Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 867 results

  1. ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Британчука В.В., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Ситнік О.М. на постанову від 10 квітня 2018 року у справі N 1519/2-787/11 провадження N 14-48цс18 Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) викладаємо окрему думку. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 24 травня 2016 року в задоволенні позову Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_5, за участю третьої особи - Одеської міської ради, про зобов'язання привести самочинно реконструйоване домоволодіння до попереднього стану - відмовлено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради подала до суду апеляційну скаргу. Ухвалою від 08 листопада 2016 року Апеляційний суд Одеської області рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 24 травня 2016 року скасував та провадження у справі закрив. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, апеляційний суд керувався тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки відносини між сторонами є публічно-правовими. 28 листопада 2016 року Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин та дійшов помилкового висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Постановою від 10 квітня 2018 року Велика Палата Верховного Суду, касаційну скаргу Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради залишила без задоволення, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року - без змін. Постановляючи таку ухвалу, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого. У справі, яка розглядається, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради звернулася до суду з позовом, у якому просила суд зобов'язати ОСОБА_5 за свій рахунок привести до попереднього стану житловий будинок, мотивувавши свої вимоги тим, що будівництво та реконструкцію відповідач здійснив без необхідних дозвільних документів та з недотриманням вимог, зокрема, законів України від 24 лютого 1994 року N 4004-XII "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", від 17 грудня 1993 року N 3745-XII "Про пожежну безпеку", від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність" та низки підзаконних актів. Отже, спірні правовідносини в цій справі обумовлені реалізацією позивачем передбачених Законом України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" делегованих повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин. Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє з метою захистити права та інтереси громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та запобігти можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил, а не для захисту своїх приватних прав та інтересів. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України у справі N 21-1959а16, відповідно до якого об'єкти самочинного будівництва за змістом статті 177 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) належать до об'єктів цивільних прав, а тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю про зобов'язання знести самочинне будівництво підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, оскільки такі спори не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав. ВеликаПалата вважає, що самочинне будівництво в цьому випадку є юридичним фактом, відповідною дією, спрямованою на певні об'єкти, щодо яких така дія вчиняється, в тому числі змінюється їх склад та характеристики. Суб'єкти відповідних правовідносин вступають у відносини між собою з приводу різних об'єктів матеріального світу. Щодо одних і тих самих об'єктів матеріального світу можуть складатися різні види правовідносин. У цьому випадку суб'єкт владних повноважень перебуває з особою, яка здійснила самочинне будівництво, в адміністративних відносинах, оскільки діє на виконання своїх владних управлінських функцій, спрямованих на захист інтересів територіальної громади. ТакожВелика Палата Верховного Суду зауважила, що відмінність висновків про юрисдикційну належність спору у справі N 1519/2-787/11 (провадження N 14-48цс18), яка розглядається, та у справі N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18) обумовлена принциповою відмінністю характеру інтересу, на захист якого ініційовано судовий розгляд у цих двох справах. Так, у справі N 461/12052/15-ц Галицька районна адміністрація Львівської міської ради порушувала перед судом питання про зобов'язання ОСОБА_8 за власні кошти демонтувати самовільно влаштований металевий каркас з пластиковим покриттям на рівні першого поверху на дворовому фасаді будинку. Переглядаючи згадану справу, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на дуалістичний характер повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування, як власних, так і делегованих, а саме: одні повноваження є владними, інші - спрямовані на реалізацію цими органами повноважень власника, управителя, знаходяться поза межами публічно-правової сфери. Оскільки спір у справі N 461/12052/15-ц стосувався речового права відповідача щодо здійснення ним права власника житлового приміщення та виник у зв'язку із запереченням позивачем такого права на проведення змін на стіні житлового будинку, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що такий спір є цивільно-правовим за своїм змістом і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У справі ж N 1519/2-787/11, яка наразі розглядається, звернення Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до суду з позовом про зобов'язання ОСОБА_5 за його рахунок привести до попереднього стану житловий будинок здійснене на виконання владних управлінських функцій та спрямоване на захист публічного, а не приватного інтересу. Зокрема, позивач наголошує на тому, що будівництво та реконструкція здійснені без необхідних дозвільних документів та з недотриманням вимог пожежних, санітарно-епідемічних та інших установлених державою норм і правил. Порушення цих вимог може спричинити негативні наслідки для невизначеного кола осіб. Вказане свідчить про те, що такий спір є публічно-правовим і його належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. ВеликаПалата зазначила, що правовідносини, які склалися між сторонами в справі N 461/12052/15-ц та у справі, яка розглядається, різняться, що обумовлює і відмінність зроблених Великою Палатою Верховного Суду в цих справах висновків з приводу їх юрисдикційної належності. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір, який є предметом цього розгляду, не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів. З наведеними висновками не можна погодитися з огляду на таке. Розмежування спорів між судами різної юрисдикції здійснюється залежно від предмета спору, його суб'єктного складу та характеру спірних правовідносин. Не можна погодитися з твердженням Великої Палати Верховного Суду про те, що спірні правовідносини між Малиновською районною адміністрацією Одеської міської ради та ОСОБА_9 мають виключно владно-управлінський характер, і, як наслідок, публічно-правову природу. Звертаючись до суду з позовом про знесення самочинного будівництва, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради здійснює притаманні їй владно-управлінські функції, однак це лише один з аспектів спірних правовідносин. Іншим є особистий майновий інтерес відповідача щодо його прав на створений об'єкт самочинного будівництва, який може бути порушений управлінськими діями суб'єкта владних повноважень - у цьому випадку Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради, що свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин. Предметом спірних правовідносин є об'єкти самочинного будівництва, які, на нашу думку, є об'єктами цивільних прав. Об'єкт самочинного будівництва має фізичні ознаки нерухомого майна, зокрема нерозривний зв'язок із земельною ділянкою та неможливість його переміщення без знецінення, однак у зв'язку з відсутністю державної реєстрації правовий режим нерухомої речі на такий об'єкт не поширюється. До моменту державної реєстрації самочинне будівництво є об'єктом цивільних прав у вигляді будівельних матеріалів - речей. За загальним правилом, закріпленим частиною другою статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Погоджуємося з твердженням Великої Палати Верховного Суду, що самочинне будівництво в цьому випадку є юридичним фактом, відповідною дією, яка спрямована на певні об'єкти, щодо яких така дія вчиняється, в тому числі змінюється їх склад та характеристики. ОднакВелика Палата не врахувала, що у випадках установлених законом, зокрема частиною третьою статті 376 ЦК України, самочинне будівництво є правопороджуючим юридичним фактом, який є підставою для набуття права власності. Особа може набути право власності на самочинно збудоване нерухоме майно за рішенням суду у випадку, якщо особі, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, буде надано земельну ділянку у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно (частина третя статті 376 ЦК України). Право власності у порядку, передбаченому частиною третьою статті 376 ЦК України, може бути визнане лише на новозбудоване нерухоме майно або нерухоме майно, яке створене у зв'язку зі знесенням попередньої будівлі та відповідно до будівельних норм і правил є завершеним будівництвом. Крім того, здійснене самочинне будівництво не повинне порушувати прав інших осіб. Отже, об'єкти самочинного будівництва - це вид нерухомого майна з притаманними йому фізичними ознаками, але з особливим правовим режимом. Об'єкти самочинного будівництва, з урахуванням того, що вони є проміжним результатом будівельної діяльності та мають тимчасовий характер, є об'єктами цивільних прав: або у вигляді речей, тобто будівельних матеріалів, або у вигляді повноцінного об'єкта нерухомого майна в разі набуття права власності на об'єкт самочинного будівництва. Тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю та/або органів місцевого самоврядування про зобов'язання знести самочинне будівництво пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав. З урахуванням викладеного, не вбачаємо підстав відступати від правого висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України у справі N 21-1959а16. За своїм суб'єктним складом такі спори відповідають вимогам ЦПК України, оскільки відповідно до частини другої статті 30 цього Кодексу (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) позивачем і відповідачем у справі цивільної юрисдикції можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Щодо вимог до суб'єктного складу адміністративного спору вважаємо за необхідне зазначити наступне. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак не кожен спір за участю суб'єкта владних повноважень є публічно-правовим. Однією з визначальних особливостей адміністративного судочинства є те, що позивачем в адміністративній справі може бути як фізична, так і юридична особа, яка вважає порушеними свої права, свободи чи інтереси, а відповідачем, за загальним правилом, - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові або службові особи (частини друга та третя статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України; далі КАС - України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). При цьому частиною четвертою статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративними позовами суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом. Правовий аналіз пунктів 1?4 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) свідчить, що всі наведені підстави, коли громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб. Тобто за пунктом 5 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суб'єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об'єднань, юридичних осіб, які не є суб'єктами владних повноважень, виключно для превентивного (попереднього) судового контролю своєї ж діяльності, й у випадках, визначених законом. Пункт 5 частини четвертої цієї статті, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків превентивного судового контролю, і суди повинні розуміти та застосовувати його саме в такому значенні, а не як норму, що надавала б право для розширеного тлумачення права суб'єкта владних повноважень на адміністративний позов. Такий безпідставний підхід до розуміння змісту пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) по суті призводить до відмови органів влади від виконання своїх функціональних обов'язків та можливої дискреційної поведінки (саме такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України у справі N 21-2209а15, від якого не відступав і Верховний Суд). Водночас ані позивач, ані Велика Палата Верховного Суду не вказали закон, який надає право суб'єкту владних повноважень звертатися до фізичної особи з адміністративним позовом про приведення самочинно реконструйованого будинку до попереднього стану, а перелічені у пунктах 1-4 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) випадки, коли особа може бути відповідачем в адміністративній справі за позовом суб'єкта владних повноважень, до предмета спору у справі, що розглядається, не відносяться. На нашу думку, віднесення такої категорії спорів до юрисдикції адміністративних судів суперечить самому завданню адміністративного судочинства, визначеного статтею 2 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) як захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Адміністративна юстиція спрямована виключно на захист людини від публічної влади і не повинна вирішувати справи проти неї. ВеликаПалата Верховного Суду обґрунтувала відмінність висновків про юрисдикційну належність спорів у справі N 1519/2-787/11 (провадження N 14-48цс18), яка розглядається, та у справі N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18) принциповою відмінністю характеру інтересу, на захист якого ініційовано судовий розгляд у цих двох справах. Переглядаючи справу N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18), Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на дуалістичний характер повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування, як власних, так і делегованих, а саме: одні повноваження є владними, інші - спрямовані на реалізацію цими органами повноважень власника, управителя, знаходяться поза межами публічно-правової сфери. Зазначений висновок стосується і позивача у справі, яка переглядається, оскільки Малиновськарайонна адміністрація Одеської міської ради також є виконавчим органом місцевого самоврядування. ВеликаПалата Верховного Суду зазначала, що спір у справі N 461/12052/15-ц стосувався речового права відповідача щодо здійснення ним права власника житлового приміщення й виник у зв'язку із запереченням позивачем такого права на проведення змін на стіні житлового будинку, і дійшла висновку, що цей спір є цивільно-правовим за своїм змістом і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Однак відповідач у справі, яка переглядається, також є власником житлового будинку АДРЕСА_2 який він реконструював без відповідних дозвільних документів, шляхом будівництва прибудови. При цьому земельна ділянка на АДРЕСА_1 у м. Одесі є комунальною власністю. Як убачається з пункту 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18), підставою для звернення до суду позивач указав саме порушення відповідачем приписів законодавства, що регулює містобудівну діяльність. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у справі, яка переглядається, формуючи свою позицію щодо належності спору до адміністративної юрисдикції, зазначила, що позивач наголошує на тому, що будівництво та реконструкцію відповідач здійснив без необхідних дозвільних документів та з недотриманням вимог, зокрема, законів України від 24 лютого 1994 року N 4004-XII "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", від 17 грудня 1993 року N 3745-XII "Про пожежну безпеку", від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність" та низки підзаконних актів. Однак у позовній заяві (а. с. 140-143, т. 1), яка є предметом розгляду в цій справі, є посилання лише на Закон України від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність", а мотивування позову зводиться до того, що реконструкцію будинку здійснено без відповідних дозвільних документів, та кваліфікації дій відповідача з реконструкції належного йому будинку як самочинного будівництва. Малиновська районна адміністрація Одеської міської радиаж ніяк не наголошує на тому, що будівництво та реконструкція відповідачем здійснені з недотриманням вимог пожежних, санітарно-епідемічних та інших установлених державою норм і правил, як указано в постанові Великої Палати Верховного Суду, позивач в обґрунтуванні своїх вимог узагалі про це не зазначає. Вважаємо, що ніякої принципової відмінності між характером інтересу, на захист якого ініційовано судові розгляди у цих двох справах, не існує. Породження практики розмежовувати юрисдикційну належність спору за таким інтересом позитивного впливу на формування єдності судової практики не матиме, лише даватиме підстави для зловживань як учасникам справи, так і судам. Отже, на нашу думку, спори про знесення самочинного будівництва мають нерозривно тісний зв'язок з майновим особистим інтересом учасників справи. При розгляді позову Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_5 з вимогами зобов'язати відповідача за свій рахунок привести до попереднього стану належний йому на праві приватної власності житловий будинок контроль за діяльністю суб'єкта владних повноважень не здійснюється, суд з'ясовує наявність чи відсутність підстав для знесення об'єкта самочинного будівництва, тобто позбавлення особи права фактичного володіння та користування об'єктом самочинного будівництва, на який, за певних, визначених Законом умов, особа може також набути право власності. Спори за позовами суб'єктів владних повноважень про знесення об'єктів самочинного будівництва дійсно мають певні ознаки справи адміністративної юрисдикції (суб'єктна складова та здійснення позивачем владно-управлінських функцій при зверненні до суду), що дає підстави для сумнівів при визначенні юрисдикційної належності такої категорії справ. Однак вважаємо, що за своїм предметом, суттю, характером та суб'єктним складом спірних правовідносин, з урахуванням мети цивільного та адміністративного судочинств, такі спори є цивільно-правовими, тому справа за позовом Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_5 про зобов'язання привести самочинно реконструйоване домоволодіння до попереднього стану шляхом знесення двоповерхової прибудови підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Самочинне будівництво є категорією саме цивільного права. У порядку цивільної юрисдикції розглядаються справи про: визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно власником земельної ділянки; визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснила самочинне будівництво; відшкодування витрат на будівництво, здійснене на земельній ділянці, яку особі не було відведено; зобов'язання особи, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, провести відповідну перебудову; стягнення витрат, пов'язаних з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. На нашу думку, при визначенні судочинства, за правилами якого повинна розглядатися така категорія справ, ключове значення має предмет спору (об'єкт спірних правовідносин), тобто самочинно збудоване нерухоме майно. Визначення юрисдикції справи з урахуванням предмета спору сприяє уникненню ситуацій юридичної невизначеності, дає можливість чітко і без жодних складнощів визначати судочинство, за правилами якого спір підлягає розгляду, що зручно для учасників судового процесу та позбавляє суд необхідності роз'яснювати власні правові висновки, які залежно від характеру інтересу, на захист якого ініційовано судовий розгляд, різняться у кожній наступній справі. Європейський суд з прав людини зауважив, що одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (пункт 61 рішення від 28 жовтня 1999 року у справі N 28342/95 "Брумареску проти Румунії" ("Brumarescu v. Romania")). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (пункт 123 рішення від 29 листопада 2016 року у справі N 76943/11 "Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії" ("Lupeni Greek Catholic Parish and others v. Romania")). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (пункт 36 рішення від 22 листопада 1995 року у справі N 20166/92 "S.W. проти Об'єднаного Королівства" ("S.W. v. the United Kingdom")). Невмотивована зміна правових позицій Верховним Судом породжує неоднозначність судової практики. З урахуванням зазначеного, не вбачаємо жодних підстав відступати від правого висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України у справі N 21-1959а16. Вважаємо, що спір за позовом Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради про зобов'язання знесення об'єкта самочинного будівництва підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний з вирішенням питань щодо речових прав. Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, дійшов помилкового висновку, що цей спір віднесено до компетенції адміністративних судів України. В зв'язку з чим, вважаємо, що касаційна скарга підлягає задоволенню, ухвала Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року - скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Судді В.В. Британчук Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко О.М. Ситнік
  2. ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 686/21962/15-ц Провадження N 14-16цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі також - позивач) до ОСОБА_2 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за касаційною скаргою відповідача на заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 грудня 2015 року, ухваленого суддею Мазурок О.В., й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Федорової Н.О., Баса О.Г., Матковської Л.О. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_1 (представник за довіреністю - ОСОБА_3, довіреність від 22 грудня 2014 року), - відповідач: ОСОБА_2 (представник за довіреністю - ОСОБА_4). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 30 жовтня 2015 року позивач звернулась до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за несвоєчасне виконання вироку Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 22 червня 2009 року в частині стягнення з відповідача на її користь 770 000 грн матеріальних збитків та 10 000 грн відшкодування моральної шкоди. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. У 2008 році відповідач отримав від позивача згідно з розписками суму, еквівалентну 100 000 доларів США. 2.2. 22 червня 2009 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив вирок, яким визнав відповідача винним і засудив за частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу (далі - КК) України до 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного майна, крім житла; за частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 190 КК України до 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, крім житла; за частиною другою статті 358 КК України до 4 років позбавлення волі; за частиною третьою статті 358 КК України до 2 років обмеження волі. Відповідно до частини першої статті 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, крім житла. 2.3. Вироком суд також стягнув із відповідача на користь позивача 770 000 грн матеріальних збитків та 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди. 2.4. 30 вересня 2009 року Апеляційний суд Хмельницької області вказаний вирок ухвалою залишив без змін. 2.5. 23 січня 2013 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув із відповідача на користь позивача 3 % річних у розмірі 68 404,93 грн та 135 300,74 грн інфляційних втрат за період з 25 жовтня 2009 року по 1 вересня 2012 року. 2.6. 4 квітня 2013 року Апеляційний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позовних вимог. 2.7. 6 листопада 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував рішення апеляційного суду та залишив в силі рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 23 січня 2013 року. 2.8. Позивач вказувала, що станом на 1 жовтня 2015 року відповідач не виконав вироку суду як у частині відшкодування майнової, так і моральної шкоди. 3. Відтак, позивач просила стягнути з відповідача на свою користь заборгованість, яка утворилась у зв'язку з невчасним виконанням зазначеного грошового зобов'язання за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року у сумі 558 063,29 грн (інфляційні втрати у розмірі 485 940 грн та 3 % річних у розмірі 72 123,29 грн). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 24 грудня 2015 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким позов задовольнив: стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року в розмірі 558 063,29 грн. 5. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що вироком суду на користь позивача стягнуто з відповідача кошти, які останній не сплатив. Відтак, спір стосується порушення грошового зобов'язання, а тому є підстави для стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 29 червня 2016 року Апеляційний суд Хмельницької області ухвалою залишив рішення суду першої інстанції без змін. 7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних правовідносин, але й з інших підстав, зокрема, з факту наявності боргу, встановленого рішенням суду. Суд апеляційної інстанції вказав, що наявні підстави для стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних з відповідача на користь позивача відповідно до статті 625 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 17 липня 2016 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 9. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог позивача відмовити. Короткий зміст ухвали судукасаційної інстанції 10. 25 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 11. Ухвала мотивована тим, що згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 20 січня 2016 року у справі N 6-2759цс15, правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, урегульовано Законом України "Про виконавче провадження", і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України). На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, такий висновок Верховного Суду України не відповідає висновку цього ж суду, викладеному у постанові від 1 жовтня 2014 року у справі N 6-113цс14, згідно з якою відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов'язанням. 12. Відсутність доступного, розумного та передбачуваного судового тлумачення частини другої статті 625 ЦК України, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, призводить до порушення цивільних прав, свобод та інтересів. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Відповідач вважає, що до проголошення 22 червня 2009 року обвинувального вироку та набуття ним 30 вересня 2009 року чинності між ним і потерпілою (позивачем) зобов'язальних правовідносин не існувало, договір позики коштів вони не укладали. Оскільки приписи статті 625 ЦК України регулюють зобов'язальні правовідносини та поширюються на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду (договірне зобов'язання), ці приписи, на думку відповідача, не застосовуються до спірних правовідносин, які виникли з недоговірного зобов'язання (делікту). 14. Крім того, відповідач вказує, що суди першої й апеляційної інстанцій не врахували правових позицій Верховного Суду України, викладених у постановах від 2 березня 2016 року у справі N 6-2491цс15, від 20 січня 2016 року у справі N 6-2759цс15 та від 27 січня 2016 року у справі N 6-771цс15. (2) Позиція позивача 15. У січні 2017 року позивач подав заперечення на касаційну скаргу. Вказує, що вона є необґрунтованою та просить залишити судові рішення без змін. 16. Позивач мотивує заперечення тим, що стягнення інфляційних втрат та 3 % річних на встановлену в судовому рішенні суму заборгованості за період невиконання судового рішення є правомірним. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої та апеляційної інстанцій 17. Предметом позову у цій справі є стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року за невиконання грошового зобов'язання щодо відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди, підтверджених вироком суду. 18. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 19. Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. 20. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти. 21. Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим. 22. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі N 758/1303/15-ц. 23. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 24. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). 25. Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. 26. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі N 910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 1 червня 2016 року у справі N 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі. 27. Відповідач має грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджує вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 22 червня 2009 року, який набрав законної сили 30 вересня 2009 року, про стягнення з відповідача на користь позивача 770 000 грн матеріальних збитків та 10 000 грн відшкодування моральної шкоди. 28. З огляду на те, що відповідач порушив вказане грошове зобов'язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України. А тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 1 жовтня 2014 року у справі N 6-113цс14, згідно з яким відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов'язанням. 29. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що постановою від 1 жовтня 2014 року у справі N 6-113цс14 Верховний Суд України залишив без змін ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 листопада 2013 року, якою було скасоване рішення апеляційного суду та залишене в силі рішення суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача 3 % річних у розмірі 68 404,93 грн та 135 300,74 грн інфляційних втрат за період з 25 жовтня 2009 року до 1 вересня 2012 року. У справі N 686/21962/15-ц правовідносини виникли між тими самими сторонами, однак стосуються стягнення з відповідача заборгованості, яка утворилась за інший період - з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року. 30. Отже, у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій також обґрунтовано вважали, що наявні правові підстави для застосування до спірних правовідносин приписів частини другої статті 625 ЦК України. 31. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у: 32.1. Постанові від 20 січня 2016 року у справі N 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України "Про виконавче провадження", і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України); 32.2. Постанові від 2 березня 2016 року у справі N 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин. 32. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє доводи відповідача про неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції, висловленої в постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі N 6-771цс15, відповідно до якої припис частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях. 33. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що грошове зобов'язання між сторонами про відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди визначене за рішенням суду саме у гривні. А тому застосування до правовідносин між сторонами статті 625 ЦК України не суперечить правовій позиції, сформульованій у постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі N 6-771цс15. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 34. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 35. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 36. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 грудня 2015 року й ухвала Апеляційного суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року є правильними по суті рішеннями і залишає їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 37. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 38. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 39. Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. 40. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти. 41. Завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим. 42. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. 43. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 44. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). 45. Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. 2. Заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 грудня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Д.А. Гудима С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписаний 20 червня 2018 року.
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/3401/17 (К/9901/42667/18) Провадження N 11-542апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестсервіс" на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва (суддя Огурцов О.П.) від 13 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Бабенко К.А., судді: Кузьменко В.В., Степанюк А.Г.) від 30 травня 2017 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестсервіс" до Міністерства юстиції України, Першої Київської державної нотаріальної контори про зняття арешту з майна, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ТОВ "Інвестсервіс" звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, просило зняти арешт, накладений Першою Київською державною нотаріальною конторою 20 жовтня 2004 року на підставі наказу Арбітражного суду від 29 січня 1997 року N 19/12 на нежитлову будівлю за адресою: місто Київ, вул. Петра Сагайдачного, буд. 19, літ. "а", яка відповідно до витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 10 лютого 2011 року N 28968972 належить ТОВ "Інвестсервіс". Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суд зазначив, що заявлені вимоги підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року змінено ухвалу суду першої інстанції шляхом виключення з її мотивувальної частини посилання на ч. 1 ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження", як на одну з підстав відмови у відкритті провадження в адміністративній справі. В іншій частині ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року - залишено без змін. 14 червня 2017 року ТОВ "Інвестсервіс" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року і ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 травня 2018 року вказану вище справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Цю ухвалу мотивовано тим, що в касаційній скарзі ТОВ "Інвестсервіс" посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зокрема, що вказаний позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Згідно з витягом Державного реєстру речових прав на нерухоме майно N 28968972 від 10 лютого 2011 року нежила будівля, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Петра Сагайдачного, буд. 19, літ. "а", належить на праві власності ТОВ "Інвестсервіс". 20 жовтня 2004 року Першою Київською державною нотаріальною конторою на вказану будівлю накладено арешт на підставі наказу Арбітражного суду від 29 січня 1997 року N 19/12, що підтверджується відомостями з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 05 грудня 2016 року. Вказані обставини стали підставою для звернення ТОВ "Інвестсервіс" до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. За приписами п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, фактично предметом та підставою даного позову є незгода позивача з арештом, який накладений на підставі наказу Арбітражного суду від 29 січня 1997 року N 19/12 на будівлю, що належить йому на праві власності. Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій; далі - ГПК України). За змістом ч. 1 ст. 1212 ГПК України скарги щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів підлягають розгляду господарським судом, який розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим господарським судом, що видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу), незалежно від того, якою саме особою подано скаргу. Розгляд таких скарг здійснюється господарськими судами за правилами ГПК. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що Законом України від 21 січня 2006 року N 2538-III "Про внесення змін до Закону України "Про арбітражний суд" були внесені зміни, зокрема у тексті цього Закону слово "арбітражний" у всіх відмінках замінено словом "господарський". Таким чином, оскільки наказ про арешт майна був виданий Арбітражним судом, то позивач повинен звернутися про зняття такого арешту до господарського суду. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції, що дана справа не підсудна адміністративному суду, а повинна розглядатися за правилами господарського судочинства. Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій правильно встановлено обставини справи, судові рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правові висновки Окружного адміністративного суду міста Києва та Київського апеляційного адміністративного суду скаржником не спростовані. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестсервіс" на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року - залишити без задоволення. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  4. Постанова Іменем України 5 червня 2018 року м. Київ Справа N 338/180/17 Провадження N 14-144 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення безпідставно одержаних коштів і за зустрічним позовом відповідача до позивача про визнання договору укладеним та стягнення заборгованості за договором підряду за касаційною скаргою позивача на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року, ухваленого суддею Битківським Л.М., і ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Горейко М.Д., Бойчука І.В., Ясеновенко Л.В. Учасники справи: - позивач (відповідач за зустрічним позовом): Товариство з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані", - відповідач (позивач за зустрічним позовом): ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 9 лютого 2017 року позивач звернувся до суду з позовом, вякому з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, просив стягнути з відповідача 104 699 грн. з яких 100 000 грн - безпідставно одержані кошти, 750 грн - три проценти річних і 3 949 грн - інфляційні втрати. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. 3 серпня 2016 року та 17 серпня 2016 року позивач згідно з платіжними дорученнями перерахував на рахунок відповідача кошти у сумі 100 000 грн. які, за твердженнями позивача, перераховані помилково, оскільки будь-які договірні відносини між позивачем і відповідачем відсутні. 2.2. 16 грудня 2016 року позивач звернувся до відповідача з листом-вимогою повернути вказані кошти протягом п'яти банківських днів. Вказаний лист вручений відповідачу особисто 22 грудня 2016 року, однак добровільно він кошти не повернув. 2.3. Позивач вважав, що, окрім цієї суми, має право стягнути з відповідача три відсотки річних - 750 грн та інфляційні втрати - 3 949 грн. 2.4. Також вказував, що 26 грудня 2016 року проведена державна реєстрація припинення підприємницької діяльності відповідача як фізичної особи-підприємця. 3. 3 травня 2017 року відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом і просив, зокрема, визнати укладеним 3 серпня 2016 року договір підряду між ним і позивачем та стягнути з останнього на свою користь 51 000 грн боргу за поставлені будівельні матеріали. 4. Зустрічний позов мотивований такими обставинами: 4.1. На початку лютого 2016 року до відповідача звернувся уповноважений представник позивача (Стеців І.І.) та запропонував укласти договір підряду, за яким відповідач мав виготовити зі свого матеріалу та поставити дерев'яні бруси за адресою: АДРЕСА_1, для подальшого будівництва каркасу дерев'яної колиби. Відповідач узгодив із представником позивача креслення каркасу колиби, перелік робіт і ціну будівельних матеріалів. 4.2. За результатами домовленостей зі Стецівим І.І. відповідач підписав зі свого боку примірник договору підряду та неодноразово надсилав його для підписання позивачу. 4.3. 3 серпня 2016 року та 17 серпня 2016 року позивач перерахував на рахунок відповідача кошти у розмірі 100 000 грн (по 50 000 грн. з призначенням платежів "оплата за будівельні матеріали". Відповідач вважав вказані кошти частиною авансу, з перерахуванням якого договір пов'язував початок виконання робіт. Вказував, що саме з 3 серпня 2016 року договір підряду є укладеним. 4.4. 29 листопада 2016 року відповідач відпустив позивачу дерев'яні бруси, які були доставлені та відвантажені 30 листопада 2016 року за узгодженою сторонами адресою. Представник позивача СтецівІ. І відмовився від підписання акта виконаних робіт, не заявивши про їх можливі недоліки. 4.5. Оскільки відповідач виконав обов'язки за договором, виготовив і поставив бруси, то просив стягнути з позивача на свою користь різницю у сумі 51 000 грн між перерахованими позивачем авансовими коштами та вартістю виготовлених і поставлених брусів. Короткий зміст ухвали та рішення суду першої інстанції 5. 8 вересня 2017 року Богородчанський районний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, якою первісний позов залишив без розгляду, й ухвалив рішення, яким задовольнив зустрічний позов повністю: визнав укладеним ФОП ОСОБА_3 з позивачем договір підряду від 3 серпня 2016 року і стягнув з позивача на користь відповідача 51 000 грн недоплачених коштів за виконану роботу та поставлені будівельні матеріали. 6. Рішення мотивоване тим, що позивач, перерахувавши 3 серпня 2016 року ФОП ОСОБА_3 кошти як частину авансу за будівельні матеріали, підтвердив укладення з ним договору підряду. Оскільки представник позивача відмовився від підписання акта виконаних робіт, не заявивши про їх недоліки, позивач не був звільнений від обов'язку оплатити роботи. 7. Щодо суб'єктної юрисдикції, то суд першої інстанції вказав, що у разі припинення діяльності фізичної особи-підприємця її права й обов'язки за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою. Відтак, суд першої інстанції вирішив, що справа мала розглядатися за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. 5 грудня 2017 року Апеляційний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. 9. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про визнання укладеним з 3 серпня 2016 року договору підряду, оскільки сторони узгодили перелік робіт і вартість 1 куб. м. виготовленого брусу в кресленні, а позивач підтвердив укладення договору, перерахувавши частину авансу в розмірі 50 000 грн. 10. Стосовно суб'єктної юрисдикції апеляційний суд вказав, що правовідносини між позивачем і відповідачем пов'язані зі здійсненням останнім підприємницької діяльності, проте державну реєстрацію ФОП ОСОБА_3 припинено. А тому відповідно до роз'яснень, викладених в абзаці 3 пункту 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року N 3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ", такий спір необхідно розглядати за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 23 грудня 2017 року позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та закрити провадження у справі. 12. Обґрунтовує скаргу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 4 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржує рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Позивач вказує, що про наявність проекту договору підряду йому стало відомо лише з матеріалів зустрічної позовної заяви. Обґрунтовує, що суди неправильно застосували статтю 640 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, оскільки позивач та відповідач не укладали договору підряду. Зазначає, що суди не встановили наявності всіх істотних умов договору підряду та їх відповідність чинному законодавству. 16. Мотивує, що зустрічний позов поданий щодо визнання укладеним договору підряду між позивачем і відповідачем як фізичною особою. Натомість, долучена до зустрічного позову копія цього договору стосується врегулювання правових відносин між позивачем і ФОП ОСОБА_3 як суб'єктом господарювання, якого на час подання зустрічного позову, розгляду справи у суді й ухвалення рішення у такому правовому статусі не існувало. Позивач вважає, що цей спір мав розглядатися за правилами господарського судочинства. 17. В обґрунтування касаційної скарги наводить правовий висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 4 грудня 2013 року у справі N 6-125цс13. Згідно з цим висновком у разі припинення суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи (виключення з відповідного реєстру) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки остання не перестає існувати. Фізична особа-підприємець відповідає за її зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. А тому після припинення такої діяльності, на думку позивача, відповідач позбавив себе права звертатися до суду з будь-якою вимогою господарсько-правового характеру та мав лише обов'язки за невиконаними зобов'язаннями. 18. На переконання позивача, апеляційний суд неправильно витлумачив пункт 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року N 3. Позивач стверджує, що у разі виникнення спору між господарським товариством і фізичною особою, яка є підприємцем, суд має з урахуванням змісту договору й інших документів з'ясувати, з використанням якого правового статусу при укладенні такого договору діяла фізична особа (як фізична особа чи як фізична особа-підприємець), а також врахувати, які саме правовідносини виникли між сторонами. (2) Позиція відповідача 19. 3 лютого 2018 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу. Вважає, що оскаржені судові рішення є законними, обґрунтованими, ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. 20. Вказує, що суди правильно застосували норми матеріального права, визнавши укладеним договір підряду з 3 серпня 2016 року. 21. Стосовно правил суб'єктної юрисдикції зазначає, що відповідно до роз'яснень, викладених в абзаці 4 підпункту 4.7 пункту 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", громадянин, який мав статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратив такий статус, не може бути стороною в судовому процесі у господарському суді. На момент подання зустрічного позову відповідач припинив підприємницьку діяльність, а тому звернувся до суду за правилами цивільного судочинства. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 22. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 23. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 24. За змістом статті 30 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, сторонами у цивільному процесі (позивачем і відповідачем) можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава. 25. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів (пункт 1 частини першої статті 12). 26. Визначальною для розмежування юрисдикції за пунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України у вказаній редакції була участь у відносинах, з приводу яких виник спір, суб'єкта господарської діяльності. 27. Згідно зі статтею 21 ГПК України у зазначеній редакції сторонами в судовому процесі (позивачами та відповідачами) могли бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. 28. За змістом статті 1 ГПК України у вказаній редакції право звертатися до господарського суду мали підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, а також громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. 29. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, господарський суд припиняв провадження у справі, якщо припинено діяльність суб'єкта господарювання, який був однією зі сторін у справі. 30. Фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до відповідного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою (частина восьма статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань"). 31. Велика Палата Верховного Суду вважає, що фізична особа, яка мала статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратила його, до 15 грудня 2017 року не могла бути стороною у господарському процесі, якщо для цього не було визначених ГПК України підстав. З часу державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи спори за її участю, зокрема пов'язані з підприємницькою діяльністю, що здійснювалася нею раніше, слід було розглядати за правилами цивільного судочинства, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було відкрите у господарському суді до настання таких обставин. У разі припинення провадження у господарській справі на підставі пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, спори за участю фізичної особи, яка припинила підприємницьку діяльність, мали розглядатися за правилами цивільного судочинства. 32. Вказані висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 14 березня 2018 року у справі N 593/793/14-ц. 33. Відповідач втратив статус підприємця 26 грудня 2016 року. Позивач звернувся до суду 9 лютого 2017 року, а зустрічна позовна заява подана відповідачем 3 травня 2017 року. 34. Відтак, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, що ця справа мала розглядатися за правилами цивільного судочинства. 35. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи позивача щодо неврахування судами правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду України від 4 грудня 2013 року у справі N 6-125цс13. 36. Згідно з висновком Верховного Суду України у вказаній справі у разі припинення суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи (виключення з відповідного реєстру) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки остання не перестає існувати; фізична особа-підприємець відповідає за її зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. 37. Зобов'язання виникають, зокрема, з договорів та інших юридичних фактів (стаття 11 ЦК України). Зобов'язанням є правовідношення (частина перша статті 509 ЦК України), а змістом правовідношення - права й обов'язки його сторін. 38. Відтак, у разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою як її права, так і обов'язки за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою. 39. Отже, доводи позивача про те, що після припинення підприємницької діяльності відповідач позбавив себе права звертися до суду з будь-якою вимогою господарсько-правового характеру та мав лише обов'язки за невиконаними зобов'язаннями, не відповідають наведеним вище приписам ЦК України та висновку Верховного Суду України, сформульованому у постанові від 4 грудня 2013 року у справі N 6-125цс13. (1.2) Щодо визнання договору укладеним 40. Позивач вважає, що договір підряду з відповідачем не був укладений, оскільки позивач не підписав проект договору, а суди не встановили, чи були погоджені між сторонами істотні умови договору. 41. Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами-юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом (далі - ГК) України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (частини перша та сьома статті 179 ГК України). 42. За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові (частини перша та друга статті 837 ЦК України). 43. У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Якщо у договорі підряду не встановлено ціну роботи або способи її визначення, ціна встановлюється за рішенням суду на основі цін, що звичайно застосовуються за аналогічні роботи з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами (частини перша та друга статті 843 ЦК України). 44. Строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду. Якщо у договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту (стаття 846 ЦК України). 45. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. 46. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частини перша та друга статті 640 ЦК України). 47. Згідно з частиною другою статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. 48. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України (частина восьма статті 181 ГК України). 49. З огляду на вказані приписи не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону. 50. Суди попередніх інстанцій встановили, що у 2016 році позивач і відповідач провели переговори щодо виконання останнім робіт з виготовлення стінових дерев'яних брусів для будівництва колиби. Сторони досягли домовленості щодо вартості виготовленого брусу, а також переліку робіт, що підтверджується планом, підписаним відповідачем та повноважним представником позивача.Відповідно до умов проекту договору оплата мала бути проведена у безготівковій формі. До початку виконання відповідачем робіт позивач мав сплатити йому аванс у розмірі 500 000 грн. Саме з оплатою авансу спірний договір пов'язував початок виконання робіт у строк, не пізніше ніж 120 календарних днів після його отримання. І 3 серпня 2016 року позивач перерахував на рахунок відповідача 50 000 грн з призначенням платежу "оплата за будівельні матеріали". 51. Суди також встановили, що 29 листопада 2016 року відповідач відпустив позивачу дерев'яні бруси, які були доставлені та відвантажені 30 листопада 2016 року за узгодженою сторонами адресою. Проте представник позивача відмовився від підписання акта виконаних робіт, не заявивши про їх можливі недоліки. 52. Зважаючи на встановлені обставини, а саме: погодження сторонами переліку та вартості робіт, часткове виконання узгоджених умов як з боку позивача (перерахування частини авансу), так і з боку відповідача (виготовлення та доставка частини брусів), Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір підряду сторони уклали. 53. Проте суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, задовольнив вимогу відповідача за зустрічним позовом про визнання договору підряду укладеним з 3 серпня 2016 року. 54. За змістом статей 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. 55. Абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачав, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який встановлений договором або законом. Такого способу захисту як визнання договору підряду укладеним цивільне законодавство не передбачало, а суд не мав відповідного повноваження. Лише з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений не тільки договором або законом, але й судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). 56. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина друга статті 5 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України в редакції, чинній на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 57. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. 58. Відповідач заявив у зустрічному позові дві окремі вимоги: про визнання договору підряду укладеним та про стягнення 51 000 грн як різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю фактично поставлених брусів. 59. Велика Палата Верховного Суду вважає, що задоволення вимоги про стягнення різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю поставлених йому відповідачем брусів за результатами часткового виконання вже укладеного сторонами договору підряду було ефективним способом захисту права відповідача. 60. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди, встановивши фактичні обставини та зміст спірних правовідносин, помилково дійшли висновку про необхідність задоволення вимоги відповідача про визнання укладеним 3 серпня 2016 року договору підряду. 61. Встановивши, що дії сторін свідчать про те, що договір підряду фактично був ними укладений, з метою ефективного захисту порушеного права відповідача суди мали вирішити питання щодо наслідків часткового виконання сторонами вказаного договору, а саме: задовольнити вимогу відповідача про стягнення з позивача 51 000 грн як різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю доставлених брусів та відмовити у задоволенні вимоги про визнання укладеним 3 серпня 2016 року договору підряду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 62. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення частково й ухвалити нове рішення у відповідній частині, не передаючи справи на новий розгляд. 63. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 64. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на встановлені судами обставини справи підстав для задоволення позовної вимоги про визнання договору підряду укладеним у суду першої інстанції не було. Вказану помилку суд апеляційної інстанції не виправив. 65. Відтак, Велика Палата Верховного Суду частково задовольняє касаційну скаргу та скасовує рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року в частині задоволення вимоги відповідача про визнання договору укладеним. 66. В іншій частині рішення судів першої й апеляційної інстанцій є правильними по суті. Велика Палата Верховного Суду залишає їх без змін, а касаційну скаргу в цій частині - без задоволення. (3) Висновки про правильне застосування норм права 67. Фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до відповідного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою (частина восьма статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань"). 68. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, господарський суд припиняв провадження у справі, якщо припинено діяльність суб'єкта господарювання, який був однією зі сторін у справі. 69. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 231 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, господарський суд закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва. 70. У разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою її права й обов'язки за укладеними під час здійснення підприємницької діяльності договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою. 71. Фізична особа, яка мала статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратила його, до 15 грудня 2017 року не могла бути стороною у господарському процесі, якщо для цього не було визначених ГПК України підстав. З часу державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи спори за її участю, зокрема пов'язані з підприємницькою діяльністю, що здійснювалася нею раніше, слід було розглядати за правилами цивільного судочинства, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було відкрите у господарському суді до настання таких обставин. У разі припинення провадження у господарській справі на підставі пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, спори за участю фізичної особи, яка припинила підприємницьку діяльність, мали розглядатися за правилами цивільного судочинства. 72. З 15 грудня 2017 року господарський суд згідно з пунктом 6 частини першої статті 231 ГПК України у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року не може закрити провадження у справі, якщо до подання позову припинено діяльність фізичної особи-підприємця, яка є однією зі сторін у справі. 73. Відтак, з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України у вказаній редакції спорів, в яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов'язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем. 74. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України (частина восьма статті 181 ГК України). 75. Згідно з частиною другою статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. 76. Не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами. У такому разі визнання вказаного договору укладеним не буде належним способом захисту. З огляду на наведене, керуючись частинами першою, десятою, тринадцятою статті 141, частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані" задовольнити частково. 2. Рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року скасувати в частині визнання укладеним з 3 серпня 2016 року договору підряду на виготовлення стінових брусів між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 і Товариством з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані". 3. Прийняти в цій частині нове рішення: зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 в частині визнання укладеним з 3 серпня 2016 року договору підряду на виготовлення стінових брусів між ним і Товариством з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані" залишити без задоволення. 4. В іншій частині рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 26 червня 2018 року.
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 820/1203/17 Провадження N 11-491апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року (у складі колегії суддів Бартош Н.С., Курило Л.В., Русанової В.Б.) у справі за позовом Державної служби України з безпеки на транспорті до ОСОБА_3 про стягнення плати за проїзд автомобільними дорогами, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року Державна служба України з безпеки на транспорті (далі - Укртрансбезпека) звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовом про стягнення із ОСОБА_3 на її користь плату за проїзд великоваговим транспортом автомобільними дорогами загального користування відповідно до розрахунку в розмірі 75 тис. 801 грн. що еквівалентно 2 тис. 754 євро відповідно до офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на день проведення розрахунку (21 листопада 2016 року) у дохід Державного бюджету України. На обґрунтування позову позивач зазначив, що 21 листопада 2016 року посадовими особами Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області виявлено факт перевезення вантажу з перевищенням вагових обмежень, установлених Правилами дорожнього руху України, без дозволу, виданого Державною автомобільною інспекцією, та нараховано відповідачу плату за проїзд великовагових та (або) великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування в розмірі 2 тис. 754 євро, що еквівалентно 75 тис. 801 грн. Станом на момент звернення до суду із цим позовом заборгованості відповідач не сплатив. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 19 липня 2017 року позовні вимоги задовольнив та стягнув із ОСОБА_3 на користь Укртрансбезпекиплату за проїзд великовагового транспорту автомобільними дорогами загального користування відповідно до розрахунку в розмірі 75 тис. 801 грн. що еквівалентно 2 тис. 754 євро згідно з офіційним курсом, встановленим НБУ на день проведення розрахунку - 21 листопада 2016 року, у дохід Державного бюджету України (одержувач - УК у м. Рівному, 22160100, розрахунковий рахунок 31318309700002 в ГУ ДКСУ у Рівненській області, МФО 833017, код ЄДРПОУ 38012714). Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 20 вересня 2017 року скасував зазначену постанову суду першої інстанції та закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Не погодившись із такою ухвалою, у жовтні 2017 року Укртрансбезпека звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року й залишення постанови Харківського окружного адміністративного суду від 19 липня 2017 року без змін. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, Укртрансбезпека зазначила, що як суб'єкт владних повноважень вона має право звернутися до адміністративного суду з позовними вимогами про стягнення плати за проїзд великовагових та/або великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування, а тому цей спір належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 січня 2018 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою, а ухвалою від 11 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою Укртрансбезпеки на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження на 06 червня 2018 року. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 21 листопада 2016 року працівники Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області на 434 км автомобільної дороги Київ-Чоп провели габаритно-ваговий контроль (чек зважування від 21 листопада 2016 року) вантажного автомобіля марки RENAULT PREMIUM, реєстраційний номер НОМЕР_1, який належить ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу. За результатами перевірки цього транспортного засобу 21 листопада 2016 року посадовими особами Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області складено акт N 0002589 про перевищення транспортним засобом нормативних вагових параметрів, а також довідку про результати здійснення габаритно-вагового контролю та розрахунок плати за проїзд великовагових та (або) великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування, відповідно до яких відповідачу нараховано плату за проїзд 2 тис. 754 євро. Зазначений розрахунок Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області від 21 листопада 2016 року відповідач оскаржив у судовому порядку у справі N 820/6721/16, і Харківський окружний адміністративний суд постановою від 17 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року, відмовив у задоволенні позову. Оскільки ОСОБА_3 не сплатив суму за чинним розрахунком, позивач звернувся із цим позовом до суду. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження ухвали апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Закриваючи провадження у справі, Харківський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднанні з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. В іншому випадку спірні відносини з приводу відшкодування шкоди (стягнення збитків, в тому числі й на користь держави) носять приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду погоджується з наведеним висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судом рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями ст. 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні брати за основу суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Відповідно до абз. 4 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 року N 442 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" утворено Укртрансбезпеки, реорганізувавши шляхом злиття Державної інспекції з безпеки на морському та річковому транспорті та Державної інспекції України з безпеки на наземному транспорті (далі - Укртрансінспекція). Так, п. 1 Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року N 103, Укртрансбезпека є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті та у сфері безпеки на морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства). Згідно з підп. 15, 27 п. 5 зазначеного Положення Укртрансбезпека відповідно до покладених на неї завдань здійснює: габаритно-ваговий контроль транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування; нарахування плати за проїзд автомобільними дорогами транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, під час здійснення габаритно-вагового контролю. З наведеного вбачається, що позивач виконує функції габаритно-вагового контролю транспортних засобів та нараховує відповідну плату за перевищення нормативів допустимої ваги транспортного засобу. Отже, нормами чинного законодавства визначені повноваження Укртрансбезпеки щодо контролю за рухом транспортних засобів з перевищенням габаритно-вагових параметрів, а також порядок здійснення такого контролю. Разом з тим ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що повноваження Укртрансбезпеки щодо плати за проїзд великовагових транспортних засобів обмежуються лише нарахуванням такої плати. При цьому за своєю правовою природою плата за проїзд великоваговим транспортним засобом є не штрафною санкцією, а сумою відшкодування матеріальних збитків державі внаслідок руйнування автомобільних доріг загального користування. Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Водночас відповідно до ч. 4 ст. 50 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом. У цій нормі процесуального права наведено вичерпний перелік випадків, у яких фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами в адміністративному процесі за позовами суб'єктів владних повноважень. До компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, у яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи, в чітко визначених законами України випадках. Проте ані Конституцією України, ані законами України позивача (Укртрансбезпеки) не наділено правом звернення саме до адміністративного суду щодо стягнення грошових коштів за проїзд транспортного засобу з перевищенням нормативних вагових параметрів. Крім того, за змістом ч. 2 ст. 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Отже, адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. В іншому випадку спірні відносини з приводу відшкодування шкоди (стягнення збитків, у тому числі й на користь держави) носять приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції. Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 26 жовтня 2016 року у справі N 813/4972/13-а, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від цього висновку. Аналіз зазначених вище правових норм та суб'єктний склад сторін свідчить про те, що спір за позовом Укртрансбезпеки до ОСОБА_3 про стягнення з нього плати за проїзд великовагового транспорту автомобільними дорогами загального користування відповідно до розрахунку в розмірі 75 тис. 801 грн в дохід Державного бюджету України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний з вирішенням питання щодо стягнення коштів. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року залишити без задоволення. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА Іменем України 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 910/5640/16 Провадження N 12-109гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - фізична особа - підприємець Федотов Вадим Юрійович (представник - Лівандовський В.В.), відповідачі - Державне підприємство "Сетам" (представник - не з'явився), Товариство з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" (представник - Добра Я.О.), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 910/5640/16 Господарського суду міста Києва за позовом фізичної особи-підприємця Федотова Вадима Юрійовича до Державного підприємства "Сетам", Товариства з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" про визнання електронних торгів такими, що відбулися, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року (головуючий суддя Сулім В.В., судді Майданевич А.Г., Гаврилюк О.М.) та рішення Господарського суду міста Києва від 09 жовтня 2017 року (суддя Головіна К.І.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У березні 2016 року фізична особа - підприємець Федотов Вадим Юрійович (далі - ФОП Федотов В.Ю.) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства "Сетам" (далі - ДП "Сетам"), Товариства з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" (далі - ТОВ "Абсолют Фінанс") про скасування результатів електронних торгів, проведених 18 лютого 2016 року ДП "Сетам" з реалізації лота N 120614 "Нежилі приміщення, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Андріївська, 11/7, загальною площею 362,4 кв. м" (далі - лот N 120614); визнання недійсним протоколу оформлення результатів електронних торгів, проведених ДП "Сетам" 18 лютого 2016 року, про реалізацію учаснику N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" лота N 120614; визнання електронних торгів з продажу лота N 120614 такими, що відбулися 15 лютого 2016 року; визнання ФОП Федотова В.Ю. переможцем цих електронних торгів з продажу лота N 120614 з ціновою пропозицією 5 960 302,50 грн.; зобов'язання ДП "Сетам" скласти протокол електронних торгів з продажу лота N 120614, яким визначити переможцем торгів учасника N 10 - ФОП Федотова В.Ю. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 15 лютого 2016 року він узяв участь в електронних торгах з продажу арештованого майна за лотом N 120614, що проводились ДП "Сетам", та о 17:48:07 запропонував за вказаним лотом ціну 5 960 302,50 грн. Незважаючи на те, що вказані торги повинні були завершитися о 18:00 того ж дня, система реалізації майна (далі - Система) продовжувала приймати ставки й після 18:00, зокрема, о 18:02:10 була прийнята ставка від учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" на суму 6 019 905,53 грн. Позивач стверджує, що в подальшому всупереч процедурі проведення електронних торгів, обумовленій положеннями законодавства України, ДП "Сетам" незаконно зупинило проведення вказаних торгів, посилаючись на наявність технічних підстав, що унеможливлюють роботу Системи, та 18 лютого 2016 року провело нові електронні торги з реалізації лота N 120614, за результатами яких переможцем електронних торгів було визнано ТОВ "Абсолют Фінанс". При цьому ДП "Сетам" належної інформації щодо підстав зупинення електронних торгів не надало, а вказало лише на повідомлення від 16 лютого 2016 року, розміщене на веб-сайті Системи, про наявність технічних причин. 3. За твердженнями ФОП Федотова В.Ю., ДП "Сетам" порушило охоронювані законом права та інтереси позивача як учасника вказаних торгів, що виявилося у протиправному їх зупиненні 15 лютого 2016 року та у проведенні нових електронних торгів 18 лютого 2016 року з реалізації лота N 120614, де переможцем було визнано іншого учасника, незважаючи на те, що позивач зробив найбільшу ставку до закінчення торгів. ФОП Федотов В.Ю. зазначає, що зупинення торгів 15 лютого 2016 року було протиправним та проведеним з порушенням процедури, визначеної законом, при цьому вважає, що торги, які відбулись 18 лютого 2016 року, не є їх продовженням, а є новими торгами, які були безпідставно призначені. Фактичні обставини справи, встановлені судами 4. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, ДП "Сетам" проводило електронні торги за лотом N 120614, у яких на підставі відповідної заявки від 03 лютого 2016 року взяв участь позивач. 5. Згідно з оголошенням, розміщеним на офіційному веб-сайті ДП "Сетам", для проведення вказаних електронних торгів були встановлені такі умови: час початку аукціону - 15 лютого 2016 року о 09:00; час закінчення аукціону - 15 лютого 2016 року о 18:00; стартова ціна - 5 960 302,50 грн. крок аукціону - 59 603,03 грн. 6. Крім цього, суди встановили, що 15 лютого 2016 року остання цінова пропозиція за лотом N 120614 надійшла о 17:48:07 від ФОП Федотова В.Ю. як учасника N 10, проте о 18:02:10 ставки учасників продовжували прийматись, а саме від учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс". 7. На підставі викладеного, ДП "Сетам" склало 15 лютого 2016 року акт про зупинення електронних торгів за лотом N 120614 з технічних підстав, що унеможливлюють роботу Системи, оскільки приймання ставок після закінчення аукціону, тобто після 18:00, свідчить про наявність технічних несправностей Системи, що унеможливили проведення електронних торгів відповідно до норм чинного законодавства, внаслідок чого електронні торги були зупинені та на веб-сайті ДП "Сетам" було розміщено повідомлення про те, що з метою забезпечення проведення електронних торгів відповідно до вимог законодавства, ДП "Сетам" прийняло рішення про зупинення торгів, які відбувались 15 лютого 2016 року, в тому числі й за лотом N 120614, через наявність технічних підстав, що унеможливили коректне проведення торгів. У вказаному повідомленні також зазначалось, що відповідач прийняв рішення про поновлення вказаних електронних торгів 18 лютого 2016 року. 8. За наслідками електронних торгів, проведених 18 лютого 2016 року, було сформовано протокол N 146564, за яким переможцем торгів визначено учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" як особу з найвищою ціновою пропозицією в сумі 5 960 302,50 грн. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 9. Рішенням Господарського суду міста Києва від 14 червня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20 квітня 2017 року, у позові відмовлено. 10. Судові рішення мотивовано тим, що посилаючись на порушення організатором електронних торгів процедури їх зупинення та поновлення, позивач просив скасувати результати електронних торгів, проведених відповідачем 18 лютого 2016 року, проте обраний позивачем спосіб захисту свого права у вигляді вимоги про скасування результатів електронних торгів не відповідає встановленим законодавством способам захисту. 11. При цьому позивач не довів наявності в діях відповідача протиправності під час проведення електронних торгів, оскільки ДП "Сетам" зупинило електронні торги на підставі відповідної норми Тимчасового порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 16 квітня 2014 року N 656/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16 квітня 2014 року за N 427/25204. (пункту 2 розділу Х); закінчення торгів 15 лютого 2016 року фактично відбулося о 18:02:10, тому ставка учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" не може вважатися заявленою неправомірно; акт про зупинення електронних торгів від 15 лютого 2016 року складений організатором; інформація про відновлення електронних торгів була розміщена 16 лютого 2016 року на веб-сайті ДП "Сетам" у мережі Інтернет. 12. Щодо позовної вимоги про визнання недійсним протоколу оформлення результатів електронних торгів від 18 лютого 2016 року суди дійшли висновку, що протокол є документом, який фіксує результат електронних торгів і не є актом за змістом статті 20 Господарського кодексу України, тому така позовна вимога також задоволена бути не може в судовому порядку. 13. Що стосується решти позовних вимог про визнання електронних торгів такими, що відбулися 15 лютого 2016 року, визнання позивача переможцем цих електронних торгів за лотом N 120614 з ціновою пропозицією 5 960 302,50 грн. зобов'язання відповідача скласти протокол електронних торгів за лотом N 120614, яким визначити переможцем торгів учасника N 10 - ФОП Федотова В.Ю., то у їх задоволенні суди також відмовили з огляду на те, що вони є похідними від основної вимоги про скасування результатів електронних торгів, безпідставність та необґрунтованість якої встановлено судом. 14. Постановою Вищого господарського суду України від 04 липня 2017 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 квітня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 14 червня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. 15. Постанову мотивовано тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не взято до уваги доводи ФОП Федотова В.Ю. та не встановлено обставин щодо дотримання вимог пункту 3 Розділу XI Порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України N 2710/5 від 22 грудня 2015 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 грудня 2015 року за N 1620/28065 (далі - Порядок), при здійсненні організатором електронних торгів заходів щодо відновлення електронних торгів 18 лютого 2016 року та належного, визначеного законодавством, повідомлення всіх учасників електронних торгів. 16. Крім цього, судами першої та апеляційної інстанції не взято до уваги доводи позивача та не встановлені відповідні обставини, зокрема щодо правомірності продовження електронних торгів та прийняття ставки учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" 15 лютого 2016 року після закінчення визначених дати та часу проведення електронних торгів - о 18:02:10; чи є таке продовження прийняття ставок учасників після закінчення визначеного строку електронних торгів технічною підставою для зупинення електронних торгів, визначеною у пункті 2 розділу XI Порядку; обставини стосовно відповідності акта про зупинення електронних торгів 15 лютого 2016 року вимогам Порядку щодо фіксації у цьому акті підстави та рішення про їх зупинення, часу такого припинення та часу формування акта з відповідним його розміщенням на веб-сайті ДП "Сетам". 17. Рішенням Господарського суду міста Києва від 09 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року, позовні вимоги задоволено частково. Скасовано результати електронних торгів, проведених ДП "Сетам" 18 лютого 2016 року з реалізації лоту N 120614. Визнано недійсним протокол проведення електронних торгів N 146564, сформований 01 квітня 2016 року за результатами проведених ДП "Сетам" 18 лютого 2016 року електронних торгів з продажу лота N 120614 на користь учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс". Визнано ФОП Федотова В.Ю. переможцем електронних торгів з продажу лота N 120614 з ціновою пропозицією 5 960 302,50 грн. проведених ДП "Сетам". 18. Судові рішення мотивовані тим, що акт про зупинення електронних торгів, сформований 15 лютого 2016 року, не відповідає вимогам Порядку щодо фіксації у цьому акті підстави та рішення про їх зупинення, часу такого припинення та часу формування акта із відповідним його розміщенням на веб-сайті, тому зупинення електронних торгів є незаконним. Вказане свідчить про недотримання вимог пункту 3 Розділу XI Порядку при здійсненні ДП "Сетам", як організатором електронних торгів, заходів щодо відновлення таких торгів 18 лютого 2016 року та належного, визначеного законодавством, повідомлення всіх учасників електронних торгів. 19. Вимога позивача про визнання електронних торгів з продажу лота N 120614 такими, що відбулися 15 лютого 2016 року, судами не задоволена, оскільки фактично спрямована на встановлення певного юридичного факту, що не віднесено до компетенції господарського суду, внаслідок якого правовідносини сторін зміняться. 20. Зважаючи на недоведеність позивачем факту ухилення ДП "Сетам" від складення протоколу електронних торгів, у якому переможцем визначено позивача, суди мотивували, що відповідна вимога ФОП Федотова В.Ю. є передчасною. Короткий зміст вимог касаційної скарги 21. У лютому 2018 року ТОВ "Абсолют Фінанс" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 09 жовтня 2017 року й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ФОП Федотова В.Ю. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 22. У касаційній скарзі ТОВ "Абсолют Фінанс" зазначає, що оскаржувані судові рішення є незаконними, необґрунтованими й такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, і постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права з огляду на таке. 23. 15 лютого 2016 року відбувся збій у роботі Системи, оскільки продовження прийняття ставок після 18:00 години свідчить про наявність технічних проблем у роботі системи, що відповідно унеможливило подальше проведення електронних торгів та стало підставою для правомірного їх зупинення та складення акта на підставі вимог Порядку. 24. Також за твердженням особи, яка подала касаційну скаргу, всім учасникам зупинених спірних торгів 18 лютого 2016 року Системою було надіслано до особистого кабінету на сайті Системи повідомлення про те, що торги поновлено та вони мають можливість робити ставки. Факт отримання такого повідомлення позивачем підтверджується інформаційною довідкою начальника відділу системного адміністрування телекомунікаційних систем ДП "Сетам" Корольова Д.С. 25. У касаційній скарзі ТОВ "Абсолют Фінанс" також послалося на порушення судами попередніх інстанцій під час розгляду справи правил суб'єктної юрисдикції, оскільки спірні правовідносини, які виникли між позивачем, як учасником торгів - фізичною особою, та відповідачами, як юридичними особами є суто цивільними правовідносинами і не мають характеру господарсько-правових відносин, а тому господарський суд повинен був закрити провадження у справі на підставі статті 231 Господарського процесуального кодексу України. 26. У судовому засіданні представник ТОВ "Абсолют Фінанс" підтримав доводи наведені у касаційній скарзі та просив її задовольнити, а також наголосив на наявності підстав для закриття провадження у справі. Узагальнений виклад позицій учасників справи 27. У квітні 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшов відзив ФОП Федотова В.Ю. на касаційну скаргу ТОВ "Абсолют Фінанс", у якому позивач зазначив, що оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими. Продовження електронних торгів та прийняття ставки учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" після закінчення визначених дати та часу їх проведення є неправомірним, а прийняття системою о 18:02:10 ставки, зважаючи на закінчення визначеного строку електронних торгів не є технічною підставою для їх зупинення. 28. Крім цього, ФОП Федотов В.Ю. зазначає, що у спірних правовідносинах він виступає як суб'єкт господарювання, отже, суб'єктний склад сторін цього господарського спору та характер спірних правовідносин відповідає вимогам статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час пред'явлення позову). 29. 05 червня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшло клопотання ФОП Федотова В.Ю. про повернення справи N 910/5640/16 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, оскільки під час прийняття Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду ухвали від 17 квітня 2018 року про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не було підстав визначених статтею 302 Господарського процесуального кодексу України для такої передачі. 30. У судовому засіданні представник ФОП Федотова В.Ю. заперечував проти касаційної скарги з підстав, викладених у відзиві на касаційну скаргу. Вважає, що оскаржувані судові рішення відповідають обставинам справи і прийняті з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 31. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Абсолют Фінанс" та призначено її розгляд у судовому засіданні. 32. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 квітня 2018 року дану справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 33. Ухвалу суду касаційної інстанції мотивовано тим, що за доводами касаційної скарги позивач у справі фактично брав участь в електронних торгах як фізична особа, а не як фізична особа - підприємець, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, тому позивач мав звертатися за захистом своїх прав до суду загальної юрисдикції; на думку скаржника, спірні правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачами, є цивільно-правовими, не мають характеру господарсько-правових, тому спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 34. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 26 квітня 2018 року справу прийняла та призначила її до розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій (1.1.) Щодо визначення юрисдикції 35. Доводи скаржника щодо порушення юрисдикції господарських судів при розгляді цієї справи Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги з огляду на таке. 36. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 37. Підвідомчість господарських справ встановлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 38. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 39. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлював, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 40. У пункті 1 Порядку вказано, що терміни вживаються у таких значеннях: веб-сайт електронних торгів - електронний ресурс, що є складовою частиною системи електронних торгів, на якому розміщуються організаційно-методичні матеріали, інформаційні повідомлення про електронні торги та результати їх проведення, здійснюються реєстрація учасників, подання заяв на участь в електронних торгах, забезпечується доступ спостерігачів електронних торгів та проводяться електронні торги; електронні торги - продаж майна на прилюдних торгах за принципом аукціону або на комісійних умовах засобами системи електронних торгів через Веб-сайт, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну; заявник - фізична особа, що має повну дієздатність, або її належним чином уповноважений представник, юридична особа в особі представника, уповноваженого виступати від її імені, які подали заявку на участь в електронних торгах через Веб-сайт засобами системи електронних торгів. 41. Тобто заявником та переможцем електронних торгів може бути фізична особа або юридична особа, від імені та в інтересах якої діє уповноважений представник. 42. Відповідно до статті 318 Цивільного кодексу України суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу, якими є і фізичні особи. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. 43. Суб'єктом права власності є фізична особа. Цивільний кодексу України не містить заборони щодо перебування у власності окремої фізичної особи нерухомого майна нежитлового призначення. 44. З урахуванням наведених приписів Цивільного кодексу України та Порядку, які узгоджуються між собою в частині суб'єктів права власності, можна зробити висновок, що учасниками, переможцями торгів, набувачами майна на торгах, а отже, і власниками такого майна є фізичні або юридичні особи. 45. Судами попередніх інстанцій встановлено, що Федотовим В.Ю. під час реєстрації на веб-сайті електронних торгів використана форма для реєстрації участі у спірних торгах не для фізичних осіб, а саме для юридичних осіб, яка містить не властиві для перших наступні реквізити: код ЄДРПОУ та інформацію щодо платника ПДВ. Крім цього, під час проходження реєстрації позивачем надано реквізити банківського рахунку, відкритого ФОП Федотову В.Ю., з якого надалі й був сплачений гарантійний внесок. 46. Велика Палата Верховного Суду, з огляду на неодноразовий розгляд цієї справи господарськими судами, враховуючи необхідність дотримання принципу правової визначеності, вважає, що реєструючись учасником спірних торгів, скориставшись наявними опціями на веб-сайті електронних торгів, та сплачуючи гарантійний внесок (який був повернений ДП "Сетам" на той самий банківський рахунок) Федотов В.Ю. обґрунтовано вважав, що він діяв саме як фізична особа-підприємець. 47. Наведені висновки зроблені з урахуванням викладених обставин даної справи та не вказують на відхід від правової позиції, викладеної у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2018 року у справі N 725/3212/16-ц (провадження N 14-3цс18), від 06 червня 2018 року у справі N 910/856/17 (провадження N 12-128гс18). 48. За таких обставин, приймаючи рішення про часткове задоволення позову суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що позивач у спірних правовідносинах виступає як суб'єкт господарювання, відтак, суб'єктний склад сторін цього спору та характер спірних правовідносин відповідає вимогам статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), позов у справі пред'явлено фізичною особою-підприємцем до юридичної особи, а правовідносини, щодо яких виник спір, носять господарський характер. 49. Отже, доводи касаційної скарги про непідвідомчість даного спору господарському суду відхиляються Великою Палатою Верховного Суду як необґрунтовані, а суди першої й апеляційної інстанції дійшли правильних висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. (1.2.) Щодо вирішення спору по суті 50. Згідно з пунктом 3 розділу III Порядку організатор вносить до Системи інформацію про майно та формує лот торгів (інформаційне повідомлення про електронні торги) на підставі отриманої ним заявки не пізніше ніж на другий робочий день з дати її отримання. Лот вноситься за типом, найменуванням, категорією відповідно до класифікації, що підтримується Системою, що забезпечує вільний та прямий пошук за відповідними пошуковими критеріями (вид майна, назва, модель, регіон зберігання, стартова ціна, номер виконавчого провадження згідно з Єдиним державним реєстром виконавчих проваджень тощо). 51. Для участі в електронних торгах учасник проходить процедуру реєстрації на веб-сайті, подає заявку на участь в електронних торгах за кожним лотом окремо за формою, розміщеною на веб-сайті, сплачує гарантійний внесок на рахунок організатора (крім випадків, визначених розділом VI, пунктами 1, 2 розділу VII цього Порядку) та виконує інші вимоги, визначені Порядком. Система автоматично завершує реєстрацію учасника та надає йому відповідний доступ до участі у торгах негайно після підтвердження організатором сплати сум гарантійного внеску, а за лотами, де така сплата не вимагається, одразу після належного заповнення заявки учасника (пункт 2 розділу IV Порядку). 52. Усі учасники, що були зареєстровані організатором, мають он-лайн доступ до перебігу електронних торгів. Учасники висувають свої цінові пропозиції щодо лота. Цінова пропозиція подається через веб-сайт електронних торгів з кроком підвищення ставки, зазначеним у повідомленні про електронні торги. Перша цінова пропозиція може бути рівною стартовій ціні лота. Кожна наступна цінова пропозиція повинна містити ціну, що на встановлений Організатором крок вища за попередню. Моментом подання цінової пропозиції вважається зафіксований Системою момент відправки учасником цінової пропозиції засобами Системи. Зареєстрований учасник може у будь-який момент електронних торгів зробити відповідну цінову пропозицію (пункт 3 розділу V Порядку). 53. Розділом V Порядку передбачено, що реалізація майна здійснюється шляхом проведення організатором електронних торгів. Якщо остання цінова пропозиція надійшла за 5 хвилин до завершення строку, визначеного в абзаці першому цього пункту, електронні торги автоматично продовжуються на 10 хвилин від часу подання останньої цінової пропозиції, але не пізніше 24.00 години. 54. Як уже зазначалося, в оголошенні, розміщеному на офіційному веб-сайті ДП "Сетам", для проведення електронних торгів були встановлені час початку аукціону - 15 лютого 2016 року о 09:00; час закінчення аукціону - 15 лютого 2016 року о 18:00. 55. Враховуючи викладене, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що продовження електронних торгів та прийняття ставки учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" після закінчення визначених дати та часу проведення електронних торгів, а саме - 15 лютого 2016 року о 18:02:10 було неправомірним, оскільки остання цінова пропозиція надійшла від позивача о 17:48:07, тобто більше ніж за 5 хвилин до завершення строку проведення аукціону, тому визначені Порядком підстави для продовження електронних торгів були відсутні. 56. Відповідно до пункту 2 розділу XI Порядку підставою для зупинення електронних торгів в цілому або за окремим лотом є: рішення суду щодо зупинення реалізації арештованого майна; зупинення виконавчого провадження у випадках, визначених Законом України "Про виконавче провадження"; наявність технічних підстав, що унеможливлюють роботу Системи, виключно на період відновлення її працездатності. 57. За таких обставин судами попередніх інстанцій правильно встановлено, що прийняття Системою 15 лютого 2016 року о 18:02:10 ставки учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс", зважаючи на закінчення визначеного строку електронних торгів, не є технічною підставою для їх зупинення в розумінні пункті 2 розділу XI Порядку, оскільки ставка, здійснена після закінчення аукціону, тобто після завершення подання цінових пропозицій, не змінює результатів такого аукціону та не позбавляє організатора аукціону можливості визначити дійсного переможця проведених торгів. 58. Пунктом 3 розділу XI Порядку передбачено, що за наявності підстав, визначених у пункті 2 цього розділу, організатор негайно зупиняє електронні торги в цілому або за окремим лотом, про що складає акт про зупинення електронних торгів з фіксацією підстави та рішення про їх зупинення. Цей акт засобами Системи автоматично розміщується на веб-сайті. З моменту зупинення електронних торгів в цілому або за окремим лотом строки електронних торгів автоматично призупиняються. 59. У разі усунення підстав для зупинення електронних торгів організатор з дотриманням вимог Порядку засобами Системи здійснює заходи щодо відновлення електронних торгів у цілому або за окремим лотом із збереженням попередніх умов їх проведення, продовженням строку торгів та без уцінки майна. Інформація про відновлення електронних торгів не пізніше наступного робочого дня з дня їх відновлення засобами Системи розміщується на веб-сайті та надсилається усім учасникам в їх особисті кабінети. Інформація про відновлення електронних торгів обов'язково повинна містити підстави для відновлення електронних торгів та дату і час їх початку (абзац другий пункт 3 розділу XI Порядку). 60. На підставі викладено суди дійшли правильних висновків, що акт про зупинення електронних торгів від 15 лютого 2016 року сформований без будь-якого конкретного зазначення про те, в чому саме полягала технічна підстава зупинення електронних торгів, і чим саме вона унеможливила роботу Системи та зумовила зупинення проведення спірних електронних торгів; вказаний акт не містить будь-яких відомостей про час його складення, а також не містить зазначення рішення про зупинення електронних торгів, тому цей акт про зупинення електронних торгів не відповідає вимогам Порядку, а звідси, відбулося неправомірне зупинення електронних торгів, що проводились 15 лютого 2016 року, тобто немає підстав для їх продовження, а тим більше для призначення нових торгів. З огляду на це, проведення ДП "Сетам" торгів 18 лютого 2016 року є так само протиправним, а результати їх проведення, оформлені протоколом проведення електронних торгів N 146564, сформованим 01 квітня 2016 року, є незаконними. 61. Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. 62. За змістом частини четвертої статті 656 Цивільного кодексу Українидо договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. 63. Пунктом 1 розділу VIII Порядку передбачено, що після закінчення електронних торгів (закінчення строку аукціону з урахуванням його можливого продовження) на веб-сайті відображаються відомості про завершення електронних торгів. Система автоматично формує та розміщує на веб-сайті протокол електронних торгів за лотом у день закінчення таких електронних торгів або не пізніше наступного робочого дня. До протоколу вноситься така інформація: дата і час початку та завершення електронних торгів; реєстраційний номер лота; назва лота; стартова ціна та ціна продажу лота, цінові пропозиції учасників, особливі ставки купівлі лота учасників, якщо вони мали місце; сума сплаченого гарантійного внеску, якщо його сплата вимагалася умовами торгів; розмір винагороди Організатору, яку повинен сплатити переможець електронних торгів, та реквізити рахунку для її сплати; відомості про переможця електронних торгів (унікальний реєстраційний номер учасника); дата, до якої переможець електронних торгів повинен повністю сплатити ціну лота; реквізити рахунку відділу державної виконавчої служби, на який необхідно перерахувати кошти за придбане майно. 64. За змістом частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, оскільки підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладення (у даному випадку - безпосередньо за результатами торгів), то підставами для визнання електронних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених саме Порядком реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів. 65. Відповідно до пункту 5 розділу V Порядку переможцем електронних торгів у формі аукціону визнається учасник, від якого на момент завершення електронних торгів надійшла найвища цінова пропозиція. Отже, моментом укладення договору купівлі - продажу майна, яке продане на торгах, є момент завершення електронних торгів. При цьому акт про проведені електронні торги, який відповідно до пункту 4 розділу Х Порядку складається після повного розрахунку переможця за придбане майно (тобто після повного виконання договору купівлі - продажу покупцем), є волевиявленням продавця щодо передання проданого майна у володіння покупцю, а не оформленням договірних відносин купівлі - продажу майна на публічних торгах, як помилково вважали суди. Водночас ця помилка не вплинула на вирішення спору по суті. 66. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів щодо відсутності підстав для задоволення вимоги позивача про визнання електронних торгів з продажу лоту N 120614 такими, що відбулися 15 лютого 2016 року, оскільки судами вже були встановлені фактичні обставини справи, зокрема, щодо проведення електронних торгів саме 15 лютого 2016 року, а висновками судів підтверджено незаконність зупинення цих торгів та наслідків такого зупинення. 67. Крім цього, правильними є висновки судів, що визнання електронних торгів з продажу лоту N 120614 такими, що відбулися 15 лютого 2016 року, фактично спрямовані на встановлення певного юридичного факту, внаслідок якого правовідносини сторін зміняться, оскільки становлення факту не може бути предметом спору і самостійно розглядатись в окремій господарській справі. 68. Зважаючи на недоведеність позивачем факту ухилення ДП "Сетам" від складання протоколу електронних торгів, у якому переможцем визначено позивача, суди дійшли правильних висновків, що відповідна позовна вимога ФОП Федотова В.Ю. є передчасною, оскільки обов'язок скласти протокол електронних торгів за результатами їх проведення із визначенням переможця таких торгів виникає на підставі законодавства, зокрема, Порядку, що виключає можливість повторного зобов'язання судом ДП "Сетам" вчинити такі дії. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 69. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 70. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 71. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, а касаційну скаргу ТОВ "Абсолют Фінанс" - без задоволення. Щодо судових витрат 72. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 73. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не змінює судових рішень у даній справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 300 - 302, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 09 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року у справі N 910/5640/16 - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 543/730/14-ц Провадження N 14-149цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, приватний нотаріус Оржицького районного нотаріального округу Полтавської області Черненко Оксана Олександрівна (далі - Приватний нотаріус), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - реєстраційна служба Оржицького районного управління юстиції Полтавської області (далі - Реєстраційна служба), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9 на рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року (у складі судді Грузман Т.В.) та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року (у складі колегії суддів Карпушина Г.Л., Винниченка Ю.М., Абрамова П.С.) у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, Приватного нотаріуса, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Реєстраційна служба, про визнання правочинів недійсними із застосуванням правових наслідків їх недійсності та скасування рішень, УСТАНОВИЛА: У серпні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, у якому, неодноразово збільшуючи та уточнюючи вимоги, просила: - визнати недійсними: договір купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель й споруд площею 0,25 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,44 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_4, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_5, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будівлі з житловими та службовими приміщеннями площею 128,7 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, номерв реєстрі праввласності нанерухоме майно (далі - РПВН) 15885520, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - гаража площею 135,1 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15883649, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 2 загальною площею 163,7 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15145569, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 1 загальною площею 130 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 10844800, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будинку загальною площею 124,1 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 19346504, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу та асфальтної площадки, а саме будівлі складу з прибудовою площею 764,6 кв. м, асфальтної площадки площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, РПВН 13450453, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 18 березня 2013 року; договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва - будинку культури, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 20 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлового приміщення - магазину-кафетерію з літнім майданчиком площею 84,9 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_4, РПВН 14333392, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 20 березня 2013 року; угоду, укладену між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 щодо купівлі-продажу автомобіля марки Ford моделі Mondeo, білого кольору, 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, номер двигуна НОМЕР_2; - скасувати рішення, прийняті Приватним нотаріусом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_6 та ОСОБА_5, зокрема: рішення від 18 березня 2013 року індексний номер 960995 про державну реєстрацію права власності на склад з прибудовою площею 764,60 кв. м та асфальтну площадку площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 23443353236, за ОСОБА_6; рішення від 20 березня 2013 року індексний номер 1021723 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для роздрібної торгівлі та комерційних послуг, кадастровий N НОМЕР_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3, за ОСОБА_6; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 970413 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 980425 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 974246 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 98477 про державну реєстрацію права власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 240027526, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 986936 про державну реєстрацію права власності на будівлю із житловими та службовими приміщеннями, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24083153236, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 989640 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю склад загальною площею 130 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24167753236, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 991799 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - склад загальною площею 163,70 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24236653236, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 993454 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - гаража площею 135,10 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24288853236, за ОСОБА_5; рішення від 20 березня 2013 року про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення - магазин-кафетерій з літнім майданчиком площею 84,90 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_4, за ОСОБА_6 Позовну заяву мотивовано тим, що в лютому 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості в розмірі 11 594 863, 50 грн. На забезпечення позову ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва від 05 березня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 заборонено вчиняти будь-які дії з відчуження всього належного їм на праві власності рухомого та нерухомого майна. Позивачка зауважила, що, незважаючи на таку заборону, у березні 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 здійснили відчуження на користь ОСОБА_5 і ОСОБА_6 переліченого вище належного їм рухомого та нерухомого майна, розташованого в с. Лазірках Оржицького району та смт Оржиці Полтавської області, а тому, на її думку, оскаржувані правочини є недійсними з підстав, передбачених частиною першою статті 215 та частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у зв'язку із чим майно має бути повернуто ОСОБА_4 та ОСОБА_7 згідно з положеннями статей 216, 1212 ЦК України, а реєстрація права власності за ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на спірне майно підлягає скасуванню з огляду на вимоги статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсними договір купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,44 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будівлі із житловими та службовими приміщеннями, площею 128,70 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15885520, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - гаража площею 135,10 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15883649, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 2 загальною площею 163,70 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15145569, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 1 загальною площею 130 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 10844800, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будинку загальною площею 124,10 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 19346504, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу з прибудовою площею 764,60 кв. м, асфальтноїплощадки площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, РПВН 13450453, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 18 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий N НОМЕР_6, розташованої за адресою: АДРЕСА_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 20 березня 2013 року. Скасовано рішення Приватного нотаріуса, зокрема: від 18 березня 2013 року індексний номер 960995 про державну реєстрацію права власності нежитлової будівлі - складу та асфальтної площадки, а саме будівлі складу з прибудовою площею 764,60 кв. м, асфальтної площадки площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 23443353236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_6; від 20 березня 2013 року індексний номер 1021723 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для роздрібної торгівлі та комерційних послуг, кадастровий номер НОМЕР_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_6; від 19 березня 2013 року індексний номер 970413 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року, індексний номер 980425 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 974246 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 98477 про державну реєстрацію права власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 240027526, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 986936 про державну реєстрацію права власності на будівлю з житловими та службовими приміщеннями, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24083153236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 989640 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - склад N 1 загальною площею 130 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24167753236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 991799 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - склад N 2 загальною площею 163,70 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24236653236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 993454 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - гараж площею 135,10 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24288853236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5 У задоволенні інших вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що укладенням спірних правочинів ОСОБА_4 порушив право позивачки, оскільки майном, що відчужене ОСОБА_6 та ОСОБА_5 за цими договорами забезпечено позов в іншій справі про стягнення боргу на користь ОСОБА_3 У зв'язку із цим підлягає скасуванню державна реєстрація їх права власності. Вимоги до ОСОБА_7 не підлягають задоволенню, оскільки вона не є боржником перед позивачкою. Враховуючи те, що ОСОБА_3 не була стороною спірних договорів, правила статті 216 ЦК України щодо наслідків їх недійсності у цьому випадку не можуть бути застосовані. Підтвердження відчуження ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 транспортного засобу марки Ford моделі Mondeo та об'єкта незавершеного будівництва - будинку культури, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, відсутні. Місцевий суд зазначив про те, що оскільки вимоги позивачки про скасування прийнятих Приватним нотаріусом рішень про державну реєстрацію права власності не пов'язані із самою процедурою її здійснення, залежать від чинності правочинів, на підставі яких таку реєстрацію вчинено, тому ці вимоги повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року залишено без змін. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що з моменту постановлення судом ухвали про забезпечення позову (05 березня 2013 року), яка підлягає негайному виконанню (стаття 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), ОСОБА_4 не мав права продавати належне йому майно, тому всі правочини щодо відчуження майна, укладені ним під час дії такої заборони, повинні бути визнані недійсними, адже порушують права позивачки. Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд послався на висновки Верховного Суду України, викладені в ухвалі від 10 березня 2011 року у справі N 6-2773св08. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що похідні вимоги ОСОБА_3 про скасування рішень про державну реєстрацію права власності, незважаючи на участь у справі суб'єкта публічного права, не відносяться до юрисдикції адміністративного суду, оскільки в цьому випадку існує спір про цивільне право позивачки щодо спірного майна. 15 червня 2015 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_9 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року таухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_4 не було відомо про існування ухвали суду про забезпечення позову та заборону відчуження належного йому майна, обов'язок з негайного виконання якої законодавством покладено на органи державної виконавчої та реєстраційної служб, при цьому заявник посилається на рішення Конституційного Суду України від 31 травня 2015 року у справі 1-18/2011. Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги практику Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах N 6-3330св11 та N 6-25335св14, не врахували, що на момент продажу спірне майно під забороною не перебувало, підтвердження фіктивності оскаржуваних договорів відсутні, обставини виконання ухвали про забезпечення позову державною виконавчою службою не перевірялися, не було застосовано пункт 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" щодо з'ясування наявності його вини. Заявник указує про неможливість прирівняння понять "негайне виконання" та "вступ у законну силу" як судом першої інстанції, так і апеляційним судом, а в частині порушення норм процесуального права зауважує, що суди попередніх інстанцій не дотрималися предметної юрисдикції розгляду цієї справи у частині вимог ОСОБА_3 щодо скасування рішень нотаріуса про внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які, на думку представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9, повинні розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 14 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 року передано справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 квітня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У справі, яка розглядається, суди встановили, що ОСОБА_4 у період з 18 по 20 березня 2013 року продав ОСОБА_6 та ОСОБА_5 відповідно належне йому нерухоме майно згідно з укладеними кожним з них окремими договорами купівлі-продажу, а саме: земельну ділянку для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3; земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4; земельну ділянку площею 0,08 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5; будівлю із житловими та службовими приміщеннями площею 128,70 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15885520, нежитлову будівлю - гараж площею 135,10 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15883649; нежитлову будівлю - склад N 2 загальною площею 163,70 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15145569; нежитлову будівлю - склад N 1 загальною площею 130 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 10844800;будинок загальною площею 124,10 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 1934650, нежитлову будівлю - склад з прибудовою площею 764,60 кв. м, асфальтною площадкою площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, РПВН 13450453; земельну ділянку, кадастровий N НОМЕР_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 111-130). Суди з'ясували, що Приватним нотаріусом 18-20 березня 2013 року прийняті рішення про проведення державної реєстрації права власності ОСОБА_6 та ОСОБА_5 на придбане у ОСОБА_4 нерухоме майно (т. 1, а. с. 190-199). Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_3 просила скасувати й згадані рішення державного реєстратора, оскільки правовою підставою для їх прийняття стали недійсні правочини, за якими відчужене спірне майно, за рахунок якого вона вправі задовольнити свої вимоги у зв'язку з існуванням на момент укладення цих правочинів заборгованості продавця перед нею та судової заборони ОСОБА_4 на продаж цієї нерухомості. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАСУкраїни) у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб) прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним вирішення судами попередніх інстанцій вимог щодо здійсненої нотаріусом державної реєстрації права власності на згадане нерухоме майно в порядку цивільного судочинства, оскільки їх предметом у даному випадку є не перевірка адміністративно-розпорядчих дій державного реєстратора (Приватного нотаріуса) чи встановлення законності (незаконності) його дій, а скасування рішень стосовно державної реєстрації права власності ОСОБА_6 та ОСОБА_5 безпосередньо пов'язано зі спором про захист речового (цивільного) права на це майно позивачки, яке не може бути захищене у випадку публічно-правових відносин незалежно від того, що відповідач є суб'єктом владних повноважень у розумінні статті 3 КАС України та здійснював владні управлінські функції (державну реєстрацію права власності) на виконання делегованих повноважень, покладених на нього Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Щодо висновків судів попередніх інстанцій по суті вирішення вказаного спору Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 01 березня 2013 року Голосіївським районним судом м. Києва відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_7 про стягнення коштів у розмірі 11 594 863,5 грн (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29815544). Суди встановили, що на забезпечення позову 05 березня 2013 року суддею Голосіївського районного суду м. Києва постановлено ухвалу про заборону ОСОБА_4 та ОСОБА_7 вчиняти будь-які дії з відчуження належного кожному з них рухомого та нерухомого майна (т. 1, а. с. 84, 85). Під час існування обмеження в реалізації прав власників ОСОБА_4 та ОСОБА_7 уклали договори купівлі-продажу щодо належного їм нерухомого майна, яке було придбано ОСОБА_6 та ОСОБА_5 Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 вересня 2013 року стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 борг у розмірі 11 594 863,5 грн (т. 1, а. с. 9-11). Зазначене рішення місцевого суду в частині стягнення коштів на користь позивачки з ОСОБА_4 залишено без змін рішенням Апеляційного суду м. Києва від 05 листопада 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2014 року (т. 1, а. с. 12, 13, 13 зворот, 14, 15). За положеннями статті 52 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження", у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. У разі відсутності в боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі й обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За нормами частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов'язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову в день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, при цьому оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). За таких обставин місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, з'ясувавши, що спірні договори ОСОБА_4 уклав з порушенням закону, оскільки об'єктами, відчуженими за цими договорами, було забезпечено позов ОСОБА_3 в іншій справі (N 752/3612/13-ц), дійшов обґрунтованих висновків про визнання спірних договорів недійсними за позовом позивачки як заінтересованої особи права та законні інтереси якої порушено вчиненням оспорюваних правочинів, і скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, здійсненої на підставі їх укладення, як похідної вимоги позивачки, що є правовим наслідком недодержання сторонами під час вчинення правочину вимог закону, адже недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина перша статті 216 ЦК України). Посилання заявника на те, що на момент укладення спірних договорів ухвала судді про забезпечення позову ще не перебувала на виконанні органів державної виконавчої та реєстраційної служб, не має правового значення, оскільки за змістом статті 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження не зупиняє виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи. Саме такі правові висновки містяться й в ухвалі Верховного Суду України від 10 березня 2011 року у справі N 6-2773св08, які правильно були застосовані судами попередніх інстанцій та підстав для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Крім того, ОСОБА_4 оскаржував ухвалу про забезпечення позову, постановлену 05 березня 2013 року Голосіївським районним судом м. Києва, яку ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 травня 2013 року залишено без змін (т. 1, а. с. 70, 71). Інші доводи касаційної скарги щодо встановлення фактичних обставин справи та дослідження доказів були предметом розгляду як місцевого суду, так і суду апеляційної інстанції, їм надано оцінку, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати нові обставини та переоцінювати надані докази. Рішення місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в іншій частині не оскаржуються, а отже, відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду їх не перевіряє. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального й процесуального права. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, тому питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суду першої інстанції та апеляційної інстанції не вирішується, а судові витрати, понесені заявником у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України покладаються на ОСОБА_4, які й сплачені останнім. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду, ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9 залишити без задоволення. Рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 12 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 583/2715/16-ц Провадження N 14-174цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідачі: Бакирівська сільська рада Охтирського району Сумської області (далі - Сільрада), ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: управління Держгеокадастру в Охтирському районі Сумської області, Приватне підприємство "Бюро землевпорядного проектування" (далі - ПП "Бюро землевпорядного проектування"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 30 листопада 2016 року (у складі судді Мовчан Н.В.) та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 13 лютого 2017 року (у складі колегії суддів Собини О.І., Криворотенка В.І., Бойка В.Б.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Сільради, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: управління Держгеокадастру в Охтирському районі Сумської області, ПП "Бюро землевпорядного проектування", про визнання незаконним та скасування висновку узгоджувальної комісії з питань вирішення земельних спорів, УСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з указаним позовом, у якому просили визнати незаконним та скасувати висновок узгоджувальної комісії з питань вирішення земельних спорів Сільради (далі - Комісія) від 04 квітня 2016 року, яким погоджено встановлені зовнішні межі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до виготовленої ПП "Бюро землевпорядного проектування" технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості). Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_5 під час розгляду справи N 583/669/15-ц у судовому засіданні надала висновок Комісії від 04 квітня 2016 року, яким погоджено визначені та встановлені у 2016 році нові зовнішні межі належної їй земельної ділянки по АДРЕСА_1 При цьому позивачі вказали, що спірний висновок Комісія підготувала з порушенням вимог законодавства, оскільки вони як зацікавлені особи не були повідомлені про час і місце розгляду заяви ОСОБА_5, не знайомилися з відповідними матеріалами та не були залучені до роботи Комісії, як і не були залучені до розгляду вказаного питання спеціалісти. Крім того, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зауважили, що Комісія не мала права вирішувати спір між ними та ОСОБА_5 щодо збільшення площі її земельної ділянки за рахунок здійсненої нею новобудови. При цьому заново сформована та узгоджена Комісією земельна ділянка з іншою площею та конфігурацією свідчить про повторний розгляд земельного питання, яке вже було вирішено у 1997 році, та порушує їх права як власників суміжних земельних ділянок, що розташовані по АДРЕСА_2 Рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 30 листопада 2016 року позов ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено. Визнано незаконним та скасовано висновок Комісії від 04 квітня 2016 року, яким погоджено встановлені зовнішні межі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до виготовленої ПП "Бюро землевпорядного проектування" технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості). Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачів не було повідомлено про надходження заяви ОСОБА_5 щодо вирішення земельного спору до Комісії, їх не викликали на засідання Комісії; на час розгляду Комісією питання земельні ділянки сторін було сформовано та між сторонами як суміжними землевласниками існував спір щодо межі цих земельних ділянок. За викладених обставин місцевий суд вважав, що недотримання Комісією встановленої процедури під час складення висновку від 04 квітня 2016 року призвело до порушення прав ОСОБА_3 та ОСОБА_4, у зв'язку із чим визнав його незаконним та скасував. Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 13 лютого 2017 року рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 30 листопада 2016 року залишено без змін. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що Комісія під час прийняття висновку порушила вимоги статті 159 Земельного кодексу України (далі -ЗК України). Крім того, апеляційний суд дійшов висновку, що вказаний спір не відноситься до юрисдикції адміністративних судів, а підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки стосується правомірності набуття права власності ОСОБА_5 на земельну ділянку, за позовом суміжних землевласників, не є публічно-правовим. У березні 2017 року ОСОБА_5 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Заявниця в касаційній скарзі вказала, що цей спір є спором фізичної особи із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а тому згідно зі статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій) повинен розглядатися адміністративним судом, у зв'язку із чим суди помилково розглянули справу за правилами цивільного судочинства. Крім того, ОСОБА_5 зауважила, що: вимоги про скасування висновку Комісії, державного акта на право приватної власності на земельну ділянку та відмова ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від погодження меж її земельної ділянки свідчать про зловживання позивачами своїми правами та створення їй перешкод у здійсненні державної реєстрації права власності на земельну ділянку, чим також порушуються її права; спору між сторонами про межу земельної ділянки не існує; за її клопотанням експертизи про відповідність зазначеної в державному акті межі належної їй земельної ділянки, вказаної в технічній документації, суд не призначав, у зв'язку із чим висновки судів першої та апеляційної інстанцій про порушення прав позивачів вважає помилковими без з'ясування того, якими саме діями Комісія їх вчинила. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 травня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. 07 червня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на касаційну скаргу, у яких зазначено про те, що оскільки спір виник між суміжними землевласниками з приводу межі земельної ділянки ОСОБА_5, то він є спором про право цивільне, а тому з огляду на статтю 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не може бути віднесений до адміністративної юрисдикції. Також позивачі зазначали про незаконність оспорюваного висновку Комісії у зв'язку з його невідповідністю фактичним обставинам і про його надання всупереч вимогам земельного законодавства, що призвело до порушення їх прав, оскільки встановлені зовнішні межі земельної ділянки ОСОБА_5 погоджено з урахуванням здійсненої нею нової забудови та за рахунок земельних ділянок позивачок. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 указують, що належні їм та ОСОБА_5 земельні ділянки вже раніше сформовані відповідно до правовстановлюючих документів та технічної документації, у зв'язку із чим повторне встановлення меж і виготовлення технічної документації на належну ОСОБА_5 земельну ділянку по АДРЕСА_1 з огляду на іншу площу та змінену конфігурацію є незаконним. Тому позивачки просили касаційну скаргу відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 серпня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У справі, яка розглядається, суди встановили, що рішенням Сільради від 11 листопада 2015 року утворено Комісію та затверджено Положення про узгоджувальну комісію з питань вирішення земельних спорів (далі - Положення) (т. 1 а. с. 66-69). За змістом пунктів 2.1, 2.6 Положення земельні спори розглядаються Комісією на підставі поданої заяви однією зі сторін у місячний термін з дня надання подання заяви. Комісія приймає рішення з вирішення земельного спору по суті. Рішення викладається у вигляді висновку Комісії, який вступає в силу з моменту його прийняття. У зв'язку з відсутністю згоди ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як суміжних землевласників на погодження (встановлення) меж земельної ділянки ОСОБА_5,Комісія прийняла рішення, викладене у формі висновку від 04 квітня 2016 року, яким запропонувала погодити зовнішні межі земельної ділянки ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 12). За змістом статті 12 ЗК України до повноважень сільських рад у галузі земельних відносин на території сіл належить, зокрема, і вирішення земельних спорів. Частинами першою, третьою статті 158 ЗК України визначено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. За змістом статті 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема, вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом. З огляду на викладене, розглядаючи земельні спори, Комісія діє від імені Сільради, у зв'язку із чим прийняті нею рішення у формі висновку по суті такого спору породжують певні права та обов'язки визначеного кола осіб, отже, можуть бути оскаржені в порядку та спосіб, установлені для рішень, прийнятих безпосередньо самим органом місцевого самоврядування. Звертаючись до суду з позовом, позивачі зазначили, що оскаржуваним висновком Комісії порушуються їх права як суміжних землевласників, унаслідок погодженої нею межі земельної ділянки ОСОБА_5 по АДРЕСА_1, яка проходить по земельних ділянках, які перебувають у власності позивачів. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій, установивши, що зверненняОСОБА_3 та ОСОБА_4 пов'язане із захистом права кожної з них на земельну ділянку, стосується перевірки законності розпорядчих дій Комісії як органу Сільради, що пов'язані з подальшим володінням, користуванням ОСОБА_5 земельною ділянкою, визначеною згідно із розробленою ПП "Бюро землевпорядного проектування" технічною документацією із землеустрою щодо встановлення її меж, тобто суміжного землекористування, дійшли правильного висновку про розгляд даної справи в порядку цивільного процесуального судочинства як такої, у якій відсутні ознаки публічно-правового спору. Також Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для віднесення цієї справи до справ адміністративної юрисдикції. Ухвалою Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 25 травня 2016 року відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Сільради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_5, управління Держгеокадастру в Охтирському районі Сумської області, про визнання протиправними та скасування висновків узгоджувальної комісії з питань вирішення земельних спорів в порядку адміністративного судочинства (т. 1, а. с. 110, 111). Щодо суті спору Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Судом установлено, що ОСОБА_3 є власником земельних ділянок площею 0,0600 га та 0,1500 га, розташованих по АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 13, 14). ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею 0,2124 га по АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 15). ОСОБА_5 з 21 січня 1998 року на праві власності належить земельна ділянка площею 0,47 га, розташована по АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 16). Право власності сторін на земельні ділянки підтверджено державними актами на право приватної власності на землю. Згідно із договором від 21 жовтня 2015 року ПП "Бюро землевпорядного проектування" на замовлення ОСОБА_5 розробило технічну документацію на земельні ділянки площею 0,3800 га та 0, 0900 га, що розташовані по АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 105-109). 31 березня 2016 року ОСОБА_5 звернулася до Комісії із заявою про погодження встановлених зовнішніх меж земельної ділянки по АДРЕСА_1 для виготовлення ПП "Бюро землевпорядного проектування" технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі на місцевості (т. 1, а. с. 70). Цю заяву Комісія задовольнила й надала відповідний висновок від 04 квітня 2016 року. При цьому достовірно з'ясовано, що на момент прийняття Комісією оскаржуваного рішення в провадженні Охтирського міськрайонного суду Сумської області перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Сільради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Товариство з обмеженою відповідальністю "Зем-центр", управління Держземагентства в Охтирському районі Сумської області, про визнання недійсними державних актів, скасування державної реєстрації земельних ділянок та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, Сільради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: управління Держгеокадастру в Охтирському району Сумської області, ОСОБА_4, про скасування рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність та державного акта на право приватної власності на землю (N 583/669/15-ц) (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52542583). Предметом спору в указаній справі є визначення межі між належними сторонам земельними ділянками АДРЕСА_3. Підтвердження про ухвалення судом рішення по суті вказаного вище спору як в матеріалах справи, так і в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутні. За змістом статті 159 ЗК України земельні спори розглядаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, та органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї із сторін у тижневий строк з дня подання заяви за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин. У рішенні органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, визначається порядок його виконання. Статтею 160 ЗК України визначено, що сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору і у разі незгоди із цим рішенням оскаржувати його. Пунктами 2.3, 2.4 Положення визначено, що земельні спори розглядаються за місцем знаходження спірних земельних ділянок за участю сторін спору, які завчасно повідомляються про час та місце розгляду спору. У випадку відсутності однієї із сторін при першому розгляді спору та відсутності письмової згоди на розгляд спору без її участі розгляд спору переноситься. Не встановивши підтверджень згідно із положеннями статей 10, 60 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій) належного повідомлення позивачів про вирішення земельного спору Комісією, що призвело до недотримання визначених статтями 159, 160 ЗК України прав ОСОБА_3, ОСОБА_4, а також з'ясувавши, що на момент надання спірного висновку між сторонами існував спір щодо площ, лінійних розмірів та конфігурації земельних ділянок по АДРЕСА_3 та відповідно в Охтирському міськрайонному суді Сумської області сторони оскаржували правовстановлюючі документи на вказані земельні ділянки (справа N 583/669/15-ц), місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про визнання незаконним та скасування висновку Комісії від 04 квітня 2016 року. Інші доводи касаційної скарги щодо встановлення фактичних обставин справи та дослідження доказів були предметом розгляду як місцевим судом, так і судом апеляційної інстанції, їм надано оцінку, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати нові обставини та переоцінювати надані докази. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, тому питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої інстанції та апеляційної інстанцій, не вирішується. Судових витрат у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції заявник не поніс. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду, ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_5залишити без задоволення. Рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 30 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 13 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 19 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 750/8676/15-ц Провадження N 14-79цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Банк Форум" (далі - ПАТ "Банк Форум") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни, відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року у складі судді Щербак І.В. та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року у складі колегії суддів Губар В.С., Висоцької Н.В., Позігуна М.І. у цивільній справі за позовом ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про відшкодування збитків за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. звернулося до суду із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення збитків за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено кредитний договір N 0023/08/271-Nv, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 58 400 доларів США. Згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит та відсотки за користування кредитом у розмірі 13 % річних до 04 серпня 2033 року. 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_6, ОСОБА_5 укладено договори поруки, відповідно до яких поручителі зобов'язалися солідарно відповідати разом з позичальником за виконання умов кредитного договору. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року (справа N 750/8749/14) позов ПАТ "Банк Форум" задоволено повністю. Стягнуто зі ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у солідарному порядку заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 523 079 грн 91 коп. ОСОБА_4 сплатив 523 079 грн 91 коп. у повному розмірі 20 березня 2015 року. Позивач вважав, що йому заподіяні збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп., виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості, які підлягають стягненню з відповідачів. Позивач просив стягнути солідарно із ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп. за період з 08 жовтня 2014 року по 20 березня 2015 року у зв'язку зі знеціненням національної грошової одиниці. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підстави для стягнення курсової різниці заборгованості відсутні, оскільки збитки позивача по кредитному договору на загальну суму 481 338 грн 16 коп. не відображені у його балансі, а погашення заборгованості відбулося у національній валюті, виходячи з офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на момент ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за договором. Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що звертаючись у 2014 році до суду із позовом до відповідачів, позивач самостійно обрав спосіб захисту своїх порушених прав та просив стягнути борг саме у національній валюті. Спір між сторонами вирішено судом, рішення набрало законної сили, ОСОБА_4 рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року про стягнення боргу виконано у повному обсязі. Позивач не позбавлений права на пред'явлення вимог до відповідачів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 15 серпня 2016 року ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Доводи, які наведені у касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року виконано ОСОБА_4 лише 20 березня 2015 року. На час виконання судового рішення і сплати позичених коштів у гривневому еквіваленті, курс долара США зріс, а тому було порушено право позивача на отримання переданої в кредит у доларах США суми, яке підлягає захисту шляхом відшкодування збитків у порядку частини першої статті 22 ЦК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 19 жовтня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, з посиланням на частину п'яту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не може бути задоволена з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що 05 серпня 2008 року між позивачем та ОСОБА_4 укладено кредитний договір N 0023/08/271-Nv, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 58 400 доларів США. Згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит та відсотки за користування кредитом у розмірі 13 % річних до 04 серпня 2033 року. 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_6, ОСОБА_5 укладено договори поруки, згідно з якими поручителі зобов'язалися солідарно відповідати разом з позичальником за виконання умов кредитного договору. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року (справа N 750/8749/14) позов ПАТ "Банк Форум" задоволено повністю. Стягнуто зі ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 солідарно заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 523 079 грн 91 коп. 20 березня 2015 року ОСОБА_4 сплатив 523 079 грн 91 коп. у повному розмірі. Позивач вважав, що йому були заподіяні збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп., виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості, які підлягають стягненню з відповідачів. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що з метою формування єдиної правозастосовної практики існує необхідність визначити правову природу курсової різниці, виходячи із правових позицій, висловлених у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року N 6-190цс15; від 07 жовтня 2014 року N 3-133гс14; рішенні Ленінського районного суду м. Запоріжжя у справі N 334/6469/15-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року у справі N 333/8776/15-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 лютого 2016 року N 6-36755св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 січня 2016 року N 6-32194св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року N 6-24161св15; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2012 року N 6-33159св11; ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року N 6-108св16. В ухвалах від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-108ск16, від 18 квітня 2012 року у справі N 6-33159св11 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку, що апеляційний суд, який відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення курсової різниці, не врахував, що позивачеві завдано збитків, пов'язаних зі здорожченням валюти США, в якій була надана позика. В ухвалі від 14 січня 2016 року у справі N 6-32194св15 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов протилежного висновку, залишивши без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позову про стягнення курсової різниці. Суд вказав, що така вимога є необґрунтованою, оскільки чинним законодавством не передбачено обов'язку боржника відшкодовувати кредитору курсову різницю. Інші судові рішення, зокрема постанова Верховного Суду України від 07 жовтня 2014 року у справі N 3-133гс14, постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-190цс15 містять інші підстави для звернення до суду та інші обставини у справі, а тому не можна вважати їх такими що суперечать ухвалам від 27 квітня 2016 року у справі N 758/13970/14-ц, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-108ск16, від 18 квітня 2012 року у справі N 6-33159св11. В ухвалі від 25 лютого 2016 року у справі N 6-36755св15 підставою для звернення з позовом до суду було стягнення донарахованих відсотків у зв'язку з коливанням курсу іноземної валюти. Суд апеляційної інстанції, з яким погодився і касаційний суд, відмовив у задоволенні цих позовних вимог, посилаючись на те, що судом стягнуто суму боргу на день винесення рішення судом першої інстанції, з якою погодився позивач і подальше зростання такого зобов'язання із застосуванням курсової різниці є необґрунтованим. Відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року у справі N 6-24161св15 позивач звернувся до суду з позовом про стягнення курсової різниці, як збитків, що передбачені пунктом 2 частини першої статті 22 ЦК України. Суд зазначив, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що курсова різниця, яку просить стягнути позивач, не може вважатися шкодою. Враховуючи загальнообов'язковість та остаточність судового рішення, необхідно чітко визначити чи вважається проведеним належним чином виконання зобов'язання у випадку, коли боржник (позичальник) сплатив кредитору (банку) заборгованість за кредитним договором, зобов'язання за яким виражені в іноземній валюті, у розмірі, який був визначений остаточним судовим рішенням у національній валюті, отримавши через певний проміжок часу після набрання законної сили судовим рішенням від позичальника повну суму, визначену у цьому рішенні, не позбавлений права на пред'явлення до позичальника (боржника) вимог у зв'язку із несвоєчасною сплатою коштів згідно судового рішення (несвоєчасне виконання зобов'язання). За результатами вирішення першого аспекту необхідно визначити, чи є суми, нараховані банком, виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості (внаслідок знецінення національної валюти), за період невиконання судового рішення про стягнення в національній валюті з позичальника на користь кредитора заборгованості, збитками, завданими кредитору у зв'язку із несвоєчасним виконанням боржником свого грошового зобов'язання, вираженого в іноземній валюті (враховуючи те, що спір з приводу основного зобов'язання вже був вирішений судом по суті), або банк, конвертувавши отримані від боржника гривневі платежі в іноземну валюту і зарахувавши їх у рахунок часткового погашення зобов'язань по поверненню кредиту і процентів за його користування, має право на пред'явлення вимоги про стягнення залишкової частини кредиту і процентів, виражених в іноземній валюті (основного зобов'язання). Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України). Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті". Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України. Разом з тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Отже Велика Палата вважає за необхідне визначитися з поняттям "курсова різниця" та зі сферою його застосування. Відповідно до Положення (стандарт) бухгалтерського обліку "Вплив змін валютних курсів", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10 серпня 2000 року N 193 та Порядку відображення в обліку операцій в іноземній валюті, затвердженого Наказом Державного казначейства України від 24 липня 2001 року N 126, іноземна валюта - валюта інша, ніж валюта звітності. Курсова різниця - різниця, яка є наслідком відображення однакової кількості одиниць іноземної валюти в національну валюту України при різних валютних курсах. Курсові різниці визначаються за монетарними статтями балансу. Монетарні статті - статті балансу, що відображають грошові кошти в касі, на рахунках в установах банків, а також такі активи і зобов'язання, що будуть отримані чи сплачені у фіксованій чи визначеній сумі грошей або їх еквівалентів. До монетарних статей відносяться грошові кошти в іноземній валюті, що знаходяться в касі чи на банківському рахунку підприємства; дебіторська заборгованість за відправлені нерезиденту товари, по якій очікується дохід в іноземній валюті; кредиторська заборгованість, що виникла внаслідок отримання підприємством товарів у нерезидента на умовах наступної оплати та для погашення якої, як очікується, підприємство сплатить певну суму грошових коштів в іноземній валюті. Виходячи з поняття "курсова різниця", можна виділити чотири періоди, за які здійснюється перерахунок заборгованості в іноземній валюті для визначення курсових різниць. Це періоди між: - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою фактичного здійснення розрахунків; - датою відображення операції в бухгалтерському обліку і датою складання бухгалтерської звітності за звітний період; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою фактичного здійснення розрахунку; - датою складання бухгалтерської звітності за попередній звітний період і датою складання бухгалтерського звіту за звітний період. Курсові різниці розраховуються за положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку. Наведене дає право зробити висновок, що курсові різниці застосовуються у фінансовій звітності підприємств при веденні бухгалтерського обліку. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У пункті 8 статті 16 ЦК України зазначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Заявляючи вимоги про стягнення курсової різниці, позивач просив стягнути її на підставі статті 22 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання. Визначення поняття збитків наводяться також у частині другій статті 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України), відповідно до якої під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. Відповідно до частини четвертої статті 623 ЦК України при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України). Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Вказаної правової позиції дотримувався також Верховний Суд України в постанові від 18 травня 2016 року у справі N 6-237цс16. Тобто, "курсова різниця" жодним чином не може бути упущеною вигодою, оскільки кредитор міг і не отримати такі доходи. Коливання курсу валют, що призвело до курсової різниці, не можна розцінювати як неправомірні дії боржника, що призвели до позбавлення кредитора можливості отримати прибуток. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. У даному випадку позивач, як кредитор за кредитним договором відповідно до вимог статей 6, 627 ЦК України та реалізуючи право на звернення до суду і принцип диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги та спосіб захисту порушеного права, у 2014 році звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором від 05 серпня 2008 року N 0023/08/271 Nv, визначивши заборгованість у валюті гривні України, вказавши, що саме 523 079 грн 91 коп. є повним розміром заборгованості, включаючи заборгованість за тілом кредиту, заборгованість за відсотками та пеню. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року позов задоволено у повному обсязі. Рішення набрало чинності і виконано відповідачем у повному обсязі 20 березня 2015 року. Кредитор, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання. Тим більше, судами першої і апеляційної інстанцій зазначено про відсутність у бухгалтерському обліку позивача заборгованості в іноземній валюті за період з жовтня 2014 року і ці обставини позивачем не спростовано. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскільки суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 05 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П.
  10. ПОСТАНОВА Іменем України 29 травня 2018 року м. Київ Справа N 305/1180/15-ц Провадження N 14-82цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участі секретаря Ільїних Ю.В., розглянула заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення Апеляційного суду Закарпатської області (судді Бондаренко Ю.О., Куцин М.М., Павліченко С.В.) від 28 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (судді Мазур Л.М., Завгородньої І.М., Червинської М.Є.) від 7 серпня 2017 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц Олени Іванівни, відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції в Закарпатській області, треті особи: ОСОБА_5, Пономаренко Володимир Юрійович, про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У червні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І., відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції в Закарпатській області, треті особи: ОСОБА_5, Пономаренко В.Ю., про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсним іпотечний договір від 14 вересня 2007 року, укладений між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Промінвестбанк") та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3, посвідчений державним нотаріусом Рахівської державної нотаріальної контори за реєстровим N 1-3032. Визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис від 10 грудня 2013 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономаренко В.Ю. за реєстровим N 2093. Зобов'язано державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І. виключити з Державного реєстру іпотек запис про обтяження іпотекою нерухомого майна відповідно до іпотечного договору, укладеного між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3 14 вересня 2007 року, зареєстрованого за реєстровим N 1-2032. Внести до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відомості про зняття заборони на відчуження нерухомого майна, зареєстрованого за реєстровим N 1-3032 відповідно до іпотечного договору, укладеного між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3 14 вересня 2007 року. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ "Кредитні ініціативи" задоволено, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року скасовано та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судового збору. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_9 відхилено. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року залишено без змін. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року, ухвалених у цій справі. У заяві ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції з підстави передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції статей 205-210, 640 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року (справа N 6-30641св11), 15 лютого 2012 року (справа N 6-30639св11), 30 січня (справа N 759/8802/15-ц), 1 лютого (справа N 707/247/16-ц), 1 лютого (справа N 725/4397/15-ц), 3 лютого (справа N 127/2-4295/09) та 8 лютого 2017 року (справа N 367/206/14-ц), постанови Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року у справі N 1/198/-10 та від 12 листопада 2013 року у справі N 910/7500/13. Ухвалою судді Верховного Суду України від 23 листопада 2017 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано матеріали справи з Рахівського районного суду Закарпатської області. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12 січня 2018 року зазначену справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 6 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції та заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому, зазначені рішення в справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Закону N 2147-VIII. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 вересня 2007 року між Закритим акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ЗАТ "АКПІБ") та ОСОБА_5 було підписано кредитний договір N 1515, відповідно до умов якого ОСОБА_5 отримав кредит у сумі 38 тис. доларів США. За користування кредитом була встановлена процентна ставка в розмірі 10 % річних, з кінцевим терміном повернення кредиту та процентів за ним не пізніше 11 вересня 2027 року 12 лютого 2009 року між ЗАТ "АКПІБ" та ОСОБА_5 було укладено договір N 1 про внесення змін та доповнень до кредитного договору N 1515 від 12 вересня 2007 року. У пункті 2.1. цього договору зазначено, що банк надає позичальнику кредит шляхом відкриття невідновлюваної мультивалютної кредитної лінії у сумі еквівалентній 535 тис. 648 грн на умовах, передбачених цим договором та договорами про внесення змін та доповнень до нього, але для кожного виду валют ліміт кредитування не може перевищувати 35 тис. 240 доларів США та 264 тис. 300 грн. При цьому з 12 лютого 2009 року ліміт кредитної лінії складає 264 тис. 300 грн. Згідно з пунктом 2.2 цього договору за користування кредитом встановлюється процентна ставка в розмірі 10 % річних за користування кредитом, наданим в доларах США та 10 % річних за кредитом, наданим у гривні. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором N 1515, 14 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, посвідчений державним нотаріусом Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І., та зареєстрований в реєстрі за реєстраційним N 1-3032, за умовами якого зазначені особи передали банку в іпотеку чотирикімнатну квартиру на першому поверсі п'ятиповерхового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 17 грудня 2012 року між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк" (який є правонаступником ЗАТ "АКПІБ") та ТОВ "Кредитні ініціативи" було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло право вимоги за кредитним договором N 1515 від 12 вересня 2007 року, укладеного між ЗАТ "АКПІБ" та ОСОБА_5 10 грудня 2013 року, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономаренко В.Ю. було вчинено виконавчий напис за р. N 2093, у відповідності до якого було звернуто стягнення на квартиру, що є предметом іпотеки за іпотечним договором N 1-3032. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року в справі N 709/2714/12 за позовом ОСОБА_8 до ПАТ "АКПІБ", яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 між ОСОБА_5 та ЗАТ "АКПІБ" є неукладеним, а тому, оспорюваний договір іпотеки, який укладався в забезпечення виконання зазначеного кредитного договору, є недійсним. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що рішенням Рахівського районного суду від 27 листопада 2012 року у справі N 709/2714/12 за позовом ОСОБА_8 до ПАТ "АКПІБ", ОСОБА_5 про визнання недійсним кредитного договору N 1515 від 12 вересня 2007 року, у задоволенні позову ОСОБА_8 було відмовлено, а формулювання, що оспорюваний кредитний договір не є укладеним, а тому не підлягає судовому захисту, було взято з контексту вказаного рішення, яким навпаки встановлено відсутність доказів, які б дали можливість зробити висновок про те, що зміст кредитного договору суперечить чинному законодавству. Разом з тим у наданих заявником для порівняння судових рішеннях, зокрема в постанові Вищого господарського суду України від 12 листопада 2013 року в справі N 910/7500/13 та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року (справа N 6-30641св11), 15 лютого 2012 року (справа N 6-30639св11) суди, на відміну від справи, яка переглядається, дійшли висновку про те, що основне зобов'язання - кредитний договір є неукладеним, і це встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, таке зобов'язання не може забезпечуватись дійсним договором іпотеки. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Постанова Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року (справа N 1/198/-10), на яку в своїй заяві також посилається ОСОБА_3 прийнята у справі про звернення стягнення на заставне майно; ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня (справа N 759/8802/15-ц), 1 лютого (справа N 707/247/16-ц), 3 лютого (справа N 127/2-4295/09), 8 лютого 2017 року (справа N 367/206/14-ц) прийняті у справах за заявами про заміну сторони виконавчого провадження. Отже, у справах наявні інші підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені інші фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року (справа N 725/4397/15-ц), надана заявником для порівняння не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судове рішення апеляційної інстанції та передав справу на новий апеляційний розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Велика Палата Верхового Суду виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Статтею 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Отже інформація, яка повинна бути надана до моменту укладання договору однією із сторін є частиною пропозиції та істотною умовою договору, оскільки обов'язковість її оприлюднення прямо передбачена Законом. Відповідно до частини першоїстатті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення. Відповідно до частини 1 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина 1 статті 575 ЦК України). У відповідності до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Основне зобов'язання - зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою. Відповідно до частин 4 та 5 статті 3 Закону України "Про іпотеку" іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Враховуючи те, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року в справі N 709/2714/12, яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним, то таке зобов'язання не може забезпечуватись дійсним договором іпотеки. Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина 3 статті 215 ЦК України). Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Оскільки оспорюваний договір іпотеки укладений в забезпечення виконання кредитного договору, який є неукладеним, що суперечать вимогам цивільного законодавства щодо застави майна та частини 4 статті 3 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року, яке набрало законної сили, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року, яке набуло чинності, відмовлено в задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв'язку з тим, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним, а тому у сторін не виникли взаємні права та обов'язки за договором. Отже суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог, оскільки кредитний договір N 1515 від 12 вересня 2007 року є неукладеним, а тому, оспорюваний договір іпотеки, який укладався в забезпечення виконання зазначеного кредитного договору, є недійсним. Отже, у справі, яка переглядається Великою Палатою Верховного Суду, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) є підставою для скасування зазначених рішень. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року скасувати, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  11. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2018 року м. Київ справа № 910/12294/16 провадження № 12-9зг18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Кібенко О. Р., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В.В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О. В., та представників учасників справи: від позивача - Вабіщевич Т. В., Орлова О. В., від відповідача - Носенко Т. С., від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Герасименко Т. В., розглянула у судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства «Банк Петрокоммерц-Україна» про перегляд рішення Господарського суду міста Києва від 17 серпня 2016 року, ухваленого суддею Підченком Ю. О., постанови Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2016 року, ухваленої у складі колегії суддів Баранця О. М., Калатай Н. Ф., Пашкіної С. А., постанови Вищого господарського суду України від 20 лютого 2017 року, ухваленої у складі колегії суддів Кролевець О. А., Євсікова О. О., Самусенко С. С., у справі Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ Капітал» до Публічного акціонерного товариства «Банк Петрокоммерц-Україна», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Капіталь Груп», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Свікон», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватна фірма «Мустанг», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватне підприємство «Косвас», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Мале сільськогосподарське підприємство «АЗС-НИВА-1», про визнання недійсними одностороннього правочину, наказу та визнання відсутнім права. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У липні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ Капітал» (далі - ТОВ «ФК «Централ Капітал», позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк Петрокоммерц-Україна» (далі - ПАТ «Банк Петрокоммерц-Україна», Банк, відповідач) про: - визнання недійсним одностороннього правочину Банку, оформленого наказом уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації Банку Гулеєм Олександром Івановичем (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно) від 15 квітня 2016 року № 60, про визнання нікчемними договорів (далі - наказ №60); - визнання недійсним наказу № 60, в частині визнання нікчемними договорів; - визнання відсутнім права Банку вчиняти дії щодо застосування наслідків недійсності договорів, які визнані нікчемними. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 2. Протягом 2015 - 2016 років позивач і відповідач уклали такі договори: - договір купівлі-продажу від 24 липня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовим Є. В. та зареєстрований у реєстрі за № 2288; - договори купівлі-продажу від 02 та 08 вересня 2015 року, посвідчені приватним нотаріусом КМНО Морозовим Є. В. та зареєстровані у реєстрі за №№ 2557, 2558, 2611, відповідно; - договори № 3 від 25 січня 2016 року, № 4 від 10 лютого 2016 року, № 5 від 19 лютого 2016 року, № 6 від 26 лютого 2016 року, № 7 від 03 березня 2016 року, № 8 від 09 березня 2016 року про внесення змін до договору відступлення права вимоги (договору цесії) від 28 серпня 2015 року, укладеного між Банком та ТОВ «ФК «Централ Капітал»; - договір відступлення права вимоги (договір цесії) від 24 липня 2015 року; - кредитний договір № 008-08-15 від 05 серпня 2015 року. 3. 17 березня 2016 року Правління Національного банку України ухвалило постанову № 169 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк Петрокоммерц-Україна» до категорії неплатоспроможних». 4. На виконання цієї постанови виконавча дирекція Фонду цього ж дня прийняла рішення № 368 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Банк Петрокоммерц-Україна» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку». Згідно з цим рішенням розпочато процедуру виведення Банку з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації і призначено Гулея О. І. уповноваженою особою Фонду на здійснення тимчасової адміністрації Банку. 5. 15 квітня 2016 року Гулей О. І. на підставі пунктів 2, 3, 7 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» видав наказ № 60 про визнання нікчемними правочинів, вчинених Банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації, та доручив директору департаменту запровадження тимчасової адміністрації Фонду вжити необхідних заходів для застосування наслідків нікчемності правочинів. 6. 17 травня 2016 року Банк направив позивачу повідомлення про нікчемність перелічених у цьому наказі правочинів. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 7. Господарський суд міста Києва рішенням від 17 серпня 2016 року, залишеним без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2016 року та Вищого господарського суду України від 20 лютого 2017 року, позов задовольнив повністю. 8. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність у договорах ознак нікчемності, передбачених пунктами 2, 3, 7 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», і вказали на необхідність розгляду спору в порядку господарського судочинства, оскільки уповноважена особа Фонду не виступає у цих правовідносинах як самостійний суб'єкт, а діє від імені Банку. Суди також визначили, що на спори, які виникають на стадії функціонування тимчасової адміністрації або ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Короткий зміст заяви та відзиву на неї 9. 10 травня 2017 року Банк звернувся із заявою про перегляд Верховним Судом України і скасування рішення Господарського суду міста Києва від 17 серпня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 20 лютого 2017 року у справі № 910/12294/16, а також ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову. 10. 30 серпня 2017 року ТОВ «ФК «Централ Капітал» подало відзив на заяву Банку, в якому просило відмовити в її задоволенні. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи відповідача (особи, яка подала заяву) 11. Заявник стверджує, що: 11.1. Відповідачем у спорах про визнання недійсним наказу № 60 про нікчемність правочинів, підписаного уповноваженою особою Фонду, має бути Фонд, а не Банк. Суди попередніх інстанцій помилково ототожнили Банк (юридичну особу - суб'єкта господарювання) із суб'єктом владних повноважень - Фондом (від імені якого приймає рішення працівник Фонду - уповноважена особа на здійснення тимчасової адміністрації банку), що призвело до неоднакового застосування норм матеріального (статей 16, 35, 36, 38 та 54 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») та процесуального права (статей 21, 24 Господарського процесуального кодексу України, в редакції Закону України від 06 листопада 1991 року №1798-ХІІ з наступними змінами та доповненнями, далі - ГПК України); 11.2. Спірні правовідносини є публічно-правовими, а тому цей спір має вирішуватися судами за правилами Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 06 липня 2005 року № 2747-IV з наступними змінами та доповненнями (далі - КАС України). Вищий господарський суд України дійшов помилкового висновку про те, що справа щодо оскарження законності наказу № 60, підписаного уповноваженою особою Фонду, про визнання договорів Банку нікчемними підвідомча господарським судам. Такий висновок зумовив неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм процесуального права (статті 12 та пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України і частини другої статті 17 КАС України); 11.3. Наказ про нікчемність правочинів є не одностороннім правочином, а правовим актом індивідуальної дії. Суди попередніх інстанцій помилково ототожнили поняття «правочин» і «правовий акт індивідуальної дії суб'єкта владних повноважень», що призвело до неправильного застосування норм матеріального права (статей 202, 215 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України). 12. 27 лютого 2018 року відповідач надав додаткові пояснення, у яких повідомив про різницю правових позицій позивача в аналогічних справах. Так, в Окружному адміністративному суді міста Києва розглядається адміністративна справа, у якій ТОВ «ФК «Централ Капітал» оскаржує аналогічні накази уповноваженої особи Фонду про визнання нікчемними інших правочинів (договорів). У цій справі позивач зазначає, що спори з уповноваженою особою Фонду є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства, а тому позов пред'явлено ТОВ «ФК «Централ Капітал» до уповноваженої особи Фонду, а не до Банку. Натомість у справі, яку розглядає Верховний Суд, позов пред'явлено до Банку, і той самий позивач стверджує, що спір має розглядатись у порядку господарського судочинства. Позиція позивача, викладена у відзиві на заяву 13. ТОВ «ФК «Централ Капітал», заперечуючи проти вимог Банку, стверджує, що: 13.1. Банк є належним відповідачем, оскільки уповноважена особа Фонду на здійснення тимчасової адміністрації Банку виступає у спірних відносинах не як самостійний суб'єкт, а діє від імені Банку; 13.2. Спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки на спори, що виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів, що підтверджується висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 16 лютого 2016 року у справі № 826/2043/15 та від 15 червня 2016 року у справі № 826/20410/14; 13.3. Дії Банку з видання оспорюваного наказу мають усі ознаки одностороннього правочину, і суди попередніх інстанцій правильно захистили порушене право у спосіб, що відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення, а саме шляхом визнання недійсним одностороннього правочину Банку, оформленого наказом № 60, визнання недійсним цього наказу, а також визнання відсутнім права Банку вчиняти дії щодо застосування наслідків недійсності договорів, укладених між позивачем і відповідачем. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо правил і меж розгляду заяви Верховним Судом 14. Заява про перегляд судових рішень розглядається Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», далі - Закон №2147-VIII (підпункти 1, 2 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України в редакції цього Закону). 15. Так, відповідно до статей 11114, 11116 ГПК України Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом. Заява про перегляд рішень господарських судів може бути подана виключно з наступних підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних відносинах (пункт 1 частини першої 11116 ГПК України); 2) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ (пункт 2 частини першої 11116 ГПК України); 3) невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних відносинах норм матеріального права (пункт 3 частини першої 11116 ГПК України). 16. Подібність відносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Щодо визначення юрисдикції 17. Заявник стверджує про наявність неоднакового застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального та процесуального права (підпункту 1 пункту 1 статті 12 та частини першої статті 80 ГПК України, частини другої статті 17 КАС України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року) та про відступ судом касаційної інстанції від правових позицій Верховного Суду України при визначенні юрисдикції спору. 18. На підтвердження цього Банк у заяві про перегляд судових рішень посилається на правові висновки, викладені в ухвалі Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 12 січня 2017 року у справі № 826/8273/16, ухвалі ВГСУ від 10 лютого 2017 року у справі 826/25115/15, ухвалі ВАСУ від 08 лютого 2017 року у справі № 826/24648/15, ухвалі ВАСУ від 25 лютого 2016 року у справі № 826/12348/15, постанові Верховного Суду України від 20 вересня 2016 року у справі № 826/12348/15 й ухвалах Верховного Суду України від 20 вересня 2016 року у справі № 819/2132/15 та від 13 вересня 2016 року у справі № 815/5455/15. 19. Велика Палата вважає, що постанова Верховного Суду України від 20 вересня 2016 року у справі № 826/12348/15, а також ухвали Верховного Суду України від 20 вересня 2016 року у справі № 819/2132/15, від 13 вересня 2016 року у справі № 815/5455/15 не можуть бути взяті до уваги у якості підстав для перегляду відповідно до пункту 3 частини першої статті 11116 ГПК України, адже цими рішеннями заявникам відмовлено у перегляді рішень судів касаційних інстанцій і вони не місять правових висновків суду з питань юрисдикції. 20. В ухвалі ВАСУ від 12 січня 2017 року у справі № 826/8273/16, ухвалі ВАСУ від 10 лютого 2017 року у справі №826/25115/15, ухвалі ВАСУ від 08 лютого 2017 року у справі № 826/24648/15, ухвалі ВАСУ від 25 лютого 2016 року у справі № 826/12348/15 суди зробили правовий висновок, що спірні правовідносини є публічно-правовими та мають розглядатися за правилами КАС України, зважаючи на прийняття рішення про нікчемність правочинів уповноваженою особою Фонду як суб'єктом владних повноважень. 21. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що спір у цій справі є цивільно-правовим (господарсько-правовим) і належить до юрисдикції господарських судів, оскільки на спори, які виникають на стадії функціонування тимчасової адміністрації в банку або ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. 22. Проаналізувавши викладені в зазначених вище постановах правові висновки, Велика Палата Верховного Cуду вважає, що існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій статті 12 та пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України і частини другої статті 17 КАС України. 23. Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків щодо застосування норм процесуального права. 24. Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 25. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 КАС України). 26. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 27. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є характер спору. Публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин. 28. Приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватно-правових відносин, або такий, що йому не суперечить. Спір є приватно-правовим навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. 29. Помилковим є застосування статті 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), оскільки визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 30. Відповідно до статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є не органом державної влади, а установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 37 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку він ухвалює обов'язкові для банків рішення, а з іншого здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку. Так, діючи як орган управління банку, Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй відповідних повноважень мають право: - вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; - укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом; - продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій; - повідомляти сторін за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів; - заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи; - приймати на роботу, звільняти з роботи чи переводити на іншу посаду будь-кого з керівників чи працівників банку, переглядати їх службові обов'язки, змінювати розмір оплати їх праці з додержанням вимог законодавства України про працю та інше. 31. Уповноважена особа Фонду діє в межах повноважень Фонду. На виконання своїх повноважень така особа, зокрема: 1) діє без довіреності від імені банку, має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку; 2) видає накази та розпорядження, дає доручення, обов'язкові до виконання працівниками банку (частина четверта статті 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). 32. Згідно із частинами першою та другою статті 38 цього Закону Фонд зобов'язаний забезпечити збереження активів банку, зокрема, забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. 33. На виконання вказаних приписів оспорюваним наказом № 60 уповноваженої особи Фонду, виданим останнім як органом управління Банком, деякі правочини Банку віднесено до нікчемних. Цей наказ є результатом внутрішньої перевірки правочинів Банку, забезпеченої уповноваженою особою Фонду, і внутрішнім документом Банку, обов'язковим для виконання працівниками, та не породжує обов'язків у контрагентів Банку, оскільки обов'язок повернути майно (кошти) виникає у контрагентів не на підставі наказу про виявлення нікчемних правочинів, а в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України). Таке майно (кошти) може бути повернуто або добровільно, або у примусовому порядку на підставі судового рішення. 34. Щоб застосувати наслідки нікчемного правочину, Банк як сторона такого правочину повинен звернутися з відповідним позовом до суду. Вказане свідчить про відсутність у Фонду та його уповноваженої особи повноважень відносно контрагентів Банку у правочинах, віднесених у наказі, підписаному уповноваженою особою Фонду, до нікчемних. 35. Оскільки позивач оскаржує наказ про віднесення правочинів до нікчемних, виданий уповноваженою особою Фонду не як суб'єктом владних повноважень, а як органом управління Банком, що здійснює заходи із забезпечення збереження його активів і запобігання втрати майна та грошових коштів, такий спір не є публічно-правовим. 36. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи Банку про те, що спір має публічно-правовий характер і повинен розглядатись у порядку адміністративного судочинства. 37. Водночас, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що спір, який розглядається, підвідомчий господарським судам відповідно до пункту 2 частини першої статті 12 ГПК України (справи про банкрутство). Він не є спором про банкрутство, а отже, має вирішуватися за правилами господарського судочинства з інших підстав, ніж передбачено наведеною нормою ГПК України, з огляду на таке. 38. Даний спір пов'язаний з процедурою визнання банку неплатоспроможним та його ліквідацією в порядку Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а не Закону України від 14 травня 1992 року №2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII). 39. Згідно з абзацами третім і дев'ятим частини першої статті 1 Закону №2343-XII під банкрутством розуміється визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені в порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Справа про банкрутство розглядається господарським судом та порушується за заявою боржника або кредитора. Спеціальні вимоги до такої заяви передбачено цим Законом. Ознаки неплатоспроможності боржника у справі про банкрутство встановлюються судом, до якого подану відповідну заяву. При цьому під неплатоспроможністю розуміється неспроможність боржника виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності. 40. Водночас, визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку (в тому числі ліквідація) в порядку Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відрізняється від процедури визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) та застосування ліквідаційної процедури в порядку Закону № 2343-XII. 41. Так, за змістом Закону України від 07 грудня 2000 року №2121-III «Про банки та банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III) визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку здійснюється в позасудовому порядку, на відміну від визнання банку неплатоспроможним у межах справи про банкрутство. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних приймає Національний банк України в порядку, передбаченому цим Законом. Заходи щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку здійснює Фонд в один із способів, визначених статтею 39 цього ж Закону. 42. Отже спори, які пов'язані з процедурою виведення неплатоспроможного банку з ринку (в тому числі шляхом ліквідації), не тотожні спорам у справах про банкрутство. Крім того, не слід ототожнювати зі справами про банкрутство справи щодо оскарження рішень Фонду, прийнятих у межах процедур виведення неплатоспроможного банку з ринку, зокрема наказів щодо виявлених нікчемних правочинів. 43. З урахуванням наведеного, цей спір підвідомчий господарським судам не відповідно до пункту 2 частини першої статті 12 ГПК України (справи про банкрутство), а має розглядатися в порядку господарського судочинства згідно з пунктом 1 частини першої цієї ж статті з огляду на суб'єктний склад та зміст правовідносин, а також ураховуючи те, що він пов'язаний з укладенням господарського договору. 44. Відтак, господарські суди попередніх інстанцій правильно застосували норми процесуального права, дійшовши висновку про підвідомчість такого спору господарським судам, оскільки спірні правовідносини мають цивільно-правовий характер, які регламентуються актами цивільного та господарського законодавства, тому вирішення даного спору не відноситься до компетенції адміністративних судів, а підлягає розгляду господарським судом. Щодо належного відповідача 45. Заява про перегляд також обґрунтована тим, що суди касаційної інстанції господарської й адміністративної юрисдикцій при визначенні належного відповідача неоднаково застосували одні й ті самі норми матеріального права (статті 16, 35, 36, 38 та 54 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), а також норм процесуального права (статей 21, 24 ГПК України) при визначенні належного відповідача, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 46. В обґрунтування наявності зазначеної підстави Банк додав до заяви копії ухвал ВАСУ: від 11 лютого 2016 року у справі № 804/6671/15, від 25 лютого 2016 року у справі № 826/12348/15, від 02 червня 2016 року у справі № 819/2132/15, від 01 лютого 2017 року у справі № 826/6687/15, від 15 лютого 2017 року у справі № 819/2134/15, від 15 лютого 2017 року у справі № 804/229/16, від 09 березня 2017 року у справі № 815/4560/15. 47. Велика Палата Верховного суду доходить висновку, що наведені заявником ухвали ВАСУ: від 02 червня 2016 року у справі № 819/2132/15, від 01 лютого 2017 року у справі № 826/6687/15, від 15 лютого 2017 року у справі № 819/2134/15, від 15 лютого 2017 року у справі № 804/229/16 не можуть бути враховані для підтвердження підстав для перегляду, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 11116 ГПК України, адже правовідносини між сторонами, до яких судом застосовувалися зазначені заявником норми матеріального права, не можуть вважатися подібними. Так: - ухвалу ВАСУ від 02 червня 2016 року постановлено у справі № 819/2132/15 про зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити фізичну особу до переліку вкладників ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК», які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, про визнання протиправним і скасування наказу уповноваженої особи Фонду в частині визнання нікчемним правочину за договором банківського вкладу (депозиту). - ухвалу ВАСУ від 01 лютого 2017 року постановлено у справі № 826/6687/15 про визнання неправомірними дій уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Старокиївський банк» при складанні протоколу, яким оформлено результати роботи комісії з перевірки договорів (інших правочинів), укладених банком, про зобов'язання уповноваженої особи внести позивачів до переліку вкладників, що мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, про зобов'язання Фонду затвердити реєстр вкладників для здійснення виплат. - ухвали ВАСУ: від 15 лютого 2017 року постановлено у справі № 819/2134/15 та від 15 лютого 2017 року постановлено у справі № 804/229/16 за позовами фізичної особи до уповноваженої особи Фонду про визнання протиправними дій цієї уповноваженої особи щодо визнання нікчемним договору банківського вкладу (депозиту), укладеного з ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК», зобов'язання уповноваженої особи подати до Фонду інформацію про позивача як вкладника, який має право на відшкодування коштів за рахунок Фонду; про визнання протиправними дій цієї уповноваженої особи щодо визнання договору нікчемним, визнання протиправною бездіяльність уповноваженої особи щодо не включення позивача до переліку вкладників та про зобов'язання уповноваженої особи включити позивача до цього переліку. Ці ухвали також не є підставою для перегляду, оскільки зазначеними ухвалами справу направлено на новий розгляд, тобто вона не є остаточним рішенням у справі. 48. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведені заявником ухвали ВАСУ: від 11 лютого 2016 року у справі № 804/6671/15, від 25 лютого 2016 року у справі № 826/12348/15 та від 09 березня 2017 року у справі № 815/4560/15 можуть бути враховані для підтвердження підстав для перегляду, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 11116 ГПК України з огляду на наступне. 49. Ухвалою ВАСУ від 11 лютого 2016 року у справі № 804/6671/15 залишено в силі постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 червня 2015 року, якою задоволено позов Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма Маяк» про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемним договору, укладеного між АТ «Златобанк» та позивачем, про визнання протиправним і скасування рішення цієї ж особи про визнання договору нікчемним. При цьому, відповідачем у цій справі була уповноважена особа Фонду, а Фонд - третьою особою. 50. Ухвалою ВАСУ від 25 лютого 2016 року у справі № 826/12348/15 залишено без змін постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року, якою задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Іпотека Кредит» до уповноваженої особи Фонду, третя особа - Фонд, про визнання протиправними дій і рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемним договору, укладеного між ПАТ «ОМЕГА БАНК» та позивачем, та скасування рішення цієї уповноваженої особи про визнання нікчемним договору. У цій справі відповідачем була уповноважена особа Фонду. 51. Ухвалою ВАСУ від 09 березня 2017 року постановленою у справі № 815/4560/15 залишено без змін постанову Одеського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2015 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2015 року, якими частково задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Дасті» про визнання протиправними дій щодо визнання нікчемними договорів, укладених між ПАТ «Імексбанк» та позивачем, а також ПАТ «Імексбанк» з ТОВ «Фрегат», визнання протиправним і скасування рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання правочинів нікчемними, визнання протиправними дій щодо оприлюднення через веб-сайт ПАТ «Імексбанк» повідомлення про нікчемність правочинів, зобов'язання оприлюднити через цей сайт інформацію про скасування рішення. Відповідачем у цій справі була уповноважена особа фонду, а третьою особою - ПАТ «Імексбанк». 52. Проте, жодна з зазначених у пунктах 48 - 51 цієї постанови ухвал не містить правових висновків щодо належного чи неналежного відповідача за даною категорією справ. Але залишення без змін рішень судів попередніх інстанцій, у яких відповідачем було визначено уповноважену особу Фонду, а не банк, щодо якого введено процедуру тимчасової адміністрації чи ліквідації, свідчить про погодження ВАСУ з правовою позицією про те, що саме уповноважена особа Фонду є належним відповідачем у справах, наданих для порівняння. 53. Водночас, ВГСУ упостанові від 20 лютого 2017 року у справі № 910/12294/16, що переглядається, вказав на помилковість тверджень скаржників про те, що належним відповідачем у справі є не Банк, а уповноважена особа Фонду. Суд дійшов висновку, що належним відповідачем є саме Банк, оскільки спірним наказом визнані нікчемними договори, стороною яких є Банк, а уповноважена особа Фонду, діючи від імені Банку, не виступає у цих відносинах як самостійний суб'єкт. 54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що має місце неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального права (статей 16, 35, 36, 37, 38, 42 та 54 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), а також норм процесуального права (статей 21, 24 ГПК України) при визначенні належного відповідача. 55. Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків щодо застосування відповідних норм матеріального і процесуального права. 56. Банк, який виводиться з ринку, до моменту державної реєстрації його припинення не позбавлений правосуб'єктності і може виступати учасником різних правовідносин. Від імені банку у цих правовідносинах діє уповноважена особа Фонду, виконуючи функції виконавчого органу банку (керівника Банку). 57. Отже, відносини між сторонами господарських договорів, у яких бере участь банк, якого як керівник представляє уповноважена особа Фонду, є приватноправовими. У цих правовідносинах Фонд та його уповноважена особа, діючи від імені Банку, не має жодних владних повноважень щодо іншої сторони цих правочинів. Уповноважена особа Фонду не виступає у цих правовідносинах як самостійний суб'єкт, а Фонд не набуває самостійних прав й обов'язків, оскільки він діє на підставі закону від імені Банку. Представництво банку Фондом ґрунтується наприписах Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 58. Наказ № 60 видано на підставі даних внутрішньої перевірки, проведеної працівниками Банку. Накази уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання виключно працівниками Банку (пункт 2 частини четвертої статті 37 Закону України «Про гарантування вкладів фізичних осіб»), такі накази не можуть містити жодних приписів, адресованих третім особам, зокрема, контрагентам Банку. Таким чином, наказ № 60 є документом, виданим уповноваженою особою Фонду, що діяв у якості органу управління Банку, і є внутрішнім документом Банку. 59. З огляду на вищенаведені положення законодавства та враховуючи те, що спірним наказом визнані нікчемними договори, стороною яких є Банк, і уповноважена особа Фонду не виступає у цих правовідносинах як суб'єкт владних повноважень, а діє від імені Банку, апеляційний і касаційний господарські суди правильно визначили, що саме Банк є належним відповідачем у справі. 60. Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими доводами позивача та відхиляє як необґрунтовані аргументи Банку про те, що належним відповідачем у спорах про визнання недійсним наказу про нікчемність правочинів має бути так уповноважена особа Фонду, а не Банк. Щодо визнання наказу про нікчемність правочинів одностороннім правочином 61. У заяві про перегляд судових рішень Банк вказав на неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального права (статей 202, 215, 216 ЦК України) при вирішенні питання про правову природу наказу про нікчемність правочинів. 62. На обґрунтування підстав для перегляду Банком надано копії ухвал ВАСУ: від 11 лютого 2016 року у справі № 804/6671/15, від 25 лютого 2016 року у справі № 826/12348/15, від 01 лютого 2017 року у справі № 826/6687/15. 63. У наведених ухвалах рішення уповноваженої особи Фонду про визнання правочинів Банку нікчемними визнано «розпорядчим рішенням» та «рішенням суб'єкта владних повноважень». 64. У рішенні, яке переглядається, Вищий господарський суд України погодився з висновками місцевого й апеляційного господарських судів про те, що видання оскаржуваного наказу уповноваженою особою Фонду є одностороннім правочином, укладеним з метою досягнення конкретного цивільно-правового результату для сторін у вигляді необхідності вчинення дій для застосування наслідків недійсності договорів (повернення майна, коштів тощо). 65. Проаналізувавши викладені в зазначених вище судових рішеннях правові висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що має місце неоднакове застосування судами касаційних інстанцій статей 202, 203, 214, 215 ЦК України при визначенні правової природи наказу про нікчемність правочину. 66. Велика Палата дійшла наступних висновків щодо застосування норм матеріального права. 67. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав й обов'язків. Одностороннім правочином є дія однієї сторони. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила, а для інших осіб - лише у випадках, установлених законом, або за домовленістю з цими особами (стаття 202 ЦК України). 68. Згідно із частинами першою та другою статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд зобов'язаний забезпечити збереження активів банку, зокрема, забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. 69. За результатами цієї перевірки виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи Банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними. 70. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не наказу Банку, підписаного уповноваженою особою Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») незалежно від того, чи була проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів Банку і виданий згаданий наказ. Наслідки нікчемності правочину також наступають для сторін в силу вимог закону. Наказ Банку не є підставою для застосування таких наслідків, тому не може вважатись одностороннім правочином, адже він не є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків ані у Банку, ані у іншої сторони правочину, віднесеного наказом до нікчемних. Такий наказ є внутрішнім розпорядчим документом Банку як суб'єкта господарювання, виданим керівником Банку в межах своїх повноважень. 71. Відтак, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами ПАТ «Банк Петрокоммерц-Україна», наведеними у заяві про перегляд судових рішень, про помилкове ототожнення наказу Фонду з одностороннім правочином, що спричинило неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права в цій частині. 72. Зважаючи на викладені положення закону, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним наказу № 60, як одностороннього правочину Банку. 73. Щодо інших вимог позовної заяви Велика Палата Верховного суду дійшла наступних висновків. 74. Відповідно до статті 55 Конституції України і статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів. 75. Згідно з частиною другою статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України) способом захисту прав і законних інтересів може бути, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів. Втім, цю норму слід застосовувати з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України, яким до способів захисту віднесено визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Банк у спірних правовідносинах не діє в якості суб'єкта владних повноважень і не здійснює жодних управлінських функцій щодо позивача. 76. Обов'язок повернути все одержане за нікчемним договором (правочином) виникає в силу вимог закону, а не наказу чи повідомлення банку, а тому позовна вимога про визнання недійсним наказу №60 не підлягає задоволенню. 77. Накази (рішення) про нікчемність правочинів не можуть встановлювати обов'язки для третіх осіб, зокрема, контрагентів Банку. Тому сам факт видання наказу про нікчемність правочину не може вважатися порушенням прав іншої сторони правочину. 78. Частиною другою статті 20 ГК України до способів захисту прав і законних інтересів віднесено також визнання відсутності прав. Водночас, як зазначено вище, якщо сторона договору, укладеного з банком, не погоджується з правовою оцінкою банку такого правочину як нікчемного, банк вправі звернутися до суду про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Процесуальне право кожної особи на звернення до суду гарантоване законом, а його реалізація не може порушити прав позивача. Отже, позовна вимога про визнання відсутнім права Банку вчиняти дії щодо застосування наслідків недійсності договорів, які віднесено до категорії нікчемних, також не підлягає задоволенню. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ ЗАЯВИ 79. Відповідно до приписів підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 111-25 ГПК України у разі неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору суд може скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення. 80. З огляду на наведене, заява про перегляд підлягає задоволенню, а судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову (пункт 1 частини першої статті 111-24 ГПК України). Щодо судових витрат 81. Відповідно до пункту 11 частини другої статті 11111 ГПК України у постанові суду касаційної інстанції мають бути зазначений новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення. 82. Частиною cьомою статті 49 цього ж Кодексу передбачено, що якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 83. Оскільки в цьому випадку Верховний Суд приймає нове рішення про відмову у задоволенні позову, судовий збір за розгляд апеляційної та касаційної скарг покладається на позивача у справі. ВИСНОВКИ ПРО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА 84. Відносини між сторонами господарських договорів, у яких однією зі сторін є банк, який виводиться з ринку і від імені якого діє уповноважена особа Фонду або Фонд, є приватноправовими. Відповідно, спори щодо нікчемності правочинів між суб'єктами господарювання є господарсько-правовими і мають розглядатися судами господарської юрисдикції. У цих правовідносинах Фонд або його уповноважена особа, діючи від імені Банку, не мають владних повноважень щодо іншої сторони цих правочинів. Оскільки уповноважена особа Фонду не виступає у цих правовідносинах як самостійний суб'єкт, а діє від імені Банку, саме Банк є належним відповідачем у справі. 85. За результатами перевірки, передбаченої статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. Наказ (рішення або інший документ) про нікчемність правочинів є внутрішнім розпорядчим документом Банку як суб'єкта господарювання, виданим Фондом чи уповноваженою особою Фонду як керівником Банку в межах своїх повноважень. Такий наказ не є одностороннім правочином. 86. Накази (рішення) про нікчемність правочинів не можуть встановлювати обов'язки для третіх осіб, зокрема контрагентів Банку, тому сам факт видання наказу про нікчемність правочину не може вважатися порушенням прав іншої сторони правочину. 87. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, статтями 11124, 11125, 11127, 11128 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И ЛА : 1. Заяву Публічного акціонерного товариства «Банк Петрокоммерц-Україна» задовольнити. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 17 серпня 2016 року, постанову Київського апеляційногогосподарського суду від 14 листопада 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 20 лютого 2017 року у справі № 910/12294/16 скасувати. 3. Ухвалити нове рішення. 4. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ Капітал» до Публічного акціонерного товариства «Банк Петрокоммерц-Україна», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Капіталь Груп», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Свікон», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватна фірма «Мустанг», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватне підприємство «Косвас», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Мале сільськогосподарське підприємство «АЗС-НИВА-1», про визнання недійсними одностороннього правочину, наказу та визнання відсутнім права, відмовити повністю. 5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Централ Капітал» (04119, м. Київ, вул. Деревлянська, 17-А, код ЄДРПОУ 38123843 на користь Публічного акціонерного товариства «Банк Петрокоммерц-Україна» (01601, м. Київ, вул. Велика Житомирська, 20, код ЄДРПОУ 22906155) 5 374,20 (п'ять тисяч триста сімдесят чотири) грн 20 коп судового збору за розгляд заяви про перегляд постанови касаційної інстанції, 4 960,80 (чотири тисячі дев'ятсот шістдесят) грн 80 коп судового збору за розгляд касаційної скарги, 4 547,40 (чотири тисячі п'ятсот сорок сім) грн 40 коп судового збору за розгляд апеляційної скарги. Головуючий В. С. Князєв Суддя-доповідачО. Р. Кібенко Судді: Н. О. Антонюк О. Б. Прокопенко С. В. Бакуліна Л. І. Рогач В. В. Британчук І. В. Саприкіна Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич Н. П. Лященко О. Г. Яновська Л. М. Лобойко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74188635
  12. ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 914/2006/17 Провадження N 12-58гс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., представника позивачів - Шейхета М.Г., представника відповідача-1 - Менюка С.А., представника відповідача-2 - не з'явився, представника відповідача-3 - не з'явився, представника третьої особи на стороні відповідачів - не з'явився, розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництва Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейської релігійної громади "Турей Загав" ("Золота Роза") на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2017 року (головуючий суддя Костів Т.С., судді Желік М.Б., Марко Р.І.) та ухвалу Господарського суду Львівської області від 05 жовтня 2017 року (суддя Іванчук С.В.) у справі N 914/2006/17 за позовом 1. Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, 2. Представництва Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, 3. Єврейської релігійної громади "Турей Загав" ("Золота Роза") до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Українські інвестиційні системи", 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Львівські традиції", 3. Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Черник Наталії Степанівни про скасування державної реєстрації права власності та записів про проведену державну реєстрацію прав власності. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У вересні 2017 року Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництво Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, Єврейська релігійна громада "Турей Загав" ("Золота Роза") звернулися до Господарського суду Львівської області з позовом доТовариства з обмеженою відповідальністю "Українські інвестиційні системи" (далі - відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Львівські традиції" (далі - відповідач-2), управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради, за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Черник Наталії Степанівни про скасування державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, за відповідачем-1 (ЄДРПОУ 33695378); скасування запису про проведену 07 жовтня 2013 року державну реєстрацію права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, за відповідачем-1 (ЄДРПОУ 33695378); скасування державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, від 24 травня 2017 року за відповідачем-2 (ЄДРПОУ 41326759); скасування запису про проведену 24 травня 2017 року державну реєстрацію права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, за відповідачем-2 (ЄДРПОУ 41326759). 1.2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що земельні ділянки за адресою: м. Львів, вул. І. Федорова, 23, 28 є землями державної власності, їх категорія - землі історико-культурного призначення; вони розташовані в межах Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові, який унесено в Реєстр світової спадщини ЮНЕСКО у 1998 році під назвою "Львів. Історичний центр (865)"; на цих землях розміщується ансамбль синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза"), що складається з будівель синагоги (буд. 27), сакральних споруд для ритуальних потреб - кагального будинку зі шпиталем, шхит (буд. 23, 25), а також єшиви - вищої юдейської школи (буд. 28), які утворюють частину історичного єврейського кварталу. Позивачі зазначали, що вказані культові споруди розташовано на земельних ділянках за тією ж адресою, де зареєстровано самочинно споруджений об'єкт незавершеного будівництва. Разом з тим відповідно до архівних документів ці культові споруди належали Єврейській релігійній організації "Золота Роза", а отже, інтерес позивачів до згаданих об'єктів цілком відповідає поняттю "охоронюваний законом інтерес". 1.3. Як на правові підстави позову позивачі посилаються на статтю 115, абзац другий частини третьої статті 331, частини першу - третю та п'яту статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 2, частину другу статті 26, статтю 31-1 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статтю 6 Закону України від 25 червня 1992 року N 2494-XII "Про національні меншини в Україні", статтю 21 Закону України від 23 квітня 1991 року N 987-XII "Про свободу совісті та релігійні організації". 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд Львівської області ухвалою від 05 жовтня 2017 року у справі N 914/2006/17, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2017 року, відмовив у прийнятті позовної заяви на підставі пункту 1 частини першої статті 62 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. 2.2. Рішення судів умотивовано посиланням на те, що цей спір не підвідомчий господарським судам України, позовна заява не підлягає розгляду в господарських судах України, а належить до розгляду в порядку адміністративного судочинства України. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 3.1. 24 листопада 2017 року позивачі звернулися до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2017 року та ухвалу Господарського суду Львівської області від 05 жовтня 2017 року, у якій просили скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для розгляду зі стадії прийняття позовної заяви. 3.2 Скаржники вважають, що: - спір у справі не належить до переліку справ у спорах, визначених пунктами 15-17 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24 жовтня 2011 року N 10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам"; - у частині другій пункту 17 цієї постанови пленуму роз'яснено, що інші справи за участю господарюючих суб'єктів та суб'єктів владних повноважень не мають ознак справ адміністративної юрисдикції та повинні розглядатися господарськими судами на загальних підставах. До них належать усі справи у спорах про право, що виникають з відносин, урегульованих ЦК України, Господарським кодексом України (далі - ГК України), іншими актами господарського й цивільного законодавства; - між сторонами у спорі відсутні правовідносини щодо адміністрування та підпорядкування; - посилання судів на постанову Верховного Суду України від 25 квітня 2017 року у справі N 21-3197а16 є помилковим, оскільки предметом спору в цій справі є визнання протиправними дій та скасування рішення, а підставами - неправомірність дій і рішень державного адміністратора, тобто, правовідносини, що виникли в даній справі, не є подібними до правовідносин у справі N 914/2006/17; - судами неправильно застосовано норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання щодо прийняття позовної заяви; викладені в ухвалі суду першої та постанові суду апеляційної інстанцій висновки не відповідають обставинам справи, що позбавляє позивачів у справі права на судовий захист. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ГПК України викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд. 4.2. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 4.3. Згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 4.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12 березня 2018 року відкрив касаційне провадження у справі N 914/2006/17 за касаційною скаргою позивачів на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2017 року та ухвалу Господарського суду Львівської області від 05 жовтня 2017 року й передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки позивачі оскаржують судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 5.1.Відповідно до статті 1 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення позивачів до суду, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.2.Згідно із частиною третьою статті 22 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції. 5.3.Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами: по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства; по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 5.4.Господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадають під дію статті 1 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду. 5.5. У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративної юрисдикції України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом. 5.6. Відповідно до статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду, суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 5.7.Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції суб'єкт повинен здійснювати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. 5.8.Таким чином, справа адміністративної юрисдикції може передати на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта, а останній відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. 5.9. Предметом розгляду в справі, що переглядається, є вимоги про скасування: державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, за відповідачем-1 (ЄДРПОУ 33695378); скасування запису про проведену 07 жовтня 2013 року державну реєстрацію права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, за відповідачем-1 (ЄДРПОУ 33695378); скасування державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, від 24 травня 2017 року за відповідачем-2 (ЄДРПОУ 41326759); скасування запису про проведену 24 травня 2017 року державну реєстрацію права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс, розташований на вул. І. Федорова, 23, 28 у м. Львові, реєстраційний N 190504346101, за відповідачем-2 (ЄДРПОУ 41326759). 5.10. Згідно із частиною третьою статті 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, дозволу на виконання будівельних робіт, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва. 5.11.Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено поняття державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; 5.12. Як зазначали позивачі, підставою державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва - готельний комплекс були договори оренди земельних ділянок від 28 листопада 2007 року N Г-481 і N Г-482 та дозвіл на виконання будівельних робіт від 21 липня 2010 року. 5.13. Підставою заявленого позову слугували обставини того, що правовстановлюючі документи, на основі яких проведено оспорювані державні реєстрації права власності на об'єкти незавершеного будівництва, скасовано в судовому порядку. 5.14.Позивачі не оскаржують як учинення реєстраційних дій, так і рішення державного реєстратора, оскільки на момент їх проведення документи, необхідні для вчинення реєстраційних дій, були чинними. 5.15. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що між сторонами у справі відсутні правовідносини щодо адміністрування та підпорядкування, натомість характер спірних правовідносин свідчить про спір сторін щодо законності виникнення у відповідача-1 та відповідача-2 права власності на об'єкт незавершеного будівництва. 5.16. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 5.17. Згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 5.18. Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria) указав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, не передбаченої законом. 5.19.Водночас, зазначаючи про непідвідомчість цього спору господарським судам України, суди попередніх інстанцій не врахували, що справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна, а також в інших спорах, які виникають з майнових відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору підвідомчі господарським судам. 5.20. За таких обставин касаційну скаргу слід задовольнити, а судові рішення скасувати з направленням справи до Господарського суду Львівської області для продовження розгляду зі стадії прийняття позовної заяви. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництва Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейської релігійної громади "Турей Загав" ("Золота Роза") задовольнити. 2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07 листопада 2017 року та ухвалу Господарського суду Львівської області від 05 жовтня 2017 року у справі N 914/2006/17 скасувати. 3. Справу N 914/2006/17 направити до Господарського суду Львівської області для продовження розгляду зі стадії прийняття позовної заяви. 4. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. 5. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 569/2749/15-ц Провадження N 14-123цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Атман" на рішення Рівненського міського суду Рівненської області (суддя Харченко С.П.) від 10 липня 2015 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області (судді Собіна І.М., Боймиструк С.В., Хилевич С.В.) від 16 травня 2016 року в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Кредобанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Атман", ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, УСТАНОВИЛА: У січні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Кредобанк" (далі - ПАТ "Кредобанк", банк) звернулося до суду з позовом, у якому просило суд стягнути солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю "Атман" (далі - ТОВ "Атман", боржник) та ОСОБА_3 (поручителя) заборгованість за кредитним договором N 185-08 від 16 квітня 2008 року в розмірі 101280,58 євро та судові витрати. Позовну заяву мотивовано тим, що 16 квітня 2008 року ПАТ "Кредобанк" та ТОВ "Атман" уклали кредитний договір N 185-08 (далі - Кредитний договір), за умовами якого останнє отримало кредит у сумі 157 320,00 євро зі строком повернення коштів до 15 грудня 2014 року. На забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 24 жовтня 2012 року банк уклав з ОСОБА_3 договір поруки, відповідно до умов якого поручитель та боржник несуть солідарну відповідальність перед кредитором - ПАТ "Кредобанк". ТОВ "Атман" своїх зобов'язань за Кредитним договором належним чином не виконувало, внаслідок чого станом на 24 листопада 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 101280,58 євро, з яких: 81300,06 євро - неповернута сума кредиту; 14221,97 євро - прострочені відсотки за користування кредитними коштами; 4743,17 євро - пеня за прострочення основної суми кредиту за період з 24 травня по 23 листопада 2014 року; 1015,38 євро - пеня за простроченими процентами за вказаний період; 16 грн 60 коп. - пеня за простроченою комісією за адміністрування кредиту за період з 24 травня по 17 червня 2014 року. Рішенням Рівненського міського суду від 10 липня 2015 року позовні вимоги ПАТ "Кредобанк" задоволено. Стягнуто солідарно з ТОВ "Атман" та ОСОБА_3 на користь ПАТ "Кредобанк" 101280,58 євро заборгованості за Кредитним договором, 16 грн 60 коп. пені за прострочену комісію за адміністрування кредиту та 3 тис. 654 грн судового збору. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 16 травня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено, зменшено заборгованість за Кредитним договором, яку було стягнуто солідарно з ТОВ "Атман" та ОСОБА_3 на користь ПАТ "Кредобанк", з 101280,58 євро до 74616,24 євро та 251 тис. 88 грн. 58 коп. пені. Стягнуто з ТОВ "Атман" та ОСОБА_3 на користь ПАТ "Кредобанк" 3 тис. 654 грн судового збору. У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ТОВ "Атман", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ "Кредобанк" відмовити. Касаційну скаргу ТОВ "Атман" мотивувало тим, що розрахунки заборгованості за Кредитним договором, надані сторонами, мають розбіжність щодо погашення процентів. ТОВ "Атман" клопотало перед судом про призначення судово-економічної експертизи, проте розгляд справи відбувся без її проведення, тобто суд не встановив дійсного розміру заборгованості. Крім того, боржник зазначив, що провадження необхідно закрити в частині позовних вимог до ТОВ "Атман", оскільки у справі об'єднані в одне провадження вимоги, що повинні розглядатися за правилами різних видів судочинства, а саме: вимоги банку до ОСОБА_3 підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, а вимоги до ТОВ "Атман" - за правилами господарського судочинства, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду України, викладеним у постановах від 18 листопада 2015 року в справі N 6-1737цс15 та від 1 липня 2015 року в справі N 6-467цс15. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та зупинено виконання рішення Апеляційного суду Рівненської області від 16 травня 2016 року. 25 січня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли письмові заперечення ПАТ "Кредобанк" на касаційну скаргу ТОВ "Атман". Заперечення позивач мотивував тим, що розрахунок заборгованості складено на підставі виписок про рух коштів за рахунком ТОВ "Атман", він є достовірним та правомірно взятий судом до уваги як належний доказ. Позивач також зазначив, що вимоги банку до відповідачів є однорідними, пов'язаними між собою, тому можуть бути об'єднані в одне провадження і підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 01 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 06 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Суди встановили, що 16 квітня 2008 року ПАТ "Кредобанк" та ТОВ "Атман" уклали Кредитний договір (зі змінами та доповненнями), згідно з яким останнє отримало кредит у розмірі 157320,00 євро під 12 % річних з кінцевим терміном повернення до 15 грудня 2014 року. Зобов'язання позивача за кредитним договором виконані в повному обсязі, що підтверджується меморіальним ордером N 163994 від 16 квітня 2008 року. 24 жовтня 2012 року з метою забезпечення виконання зобов'язань ТОВ "Атман" перед кредитором, між ПАТ "Кредобанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником та несе солідарну з ним відповідальність. ТОВ "Атман" своїх зобов'язань за Кредитним договором належним чином не виконувало, внаслідок чого станом на 24 листопада 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 83309,52 євро, з яких: 74616,25 євро - неповернута сума кредиту; 7433,36 євро - пеня за прострочення основної суми кредиту за період з 03 травня по 08 жовтня 2015 року; 1259,91 євро - пеня за простроченими процентами за вказаний період. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 15 лютого 2016 року встановлено, що порука ОСОБА_3 щодо солідарної відповідальності за невиконання зобов'язання ТОВ "Атман" за Кредитним договором не є припиненою. Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Задовольняючи позов банку та стягуючи солідарно з ТОВ "Атман" та поручителя ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що унаслідок неналежного виконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню на користь банку. Наведені в касаційній скарзі ТОВ "Атман" доводи про те, що суд не встановив розміру заборгованості за Кредитним договором, оскільки в розрахунках сторін містяться розбіжності щодо розміру заборгованості за процентами, є безпідставними, з огляду на те, що суд дослідив оригінали деталізованих розрахунків заборгованості за тілом кредиту та процентами за Кредитним договором, надані стороною позивача, окрім того, на виконання вимог ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 07 вересня 2015 року відповідач надав належним чином завірені копії платіжних доручень про сплату ТОВ "Атман" грошових коштів на виконання умов Кредитного договору (а. с. 59 - 156, т. 2). Згідно зі статтею 12 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Разом з тим відповідачі жодним чином не спростували розміру заборгованості за Кредитним договором згідно з розрахунком, наданим стороною позивача. Щодо наведених у касаційній скарзі доводів про порушення судом правил предметної та суб'єктної юрисдикції Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) булопередбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Разом з тим при визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Вимога про стягнення заборгованості за Кредитним договором була заявлена у цій справі юридичною особою - банком ПАТ "Кредобанк" до юридичної особи - ТОВ "Атман" як позичальника за Кредитним договором, а також до його поручителя - ОСОБА_3, який за умовами договору поруки погодився солідарно відповідати з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язань за Кредитним договором. Стаття 1 ГПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року)обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем - фізичною особою. ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року)не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Крім того, вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року), оскільки дослідження того ж самого предмета, а також тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. Отже, критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Велика Палата Верховного Суду вважає, що захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника і поручителя у межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз'єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов'язання залежно від суб'єктного складу останнього. Така правова позиція вже висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року N 14-40цс18, 21 березня 2018 року N 14-41цс18 та від 25 квітня 2018 року N 14-74цс18. Отже, суд першої інстанції (в частині, яка не змінена рішенням апеляційного суду) та суд апеляційної інстанції, зробили правильний висновок про задоволення позову та обґрунтовано розглянути спір у порядку цивільного судочинства, тому касаційна скарга ТОВ "Атман" задоволенню не підлягає. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки і цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, Верховний Суд розподілу судових витрат не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Атман" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 16 травня 2016 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 10 липня 2015 року (в частині, яка не була змінена рішенням апеляційного суду) залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/5478/17 Провадження N 12-98гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., представника позивача - Богач М.М., представника відповідача - не з'явився, розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Одеської митниці Державної фіскальної служби України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 серпня 2017 року (головуючий суддя Мартюк А.І., судді Калатай Н.Ф., Зеленін В.О.) та ухвалу Господарськогосуду міста Києва від 06 червня 2017 року (суддя Шкурдова Л.М.) у справі N 910/5478/17 Господарського суду міста Києва за позовом Одеської митниці Державної фіскальної служби України до Командитного товариства "Донтрансгарант і компанія" про стягнення 121433879,63 грн. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У квітні 2017 року Одеська митниця Державної фіскальної служби України (далі - Митниця, позивач, скаржник) звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Командитного товариства "Донтрансгарант і компанія" (далі - Товариство, відповідач) про стягнення суми митних платежів у розмірі 121433879,63 грн та 240000 грн судового збору. 1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 22 листопада 2012 року між Митницею та Товариством як гарантом укладено угоду N 771 про надання фінансових гарантій митним органам незалежним фінансовим посередником, якою врегульовано взаємовідносини між Митницею та гарантом щодо надання фінансових гарантій сплати митних платежів у разі невиконання особою, відповідальною за сплату митних платежів, узятих перед митним органом зобов'язань, що випливають з митних процедур відповідно до Митного кодексу України (далі - МК України). 1.3. У лютому 2014 року згідно з митними деклараціями N 500090008/2014/00121, N 500090008/2014/000122, N 500060705/2014/000246, N 500060705/2014/000254, N 500060705/2014/000255, N 500060705/2014/000256, N 500060705/2014/000260, N 500060705/2014/000261, N 500060705/2014/000262, N 500060705/2014/000263 компанією "Ksandro Enterprise Ltd" ввезено на митну територію України товар - дистиляти, газойлі, дизельне паливо, бензин автомобільний. 1.4. У вказаних митних деклараціях зазначено, що особою, відповідальною за фінансове врегулювання, є Товариство, яке надало компанії "Ksandro Enterprise Ltd" гарантійні документи з метою забезпечення сплати митних платежів. 1.5. У березні 2014 року Південною митницею Міністерства доходів і зборів України складено акти N 1-10 про настання гарантійного випадку, у яких визначено суму податків і зборів, які потрібно сплатити за митне оформлення товару, а також направлено вимоги відповідачу про сплату коштів за гарантійним документом. 1.6. Позивач зазначає, що в разі несплати гарантом коштів за фінансовими гарантіями ці суми вважаються податковим боргом гаранта та стягуються в порядку, встановленому податковим законодавством, що стало підставою для звернення з позовом до суду. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд міста Києва ухвалою від 06 червня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 серпня 2017 року, припинив провадження у справі N 910/5478/17 на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. 2.2. Судові рішення умотивовано тим, що позовні вимоги про стягнення митних платежів до Державного бюджету України свідчать про наявність публічно-правових відносин між сторонами, Митниця є державним органом, а тому спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. 10 листопада 2017 року Митниця звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 серпня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 червня 2017 року у справі N 910/5478/17, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення, а справу передати на розгляд до Господарського суду міста Києва. 3.2 Скаржник вважає, що: - суди неправомірно припинили провадження у справі з підстав непідвідомчості цього спору господарським судам з посиланням на норми статті 12, 80 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; - суди порушили положення частин шостої та сьомої статті 311 МК України, частини першої статті 560, частини першої статті 563, частини першої статті 566 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), які передбачають цивільно-правову відповідальність гаранта в разі порушення боржником забезпеченого гарантією зобов'язання - стягнення з гаранта грошової суми відповідно до умов гарантії, а тому згідно зі статтею 12 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, спір у справі підвідомчий господарському суду. 4. Доводи інших учасників справи 4.1. У клопотанні про припинення провадження у справі відповідач зазначає про те, що суми коштів, не сплачені за наданими фінансовими гарантіями, є податковим боргом та стягуються компетентними органами в порядку, встановленому законодавством для стягнення податкового боргу, зокрема Кодексом адміністративного судочинства України. 5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 5.1. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ГПК України викладено у новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд. 5.2. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 5.3. Відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 5.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 квітня 2018 року відкрив касаційне провадження у справі N 910/5478/17 за касаційною скаргою Митниці на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 серпня 2017 року та на ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 червня 2017 року; справу N 910/5478/17 передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил суб'єктної та предметної юрисдикції. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 6.1. Відповідно до статті 12 ГПК України в редакції, чинній на час звернення з позовом, господарським судам підвідомчі: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; 4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів; 5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; 6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів; 7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України (далі - ПК України), а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений ПК України; 8) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство. 6.2. Статтею 546 МК України визначено, що митниця є митним органом, який у зоні своєї діяльності забезпечує виконання завдань, покладених на органи доходів і зборів. До таких завдань належить, зокрема, забезпечення справляння митних платежів, контроль правильності обчислення, своєчасності та повноти їх сплати, застосування заходів щодо їх примусового стягнення у межах повноважень, визначених цим Кодексом, ПК України та іншими актами законодавства України, організація застосування гарантій забезпечення сплати митних платежів, взаємодія з банківськими установами та незалежними фінансовими посередниками, що надають такі гарантії (пункт 6 частини другої статті 544 МК України). 6.3. Митниця Державної фіскальної служби України за організаційно-правовою формою - орган державної влади. 6.4. Відповідно до пункту 27 частини першої статті 4 МК України до митних платежів належать: а) мито; б) акцизний податок із ввезених на митну територію України підакцизних товарів (продукції); в) податок на додану вартість із ввезених на митну територію України товарів (продукції). 6.5. Митниця звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства про стягнення 121433879,63 грн у зв'язку з несплатою гарантом (відповідачем) коштів за фінансовими гарантіями. 6.6. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 306 МК України фінансова гарантія - це спосіб забезпечення сплати митних платежів. 6.7. Взаємовідносини між центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, та гарантами регулюються на підставі укладених угод. Фінансова гарантія видається гарантом і надається органам доходів і зборів особою, відповідальною за сплату митних платежів, або будь-якою іншою особою на користь особи, відповідальної за сплату митних платежів, якщо інше не передбачено цим Кодексом. У разі невиконання особою зобов'язання зі сплати митних платежів, забезпеченого фінансовою гарантією, наданою у вигляді документа, орган доходів і зборів із залученням представників гаранта, що видав таку гарантію, з'ясовує обставини невиконання зобов'язання, після чого направляє цьому гарантові вимогу щодо сплати належної суми митних платежів. До вимоги додаються завірені органом доходів і зборів копії документів, що підтверджують невиконання зобов'язання. Процедура направлення вимоги та перелік обов'язкових документів, що до неї додаються, визначаються в угоді, передбаченій частиною третьою статті 314 цього Кодексу (частини друга, третя, п'ята статті 307 МК України). 6.8. Забезпечення сплати митних платежів фінансовою гарантією здійснюється у таких формах: 1) надання фінансової гарантії, виданої гарантом (гарантія, що надається у вигляді документа); 2) внесення коштів на відповідний рахунок або в касу органу доходів і зборів (грошова застава) (стаття 309 МК України). 6.9. Згідно із частинами першою та другою статті 312 МК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого фінансовою гарантією, наданою у вигляді документа, суми митних платежів, що підлягають сплаті, повинні бути перераховані гарантом на рахунок органу доходів і зборів упродовж трьох банківських днів з дня отримання гарантом вимоги органу доходів і зборів про таку сплату. Форма вимоги встановлюється в угоді, передбаченій частиною третьою статті 314 цього Кодексу. Отримані від гаранта кошти в рахунок погашення зобов'язань перераховуються органом доходів і зборів до державного бюджету впродовж одного робочого дня. 6.10.У частині третій статті 314 МК України унормовано, що взаємовідносини між центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, та гарантами регулюються на підставі укладених угод, у яких зазначається обов'язок гаранта безумовно сплатити суму митних платежів у разі невиконання відповідними особами зобов'язань перед органами доходів і зборів. 6.11. У разі несплати або неповної сплати митних платежів у встановлений строк такі платежі стягуються в порядку та строки, визначені ПК України. Належні до сплати суми митних платежів стягуються з осіб, відповідальних за їх сплату (частини перша, друга статті 303 МК України). 6.12. Позов про примусове стягнення з відповідача як з особи, відповідальної за сплату митних платежів до державного бюджету, подано Митницею в порядку виконання нею завдань, покладених на органи доходів і зборів, а спір виник у зв'язку з невиконанням вимог Митниці як суб'єкта владних повноважень про таку сплату. 6.13. Державна митна політика - це система принципів та напрямів діяльності держави у сфері захисту митних інтересів та забезпечення митної безпеки України, регулювання зовнішньої торгівлі, захисту внутрішнього ринку, розвитку економіки України та її інтеграції до світової економіки. Державна митна політика є складовою частиною державної економічної політики. Митні інтереси України - це національні інтереси держави, забезпечення та реалізація яких досягається шляхом здійснення державної митної справи. Митна безпека - це стан захищеності митних інтересів України. Встановлені порядок і умови переміщення товарів через митний кордон України, їх митний контроль та митне оформлення, застосування механізмів тарифного і нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, справляння митних платежів, ведення митної статистики, обмін митною інформацією, ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності, здійснення відповідно до закону державного контролю нехарчової продукції при її ввезенні на митну територію України, запобігання та протидія контрабанді, боротьба з порушеннями митних правил, організація і забезпечення діяльності органів доходів і зборів та інші заходи, спрямовані на реалізацію державної політики у сфері державної митної справи, становлять державну митну справу (статті 5, 6, частина перша статті 7 МК України). 6.14. Укладення сторонами спору угоди, на підставі якої відповідач видав гарантії у вигляді документа, не є способом забезпечення виконання зобов'язань у сфері приватного права, а способом забезпечення сплати обов'язкових митних платежів до державного бюджету, який запроваджено законодавством України з питань державної митної справи з метою захисту митних інтересів України у процесі здійснення державної митної справи. 6.15. Статтею 1 ЦК України встановлено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. 6.16. Відповідно до статті 4 ГПК України не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання. 6.17. Відповідно до приписів пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в редакції, чинній на час звернення Митниці з позовом, господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. 6.18. Вимога про стягнення органом доходів і зборів з відповідача як особи, відповідальної за сплату митних платежів у сумі 121433879,63 грн до Державного бюджету України, є публічно-правовим спором на який поширюється юрисдикція адміністративних судів. 6.19. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про припинення провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України (в редакції, чинній на час звернення Митниці з позовом) у зв'язку з його непідвідомчістю господарському суду. 6.20. Наведені в касаційній скарзі доводи про порушення судами приписів процесуального законодавства не знайшли підтвердження матеріалами справи, а тому підстав для скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 15 серпня 2017 року та ухвали Господарського суду міста Києва від 06 червня 2017 року у справі N 910/5478/17 немає. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Одеської митниці Державної фіскальної служби України залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 серпня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 червня 2017 року у справі N 910/5478/17 - без змін. 2. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко О.С. Ткачук Н.П. Лященко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  15. ПОСТАНОВА Іменем України 29 травня 2018 року м. Київ Справа N 915/955/15 Провадження N 12-66гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Родовід банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації Публічного акціонерного товариства "Родовід банк" на ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 05 жовтня 2017 року (головуючий суддя Ярош А.І., судді Гладишева Т.Я., Лисенко В.А.) за матеріалами оскарження ухвали Господарського суду Миколаївської області від 06 вересня 2017 року, винесеної за результатами розгляду скарги Публічного акціонерного товариства "Родовід банк" на дії (бездіяльність) Центрального відділу Державної виконавчої служби м. Миколаїв Головного територіального управління юстиції в Миколаївській області, у справі N 915/955/15 за позовом Публічного акціонерного товариства "Родовід банк" до Приватного підприємства "Союз Альянс" про стягнення заборгованості за договором від 10 жовтня 2013 року N 3-м на загальну суму 45274,57 грн. 1. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 1.1. Господарський суд Миколаївської області рішенням від 27 липня 2015 року позов Публічного акціонерного товариства "Родовід банк" (далі - Банк) до Приватного підприємства "Союз Альянс" (далі - відповідач) задовольнив частково; постановив стягнути з відповідача на користь позивача 25387,68 грн заборгованості з орендної плати, плати за спожиті орендарем комунальні послуги та витрат на охорону; 361,40 грн пені за несвоєчасне внесення платежів за договором оренди; 4371,37 грн пені за несплату сум заборгованості за договором оренди; 12239,34 грн інфляційних втрат; 499,82 грн три проценти річних; 1729,55 грн судового збору; в частині стягнення 2414,96 грн пені за несплату заборгованості за договором оренди у позові відмовив; судовий збір в розмірі 97,45 грн поклав на позивача. 1.2. 14 серпня 2015 року на виконання рішення Господарського суду Миколаївської області від 27 липня 2015 року видано відповідний наказ. 1.3. 14 серпня 2017 року позивач звернувся до Господарського суду Миколаївської області зі скаргою на дії заступника начальника Центрального відділу Державної виконавчої служби м. Миколаєва Головного територіального управління юстиції в Миколаївській області Продун Анастасії Андріївни (далі - ДВС) щодо виконання наказу Господарського суду Миколаївської області від 14 серпня 2015 року у справі N 915/955/15. 1.4. Господарський суд Миколаївської області ухвалою від 06 вересня 2017 року скаргу позивача на дії ДВС відхилив. 1.5. Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, позивач звернувся до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати ухвалу від 06 вересня 2017 року та постановити нову, якою скаргу на дії ДВС задовольнити. 1.6. Одеський апеляційний господарський суд ухвалою від 05 жовтня 2017 року апеляційну скаргу позивача та додані до неї документи повернув без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 97 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою. 1.7. Мотивуючи ухвалу, суд апеляційної інстанції виходив з обставин недодержання скаржником вимог статті 94 ГПК України, оскільки до скарги не додано доказів сплати судового збору у встановлених порядку та розмірі. 2. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 2.1. Позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 05 жовтня 2017 року, в якій просив скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу на розгляд до суду апеляційної інстанції. 2.2. Скаржник посилається на правову позицію Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, викладену, зокрема, в ухвалах від 07 серпня 2017 року у справі N 760/20880/16-ц та від 19 серпня 2017 року у справі N 690/8/15-ц, та вважає, що апеляційний суд безпідставно повернув його апеляційну скаргу у зв'язку з несплатою судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу про відмову у задоволенні скарги позивача на дії державного виконавця з посиланням на Закон України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" (далі - Закон N 3674-VI) та рекомендації постанови пленуму Вищого господарського суду України від 21 лютого 2013 року N 7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України", відповідно до яких судовий збір справляється на загальних підставах за подання апеляційних та касаційних скарг на ухвали, винесені за результатами розгляду скарг на дії чи бездіяльність органів ДВС. 3. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 3.1. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ГПК України викладено у новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд. 3.2. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України у новій редакції касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 3.3. Ухвалою від 15 лютого 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Банку в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації Банку (далі - Уповноважена особа Фонду) для здійснення перегляду ухвали Одеського апеляційного господарського суду від 05 жовтня 2017 року у справі N 915/955/15 без повідомлення учасників справи. 3.4. Розглянувши наведені у касаційній скарзі доводи, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду встановив, що існує висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, відповідно до якого не підлягає сплаті судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг на ухвали місцевого суду, винесені за результатами розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, викладений в раніше ухваленому рішенні Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. 3.5. Так, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду постановою від 18 січня 2018 року у справі N 565/256/15-ц скасував ухвали Апеляційного суду Рівненської області від 22 січня 2016 року та від 22 лютого 2016 року, якими апеляційну скаргу було залишено без руху, а в подальшому повернуто заявнику у зв'язку з несплатою судового збору за подачу апеляційної скарги на ухвалу, якою було розглянуто скаргу на дії та бездіяльність відділу державної виконавчої служби; справу направив до Апеляційного суду Рівненської області для продовження розгляду. 3.6. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в наведеній постанові виходив із такого. Враховуючи те, що провадження з виконання судових рішень є завершальною і невід'ємною частиною (стадією) судового провадження по конкретній справі, в якій провадження за скаргою не відкривається, а за подання позовної заяви сплачено відповідний судовий збір, ні розділом VII Цивільного процесуального кодексу України, ні Законом N 3674-VI (частина перша статті 3) не передбачено необхідності сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС, відтак за подання скарги судовий збір не сплачується. Таким чином, не підлягає сплаті судовий збір за подання апеляційної скарги у справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС. 3.7. Відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду. 3.8. Ухвалою від 15 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду справу N 915/955/15 разом з касаційною скаргою Банку в особі Уповноваженої особи Фонду та доданими до неї документами передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначивши про необхідність відступити від висновку, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 січня 2018 року у справі N 565/256/15-ц щодо застосування статей 3, 4 Закону N 3674-VI у подібних правовідносинах. 4. Позиція Великої Палати Верховного Суду 4.1. Статтею 94 ГПК України в редакції, чинній на час звернення позивача з апеляційною скаргою, визначено вимоги до форми і змісту апеляційної скарги, відповідно до частини третьої якої до скарги додаються, зокрема, докази сплати судового збору. 4.2. Повертаючи позивачу апеляційну скаргу та додані до неї документи, суд апеляційної інстанції керувався нормами статей 94, 97 ГПК України в редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою, і виходив із того, що скаржник не додав до скарги документів, що підтверджують сплату судового збору в установлених порядку і розмірі. 4.3. Частиною другою статті 44 ГПК України в редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою, визначено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. З преамбули Закону N 3674-VI вбачається, що цей Закон визначає правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору. 4.4. Частиною першою статті 3 Закону N 3674-VI визначено, що судовий збір справляється, зокрема, за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення. 4.5. У статті 4-5 ГПК України в редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою, яка має назву "Судові рішення", зазначено, що господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов'язкових до виконання на усій території України рішень, ухвал, постанов. Отже, ухвала є однією із форм судового рішення. 4.6. Перелік заяв і скарг, за подання яких не справляється судовий збір, наведений у частині другій статті 3 Закону N 3674-VI, і в цьому переліку відсутні скарги щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби (стаття 121-2 ГПК України в редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою). Водночас у частині другій статті 4 вказаного Закону не встановлено ставки судового збору за подання скарг на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби. 4.7. Проте підпунктом 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону N 3674-VI встановлено ставку судового збору за подання до господарського суду апеляційної і касаційної скарг на всі ухвали суду без винятку - 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб. 4.8. Згідно з частиною першої статті 4 Закону N 3674-VI судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Оскільки згідно зі статтею 7 Закону України від 21 грудня 2016 року N 1801-VIII "Про Державний бюджет України на 2017 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2017 року становить 1600,00 грн. то судовий збір на ухвалу про відмову у задоволенні скарги щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби мав бути сплачений в сумі 1600,00 грн. 4.9. Суд апеляційної інстанції встановив, що скаржник не належить до пільгової категорії осіб, які звільнені від сплати судового збору, а відтак за подання апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 06 вересня 2017 року у цій справі судовий збір має справляється на загальних підставах. 4.10. За таких обставин, установивши відсутність у матеріалах справи доказів сплати судового збору у встановлених порядку і розмірі, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про невідповідність апеляційної скарги позивача вимогам статті 94 ГПК України в редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою. 4.11. Відповідно до приписів пункту 3 частини першої статті 97 ГПК України в редакції, чинній на час звернення з апеляційною скаргою, апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається апеляційним господарським судом, якщо до скарги не додано документів, що підтверджують сплату судового збору в установлених порядку і розмірі. 4.12. Виходячи із викладеного висновки суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги позивача на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 06 вересня 2017 року на підставі пункту 3 частини першої статті 97 ГПК України у відповідній редакції є обґрунтованими та такими, що відповідають вимогам закону. 4.13. Наведені у касаційній скарзі доводи про порушення судом апеляційної інстанції приписів процесуального законодавства не знайшли підтвердження у матеріалах справи, а тому підстав для скасування ухвали Одеського апеляційного господарського суду від 05 жовтня 2017 року у справі N 915/955/15 немає. 4.14. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 січня 2018 року у справі N 565/256/15-ц. 5. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права 5.1. Підпунктом 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону N 3674-VI (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено ставку судового збору з апеляційної і касаційної скарг на ухвалу господарського суду у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб. 5.2. Зазначене положення стосується подання апеляційних і касаційних скарг на всі без винятку ухвали господарського суду, які підлягають оскарженню, незалежно від того, чи передбачено Законом N 3674-VI справляння судового збору за подання тих заяв, за результатами розгляду яких виносяться відповідні ухвали. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Родовід банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації Публічного акціонерного товариства "Родовід банк" залишити без задоволення, а ухвалу Одеського апеляційного господарського суду від 05 жовтня 2017 року у справі N 915/955/15 Господарського суду Миколаївської області - без змін. 2. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  16. Постанова Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ справа N 757/2216/15-ц провадження N 14-107 цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідачаТкачука О.С., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства "Терра Банк", уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Терра Банк" Ірклієнка Юрія Петровича про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування матеріальної та моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у складі судді Остапчук Т.В. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року у складі колегії суддів: Гаращенка Д.Р., Борисової О.В., Ратнікової В.М., ВСТАНОВИЛА: У січні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "Терра Банк" (далі - ПАТ "Терра Банк"), уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Терра Банк" Ірклієнка Ю.П. (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд) про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що за умовами договорів банківських строкових вкладів, укладених ОСОБА_3 з ПАТ "Терра Банк", протягом 2013 - 2014 років на його картковий рахунок щомісяця повинні були нараховуватися проценти за вкладами. Постановою Правління Національного банку України від 21 серпня 2014 року N 518 ПАТ "Терра Банк" віднесено до категорії неплатоспроможних та рішенням від того ж числа Фонд запровадив у ПАТ "Терра Банк" тимчасову адміністрацію строком на три місяці до 22 листопада 2014 року, призначив уповноважену особу Фонду, та з цього моменту банк припинив нарахування процентів за депозитами. У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до уповноваженої особи Фонду за отриманням нарахованих процентів за вкладами та сум, передбачених ст. ст. 625, 1061 ЦК України, проте кошти йому виплачені не були. Враховуючи викладене та з урахуванням уточнень позовних вимог, ОСОБА_3 просив визнати незаконними дії та бездіяльність ПАТ "Терра Банк", які полягали у порушенні умов договору банківського вкладу, неналежному нарахуванні процентів по вкладам, що завдало йому збитків; визнати незаконними дії та бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо неналежного виконання функцій та обов'язків під час здійснення тимчасової адміністрації ПАТ "Терра Банк", порушенні уповноваженою особою Фонду вимог чинного законодавства, а саме: ЦК України, Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", Закону України "Про звернення громадян" та Закону України "Про інформацію"; стягнути з ПАТ "Терра Банк" на його користь завдану матеріальну шкоду за період управління банком уповноваженою особою Фонду (дії тимчасової адміністрації) у сумах: 4 066 грн 33 коп. - відсотки по вкладам за час до закінчення терміну дії договорів банківського вкладу; 7 483 грн 46 коп. - відсотки по вкладам за період від закінчення терміну дії договорів до позбавлення банку ліцензії; 874 грн 69 коп. - 3 % річних за прострочення грошового зобов'язання; 11 209 грн 58 коп. - інфляційні втрати; 855 грн 46 коп. - невиплачені кошти по картковому рахунку, а також стягнути солідарно з відповідачів 15 тис. грн в рівних частинах на відшкодування моральної шкоди та зобов'язати уповноважену особу Фонду надати позивачу виписки по депозитам з зазначенням руху коштів по ним, інформацію по нарахованим та сплаченим до бюджету сумам податку на відсотки. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 21 квітня 2015 року виконавчою дирекцією Фонду затверджено реєстр акцептованих вимог кредиторів ПАТ "Терра Банк", серед яких відсутній позивач, який в установлений ст. 45 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" тридцятиденний термін з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Терра Банк", не заявив уповноваженій особі Фонду своїх вимог до ПАТ "Терра Банк". Таким чином, суд дійшов висновку про безпідставність заявлених вимог ОСОБА_3, які надійшли після закінчення цього строку. Вирішуючи спір в частині заявлених вимог щодо відшкодування моральної шкоди, суд виходив із недоведеності таких вимог, оскільки позивач не надав доказів того, що діями відповідачів йому була завдана моральна шкода. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 25 травня 2016 року про виправлення описки, рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди скасовано, провадження у цій частині закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України у зв'язку з тим, що спір у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що, після початку процедури ліквідації ПАТ "Терра Банк", стягнення коштів можливо лише у порядку, передбаченому Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", стягнення коштів з самого банку, що ліквідується, поза межами цієї процедури неможливе. Крім того, ураховуючи те, що Фонд є державною установою, спірні правовідносини як публічно-правові, підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства. У липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що банк не видав належні позивачеві кошти, у результаті чого останній має право не лише на нараховані за договором відсотки, а й на суми, передбачені ст. 625 ЦК України. Крім того, заявник посилається на неправомірність закриття апеляційним судом провадження у справі в частині вимог до уповноваженої особи Фонду, оскільки заявлена ним шкода виникла із цивільно-правової угоди, тому спір має розглядатися у порядку цивільного судочинства. Заявник також вказує на те, що, оскільки договір банківського вкладу є фінансовою послугою, то на спірні правовідносини розповсюджується дія Закону України "Про захист прав споживачів", яким споживачеві надано право на відшкодування моральної шкоди. 05 жовтня 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "Терра Банк", уповноваженої особи Фонду про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування збитків та моральної шкоди призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. 05 лютого 2018 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду отримав справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року. 06 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Враховуючи те, що заявник оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій у тому числі й з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судами встановлено, що протягом 2013-2014 років між ПАТ "Терра Банк" та ОСОБА_3 було укладено три договори банківського вкладу (депозиту), за умовами яких останній вніс 151 тис. грн. В подальшому, ОСОБА_3 було виплачено вклади та нараховані на них відсотки на загальну суму 153 319 грн 37 коп. Постановою Правління Національного банку України від 23 грудня 2014 року відкликано банківську ліцензію ПАТ "Терра Банк", а рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від того ж числа розпочато процедуру ліквідації цього банку. Пред'являючи позов до ПАТ "Терра Банк", ОСОБА_3 посилався на те, що банк не виплатив йому відсотки за вкладами за час до закінчення строку дії договорів, а також за час після закінчення строку їх дії та до введення тимчасової адміністрації. У спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед кредиторами, норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон) є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Згідно з п. 16 ст. 2 Закону тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до п. 6 ст. 2 Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Частинами 1-3 ст. 27 Закону передбачено, що уповноважена особа фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку. Відповідно до п. п. 1, 2 ч. 5 ст. 36 Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Згідно з ч. 2 ст. 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси. З аналізу наведених норм матеріального права слід дійти висновку, що після початку процедури ліквідації банку та введення тимчасової адміністрації стягнення коштів за зобов'язаннями цього банку можливе лише у спосіб, передбачений Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". При цьому банк, який перебуває на стадії ліквідації, діє через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб або уповноважену особу Фонду та не може поза процедурою, визначеною Законом, відповідати за зобов'язаннями по договорам банківського вкладу. Отже, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 до ПАТ "Терра Банк" про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, оскільки ці вимоги заявлено поза процедурою, визначеною Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", та до неналежного відповідача. Щодо вимог ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду колегія суддів Великої Палати Верховного Суду виходить з наступного. Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 15 ЦПК України (у редакції на час спірних правовідносин) суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За змістом п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) суб'єктом владних повноважень є, зокрема, будь-який суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій. Частинами 1 та 2 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на: правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, і цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин. За змістом ст. 3 цього Закону Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими ч. 2 ст. 4 зазначеного Закону, серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, підвищення рівня фінансової грамотності населення відповідно до цього Закону. Крім того, відповідно до ст. 6 Закону Фонд наділено повноваженнями видавати нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. За змістом п. 17 ч. 1 ст. 2 цього Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Частиною 2 ст. 37 цього Закону визначено повноваження Фонду безпосередньо або уповноваженої особи Фонду у разі делегування їй повноважень, до яких належать, зокрема, право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом; продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій. Уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду. На виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку (ч. ч. 3 та 4 ст. 37 Закону, у редакції, чинній на час розгляду справи судами). Аналіз наведених норм свідчить про те, що Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду, у разі делегування їй повноважень, після запровадження тимчасової адміністрації в банку, фактично набуває всіх повноваження органів управління та контролю банку та діє в тому числі як представник останнього, зокрема в договірних правовідносинах з клієнтами банку. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі N 820/11591/15 (провадження N 11-239апп18), від 24 квітня 2018 року у справі N 755/1700/16-ц (провадження 14-89цс18). Разом з тим відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 26 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" саме Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами та відсотків на день початку процедури ліквідації банку, але не більше 200 тис. грн. З матеріалів справи вбачається, що позивачу сплачено Фондом 153 319 грн 37 коп. Вимоги до Фонду заявлено у розмірі 4 066 грн 33 коп. та 7 483 грн 46 коп. відсотків річних за різні періоди, 874 грн 69 коп. - 3 % річних, 11 209 грн 58 коп. - інфляційні втрати та 855 грн 46 коп. - невиплачені кошти по картковому рахунку, тобто вимоги у межах гарантованої Фондом виплати. Оскільки моральна шкода стосується, на думку позивача, протиправних дій Фонду з несплати гарантованих виплат, то відповідно до ст. 21 КАС України ці вимоги мають розглядатися у порядку адміністративного судочинства. Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про скасування рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та обґрунтовано закрив провадження у справі в цій частині. Тому, доводи касаційної скарги про те, що моральна шкода заявлена на підставі Закону України "Про захист прав споживачів" спростовуються матеріалами справи. Так само відхиляються доводи касаційної скарги про неправомірність застосування до спірних правовідносин Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з огляду на те, що під час виникнення спірних правовідносин банк не перебував на стадії ліквідації, відхиляються, оскільки після початку процедури ліквідації банку останній діє через уповноважену особу Фонду, яка призначається і реалізує повноваження на підставі Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". За правилами ч. 1 ст. 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин рішення районного суду у незміненій апеляційним судом частині та рішення апеляційного суду підлягає залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року, у незміненій апеляційним судом частині, та рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року залишити без змін. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  17. Постанова Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ справа N 440/1468/14-ц провадження N 14-113цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Ткачука О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом релігійної громади парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви до ОСОБА_4, треті особи: Управління Держземагенства у Буському районі Львівської області, Красненська селищна рада Буського району Львівської області, про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку за заявою релігійної громади парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28 листопада 2017 року (у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах Євтушенко О.І., Кадєтової О.В., Мазур Л.М.) з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2014 року релігійна громада парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4, треті особи: Управління Держземагенства у Буському районі Львівської області, Красненська селищна рада Буського району Львівської області, про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку. Позовну заяву мотивовано тим, що рішенням виконавчого комітету Красненської селищної ради народних депутатів Буського району Львівської області від 22 травня 1991 року N 92 позивачу виділено земельну ділянку площею 0,5 га під будівництво культової споруди (церкви) Української автокефальної православної церкви Святого Володимира на АДРЕСА_2 Крім цього, іншим рішенням виконавчого комітету Красненської селищної ради Буського району від 15 березня 1994 року N 53 позивачу виділено земельну ділянку площею 0,12 га для будівництва плебанії Української автокефальної православної церкви Святого Володимира на АДРЕСА_2. Також ухвалою Красненської селищної ради народних депутатів Буського району Львівської області від 22 грудня 1993 року ОСОБА_4 виділено земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд площею 0,12 га на АДРЕСА_1 Зазначені земельні ділянки позивача межують із земельною ділянкою відповідача. У 1995 році ОСОБА_4 оформила на свою земельну ділянку спірний державний акт серії НОМЕР_1 від 08 червня 1995 року. Проте цей акт видано помилково, оскільки частина земельної ділянки площею 0,0441 га накладається на земельну ділянку, землекористувачем якої є позивач. При цьому спірний державний акт видано на земельну ділянку площею 0,16 га, тобто всупереч ухвалі Красненської селищної ради від 22 грудня 1993 року, яка є його правовою підставою і передбачає право ОСОБА_4 лише на землю площею 0,12 га, а також суперечить вимогам земельного законодавства. Водночас спірний державний акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за N 18, однак це число з невідомих причин є виправленим. Позивач є власником церкви релігійної громади Української автокефальної православної церкви в смт Красному, що підтверджується свідоцтвом про право власності на церкву. Крім того, акт погодження меж під час приватизації відповідачем спірної земельної ділянки від 04 травня 1995 року не було підписано головою церковного комітету Думою А., як представником землекористувача. Голова церковного комітету також не мав повноважень учиняти такі дії. При цьому позивач вважав, що строк позовної давності він не пропустив, оскільки про порушення своїх прав довідався лише у 2014 році, коли розпочав установлення межових знаків у натурі, на що ОСОБА_4 заборонила їх встановлювати на частину спірної земельної ділянки площею 0,0441 га, повідомивши позивача про наявність у неї спірного державного акта. Отже, позивач стверджував, що ОСОБА_4 порушує його законні права на безперешкодне використання земельної ділянки, а саме протиправно зайнятої відповідачем площі 0,0441 га в АДРЕСА_1, перешкоджає реалізовувати право позивача на безоплатне отримання частини вказаної земельної ділянки у власність. Ураховуючи наведене, релігійна громада парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви просила визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 виданий ОСОБА_4 на підставі рішення Красненської селищної ради від 22 грудня 1993 року та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за НОМЕР_2 Рішенням Буського районного суду Львівської області від 14 листопада 2016 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 виданий ОСОБА_4 на підставі рішення Красненської селищної ради від 22 грудня 1993 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за НОМЕР_2 Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що оскаржуваний державний акт виданий ОСОБА_4 з порушенням вимог ст. 67 Земельного кодексу УРСР у редакції 1990 року, яка була чинною на момент його видачі, і належна відповідачу земельна ділянка накладається на земельну ділянку релігійної громади парафії святого рівноапостольного Князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви, яка є її землекористувачем. Рішенням апеляційного суду Львівської області від 31 травня 2017 року рішення Буського районного суду Львівської області від 14 листопада 2016 року скасовано та увалено нове - про відмову в задоволенні позовних вимог. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, керувався тим, що позивачем пропущено строк позовної давності звернення до суду. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2017 року відхилено касаційні скарги релігійної громади парафії святого рівноапостольного Князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви та Красненської селищної ради Буського району Львівської області, а рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. 13 грудня 2017 року релігійна громада парафії святого рівноапостольного Князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви поштовим засобом зв'язку звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28 листопада 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час звернення із заявою. У заяві релігійна громада парафії святого рівноапостольного Князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28 листопада 2017 року з підстав, передбачених п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції ст. ст. 257, 261, 267, 346 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначених підстав заявник посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі N 487/10132/14-ц за заявою про визнання незаконним і скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки; постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі N 6-658цс15 за позовом про визнання незаконним і скасування рішень сільської ради, недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування їх реєстрації та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою; постанову Вищого господарського суду України від 30 березня 2009 року у справі N 12/62 за позовом про стягнення безпідставно отриманих коштів; постанову Вищого господарського суду України від 11 грудня 2014 року у справі N 916/3039/13 за позовом про скасування реєстрації права власності; ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 04 березня 2015 року у справі за позовом про поділ спільного сумісного майна; ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 17 травня 2017 року у справі N 495/3345/15-ц за позовом про визнання договорів дарування недійсними та витребування майна та за зустрічним позовом про визнання договору дарування недійсним. Відповідно до ч. 2 ст. 360? ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. Згідно з п. п. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року &quon;Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів&q?но;, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 21 березня 2018 року Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду згідно з підп. 2 п. 1 розділу XIII вищезазначених Перехідних положень ЦПК України передав справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду. 30 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві релігійної громади парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно зі свідоцтвом про право власності на церкву, виданим обласним комунальним підприємством "Львівське обласне державне комунальне бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" 08 вересня 1999 року, релігійна громада парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви є власником церкви Святого Володимира в цілому з приналежними до неї будівлями та спорудами, що розташовані в смт Красному на вул. Грушевського, 10а. Рішенням виконавчого комітету Красненської селищної ради народних депутатів Буського району Львівської області від 22 травня 1991 року N 92 позивачу виділено земельну ділянку площею 0,5 га під будівництво культової споруди (церкви) Української автокефальної православної церкви Святого Володимира на АДРЕСА_2 Рішенням Красненської селищної ради Буського району від 15 березня 1994 року N 53 позивачу виділено земельну ділянку площею 0,12 га для будівництва плембанії Української автокефальної православної церкви Святого Володимира на АДРЕСА_2. Ухвалою Красненської селищної ради народних депутатів Буського району Львівської області від 22 грудня 1993 року ОСОБА_4 виділено земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд площею 0,12 га на АДРЕСА_1 Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 08 червня 1995 року ОСОБА_4 є одноосібним власником земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд площею 0,16 га на АДРЕСА_1 Зазначені земельні ділянки позивача межують із земельною ділянкою відповідача, тобто є суміжними, що визнається сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Рішенням Красненської селищної ради Буського району Львівської області від 13 вересня 2013 року N 573 здійснено розроблення детального плану території в смт Красному на вул. Грушевського, 10а з метою впорядкування території та визначення необхідної площі земельної ділянки для будівництва та обслуговування приміщення храму Святого Володимира, плембанії та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності. Звертаючись в жовтні 2014 року з даним позовом до суду, релігійна громада парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви як на поважність причини пропуску строку звернення до суду вказувала, що про порушення своїх прав дізналася лише в 2013 році після ухвалення рішення органом місцевого самоврядування. У постановах Вищого господарського суду України від 30 березня 2009 року та від 11 грудня 2014 року, а також в ухвалах колегій суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 березня 2015 року та від 17 травня 2017 року, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, предмети та підстави позову є відмінним від тих, щодо яких вирішено спір в оскаржуваному рішенні. Правовий режим земельної ділянки, яка знаходилася в суміжному земельному користуванні позивача, відповідача та відповідних спірних відносин, відрізняється від предметів позовних вимог і спірних відносин, щодо яких постановлено додані позивачем судові рішення, тому ці постанови не можуть бути прикладом підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального й процесуального права. Разом із тим надані заявником постанови Верховного Суду України від 18 травня та 16 листопада 2016 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки вони не є судовими рішеннями суду касаційної інстанції, а позивач не звертається з вимогою переглянути судове рішення з підстав його невідповідності висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України (п. 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України в редакції від 03 серпня 2017 року) Крім того, посилання релігійної громади парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви на невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28 листопада 2017 року практиці Європейського суду з прав люди не є предметом перегляду за правилами ст. 355 ЦК України, оскільки наведеною нормою передбачено виключний перелік підстав перегляду судових рішень, при цьому до вказаного переліку не входить наведена заявником підстава. Враховуючи викладене, підстави для задоволення заяви релігійної громади парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2017 року відсутні. Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, ст. 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви релігійної громади парафії святого рівноапостольного князя Володимира Великого Української автокефальної православної церкви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2017 року відмовити. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  18. ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 914/340/17 Провадження N 12-42гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., представника позивачів - Шейхета М.Г., представника відповідача - не з'явився, представників третіх осіб на стороні позивачів - не з'явився, представників третіх осіб на стороні відповідача - не з'явився, розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської міської ради на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18 вересня 2017 року (головуючий суддя Малех І.Б., судді Давид Л.Л., Кордюк Г.Т.) та рішення Господарського суду Львівської області від 03 травня 2017 року (суддя Пазичев В.М.) у справі N 914/340/17 за позовом 1. Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, 2. Представництва Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, 3. Єврейської релігійної громади "Турей Загав" ("Золота Роза") до Львівської міської ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів: 1. Міністерства культури України, 2. Львівської обласної державної адміністрації; на стороні відповідача: 1. Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", 2. Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради про визнання недійсною ухвали Львівської міської ради від 26 травня 2016 року N 522 у частині визнання права власності територіальної громади м. Львова на руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза"). 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У лютому 2017 року Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, Представництво Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та Єврейська релігійна громада "Турей Загав" ("Золота Роза") звернулися до Господарського суду Львівської області із зазначеним позовом, посилаючись на таке. 1.2. Рада Міністрів УРСР постановою від 12 червня 1975 року N 297 створила Державний історико-архітектурний заповідник у межах давньоруської та середньовічної частин м. Львова, який підпорядковано обласному виконавчому комітету, Ансамбль історичного центру м. Львова в 1998 році було внесено в Список об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО та присвоєно N 865. 1.3. Пам'ятка культурної спадщини - руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза") входить у межі Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові, а всі землі в межах заповідника є землями державної власності історико-культурного призначення, що було предметом дослідження й установлено судовими рішеннями в інших справах. 1.4. Разом з тим оспорюваною ухвалою Львівської міської ради від 26 травня 2016 року N 522 пам'ятку культурної спадщини - руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза"), яка розташована на вул. І. Федорова, 27 у м. Львові, вирішено вважати такою, що є у власності територіальної громади м. Львова. 1.5. Львівська міська рада здійснила розпорядження об'єктом державної власності, який відповідно до обставин, установлених судовими рішеннями в інших справах, містобудівних та історико-містобудівних обґрунтувань, наукових та архівних документів розташовано в історичному середмісті, у межах ансамблю історичного центру м. Львова, та включено в Список об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО, що належить до компетенції Кабінету Міністрів України. 1.6. Як на правові підстави позову позивачі посилалися на норми статті 54 Конституції України, статей 16, 21 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 6 Закону України від 25 червня 1992 року N 2494-XII "Про національні меншини в Україні", статей 17, 18 Закону України від 08 червня 2000 року N 1805-III "Про охорону культурної спадщини", статті 30 Закону УРСР від 13 липня 1978 року N 3600-IX "Про охорону і використання пам'яток історії та культури". 1.7. Позивачі вказували на порушення їх прав як представників національних меншин в Україні та релігійних організацій на вільний доступ до культових місць богослужінь, використання їх за цільовим призначенням та здійснення культових обрядів на земельній ділянці, на якій розташовано ансамбль синагоги. 1.8. Заперечення проти позову мотивовано таким. 1.9. Метою прийняття Львівською міською радою оспорюваної ухвали є охорона та збереження об'єктів культурної спадщини, захист традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього й майбутнього поколінь. 1.10. Створений у 1975 році Державний історико-архітектурний заповідник у м. Львові не включено до переліку пам'яток історії та культури відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", який набрав чинності 01 листопада 1978 року, а отже цей заповідник не визнається пам'яткою згідно із частиною третьою розділу X "Прикінцеві положення" Закону України "Про охорону культурної спадщини". 1.11. У затвердженому 02 грудня 1975 року рішенням виконавчого комітету Львівської обласної ради депутатів трудящих N 552 "Про створення дирекції Державного історико-архітектурного заповідника в м. Львові" переліку пам'яток архітектури та цінних споруд, що передаються Державному історико-архітектурному заповіднику в м. Львові, відсутні пам'ятки архітектури та цінні споруди на вул. І. Федорова, 27 у м. Львові (т. 2, а. с. 4-7). 1.12. Відповідно до розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації від 05 травня 2015 року N 188/0/5-15 "Про охорону пам'яток культурної спадщини, що розташовані на території м. Львова" Державний історико-архітектурний заповідник у м. Львові було ліквідовано (т. 1, а. с. 183). 1.13. Відсутні докази того, що позивачі є представниками релігійної громади "Турей Загав", яка діяла в м. Львові до 1939 року. 1.14. Оскаржувану ухвалу Львівська міська рада прийняла як суб'єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій, пов'язаних з управлінням майном, що є в комунальній власності, та забезпеченням дотримання режиму використання пам'яток місцевого значення. З огляду на це зазначений спір не підлягає розгляду господарським судом. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. 26 травня 2016 року 3 сесія 7-го скликання Львівської міської ради ухвалою N 522 "Про питання захисту права власності територіальної громади м. Львова", керуючись статтею 143 Конституції України, пунктами 1, 5 статті 60, пунктом 1 статті 26, пунктом 19 статті 43 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні", Законом України "Про охорону культурної спадщини", з метою охорони та збереження об'єктів культурної спадщини, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього й майбутніх поколінь ухвалила, зокрема: "1. Вважати такими, що є у власності територіальної громади м. Львова: 1.1. Руїни синагоги "Турей Загав" (Золота Роза), розташовані на вул. І. Федорова, 27" (т. 1, а. с. 26). 2.2. Відповідно до пункту 1 постанови Ради Міністрів УРСР від 12 червня 1975 року N 297 "Про створення Державного історико-архітектурного заповідника в м. Львові" прийнято пропозицію Львівського обласного виконавчого комітету, Державного комітету Ради Міністрів УРСР у справах будівництва і Міністерства культури УРСР створити Державний історико-архітектурний заповідник у межах давньоруської та середньовічної частин міста Львова й підпорядкувати його Львівському обласному виконавчому комітету (т. 1, а. с. 215, 216). 2.3. На виконання вказаної вище постанови виконавчий комітет Львівської обласної ради депутатів трудящих 09 липня 1975 року прийняв рішення N 321, яким у додатку 1 визначив межі Державного історико-архітектурного заповідника в м. Львові (т. 1, а. с. 217-219). 2.4. 15 листопада 1997 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 1266 "Про комплексну програму збереження історичної забудови м. Львова" (далі - програма), відповідно до вступної частини якої до ЮНЕСКО подано матеріали для внесення історичного центру міста Львова до Списку всесвітньої спадщини в межах, визначених згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 12 червня 1975 року N 297. 2.5. На 22-й конференції Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (Кіото) у 1998 році історичний центр Львова внесено до Списку всесвітньої спадщини. 2.6. Згідно з архівною довідкою Центрального державного історичного архіву України від 09 жовтня 2002 року N 381 мала міська синагога "Золота Роза" належала єврейській релігійній громаді м. Львова (т. 1, а. с. 233). 2.7. Руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза") розташовані в межах Державного історико-архітектурного заповідника в м. Львові. 2.8. Станом на день прийняття відповідачем спірної ухвали руїна синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза") не була визнана об'єктом нерухомого майна та не зареєстрована як окремий об'єкт нерухомого майна, оскільки є складовою частиною Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові. 2.9. Межі території Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові визначено у 2010 році відповідно до розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації від 17 березня 2010 року N 228/0/5-10 "Про відновлення діяльності Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові", прийнятого на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року N 1338-р (т. 1, а. с. 212, 213). 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Господарський суд Львівської області рішенням від 03 травня 2017 року у справі N 914/340/17, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 18 вересня 2017 року, позов задовольнив повністю; визнав недійсною ухвалу Львівської міської ради від 26 травня 2016 року N 522 у частині визнання права власності територіальної громади м. Львова на руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза"), розташовані на вул. І. Федорова, 27. 3.2. Рішення судів мотивовано відсутністю в Львівської міської ради належних та допустимих доказів існування як права на спірний об'єкт, так і способу набуття такого права. 3.3. Суди попередніх інстанцій визнали необґрунтованими посилання Львівської міської ради на ту обставину, що руїни синагоги є пам'яткою культурної спадщини місцевого значення, як на доказ перебування цього об'єкта в комунальній власності, оскільки відповідно до положень статті 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" пам'ятка, крім пам'ятки археології, може перебувати як в державній, так і в комунальній або приватній власності; суб'єкти права власності на пам'ятку визначаються згідно із законом; у документі, який посвідчує право власності на пам'ятку, обов'язково вказуються категорія пам'ятки, дата і номер рішення про її державну реєстрацію. 3.4. Суди відзначили, що надання об'єкту статусу пам'ятки національного чи місцевого значення не встановлює та не змінює власника; тобто наявність у об'єкта статусу пам'ятки місцевого значення не свідчить про його перебування в комунальній власності чи автоматичний перехід у комунальну власність. 3.5. Суди відхилили як необґрунтовані посилання Львівської міської ради на те, що Державний історико-архітектурний заповідник у м. Львові не визнається пам'яткою з огляду на його невключення до переліку пам'яток історії та культури відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури". 3.6. Суди керувались тим, що Державний історико-архітектурний заповідник у м. Львові створено на підставі постанови Ради Міністрів УРСР від 12 червня 1975 року N 297, що відповідає статті 30 згаданого Закону УРСР, а отже, унесення цього заповідника до переліку пам'яток історії та культури не передбачалося. 3.7. Водночас, установлюючи наявність порушеного права позивачів оспорюваню ухвалою Львівської міської ради, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що на земельних ділянках на вул. І. Федорова в м. Львові розташовано ансамбль синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза"), що складається з будівель синагоги (буд. 27), сакральних споруд для ритуальних потреб: кагальний будинок зі шпиталем, шхит, микви (буд. 23 і 25), а також єшиви - вищої юдейської школи (буд. 28) і утворює частину історичного єврейського кварталу. 3.8. Ураховуючи те, що ці культові споруди згідно з архівними документами належали єврейській релігійній організації "Золота Роза", суди дійшли висновку, що інтерес позивачів до згаданих об'єктів цілком відповідає поняттю "охоронюваний законом інтерес", тлумачення якому надано в Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004, та підлягає захисту в порядку та спосіб, визначені статтею 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статтею 16 ЦК України. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. 06 жовтня 2017 року Львівська міська рада звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 03 травня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18 вересня 2017 року, а провадження у справі N 914/340/17 - припинити. 4.2. Скаржник зазначає, що оскільки позивачі у справі є юридичними особами, то в силу положень статті 3 Закону України "Про національні меншини в Україні" не належать до національних меншин. 4.3. Обґрунтовуючи порушення прав позивачів, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми статті 6 Закону України "Про національні меншини в Україні", який не поширюється на спірні правовідносини. 4.4. Помилковим є висновок судів з посиланням на статтю 21 Закону України від 23 квітня 1991 року N 987-XII "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо порушення права позивачів як представників релігійних організацій на вільний доступ до культових місць богослужінь, використання їх за цільовим призначенням та здійснення культових обрядів, адже спірний об'єкт на вул. І. Федорова, 27 у м. Львові є не культовою спорудою, а руїнами. 4.5. Помилковим також є висновок судів про те, що спірний об'єкт - руїни синагоги є складовою частиною Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові, з огляду на відсутність цього об'єкта в Переліку пам'яток архітектури та цінних споруд, що передаються Державному історико-архітектурному заповіднику в м. Львові, затвердженому рішенням виконавчого комітету Львівської обласної ради депутатів трудящих від 02 грудня 1975 року N 522 (т. 2, а. с. 4-7). 4.6. Посилання судів попередніх інстанцій на норми статті 30 Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" як на підставу для невнесення Державного історико-архітектурного заповідника у м. Львові до переліку пам'яток історії та культури, також є помилковим, оскільки цей Закон набрав чинності 01 листопада 1978 року, тобто до створення цього заповідника. 4.7. На порушення пункту 12 розділу "Перехідні положення" ЗК України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваної ухвали) суди дійшли помилкового висновку щодо наявності в міської ради права на розпорядження землями виключно комунальної власності. 4.8. Оскаржувану ухвалу Львівська міська рада як суб'єкт владних повноважень прийняла на виконання владних управлінських функцій, пов'язаних з управлінням майном, що є в комунальній власності, та забезпеченням дотримання режиму використання пам'яток місцевого значення. 4.9. Таким чином, на думку скаржника, спір у цій справі не підлягає вирішенню господарським судом, а тому суд повинен був припинити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на момент звернення з позовом. 5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 5.1. Ухвалою від 23 листопада 2017 року Вищий господарський суд України прийняв касаційну Львівської міської ради на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Львівської області від 03 травня 2017 року у справі N 914/340/17 до касаційного провадження. 5.2. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ГПК України викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд. 5.3. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 5.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 січня 2018 року прийняв та призначив до розгляду касаційну скаргу Львівської міської ради на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Львівської області від 03 травня 2017 року у справі N 914/340/17. 5.5. Згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 5.6. 21 лютого 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу N 914/340/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки Львівська міська рада оскаржує судові рішення з підстав порушення норми процесуального права, а саме порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції (стаття 12 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 6.1. Приписи статті 13 Конституції України визначають, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. 6.2. Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції. 6.3. Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. 6.4. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). 6.5. Підставою для прийняття Львівською міською радою оспорюваної ухвали від 26 травня 2016 року N 522 визначено статтю 143 Конституції України, пункт 1 статті 26, пункт 19 статті 43, пункти 1, 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та Закон України "Про охорону культурної спадщини". 6.6. Статтею 143 Конституції України, якою врегульовано суспільні відносини у сфері управління майном, що є в комунальній власності, визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. 6.7. Пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено повноваження сільських, селищних, міських рад щодо затвердження регламенту ради, а частиною першою статті 43 цього Закону передбачено перелік питань, які вирішують районні та обласні ради виключно на їх пленарних засіданнях. 6.8. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. 6.9. Отже, важливим у таких випадках є визначення способу набуття права та правової підстави його набуття. 6.10. В оскаржуваній ухвалі не визначено ні правової підстави набуття Львівською міською радою права на спірний об'єкт, ні способу набуття такого права. 6.11. Водночас відповідно до частини другої статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" підставою набуття права комунальної власності є: - передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав; - створення майна органами місцевого самоврядування в порядку, установленому законом; - придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, установленому законом. 6.12. Приймаючи оспорювану ухвалу, Львівська міська рада здійснила розпорядження майном шляхом надання права власності на спірний об'єкт територіальній громаді м. Львова. 6.13. Отже, предметом доказування в даному спорі є доведення правових підстав набуття права комунальної власності територіальною громадою м. Львова на руїни синагоги "Турей Загав" ("Золота Роза") у силу розпорядження цим майном. 6.14. Правом власності, згідно з вимогами частини першої статті 316 ЦК України, є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. 6.15. Частиною першою статті 317 ЦК України унормовано, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. 6.16. Таким чином, право розпорядження майном є виключним правом власника. 6.17. Кабінет Міністрів України постановою від 05 листопада 1991 року N 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю" затвердив перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Відповідно до цього переліку у власність областей передано об'єкти у сферах: промисловості будівельних матеріалів; місцевої промисловості; поліграфічної промисловості; зв'язку; агропромислового комплексу; будівництва; житлово-комунального господарства: житлове господарство, водопровідно-каналізаційне господарство, теплове господарство, матеріально-технічне забезпечення, ремонтно-будівельні організації, шляхове господарство, багатогалузеві підприємства житлово-комунального господарства, міськелектротранспорт, комунальні автотранспортні підприємства, підприємства електричних мереж зовнішнього освітлення; промисловості; готельного господарства; ритуального обслуговування; зеленого господарства; інших підприємств й організації; учбово-курсових комбінатів, машинно-лічильних станцій, комбінатів благоустрою з майновим комплексом; організації технічної інвентаризації; народної освіти; охорони здоров'я, соціального забезпечення; фізичної культури і спорту; торгівлі, громадського харчування; побутового обслуговування; майна виконкомів місцевих Рад народних депутатів; а також у сфері культури. У сфері культури за цим переліком до комунальної власності передано: організації кіновідеопрокату, концертні організації, театри, музеї, бібліотеки, центри народної творчості, культури, дозвілля, будинки і палаци культури, клуби, парки культури та відпочинку, зоопарки, атракціонні містечка, культурно-освітні училища, училища та школи мистецтв, заклади підвищення кваліфікації працівників культури, культурно-спортивні та соціально-культурні комплекси, ремонтно-виробничі комбінати, інші місцеві підприємства, об'єднання, організації та установи, крім тих, що перебувають у відомчому підпорядкуванні. 6.18. Водночас в оскаржуваній ухвалі відповідач також покликається на Закон України "Про охорону культурної спадщини", проте не вказує норму, якою керується. 6.19. Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього й майбутніх поколінь регулюються Законом України "Про охорону культурної спадщини". 6.20. За статтею 3 вказаного Закону державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи культурної спадщини, до яких належать: центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування. 6.21. Управління в порядку, установленому законом, історико-культурними заповідниками державного значення належить до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини (пункт 7 частини першої статті 5 Закону України "Про охорону культурної спадщини"). 6.22. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" пам'ятка, крім пам'ятки археології, може перебувати в державній, комунальній або приватній власності. Суб'єкти права власності на пам'ятку визначаються згідно із законом. 6.23. За приписами частини першої статті 18 згаданого Закону об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. 6.24. За оцінкою судів, відповідач не надав ні належних доказів існування в Львівської міської ради прав на спірний об'єкт, ні доказів створення цього майна, його набуття в установленому законом порядку, передачі спірного об'єкта з державної в комунальну власність. 6.25. Викладене свідчить про невідповідність ухвали Львівської міської ради від 26 травня 2016 року N 522 в оскаржуваній частині вимогам законодавства України, що регулює відповідні правовідносини щодо підстав і порядку набуття права власності та прийняття такої поза межами компетенції, визначеної Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні". 6.26. Ураховуючи те, що спірні культові споруди згідно з архівними документами, належали єврейській релігійній організації "Золота Роза", інтерес позивачів до згаданих об'єктів цілком відповідає поняттю "охоронюваний законом інтерес", тлумачення якому надано в Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004, та підлягає захисту в порядку та спосіб, визначені статтею 152 ЗК України, статтею 16 ЦК України. 6.27. Доводи скаржника про те, що цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах, Велика Палата Верховного Суду відхиляє з огляду на таке. 6.28. Відповідно до статті 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент звернення позивачів до суду) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 6.29. Згідно із частиною третьою статті 22 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції. 6.30. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 6.31. Господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадають під дію статті 1 ГПК України. 6.32. У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративної юрисдикції України ознак справи адміністративної юрисдикції та відповідно не повинен вирішуватися адміністративним судом. 6.33. Суб'єктом владних повноважень згідно зі статтею 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на момент звернення із цим позовом, є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 6.34. Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції суб'єкт повинен здійснювати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. 6.35. Таким чином, справа адміністративної юрисдикції може передати на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта, а останній відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. 6.36. Тобто справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна, а також в інших спорах, які виникають з майнових відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору підвідомчі господарським судам. 6.37. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Львівської міської ради залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області від 03 травня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18 вересня 2017 року у справі N 914/340/17 - без змін. 2. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. 3. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  19. ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 916/5073/15 Провадження N 12-33зг18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., представників позивача - Порохняка Я.О., Сідей О.А., Сімчука В.І., представника відповідача - Фельдман О.А., представника третьої особи - не з'явився, розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства "СБЕРБАНК" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року у справі N 916/5073/15 Господарського суду Одеської області за позовом Публічного акціонерного товариства "СБЕРБАНК" до Товариства з обмеженою відповідальністю "БЛЕК CI РІЕЛТІ ГРУП" (нова назва - Товариство з обмеженою відповідальністю "УКРБУДСПЕЦТЕХ") за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватного акціонерного товариства "Футбольний клуб "Чорноморець", про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб визнання права власності. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. Публічне акціонерне товариство "СБЕРБАНК" (далі - ПАТ "СБЕРБАНК", позивач, заявник, Банк) звернулось до Господарського суду Одеської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "БЛЕК CI РІЕЛТІ ГРУП" (нова назва - Товариство з обмеженою відповідальністю "УКРБУДСПЕЦТЕХ"; далі - ТОВ "УКРБУДСПЕЦТЕХ", відповідач), у якому з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог просило звернути стягнення на предмет іпотеки у спосіб визнання права власності за позивачем на нерухоме майно згідно з укладеними договорами іпотеки (від 15 липня 2011 року, від 19 грудня 2011 року - 2 договори, від 27 квітня 2013 року - 3 договори, від 29 квітня 2013 року - 4 договори, від 21 червня 2013 року; далі - 11-ть договорів іпотеки) в рахунок часткового погашення заборгованості за укладеним договором про відкриття кредитної лінії від 15 липня 2011 року N 14-В/11/44ЮО (далі також - кредитний договір), між Приватним акціонерним товариством "ФУТБОЛЬНИЙ КЛУБ "ЧОРНОМОРЕЦЬ" (далі - ПрАТ "ФК "ЧОРНОМОРЕЦЬ") і ПАТ "СБЕРБАНК", в розмірі 44767042,48 доларів США та 45773758,97 грн. з яких: 36773937,32 доларів США загальної заборгованості за кредитною лінією; 7993105,16 доларів США процентів за користування кредитною лінією; 15802012,75 грн пені за прострочення сплати процентів за користування кредитною лінією; 29972746,22 грн пені за прострочення сплати загальної заборгованості за кредитною лінією. 1.2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідно до частини першої статті 33 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) у нього виникло право звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з невиконанням позичальником умов кредитного договору. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду визначено частиною третьою статті 33 цього Закону N 898-IV, тому, на думку позивача, він має право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки саме на підставі рішення суду. Позивач наголошує на тому, що не має іншого ефективного засобу юридичного захисту своїх прав, оскільки він позбавлений юридичної можливості в позасудовому порядку зареєструвати право власності на предмет іпотеки у зв'язку з його арештом. 1.3. Як на правові підстави позову ПАТ "СБЕРБАНК" посилається на статті 33, 36, 37, 39 Закону N 898-IV, статті 16, 328, 335, 376, 392, 525, 526, 530, 589, 625, 1049, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та правову позицію Верховного Суду України, викладену у постановах від 26 грудня 2011 року у справі N 3-139гс11/33/14, від 11 грудня 2013 року у справі N 6-124цс13, від 19 серпня 2014 року у справі N 3-43гс14, від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1219цс16, від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі N 6-1625цс16. 1.4. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач зазначає, що ані Законом України "Про іпотеку", ані 11-ма договорами іпотеки не передбачено такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки у судовому порядку; вказує на те, що позивач не надав доказів того, що його права як іпотекодержателя на реалізацію застереження в 11-ти договорах іпотеки порушено, а саме доказів звернення до державного реєстратора для реєстрації права власності на іпотечне майно та відмови у державній реєстрації. 1.5. Відповідач наголошує на тому, що подача позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності є порушенням умов пункту 6.4 11-ти договорів іпотеки та статті 39 Закону N 898-IV. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. 15 липня 2011 року між Публічним акціонерним товариством "ДОЧІРНІЙ БАНК СБЕРБАНКУ РОСІЇ", найменування якого змінено на ПАТ "СБЕРБАНК" (банк) та ПрАТ "ФК "ЧОРНОМОРЕЦЬ" (позичальник) укладено договір про відкриття кредитної лінії N 14-В/11/44/ЮО, відповідно до умов якого останнє отримало кредит у розмірі 45968758,67 доларів США. 2.2. На забезпечення кредитних зобов'язань ПрАТ "ФК "Чорноморець" між Товариством з обмеженою відповідальністю &qu/s;БЛЕК CI РІЕЛТІ ГРУП&quiz; (нова назва - ТОВ "УКРБУДСПЕЦТЕХ") як іпотекодавецем та ПАТ "СБЕРБАНК" як іпотекодержателем укладено 11-ть договорів іпотеки. Предметом іпотеки визначено нерухоме майно, яке знаходиться на праві власності у відповідача у м. Одесі. 2.3. У зв'язку з неналежним виконанням умов договору про відкриття кредитної лінії за ПрАТ "ФК "Чорноморець" утворилася заборгованість у розмірі 44767042,48 доларів США та 45773758,97 грн. 2.4. Тому ПАТ "СБЕРБАНК" просило визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке є предметом 11-ти договорів іпотеки. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Справа розглядалась судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Одеської області від 28 лютого 2017 року у справі N 916/5073/15, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 23 травня 2017 року та постановою Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено. 3.2. Умотивовуючи рішення, суди виходили з того, що іпотекодавець - ТОВ "УКРБУДСПЕЦТЕХ" - не надав згоду на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем; доказів того, що діями або бездіяльністю відповідач унеможливлює чи перешкоджає позивачу реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, матеріали справи не містять, і таких обставин не встановлено судом. Звернення до суду з відповідним позовом за захистом своїх порушених прав у цьому випадку можливе лише тоді, коли такі права порушені і вичерпано всі можливі позасудові способи їх захисту, чого банк не довів. 4. Короткий зміст вимог і доводів, наведених у заяві про перегляд судових рішень 4.1. 14 грудня 2017 року ПАТ "СБЕРБАНК" звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з заявою, а саме: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 4.2. Заявник просить скасувати рішення місцевого, постанови апеляційного та касаційного господарських судів та прийняти нове рішення - про задоволення позову. 4.3. На переконання заявника, відмовляючи у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб визнання права власності на нерухоме майно за банком, суди попередніх інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин положення статей 33, 36, 37, 39 Закону N 898-IV, тоді як ці норми застосували суди касаційної інстанції у подібних правовідносинах. 4.4. Заявник наголошує, що суди попередніх інстанцій не спростували наявності в умовах іпотечних договорів (іпотечного застереження) такого способу звернення стягнення, як передача іпотекодавцю у власність предметів іпотеки, що ототожнюється зі способом звернення стягнення. 4.5. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права ПАТ "СБЕРБАНК" додало до заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 26 квітня 2017 року у справі N 916/3731/15, від 27 квітня 2017 року у справі N 916/3733/15, від 26 січня 2016 року у справі N 922/3350/13, ухвал Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року у справі N 756/16414/14-ц, від 01 червня 2016 року у справі N 466/8679/13-ц. 4.6. У наданих для порівняння постановах Вищий господарський суд України як суд касаційної інстанції зазначив таке: 4.7. Справи N 916/3731/15, N 916/3733/15 - суд касаційної інстанції дійшов висновку, що у разі наявності узгодженого сторонами у договорі іпотеки застереження відносно права кредитора задовольнити свої вимоги до боржника шляхом набуття права власності на нерухоме майно, передане йому на забезпечення виконання основного зобов'язання, звернення кредитора до суду із відповідним позовом про звернення стягнення на це майно шляхом набуття на нього права власності, у разі якщо такий спосіб захисту є єдиним ефективним і можливим, а також відповідає змісту порушеного права, враховуючи характер такого порушення та наслідки, спричинені цим порушенням, є допустимим та узгоджується із нормами Конституції, які мають найвищу юридичну силу; - беручи до уваги наявні в іпотечному договорі положення відносно права банку (позивача) набути право власності на іпотечне майно за відповідних підстав, наявність яких встановлена судами попередніх інстанцій, зокрема порушення виконання відповідачем кредитних договорів, а також враховуючи те, що позивач не може задовольнити свої вимоги в позасудовому порядку, у зв'язку з арештом спірного нерухомого майна, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором, в рамках розгляду цивільних та господарських справ, оспорюванням відповідачем договору іпотеки, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позову. 4.8. Справа N 922/3350/13 - суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, посилаючись на статтю 17 Закону України "Про іпотеку", статтю 1 ГПК України, з огляду на те, що предмет іпотеки не реалізовано і погашення вимог банку за рахунок іпотеки не відбулося, дійшов висновку, що право вимоги банку, забезпеченої іпотекою, є дійсним і підлягає судовому захисту. 4.9. У наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ як суд касаційної інстанції зазначив таке: 4.10. Справа N 756/16414/14-ц - пославшись на частину другу статті 16 ЦК України, статті 33, 36, частину першу статті 37 Закону N 898-IV, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором. 4.11. Справа N 466/8679/13-ц - пославшись на частину другу статті 16 ЦК України, статтю 11, частину третю статті 33, статтю 36, частину першу статті 37 Закону N 898-IV, суд касаційної інстанції зазначив, що з урахуванням цих норм права не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо його передбачено договором; - таким чином, в разі встановлення такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки в договорі іпотекодержатель на підставі частини другої статті 16 ЦК України має право вимагати застосування його судом. 4.12. Крім того, заявник зазначає, що судові рішення у справі N 916/5073/15 не відповідають правовій позиції, яка викладена Верховним Судом України у постановах від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1219цс16 та від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16, де суди встановили, що умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. 4.13. ТОВ "УКРБУДСПЕЦТЕХ" надало пояснення на заяву ПАТ "СБЕРБАНК" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року у справі N 916/5073/15, відповідно до яких, на думку відповідача, неможливо визнати право власності за іпотекодержателем за рішенням суду, якщо до цього він не набув цього права в позасудовому порядку. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 5.1. Щодо наявності підстав для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів слід зазначити таке. 5.2. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 111-16 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення ПАТ "СБЕРБАНК" до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у цій справі) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 5.3. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предметів спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. 5.4. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду. 5.5. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, -така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 5.6. Проаналізувавши правову позицію, викладену в постановах Вищого господарського суду України від 26 квітня 2017 року у справі N 916/3731/15, від 27 квітня 2017 року у справі N 916/3733/15, від 26 січня 2016 року у справі N 922/3350/13, ухвалах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року у справі N 756/16414/14-ц, від 01 червня 2016 року у справі N 466/8679/13-ц, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди касаційної інстанції неоднаково застосували норми статей 33, 36, 37, 38 Закону N 898-IV у подібних правовідносинах. 5.7. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. 5.8. Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. 5.9. Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. 5.10. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. 5.11. Відповідно до статті 2 11-ти договорів іпотеки предметами іпотеки забезпечувались зобов'язання іпотекодавця, що випливають з основного договору та можуть виникнути у майбутньому за основним договором, зокрема, але не обмежуючись зобов'язаннями, що полягають у поверненні кредиту, сплаті процентів за користування кредитом, сплаті комісійної винагороди, зобов'язань, що полягають у відшкодуванні збитків за основним договором, зобов'язань зі сплати штрафних санкцій за основним договором. 5.12. В 11-ти договорах іпотеки міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань. 5.13. Зокрема, у пункті 6.2 статті 6 11-ти договорів іпотеки зазначено, що іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі, якщо в момент настання терміну (строку) виконання боржником будь-якого із зобов'язань, зазначених у статті 2 цих іпотечних договорів, воно (вони) не буде (будуть) виконане (виконані) належним чином. 5.14. Відповідно до пункту 6.3 статті 6 11-ти договорів іпотеки іпотекодержатель набуває право вимагати дострокового виконання зобов'язань, зазначених у статті 2 цих договорів, а якщо його вимога не буде задоволена в 30-денний строк - звернути стягнення на предмет іпотеки. 5.15. Згідно з умовами пункту 6.4 статті 6 11-ти договорів іпотеки у разі настання випадків, передбачених пунктами 6.2, 6.3 цих договорів, іпотекодержатель реалізує предмет іпотеки, на який звернено стягнення на підставі рішення суду, вчиненого виконавчого напису нотаріуса. Також у разі настання випадків, передбачених пунктами 6.2, 6.3 цих договорів, іпотекодержатель може звернути стягнення шляхом позасудового врегулювання між сторонами шляхом, зокрема, передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, визначеному чинним законодавством України; права іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому чинним законодавством України. 5.16. У підпункті 6.4.1 пункту 6.4. 11-ти договорів іпотеки деталізовано, що у разі звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття його у власність, іпотекодержатель повідомляє іпотекодавця в письмовій формі у вигляді листа-повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття його у власність. До іпотекодержателя переходить право власності на предмет іпотеки на 31-й календарний день з дати, яка підтверджує вручення іпотекодавцю повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття його у власність (далі - момент набуття права власності на предмет іпотеки) за умови, що до цього терміну іпотекодержателю не буде повернуто (сплачено) заборгованість за усіма зобов'язаннями, зазначеними у статті 2 цих договорів, в повному обсязі на дату повернення (сплати) заборгованості. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, якого призначає іпотекодержатель. 5.17. Тобто сторони, підписавши 11-ть договорів іпотеки, обумовили всі їх умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору. 5.18. 15 липня 2015 року Банк надіслав на адресу позичальника та іпотекодавця 11-ть повідомлень-вимог, датованих 14 липня 2015 року, в яких зазначалось про невиконання ПрАТ "ФК "ЧОРНОМОРЕЦЬ" своїх зобов'язань за кредитним договором щодо повернення суми кредиту, процентів за користування кредитом і пені та вимагалось від іпотекодавця протягом 30-денного строку усунути порушення умов кредитного договору - погасити заборгованість. 5.19. У повідомленнях-вимогах зазначено, що у випадку невиконання або несвоєчасного виконання цих вимог Банк буде вимушений звернути стягнення на передане в іпотеку майно з метою стягнення вищезазначеної суми заборгованості/частини суми заборгованості за кредитним договором в примусовому порядку. Стягнення заборгованості та звернення стягнення на майно, передане Банку в іпотеку, буде здійснено Банком на власний розсуд в один із способів, передбачених законом або вищезазначеними договорами іпотеки, в тому числі шляхом звернення з позовом до суду або вчинення виконавчого напису нотаріуса. 5.20. Повідомлення-вимоги отримані іпотекодавцем 27 липня 2015 року, що останнім не заперечувалось. Відповідей на вказані повідомлення не надано. 5.21. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. 5.22. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. 5.23. Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 5.24. У статті 12 Закону N 898-IV вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. 5.25. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12цього Закону. 5.26. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 5.27. Тобто законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. 5.28. Згідно зі статтею 36 Закону N 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. 5.29. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. 5.30. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: - передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону N 898-IV; - право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. 5.31. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. 5.32. При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону N 898-IV не передбачає виникнення права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі рішення суду. 5.33. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. 5.34. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. 5.35. Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. 5.36. Разом з тим у частині першій статті 38 згаданого Закону право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі). 5.37. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону N 898-IV, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. 5.38. Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року N 1953-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. 5.39. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 5.40. Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. 5.41. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. 5.42. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав. 5.43. Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. 5.44. Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав. 5.45. Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями. 5.46. За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. 5.47. Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав. 5.48. Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). 5.49. Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. 5.50. Окрім цього, позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону N 898-IV можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. 5.51. Право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки шляхом прийняття його у свою власність на підставі іпотечного договору є позасудовим способом захисту і не передбачено як спосіб захисту права шляхом звернення до суду (фактично про встановлення права за рішенням суду) ні статтею 16 ЦК України, ні Законом N 898-IV, ні договором, укладеним між сторонами. 5.52. Доводи заявника про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, викладеному у постановах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1219цс16 та від 28 вересня 2016 року N 6-1243цс16 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права також не можна визнати обґрунтованими з огляду на таке. 5.53. У зазначених постановах Верховний Суд України дійшов висновку, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). 5.54. Крім того, Верховний Суд України зазначив, що стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. 5.55. Суд також указав, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові, а саме - на підставі виконавчого напису нотаріуса та відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. 5.56. Зазначив, що позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. 5.57. У наведених вище постановах Верховний Суд України указав на неправильне застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій статей 33, 36, 37, 39 Закону N 898-IV, оскільки у цих справах суди задовольнили позовні вимоги про визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. 5.58. Таким чином, підстав вважати невідповідність постанови Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року у справі N 916/5073/15 правовому висновку, викладеному в постановах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1219цс16 та від 28 вересня 2016 року N 6-1243цс16, не вбачається. 5.59. Отже, у справі, яка переглядається, положення Закону N 898-IV суди застосували правильно, судові рішення у справі, яка переглядається, є законними, а тому в задоволенні заяви слід відмовити. 6. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права 6.1. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону N 898-IV є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. 6.2. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону N 898-IV суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іп