторно, шляхом вільного доступу до приміщення господарської будівлі таємно викрав майно, чим спричинив потерпілій ОСОБА_5 матеріальну шкоду на суму 550 грн. 4. 02 лютого 2017 року ОСОБА_3, перебуваючи на території приватного домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2, умисно, повторно, шляхом вільного доступу до приміщення житлового будинку та літньої кухні таємно викрав майно потерпілої ОСОБА_6, чим спричинив їй матеріальну шкоду на загальну суму 1 460 грн. 5. 14 лютого 2017 року ОСОБА_3, діючи умисно, повторно, проникнув на огороджену територію приватного домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3, звідки таємно викрав чуже майно, чим спричинив потерпілому ОСОБА_7 матеріальну шкоду на суму 1 050 грн. 6. Апеляційний суд Херсонської області вирок скасував у частині призначення покарання та в цій частині постановив новий вирок від 12 січня 2018 року. Постановлено строк відбуття покарання ОСОБА_3 рахувати з дня затримання, тобто з 03 березня 2017 року, і зарахувати йому строк попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. У решті вирок суду першої інстанції залишено без змін. Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали 7. У касаційній скарзі захисник Кушнеренко Т.В. оскаржує вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року у зв'язку з порушенням апеляційним судом норм кримінального процесуального закону, просить його скасувати та направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 8. Захисник стверджує, що доводи прокурора в апеляційній скарзі щодо зарахування ОСОБА_3 у строк покарання строку попереднього ув'язнення в період з 03 березня по 21 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі на підставі ч. 5 ст. 72 КК України є необґрунтованими. При цьому посилається на ч. 2 ст. 5 КК України, згідно з якою закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі. 9. На думку захисника, після прийняття Закону України від 18 травня 2017 року N 2046-VIII "Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення" (далі - Закон N 2046-VIII), який набрав чинності 21 червня 2017 року, нова редакція ч. 5 ст. 72 КК України не може бути застосована до ОСОБА_3 в силу ч. 2 ст. 5 цього Кодексу. 10. Захисник вказує, що апеляційний суд не врахував, що станом на 20 червня 2017 року на момент винесення вироку зазначені зміни не набули чинності, тому суд не мав підстав застосовувати цей закон. 11. Крім цього, захисник зазначає, що апеляційний суд у вироку повністю скасував призначене покарання та не зазначив, яке покарання призначене ОСОБА_3 12. У касаційній скарзі зі змінами прокурор зазначає, що вирок апеляційного суду підлягає скасуванню з підстав істотного порушення кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Звертає увагу на те, що в резолютивній частині вироку апеляційного суду має бути зазначено покарання, призначене по кожному з обвинувачень та остаточна міра покарання, обрана судом. Натомість апеляційний суд у цій справі всупереч положенням ст. 370, 374, 420 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) не виконав цих вимог. 13. Окрім цього прокурор вказує на необхідність зарахування всього періоду тримання ОСОБА_3 під вартою, а саме з 03 березня 2017 року по 12 січня 2018 року, з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду 14. Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2018 року матеріали кримінального провадження за касаційними скаргами захисника Кушнеренко Т.В. в інтересах ОСОБА_3 та прокурора передані на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду на підставі ч. 5 ст. 434-1 КПК України. 15. Прийняте рішення про передачу кримінального провадження мотивовано тим, що це провадження містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 16. На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, виключна правова проблема обумовлена практикою неоднакового застосування судами України положень ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону України від 21 листопада 2015 року N 838-VIII "Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув'язнення у строк покарання" (далі - Закон N 838-VIII), що набрав чинності 24 грудня 2015 року, та Закону N 2046-VIII, що набрав чинності 21 червня 2017 року, наявністю різних правових позицій колегій суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду щодо застосування норм КК України про зарахування строку попереднього ув'язнення у строк відбування покарання. 17. На підтвердження наявності виключної правової проблеми та необхідності забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики в ухвалі про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду звернуто увагу на правові позиції, сформульовані у таких судових рішеннях: - постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 01 березня 2018 року (справа N 759/19973/15-к), у якій суд зробив висновок про зарахування строку попереднього ув'язнення у строк відбування покарання до 20 червня 2017 року за правилами ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону N 838-VIII (з урахуванням принципу заборони зворотної дії закону, який "іншим чином погіршує становище особи"), а починаючи з 21 червня 2017 року - за правилами ч. 5 ст. 72 цього Кодексу у редакції Закону N 2046-VIII (відповідно до принципу прямої дії закону); - постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2018 року (справа N 440/853/17), у якій зроблено висновок про те, що в разі, якщо станом на 20 червня 2017 року особа мала право на застосування до неї положень, передбачених ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону N 838-VIII, то відповідно до ч. 2 ст. 5 цього Кодексу відсутні підстави для застосування щодо неї положень Закону N 2046-VIII, який погіршує становище цієї особи; - постанові колегії суддів об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа N 180/746/16-к), якою скасовано вирок Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року в частині рішення, прийнятого на підставі ч. 5 ст. 72 КК України, і призначено в цій частині новий розгляд у суді першої інстанції в порядку, передбаченому ст. 537, 539 КПК України. У цій постанові сформульовано такі правові висновки: - положення ч. 5 ст. 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув'язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК України, не можна вважати такими, що визначають "караність" або "інші кримінально-правові наслідки діяння" у розумінні ч. 2 ст. 4 КК України; - у зв'язку із цим положенням указаної правової норми в редакції Закону N 838-VIII не може надаватися ультраактивна дія, яка б забезпечила можливість їх застосування після набрання 21 червня 2017 року чинності новою редакцією цієї норми відповідно до Закону N 2046-VIII; - оскільки зазначене вище зарахування не є передбачуваним кримінально-правовим наслідком злочину самого по собі, а безпосередньо обумовлене фактом застосування кримінально-процесуальних заходів (без якого таке зарахування неможливе), то застосування ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону N 2046-VIII з дати набрання ним чинності щодо періодів попереднього ув'язнення, що мали місце в період дії цієї норми, означає пряму, а не зворотну дію. Тому таке застосування не порушуватиме положення ст. 58 Конституції України та ч. 2 ст. 5 КК України. І лише застосування ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону N 2046-VIII до періодів попереднього ув'язнення, що тривали до набрання цим Законом чинності, становило би заборонену ч. 2 ст. 5 КК України зворотну дію закону; - при зарахуванні попереднього ув'язнення у строк покарання у виді позбавлення волі або у строк іншого покарання, передбаченого ч. 1 ст. 72 КК України у редакції Закону N 838-VIII підлягає застосуванню стосовно періодів попереднього ув'язнення, які тривали до 20 червня 2017 року включно, у тому числі до набрання чинності вказаним Законом, а в редакції Закону N 2046-VIII - до періодів, які мали місце, починаючи з 21 червня 2017 року, незалежно від того, коли було вчинено злочин, за фактом якого здійснюється відповідне кримінальне провадження. 18. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року зазначене кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду у зв'язку з тим, що справа містить виключну правову проблему (неоднакове застосування положень ч. 5 ст. 72 КК України), та у зв'язку з необхідністю забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Позиції учасників судового провадження 19. У судовому засіданні засуджений ОСОБА_3 просив розглядати справу за відсутності його захисника та підтримав подані захисником та прокурором касаційні скарги. 20. Прокурор Курапов М.В. не підтримав вимоги, заявлені у касаційній скарзі прокурора, яка брала участь у розгляді провадження судом апеляційної інстанції. Просив у задоволенні касаційних скарг захисника та прокурора відмовити, вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року залишити без змін. 21. Обґрунтовуючи свою позицію, прокурор вказав, що у вироку суду апеляційної інстанції допущена описка. Також звернув увагу на те, що з технічного запису судового засідання Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року слідує, що проголошуючи резолютивну частину вироку, суд вжив формулювання: "скасувати вирок суду першої інстанції в частині зарахування строку попереднього ув'язнення". Натомість у тексті судового рішення використано формулювання: "вирок... скасувати в частині призначення покарання". Ці обставини, на думку прокурора, свідчать про відсутність підстав для скасування вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. 22. Окрім цього прокурор Курапов М.В. вказав, що зміни до касаційної скарги подані прокурором, яка брала участь у апеляційному розгляді після закінчення строку на касаційне оскарження, а тому не повинні враховуватися під час касаційного перегляду; уматеріалах справи немає співпадаючої окремої думки судді Мазура М.В. до постанови об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа N 180/746/16-к). 23. Щодо питання про передачу провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду прокурор зауважив, що є рішення об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа N 180/746/16-к), у якому вже висловлено правову позицію щодо зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання засудженого. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Зміни в національному законодавстві щодо зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання 24. До 24 грудня 2015 року в ч. 5 ст. 72 КК України, яка встановлювала правила зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання засудженому, було зазначено, що попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання в разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у ч. 1 ст. 72 КК України. При призначенні покарань, не зазначених у ч. 1 ст. 72 КК України, суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування. 25. 26 листопада 2015 року було прийнято Закон N 838-VIII. 26. Цим Законом було змінено ч. 5 ст. 72 КК України і визначено, що зарахування судом строку попереднього ув'язнення у разі засудження до позбавлення волі в межах того самого кримінального провадження, в якому до особи було застосовано попереднє ув'язнення, проводиться з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 27. 21 червня 2017 року набрав чинності Закон N 2046-VIII, яким знову змінено ч. 5 ст. 72 КК України. 28. Цю норму викладено в такій редакції: "Попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті. При призначенні покарань, не зазначених у частині першій цієї статті, суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування". 29. Таким чином законодавець фактично повернувся до редакції ч. 5 ст. 72 КК України, яка існувала до набрання чинності Законом N 838-VIII. 30. Положення ч. 5 ст. 72 КК України в зазначених вище редакціях передбачають різні правила зарахування попереднього ув'язнення: 1) під час призначення покарання у виді позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК України; 2) під час призначення виду покарання, не вказаного в ч. 1 ст. 72 КК України. 31. Обставини кримінального провадження, переданого Великій Палаті Верховного Суду, охоплюються першою ситуацією (із тих, що зазначені у п. 30), тому саме вона є предметом розгляду. Щодо дії закону про кримінальну відповідальність у часі (1) Загальні положення 32. Вирішуючи питання щодо дії в часі положень ч. 5 ст. 72 КК України, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. 33. Питання темпоральної дії (тобто дії у часі) закону про кримінальну відповідальність врегульоване ст. 4 і 5 КК України. 34. Залежно від напряму дії нормативно-правових актів у часі (в т. ч. й закону про кримінальну відповідальність) дія закону в часі може бути прямою, зворотною або переживаючою (ультраактивною). 35. Пряма дія полягає в тому, що новий нормативно-правовий акт або нова правова норма поширюється на факти й правовідносини, що виникли та/або існують після набрання ним чинності. 36. Зворотна дія полягає в тому, що новий нормативно-правовий акт або нова правова норма застосовується до фактів та правовідносин, які існували до набрання цим актом (нормою) чинності. 37. Переживаюча дія полягає в тому, що правова норма продовжує свою дію після втрати чинності внаслідок скасування всього нормативно-правового акта чи зміни відповідної його частини. 38. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КК України злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. 39. Часом вчинення злочину згідно із ч. 3 ст. 4 КК України визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. 40. За загальним правилом, відповідно до ч. 2 ст. 4 КК України закон про кримінальну відповідальність має пряму дію у часі. Це означає, що закон поширює свою дію на ті кримінально-правові відносини, які виникли після набрання ним чинності (тобто на момент їх виникнення відповідний закон про кримінальну відповідальність уже набрав чинності і ще не втратив її). (2) Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі 41. Статтею 5 КК України визначено низку умов, за яких допускається надання зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі. 42. Так, відповідно до ч. 1 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. 43. У тих випадках, якщо після вчинення особою діяння, передбаченого КК України, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи (ч. 4 ст. 5 КК України). 44. Згідно із ч. 4 ст. 5 КК України коли закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів і наступні його редакції в силу погіршення кримінально-правового становища особи зворотної дії не мають, до правовідносин застосовується той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. 45. У такому випадку йдеться про застосування так званого проміжного закону - закону, що набув чинності після вчинення злочину, але втратив чинність до моменту прийняття рішення у справі. 46. Із системного тлумачення норми ч. 4 ст. 5 КК України випливає, що "проміжний" закон про кримінальну відповідальність, який встановлює найбільш сприятливі умови для особи порівняно з "наступним" ("наступними") законом (законами), який погіршує кримінально-правове становище особи, має так звану переживаючу (ультраактивну) дію. 47. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КК України чинність закону про кримінальну відповідальність у часі визначається щодо злочинності, караності, а також інших кримінально-правових наслідків діяння. 48. Варіанти темпоральної дії закону про кримінальну відповідальність у часі законодавець виділяє також і в ст. 5 КК України, що нерозривно пов'язана та застосовується в системному взаємозв'язку зі ст. 4 цього Кодексу залежно від трьох умов: чи цей закон скасовує (або встановлює) злочинність діяння, пом'якшує (чи посилює) кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує (чи погіршує) становище особи. 49. Ці норми кореспондують з нормою ст. 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. 50. Вжиті законодавцем словосполучення "інші кримінально-правові наслідки діяння", а також "поліпшення (чи погіршення) становища особи іншим чином" охоплюють собою всі інші кримінально-правові наслідки діяння, окрім злочинності й караності, та всі можливі аспекти впливу на кримінально-правове становище особи, в якому вона опиняється внаслідок вчинення нею злочину. 51. "Іншими кримінально-правовими наслідками діяння" можуть визнаватися будь-які передбачені КК України примусові заходи кримінально-правового характеру, здатні змінити (поліпшити чи погіршити) кримінально-правове становище особи. 52. Перелік таких наслідків та аспектів кримінально-правового становища особи не є вичерпним і охоплює, зокрема, зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання. На необхідність такого широкого тлумачення вказують вжиті законодавцем слова "інші", "іншим чином" у ст. 4, 5 КК України. 53. Положення ч. 5 ст. 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув'язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 цього Кодексу, є "іншим кримінально-правовим наслідком діяння" в розумінні ч. 2 ст. 4 КК України. Підставою для такого твердження є те, що інститут зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання впливає на кримінально-правове становище особи (покращує або погіршує його). 54. Щодо зворотної дії закону про кримінальну відповідальність необхідно констатувати, що у будь-якому випадку вона не допускається, якщо закон про кримінальну відповідальність встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи (ч. 2 ст. 5 КК України). 55. Так само виключається зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі в тій частині, в якій він частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи. У такому разі він має зворотну дію у часі лише в тій частині, в якій пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи (ч. 3 ст. 5 КК України). 56. Висновок щодо недопустимості зворотної дії в часі закону про кримінальну відповідальність, який змінювався кілька разів і встановлював злочинність діяння, посилював кримінальну відповідальність або іншим чином погіршував становище особи, такожвипливає зі змісту норми ч. 4 ст. 5 КК України. (3) Щодо правової природи зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання (ч. 5 ст. 72 КК України) 57. У постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа N 180/746/16-к) звернуто увагу на те, що правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення, хоч і містяться у нормі КК України (ч. 5 ст. 72), однак за своєю суттю та цілями фактично виконують функцію вирішення процесуальних питань. 58. Із цим висновком не можна погодитися з огляду на такі аргументи: - порядок зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання передбачений саме законом України про кримінальну відповідальність, а не будь-яким іншим (в т. ч. кримінальним процесуальним законодавством). Так, ст. 72 КК України, норма якої застосовується і є предметом розгляду в цьому касаційному провадженні, розміщена в розділі XI Загальної частини КК України під назвою "Призначення покарання". А згідно з положеннями ч. 3 ст. 3 КК України злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом; - встановлене у ч. 5 ст. 72 КК України як в окремій структурній частині (нормі) закону про кримінальну відповідальність правило безпосередньо пов'язане з тим обсягом правообмежень, які особа зазнає у зв'язку із вчиненим злочином; - відповідно до ст. 1 Закону України від 30 червня 1993 року N 3352-XII "Про попереднє ув'язнення" таке ув'язнення є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених КПК України, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили. Проте у ст. 72 КК України йдеться не про застосування попереднього ув'язнення як кримінального процесуального заходу, а про зарахування його строку у строк покарання. Таким чином, у зазначеній нормі КК України йдеться про визначення кінцевої тривалості покарання, яке особа повинна відбувати; - зміни, що стосуються правил обчислення та зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання, впливають на кримінально-правове становище засудженої особи та на обсяг тих правообмежень, які становлять зміст призначеного судом покарання і застосовуються до засудженого, якому воно призначено. Внаслідок зміни цих правил у особи виникає право на зарахування більшої (чи, навпаки, меншої) кількості днів попереднього ув'язнення у строк покарання, яке їй потрібно реально відбувати. Зі свого боку це впливає на призначене покарання шляхом визначення його тривалості (на збільшення або зменшення такого строку відбування покарання) чи звільнення від його відбування, заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, строки судимості та інші передбачені КК України кримінально-правові наслідки для особи. 59. Викладене підтверджує, що положення про правила складання покарань та зарахування попереднього ув'язнення, закріплені у ст. 72 КК України, є нормами матеріального кримінального права. 60. У постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа N 180/746/16-к) приділено значну увагу дослідженню правової природи попереднього ув'язнення як запобіжного заходу. Зокрема, суд звернув увагу на мету та підстави, часові проміжки застосування запобіжних заходів, на те, що вони не переслідують мету покарання. 61. Однак, зараховуючи на підставі ч. 5 ст. 72 КК України попереднє ув'язнення у строк відбування покарання, суд бере до уваги сам факт перебування особи під вартою, а не окремі процесуальні аспекти його застосування, як-от: підстави, порядок, мета та ін. 62. Підстави, порядок та мета, а також законність попереднього ув'язнення є предметом дослідження на більш ранніх етапах кримінального провадження до моменту призначення покарання та зарахування в його строк строку попереднього ув'язнення. 63. Вищенаведені та інші процесуальні аспекти випливають з правової природи самого попереднього ув'язнення, а не з порядку зарахування його строку у строк покарання на етапі призначення покарання. 64. Вони жодним чином не впливають на визначений у КК України алгоритм зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання (день за день або ж день за два дні). 65. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду констатує, що: - "попереднє ув'язнення" та "зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання" - не тотожні поняття. Норма ч. 5 ст. 72 КК України про зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання є нормою матеріального кримінального права, а не кримінального процесуального права. Ця норма за своєю суттю та цілями не виконує функцію вирішення процесуальних питань, а є складовою частиною інституту призначення покарання, який, у свою чергу, є одним з кримінально-правових інститутів, передбачених у розділі XI Загальної частини КК України; -зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання є кримінально-правовим наслідком діяння в розумінні ч. 2 ст. 4 КК України, який впливає на становище особи за ст. 5 КК України (поліпшує або погіршує його); - Закон N 838-VIII є законом про кримінальну відповідальність, який іншим чином поліпшує становище особи у розумінні ст. 5 КК України, оскільки передбачає коефіцієнт зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі; - Закон N 2046-VIII є законом про кримінальну відповідальність, який іншим чином погіршує становище особи у розумінні ст. 5 КК України, оскільки вводить (повертає) коефіцієнт зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі; - вирішуючи питання про те, якою редакцією ч. 5 ст. 72 КК України належить керуватися у конкретному випадку, варто враховувати час вчинення особою діяння, як це визначено у ч. 2 і 3 ст. 4 КК України, тобто застосовувати правила дії у часі закону України про кримінальну відповідальність, а не правила дії у часі кримінального процесуального закону. Щодо законності та обґрунтованості оскарженого судового рішення 66. В апеляційній скарзі прокурора висновок суду про доведеність вини та правильність кваліфікації дій засудженого не оспорювався. Вимоги в апеляційній скарзі стосувалися скасування вироку суду першої інстанції лише щодо вказівки в резолютивній частині вироку про зарахування ОСОБА_3 у строк покарання строку попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по день набрання вироком законної сили. 67. Апелянт просив постановити в цій частині новий вирок, згідно з яким строк відбування покарання ОСОБА_3 відраховувати з дня затримання, тобто з 03 березня 2017 року і зарахувати йому строк попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. У решті вирок суду просив залишити без змін. 68. Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. 69. Апеляційний суд Херсонської області своїм вироком від 12 січня 2018 року апеляційну скаргу прокурора задовольнив. 70. Оскільки в апеляційній скарзі прокурор просив про зменшення коефіцієнту зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання, тобто про погіршення становища обвинуваченого, то суд апеляційної інстанції відповідно до ч. 1 ст. 421 КПК України скасував вирок суду першої інстанції з цих підстав і ухвалив свій вирок. 71. У мотивувальній частині вироку апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції помилково зарахував строк попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 72. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про те, що відповідно до вимог чинної редакції ч. 5 ст. 72 КК України ОСОБА_3 необхідно зарахувати у строк покарання строк попереднього ув'язнення з 03 березня лише по 21 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 73. ВеликаПалата Верховного Суду в цій частині вважає за необхідне зазначити таке. 74. Застосувавши у справі, що розглядається, правило зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання ОСОБА_3 у співвідношенні один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі до періоду його попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року, апеляційний суд посилався на ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону N 838-VIII. 75. Суд апеляційної інстанції у своєму вироку не зазначив рішення про залік подальшого періоду досудового тримання під вартою по 12 січня 2018 року (тобто по день набрання вироком законної сили відповідно до ч. 4 ст. 532 КПК України). 76. Апеляційний суд в мотивувальній частині вироку вказав, що суд першої інстанції помилково зарахував строк попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі, оскільки відповідно до вимог Закону N 2046-VIII, який набрав чинності 21 червня 2017 року, ч. 5 ст. 72 КК України викладено в новій редакції. Таким чином, відповідно до вимог чинної редакції ч. 5 ст. 72 КК України ОСОБА_3 необхідно зарахувати у строк покарання строк попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 77. Резолютивна частина вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року викладена в такій редакції: "Вирок Чаплинського районного суду Херсонської області від 20 червня 2017 року щодо ОСОБА_3 скасувати в частині призначення покарання. Постановити в цій частині новий вирок, згідно якого строк відбуття покарання ОСОБА_3 відраховувати з дня затримання, тобто з 03 березня 2017 року і зарахувати йому строк попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по 21 червня 2017 року у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. В решті вирок залишити без змін". 78. Фактично апеляційний суд застосував Закон N 2046-VIII, який погіршує становище особи. Однак з огляду на положення статей 4 та 5 КК України застосуванню в цій ситуації підлягає Закон N 838-VIII, оскільки новий закон зворотної дії в часі не має, бо погіршує кримінально-правове становище особи. 79. Отже, суд апеляційної інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме не застосував закон, який підлягає застосуванню (п. 1 ч. 1 ст. 413 КПК України). 80. Суд оцінює аргументи прокурора Курапова М.В., висловлені у судовому засіданні щодо наявності описки у резолютивній частині вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року, і звертає увагу на таке. 81. У КПК України визначена процедура виправлення описок у судовому рішенні. Згідно з ч. 1 ст. 379 цього Кодексу суд має право за власною ініціативою або за заявою учасника кримінального провадження чи іншої заінтересованої особи виправити допущені в судовому рішенні цього суду описки, очевидні арифметичні помилки незалежно від того, набрало судове рішення законної сили чи ні. 82. ВеликаПалата Верховного Суду не є судом, який може ініціювати питання про виправлення описок, допущених іншим судом. 83. У матеріалах справи немає відомостей про надходження та вирішення заяв учасників кримінального провадження про виправлення описки у судовому рішенні апеляційного суду до початку касаційного розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 84. Щодо аргументів прокурора про неточність між оголошеним у судовому засіданні змістом резолютивної частини вироку суду апеляційної інстанції та текстом резолютивної частини, викладеним в оригіналі судового рішення, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України "Про доступ до судових рішень" суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру. Тому, приймаючи рішення у цій справі, Велика Палата Верховного Суду керується текстом резолютивної частини оригіналу судового рішення, який є у матеріалах справи. 85. Відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України у разі визнання особи винуватою у резолютивній частині вироку зазначається, зокрема, покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та обрана судом остаточна міра покарання. 86. Згідно з ч. 2 ст. 420 КПК України вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам до вироків. 87. У резолютивній частині вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року зазначено про скасування вироку суду першої інстанції в частині призначення покарання. 88. Всупереч п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України апеляційний суд у своєму вироку не зазначив покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточну міру покарань, обрану судом. 89. Відповідно до ч. 2 ст. 436 КПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції. 90. Підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є, зокрема, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. 91. Згідно з ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. 92. Недотримання вимог щодо змісту вироку, визначених ст. 374, 420 КПК України, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. 93. Скасувавши вирок суду першої інстанції у частині призначення покарання без наступного визначення покарання, призначеного за кожним з обвинувачень, та остаточної міри покарання, суд апеляційної інстанції допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. 94. Наявність у тексті резолютивної частини вироку суду апеляційної інстанції формулювання "в решті вирок залишити без змін" не усуває зазначеного порушення у частині вимог щодо змісту вироку. 95. Аргументи прокурора про те, що суд під час касаційного розгляду не повинен брати до уваги зміни до касаційної скарги прокурора, оскільки вони подані поза межами строку на касаційне оскарження, суд не враховує з огляду на те, що зміни до касаційної скарги прокурора були прийняті Другою судовою палатою Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду та передані разом з усіма матеріалами провадження на розгляд Великої Палати відповідно до положень КПК України. 96. Суд враховує ч. 1 ст. 432 КПК України, відповідно до якої відмова від касаційної скарги, зміна і доповнення касаційної скарги під час касаційного провадження здійснюється згідно з положеннями статті 403 цього Кодексу. 97. Відповідно до ч. 3 ст. 403 КПК України до початку апеляційного розгляду особа, яка подала апеляційну скаргу, має право змінити та/або доповнити її. Згідно з ч. 4 цієї статті внесення до апеляційної скарги змін, які тягнуть за собою погіршення становища обвинуваченого, за межами строків на апеляційне оскарження не допускається. 98. Таким чином, зі змісту ч. 4 ст. 403 КПК України, яка застосовується і під час касаційного розгляду, внесення до скарги змін за межами строків на оскарження не допускається у випадку, якщо такі зміни тягнуть за собою погіршення становища засудженого. 99. У змінах до касаційної скарги прокурор ставить питання про те, що Закон N 2046-VIII є таким, що погіршує становище особи, а тому не може розповсюджуватися на кримінально-правові відносини, які виникли до набрання ним чинності навіть за умови, якщо вони ще існують на момент набрання ним чинності. Вимоги, заявлені прокурором у змінах до касаційної скарги, спрямовані на покращення становища засудженого. А тому вони прийняті Касаційним кримінальним судом у складі Верховного Суду до провадження відповідно до положень ч. 3 ст. 403 КПК України до початку судового розгляду. 100. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року підлягає скасуванню на підставі п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. 101. Під час нового розгляду кримінального провадження в суді апеляційної інстанції суду необхідно визначити покарання, призначене по кожному із обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточну міру покарань, обрану судом; вказати про зарахування засудженому ОСОБА_3 строку попереднього ув'язнення у строк покарання із врахуванням висновків щодо застосування норми права, передбаченої ч. 5 ст. 72 КК України, які викладені у цій постанові. Правовий висновок щодо застосування норми права, передбаченої ч. 5 ст. 72 КК України (зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання) 102. Положення ч. 5 ст. 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув'язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК України, визначають "інші кримінально-правові наслідки діяння" у розумінні ч. 2 ст. 4 КК України. 103. Якщо особа вчинила злочин в період з 24 грудня 2015 року до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону N 838-VIII (пряма дія Закону N 838-VIII). 104. Якщо особа вчинила злочин в період до 23 грудня 2015 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону N 838-VIII (зворотна дія Закону N 838-VIII як такого, який "іншим чином поліпшує становище особи" у розумінні ч. 1 ст. 5 КК України). 105. Таким чином, якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону N 838-VIII в силу як прямої, так і зворотної дії кримінального закону в часі. 106. Якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно) і щодо неї продовжували застосовуватися заходи попереднього ув'язнення після 21 червня 2017 року, тобто після набрання чинності Законом N 2046-VIII, то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону N 838-VIII. В такому разі Закон N 838-VIII має переживаючу (ультраактивну) дію. Застосування до таких випадків Закону N 2046-VIII є неправильним, оскільки зворотна дія Закону N 2046-VIII як такого, що "іншим чином погіршує становище особи", відповідно до ч. 2 ст. 5 КК України не допускається. 107. Якщо особа вчинила злочин, починаючи з 21 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону N 2046-VIII (пряма дія Закону N 2046-VIII). Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 434 - 434-2, 436, 438, 442 КПК України, п. 7 розділу XI "Перехідні положення" КПК України (в редакції Закону N 2147-VIII), ч. 6 ст. 13, п. 1 ч. 2 ст. 45 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги захисника Кушнеренко Т.В. в інтересах засудженого ОСОБА_3 та прокурора задовольнити. 2. Вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року щодо ОСОБА_3 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач Н.О. Антонюк Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  14. ПОСТАНОВА Іменем України 4 вересня 2018 року м. Київ Справа N 904/5857/17 Провадження N 12-96гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П. розглянула касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Дніпромет" (далі - ТОВ "Дніпромет", позивач) на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2017 року (судді: Чередко А.Є., - головуючий, Парусніков Ю.Б., Пархоменко Н.В.) та на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 6 вересня 2017 року (суддя Ліпинський О.В.) у справі N 904/5857/17 Господарського суду Дніпропетровської області за позовом ТОВ "Дніпромет" до Державного реєстратора Маловисківської районної державної адміністрації Кіровоградської області Руденко В.І. (далі - Реєстратор) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива - 2010" (далі - ТОВ "Нива - 2010"); треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Компанія "Фортресс Оф Ану Ессошиейшн ЛТД", ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання неправомірними дій Реєстратора щодо проведення реєстраційних дій від 24 квітня 2017 року N 14291050011001176, від 24 квітня 2017 року N 1429106001201176, від 27 квітня 2017 року N 14291070013001176, від 28 квітня 2017 року N 14291070014001176 та скасування реєстраційних записів від 24 квітня 2017 року N 14291050011001176, від 24 квітня 2017 року N 1429106001201176, від 27 квітня 2017 року N 14291070013001176, від 28 квітня 2017 року N 14291070014001176, внесених Реєстратором до Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відносно ТОВ "Нива - 2010". Учасники справи: позивач - не з'явився, відповідачі - не з'явилися, треті особи - не з'явилися. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1 У травні 2017 року ТОВ "Дніпромет" звернулось до господарського суду з позовом до Державного реєстратора Маловисківської районної державної адміністрації Кіровоградської області Руденко В.І. про визнання дій державного реєстратора неправомірними та скасування реєстраційних записів від 24 квітня 2017 року N 14291050011001176, від 24 квітня 2017 року N 1429106001201176, від 27 квітня 2017 року N 14291070013001176, від 28 квітня 2017 року N 14291070014001176, вчинених на підставі рішень, оформлених протоколами позачергових загальних зборів учасників ТОВ &q?нь;Нива - 2010&q?от; від 24 квітня 2017 року та 28 квітня 2017 року. 1.2 Позов (з урахуванням додаткових пояснень) обґрунтовано приписами статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України, статті 34 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", статей 1, 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та доводами про незаконність дій державного реєстратора, необхідністю захистити права та інтереси позивача, зумовлені його корпоративними правами, як учасника ТОВ "Нива - 2010". 1.3 Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 6 липня 2017 року залучено до участі у справі у якості другого відповідача ТОВ &qu'f;Нива - 2010&qufo; та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Компанію "Фортресс Оф Ану Ессошиейшн ЛТД", ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9. 1.4 ТОВ "Нива - 2010" у клопотанні про закриття провадження у справі заперечило проти прийняття позову, вказавши, що позов подано з порушенням правил підвідомчості, оскільки стороною спору є орган державної влади; такий спір, на думку відповідача, має розглядатися адміністративним судом. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 6 вересня 2017 року припинено провадження у справі N 904/5857/17. 2.2. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2017 року вказану ухвалу господарського суду залишено без змін. 2.3. Обґрунтовуючи прийняті у справі судові рішення, суди дійшли висновку, що позивач пред'явив позовні вимоги безпосередньо до державного реєстратора, ці вимоги мають самостійний характер та заявлені без вимог, спрямованих на захист корпоративних прав, відтак, такий спір не має ознак корпоративного і з урахуванням визначеної частиною другою статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикції адміністративних судів має розглядатися судом адміністративної юрисдикції. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 3.1 У листопаді 2017 року ТОВ "Дніпромет" звернулося з касаційною скаргою на прийняті у справі судові рішення, в якій просило скасувати ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 6 вересня 2017 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2017 року у справі N 904/5857/17, а справу направити до Господарського суду Дніпропетровської області для подальшого розгляду. 3.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивач вказав про неповне встановлення обставин справи судами попередніх інстанцій, оскільки цей спір є спором між юридичною особою та її учасником, отже корпоративним спором. Скаржник вказав, що незалежно від суб'єктного складу, якщо учасник господарського товариства обґрунтовує свої позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, такий спір в розумінні пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. 3.3. Крім того, скаржник навів правові висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від 17 лютого 2015 року у справі N 21-551а14 та від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 про те, що "…визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції". 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 7 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі N 904/5857/17 за вказаною касаційною скаргою та призначено її до розгляду на 10 квітня 2018 року, визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 3 квітня 2018 року. 4.2. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 10 квітня 2018 року справу разом із касаційною скаргою ТОВ "Дніпромет" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 6 вересня 2017 року у справі N 904/5857/17 передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що позивач оскаржує вказані судові рішення з підстав порушення судами приписів пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) щодо визначення підвідомчості спору у цій справі господарському суду. Враховуючи правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 24 травня 2017 року у справі N 816/1774/15 про оскарження дій державного реєстратора, як суб'єкта владних повноважень, та відповідно, підпорядкування справи адміністративній юрисдикції, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що справа містить виключну правову проблему і підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду відповідно до приписів частин п'ятої та шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України. 5. Позиція учасників справи 5.1. Треті особи - ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 у відзиві на касаційну скаргу її доводи заперечили, вказавши, що у позові не міститься вимог до ТОВ "Нива - 2010" або його учасників, відтак, спір не має ознак корпоративного, натомість позов заявлено до державного реєстратора, як суб'єкта владних повноважень і, відповідно, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що спір підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. ТОВ "Дніпромет" звернулось до господарського суду з позовом до Державного реєстратора Маловисківської районної державної адміністрації Кіровоградської області Руденко В.І. про визнання неправомірними дій державного реєстратора щодо проведення реєстраційних дій від 24 квітня 2017 року N 14291050011001176, від 24 квітня 2017 року N 1429106001201176, від 27 квітня 2017 року N 14291070013001176, від 28 квітня 2017 року N 14291070014001176 та реєстраційних записів про проведення реєстраційних дій від 24 квітня 2017 року N 14291050011001176, від 24 квітня 2017 року N 1429106001201176, від 27 квітня 2017 року N 14291070013001176, від 28 квітня 2017 року N 14291070014001176, посилаючись на незаконність дій державного реєстратора, необхідність захистити права та інтереси позивача, зумовлені його корпоративними правами, як учасника ТОВ "Нива - 2010". 6.2. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 6 липня 2017 року залучено до участі у справі у якості другого відповідача ТОВ "Нива - 2010". 6.3. Припиняючи провадження у справі, суд дійшов висновку, що позивач пред'явив позовні вимоги безпосередньо до державного реєстратора, ці вимоги мають самостійний характер та заявлені без вимог до ТОВ "Нива - 2010" або його учасника, відтак, спір за цим позовом належить розглядати в порядку адміністративного судочинства на підставі частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України як публічно-правовий спір. 6.4. Суд апеляційної інстанції також зазначив про те, що, враховуючи повноваження державного реєстратора, визначені статтею 6 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, громадських формувань", та з урахуванням визначеної частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикції адміністративних судів спори з приводу державної реєстрації юридичних осіб, змін до установчих документів юридичних осіб підлягають розгляду адміністративними судами. 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 7.2. Спори, підвідомчі господарським судам України, на час звернення із позовною заявою, визначалися статтею 12 ГПК України (у відповідній редакції на час звернення з позовом). Зокрема, відповідно до пункту 4 частини першої вказаної статтігосподарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, правами та обов'язками учасників (засновників, акціонерів, членів) такої особи, крім трудових спорів. 7.3. Відповідно до приписів частини першої статті 167 Господарського кодексу України, корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. 7.4. Статтею 10 Закону України "Про господарські товариства" визначено права учасників товариства: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів; в) вийти в установленому порядку з товариства; г) одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів; д) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом. Учасники можуть мати також інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства. 7.5. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (тут і далі у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 7.6. За частиною першою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 7.7. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 7.8. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 7.9. Суди попередніх інстанцій, керуючись приписами статей 1, 6 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, громадських формувань", виходили з висновків про те, оскарження позивачем як учасником товариства дій державного реєстратора та вчинених ним записів з мотивів порушення цим корпоративних прав належить до компетенції судів адміністративної юрисдикції, як публічно-правовий спір з оскарження дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій відповідно до пунктів 1 і 3 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України. 7.10. Разом з тим, позовні вимоги не відповідають ознакам та характеристикам публічно-правового спору з огляду на таке. 7.11. За змістом наведених вище норм права, до адміністративного суду можуть бути оскаржені рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження. 7.12. Вказані положення закріплені також у статтях 2, 4, 19 чинного Кодексу адміністративного судочинства України, яким визначено поняття публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів та завдання судочинства. 7.13. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад і участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. 7.14. Як вже зазначалося вище, предметом спору у цій справі є вимоги особи, визначеної в позові як учасник товариства, про визнання неправомірними дій державного реєстратора, а також скасування реєстраційних записів про проведення реєстраційних дій від 24 квітня 2017 року N 14291050011001176, від 24 квітня 2017 року N 1429106001201176, від 27 квітня 2017 року N 14291070013001176, від 28 квітня 2017 року N 14291070014001176, вчинених на підставі рішень, оформлених протоколами позачергових загальних зборів учасників ТОВ "Нива - 2010" від 24 квітня 2017 року та 28 квітня 2017 року, частку у статутному капіталі якого має позивач. 7.15. Статтею 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, громадських формувань" визначено, що державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців (далі - державна реєстрація) - офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об'єднання, професійної спілки, її організації або об'єднання, політичної партії, організації роботодавців, об'єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу-підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом. 7.16. Державний реєстратор юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - державний реєстратор) - особа, яка перебуває у трудових відносинах з суб'єктом державної реєстрації, нотаріус (стаття 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, громадських формувань"). 7.17. Змістом статті 6 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, громадських формувань" передбачено повноваження державного реєстратора згідно з якими він, зокрема, проводить реєстраційну дію (у тому числі з урахуванням принципу мовчазної згоди) за відсутності підстав для зупинення розгляду документів та відмови у державній реєстрації шляхом внесення запису до Єдиного державного реєстру; веде Єдиний державний реєстр; веде реєстраційні справи. 7.18. Подання документів для державної реєстрації за змістом статті 14 наведеного вище Закону здійснюється заявником (засновник (засновники) або уповноважена ними особа - у разі подання документів для державної реєстрації створення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, в розумінні абзацу 1 пункту 8 частини першої статті 1 Закону). 7.19. Водночас статтею 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" встановлено спростовувану презумпцію відомостей, оголошених в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (ЄДР). 7.20. Особа, яка вважає своє право чи інтерес порушеними через подання та внесення до ЄДР недостовірних відомостей може вимагати їх захисту через корегування відомостей ЄДР та відображенні в ЄДР відповідних дійсних відомостей у спосіб, що забезпечить ефективне відновлення та захист її порушених прав та інтересів, зокрема, шляхом скасування запису в ЄДР (пункт 2 частини першої статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань"). 7.21. У такому випадку, якщо суд встановить, що суб'єкт державної реєстрації вчинив запис в ЄДР за зверненням належного заявника, на підставі всіх необхідних для реєстрації документів відповідно до закону та відсутності встановлених законом підстав для відмови в державній реєстрації, це не є перешкодою для скасування в судовому порядку недостовірного запису в ЄДР, наявність якого порушує корпоративні права чи законні інтереси позивача. 7.22. Спір між учасниками юридичної особи або спір учасників юридичної особи з цією юридичною особою щодо скасування запису в ЄДР є корпоративним спором і підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства. 7.23. Вимога про визнання неправомірними дій державного реєстратора з внесення в ЄДР відомостей, щодо достовірності яких виник корпоративний спір, має похідний характер від корпоративного спору та залежить від наявності самого порушеного права, яке підлягає захисту у ефективний спосіб; цей критерій суди, припиняючи провадження, не перевірили. 7.24. Відтак, висновки господарських судів першої та апеляційної інстанції щодо віднесення спору в цій справі до компетенції судів адміністративної юрисдикції, як публічно-правового спору з оскарження дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій відповідно до пунктів 1 і 3 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України є необґрунтованими. 8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. 8.1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи постанові суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 8.2. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок судів апеляційної та першої інстанції про припинення провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України та помилковим висновок про віднесення даного спору до компетенції судів адміністративної юрисдикції. 8.3. Приписами частини шостої статті 310 ГПК України передбачено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 8.4. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанції повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 308 ГПК України). 8.5. Враховуючи викладене, прийняті у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі на розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Дніпромет" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 6 вересня 2017 року задовольнити. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 6 вересня 2017 року у справі N 904/5857/17 скасувати. 3. Справу направити на розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 442/2270/17-ц Провадження N 14-276цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: заявник - Головне управління Державної служби України з питань праці у Львівській області (далі - ГУ Держпраці у Львівській області), заінтересовані особи: Дрогобицький міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Дрогобицький відділ ДВС), Комунальне підприємство "Комбінат міського господарства" (далі - КП "Комбінат міського господарства"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ГУ Держпраці у Львівській області на ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року у складі судді Гарасимків Л.І. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року у складі колегії суддів Копняк С.М., Бойко С.М., Ніткевича А.В. у цивільній справі за заявою ГУ Держпраці у Львівській області, заінтересовані особи: Дрогобицький відділ ДВС, КП "Комбінат міського господарства", про поновлення строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області звернулося до суду із заявою про поновлення строку для пред'явлення до виконання постанови від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 про накладення штрафу на КП "Комбінат міського господарства" у розмірі 1 450 грн. Заяву мотивовано тим, що 03 серпня 2016 року першим заступником начальника ГУ Держпраці у Львівській області Грицак О.О. винесено постанову N 13031011135-0219 про накладення штрафу на КП "Комбінат міського господарства" у розмірі 1 450 грн. Зазначений штраф є фінансовою санкцією за допущене порушення законодавства про працю. Відповідно до частини шостої статті 265 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) виконання постанови центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, покладається на органи державної виконавчої служби. 22 грудня 2016 року вказану постанову надіслано для примусового виконання в Дрогобицький відділ ДВС, проте листом від 31 січня 2017 року її повернуто ГУ Держпраці у Львівській області без виконання у зв'язку з пропущенням стягувачем строку, встановленого частиною першою статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII). Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у справі. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства, оскільки виконавчий документ? постанова від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 видана не судом, а ГУ Держпраці у Львівській області, проте відповідно до вимог статті 24 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV), статті 371 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року залишено без змін. Залишаючи ухвалу місцевого суду без змін, суд апеляційної інстанції керувався тим, що норма статті 371 ЦПК України поширюється лише на виконання судових рішень у цивільних справах, при цьому щодо виконання виконавчих документів, які судом не видавалися, ця норма не поширюється. Крім того, зважаючи на те, що постанова про накладення адміністративного стягнення була постановлена в порядку Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), порядок вирішення питань, пов'язаних із пред'явленням її до виконання, регулюється вимогами статей 298-305 цього Кодексу. У липні 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просило скасувати ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Доводи, наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що постанова ГУ Держпраці у Львівській області від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 про накладення штрафу є виконавчим документом, а згідно з частиною шостою статті 12 Закону N 1404-VIII стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання. На думку заявника, ця норма не перешкоджає можливості поновлення строків для пред'явлення постанови іншого органу до виконання. Також ГУ Держпраці у Львівській області зазначало, що ЦПК України містить розділ VI "Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)". Згідно з частиною першою статті 371 ЦПК України стягувачам, які пропустили строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Частиною першою статті 3 Закону N 1404-VIII передбачено види виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню. Виконавчі листи, які видаються судами, є лише одним із видів таких виконавчих документів, поряд з рішеннями інших органів, які законом визнані виконавчими документами (пункт 7 статті 3 Закону N 1404-VIII). Крім того, заявник не погоджується з висновком апеляційного суду про те, що питання, пов'язані з пред'явленням постанови ГУ Держпраці у Львівській області від 03 серпня 2016 року N 13031011135-0219 про накладення штрафу до виконання, мають вирішуватися відповідно до положень статей 298?305 КУпАП. ГУ Держпраці у Львівській області вказувало, що даний штраф не є адміністративним стягненням, передбаченим КУпАП, оскільки накладається за порушення, передбачене КЗпП України, на суб'єкта господарювання - юридичну особу, а тому вважало, що розгляд цього питання відповідно до розділу VI ЦПК України належить до компетенції цивільних судів, оскільки на вказані правовідносини норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не поширюються. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 23 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 червня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Визначення юрисдикційності скарги (заяви) залежить від установлення судами таких обставин: чи є вказана скарга реалізацією учасником справи права на судовий контроль за виконанням судового рішення в конкретній справі, чи це є самостійним правом на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів, їх посадових осіб, виконавця чи приватного виконавця як суб'єктів, наділених владними повноваженнями при вчиненні виконавчих дій. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). У статті 1 Закону N 1404-VIII у редакції, що діяла на час звернення ГУ Держпраці у Львівській області з заявою, зазначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. У статті 3 названого Закону серед інших виконавчих документів, примусове виконання яких здійснюється державною виконавчою службою, у пунктах 1, 11, 2 частини першої перераховано виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судові накази; ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; а у пункті 7 частини першої перераховані і рішення інших державних органів та рішення Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами. Тому необхідно розрізняти випадки звернення до суду зі скаргою у порядку судового контролю за виконанням судових рішень (рішень, ухвал, постанов судів різних юрисдикцій) та оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконанні рішень (постанов, наказів, ухвал та інших документів) інших органів, які є виконавчими документами і підлягають примусовому виконанню відповідно до статті 3 Закону N 1404-VIII. Як убачається з матеріалів справи, 03 серпня 2016 року першим заступником начальника ГУ Держпраці у Львівській області Грицак О.О. винесено постанову N 13031011135-0219 про накладення штрафу на КП "Комбінат міського господарства" у розмірі 1 450 грн за порушення законодавства про працю. Статтею 265 КЗпП України урегульовано питання відповідальності за порушення законодавства про працю, зокрема частиною четвертою передбачено, що штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Виконання постанови центрального органу виконавчої влади, що реалізовує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, покладається на органи державної виконавчої служби (частина шоста статті 265 КЗпП України). Тому вказана постанова N 13031011135-0219 про накладення штрафу є виконавчим документом у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII і підлягає примусовому виконанню. У лютому 2017 року ГУ Держпраці у Львівській області отримало повідомлення Дрогобицького відділу ДВС від 31 січня 2017 року про повернення виконавчого документа (постанови N 13031011135-0219) стягувачу без прийняття до виконання, оскільки заявником пропущено встановлений законом строк пред'явлення виконавчого документа до виконання. Звертаючись до суду з указаною заявою, ГУ Держпраці у Львівській області просило поновити строк пред'явлення до виконання постанови N 13031011135-0219 про накладення штрафу, посилаючись на поважні причини його пропуску. Підставою такого звернення стало повідомлення Дрогобицького відділу ДВС про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання, тобто конкретне рішення органу державної виконавчої служби. Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), передбачені розділом VI ЦПК України. Так, згідно з вимогами статті 371 ЦПК України стягувачам, які пропустили строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі. Їхня неявка не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк. Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 12 Закону N 1404-VIII у редакції, чинній на час звернення до суду, виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню? з наступного дня після його прийняття. Стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання. При вирішенні питання про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання необхідно зважати, що ЦПК України, Господарський процесуальний кодекс України та КАС України передбачають можливість розгляду заяв про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання у виконавчому провадженні, яке відкрито на виконання відповідного судового рішення. Разом з тим у статті 181 КАС України у редакції, що діяла на час звернення до суду, передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця. У частині першій цієї статті зазначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Оскільки у справі, яка розглядається, виконавче провадження відкрито не на виконання судового рішення, а постанови, виданої іншим органом, а саме першим заступником начальника ГУ Держпраці у Львівській області Грицак О.О., то правильними є висновки судів попередніх інстанцій про неможливість її розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд обґрунтовано зробив висновок про наявність правових підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 122 ЦПК України від 2004 року, для відмови у відкритті провадження у справі. Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень убачається, що при розгляді справи суд першої інстанції не зазначив, у якому провадженні належить розглядати таку заяву, а суд апеляційної інстанції помилково послався на КУпАП, тобто суди допустили порушення норм процесуального права і заявнику необхідно роз'яснити, що вказана заява має розглядатися за правилами КАС України. Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до неправильного розуміння норм законодавства України та не спростовують висновків судів. При визначенні юрисдикційності справи за заявою про поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання необхідно встановити на підставі яких виконавчих документів здійснюється виконавче провадження. Якщо виконавче провадження відкрито і примусове виконання здійснюється державною виконавчою службою або приватним виконавцем на підставі документів, передбачених у пунктах 1, 11, 2 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII, тобто на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судових наказів; ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом, заяви та скарги розглядаються судом, який видав рішення, що перебуває на примусовому виконанні. Якщо примусове виконання здійснюється на підставі документів, виданих іншими органами, такі заяви учасників виконавчого провадження розглядаються у порядку, передбаченому статтею 181 КАС України у редакції, що була чинною на час звернення до суду, чи статтею 287 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення - доповненню у частині роз'яснення заявнику, що вказана заява має розглядатися судом за місцем виконання постанови у порядку адміністративного судочинства. Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Головного управління Державної служби України з питань праці у Львівській області задовольнити частково. Ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року змінити, доповнити тим, що заява підлягає розгляду судом за місцем її виконання у порядку адміністративного судочинства. В іншій частині ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 759/10401/15-ц Провадження N 14-269цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Перший український міжнародний банк" (далі - ПАТ "ПУМБ"), відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Ред Ноуз" (далі - ТОВ "Ред Ноуз"), ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "ПУМБ" на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 лютого 2017 року у складі суддів Шкоріної О.І., Антоненко Н.О., Стрижеуса А.М. у справі за позовом ПАТ "ПУМБ" до ТОВ "Ред Ноуз", ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ПАТ "ПУМБ" звернулося до суду з позовом до ТОВ "Ред Ноуз", ОСОБА_3 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 5 657 429,43 грн. з яких 3 582 039,23 грн - заборгованість за тілом кредиту, 945 462,65 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитними коштами та 1 129 927,55 грн - пеня за порушення умов кредитного договору. Позовна заява мотивована тим, що 04 квітня 2008 року між Закритим акціонерним товариством "Перший Український міжнародний банк" (далі - ЗАТ "ПУМБ"), правонаступником якого є ПАТ "ПУМБ", і ТОВ "Ред Ноуз" укладено кредитний договір N 52-09/КР-SEL з додатковими угодами N 1 від 03 квітня 2009 року, N 2 від 30 червня 2009 року, N 3 від 31 серпня 2009 року, N 4 від 08 квітня 2010 року, N 5 від 23 липня 2010 року, N 6 від 06 січня 2011 року, N 7 від 30 березня 2011 року, N 8 від 07 липня 2011 року, N 9 від 20 липня 2012 року, N 10 від 31 січня 2013 року, N 11 від 15 лютого 2013 року, N 12 від 01 липня 2013 року, N 13 від 19 грудня 2013 року та N 13 від 28 лютого 2014 року, за умовами яких ТОВ "Ред Ноуз" отримало кредит у розмірі 5 720 000 грн та зобов'язалося повернути його в порядку та у строки, визначені кредитним договором. На забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором між ЗАТ "ПУМБ" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 52-09/П-SEL від 04 квітня 2008 року з додатковими угодами N 1 від 03 квітня 2009 року, N 2 від 30 червня 2009 року, N 3 від 31 серпня 2009 року, N 4 від 08 квітня 2010 року, N 5 від 23 липня 2010 року, N 6 від 06 січня 2011 року, N 7 від 30 березня 2011 року, N 8 від 07 липня 2011 року, N 9 від 20 липня 2012 року, N 10 від 01 липня 2013 року, N 11 від 28 лютого 2014 року. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором від 04 квітня 2008 року станом на 16 червня 2015 року виникла заборгованість у розмірі 5 657 429,43 грн. яку позивач просив солідарно стягнути з відповідачів. Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 15 листопада 2016 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ "ПУМБ" до ТОВ "Ред Ноуз" про стягнення заборгованості за кредитним договором на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки такий спір має розглядатися в порядку господарського судочинства. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 01 лютого 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "ПУМБ" відхилено, ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 15 листопада 2016 року в частині закриття провадження у справі залишено без змін. Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції в частині закриття провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, відтак позовні вимоги банку, які виникли з окремих договорів кредиту та поруки, можуть бути самостійними й окремими предметами позову. У березні 2017 року ПАТ "ПУМБ" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 лютого 2017 року, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просило скасувати ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 лютого 2017 року та вирішити питання відносно відновлення провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ "ПУМБ" до ТОВ "Ред Ноуз" про стягнення заборгованості за кредитним договором. 23 серпня 2017 року ТОВ "Ред Ноуз" подало до суду касаційної інстанції заперечення на касаційну скаргу, в яких просило залишити в силі ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 лютого 2017 року, яку вважало законною й обґрунтованою. Доводи, наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що провадження в указаній справі у частині вимог ПАТ "ПУМБ" до ТОВ "Ред Ноуз" про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір стосується солідарної відповідальності боржників, одним із яких є фізична особа, обов'язки відповідачів є спільними, виникли з однієї і тієї ж правової підстави, з одних і тих же кредитних правовідносин. Заявник зазначає, що відповідно до частини першої статті 2 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи, позов був пред'явлений за місцем знаходження ТОВ "Ред Ноуз" у порядку статті 113 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 10 травня 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказану касаційну скаргу разом із матеріалами справи передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 25 червня 2018 року вказану справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду перевірила наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи і вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне, між собою. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо вирішення таких справ не віднесено до інших видів судочинства. Позивачем заявлено вимоги до двох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є ТОВ "Ред Ноуз" та поручителя, яким виступила фізична особа ОСОБА_3 ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі. Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителя, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 ЦК України, між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором. У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Як убачається з матеріалів справи, з позовом до суду звернулася юридична особа - ПАТ "ПУМБ" про стягнення заборгованості з юридичної особи - ТОВ "Ред Ноуз", яке уклало з позивачем кредитний договір N 52-09/КР-SEL з додатковими угодами до нього, а також до поручителя, яким є фізична особа ОСОБА_3 Вказані особи є відповідачами у зв'язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором ПАТ "ПУМБ" 04 квітня 2008 року уклало договір поруки з ОСОБА_3 з додатковими угодами до нього, який за умовами договору поруки погодився солідарно відповідати із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором. Святошинський районний суд міста Києва 15 листопада 2016 року постановив ухвалу про закриття провадження у справі в частині позову до ТОВ "Ред Ноуз" як позичальника, оскільки вимога до цього відповідача не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Правовою підставою для постановлення ухвали місцевий суд вважав приписи статті 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції), а також статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції). Так, згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Така правова позиція вже висловлена неодноразово Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року N 14-40цс18, 21 березня 2018 року N 14-41цс18, 25 квітня 2018 року N 14-74цс18, а також 20 червня 2018 року N 14-224цс18 і підстав для відступу від такої правової позиції не вбачається. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди не врахували особливості правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно визначилися з юрисдикцією вказаного спору та застосували норми процесуального права, оскільки підстав для закриття провадження у справі в частині вимог ПАТ "ПУМБ" до ТОВ "Ред Ноуз" немає. Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. З огляду на вимоги частини четвертої статті 411 ЦПК України ухвали судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа у частині вимог ПАТ "ПУМБ" до ТОВ "Ред Ноуз"? направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції. Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Перший український міжнародний банк" задовольнити частково. Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 15 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 лютого 2017 року скасувати, справу у частині вимог Публічного акціонерного товариства "Перший український міжнародний банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ред Ноуз" направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 478/2192/13-ц Провадження N 14-273цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Фермерське господарство "Агропром-Синтез" (далі - ФГ "Агропром-Синтез"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року у складі колегії суддів Крамаренко Т.В., Бондаренко Т.З., Темнікової В.І. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ФГ "Агропром-Синтез" про стягнення частки складеного капіталу, частини прибутку, інфляційних втрат та трьох процентів річних (далі - 3 % річних), УСТАНОВИЛА: У грудні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив стягнути з відповідача 186 000 грн - частка складеного капіталу; 284 147,10 грн - частина прибутку станом на 30 вересня 2012 року; 181 766,86 грн - інфляційні втрати і 3 % річних щодо частки складеного капіталу у розмірі 16 740 грн. 276 027,89 грн - інфляційні втрати та 25 573 грн - 3 % річних від частини прибутку. Вимоги обґрунтовував тим, що він є одним із засновників ФГ "Агропром-Синтез" з часткою у складеному капіталі 45 % вартістю 364 500 грн. У червні 2012 року позивач звернувся до голови ФГ "Агропром-Синтез" з письмовою заявою про вихід зі складу членів господарства, повернення його частки в статутному капіталі та виділ частки прибутку господарства. 10 липня 2012 року надав аналогічну заяву загальним зборам з проханням розпочати процедуру поділу майна та виділ належної йому частки майна господарства. У подальшому 09 жовтня 2012 року надіслав заяву голові та членам господарства з метою вирішення питання про виділ частки майна господарства. ОСОБА_3 вказував, що ним припинено членство у ФГ "Агропром-Синтез", проте не вирішено питання про виділ та повернення частки зі складеного капіталу та прибутку господарства. Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 22 грудня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ФГ "Агропром-Синтез" на користь ОСОБА_3 186 000 грн частки складеного капіталу ФГ "Агропром-Синтез", 284 147,10 грн частини прибутку, одержаного господарством у 2012 році до моменту виходу зі складу засновників господарства, 367 655,01 грн інфляційних втрат та 42 313,22 грн - 3 % річних, а всього - 880 115,33 грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції керувався тим, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року апеляційну скаргу ФГ "Агропром-Синтез" задоволено частково. Рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 22 грудня 2016 року скасовано. Провадження у справі закрито. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що спір між сторонами виник з корпоративних відносин, а згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального Кодексу України (далі - ГПК України) такий спір повинен розглядатися господарським судом. У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просив ухвалу суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції - залишити в силі. Доводи, наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що спір між позивачем та ФГ "Агропром-Синтез" підлягає розгляду у порядку господарського судочинства, оскільки положення пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України, які застосував апеляційний суд, на час звернення з позовом були викладені в іншій редакції, відповідно до якої господарським судам підвідомчі справи, що виникали з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником. Також ОСОБА_3 зазначав, що фермерське господарство не є господарським товариством у розумінні вимог статті 1 Закону України від 19 вересня 1991 року N 1576-XII "Про господарські товариства", відтак, враховуючи суб'єктний склад учасників спору та положення пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час звернення із позовом до суду, такий спір повинен був розглядатися у порядку цивільного судочинства. Крім того, апеляційний суд не звернув уваги на те, що ухвалами апеляційного суду Миколаївської області від 28 березня 2013 року та від 29 квітня 2014 року визначено підсудність цього спору Казанківському районному суду Миколаївської області. Зазначені ухвали апеляційного суду набрали законної сили. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. У червні 2017 року ФГ "Агропром-Синтез" надало суду касаційної інстанції заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_3, у яких просило ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року залишити без змін з підстав її законності та обґрунтованості. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року вказану справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 23 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 червня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що скарга має бути частково задоволена з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне, між собою. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Судами встановлено, що у грудні 2013 року ОСОБА_3 звернувся у порядку цивільного судочинства до суду з позовом до ФГ "Агропром-Синтез" про стягнення частки складеного капіталу, частини прибутку, інфляційних втрат та 3 % річних. ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення з позовом до суду, у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне. По-друге, таким критерієм є суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, зазначив, що вказаний спір є корпоративним, розгляд якого віднесено до суду господарської юрисдикції. Разом з тим суд апеляційної інстанції не звернув уваги на вимоги ЦПК України та ГПК України щодо дії законів у часі. Відповідно до статті 4 ГПК України у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду, господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У частинах першій та третій статті 2 ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду, передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право". Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Велика Палата Верховного Суду при перегляді судових рішень застосовує зазначене правило дії процесуальної норми у часі, відповідно до якої застосовується закон, чинний на час вчинення окремих процесуальних дій. Визначення юрисдикції, у порядку якої має розглядатися спір, вирішується судом першої інстанції на стадії відкриття провадження у справі. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Отже зміна законодавства після відкриття провадження у справі не тягне за собою можливості закриття такого провадження, крім випадків, коли це прямо передбачено у законі чи визначено виключну підсудність спору конкретному суду. На час звернення з позовом до суду пункт 4 частини першої статті 12 ГПК України передбачав, що господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів. Зазначена редакція пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України змінена Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" від 10 жовтня 2013 року N 642-VII (далі - Закон N 642-VII). У розділі II Закону N 642-VII передбачено, що він набирає чинності через три місяці з дня його опублікування. Закон N 642-VII опубліковано у газеті "Голос України", що є офіційним виданням, від 28 грудня 2013 року N 249, тобто набрав чинності 28 березня 2014 року. І з указаної дати пункт 4 частини першої статті 12 ГПК України передбачає, що господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. На час звернення з позовом до суду Законом України від 19 червня 2003 року N 973-IV "Про фермерське господарство" у статті 1 було передбачено, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльностігромадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону. Фермерське господарство діє на основі Статуту. У Статуті зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України. Відповідно до вимог статті 1 Закону України від 19 вересня 1991 року N 1576-XII "Про господарські товариства" до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Аналогічне положення міститься й у частині другій статті 113 Цивільного кодексу України, зокрема, господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства. Тобто цей перелік є вичерпним і фермерське господарство не віднесене до господарських товариств. Можна зробити висновок, що на час звернення з позовом до суду (грудень 2013 року) у порядку цивільного судочинства підлягали розгляду справи, що виникали з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарськими товариствами (фермерські, кооперативні, приватні, колективні підприємства тощо), та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, якщо стороною у спорі є фізична особа. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права - як статті 15 ЦПК України, так і статті 12 ГПК України у редакціях, чинних на час подання позову, з огляду на суб'єктний склад сторін та зміст правовідносин. Враховуючи те, що висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є помилковим, відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною й обґрунтованою, підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Залишити в силі рішення суду першої інстанції Велика Палата Верховного позбавлена можливості, оскільки суд апеляційної інстанції, закривши провадження у справі, не переглянув по суті рішення суду першої інстанції. Враховуючи те, що розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до того ж суду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 310/11534/13-ц Провадження N 14-154цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Омега Банк" (далі - ПАТ "Омега Банк") розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року у складі судді Ревуцького С.І. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року у складі колегії суддів Дзярука М.П., Крилової О.В., Трофимової Д.А. у цивільній справі за позовом ТОВ "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кредитні ініціативи", ПАТ "Омега Банк" про визнання договору поруки припиненим УСТАНОВИЛА: У жовтні 2013 року ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 070/0308/45-006 у розмірі 771 555,98 грн. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 12 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), та ОСОБА_3 укладений кредитний договір N 070/0308/45-006, за яким банк надав відповідачу кредит у сумі 51 200 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевою датою повернення 12 березня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором. 28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС-Комерцбанк" (далі - АКБ "ТАС-Комерцбанк"), та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ ФК "Вектор Плюс") укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Того ж дня між ТОВ ФК "Вектор Плюс" і ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 У зв'язку з порушенням позичальником умов кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 12 липня 2013 року склалась: із заборгованості за кредитом - 37 169,08 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 297 092,46 грн. заборгованості за відсотками за користування кредитом - 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ становило 178 119,13 грн. пеня - 37 075,49 доларів США, що за курсом НБУ становило 296 344,39 грн. а всього - 771 555,98 грн. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь борг за кредитним договором у розмірі 771 555, 98 грн. У грудні 2013 року ОСОБА_3 подав зустрічний позов до ТОВ "Кредитні ініціативи" про визнання договору поруки припиненим. На обґрунтування позову зазначив, що 12 березня 2008 року він уклав договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1 з ВАТ "Сведбанк", який повністю виконав, оскільки кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив до нього як до поручителя право вимоги. ОСОБА_3 вважав, що кредитор відповідно до частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у 6-ти місячний строк, тобто у 2010 році повинен був звернутися до суду та пред'явити свої вимоги до поручителя, оскільки кредитор звернувся з позовом про дострокове стягнення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки до суду, за яким 27 серпня 2010 року прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_3 просив суд визнати припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-Р-1, що укладений між ним і ВАТ "Сведбанк". Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року позов ТОВ "Кредитні ініціативи" задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006 у розмірі 524 495,67 грн. з яких: 37 169,08 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 297 092,46 грн - заборгованість за кредитом; 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 178 119,13 грн - заборгованість за відсотками та пеня у розмірі 49 284,08 грн. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-P-l, укладений між ним і ВАТ "Сведбанк". Задовольняючи частково первісний позов ТОВ "Кредитні ініціативи", суд першої інстанції вважав установленим та доведеним факт існування заборгованості ОСОБА_3 перед банком у розмірі, зазначеному у позовній заяві. При цьому суд вирахував розмір пені виходячи зі строку позовної давності в один рік та додав суму пені, стягнуту за судовим рішенням від 27 вересня 2010 року. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що договір поруки був укладений 12 березня 2008 року, строк дії договору поруки та основного зобов'язання не вказаний, протягом року кредитор не пред'явив позову до поручителя, отже, порука припинилася 13 березня 2009 року. Крім того, реалізувавши право на дострокове повернення кредиту та звернувшись із позовом до суду, яким 27 серпня 2010 року було прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання, кредитор повинен був відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України протягом шести місяців звернутися до суду з вимогами до поручителя, проте цього не зробив. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, указав на те, що рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року виконане, проте сума, що була перерахована від реалізації предмета іпотеки, не покриває заборгованості за кредитним договором, тому наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора про дострокове стягнення боргу за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, яке не задовольнило в повному обсязі грошові вимоги кредитора, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, а отже, позивач має право на отримання процентів за користування грошовими коштами до моменту повернення заборгованості та пені. Таким чином, апеляційний суд, посилаючись на частину першу статті 1048 ЦК України, дійшов висновку, що проценти за кредитом мають сплачуватися до моменту фактичного повернення позичальником грошових коштів, а за наявності судового рішення про стягнення боргу - до його фактичного виконання. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15. У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" відмовити. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що з 27 лютого 2009 року банк в односторонньому порядку змінив умови договору та зобов'язання щодо строку його дії шляхом направлення досудової вимоги про дострокове повернення кредитних коштів. Оскільки законодавством не передбачено нарахування відсотків за користуванням кредитом поза строком його дії, стягнення з відповідача 22 284,39 доларів США (178 119,13 грн), як відсотків за користування кредитом є незаконним. Крім того, рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року вже було достроково стягнуто заборгованість за кредитним договором. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки виконано в повному обсязі. Суди не перевірили правомірності та можливості нарахування ТОВ "Кредитні ініціативи" відсотків за користуванням кредитом та пені за період із 28 листопада 2012 року по 21 липня 2013 року в іноземній валюті. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 10 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що прийняття судом рішення за позовом кредитора про стягнення з позичальника всієї суми заборгованості за кредитним договором достроково змінює зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту частинами до певної дати на обов'язок з виконання судового рішення та повернення достроково всієї суми заборгованості за кредитним договором. Унаслідок такого рішення залишаються зобов'язання зі сплати боргу, визначеного судовим рішенням, та право кредитора на нарахування, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, за час невиконання такого рішення. Аналогічної позиції дотримувався Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ухвала: від 10 грудня 2014 року у справі N 6-35797св14, від 14 січня 2015 року у справі N 6-41128св14 та від 21 січня 2015 року у справі N 6-42315св15) до прийняття Верховним Судом України 23 вересня 2015 року постанови N 6-1206цс15, якою усталену судову практику у цивільних справах цієї категорії було змінено та розтлумачено положення ЦК України таким чином, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій та процентів, передбачених умовами договору та цього Кодексу. Правова позиція Верховного Суду України, викладена в постановах від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15 та 21 вересня 2016 року у справі N 6-2631цс15, не була врахована судами нижчих інстанцій, які продовжували вирішувати спори між кредитором та боржником про дострокове повернення кредитних коштів, виходячи з того, що після ухвалення рішення про дострокове задоволення вимог кредитора банк має право на отримання сум, передбачених лише частиною другою статті 625 ЦК України. З огляду на викладене Перша судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Крім того, колегія суддів зазначила, що разом із застосуванням закону має бути забезпечено особливий захист людини як більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін цивільно-правових відносин шляхом застосування визначених особливостей правовідносин у сфері споживчого кредитування. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчоїпрактики. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 0705/0308/45-006, за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 51 200,00 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення кредитних коштів до 12 березня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором. 28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником АКБ "ТАС-Комерцбанк", та ТОВ ФК "Вектор Плюс" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3 У той же день між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ "Кредитні ініціативи" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора та ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 Крім того, суди встановили, що ПАТ "Сведбанк" у 2010 році зверталося до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_3 шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 45 кв. м, яка належить на праві власності ОСОБА_3 За рахунок коштів, отриманих від реалізації квартири, вирішено задовольнити вимоги ПАТ "Сведбанк" у сумі 464 709,94 грн та заборгованість із пені за прострочення сплати заборгованості в розмірі 6 520,88 грн. На виконання вказаного судового рішення звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 45 кв. м, яку було реалізовано шляхом продажу за ціною 171 969,05 грн. Сума коштів, отриманих від продажу з прилюдних торгів предмета іпотеки, який належав на праві власності ОСОБА_3, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором на підставі судового рішення, була недостатньою для задоволення вимог кредитора в повному обсязі. У зв'язку з існуванням частини непогашеної заборгованості за кредитним договором ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з указаним позовом про солідарне стягнення з боржника та поручителя неповернутої суми тіла кредиту та передбачених кредитним договором процентів за користування коштами, а також пені за несвоєчасне виконання його умов. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права", Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, з огляду на таке. У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, від викладеного в якій правового висновку Касаційний цивільний суд бажає відступити, зазначено, що виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору суд дійшов висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Такого ж самого висновку дійшов Верховний Суд України і в постановах N 6-1252цс16 від 21 вересня 2016 року, N 6-1047цс16 від 06 липня 2016 року, N 6-1412цс16 від 07 вересня 2016 року, N 6-2096цс16 від 27 вересня 2016 року. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Частинами першою, третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У пункті 9.1 кредитного договору передбачено, що у випадку невиконання позичальником будь-яких своїх зобов'язань за цим договором та/або умов договору іпотеки, зазначених у пункті 2.1 цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, установлених пунктами 3.1, 3.3 цього договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов'язаний виконати зазначені зобов'язання в порядку, передбаченому пунктами 9.2, 9.3 цього договору. Згідно з пунктом 9.2 кредитного договору вимога про дострокове повернення кредиту та процентів за користування ним направляється позичальникові у письмовому вигляді та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту її надіслання банком за адресою позичальника. Сторони досягли згоди, що датою, якою починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку, вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення. Відповідно до пункту 9.3 кредитного договору, у випадку невиконання позичальником зазначеної у пункті 9.2 цього договору письмової вимоги банку про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним у строк, визначений у пункті 9.2 договору, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом за власним вибором, у тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса, відповідно до вимог чинного законодавства України та умов договору іпотеки чи скористатися іншими видами забезпечення виконання зобов'язаньза цим договором та/або пред'явити позов до позичальника та задовольнити свої вимоги, що випливають із цього договору, з будь-якого майна позичальника. Згідно з вимогами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов'язання в обумовлений сторонами строк ПАТ "Сведбанк", правонаступником якого є позивач, використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого в іпотеку майна. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ "Сведбанк". У такому випадку має застосовуватися вимога про сплату процентів від суми позики, передбачена частиною першою статті 1048 ЦК України, до дня, встановленого кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився з тридцятого дня з дати, зазначеної на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення, і вважається таким, що має бути виконаним у повному обсязі. У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору. Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення. Щодо нарахування пені необхідно зважати на вимоги статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разіпорушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується.Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов'язання. З огляду на зазначене можна зробити такі висновки. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. Разом з тим місцевий суд і суд апеляційної інстанції достовірно не з'ясували розміру заборгованості за кредитним договором та не перевірили періоду за який вона нарахована, а також не встановили періоду нарахованих ОСОБА_3 процентів за користування кредитними коштами. Крім того, суди залишили поза увагою заяву ОСОБА_3 про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 72, 73, 73 зворот), унаслідок чого не перевірили її дотримання позивачем за заявленим 05 жовтня 2013 року позовом, з урахуванням частини третьої статті 264 ЦК України та її переривання, у тому числі шляхом пред'явлення позову ПАТ "Сведбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки (справа N 2-1953/2010 р.). Установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду, тому рішення місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в частині, що стосується первісного позову, підлягають скасуванню, оскільки суди попередніх інстанцій усунулися від виконання своїх обов'язків, що стало причиною передчасного та необґрунтованого їх висновку про наявність правових підстав для стягнення зі ОСОБА_3 кредитної заборгованості у заявленому банком розмірі за наведених вище підстав. В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються, а тому відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не перевіряються. Оскільки судові рішення скасовуються, а справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 412, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року в частині позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 серпня 2018 року м. Київ Справа N 910/14144/17 Провадження N 12-88гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В. та представників учасників справи: Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" - Романченко Т.В. розглянула у судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" на рішення Господарського суду міста Києва від 11 жовтня 2017 року, ухвалене суддею Ващенко Т.М., та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 січня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Дикунської С.Я., Калатай Н.Ф., Жук Г.А., у справі Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес Пром Інновація" до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк", Товариства з обмеженою відповідальністю "Мілорін ЛТД", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: 1) Національного банку України, 2) Міністерства фінансів України, про визнання відсутнім права вимоги та визнання права, Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У серпні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Бізнес Пром Інновація" (далі - ТОВ "Бізнес Пром Інновація") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") та Товариства з обмеженою відповідальністю "Мілорін ЛТД" (далі - ТОВ "Мілорін ЛТД") про: - визнання відсутнім у ПАТ КБ "Приватбанк" права вимагати від ТОВ "Мілорін ЛТД" сплати суми боргу за кредитними договорами: N 4М14109Д від 12 лютого 2014 року, N 4М14110Д від 17 лютого 2014 року, N 4М14107И від 19 лютого 2014 року, N 4М14092Д від 25 лютого 2014 року в розмірі 1 339 320 543,86 грн. сплаченому ТОВ "Бізнес Пром Інновація" за ТОВ "Мілорін ЛТД" за договором поруки; - визнання права ТОВ "Бізнес Пром Інновація" вимагати від ТОВ "Мілорін ЛТД" сплати суми боргу в зазначеному розмірі за вищевказаними кредитними договорами, яку ТОВ "Бізнес Пром Інновація" сплатило на користь ПАТ КБ "Приватбанк" за ТОВ "Мілорін ЛТД" за договором поруки. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ТОВ "Бізнес Пром Інновація" як поручитель боржника - ТОВ "Мілорін ЛТД" за вищевказаними кредитними договорами виконало зобов'язання останнього перед ПАТ КБ "Приватбанк" на вищезазначену суму, у зв'язку із чим набуло права вимагати від ТОВ "Мілорін ЛТД" виконання грошових зобов'язань. 3. Оскільки ТОВ "Мілорін ЛТД" не виконало вимог ТОВ "Бізнес Пром Інновація" про сплату заборгованості за кредитами й відсотками за користування ними, позивач вважає такі дії ТОВ "Мілорін ЛТД" невизнанням його права вимоги на сплату цих коштів. Фактичні обставини справи, встановлені судами 4. 20 жовтня 2016 року між ТОВ "Бізнес Пром Інновація" як поручителем, та ПАТ КБ "Приватбанк" як кредитором укладено договір поруки N 4М14109Д/П, згідно з яким позивач поручився за виконання ТОВ "Мілорін ЛТД" як боржником своїх зобов'язань за кредитними договорами N 4М14109Д від 12 лютого 2014 року, N 4М14110Д від 17 лютого 2014 року, N 4М14107И від 19 лютого 2014 року, N 4М14092Д від 25 лютого 2014 року. 5. У пунктах 4 - 6, 8 договору поруки ТОВ "Бізнес Пром Інновація" та ПАТ КБ "Приватбанк" домовились про те, що в разі невиконання ТОВ "Мілорін ЛТД" зобов'язань за кредитними договорами, останнє і ТОВ "Бізнес Пром Інновація" відповідають перед ПАТ КБ "Приватбанк" як солідарні боржники в сумі заборгованості за кредитами та відсотками за користування коштами. У випадку невиконання боржником свого обов'язку кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов'язання. Поручитель зобов'язаний виконати свій обов'язок протягом п'яти календарних днів з моменту отримання вимоги. Строк дії договору - три роки від дати його укладання. До поручителя, який виконав обов'язки боржника за кредитним договором, переходять усі права кредитора за кредитним договором і договором (ам) застави (іпотеки), укладеним з метою забезпечення зобов'язань боржника перед кредитором за кредитним договором, у частині виконаного зобов'язання. 6. ТОВ "Бізнес Пром Інновація" платіжними дорученнями від 21 жовтня 2016 року N 3686 на суму 380 924 820,69 грн. N 3687 на суму 913 419 341,21 грн. N 3688 на суму 44 970 336,74 грн. N 3689 на суму 6 045,22 грн перерахувало ПАТ КБ "Приватбанк" кошти у загальному розмірі 1 339 320 543,86 грн з призначенням платежу - виконання обов'язків за кредитними договорами N 4М14109Д від 12 лютого 2014 року, N 4М14110Д від 17 лютого 2014 року, N 4М14107И від 19 лютого 2014 року, N 4М14092Д від 25 лютого 2014 року згідно з договором поруки N 4М14109Д/П від 20 жовтня 2016 року. 7. ТОВ "Бізнес Пром Інновація" зазначає, що зверталось до ТОВ "Мілорін ЛТД" з листом-вимогою N 61 від 29 березня 2017 року про сплату 1 339 320 543,86 грн. однак будь-яких передбачених вимогою дій останнє не вчинило. 8. Спір у цій справі виник у зв'язку з тим, що ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Мілорін ЛТД", на думку ТОВ "Бізнес Пром Інновація", не визнають факту погашення заборгованості та переходу до нього прав кредитора. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 9. Рішенням Господарського суду міста Києва від 11 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 січня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено. 10. Судові рішення попередніх інстанцій мотивовано тим, що на ТОВ "Бізнес Пром Інновація" покладено обов'язок обґрунтувати свої вимоги наданими доказами, тобто довести порушення його прав й інтересів, оспорення чи невизнання їх, що потребує захисту. Однак позивач не довів суду, в чому саме та з яких підстав відповідачі порушили його права та законні інтереси. При цьому суди вказали, що перехід до поручителя прав кредитора в зобов'язанні після виконання ним обов'язку боржника відбувається в силу прямої вказівки закону і будь-яких інших дій для переходу такого права вчиняти не потрібно. ПАТ КБ "Приватбанк" не заперечувало факту отримання коштів від позивача в сумі 1 339 320 543,86 грн. Направлення позивачем на адресу ТОВ "Мілорін ЛТД" листа з вимогою про сплату боргу та залишення її товариством без реагування не свідчить про невизнання ним прав позивача як нового кредитора. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. ПАТ КБ "Приватбанк" у касаційній скарзі просить скасувати судові рішення господарських судів попередніх інстанцій і закрити провадження у цій справі. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Скаржник зазначив, що цей спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства та провадження у справі має бути закрито, оскільки заявлені позовні вимоги фактично є вимогами про встановлення юридичних фактів, розгляд яких не належить до повноважень господарських судів. ПАТ КБ "Приватбанк" також зазначило, що обраний ТОВ "Бізнес Пром Інновація" спосіб захисту своїх прав не відповідає способам, установленим чинним законодавством, та не призводить до поновлення його порушеного права, оскільки заявлені ним вимоги не можуть бути самостійним предметом розгляду в господарському суді та підлягають розгляду лише одночасно зі спором про право цивільне. 13. Також скаржник указав на безпідставність позовних вимог, оскільки за приписами статей 512, 514 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) наслідком виконання обов'язку боржника іншою особою є перехід прав до нового кредитора в обсязі, співрозмірному розміру виконаного зобов'язання, що не передбачає обов'язку інших осіб вчинити дії, направлені на визнання факту такого переходу. Перехід до поручителя прав кредитора в зобов'язанні після виконання ним обов'язку боржника відбувається в силу прямої вказівки закону, і не потрібно вчиняти будь-яких інших дій для переходу такого права. 14. ПАТ КБ "Приватбанк" зауважило про зроблені у мотивувальних частинах судових рішень висновки, які виходять за межі повноважень господарських судів, оскільки суди попередніх інстанцій надали оцінку обставинам, які фактично не мали значення для справи і які ґрунтуються виключно на доводах позивача, зокрема щодо посилань у судових рішеннях на наявність укладеного між ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Бізнес Пром Інновація" кредитного договору N 4Б16088Г, на підставі якого позивач отримав від банку кредит з відновлювальною кредитною лінією 4,8 млн грн та терміном погашення до 2024 року. За твердженнями позивача, отримані на підставі цього кредитного договору кошти спрямовані, зокрема, і на виконання своїх зобов'язань за договором поруки. Проте вказані обставини не мають жодного значення для вирішення спору в цій справі і суди попередніх інстанцій, посилаючись на ці обставини, вийшли за межі позовних вимог. 15. Крім того, скаржник послався на те, що висновки судів не відповідають вимогам предметної та суб'єктної юрисдикції справ, визначеним статтею 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України), і завданням господарського судочинства. Доводи інших учасників справи 16. У відзиві на касаційну скаргу позивач зазначив про наявність доказів порушення його прав та охоронюваних законом інтересів саме у спосіб невизнання цих прав ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Мілорін ЛТД". Обраний ним спосіб захисту своїх прав відповідає визначеним чинним законодавством способам, а тому спір належить до розгляду господарськими судами. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 17. 22 лютого 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою відкрив касаційне провадження та ухвалою від 03 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України. 18. Зазначену ухвалу суд касаційної інстанції мотивував тим, що однією з підстав оскарження прийнятих у справі судових рішень є порушення судами правил предметної юрисдикції. 19. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 11 квітня 2018 року справу прийняла та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 20. Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, позивач не надав доказів на підтвердження обставин невизнання відповідачами або оспорення ними факту сплати ТОВ "Бізнес Пром Інновація" на користь ПАТ КБ "Приватбанк" коштів у розмірі 1 339 320 543,86 грн у рахунок погашення заборгованості ТОВ "Мілорін ЛТД" за вищевказаними кредитними договорами та відповідно переходу до ТОВ "Бізнес Пром Інновація" прав кредитора. Водночас суди вказали, що перехід до поручителя прав кредитора в зобов'язанні після виконання ним обов'язку боржника відбувається в силу прямої вказівки закону та будь-яких інших дій для переходу такого права вчиняти не потрібно. 21. З огляду на те, що позивач не довів порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів або невизнання їх відповідачами, а обраний ним спосіб захисту не забезпечує його реального захисту, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову. 22. Разом з тим такий висновок місцевого й апеляційного господарських судів є помилковим та здійснений з порушенням вимог процесуального законодавства, оскільки заявлені позивачем вимоги про визнання відсутнім у ПАТ КБ "Приватбанк" права вимоги від ТОВ "Мілорін ЛТД" за кредитними договорами, борг за якими погашено ТОВ "Бізнес Пром Інновація" як поручителем, та визнання в останнього права вимоги до ТОВ "Мілорін ЛТД" щодо сплати ним грошових коштів за цими ж договорами не можуть бути самостійним предметом спору. Такі вимоги не призводять до поновлення порушених прав, не можуть самостійно розглядатися в окремій справі та підлягають розгляду лише під час розгляду спору про стягнення грошових коштів за такими договорами. 23. Так, згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. 24. Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України "Про судоустрій України" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб. 25. Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 ГК України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. 26. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України та частини другої статті 20 ГК України одним зі способів захисту цивільного права є визнання наявності чи відсутності прав, якими можуть бути, зокрема визнання права власності чи інших речових прав на певне майно, визнання права авторства на твір науки, літератури, мистецтва чи таке інше, тобто ухваленням рішення про визнання чи відсутність права повинен вирішуватися спір по суті. 27. Частиною першою та пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права й обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. 28. Відповідно до статей 553, 554 цього ж Кодексу за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. 29. Згідно із частиною другою статті 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. 30. Відповідно до пункту 8 договору поруки до поручителя, який виконав обов'язки боржника за кредитним договором, переходять усі права кредитора за кредитним договором і договору (договорам) застави (іпотеки), укладеним з метою забезпечення зобов'язань боржника перед кредитором за кредитним договором, у частині виконаного зобов'язання. 31. Оскільки порука є договірним зобов'язанням, стосовно якого передбачено обов'язкове дотримання письмової форми (частина перша статті 547 ЦК України), моментом укладення такого договору є досягнення згоди з усіх істотних умов, внаслідок якого у сторін виникають взаємні права та обов'язки. 32. З урахуванням викладеного вище Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимоги про визнання відсутнім права в одного відповідача (кредитора) вимагати від другого відповідача (боржника) сплати боргу за кредитними договорами, які погашено позивачем (поручителем), та про визнання права поручителя вимагати від боржника сплати ним грошових коштів за кредитними договорами, сплачених поручителем, не є вимогами про встановлення юридичних фактів, однак такі доводи можуть розглядатися господарськими судами лише при існуванні та розгляді між сторонами спору про право. 33. Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи. 34. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Тобто провадження у справі підлягає закриттю, якщо при її розгляді буде встановлена непідвідомчість господарському суду (стаття 12 цього ж Кодексу). 35. Ураховуючи викладене вище, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що господарські суди першої та апеляційної інстанцій, розглянувши цей спір по суті, допустили порушення норм процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 36. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 37. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 231 цього Кодексу (частина перша статті 313 ГПК України). 38. Оскільки місцевий та апеляційний господарські суди неправильно застосували норми матеріального та порушили норми процесуального права під час розгляду справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про задоволення касаційної скарги ПАТ КБ "Приватбанк", скасування судових рішень попередніх інстанцій та закриття провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України. Щодо судових витрат 39. Частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України передбачено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 40. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 315 цього ж Кодексу в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Висновки про правильне застосування норм права 41. Вимоги про визнання відсутнім права в одного відповідача (кредитора) вимагати від другого відповідача (боржника) сплати боргу за кредитними договорами, які погашено позивачем (поручителем), та про визнання права поручителя вимагати від боржника сплати ним грошових коштів за кредитними договорами, сплачених поручителем, не можуть бути самостійним предметом розгляду в господарському суді. Такі вимоги не призводять до поновлення порушених прав, не можуть самостійно розглядатися в окремій справі, а відповідні доводи підлягають розгляду лише під час вирішення спору про стягнення грошових коштів за такими договорами. Керуючись статтями 231, 300, 301, 308, 313, 314 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" задовольнити. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 11 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 січня 2018 року у справі N 910/14144/17 скасувати. 3. Провадження у справі N 910/14144/17 закрити. 4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес Пром Інновація" (69002, м. Запоріжжя, вул. Грязнова 2-б, код ЄДРПОУ 39811653) на користь Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1-д, код ЄДРПОУ 14360570) 6400 (шість тисяч чотириста) грн судових витрат за розгляд касаційної скарги. 5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес Пром Інновація" (69002, м. Запоріжжя, вул. Грязнова 2-б, код ЄДРПОУ 39811653) в дохід Державного бюджету України 648 (шістсот сорок вісім) грн судових витрат. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.С. Ткачук Н.П. Лященко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 серпня 2018 року м. Київ Справа N 820/8219/15 Провадження N 11-582апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Орлова Павла Олександровича як представника державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича (далі - державний реєстратор, скаржник), до якої приєдналося Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-колект" (далі - ТОВ "Кей-колект"), на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року (суддя Бадюков Ю.В.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 01 грудня 2015 року (судді Русанова В.Б., Курило Л.В., Присяжнюк О.В.) у справі N 820/8219/15 за позовом ОСОБА_5 до державного реєстратора, третя особа -ТОВ "Кей-колект", про визнання дій протиправними та скасування рішення і ВСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до державного реєстратора, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив: - визнати протиправними дії державного реєстратора щодо реєстрації права власності за ТОВ "Кей-колект" на квартиру АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира); - скасувати рішення відповідача від 16 липня 2015 року за індексним номером 22929118 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ТОВ "Кей-колект" на спірну квартиру. На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення відповідача від 16 липня 2015 року за індексним номером 22929118 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ТОВ "Кей-колект" на спірну квартиру прийнято державним реєстратором з порушенням вимог, визначених пунктом 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року N 868, а саме: без документа, що підтверджує перехід речових прав на нерухоме майно; без письмової вимоги про виконання порушеного зобов'язання; без підтвердження спливу 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 30 вересня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 01 грудня 2015 року, адміністративний позов задовольнив повністю. Визнав протиправними дії державного реєстратора щодо реєстрації права власності на спірну квартиру за ТОВ "Кей-колект". Скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 16 липня 2015 року, індексний номер 22929118, на спірну квартиру за ТОВ "Кей-колект". Не погодившись із постановленими у справі судовими рішеннями, представник державного реєстратора подав касаційну скаргу, до якої приєдналася третя особа, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нове - про відмову в задоволенні позову. На думку скаржника, суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили порядок і підстави реєстрації права власності за іпотекодержателем на підставі іпотечного договору, в якому міститься іпотечне застереження, проте дійшли хибного висновку щодо неможливості здійснення реєстрації за іпотекодержателем без окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 23 грудня 2015 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року касаційну скаргу було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 травня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини четвертої 346 КАС України, а саме у зв'язку з наявністю підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 815/6956/15, про те, що такий спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 29 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в судовому засіданні з викликом сторін. Позивач відзиву та заперечення на касаційну скаргу не надіслав. Учасники справи хоч і належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, однак у судове засідання не прибули з невідомих причин, у зв'язку із чим на підставі пункту 2 частини першої статті 345 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, наведені в касаційній скарзі та заяві про приєднання до неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність її часткового задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 31 серпня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Башинською Л.В., ОСОБА_7 продав, а ОСОБА_5 купив спірну квартиру. 18 жовтня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - Банк) та ОСОБА_5 укладено договір N 11236658000 про надання споживчого кредиту в розмірі 30 тис. доларів США. У порядку забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та Банком укладено договір іпотеки (нерухомого майна) від 18 жовтня 2007 року, за умовами якого ОСОБА_5 передав в іпотеку спірну квартиру. 13 лютого 2012 року відповідно до договору факторингу N 2 та договору відступлення права вимоги за договорами іпотеки N 649-650 Банк передав, а ТОВ "Кей-колект" прийняло право вимоги за договорами споживчого кредиту та іпотеки. 29 травня 2015 року ТОВ "Кей-колект" направило на адресу ОСОБА_5 нотаріально посвідчену приватним нотаріусом Єгоровою М.Є. заяву з вимогою протягом 30 днів усунути порушення за кредитним договором та сплатити заборгованість. 30 червня 2015 року ОСОБА_5 направив ТОВ "Кей-колект" та приватному нотаріусу Єгоровій М.Є. заперечення на цю заяву, в якій указав на відсутність у підприємства права вимагати оплату за кредитним договором, оскільки наявне рішення Апеляційного суду Харківської області від 10 лютого 2015 року, яким ТОВ "Кей-колект" відмовлено в стягненні заборгованості за кредитним договором від 18 жовтня 2007 року. 16 липня 2015 року ТОВ "Кей-колект" звернулося до державного реєстратора із заявою про реєстрацію за підприємством на праві приватної власності спірної квартири та припинення іпотеки на цей об'єкт нерухомості. До заяви додано копії таких документів: повідомлення ТОВ "Кей-колект" до ОСОБА_5 про намір звернути стягнення на предмет іпотеки від 08 грудня 2013 року; рекомендоване повідомлення про вручення; договір про надання послуг від ТОВ "Кей-колект" та ТОВ "Укрборг" від 01 листопада 2013 року; договір іпотеки від 18 жовтня 2007 року; договір про надання споживчого кредиту від 18 жовтня 2007 року з додатками до нього; паспорта особи, що подавала документи; договір відступлення права вимоги від 13 лютого 2012 року (перша й остання сторінки); договір факторингу від 13 лютого 2012 року; накази по підприємству щодо повноважень керівництва; реєстраційні документи; статут; звіт про оцінку майна; платіжні доручення; технічний паспорт. 16 липня 2015 року державним реєстратором прийнято рішення N 22929118 про державну реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права приватної власності (з відкриттям розділу) на спірну квартиру. Підставою для реєстрації вказано договір іпотеки від 18 жовтня 2007 року. Також відповідачем внесено запис про реєстрацію права власності за ТОВ "Кей-колект" на спірну квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень; далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), на момент звернення до суду право власності на спірну квартиру перейшло до третьої особи у справі, Велика Палата Верховного Суду, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 11-96апп18 (N 826/366/16) та N 11-192апп18 (N 815/6956/15) відповідно), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від такого висновку. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Орлова Павла Олександровича як представника державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича, до якої приєдналося Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-колект", задовольнити частково. 2. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 01 грудня 2015 року скасувати, а провадження у справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 816/1604/17 Провадження N 11-601апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року (суддя Клочко К.І.) та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року (судді Зеленський В.В., П'янова Я. В., Чалий І.С.) у справі за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Коротюк Оксани Вікторівни (далі - державний реєстратор), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-колект" (далі - ТОВ "Кей-колект"), про визнання протиправними та скасування рішень і ВСТАНОВИЛА: У вересні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до державного реєстратора, у якому просила визнати протиправними та скасувати рішення відповідача від 31 липня 2015 року: - за індексним номером 23329268 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру загальною площею 50,5 кв. м, житловою площею 28,3 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира N 1); - за індексним номером 23328650 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру загальною площею 72,1 кв. м, житловою площею 45,2 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 (далі - спірна квартира N 2). На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_3 зазначила, що є дружиною ОСОБА_5, який на підставі договорів купівлі-продажу від 02 серпня 2005 року та від 31 серпня 2007 року є власником спірних квартир N 1 та N 2 відповідно. Вказані квартири придбані в період шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_5, право власності на спірні квартири було зареєстровано за чоловіком. У процесі підготовки до розподілу майна подружжя позивачу стало відомо про те, що відповідно до оскаржуваних рішень відповідача власником вищевказаних квартир є ТОВ "Кей-колект". Оскаржувані рішення відповідача прийнято з порушенням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року N 868, за відсутності у приватного нотаріуса повноважень та правових підстав для прийняття таких рішень. Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 15 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року, закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та роз'яснив позивачу, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, у якій зазначила, що при постановленні рішень суди порушили норми матеріального та процесуального права. На думку скаржника, висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір між сторонами у справі є не публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися за правилами цивільного судочинства, не можна визнати обґрунтованим, оскільки в межах розгляду цієї справи дослідженню підлягають виключно дії відповідача як суб'єкта, наділеного владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію прав. На підставі викладеного ОСОБА_3 просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 01 лютого 2018 року відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 16 травня 2018 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 01 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 1 частини першої статті 345 КАС України. Представник державного реєстратора подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, у якому зазначив про відсутність підстав для її задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Як убачається з матеріалів справи, між ОСОБА_5 та Публічним акціонерним товариством "УкрСиббанк" (далі - Банк) укладено договір про надання споживчого кредиту від 24 вересня 2007 року N 11221391000, за умовами якого Банк зобов'язався надати позичальнику (ОСОБА_5), а позичальник - прийняти, належним чином використати та повернути Банку кредит в іноземній валюті в розмірі 74 тис. 300 доларів США. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між Банком як іпотекодержателем та ОСОБА_5 як іпотекодавцем того ж дня укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого іпотекодавець передав в іпотеку нерухоме майно, а саме належні йому спірні квартири. 12 грудня 2011 року Банк і ТОВ "Кей-колект" уклали договір факторингу N 1, за умовами якого Банк передав, а ТОВ "Кей-колект" прийняло на платній основі права вимоги щодо погашення заборгованості на підставі низки кредитних договорів та договорів забезпечення, у тому числі й за договорами, укладеними з ОСОБА_5 На підставі договору факторингу Банк і ТОВ "Кей-колект" уклали договір відступлення прав вимоги за договорами іпотеки. 31 липня 2015 року відповідачем прийнято рішення, індексні номери 23329268 та 23328650, про державну реєстрацію за ТОВ "Кей-колект" права власності на спірні квартири N 1 та N 2 відповідно. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з того, що спір між сторонами у справі не є публічно-правовим, а тому цей спір не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення судом першої інстанції) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), на момент звернення до суду право власності на спірні квартири перейшло до третьої особи у справі, Велика Палата Верховного Суду, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про те, що цей спір є не публічно-правовим, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 11-96апп18 (N 826/366/16) та N 11-192апп18 (N 815/6956/15) відповідно), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цього висновку. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС Українисуд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків судів попередніх інстанцій скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 623/2207/16-а Провадження N 11-604апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року (судді Бершов Г.Є., Ральченко І.М., Катунов В.В.) у справі N 623/2207/16-а за позовом ОСОБА_3 до Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області (далі - РДА), треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру), ОСОБА_4, про визнання бездіяльності протиправною й зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до РДА, у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просив: - визнати протиправною бездіяльність РДА щодо відмови у внесенні змін до розпорядження від 13 грудня 2011 року N 432; - зобов'язати відповідача розглянути заяву позивача про внесення змін до пункту 1 розпорядження РДА від 13 грудня 2011 року N 432 (зі змінами, внесеними розпорядженням РДА від 02 березня 2012 року N 58) у частині зазначення площі земельної ділянки резервного фонду сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь державної власності, розташованих за межами населених пунктів Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області; - визнати протиправним та скасувати розпорядження РДА від 28 листопада 2013 року N 395 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності" (т. 1, а. с. 216 - 220). На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначив, що на підставі розпорядження відповідача від 13 грудня 2011 року N 432 землевпорядною організацією було розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної форми власності ОСОБА_3 Цільове призначення земельної ділянки - для ведення фермерського господарства на території Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області" (далі - проект). 22 грудня 2014 року державним кадастровим реєстратором Управління Держземагентства в Ізюмському районі Харківської області прийнято рішення N РВ-6300386882014 про відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру, зокрема відмовлено в реєстрації проекту із зазначенням про невідповідність електронного документа установленим вимогам, а саме накладення ділянки НОМЕР_1 на 97,77 відсотків. Позивачу стало відомо, що на підставі технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності по Бражківській сільській раді Ізюмського району Харківської області, розробленої за дозволом відповідача від 05 серпня 2013 року N 279 "Про надання дозволу на проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності" та затвердженої розпорядженням від 28 листопада 2013 року N 395 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності", була сформована та зареєстрована у Державному земельному кадастрі земельна ділянка НОМЕР_1, площа якої на 97,77 відсотків накладається на земельну ділянку, на яку позивачу надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою і яка фактично перебувала у його користуванні. На думку позивача, земельна ділянка НОМЕР_1 сформована та зареєстрована з порушенням вимог законодавства, а також його прав та законних інтересів. Ізюмський міськрайонний суд Харківської області постановою від 14 серпня 2017 року позов задовольнив частково. Суд зобов'язав РДА розглянути заяву ОСОБА_3 про внесення змін до пункту 1 розпорядження РДА від 13 грудня 2011 року N 432 (зі змінами, внесеними розпорядженням РДА від 02 березня 2012 року N 58) у частині зазначення площі земельної ділянки резервного фонду сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь державної власності, розташованих за межами населених пунктів Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області, визнавши протиправною відмову в розгляді такої заяви. У задоволенні інших позовних вимог суд відмовив. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 15 листопада 2017 року постанову Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 14 серпня 2017 року скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Суд роз'яснив позивачу, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Не погодившись із ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року, ОСОБА_3у касаційній скарзі зазначив, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. На думку скаржника, вказана справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки предметом перевірки вказаного позову є не правомірність волевиявлення однієї зі сторін стосовно розпорядження землею та передачі відповідного права власності щодо неї, а правомірність здійснення суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій на основі законодавства щодо формування та реєстрації земельної ділянки. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу до апеляційного суду для продовження розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 28 грудня 2017 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 09 січня 2018 року відкрив касаційне провадження у справі, а ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 01 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на 29 серпня 2018 року згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. 29 січня 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу від ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_5 як представника третьої особи - ОСОБА_4 У відзиві на касаційну скаргу ГУ Держгеокадастру зазначило, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. На підставі викладеного ГУ Держгеокадастру просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_3 ОСОБА_5 як представник третьої особи ОСОБА_4 у відзиві на касаційну скаргу вказала, що ОСОБА_3 протягом декількох років користувався земельною ділянкою без достатніх правових підстав, отримуючи неправомірну вигоду, натомість ОСОБА_4 відповідно до цільового призначення земельної ділянки створив фермерське господарство, є законним землекористувачем, з яким належним розпорядником укладено договір оренди, право користування зареєстровано згідно з чинним законодавством. У зв'язку з викладеним представник третьої особи просить залишити оскаржуване судове рішення без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_3 - без задоволення. 12 липня 2018 року до ВеликоїПалати Верховного Суду надійшла відповідь ОСОБА_3 на відзив ГУ Держгеокадастру, у якій позивач зазначив, що у відзиві не спростовано викладених у касаційній скарзі тверджень та аргументів стосовно суті оскаржуваного рішення. Позовні вимоги не містять способів захисту речових прав, що свідчить про відсутність цивільно-правових відносин у предметі оспорюваного рішення та приватного інтересу позивача. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, відзивів ГУ Держгеокадастру та представника третьої особи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги. Суди попередніх інстанцій установили, що розпорядженням РДА від 13 грудня 2011 року N 432 надано дозвіл ОСОБА_3 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (для подальшої передачі в оренду) площею 83,6 га ріллі за рахунок земель резервного фонду сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь державної власності, розташованих за межами населених пунктів Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області, для ведення фермерського господарства. Розпорядженням РДА від 02 березня 2012 року N 58 були внесені зміни у розпорядження N 432 в частині зазначення площі земельної ділянки, а саме площу 83,6 га замінено на 85,3447 га. Фактичне користування позивачем спірною земельною ділянкою підтверджується актами встановлення (визначення) втрат бюджету Ізюмського району Харківської області від ненадходження коштів за фактичне землекористування від 04 червня 2014 року та 01 квітня 2015 року, складеними районною робочою групою з питань раціонального та ефективного використання земель, запобігання порушенням земельного законодавства та роз'яснювальної роботи щодо земельної реформи. На підставі технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності по Бражківській сільській раді Ізюмського району Харківської області, розробленої за дозволом відповідача від 05 серпня 2013 року N 279 "Про надання дозволу на проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності" та затвердженої розпорядженням РДА від 28 листопада 2013 року N 395 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності", була сформована та зареєстрована у Державному земельному кадастрі земельна ділянка НОМЕР_1 (реєстраційний номер НОМЕР_2), площа якої на 97,77 відсотків накладається на земельну ділянку, щодо якої позивачу надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою. Наказом ГУ Держгеокадастру від 02 грудня 2015 року N 4048-СГ надано в оренду ОСОБА_4 земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення площею 84,0554 га з кадастровим номером НОМЕР_1 (реєстраційний номер НОМЕР_2) для ведення фермерського господарства. Позивач 30 червня 2016 року повторно звернувся до відповідача із заявою про передачу йому в оренду спірної земельної ділянки шляхом унесення змін до розпорядження РДА від 13 грудня 2011 року N 432. Листом РДА від 29 липня 2016 року за N 01-22/1795 позивачу надано відповідь про неможливість внесення відповідних змін та подальшої передачі йому спірної земельної ділянки. Вважаючи, що земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_1 сформована та зареєстрована з порушенням вимог чинного законодавства, позивач звернувся до суду з указаним адміністративним позовом. Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до РДА про визнання бездіяльності протиправною й зобов'язання вчинити певні дії, Харківський апеляційний адміністративний суд виходив з того, що між сторонами у справі виник спір про право власності на земельну ділянку (користування та розпорядження земельною ділянкою), тобто право цивільне, тому зазначений спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим указаний висновок суду апеляційної інстанцій з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного відповідачем права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства, розташованою на території Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області. Отже, цей позов подано на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин. Крім того, з матеріалів справи убачається, що наказом ГУ Держгеокадастру від 02 грудня 2015 року N 4048-СГ надано в оренду ОСОБА_4 для ведення фермерського господарства земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення площею 84,0554 га з кадастровим номером НОМЕР_1 (реєстраційний номер НОМЕР_2). При цьому між ОСОБА_4 та ГУ Держгеокадастру укладено договір оренди вказаної земельної ділянки від 17 червня 2016 року, який зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 22 червня 2016 року. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскарженого судового рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Ураховуючи, що цей позов направлено на поновлення прав позивача у сфері земельних відносин, а також беручи до уваги факт існування договору оренди на спірну земельну ділянку, укладеного між ГУ Держгеокадастру та третьою особою у справі ОСОБА_4, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, оскільки поглинається спором про право, а тому має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. Крім того, внесення змін до розпорядження РДА від 13 грудня 2011 року N 432 (зі змінами, внесеними розпорядженням РДА від 02 березня 2012 року N 58) у частині зазначення площі земельної ділянки резервного фонду сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь державної власності, розташованих за межами населених пунктів Бражківської сільської ради Ізюмського району Харківської області, й визнання протиправним та скасування розпорядження РДА від 28 листопада 2013 року N 395 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель та земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності" не призведе до поновлення прав ОСОБА_3, адже договір оренди на спірну земельну ділянку, укладений між ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_4 залишиться чинним, а тому поновити своє порушене право щодо користування вказаною земельною ділянкою позивач може виключно шляхом звернення до суду в порядку цивільного судочинства. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2018 року (справа N 11-300апп18 (N 816/619/15-а)). При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків цього суду скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа N 569/838/17 Провадження N 11-659апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного вищого навчального закладу "Європейський університет" (далі - Університет) на постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2018 року (у складі колегії суддів Мацького Є.М., Шевчук С.М., Шидловського В.Б.) у справі за позовом Університету до Рівненської міської ради (далі - Міськрада) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У січні 2017 року Університет звернувся до Рівненського міського суду Рівненської області з позовом до Міськради, у якому просив визнати протиправними дії відповідача і зобов'язати передати земельну ділянку площею 5925 кв. м, кадастровий номер 5610100000:01:037:0055, на вул. Київській 64 Б в м. Рівне у постійне користування позивача. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач протиправними діями порушив норми чинного законодавства. Рівненський міський суд Рівненської області постановою від 23 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовив. Житомирський апеляційний адміністративний суд постановою від 02 квітня 2018 року скасував постанову суду першої інстанції і закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"), оскільки справа підлягає розгляду в порядку господарського, а не адміністративного судочинства. У квітні 2018 року Університет звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови Житомирського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2018 року і прийняття нового рішення про задоволення позову, оскільки вважає, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 05 червня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Згідно із ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила наступне. З матеріалів справи вбачається, що рішенням Міськради від 25 липня 2006 року N 124 вирішено передати в оренду Університету земельну ділянку площею 5925 кв. м, кадастровий номер 5610100000:01:037:0055, на вул. Київській 64 Б в м. Рівне. 31 листопада 2006 року між Міськрадою (орендодавець) та Університетом (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до п. 1 якого орендодавець надав, а орендар прийняв у платне користування зазначену земельну ділянку строком на 25 років. Відповідно до п. 2 договору оренди в оренду передано земельну ділянку загальною площею 5925 кв. м, з яких: - 5789 кв. м за рахунок земель, наданих у постійне користування Державному комунальному підприємству (далі - ДКП) "Рівненський міський трест зеленого господарства" відповідно до рішення Міськради від 29 грудня 1997 року N 255 "Про вилучення та надання земельних ділянок"; - 136 кв. м з числа земель запасу житлової та громадської забудови міста. Як убачається з п. 3 зазначеного договору оренди на вказаній земельній ділянці розташовано об'єкт нерухомого майна - будівля виробничо-побутового корпусу, який належить Університету на підставі біржового контракту купівлі-продажу нерухомості (активів), що перебуває в податковій заставі, зареєстрованого 07 жовтня 2002 року на Рівненській міжрегіональній універсальній товарно-майновій біржі "Прайс", реєстраційний номер 449/122-н-02. Листом від 25 листопада 2015 року N 1/12-523 позивач звернувся до відповідача з проханням надати в постійне користування земельну ділянку, кадастровий номер 5610100000:01:037:0055, на вул. Київській 64 Б в м. Рівне, однак відповідач рішенням від 27 жовтня 2016 року N 1857 відмовив у розірванні договору оренди землі та передачі в постійне користування цієї земельної ділянки. 28 квітня 2016 року позивач повторно звернувся до відповідача з тим же проханням і отримав від виконавчого комітету Міськради лист від 18 листопада 2016 року N 01-12/359 про відмову у наданні права постійного користування земельною ділянкою. Вважаючи дії Міськради щодо відмови у передачі земельної ділянки в постійне користування позивача протиправними й такими, що порушують права та інтереси Університету, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС Україниє переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII)), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом до органу місцевого самоврядування, оскільки вважає протиправними дії відповідача щодо відмови у припиненні дії договору оренди земельної ділянки і передачі її позивачу у постійне користування. За правовою позицією Університету протиправними діями відповідача порушено норми Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та Закону України від 01 липня 2014 року N 1556-VII "Про вищу освіту", а тому його позов підлягає задоволенню. Однак Велика Палата Верховного Суду не погоджується з цим з огляду на наступне. Відповідно до п. "б" ч. 1 ст. 80 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) суб'єктами права власності на землю є, серед іншого, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності. Положеннями ч. 1 ст. 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Згідно з підп. 8 п. "б" ч. 1 ст. 33 Закону України від 21 травня1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Стаття 26 цього Закону визначає компетенцію сільських, селищних, міських рад, зокрема, щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Вказане питання мають вирішуватися виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради. З аналізу наведених норм матеріального права слід дійти висновку, що право здійснювати розпорядження землями комунальної власності, у тому числі передавати їх у власність або користування фізичним та юридичним особам, належить до виключної компетенції органу місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 5 ЗК України одним із принципів земельного законодавства є забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави. Заявлений спір стосується вимог орендокористувача змінити своє право оренди на право постійного користування земельною ділянкою, що жодним чином не може бути вирішено органом місцевого самоврядування, як суб'єктом владних повноважень, а може бути вирішено ним як суб'єктом господарювання. Таким чином, з моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб'єктами, а виникають в подальшому договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору. Такі ознаки притаманні не адміністративним, а цивільним правовідносинам, які з урахуванням суб'єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі N 539/1957/16-а та від 25 квітня 2018 року у справі N 496//2866/16-ц. Також Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що, як убачається з договору оренди, частина земельної ділянки (5789 кв. м), яка передана позивачу в користування, виділена із земель постійного користування ДКП "Рівненський міський трест зеленого господарства" відповідно до рішення Міськради від 29 грудня 1997 року N 255. Тобто, на момент укладення Міськрадою договору оренди з позивачем у ДКП "Рівненський міський трест зеленого господарства" вже існувало право постійного користування частиною земельної ділянки, переданої в оренду, що, у свою чергу, визначає цей спір як приватноправовий, і за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. При цьому в разі прийняття відповідачем позитивного рішення про передачу позивачу у постійне користування спірної земельної ділянки, таке рішення буде впливати на права та обов'язки ДКП "Рівненський міський трест зеленого господарства", у постійному користуванні якого ця ділянка вже перебуває. Частиною 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Статтею 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), визнання недійсними актів, що порушують такі права. Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки ця справа має вирішуватися в порядку господарського судочинства. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Приватного вищого навчального закладу "Європейський університет" залишити без задоволення, а постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2018 року - без змін. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. ЯновськаПостанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 916/223/17 Провадження N 12-196гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області (далі - ГУ Держказначейства) на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23 квітня 2018 року (судді: Таран С.В. - головуючий, Будішевська Л.О., Аленін О.Ю.) та ухвалу Господарського суду Одеської області від 23 лютого 2018 року (суддя Оборотова О.Ю.) у справі за скаргою Приватного підприємства "Ремерцентр" (далі - ПП "Ремерцентр") на дії ГУ Держказначейства у справі N 916/223/17 за позовом ПП "Ремерцентр" до Департаменту розвитку інфраструктури та житлово-комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ГУ Держказначейства, про стягнення 3 млн 242 тис. 232 грн 81 коп. та ВСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст вимог скарги на дії ГУ Держказначейства 1.1. 14 лютого 2018 року ПП "Ремерцентр" звернулось до Господарського суду Одеської області зі скаргою у порядку статті 339 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), в якій просило визнати протиправними дії (бездіяльність) ГУ Держказначейства, які полягають у відмові від виконання рішення Господарського суду Одеської області від 6 березня 2017 року та в поверненні без виконання наказу цього ж суду від 24 березня 2017 року у справі N 916/223/17 (далі - Наказ). 1.2. Вимоги скарги мотивовано тим, що рішенням Господарського суду Одеської області від 6 березня 2017 року у справі N 916/223/17 позовні вимоги ПП "Ремерцентр" задоволено частково, стягнуто на його користь із Департаменту розвитку інфраструктури та житлово-комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації 3 % річних у сумі 712 тис. 901 грн 24 коп. інфляційні витрати у сумі 252 млн 7 тис. 669 грн 24 коп та витрати зі сплати судового збору в сумі 48 тис. 608 грн 56 коп. В іншій частині задоволення позовних вимог відмовлено. 1.3. На виконання вказаного рішення Господарський суд Одеської області 24 березня 2017 року видав Наказ, однак Головне управління Держказначейства після отримання Наказу повернуло його листом стягувачу без виконання. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 23 лютого 2018 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 23 квітня 2018 року, скаргу ПП "Ремерцентр" задоволено, визнано протиправною бездіяльність ГУ Держказначейства з невиконання Наказу. 2.2. Суд апеляційної інстанції, погодившись із висновком суду першої інстанції, виходив з того, що в органу державної казначейської служби немає підстав для повернення Наказу без виконання, оскільки цей виконавчий документ було видано та оформлено з дотриманням установлених вимог. 2.3. Крім того, орган державної казначейської служби, виконуючи рішення суду, діє в межах Закону України від 2 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - ЗУ "Про виконавче провадження"), з особливостями, визначеними Законом України від 5 червня 2012 року N 4901-VI "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (далі - ЗУ "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень"), а тому, скарги на дії органу державної казначейської служби підлягають розгляду в межах господарського процесу. 3. Короткий зміст касаційної скарги 3.1. 15 травня 2018 року ГУ Держказначейства подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23 квітня 2018 року, ухвалу Господарського суду Одеської області від 23 лютого 2018 року та відмовити в задоволенні скарги ПП "Ремерцентр" у повному обсязі. 3.2. Касаційну скаргу обґрунтовано доводами, зокрема, про те, що ГУ Держказначейства не входить до системи органів Державної виконавчої служби України і є юридичною особою публічного права, а тому спір про оскарження його дій чи бездіяльності як суб'єкта владних повноважень вирішується в порядку адміністративного судочинства. 3.3. Скаржник зазначає, що ГУ Держказначейства не мало повноважень щодо виконання Наказу, а тому не має права вимагати від боржника вжиття заходів щодо виконання виконавчого документа. 3.4. Крім того, у Наказі неправильно зазначено найменування боржника - Департамент розвитку інфраструктури та житлово-комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації замість Департаменту житлово-комунального господарства та енергоефективності Одеської обласної державної адміністрації. 4. Доводи інших учасників справи 4.1. У відзиві на касаційну скаргу ПП "Ремерцентр" зазначає, що Наказ було видано без помилок, із зазначенням правильного найменування боржника, оскільки на момент винесення судового рішення суду першої інстанції та видачі Наказу за наведеним у ньому кодом ЄДРПОУ 33659544 згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань боржник був зареєстрований під тим найменуванням, яке вказано в Наказі, а саме Департамент розвитку інфраструктури та житлово-комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації. 4.2. Крім того, скарга на дії (бездіяльність) органів казначейства підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки оскарження дій чи бездіяльності цього органу господарським процесуальним законодавством не визначено, тому з урахуванням правових висновків Вищого господарського суду України, викладених у постановах від 28 жовтня 2013 року N 12/203 та від 24 вересня 2013 року N 32/37-10, а також частини четвертої статті 82 ЗУ "Про виконавче провадження", такі скарги подаються до суду, який видав виконавчий документ. 4.3. У цьому випадку ГУ Держказначейства діє, як орган, на який відповідно до Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року N 845 (далі - Порядок), покладений обов'язок з виконання рішення суду. 5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 5.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 травня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ Держказначейства для здійснення перегляду постанови Одеського апеляційного господарського суду від 23 квітня 2018 року та ухвали Господарського суду Одеської області від 23 лютого 2018 року без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження; встановлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 15 червня 2018 року. 5.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 5 липня 2018 року справу N 916/223/17 разом з указаною касаційною скаргою передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України. 5.3. Ухвалою від 20 серпня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу N 916/223/17 та призначила її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи на 12 вересня 2018 року. 6. Фактичні обставини справи 6.1. 20 грудня 2017 року ПП "Ремерцентр" звернулося до ГУ Держказначейства із заявою щодо виконання Наказу. 6.2. Листом від 16 січня 2018 року N 16-08/66-279 ГУ Держказначейства з посиланням на пункт 9 Порядку повернуло стягувачу Наказ без виконання як такий, що виданий або оформлений з порушенням установлених вимог. 6.3. Повернення Наказу обґрунтовано тим, що згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань за вказаним у виконавчому документі кодом ЄДРПОУ 33659544 зареєстровано Департамент житлово-комунального господарства та енергоефективності Одеської обласної державної адміністрації, а не Департамент розвитку інфраструктури та житлово-комунального господарства Одеської обласної державної адміністрації, який значиться боржником згідно з Наказом. 6.4. 14 лютого 2018 року ПП "Ремерцентр" звернулося до Господарського суду Одеської області зі скаргою на дії ГУ Держказначейства в порядку статті 339 ГПК України. 7. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 7.1. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору в цій справі, Велика Палати Верховного Суду виходить з такого. 7.2. Відповідно до статті 1291 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. 7.3. Статтею 326 ГПК України встановлено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України. 7.4. Згідно зі статтею 1 ЗУ "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 7.5. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України від 2 червня 2016 року N 1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (далі - ЗУ "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів") (частина перша статті 5 ЗУ України "Про виконавче провадження"). 7.6. У випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Органи та установи, зазначені в частинах першій-третій цієї статті, не є органами примусового виконання (стаття 6 ЗУ "Про виконавче провадження"). 7.7. Аналогічне положення закріплено в частині першій статті 1 ЗУ "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", відповідно до якого примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених ЗУ "Про виконавче провадження" випадках - на приватних виконавців. 7.8. Заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом (стаття 10 ЗУ "Про виконавче провадження"). 7.9. Державний виконавець (виконавець) зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 18 ЗУ "Про виконавче провадження"). 7.10. Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення (частини перша, друга статті 15 ЗУ "Про виконавче провадження"). 7.11. Водночас ЗУ "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" установлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених ЗУ "Про виконавче провадження", та особливості їх виконання. 7.12. За нормами ЗУ "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган; державне підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства. 7.13. Указаним законом також визначено порядок виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу. Так, статтею 3 цього Закону передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. 7.14. Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року N 215 (далі - Положення), Держказначейство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів. 7.15. Згідно з пунктом 3 Положення основними завданнями Держказначейства є: реалізація державної політики у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів; внесення на розгляд міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначених сферах. 7.16. Пунктом 9 Положення передбачено, що Держказначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи. 7.17. Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення визначено Порядком. 7.18. За правилами пункту 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Держказначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Міністерства фінансів України, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій). 7.19. Відповідно до зазначеного Порядку безспірне списання коштів за рішенням судів здійснюється з рахунків боржника у межах відкритих асигнувань, а в разі їх відсутності територіальний орган Держказначейства надсилає боржнику вимогу, якою зобов'язує здійснити дії, спрямовані на виконання рішення суду та пошук відкритих асигнувань. У такому випадку орган Держказначейства може заборонити боржнику здійснювати інші видатки, окрім захищених статей, передбачених Бюджетним кодексом України. 7.20. Аналіз наведеного законодавства в сукупності дає підстави для висновку про те, що Держказначейство не є органом примусового виконання судових рішень і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень у порядку, визначеному ЗУ "Про виконавче провадження", а є встановленою ЗУ "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" особою на здійснення гарантованого державою забезпечення виконання рішень суду способом безспірного списання коштів з рахунку боржника (державного органу, державного підприємства або підприємства, примусова реалізація майна якого забороняється) у визначених цим Законом випадках та з урахуванням установлених ним особливостей за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. 7.21. Відповідно до положень пункту 15 Порядку дії органів Держказначейства з виконання виконавчих документів можуть бути оскаржені до Держказначейства або суду. Проте ні в цьому Порядку, ні в ЗУ "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" не зазначено, до якого суду оскаржуються рішення, дії або бездіяльність органів Держказначейства. 7.22. Разом з тим ЗУ "Про виконавче провадження" установлює правило, згідно з яким рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом; водночас можливість та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Держказначейства цим Законом не передбачені. 7.23. Водночас у ЗУ "Про виконавче провадження" та ЗУ "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", що визначають основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус, не визначено порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Держказначейства. 7.24. До того ж положеннями статті 339 ГПК України визначається порядок оскарження до господарського суду дій чи бездіяльності виключно органів державної виконавчої служби та приватних виконавців, відповідно до якого сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. 7.25. Наведені норми права є підставою для висновку про те, що ГПК України та ЗУ "Про виконавче провадження" передбачають порядок оскарження лише рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця під час примусового виконання ними судових рішень і лише до судового органу, який видав виконавчий документ. 7.26. Водночас, як зазначалось вище, відповідно до пункту 1 Положення державне казначейство - центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів. 7.27. Разом з тим згідно з положеннями частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. 7.28. Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. 7.29. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 7.30. Отже, з огляду на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про можливість розгляду скарги ПП "Ремерцентр" на дії ГУ Держказначейства в порядку господарського судочинства. 7.31. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі. 7.32. Згідно із частиною другою статті 313 ГПК України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 7.33. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування постанови Одеського апеляційного господарського суду від 23 квітня 2018 року, ухвали Господарського суду Одеської області від 23 лютого 2018 року та закриття провадження у справі в частині розгляду скарги ПП "Ремерцентр" на дії ГУ Держказначейства. 8. Висновок Великої Палати Верховного Суду 8.1. Спори, що виникають під час виконання судових рішень центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів у порядку, установленому ЗУ "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", розглядаються в порядку адміністративного судочинства (статті 2, 5, 19 КАС України) 8.2. Аналогічний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справах N 916/1226/16 та N 916/1227/16. Керуючись статтями 306, 308, 313 - 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23 квітня 2018 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 23 лютого 2018 року у справі N 916/223/17 скасувати. Провадження у справі N 916/223/17 в частині розгляду скарги Приватного підприємства "Ремерцентр" на дії Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  25. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 318/2079/14-ц Провадження N 14-279цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Відкрите акціонерне товариство "Кам'янсько-Дніпровський молокозавод" (далі - ВАТ "Кам'янсько-Дніпровський молокозавод"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 04 листопада 2014 року у складі судді Яковлєвої М.С. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 02 листопада 2017 року у складі колегії суддів Кочеткової І.В., Маловічко С.В., Гончар М.С. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ВАТ "Кам'янсько-Дніпровський молокозавод", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_4, про стягнення дивідендів, УСТАНОВИЛА: У липні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ВАТ "Кам'янсько-Дніпровський молокозавод" про стягнення дивідендів. Вимоги обґрунтовувала тим, що вона є акціонером ВАТ "Кам'янсько-Дніпровський молокозавод". На її думку, керівництво товариством захопила сім'я ОСОБА_5, які не виплачують їй дивіденди та не проводять збори акціонерів. ОСОБА_3 вказувала, що відповідач у добровільному порядку не виконує її вимог, викладених у відповідних письмових заявах, а тому просила суд стягнути з відповідача на її користь дивіденди за 20 років у розмірі 200 тис. грн. передати їй у користування частину майна акціонерного товариства, а саме: сторожку і один цех під цифрами 7 і 8 схеми; скасувати рішення загальних зборів, яким передано ОСОБА_5 у власність об'єкти нерухомості, а саме: торговий комплекс літера "О", сарай літера "Р", паркан літера N 2, котельня літера "П"; зобов'язати відповідача викупити у неї акції на суму 500 тис. грн та провести загальні збори щодо ліквідації ВАТ "Кам'янсько-Дніпровський молокозавод". Ухвалою Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 04 листопада 2014 року провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судом. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки позивачка є акціонером ВАТ "Кам'янсько-Дніпровський молокозавод", тому всі її майнові спори з відповідачем мають розглядатися господарським судом. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 02 листопада 2017 року ухвалу Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 04 листопада 2014 року залишено без змін. Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що господарським судам підвідомчі справи, що виникають у спорах між учасником господарського товариства та самим товариством, за наявності у такому спорі ознак корпоративних відносин; у цій справі спір виник саме з корпоративних відносин. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просила скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанцій. Доводи, наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що після постановлення ухвали Кам'янсько-Дніпровським районним судом Запорізької області від 04 листопада 2014 року позивач звернулася із позовом до відповідача в порядку господарського судочинства, як їй було роз'яснено судом, однак постановою Донецького апеляційного господарського суду від 03 липня 2017 року у справі N 908/184/16 провадження у справі припинено з тих підстав, що правовідносини між сторонами не є корпоративними і такий спір не підлягає розгляду у господарському суді. На думку ОСОБА_3, спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 16 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 червня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне, між собою. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Як убачається з матеріалів справи, у липні 2014 року ОСОБА_3 звернулася з позовом до ВАТ "Кам'янсько-Дніпровський молокозавод", у якому зазначала, що вона є власником простих іменних акцій, тобто акціонером вказаного товариства, у зв'язку з чим просила суд стягнути з відповідача на її користь дивіденди; передати їй у користування частину майна товариства; скасувати рішення загальних зборів, яким передано ОСОБА_5 у власність об'єкти нерухомості; зобов'язати відповідача викупити у неї акції на суму 500 тис. грн та провести загальні збори щодо ліквідації ВАТ "Кам'янсько-Дніпровський молокозавод". Відповідно до статті 4 Господарського процесуальнго кодексу україни (далі - ГПК України) у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду, господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У частинах першій та третій статті 2 ЦПК України у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду, передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право". Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Велика Палата Верховного Суду при перегляді судових рішень застосовує зазначене правило дії процесуальної норми у часі, відповідно до якої застосовується закон, чинний на час вчинення окремих процесуальних дій. ГПКУкраїни у пункті 4 частини першої статті 12 передбачав, що господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником,