Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 797 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 640/7794/16-ц Провадження N 14-133цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 16 листопада 2016 року (суддя Попрас В.О.) та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 грудня 2016 року (судді Шевченко Н.Ф., Пономаренко Ю.А., Міненкова Н.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, Київського відділу державної виконавчої служби м. Харкова Головного територіального управління юстиції в Харківській області про виключення майна з-під арешту, ВСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_5, Київського відділу державної виконавчої служби м. Харкова Головного територіального управління юстиції в Харківській області (далі - Київський ВДВС м. Харкова) про виключення майна з-під арешту. ОСОБА_4 зазначав, що він є власником автомобіля Lexus RX 300, державний номер НОМЕР_1, який у серпні 2014 року було зареєстровано органом ДАІ з отриманням технічного паспорта. У травні 2016 року йому стало відомо, що вказаний автомобіль арештований Київським ВДВС м. Харкова згідно з постановою від 27 листопада 2014 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження в межах виконавчого провадження. Крім того, за цим виконавчим провадженням зазначений автомобіль незаконно був оголошений у розшук, у зв'язку із чим вилучений слідчим Київського відділу поліції для передання в подальшому державному виконавцю. До вказаного виконавчого провадження він не має жодного відношення, оскільки боржником за ним є ОСОБА_5, а тому з урахуванням викладеного ОСОБА_4 просив суд виключити належний йому автомобіль з-під арешту. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 16 листопада 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 20 грудня 2016 року, позов задоволено. Зобов'язано Київський ВДВС м. Харкова скасувати постанову від 27 листопада 2014 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження у виконавчому провадженні, звільнивши з-під арешту належний на праві власності ОСОБА_4 автомобіль Lexus RX 300 державний номер НОМЕР_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У січні 2017 року ОСОБА_3 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила суд скасувати оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не повідомив належним чином про час та місце розгляду справи, тим самим позбавив відповідача права на захист. ОСОБА_3 вказує, що позов був не підсудний Київському районному суду м. Харкова та не повинен був розглядатися в межах цивільного судочинства, оскільки ці вимоги повинні розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Також ОСОБА_3 вважає, що Київський ВДВС м. Харкова є неналежним відповідачем у справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У жовтні 2017 року ОСОБА_4 надав заперечення на касаційну скаргу, в яких просить відмовити в її задоволенні, а оскаржені рішення залишити без змін. У запереченнях ОСОБА_4 вказує, що неявка належним чином повідомленої сторони не перешкоджає розгляду справи. А також зазначає, що він подав позов про захист свого цивільного права, а тому справа повинна розглядатися в порядку цивільного судочинства. Вважає, що вимога про зобов'язання Київський ВДВС м. Харкова є правомірною, і саме Київський ВДВС м. Харкова є належним відповідачем у справі. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 388 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 30 березня 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 5 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 23 квітня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону України N 2147-VIII), та врахувавши наведені доводи в запереченнях на касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Суди встановили, що згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4 позивач ОСОБА_4 з 23 серпня 2014 року є власником автомобіля марки LEXUS RX 300, 2000 року випуску, колір чорний, номер кузова НОМЕР_3. У Київському ВДВС м. Харкова знаходився на примусовому виконанні виконавчий лист N 2018/17232/2012, виданий Київським районним судом м. Харкова 2 грудня 2013 року, про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 грошової суми в розмірі 144 тис. 825 грн 73 коп. У ході проведення виконавчих дій по виконавчому провадженню N 41059641 державним виконавцем 27 листопада 2014 року винесено постанову про арешт майна боржника, оголошення заборони його відчуження та постанову про розшук майна боржника, якими накладено арешт на автомобіль LEXUS RX 300, 2000 року випуску, колір чорний, номер кузова НОМЕР_3, що належить боржнику ОСОБА_5, заборонено здійснювати відчуження цього автомобіля та оголошено його врозшук. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4 про звільнення автомобіля з-під арешту, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач є власником автомобіля LEXUS RX 300, 2000 року випуску, колір чорний, номер кузова НОМЕР_3, і це право ніким не оспорено; при цьому на момент винесення державним виконавцем зазначених постанов від 27 листопада 2014 року спірний автомобіль перебував у власності позивача ОСОБА_4 та не належав боржнику ОСОБА_5 Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Стаття 41 Конституції України наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК України). Згідно із частиною 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України). Статтею 319 ЦК України передбачено що, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Статтею 386 ЦК України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Відповідно до вимог статті 60 Закону України "Про виконавче провадження", особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Оскільки під час винесення постанови державним виконавцем від 27 листопада 2014 року про накладення арешту на спірний автомобіль, власником якого був позивач, то його вимоги про виключення автомобіля з-під арешту є обґрунтованими. Крім того, посилання ОСОБА_3 на те, що цей спір підвідомчий судам адміністративної юрисдикції, є помилковим виходячи з наступного. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України. При цьому стаття 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України),яка була чинною на час ухвалення судового рішення, завданням адміністративного судочинства визначає захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. У пункті 1 частини першої статті 3 КАС України, яка була чинною на час ухвалення судового рішення, справа адміністративної юрисдикції, визнається як публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт владних повноважень. Відповідно до частини 2 статті 4 КАС України, яка була чинною на час ухвалення судового рішення, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Натомість однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи, як правило, майнового інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Публічно-правовий спір має свою особливість суб'єктного складу - участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак сам по собі цей факт не дає підстав ототожнювати з публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб'єкта владних повноважень. Таким чином, аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (які були чинними на час ухвалення судового рішення) дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосувати виключно формальний критерій - встановлення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. Оскільки позивач звернувся до суду за захистом свого цивільного права, а саме, права власності на майно, то цей спір підвідовчий судам цивільної юрисдикції. Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що вимоги позивача є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Крім того, правильними є висновки суду, що спірні правовідносини підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Київського районного суду м. Харкова від 16 листопада 2016 року та ухвала Апеляційного суду Харківської області від 20 грудня 2016 року постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому зазначені судові рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України, у редакції Закону N 2147-VIII, необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, у редакції Закону N 2147-VIII, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 16 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 грудня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  2. ПОСТАНОВА Іменем України 22 травня 2018 року м. Київ Справа N 927/498/17 Провадження N 12-81гс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Управління соціального захисту населення Куликівської районної державної адміністрації Чернігівської області на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 вересня 2017 року (головуючий суддя Тищенко О.В., судді Гончаров С.А., Іоннікова І.А.) та рішення Господарського суду Чернігівської області від 22 червня 2017 року (суддя Федоренко Ю.В.) у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" в особі Чернігівської філії Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" до Управління соціального захисту населення Куликівської районної державної адміністрації Чернігівської області про стягнення 54526,73 грн заборгованості за телекомунікаційні послуги за період з 01 січня по 31 грудня 2016 року, наданих абонентам пільгових категорій, які проживають на території Куликівського району Чернігівської області. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У травні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Укртелеком" в особі Чернігівської філії Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" (далі - позивач, ПАТ "Укртелеком") звернулося до Господарського суду Чернігівської області з позовом до Управління соціального захисту населення Куликівської районної державної адміністрації Чернігівської області (далі - Управління) про стягнення 54526,73 грн заборгованості за телекомунікаційні послуги за період з 01 січня по 31 грудня 2016 року. 1.2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач як оператор телекомунікацій надає телекомунікаційні послуги споживачам, яким згідно із законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про жертви нацистських переслідувань", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про охорону дитинства" встановлено пільги з оплати їх вартості. Відповідно до чинного законодавства на відповідача як розпорядника коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення покладено обов'язок здійснювати розрахунки з постачальниками послуг пільговим категоріям громадян. Разом з тим на порушення вимог чинного законодавства кошти на відшкодування вартості телекомунікаційних послуг, наданих позивачем пільговим категоріям споживачів у період з 01 січня по 31 грудня 2016 року, відповідач не сплатив. 1.3. Як на правові підстави позову ПАТ "Укртелеком" посилається на підпункт "б" пункту 4 частини першої статті 89, статтю 102 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), пункти 3, 8 Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2002 року N 256 (далі - Порядок), статтю 173, пункт 1 частини першої статті 174, статті 178, 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 525, 526, 617, 633 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), норми Закону України "Про телекомунікації". 1.4. Заперечення проти позову мотивовано посиланням на механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з Державного бюджету України, які Законом України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" на відповідний рік не були передбачені, у зв'язку із чим відповідач стверджує, що не повинен відповідати за виконання Державного бюджету України та нести на собі негативні фінансові наслідки, оскільки згідно з вимогами чинного законодавства Управління не мало права ні приймати, ні реєструвати зобов'язання, які виходили за межі відповідних бюджетних асигнувань, адже взяття таких зобов'язань є бюджетним правопорушенням. Як стверджує відповідач, заявлена до стягнення сума коштів, яку позивач вважає боргом, за своєю суттю такою не є, оскільки чинне законодавство не зобов'язує відповідача відшкодовувати всю суму коштів, витрачених позивачем на надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян, а обмежує цю суму розміром відповідних бюджетних асигнувань. Неприйнятним, на думку відповідача, є також посилання позивача на норми ЦК України та ГК України в частині порядку виконання зобов'язань, оскільки спірні правовідносини є не господарськими, а бюджетними, які не регулюються вказаними нормативно-правовими актами, відповідно й спір є публічно-правовим та не підвідомчий господарському суду. 1.5. Як на правову підставу заперечень Управління посилається на статтю 1, пункти 32, 48 частини першої статті 2, статті 23, 42, 48, 81, частину першу статті 102 БК України. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. ПАТ "Укртелеком" є оператором телекомунікацій; за рішенням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації від 28 вересня 2006 року N 384 позивача включено до Реєстру операторів, провайдерів телекомунікацій за N 74. 2.2. У період з 01 січня по 31 грудня 2016 року позивач надавав послуги зв'язку споживачам, які проживають на території Куликівського району Чернігівської області та які згідно з нормами чинного законодавства належать до пільгових категорій громадян, що підтверджується наявними в матеріалах справи розрахунками видатків на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням пільг за формою "2-пільга", затвердженою наказом Міністерства праці та соціальної політики України N 535 від 04 жовтня 2007 року. 2.3. Унаслідок надання послуг зв'язку пільговим категоріям населення в період з 01 січня по 31 грудня 2016 року позивач поніс витрати в сумі 54526,73 грн. 2.4. Зазначеної вартості послуг зв'язку відповідач не відшкодував, що стало підставою для звернення до суду із цим позовом. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Господарський суд Чернігівської області рішенням від 22 червня 2017 року у справі N 927/498/17, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 вересня 2017 року, позов задовольнив повністю. 3.2. Рішення судів умотивовано посиланням на те, що до компетенції відповідача належить забезпечення реалізації на території Куликівського району Чернігівської області державної політики у сфері соціального захисту населення і саме відповідач як головний розпорядник коштів на фінансування державних соціальних програм зобов'язаний здійснювати розрахунки з організаціями - постачальниками послуг за надані пільги окремим категоріям громадян. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. Управління звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Чернігівської області від 22 червня 2017 року, у якій просило скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову. 4.2. Заявник вважає, що: - норми господарського та цивільного законодавства не застосовуються до спірних правовідносин, а основою для вирішення спору має бути бюджетне законодавство; - відсутність субвенцій з Державного бюджету України на компенсацію вартості послуг зв'язку, наданих пільговим категоріям громадян, свідчить про те, що Управління не повинне відповідати за виконання Державного бюджету України та нести на собі негативні фінансові наслідки; - за суб'єктним складом, характером спірних правовідносин та їх правовим регулюванням цей спір не підлягає вирішенню в господарському суді, а має розглядатись у порядку адміністративного судочинства. 5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 5.1. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд. 5.2. Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України в редакції цього Закону заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не порушено на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 5.3. Відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 5.4. 26 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Управління на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Чернігівської області від 22 червня 2017 року у справі N 927/498/17 та передав справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки Управління оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду по справі 6.1. Згідно зі статтею 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" виключно законами України визначаються пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання. Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності. 6.2. ПАТ "Укртелеком" надає телекомунікаційні послуги на пільгових умовах мешканцям міста Ніжина відповідно до пункту 19 частини першої статті 12, пункту 10 частини першої статті 13, пункту 18 частини першої статті 14, пункту 20 частини першої статті 15 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; пункту 18 статті 6-1, пункту 10 статті 6-2, пункту 17 статті 6-3, пункту 19 статті 6-4 Закону України "Про жертви нацистських переслідувань"; пункту 11 статті 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"; пункту 7 частини першої статті 9 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", пункту 6 частини першої статті 6 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист"; частини п'ятої статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та пункту 4 частини третьої статті 13 Закону України "Про охорону дитинства". 6.3.Відповідно до частини третьої статті 63 Закону України "Про телекомунікації" та пункту 63 Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України N 295 від 11 квітня 2012 року (далі - Правила), споживачам, які мають установлені законодавством України пільги з їх оплати, телекомунікаційні послуги надаються операторами, провайдерами телекомунікацій відповідно до законодавства України. 6.4. Законом України "Про телекомунікації" та Правилами не передбачено жодного обмеження щодо надання послуг у разі відсутності коштів на зазначені цілі. 6.5. Вказані норми законодавства закріплюють реалізацію державних соціальних гарантій певним категоріям громадян та є нормами прямої дії: безумовний обов'язок оператора телекомунікаційних послуг надавати послуги зв'язку тим категоріям громадян, які мають установлені законодавством пільги з їх оплати, кореспондує безумовний обов'язок держави в особі її органів відшкодувати вартість таких послуг суб'єкту господарювання, який їх надає. 6.6. Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. 6.7. За змістом підпункту "б" пункту 4 частини першої статті 89 та статті 102 БК України до видатків місцевих бюджетів належать видатки на відшкодування вартості послуг зв'язку, наданих тим категоріям громадян, яким державою передбачено пільги з їх оплати, що здійснюється за рахунок субвенцій з Державного бюджету України на здійснення державних програм соціального захисту в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. 6.8. На виконання вимог статті 102 БК України постановою Кабінету Міністрів України N 256 від 04 березня 2002 року затверджено Порядок та встановлено, що головні розпорядники коштів місцевих бюджетів ведуть персоніфікований облік отримувачів пільг за соціальною ознакою згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 року N 117 "Про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги", а також здійснюють розрахунки з постачальниками послуг на підставі поданих ними щомісячних звітів щодо послуг, наданих особам, які мають право на відповідні пільги (пункт 2 Порядку). 6.9.Згідно з пунктом 3 Порядку головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, до компетенції яких належать питання праці та соціального захисту населення. 6.10. Відповідно до пункту 1, підпункту 3 пункту 4 Положення про управління праці та соціального захисту населення Куликівської районної державної адміністрації, затвердженого розпорядженням голови районної державної адміністрації від 20 березня 2017 року N 128 управління утворюється головою районної державної адміністрації, входить до її складу і в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечує виконання покладених на управління завдань; основним завданням управління є, зокрема, призначення та виплата соціальної допомоги, адресної грошової допомоги, компенсацій та інших соціальних виплат, установлених законодавством України, надання субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива та пільг з оплати житлово-комунальних послуг і зв'язку. 6.11.Згідно з підпунктом 37 пункту 5 вказаного Положення управління відповідно до визначених повноважень виконує такі функції, зокрема, забезпечує ведення єдиної інформаційно-аналітичної системи соціального захисту населення (ІАССЗН), Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги (ЄДАРП); централізованого банку даних з проблем інвалідності (ЦБІ), інших інформаційних систем та резервів, визначених Мінсоцполітики, підтримує єдине інформаційне і телекомунікаційне середовище у складі інформаційної інфраструктури Мінсоцполітики та власний сегмент локальної мережі. 6.12. З огляду на викладене вище до компетенції відповідача належить забезпечення реалізації на території Куликівського району Чернігівської області державної політики у сфері соціального захисту населення, і саме відповідач як головний розпорядник коштів на фінансування державних соціальних програм зобов'язаний здійснювати розрахунки з організаціями, що надають послуги особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги. 6.13. При цьому чинне законодавство України не передбачає обов'язковості укладення договору про розрахунки з постачальниками послуг, наданих особам, які згідно із чинним законодавством мають право на пільги, оскільки зобов'язання сторін у таких відносинах виникають безпосередньо із законодавчих актів України. 6.14.Згідно із частинами першою та другою статті 509, частинами третьою та четвертою статті 11 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу; цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства; у випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. 6.15. Відповідно до статті 526 ЦК України, статті 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору. 6.16. З огляду на вказані норми законодавства у ПАТ "Укртелеком" виникло цивільне право на відшкодування фактичних витрат, що виникли у зв'язку з наданням послуг зв'язку особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а в Управління як органу, через який діє держава у цивільних відносинах, - цивільний обов'язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги, оскільки: по-перше, держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України); по-друге, держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади в межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 цього Кодексу). 6.17.Отже, відповідач зобов'язаний здійснити розрахунки з позивачем на підставі поданих ним щомісячних звітів щодо послуг, наданих особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, у період з 01 січня по 31 грудня 2016 року, а зазначені ним обставини щодо відсутності бюджетних асигнувань на відповідні видатки в 2016 році не є підставою для звільнення відповідача від виконання установленого чинним законодавством зобов'язання. 6.18. Право позивача на отримання компенсації вартості телекомунікаційних послуг, наданих ним своїм абонентам - пільговим категоріям споживачів, підлягає реалізації і захисту, хоч Законом України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" видатків на ці потреби не було передбачено, оскільки фінансові зобов'язання держави виникли не з наведеного Закону, а із законодавства, яким унормовано надання соціальних пільг визначеним у цьому законодавстві особам, а також із нормативно-правових актів, якими встановлено порядок здійснення розрахунків з постачальниками, зокрема, телекомунікаційних послуг таким категоріям споживачів. 6.19. Частиною другою статті 218 ГК України та статтею 617 ЦК України не передбачено такої підстави для звільнення від відповідальності, як відсутність у боржника необхідних коштів. 6.20. Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 01 грудня 2004 року N 20-рп/2004, від 09 липня 2007 року N 6-рп/2007). 6.21. Зокрема, у Рішенні від 09 липня 2007 року N 6-рп/2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави (підпункт 3.2). 6.22. Разом з тим держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. У протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності правового регулювання покладаються на державу. 6.23. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-VI "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику цього Суду як джерело права. 6.24. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд), а саме у справі "Кечко проти України" (заява N 63134/00), Суд зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). У зв'язку із цим Суд не прийняв до уваги позиції Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлено відповідні доплати та пільги з бюджету і які є чинними, та Закону України про державний бюджет на відповідний рік, положення якого, на думку Уряду України, превалювали як норми спеціального закону. У пункті 26 вказаного рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань. 6.25. У рішеннях ЄСПЛ у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18 жовтня 2005 року та у справі "Бакалов проти України" від 30 листопада 2004 року зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (пункти 48 та 40 рішень відповідно). 6.26. З огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду відхиляє твердження скаржника про відсутність у нього обов'язку здійснити розрахунок з позивачем за надані особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, телекомунікаційні послуги, у період з 01 січня по 31 грудня 2016 року, оскільки Законом України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" не були передбачені кошти на ці видатки, адже певне право виникає в особи, а в держави - відповідне цьому праву фінансове зобов'язання, причому не у зв'язку зі згаданим Законом та похідними від нього актами (бюджетний розпис, кошторис тощо), а з нормативно-правового акта, що регулює відносини між особою та державою у певній сфері суспільних відносин. 6.27.Відповідно до статті 1 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 6.28.Згідно із частиною третьою статті 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції. 6.29.Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства; і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 6.30. Господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадають під дію статті 1 ГПК України. 6.31 У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ознак справи адміністративної юрисдикції і відповідно не повинен вирішуватись адміністративним судом. 6.32. Поняття "суб'єкт владних повноважень" визначено у статті 3 КАС України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду), згідно з якою - це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 6.33. Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, причому ці функції повинні здійснюватись суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. 6.34. Таким чином, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. 6.35. Оскільки у відносинах щодо розрахунку з позивачем за надані ним особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, телекомунікаційні послуги у період з 01 січня по 31 грудня 2016 року, Управління виступає не як суб'єкт владних повноважень, а як боржник у зобов'язальних цивільних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду відхиляє також доводи скаржника про те, що цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах. 6.36. З огляду на зазначені вище норми законодавства та встановлені попередніми судовими інстанціями обставини наявності заборгованості відповідача з відшкодування вартості телекомунікаційних послуг, наданих пільговим категоріям населення, у сумі 54526,73 грн. висновки судів про задоволення позову є обґрунтованими. 7. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права 7.1. У відносинах щодо розрахунку з постачальниками телекомунікаційних послуг особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, головні розпорядники державних коштів на фінансування соціальних програм виступають не як суб'єкти владних повноважень, а як боржники у зобов'язальних цивільних правовідносинах. Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Управління соціального захисту населення Куликівської районної державної адміністрації Чернігівської області залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Чернігівської області від 22 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 вересня 2017 року у справі N 927/498/17 - без змін. 2. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/9010/17 Провадження N 12-82гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Фонду державного майна України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року, у справі Господарського суду міста Києва за позовом Первинної профспілкової організації Державного науково-виробничого підприємства "Електронмаш" в особі Профспілкового комітету до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України та Фонду державного майна України за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Державного підприємства "Електронмаш" про визнання недійсним рішення ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. В червні 2017 року Первинна профспілкова організація Державного науково-виробничого підприємства "Електронмаш" (далі - Профспілка) в особі Профспілкового комітету звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України (далі - Мінекономрозвитку) та Фонду державного майна України (далі - Фонд) про зобов'язання відповідачів вчинити дії щодо визначення частки трудового колективу в майні Державного підприємства "Електронмаш" та визнання недійсним наказу Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 28 вересня 2016 року N 1621 в частині збільшення статутного капіталу. 2. Позовні вимоги мотивовано таким. 28 вересня 2016 року Мінекономрозвитку видало наказ N 1621 (далі - Наказ N 1621, оскаржуваний наказ), яким вирішено: - збільшити статутний капітал Державного науково-виробничого підприємства "Електронмаш" на 65 065 000,00 грн. - перейменувати Державне науково-виробниче підприємство "Електронмаш" на Державне підприємство "Електронмаш", затвердити статут Державного підприємства "Електронмаш" (далі - ДП "Електронмаш"). 3. Позов подано Профспілкою в інтересах захисту майнових прав трудового колективу ДП "Електронмаш". За твердженням позивача наказ N 1621 не містить відомостей щодо джерел формування (збільшення) статутного капіталу ДП "Електронмаш". На думку позивача, таке збільшення здійснено за рахунок 64 675 000,00 грн. які є власністю трудового колективу ДП "Електронмаш", що є порушенням прав трудового колективу, в інтересах якого діє позивач. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 4. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17 жовтня 2017 року на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній на час прийняття ухвали, провадження у справі припинено у зв'язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, а належить розглядати в порядку цивільного судочинства. 5. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року скасовано ухвалу місцевого господарського суду від 17 жовтня 2017 року, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду у зв'язку з відсутністю підстав для припинення провадження у справі відповідно до пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України в редакції, що діяла на час ухвалення судового рішення, оскільки позовні вимоги стосуються визнання факту існування частки власності трудового колективу в майні підприємства, а не виділення в натурі кожному персонально члену трудового колективу, а також порушення органом управління підприємства прав трудового колективу на визначення частки в майні підприємства. Господарський суд апеляційної інстанції вказав, що позов заявлено в інтересах трудового колективу, а не в інтересах кожної окремої фізичної особи. Короткий зміст вимог касаційної скарги 6. У лютому 2018 року Фонд звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 17 жовтня 2017 року у цій справі залишити без змін. Рух касаційної скарги 7. Ухвалою від 12 березня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі статті 294 Господарського процесуального кодексу України вредакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII (далі - ГПК України) відкрила касаційне провадження та призначила справу до розгляду. 8. 29 березня 2018 року справу разом із касаційною скаргою передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду згідно із частиною із шостою статті 302 ГПК України, оскільки ухвала місцевого та постанова апеляційного господарських судів оскаржені з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. 9. Відповідно до частини четвертої статті 301 ГПК України справа розглянута Великою Палатою Верховного Суду у порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами без повідомлення учасників справи згідно з правилами чинної редакції ГПК. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Фонд заперечує належність спору до підвідомчості господарських судів та обґрунтовує вимоги касаційної скарги таким. 11. Скаржник стверджує, що набуття трудовим колективом державного підприємства статусу суб'єкта права колективної власності згідно із Законом України "Про власність" було пов'язано виключно з набуттям ним статусу юридичної особи. В той час як трудовий колектив ДП "Електронмаш" не набув статусу юридичної особи. Виходячи з наведеного, Фонд доходить висновку, що трудовий колектив не є самостійним суб'єктом майново-правових відносин власності. Отже, з вимогою про визначення частки трудового колективу можуть звернутись виключно працівники державного підприємства в порядку цивільного судочинства, а не первинна профспілкова організація. Доводи інших учасників справи 12. У відзиві на касаційну скаргу Профспілка заперечила проти доводів скаржника та зазначила, що профспілки мають право представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом своїх прав до судових органів. Згідно із частиною другою статті 243 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на час подання позову) держава визнає професійні спілки повноважними представниками працівників і захисниками їх трудових, соціально-економічних прав та інтересів. До соціально-економічних прав і свобод за твердженням позивача належить право власності (згідно із статтею 41 Конституції України). 13. З урахуванням наведеного, Профспілка доходить висновку, що вона мала право звернутись до господарського суду за захистом соціально-економічного права трудового колективу щодо визначення частки такого колективу в майні ДП "Електронмаш". 14. Позивач вважає обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги стосуються визнання факту існування частки власності трудового колективу в майні ДП "Електронмаш", а не виділення в натурі кожному персонально члену трудового колективу. Це, на думку позивача, повністю спростовує висновки суду першої інстанції про те, що позов Профспілки подано в інтересах захисту майнових прав фізичних осіб. 15. У відзиві на касаційну скаргу ДП "Електронмаш" підтримав позицію Профспілки та зазначив, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги стосуються визнання частки власності трудового колективу в майні підприємства, а не виділення в натурі кожному персонально члену трудового колективу. Також ДП "Електронмаш" підтримав висновки суду апеляційної інстанції про те, що спір є підвідомчим господарським судам. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 16. Оцінюючи доводи учасників справи та висновки судів попередніх інстанцій щодо підвідомчості справи, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що справа є підвідомчою господарським судам, з огляду на наступне. 17. Відповідно до статті 1 ГПК України (в редакції чинній станом на день подання позовної заяви), підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 18. Згідно із частиною другою статті 21 ГПК України (в редакції, чинній на час подання позову) позивачами є підприємства й організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. 19. Справа порушена за позовом Профспілки в інтересах трудового колективу ДП "Електронмаш". Зважаючи на зміст позовних вимог, предметом спору є приватноправові, майнові відносини (визначення частки в майні державного підприємства). 20. Трудовий колектив не є юридичною особою і не може брати участь у майнових відносинах. У певний період часу законодавство, зокрема стаття 25 Закону СРСР "Про власність СРСР", стаття 20 Закону України "Про власність", дійсно визнавало суб'єктами права колективної власності трудові колективи державних підприємств. Але при цьому члени трудового колективу спільно могли набути право власності на майно державного підприємства виключно шляхом створення юридичних осіб - підприємств чи товариств, які брали участь у процесах оренди чи приватизації майна державних підприємств (товариство покупців, товариство орендарів, колективне підприємство, орендне підприємство, господарське товариство тощо). 21. За відсутності статусу юридичної особи трудовий колектив не наділений процесуальною правоздатністю. Відповідно, Профспілка не може виступати представником трудового колективу у позовах про визнання права власності, адже не можна представляти в суді довірителя, який не наділений процесуальною правоздатністю. 22. Профспілка не може розглядатись і як представник фізичних осіб - членів трудового колективу ДП "Електронмаш". Стаття 25 Закону "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" передбачає, що профспілки представляють права та інтереси працівників у відносинах з роботодавцем в управлінні підприємствами, установами, організаціями, а також у ході приватизації об'єктів державної та комунальної власності, беруть участь у роботі комісій з приватизації представляють інтереси працівників підприємства-боржника в комітеті кредиторів у ході процедури банкрутства. Втім, професійна спілка може представляти члена трудового колективу - фізичну особу в цивільному процесі лише за наявності документів, що підтверджують повноваження представника (довіреності). Документи, що підтверджують представництво Профспілкою фізичних осіб - членів трудового колективу ДП "Електронмаш", надані суду не були. 23. Крім того, прибуток ДП "Електронмаш", який передавався у власність членів трудового колективу, був персоніфікованим, кожний член трудового колективу мав свій індивідуальний рахунок в системі обліку, на якому обліковувалась його частка у майні підприємства. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що право на частку у майні державного підприємства відповідно до вимог законодавства можуть мати лише ті члени трудового колективу, які працювали на підприємстві у відповідний період і які зазначені у витягу з особових рахунків працівників ДНВП "Електронмаш", які працювали в умовах повного госпрозрахунку і самофінансування та отримали частку доходу за період з 01.01.89 по 01.04.94, наданому позивачем. Не втрачають вони право на таку частку і після звільнення. Отже саме ці фізичні особи - працівники або колишні працівники мають право звертатися до суду з вимогою про визначення частки у майні державного підприємства, а не всі члени трудового колективу, які працюють на підприємстві на даний момент. 24. Відповідно, якщо Профспілка не є представником трудового колективу чи окремого члену трудового колективу, вона має вважатись такою, що діє від власного імені як позивач. Відповідачем у цій справі є юридична особа - ДП "Електронмаш". Отже за суб'єктним складом цей спір не має розглядатись в судах загальної юрисдикції, а підлягає вирішенню в господарських судах. 25. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно із підпунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України (в редакції, чинній на момент подання позову) та не може розглядатись в порядку цивільного провадження судами загальної юрисдикції. З огляду на наведене постанова суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою, а тому зміні чи скасуванню не підлягає. Висновки по суті вимог касаційної скарги 26. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, щодоводи, викладені в касаційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час касаційного провадження, зокрема, в частині підвідомчості справи судам загальної юрисдикції. У зв'язку з чим, підстави для задоволення касаційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваної постанови відсутні. Щодо судового збору 27. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України в редакції, чинній від 15 грудня 2017 року, судові витрати, пов'язані з розглядом справи в разі відмови в позові покладаються на позивача. 28. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку із її розглядом, покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу. Висновки щодо застосування норм права 29. Стаття 25 Закону "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" передбачає, що профспілки представляють права та інтереси працівників у відносинах з роботодавцем в управлінні підприємствами, установами, організаціями, а також у ході приватизації об'єктів державної та комунальної власності, беруть участь у роботі комісій з приватизації. Втім, професійна спілка може представляти фізичну особу - члена трудового колективу в цивільному процесі лише за наявності документів, що підтверджують повноваження представника (довіреності). 30. Трудовий колектив не має статусу юридичної особи і не може виступати учасником господарського або цивільного процесу. Відповідно, професійна спілка не може виступати представником трудового колективу в господарському чи цивільному процесі, а при зверненні з позовом в інтересах трудового колективу має вважатись такою, що діє від власного імені. Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Фонду державного майна України залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідачО.Р.Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 1-16/06 Провадження N 13-8 зво18 Велика Палата Верховного Суду в складі: головуючого - Князєва В.С., судді-доповідача - Яновської О.Г., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., розглянула кримінальну справу за заявою ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Одеси, громадянина України, який перебуває у Миколаївському слідчому ізоляторі, засудженого за сукупністю злочинів за п. 8 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 263 Кримінального кодексу України (далі - КК України), про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом за участю: секретаря судового засідання - Письменної Н.Д., прокурора - Дрогобицької О.М., захисника -Бежанової А.В., засудженого - ОСОБА_3 ВСТАНОВИЛА: І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів 1. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року ОСОБА_3 засуджено за сукупністю вказаних вище злочинів і на підставі ч. 1 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі строком 15 років. 2. За вироком суду ОСОБА_3 визнано винним у незаконному виготовленні вогнепальної зброї, її зберіганні та носінні, і в умисному вбивстві ОСОБА_5 у зв'язку з виконанням цією особою службового обов'язку за наступних обставин. 3. У період з 2001 року по травень 2005 року засуджений шляхом переобладнання прикладу мисливської рушниці на пістолетну рукоятку незаконно виготовив вогнепальну зброю та зберігав її за місцями свого проживання в АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, і яку привіз 01 червня 2005 року до м. Києва з метою вбивства ОСОБА_5 4. 01 червня 2005 року в приміщенні Інституту прогресивних стоматологічних технологій, за адресою м. Київ, вул. Хрещатик, 44 в, ОСОБА_3, перебуваючи в кабінеті президента Асоціації стоматологів України ОСОБА_5, умисно здійснив два постріли з рушниці в голову останнього, внаслідок чого наступила смерть потерпілого. 5. Ухвалою Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року вирок суду щодо ОСОБА_3 залишено без зміни. Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 6. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 02 березня 2017 року у справі "Мороз проти України" (заява N 5187/07), яке набуло статусу остаточного 18 вересня 2017 року, констатовано порушення щодо ОСОБА_3 таких положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція): статті 8 - у зв'язку з тим, що ненадання побачень з родичами та відмови в задоволенні його клопотань про надання дозволу на листування з рідними під час його тримання у СІЗО неможливо вважати "втручанням з боку органів державної влади" у право заявника на повагу до його сімейного життя, таким, що здійснювалося "згідно із законом"; крім того, статті 8 - у зв'язку з тим, що норми національного законодавства, якими обмежено листування з родичами осіб, які тримаються під вартою до суду, не відповідають вимозі щодо якості закону для цілей Конвенції, і втручання в здійснення права заявника на листування не було здійснено "відповідно до закону" згідно з вимогами пункту 2 статті 8 Конвенції; статті 9 - у зв'язку з тим, що вилучення релігійної літератури та предметів релігійного культу, а також відмова у відвідуванні церкви на території СІЗО, що обмежило свободу заявника брати участь у сповіді та богослужіннях, становили втручання в реалізацію ним "свободи виявлення релігійних поглядів або віри", тому таке обмеження заявника сповідувати його релігію не було "встановлено законом". 7. При цьому ЄСПЛ, визнаючи порушення статті 8 Конвенції, вказав на те, що положеннями законів, на які посилався Уряд, у редакції, чинній на час події, не встановлювалися з розумною точністю межі та порядок здійснення дискреційних повноважень державними органами щодо обмеження контактів ув'язнених з їхніми родичами. 8. Зокрема, норми національного законодавства не зобов'язували компетентні органи приймати формальні рішення за наслідками звернень і клопотань заявника, наводити причини прийняття рішення або надавати затриманому копію такого рішення. Також чинними нормами не встановлювалося конкретних засобів захисту з метою оскарження дій чи бездіяльності відповідного органу. Тому через відсутність цих важливих процесуальних гарантій клопотання заявника про надання відповідного дозволу або його задоволення залишалося без відповіді чи йому відмовляли без будь-яких вагомих причин. 9. Крім того, констатуючи порушення статті 9 Конвенції, ЄСПЛ звернув увагу, що відповідно до статті 9 Закону України "Про попереднє ув'язнення" особи, взяті під варту, мають право відправляти в індивідуальному порядку релігійні обряди й користуватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігійного культу. Тому Суд зазначив, що у ситуації, коли ув'язненій особі не дозволяється брати участь у богослужіннях, якщо таке втручання не було "виправданим", тобто переслідувало законні цілі, тоді обмеження заявника сповідувати його релігію суперечить нормам національного законодавства та положенням Конвенції. 10. У зв'язку з констатацією порушень статей 8 і 9 Конвенції ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_3 4000 євро на відшкодування моральної шкоди. 11. ЄСПЛ не визнав порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з скаргами заявника на погані умови тримання його під вартою та надання неналежної медичної допомоги в СІЗО. 12. Суд у цій справі встановив, що не було порушення пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, адже заявник не пояснив, яка саме шкода була нанесена загальній справедливості суду в його справі стверджуваним ненаданням йому дозволу на конфіденційне побачення з адвокатом до допиту працівником міліції 01 червня 2005 року. 13. ЄСПЛ дійшов висновку про відсутність необхідності в окремому розгляді решти скарг, про які не було повідомлено Уряд, а саме скарг за статтею 3 Конвенції на погані умови тримання в управлінні міліції та ізоляторі тимчасового тримання; за статтею 5 Конвенції - на відсутність підстав для його затримання; за статтею 6 Конвенції щодо наступного: (а) тиску з боку прокурора на деяких свідків; (Ь) образи з боку судді суду першої інстанції; (с) наявності недоліків судових експертиз; (d) одна зі свідків надала неправдиві свідчення, але державні органи не відкрили щодо неї кримінальну справу; (е) фальсифікації протоколу судового засідання та наявності у ньому неточностей; (f) відмови у задоволенні декількох клопотань, з якими заявник звертався до апеляційного суду та Верховного Суду; (g) надмірної тривалості провадження; (h) ненадання йому звукозапису 44 судових слухань; (і) ненадання дозволу на копіювання документів із матеріалів справи; (j) позбавлення можливості з'явитися у декількох судових засіданнях; (к) безрезультатність скарг щодо незаконності вироку та порушення закону під час судового розгляду справи, з якими він звертався до Верховного Суду, Вищої ради юстиції, Генеральної прокуратури та інших органів; за статтею 1 і статтею 13 Конвенції у зв'язку з фактами цієї справи. Рух справи за заявою про перегляд судових рішень 14. 16 листопада 2017 року ОСОБА_3, не погодившись із постановленими щодо нього судовими рішеннями, звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень щодо нього у зв'язку із встановленням рішенням ЄСПЛвід 02 березня 2017 року у справі "Мороз проти України" порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. 15. Ухвалами судді Верховного Суду України від 30 листопада 2017 року відкрито провадження у справі за заявою засудженого про перегляд судових рішень Верховним Судом України та витребувано з Апеляційного суду м. Києва кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_3 16. Розпорядженням керівника апарату Верховного Суду України за N 398/0/19 -17 від 26 грудня 2017 року передано витребувану кримінальну справу N 1-16/06 до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду. 17. 25 січня 2018 року Касаційний кримінальний суд відповідно до пункту 3 параграфу 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" передав для розгляду ВеликійПалаті Верховного Суду заяву ОСОБА_3 про перегляд судових рішень разом із матеріалами кримінальної справи N 1-16/06 у 6 томах. 18. Пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) передбачено, що апеляційні та касаційні скарги, заяви про перегляд судових рішень у кримінальних справах, які були розглянуті до набрання чинності цим Кодексом, подаються і розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом, з урахуванням положень, передбачених параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII. 19. Оскільки кримінальну справу щодо заявника розглянуто до набрання чинності КПК України, за процедурою, передбаченою КПК України 1960 року, при здійсненні перегляду судових рішень за заявою ОСОБА_3 мають застосовуватися положення глави 32-1 КПК України 1960 року з урахуванням положень глави 34 КПК України. 20. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 29 січня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_3 про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. II. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника 21. У своїй заяві ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України в порядку глави 321 КПК України 1960 року. При цьому, обґрунтовуючи підстави перегляду судових рішень, засуджений посилався на висновки, викладені в рішенні ЄСПЛ від 02 березня 2017 року у справі "Мороз проти України". Вказуючи на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону під час розгляду кримінальної справи щодо нього національними судами, засуджений просить скасувати вирок Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвалу Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року, а кримінальну справу щодо нього направити на новий судовий розгляд. 22. Під час судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду заявник підтримав свої вимоги щодо скасування вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього. Зазначив, що не мав можливості вчасно надати до ЄСПЛ документи, які підтверджували неналежні умови тримання його під вартою та допущені національними судами порушення норм кримінально-процесуального законодавства. Особливо наголосив на тому, що не зміг ознайомитись в повному обсязі із матеріалами справи після постановлення судових рішень. Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження 23. Захисник ОСОБА_3, адвокат Бєжанова А.В., підтримала вимоги, викладені в заяві про перегляд судових рішень. Зауважила, що право заявника на захист було порушено, хоча це порушення і не було визнано ЄСПЛ таким, що призвело до порушення статті 6 Конвенції. 24. Прокурор Дрогобицька О.М. просила відмовити в задоволенні заяви засудженого ОСОБА_3 При цьому посилалась на те, що за порушення Конвенції, визнані ЄСПЛ, заявнику була присуджена справедлива сатисфакція, а констатовані ЄСПЛ порушення не дають підстав для застосування інших заходів індивідуального характеру. III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ 25. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, доводи заявника й інших учасників судового провадження та з дотриманням передбачених законодавством меж і підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла наступних висновків. Щодо застосування заходів, направлених на відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum) 26. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Це гарантування відбувається шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права. 27. Крім того, відповідно до статті 2 Закону N 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною. 28. Згідно зі статтею 41 Конвенції, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. 29. Положеннями глави 3 Закону N 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру. 30. Звертаючись із заявою про перегляд судових рішень щодо нього в порядку глави 321 КПК України 1960 року, ОСОБА_3 порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення Суду права на такий захід індивідуального характеру, як повторний розгляд справи зі скасуванням обвинувального вироку суду першої інстанції та ухвали Верховного Суду України як незаконних судових рішень, постановлених з порушенням констатованих рішенням Суду положень Конвенції. 31. За статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. 32. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. 33. Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи N R (2000) 2 "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" від 19 січня 2000 року, прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів (далі - Рекомендація N R (2000) 2), Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо: i) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; ii) коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 34. Таким чином, для вирішення питань за зверненням заявника Великій Палаті Верховного Суду насамперед необхідно з'ясувати, чи можливе та доцільне застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний розгляд справи за обвинуваченням ОСОБА_3 35. Зі змісту рішення ЄСПЛ вбачається, що ОСОБА_3 скаржився, зокрема, на те, що із серпня 2005 року та до дня його засудження, 26 серпня 2006 року, національні органи відмовляли в задоволенні його клопотань про побачення з родичами, а також під час тримання під вартою йому відмовляли в задоволенні його клопотань про листування з рідними. 36. Окрім того, у нього вилучалася література та елементи релігійного культу працівниками СІЗО. Заявнику не було дозволено відвідувати церкву на території закладу. Його клопотання про надання дозволу на побачення зі священиком також залишилося без відповіді. 37. Наведені доводи заявника ЄСПЛ визнав обґрунтованими. Проте рішення Суду не містить висновків, що встановлені щодо засудженого порушення Конвенції були спричинені рішеннями, ухваленими в межах кримінального провадження, які й надалі зумовлюють шкідливі наслідки та не можуть бути усунуті (виправлені) іншим способом, аніж під час повторного розгляду справи. 38. Варто зауважити, що встановлені ЄСПЛ порушення статей 8 та 9 Конвенції відбувались при триманні ОСОБА_3 у СІЗО під час його попереднього ув'язнення, не впливали на загальну справедливість судового розгляду, що, у свою чергу, не обумовлює визнання незаконності остаточних судових рішень, ухвалених при вирішенні справи по суті. 39. Водночас посилання заявника на порушення його права на захист, яке, на його думку, було непоправно порушено через обмеження доступу до адвоката, не було підтверджено. Як убачається зі змісту рішення ЄСПЛ, не встановлено порушення пункту 1 і підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки обмеження права на захист, на яке посилався ОСОБА_3, не вплинуло на загальну справедливість провадження щодо нього. 40. Загальні принципи, яких дотримувався ЄСПЛ при розгляді заяви ОСОБА_3, - оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв'язку із цим грошова компенсація - дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень. 41. З урахуванням наведеного й з огляду на зазначені норми міжнародного та національного законодавства встановлене ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для повторного розгляду справи лише у випадку можливості досягнення на національному рівні restitutio in integrum (повного відновлення), тобто відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції. 42. У випадку щодо засудженого ОСОБА_3 таке повне відновлення шляхом скасування остаточних рішень щодо нього є неможливим, оскільки в рішенні ЄСПЛ констатувалися лише такі порушення, які не вплинули й не могли вплинути на загальну справедливість судового розгляду та ухвалених судових рішень, у зв'язку із чим відсутні підстави визнання їх незаконними. 43. За наслідками розгляду заяви ОСОБА_3 на відшкодування моральної шкоди Суд вирішив за розумне надати справедливу сатисфакцію у вигляді присудження заявнику 4000 євро компенсації. 44. Водночас, оскільки ЄСПЛ не визнав порушення права заявника на справедливий суд, повторний розгляд справи не може бути адекватним способом поновлення прав заявника. 45. Якщо повторний розгляд справи не може бути адекватним способом поновлення прав заявника, порушення яких визнано рішенням ЄСПЛ, засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого ЄСПЛ відшкодування моральної шкоди; аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень; вжиття зазначених у статті 13 Закону N 3477-IV заходів загального характеру, які спрямовані на забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлено рішенням ЄСПЛ; забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі констатованих ЄСПЛ порушень; усунення підстав для надходження заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в ЄСПЛ. Виконання цих заходів покладається на відповідні державні органи. 46. Підсумовуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що рішення ЄСПЛ не містить висновків про те, що встановлені стосовно заявника порушення Конвенції свідчать, що рішення національних судів у кримінальній справі щодо ОСОБА_3 суперечать Конвенції, або в основі визнаних ЄСПЛ порушень лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні, або що ці порушення були спричинені ухваленими на національному рівні рішеннями, які й надалі зумовлюють негативні наслідки для заявника та не можуть бути усунуті в інший спосіб, ніж повторний розгляд справи. 47. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави для застосування такого заходу індивідуального характеру як повторний розгляд справи засудженого ОСОБА_3 відсутні. Щодо повноважень суду при перегляді судових рішень за виключними обставинами 48. Обставиною, на яку заявник послався як на підставу для перегляду судових рішень щодо нього, є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, а саме рішення ЄСПЛ у справі "Мороз проти України". 49. Встановлені ЄСПЛ порушення прав заявника не свідчать про те, що рішення національних судів у кримінальній справі щодо ОСОБА_3 суперечать Конвенції, як і про те, що ці порушення були спричинені рішеннями, ухваленими судами в межах кримінальної справи. 50. Таким чином, заява ОСОБА_3 про перегляд судових рішень у зв'язку з встановленням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом не підлягає задоволенню тому, що Суд не встановив порушень Україною міжнародних зобов'язань саме при вирішенні кримінальної справи щодо ОСОБА_3 судом. 51. Варто зазначити й те, що у своїй заяві ОСОБА_3, поза зв'язком з рішенням ЄСПЛ, оспорює фактичні обставини справи, заперечує свою причетність до вбивства, а саму подію загибелі потерпілого ОСОБА_5 вважає нещасним випадком. Однак такі доводи засудженого перевірялися судами апеляційної та касаційної інстанцій й були спростовані. 52. Незгода ОСОБА_3 з доведеністю його винуватості у вчиненні умисного вбивства потерпілого, його сумніви щодо зібраних у справі доказів і висновків досудового слідства та суду не належать до визначеного законом предмета перегляду судових рішень ані згідно з главою 32-1 КПК 1960 року, ані відповідно до чинної на момент перегляду глави 34 КПК України, з урахуванням повноважень ВеликоїПалати Верховного Суду. Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-23, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 і пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК України, параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: заяву ОСОБА_3 про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом - залишити без задоволення. Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко О.С. Золотніков Л.І. Рогач О.Р. Кібенко І.В. Саприкіна О.С. Ткачук О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 127/14633/16-ц Провадження N 14-93цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4.), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ФОП ОСОБА_4 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року у складі судді Бойка В.М. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 30 листопада 2017 року у складі колегії суддів Медяного В.М., Матківської М.В., Сопруна В.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ФОП ОСОБА_4 про стягнення боргу, ВСТАНОВИЛА: У липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ФОП ОСОБА_4 про стягнення боргу. Позовну заяву мотивовано тим, що 17 липня 2015 року між ним та ФОП ОСОБА_4 укладено договір оренди частини приміщень кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1" у будинку АДРЕСА_1, які належать йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 08 травня 2003 року, строком до 17 червня 2018 року, на умовах орендної плати за період із 17 вересня 2015 року по 17 вересня 2016 року в розмірі 39 582,00 грн щомісячно (еквівалент 1 800,00 доларів США) та щомісяця по 43 980,00 грн (еквівалент 2 000 доларів США) у період із 17 вересня 2016 року по 17 червня 2018 року. Приміщення передано ФОП ОСОБА_4 оренду, однак орендну плату за його користування відповідачка у строки та в розмірі, передбаченому договором оренди, не сплачувала, внаслідок чого виникла заборгованість за період з 01 лютого по 01 червня 2016 року. Крім того, ОСОБА_3 зазначив, що заявою від 17 квітня 2016 року відповідачка повідомила його про дострокове розірвання договору оренди у зв'язку з тим, що орендодавець не передав їй приміщення, а тому 03 червня 2016 року він направив ФОП ОСОБА_4 вимогу про сплату неустойки згідно з пунктом 4.4.1 укладеного між ними договору оренди. Посилаючись на викладене, вказавши, що своїми діями ФОП ОСОБА_4 фактично підтвердила намір достроково припинити відносини за договором оренди від 17 липня 2015 року, демонтувавши та склавши внутрішнє обладнання та оздоблення у приміщенні кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1", однак у добровільному порядку борг не сплатила, тому позивач просив стягнути з неї 552 870,83 грн. з яких: 7 200,00 доларів США (еквівалент 178 884,00 грн. - заборгованість з орендної плати, 79 573,58 грн - пеня за прострочення орендної плати, 11 850,00 доларів США (еквівалент 294 413, 25 грн. - штраф за дострокове розірвання договору. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ФОП ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 552 870, 83 грн. з яких: 7 200 доларів США - заборгованість з орендної плати (еквівалент 178 884,00 грн); 79 573, 58 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань та 11 850 доларів США (еквівалент 294 413, 25 грн. - штраф. Вирішено також питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач, здійснюючи підприємницьку діяльність в орендованому приміщенні, що підтверджується заявою про дострокове розірвання договору оренди, а також вимогами про усунення перешкод у користуванні орендованим приміщенням, свого обов'язку зі сплати орендної плати не виконує, внаслідок чого існує заборгованість перед ОСОБА_3; відсутність акта приймання-передачі частини приміщень у будинку АДРЕСА_1не звільняє ФОП ОСОБА_4 від орендної плати, яка повинна сплачуватися незалежно від результатів господарської діяльності орендаря (пункт 3.2 договору оренди від 17 липня 2015 року). Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 30 листопада 2017 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року залишено без змін. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ФОП ОСОБА_4 не надала доказів свого звернення до позивача з вимогами передати майно в оренду та підписати акт приймання-передачі приміщення, натомість сама направляла вимоги ОСОБА_3 про усунення їй перешкод у користуванні орендованим приміщенням; наявність заборгованості з орендної плати відповідачка не спростувала, іншого розрахунку суми боргу суду не надала. Позивач є фізичною особою і власником орендованих приміщень на підставі договору купівлі-продажу майна від 08 травня 2003 року, відтак пред'явлений ним позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Наведені в касаційній скарзі доводи 14 грудня 2017 року ФОП ОСОБА_4 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що всупереч статті 638, частині другій статті 640, статті 795 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спірним договором оренди визначено строк передачі приміщення та майна орендареві до 17 жовтня 2018 року, тобто понад установлений строк дії договору (до 17 червня 2018 року), що надає право орендодавцю не передавати орендарю майно в оренду під час дії договору; приміщення орендарю не було передано та ним не використовувалося, акт приймання-передачі не підписувався сторонами, у зв'язку із чим немає правових підстав для нарахування орендної плати; договором оренди не передбачено форми її оплати та вартості квадратного метра орендованої площі; орендну плату відповідачка сплатила до укладення договору оренди від 17 липня 2015 року, а розрахунки, з яких би вбачався період виникнення боргу зі сплати орендної плати, а також правові підстави для стягнення пені та штрафу в оскаржуваних судових рішеннях не вказані, як і не застосовано частину другу статті 766 ЦК України; саме ФОП ОСОБА_4 відмовилася від договору оренди у зв'язку з відмовою орендодавця передати їй приміщення в користування в порядку, передбаченому пунктом 2.2.2 цього договору, а тому розірвання договору оренди в розумінні пункту 4.4.1 договору не відбулося. Крім того, ФОП ОСОБА_4 у касаційній скарзі вказувала на порушення судами попередніх інстанцій вимог статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (в редакції, яка була чинною на час розгляду справи в судах попередніх інстанцій) щодо підсудності цього спору судам господарської юрисдикції та зазначала, що ОСОБА_3 як власник орендованих приміщень передавав їх в оренду як фізична особа - підприємець, тому, що основний вид його діяльності - здача в оренду нерухомого майна, однак її вимоги про встановлення статусу позивача як фізичної особи - підприємця суди першої та апеляційної інстанцій також проігнорували. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. У лютому 2018 року ОСОБА_3 подав до суду відзив на касаційну скаргу, у якому, зокрема, вказує на те, що відповідачка не довела, що між сторонами не було складено акта приймання-передачі та не було передано приміщення в оренду, при цьому вказані обставини спростовано рішенням суду у справі N 127/15239/16-ц, що набрало законної сили, та вимогами ФОП ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні приміщенням від 01 та 07 червня 2016 року, які також підтверджують факт здійснення підприємницької діяльності відповідачкою у спірному приміщенні; акт приймання-передачі орендованого майна наявний у переліку додатків до вказаного договору оренди від 17 липня 2015 року та є невід'ємною частиною цього договору; наявні рахунки за комунальні платежі, а також звіти роботи реєстратора розрахункових операцій підтверджують, що відповідачка в період з 03 грудня 2015 року по 31 травня 2016 року здійснювала підприємницьку діяльність у приміщенні кафе; спірний договір оренди від 15 липня 2015 року містить усі істотні умови, у тому числі й вартість орендної площі; ФОП ОСОБА_4 з власної ініціативи розірвала спірний договір, направивши повідомлення від 17 квітня 2016 року, у зв'язку із чим позивач нарахував пеню та штраф відповідно до умов договору оренди; заборгованість з орендної плати у відповідачки виникла з лютого 2016 року та нарахована ним до травня 2016 року включно; оскільки спірний договір від 17 липня 2015 року позивач уклав як фізична особа, то вказаний спір підлягає розгляду та вирішенню в порядку цивільного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 лютого 2018 року справу призначив до судового розгляду, ухвалою від 07 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 26 березня 2018 року прийняла справу та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Частиною шостою статті 403 ЦПК України визначено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII. Статтею 1 ГПК (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України (далі - ГК України) громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Статтею 20 ГПК України у редакції Закону N 2147-VIII визначено особливості предметної та суб'єктної юрисдикції господарських судів, якими уточнено коло спорів, що розглядаються господарськими судами, та встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (в тому числі землю) крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем. Позивач заперечував наявність спору між ним як фізичною особою - підприємцем та ФОП ОСОБА_4, оскільки до суду він звернувся за захистом своїх порушених прав, що виникли у зв'язку з невиконанням відповідачкою умов договору оренди приміщень від 17 липня 2015 року, укладеного з ним як з фізичною особою. У зв'язку із цим ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця та їх правового статусу. Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин. З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, якою передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. Суди встановили, що позивачем у цій справі є фізична особа - ОСОБА_3 як власник орендованих приміщень на підставі договору купівлі-продажу майна від 08 травня 2003 року (т. 1, а. с. 220, 221). Суб'єктом права власності може бути фізична особа, оскільки ЦК України не містить заборони щодо перебування у власності окремої фізичної особи нерухомого майна нежитлового призначення, яке використовується для здійснення підприємницької діяльності. Та сама особа - власник майна визначає, у якому статусі вона відчужує чи передає в оренду вказане майно. У справі, що переглядається, позовні вимоги фізичної особи стосувалися невиконання ФОП ОСОБА_4 належним чином умов договору оренди нежитлових приміщень, укладеного позивачем (як фізичною особою, якій як фізичній особі належать ці нежитлові приміщення на праві власності) з відповідачкою - ФОП ОСОБА_4, у зв'язку із чим утворилася заборгованість з орендної плати. За таких обставин, на думку Великої Палати, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із суб'єктною юрисдикцією цього спору, розглядаючи його в порядку цивільного судочинства. Стосовно наведених у касаційній скарзі доводів у частині вирішення спору по суті позовних вимог та, на думку ФОП ОСОБА_5, неправильного застосування судами, зокрема, положень статей 638, 640 та 795 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Суди встановили, що 17 липня 2015 року між ФОП ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір оренди частини приміщень площею 284,7 кв. м у будинку АДРЕСА_1 (кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1") (т. 1, а. с. 6-9). Згідно з пунктом 6.1 цього договору він вступає в силу з дня підписання і діє до 17 червня 2018 року. Пунктом 3.1 договору від 17 липня 2015 року передбачено, що орендар за користування орендованим приміщенням та майном сплачує орендну плату за період із 17 вересня 2015 року по 17 вересня 2016 року в розмірі 39 582,00 грн щомісячно (еквівалент 1 800,00 доларів США) та у період із 17 вересня 2016 року по 17 червня 2018 року - по 43 980,00 грн щомісячно (еквівалент 2 000 доларів США). Оплату за водопостачання та електроенергію згідно з показниками лічильників орендар проводить щомісячно окремо від орендної плати. Відповідно до пункту 3.2 договору оренди приміщення від 17 липня 2015 року орендна плата сплачується незалежно від результатів господарської діяльності орендаря щомісячно до 25 числа поточного місяця. Листом від 17 квітня 2016 року ФОП ОСОБА_4 повідомила ОСОБА_3 про розірвання договору оренди приміщення із 17 червня 2016 року (т. 1, а. с. 10). 03 та 09 червня 2016 року позивач на адресу ФОП ОСОБА_4 направив письмові вимоги про сплату боргу за договором оренди (т. 1, а. с. 11-15), які відповідачка залишила без належного реагування та задоволення. Суди попередніх інстанцій вважали встановленими обставини щодо складення сторонами акта приймання-передачі, а також виходили з наявності правових підстав для стягнення з ФОП ОСОБА_4 орендної плати, пені та штрафу на загальну суму 552 870,83 грн згідно з наданим позивачем розрахунком. Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Загальними положеннями про найм (оренду) передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди) (стаття 759 ЦК України). Частиною третьою статті 653 ЦК України встановлено, що в разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. За правилами статті 793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню в разі, якщо його укладено строком на три і більше років. Відповідно до статті 795 ЦК України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором. Повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється. Тобто законодавець передбачив загальне правило, за яким визначається як початок, так і припинення договірних правовідносин з оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини). Фактом початку та відповідно припинення правовідносин є підписання акта приймання-передачі нерухомого майна як від орендаря до орендодавця, так і від орендодавця до орендаря. Сторони можуть установити й інший момент відліку строку, однак цю обставину вони повинні узгодити та викласти у договорі оренди. Однак суди залишили поза увагою той факт, що в матеріалах справи немає відповідних актів приймання-передачі частини капітальної споруди орендарю - ФОП ОСОБА_4, а також повернення спірного майна ОСОБА_3, у зв'язку із чим у цьому випадку визначальним для правильного застосування положень статті 629 і частини другої статті 795 ЦК України та стягнення орендної плати є встановлення періоду фактичної можливості користування орендованим приміщенням відповідачкою, а не самі по собі її вимоги про усунення перешкод у користуванні орендованим приміщенням. При цьому посилання судів як на правову підставу для задоволення позову ОСОБА_3 у цій частині на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 січня 2017 року у справі за позовом ФОП ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання договорів оренди недійсними (N 127/15239/16-ц), у зв'язку з наявністю якого суди вважали такими, що не підлягають доказуванню події щодо складення сторонами відповідного акта приймання-передачі, з огляду на положення частини третьої статті 61 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду та вирішення справи є безпідставним, адже у цьому рішенні лише зазначено про те, що відсутність акта приймання-передачі не вказує на незаконність договору оренди, однак обставини, пов'язані з наявністю права позивача на стягнення орендної плати, а також періоду стягнення та розмір такої плати не встановлювалися, тому підлягали перевірці на загальних підставах, визначених цивільним процесуальним законодавством. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Згідно з вимогами статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Загальними положеннями про забезпечення виконання зобов'язання передбачено види такого забезпечення. Зокрема, відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов'язання. Статтею 550 ЦК України передбачено, що право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Згідно зі статтею 551 ЦК України у випадку, коли предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Оскільки суди не встановили обставин щодо моменту виникнення між сторонами орендних відносин, а також періоду розрахунку орендної плати за користування орендованими приміщенням, не можна погодитися з висновком про розмір несплаченої орендної плати та пені згідно з пунктом 4.5 договору оренди від 17 липня 2015 року. Крім того, суди попередніх інстанцій стягнули з ФОП ОСОБА_4 передбачений пунктом 4.4.1 спірного договору оренди штраф у розмірі 25 % орендної плати за кожен місяць пропорційно до часу, що залишився до закінчення строку договору оренди (11 850,00 доларів США), однак не врахували, що ця умова стосується тієї сторони, з вини якої розривається договір, не зауважили, що сам по собі факт звернення відповідачки з ініціативою про розірвання договору не свідчить про її вину в припиненні зобов'язання, та дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав у позивача для стягнення вказаної суми коштів. За таких обставин, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на норми матеріального права, якими врегульовано спірні правовідносини, умови укладеного між сторонами договору оренди, не встановили правових підстав для стягнення з відповідачки орендної плати, права позивача на неустойку, порушили принцип рівності та змагальності сторін, не перевірили доводів відповідачки, у зв'язки із чим, дійшли передчасного висновку про задоволення позову. На думку Великої Палати Верховного Суду, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, а тому відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України їх слід скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки не встановлено обставин, що мають суттєве значення, що унеможливлює закінчення судового розгляду. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 30 листопада 2017 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 811/568/16 Провадження N 11-441апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Кіровоградського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року (у складі колегії суддів Хилько Л.І., Жука Р.В., Момонт Г.М.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2017 року (у складі колегії суддів Бершова Г.Є., Катунова В.В., Ральченка І.М.) у справі N 811/568/16за її позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" Славікіної Марини Анатоліївни (далі - уповноважена особа Фонду), третя особа - відділ державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві, про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом до Фонду, уповноваженої особи Фонду, третя особа - відділ державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві, у якому з урахуванням уточнень позовних вимог просила: - визнати протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду та зобов'язати включити дані щодо позивачки до реєстру акцептованих вимог кредиторів для відшкодування залишку коштів за вкладом на підставі рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 23 грудня 2014 року у справі N 405/7916/14-ц (22/ц/781/3093/14); - зобов'язати Фонд здійснити відшкодування залишку коштів ПАТ "Всеукраїнський Акціонерний Банк" (далі - ПАТ "ВіЕйБі Банк") за вкладом ОСОБА_3 згідно з рішенням Апеляційного суду Кіровоградської обл. від 23 грудня 2014 року у справі N 405/7916/14-ц (22/ц/781/3093/14); - зобов'язати відповідачів подати у тижневий строк з моменту набрання рішенням у справі законної сили звіт про виконання судового рішення. Кіровоградський окружний адміністративний суд ухвалою від 11 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2017 року, закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулась до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Кіровоградського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2017 року і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 лютого 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 квітня 2018 року вказану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Як убачається з матеріалів справи і встановлено судами попередніх інстанцій, 07 жовтня 2010 року між ОСОБА_3 та ПАТ "ВіЕйБі Банк" було укладено договір про відкриття банківського рахунку та обслуговування платіжної картки фізичної особи N 040000015310 в національній валюті та 10 квітня 2013 року - договір про відкриття банківського рахунку та обслуговування платіжної картки фізичної особи N 040000314447 на умовах продукту "Заощадження". Правління Національного банку України постановою від 19 березня 2015 року N 188 відкликало банківську ліцензію ПАТ "ВіЕйБі Банк" та прийняло рішення про його ліквідацію. Виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 20 березня 2015 року N 63 про початок процедури ліквідації ПАТ "ВіЕйБі Банк" і призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку. Відомості про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк" та призначення уповноваженої особи Фонду опубліковано 26 березня 2015 року в газеті "Голос України". Позивачка 25 лютого 2016 року від Фонду отримала відшкодування коштів за вкладом у розмірі 200 тис. грн. У подальшому ОСОБА_3 неодноразово зверталась до відповідачів з листами щодо виплати їй залишку за вкладом. У березні 2016 року уповноважена особа Фонду повідомила позивачку, що залишок коштів на її рахунках складає 1 млн 156 тис. 11 грн 30 коп., а оскільки вона в період з 26 березня по 24 квітня 2015 року не подала заяву щодо включення її кредиторських вимог на вказану суму до реєстру акцептованих вимог кредиторів, такі вимоги задоволенню в ліквідаційній процедурі не підлягають і вважаються погашеними. Указані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_3 до суду з адміністративним позовом на захист порушених, на її думку, прав та інтересів. Закриваючи провадження в цій справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, керувався тим, що ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, юрисдикція адміністративних судів не поширюється. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої й апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси (ч. 1 ст. 6 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судами рішень). Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС Українисправа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України). Згідно із ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. У цій справі правовідносини стосуються дій уповноваженої особи Фонду щодо невключення кредиторських вимог ОСОБА_3 до реєстру акцептованих вимог кредиторів, зобов'язання внести зміни до зазначеного реєстру на суму 1 млн 156 тис. 11 грн 30 коп.та подання цих змін до Фонду для затвердження, оскільки у ПАТ "ВіЕйБі Банк" існує заборгованість перед позивачкою за договором банківського вкладу. Законом України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 2 цього Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом ст. 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із ч. 1 ст. 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими ч. 2 ст. 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, акумулювання коштів, отриманих із джерел, визначених ст. 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку. Відповідно до ч. 5 ст. 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Відповідно до ч. 2 ст. 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом. За приписами ч. 1 ст. 54 Закону N 4452-VІрішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, за змістом наведених правових норм на Фонд, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Зі свого боку, уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог фізичної особи до суб'єкта господарювання - банку, що ліквідується), які задовольняються у порядку черговості, визначеної ст. 52 Закону N 4452-VI, за рахунок коштів, одержаних у наслідок ліквідації та продажу майна банку. Повноваження уповноваженої особи Фонду щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів та внесення змін до цього реєстру визначені у п. 4 ч. 1 ст. 48 Закону N 4452-VI. Відповідно до ч. 1 ст. 52 зазначеного Закону кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів. У четвертій черзі задовольняються грошові вимоги вкладників - фізичних осіб у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом. Аналіз наведених норм свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом тимчасової адміністрації та ліквідації. Зазначене дає підстави стверджувати, що оскільки лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а спірні правовідносини випливають з укладених між банком і фізичною особою договорів, уповноважена особа Фонду та Фонд у цьому випадку діють як представники сторони договірних відносин. Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) є обґрунтованими. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, помилково зазначив, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, не врахувавши суб'єктний склад правовідносин. Як убачається з матеріалів справи, спірні правовідносини виникли між фізичною особою ОСОБА_3 та юридичною особою ПАТ "ВіЕйБі Банк" в особі уповноваженої особи Фонду. Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України у редакції, чинній на час прийняття рішень) завданням цивільного судочинства є справедливий неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних прав з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно ч. 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини. Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Предметна підсудність, юрисдикція цивільних прав передбачена у ч. 1 ст. 15 ЦПК України, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 826/7532/16. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Статтею 351 КАС України (у редакціїЗакону N 2147-VIII) закріплено, що підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Кіровоградського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2017 року змінити в частині визначення підсудності справи господарській юрисдикції, визначивши право на звернення з цим позовом до суду в порядку цивільного судочинства. В іншій частині судові рішення - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук В.І. Данішевська Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 травня 2018 року м. Київ Справа N П/9901/101/18 Провадження N 11-217заі18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Князєва В.С., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю в. о. секретаря судового засідання - помічника судді Траута А.В., учасники справи: представник позивача - ОСОБА_3, представник відповідача - Мишковець О.В., представник третьої особи - Мажар Л.С., розглянула в судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_6 до Президента України, третя особа - Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, про визнання протиправними та скасування Указів Президента України, поновлення на посаді за апеляційною скаргою Мишковець Оксани Валеріївни як представника Президента України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року (судді Стрелець Т.Г., Білоус О.В., Бевзенко В.М., Шарапа В.М., Смокович М.І.), УСТАНОВИЛА: У травні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправними та скасувати укази Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 "Про звільнення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації" та від 17 травня 2014 року N 479/2014 "Про призначення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації"; поновити її на посаді члена Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації (далі - Комісія) із 17 травня 2014 року. На обґрунтування своїх вимог позивач послався на відсутність передбачених статтею 20 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1280-IV "Про телекомунікації" підстав для його звільнення з цієї посади та визначених Законом України від 16 грудня 1993 року N 3723-XII "Про державну службу" підстав для припинення його державної служби. При цьому позивач акцентував увагу на тому, що в оскаржуваному акті не вказано підстав для його звільнення. Суди розглядали справу неодноразово. Вищий адміністративний суд України постановою від 14 квітня 2016 року позов задовольнив частково, однак Верховний Суд України постановою від 25 жовтня 2016 року це рішення в частині задоволення позову скасував, а справу передав на новий судовий розгляд. 25 січня 2018 року позивач уточнив свої позовні вимоги і просив суд: визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 "Про звільнення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації"; поновити ОСОБА_6 на посаді члена Комісії з 20 травня 2014 року. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 30 січня 2018 року позов задовольнив. На зазначене судове рішення Мишковець О.В. як представник Президента України подала апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування цього рішення та ухвалення нового - про відмову в задоволенні позову. Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оспорюваний Указ Президента України підписано та видано в спосіб, передбачений Конституцією та законами України, при цьому наголошує, що норми законодавства не містять вимог стосовно обов'язкового обґрунтування у відповідному указі підстав припинення повноважень члена Комісії. Також, на думку скаржника, позивач підпадає під дію Закону України від 16 вересня 2014 року N 1682-VII "Про очищення влади". Крім того, апелянт акцентує увагу на тому, що правовідносини між Президентом України та членом Комісії не є трудовими, а стосуються проходження публічної служби й регулюються нормами спеціального законодавства, тому посилання суду попередньої інстанції на положення Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) є помилковим. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. У судовому засіданні 22 травня 2018 року представник відповідача підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити з наведених у ній мотивів. Також цю скаргу підтримав представник третьої особи. Представник позивача заперечив проти апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване судове рішення без змін. Як установив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, Президент України Указом від 16 грудня 2011 року N 1140/2011 призначив ОСОБА_6 членом Комісії. Відповідно до Указу Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 на підставі частини першої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" та статті 112 Конституції України із займаних посад звільнено Голову Комісії та п'ятьох її членів, у тому числі ОСОБА_6 Також установлено, що фактично позивача звільнено з посади 20 травня 2014 року. Задовольняючи позов, суд попередньої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскаржуваний Указ є протиправним та підлягає скасуванню в частині звільнення позивача з посади, оскільки його видано з недотриманням передбаченого статтею 20 Закону України "Про телекомунікації" порядку, а також відповідач не мотивував конкретних підстав звільнення. Водночас суд дійшов висновку, що з метою ефективного захисту та відновлення порушеного права позивача ОСОБА_6 потрібно поновити на попередній роботі. Перевіривши обґрунтованість рішення суду попередньої інстанції в межах наведених у апеляційній скарзі доводів, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Україна є правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу, закони приймаються на її основі й мають відповідати їй (стаття 1, частини перша, другої статті 8 Основного Закону України). За правилами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України). Конституційні повноваження Президента України визначено статтею 106 Конституції України, відповідно до якої Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, що є обов'язковими до виконання на території України. Отже, оскаржуваний Указ Президента України є нормативним актом індивідуальної дії, а тому має відповідати як Конституції, так і законам України. У пункті 17 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) визначено, що публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Таким чином, будь-яка державна служба є публічною службою. За змістом частин першої та п'ятої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" Голова та члени Комісії є державними службовцями, призначаються на посади та звільняються з посад Президентом України шляхом видання відповідного указу. Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" Голова Комісії подає Президенту України пропозиції щодо призначення на посади та звільнення з посад членів Комісії. Згідно із частиною четвертою цієї ж статті Голова або член Комісії може бути звільнений з посади у разі подання заяви про відставку, неможливості виконання обов'язків за станом здоров'я, припинення громадянства України, грубого порушення службових обов'язків, набрання законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні злочину, наявності інших підстав, передбачених законами. Повноваження Голови або члена Комісії припиняються у разі його смерті, визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим. Не можуть бути підставами для звільнення Голови або члена Комісії набуття повноважень новообраним Президентом України. Водночас, підстави припинення державної служби встановлені статтею 30 Закону України "Про державну службу", за змістом якої, крім загальних підстав, передбачених КЗпП, державна служба припиняється у разі: 1) порушення умов реалізації права на державну службу (стаття 4 цього Закону); 2) недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог, передбачених статтями 16 і 16-1 цього Закону; 3) досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (стаття 23 цього Закону); 4) відставки державних службовців, які займають посади першої або другої категорії (стаття 31 цього Закону); 5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі (стаття 12 цього Закону); 6) відмови державного службовця від прийняття або порушення Присяги, передбаченої статтею 17 цього Закону; 7) притягнення державного службовця до кримінальної або адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення, пов'язані з порушенням обмежень, передбачених Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції". Вирішуючи спір, суд установив, що на момент прийняття оскаржуваного Указу Голова Комісії не подавав пропозиції Президенту України щодо звільнення позивача із займаної посади, при цьому ні в згаданому Указі, ні в будь-яких інших документах не зазначено й не мотивовано конкретних підстав звільнення позивача з посади, передбачених частиною четвертою статті 20 Закону України "Про телекомунікації" та статтею 30 Закону України "Про державну службу". З огляду на викладене не можна вважати, що оспорюваний Указ прийнято на підставі та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У випадку, який розглядається, має місце виконання установчих функцій главою держави щодо формування органів державної влади й здійснення повноважень з підбору, підготовки та розстановки кадрів, яка спрямовується на структурні перетворення в державному апараті. Водночас це не означає, що на особу, яка працює на відповідній посаді, не розповсюджуються передбачені статтею 43 Конституції України гарантії захисту від незаконного звільнення. В апеляційній скарзі представник відповідача звертає увагу на відсутність у Законі України "Про телекомунікації" вимог щодо потреби обґрунтування у відповідному Указі підстав припинення повноважень члена Комісії. Із цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відсутність у Законі України "Про телекомунікації" вимог стосовно відображення в акті мотивів його прийняття не повинна тлумачитися як можливість прийняття невмотивованого акта. За правилами пункту 8 Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України, затвердженого Указом Президента України від 15 листопада 2006 року N 970/2006, проект акта Президента України вноситься на паперовому носії разом із його електронною копією, а також із супровідним листом, пояснювальною запискою, довідковими та аналітичними матеріалами, довідкою про погодження проекту (із зазначенням посадових осіб, з якими погоджено проект акта), якщо інше не передбачено законами України, актами Президента України. Пояснювальна записка має містити обґрунтування необхідності видання акта, посилання на норми Конституції, законів України, на основі і на виконання яких пропонується видання відповідного акта Президента України, характеристику його основних положень, інформацію про нормативно-правове регулювання відповідного питання. З матеріалів справи вбачається, що Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 квітня 2017 року витребував у Адміністрації Президента України пояснювальну записку, довідковий та аналітичний матеріал до проекту Указу Президента України від 17 травня 2014 року N 478/2014 "Про звільнення Голови та членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації". Проте відповідач вимог цієї ухвали не виконав, повідомивши про неможливість надання зазначених матеріалів у зв'язку з їх відсутністю. Відповідно до частини другої статті 77 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. У розглядуваній справі відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, не довів, що на час прийняття ним спірного Указу існувала будь-яка з передбачених наведеними нормативно-правовими актами підстав для звільнення позивача з посади, та не зміг обґрунтувати, яка саме. Водночас не заслуговують на увагу посилання апелянта на положення Закону України "Про очищення влади", оскільки цей Закон набрав чинності 16 жовтня 2014 року, тобто після прийняття спірного Указу. ЗгаданийЗакон має свої чітко окреслені межі, процедуру застосування та безпосередньо не відноситься до спірних правовідносин у цій справі. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновок суду першої інстанції про протиправність та наявність у зв'язку з цим підстав для скасування оскаржуваного Указу в частині звільнення позивача з посади, є обґрунтованим. Також суд дійшов висновку, що оскільки позивача було звільнено незаконно, то його належить поновити на попередній роботі. Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 266 КАС Верховний Суд за наслідками розгляду справи може визнати акт Президента України протиправним та нечинним повністю або в окремій його частині. При цьому пунктом 3 цієї ж правової норми передбачено право застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу. Згідно з пунктом 10 частини другої статті 245 КАС у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів. Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і тим самим взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції (стаття 1 Конвенції). Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України "Про телекомунікації", не врегульовано процедури поновлення на посаді члена Комісії в разі його незаконного звільнення. Отже, з метою ефективного відновлення порушених прав позивача та уникнення декларативності судового рішення суд попередньої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин окремі положення КЗпП. Згідно із частиною першою статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Оскільки під час розгляду справи було встановлено обставини незаконного звільнення ОСОБА_6 із займаної посади, то правильним є і висновок суду першої інстанції про те, що ефективним способом відновлення її порушеного права в такому разі є поновлення позивача на попередній роботі. Доводи апелянта з приводу того, що правовідносини між Президентом України та членом Комісії не є трудовими, а стосуються проходження публічної служби, врегульовані положеннями спеціальних законів і до них не можуть бути застосовані положення КЗпП, є помилковими, адже пріоритетність норм спеціальних законів не виключає можливості субсидіарного застосування норм трудового законодавства. Зокрема, це стосується випадків, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться безпосередньо в спеціальному законі. Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Доводи апеляційної скарги таких висновків суду не спростовують. Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року підлягає залишенню без змін. Керуючись статтями 308, 310, 316, 322 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу Мишковець Оксани Валеріївни як представника Президента України залишити без задоволення. 2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко Повний текст постанови складено 29 травня 2018 року.
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/73/17 Провадження N 12-67гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., розглянула касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Софійський" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року (судді: Буравльов С.І. - головуючий, Андрієнко В.В., Пономаренко Є.Ю.) та рішення Господарського суду міста Києва від 10 квітня 2017 року (суддя Марченко О.В.) у справі N 910/73/17 Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Софійський" до Товариства з обмеженою відповідальністю "БФ ГРУП", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Товариство з обмеженою відповідальністю "Ефенес Пропертіз Лімітед", ОСОБА_5, про усунення перешкод у користуванні орендованим приміщенням та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "БФ Груп" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Софійський" про витребування майна із чужого незаконного володіння та виселення з нежилого приміщення, учасники справи: позивач за первісним позовом - Ковальова Л.Ф. відповідач за первісним позовом - Гаврин Д.В., Серт О.В. треті особи - не з'явились ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У січні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Софійський" (далі - Компанія) звернулось до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "БФ Груп" (далі - Товариство) про усунення перешкод у здійсненні права користування на умовах договору оренди нежилим приміщенням фізкультурно-оздоровчого комплексу площею 893,40 кв. м; приміщення N 1, N 3, N 4, N 5а, з N 6 по N 20 (група приміщень 15), з N 1 по N 5, N 8, N 10 (група приміщень) N 1, N 2, N 4, N 5, N 6, з N 8 по N 10 N 11а, N 13 (група приміщень 18), які є складовою частиною фізкультурно-оздоровчого комплексу, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 20 березня 2017 року). 1.2.Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказав на тривале порушення права користування вказаними орендованими приміщеннями, що перебувають у його користуванні на підставі чинного договору оренди N 02-216 від 21 вересня 2016 року, укладеного ТОВ "Ефенес Пропертіз Лімітед", як орендодавцем та Компанією, як орендарем. Позивач вважав, що з моменту укладення договору у нього виникло право користування та володіння майном, яке в силу вимог статей 391, 396 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) підлягає захисту. Крім того, позивач вказав, що відповідач став правонаступником ТОВ "Ефенес Пропертіз Лімітед" за укладеними цим товариством договорами, які передбачають право користування Компанією спірними приміщеннями. 1.3. У лютому 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "БФ Груп" (надалі - Товариство) звернулось до суду із зустрічним позовом до Компанії про витребування у Компанії на користь Товариства нежилих приміщень з N 1 по N 5, N 5а, з N 6 по N 20 (групи приміщень N 15), N 1, N 1а, з N 2 по N 10 (групи приміщень N 16), з N 1 по N 11, N 11а, N 12, N 13 (групи приміщень N 18) фізкультурно-оздоровчого комплексу (в літері А), загальною площею 1324,60 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1; виселення Компанії з нежилих приміщень з N 1 по N 5, N 5а, з N 6 по N 20 (групи приміщень N 15), N 1, N 1а, з N 2 по N 10 (групи приміщень N 16), з N 1 по N 11, N 11а, N 12, N 13 (групи приміщень N 18) фізкультурно-оздоровчого комплексу (літ. А), загальною площею 1324,60 кв м, що розташовані за тією ж адресою. 1.4.Зустрічний позов обґрунтовано доводами Товариства про те, що воно є власником спірних нежилих приміщень, а договори оренди N 02-2016 та N 03-2016 укладені між відповідачем за зустрічним позовом та ТОВ &quмі;Ефенес Пропертіз Лімітед&q? п;, а також договір суборенди є нікчемними і не породжують у Компанії жодних прав користування спірними приміщеннями. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 10 квітня 2017 року (суддя Марченко О.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року (судді: Буравльов С.І. - головуючий, Андрієнко В.В., Пономаренко Є.Ю.) у задоволенні первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Витребувано у Компанії нежилі приміщення з N 1 по N 5, N 5а, з N 6 по N 20 (група приміщень 15), з N 1 по N 5, N 7, N 8, N 10 (група приміщень 16), N 1, N 2, N 5, N 6, з N 8 по N 10, N 11а, N 12, N 13 (група приміщень 18), розташованих за адресою: АДРЕСА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "БФ Груп"; зобов'язано виселити Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Софійський" з нежилих приміщень з N 1 по N 5, N 5а, з N 6 по N 20 (група приміщень 15), з N 1 по N 5, N 7, N 8, N 10 (група приміщень 16), N 1, N 2, N 5, N 6, з N 8 по N 10, N 11а, N 12, N 13 (група приміщень 18), розташованих за адресою: АДРЕСА_1. 2.2.Судові рішення у справі обґрунтовано висновками про нікчемність договорів оренди та суборенди, у зв'язку із чим Компанія неправомірно володіє та користується нежитловими приміщеннями, які слід витребувати на користь позивача за зустрічним позовом та виселити позивача за первісним позовом з приміщень. Суди вказали, що позивач за первісним позовом не обґрунтував і не підтвердив наявності жодної з визначених Законом України "Про іпотеку" підстав припинення іпотеки. Також суди встановили, що в порушення вимог Закону України "Про охорону культурної спадщини" погодження на відчуження часток спірних приміщень, віднесених до Державного реєстру нерухомих пам'яток України як пам'ятки архітектури місцевого значення, жодному з користувачів уповноважений орган не надавав. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. У січні 2018 Компанія подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 10 квітня 2017 року, в якій просила: скасувати судові рішення в частині відмови у задоволенні первісного позову; ухвалити нове рішення, яким задовольнити первісний позов; зобов'язати Товариство усунути перешкоди у здійсненні права користування на умовах договору оренди N 02-2016 від 21 вересня 2016 року нежитловим приміщенням фізкультурно-оздоровчим комплексом площею 894,0 кв. м приміщення N 5а, N 6 по N 20 (група приміщень 15), з N 1 по N 5, N 7, N 8, N 10 (група приміщень 16), N 1, N 2, N 5, N 6, з N 8 по N 10, N 11а, N 12, N 13 (група приміщень 18), розташованим за адресою: АДРЕСА_1, а саме: звільнити зазначене приміщення від сторонніх осіб, заборонити Товариству встановлювати охорону приміщення, пропускний режим. 3.2. Касаційну скаргу обґрунтовано доводами про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права в частині висновків судів про відмову у задоволенні первісного позову, оскільки суди безпідставно застосували вимоги статті 12 Закону України "Про іпотеку" та не врахували приписів статті 17 цього Закону та статті 2 Закону України "Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Суди не врахували, що станом на день укладення договору оренди N 02-216 від 21 вересня 2016 року нежитлові приміщення площею 1324,60 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 не перебували в іпотеці, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03 жовтня 2016 року N 69557077 та від 20 вересня 2016 року N 38568720 про припинення іпотечного договору від 30 липня 2008 року N 638/ІП-3. Приймаючи рішення у справі, суди не врахували приписів статті 770 ЦК України, якою передбачено перехід прав та обов'язків наймодавця в разі зміни власника речі, переданої в найм, та відповідно дійшли помилкових висновків про нікчемність договору оренди і суборенди. 3.3. Крім того, за доводами скаржника, суди прийняли рішення з порушенням правил предметної та суб'єктної юрисдикції, визначених приписами статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі -ГПК України), оскільки предметом судового розгляду у справі стали правовідносини за договором суборенди N 07-2016 від 27 вересня 2016 року, стороною у якому є фізична особа ОСОБА_5, яка не може бути учасником господарського процесу. 4. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі N 910/73/17 за вказаною касаційною скаргою та призначено її до розгляду на 29 березня 2018 року, визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 27 лютого 2018 року. 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2018 року справу разом із касаційною скаргою заявника на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 10 квітня 2017 року у справі N 910/73/17 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.3. Мотивуючи ухвалу, касаційний господарський суд взяв до уваги, що за доводами касаційної скаргисуди попередніх інстанцій прийняли судові рішення з порушенням вимог статті 20 Господарського процесуального кодексу України, тобто з порушенням предметної та суб'єктної юрисдикції. За приписами частини шостої статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 5. Позиція учасників справи 5.1. У судовому засіданні Компанія підтримала касаційну скаргу з наведених у ній підстав. 5.2. Товариство заперечило доводи касаційної скарги, вказавши, що суди вірно встановили нікчемність договорів оренди та суборенди, які не породжують для Компанії жодних прав користування спірним приміщенням. Крім того, на думку Товариства суди достовірно встановили відсутність доказів щодо припинення договору іпотеки з огляду на неодноразові висновки Верховного Суду України щодо таких правовідносин, за змістом яких сама по собі відсутність у реєстрі прав технічного запису про певне обтяження, якщо про таке обтяження відомо порушнику, не впливає на дійсність такого обтяження та на винятковий перелік підстав припинення іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України "Про іпотеку". 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. З 30 травня 2005 року власником приміщень фізкультурно-оздоровчого комплексу загальною площею 1324,60 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, було ТОВ "Ефенес Пропертіз Лімітед", що не ставиться сторонами під сумнів. 6.2. 22 липня 2008 року Публічне акціонерне товариство "Омега Банк" і ДП "Фірма "Дайленко" (далі - позичальник) уклали кредитний договір, за умовами якого банк відкрив позичальнику мультивалютну кредитну лінію, що відновлюється, відповідно до якої надав позичальнику кредит у доларах США і гривні, а позичальник одержав кредит і зобов'язався повернути суму кредиту; по заборгованості в доларах США загальний ліміт встановлений в сумі 15000000,00 доларів США, в гривні - 5000000,00 грн. строк дії кредитної лінії - до 21 липня 2015 року. 6.3. 30 липня 2008 року з метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором майновий поручитель ТОВ "Ефенес Пропертіз Лімітед" і ПАТ "Омега Банк" уклали іпотечний договір, за яким в іпотеку передано спірні приміщення; запис від 31 липня 2008 року N 7663935 про обтяження приміщень іпотекою внесено до Державного реєстру іпотек і інформацію внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до пункту 4.1 іпотечного договору іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки, зокрема, якщо у момент настання строку виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором ці зобов'язання не будуть виконані. 6.4. 02 березня 2015 року постановою правління Національного банку України N 152 ПАТ "Омега Банк" визнано неплатоспроможним. 05 травня 2015 року рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на базі Публічного акціонерного товариства "Омега Банк" створено ПАТ "Перехідний Банк "РВС Банк". 03 липня 2015 року згідно з актом приймання передачі N 124/07/2015-К ПАТ "Омега Банк" передало ПАТ "Перехідний Банк "РВС Банк" права на активи неплатоспроможного банку. 6.5. Додатком N 1 до цього акта зафіксовано набуття ПАТ "Перехідний Банк "РВС Банк" прав вимоги до позичальника за кредитним договором на загальну суму 4 369 866,27 дол. США. 30 вересня 2016 року ПАТ "Перехідний Банк "РВС Банк" за договором про відступлення права вимоги, посвідченим приватним нотаріусом Войтовським В.С. за N 3046, відступив належні йому права вимоги за кредитним договором та права за іпотечним договором на користь ТОВ "ФК "Арбо Фінанс". 6.6. Листом (довідкою) від 3 лютого 2017 року N 030217 РВС Банк підтвердив та гарантував, що у період з 3 липня 2015 року по 30 вересня 2016 року не надавав згоди, зокрема, "Ефенес Пропертіз Лімітед" на передачу в оренду чи суборенду нежилих приміщень з N 1 по N 5, N 5а, з N 6 по N 20 (групи приміщень N 15), N 1, N 1а, з N 2 по N 10 (групи приміщень N 16), з N 1 по N 11, N 11а, N 12, N 13 (групи приміщень N 18) фізкультурно-оздоровчого комплексу (в літері А), загальною площею 1 324,60 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. 6.7. Судовими рішеннями у справі N 910/8536/16, зокрема, постановою Вищого господарського суду України від 16 березня 2017 року, підтверджено правомірність набуття РВС Банком прав за іпотечним договором. 6.8. 5 жовтня 2016 року ТОВ "ФК "Арбо Фінанс" звернулося до позичальника, майнових поручителів ТОВ "Ефенес Пропертіз Лімітед", ДП "Фірма "Дайленко", ОСОБА_5, ОСОБА_10, ОСОБА_11 з вимогами відповідно N 05.10/16-5, N 05.10/16-9, N 05.10/16-1, N 05.10/16-7, N 05.10/16-3 про усунення порушень за кредитним та іпотечним договорами. 08 грудня 2016 року ТОВ "ФК "Арбо Фінанс" за договором про відступлення права вимоги, посвідченим приватним нотаріусом Войтовським В.С. за N 4176, відступило належні йому права вимоги за кредитним договором та права за іпотечним договором на користь ТОВ "ФК "Скілінг". 6.9. 26 грудня 2016 року право власності на спірні приміщення зареєстровано за ТОВ "ФК "Скілінг" у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за N 18310447, оскільки ТОВ "ФК "Скілінг" звернуло стягнення на предмет іпотеки. 6.10. Товариство придбало у ТОВ "ФК "Скілінг" спірні приміщення за договором купівлі-продажу від 30 грудня 2016 року, за умовами якого нежилі приміщення належать продавцю - ТОВ "ФК "Скілінг" на підставі: іпотечного договору; акта приймання-передачі від 3 липня 2015 року N 124/07/2015-к, договору про відступлення права вимоги від 30 вересня 2016 року, договору про відступлення права вимоги від 8 грудня 2016 року, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданим 26 грудня 2016 року за N 77050309. 6.11. 30 грудня 2016 року Компанія отримала від Товариства вимогу N 16-60, якою останнє у зв'язку з придбанням спірних приміщень на підставі договору купівлі-продажу повідомило Компанію про те, що, починаючи з 30 грудня 2016 року, Товариство передало вказані приміщення під охорону і забезпечення пропускного режиму Приватному підприємству "Служба безпеки "Гарант"; враховуючи відсутність договірних відносин Товариства з Компанією щодо користування спірними приміщеннями, Товариство вимагало звільнити приміщення в строк до 14 січня 2017 року. 6.12. Натомість Компанія вважає правомірним та законним використання спірних приміщень, вказуючи на укладені нею договори. 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 7.2. Спори, підвідомчі господарським судам України, на час звернення з позовною заявою визначалися статтею 12 ГПК України (у відповідній редакції на час звернення з позовом). Зокрема відповідно до пункту 1 частини першої вказаної статті господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна та з інших підстав. 7.3. Склад учасників цієї справи (сторін у судовому процесі) сформовано відповідно до сторін існуючого спору про речове право на майно - власник і користувач, походження та законність прав якого з'ясовується; учасники справи є юридичними особами, а їхній спір виник у зв'язку зі здійсненням ними господарської діяльності. 7.4. Як первісний, так і зустрічний позови не містять будь-яких вимог, спрямованих до третіх осіб поза межами спірних правовідносин, зокрема фізичних осіб, які не мають статусу підприємців, а судові рішення ні в мотивувальній, ні в резолютивній частинах не встановлюють прав та обов'язків осіб, не залучених до участі у справі, не містять висновків про задоволення чи відмову в задоволенні вимог до третіх осіб. 7.5. Отже, суди попередніх інстанцій вірно визначили предметну та суб'єктну юрисдикцію спору у цій справі, як належного до розгляду господарським судом, а доводи касаційної скарги про порушення судами положень ГПК України про юрисдикцію (підвідомчість) господарських судів є хибними. 7.6. За змістом статей 317 і 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. 7.7. Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. 7.8. За статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. 7.9. В свою чергу, особа, яка має речові права на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника цього майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (захист права власності). 7.10. Таким чином, у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з'ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно. 7.11. Суди у справі з'ясували, що статус Товариства як власника спірних приміщень на час виникнення спору підтверджується документально доказами, наявними в матеріалах справи та дослідженими судами попередніх інстанцій; сторони у справі цей статус не заперечують. 7.12. В свою чергу як на законну підставу користування належними Товариству приміщеннями Компанія посилається на договір оренди, укладений з ТОВ "Ефеніс Пропертез Лімітед", та договори суборенди. 7.13. Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. 7.14. Згідно із частиною третьою статті 12 Закону України "Про іпотеку" правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним. 7.15. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина перша статті 216 ЦК України). 7.16. Також за частиною першою статті 23 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведено інформації про обтяження майна іпотекою. 7.17. Підстави припинення іпотеки встановлені статтею 17 Закону України "Про іпотеку". Так, за частиною першою цієї статті іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору;реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. 7.18. Велика Палата Верховного Суду враховує, що державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". 7.19. Отже, внесення нотаріусом до реєстру запису про припинення іпотеки є офіційним підтвердженням існування юридичного факту припинення іпотеки відповідно до підстав, передбачених положеннями чинного законодавства, але такий факт не створюється реєстраційною дією нотаріуса. Існування спірного запису в реєстрі про припинення іпотеки не позбавляє іпотекодержателя права доводити обставини дійсності такої іпотеки в суді. 7.20. Відтак, за змістом з'ясованих судами обставин справи іпотека виникла щодо спірного майна, була зареєстрована належним чином, а належні та допустимі докази того, що ця іпотека була припинена за визначених законодавством підстав на час укладення Компанією договорів щодо спірного майна, відсутні. 7.21. Договори, якими Компанія обґрунтовує правові підстави користування спірними приміщеннями укладені щодо майна, переданого в іпотеку, без згоди іпотекодержателя, що зумовлює їх нікчемність та не створює інших юридичних наслідків, крім пов'язаних з їх нікчемністю. 8. Висновки Великої Палати Верховного Суду 8.1. Суди попередніх інстанцій повно та всебічно встановили обставини справи, дійшли законних та обґрунтованих висновків щодо застосування норм матеріального та процесуального права. 8.2. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. 8.3. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 8.4. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін новий розподіл судових витрат не проводиться. На підставі викладеного, керуючись статтями 129, 301, 302, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Софійський" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 у справі N 910/73/17 залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 10 квітня 2017 року у справі N 910/73/17 залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 150/928/14-а Провадження N 11-113апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Князєва В.С., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в письмовому провадженні справу за позовом депутатів Чернівецької селищної ради ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Чернівецької селищної ради Чернівецького району Вінницької області, третя особа - Чернівецька районна спілка споживчих товариств, про скасування рішення за касаційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2016 року, ВСТАНОВИЛА: Позивачі звернулись до суду з позовом до Чернівецької селищної ради Чернівецького району Вінницької області, третя особа - Чернівецька районна спілка споживчих товариств, у якому просили скасувати рішення Чернівецької селищної ради Чернівецького району Вінницької області 7 сесії 6 скликання від 17 жовтня 2011 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки Чернівецькій районній спілці споживчих товариств для облаштування території ринку по вул. Леніна, 93 в смт Чернівці". Позов мотивовано тим, що оскаржуване рішення селищної ради прийнято протиправно та внаслідок поданих Чернівецькою районною спілкою споживчих товариств неправдивих даних, оскільки дозвіл на розробку проекту землеустрою не надавався, а посилання третьої особи на перехід до неї права на отримання земельної ділянки від Державного підприємства "Ринок" внаслідок приєднання цього підприємства до Чернівецької районної спілки споживчих товариств не відповідає дійсності. Суди розглядали справу неодноразово. Так, Чернівецький районний суд Вінницької області постановою від 18 липня 2016 року позов задовольнив, скасував рішення Чернівецької селищної ради Чернівецького району Вінницької області 7 сесії 6 скликання від 17 жовтня 2011 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки Чернівецькій районній спілці споживчих товариств для облаштування території ринку по вул. Леніна, 93 в смт Чернівці". Вінницький апеляційний адміністративний суд (судді Сторчак Б.Ю., Ватаманюк Р.В., Мельник-Томенко Ж.М.) ухвалою від 15 вересня 2016 року постанову Чернівецького районного суду Вінницької області від 18 липня 2016 року скасував, провадження у справі закрив. ОСОБА_3 та ОСОБА_5 у жовтні 2016 року подали касаційну скаргу на ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 05 грудня 2016 року відкрив провадження за цією касаційною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України викладено в новій редакції. 01 лютого 2018 року касаційна скарга була передана до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 05 лютого 2018 року призначив справу до попереднього розгляду. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 06 лютого 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 16 лютого 2018 року прийняла до провадження зазначену справу та призначила її розгляд за касаційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в порядку письмового провадження. Відповідно до частини першої статті 341 КАС (в чинній редакції) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що відповідач порушив порядок надання дозволу на розробку проекту землеустрою, погодження такого проекту та передачі земельних ділянок в оренду, визначених статтями 122 - 123 та 186 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). У скарзі зазначено, що оскаржуване рішення відповідача є рішенням суб'єкта владних повноважень про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, а суд апеляційної інстанції помилково застосував статтю 157 КАС з огляду на публічно-правовий характер цього спору. Перевіривши обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції у межах наведених у касаційній скарзі доводів про недотримання цим судом правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що "фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність… Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)". Згідно з частиною першою статті 2 КАС (тут і далі - в редакції, чинній на момент ухвалення рішення судом апеляційної інстанції) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Судами встановлено, що 23 лютого 2007 року рішенням Чернівецької селищної ради 7 сесії 5 скликання Державному підприємству "Ринок" надано дозвіл на розробку проекту відводу земельної ділянки для облаштування території базару на умовах оренди із земель комунальної власності та зобов'язано в місячний термін замовити в Чернівецькій філії Державного підприємства "Вінницький регіональний центр Державного земельного кадастру" розробку проекту відводу на земельну ділянку. Такий проект було розроблено та затверджено оскаржуваним рішенням Чернівецької селищної ради Чернівецького району Вінницької області 7 сесії 6 скликання від 17 жовтня 2011 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки Чернівецькій районній спілці споживчих товариств для облаштування території ринку по вул. Леніна, 93 в смт Чернівці", яким водночас цю земельну ділянку передано в оренду Чернівецькій районній спілці споживчих товариств. Також цим рішенням зобов'язано Чернівецьку районну спілку споживчих товариств звернутись в проектну організацію та замовити звіт з експертно-грошової оцінки земельної ділянки, укласти та здійснити реєстрацію договору оренди земельної ділянки відповідно до чинного законодавства. Рішення ради було прийняте, зокрема, на підставі заяви третьої особи, в якій зазначалось, що 20 червня 2011 року Державне підприємство "Ринок" приєднане до Чернівецької районної спілки споживчих товариств з переходом всіх прав і обов'язків до останньої. Таким чином, предметом спору у цій справі є рішення органу місцевого самоврядування про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки в оренду юридичній особі, яка, на думку позивачів, набула таке право оренди неправомірно. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позов не містить визначених статтею 2 КАС вимог щодо скасування або визнання неправомірними рішень, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування, оскільки предметом спору є набуття права оренди на земельну ділянку, і в розглядуваному випадку відповідач не здійснює владних управлінських функцій, а є рівноправним суб'єктом земельних відносин в процесі реалізації права розпорядження земельною ділянкою відповідно до статті 5 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), тому виникає спір про право цивільне. Апеляційний суд керувався положеннями статті 157 КАС, відповідно до яких суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Такий висновок суду апеляційної інстанції є передчасним з огляду на наступне. Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з пунктом 10 частини першої статті 16 ЦК одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. З наведених норм можна зробити висновок, що в порядку цивільного судочинства може бути оскаржене таке рішення органу місцевого самоврядування, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, і за результатами його реалізації у фізичної чи юридичної особи виникає право цивільне. З оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування вбачається, що воно спрямоване на передачу права користування земельною ділянкою третій особі шляхом передачі такої ділянки в оренду та зобов'язання укласти й зареєструвати відповідний договір оренди землі. Укладення договору оренди у встановленому законом порядку являтиметься реалізацією цього рішення, а після набуття права оренди у встановленому законом порядку дію цього рішення буде вичерпано, з цього моменту адміністративні правовідносини між суб'єктом владних управлінських функцій та фізичною чи юридичною особою трансформуються у цивільні правовідносини між орендодавцем та орендарем. Відповідно до положень статті 792 ЦК (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" (тут і далі - в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Статтею 18 цього Закону визначено, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Положеннями статті 20 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Також відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, зокрема, право постійного користування та право оренди земельної ділянки. Отже, право оренди земельної ділянки виникає після укладення договору оренди та його державної реєстрації у встановленому законом порядку. З моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб'єктами, та в подальшому виникають договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору. Такі ознаки не притаманні адміністративним правовідносинам, натомість - притаманні цивільним правовідносинам, які з урахуванням суб'єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді. Аналогічну правову позицію було висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 квітня 2018 року у справі N 539/1957/16-а. Разом з тим, суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження та стверджуючи про приватноправовий характер спору, не встановив, чи був укладений у встановленому законом порядку договір оренди на виконання оскаржуваного рішення. Без встановлення цієї обставини неможливо підтримати або спростувати висновок суду апеляційної інстанції про наявність спору про право цивільне, встановити предметну підсудність даної справи. Відповідно до частини другої статті 341 КАС (тут і далі - в чинній редакції) суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Відповідно до пункту 7 частини 3 статті 353 КАС визначено, що підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм процесуального права, якщо оскаржене рішення ухвалено з порушенням правил юрисдикції (підсудності). З огляду на викладене оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 2, 3, 4, 17, 157 КАС (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статтями 345, 349, 353, 356 КАС (в чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_5 задовольнити. 2. Ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2016 року скасувати. 3. Справу за позовом депутатів Чернівецької селищної ради ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Чернівецької селищної ради Чернівецького району Вінницької області, третя особа - Чернівецька районна спілка споживчих товариств, про скасування рішення - направити для продовження розгляду до Вінницького апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач І.В. Саприкіна О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 911/3494/16 Провадження N 12-44гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4 (представник - адвокат ОСОБА_5), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватне підприємство "Мале підприємство "Вікторія" (правонаступник - Товариство з обмеженою відповідальністю "Мале підприємство "Вікторія-Бородянка", представник - не з'явився), розглянула у судовому засіданні справу N 911/3494/16 Господарського суду Київської області за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Приватного підприємства "Мале підприємство "Вікторія" (правонаступник - Товариство з обмеженою відповідальністю "Мале підприємство "Вікторія-Бородянка"), про розірвання договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного господарського суду від 04 липня 2017 року (головуючий суддя Буравльов С.І., судді Андрієнко В.В., Власов Ю.Л.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до ОСОБА_4 про розірвання укладеного 28 листопада 2012 року між ними договору купівлі-продажу (відступлення) частки в статутному капіталі Приватного підприємства "Мале підприємство "Вікторія" (далі - ПП "МП "Вікторія") з розстроченням платежу. Позов заявлено з таких підстав. 2. 22 листопада 2012 року з метою отримання фінансових інвестицій і технічного кредиту, а також для оздоровлення фінансово-господарської діяльності ПП "МП "Вікторія" за рахунок збільшення статутного капіталу та залучення додаткових коштів, ОСОБА_3 (якому належало 100 % статутного капіталу цього підприємства) прийняв рішення N 01/11-2012 щодо продажу (відступлення) майнової частки в статутному капіталі підприємства розміром 70 % на користь ОСОБА_4 вартістю 140 000,00 грн. 3. На виконання зазначеного рішення 28 листопада 2012 року ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) уклали договір купівлі-продажу (відступлення) частки в статутному капіталі з розстроченням платежу, посвідчений приватним нотаріусом Бородянського районного нотаріального округу Київської області Королем Р.А. та зареєстрований за N 3748, відповідно до умов якого продавець продає, а покупець купує частину належної продавцю частки в статутному капіталі ПП "МП "Вікторія" розміром 140 000,00 грн. яка становить 70 % від статутного (складеного) капіталу цього підприємства, при цьому розрахунки між сторонами проводяться протягом одного року з моменту укладення цього договору в порядку, визначеному законодавством України (пункти 1.2, 2.3 договору). З моменту укладення цього договору продавець втрачає всі права та обов'язки у відносинах з іншими співвласниками, які виникали зі статусу співвласника підприємства та стосувалися відчуженої частки, а до покупця переходять усі відповідні права й обов'язки на цю частку, що існували в момент її продажу (пункти 4.1, 4.2 договору). 4. У подальшому ОСОБА_3 звернувся до суду із цим позовом. 5. Позов обґрунтовано істотним порушенням умов зазначеного договору відповідачем, який, за твердженням позивача, не виконав свого обов'язку щодо проведення повного розрахунку за укладеним між ними договором купівлі-продажу та не оплатив придбаної в нього частки в статутному капіталі ПП "МП "Вікторія". 6. Водночас у квітні 2018 року ПП "МП "Вікторія" реорганізовано у Товариство з обмеженою відповідальністю "Мале підприємство "Вікторія-Бородянка" (рішення загальних зборів засновників, оформлене протоколом від 16 квітня 2018 року N 1-04/18), стосовно чого 18 травня 2018 року внесено відповідні зміни до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 7. Господарський суд Київської області рішенням від 13 квітня 2017 року позовні вимоги задовольнив повністю. Розірвав укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 договір купівлі-продажу (відступлення) частки в статутному капіталі з розстроченням платежу від 28 листопада 2012 року та стягнув з відповідача судовий збір. 8. Обґрунтовуючи своє рішення, суд першої інстанції зазначив, що відповідач не надав жодних доказів належного виконання ним свого обов'язку за спірним договором щодо повного розрахунку за придбання частки в статутному капіталі підприємства, тому таке істотне порушення умов цього договору є підставою для його розірвання. 9. Крім того, посилаючись на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 14 вересня 2016 року у справі N 522/27392/13-ц (провадження N 6-457цс16), суд указав, що ця справа підвідомча господарському суду, оскільки спір виник з корпоративних відносин між учасниками підприємства щодо управління ним, зокрема стосовно розірвання договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі цього підприємства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 10. Київський апеляційний господарський суд постановою від 04 липня 2017 року рішення Господарського суду Київської області від 13 квітня 2017 року скасував і припинив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 11. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що оскільки на момент укладення оспорюваного договору відповідач не був учасником ПП "МП "Вікторія", а позивач не довів порушення своїх корпоративних прав щодо вказаного підприємства, то цей спір про розірвання укладеного між двома фізичними особами договору купівлі-продажу не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги 12. У жовтні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 04 липня 2017 року та залишити в силі рішення Господарського суду Київської області від 13 квітня 2017 року. 13. Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір у цій справі є корпоративним, оскільки виник між учасниками підприємства щодо купівлі-продажу частки у статутному капіталі та пов'язаний з розпорядженням корпоративними правами, а тому ця справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 14. 19 лютого 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_4 на касаційну скаргу, у якому стверджується, що постанова суду апеляційної інстанції, якою припинено провадження в цій справі, є законною та обґрунтованою, оскільки під час укладення спірного договору купівлі-продажу часток у статутному капіталі ПП "МП "Вікторія" відповідач не був учасником цього підприємства, тому, на думку ОСОБА_4, відповідний спір між фізичними особами щодо виконання ними зобов'язань за вказаним договором підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 15. Також ОСОБА_4 вказала на безпідставність застосування судом першої інстанції при вирішенні цієї справи правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 14 вересня 2016 року у справі N 6-457цс16, з огляду на різність їх предметів спору та змісту відповідних правовідносин. 16. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ПП "МП "Вікторія" своєї позиції у справі не висловила. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 17. Ухвалою Вищий господарський суд України від 05 грудня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 прийняв до провадження та призначив справу до розгляду на 20 грудня 2017 року. 18. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 19. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції цього Закону касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 20. Ухвалою від 29 січня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду призначив касаційну скаргу ОСОБА_3 до розгляду, а 27 лютого 2018 року - передав цю справу разом з касаційною скаргою ОСОБА_3 на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 21. Оскільки ОСОБА_3 оскаржує постанову Київського апеляційного господарського суду від 04 липня 2017 року з підстав порушення судом правил предметної та суб'єктної юрисдикції, ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року цю справу прийнято та призначено до розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 22. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та припиняючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції зазначив, що спір у цій справі не є корпоративним і не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Проте ці висновки Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними з огляду на таке. 23. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 24. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у згаданій редакції)). 25. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у вказаній редакції), згідно з пунктами 1, 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; і справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. 26. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 3, 4, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 27. Натомість відповідно до положень статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), які кореспондуються з приписами статті 19 цього Кодексу (у чинній редакції), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. 28. Отже, правильне визначення підвідомчості цієї справи залежить від установлення наявності або відсутності корпоративних відносин між сторонами оспорюваного договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі приватного підприємства. 29. Відповідно до частини першої статті 62 Господарського кодексу України підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. 30. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 Господарського кодексу України). 31. За змістом частин третьої та п'ятої статті 63 Господарського кодексу України залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. 32. Разом з тим відповідно до частин першої, третьої статті 167 Господарського кодексу України корпоративними правами є права особи частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. 33. Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи, у тому числі й той, який вибув. 34. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що оскільки з переходом до відповідача прав і обов'язків щодо частки в статутному капіталі ПП "МП "Вікторія" на підставі укладеного з позивачем договору купівлі-продажу до нього перейшли відповідні права й обов'язки стосовно участі спільно з позивачем у діяльності та управлінні цього підприємства, то й відносини, які виникли між сторонами оспорюваного договору, за своєю правовою природою є корпоративними відносинами щодо володіння, користування й розпорядження належними сторонам корпоративними правами у цьому приватному підприємстві. 35. Таким чином, спір у цій справі, який виник з корпоративних відносин між учасниками приватного підприємства щодо розірвання укладеного між ними договору купівлі-продажу (відступлення) частки в статутному капіталі цього підприємства, є господарсько-правовим і підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 36. За таких обставин рішення суду апеляційної інстанції про припинення провадження у справі є таким, що прийняте з порушенням норм процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 37. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 38. Відповідно до частини шостої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 39. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_3 слід задовольнити частково, рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а справу - направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Щодо судових витрат 40. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення касаційної скарги та направлення справи для продовження розгляду, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Висновок щодо застосування норм права 41. За змістом статей 1, 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), з урахуванням приписів статті 167 Господарського кодексу України, спори у справах, які виникають з корпоративних відносин між учасниками приватного підприємства щодо розірвання укладеного між ними договору купівлі-продажу (відступлення) частки в статутному капіталі цього підприємства, є господарсько-правовими і підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. Керуючись статтями 300-302, 306, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 04 липня 2017 року скасувати. 3. Справу N 911/3494/16 Господарського суду Київської області за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Приватного підприємства "Мале підприємство "Вікторія" (правонаступник - Товариство з обмеженою відповідальністю "Мале підприємство "Вікторія-Бородянка"), про розірвання договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства направити до Київського апеляційного господарського суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений 29 травня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/22696/16 Провадження N 12-48гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: заявник - Публічне акціонерне товариство "Універсал Банк", відповідачі - Товариство з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю "Бобер", Товариство з обмеженою відповідальністю "Керамік Полісся", розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 910/22696/16 Господарського суду міста Києва за заявою Публічного акціонерного товариства "Універсал Банк" про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 за позовом Публічного акціонерного товариства "Універсал Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю "Бобер", Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамік Полісся" про стягнення заборгованості за генеральним договором від 30 квітня 2013 року N BL15224 та договорами поруки за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д." на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року (головуючий суддя Калатай Н.Ф., судді Сітайло Л.Г., Баранець О.М.) та ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року (суддя Мандриченко О.В.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Універсал Банк" (далі - ПАТ "Універсал Банк") звернулося до Господарського суду міста Києва із заявою про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 за позовом ПАТ "Універсал Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, ТОВ "Бобер", ТОВ "Керамік Полісся" про стягнення заборгованості за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 30 квітня 2013 року N BL15224 (далі - генеральний договір) та договорами поруки. Позов заявлено з таких підстав. 2. 30 квітня 2013 року між ПАТ "Універсал Банк" (кредитор) і ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." (позичальник) укладено генеральний договір з подальшими змінами й доповненнями, відповідно до умов якого кредитор зобов'язується здійснювати на користь позичальника кредитні операції у межах ліміту цього договору, а позичальник зобов'язаний виконати всі обов'язки, що випливають зі змісту кредитної операції, цього договору та додаткових договорів. Усі спори, які виникають при виконанні цього договору, додаткових договорів або у зв'язку з ними чи випливають з них, підлягають розгляду Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків згідно з його регламентом (пункт 8.4 договору). 3. З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за зазначеним договором ПАТ "Універсал Банк" було укладено договори поруки від 30 квітня 2013 року N BL15224-П1 та N BL15224-П2 із ОСОБА_4 і ТОВ "Бобер" відповідно, а також договір поруки від 08 жовтня 2013 року N BL15224-П3 з ТОВ "Керамік Полісся". 4. У жовтні 2016 року ПАТ "Універсал Банк" звернулося до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків із зазначеним позовом до ТОВ "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, ТОВ "Бобер" і ТОВ "Керамік Полісся" з огляду на невиконання позичальником своїх зобов'язань за генеральним договором, а також на підставі вказаних договорів поруки. 5. Постійно діючий Третейський суд при Асоціації українських банків рішенням від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 за позовом ПАТ "Універсал Банк" до ТОВ "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, ТОВ "Бобер" і ТОВ "Керамік Полісся" позов задовольнив частково. Стягнув з ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." на користь ПАТ "Універсал Банк" 1 994 795,13 грн заборгованості та 21 117,89 грн витрат, пов'язаних з вирішенням спору. У задоволенні вимог до ОСОБА_4, ТОВ "Бобер" і ТОВ "Керамік Полісся" суд відмовив з огляду на припинення договорів поруки від 30 квітня 2013 року N BL15224-П1 і N BL15224-П2 та від 08 жовтня 2013 року N BL15224-П3. 6. У подальшому ПАТ "Універсал Банк" звернулося до Господарського суду міста Києва із зазначеною завою. Заяву мотивовано тим, що рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 не виконується ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." добровільно, а тому підлягає примусовому виконанню. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 7. Господарський суд міста Києва ухвалою від 13 червня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року, зазначену заяву ПАТ "Універсал Банк" задовольнив. Видав наказ на виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16, яким стягнуто з ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." на користь ПАТ "Універсал Банк" 1 994 795,13 грн заборгованості та 21 117,89 грн витрат, пов'язаних з вирішенням спору третейським судом, а також судовий збір. 8. Обґрунтовуючи свої рішення, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили про відсутність передбачених чинним законодавством підстав для відмови у видачі виконавчого документа, оскільки встановили, що рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 не було скасоване судом, відповідна справа підвідомча третейському суду, заявник не пропустив строку для звернення за видачею виконавчого документа, це рішення третейського суду прийнято у спорі, передбаченому третейською угодою, яка не визнавалася недійсною, а склад третейського суду відповідав вимогам Закону України "Про третейські суди". 9. Також суд апеляційної інстанції указав, що саме Господарський суд міста Києва є компетентним судом у розумінні положень статті 56 Закону України "Про третейські суди", який повинен вирішувати питання про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16, оскільки цим рішенням відмовлено в задоволенні позовних вимог до фізичної особи та вирішено стягнути заборгованість з однієї юридичної особи на користь іншої. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги 10. 28 грудня 2017 року ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року та закрити провадження у справі N 910/22696/16. 11. Касаційну скаргу мотивовано порушенням судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо правильності визначення юрисдикції господарських судів, оскільки з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень) та статті 56 Закону України "Про третейські суди" заява ПАТ "Універсал Банк" про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16, в якій вирішувався спір щодо укладених для забезпечення виконання зобов'язання правочинів, стороною яких є фізична особа, не підлягала розгляду в порядку господарського судочинства, що у свою чергу було підставою для припинення провадження у цій справі. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 12. 01 березня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ПАТ "Універсал Банк" на касаційну скаргу, в якому стверджується, що заявник звернувся до господарського суду із заявою про видачу виконавчого документа на виконання зазначеного рішення третейського суду виключно в частині вимог до ТОВ "Керамаг Л.Т. Д.", при цьому в задоволенні позовних вимог до фізичної особи - ОСОБА_4 цим рішенням третейського суду було відмовлено, тому саме Господарський суд міста Києва є компетентним судом у розумінні положень Закону України "Про третейські суди" та повинен розглядати подану ним заяву. 13. Інші учасники справи (ОСОБА_4, ТОВ "Бобер", ТОВ "Керамік Полісся") своєї позиції у справі не висловили. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 14. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 08 лютого 2018 року поновив ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." строк на касаційне оскарження ухвали Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року, відкрив касаційне провадження і прийняв касаційну скаргу ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. 15. 12 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу разом з касаційною скаргою ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Оскільки ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." оскаржує ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року з підстав порушення судами правил суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 березня 2018 року цю справу прийняла та призначила до розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій Щодо юрисдикції суду 17. Звертаючись із касаційною скаргою про перегляд судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, скаржник зазначив, що оскільки одним з учасників цієї справи є фізична особа, то Господарський суд міста Києва не є компетентним судом у цій справі в розумінні положень Закону України "Про третейські суди", а справа не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає наведені в касаційній скарзі доводи обґрунтованими з огляду на таке. 18. Відповідно до статті 7 Закону України "Про третейські суди" в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). Сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів (за змістом статті 14 цього Закону). 19. Згідно із частиною першою статті 14 Закону України "Про третейські суди" рішення третейського суду приймається після дослідження усіх обставин справи третейським суддею, що одноособово розглядав справу, або більшістю голосів третейських суддів, які входять до складу третейського суду. Рішення оголошується у засіданні третейського суду. 20. Сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов'язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень. Сторони та третейський суд вживають усіх необхідних заходів з метою забезпечення виконання рішення третейського суду (стаття 50 Закону України "Про третейські суди"). 21. Статтею 55 Закону України "Про третейські суди" визначено, що рішення третейського суду виконуються зобов'язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні, якщо в рішенні строк його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню. 22. Водночас відповідно до статті 56 Закону України "Про третейські суди" заява про видачу виконавчого документа може бути подана до компетентного суду протягом трьох років з дня прийняття рішення третейським судом, де компетентним є місцевий загальний суд чи місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом (абзац 10 статті 2 цього Закону). 23. З наведених положень Закону України "Про третейські суди" вбачається, що, вирішуючи питання про визначення компетентного суду в розумінні цього Закону, необхідно керуватися загальними правилами визначення юрисдикції (підвідомчості) кожного конкретного спору, який був предметом розгляду в третейському суді, встановленими відповідними нормами процесуального законодавства. 24. Отже, правильне визначення підвідомчості цієї справи залежить від установлення того, до суду якої юрисдикції належить спір у справі N 75/16, що розглядався Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків. 25. Так, відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення заявника до суду) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 26. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у згаданій редакції)). 27. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у вказаній редакції), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів і технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів, та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 28. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 29. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України "Про третейські суди", якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 11, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 30. Натомість відповідно до положень статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення заявника до суду), які кореспондуються з приписами статті 19 цього Кодексу (в чинній редакції), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства, а також справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу, іноземного суду. 31. Предметом розгляду в Постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків у справі N 75/16 були позовні вимоги про стягнення з юридичної особи - позичальника на користь юридичної особи - кредитора заборгованості за укладеним між ними генеральним договором на здійснення кредитних операцій, а також про стягнення цієї заборгованості з поручителів, у тому числі й з фізичної особи, за укладеними між ними і кредитором відповідними договорами поруки. 32. Таким чином, оскільки вимога про стягнення заборгованості за зазначеним договором була заявлена у справі N 75/16, яка розглядалася Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків, до юридичної особи - позичальника та, зокрема, до фізичної особи - поручителя, який погодився розділити відповідальність з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за генеральним договором, то за суб'єктним складом сторін ця справа належить до юрисдикції загальних судів і підлягала б розгляду в порядку цивільного судочинства (за відсутності угоди сторін про передачу спору на вирішення третейським судом). 33. Звідси розгляд заяви ПАТ "Універсал Банк" про видачу виконавчого документа на виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 також належить до юрисдикції загальних судів і не є підвідомчим господарському суду. 34. За таких обставин суди першої й апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 35. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 36. Згідно із частиною другою статті 313 Господарського процесуального кодексу України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 37. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." підлягає задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню із закриттям провадження у справі. Щодо судових витрат 38. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Висновок щодо застосування норм права 39. За змістом положень Закону України "Про третейські суди" при вирішенні питання щодо визначення компетентного суду в розумінні цього Закону необхідно керуватися загальними правилами визначення юрисдикції (підвідомчості) кожного конкретного спору, який був предметом розгляду в третейському суді, встановленими відповідними нормами процесуального законодавства. Керуючись статтями 300-302, 306, 308, 313-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д." задовольнити. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року скасувати. 3. Провадження у справі N 910/22696/16 закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  12. ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 243/6674/17-к Провадження N 13-16cво18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Лобойка Л.М., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши матеріали провадження за касаційною скаргою представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Синтоп" (далі - ТОВ "НВО "Синтоп") ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 30 серпня 2017 року про відмову у відкритті апеляційного провадження, ВСТАНОВИЛА: І. ІСТОРІЯ ПРОВАДЖЕННЯ 1. 27 липня 2017 року слідчий суддя Слов'янського міськрайонного суду Донецької області розглянув клопотання слідчого у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за N 42017050000000575, про призначення комплексної позапланової перевірки щодо законності та цільового використання земельної ділянки посадовими особами ТОВ "НВО "Синтоп" і своєю ухвалою надав дозвіл на проведення такої перевірки. 2. 30 серпня 2017 року суддя-доповідач Апеляційного суду Донецької області ухвалою відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою представника ТОВ "НВО "Синтоп" на згадану ухвалу слідчого судді. 3. Не погодившись із ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 30 серпня 2017 року, ТОВ "НВО "Синтоп" через свого представника оскаржило її в касаційному порядку, вимагаючи скасування цієї ухвали з посиланням на те, що слідчий суддя постановив ухвалу від 26 липня 2017 року, не передбачену Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК), а отже, діяв поза межами своїх повноважень. На думку представника підприємства, апеляційний суд, керуючись загальними положеннями кримінального процесу, що містяться у статтях 7 та 9 КПКта гарантують право на оскарження процесуальних рішень, зобов'язаний був відкрити апеляційне провадження. 4. 04 грудня 2017 року колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишила касаційну скаргу без руху на підставі частини першої статті 429 КПК з наданням строку для усунення недоліків, зазначених в ухвалі. 5. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та розпочав роботу Верховний Суд. 6. Відповідно до пункту 4 параграфа 3 "Перехідні положення" розділу 4 Закону N 2147-VIII касаційні скарги на судові рішення у справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, передаються до Касаційного кримінального суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цим Законом. 7. 09 січня 2018 року колегія суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду ухвалою відкрила касаційне провадження у справі за касаційною скаргою представника ТОВ "НВО "Синтоп" ОСОБА_3 8. Суддя Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду ухвалами від 11 січня та 06 лютого 2018 року витребував матеріали провадження та призначив справу до розгляду. 9. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду ухвалою від 06 березня 2018 року передав касаційне провадження за касаційною скаргою представника ТОВ "НВО "Синтоп" ОСОБА_3 на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 4341 КПК як таке, що містить виключну правову проблему, і ця передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 12 квітня 2018 року прийняла кримінальне провадження до розгляду. II. ПОЗИЦІЯ ОСОБИ, ЯКА ПОДАЛА КАСАЦІЙНУ СКАРГУ, Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ 10. Представник ТОВ "НВО "Синтоп" ОСОБА_3 просила задовольнити касаційну скаргу. 11. Прокурор підтримав касаційну скаргу в частині вимоги щодо скасування ухвали апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження. Вважає, що розгляд касаційної скарги належить до компетенції об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду. III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПІД ЧАС УХВАЛЕННЯ ПОСТАНОВИ Розмежування компетенції Великої Палати Верховного Суду і об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду 12. Ухвалою від 12 квітня 2018 року Велика Палата Верховного Суду визнала наявність передбачених частиною п'ятою статті 434-1 КПК підстав для передачі цього кримінального провадження на її розгляд у зв'язку з тим, що воно містить виключну правову проблему й така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Вирішення виключної правової проблеми належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду. 13. Об'єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду мала б компетенцію щодо розгляду цієї касаційної скарги, якби вирішувалося питання про необхідність відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи іншої об'єднаної палати (частина друга статті 434-1 КПК) за умови відсутності правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України. Оскільки йдеться про протилежність правової позиції Касаційного кримінального суду, відображеної в постанові його Другої судової палати від 15 лютого 2018 року (справа N 757/2200/17-к), та позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 12 жовтня 2017 року (справа N 757/49263/15-к), то таку протилежність може бути усунуто лише Великою Палатою Верховного Суду. У цьому випадку фактично йдеться про відступ у постанові Другої судової палати Касаційного кримінального суду від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Згідно з пунктом 7 параграфа 3 "Перехідні положення" розділу 4 Закону N 2147-VIII вирішення такого питання належить до компетенції ВеликоїПалати Верховного Суду. Оцінка висновків судів попередніх інстанцій 14. Як убачається з матеріалів провадження, слідчий суддя Слов'янського міськрайонного суду Донецької області, задовольняючи 27 липня 2017 року клопотання слідчого про призначення перевірки щодо законності та цільового використання земельної ділянки, керувався пунктом 10 частини другої статті 36, пунктом 5 частини другої статті 40, частиною другою статті 93 КПК, пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 13 серпня 2014 року N 408 "Питання запровадження обмежень на проведення перевірок державними інспекціями та іншими контролюючими органами", пунктом 3 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України від 28 грудня 2014 року N 71-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи". Жодною з норм права, наведених слідчим суддею в ухвалі, не передбачене його повноваження постановляти ухвалу про надання дозволу на проведення позапланової перевірки. 15. Ухвалою від 30 серпня 2017 року Апеляційний суд Донецької області, керуючись частиною четвертою статті 399 КПК, відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою адвоката ТОВ "НВО "Синтоп" на ухвалу слідчого судді Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2017 року. Суд апеляційної інстанції вказав, що зазначена ухвала слідчого судді як така, що не включена до переліку ухвал, які підлягають оскарженню під час досудового розслідування (стаття 309 КПК), апеляційному оскарженню не підлягає, а це єпідставою для відмови у відкритті апеляційного провадження. Однак апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що кримінальна процесуальна норма, якою він керувався, стосується відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційними скаргами лише на ухвали слідчих суддів, що передбачені КПК. Щодо практики суду касаційної інстанції та Верховного Суду України 16. З ухвали про передачу провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду вбачається, що колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у вирішенні проблемного питання схиляється до правового висновку, викладеного Судовою палатою у кримінальних справах Верховного Суду України у постанові від 12 жовтня 2017 року (справа N 757/49263/15-к), а саме: "У разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення частини третьої статті 309 КПК, суд апеляційної інстанції не вправі відмовити у перевірці її законності, посилаючись на приписи частини четвертої статті 399 КПК. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі пункту 17 частини першої статті 7 та частини першої статті 24 КПК, які його гарантують, з огляду на положення частини шостої статті 9 КПК, яка встановлює, що у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 КПК". Велика Палата Верховного Суду погоджується з колегією суддів Касаційного кримінального суду в тому, що цей висновок безпосередньо стосується до ситуації, яка розглядається в цій справі. 17. Правовий висновок Верховного Суду України, на який посилається колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, стосується ухвали судді апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою прокурора на ухвалу слідчого судді на підставі частини четвертої статті 399 КПК, оскільки скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку. Слідчий суддя ухвалою, оскарженою до суду апеляційної інстанції, скасував постанову заступника Генерального прокурора України про відмову в задоволенні клопотання захисника про закриття кримінального провадження й зобов'язав уповноваженого прокурора прийняти постанову про закриття кримінального провадження та внести відповідні відомості до ЄРДР. 18. Як на приклад законного вирішення питання про відкриття апеляційним судом провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів, не передбачені КПК, колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду посилається також на ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, якою скасовано рішення судді апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді. Цією ухвалоюзадоволено скаргу захисника; скасовано постанову слідчого про зупинення досудового розслідування у кримінальному провадженні та дозвіл на затримання особи, наданий ухвалою слідчого судді; зобов'язано уповноважену особу Генеральної прокуратури України внести до ЄРДР відомості про скасування вказаних вище постанов слідчого, а також зобов'язано слідчого повідомити Департамент карного розшуку Національної поліції України про скасування постанови слідчого про оголошення розшуку особи та скасування дозволу на її затримання. Колегія суддів Першої судової палати Кримінального касаційного суду у складі Верховного Суду у своїй ухвалі зазначає, що аналогічні висновки містяться також в ухвалі колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2017 року, якою скасовано ухвалу Апеляційного суду міста Києва про відмову у відкритті провадження за апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді про встановлення процесуального строку для закінчення досудового розслідування. 19. У зазначених вище рішеннях суд касаційної інстанції дотримувався послідовної практики, згідно з якою апеляційні суди зобов'язані перевіряти законність ухвал, не передбачених кримінальними процесуальними нормами. Аналогічну позицію із цього питання висловив і Верховний Суд України у правовому висновку, викладеному в постанові від 12 жовтня 2017 року. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відходу від такої судової практики та вважає, що з метою забезпечення єдності судової практики у вирішенні питань відкриття апеляційного провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про призначення позапланових перевірок суди апеляційної інстанції повинні діяти з урахуванням судової практики Верховного Суду України, а саме згаданої постанови від 12 жовтня 2017 року. Щодо застосування норм кримінального процесуального права 20. Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України, стаття 14 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів"). Згадані правові норми конкретизовано в пунктах 1, 2 та 17 статті 7 КПК, де вказано, що зміст та форма кримінального провадження повинні узгоджуватися із загальними засадами кримінального провадження, і зокрема, з забезпеченням права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності. 21. В апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали слідчого судді у випадках, передбачених КПК (частина третя статті 392 КПК). Буквальне тлумачення зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що ухвала слідчого судді може бути оскаржена в апеляційному порядку лише тоді, коли в КПК є норма, якою це дозволено. Однак Конституційний Суд України, розглядаючи положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, дійшов висновку, що апеляційне оскарження судового рішення можливе в усіх випадках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження (абзац другий підпункту 3.2. Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв'язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду)). Оскільки ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової перевірки не передбачено КПК, то немає ні дозволу, ні заборони щодо апеляційного оскарження такої ухвали. 22. Перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному порядку, викладено в частинах першій та другій статті 309 КПК. Це ухвали, які стосуються обмеження свободи та особистої недоторканності, арешту майна, тимчасового доступу до певних речей і документів, відсторонення від посади, а також ухвали про відмову у здійсненні спеціального досудового розслідування, про відмову у задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження, повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора або відмову у відкритті провадження ній за скаргою. Частина третя статті 309 КПК установлює, що інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді. Тобто у випадку незгоди сторін з іншими ухвалами слідчого судді законність цих ухвал підлягає перевірці судом першої інстанції під час підготовчого провадження. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з викладеними в ухвалі від 06 березня 2018 року аргументами колегії суддів Касаційного кримінального суду про те, що зазначена перевірка не є ефективним засобом захисту від можливого порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки, по-перше, не в усіх випадках кримінальні справи, у яких було здійснено позапланові перевірки, будуть передані до суду з обвинувальним актом. По-друге, підготовче засідання в суді першої інстанції, навіть якщо обвинувальний акт передано до суду, може відбутися запізно для того, щоб бути здатним виправити порушення. По-третє, під час підготовчого судового засідання суддя не має повноважень вчиняти дії та приймати рішення, які можуть призвести до виправлення порушення Конвенції, спричиненого втручанням з боку держави. Практика Європейського Суду з прав людини щодо умов прийнятності апеляційної скарги 23. "Право на суд", одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; накладення обмежень дозволено за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватися з легітимною метою та зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ "Воловік проти України", "Креуз проти Польщі", "Подбіельські та ППУ Полпуре проти Польщі"). 24. Обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не має законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю мети, яку прагнуть досягти (рішення ЄСПЛ "Тіннеллі та сини, Лтд та ін.", "Мак-Елдуф та інші проти Сполученого Королівства"). 25. Конвенція має на меті гарантію не теоретичних або ілюзорних прав, а практичних та ефективних. Особливо це стосується права на доступ до суду з огляду на визначене місце, яке посідає в демократичному суспільстві право на справедливий суд (рішення ЄСПЛ "Ейрі проти Ірландії", "Аїт-Мугуб проти Франції"). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 26. Зважаючи на важливість для суб'єктів, щодо діяльності яких слідчі судді надають дозволи на проведення позапланових перевірок, прав, установлених статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, та враховуючи відсутність надійних процесуальних механізмів захисту прав під час підготовчого провадження, Велика Палата вважає практичним та ефективним право на апеляційний перегляд таких ухвал у стадії досудового розслідування. 27. Оскільки слідчий суддя Слов'янського міськрайонного суду Донецької області прийняв рішення про надання дозволу на проведення комплексної позапланової перевірки, яке не передбачене КПК, то суду апеляційної інстанції під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою на це рішення слід було керуватися приписами частини шостої статті 9 КПК щодо застосування загальних засад кримінального провадження, визначених частиною першою статті 7 КПК. Однією з таких засад є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (пункт 17 частини першої статті 7 КПК). Зміст цієї засади розкрито у статті 24 КПК, згідно з частиною першою якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК. 28. Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційні суди зобов'язані відкривати апеляційне провадження за скаргами на ухвали слідчих суддів про надання дозволу на проведення позапланових перевірок. 29. Наведене свідчить про те, що суддя Апеляційного суду Донецької області, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за скаргою представника ТОВ "НВО "Синтоп" на ухвалу слідчого судді Слов'янського міськрайонного суду Донецької області про надання дозволу на проведення комплексної позапланової перевірки, істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону (пункт 1 частини першої статті 438 КПК). 30. З огляду на викладене касаційна скарга представника ТОВ "НВО "Синтоп" підлягає задоволенню, а ухвала Апеляційного суду Донецької області від 30 серпня 2017 року - скасуванню з призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції. 31. Інші доводи касаційної скарги, зокрема про непідсудність розгляду клопотання про призначення позапланової перевірки щодо законності та цільового використання земельної ділянки посадовими особами ТОВ "НВО "Синтоп" слідчому судді Слов'янського міськрайонного суду Донецької області, про незаконність ухвали слідчого судді щодо надання дозволу на проведення такої перевірки, підлягають перевірці під час нового апеляційного розгляду з огляду на те, що суд касаційної інстанції позбавлений права висловлюватися з цього приводу, оскільки суд апеляційної інстанції цих доводів не переглядав і своїх мотивів щодо цього не викладав. 32. Відповідно до статті 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Керуючись статтями 433, 436КПК, частиною шостої статті 13, пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Синтоп" задовольнити. 2. Ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 30 серпня 2017 року про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Синтоп" ОСОБА_3 на ухвалу слідчого судді Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2017 року скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.М.Лобойко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 524/10142/16-ц Провадження N 14-97цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді - Князєва В.С., судді-доповідача - Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши заяву Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року (суддя Завгородня І.М.), рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року (судді Кузнєцова О.Ю., Дорош А.І., Триголова В.М.) в цивільній справі за позовом Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю, УСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості (далі - Фонд) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3, в якому просив стягнути з відповідачки незаконно отриману допомогу по безробіттю в розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. Позовну заяву мотивовано тим, що 23 липня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості (далі - Кременчуцький МРЦЗ) як така, що шукає роботу, вказавши, що не має постійного або тимчасового заробітку. Згідно із Законом України "Про зайнятість населення" їй було присвоєно статус безробітної та призначено допомогу по безробіттю. Актом розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення від 6 червня 2016 року N 50 було встановлено, що у період перебування на обліку в Кременчуцькому МРЦЗ з 23 липня 2015 року по 06 червня 2016 року відповідачка перебувала у цивільно-правових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю "Креативні стратегії" (далі - ТОВ "Креативні стратегії") з 01 листопада 2015 року. Тобто ОСОБА_3 не вважалася безробітною і не мала права на отримання допомоги. У добровільному порядку відповідачка незаконно отриману допомогу не повертає, у зв'язку з чим Фонд змушений був звернутися до суду. Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області рішенням від 03 квітня 2017 року позов задовольнив: постановив стягнути із ОСОБА_3 на користь Фонду незаконно отриману допомогу по безробіттю у розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. та сплачений судовий збір у розмірі 1 тис. 378 грн. Апеляційний суд Полтавської області рішенням від 19 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив: рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив, вирішив питання про розподіл судових витрат. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом Фонду до ОСОБА_3 про стягнення незаконно отриманої допомоги по безробіттю за касаційною скаргою Фонду на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час вчинення відповідних процесуальних дій). 01 грудня 2017 року Фонд звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України), з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 36 Закону України від 02 березня 2000 року N 1533-III "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви Фонд посилався на ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року у справі N 2а-12597/11/1370 та від 09 квітня 2014 року у справі N 2а/2370/3606/2012, в яких, на думку заявника, по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано вказану норму матеріального права. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 29 січня 2018 року зазначену справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Ухвалою судді цього суду від 17 січня 2018 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано її матеріали з Автозаводського районного суду міста Кременчука Полтавської області. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 березня 2018 року справу призначено до розгляду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, а отже, заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засідання відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому, зазначені рішення у справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Законом N 2147-VIII. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 29 березня 2018 року справу призначила до розгляду в судовому засіданні. Учасники справи в судове засідання не з'явилися, хоча про дату, час і місце судового розгляду були повідомлені належним чином. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості задоволенню не підлягає. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до Верховного Суду України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 23 липня 2015 року ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 було надано статус безробітної згідно з наказом Кременчуцького МРЦЗ від 23 липня 2015 року N НТ150723. Звертаючись до Кременчуцького МРЦЗ, ОСОБА_3 зазначала, що вона не має постійного або тимчасового заробітку, в тому числі і за договорами цивільно-правового характеру. На виконання вимог пункту 18 частини другої статі 22 Закону України від 05 липня 2012 року N 5067-VI "Про зайнятість населення" Кременчуцький МРЦЗ провів розслідування страхового випадку відносно відповідачки шляхом звірки обміну даних з податковим органом. Начальник відділу організації працевлаштування населення Старостіна Н.В., заступник начальника відділу організації працевлаштування населення Деревянко Т.М. провели перевірку обґрунтованості виплат матеріального забезпечення, здійснених ОСОБА_3, направили запит до ТОВ "Креативні стратегії", що підтверджується актом розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 06 червня 2016 року N 50. Згідно з відповіддю ТОВ "Креативні стратегії" від 13 травня 2016 року, вихідний N 1-130516, ОСОБА_3, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, отримувала доходи у період з листопада 2015 року по лютий 2016 року за угодою цивільно-правового характеру від 01 листопада 2015 року, загальна сума доходу становила 2 тис. грн. Відповідно до наданого розрахунку сума отриманої допомоги по безробіттю ОСОБА_3 за період з 01 листопада 2015 року по 17 січня 2016 року складала 3 тис. 562 грн 32 коп. Наказом директора Кременчуцького МРЦЗ від 06 червня 2016 року N 116 прийнято рішення про повернення отриманої допомоги по безробіттю ОСОБА_3 в розмірі 3 тис. 562 грн 32 коп. як такої, що отримана незаконно. Цього ж дня відповідачці було направлено повідомлення про необхідність повернення нею виплаченої допомоги по безробіттю, за вихідним N 1550. Вказане повідомлення відповідачка отримала 08 червня 2016 року, що підтверджується копією повідомлення про вручення поштового відправлення. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що відповідачка незаконно отримувала допомогу по безробіттю за період з 01 листопада 2015 року до 17 травня 2016 року, оскільки у період з листопада 2015 року по лютий 2016 року вона мала дохід за угодою цивільно-правового характеру, укладеною з ТОВ "Креативні стратегії", від 01 листопада 2015 року на загальну суму 2 тис. грн. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 03 квітня 2017 року та ухвалюючи власне рішення - про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що позивач не надав доказів, які б підтверджували факт укладення ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 договору цивільно-правового характеру з ТОВ "Креативні стратегії" на виконання нею робіт чи послуг, а законодавство пов'язує припинення реєстрації у центрі зайнятості та отримання виплат по безробіттю саме з фактом укладення цивільно-правового договору, а не фактом сплати підприємствами, установами чи організаціями податкових платежів. Суд здійснював витребування необхідних у справі доказів, проте відомості щодо укладення відповідачем договору цивільно-правового характеру з ТОВ "Креативні стратегії" на виконання нею робіт чи послуг суду надані не були. Матеріали справи не містять доказів умисного невиконання ОСОБА_3 своїх обов'язків та зловживання ними, що могло б потягнути стягнення з неї сум виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг. Ні самого договору, ні навіть його копії суду так і не було надано. Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Фонду не підлягать задоволенню за недоведеністю. Разом з тим в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 29 січня 2014 року, на яку у своїй заяві посилається заявник, суд касаційної інстанції виходив із того, що на момент звернення до Львівського міського центру зайнятості із заявою про надання статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю відповідачка мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого була діяльність, спрямована на виконання робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" є доходом, про який відповідачка позивача не повідомила. Суди попередніх інстанцій встановили, що між Відкритим акціонерним товариством "Страхова компанія "ПЗУ Україна" та ОСОБА_4 21 березня 2008 року укладений договір доручення N AGN.08.31486.001.AD, відповідно до пункту 2.1 якого відповідачка зобов'язувалася вчиняти за винагороду фактичні або юридичні дії, пов'язані з укладенням та обслуговуванням договорів страхування від імені та на користь страхової компанії. Пунктом 9.1 цього ж договору було визначено, що винагорода, яка належить повіреному, є доходом в розумінні статті 4 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб". В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 09 квітня 2014 року, касаційний суд виходив з того, що на момент звернення позивачки до Черкаського міського центру зайнятості із заявою про надання їй статусу безробітної із виплатою допомоги по безробіттю, вона мала укладений та не припинений цивільно-правовий договір, предметом якого є діяльність, спрямована на виконання відповідачкою робіт за винагороду, яка в розумінні Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" є доходом, про який вона не повідомила позивача. Судами попередніх інстанцій встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Еулайф Груп" (далі - ТОВ "Еулайф Груп") та ОСОБА_4 укладено цивільно-правовий договір N 3873428 від 09 квітня 2009 року, відповідно до пункту 1.1 якого, консультант (відповідачка) зобов'язується на умовах, передбачених даним договором та за завданням ТОВ "Еулайф Груп" надавати посередницькі послуги зазначені в розділах 2-5 цього договору, у рамках діяльності Еулайф груп як страхового посередника на страховому ринку України, від імені і за дорученням страховиків, а Еулайф груп зобов'язується виплачувати консультанту винагороду (комісійні) в порядку та на умовах визначених цим договором (а. с. 14). Отже, в ухвалах наданих заявником для порівняння судами було встановлено факти укладення цивільно-правових договорів, предметом яких була діяльність, спрямована на виконання робіт за винагороду, такі договори були вивчені та досліджені судами та прийняті до уваги в якості належних та допустимих доказів. У справі, рішення в якій просить переглянути заявник, факт укладення договору цивільно-правового характеру між ОСОБА_3 (дівоче прізвище - ОСОБА_3 не підтверджено належними та допустимими доказами, а висновки суду не можуть грунтуватися на припущеннях. Тобто, суди касаційної інстанції виходили з різних фактичних обставин справ, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Кременчуцького міськрайонного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 19 липня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 826/14493/17 (К/9901/28314/18) Провадження N 11-375апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва (у складі головуючої судді Дегтярьової О.В.) від 15 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів: головуючого судді Федотова І.В., суддів: Губської Л.В., Парінова А.Б.) від 06 лютого 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до директора Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України - керівника Експертної служби Міністерства внутрішніх справ України ФедотоваОлександра Анатолійовича, Державного науково-дослідного центру експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом, в якому просила: визнати протиправною бездіяльність директора Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України (далі - ДНДЕКЦ МВС України) - керівника Експертної служби МВС України Федотова О.А., що полягає у ненаправленні до Експертно-кваліфікаційної комісії МВС України подання про допущення судовим експертом ОСОБА_5 порушень вимог нормативно-правових актів з питань проведення судової експертизи та методик проведення судових експертиз, а також притягнення її до дисциплінарної відповідальності; зобов'язати відповідача направити (подати) до Експертно-кваліфікаційної комісії МВС України подання про допущення судовим експертом ОСОБА_5 порушень вимог нормативно-правових актів з питань проведення судової експертизи та методик проведення судових експертиз, а також притягнення її до дисциплінарної відповідальності. Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 грудня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року, закрито провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суди зазначили, що заявлені вимоги підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. За правовою позицією суду першої інстанції, викладеною в зазначеній ухвалі та підтриманою судом апеляційної інстанції, справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, так як спірні правовідносини у даній справі не пов'язані безпосередньо із здійсненням владних управлінських функцій, а тому цей спір підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України). У лютому 2018 року позивачка звернулась до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 грудня 2017 року та постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року і направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 28 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України, оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 17 квітня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження на 16 травня 2018 року. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке. 09 грудня 2016 року судовий експерт Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України ОСОБА_5 провела експертизу продукції (36 пігулок овальної форми білого кольору з написом рожевого кольору "Solpadeine", масою по 0,65 г кожна, які знаходились у трьох непошкоджених блістерних упаковках з написом "Солпадеїн") однієї з аптек Приватного малого підприємства "Аптека КіАВО" (далі - ПМП "Аптека КіАВО"), за результатами якої склала висновок, що надана на експертизу продукція (пігулки) є препаратом кодеїну, які відносяться до наркотичних засобів, обіг яких обмежено і стосовно яких допускається виключення деяких заходів контролю. Загальна маса кодеїну у 36-ти пігулках становить 0,29 г. Не погоджуючись з обґрунтованістю такого висновку та правомірністю дій судового експерта, 03 липня 2017 року ОСОБА_3 - засновник (власник) ПМП "Аптека КіАВО" звернулася із письмовою заявою до директора ДНДЕКЦ МВС України - керівника Експертної служби МВС України Федотова О.А. про притягнення судового експерта ОСОБА_5 до дисциплінарної відповідальності та застосування до неї дисциплінарного стягнення у вигляді позбавлення кваліфікації судового експерта. ДНДЕКЦ МВС України листом від 01 серпня 2017 року N 19/11-2/10416/52-Р повідомив позивачку про проведення службової перевірки зазначеного вище висновку судового експерта, в ході якої встановлено, що судовий експерт обрала правильну методику та в межах компетенції сформулювала обґрунтований висновок. При оформленні висновку експерта невідповідностей, які б вплинули на отриманий результат, не виявлено. Крім того, у відповідь на адвокатський запит ОСОБА_3 від 13 жовтня 2017 року ДНДЕКЦ МВС України листом від 19 жовтня 2017 року повідомив про відсутність підстав для розгляду на засіданні Експертно-кваліфікаційної комісії МВС України питань, пов'язаних з проведенням судової експертизи, результати якої оформлені висновком експерта від 09 грудня 2016 року N 4473х. Вважаючи, що директором ДНДЕКЦ МВС України - керівником Експертної служби МВС України Федотовим О.А. вчинено протиправну бездіяльність щодо ненаправлення до Експертно-кваліфікаційної комісії МВС України подання про допущення судовим експертом ОСОБА_5 порушень вимог нормативно-правових актів з питань проведення судових експертиз, а також притягнення експерта до дисциплінарної відповідальності, ОСОБА_3 звернулась до суду з цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ДНДЕКЦ МВС України не є органом державної влади, а його працівники не є такими, що займають посади публічної служби, та не відносяться до суб'єктів владних повноважень. Такий спір не пов'язаний з виконанням керівником ДНДЕКЦ МВС України владних управлінських функцій по відношенню до судового експерта територіального підрозділу Експертної служби, який не є державним службовцем, а тому правовідносини, що склались між сторонами, не стосуються проходження публічної служби. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій, виходячи з наступного. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України). Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини в рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Таким чином, визначальним критерієм віднесення справи до справ адміністративної юрисдикції є наявність стороною у справі суб'єкта владних повноважень та виконання ним у спірних відносинах управлінських функцій. Водночас за приписами п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулась особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Суд першої інстанції вірно встановив, що згідно із даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань організаційно-правовою формою ДНДЕКЦ МВС України є державна організація (установа, заклад). При цьому, за Державним класифікатором України "Класифікація організаційно-правових форм господарювання ДК 002:2004", затвердженим і введеним в дію наказом Державного комітету статистики України від 25 червня 2004 року N 401, орган державної влади (код 410) і державна організація (установа, заклад) (код 425) є різними організаційно-правовими формами юридичної особи. Відповідно до п. 3.4.4 зазначеного вище Державного класифікатору державна організація (установа, заклад) утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Згідно з п. 1 Положення про ДНДЕКЦ МВС України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 січня 2017 року N 77 (далі - Положення N 77), Державний науково-дослідний центр експертно-криміналістичного центру - це державна спеціалізована установа судової експертизи, яка є головним підрозділом Експертної служби, що належить до сфери управління Міністерства внутрішніх справ України. За змістом положень Закону України від 25 лютого 1994 року N 4038-XII "Про судову експертизу", Положення N 77 та Положення про Експертно-кваліфікаційну комісію МВС та атестацію судових експертів Експертної служби МВС, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 08 лютого 2017 року N 102, не передбачено здійснення ДНДЕКЦ МВС України та/або його керівником і працівниками владних управлінських функцій, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Таким чином ДНДЕКЦ МВС України не є органом державної влади та не відноситься до суб'єктів владних повноважень, а його працівники не є державними службовцями, а тому зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів. Разом з цим, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів судів першої та апеляційної інстанції про наявність підстав для звернення ОСОБА_3 з цим позовом в порядку цивільного судочинства, з огляду на таке. Предметом позову в цій справі є визнання протиправною бездіяльності директора ДНДЕКЦ МВС України - керівника Експертної служби МВС України Федотова О.А., що полягає у ненаправленні до Експертно-кваліфікаційної комісії МВС України подання про допущення судовим експертом ОСОБА_5 порушень вимог нормативно-правових актів з питань проведення судової експертизи та методик проведення судових експертиз, а також притягнення її до дисциплінарної відповідальності; та зобов'язання відповідача направити (подати) до Експертно-кваліфікаційної комісії МВС України подання про допущення судовим експертом ОСОБА_5 порушень вимог нормативно-правових актів з питань проведення судової експертизи та методик проведення судових експертиз. Згідно з ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" від 21 грудня 2010 року). Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. Таким чином, вимоги ОСОБА_3 про визнання протиправною бездіяльності директора ДНДЕКЦ МВС України - керівника Експертної служби МВС України Федотова О.А. та зобов'язання його вчинити певні дії не можуть бути предметом судового розгляду, а тому суди першої та апеляційної інстанції дійшли помилкового висновку, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За правилами ст. 349, 351 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: (…) змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судами першої та апеляційної інстанції по суті прийнято правильне процесуальне рішення, але із помилковим застосуванням норм матеріального права, а тому наявні підстави для зміни ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 грудня 2017 року та постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 рокув їх мотивувальних частинах, і виключення п. 2 резолютивної частини ухвали суду першої інстанції з викладених вище обставин. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року - задовольнити частково. Ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції даної постанови. Виключити п. 2 резолютивної частини ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 грудня 2017 року. В решті ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 911/1626/17 Провадження N 12-86гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідачаКібенкоО.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Державного підприємства спиртової та лікеро-горілчаної промисловості "Укрспирт" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Смірнової Л.Г., Пашкіної С.А., Чорногуза М.Г., у справі Господарського суду Київської області за позовом Київського міського центру зайнятості до Державного підприємства спиртової та лікеро-горілчаної промисловості "Укрспирт" про стягнення 24 086,84 грн Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У травні 2017 року Київський міський центр зайнятості звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Державного підприємства спиртової та лікеро-горілчаної промисловості "Укрспирт" (далі - ДП "Укрспирт") про стягнення 24 086,84 грн виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному внаслідок поновлення працівника останнього на посаді за рішенням суду. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Київський міський центр зайнятості виплатив допомогу по безробіттю за період з 04 грудня 2015 року по 14 квітня 2016 року в сумі 24 086,84 грн незаконно звільненій та в подальшому поновленій на посаді за рішенням суду працівниці ДП "Укрспирт" ОСОБА_6 (далі - ОСОБА_6.), яка мала статус безробітного, що підлягає відшкодуванню відповідачем на підставі частини четвертої статті 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття". Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій 3. 26 жовтня 2015 року ОСОБА_6 звільнена ДП "Укрспирт" із посади начальника управління інформаційно-адміністративної роботи відповідно до пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України у зв'язку із скороченням штату. 4. Згідно з наказами позивача від 03 грудня 2015 року та 04 грудня 2015 року ОСОБА_6 надано статус безробітної, призначено допомогу по безробіттю та розпочато виплату допомоги відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини першої статті 22 та пункту 1 частини першої статті 23 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття". 5. Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року у справі N 754/16476/15-ц, яке набрало законної сили, визнано незаконним наказ ДП "Укрспирт" від 26 жовтня 2015 року N 285-к про звільнення ОСОБА_6; поновлено останню на посаді начальника управління інформаційно-адміністративної роботи ДП "Укрспирт"; стягнуто з ДП "Укрспирт" на користь ОСОБА_6 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 63 016,59 грн та невиплачену при звільненні вихідну допомогу у сумі 10 758,96 грн. 6. Згідно з наказом ДП "Укрспирт" від 28 квітня 2016 року N 89-к ОСОБА_6 поновлено на посаді начальника управління інформаційно-адміністративної роботи. 7. Під час перебування на обліку у Деснянському районному центрі зайнятості ОСОБА_6, як такій, що мала статус безробітного, здійснювалась виплата допомоги по безробіттю як застрахованій особі за період з 04 грудня 2015 року по 14 квітня 2016 року в сумі 24 086,84 грн. 8. У зв'язку з поновленням ОСОБА_6 на роботі за рішенням суду позивач направив відповідачеві претензію від 04 серпня 2016 року N 19-7573 з вимогою перерахувати кошти в сумі 24 086,84 грн. витрачені як допомога по безробіттю. Відповідач, розглянувши цю претензію, надіслав на адресу позивача лист-відповідь від 20 вересня 2016 року N 02-7-3/1619, в якому зазначив, що вважає претензію передчасною внаслідок оскарження до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ та зупинення судом касаційної інстанції виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року у справі N 754/16476/15-ц про визнання незаконним наказу ДП "Укрспирт" від 26 жовтня 2015 року N 285-к щодо звільнення ОСОБА_6 і поновлення її на посаді. Грошових коштів відповідач не сплатив. 9. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28 грудня 2016 року вищевказане рішення суду першої інстанції залишено без змін. 10. Звертаючись з даним позовом, позивач зазначив про те, що відповідно до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному, у разі поновлення його на роботі за рішенням суду, утримуються з роботодавця, у зв'язку з чим просив суд стягнути на його користь 24 086,84 грн безпідставно виплачених грошових коштів. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 11. Ухвалою Господарського суду Київської області від 07 липня 2017 року провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час прийняття ухвали, оскільки спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, а справа належить до адміністративної юрисдикції. 12. Припиняючи провадження у справі, господарський суд першої інстанції зазначив, що спір у даній справі виник з приводу реалізації Київським міським центром зайнятості визначеної законодавством компетенції як суб'єкта владних повноважень у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Враховуючи, що до компетенції господарських судів не відноситься розгляд справ у спорах, що виникають із публічно-правових відносин, даний спір повинен розглядатися в адміністративних судах. 13. Постановою від 02 серпня 2017 року Київський апеляційний господарський суд скасував ухвалу Господарського суду Київської області від 07 липня 2017 року, а матеріали справи повернув до господарського суду першої інстанції для розгляду по суті з посиланням на те, що позов, предметом якого є стягнення з особи незаконно виплаченого матеріального забезпечення на випадок безробіття та вартість наданих соціальних послуг безробітному внаслідок поновлення його на роботі за рішенням суду, не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, та зазначив, що така справа підлягає розгляду господарським судом у порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України. Короткий зміст вимог касаційної скарги 14. ДП "Укрспирт" у касаційній скарзі просить скасувати постанову господарського суду апеляційної інстанції, а ухвалу господарського суду Київської області залишити без змін. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Зважаючи на підстави позову та характер правовідносин, скаржник вказав на підвідомчість цього спору адміністративним судам, відсутність між сторонами господарських відносин і спору про право, а також зазначив про участь у спорі суб'єкта владних повноважень у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування, який реалізовував свої завдання та функції щодо забезпечення збору страхових внесків, здійснював контроль правильності їх нарахування та своєчасності сплати. Доводи інших учасників справи 16. У відзиві на касаційну скаргу позивач просив відмовити у її задоволенні, пославшись на те, що спір про стягнення зазначених сум не є публічно - правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який у спірних відносинах не здійснює владних управлінських функцій, а тому справа належить до розгляду господарськими судами. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 17. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм процесуального права при вирішенні даного спору, які, на думку скаржника, прийнято з порушенням встановленої законом юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. 18. Страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), включаючи тих, які проходять альтернативну (невійськову) службу, цивільно-правового договору чи на інших підставах, передбачених законом, військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової служби) та інші особи, які проходять службу та отримують грошове забезпечення (далі - військовослужбовці), особи, які провадять незалежну професійну діяльність, фізичні особи - підприємці, члени фермерського господарства, якщо вони не належать до осіб, які підлягають страхуванню на інших підставах (частина перша статті 4 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття"). 19. Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (далі - Фонд) створюється для управління страхуванням на випадок безробіття, акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та надання соціальних послуг, здійснення інших функцій згідно із цим Законом і статутом Фонду. Фонд є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг Фондом (частина перша статті 8Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття"). 20. Відповідно до пунктів 1, 2, 6 Положення про державну службу зайнятості, затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 15 грудня 2016 року N 1543, державна служба зайнятості (далі - Служба) є централізованою системою державних установ, діяльність якої спрямовується та координується Міністерством соціальної політики України. Служба складається з Державної служби зайнятості (Центрального апарату) (далі - Центральний апарат Служби), Центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських центрів зайнятості (далі - регіональні центри зайнятості), міських, районних і міськрайонних центрів зайнятості (далі - базові центри зайнятості). Центральний апарат Служби, регіональні та базові центри зайнятості є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, рахунки в органах Державної казначейської служби України та банківських установах, кутові штампи та печатки із зображенням Державного Герба України, своїм найменуванням та кодом за ЄДРПОУ, інші печатки та штампи (за наявності). 21. Згідно з пунктами 1, 2 Положення про Київський міський центр зайнятості, затвердженого директором Державного центру зайнятості 11 травня 2011 року, зазначений центр є органом державної служби зайнятості, на який покладаються функції робочого органу виконавчої дирекції Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття у місті Києві. Діяльність центру спрямована на реалізацію заходів, зокрема, реалізації завдань, визначених законодавством у сфері зайнятості населення та загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, на території міста Києва. Центр може створювати (ліквідовувати) структурні підрозділи - районні центри зайнятості (без статусу юридичної особи) згідно адміністративно-територіального розподілу м. Києва, а також навчальні заклади (при потребі). Деснянський районний центр зайнятості є структурним підрозділом позивача, не є юридичною особою, а тому Київський міський центр зайнятості на підставі положень статей 1, 21 ГПК України звернувся з даним позовом щодо стягнення спірної суми коштів. 22. Відповідно до статті 1 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (в тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. 23. Господарським судам підвідомчі спори між юридичними особами "з інших підстав", які є способом захисту цивільних прав та інтересів юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців (пункт 1 частини 1 статті 12 ГПК України). 24. Предметом спору у даній є спірні правовідносини, що виникли зобов'язку відповідача відшкодувати Київському міському центру зайнятості виплачену працівнику ДП "Укрспирт" допомогу по безробіттю на підставі частини четвертої статті 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття". 25. У частині четвертій статті 35 цього Закону передбачена відповідальність роботодавця, зокрема із роботодавця утримуються: сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду; незаконно виплачена безробітному сума забезпечення у разі неповідомлення про його прийняття на роботу; незаконно отримана сума допомоги по частковому безробіттю. 26. Право Фонду стягувати з роботодавця суму страхових коштів та вартість соціальних послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду, а також незаконно виплачені безробітному суми матеріального забезпечення в разі неповідомлення роботодавцем Фонду про прийняття його на роботу передбачено у абзаці 6 частини першої статті 34 цього Закону. 27. Спір про право, яке виникає в силу визначеного законом зобов'язання, за наслідком прийняття судового рішення про поновлення на роботі працівника юридичної особи, яка не перебуває у відносинах владного підпорядкування щодо фонду соціального страхування, є за своєю правовою природою господарсько-правовим і підлягає розгляду в судах господарської юрисдикції. 28. За приписами статті 3 КАС України суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Тобто, необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при тому ці функції повинні здійснюватися відповідним суб'єктом, саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. 29. Якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій (щодо іншої особи, яка є учасником спору), такий суб'єкт не перебуває "при здійсненні управлінських функцій" і не має встановлених нормами статті 2 КАС України ознак суб'єкта владних повноважень а, отже, і спір за участю останнього повинен вирішуватися господарським судом. 30. Спір про стягнення зазначеної суми не є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який у спірних правовідносинах не здійснює владні управлінські функції, а тому посилання скаржника на те, що справу належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права. 31. Аналогічний правовий висновок щодо непоширення юрисдикції адміністративних судів на справи за позовами центрів зайнятості про стягнення з роботодавця суми виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням судувикладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі N П/811/1917/14 (провадження N 11-102апп18), і від 18 квітня 2018 року (провадження N 11-189апп18). Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цього висновку. 32. Зважаючи на відсутність у переданому на вирішення суду спорі ознак справи адміністративної юрисдикції, апеляційний господарський суд правильно вказав, що дана справа підлягає розгляду господарськими судами у порядку, визначеному нормами Господарського процесуального кодексу України. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Щодо суті касаційної скарги 33. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 34. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). 35. Оскільки апеляційним господарським судом повно, всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано законодавство під час розгляду справи, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про необхідність залишення касаційної скарги ДП "Укрспирт" без задоволення, а постанови апеляційної інстанції - без змін, як такої, що ухвалена з правильним застосуванням норм процесуального права. 36. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм процесуального права. Щодо судових витрат 37. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Висновки щодо застосування норм права 38. Спори про стягнення органом соціального страхування з юридичної особи - роботодавця виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному внаслідок поновлення працівника на посаді за рішенням суду є господарсько-правовими та підлягають вирішенню в судах господарської юрисдикції. Керуючись статтями 300, 301, 304, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ДП "Укрспирт" залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2017 року у справі N 911/626/17 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  16. ПОСТАНОВА Іменем України 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 911/4144/16 Провадження N 12-71гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Федорченка В.М., представників позивача - Школьної К.В., Несвіт В.Б., представника відповідача - Чурпіти Ю.М., представника третьої особи-1 - не з'явився, представників третьої особи-2 - Луцик А.А., Костюк В.О., розглянула у відкритому судовому засіданні справу Господарського суду Київської області N 911/4144/16 за позовом Публічного акціонерного товариства "Обухівське" (далі - ПАТ "Обухівське") до Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - ГУ Держгеокадастру), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_8 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Роза-Л" (далі - ТОВ "Роза-Л"), про визнання незаконним та скасування наказу і скасування запису в Поземельній книзі за касаційними скаргами ТОВ "Роза-Л" та ГУ Держгеокадастру на постанову Київського апеляційного господарського суду від 31 травня 2017 року (головуючий суддя Скрипка І.М., судді Гончаров С.А., Тищенко А.І.). 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У грудні 2016 року ПАТ "Обухівське" звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до ГУ Держгеокадастру про визнання недійсним наказу відповідача N 10-3623/15-16-сг від 12 березня 2016 року про надання земельної ділянки у власність та скасування в Поземельній книзі запису про надання земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_1 у приватну власність. 1.2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ "Обухівське" посилається на обставини, відповідно до яких: - згідно з державним актом на право постійного користування землею серії НОМЕР_2 від 13 лютого 1996 року, виданим Нещерівською сільською радою Обухівського району Київської області та зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за N 284, радгоспу-комбінату "Обухівський" було передано в користування 1327 га землі в межах плану користування для сільськогосподарського виробництва; - відповідно до пункту 1 статуту ПАТ "Обухівське" це товариство є правонаступником ВАТ "Обухівське", заснованого рішенням Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області від 05 травня 2006 року N 14-25-7/1 шляхом перетворення Державного підприємства "Радгосп-комбінат "Обухівський" у ВАТ "Обухівське" відповідно до законів України "Про приватизацію державного майна" та "Про господарські товариства"; - позивач є законним землекористувачем земель сільськогосподарського призначення державної власності, що знаходиться на території Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області в межах плану користування, що посвідчено актом на право постійного користування серії НОМЕР_2 від 13 лютого 1996 року, на підставі пункту 2 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Державний земельний кадастр"; - ГУ Держгеокадастру 12 березня 2016 року видало наказ про надання земельної ділянки у власність N 10-3623/15-16-сг, на підставі якого було проведено реєстрацію права власності ОСОБА_8 на земельну ділянку за кадастровим номером НОМЕР_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за N 13922692 від 25 березня 2016 року; - земельна ділянка за кадастровим номером НОМЕР_1 є частиною земельної ділянки, що належить позивачу відповідно до державного акта на право постійного користування землею серії НОМЕР_2 від 13 лютого 1996 року, виданого Нещерівською сільською радою Обухівського району Київської області; - видаючи оспорюваний наказ, відповідач порушив право постійного користування позивача земельною ділянкою на підставі чинного державного акта на право постійного користування землею серії НОМЕР_2 від 13 лютого 1996 року, оскільки згідно зі статтею 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Стаття 141 ЗК України передбачає припинення права користування земельною ділянкою, зокрема в разі добровільної відмови від права користування земельною ділянкою або вилучення земельної ділянки, яке в будь-якому випадку має здійснюватися шляхом прийняття уповноваженим органом відповідного рішення. Без добровільної відмови позивача та/або рішення про вилучення земельної ділянки оспорюваний наказ прийнятий усупереч чинному законодавству та порушує право користування земельною ділянкою позивача, а відтак має бути визнаний недійсним. 1.3. Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на обставини, відповідно до яких: - в Управлінні Держгеокадастру в Обухівському районі Київської області як місцевому фонді документації із землеустрою не має жодної землевпорядної документації щодо передачі земель радгоспу-комбінату "Обухівський", ВАТ "Обухівське" чи ПАТ "Обухівське" в користування; - земельні ділянки, про право постійного користування якими зазначає позивач, не сформовані та не мають державної реєстрації в Державному земельному кадастрі відповідно до статті 79-1 ЗК України, зокрема, відсутні координати поворотних точок меж земельних ділянок, їм не присвоєно кадастрових номерів; - з користування товариства неодноразово вилучались земельні ділянки, проте інвентаризації земель жодного разу не проводилось, у зв'язку із чим ідентифікувати земельні ділянки, які передавались у користування радгоспу-комбінату "Обухівський" та які на сьогодні фактично перебувають у користуванні позивача, неможливо; - відповідач вказує, що не може самостійно внести запис до Поземельної книги про скасування права, тобто без отримання відповідної інформації від органу державної реєстрації прав у порядку інформаційного обміну, з огляду на пункти 51, 61, 113 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року N 1051; - передачу у власність ОСОБА_8 земельної ділянки здійснено після її державної реєстрації відповідно до вимог статей 79-1, 118 ЗК України, законів України "Про землеустрій" та "Про Державний земельний кадастр". 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 21 лютого 2017 року в справі N 911/4144/16 у задоволенні позову відмовлено повністю. 2.2. Рішення місцевого господарського суду вмотивовано посиланням на те, що державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1 здійснено на підставі документації із землеустрою, ділянку передано у власність ОСОБА_8 відповідно до вимог статей 79-1, 118 ЗК України, законів України "Про землеустрій" та "Про Державний земельний кадастр". Посилання позивача на порушення оспорюваним наказом загальних норм статей 116, 141 ЗК України суд визнав безпідставними, зазначивши, що в цьому випадку спірні відносини сторін регулюються спеціальним законодавством, яке регламентує порядок приватизації державних земель і відповідно має пріоритетне застосування. 2.3. Київський апеляційний господарський суд постановою від 31 травня 2017 року рішення Господарського суду Київської області від 21 лютого 2017 року за апеляційною скаргою ПАТ "Обухівське" скасував та прийняв нове рішення, яким позов задовольнив; визнав недійсним наказ ГУ Держгеокадастру N 10-3623/15-16-г від 12 березня 2016 року про надання земельної ділянки у власність; скасував у Поземельній книзі запис про надання земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_1 у приватну власність; стягнув з ГУ Держгеокадастру на користь ПАТ "Обухівське" 2756,00 грн судового збору за подання позовної заяви та 3031,60 грн судового збору за подання апеляційної скарги. 2.4. Постанова апеляційного господарського суду вмотивована тим, що під час прийняття відповідачем оспорюваного наказу, останнім не було дотримано положень статей 79, 79-1, 116, 141, 149, 151 ЗК України та положень законів України "Про землеустрій" та "Про Державний земельний кадастр", а тому оспорюваний наказ підлягає визнанню недійсним. Одночасно підлягає задоволенню й вимога позивача про скасування в Поземельній книзі запису про надання земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_1 у приватну власність, вчиненого на виконання недійсного наказу. 3. Вимоги касаційних скарг та короткий зміст наведених у них доводів 3.1. ТОВ "Роза-Л" та ГУ Держгеокадастру звернулись до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами на постанову Київського апеляційного господарського суду від 31 травня 2017 року, в яких просили скасувати зазначену постанову, натомість залишити в силі рішення Господарського суду Київської області від 21 лютого 2017 року. 3.2. ТОВ "Роза-Л" та ГУ Держгеокадастру вважають постанову Київського апеляційного господарського суду від 31 травня 2017 року незаконною, прийнятою з порушенням норм як матеріального, так і процесуального права, що призвело до безпідставного скасування законного, обґрунтованого та прийнятого з урахуванням повного і всебічного дослідження обставин справи рішення Господарського суду Київської області від 21 лютого 2017 року. 3.3. Підставою оскарження прийнятого у справі судового рішення є також порушення правил суб'єктної юрисдикції. Так, у касаційній скарзі ТОВ "Роза-Л" посилається на те, що позовна вимога про скасування в Поземельній книзі запису про надання земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_8 прямо призведе не до позбавлення права власності на земельну ділянку останньої, тому така позовна вимога мала бути пред'явлена безпосередньо до ОСОБА_8 як відповідача, а не третьої особи, отже справа мала б розглядатися в порядку цивільного судочинства, як указав у рішенні суд першої інстанції. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 лютого 2018 року прийнято касаційні скарги ТОВ "Роза-Л" та ГУ Держгеокадастру на постанову Київського апеляційного господарського суду від 31 травня 2017 року та призначено розгляд справи в судовому засіданні. 4.2. Відповідно до частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 4.3. Оскільки ТОВ "Роза-Л" оскаржує судове рішення з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції, ухвалою від 04 квітня 2018 року справу було прийнято на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 5.1. Відповідно до частини першої статті 1 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.2. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 ГПК України у згаданій редакції). 5.3. Підвідомчість господарських справ установлено статтею 12 ГПК України (у вказаній редакції), за змістом пункту 6 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. 5.4. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ГПК України викладено в новій редакції. 5.5. ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 6, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 5.6. Натомість відповідно до частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), положення якої кореспондуються із частиною першою статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 5.7. Разом з тим згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 5.8. Таким чином, до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників є суб'єктом владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. 5.9. При цьому визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням наявного приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень. 5.10. Отже, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, обставин у справі. 5.11. Згідно із частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. 5.12. Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України). 5.13. Водночас правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами ЗК України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами. 5.14. Згідно із частинами другою та третьою статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Згідно із частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Порядок набуття права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності громадянами та юридичними особами передбачено вказаною статтею та статтями 118, 122 ЗК України. При цьому порядок паювання земель та виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) установлено відповідно Указом Президента України від 08 серпня 1995 року N 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" і Законом України від 05 червня 2003 року N 899-IV "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)". 5.15. Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимогу про визнання рішення незаконним можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного права особи (зокрема, права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. 5.16. Ураховуючи, що позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру N 10-3623/15-16-сг від 12 березня 2016 року про надання земельної ділянки у власність ОСОБА_8 та скасування в Поземельній книзі запису про надання земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_1 у приватну власність, такий спір є приватноправовим і за суб'єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов'язки цієї фізичної особи. При цьому доводи суду апеляційної інстанції, що власник спірної земельної ділянки (фізична особа) не був зазначений позивачем під час подання позову як відповідач, оскільки спірна земельна ділянка не була виділена в натурі на місцевості й знаходиться у володінні та користуванні ПАТ "Обухівське", не можуть бути підставою для розгляду спору господарськими судами, адже предмет спору безпосередньо стосується прав і обов'язків такої фізичної особи. 5.17. Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства. 5.18. За змістом пункту 1 частини першої статті 175 і пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 5.19. Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційних скарг, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для їх скасування та закриття провадження в цій справі. 5.20. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 5.21. Згідно із частиною другою статті 313 ГПК України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20 - 23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 5.22. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційні скарги ТОВ "Роза-Л" і ГУ Держгеокадастру підлягають частковому задоволенню, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню, а провадження у справі - закриттю. 6. Щодо судових витрат Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. 7. Висновок щодо застосування норм права 7.1. За змістом статей 1, 2, 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності. 7.2. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 7.3. Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, проте предмет спору в яких безпосередньо стосується прав і обов'язків фізичних осіб, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. Керуючись статтями 306, 308, 313, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Роза-Л" та Головного управління Держгеокадастру у Київській області задовольнити частково. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 31 травня 2017 року та рішення Господарського суду Київської області від 21 лютого 2017 року в справі N 911/4144/16 скасувати. 3. Провадження у справі Господарського суду Київської області N 911/4144/16 закрити. 4. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. 5. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князев Суддя доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  17. ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 522/5487/17 Провадження N 11-373апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради на ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 23 березня 2017 року (у складі судді Шенцева О.П.) та Одеського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року (у складі колегії суддів Романішина В.Л., Запорожана Д.В., Шляхтицького О.І.) у справі за адміністративним позовом Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради до ОСОБА_3 про зобов'язання привести житловий будинок в первісний стан, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради (далі - Управління ДАБК) звернулося до Приморського районного суду м. Одеси з адміністративним позовом до ОСОБА_3 про зобов'язання привести до первинного стану житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1. Приморський районний суд м. Одеси ухвалою від 23 березня 2017 року відмовив у відкритті провадження за цим адміністративним позовом. Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 05 липня 2017 року змінив ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 23 березня 2017 року, зазначивши в мотивувальній частині, що підставою для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі є п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). В іншій частині ухвалу суду першої інстанції залишив без змін. За правовою позицією судів першої та апеляційної інстанцій, викладеною в зазначених судових рішеннях, цей спір, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Не погоджуючись із таким рішенням, 23 серпня 2017 року Управління ДАБК подало до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просило скасувати ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 23 березня 2017 року та Одеського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. На обґрунтування касаційної скарги позивач зазначив, що вказана справа належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки позов про знесення самочинного будівництва поданий до суду саме з метою здійснення владних управлінських функцій на виконання делегованих повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 28 березня 2018 року передав згадану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України, оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17 квітня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою Управління ДАБК на ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 23 березня 2017 року та Одеського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження на 16 травня 2018 року. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке. Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону N 3038-VI посадові особи органів державного архітектурно-будівельного контролю під час перевірки мають право видавати обов'язкові для виконання приписи. 16 грудня 2015 року за результатами позапланової перевірки Департаментом державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області (далі - Департамент ДАБІ в Одеській області) було складено припис про усунення у строк до 15 січня 2016 року порушення вимог законодавства в сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, держаних стандартів і правил на об'єкті будівництва, а саме: житловий будинок відповідача за адресою: АДРЕСА_1, побудований на відстані менше 1 м від найбільш виступної конструкції стіни до межі сусідньої ділянки та на відстані менше 15 м від сусіднього житлового будинку. На підставі листа Департаменту ДАБІ в Одеській області від 19 грудня 2016 року щодо проведення перевірки виконання ОСОБА_3 вимог зазначеного вище припису, Управлінням ДАБК установлено, що відповідач не усунув порушення, визначені в приписі. В матеріалах справи також міститься технічний паспорт від 09 жовтня 2006 року N 19доп-175-3300, виданий ОСОБА_3, згідно якого житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 станом на час проведення Управлінням ДАБК перевірки в експлуатацію не введений. На підставі зазначеного та керуючись ч. 1 ст. 38 Закону N 3038-VI, Відділ ДАБК звернувся до адміністративного суду з відповідним позовом. Дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, Приморський районний суд м. Одеси, з яким погодився й Одеський апеляційний адміністративний суд, виходили із того, що заявлені Управлінням ДАБК вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства у зв'язку з тим, що спір за позовом органу державного архітектурно-будівельного контролю про зобов'язання привести житловий будинок у первинний стан (знесення самочинного будівництва) підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такою правовою позицією судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. Частиною 3 ст. 3 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини в рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) у порядку адміністративного судочинства. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Таким чином, визначальним критерієм віднесення справи до справ адміністративної юрисдикції є наявність стороною у справі суб'єкта владних повноважень та виконання ним у спірних відносинах управлінських функцій. Водночас за приписами п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України від 20 травня 1999 року N 687 XIV "Про архітектурну діяльність" для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури, додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд. Частиною 3 ст. 6 Закону N 3038-VI визначені органи архітектурно-будівельного контролю, до яких належать, зокрема, виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад. Згідно з підп. 1 п. "б" ч. 1 ст. 31 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" виконавчим органам міських рад делеговано повноваження у галузі будівництва, а саме: надання (отримання, реєстрація) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у випадках та відповідно до вимог, встановлених Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності". Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що Управління ДАБК є суб'єктом владних повноважень, оскільки здійснює делеговані повноваження, а тому юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за участю виконавчих органів з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад, які виникають під час виконання повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю. Зі змісту ч. 4 ст. 5 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) вбачається, що до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, в яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи в чітко визначених законами України випадках. За змістом ст. 41 Закону N 3038-VI державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об'єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставами для проведення позапланової перевірки є, зокрема, виявлення факту самочинного будівництва об'єкта. Згідно із ч. 1 ст. 38 Закону N 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням. Проаналізувавши зміст ч. 1 ст. 38 та п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону N 3038-VI Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що орган державного архітектурно-будівельного контролю у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, уповноважений видати припис про усунення порушень, у тому числі шляхом знесення самочинного збудованого об'єкта. Цей припис є обов'язковою передумовою для можливості контролюючого органа на звернення до суду на підставі ч. 1 ст. 38 вказаного Закону у зв'язку з його невиконанням. І, враховуючи положення ч. 4 ст. 5 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), такий позов повинен розглядатись в порядку адміністративного судочинства. Дії органу державного архітектурно-будівельного контролю здійснюються ним як суб'єктом владних повноважень послідовно в чітко визначеному порядку. Зокрема такий орган, що наділений контролюючими функціями, видає припис, який є обов'язковим до виконання і може бути оскаржений до суду. Оскільки дії щодо видання припису є публічно-правовими, то і подальше звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру й повинно розглядатись у порядку адміністративного судочинства. Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкту самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє не з метою захисту своїх приватних прав та інтересів, а з метою захисту прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та з метою запобігти можливих суспільно значимих несприятливих наслідкам порушення відповідних норм і правил. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими. За таких обставин висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, є помилковим та не відповідає фактичним обставинам справи. Разом з тим, 15 листопада 2016 року Верховний Суд України прийняв постанову у справі N 21-1959а16, в якій дійшов висновку, що за змістом ст. 177 ЦК України об'єкти самочинного будівництва належать до об'єктів цивільних прав, а тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю про зобов'язання знесення самочинного будівництва підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, оскільки такі спори не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав. Велика Палата Верховного Суду не погоджується із такою правовою позицією і вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України в цій категорії справ з огляду на таке. Об'єктами цивільних прав відповідно до ст. 177 ЦК України є речі. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Речі поділяються на рухомі та нерухомі. До нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (ст. 179, 181 ЦК України). За приписами ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Статтею 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Таким чином, для того, щоб новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація. Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна) - (ч. 3 ст. 331 ЦК України). Відповідно до ст. 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил. Вимоги особи, яка самочинно збудувала нерухоме майно, або заінтересованої особи, що не пов'язані з правом власності на ці будівлі, зокрема, про визнання права на матеріали, одержані при їх знесенні, підлягають розгляду судами на загальних підставах. Отже, самочинне будівництво не можна віднести до об'єктів цивільних прав, і норми щодо захисту цих цивільних прав на об'єкти самочинного будівництва не розповсюджуються. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір, який є предметом даного розгляду, не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом приведення до первинного стану житлового будинку. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі N 161/14920/16-а. Таким чином, висновок суду першої інстанцій про відмову у відкритті провадження в цій справі, з яким погодився й апеляційний суд, є помилковим. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення суду апеляційної інстанцій повністю і передати справу для продовження розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування ухвали судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є, зокрема, порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвал судів першої та апеляційної інстанцій, які перешкоджають подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341-342, 345, 346-347, 349, 353, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради на ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 23 березня 2017 року та Одеського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року - задовольнити. Ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 23 березня 2017 року та Одеського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року - скасувати. Справу за позовом Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради до ОСОБА_3 про зобов'язання привести житловий будинок в первісний стан - направити для продовження розгляду до Приморського районного суду м. Одеси. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 травня 2018 року м. Київ Справа N 757/45133/15-ц Провадження N 14-114цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Публічне акціонерне товариство "Київенерго" (далі - ПАТ "Київенерго"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Київенерго" на рішенняПечерського районного суду м. Києва від 24 червня 2016 року у складі судді Цокол Л.І. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Пікуль А.А., Гаращенка Д.Р., Невідомої Т.О. у справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "Київенерго" про зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому вказував, що він є власником цілісного майнового комплексу, що знаходиться по АДРЕСА_1. На його неодноразові звернення про укладення договору про користування електроенергією та підключення нерухомого майна до електропостачання ПАТ "Київенерго" відмовило з тих підстав, що договір із попереднім власником не розірвано з огляду на наявну заборгованість за надані послуги. Запропоновано йому сплатити борг попереднього власника у розмірі 127 тис. грн. ОСОБА_3 вказував, що ПАТ "Київенерго" ухиляється від укладення договору про постачання електричної енергії, чим порушує норми чинного законодавства та його права як власника. Посилаючись на викладене та уточнивши позовні вимоги, позивач просив зобов'язати ПАТ "Київенерго" укласти з ним договір про постачання електричної енергії до майнового комплексу по АДРЕСА_1. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 червня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Зобов'язано ПАТ "Київенерго" укласти з ОСОБА_3 договір про постачання електричної енергії до майнового комплексу, що знаходиться по АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що відмова ПАТ "Київенерго" в укладенні договору про постачання електричної енергії до майнового комплексу з посиланням на існуючий договір з попереднім власником є незаконною, та порушує права ОСОБА_3 щодо реалізації прав на належне йому нерухоме майно. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 червня 2016 року залишено без змін. Погоджуючись з висновком суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_3 є власником нерухомого майна, що знаходиться по АДРЕСА_1, подав усі необхідні документи для постачання ПАТ "Київенерго" електричної енергії до його нерухомого майна та укладення договору, при цьому наявність боргу попереднього власника зазначеного майнового комплексу перед відповідачем не є правовою підставою для відмови ОСОБА_3 в укладенні такого договору. У листопаді 2016 року ПАТ "Київенерго" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Доводи, наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди порушили положення статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки ОСОБА_3 є фізичною особою - підприємцем, вказаний спір стосується постачання електричної енергії до нежитлового майнового комплексу, у зв'язку із чим договір між сторонами має бути укладений на умовах та за правилами, передбаченими для суб'єктів господарювання, а отже, спір повинен розглядатися за правилами господарського судочинства. ПАТ "Київенерго" зазначало, що на момент звернення із заявою про укладення договору на постачання електричної енергії до майнового комплексу, що знаходиться по АДРЕСА_1, ОСОБА_3 не був його власником, а також не надав усіх необхідних документів, тому ПАТ "Київенерго" жодних прав ОСОБА_3 не порушувало. У зв'язку з наявністю нерозірваного договору про постачання електричної енергії із попереднім споживачем укласти такий договір із новим споживачем неможливо. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. У грудні 2016 року ОСОБА_3 подав заперечення на касаційну скаргу, в яких просив рішення судів першої й апеляційної інстанцій залишити без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 березня 2017 року справу призначено до розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 06 лютого 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 березня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не може бути задоволена з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: 1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; 3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Суди встановили, що 12 липня 2014 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гавриленко А.М. на підставі акта про реалізацію арештованого майна з прилюдних торгів, затвердженого в. о. начальника Відділу державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві Валявським О.А. 26 вересня 2012 року, видав ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на майно, що складається з: механічної майстерні (літ. Д) загальною площею 249,10 кв. м, що складає 31/100 частини цілісного майнового комплексу площею 815,60 кв. м, і знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, яке придбане ОСОБА_3 за 335 тис. 100 грн та раніше належало Відкритому акціонерному товариству "Акціонернакомпанія "Київреконструкція" (далі - ВАТ "АК "Київреконструкція") (а. с. 10). 29 вересня 2015 року між Державною податковою інспекцією в Оболонському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу майна платника податків, яке перебуває в податковій заставі, - складової частини майнового комплексу, а саме складу з підвалом (літ. Е) загальною площею 522,80 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Відчуження майна відбулося у рахунок погашення податкового боргу платника податків ВАТ "АК "Київреконструкція" (а. с. 12). 17 листопада 2015 року між Державною податковою інспекцією в Солом'янському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві та позивачем укладено договір купівлі-продажу майна платника податків, яке перебуває в податковій заставі,? складової частини майнового комплексу, а саме будівлі допоміжного цеху (літ. Г) загальною площею 43,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Відчуження майна відбулося у рахунок погашення податкового боргу платника податків ВАТ "АК "Київреконструкція" (а. с. 20, 21). Усі три договори укладалися з ОСОБА_3 як з фізичною особою. Позивач є власником цілісного майнового комплексу площею 815,60 кв. м по АДРЕСА_1, який раніше належав ВАТ "АК "Київреконструкція", що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав на нерухоме майно від 19 квітня 2016 року N 57642298 (а. с. 57, 58). 20 серпня 2014 року ОСОБА_3, діючи як фізична особа, звернувся до ПАТ "Київенерго" з заявою про переукладання на його ім'я договору про постачання електричної енергії до нежитлової будівлі по АДРЕСА_1. До заяви надані копії паспорта, ідентифікаційного коду та свідоцтва про власність. Жодних доказів про здійснення господарської діяльності до заяви ОСОБА_3 не надано (а. с. 19). 30 серпня 2014 року ОСОБА_3 як фізична особа подав заяву про переоформлення акта розмежування балансової належності електромереж та експлуатаційної відповідальності по майновому комплексу по АДРЕСА_1 (а. с. 17). 09 квітня 2015 року ПАТ "Київенерго" надало позивачу в трьох примірниках акти розмежування балансової належності електричних мереж та експлуатаційної відповідальності сторін для укладення договору про постачання електричної енергії. 30 червня 2015 року позивач звернувся із заявою до ПАТ "Київенерго" для укладення договору про постачання електричної енергії та надав усі необхідні документи, що підтверджується тим, що надані документи були перевірені та виставлено рахунок від 30 червня 2015 року N 10842/ЗР за перевірку схеми вмикання і опломбування трифазного електролічильника, підключеного через вимірювальний трансформатор (напівпрямого вмикання), який позивач оплатив. Жодних доказів про здійснення ОСОБА_3 господарської діяльності чи наміру укладення ним договору на постачання електричної енергії як господарського договору відповідно до вимог, передбачених статтею 3 та частиною третьою статті 179Господарського кодексу України (далі - ГК України), матеріали справи не містять. 15 липня 2015 року позивачу направлено лист за N 34КД/522/2857 та повідомлено про те, що відповідно до Правил користування електричною енергією, затверджених постановою НКРЕ 31 липня 1996 року N 28, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 02 серпня 1996 року за N 417/1442 (далі - ПКЕЕ), що діяли на час виникнення спірних правовідносин, договір з організацією може бути укладено за умови розірвання договору зі споживачем, який звільняє приміщення. Договір про постачання електричної енергії вважатиметься розірваним тільки після сплати усіх передбачених договором видів платежів, підписання та скріплення печатками акта звірки, додаткової угоди про розірвання з обох сторін (а. с. 18). Інших недоліків заяви про укладення договору про постачання електричної енергії не зазначено, не вказано на необхідність надання інших документів. Основним наведеним у касаційній скарзі доводом зазначено ту обставину, що позивач є фізичною особою - підприємцем, у якої виник спір з юридичною особою - ПАТ "Київенерго" з приводу постачання електричної енергії до нежитлового майнового комплексу, у зв'язку із чим спір повинен розглядатися за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця та їх правового статусу. Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин. З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. ОСОБА_3 просив зобов'язати відповідача укласти з ним договір про постачання електричної енергії до майнового комплексу як з власником нежитлової будівлі, яким він став на підставі договорів купівлі-продажу, укладених ним як фізичною особою. Ні у відповіді на заяви ОСОБА_3 про укладення договору про постачання електричної енергії, ні у запереченнях на позовну заяву, ні в апеляційній скарзі ПАТ "Київенерго" не посилалося на наявність між ним та ОСОБА_3 господарських правовідносин з постачання електричної енергії і не зазначало, що вказаний договір має господарський характер і повинен укладатися з дотриманням вимог ГК України щодо господарських договорів. Разом з тим на звороті заяви ОСОБА_3 про укладання договору про постачання електричної енергії від 28 січня 2016 року зазначено перелік документів, прийнятих для укладання договору про постачання електричної енергії, із якого вбачається відсутність потреби у наданні, зокрема, копії свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та/або виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Цей перелік посвідчено підписом фахівця ПАТ "Київенерго" (а. с. 36). На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю. За загальним правилом, закріпленим у частинах першій та третій статті 15 ЦПК України, що діяла на час звернення до суду та розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Разом з тим Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій, передбачав, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Тобто фізична особа могла звернутися з позовом до господарського суду лише у разі, якщо розгляд такого спору у господарському суді було прямо передбачено ГПК України та відповідним законом. Згідно з частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Правові, економічні та організаційні засади діяльності в електроенергетиці, регулювання відносин, пов'язаних з виробництвом, передачею, розподілом, постачанням і використанням енергії, забезпеченням енергетичної безпеки України, конкуренцією та захистом прав споживачів і працівників галузі, на час виникнення спірних правовідносин визначали Закон України від 16 жовтня 1997 року N 575/97-ВР "Про електроенергетику", ПКЕЕ та Правила користування електричною енергією для населення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 року N 1357 (далі - ПКЕЕН) - у редакціях, що діяли на час виникнення спірних правовідносин. При цьому ПКЕЕ та ПКЕЕН розмежовували фізичну особу як побутового споживача і фізичну особу, яка у правовідносинах не є побутовим споживачем. Відповідно до пункту 2 ПКЕЕН побутовий споживач - це фізична особа, яка використовує електричну енергію для задоволення власних побутових потреб на підставі договору про користування електричною енергією з електропостачальником. Взаємовідносини, які виникають в процесі продажу і купівлі електричної енергії між виробниками або постачальниками електричної енергії та споживачами (на роздрібному ринку електричної енергії), регулювали ПКЕЕ (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин). Дія ПКЕЕ поширювалася на всіх юридичних осіб та фізичних осіб (крім населення). Відповідно до пункту 1.2 ПКЕЕ: населення - споживачі електричної енергії - фізичні особи, які з метою задоволення власних побутових або господарських потреб споживають електричну енергію для потреб електроустановок, що належать їм за ознакою права власності або користування, за винятком електроустановок, які використовуються для здійснення в установленому законодавством порядку підприємницької та/або незалежної професійної діяльності; споживач електричної енергії - юридична або фізична особа, що використовує електричну енергію для забезпечення потреб власних електроустановок на підставі договору; об'єкт - електрифікована споруда (сукупність електрифікованих споруд на одній території) або частина електрифікованої споруди, що належить суб'єкту господарювання на праві власності або користування. Отже, і ПКЕЕ, і ПКЕЕН розрізняють фізичних осіб - споживачів електричної енергії, правовідносини з якими урегульовано різними нормативними актами. Так, якщо споживач електричної енергії - фізична особа як частина населення, що має у власності нерухоме майно, і споживав електричну енергію для задоволення власних побутових або господарських потреб - такі правовідносини регулюються за ПКЕЕН. Разом з тим фізична особа як власник нерухомого майна, що використовує електричну енергію для забезпечення потреб власних електроустановок на підставі договору (не для задоволення власних побутових потреб), є суб'єктом правовідносин, що врегульовані у ПКЕЕ. У справі, що переглядається, позивач просив суд зобов'язати відповідача укласти з ним договір про постачання електричної енергії до майнового комплексу, власником якого він став на підставі договорів купівлі-продажу саме як фізична особа, а не фізична особа - підприємець чи фізична особа - споживач для задоволення власних побутових потреб. Доказів здійснення позивачем як фізичною особою господарської діяльності і необхідності укладення договору про постачання електричної енергії як господарського, матеріали цивільної справи не містять. Враховуючи те, що юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, суди зробили правильний висновок, що позов ОСОБА_3 у цьому випадку заявлений фізичною особою - власником нерухомого майна на забезпечення реалізації ним повноважень власника щодо користування своїм майном, який в силу вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) має розглядатися в порядку цивільного судочинства, тобто суди правильно визначилися з юрисдикційністю спору. Щодо висновків суду по суті спору. За пунктом 1.6 ПКЕЕ договір про постачання електричної енергії на основі типового договору укладається постачальником електричної енергії за регульованим тарифом з усіма споживачами та субспоживачами (крім населення), об'єкти яких розташовані на території здійснення ліцензованої діяльності постачальником електричної енергії за регульованим тарифом. Порядок укладання договору про постачання електричної енергії передбачено у пунктах 5.1?5.4 ПКЕЕ. Договір про постачання електричної енергії є основним документом, який регулює відносини між постачальником електричної енергії за регульованим тарифом, що здійснює свою діяльність на закріпленій території, і споживачем та визначає зміст правових відносин, прав та обов'язків сторін. Споживання електричної енергії без договору не допускається. Між постачальником електричної енергії за регульованим тарифом та споживачем укладається один договір про постачання електричної енергії за усіма об'єктами споживача, які розташовані на території здійснення ліцензованої діяльності постачальником електричної енергії за регульованим тарифом. За взаємною згодою сторін можуть бути укладені окремі договори про постачання електричної енергії за кожним об'єктом споживача. При укладенні договору про постачання електричної енергії сторони визначають його зміст на основі типового договору. Умови договору про постачання електричної енергії, зазначені у додатку 3 та пунктах 5.5, 5.6 та 5.7 цих Правил, є істотними та обов'язковими для сторін під час укладення договору про постачання електричної енергії. Постачальник електричної енергії за регульованим тарифом зобов'язаний надати на розгляд проект договору про постачання електричної енергії протягом 7 робочих днів для споживачів із приєднаною потужністю до 150 кВт та протягом 14 робочих днів для споживачів із приєднаною потужністю 150 кВт та більше від дати прийняття від споживача документів, зазначених у пункті 5.4 цих Правил. Ініціатором укладення відповідного договору може бути будь-яка із сторін такого договору. Згідно з пунктом 6.18 ПКЕЕ у разі звільнення займаного приміщення та/або остаточного припинення користування електричною енергією споживач зобов'язаний повідомити постачальника електричної енергії та (у разі наявності відповідного договору) електропередавальну організацію або основного споживача не пізніше ніж за 20 робочих днів до дня звільнення приміщення та/або остаточного припинення користування електричною енергією та надати заяву щодо розірвання договору, і в цей самий термін здійснити сплату всіх видів платежів, передбачених відповідними договорами, до заявленого споживачем дня звільнення приміщення та/або остаточного припинення користування електричною енергією включно. Постачальник електричної енергії зобов'язаний припинити постачання електричної енергії за договором, а електропередавальна організація (основний споживач) - передачу електричної енергії (спільне використання технологічних електричних мереж) з заявленого споживачем дня звільнення приміщення та/або остаточного припинення користування електричною енергією. За умови одночасного розірвання договору про постачання електричної енергії з попереднім споживачем, виплати всіх видів платежів, передбачених відповідними договорами, та звернення нового споживача щодо укладення договору про постачання електричної енергії в межах одного розрахункового періоду припинення електропостачання об'єкта не здійснюється. У разі неповідомлення або несвоєчасного повідомлення споживачем постачальника електричної енергії та (у разі наявності відповідного договору) електропередавальну організацію або основного споживача про звільнення приміщення та/або остаточного припинення користування електричною енергією споживач зобов'язаний здійснювати оплату спожитої на таких об'єктах електричної енергії та інших платежів виходячи з умов відповідних договорів. З новим споживачем укладаються договори відповідно до вимог законодавства України, зокрема цих Правил та нормативно-технічних документів, після розірвання договорів зі споживачем, який звільняє приміщення. Тобто зобов'язання з розірвання договору про постачання електричної енергії з попереднім споживачем покладені на сторони такого договору і новий власник, який виявив бажання стати споживачем електричної енергії, не наділений ні повноваженнями вчиняти дії, направлені на розірвання договору про постачання електричної енергії, стороною якого він не був, ні нести будь-яких обов'язків у правовідносинах, які виникли між іншими суб'єктами. Відповідно до пункту 8.2 ПКЕЕ постачальник електричної енергії за регульованим тарифом зобов'язаний, зокрема: укладати договори про постачання електричної енергії з усіма споживачами, які заявили про бажання купувати електричну енергію та об'єкти яких розташовані на території здійснення ліцензованої діяльності постачальником електричної енергії за регульованим тарифом; забезпечувати постачання електричної енергії, якісні характеристики якої відповідають параметрам, визначеним державними стандартами, та зазначені в договорі. Споживачі електричної енергії мають право на: 1) приєднання власних електроустановок до мереж електропередавальної організації або іншого власника електромереж у порядку, передбаченому законодавством України; 2) вибір постачальника електричної енергії; 3) отримання електричної енергії, якісні характеристики якої зазначені в договорі (пункт 10.1 ПКЕЕ). Позивач неодноразово наголошував, що всі необхідні документи для укладення передбаченого ПКЕЕ договору про постачання електричної енергії відповідачу він надавав, ці документи були перевірені та виставлено відповідний рахунок за перевірку схеми вмикання та опломбування трифазного електролічильника, підключеного через вимірювальний трансформатор. Зазначене відповідач не спростував. Крім того, із матеріалів справи вбачається, що відмова ПАТ "Київенерго" в укладенні договору про постачання еклектичної енергії була пов'язана не із відсутністю у позивача правоустановчих документів на нерухоме майно або ненаданням необхідних документів для укладення договору, а у зв'язку з наявністю у відповідача договірних відносин щодо приміщення по АДРЕСА_1 і наявності боргу попереднього власника - ВАТ "АК "Київреконструкція" перед ПАТ "Київенерго" у розмірі близько 127 тис. грн. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно зі статтями 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. У частинах першій, третій, четвертій статті 334 ЦК України передбачено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Відповідно до пунктів 3, 8 частини першої статті 346 ЦК України підставою припинення права власності є, зокрема, припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі, та звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника. ВАТ "АК "Київреконструкція" втратило право власності на майновий комплекс за адресою: АДРЕСА_2, у зв'язку з тим, що на це майно було звернуто стягнення, воно було реалізоване в установленому порядку і новим власником є фізична особа - ОСОБА_3 Згідно з пунктом 11.2 ПКЕЕ електропередавальна організація зобов'язана приєднувати до своїх електричних мереж електроустановки споживачів з дотриманням вимог законодавства України. Вимоги ПКЕЕ кореспондуються із загальними вимогами цивільного законодавства у сфері договірного регулювання. ЦК України у статтях 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину). Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 208 ЦК України правочин між фізичною і юридичною особами належить вчиняти у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Інші випадки визнання договору укладеним зазначені у статтях 642?643 ЦК України. Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Розкриваючи зміст засади свободи договору, у статтях 6, 627 ЦК України визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору. Закріпивши принцип свободи договору, ЦК України разом з тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до абзацу другого частини третьої статті 6 та статті 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства. Зазначені положення узгоджуються з нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства. Відповідно до пункту 1.9 ПКЕЕ постачальники електричної енергії за регульованим тарифом на закріпленій території не мають права відмовити споживачу або субспоживачу, електроустановки якого розташовані на цій території, в укладенні договору, за умови дотримання вимог законодавства України, зокрема цих Правил та інших нормативно-технічних документів. Згідно з пунктом 1.13 ПКЕЕ укладення, внесення змін, подовження чи розірвання дії будь-якого із договорів здійснюються відповідно до вимог законодавства та цих Правил. За пунктом 5.3 ПКЕЕ постачальник електричної енергії за регульованим тарифом зобов'язаний надати на розгляд проект договору про постачання електричної енергії протягом 7 робочих днів для споживачів із приєднаною потужністю до 150 кВт та протягом 14 робочих днів для споживачів із приєднаною потужністю 150 кВт та більше від дати прийняття від споживача документів, зазначених у пункті 5.4 цих Правил. Відповідно до пункту 5.23 ПКЕЕ зміна або розірвання договору у зв'язку з істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, здійснюється у порядку, визначеному законодавством України. Пунктом 8.2 ПКЕЕ передбачено, що постачальник електричної енергії за регульованим тарифом зобов'язаний укладати договори про постачання електричної енергії з усіма споживачами, які заявили про бажання купувати електричну енергію та об'єкти яких розташовані на території здійснення ліцензованої діяльності постачальником електричної енергії за регульованим тарифом. З аналізу змісту частини третьої статті 6, частини першої статті 630 ЦК України, ПКЕЕ убачається, що умови типового договору про постачання електричної енергії, що набули юридично обов'язкового значення в силу актів цивільного законодавства, є обов'язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Укладення договору про постачання електричної енергії є обов'язком постачальника електричної енергії і запропонований договір повинен відповідати типовому договору про постачання електричної енергії (додаток 3 до ПКЕЕ). Відмова постачальника електричної енергії від укладення договору в такому разі суперечить вимогам частини третьої статті 6, статей 627, 630 ЦК України та ПКЕЕ. За положенням статті 4 ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, меж здійснення особою цивільних прав і виконання цивільних обов'язків (статті 3, 6, 12-15, 20 ЦК України, статті 3?5 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) можна зробити висновок про те, що в разі невиконання постачальником електричної енергії зобов'язання з укладення договору про постачання електричної енергії, який відповідає типовому договору, таке право підлягає захисту судом на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України шляхом зобов'язання. Суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок, що відмова ПАТ "Київенерго" у здійсненні дії щодо укладення договору про постачання електричної енергії до майнового комплексу з посиланням на існуючий договір з попереднім власником не ґрунтується на вимогах закону та порушує права позивача щодо реалізації права власності на належне йому нерухоме майно. Відповідач підтвердив ту обставину, що постачання електричної енергії майнового комплексу припинене у зв'язку з невиконанням попереднім власником - ВАТ "АК "Київреконструкція" своїх зобов'язань зі сплати за спожиту електричну енергію, тому відповідач не позбавлений права вимагати від боржника відшкодування збитків. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Підсумовуючи, можна зробити такі висновки. Фізична особа, яка в установленому законом порядку набула статусу фізичної особи - підприємця, не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому юридичний статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає на будь-які правомочності особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю як фізичної особи, та жодним чином не обмежує їх. Юрисдикційність спору залежить від правового статусу суб'єкта звернення та предмета і змісту позовних вимог, які визначає позивач. У ПКЕЕ та ПКЕЕН встановлено диференціацію фізичних осіб як побутових споживачів електричної енергії, які споживають електричну енергію для задоволення власних побутових потреб, правовідносини з якими врегульовано у ПКЕЕН, та фізичних осіб, які використовують електричну енергію для забезпечення потреб, що не є побутовими, власних електроустановок, правовідносини з якими врегульовані у ПКЕЕ. За загальним правилом, закріпленим у частинах першій та третій статті 15 ЦПК України, що діяла на час звернення до суду та розгляду справи у суді першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства, та з урахуванням, що однією із сторін спору є фізична особа. Згідно з пунктом 11.2 ПКЕЕ електропередавальна організація зобов'язана приєднувати до своїх електричних мереж електроустановки споживачів з дотриманням вимог законодавства України. Відповідно до пункту 1.9 ПКЕЕ постачальники електричної енергії за регульованим тарифом на закріпленій території не мають права відмовити споживачу або субспоживачу, електроустановки якого розташовані на цій території, в укладенні договору, за умови дотримання вимог законодавства України, зокрема цих Правил та інших нормативно-технічних документів. За вимогами пункту 5.3 ПКЕЕ постачальник електричної енергії за регульованим тарифом зобов'язаний надати на розгляд проект договору про постачання електричної енергії протягом 7 робочих днів для споживачів із приєднаною потужністю до 150 кВт та протягом 14 робочих днів для споживачів із приєднаною потужністю 150 кВт та більше від дати прийняття від споживача документів, зазначених у пункті 5.4 цих Правил. Відмова відповідача у здійсненні дій щодо укладення договору про постачання електричної енергії з посиланням на існуючий договір з попереднім власником не ґрунтується на вимогах закону та порушує права нового власника щодо реалізації ним свого права власності на належне йому нерухоме майно. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Київенерго" залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 373/1281/16-ц Провадження N 14-128цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження заяву Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області про перегляд рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 вересня 2016 року (суддя Опанасюк І.О.), ухвали Апеляційного суду Київської області від 8 листопада 2016 року (судді Сліпченка О.І., Іванової І.В., Гуля В.В.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2017 року (судді Фаловської І.М., Висоцької В.С., Кафідової О.В.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області, треті особи: Комунальне підприємство "Переяслав-Хмельницьке виробниче управління комунального господарства", ОСОБА_4, про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області (далі - Міськрада), треті особи: Комунальне підприємство "Переяслав-Хмельницьке виробниче управління комунального господарства" (далі - КП "Переяслав-Хмельницьке ВУКГ"), ОСОБА_4, про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП). На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначив, що 15 червня 2015 року на вул. Героїв Дніпра у м. Переяславі-Хмельницькому Київської області його автомобіль "Renault Lodgy" було пошкоджено каналізаційним люком, який був вибитий зі свого місця на дорозі колесом зустрічного автомобіля. Загальна вартість відновлювального ремонту автомобіля становить 38 тис. 435 грн. Оскільки відповідальність за стан вулиць та доріг покладено на органи місцевого самоврядування, тому саме Міськрада повинна відшкодувати збитки за вказану вище ДТП. Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просив стягнути з Міськради шкоду, заподіяну його автомобілю внаслідок ДТП, у розмірі 38 тис. 435 грн., а також понесені ним витрати пов'язані зі сплатою судового збору. Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 8 листопада 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено, стягнуто з Міськради на його користь 38 тис. 435 грн матеріальної шкоди, 551 грн 20 коп. на відшкодування судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2017 року касаційну скаргу Міськради відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій заяві Міськрада порушує питання про скасування судових рішень першої, апеляційної та касаційної інстанцій з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), уредакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень, підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень Міськрада посилається на постанову Вищого господарського суду України від 2 серпня 2017 року. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 січня 2018 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 3602 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) якщо судове рішення оскаржується з підстави неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 26 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 червня 2015 року близько 11 години під час руху автомобіля "RenaultLodgy", державний номер НОМЕР_1, під керуванням позивача на вул. Героїв Дніпра в м. Переяславі-Хмельницькому, біля магазину "Дніпро" у його автомобіль влучила кришка каналізаційного люка, яка була вибита зі свого місця на дорозі колесом зустрічного автомобіля. У наслідок цього удару було пошкоджено автомобіль позивача. Загальна сума заподіяних матеріальних збитків автомобілю позивача "Renault Lodgy", державний номер НОМЕР_1, становить 38 тис. 435 грн. Задовольняючи позовні вимоги з підстав статті 1166 ЦК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач є власником автомобільної дороги, на якій відбулася вказана ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача, проте не створив належних умов щодо безпеки використання автомобільних доріг, а тому повинен відшкодувати позивачу збитки, що виникли через незадовільний стан дороги. Разом з тим у справі, постанова Вищого господарського суду України від 2 серпня 2017 року в якій надана заявником для порівняння, судом встановлено, що страхова компанія на підставі статті 993 ЦК України пред'явила позов в порядку регресу про стягнення витрат з виплати страхового відшкодування потерпілому в результаті ДТП. Задовольняючи вимоги з підстав статті 1172 ЦК України суд виходив з доведеності вини працівника відповідача у заподіянні шкоди. Отже, суди виходили з різних фактичних обставин, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частинами першою та другою статті 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: В задоволенні заяви Переяслав-Хмельницької міської ради Київської області про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 904/2194/17 Провадження N 12-79гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідачаКібенкоО.Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Новомосковський завод металів та сплавів" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Петренко Н.Е., Назаренко Н.Г., Ліпинського О.В. та постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 грудня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Науменка І.М., Білецької Л.М., Кузнецова В.О., у справі Господарського суду Дніпропетровської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Новомосковський завод металів та сплавів" до ОСОБА_9 за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Аудиторська фірма "Профіт" про стягнення витрат на проведення аудиту Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У березні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Новомосковський завод металів та сплавів" (далі - ТОВ "НЗМС") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_9 (далі - ОСОБА_9), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Аудиторська фірма "Профіт" (далі - ТОВ "АФ "Профіт") про стягнення витрат на проведення аудиторської перевірки річної фінансової звітності позивача за 2014, 2015 роки у розмірі 67 000 грн. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що за вимогою ОСОБА_9 на підставі абзацу 2 частини четвертої статті 146 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) проведено аудиторську перевірку річної фінансової звітності ТОВ "НЗМС" із залученням професійного аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з позивачем чи його учасниками, а тому відповідач зобов'язаний відшкодувати витрати на її проведення, що передбачено приписами абзацу 3 частини четвертої статті 146 цього ж Кодексу. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій 3. Відповідно до статуту ТОВ "НЗМС", затвердженого загальними зборами товариства (протокол N 84 від 14 жовтня 2014 року, державна реєстрація змін до установчих документів 28 жовтня 2014 року, номер запису 12241050027001282), статутний капітал товариства склав 300 000 грн., учасниками товариства є: ОСОБА_10 з часткою у статутному капіталі 50 % (150 000 грн.) та ОСОБА_9 з часткою у статутному капіталі 50 % (150 000 грн.). 4. Статтею 9 цього ж статуту ТОВ "НЗМС" передбачено, що учасник має право сам чи через свого представника брати участь в керуванні справами товариства у порядку, передбаченому цим статутом; одержувати частину прибутку (дивіденди) від діяльності товариства; одержувати повну інформацію про діяльність товариства; вийти в установленому законом порядку з товариства. 5. 02 березня 2016 року ОСОБА_9 звернулася до ТОВ "НЗМС" із заявою про проведення у строк до 18 березня 2016 року аудиторської перевірки річної фінансової звітності товариства за 2013, 2014, 2015 роки із залученням професійного аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з товариством чи його учасниками, та зазначила, що витрати, пов'язані з проведенням даної перевірки, зобов'язується відшкодувати особисто власним коштом як учасник товариства, на вимогу якого проводиться аудиторська перевірка. 6. За договором N 15.49 від 27 липня 2016 року, укладеним між ТОВ "НЗМС" та ТОВ "АФ "Профіт", останнім здійснено замовлену позивачем за вимогою відповідача аудиторську перевірку, про що складено акт здачі - прийняття робіт N 12/16-23.1, вартість яких склала 67 000 грн. 7. 07 лютого 2017 року ТОВ "НЗМС" звернулось до ОСОБА_9 з вимогою оплатити вартість здійсненої аудиторської перевірки, яка залишена останньою без задоволення. 8. Предметом спору у справі є відшкодування відповідачем грошових коштів, що складають вартість проведеної позивачем аудиторської перевірки. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 9. Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2017 року, залишеною без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 грудня 2017 року, на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в редакції, чинній на час прийняття ухвали, провадження у справі припинено у зв'язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, а належить розглядати в порядку цивільного судочинства. 10. Припиняючи провадження у справі, господарський суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що проведення аудиту не пов'язано із створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності ТОВ "НЗМС". Витрати позивача на проведення аудиторської перевірки річної фінансової звітності товариства за 2014, 2015 роки із залученням професійного аудитора не пов'язані з майновими інтересами цього товариства або його учасників. Оскільки спірні стосунки не впливають на відносини сторін щодо виникнення, зміни та припинення корпоративних прав, даний спір не є корпоративним та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки відповідачем у даній справі є фізична особа. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. ТОВ "НЗМС" у касаційній скарзі просить скасувати рішення господарських судів попередніх інстанцій і передати справу на розгляд до господарського суду Дніпропетровської області. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Скаржник вказав на підвідомчість цього спору господарським судам і послався на неправильне застосування місцевим і апеляційним господарськими судами пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, чинній на час вирішення спору, оскільки даний спір виник з корпоративних відносин у спорі між юридичною особою та її учасником, пов'язаний із діяльністю й управлінням справами товариства, правами й обов'язками учасника цієї особи у вигляді здійснення оплати проведеного на його вимогу аудиту. Доводи інших учасників справи 13. Відповідач не надав суду відзиву на касаційну скаргу. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 14. Згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 15. Оскільки скаржник оскаржив судові рішення господарських судів попередніх інстанцій з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду. 16. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 17. Отже, висловлювання "судом, встановленим законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. 18. Відповідно до статей 124, 125 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 19. Суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частина перша статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). 20. Як зазначено вище, припиняючи провадження у даній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в редакції, чинній на час прийняття ухвали, внаслідок того, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, а належить до компетенції цивільних судів, місцевий та апеляційний господарські суди виходили з того, що проведення аудиту не пов'язано із створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності ТОВ "НЗМС". Витрати позивача на проведення аудиторської перевірки річної фінансової звітності товариства за 2014, 2015 роки із залученням професійного аудитора не пов'язані з майновими інтересами цього товариства або його учасників. Стягнення заявленого розміру витрат на підставі абзацу 3 частини четвертої статті 146 ЦК України не можна віднести до корпоративного спору, оскільки спірні стосунки не впливають на відносини сторін щодо виникнення, зміни та припинення корпоративних прав. 21. ВеликаПалата Верховного Суду, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. 22. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом. 23. Пунктом "г" частини першої статті 10 Закону України "Про господарські товариства" передбачено, що учасники товариства мають право одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів. 24. Згідно із статтею 88 Господарського кодексу України (далі - ГК України) учасники господарського товариства мають право одержувати інформацію про товариство. На вимогу учасника товариство зобов'язане надати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо. 25. Порядок пред'явлення учасниками вимоги про проведення аудиторської перевірки визначається статутом товариства і законом (частина четверта статті 146 ЦК України). За відсутності відповідних положень у статуті товариства, організаційне забезпечення аудиторської перевірки діяльності та звітності товариства на вимогу його учасників, зокрема укладення договору з аудитором (аудиторською фірмою), надання аудиторові необхідних документів тощо, здійснюється товариством в особі виконавчого або іншого органу, уповноваженого на це статутом. 26. Статут ТОВ "НЗМС" передбачає здійснення контролю за діяльністю товариства ревізійною комісією і не передбачає порядку перевірки товариства аудитором. 27. Однак, таке право участі в управлінні справами товариства, як звернення про проведення аудиторської перевірки, надано учаснику (учасникам) товариства з обмеженою відповідальністю законом. При цьому, закон не пов'язує проведення аудиторської перевірки із перевірками товариства податковими та іншими контролюючими органами. 28. Отже, ОСОБА_9, як учасник товариства, мала право вимагати проведення аудиторської перевірки діяльності ТОВ "НЗМС", що здійснено позивачем у справі. 29. У розумінні частин другої - п'ятої статті 3 Закону України "Про аудиторську діяльність" аудит - перевірка даних бухгалтерського обліку і показників фінансової звітності суб'єкта господарювання з метою висловлення незалежної думки аудитора про її достовірність в усіх суттєвих аспектах та відповідність вимогам законів України, положень (стандартів) бухгалтерського обліку або інших правил (внутрішніх положень суб'єктів господарювання) згідно із вимогами користувачів. Суттєвою є інформація, якщо її пропуск або неправильне відображення може вплинути на економічні рішення користувачів, прийняті на основі фінансових звітів. Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами), аудиторськими фірмами, які уповноважені суб'єктами господарювання на його проведення. Аудит може проводитися з ініціативи суб'єктів господарювання, а також у випадках, передбачених законом (обов'язковий аудит). 30. Підстави для обов'язкового проведення аудиту передбачені у статті 8 цього ж Закону, в якій зокрема передбачено, що проведення аудиту є обов'язковим також в інших випадках, передбачених законами України. 31. Відповідно до частини першої статті 17 та статті 18 Закону України "Про господарські товариства" перевірки фінансової діяльності товариства здійснюються державними податковими інспекціями, іншими державними органами у межах їх компетенції, ревізійними органами товариства та аудиторськими організаціями. Товариство веде бухгалтерський облік, складає і подає статистичну інформацію та адміністративні дані у порядку, встановленому законодавством. Достовірність та повнота річної фінансової звітності товариства повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою). Обов'язкова аудиторська перевірка річної фінансової звітності товариств з річним господарським оборотом менш як двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки. 32. Згідно із вимогами частин третьої, четвертої статті 146 ЦК України для здійснення контролю за фінансовою діяльністю товариства з обмеженою відповідальністю згідно з рішенням його загальних зборів, а також в інших випадках, встановлених статутом і законом товариства, може призначатися аудиторська перевірка. Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності та звітності товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється статутом товариства і законом. На вимогу будь-кого з учасників товариства може бути проведено аудиторську перевірку річної фінансової звітності товариства із залученням професійного аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з товариством чи з його учасниками. Витрати, пов'язані з проведенням такої перевірки, покладаються на учасника, на вимогу якого проводиться аудиторська перевірка, якщо інше не встановлено статутом товариства. 33. Частиною 1 статті 167 ГК України визначено що, корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що визначають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частини прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. 34. У вирішенні спорів за позовами учасників товариств з обмеженою відповідальністю про спонукання товариства провести аудиторську перевірку діяльності та звітності товариства згідно із статтею 146 ЦК України належить враховувати, що передбачене зазначеною статтею право учасників спрямоване на контроль діяльності виконавчого органу, а тому є складовою права на управління товариством у передбаченому законом і установчими документами порядку. 35. Укладаючи такий договір, ТОВ "НЗМС" з ТОВ "АФ "Профіт" діяло з метою реалізації передбаченого законом права учасника, яке не залежить від волі самого товариства (його посадових осіб) щодо проведення перевірки, а також від доцільності чи недоцільності її проведення. 36. Отже, вимога ОСОБА_9 про проведення аудиторської перевірки ТОВ "НЗМС" заявлена в межах захисту корпоративних прав відповідача як учасника ТОВ "НЗМС" та здійснена з метою контролю діяльності останнього. 37. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК Українив редакції, чинній на час вирішення спору, господарським судам підвідомчі справи, зокрема, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасником, пов'язаним із діяльністю й управлінням справами товариства, правами й обов'язками учасника цієї особи, в даному випадку у вигляді здійснення оплати проведеного на вимогу останнього аудиту з метою здійснення контролю за фінансовою діяльністю товариства. 38. Таким чином, ОСОБА_9 як учасник ТОВ "НЗМС" шляхом пред'явлення до товариства вимоги про проведення аудиторської перевірки реалізувала своє корпоративне право, пов'язане із діяльністю й управлінням справами товариства. 39. ТОВ "НЗМС", в свою чергу, задовольнивши вимоги учасника товариства про проведення цієї перевірки, на підставі абзацу 3 частини 4 статті 146 ЦК України звернулось за належною підвідомчістю до господарського суду про відшкодування витрат, пов'язаних з проведенням такої перевірки. 40. Враховуючи викладене, господарські суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм процесуального права і дійшли помилкового висновку про те, що цей спір підлягає розгляду у судах цивільної юрисдикції, оскільки спірні правовідносини тісно пов'язані із реалізацією учасником своїх корпоративних прав, зокрема права на управління товариством і права на отримання інформації про товариство, тому вирішення даного спору підлягає розгляду господарським судом. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 41. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передати справу для продовження розгляду. 42. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 310 ГПК України). 43. Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню з направленням справи до господарського суду Дніпропетровської області для продовження розгляду. Щодо судових витрат 44. Оскільки в даному випадку справа направляється для продовження розгляду до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не здійснюється. Висновки про правильне застосування норм права 45. Спори, що виникають між товариством та його учасником на підставі частини четвертої статті 146 ЦК України про відшкодування витрат товариства, пов'язаних із проведенням на вимогу учасника аудиторської перевірки річної фінансової звітності товариства, належать до юрисдикції господарських судів, оскільки спірні правовідносини тісно пов'язані із реалізацією учасником своїх корпоративних прав, зокрема права на управління товариством і права на отримання інформації про товариство. Керуючись статтями 300, 301, 304, 308, 310, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Новомосковський завод металів та сплавів" задовольнити. 2. Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2017 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 грудня 2017 року у справі N 904/2194/17 скасувати. 3. Справу N 904/2194/17 направити для продовження розгляду до Господарського суду Дніпропетровської області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська Л.М. Лобойко О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 759/19440/15-ц Провадження N 14-105цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря Гогуся В.О., учасники справи: представник позивачки ОСОБА_3- ОСОБА_4, розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року в складі судді Миколаєць І.Ю. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року в складі колегії суддів Червинської М.Є., Завгородньої І.М., Мазур Л.М., Писаної Т.О., Попович О.В. у справі за позовом ОСОБА_3 до Торговельно-економічного коледжу про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі, УСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що наказом від 29 серпня 2003 року N 75-к її прийнято на посаду викладача англійської мови Торговельно-економічного коледжу з оформленням трудових відносин шляхом укладення 01 вересня 2014 року трудового контракту строком до 31 серпня 2015 року. 31 липня 2015 року лікар філії N 5 Комунального некомерційного підприємства "Консультативно-діагностичний центр" Святошинського району м. Києва (далі - КНП "Консультативно-діагностичний центр") видав листок непрацездатності, в якому зазначив, що ОСОБА_3звільнена від роботи з 31 липня по 04 грудня 2015 року (діагноз первинний: вагітність 30 тижнів). Цей листок непрацездатності її представник передав відповідачу. Рекомендованим листом ОСОБА_3 направила на адресу відповідача заяву про надання відпустки по вагітності та пологах від 13 серпня 2015 року та консультаційну довідку від 31 липня 2015 року, яку Торговельно-економічний коледж отримав 25 серпня 2015 року. Вказувала, що відповідач не видав наказ про надання їй відпустки по вагітності та пологах, не здійснив виплат на підставі листка непрацездатності, а 31 серпня 2015 року звільнив її із займаної посади на підставі пункту 2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку з закінченням строку дії контракту. Посилаючись на порушення її трудових прав, просила скасувати наказ від 31 серпня 2015 року N 115-к/тр про звільнення її з посади викладача англійської мови, поновити на роботі з 31 серпня 2015 року та стягнути 2000 грн витрат на правову допомогу. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 не виявила бажання та не повідомила відповідача про намір продовжити дію контракту, тому була звільнена у зв'язку з закінченням строку його дії відповідно до вимог трудового законодавства. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 05 липня 2016 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року скасовано, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано незаконним наказ Торговельно-економічного коледжу від 31 серпня 2015 року N 115-к/тр про звільнення ОСОБА_3 з посади викладача іноземної мови. Поновлено ОСОБА_3 на посаді викладача іноземної мови з 31 серпня 2015 року. Стягнуто з Торговельно-економічного коледжу на користь ОСОБА_3 1500 грн витрат на правову допомогу. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, апеляційний суд керувався тим, що ОСОБА_3 звільнено з порушенням частини третьої статті 184 КЗпП України, за вимогами якої не допускається звільнення вагітних жінок, крім випадків, передбачених законом. Не погоджуючись з указаним рішенням суду апеляційної інстанції, Торговельно-економічний коледж звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 05 липня 2016 року скасовано, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року залишено в силі. Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі керувався тим, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, встановивши обставини у справі, дійшов обґрунтованого висновку про те, що права ОСОБА_3 не порушено, оскільки її звільнено з посади на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, що не суперечить вимогам частини третьої статті 184 КЗпП України. 29 листопада 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року. У заяві ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів першої та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини третьої статті 184 КЗпП України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалою судді Верховного Суду України від 06 грудня 2017 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із Святошинського районного суду м. Києва. У задоволенні клопотання про зупинення виконання ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року відмовлено. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 10 січня 2018 року Верховний Суд України передав цивільну справу і заяву ОСОБА_3 про перегляд рішень судів першої та касаційної інстанцій до Верховного Суду. Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана ОСОБА_3 з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Доводи, наведені у заяві про перегляд судових рішень На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 01 квітня 2014 року. Зазначеною ухвалою скасовано постанову Суворовського районного суду м. Херсона від 22 вересня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2012 року про відмову у задоволенні позову про визнання дій неправомірними. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. У своїй ухвалі від 01 квітня 2014 року Вищий адміністративний суд України зазначив, що наявність вагітності на день звільнення працівниці за ініціативою власника або уповноваженого ним органу при відсутності ліквідації підприємства, установи, організації є безумовною підставою для поновлення звільненої особи на раніше займаній посаді. Застосування частини третьої статті 184 КЗпП України не ставиться в залежність і від своєчасного повідомлення працівницею власника або уповноваженого ним органу про вагітність. Зазначена норма дає гарантію щодо обмежень на звільнення для вагітних жінок, а не лише жінок, які перебувають у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами. Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України, у зв'язку із закінченням строку трудового договору має певні особливості. Таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Разом з цим, зробивши висновок про обґрунтованість та правомірність звільнення позивача, суди попередніх інстанцій не встановили та не дослідили, чи було запропоновано позивачу посаду на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності. Позиція Великої Палати Верховного Суду Отже, існує неоднакове застосування судам касаційної інстанції частини третьої статті 184 КЗпП України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Встановлений статтею 355 ЦПК України перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень є вичерпним. Ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 цієї статті) матиме місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції у розгляді двох чи більше справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Прийняття касаційною інстанцією постанови про скасування судових рішень судів нижчих інстанцій з передачею справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору зі справи, а тому відповідні постанови не можуть бути предметом перегляду в порядку, передбаченому Главою 3 розділу V, і на них не може здійснюватися посилання на підтвердження підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 квітня 2014 року скасовано постанову Суворовського районного суду м. Херсона від 22 вересня 2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2012 року про відмову у задоволенні позову про визнання дій неправомірними. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Отже, суд остаточно справу не вирішив. Разом з тим у мотивувальній частині ухвали Вищий адміністративний суд України зазначив, що наявність вагітності на день звільнення працівниці за ініціативою власника або уповноваженого ним органу при відсутності ліквідації підприємства, установи, організації є безумовною підставою для поновлення звільненої особи на раніше займаній посаді. Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку трудового договору має певні особливості. Таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Судом касаційної інстанції висловлено правову позицію щодо застосування частини третьої статті 184 КЗпП України і вказана ухвала може бути підставою для перегляду судового рішення. Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Відповідно до частини третьої статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. На контрактну форму трудового договору не поширюється положення статті 9 КЗпП України про те, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно із законодавством України про працю, є недійсними. Виходячи з особливостей зазначеної форми трудового договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, закон надав право сторонам при укладенні контракту самим установлювати їхні права, обов'язки та відповідальність, а також особливості порядку звільнення чи продовження дії контракту. Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. У статті 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Згідно з пунктом 10 Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року N 170, у контракті передбачаються обсяги пропонованої роботи та вимоги до якості і строків її виконання, строк дії контракту, права, обов'язки та взаємна відповідальність сторін, умови оплати й організації праці, підстави припинення та розірвання контракту, соціально-побутові та інші умови, необхідні для виконання взятих на себе сторонами зобов'язань, з урахуванням специфіки роботи, професійних особливостей та фінансових можливостей підприємства, установи, організації чи роботодавця. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку трудового договору (пункти 2, 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення. Вирішуючи питання про припинення строкового трудового договору, у разі надання права працівнику ставити питання про його продовження, однак якщо працівник таке право не використав, трудові відносини між сторонами контракту припинилися і фактично не тривали на час закінчення дії строкового договору, власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган має підстави звільнити працівника у зв'язку з закінчення строку трудового договору. Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179 КЗпП України), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору. Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України, у зв'язку із закінченням строку трудового договору має свої особливості. Таке звільнення можливе, на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, зокрема, вагітних жінок провадиться з обов'язковим працевлаштуванням, однак власник зобов'язаний при цьому працевлаштувати жінку на цьому ж або іншому підприємстві відповідно до її фаху. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Однак відносини між власником (підприємством) і працівницею з дня закінчення строку трудового договору мають істотну специфіку. Передбачено збереження за жінкою на період працевлаштування середньої заробітної плати, однак не більше ніж на три місяці з дня закінчення строкового трудового договору. Тобто звільнення на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, зокрема, вагітних жінок провадиться з обов'язковим працевлаштуванням. Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо звільненій працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров'я). Таким чином, частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, вагітної жінки та передбачено обов'язкове працевлаштування у випадках її звільнення після закінчення строкового трудового договору. Згідно зі статтею 235 КЗпП України підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав. Тому поновлено на роботі може бути лише працівника, якого звільнено незаконно, з порушенням процедури звільнення чи за межами підстав, передбачених законом чи договором або за відсутності підстав для звільнення. У разі якщо працівника звільнено обґрунтовано, з додержанням процедури звільнення, підстав для поновлення працівника немає. Однак при невиконанні власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом протягом трьох місяців обов'язку по працевлаштуванню звільненого працівника за пунктом 2 статті 36 КЗпП України, зокрема вагітної жінки, за заявою такої особи може вирішуватися спір не про поновлення на роботі, а про виконання зобов'язання по працевлаштуванню. Невиконання підприємством (установою, організацією), яке провело звільнення, обов'язку по працевлаштуванню протягом трьох місяців є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України обов'язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, а не про поновлення на попередній роботі. Такий правовий висновок зроблено як Верховним Судом України у постанові у справі за N 6-127цс12 від 23 січня 2013 року, так і підтверджено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі N 175/167/16-ц від 16 січня 2018 року. Велика Палата Верховного Суду підтверджує вказаний правовий висновок і не вбачає підстав для відступу від нього, оскільки норми права до спірних правовідносин застосовано правильно. Суди у вказаній справі встановили, що ОСОБА_3 працювала у Торговельно-економічному коледжі на посаді викладача іноземної мови на підставі контракту, укладеного 01 вересня 2014 року строком до 31 серпня 2015 року. Згідно з пунктом 5.4 контракту за два місяці до закінчення строку його дії контракт може бути продовжений чи укладений на новий строк. 26 березня 2015 року ОСОБА_3 стала на облік в жіночу консультацію філії N 5 КНП "Консультативно-діагностичний центр" у зв'язку з вагітністю. З 01 по 10 квітня 2015 року ОСОБА_3 перебувала на стаціонарному лікуванні у Київському пологовому будинку N 3, а з 11 квітня 2015 року - виїхала до Іспанії, де перебувала під наглядом іспанських лікарів до народження дитини - 28 вересня 2015 року. 31 липня 2015 року лікар філії N 5 КНП "Консультативно-діагностичний центр" видав листок непрацездатності серії АГЧ N 422147 про те, що ОСОБА_3 звільняється від роботи з 31 липня по 04 грудня 2015 року у зв'язку з вагітністю, який 10 серпня 2015 року завідувачем філії N 5 КНП "Консультативно-діагностичний центр" Святошинського району м. Києва відкликаний у зв'язку з порушеннями при його видачі. 21 серпня 2015 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на адресу відповідача направила заяву ОСОБА_3 від 13 серпня 2015 року про надання їй відпустки по вагітності і пологам разом із довідкою лікаря з перекладом на українську мову. Згідно з наказом від 31 серпня 2015 року N 115-к/тр ОСОБА_3 звільнено з посади викладача іноземної мови на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку дії контракту. Позивачка не спростувала, що станом на день закінчення строку трудового контракту - 31 серпня 2015 року - трудові відносини між сторонами фактично не тривали, за актами відповідача ОСОБА_3 була відсутня на робочому місці, 12 червня 2015 року відповідач направляв позивачці лист з повідомленням про закінчення строку дії контракту, а сама ОСОБА_3 не виявила бажання про намір продовжити дію контракту, як це передбачено у пункті 5.4 контракту з педагогічним працівником від 01 вересня 2014 року. Суд першої інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, зробив правильний висновок, що звільнення ОСОБА_3 відбулося відповідно до пункту 2 статті 36 КЗпП України, що не суперечить вимогам частини третьої статті 184 КЗпП України, яка передбачає можливість звільнення вагітних жінок після закінчення строкового трудового договору, при цьому головною умовою можливості такого звільнення є імперативна вимога щодо обов'язкового працевлаштування такої жінки зі збереженням середньої заробітної плати протягом трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору. Разом з тим позовних вимог про виконання відповідачем зобов'язання по працевлаштуванню позивачка не заявляла, однак не позбавлена такої можливості. Судове рішення, яке заявник просить переглянути, є законним та обґрунтованим, суди правильно застосували норми матеріального права. За таких обставин підстав для задоволення заяви ОСОБА_3 та скасування рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року немає. Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 лютого 2018 року у справі N 826/26366/15, від 21 березня 2018 року у справі N 813/6512/15 та від 16 квітня 2018 року у справі N 805/771/16, на які ОСОБА_3 посилається у своїх поясненнях, не є підставою для перегляду судових рішень, оскільки правовідносини не є тотожними із тими, що були предметом перегляду, так як стосувалися застосування частини третьої статті 184 КЗпП України при скороченні штату працівників. З аналізу постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 березня 2018 року у справі N 234/8701/17 також не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є тотожними зі справою, що переглядається, оскільки позов подано з підстав невзяття позивачки на облік як внутрішньо переміщеної особи. За змістом статті 3605 ЦПК України (у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Підсумовуючи, можна зробити такі висновки. Відповідно до частини третьої статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України, у зв'язку із закінченням строку трудового договору має свої особливості, а саме: звільнення, зокрема, вагітних жінок можливе на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, однак провадиться з обов'язковим працевлаштуванням вагітної, тобто власник або уповноважений ним орган зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому ж або іншому підприємстві відповідно до її фаху. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Згідно зі статтею 235 КЗпП України підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав. Тому поновлено на роботі може бути лише працівника, якого звільнено незаконно, з порушенням процедури звільнення чи за межами підстав, передбачених законом чи договором, або за відсутності підстав для звільнення. У разі якщо працівника звільнено обґрунтовано, з додержанням процедури звільнення, підстав для поновлення працівника на роботі немає. Невиконання підприємством (установою, організацією), яке звільнило вагітну жінку, обов'язку по працевлаштуванню є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої статті 232 КЗпПУкраїни обов'язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, виплати їй середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору, а не про поновлення на попередній роботі. За заявою такої особи може вирішуватися спір не про поновлення на роботі, а про виконання підприємством (установою, організацією) зобов'язання по її працевлаштуванню. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд рішення Святошинського районного суду м. Києва від 28 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  22. ПОСТАНОВА Іменем України 08 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/7495/16 Провадження N 12-37гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М. та представника позивача-1- не з'явились, представника позивача-2 - Колосар М.Є., представників відповідача - Руденка Д.А., Скиби І.В. розглянула у відкритому судовому засіданні заяву фізичної особи - підприємця Пустовіта Павла Олександровича про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 910/7495/16 Господарського суду міста Києва за позовом 1. Фізичної особи - підприємця Пустовіта Григорія Олександровича; 2. Фізичної особи - підприємця Пустовіта Павла Олександровича до Публічного акціонерного товариства "Альфа - Банк" про стягнення 267753,16 грн та зобов'язання вчинити дії. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. Фізична особа - підприємець Пустовіт Григорій Олександрович (далі - ФОП Пустовіт Г.О., позивач-1) та фізична особа - підприємець Пустовіт Павло Олександрович (далі - ФОП Пустовіт П.О., позивач-2) звернулися до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Альфа - Банк" (далі - ПАТ "Альфа - Банк", відповідач) про: - стягнення з відповідача на користь позивача-1 заборгованості за договором оренди (найму) від 19 червня 2014 року, що посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Ченцовою H. A., та зареєстрований в реєстрі за N 1664 (далі - договір) у сумі 132443,53 грн. з яких: 15474,24 грн 3 % річних та 116969,28 грн. пеня, нараховані на суму основного боргу; - стягнення з відповідача на користь позивача-2 заборгованості за договором у розмірі 135309,63 грн. з яких: 15474,25 грн 3 % річних та 116969,29 грн пеня, нараховані на суму основного боргу, 2866,09 грн заборгованості за компенсаційними виплатами (спожита електроенергія за грудень 2014 року - березень 2015 року); - виселення відповідача з нежитлового приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літ. А-5 за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, 97, загальною площею 145 кв. м; - зобов'язання відповідача передати позивачам ключі від нежитлового приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літ. А-5 за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, 97, загальною площею 145 кв. м 1.2. Позов обґрунтовано тим, що відповідач належним чином не виконує зобов'язання зі сплати орендних платежів та компенсаційних виплат і залишає без відповіді вимоги позивачів про розірвання договору, про надання доступу до приміщення та передачу орендованого майна власникам. 1.3. Як на правові підстави позову ФОП Пустовіт Г.О. та ФОП Пустовіт П.О. посилаються на статті 525, 526, 530, 629, 651, 653, 762, 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 193, 283, 286 Господарського кодексу України (далі - ГК України). 1.4. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що відповідач звільнений від обов'язку внесення плати за користування орендованим майном з 24 липня 2014 року, оскільки він не мав можливості ним користуватись через обставини, за які він не відповідає, а саме: - проведення антитерористичної операції на території знаходження орендованого майна (м. Донецьк); - прийняття Правлінням Національного банку України постанов від 23 липня 2014 року N 436 "Про створення робочої групи Національного банку України" та від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій", у зв'язку з чим для відповідача склались обставини неможливості використовувати приміщення у відповідності до мети оренди. 1.5. Як на правові підстави заперечень проти позову відповідач посилається на статтю 617, частину шосту статті 762 ЦК України, статті 16, 23, 56 Закону України "Про Національний банк України", положення пункту 1 постанови Правління Національного банку України від 23 липня 2014 року N 436 "Про створення робочої групи Національного банку України", пункту 1 постанови Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій". 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. 19 червня 2014 року ФОП Пустовіт Г.О., ФОП Пустовіт П.О. та ПАТ "Альфа-Банк" уклали договір оренди, за умовами якого позивачі надають, а відповідач приймає у платне строкове користування (в оренду) нежитлове приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літ. А-5 за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, буд. 97, загальною площею 145 кв. м 2.2. Відповідно до пункту 1.6 договору приміщення надається в оренду з метою розташування в ньому структурного підрозділу банку, через який здійснюватимуться банківські та інші операції (послуги) згідно зі статутом банку та наявними у нього ліцензіями, дозволами тощо. 2.3. Згідно з пунктами 8.1, 8.2 договору строк оренди приміщення складає 5 років і обчислюється з дати надання приміщення відповідачу за цим договором згідно з відповідним актом прийому-передачі приміщення; строк оренди також є припиненим у дату дострокового розірвання (припинення дії) цього договору; угода набуває чинності з дня її підписання уповноваженими представниками сторін, нотаріального посвідчення, скріплення їх підписів печатками. 2.4. Відповідно до пункту 2.10 договору нарахування орендної плати здійснюється щомісячно в розмірі відповідно до розділу 3 договору "Орендна плата та інші платежі". 2.5. За змістом пункту 3.3 договору відповідач зобов'язався відшкодовувати позивачам витрати на оплату комунальних послуг та експлуатаційні витрати, пов'язані із забезпеченням діяльності відповідача, тобто здійснювати компенсаційні виплати. 2.6. Згідно з пунктом 9.1 договору сторони звільняються від відповідальності за невиконання зобов'язань за цим договором, якщо це невиконання викликане форс-мажорними обставинами, включаючи оголошену або фактичну війну. 2.7. Відповідно до пунктів 9.3, 9.4 договору сторона, для якої склалась неможливість виконання зобов'язань за цим договором, зобов'язана сповістити в письмовій формі іншу сторону про настання вищевказаних обставин не пізніше п'яти днів з моменту їх настання. Якщо такі обставини діють протягом трьох місяців підряд і не виявляють ознак припинення, цей договір може бути розірваний орендарем чи орендодавцем шляхом направлення повідомлення іншій стороні. 2.8. 01 липня 2014 року позивачі та відповідач підписали акт прийому-передачі приміщення. 2.9. Відповідач використовував орендоване приміщення відповідно до мети оренди, зазначеної у пункті 1.6 договору, а саме: у приміщенні розміщувалось відділення "Донецьке N 6" відповідача. Також відповідач здійснював оплату за фактичне користування приміщенням у липні та серпні 2014 року. 2.10. Починаючи з вересня 2014 року відповідач не сплачував орендної плати. Зобов'язання зі сплати компенсаційних виплат відповідач виконав за липень, серпень і вересень 2014 року своєчасно і в повному обсязі. Компенсаційні виплати за жовтень та листопад 2014 року були сплачені відповідачем в листопаді 2014 року. Починаючи з грудня 2014 року відповідач не сплачував компенсаційних виплат. 2.11. Постановою правління Національного банку України від 23 липня 2014 року N 436 починаючи з 24 липня 2014 року запроваджено надзвичайний режим роботи банківської системи в Донецькій, Луганській областях та Автономній Республіці Крим. 2.12. Відповідно до пункту 1 постанови Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 постановлено банкам України призупинити здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, що не контролюються українською владою, тобто перебувають в межах території проведення антитерористичної операції. 2.13. Згідно з повідомленнями Інформаційно-аналітичного центру Ради національної безпеки і оборони України у місті Донецьку в період з 01 серпня 2014 року органи державної влади України тимчасово не здійснювали свої повноваження, що також підтверджується розпорядженням Кабінету Міністрів України N 1085-р від 07 листопада 2014 року "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення". Місто Донецьк було віднесено до переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження. 2.14. 11 серпня 2014 року до Державного реєстру банків внесено запис про тимчасове призупинення діяльності переліку відділень відповідача з 24 липня 2014 року, в тому числі відділення, яке розміщувалось в орендованому приміщенні. 2.15. Відповідно до листа Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" від 22 липня 2014 року N 522-31/205 у зв'язку із загостренням суспільно-політичної ситуації на території Донецької та Луганської областей, проведенням бойових дій в зоні антитерористичної операції, підвищенням ризику виникнення загрози життю та здоров'ю працівникам поштового зв'язку, блокуванням шляхів проїзду до м. Донецьк незаконними озброєними угруповуваннями з 22 липня 2014 року до окремої вказівки в об'єктах поштового зв'язку Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" призупинено приймання для пересилання поштових відправлень на адресу населених пунктів Донецької області, в тому числі м. Донецьк. 2.16. Отже, відповідач з 22 липня 2014 року не мав можливості надсилати поштові відправлення на адресу населених пунктів Донецької області Українським державним підприємством поштового зв'язку "Укрпошта", у зв'язку з чим здійснював листування з позивачами користуючись послугами Товариства з обмеженою відповідальністю "Текс Україна" та за допомогою засобів електронного зв'язку. 2.17. 07 серпня 2014 року відповідач направив на адреси позивачів листи про відсутність можливості використовувати приміщення, дострокове одностороннє розірвання договору та припинення сплати орендної плати згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України. До листа додано акт прийому-передачі приміщення до договору. 2.18. Зазначені листи не були отримані позивачами після трьох спроб їх вручення працівником Товариства з обмеженою відповідальністю "Текс Україна". 2.19. У вересні 2014 року відповідач надіслав на адреси позивачів листи про відсутність можливості використання приміщення, дострокове розірвання договору та припинення сплати орендної плати згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України, які отримані позивачами. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 13 липня 2016 року в справі N 910/7495/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2016 року, позов задоволено повністю; стягнуто з відповідача на користь позивача-1 заборгованість за договором у розмірі 132443,53 грн. стягнуто з відповідача на користь позивача-2 заборгованість за договором у розмірі 135309,63 грн. виселено відповідача з нежитлового приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літ. А-5 за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, 97, загальною площею 145 кв. м; зобов'язано відповідача передати позивачам ключі від зазначеного нежитлового приміщення. 3.2. Постановою Вищого господарського суду України від 05 грудня 2016 року рішення Господарського суду міста Києва від 13 липня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2016 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. 3.3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 09 березня 2017 року в справі N 910/7495/16 позов задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь першого позивача 15474,24 грн 3 % річних та 116969,28 грн пені; стягнуто з відповідача на користь другого позивача 15474,25 грн 3 % річних та 116969,29 грн. пені, 2866,09 грн заборгованості за компенсаційними виплатами (спожита електроенергія за грудень 2014 року - березень 2015 року); стягнуто з відповідача на користь другого позивача 4016,31 грн судового збору; в іншій частині позову відмовлено. 3.4. Рішення місцевого господарського суду в частині задоволених позовних вимог, з посиланням на статті 509, 699, 610, 611, 525, 526 ЦК України та статті 193, 283 ГК України, мотивовано неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором щодо повної та своєчасної сплати орендних платежів та компенсаційних виплат. 3.5. Відмовляючи в задоволенні іншої частини позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що відповідач звільнив орендоване приміщення та передав ключі позивачам. 3.6. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 31 травня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року, рішення місцевого господарського суду скасовано в частині задоволення позовних вимог і прийнято нове рішення про відмову в позові; стягнуто з позивачів на користь відповідача по 3724,77 грн судового збору за розгляд апеляційної скарги. В іншій частині рішення залишено без змін. 3.7. Постанови апеляційного та касаційного господарських судів, з посиланням на статтю 617 ЦК України, частину шосту статті 762 ЦК України, мотивовано настанням для відповідача обставин неможливості використання орендованого майна відповідно до умов договору, за які він не відповідає, а саме прийняття Правлінням Національного банку України постанови від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій". 4. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень 4.1. 11 грудня 2017 року позивач-2 подав до Верховного Суду України заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 910/7495/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній станом на день подання заяви, а саме з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції норми частини шостої статті 762 ЦК України. 4.2. Заявник просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 09 березня 2017 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 31 травня 2017 року, постанову Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року, а також скасувати постанову Вищого господарського суду України від 05 грудня 2016 року та залишити в силі постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2016 року та рішення Господарського суду міста Києва від 13 липня 2016 року. 5. Наведені в заяві доводи 5.1. Заявник вважає, що оскільки договір оренди укладався між сторонами 19 червня 2014 року, а оформлення акта приймання-передачі відбувалося 01 липня 2014 року, тобто вже після початку проведення антитерористичної операції та сумнозвісних подій, які відбулися у місті Донецьку (проведення 11 травня 2014 року псевдореферендуму про створення так званої "Донецької народної республіки", штурму міжнародного аеропорту Донецьк ім. С. Прокоф'єва 26 травня 2014 року, обстріли міста Донецьк та постійне ведення бойових дій) доводи відповідача про настання обставин неможливості використання орендованого майна у зв'язку з проведенням антитерористичної операції на території міста Донецьк є безпідставними, оскільки такі обставини вже існували на момент укладення договору і початку користування приміщенням. 5.2. Заявник також стверджує, що оскільки прийняті Правлінням Національного банку України постанови не встановлюють, не змінюють та не припиняють договірних відносин сторін щодо оренди майна, вони (постанови) не можуть вважатися підставами, що звільняють відповідача від обов'язку сплачувати орендні платежі на підставі частини шостої статті 762 ЦК України. 5.3. Крім того, на думку заявника, під час прийняття постанови від 05 грудня 2016 року Вищим господарським судом України було порушено визначений, зокрема, у рішеннях Європейського суду з прав людини принцип остаточності судових рішень ("res judicata"), оскільки суд касаційної інстанції використав свої повноваження не на виправлення фундаментального порушення, яке допустили суди, а лише для спрямування справи на новий розгляд. 5.4. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанції одних і тих самих норм матеріального права позивач-2 додав до заяви копії постанови Вищого господарського суду України від 23 березня 2016 року в справі N 910/23761/15 та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року в справі N 242/4205/14?ц. 5.5. У постанові від 23 березня 2016 року у справі N 910/23761/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ефект-Маркет" до Публічного акціонерного товариства "Платинум Банк" про стягнення заборгованості по орендній платі за період з серпня 2014 року по серпень 2015 року по договору оренди приміщення, яке знаходиться у місті Донецьку, Вищий господарський суд України, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, виходив, зокрема, із такого: - зробивши висновок про неможливість використання наймачем орендованого приміщення, апеляційний господарський суд не звернув уваги на те, що відповідач заперечував можливість використання орендованого майна за метою договору, та не з'ясував наявності або відсутності обставин щодо неможливості використання наймачем такого майна в спірний період і не надав цим обставинам правової оцінки відповідно до частини шостої статті 762 ЦК України; - дійшовши висновку про наявність правових підстав для звільнення наймача від внесення орендної плати за договором у зв'язку з наявністю форс-мажорних обставин, апеляційний господарський суд не навів таких правових підстав, які б звільняли наймача від виконання зобов'язання з оплати за користування майном за договором найму. 5.6. В ухвалі від 18 травня 2016 року в справі N 242/4205/14?ц за позовом особи до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про стягнення заборгованості по орендній платі за період з 01 серпня 2014 року по 30 жовтня 2014 року по договору оренди приміщення, яке знаходиться у місті Донецьку, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив із того, що скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Пославшись в мотивувальній частині ухвали на приписи частини шостої статті 762 ЦК України, постанову Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій", суд касаційної інстанції не визнав її підставою для звільнення орендаря від обов'язку внесення орендної плати, при цьому зауваживши, що жодних відомостей про звернення відповідача до Торгово-промислової Палати України або до будь-якої регіональної торгово-промислові палати для засвідчення форс-мажорних обставин відповідно до вимог статті 10 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" суду не надано, також не надано відомостей про звільнення відповідачем орендованого приміщення. 5.7. Таким чином підставою для подання заяви про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 910/7495/16 є неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (пункт 1 частини першої статті 111-16 ГПК Українив редакції, чинній станом на день подання заяви), а саме частини шостої статті 762 ЦК України при оцінці факту проведення антитерористичної операції в окремих районах Донецької і Луганської областей і прийнятої у зв'язку із цим постанови Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій". 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Щодо наявності підстав для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів, слід зазначити таке. 6.2. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 111-16 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення ФОП Пустовіта П.О. до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у цій справі) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 6.3. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 6.4. Проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року в цій справі та в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року у справі N 242/4205/14?ц, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди касаційної інстанції неоднаково застосували норму частини шостої статті 762 ЦК України при оцінці факту запровадження постановою Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій" надзвичайного режиму роботи банківської системи та призупинення здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, які не контролюються українською владою, в якості обставин неможливості використання орендарем орендованого у такому населеному пункті майна. 6.5. Відповідно до частини першої статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. 6.6. Частиною першою статті 762 ЦК України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. 6.7. Згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає. 6.8. Отже, наведена норма права визначає в якості підстави звільнення від зобов'язання сплатити орендну плату об'єктивну безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає. 6.9. Крім того, обставини, зазначені у нормі частини шостої статті 762 ЦК України, повністю не охоплюються поняттям форс-мажорних обставин, адже на відміну від останніх, ознаками яких є їх об'єктивна та абсолютна дія, а також непередбачуваність, перші можуть бути спричинені, зокрема, й безпосередньо вольовою дією орендодавця, тобто обставини згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України можуть включати обставини непереборної сили та випадку, втім не обмежуються ними. Відповідач, заперечуючи позовні вимоги, не посилається на форс-мажорні обставини в якості підстави звільнення від виконання зобов'язання, що спростовує доводи касаційної скарги про неоднакове застосування судами касаційної інстанції положень частини першої статті 617 ЦК України, статті 10 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції". 6.10. З урахуванням викладеного вище Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відсутність у частині шостій статті 762 ЦК України вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин, засобів їх підтвердження свідчить про те, що підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством. 6.11. При вирішенні цього спору суди апеляційної та касаційної інстанцій зазначили, що прийняття Правлінням Національного банку України постанови від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій" свідчить про настання для відповідача обставин неможливості використання орендованого майна згідно з умовами договору, за які він не відповідає. 6.12. Втім, суди не врахували, що запровадження надзвичайного режиму роботи банківської системи та призупинення здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, які не контролюються українською владою, неможливість використання майна згідно з умовами договору, не можуть однозначно засвідчувати, починаючи з 06 серпня 2014 року, неможливість використання такого майна ані відповідно до мети договору, яка не обмежується лише здійсненням фінансових операцій, ані взагалі, зокрема і з метою, що не суперечить положенням договору та/або закону, а отже наведена судами обставина не є абсолютною самостійною підставою для застосування норми частини шостої статті 762 ЦК України. 6.13. Поряд з цим, належної оцінки іншим доводам сторін про наявність/відсутність підстав для застосування до правовідносин сторін положень частини шостої статті 762 ЦК України з огляду на проведення антитерористичної операції на території міста Донецьк та посилання позивачів на обставини фактичного знаходження майна відповідача у приміщенні у спірний період, а також наданим на їх обґрунтування доказам, апеляційним господарським судом не надано. 6.14. Загальними вимогами процесуального права, що були закріплені у статтях 32-34, 43, 82, 84 ГПК України (в редакції, чинній на момент апеляційного перегляду), визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. 6.15. Однак, постанова апеляційного господарського суду зазначеним вище вимогам не відповідає, що безпідставно не було враховано Вищим господарським судом України при прийнятті постанови. 6.16. Пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України (чинної редакції) передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 6.17. Частиною четвертою статті 310 ГПК України (чинної редакції) встановлено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 6.18. Враховуючи, що суд апеляційної інстанції не встановив обставини, що мають значення для справи, не дав належної оцінки доводам і запереченням сторін, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву фізичної особи - підприємця Пустовіта Павла Олександровича про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року в справі N 910/7495/16 Господарського суду міста Києва задовольнити частково. 2. Постанову Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 31 травня 2017 року у справі N 910/7495/16 - скасувати. 3. Справу N 910/7495/16 направити на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду. 4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття. 5. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий-суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська