Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 801 results

  1. ПОСТАНОВА Іменем України 08 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/7495/16 Провадження N 12-37гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М. та представника позивача-1- не з'явились, представника позивача-2 - Колосар М.Є., представників відповідача - Руденка Д.А., Скиби І.В. розглянула у відкритому судовому засіданні заяву фізичної особи - підприємця Пустовіта Павла Олександровича про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 910/7495/16 Господарського суду міста Києва за позовом 1. Фізичної особи - підприємця Пустовіта Григорія Олександровича; 2. Фізичної особи - підприємця Пустовіта Павла Олександровича до Публічного акціонерного товариства "Альфа - Банк" про стягнення 267753,16 грн та зобов'язання вчинити дії. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. Фізична особа - підприємець Пустовіт Григорій Олександрович (далі - ФОП Пустовіт Г.О., позивач-1) та фізична особа - підприємець Пустовіт Павло Олександрович (далі - ФОП Пустовіт П.О., позивач-2) звернулися до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Альфа - Банк" (далі - ПАТ "Альфа - Банк", відповідач) про: - стягнення з відповідача на користь позивача-1 заборгованості за договором оренди (найму) від 19 червня 2014 року, що посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Ченцовою H. A., та зареєстрований в реєстрі за N 1664 (далі - договір) у сумі 132443,53 грн. з яких: 15474,24 грн 3 % річних та 116969,28 грн. пеня, нараховані на суму основного боргу; - стягнення з відповідача на користь позивача-2 заборгованості за договором у розмірі 135309,63 грн. з яких: 15474,25 грн 3 % річних та 116969,29 грн пеня, нараховані на суму основного боргу, 2866,09 грн заборгованості за компенсаційними виплатами (спожита електроенергія за грудень 2014 року - березень 2015 року); - виселення відповідача з нежитлового приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літ. А-5 за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, 97, загальною площею 145 кв. м; - зобов'язання відповідача передати позивачам ключі від нежитлового приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літ. А-5 за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, 97, загальною площею 145 кв. м 1.2. Позов обґрунтовано тим, що відповідач належним чином не виконує зобов'язання зі сплати орендних платежів та компенсаційних виплат і залишає без відповіді вимоги позивачів про розірвання договору, про надання доступу до приміщення та передачу орендованого майна власникам. 1.3. Як на правові підстави позову ФОП Пустовіт Г.О. та ФОП Пустовіт П.О. посилаються на статті 525, 526, 530, 629, 651, 653, 762, 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 193, 283, 286 Господарського кодексу України (далі - ГК України). 1.4. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що відповідач звільнений від обов'язку внесення плати за користування орендованим майном з 24 липня 2014 року, оскільки він не мав можливості ним користуватись через обставини, за які він не відповідає, а саме: - проведення антитерористичної операції на території знаходження орендованого майна (м. Донецьк); - прийняття Правлінням Національного банку України постанов від 23 липня 2014 року N 436 "Про створення робочої групи Національного банку України" та від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій", у зв'язку з чим для відповідача склались обставини неможливості використовувати приміщення у відповідності до мети оренди. 1.5. Як на правові підстави заперечень проти позову відповідач посилається на статтю 617, частину шосту статті 762 ЦК України, статті 16, 23, 56 Закону України "Про Національний банк України", положення пункту 1 постанови Правління Національного банку України від 23 липня 2014 року N 436 "Про створення робочої групи Національного банку України", пункту 1 постанови Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій". 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. 19 червня 2014 року ФОП Пустовіт Г.О., ФОП Пустовіт П.О. та ПАТ "Альфа-Банк" уклали договір оренди, за умовами якого позивачі надають, а відповідач приймає у платне строкове користування (в оренду) нежитлове приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літ. А-5 за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, буд. 97, загальною площею 145 кв. м 2.2. Відповідно до пункту 1.6 договору приміщення надається в оренду з метою розташування в ньому структурного підрозділу банку, через який здійснюватимуться банківські та інші операції (послуги) згідно зі статутом банку та наявними у нього ліцензіями, дозволами тощо. 2.3. Згідно з пунктами 8.1, 8.2 договору строк оренди приміщення складає 5 років і обчислюється з дати надання приміщення відповідачу за цим договором згідно з відповідним актом прийому-передачі приміщення; строк оренди також є припиненим у дату дострокового розірвання (припинення дії) цього договору; угода набуває чинності з дня її підписання уповноваженими представниками сторін, нотаріального посвідчення, скріплення їх підписів печатками. 2.4. Відповідно до пункту 2.10 договору нарахування орендної плати здійснюється щомісячно в розмірі відповідно до розділу 3 договору "Орендна плата та інші платежі". 2.5. За змістом пункту 3.3 договору відповідач зобов'язався відшкодовувати позивачам витрати на оплату комунальних послуг та експлуатаційні витрати, пов'язані із забезпеченням діяльності відповідача, тобто здійснювати компенсаційні виплати. 2.6. Згідно з пунктом 9.1 договору сторони звільняються від відповідальності за невиконання зобов'язань за цим договором, якщо це невиконання викликане форс-мажорними обставинами, включаючи оголошену або фактичну війну. 2.7. Відповідно до пунктів 9.3, 9.4 договору сторона, для якої склалась неможливість виконання зобов'язань за цим договором, зобов'язана сповістити в письмовій формі іншу сторону про настання вищевказаних обставин не пізніше п'яти днів з моменту їх настання. Якщо такі обставини діють протягом трьох місяців підряд і не виявляють ознак припинення, цей договір може бути розірваний орендарем чи орендодавцем шляхом направлення повідомлення іншій стороні. 2.8. 01 липня 2014 року позивачі та відповідач підписали акт прийому-передачі приміщення. 2.9. Відповідач використовував орендоване приміщення відповідно до мети оренди, зазначеної у пункті 1.6 договору, а саме: у приміщенні розміщувалось відділення "Донецьке N 6" відповідача. Також відповідач здійснював оплату за фактичне користування приміщенням у липні та серпні 2014 року. 2.10. Починаючи з вересня 2014 року відповідач не сплачував орендної плати. Зобов'язання зі сплати компенсаційних виплат відповідач виконав за липень, серпень і вересень 2014 року своєчасно і в повному обсязі. Компенсаційні виплати за жовтень та листопад 2014 року були сплачені відповідачем в листопаді 2014 року. Починаючи з грудня 2014 року відповідач не сплачував компенсаційних виплат. 2.11. Постановою правління Національного банку України від 23 липня 2014 року N 436 починаючи з 24 липня 2014 року запроваджено надзвичайний режим роботи банківської системи в Донецькій, Луганській областях та Автономній Республіці Крим. 2.12. Відповідно до пункту 1 постанови Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 постановлено банкам України призупинити здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, що не контролюються українською владою, тобто перебувають в межах території проведення антитерористичної операції. 2.13. Згідно з повідомленнями Інформаційно-аналітичного центру Ради національної безпеки і оборони України у місті Донецьку в період з 01 серпня 2014 року органи державної влади України тимчасово не здійснювали свої повноваження, що також підтверджується розпорядженням Кабінету Міністрів України N 1085-р від 07 листопада 2014 року "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення". Місто Донецьк було віднесено до переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження. 2.14. 11 серпня 2014 року до Державного реєстру банків внесено запис про тимчасове призупинення діяльності переліку відділень відповідача з 24 липня 2014 року, в тому числі відділення, яке розміщувалось в орендованому приміщенні. 2.15. Відповідно до листа Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" від 22 липня 2014 року N 522-31/205 у зв'язку із загостренням суспільно-політичної ситуації на території Донецької та Луганської областей, проведенням бойових дій в зоні антитерористичної операції, підвищенням ризику виникнення загрози життю та здоров'ю працівникам поштового зв'язку, блокуванням шляхів проїзду до м. Донецьк незаконними озброєними угруповуваннями з 22 липня 2014 року до окремої вказівки в об'єктах поштового зв'язку Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" призупинено приймання для пересилання поштових відправлень на адресу населених пунктів Донецької області, в тому числі м. Донецьк. 2.16. Отже, відповідач з 22 липня 2014 року не мав можливості надсилати поштові відправлення на адресу населених пунктів Донецької області Українським державним підприємством поштового зв'язку "Укрпошта", у зв'язку з чим здійснював листування з позивачами користуючись послугами Товариства з обмеженою відповідальністю "Текс Україна" та за допомогою засобів електронного зв'язку. 2.17. 07 серпня 2014 року відповідач направив на адреси позивачів листи про відсутність можливості використовувати приміщення, дострокове одностороннє розірвання договору та припинення сплати орендної плати згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України. До листа додано акт прийому-передачі приміщення до договору. 2.18. Зазначені листи не були отримані позивачами після трьох спроб їх вручення працівником Товариства з обмеженою відповідальністю "Текс Україна". 2.19. У вересні 2014 року відповідач надіслав на адреси позивачів листи про відсутність можливості використання приміщення, дострокове розірвання договору та припинення сплати орендної плати згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України, які отримані позивачами. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 13 липня 2016 року в справі N 910/7495/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2016 року, позов задоволено повністю; стягнуто з відповідача на користь позивача-1 заборгованість за договором у розмірі 132443,53 грн. стягнуто з відповідача на користь позивача-2 заборгованість за договором у розмірі 135309,63 грн. виселено відповідача з нежитлового приміщення, що розташоване на 1-му поверсі у житловому будинку літ. А-5 за адресою: м. Донецьк, вул. Постишева, 97, загальною площею 145 кв. м; зобов'язано відповідача передати позивачам ключі від зазначеного нежитлового приміщення. 3.2. Постановою Вищого господарського суду України від 05 грудня 2016 року рішення Господарського суду міста Києва від 13 липня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2016 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. 3.3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 09 березня 2017 року в справі N 910/7495/16 позов задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь першого позивача 15474,24 грн 3 % річних та 116969,28 грн пені; стягнуто з відповідача на користь другого позивача 15474,25 грн 3 % річних та 116969,29 грн. пені, 2866,09 грн заборгованості за компенсаційними виплатами (спожита електроенергія за грудень 2014 року - березень 2015 року); стягнуто з відповідача на користь другого позивача 4016,31 грн судового збору; в іншій частині позову відмовлено. 3.4. Рішення місцевого господарського суду в частині задоволених позовних вимог, з посиланням на статті 509, 699, 610, 611, 525, 526 ЦК України та статті 193, 283 ГК України, мотивовано неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором щодо повної та своєчасної сплати орендних платежів та компенсаційних виплат. 3.5. Відмовляючи в задоволенні іншої частини позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що відповідач звільнив орендоване приміщення та передав ключі позивачам. 3.6. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 31 травня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року, рішення місцевого господарського суду скасовано в частині задоволення позовних вимог і прийнято нове рішення про відмову в позові; стягнуто з позивачів на користь відповідача по 3724,77 грн судового збору за розгляд апеляційної скарги. В іншій частині рішення залишено без змін. 3.7. Постанови апеляційного та касаційного господарських судів, з посиланням на статтю 617 ЦК України, частину шосту статті 762 ЦК України, мотивовано настанням для відповідача обставин неможливості використання орендованого майна відповідно до умов договору, за які він не відповідає, а саме прийняття Правлінням Національного банку України постанови від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій". 4. Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень 4.1. 11 грудня 2017 року позивач-2 подав до Верховного Суду України заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 910/7495/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній станом на день подання заяви, а саме з підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції норми частини шостої статті 762 ЦК України. 4.2. Заявник просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 09 березня 2017 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 31 травня 2017 року, постанову Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року, а також скасувати постанову Вищого господарського суду України від 05 грудня 2016 року та залишити в силі постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2016 року та рішення Господарського суду міста Києва від 13 липня 2016 року. 5. Наведені в заяві доводи 5.1. Заявник вважає, що оскільки договір оренди укладався між сторонами 19 червня 2014 року, а оформлення акта приймання-передачі відбувалося 01 липня 2014 року, тобто вже після початку проведення антитерористичної операції та сумнозвісних подій, які відбулися у місті Донецьку (проведення 11 травня 2014 року псевдореферендуму про створення так званої "Донецької народної республіки", штурму міжнародного аеропорту Донецьк ім. С. Прокоф'єва 26 травня 2014 року, обстріли міста Донецьк та постійне ведення бойових дій) доводи відповідача про настання обставин неможливості використання орендованого майна у зв'язку з проведенням антитерористичної операції на території міста Донецьк є безпідставними, оскільки такі обставини вже існували на момент укладення договору і початку користування приміщенням. 5.2. Заявник також стверджує, що оскільки прийняті Правлінням Національного банку України постанови не встановлюють, не змінюють та не припиняють договірних відносин сторін щодо оренди майна, вони (постанови) не можуть вважатися підставами, що звільняють відповідача від обов'язку сплачувати орендні платежі на підставі частини шостої статті 762 ЦК України. 5.3. Крім того, на думку заявника, під час прийняття постанови від 05 грудня 2016 року Вищим господарським судом України було порушено визначений, зокрема, у рішеннях Європейського суду з прав людини принцип остаточності судових рішень ("res judicata"), оскільки суд касаційної інстанції використав свої повноваження не на виправлення фундаментального порушення, яке допустили суди, а лише для спрямування справи на новий розгляд. 5.4. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанції одних і тих самих норм матеріального права позивач-2 додав до заяви копії постанови Вищого господарського суду України від 23 березня 2016 року в справі N 910/23761/15 та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року в справі N 242/4205/14?ц. 5.5. У постанові від 23 березня 2016 року у справі N 910/23761/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ефект-Маркет" до Публічного акціонерного товариства "Платинум Банк" про стягнення заборгованості по орендній платі за період з серпня 2014 року по серпень 2015 року по договору оренди приміщення, яке знаходиться у місті Донецьку, Вищий господарський суд України, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, виходив, зокрема, із такого: - зробивши висновок про неможливість використання наймачем орендованого приміщення, апеляційний господарський суд не звернув уваги на те, що відповідач заперечував можливість використання орендованого майна за метою договору, та не з'ясував наявності або відсутності обставин щодо неможливості використання наймачем такого майна в спірний період і не надав цим обставинам правової оцінки відповідно до частини шостої статті 762 ЦК України; - дійшовши висновку про наявність правових підстав для звільнення наймача від внесення орендної плати за договором у зв'язку з наявністю форс-мажорних обставин, апеляційний господарський суд не навів таких правових підстав, які б звільняли наймача від виконання зобов'язання з оплати за користування майном за договором найму. 5.6. В ухвалі від 18 травня 2016 року в справі N 242/4205/14?ц за позовом особи до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про стягнення заборгованості по орендній платі за період з 01 серпня 2014 року по 30 жовтня 2014 року по договору оренди приміщення, яке знаходиться у місті Донецьку, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив із того, що скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Пославшись в мотивувальній частині ухвали на приписи частини шостої статті 762 ЦК України, постанову Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій", суд касаційної інстанції не визнав її підставою для звільнення орендаря від обов'язку внесення орендної плати, при цьому зауваживши, що жодних відомостей про звернення відповідача до Торгово-промислової Палати України або до будь-якої регіональної торгово-промислові палати для засвідчення форс-мажорних обставин відповідно до вимог статті 10 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" суду не надано, також не надано відомостей про звільнення відповідачем орендованого приміщення. 5.7. Таким чином підставою для подання заяви про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 910/7495/16 є неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (пункт 1 частини першої статті 111-16 ГПК Українив редакції, чинній станом на день подання заяви), а саме частини шостої статті 762 ЦК України при оцінці факту проведення антитерористичної операції в окремих районах Донецької і Луганської областей і прийнятої у зв'язку із цим постанови Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій". 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Щодо наявності підстав для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів, слід зазначити таке. 6.2. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 111-16 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення ФОП Пустовіта П.О. до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у цій справі) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 6.3. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 6.4. Проаналізувавши правову позицію, викладену в постанові Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року в цій справі та в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року у справі N 242/4205/14?ц, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди касаційної інстанції неоднаково застосували норму частини шостої статті 762 ЦК України при оцінці факту запровадження постановою Правління Національного банку України від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій" надзвичайного режиму роботи банківської системи та призупинення здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, які не контролюються українською владою, в якості обставин неможливості використання орендарем орендованого у такому населеному пункті майна. 6.5. Відповідно до частини першої статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. 6.6. Частиною першою статті 762 ЦК України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. 6.7. Згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає. 6.8. Отже, наведена норма права визначає в якості підстави звільнення від зобов'язання сплатити орендну плату об'єктивну безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає. 6.9. Крім того, обставини, зазначені у нормі частини шостої статті 762 ЦК України, повністю не охоплюються поняттям форс-мажорних обставин, адже на відміну від останніх, ознаками яких є їх об'єктивна та абсолютна дія, а також непередбачуваність, перші можуть бути спричинені, зокрема, й безпосередньо вольовою дією орендодавця, тобто обставини згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України можуть включати обставини непереборної сили та випадку, втім не обмежуються ними. Відповідач, заперечуючи позовні вимоги, не посилається на форс-мажорні обставини в якості підстави звільнення від виконання зобов'язання, що спростовує доводи касаційної скарги про неоднакове застосування судами касаційної інстанції положень частини першої статті 617 ЦК України, статті 10 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції". 6.10. З урахуванням викладеного вище Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відсутність у частині шостій статті 762 ЦК України вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин, засобів їх підтвердження свідчить про те, що підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством. 6.11. При вирішенні цього спору суди апеляційної та касаційної інстанцій зазначили, що прийняття Правлінням Національного банку України постанови від 06 серпня 2014 року N 466 "Про призупинення здійснення фінансових операцій" свідчить про настання для відповідача обставин неможливості використання орендованого майна згідно з умовами договору, за які він не відповідає. 6.12. Втім, суди не врахували, що запровадження надзвичайного режиму роботи банківської системи та призупинення здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, які не контролюються українською владою, неможливість використання майна згідно з умовами договору, не можуть однозначно засвідчувати, починаючи з 06 серпня 2014 року, неможливість використання такого майна ані відповідно до мети договору, яка не обмежується лише здійсненням фінансових операцій, ані взагалі, зокрема і з метою, що не суперечить положенням договору та/або закону, а отже наведена судами обставина не є абсолютною самостійною підставою для застосування норми частини шостої статті 762 ЦК України. 6.13. Поряд з цим, належної оцінки іншим доводам сторін про наявність/відсутність підстав для застосування до правовідносин сторін положень частини шостої статті 762 ЦК України з огляду на проведення антитерористичної операції на території міста Донецьк та посилання позивачів на обставини фактичного знаходження майна відповідача у приміщенні у спірний період, а також наданим на їх обґрунтування доказам, апеляційним господарським судом не надано. 6.14. Загальними вимогами процесуального права, що були закріплені у статтях 32-34, 43, 82, 84 ГПК України (в редакції, чинній на момент апеляційного перегляду), визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. 6.15. Однак, постанова апеляційного господарського суду зазначеним вище вимогам не відповідає, що безпідставно не було враховано Вищим господарським судом України при прийнятті постанови. 6.16. Пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України (чинної редакції) передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 6.17. Частиною четвертою статті 310 ГПК України (чинної редакції) встановлено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 6.18. Враховуючи, що суд апеляційної інстанції не встановив обставини, що мають значення для справи, не дав належної оцінки доводам і запереченням сторін, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву фізичної особи - підприємця Пустовіта Павла Олександровича про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року в справі N 910/7495/16 Господарського суду міста Києва задовольнити частково. 2. Постанову Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 31 травня 2017 року у справі N 910/7495/16 - скасувати. 3. Справу N 910/7495/16 направити на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду. 4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття. 5. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий-суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  2. ПОСТАНОВА Іменем України 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 902/492/17 Провадження N 12-52гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., розглянула в судовому засіданні з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк", Банк, заявник) на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року (судді: Павлюк І.Ю. - головуючий, Савченко Г.І., Юрчук М.І.) та ухвалу Господарського суду Вінницької області (про розгляд кредиторських вимог ПАТ "УкрСиббанк") від 08 серпня 2017 року (суддя Міліціанов Р.В.) у справі N 902/492/17 за заявою Споживчого товариства "Гарант" (далі - СТ "Гарант", боржник) про банкрутство учасники справи: боржник - не з'явився, заявник - ОСОБА_5, ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст заяви та заперечень 1.1. У травні 2017 року до Господарського суду Вінницької області надійшла заява боржника - СТ "Гарант" про банкрутство в порядку, визначеному статтею 95 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство). 1.2. Постановою Господарського суду Вінницької області від 22 червня 2017 року боржника - Споживче товариство "Гарант" визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено голову ліквідаційної комісії Томашука М.С., повідомлення про що розміщено на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет 25 червня 2017 року. 1.3. 18 липня 2017 року до Господарського суду Вінницької області надійшла заява ПАТ "УкрСиббанк" з вимогами до СТ "Гарант", в якій заявник просив визнати його грошові вимоги до боржника на суму 7769442, 57 грн як такі, що забезпечені заставою майна боржника як майнового поручителя за кредитними зобов'язаннями фізичної особи перед Банком, та включити їх до реєстру вимог кредиторів відповідно до пункту 2 частини восьмої статті 23 Закону про банкрутство. 1.4. Заява обґрунтована тим, що СТ "Гарант" є майновим поручителем позичальника ПАТ "УкрСиббанк" ОСОБА_7 (далі - позичальник) за зобов'язаннями по кредитних договорах відповідно до договорів іпотеки від 03 листопада 2006 року та від 20 листопада 2007 року (зі змінами та доповненнями). 1.5. Ліквідатор боржника у відзиві на заяву про визнання кредиторських вимог визнав обґрунтованими кредиторські вимоги ПАТ "УкрСиббанк" частково на суму 1718488,00 грн та 3200,00 грн сплаченого кредитором судового збору, оскільки, на думку ліквідатора, за змістом положень статей 11, 33 Закону України "Про іпотеку", статей 12, 19, 33 Закону України "Про заставу", статей 546, 572, 574, 575, 583 Цивільного кодексу України майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем виключно в межах вартості предмета іпотеки, яка погоджена сторонами в договорі іпотеки і складає 1718488,00 грн. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду Вінницької області від 08 серпня 2017 року заяву ПАТ "УкрСиббанк" про визнання грошових вимог до боржника та включення до реєстру вимог кредиторів задоволено частково, визнано грошові вимоги ПАТ "УкрСиббанк" до СТ "Гарант" на суму 1718488 грн як такі, що забезпечені майном боржника, та на суму 3200 грн судового збору першої черги задоволення реєстру вимог кредиторів, зобов'язано ліквідатора Томашука М.С. внести окремо до реєстру вимог кредиторів відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з договором іпотеки від 20 листопада 2007 року. У визнанні грошових вимог ПАТ "УкрСиббанк" на суму 6050954,57 грн відмовлено. 2.2. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк" залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду Вінницької області від 08 серпня 2017 року залишено без змін. 2.3. Визнаючи заявлені ПАТ "УкрСиббанк" кредиторські вимоги до СТ "Гарант" на суму 1718488 грн та включаючи їх до реєстру окремо як забезпечені заставою майна боржника, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із договірної вартості предмета іпотеки в розмірі 1718488 грн. яка зазначена сторонами у договорі іпотеки від 20 листопада 2007 року на момент його укладення банком та боржником-майновим поручителем. 2.4. Суди відмовили у визнанні грошових вимог ПАТ "УкрСиббанк" до СТ "Гарант" на суму 6 050 954,57 грн. яка відповідає розміру фактичної заборгованості боржника-третьої особи за кредитним договором, посилаючись на те, що законодавство про банкрутство не передбачає можливості включити до реєстру вимог кредиторів такі вимоги, які перевищують договірну вартість майна заставодавця (іпотекодавця) у випадках банкрутства майнового поручителя за зобов'язаннями третьої особи. 2.5. На підтвердження свого висновку суди попередніх інстанцій послалися на правові позиції, викладені в постановах Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 року у справі N 5023/6981/11, від 03 червня 2014 року у справі N 25/5005/6641/2012, від 26 серпня 2014 року у справі N 5024/948/2012 та від 29 березня 2017 року у справі N 918/169/16. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 3.1. У жовтні 2017 року ПАТ "УкрСиббанк" подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та ухвалу Господарського суду Вінницької області (про розгляд кредиторських вимог ПАТ "УкрСиббанк") від 08 серпня 2017 року у справі N 902/492/17. 3.2. ПАТ "УкрСиббанк" просив скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у визнанні грошових вимог в розмірі 6050954,57 грн фактичної заборгованості за кредитним договором, на забезпечення якого вчинена майнова порука боржником у цій справі, та прийняти в зазначеній частині нове рішення про визнання грошових вимог ПАТ "УкрСиббанк" до СТ "Гарант" на суму 6050954,57 грн. їх включення до реєстру вимог кредиторів як таких, що забезпечені заставою майна боржника. 3.3. ПАТ "УкрСиббанк" вказав, що суди не взяли до уваги положення статей 7, 11 Закону України "Про іпотеку", статті 57 Закону про банкрутство, з яких вбачається його право на задоволення грошових вимог до боржника шляхом продажу заставного майна в ліквідаційній процедурі банкрута за ціною, визначеною ліквідатором на момент його продажу, а не на дату виникнення забезпечувальних правовідносин, та повне задоволення його фактичних вимог за рахунок вартості предмета іпотеки. 3.4. Також у касаційній скарзі зазначено, що наявні підстави для відступлення від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 29 березня 2017 року у справі N 918/169/16. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі N 902/492/17 Господарського суду Вінницької області за касаційною скаргою ПАТ "УкрСиббанк" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та на ухвалу Господарського суду Вінницької області від 08 серпня 2017 року (про розгляд кредиторських вимог ПАТ "УкрСиббанк"). 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2018 року справу N 902/492/17 разом із касаційною скаргою на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та на ухвалу Господарського суду Вінницької області від 08 серпня 2017 року (про розгляд кредиторських вимог ПАТ "УкрСиббанк") передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступити від висновку Верховного Суду України щодо застосування положень частини першої статті 7 та частини першої статті 11 Закону України "Про іпотеку", викладеного у постанові від 29 березня 2017 року у справі N 3-1591гс16 (N 918/169/16), в якій Верховний Суд України висловив позицію, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання основного зобов'язання в межах договірної вартості предмета іпотеки. 4.4. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року прийнято до розгляду справу N 902/492/17 (провадження N 12-52гс18) та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 5. Позиція учасників справи 5.1. Представник ПАТ "УкрСиббанк" підтримав касаційну скаргу з наведених у ній підстав. 5.2. СТ "Гарант" не скористалося правом на участь свого представника у судовому засіданні, не надало відзив на касаційну скаргу. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. 01 листопада 2006 року Банк та ОСОБА_7 (позичальник) уклали договір про надання споживчого кредиту N 11067414000, за умовами якого Банк зобов'язався надати позичальнику, а позичальник зобов'язалась прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредит (грошові кошти) у формі поновлювальної кредитної лінії в іноземній валюті в сумі ліміту, що дорівнює 100 тис. швейцарських франків, та сплатити проценти, комісії в порядку та на умовах, визначених цим договором. Вказана сума кредиту дорівнює еквіваленту 403567,70 грн за курсом Національного банку України на день укладення цього договору (п. 1.1.). Позичальник зобов'язалась повернути кредит у повному обсязі не пізніше 01 листопада 2017 року згідно з графіком погашення кредиту (п. п. 1.2.2.) та сплатити за користування кредитом проценти у розмірі 8,49 % річних (п. п. 1.3.1.). Позичальник зобов'язалась повернути суму кредиту та сплатити проценти, комісії, штрафи та ін. платежі згідно з умовами договору (п. п. 1.2.2.). 6.2. Додатковими угодами N 1 та N 2 від 3 лютого 2009 року до договору про надання споживчого кредиту N 11067414000 погоджено зміну кінцевого терміну повернення кредиту за договором не пізніше 01 листопада 2021 року, змінено схему погашення кредиту на ануїтетну, встановлено ануїтетний платіж в розмірі 890 швейцарських франків зі строком сплати 03-го числа кожного місяця. 6.3. 03 листопада 2006 року на забезпечення виконання зобов'язань за договором про надання споживчого кредиту N 11067414000, Банк (іпотекодержатель) та СТ "Гарант" (іпотекодавець) уклали договір іпотеки, на підставі якого СТ "Гарант" передало в іпотеку Банку нерухоме майно, а саме: будівлю кафе "Олень" літ. "А" загальною площею 405,5 кв. м; будівлю літ. "Б" загальною площею 70,7 кв. м; склад літ. "В" загальною площею 114,1 кв. м; вбиральню літ. "Г", криницю літ. "Д", огорожу N 1-3, що знаходиться за адресою: Вінницька область, Літинський район, автошлях та належить на праві власності СТ "Гарант". Ринкова вартість предмета іпотеки становить 539872,00 грн. 6.4. Відповідно до підпункту 2.1.1. договору у разі невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки в повному обсязі переважно перед іншими кредиторами. Іпотекодержатель має право, у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених цим договором, вимагати дострокового виконання боржником зобов'язань за кредитним договором, а у разі невиконання боржником цієї вимоги - звернути стягнення на предмет іпотеки (п. п. 2.1.2.). 6.5. 20 листопада 2007 року Банк та ОСОБА_7 (позичальник) уклали договір про надання споживчого кредиту N 11254030000, за умовами якого Банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти (кредит) в доларах США в сумі 80 тис. що дорівнює еквіваленту в сумі 404 тис. грн за курсом НБУ, а позичальник зобов'язалась прийняти, належним чином використовувати і повернути Банку кредитні кошти (кредит) та сплатити плату за кредит у порядку та на умовах, визначених у даному договорі. Сторони домовились, що банк надає позичальнику кредит у вигляді одного траншу в розмірі суми кредиту, зазначеному в цьому Договорі (п. 1.1.). Позичальник зобов'язалась повернути кредит у повному обсязі не пізніше 20 листопада 2018 року згідно з графіком погашення кредиту (п. п. 1.2.2.) та сплатити за користування кредитом проценти у розмірі 13,9 % річних (п. п. 1.3.1.). 6.6. Додатковими угодами N 2 та N 3 до Договору про надання споживчого кредиту було змінено кінцевий термін повернення кредиту - не пізніше 03 жовтня 2022 року, а також схему погашення кредиту на ануїтетну, встановлено ануїтетний платіж в розмірі 980,00 доларів США зі строком сплати 03-го числа кожного місяця. 6.7. 20 листопада 2007 року на забезпечення виконання зобов'язань за Договором про надання споживчого кредиту N 11254030000 від 20 листопада 2007 року Банк (іпотекодержатель) та СТ "Гарант" (іпотекодавець) уклали договір іпотеки (нерухомого майна), на підставі якого СТ "Гарант" передало в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: будівлю кафе "Олень" літ. "А" загальною площею 405,5 кв. м; будівлю літ. "Б" загальною площею 70,7 кв. м; склад літ. "В" загальною площею 114,1 кв. м; вбиральню літ. "Г", криницю літ. "Д", огорожу N 1-3, загальна площа 590,3 кв. м, що знаходиться за адресою: Вінницька область, Літинський район, автошлях та належить на праві власності СТ "Гарант". Ринкова вартість предмета іпотеки згідно зі звітом суб'єкта оціночної діяльності становить 1718488,00 грн. 6.8. За умовами договору іпотекодержатель має право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов'язання за цим договором або будь-якого зобов'язання, що забезпечено іпотекою за цим договором; у разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом; у разі ліквідації юридичної особи - іпотекодавця; у разі виникнення загрози знищення, пошкодження чи втрати предмета іпотеки; в інших випадках відповідно до діючого законодавства (п. п. 4.1.1., 4.1.5.). 6.9. 28 лютого 2009 року Банк та СТ "Гарант" уклали договір N 1 про внесення змін до договору іпотеки, у зв'язку з укладенням іпотекодержателем та ОСОБА_7 додаткових угод N 1 та N 2 від 03 лютого 2009 року та до договору про надання споживчого кредиту N 11067414000 від 01 листопада 2006 року. 6.10. Суди вказали, що станом на 22 червня 2017 року заборгованість позичальника по кредитному договору N 11067414000 від 01 листопада 2006 року становила 125248,96 швейцарських франків, що за курсом НБУ складає 3346491,27 грн. заборгованість по сплаті пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів по вказаному договору складає 604186,79 грн. Заборгованість позивальника по кредитному договору від 20 листопада 2007 року N 11254030000 становить 125424,17 доларів США, що за курсом НБУ складає 3263988,68 грн. заборгованість по сплаті пені за несвоєчасне погашення кредиту та процентів по цьому договору складає 554775,83 грн. 6.11. Як установили суди та вбачається із матеріалів справи, основним боржником по кредитних договорах є ОСОБА_7, а СТ "Гарант" є майновим поручителем за іпотечними договорами, тобто СТ "Гарант" у спірних правовідносинах не є позичальником за основними кредитними договорами, як і не є особою, яка отримувала кредитні кошти. 6.12. Зазначені обставини сторони не заперечують, а отже, загальний розмір вимог Банку до боржника - позичальника, що виникли на підставі кредитних договорів N 11067414000 та N 11254030000 склав 7769442,57 грн. які Банк просить визнати та включити до реєстру вимог кредиторів боржника - іпотекодавця як вимоги, забезпечені заставою. 7. Правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі N 3-1591гс16 (N 918/169/16) 7.1. Верховний Суд України у постанові від 29 березня 2017 року у справі N 3-1591гс16 (N 918/169/16), розглянувши заяву Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" у справі за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро XXI" до Приватного підприємства "ОВАС" про визнання банкрутом, вказав про таке: "Відповідно до частини 1 статті 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. 7.2. Тобто відповідальність майнового поручителя як іпотекодавця, який не є одночасно боржником в основному зобов'язанні, обмежується вартістю майна, переданого в іпотеку. 7.3. Таким чином, у разі невиконання основним боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання іпотекодержатель як кредитор має право вимагати виконання основного зобов'язання як від боржника і його майнового поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо, а у разі пред'явлення таких вимог до майнового поручителя останній відповідає в межах узятих на себе зобов'язань перед іпотекодержателем. 7.4. Враховуючи викладене, Вищий господарський суд України дійшов обґрунтованого висновку щодо часткового визнання кредиторських вимог ПАТ "Дельта банк" у межах вартості предмета іпотеки відповідно до іпотечного договору від 01 грудня 2010 року N НКЛ-2005422/S-5 із додатковими договорами, у розмірі 100259500,00 грн та включення їх до реєстру вимог кредиторів окремо як забезпечених заставою майна боржника." 8. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 8.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 8.2. За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", кредитор - юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство; забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя). 8.3. За частинами другою, шостою, восьмою статті 23 Закону про банкрутство забезпечені кредитори зобов'язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство лише в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від забезпечення. Заяви з вимогами забезпечених кредиторів, у тому числі щодо яких є заперечення боржника чи інших кредиторів, розглядаються господарським судом у попередньому засіданні суду, за наслідками розгляду яких господарський суд ухвалою визнає чи відхиляє (повністю або частково) вимоги таких кредиторів. Розпорядник майна зобов'язаний окремо внести до реєстру вимоги кредиторів, які забезпечені заставою майна боржника, згідно з їхніми заявами, а за їх відсутності - згідно з даними обліку боржника, а також внести окремо до реєстру відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з державним реєстром застав. 8.4.Визначення забезпеченого зобов'язання та, відповідно, вимог забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, має здійснюватися з урахуванням положень законодавства, яке регулює забезпечення зобов'язань (зокрема, статей 572, 575, 589 Цивільного кодексу України, Закону України "Про заставу", Закону України "Про іпотеку"). 8.5. Так, відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). 8.6. Частиною першою статті 583 ЦК України визначено, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель); відповідні положення наведено також у частині другій статті 11 Закону України "Про заставу", за якою заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). 8.7. Згідно зі статтею 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. 8.8. За змістом частини першої статті 584 ЦК України, частини першої статті 12 Закону України "Про заставу" у договорі застави визначаються суть, розмір та строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави, а також інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода. 8.9. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором застави (частина друга статті 589 ЦК України, стаття 19 Закону України "Про заставу"). 8.10. Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. 8.11. За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України "Про іпотеку", іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом; основне зобов'язання - зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою; майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника. 8.12. Частинами п'ятою, шостою статті 3 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною, зокрема, до припинення основного зобов'язання. У разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до договору іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами. 8.13. Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. 8.14. Якщо інше не встановлено законом або іпотечним договором, іпотекою також забезпечуються вимоги іпотекодержателя щодо відшкодування: витрат, пов'язаних з пред'явленням вимоги за основним зобов'язанням і зверненням стягнення на предмет іпотеки; витрат на утримання і збереження предмета іпотеки; витрат на страхування предмета іпотеки; збитків, завданих порушенням основного зобов'язання чи умов іпотечного договору. 8.15. Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням (стаття 11 Закону України "Про іпотеку"). 8.16. У разі реалізації предмета застави (іпотеки) у зв'язку зі зверненням на нього стягнення заставодавцем (іпотекодавцем) відповідне забезпечувальне зобов'язання припиняється (абзац п'ятий статті 28 Закону України "Про заставу", абзац третій частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку"). 8.17. Положеннями частини першої статті 39 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. 8.18. За наведеними вище положеннями законодавства іпотекодержатель (заставодержатель) має право задовольнити всі свої забезпечені заставою чи іпотекою вимоги до боржника за рахунок майнового поручителя у розмірі вартості фактичної реалізації предмета майнової поруки, що здійснюється в порядку, передбаченому законодавством (якщо інше не передбачено договором або законом). 8.19. Отже, виражений у грошовій формі розмір зобов'язання майнового поручителя визначається виходячи із дійсних на відповідний момент зобов'язань боржника, які існують за основним зобов'язанням (кредитним договором), з урахуванням обсягу забезпечення за умовами забезпечувального договору. Оцінка предмета забезпечення (майна) сторонами на момент укладення договору не впливає на обсяг забезпечених вимог у разі звернення стягнення на предмет забезпечення. 8.20. Закон про банкрутство не містить іншого порядку та способу визначення забезпечених вимог, ніж наведені вище положення законодавства, не пов'язує визначення вимог, забезпечених заставою (іпотекою) майна боржника, для включення їх до реєстру вимог, із договірною вартістю предметів забезпечення. 8.21. Натомість, правове значення має розмір підтверджених документально зобов'язань боржника за основним зобов'язанням та вартість фактичної реалізації предмета забезпечення, яка на стадії затвердження реєстру вимог кредиторів за результатами попереднього засідання ще невідома. 8.22. У разі реалізації предмета іпотеки з дотриманням вимог Закону про банкрутство іпотека та майнова порука припиняються у повному обсязі, оскільки їх мета досягнута. 8.23. За рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється погашення вимог забезпечених кредиторів у позачерговому порядку (частина дев'ята статті 45 Закону про банкрутство). 8.24. Спрямування коштів, отриманих за рахунок майна банкрута, яке є предметом забезпечення, для погашення вимог інших кредиторів, якщо ще не виконані забезпечені цим майном зобов'язання боржника за основним зобов'язанням, суперечить положенням наведеного вище законодавства. 8.25. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в ухваленій раніше постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі N 3-1591гс16 (N 918/169/16), оскільки господарські суди при вирішенні питання про визнання заявлених забезпечених кредиторських вимог та включення їх окремо до реєстру повинні застосовувати статтю 19 Закону України "Про заставу" та статтю 7 Закону України "Про іпотеку" і встановити на підставі належних та допустимих доказів, які саме вимоги кредитора, зазначені в його заяві, забезпечені заставою майна та розмір цих вимог незалежно від вартості цього майна за договором. 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 9.1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи постанові суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 9.2. За пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд. 9.3. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 2 частини третьої статті 310 ГПК України у чинній редакції). 9.4. Суди першої та апеляційної інстанцій, на порушення вимог статей 43, 99, 101 ГПК України (в редакції, чинній станом на момент прийняття оскаржуваних судових рішень) не з'ясували відповідність заявлених вимог кредитора умовам кредитного договору та договору іпотеки і розмір його дійсних вимог за основним зобов'язанням, забезпеченим іпотекою, не перевірили наданий кредитором розрахунок, необґрунтовано відхиливши відповідні доводи позивача, наведені у заяві та апеляційній скарзі, та визначивши розмір визнаних вимог забезпеченого кредитора лише на підставі договірної вартості майна, яке є предметом забезпечення. 9.5. Визначення розміру вимог кредитора за основним зобов'язанням потребує додаткової перевірки наявних у матеріалах справи доказів, встановлення фактичних обставин справи щодо всього розміру заборгованості боржника за основним зобов'язанням, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції і є підставою для скасування судових рішень, прийнятих за наслідками розгляду заяви ПАТ "Укрсиббанк" в цілому та направлення справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. 9.6. Велика Палата Верховного Суду також враховує необхідність надати боржнику у цій справі можливість власного розрахунку дійсного розміру вимог кредитора, враховуючи відхід від правової позиції Верховного Суду України, яка була застосована судами під час розгляду заяви ПАТ "Укрсиббанк" у цій справі. 9.7. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи для продовження розгляду, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, повинні бути розподілені відповідно до приписів статті 129 ГПК України за результатами розгляду заяви. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду Забезпеченими зобов'язаннями в розумінні статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та, відповідно, вимогами забезпеченого кредитора, які включаються до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, є всі вимоги кредитора, які існують за основним зобов'язанням (кредитним договором), і є дійсними на момент визнання вимог та можуть бути задоволені за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення відповідно до умов забезпечувального договору та чинного законодавства. Господарські суди, визначаючи розмір забезпечених кредиторських вимог та включаючи їх окремо до реєстру, повинні застосовувати положення статті 19 Закону України "Про заставу" та статті 7 Закону України "Про іпотеку" та встановити на підставі належних та допустимих доказів, які саме вимоги кредитора, зазначені в його заяві, забезпечені заставою майна, а також склад та розмір цих вимог. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк" задовольнити частково. Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та ухвалу Господарського суду Вінницької області (про розгляд заяви про визнання грошових вимог ПАТ "УкрСиббанк") від 08 серпня 2017 року у справі N 902/492/17 скасувати. Справу N 902/492/17 в частині розгляду заяви ПАТ "УкрСиббанк" про визнання грошових вимог направити на новий розгляд до Господарського суду Вінницької області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  3. ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 337/2535/2017 Провадження N 14-130цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_14 на ухвалу Хортицького районного суду міста Запоріжжя (суддя Мурашова Н.А.) від 19 липня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області (судді Подліянова Г.С., Дашковська А.В., Кримська О.М.) від 20 грудня 2017 року у цивільній справі за позовом позовом ОСОБА_14, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_15, до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, ОСОБА_16, ОСОБА_17, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_18, про визнання незаконною та скасування (зняття) реєстрації місця проживання і ВСТАНОВИЛА: У липні 2017 року ОСОБА_14, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_15, звернулася з позовом до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, ОСОБА_16, ОСОБА_17, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_18, в якому просила: визнати незаконною реєстрацію місця проживання ОСОБА_17 та ОСОБА_18 у квартирі АДРЕСА_1; зобов'язати Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради скасувати (зняти) реєстрацію їх місця проживання. Позовну заяву позивачка мотивує тим, що рішенням Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 23 грудня 2015 року у справі N 337/1025/15-ц, яке набрало законної сили 16 березня 2016 року, з її колишнього чоловіка - ОСОБА_16 стягнуто на її користь компенсацію вартості реалізованих транспортних засобів у розмірі 509 тис. 343 грн. на підставі якого 30 березня 2016 року суд видав виконавчий лист. У межах виконавчого провадження встановлено, що за ОСОБА_16 зареєстрована лише квартира АДРЕСА_1, яка була описана та арештована державним виконавцем з метою задоволення вимог стягувача. Окрім того, ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 27 травня 2015 року у справі N 337/1025/15-ц на зазначену квартиру було накладено арешт. У подальшому було виявлено, що 30 березня 2016 року ОСОБА_16 зареєстрував у вказаній квартирі ОСОБА_17 та малолітню ОСОБА_18, хоча вони не перебувають у родинних стосунках. На думку позивачки, такі дії ОСОБА_16 вчинив умисно з єдиною метою - створити перешкоди для реалізації зазначеної квартири, яка може відбутися під час здійснення виконавчого провадження. Позивачка вважає такі дії ОСОБА_16 неправомірними, тому звернулася до суду за захистом своїх порушених прав. Ухвалою Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 19 липня 2017 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Запорізької області від 20 грудня 2017 року, відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_14, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_15, до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, ОСОБА_16, ОСОБА_17, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_18, про визнання незаконною та скасування (зняття) реєстрації місця проживання на підставі пункту 1 частини другої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії). Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що вирішення спору в цій справі належить до компетенції адміністративних судів. Зокрема, суди зазначили, що реєстрація місця проживання та її зняття є наслідком вчинення відповідної дії органом реєстрації - Департаментом реєстраційних послуг Запорізької міської ради, який є суб'єктом владних повноважень. Тому, враховуючи характер спірних правовідносин та суб'єктний склад, суд вважав, що справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У січні 2018 року ОСОБА_14 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що позов ОСОБА_14 не носить публічно-правового характеру, оскільки спірні правовідносини виникли між сторонами у зв'язку з неправомірними діями відповідачів - фізичних осіб, вимоги ж до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради пред'явлено виключно з тих підстав, що зняття з реєстрації місця проживання відповідачів ОСОБА_16, ОСОБА_17, яка діє у своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_18, - це обов'язок зазначеного органу, покладений на нього законом. Позивачка вважає, що спірні правовідносини є приватноправовими та підлягають розгляду за правилами ЦПК України. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі, а ухвалою від 05 березня 2018 року справу призначено до розгляду. 15 березня 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_16, у якому відповідач просить касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін. Відзив ОСОБА_16 мотивував тим, що 28 грудня 2017 року позивачка звернулася до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, треті особи, які не заявляють позовних вимог на предмет спору: ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, у якому просила суд: визнати протиправними дії Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради з реєстрації у березні 2016 року місця проживання ОСОБА_17 та ОСОБА_18 у квартирі АДРЕСА_1; зобов'язати Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради зняти реєстрацію місця проживання ОСОБА_17, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_18, ІНФОРМАЦІЯ_2, у квартирі АДРЕСА_1. 22 січня 2018 року ухвалою судді Запорізького окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі N 808/4190/17 за вказаним позовом, що, на думку ОСОБА_16, спростовує твердження сторони позивача, про те, що спір у цій справі не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства, оскільки відповідачами у справі є фізичні особи, а не суб'єкти владних повноважень. ОСОБА_16 вважає, що наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів, уже оцінених судами попередніх інстанцій. Також зазначає, що реєстрація ОСОБА_17 та ОСОБА_18 здійснювалася не Департаментом реєстраційних послуг Запорізької міської ради, а Хортицьким районним відділом у місті Запоріжжі, у зв'язку із чим Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради не може бути належним відповідачем у справі. 21 березня 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради на касаційну скаргу ОСОБА_14 Відзив мотивовано тим, що наведені в касаційній скарзі доводи втратили свою актуальність, оскільки позивачка на час розгляду касаційної скарги звернулася до Запорізького окружного адміністративного суду з аналогічними позовними вимогами. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 21 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, відмовляючи у відкритті провадження у справі, керувався тим, що позовні вимоги ОСОБА_14, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_15 стосуються питань реалізації суб'єктом владних повноважень своїх функцій. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України; у редакції до набрання чинності Законом N 2147-VIII) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої цієї статті). Аналогічна норма закріплена й у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII. Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України, у редакції до набрання чинності Законом N 2147-VIII). Справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України, у редакції до набрання чинності Законом N 2147-VIII). Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Натомість однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Разом з тим участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак не кожен спір за участю суб'єкта владних повноважень є публічно-правовим. Зі змісту позовної заяви ОСОБА_14 вбачається, що спірні правовідносини стосуються права користування та розпорядження майном, а саме квартирою АДРЕСА_1, що належить відповідачу ОСОБА_16 Позивачка оскаржує дії ОСОБА_16 спрямовані на надання права реєстрації місця проживання та права користування зазначеною квартирою ОСОБА_17, ОСОБА_18, оскільки вважає їх незаконними у зв'язку з тим, що ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 27 травня 2015 року на зазначену квартиру було накладено арешт з метою забезпечення виконання рішення суду у справі N 337/1025/15-ц. Отже, предметом спірних правовідносин є майнові права на квартиру АДРЕСА_1, вимоги ж до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради є похідними від них. Таким чином, спір має приватноправовий характер та підлягає розгляду за правилами ЦПК України. Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, відмовляючи у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України в редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії, дійшов помилкових висновків, що спір у справі є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвалу Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 19 липня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 20 грудня 2017 року прийнято з порушенням норм процесуального права, тому касаційна скарга ОСОБА_14 є обґрунтованою, зазначені судові рішення слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. ОскількиВелика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити до суду першої інстанції, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Керуючись статтями 402-404, 409, 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_14 задовольнити. Ухвалу Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 19 липня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 20 грудня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 17 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/11188/17 Провадження N 12-92гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П. розглянула касаційну скаргу Первинної профспілкової організації Управління Національного банку України у Тернопільській області (далі - Профспілка, позивач) на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року у справі N 910/11188/17 Господарського суду міста Києва за позовом Профспілки до Національного банку України про стягнення заборгованості у розмірі 72273,60 грн. Учасники справи: позивач - не з'явився відповідач - не з'явився ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У липні 2017 року Первинна профспілкова організація Управління Національного банку України у Тернопільській області звернулася з позовом до Національного банку України про стягнення 72273,6 грн заборгованості з відрахування коштів на культурно-масову, фізкультурну і оздоровчу роботу. 1.2. На обґрунтування заявлених вимог позивач, з посиланням на приписи статей 42, 44 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" статей 249, 250 Кодексу законів про працю України, зазначив про обов'язок відповідача здійснювати відрахування профспілкам коштів на культурно-масову, фізкультурну й оздоровчу роботу, який спрямований на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов функціонування профспілки та безпосередньо стосується господарського забезпечення діяльності профспілки як негосподарюючого суб'єкта, згідно з вимогами частини третьої статті 3 Господарського кодексу України. 1.3. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач звернувся до господарського суду з клопотанням про припинення провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки, на думку відповідача, спір у цій справі не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, вимоги позивача спрямовані на захист трудових прав працівників і виникають із трудових відносин, відтак підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва (суддя Лиськов М.О.) від 06 вересня 2017 року провадження у справі за позовом Профспілки до Національного банку України про стягнення 72273,6 грн припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України. 2.2. Господарський суд, керуючись приписами статті 3 Господарського кодексу України, статей 1, 4, 12, 21 Господарського процесуального кодексу України (наразі й далі - в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статті 15 Цивільного процесуального кодексу України, статей 1, 2 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" дійшов висновку, що спір у справі виник із колективного договору, трудових правовідносин, спрямований на захист трудових прав працівників і не підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. 2.3. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року (судді: Михальська Ю.Б. - головуючий, Тищенко А.І., Отрюх Б.В.) ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року залишено без змін. 2.4. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду та також указав, що вимоги позивача у справі спрямовані на захист трудових прав працівників і виникають із трудових правовідносин, а тому підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, незалежно від того, що сторонами у справі є юридичні особи. 3. Короткий зміст касаційної скарги та позиція інших учасників справи 3.1. У листопаді 2017 року Профспілка звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року, а справу передати до Господарського суду міста Києва для продовження розгляду. 3.2. Касаційну скаргу обґрунтовано доводами про неправильне застосування судами приписів статей 1, 12, пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), хибного визначення судами суб'єктного складу сторін та характеру спірних правовідносин та, відповідно, помилкового висновку судів попередніх інстанцій про припинення провадження у справі, як спору, який не підлягає вирішенню у господарських судах. 3.3. На переконання позивача, суди помилково кваліфікували спірні правовідносини, як трудовий спір, оскільки Профспілка не виступає від імені працівників та не є представником трудового колективу, а звернулася до суду за захистом свого права на отримання встановлених статтею 44 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" та статті 250 Кодексу законів про працю України відрахувань, які спрямовані на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов функціонування профспілки, як негосподарюючого суб'єкта; суб'єктний склад сторін спору відповідає вимогам статті 1 ГПК України, а характер спірних правовідносин відноситься до господарського забезпечення, що відповідає приписам частини третьої статті 3 Господарського кодексу України. 3.4. Крім того, позивач послався на практику Вищого господарського суду України (постанова від 28 квітня 2009 року у справі N 13/178, постанова від 29 листопада 2016 року у справі N 904/3674/16) щодо розгляду таких спорів у порядку господарського судочинства та зазначив про численні випадки відмови судів загальної юрисдикції в розгляді подібних спорів у порядку цивільного судочинства (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року у справі N 6-30097св14). 3.5. Відповідач у відзиві заперечив доводи касаційної скарги, вказав, що вимоги позивача у цій справі не мають характеру господарських, оскільки спрямовані на захист трудових прав працівників, виникають із трудових правовідносин, відтак, не підлягають вирішенню у порядку господарського судочинства. 4. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 квітня 2018 року справу N 910/11188/17 за позовом Первинної профспілкової організації Управління Національного банку України в Тернопільській області до Національного банку України про стягнення 72273,6 грн. передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з тих підстав, що позивач у касаційній скарзі оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції, що є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, відповідно до приписів частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України. 4.2. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року справу N 910/11188/17 призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 5. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 5.1. Статтею 1 ГПК України (в редакції, чинній станом на момент звернення з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.2. Згідно з частиною другою статті 4 ГПК України (в редакції Закону N 2147-VIII, яка є чинною на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду) юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 5.3. За змістом частин першої-третьої статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів. 5.4. Приписами частини першої статті 4 Господарського кодексу України передбачено, що трудові відносини не є предметом регулювання цього Кодексу. 5.5. Правове становище професійних спілок, їх статус та повноваження регулюються Кодексом законів про працю України, Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". 5.6. Працівники мають право, зокрема, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Первинні профспілкові організації на підприємствах, в установах, організаціях та їх структурних підрозділах представляють інтереси своїх членів і захищають їх трудові, соціально-економічні права та інтереси. Первинні профспілкові організації здійснюють свої повноваження через утворені відповідно до статуту (положення) виборні органи, а в організаціях, де виборні органи не утворюються, - через профспілкового представника, уповноваженого згідно із статутом на представництво інтересів членів професійної спілки, який діє в межах прав, наданих Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" та статутом професійної спілки. (стаття 2, частини перша, друга статті 246 Кодексу законів про працю України). 5.7.Права професійних спілок, їх об'єднань визначаються Конституцією України, Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами (стаття 244 Кодексу законів про працю України). 5.8. За змістом статей 1, 2 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" професійна спілка (профспілка) - добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Первинна організація профспілки - добровільне об'єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі. Професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. 5.9. Статтею 42 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" встановлено, що роботодавець зобов'язаний сприяти створенню належних умов для діяльності профспілкових організацій, що діють на підприємстві, в установі або організації, а статтею 44 цього Закону передбачено, що роботодавці зобов'язані відраховувати кошти первинним профспілковим організаціям на культурно-масову, фізкультурну і оздоровчу роботу в розмірах, передбачених колективним договором та угодами, але не менше ніж 0,3 відсотка фонду оплати праці з віднесенням цих сум на валові витрати, а у бюджетній сфері - за рахунок виділення додаткових бюджетних асигнувань. 5.10. Правові й організаційні засади функціонування системи заходів з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними врегульованоЗаконом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". 5.11. Встановлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їх інтересів, і на роботодавців, організації роботодавців та їх об'єднання. 5.12. Відповідно до статті 2 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю. 5.13. Сторонами колективного трудового спору на виробничому рівні є наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або первинна профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та роботодавець (стаття 3 вказаного Закону). 5.14. Судовий порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів) процесуальним законодавством та Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" передбачена у таких випадках: розгляд заяви власника або уповноваженого ним органу про визнання страйку незаконним (стаття 23 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)"); розгляд заяви Національної служби посередництва і примирення про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у випадках, передбачених статтею 24 цього Закону, і коли сторонами не враховано рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) (стаття 25 вказаного Закону); оскарження профспілками неправомірних дій або бездіяльності посадових осіб, винних у порушенні умов колективного договору чи угоди (частина п'ята статті 20 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності"); невиконання роботодавцем обов'язку щодо створення умов діяльності профспілок, регламентованих колективним договором (частини друга, четверта статті 42 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності"). 5.15. Суди з'ясували, що сторонами цього спору є первинна профспілкова організація та роботодавець, а спір виник у зв'язку з невиконанням роботодавцем вимог законодавства про працю щодо забезпечення діяльності професійної спілки з питань, віднесених до її повноважень. 6. Висновок Великої Палати Верховного Суду 6.1 З огляду на викладені положення законодавства, Велика Палата Верховного Суду зазначає, при вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і відповідний спір - господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 Господарського кодексу України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 6.2. Спори, підвідомчі господарським судам України, на час звернення із позовною заявою визначалися статтею 12 ГПК України (у відповідній редакції). 6.3. Натомість колективні трудові спори це спори між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом, в яких йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин і порядок вирішення таких спорів визначено Законом України від 3 березня 1998 року N 137/98-ВР "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". 6.4. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (в редакції чинній на час розгляду справи) встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). 6.5. Враховуючи суть спору, спрямовану на врегулювання інтересів сторін трудових правовідносин, порядок вирішення яких визначено Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" висновок судів попередніх інстанцій про неможливість вирішення цього спору у порядку господарського судочинства є правильним. 6.6. За пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. 6.7. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України (чинної редакції) суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 6.8. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права (стаття 309 ГПК України чинної редакції). 6.9. Таким чином, враховуючи правильне застосування судами норм матеріального та процесуального права підстави для скасування ухвали суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції відсутні. 7. Розподіл судових витрат 7.1. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 7.2. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін новий розподіл судових витрат не проводиться. На підставі викладеного, керуючись підпунктами 1, 2, 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" статтями 129, 301, 302, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Первинної профспілкової організації Управління Національного банку України у Тернопільській області на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року у справі N 910/11188/17 залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 06 вересня 2017 року у справі N 910/11188/17 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2018 року м. Київ Справа N 910/10156/17 Провадження N 12-14гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Данішевської В.І., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Трофімової Н.Ю. та представників: позивача - Таран О.М., відповідача - Безносик А.О., третьої особи - не з'явився; розглянула касаційну скаргу Київської міської ради (далі - Міськрада) на рішення Господарського суду міста Києва від 17 серпня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 03 жовтня 2017 року у справі N 910/10156/17 Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Фінансова компанія "Новий регіон" до Міськради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві (далі - ГУ ДКСУ), про стягнення 58 млн 746 тис. 772 грн 54 коп. Історія справи Судові рішення в попередніх справах Справа N 11/304 1. Заступник Генерального прокурора України звернувся до господарського суду з позовом в інтересах держави в особі Міськради та Головного управління комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до ТОВ "Фінансова компанія "Новий регіон", ТОВ "Компанія "Термінал-Реєстр", ТОВ "Адрем" про: - визнання недійсним договору N Д-2009/07/29 купівлі-продажу пакета акцій Акціонерного товариства "Холдингова компанія "Київміськбуд" (далі - АТ "ХК "Київміськбуд") у кількості 59 910 760 штук, укладеного між Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) і ТОВ "Фінансова компанія "Новий регіон" 29 липня 2009 року (далі - Договір); - визнання права власності територіальної громади м. Києва в особі Міськради на 59 910 760 штук простих іменних акцій АТ "ХК "Київміськбуд", що становить 80 % його статутного капіталу. 2. 20 жовтня 2010 року Господарський суд міста Києва задовольнив позов частково: а саме визнав право власності територіальної громади м. Києва на акції АТ "ХК "Київміськбуд". Суд відмовив у позові в частині визнання недійсним Договору з мотивів його нікчемності. 3. Постановою від 18 січня 2011 року суд апеляційної інстанції скасував рішення місцевого господарського суду в частині відмови в позові та, відповідно, визнав Договір недійсним. У решті рішення місцевого господарського суду залишив без змін. 4. 02 березня 2011 року Вищий господарський суд України залишив постанову суду апеляційної інстанції без змін. Справа N 910/29514/14 5. У грудні 2014 року ТОВ "Фінансова компанія "Новий регіон" заявило позов до Міськради про стягнення грошових коштів у розмірі 114 млн 075 тис. 598 грн 56 коп. (вартість акцій) та 50 млн 243 тис. 742 грн 50 коп. процентів за користування чужими грошовими коштами за період з 25 вересня 2009 року по 23 грудня 2014 року (перший період нарахування процентів). 6. Господарський суд міста Києва рішенням від 24 березня 2015 року позовні вимоги задовольнив у повному обсязі. 7. 22 березня 2017 року апеляційний господарський суд частково скасував рішення місцевого господарського суду, присудивши до стягнення 28 млн 116 тис. 202 грн. 28 коп. із заявлених позивачем 50 млн 243 тис. 742 грн 50 коп. У решті рішення суду першої інстанції залишено без зміни. 8. Вищий господарський суд України постановою від 14 червня 2017 року залишив постанову суду апеляційної інстанції без зміни. Короткий зміст позовних вимог у справі, що є предметом розгляду 9. 21 червня 2017 року ТОВ "Фінансова компанія "Новий регіон" звернулося до суду з позовом до Міськради про стягнення 65 млн 554 тис. 402 грн 18 коп. процентів за період з 24 грудня 2014 року по 15 червня 2017 року (другий період нарахування процентів). 10. У серпні 2017 року позивач уточнив позовні вимоги і просив стягнути 58 млн 746 тис. 772 грн 54 коп. за період з 24 грудня 2014 року по 11 серпня 2017 року шляхом безспірного списання з рахунків ГУ ДКСУ. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції 11. Місцевий господарський суд присудив до стягнення 58 млн 739 тис. 001 грн 85 коп., а в решті позовних вимог відмовив, про що ухвалив 17 серпня 2017 року рішення. 12. Суд апеляційної інстанції постановою від 03 жовтня 2017 року залишив рішення місцевого господарського суду без змін. 13. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані посиланням на таке. 14. Статтею 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно; особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. На порушення цієї норми відповідач не повернув сплачені позивачем гроші. 15. Згідно із частиною другою статті 1214 ЦК у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу). Водночас, в даному випадку розмір процентів за користування грошовими коштами законом не передбачено. 16. Відтак нарахування відповідачу процентів за користування чужими грошовими коштами може бути здійснене на рівні облікової ставки Національного банку України за аналогією закону на підставі приписів статті 1048 ЦК. 17. При цьому посилання відповідача на вирішений між сторонами спір у межах справи N 910/29514/14 не може бути підставою для відмови в задоволенні цього позову, оскільки у тій справі заявлений інший період нарахування процентів (перший період), ніж той, що заявлений позивачем наразі (другий період). 18. Висловивши наведену вище позицію, суди здійснили перерахунок заявленої позивачем до стягнення суми процентів, у зв'язку з чим визнали обґрунтованими позовні вимоги у розмірі 58 млн 739 тис. 001 грн 85 коп. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 19. Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у справі, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати. 20. Ухвалою від 27 листопада 2017 року Вищий господарський суд України прийняв касаційну скаргу Міськради на постанову Київського апеляційного господарського суду від 03 жовтня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 17 серпня 2017 року у справі N 910/10156/17 до касаційного провадження. 21. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК) викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд. 22. Відповідно до положень підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК (у редакції, яка діє з 15 грудня 2017 року) касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 23. 03 січня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду прийняв касаційну скаргу Міськради до провадження, а 24 січня 2018 року передав справу N 910/10156/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, про що постановлено відповідні ухвали. 24. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду мотивував передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду тим, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі N 910/2899/14. Зазначений висновок полягає в тому, що підстав для застосування аналогії закону (ст. 1048 ЦК) немає, оскільки правовідносини, які випливають із договору позики, та правовідносини, які склалися між сторонами внаслідок безпідставного збереження грошових коштів, не є подібними. 25. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 05 лютого 2018 року прийняла до провадження зазначену справу та призначила її розгляд. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 26. Міськрада цитує підпункти 6.2, 6.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року N 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", у яких зазначено таке: "…підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами. Положення ж частини другої статті 625 ЦК України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов'язання. Тому, зокрема, якщо в законі або в укладеному сторонами договорі передбачено розмір процентів за користування чужими коштами (стаття 536 ЦК України), то це не позбавляє кредитора права звернутися до боржника з позовом про стягнення як зазначених процентів, так і трьох процентів річних (якщо інший їх розмір не передбачено договором або Законом) - за наявності порушення боржником грошового зобов'язання.". 27. Заявник касаційної скарги зазначає, що в рамках справи N 910/29514/14 суди вирішили питання про стягнення з відповідача грошових коштів у порядку реституції - як основної суми, так і процентів за користування чужими коштами, відтак позовні вимоги не підлягають задоволенню. 28. Заявник також надав суду пояснення щодо виконання ним судового рішення у справі N 910/29514/14. Із вказаних пояснень вбачається, що Міськрада перерахувала присуджені до стягнення у справі N 910/29514/14 суми у жовтні-грудні 2017 року, мотивуючи це тим, що кошти були сплачені лише після закінчення судового розгляду, який тривав понад 3 роки. Узагальнені доводи позивача 29. У відзиві на касаційну скаргу позивач наголошує, що основний борг відповідачем повернутий позивачу лише у вересні-жовтні 2017 року і що присудження боргу та процентів у рамках справи N 910/29514/14 не перешкоджає стягненню процентів за інший період - з 24 грудня 2014 року по 11 серпня 2017 року. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 30. Судовими рішеннями в попередніх справах встановлено і не заперечується сторонами у справі, що позивач на виконання умов Договору, визнаного згодом недійсним, сплатив відповідачу грошові кошти в розмірі 114 млн. 075 тис. 598 грн. 56 коп. 31. Відповідно до статті 1212 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно; особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. 32. На порушення цієї норми відповідач станом на день подання позовної заяви не повернув сплачені позивачем гроші. 33. Згідно із частиною другою статті 1214 ЦК у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу). Відповідно до статті 536 ЦК за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. 34. Термін "користування чужими коштами" може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. 35. Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин в силу частини другої статті 1054 ЦК та до відносин із комерційного кредиту в силу частини другої статті 1057 ЦК. 36. Сторони також мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). При цьому відповідно до частини другої статті 628 ЦКдо відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Тому, зокрема, якщо одна сторона має сплатити іншій певну суму грошових коштів, але сторони досягли згоди про відстрочення сплати такої суми, то розмір процентів, що підлягає сплаті боржником за період, на який надана відстрочка, визначається за правилами статті 1048 ЦК. 37. Наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 38. Оскільки законодавством встановлені наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, так і наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, то підстави для застосування аналогії закону відсутні. 39. Отже, висновки судів про необхідність застосовувати до спірних відносин положення частини першої статті 1048 ЦК за аналогією закону, аби визначити розмір процентів, є помилковими, бо, по-перше, у цій справі йдеться про неправомірну поведінку боржника (в той час як частина 1 статті 1048 ЦК застосовується у випадку правомірної поведінки), а по-друге, у законодавстві немає прогалини у цій частині. 40. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку, наведеного у цьому відношенні в постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі N 910/2899/14. 41. Крім того, у постанові Верховного Суду України від 01 червня 2016 року у справі N 910/22034/15 зроблений висновок, що стаття 625 ЦК поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим висновком. Тому у разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 ЦК. 42. Довід Міськради про те, що припис частини другою статті 625 ЦК може бути застосований господарським судом лише за наявності порушення боржником грошового зобов'язання, не береться до уваги, бо ним якраз порушене позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК. 43. Довід заявника про те, що в рамках іншої справи - N 910/29514/14 з нього присуджено до стягнення як основну суму, так і процентів за користування чужими коштами, також не береться до уваги, бо в указаній справі стягнуто проценти за інший період. 44. Тому, відповідно до частини другої статті 625 ЦК проценти підлягають до стягнення виходячи з суми простроченого грошового зобов'язання (114 млн 075 тис. 598 грн. 56 коп.) за період, заявлений позивачем, тобто з 24 грудня 2014 року по 11 серпня 2017 року (2 роки і 231 день), в сумі 9 млн 010 тис. 409 грн 61 коп. (114 млн 075 тис. 598 грн 56 коп. х (2+231:365)х3 %:100 %). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 45. Отже, рішення та постанову судів попередніх інстанцій слід скасувати й ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково: стягнути з відповідача на користь позивача 9 млн 010 тис. 409 грн 61 коп., а в решті позовних вимог відмовити. Судові витрати 46. Згідно з частиною першою статті 129 ГПК судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, судові витрати, понесені сторонами у зв'язку з розглядом справи в суді першої, апеляційної та касаційної інстанції, підлягають такому розподілу. 47. Позовні вимоги задоволені частково, а саме у розмірі 15,34 % (9 010 409,6 х100 % :58 746 772,54). А тому судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції у пропорційному розмірі - 36 тис. 816 грн 00 коп. слід покласти на Міськраду (240 тис. х 15,34 %:100). 48. Відповідно, судовий збір за розгляд справи в апеляційній та касаційній інстанції у пропорційному розмірі - 467 тис. 318 грн 00 коп. (223 тис. 502 грн 00 коп. (264 тис. х 84,66 %):100 %) та 243 тис. 816 грн 00 коп. (288 тис х 84,66 %):100 %)) слід покласти на ТОВ "Фінансова компанія "Новий регіон". 49. Згідно з частиною 11 статті 129 ГПК у випадку покладення судових витрат на обидві сторони суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. В такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. 50. У зв'язку з тим, що при розподілі судових витрат на ТОВ "Фінансова компанія "Новий регіон" покладено більшу суму судових витрат, різниця судових витрат у розмірі 430 тис. 502 грн 40 коп. (467 318,40-36 816,00) підлягає стягненню з ТОВ "Фінансова компанія "Новий регіон" на користь Міськради. 51. Керуючись частинами першою, одинадцятою статті 129, пунктом 3 частини першої статті 308, статтями 311, 314, 315 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Київської міської ради задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 17.08.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 03.10.2017 у справі N 910/10156/17 скасувати й ухвалити нове рішення. 3. Позов задовольнити частково. 4. Стягнути з Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36, ідентифікаційний код 22883141) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Новий регіон" (03150, м. Київ, вул. Анрі Барбюса, буд. 40, ідентифікаційний код 35920996) проценти річні за прострочення виконання грошового зобов'язання в розмірі 9 млн 010 тис 409 (дев'ять мільйонів десять тисяч чотириста дев'ять) грн 61 коп. 5. В іншій частині у позові відмовити. 6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Новий регіон" (03150, м. Київ, вул. Анрі Барбюса, буд. 40, ідентифікаційний код 35920996) на користь Київської міської ради (01044. м. Київ. вул. Хрещатик, буд. 36, ідентифікаційний код 22883141) 430 тис 502 (чотириста тридцять тисяч п'ятсот дві) грн 00 коп. судового збору. 7. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.І. Данішевська Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 травня 2018 року м. Київ Справа N 761/605/17-ц Провадження N 14-106цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: заявник - Компанія "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" (Турецька республіка), інші учасники третейського розгляду - Підприємство з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк." розглянула в порядку письмового провадження заяву Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк." про перегляд ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року у складі колегії суддів Чобіток А.О., Немировської О.В., Соколової В.В. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року у складі колегії суддів Попович О.В., Коротуна В.М., Писаної Т.О. у справі за клопотанням Компанії "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" (Турецька республіка) про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України від 15 листопада 2016 року у справі за позовом Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк.", до Компанії "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" про стягнення грошових коштів, УСТАНОВИЛА: У січні 2017 року Компанія "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" (Турецька республіка) (далі - Компанія) звернулася до суду з клопотанням про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (далі - МКАС при ТПП) від 15 листопада 2016 року у справі за позовом Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк." (далі - Підприємство), до Компанії про стягнення грошових коштів. На обґрунтування клопотання Компанія зазначала, що рішенням МКАС при ТПП від 15 листопада 2016 року задоволено позовні вимоги Підприємства до Компанії про стягнення основного боргу, пені, трьох відсотків річних, інфляційних витрат та часткової оплати юридичних послуг. Заявник пояснив, що Підприємство у червні 2016 року звернулося до МКАС при ТПП із зазначеними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрнекстпулбрутт" (далі - ТОВ "Укрнекстпулбрутт") як боржника (за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року) та до Компанії як поручителя (за договором поруки від 20 серпня 2014 року). Згідно з поданою заявою про зміну позовних вимог Компанія просила продовжити арбітражний спір лише в частині вимог позивача до Компанії як поручителя, посилаючись на статтю 554 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Постановою Голови МКАС при ТПП від 05 вересня 2014 року припинено провадження у справі в частині позову до ТОВ "Укрнекстпулбрутт", а постановою Голови МКАС при ТПП від 19 жовтня 2016 року прийнято до провадження справу за позовом Компанії про визнання договору поруки від 20 серпня 2014 року припиненим. У задоволенні клопотання Компанії про зупинення розгляду справи щодо позову про стягнення заборгованості до вирішення справи про визнання договору поруки припиненим відмовлено. Рішенням МКАС при ТПП від 15 листопада 2016 року задоволено позов Підприємства до Компанії про стягнення основного боргу, пені, відсотків, інфляційних втрат і судових витрат. У клопотанні про скасування зазначеного рішення МКАС при ТПП заявник, посилаючись на наведені вище обставини, указував, що суд штучно усунув від справи покупця за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року - ТОВ "Укрнекстпулбрутт", яке у справі за первісним позовом було відповідачем як боржник. Вважаючи, що такі дії свідчать про порушення МКАС при ТПП під час вирішення справи принципів правового порядку України, основних прав та гарантій, на яких ґрунтується регулювання суспільних відносин, заявник просив скасувати згадане рішення з підстав порушення при вирішенні справи публічного порядку України. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 08 травня 2017 року в задоволенні клопотання відмовлено. Відмовляючи в задоволенні клопотання, суд першої інстанції керувався тим, що відсутні докази порушення публічного порядку України під час ухвалення оскаржуваного рішення. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 08 травня 2017 року скасовано, постановлено нову ухвалу про задоволення клопотання. Скасовано рішення МКАС при ТПП від 15 листопада 2016 року в справі АС N 271ут/2016 за позовом Підприємства до Компанії про стягнення грошових коштів. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи клопотання, суд апеляційної інстанції керувався тим, що МКАС при ТПП не мав компетенції щодо розгляду спору між Підприємством та Компанією, оскільки договір поруки не містить арбітражного застереження, а додаткова угода до договору поруки є нікчемною, адже укладена з недодержанням письмової форми, бо її текст російською мовою, що має перевагу перед текстом англійською мовою в разі їх різночитання, не підписано сторонами угоди. При цьому апеляційний суд вважав, що не вийшов за межі вимог клопотання, оскільки додаткова угода від 07 жовтня 2015 року є недійсною через невідповідність її вимогам закону. Не погоджуючись із указаною ухвалою суду апеляційної інстанції представник Підприємства - Гришко С.Ю. звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року залишено без змін. Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі керувався тим, що, звертаючись до МКАС при ТПП з позовом про стягнення із заявника як поручителя заборгованості за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806, Підприємство посилалося на статтю 5 договору поруки в редакції додаткової угоди від 07 жовтня 2015 року до договору поруки, яка містить відповідне арбітражне застереження. Водночас у договорі поруки від 20 серпня 2014 року, укладеному між Підприємством та Компанією, сторони не встановили арбітражного застереження, оскільки додаткова угода від 07 жовтня 2015 року до договору поруки не містить підписів сторін під викладеним російською мовою текстом, який згідно з умовами договору має перевагу над англійською редакцією договору. Колегія суддів погодилася з висновками суду апеляційної інстанції щодо недійсності за законом арбітражного застереження, викладеного в додатковій угоді від 07 жовтня 2015 року до договору поруки, що відповідно до пункту 1 частини другої статті 34 Закону України від 24 лютого 1994 року N 4002-XII "Про міжнародний комерційний арбітраж" (далі - Закон N 4002-XII) є підставою для скасування оскаржуваного рішення МКАС при ТПП. 14 грудня 2017 року Підприємство звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, підстав: неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності ухвали суду касаційної інстанції висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 7, 16, пункту 1 частини другої статті 34 Закону N 4002-XII, статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2011 року у справі N 6-3343св11, від 12 жовтня 2015 року у справі N 6-6020св15, від 05 січня 2011 року у справі N 6-4023ск10, від 15 липня 2015 року у справі N 6-18462св15 та від 22 червня 2016 року у справі N 760/15056/14-ц, постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17, ухвалу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 жовтня 2003 року у справі N 6-879кс03 та постанову Вищого господарського суду України від 08 листопада 2016 року у справі N 916/4322/15. 04 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву Підприємства про перегляд рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 31 січня 2018 року відкрито провадження та витребувано матеріали справи з Шевченківського районного суду м. Києва. 19 лютого 2018 року представник Компанії - Репіна Ю.Г. подала заперечення на заяву про перегляд судових рішень, посилаючись на те, що рішення апеляційного та касаційного судів ухвалені з дотриманням норм матеріального права й усталеної судової практики. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За правилами підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Відповідно до підпункту 2 цього пункту якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заяву про перегляд подано Підприємством з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, тому за правилами статті 360-2 ЦПК України в редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: ? постанову Вищого господарського суду України від 08 листопада 2016 року у справі N 916/4322/15; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2015 року у справі N 6-6020св15; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2011 року у справі N 6-3343св11; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 січня 2011 року у справі N 6-4023ск10; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року у справі N 6-18462св15; ? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року у справі N 760/15056/14-ц; ? ухвалу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 жовтня 2003 року у справі N 6-879кс03. Також заявник указує на невідповідність оскаржуваних ухвал судів апеляційної та касаційної інстанцій викладеному в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17 висновку щодо застосування в подібних правовідносинах статей 7, 16 Закону N 4002-XII. Підприємство зазначає, що оскаржувані ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій не відповідають приписам параграфу 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), а невиконання арбітражного застереження становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Заявник посилався на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема, на рішення: від 23 лютого 1999 року у справі "Свованіемі та інші проти Фінляндії" (Suovaniemi and Others v. Finland), від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania), від 25 липня 2013 року у справі "Агрокомплекс проти України" (Agrokompleks v. Ukraine), від 03 квітня 2008 року у справі "Компанія "Регент" проти України" (Regent Company v. Ukraine), від 05 липня 2005 року у справі "Агротехсервіс проти України" (Agrotehservis v. Ukraine). Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав, зокрема, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи, що переглядається, суди встановили, що 07 травня 2014 року між Підприємством та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ант Япи", яке в подальшому змінило назву на ТОВ "Укрнекстпулбрутт", укладено договір купівлі-продажу N С2014013806, згідно з умовами якого ТОВ "Укрнекстпулбрутт" придбало холодильні машини й кондиціонери та зобов'язалося оплатити їх вартість. Відповідно до пункту 13.3 указаного договору сторони погодили, що всі спори або розбіжності, які можуть виникнути з цього договору або у зв'язку з ним, не врегульовані шляхом переговорів, підлягають розгляду в МКАС при ТПП згідно з Регламентом цього суду. Рішення арбітражу є остаточним і обов'язковим для обох сторін. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором купівлі-продажу 20 серпня 2014 року між Підприємством та Компанією укладено договір поруки N С2014025899, відповідно до умов якого остання як поручитель взяла на себе зобов'язання нести повну солідарну відповідальність з боржником перед кредитором за всіма його зобов'язаннями за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806. Згаданий договір поруки арбітражного застереження не містить. 14 червня 2016 року Підприємство звернулося до МКАС при ТПП з позовом до ТОВ "Укрекстпулбрутт" та Компанії про солідарне стягнення боргу за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806. Постановою голови МКАС при ТПП від 14 червня 2016 року вказаний позов прийнято до провадження, а 05 вересня 2016 року до вказаної постанови за заявою Підприємства про зміну позовних вимог внесено зміни, за якими відповідачем у справі стала лише Компанія як поручитель, а провадження в частині вимог до ТОВ "Укрекстпулбрутт" припинено. Звертаючись до МКАС при ТПП з позовом про стягнення з Компанії як поручителя заборгованості за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806, Підприємство посилалось на статтю 5 договору поруки в редакції додаткової угоди від 07 жовтня 2015 року до договору поруки, яка містить відповідне арбітражне застереження. Задовольняючи клопотання про скасування рішення МКАС при ТПП у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й касаційний суд, керувався тим, що МКАС при ТПП не мав компетенції щодо розгляду спору між Підприємством та Компанією, оскільки в договорі поруки від 20 серпня 2014 року, укладеному між Підприємством та Компанією, сторони не встановили арбітражне застереження, а додаткова угода від 07 жовтня 2015 року до договору поруки не містить підписів сторін під текстом, викладеним російською мовою, яка згідно з умовами договору має перевагу над англійською редакцією цього договору, що підписана сторонами, тому така угода є нікчемною. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Відповідно до постанови Вищого господарського суду України від 08 листопада 2016 року у справі N 916/4322/15, яку надано заявником для порівняння, суди розглянули справу за позовом про стягнення неустойки за невиконання рішення Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України від 25 вересня 2014 року. Суд першої інстанції позов задовольнив. Погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про задоволення позову та залишаючи їх без змін, Вищий господарський суд України керувався вимогами статті 785 ЦК України, оскільки предметом спору було стягнення неустойки з підстав невиконання умов уже розірваного договору, а тому згідно з частиною четвертою статті 291 Господарського кодексу України правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України. Згідно зі статтею 785 ЦК України в разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Касаційний суд зазначив, що доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують правомірності висновків судів попередніх інстанцій про підвідомчість цієї справи господарським судам, тому відсутні підстави для припинення провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України. У цьому випадку предмет спору не є тотожним з предметом спору у справі, що переглядається, позов заявлено з приводу стягнення з іноземної компанії неустойки за невиконання обов'язку повернути річ. Підставою відхилення доводів касаційної скарги про непідвідомчість спору господарським судам було те, що згідно зі статтею 38 Закону України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність" спори, що виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності можуть розглядатися МКАС лише за згодою сторін спору, але однозначної згоди відповідача на розгляд спору МКАС надано не було. Проте у справі, що переглядається, стаття 38 цього Закону не застосовувалася. Також заявник надав для порівняння ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2015 року у справі N 6-6020св15. Зі змісту цієї ухвали вбачається, що фірма звернулася до суду з клопотанням про скасування рішення МКАС при ТПП, яким з неї на користь фізичної особи - підприємця стягнуто грошові кошти. Фірма посилалася на те, що арбітражне застереження, на підставі якого МКАС при ТПП розглянув спір між сторонами та ухвалив рішення у справі, міститься у контракті, який є неукладеним. Суди відмовили в задоволенні клопотання, оскільки заявник не довів підстав, на які він посилався. Також суди зазначили, що за результатами розгляду МКАС при ТПП дійшов висновку про те, що контракт N 1 від 15 квітня 2012 року та попередні контракти у 2009 й 2010 роках між сторонами підписані уповноваженим представником відповідача та посвідчені печаткою відповідача. Граматична помилка під час написання його прізвища під контрактом, яка відбулася внаслідок схожості букв у латинській транскрипції, не вплинула на зміст, права й обов'язки сторін, а також арбітражне застереження. Відповідач визнав існування контракту від 15 квітня 2012 року N 1 своїми діями, а саме: замовленням автомобільного транспорту в італійській компанії та наданням його під завантаження на склад позивача й частковою оплатою за продукцію, отриману за контрактом, умови якого відповідають вимогам міжнародного та вітчизняного законодавства. Спір розглядався відповідно до вимог Закону N 4002-XII, Регламенту та не суперечить арбітражному застереженню, викладеному в пункті 9.1 контракту, при цьому доказів порушення публічного порядку України представник заявника не надав. З аналізу зазначеної ухвали також не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є тотожними зі справою, що переглядається. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2011 року у справі N 6-3343св11 рішення судів попередніх інстанцій скасовано, позов фізичної особи до товариства про стягнення заборгованості залишено без розгляду. Залишаючи позовну заяву без розгляду, касаційний суд керувався тим, що сторони справи уклали договір про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу (третейського суду). У цій ухвалі суд касаційної інстанції зазначив, що сторони уклали договір про передачу спору на вирішення до МКАС, а винесення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою в силу закону недійсність арбітражного застереження. Тобто зазначена ухвала також не може вважатися такою, що відповідає вимогам пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 січня 2011 року у справі N 6-4023ск10 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 15 січня 2008 року. Постановляючи ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення арбітражного суду, апеляційний суд керувався тим, що сторони звернулися до Арбітражного суду Торгової палати м. Гамбурга, незважаючи на те, що у контракті зазначено, що в разі неможливості розгляду спорів шляхом перемовин такі спори вирішуються в арбітражному суді м. Гамбурга. Суди зробили висновок про належність арбітражу, оскільки сторони узгодили перелік необхідних документів для арбітражного процесу, визнали свою участь в угоді щодо арбітражного застереження. Боржник погодився на слухання справи у Арбітражному суді Торгової палати м. Гамбурга та на застосування Регламенту цього суду. Обставини справи не є тотожними з обставинами справи, що переглядається. У наданій для порівняння заявником ухвалі від 15 липня 2015 року у справі N 6-18462св15 також не вбачається неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про надання оцінки щодо того, чи припустився арбітр помилки в застосуванні закону, чи неправильно оцінив фактичні обставини справи, буде свідчити про те, що суд, який розглядає клопотання, має намір переглянути арбітражне рішення по суті, що не допускається Законом N 4002-XII та Конвенцією про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1985 року. Таким чином, відсутні підстави для задоволення клопотання про скасування рішення МКАС при ТПП. Залишаючи без змін ухвали судів попередніх інстанцій, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 22 червня 2016 року у справі N 760/15056/14-ц, яку надано заявником для порівняння, керувався тим, що клопотання за своєю формою та змістом відповідало вимогам процесуального закону та Закону N 4002-XII, підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення, визначених статтею 396 ЦПК України, статтею 36 Закону N 4002-XII, статтею V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1985 року, не встановлено, а тому суди обґрунтовано дійшли висновку про задоволення поданого клопотання в цій частині. У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 жовтня 2003 року у справі N 6-879кс03, якою залишено без змін ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 листопада 2002 року про відмову в задоволенні клопотання про скасування рішення МКАС при ТПП, зазначено, що сторони уклали угоду про те, що в разі коли сторони не досягнули згоди про досудове врегулювання спору, спір підлягає арбітражному врегулюванню у Торгово-промисловій палаті України відповідно до Арбітражних правил. Боржник посилався на порушення порядку арбітражного розгляду, вважаючи, що належним арбітражем є саме Торгово-промислова палата України, а не МКАС при ТПП. Суди вважали, що вказані заперечення могли бути подані не пізніше подання заперечень проти позову, чим боржник не скористався. Тому доводи боржника про порушення публічного порядку в разі порушення процедури досудового врегулювання цього спору є безпідставними. У цьому випадку предмети спору не є тотожними з предметом спору у справі, що переглядається, клопотання було заявлено з інших підстав. Таким чином, порівняння наведених рішень суду касаційної інстанції з рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У заяві про перегляд судових рішень Підприємство вказувало на те, що ухвала Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року не відповідають правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17. Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17 заяву про перегляд ухвали суду касаційної інстанції задоволено. Скасовано ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року, якою в задоволенні клопотання про визнання рішення МКАС відмовлено, а ухвалу апеляційного суду, якою задоволено клопотання, залишено в силі. З мотивувальної частини вказаної постанови вбачається, що Компанія "СЕС Астра АБ" звернулася до суду з клопотанням про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення МКАС Міжнародної торгової палати від 04 серпня 2014 року у справі за позовом Компанії "СЕС Астра АБ" до Державного підприємства "Укркосмос" про стягнення заборгованості за надані послуги з електронної передачі даних супутникової системи. Відмовляючи в задоволенні клопотання, суд першої інстанції керувався тим, що склад арбітражного суду не відповідав угоді сторін, оскільки справа була вирішена одноособовим арбітром без згоди боржника. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи клопотання, апеляційний суд, з висновками якого погодився й Верховний Суд України, зазначив, що боржник письмово погодився на висловлену в заяві про арбітраж пропозицію стягувача щодо розгляду справи арбітром одноособово. Верховний Суд України зробив висновок, що відповідно до статті V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1985 рокуі статті 36 Закону N 4002-XII у визнанні й виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона надасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, докази того, що склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідала угоді між сторонами чи, за відсутності такої, не відповідала закону тієї держави, де мав місце арбітраж. Згідно зі статтею 39 Регламенту Арбітражного інституту Міжнародної торгової палати, якщо сторона бере участь в арбітражному провадженні і не заявляє заперечень проти недотримання будь-якого положення Регламенту або будь-якого іншого правила, що застосовується до розгляду, будь-якого розпорядження складу арбітражу чи іншого правила арбітражної угоди щодо формування складу арбітражу або проведення розгляду, то вважається, що ця сторона відмовилася від права заявляти подібні заперечення. Проведений аналіз норм законодавства, положень згаданої Конвенції та Регламенту дає змогу зробити висновок про зміну арбітражного застереження щодо кількісного складу арбітрів, адже сторони відповідно до матеріалів справи N 19315/GFG за позовом "СЕС АСТРА АБ" до Державного підприємства "Укркосмос" домовилися щодо її розгляду одноосібним арбітром за допомогою обміну листами, що відповідає принципу міжнародного арбітражу, а саме принципу автономії волі. Оскільки сторони не визначилися щодо кандидатури арбітра в установлені строки, Секретаріат Суду відповідно до частини третьої статті 12 Регламенту правомірно призначив одноосібного арбітра. Окрім того, суд апеляційної інстанції правильно здійснив посилання на статтю 39 Регламенту, у якій зазначено, що якщо сторона бере участь в арбітражному провадженні й не заявляє заперечень проти недотримання будь-якого положення Регламенту або будь-якого іншого правила, що застосовується до розгляду, будь-якого розпорядження складу арбітражу або іншого правила арбітражної угоди щодо формування складу арбітражу або проведення розгляду, то вважається, що ця сторона відмовилася від права заявляти подібні заперечення. У справі ж, що переглядається,? інші фактичні обставини справи. Мова йде про те, що в договорі поруки від 20 серпня 2014 року, укладеному між Підприємством та Компанією, сторони не встановили арбітражне застереження, а додаткова угода від 07 жовтня 2015 року до договору поруки не містить підписів сторін під текстом, викладеним російською мовою, який згідно з умовами договору має перевагу над англійською редакцією договору. Тому МКАС при ТПП не мав компетенції щодо розгляду спору між Підприємством та заявником. Такий висновок не суперечить висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про невідповідність рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, про перегляд яких подано заяву, висновкам, викладеним у наданій заявником постанові Верховного Суду України щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. Велика Палата Верховного Суду не може взяти до уваги доводи заяви про перегляд судових рішень стосовно того, що оскаржувані ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій не відповідають приписам параграфу 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та суперечать практиці ЄСПЛ, оскільки такі доводи не є підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у силу вимог пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, а рішення ЄСПЛ ухвалено судом, який не є судом касаційної інстанції в розумінні Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ЦПК України, тому вони не можуть бути підставою для перегляду в порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України. Установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом є самостійною підставою для подання заяви про перегляд судових рішень (пункт 3 частини першої статті 355 ЦПК України). У цьому випадку в заяві про перегляд судових рішень відсутнє посилання на таку підставу. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк.", про перегляд ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року - відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 травня 2018 року м. Київ Справа N 461/8220/13-а Провадження N 11-241апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Бондар О.А., представника Генеральної прокуратури України - Баклан Н.Ю., розглянувши в судовому засіданні касаційну скаргу Львівської міської ради на постанову Галицького районного суду міста Львова від 18 серпня 2015 року (суддя Городецька Л.М.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2015 року (у складі колегії суддів Багрія В.М., Рибачука А.І., Старунського Д.М.) в адміністративній справі N 461/8220/13-а за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Спектр сервіс центр", ТОВ "Торгова компанія "Система", за участю третьої особи із самостійними вимогами -ТОВ "Гранд Еліт", за участю третіх осіб без самостійних вимог - ТОВ "Захід бізнес центр", ТОВ "Галіція сервіс", публічного акціонерного товариства "Євроазіатська пивна група", ТОВ "Галичина", ТОВ "Галвинпрод", за участю прокурора, до Львівської міської ради (далі - Міськрада) про визнання нечинною та скасування ухвали Міськради від 18 червня 2009 року N 2712 "Про затвердження нормативно-грошової оцінки земель м. Львова" (далі - ухвала Міськради N 2712), УСТАНОВИЛА: У липні 2013 року ТОВ "Спектр сервіс центр" звернулося до суду з адміністративним позовом, у якому з урахуванням уточнень просило визнати нечинною та скасувати ухвалу Міськради N 2712 з моменту її прийняття. У 2013 році з аналогічним позовом до суду звернулося ТОВ "Торгова компанія "Система". На обґрунтування позовів послалися на те, що вони та треті особи у справі є орендарями земельних ділянок відповідно до укладених договорів у 2006 році, за якими орендодавець - Львівська міська рада передала у строкове платне користування земельні ділянки. При цьому у 2013 році відповідач запропонував внести зміни у чинні договори оренди землі в частині розміру нормативно грошової оцінки земельних ділянок та розміру орендної плати відповідно до ухвали Міськради N 2712. Не погодившись з указаними змінами, позивачі зазначили, що ухвала N 2712 прийнята Міськрадою з порушенням бюджетного та податкового законодавства, зокрема підпункту 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України (далі - ПК), а також положень Закону України від 11 вересня 2003 року N 1160-IV "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" (далі - Закон N 1160-IV). Галицький районний суд м. Львова ухвалою від 23 січня 2015 року об'єднав в одне провадження позови ТОВ "Спектр сервіс центр" та ТОВ "Торгова компанія "Система". Цей же суд постановою від 18 серпня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2015 року, позовні вимоги задовольнив, визнав нечинною та скасував ухвалу Міськради N 2712 з моменту її прийняття. Залишивши в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, апеляційний суд погодився з його висновком, що суб'єкт владних повноважень під час прийняття оскаржуваної ухвали порушив, як норми матеріального права, так і процедуру прийняття самої ухвали в частині оприлюднення повідомлення про опублікування проекту регуляторного акта. Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, Міськрада 9 грудня 2015 року подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просила їх скасувати через порушеннясудами норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, у тому числі й правил предметної юрисдикції. На обґрунтування касаційної скарги Міськрада зазначила, що цей спір належить розглядати в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства, оскільки він стосується права користування земельною ділянкою позивачів, ціни орендної плати за землю, тобто цивільного права, на підтвердження чого посилається на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постановах від 9, 16 грудня 2014 року (справи N 21-308а14, 21-544а14), 16 червня, 7 липня 2015 року (справи N 21-222а15, 21-847а15). Вищий адміністративний суд України ухвалою від 30 грудня 2015 року відкрив касаційне провадження за скаргою Міськради, копії касаційної скарги надіслав учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї. У запереченнях на касаційну скаргу ТОВ "Спектр сервіс центр", ТОВ "Торгова компанія "Система", ТОВ "Галіція сервіс" зазначили, що оскаржувана ухвала відповідача є регуляторним актом, під час прийняття якої, Міськрада здійснювала свої владні управлінські функції, тому цей спір відноситься до юрисдикції адміністративних судів, оскільки має публічно-правовий характер. Ці товариства вважають, що суди першої та апеляційної інстанцій не порушили норм процесуального права та правильно застосували норми матеріального права. 27 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. У судовому засіданні прокурор підтримав оскаржувані судові рішення та зазначив, що вони є законними й обґрунтованими. Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, дослідивши за матеріалами справи наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини третьої статті 3 КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви N 29458/04 та N 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява N 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> Фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, "встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом. Отже, поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій), справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи). Таким чином, до компетенції адміністративних судів, на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. У справі, що розглядається, суди встановили, що 18 червня 2009 року Міськрада на 13-й сесії 5-го скликання відповідно до вимог статей 12, 15 Земельного кодексу України, статті 23 Закону України "Про оцінку земель", Закону України "Про плату за землю" та інших нормативно-правових актів прийняла оскаржувану ухвалу N 2712, якою встановлено, зокрема, що: - середня (базова) вартість 1 кв. м земель м. Львова з урахуванням регіональних факторів становить 470 грн 29 коп. (підпункт 2.1 пункту 2); - зазначена ухвала вводиться в дію з 1 жовтня 2009 року (підпункт 2.4 пункту 2); - ухвала Міськради від 29 квітня 1999 року N 210 "Про затвердження відкоригованої грошової оцінки земель м. Львова" визнана нечинною (пункт 3); - департамент "Адміністрація міського голови" зобов'язано оприлюднити цю ухвалу в засобах масової інформації (пункт 6). З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає, що зазначена вище ухвала Міськради є нормативно-правовим регуляторним актом, оскільки прийнята уповноваженим органом суб'єкта владних повноважень, змінює норми права, скасовує інший правовий акт, поширюється на невизначене коло осіб (платників податку з плати за землю, коло яких не є конкретно визначеним, оскільки ухвала лише визначає коло суб'єктів, на які поширюється її дія, однак жодним чином не персоніфікує їх) та спрямована на правове регулювання адміністративних відносин між регуляторним органом та іншими суб'єктами господарювання (стаття 1 Закону N 1160-IV). Отже, цей спір відноситься до юрисдикції адміністративних судів, а посилання у касаційній скарзі Міськради на порушення судами предметної юрисдикції є безпідставними та необґрунтованими. Окрім того, у касаційній скарзі Міськрада просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції й з підстави неправильного застосування норм матеріального права, оскільки вважає, що оскаржувану ухвалу N 2712 прийнято відповідно до норм чинного законодавства. За змістом частини другої статті 19 Конституції України та частини третьої статті 24 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон N 280/97-ВР) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 14 Закону України від 25 червня 1991 року N 1251-XII "Про систему оподаткування" (чинного на час прийняття оскаржуваної ухвали відповідача) до загальнодержавних податків належить плата за землю (земельний податок, а також орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності). Відповідно до частини дев'ятої статті 1 цього ж Законузміни і доповнення до цього Закону, інших законів України про оподаткування стосовно надання пільг, зміни податків, зборів (обов'язкових платежів), механізму їх сплати вносяться до цього Закону, інших законів України про оподаткування не пізніше ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року і набирають чинності з початку нового бюджетного року. Ці положення Закону узгоджується з положеннями ПК, чинного на час звернення позивачів до суду, зокрема статтями 4 та 9, які спрямовані на реалізацію одного з основних принципів системи оподаткування держави - принципу стабільності, що полягає в забезпеченні незмінності податків і зборів, їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року. Окрім того, статтею 59 Закону N 280/97-ВР визначено, що рішення ради нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено більш пізній строк введення цих рішень у дію, а також відповідно до Закону N 1160-IV ці рішення є регуляторними актами, приймаються з урахуванням вимог цього ж закону. Положення Закону N 1160-IV визначають правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності. Статтею 9 цього Закону встановлено порядок оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень і пропозицій. Кожен проект регуляторного акта оприлюднюється з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань. Проект регуляторного акта разом з відповідним аналізом регуляторного впливу оприлюднюється у спосіб, передбачений статтею 13 Закону N 1160-IV, не пізніше п'яти робочих днів з дня оприлюднення повідомлення про оприлюднення проекту цього регуляторного акта. Згідно зі статтею 12 Закону N 1160-IV регуляторні акти, прийняті органами та посадовими особами місцевого самоврядування, офіційно оприлюднюються в друкованих засобах масової інформації відповідних рад, а в разі їх відсутності - у місцевих друкованих засобах масової інформації, визначених цими органами та посадовими особами, не пізніш як у десятиденний строк після їх прийняття та підписання. Крім того, відповідно до статті 21 Закону України від 23 вересня 1997 року N 539/97-ВР "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" діяльність місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування висвітлюється в друкованих засобах масової інформації регіональної та місцевої сфери розповсюдження. Як убачається з матеріалів справи, Міськрада не здійснила оприлюднення проекту регуляторного акту "Про затвердження нормативної грошової оцінки земель м. Львова" та оскаржуваної ухвали N 2712 в газеті "Ратуша", яка є друкованим засобом масової інформації Львівської міської ради, незважаючи на те, що в тексті самої ухвали зазначено про обов'язковість департаменту "Адміністрація міського голови" оприлюднити цю ухвалу у засобах масової інформації, що є порушенням вимог статей 9, 13 Закону N 1160-IV. Аналізуючи встановлені судами обставини справи, Велика Палата Верховного Суду, погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, про те що Міськрада порушила процедуру підготовки та подальшого оприлюднення регуляторного акта, який порушує права та охоронювані законом інтереси позивачів. Відповідно до статті 242 КАС, рішення суду повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. За правилами статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Галицького районного суду міста Львова від 18 серпня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2015 року - без змін. Керуючись статтями 250, 341, 344, 349, 350, 355, 356, 359 КАС у чинній редакції, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Львівської міської ради залишити без задоволення. Постанову Галицького районного суду міста Львова від 18 серпня 2015 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанова складена 14 травня 2018 року. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська Л.М. Лобойко Н.П. Лященко Л.І. Рогач І.В. Саприкіна О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 910/17448/16 Провадження N 12-17гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Транссервіс 2008" (представник - адвокат Мікітян К.О.), відповідач - уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Євробанк" Кононець Вадим Валерійович (представник - Мірвода А.М.), відповідач - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (представники - адвокат Костюченко І.В., Музичук Л.В.), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Греїн-Експорт" (представник - адвокат Мікітян К.О.), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Євробанк" (представник - Мірвода А.М.), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 910/17448/16 Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Транссервіс 2008" до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Євробанк" Кононця Вадима Валерійовича та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Греїн-Експорт", на стороні відповідача - Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Євробанк", про визнання недійсним наказу за касаційною скаргою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 червня 2017 року (головуючий Пономаренко Є.Ю., судді Дідиченко М.А., Кропивна Л.В.) і рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2016 року (суддя Ващенко Т.М.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У вересні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Транссервіс 2008" (далі - ТОВ "Транссервіс 2008", позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом (з урахуванням заяви позивача про зміну предмета позову) до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Євробанк" Кононця Вадима Валерійовича (далі - Фонд, ПАТ "КБ "Євробанк", уповноважена особа Фонду, відповідач відповідно) про визнання недійсним наказу від 22 липня 2016 року N 177/1-ОД "Щодо заходів, пов'язаних із наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів, операцій) за вкладними операціями" (далі - наказ N 177/1-ОД). Позов заявлено з таких підстав. 2. 29 грудня 2009 року між ПАТ "КБ "Євробанк" (банк) і ТОВ "Транссервіс 2008" (клієнт) укладено договір банківського рахунку N 701-2009/Ю, за яким банк відкриває клієнту поточний (поточні) рахунок (рахунки) N 260050251901 у гривнях, доларах США, євро та здійснює розрахунково-касове обслуговування рахунку (рахунків) клієнта відповідно до вимог чинного законодавства України. 3. Також 29 грудня 2009 року між тими ж сторонами укладено договір N 701-2009/КБ про банківське розрахункове обслуговування з використанням програмно-технічного комплексу "Клієнт-Банк", відповідно до умов якого клієнт доручає, а банк здійснює розрахункове обслуговування клієнта в системі електронних платежів каналами міжкомп'ютерного зв'язку з використанням програмно-технічного комплексу "Клієнт-Банк". 4. 29 липня 2009 року між ПАТ "КБ "Євробанк" (банк) і Товариством з обмеженою відповідальністю "Греїн-Експорт" (далі - ТОВ "Греїн-Експорт") (клієнт) укладено договір банківського рахунку N 509-2009/Ю, за яким банк відкриває клієнту поточний (поточні) рахунок (рахунки) N 260050214401 в гривнях, доларах США, євро та здійснює розрахунково-касове обслуговування рахунку (рахунків) клієнта відповідно до вимог чинного законодавства України. 5. 29 липня 2009 року між ПАТ "КБ "Євробанк" (банк) і ТОВ "Греїн-Експорт" (клієнт) укладено договір про банківське розрахункове обслуговування з використанням програмно-технічного комплексу "Клієнт-Банк" N 509/2009/КБ, відповідно до умов якого клієнт доручає, а банк здійснює розрахункове обслуговування клієнта в системі електронних платежів каналами міжкомп'ютерного зв'язку з використанням програмно-технічного комплексу "Клієнт-Банк". 6. 24 січня 2014 року між ПАТ "КБ "Євробанк" (кредитодавець) і ТОВ "Транссервіс 2008" (позичальник) укладено договір кредитної лінії N ЮЛ-04/2014-КЛ, відповідно до умов якого кредитодавець відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію в іноземній валюті та згідно з кредитними заявками позичальника окремими частинами (траншами) надає позичальнику кредит у порядку та на умовах, визначених договором. 7. Договорами від 08 серпня 2014 року N 1, від 10 грудня 2014 року N 2, від 23 лютого 2015 року N 3, від 12 березня 2015 року N 4, від 17 вересня 2015 року N 5 та додатковими угодами від 12 березня 2015 року N 1, N 2 і від 17 вересня 2015 року N 3 сторони вносили зміни до кредитного договору від 24 січня 2014 року N ЮЛ-04/2014-КЛ. 8. 20 травня 2016 року ТОВ "Греїн-Експорт" (надавач) і ТОВ "Транссервіс 2008" (отримувач) уклали договір про надання поворотної фінансової допомоги N 2005/16Ф, відповідно до умов якого товариство надає поворотну фінансову допомогу, а отримувач зобов'язується повернути надані грошові кошти в порядку та на умовах, передбачених цим договором. 9. Відповідно до пунктів 2.1, 2.5 договору про надання поворотної фінансової допомоги від 20 травня 2016 року N 2005/16Ф розмір такої допомоги становить 50 000 000,00 грн. Розділом 9 цього договору визначено реквізити сторін, де вказані відкриті в ПАТ "КБ "Євробанк" рахунки сторін N 260050214401 (ТОВ "Греїн-Експорт") і N 260050251901 (ТОВ "Транссервіс 2008"). 10. 17 червня 2016 року рішенням Правління Національного банку України N 73-рш ПАТ "КБ "Євробанк" віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 17 червня 2016 року N 1041 розпочато процедуру виведення цього банку з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на один місяць із 17 червня по 16 липня 2016 року, призначено уповноважену особу Фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора ПАТ "КБ "Євробанк". 11. 07 липня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду N 1183 продовжено строк тимчасової адміністрації у ПАТ "КБ "Євробанк" до 16 серпня 2016 року. 12. 22 липня 2016 року уповноваженою особою Фонду видано наказ N 177/1-ОД, згідно з яким під час перевірки на предмет нікчемності правочинів, вчинених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації, було виявлено правочини, які мають ознаки нікчемності в силу приписів пунктів 1, 7 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", зокрема: - здійснений банком 10 червня 2016 року правочин щодо переказу з рахунку N 260050214401 ТОВ "Греїн-Експорт" на рахунок N 260050251901 ТОВ "Транссервіс 2008" коштів як надання безвідсоткової фінансової допомоги в сумі 111 000,00 грн. вчинений сторонами на підставі договору від 20 травня 2016 року N 2005/16Ф; - здійснений банком 15 червня 2016 року правочин щодо переказу з рахунку N 260050214401 ТОВ "Греїн-Експорт" на рахунок N 260050251901 ТОВ "Транссервіс 2008" коштів як надання безвідсоткової фінансової допомоги в сумі 3 347 000,00 грн. вчинений сторонами на підставі договору від 20 травня 2016 року N 2005/16Ф; - здійснений банком 16 червня 2016 року правочин щодо погашення заборгованості ТОВ "Транссервіс 2008" за кредитом у частині перерахування коштів у сумі 3 458 000,00 грн. вчинений на підставі укладеного між ПАТ "КБ "Євробанк" і ТОВ "Транссервіс 2008" договору кредитної лінії від 24 січня 2014 року N ЮЛ-04/2014-КЛ. 13. На підставі цього уповноваженою особою Фонду видано наказ N 177/1-ОД, а також повідомлено про нікчемність цих правочинів позивача (повідомлення від 26 липня 2016 року N 01-243/2975-БГ). 14. 16 серпня 2016 року рішенням Правління Національного банку України N 215-рш відкликано банківську ліцензію ПАТ "КБ "Євробанк" та прийнято рішення про його ліквідацію. 15. На виконання зазначеного рішення виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 16 серпня 2016 року N 1523 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "КБ "Євробанк" та делегування повноважень ліквідатора банку", яким розпочато процедуру ліквідації цього банку із 17 серпня 2016 року по 16 серпня 2018 року, призначено уповноважену особу Фонду, якій делеговано повноваження ліквідатора ПАТ "КБ "Євробанк". 16. У подальшому ТОВ "Транссервіс 2008" звернулося до суду із зазначеним позовом. 17. Позов обґрунтовано тим, що правочини, про які йдеться в оскаржуваному наказі, були вчинені відповідно до приписів законодавства, а наказ було видано з порушенням Інструкції про порядок виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, а також дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі їх виявлення, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 26 травня 2016 року N 826 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 15 червня 2016 року за N 863/28993 (далі - Порядок N 826). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 18. Господарський суд міста Києва рішенням від 06 грудня 2016 року позов задовольнив повністю і визнав недійсним наказ N 177/1-ОД. 19. Ухвалюючи таке судове рішення, суд першої інстанції керувався тим, що грошові перекази, про які йдеться в оскаржуваному наказі, сторони вчинили на виконання чинних зобов'язань між ними за рахунок власних коштів, розміщених на їх рахунках, а ПАТ "КБ "Євробанк" лише виконував свої обов'язки щодо розрахунково-касового обслуговування рахунків клієнтів, що не може свідчити про вчинення ними правочинів, умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку, а тому не може й указувати на їх нікчемність з підстави, визначеної пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (укладення правочинів (у тому числі договорів), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку), і свідчить про відсутність підстав для застосування наслідків нікчемності правочину. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 20. Київський апеляційний господарський суд постановою від 12 червня 2017 року апеляційну скаргу уповноваженої особи Фонду задовольнив частково. Рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2016 року у справі N 910/17448/16 скасував. Виклав резолютивну частину рішення в зміненій редакції, якою провадження у справі в частині вимог ТОВ "Транссервіс 2008" до уповноваженої особи Фонду припинив. Позов ТОВ "Транссервіс 2008" до Фонду про визнання недійсним наказу задовольнив повністю. Визнав недійсним наказ N 177/1-ОД та стягнув з ПАТ "КБ "Євробанк" на користь ТОВ "Транссервіс 2008" судовий збір. 21. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що операції з перерахування коштів, усупереч приписам чинного законодавства, Фонд визнав нікчемними правочинами, що призвело до порушення прав та законних інтересів позивача, тому його порушене право підлягає захисту шляхом визнання оспорюваного наказу недійсним. При цьому суд дійшов висновку, що цей спір за своїм предметом підвідомчий господарському суду, проте оскільки саме Фонд забезпечує перевірку правочинів, вчинених банком, а уповноважена особа Фонду є фізичною особою, яка не має статусу юридичної особи або громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності і не є учасником корпоративних відносин, діє від імені Фонду та в межах делегованих ним повноважень, то провадження у справі в частині вимог до цієї особи підлягає припиненню, а позовні вимоги до Фонду - задоволенню в повному обсязі. Короткий зміст вимог касаційної скарги 22. 12 грудня 2017 року Фонд звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на рішення судів попередніх інстанцій з огляду на неправильне застосування ними норм матеріального та порушення норм процесуального права. 23. У касаційній скарзі Фонд просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 червня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2016 року й відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 24. Мотивуючи касаційну скаргу, Фонд зазначив, що у правочинах, про які йдеться в оскаржуваному наказі, наявні ознаки нікчемності, визначені частиною третьою статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", ці правочини є нікчемними самі по собі, а уповноважена особа Фонду лише виявляє або забезпечує виявлення таких правочинів та фіксує відповідний факт шляхом видачі наказу. 25. Також, за твердженням особи, яка подала касаційну скаргу, суди порушили норми процесуального права щодо розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства, оскільки спори за участю Фонду та уповноваженої особи Фонду є публічно-правовими і підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Узагальнений виклад позицій інших учасників справи 26. 20 лютого 2018 року до Верховного Суду надійшли заперечення (відзив) ТОВ "Транссервіс 2008" і ТОВ "Греїн-Експорт" на касаційну скаргу, в яких стверджується, що ПАТ "КБ "Євробанк" здійснив спірні перекази коштів були на підставі умов чинних правочинів (договорів), укладених між сторонами, ці перекази не вважаються правочинами в розумінні діючого законодавства України, а тому їх не можна віднести до нікчемних. За таких обставин, за твердженнями позивача і ТОВ "Греїн-Експорт", оскаржуваний наказ N 177/1-ОД суперечить змісту статей 19, 41 Конституції України, частині другій, пунктам 1, 7 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", положенням Цивільного та Господарського кодексів України, статей 1, 5 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", а також Порядку N 826, а тому суди правомірно визнали його недійсним. 27. Позивач і ТОВ "Греїн-Експорт" зазначають, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки його учасниками є суб'єкти господарювання, де Фонд, здійснюючи виведення неплатоспроможних банків з ринку на стадії розпорядження майном, є учасником цивільно-правових відносин щодо ліквідації банку - процедури його припинення як юридичної особи, а також оскільки позивач оскаржує рішення, прийняте уповноваженою особою Фонду не як суб'єктом владних повноважень, а як розпорядником майна банку при здійсненні заходів щодо забезпечення збереження його активів, запобігання втраті майна та збиткам банку. 28. Також у запереченні (відзиві) позивач і ТОВ "Греїн-Експорт" зазначили, що Фонд є належним відповідачем у цій справі, оскільки з огляду на приписи Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" він набуває всіх повноважень органів управління та контролю банку з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення, які, в свою чергу делегуються ним уповноваженій особі; крім того, відповідно до положень пункту 1 частини третьої статті 16 цього Закону, згідно з якими позови, подані проти працівників Фонду, вважаються позовами, поданими проти Фонду. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 29. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 04 січня 2018 року поновив Фонду строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного господарського суду від 12 червня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2016 року, прийняв касаційну скаргу до провадження та призначив її розгляд на 17 січня 2018 року, а ухвалою від 17 січня 2018 року - справу N 910/17448/16 разом з касаційною скаргою Фонду передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що однією з підстав оскарження рішень судів попередніх інстанцій є порушення судами правил суб'єктної юрисдикції. 30. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 14 лютого 2018 року справу N 910/17448/16 прийняла та призначила її до розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій (1.1) Щодо визначення юрисдикції та належного відповідача у цій справі 31. Доводи Фонду щодо юрисдикції адміністративних судів при розгляді цієї справи ВеликаПалата Верховного Суду вважає безпідставними з огляду на таке. 32. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 33. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац 2 частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 34. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 35. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 36. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 37. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, Фонд зазначив, що спори за участю Фонду та уповноваженої особи Фонду є публічно-правовими і підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з зазначеними доводами скаржника з огляду на таке. 38. Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 39. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 40. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 41. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 42. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. 43. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. 44. Відтак помилковим є застосування статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 45. Водночас структура банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків визначені Законом України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон N 2121-III), за змістом статті 2 якого банком є юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків. 46. Натомість Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. 47. Згідно із частиною першою статті 3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, установлених цим Законом. На виконання свого основного завдання Фонд у порядку, передбаченому цим Законом, зокрема, здійснює процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організовує відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку (пункт 8 частини другої статті 4 цього Закону). 48. Аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків. 49. Водночас у розумінні Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" неплатоспроможним є банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення його до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом N 2121-III. Ліквідацією банку є процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до законодавства (пункти 6 і 8 частини першої статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). 50. За змістом частин першої, третьої, п'ятої статті 34 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, а виконавча дирекція Фонду у цей же строк призначає з числа працівників Фонду уповноважену особу Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду), якій Фонд делегує всі або частину своїх повноважень тимчасового адміністратора. Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. 51. Відповідно до частин першої, другої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, установлених Фондом, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів - передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку. На період тимчасової адміністрації усі структурні підрозділи, органи та посадові особи банку підпорядковуються у своїй діяльності Фонду та уповноваженій особі Фонду в межах повноважень, установлених цим Законом та делегованих Фондом, і діють у визначених Фондом/уповноваженою особою Фонду межах та порядку. 52. Таким чином, із моменту запровадження у банку тимчасової адміністрації Фонд набуває повноважень органів управління та контролю банку з метою реалізації покладених на нього чинним законодавством функцій. При цьому банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та відповідного самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації та внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 53. Такий правовий статус Фонду, визначений Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", дає підстави для висновку про те, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових відносин. При цьому у приватноправових відносинах, зокрема під час здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не здійснює функцій суб'єкта владних повноважень у розумінні статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 54. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що визначений статтею 3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" правовий статус Фонду, відповідно до якої він є, зокрема, юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні, не впливає на правовий статус банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію або щодо якого розпочато процедуру ліквідації, оскільки Фонд розпоряджається майном такого банку від імені останнього й у межах виконання покладених на нього законодавством функцій щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку та не здійснює в цій частині жодних владних управлінських функцій. 55. Оскільки позивач оскаржує дії уповноваженої особи Фонду не як суб'єкта владних повноважень, а як органу управління банком, який здійснює заходи щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та грошових коштів, такий спір не є публічно-правовим. При цьому виходячи із суті позовних вимог відповідачем у цій справі фактично є ПАТ "КБ "Євробанк" (в особі уповноваженої особи Фонду), а не сама уповноважена особа Фонду чи Фонд, як помилково вказав суд апеляційної інстанції. 56. Отже, зважаючи на предметну юрисдикцію та характер правовідносин у цій справі, наведені в касаційній скарзі доводи Фонду про непідвідомчість цього спору господарському суду Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані, натомість вважає, що суди першої й апеляційної інстанції дійшли правильних висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. 57. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду господарських й адміністративних справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них Фонду чи його уповноваженої особи на стадії ліквідації чи банкрутства банку), адже визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 58. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 910/8132/17. (1.2) Щодо розгляду справи по суті 59. Задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним наказу N 177/1-ОД, суд апеляційної інстанції зазначив, що дії Фонду з прийняття цього наказу мають усі ознаки одностороннього правочину, а тому на нього поширюються загальні вимоги цивільного законодавства, передбачені статтею 203 Цивільного кодексу України. 60. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з цим висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. 61. Відповідно до частини першої статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. 62. За змістом частин першої та другої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. 63. Водночас відповідно до частин першої, другої та десятої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку. Протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Усі або частина повноважень Фонду, визначених цією статтею, можуть бути делеговані Фондом уповноваженій особі Фонду. 64. Порядок виявлення нікчемних договорів, а також дій Фонду у разі їх виявлення визначаються нормативно-правовими актами Фонду (абзац 2 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). 65. Згідно з пунктами 1, 3 розділу II "Процедура прийняття уповноваженою особою Фонду рішення про фіксацію виявленого факту нікчемності правочинів (у тому числі договорів)" Порядку N 826 протягом трьох робочих днів з дати запровадження Фондом тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду розпочинає перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації у банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними. Уповноважена особа Фонду своїм розпорядчим документом створює комісію для здійснення перевірки документів, пов'язаних із вчиненням правочинів (укладенням договорів), метою якої є виявлення фактів нікчемності таких правочинів (укладених договорів), виявлення фактів шахрайства та інших протиправних дій зі сторони працівників банку або інших осіб стосовно банку. 66. За наслідками проведення перевірки Комісією складаються та подаються на розгляд уповноваженій особі Фонду пропозиції та висновки, які оформлюються відповідним актом (актами) перевірки (абзац 1 пункту 7 розділу II Порядку N 826). 67. Абзацами 1, 3 пункту 8 розділу II Порядку N 826 встановлено, що уповноважена особа Фонду протягом двох робочих днів з дня подання відповідного акта перевірки розглядає пропозиції й висновки, викладені в ньому, та в разі згоди з висновками готує та підписує відповідний розпорядчий документ і вчиняє інші необхідні дії. Про прийняте рішення уповноважена особа Фонду повідомляє протягом одного робочого дня Фонд, сторони виявленого нікчемного правочину (договору) та в разі потреби - правоохоронні органи. 68. Беручи до уваги вказані норми чинного законодавства, Велика Палата Верховного Суду вважає, що розпорядчий документ уповноваженої особи Фонду, передбачений абзацом 1 пункту 8 розділу II Порядку N 826, є не правочином у розумінні цивільного законодавства України, а внутрішнім документом банку, який прийнято особою, що здійснює повноваження органів управління та контролю банку, спрямованим на збереження активів і документації банку та який діє у межах цієї юридичної особи. 69. Отже, наказ N 177/1-ОД є внутрішнім документом банку, а тому до нього не можна застосовувати правові наслідки недійсності правочину. (1.3) Щодо обраного позивачем способу захисту 70. За змістом статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статей 15, 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України застосування судом будь-якого способу судового захисту вимагає наявності такої сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права (інтересу) відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес і закріплення законом. 71. Оскільки наказ банку є його внутрішнім документом, який не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), то не можна вважати порушеними будь-які права таких осіб унаслідок прийняття цього наказу. Звідси права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи. 72. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що при ухваленні судових рішень у цій справі суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права щодо встановлення ефективним способом відновлення порушеного права позивача визнання недійсним наказу N 177/1-ОД уповноваженої особи Фонду. 73. Отже, рішення судів про задоволення позовних вимог щодо визнання недійсним оспорюваного наказу є помилковим з огляду на те, що така вимога позивача не є правильно обраним способом захисту своїх прав. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 74. Відповідно до частин першої, третьої статті 311 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 75. За таких обставин оскільки під час вирішення цього спору суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову. Щодо судових витрат 76. Відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 77. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України у разі відмови в позові судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача. 78. Оскільки в цій справі Верховний Суд приймає нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, судовий збір за розгляд апеляційної та касаційної скарг покладається на позивача у справі. 79. З матеріалів справи вбачається, що відповідно до платіжного доручення від 31 січня 2017 року N 1496900301 за подання апеляційної скарги ПАТ "КБ "Євробанк" сплатило 1 515,80 грн судового збору, а відповідно до платіжного доручення від 11 жовтня 2017 року N 9333 за подання касаційної скарги Фонд сплатив 1 653,60 грн судового збору. 80. Отже, з позивача потрібно стягнути 1 515,80 грн судового збору за подання апеляційної скарги на користь ПАТ "КБ "Євробанк" та 1 653,60 грн судового збору за подання касаційної скарги на користь Фонду. Висновок щодо застосування норм права 81. За змістом статей 1, 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), з урахуванням приписів Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", справи у спорах між суб'єктами господарювання, де однією зі сторін є банк, повноваження органів управління та контролю якого здійснює Фонд під час процедури виведення такого банку з ринку або його ліквідації, у тому числі в особіуповноваженої особи (осіб) Фонду, відносяться до юрисдикції господарських судів. 82. Виходячи з положень статті 202 Цивільного кодексу України та Інструкції про порядок виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, а також дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі їх виявлення, затвердженої рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 26 травня 2016 року N 826 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 червня 2016 року за N 863/28993, розпорядчий документ уповноваженої особи Фонду, передбачений абзацом першим пункту 8 розділу II цього Порядку, є не правочином у розумінні цивільного законодавства України, а внутрішнім документом банку, який прийнято особою, що здійснює повноваження органів управління та контролю банку, спрямованим на збереження активів і документації банку та який діє у межах цієї юридичної особи. Керуючись статтями 300-302, 306, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задовольнити. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 червня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2016 року у справі N 910/17448/16 скасувати. 3. Ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. 4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Транссервіс 2008" (67840, Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Залізнична, 3, код ЄДРПОУ 35818770) на користь Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Євробанк" (01032, м. Київ, бул. Тараса Шевченка, 35, код ЄДРПОУ 33305163) 1 515,80 грн судових витрат за подання апеляційної скарги. 5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Транссервіс 2008" (67840, Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Залізнична, 3, код ЄДРПОУ 35818770) на користь Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 17, код ЄДРПОУ 21708016) 1 653,60 грн судових витрат за подання касаційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений 21 травня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 925/378/17 Провадження N 12-80гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Драбівська селищна рада Драбівського району Черкаської області (представники - Хмара В.І., Куць М.М.), відповідачі - Служба автомобільних доріг у Черкаській області (представник - не з'явився), Державне агентство автомобільних доріг України (представник - Лесик М.А.), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Комунальне підприємство "Драбівське виробниче управління житлово-комунального господарства" (представник - не з'явився), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Кабінет Міністрів України (представник - не з'явився) розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 925/378/17 Господарського суду міста Києва за позовом Драбівської селищної ради Драбівського району Черкаської області до Служби автомобільних доріг у Черкаській області, Державного агентства автомобільних доріг України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Комунальне підприємство "Драбівське виробниче управління житлово-комунального господарства", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Кабінет Міністрів України, про зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою Державного агентства автомобільних доріг України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 листопада 2017 року (головуючий суддя Мартюк А.І., судді Зубець Л.П., Ткаченко Б.О.) та рішення Господарського суду міста Києва від 05 липня 2017 року (суддя Смирнова Ю.М.). .ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У квітні 2017 року Драбівська селищна рада Драбівського району Черкаської області (далі - Драбівська селищна рада) звернулася до Господарського суду Черкаської області з позовом до Служби автомобільних доріг у Черкаській області (далі - Служба), Державного агентства автомобільних доріг України (далі - Укравтодор) про зобов'язання вчинити дії, а саме: зобов'язати відповідачів прийняти в державну власність ділянку дороги, яка прилягає до дороги загального користування Т-24-09 від автомобільної дороги М-03 Драбів - Золотоноша та проходить по вулицях Київська - Володимирська - Черкаська, протяжністю 2,8 км (далі - ділянка дороги). Господарський суд Черкаської області ухвалою від 05 квітня 2017 року позовну заяву Драбівської селищної ради від 30 березня 2017 року з доданими до неї документами надіслав за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва. Позов заявлено з таких підстав. 2. Драбівською селищною радою на виконання доручення Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2006 року N 37018/3/1-06 прийнято рішення N 6/15-V від 12 січня 2007 року "Про передачу з комунальної у державну власність проїзної частини вулиць селища Драбів". 3. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 вересня 2007 року N 735-р "Про передачу проїзної частини автомобільних доріг у державну власність" вказану ділянку дороги включено до переліку автомобільних доріг, проїзні частини яких передаються з власності територіальних громад міст і селищ у державну власність з віднесенням їх до сфери управління Укравтодору. 4. Однак, станом на момент звернення позивача із цим позовом до суду, ділянку дороги в установленому законодавством порядку у державну власність та до сфери управління уповноваженого органу не прийнято. 5. Позивач у позовній заяві зазначає, що ділянка дороги відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року N 712 "Про затвердження переліку автомобільних доріг загального користування державного значення" не має власника, та не перебуває на балансі чи в управлінні жодної установи, організації. 6. Драбівська селищна рада стверджує, що відповідачі не здійснюють дій, спрямованих на прийняття у державну власність ділянки дороги, чим порушують Конституцію України та інші нормативно-правові акти. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 7. Рішенням Господарського суду міста Києва від 05 липня 2017 року позов Драбівської селищної ради до Державного агентства автомобільних доріг України задоволено частково: зобов'язано Укравтодор прийняти у державну власність ділянку дороги, яка прилягає до дороги загального користування Т-24-09 від автомобільної дороги М-03 Драбів - Золотоноша, та проходить по вулицях Київська -Володимирська - Черкаська, протяжністю 2,8 км. З відповідача стягнуто судовий збір. У задоволенні позову до Служби автомобільних доріг у Черкаській області відмовлено. 8. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 листопада 2017 року рішення Господарського суду міста Києва від 05 липня 2017 року залишено без змін. 9. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з його висновками про те, що на порушення вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" орган, уповноважений управляти відповідним державним майном, не вчинив жодних дій, спрямованих на прийняття до державної власності у визначеному законодавством порядку ділянки дороги, тому вимоги позивача про зобов'язання Укравтодору прийняти у державну власність спірну ділянку дороги є обґрунтованими. Натомість в силу положень Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" обов'язок вчинення дій щодо прийняття об'єктів з комунальної у державну власність, в тому числі обов'язок зі створення відповідної комісії, покладається на орган, уповноважений управляти державним майном, яким у цьому випадку є Укравтодор. Таким чином, вимоги позивача, заявлені до Служби, є безпідставними та необґрунтованими. Короткий зміст вимог, наведених у касаційній скарзі 10. 29 січня 2018 року Укравтодор звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 листопада 2017 року і рішення Господарського суду міста Києва від 05 липня 2017 року, прийняти нове рішення, яким закрити провадження у справі, з огляду на те, що справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Мотивуючи касаційну скаргу, Укравтодор зазначив, що підставою позову у цій справі є можливе невиконання останнім своїх владних повноважень щодо створення визначеної законом комісії з передачі ділянки дороги до державної власності, що свідчить про наявність ознак публічно-правових відносин між суб'єктом владних повноважень щодо здійснення своїх управлінських функцій та органом місцевого самоврядування. 12. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про задоволення позову, оскільки спірні правовідносини не належать до підвідомчості господарських судів, а відносяться до юрисдикції адміністративних судів. У свою чергу, обставини справи, які формують підставу позову, не свідчать про виникнення між сторонами спору про право, натомість існує спір про реалізацію повноважень органом державної влади. 13. Також, за твердженням особи, яка подала касаційну скаргу, суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального права, оскільки для передачі об'єкта з комунальної у державну власність, на час розгляду справи судами, не було виконано всі передбачені законом процедури щодо такої передачі. Зокрема, скаржник зазначає, що за відсутності технічного паспорта дороги проведення процедури передачі у державну власність є неможливим. Окрім цього, на його переконання, суди не дали оцінки відсутності погодження пропозиції щодо передачі ділянки дороги з Міністерством економічного розвитку та торгівлі України. 14. Укравтодор також стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, що позовні вимоги є передчасними, а право позивача порушено не було. Крім цього, суди не взяли до уваги факт відсутності акта приймання-передачі ділянки дороги. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 15. 23 березня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив Драбівської селищної ради на касаційну скаргу, в якому зазначено, що рішення судів попередніх інстанцій у цій справі є обґрунтованими, законними та такими, що прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Крім цього, позивач зазначає, що спір у вказаній справі підвідомчий господарському суду як за суб'єктним складом, так і за характером та предметом спірних правовідносин. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 16. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 07 лютого 2018 року поновив строк на касаційне оскарження, відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Укравтодору та призначив її розгляд на 27 березня 2018 року. 17. 27 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою цю справу разом із касаційною скаргою Укравтодору передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 18. Зазначену ухвалу суд касаційної інстанції мотивував тим, що однією з підстав оскарження постанови Київського апеляційного господарського суду від 15 листопада 2017 року і рішення Господарського суду міста Києва від 05 липня 2017 року є порушення судами правил предметної юрисдикції. 19. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10 квітня 2018 року справу прийняла та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій (1.1) Щодо визначення юрисдикції 20. Доводи скаржника щодо порушення юрисдикції господарських судів при розгляді цієї справи Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними з огляду на таке. 21. Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. 22. Господарський суд порушує справи за позовними заявами державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України (абзац третій частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 23. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 24. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 25. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, Укравтодор стверджував, що спір виник у зв'язку зі здійсненням останнім владних управлінських функцій і є публічно-правовими та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду, оцінюючи наведені доводи скаржника, зазначає таке. 26. Відповідно до статті 10 Закону України від 08 вересня 2005 року N 2862-IV "Про автомобільні дороги України" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державне управління автомобільними дорогами загального користування здійснює Державна служба автомобільних доріг України, що є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через керівника центрального органу виконавчої влади у галузі транспорту і який має свої органи управління на місцях. 27. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 11 Закону України "Про автомобільні дороги України" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) основними обов'язками органу державного управління автомобільними дорогами загального користування є організація будівництва, реконструкції, ремонту та утримання автомобільних доріг за встановленими для них будівельними нормами, державними стандартами і нормами. 28. Частинами першою, другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 29. Відповідно до частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. 30. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Зокрема, вона поширюється на публічно-правові спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів (частини перша, друга статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 31. Таким чином, справою адміністративної юрисдикції розуміють переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Тобто справою адміністративної юрисдикції є спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами правовідносин, у яких хоча б один з них законодавчо уповноважений приймати рішення, надсилати приписи, давати вказівки, обов'язкові до виконання іншими учасниками правовідносин. 32. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. 33. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, вирішуючи спір по суті, суди попередніх інстанції встановили, що відносини, які склалися між сторонами, виникли з приводу передачі/прийняття майна з комунальної у державну власність. Укравтодор уповноважений управляти державним майном та не здійснює в цій частині жодних владних управлінських функцій. 34. У разі, коли Драбівська селищна рада звертається до уповноваженого органу управління (Укравтодору) щодо передачі об'єктів права комунальної власності у державну власність, а зазначений орган відмовляє в цьому, то така відмова не спричиняє виникнення публічно-правового спору, пов'язаного зі здійсненням владних управлінських функцій, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів. Оскільки в основі спору, що розглядається, лежать організаційні та майнові відносини, що склалися між відповідними суб'єктами управління щодо певного об'єкта права власності, то спір і в цій справі не є публічно-правовим, а отже, й не належить до юрисдикції адміністративних судів. 35. Таким чином, за суб'єктним складом сторін та характером спірних відносин ця справа підлягає розгляду в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України. 36. Отже, наведені в касаційній скарзі доводи про непідвідомчість цього спору господарському суду відхиляються Великою Палатою Верховного Суду як необґрунтовані, а суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків щодо розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства. (1.2) Щодо вирішення спору по суті 37. Приймаючи рішення про задоволення позову, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що на порушення вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" органом, уповноважений управляти відповідним державним майном, не вчинив жодних дій, спрямованих на прийняття ділянки дороги до державної власності. 38. Відносини, пов'язані з передачею об'єктів права комунальної власності у державну власність, врегульовані Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 03 березня 1998 року N 147/98-ВР (далі - Закон) та Порядком подання та розгляду пропозицій щодо передачі об'єктів з комунальної у державну власність та утворення і роботи комісії з питань передачі об'єктів у державну власність, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 року N 1482 (далі - Порядок). 39. За змістом частини першої статті 2 Закону (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) об'єктами передачі згідно з цим Законом є: цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів; нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно підприємств; акції (частки, паї), що належать державі або суб'єктам права комунальної власності у майні господарських товариств; житловий фонд та інші об'єкти соціальної інфраструктури, які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій або не увійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у тому числі не завершені будівництвом. 40. Відповідно до статті 3 Закону ініціатива щодо передачі об'єктів права державної та комунальної власності може виходити відповідно від органів, уповноважених управляти державним майном, Національної академії наук, інших аналогічних самоврядних організацій, яким передано в користування державне майно (далі - самоврядні організації), місцевих органів виконавчої влади, відповідних органів місцевого самоврядування. 41. Відповідно до частини першої статті 5 Закону передача об'єктів з комунальної у державну власність здійснюється за рішенням: сільських, селищних, міських, районних у містах рад - щодо об'єктів права комунальної власності відповідних територіальних громад; районних, обласних рад - щодо об'єктів права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні районних, обласних рад. 42. Пунктом 51 частини першої статті 26 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується питання надання згоди на передачу об'єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об'єктів з комунальної у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної власності. 43. Відповідно до частини першої статті 6 Закону передача об'єктів здійснюється комісією з питань передачі об'єктів, до складу якої входять представники виконавчих органів відповідних рад, місцевих органів виконавчої влади, органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій, фінансових органів, підприємств, трудових колективів підприємств, майно яких підлягає передачі. 44. Згідно з частиною другою статті 6 Закону орган, уповноважений управляти державним майном, у разі передачі об'єктів у державну власність утворює комісію з питань передачі об'єктів та призначає її голову. 45. Передача оформляється актом приймання-передачі, який підписується головою і членами комісії. Форма акта приймання-передачі затверджується Кабінетом Міністрів України (частина п'ята статті 7 Закону). 46. Пунктом 9 Порядку встановлено, що комісію з питань передачі об'єктів створює та призначає її голову орган, уповноважений управляти державним майном, або самоврядна організація, які приймають об'єкти. 47. Відповідно до частини шостої статті 7 Закону право власності на об'єкт передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі, а у випадках, передбачених законом, - з дня державної реєстрації такого права. 48. Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що передача об'єктів із комунальної у державну власність оформляється актом приймання-передачі, який підписується головою і членами створеної для цього комісії з питань передачі об'єктів. При цьому, за приписами названих норм права, обов'язок ініціювати початок процедури передачі об'єкта із комунальної власності та прийняття його у державну власність, в тому числі й обов'язок зі створення відповідної комісії, покладається саме на орган, уповноважений управляти державним майном. 49. З аналізу наведених приписів чинного законодавства вбачається, що з моменту прийняття рішення про передачу ділянки дороги із комунальної у державну власність органом, уповноваженим управляти відповідним майном, був Укравтодор, оскільки ділянка дороги належала до передачі з власності територіальної громади у державну власність з віднесенням її до сфери управління Укравтодору. 50. З приводу твердження Укравтодору про неможливість передачі з комунальної до державної власності ділянки дороги через відсутність її технічного паспорта слід зазначити, що пунктом 37 Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1994 року N 198, встановлено, що всі дорожні об'єкти згідно з їх класифікацією та значенням підлягають інвентаризації, технічному обліку і паспортизації власниками дорожніх об'єктів або уповноваженими ними органами. 51. Проте ані Закон, ані Порядок не пов'язують передачу ділянки дороги з комунальної до державної власності зі складенням її технічного паспорту. Натомість процедура такої передачі передбачає прийняття рішення про передачу об'єктів комунальної власності у державну власність, утворення комісії з питань передачі таких об'єктів, підписання акта приймання-передачі останніх. За таких обставин посилання Укравтодору в касаційні скарзі на неможливість передачі з комунальної до державної власності ділянки дороги через відсутність технічного паспорту останньої є необґрунтованим. 52. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за змістом абзаців другого, п'ятого і шостого частини третьої статті 4 Закону, пропозиції щодо передачі об'єктів з комунальної у державну власність, яка здійснюється без надання згоди Кабінетом Міністрів України, погоджуються з центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики та центральним органом виконавчої влади з питань фінансової політики. 53. Таким чином, наявність згоди Кабінету Міністрів України, викладеної у дорученні від 11 жовтня 2006 року N 37018/3/1-06, на передачу ділянки дороги з комунальної у державну власність не потребує окремого погодження пропозиції щодо передачі об'єктів з комунальної у державну власність з центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики та центральним органом виконавчої влади з питань фінансової політики, а отже, наведені у касаційній скарзі доводи у цій частині є необґрунтованими. (1.3) Щодо підстав звернення до суду 54. Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів. 55. Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Не є підставою для припинення провадження у справі або для беззаперечної відмови у задоволенні позову лише зміст позовної вимоги, без з'ясування судом зазначених обставин. 56. У справі, що розглядається, Драбівська селищна рада звернулася до господарського суду з позовом для захисту своїх охоронюваних законом інтересів, що полягають у забезпеченні належної експлуатації ділянки дороги, що проходить через смт Драбів, створенні безпечних умов для учасників дорожнього руху, уникненні дорожньо-транспортних пригод на цій ділянці дороги, забезпеченні охорони навколишнього природного середовища з метою захисту життя та здоров'я мешканців зазначеного населеного пункту. 57. У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи скаржника про те, що позивач подав позов передчасно і права останнього не порушені. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 58. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 59. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, а касаційну скаргу Укравтодору - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 60. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи у разі задоволення позову покладаються на відповідача. 61. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи, покладаються на відповідача. Висновок щодо застосування норм права 62. За змістом статей 1, 2 Господарського процесуального кодексу України, статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) та з урахуванням приписів Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 03 березня 1998 року N 147/98-ВР справи у спорах між органами місцевого самоврядування та органами управління державним майном, що виникають з приводу передачі об'єктів з комунальної у державну власність, мають своїм змістом організаційні та майнові відносини щодо відповідних об'єктів власності і належать до юрисдикції господарських судів. Відмова органу, уповноваженого управляти державним майном, прийняти об'єкти з комунальної до державної власності не спричиняє виникнення публічно-правового спору, пов'язаного зі здійсненням владних управлінських функцій. Керуючись статтями 300, 301, 302, 306, 308, 309, 314 - 317Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Державного агентства автомобільних доріг України залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 листопада 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 05 липня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 21 травня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  10. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 11 квітня 2018 року м. Київ Справа № 161/14920/16-а Провадження № 11-251апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Судді-доповідача Саприкіної І. В., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року (у складі колегії суддів Глушка І. В., Большакової О. О., Макарика В. Я.) у справі за адміністративним позовом Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про знесення самочинного будівництва, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року Відділ державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради (далі - Відділ ДАБК) звернувся до Луцького міськрайонного суду Волинської області з адміністративним позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3) про зобов'язання відповідача знести за власний рахунок самочинно збудоване приміщення (кафе) за адресою: АДРЕСА_1 Луцький міськрайонний суд Волинської області постановою від 03 жовтня 2017 року адміністративний позов задовольнив та зобов'язав ФОП ОСОБА_3 знести за власний рахунок самочинно збудоване кафе по АДРЕСА_1 Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 30 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції від 03 жовтня 2017 року, а провадження у справі закрив на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали. За правовою позицією Львівського апеляційного адміністративного суду, викладеною в зазначеній ухвалі, цей спір, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Не погоджуючись із таким рішенням, 27 грудня 2017 року Відділ ДАБК подав до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, а постанову Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 жовтня 2017 року залишити без змін. На обґрунтування касаційної скарги позивач зазначив, що вказана справа належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки позов про знесення самочинного будівництва поданий до суду саме з метою здійснення владних управлінських функцій на виконання делегованих повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю. Відповідно до ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. На підставі вказаної норми Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 06 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Як убачається з матеріалів справита встановлено судами, 30 травня 2016 року була проведена позапланова перевірка дотримання ФОП ОСОБА_3 вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил на об'єкті будівництва під час реконструкції тимчасової споруди під кафе на АДРЕСА_1, за результатами якої були складені: акт, яким встановлено, що ФОП ОСОБА_3 провів реконструкцію тимчасової споруди під кафе на АДРЕСА_1 без реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт, чим порушив вимоги п. 2 ч. 1 ст. 34 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI); припис, яким позивача зобов'язали усунути виявлені порушення до 30 серпня 2016 року. Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону № 3038-VI посадові особи органів державного архітектурно-будівельного контролю під час перевірки мають право видавати обов'язкові для виконання приписи. У зв'язку з невиконанням ФОП ОСОБА_3 вимог припису від 30 травня 2016 року в установлений строк 12 жовтня 2016 року посадові особи Відділу ДАБК провели позапланову перевірку, за результатами якої встановлено, що відповідач не подав декларацію про початок виконання будівельних робіт; добудову в добровільному порядку ФОП ОСОБА_3 не зніс. На підставі зазначеного та керуючись ч. 1 ст. 38 Закону № 3038-VI, Відділ ДАБК звернувся до адміністративного суду з відповідним позовом. Дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Закриваючи провадження у справі та скасовуючи постанову суду першої інстанції, Львівський апеляційний адміністративний суд виходив із того, що заявлені Відділом ДАБК вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства у зв'язку з тим, що на спори за зверненням суб'єкта владних повноважень до громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Така справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України від 06 листопада 1991 року № 1798-XII (далі - ГПК України). Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такою правовою позицією апеляційного суду з огляду на таке. Частиною 3 ст. 3 КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України в редакції Закону № 2147-VIII). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини в рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) у порядку адміністративного судочинства. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Таким чином, визначальним критерієм віднесення справи до справ адміністративної юрисдикції є наявність стороною у справі суб'єкта владних повноважень та виконання ним у спірних відносинах управлінських функцій. Водночас за приписами п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України від 20 травня 1999 року № 687 ХІV «Про архітектурну діяльність» для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд. Частиною 3 ст. 6 Закону № 3038-VI визначені органи архітектурно-будівельного контролю, до яких належать, зокрема, виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад. Згідно з підп. 1 п. «б» ч. 1 ст. 31 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим органам міських рад делеговано повноваження у галузі будівництва, а саме: надання (отримання, реєстрація) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у випадках та відповідно до вимог, встановлених Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності». Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що Відділ ДАБК є суб'єктом владних повноважень, оскільки здійснює делеговані повноваження, а тому юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за участю виконавчих органів з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад, які виникають під час виконання повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю. Зі змісту ч. 4 ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) вбачається, що до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, в яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи в чітко визначених законами України випадках. За змістом ст. 41 Закону № 3038-VI державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання замовниками, проектувальниками, підрядниками та експертними організаціями вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об'єктах будівництва у порядку проведення планових та позапланових перевірок за територіальним принципом. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, що не передбачена планом роботи органу державного архітектурно-будівельного контролю. Підставами для проведення позапланової перевірки є, зокрема, виявлення факту самочинного будівництва об'єкта. Згідно із ч. 1 ст. 38 Закону № 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням. Проаналізувавши зміст ч. 1 ст. 38 та п. 3 ч. 4 ст. 41 Закону № 3038-VI Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що орган державного архітектурно-будівельного контролю у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, уповноважений видати припис про усунення порушень, у тому числі шляхом знесення самочинного збудованого об'єкта. Цей припис є обов'язковою передумовою для можливості контролюючого органа на звернення до суду на підставі ч. 1 ст.38 вказаного Закону у зв'язку з його невиконанням. І, враховуючи положення ч. 4 ст. 5 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII), такий позов повинен розглядатись в порядку адміністративного судочинства. Дії органу державного архітектурно-будівельного контролю здійснюються ним як суб'єктом владних повноважень послідовно в чітко визначеному порядку. Зокрема такий орган, що наділений контролюючими функціями, видає припис, який є обов'язковим до виконання і може бути оскаржений до суду. Оскільки дії щодо видання припису є публічно-правовими, то і подальше звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру й повинно розглядатись у порядку адміністративного судочинства. Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкту самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє не з метою захисту своїх приватних прав та інтересів, а з метою захисту прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та з метою запобігти можливих суспільно значимих несприятливих наслідкам порушення відповідних норм і правил. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими. За таких обставин висновок Львівського апеляційного адміністративного суду, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, є помилковим та не відповідає фактичним обставинам справи. Разом з тим, 15 листопада 2016 року Верховний Суд України прийняв постанову у справі № 21-1959а16, в якій дійшов висновку, що за змістом ст. 177 ЦК України об'єкти самочинного будівництва належать до об'єктів цивільних прав, а тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю про зобов'язання знесення самочинного будівництва підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, оскільки такі спори не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав. Велика Палата Верховного Суду не погоджується із такою правовою позицією і вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України в цій категорії справ з огляду на таке. Об'єктами цивільних прав відповідно до ст. 177 ЦК України є речі. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Речі поділяються на рухомі та нерухомі. До нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення(ст. 179, 181 ЦК України). За приписами ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Статтею 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Таким чином, для того, щоб новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація. Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна) - (ч. 3 ст. 331 ЦК України). Відповідно до ст. 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил. Вимоги особи, яка самочинно збудувала нерухоме майно, або заінтересованої особи, що не пов'язані з правом власності на ці будівлі, зокрема, про визнання права на матеріали, одержані при їх знесенні, підлягають розгляду судами на загальних підставах. Отже, метою знесення об'єктів самочинного будівництва за позовом органів державного архітектурно-будівельного контролю є не перехід права власності на ці об'єкти, а приведення будівництва у відповідність до імперативних вимог публічно-правових норм, направлених на захист суспільних інтересів. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір, який є предметом даного розгляду не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів. Таким чином висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень), є помилковим. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення суду апеляційної інстанцій повністю і передати справу. на новий розгляд. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції і направлення справи для продовження розгляду є, зокрема, порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341-342, 345, 346-347, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року задовольнити частково. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року скасувати . Справу за позовом Відділу державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про знесення самочинного будівництва - направити для продовження розгляду до Львівського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І. В. Саприкіна Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік О. С. Золотніков О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич В.С. Князєв О. Г. Яновська http://reyestr.court.gov.ua/Review/73837586
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 травня 2018 року м. Київ Справа N 753/7317/15 Провадження N 11-238апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації (далі - Управління) до ОСОБА_4 про стягнення надміру нарахованих бюджетних коштів за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Дніпровського районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року (суддя Сухомлінов С.М.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року (головуючий Борисюк Л.П., судді Вівдиченко Т.Р., Петрик І.Й.), УСТАНОВИЛА: У квітні 2015 року Управління звернулося до Дарницького районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_4, в якому просило стягнути з відповідача надміру виплачені кошти. Дарницький районний суд м. Києва постановою від 10 червня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, позов задовольнив: постановив стягнути з ОСОБА_4 на користь Управління суму надміру нарахованих бюджетних коштів у розмірі 8 тис. 797 грн 10 коп. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідно до пункту 15 Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2004 року N 558, ОСОБА_4 як одержувач компенсації зобов'язаний повідомити Управління, що призначило цю виплату, про обставини, які можуть вплинути на умови їх призначення та виплати, у цьому випадку про працевлаштування. У разі виявлення таких обставин виплата компенсації припиняється з дня, що настає за днем виникнення таких обставин. У разі одержання у зв'язку з цим зайвих сум компенсації відповідач повинен відшкодувати надміру виплачені суми за весь період, коли він не мав права на одержання компенсації. У травні 2016 року ОСОБА_4 подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити провадження у справі. У касаційній скарзі відповідач наводить доводи щодо безпідставності рішень судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову. Водночас вважає, що спір у справі не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки він має приватноправовий, а не публічний характер. У запереченні на касаційну скаргу позивача Управління наводить доводи на спростування вимог відповідача та зазначає, що вони є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили по суті правильне рішення, тому підстав для їх скасування немає. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 травня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону N 2147-VIII; далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 27 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки ОСОБА_4 оскаржує постанову Дарницького районного суд м. Києва від 10 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, у тому числі й з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі відповідача, і доводи Управління, викладені у запереченні на касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню з таких підстав. Суди встановили, що у 2008 році Управління призначило ОСОБА_4 щомісячну компенсаційну виплату як непрацюючій фізичній особі, яка постійно надає соціальні послуги ОСОБА_1. При перевірці цільового використання компенсації встановлено, що відповідач з 15 березня 2011 року працевлаштувався, однак Управління про це не повідомив. У зв'язку з цим виникла переплата бюджетних коштів в розмірі 8 тис. 797 грн 10 коп. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим, оскільки стосується права ОСОБА_4 на грошові кошти, отримані ним як компенсаційна виплата непрацюючій фізичній особі, яка постійно надає соціальні послуги, тобто цивільного права. Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалась щодо застосування норм права у спірних правовідносинах у цій категорії спорів, зокрема у справі N 824/973/16-а (постанова від 25 квітня 2018 року N 11-200апп18). Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 та частини першої статті 354 КАС ухвалені у цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю. Керуючись статтями 238, 243, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити. 2. Постанову Дарницького районного суду м. Києва від 10 червня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року скасувати. 3. Провадження в адміністративній справі за позовом Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації до ОСОБА_4 про стягнення надміру нарахованих бюджетних коштів - закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанова складена і підписана 14 травня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  12. Постанова Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа N 545/1014/15-ц Провадження N 14-54 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Експобанк" (далі також - ПАТ "КБ "Експобанк", позивач) в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Експобанк" до Приватного підприємства "ПМДК-19" (далі також - ПП "ПМДК-19", боржник), ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (далі разом - поручителі) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року, ухваленого колегією суддів у складі: Кривчун Т.О., Карнауха П.М., Чумак О.В. Учасники справи: позивач: ПАТ "КБ "Експобанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Експобанк", відповідачі: ПП "ПМДК-19", ОСОБА_3, ОСОБА_4. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 30 березня 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до боржника і поручителів про стягнення з них заборгованості за кредитним договором N 17-КР від 20 липня 2011 року (далі - кредитний договір) у сумі 4 305 819,58 грн. яка складається із: заборгованості за простроченим кредитом - 2 441 176,75 грн. пені за несвоєчасну сплату кредиту - 843 995,57 грн. пені за простроченими відсотками - 26 355,96 грн. штрафу за несвоєчасну сплату кредиту - 740 700,00 грн. штрафу за несвоєчасну сплату процентів - 253 591,30 грн. 2. Позовна заява мотивована неналежним виконанням боржником зобов'язань за кредитним договором, внаслідок чого станом на 18 березня 2015 року виникла вказана заборгованість, за погашення якої солідарно з боржником відповідають поручителі, які уклали відповідні договори поруки: N 14-П від 20 липня 2011 року - з ОСОБА_3 і N 15-П від 20 липня 2011 року - з ОСОБА_4 (далі - договори поруки). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 3 грудня 2015 року Полтавський районний суд Полтавської області ухвалив рішення закрити провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, а в задоволенні позову до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовив. 4. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги до юридичної особи про стягнення заборгованості не підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки їх слід розглядати за правилами господарського судочинства. Суд вказав, що заявлені позовні вимоги не є взаємопов'язаними, і їх окремий розгляд не впливає на вирішення спору по суті. 5. Відмовляючи у задоволенні позову до поручителів, суд вказав, що в укладених з ними договорах поруки не визначений строк, після спливу якого порука припиняється. А тому застосовується частина четверта статті 559 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, відповідно до якої порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки, а у разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, коли кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. 6. Суд першої інстанції з посиланням на правову позицію Верховного Суду України, висловлену в постанові від 17 вересня 2014 року у справі N 6-6цс14, дійшов висновку, що оскільки термін виконання основного зобов'язання чітко визначений - 27 серпня 2013 року, то з цього часу позивач міг упродовж 6 місяців пред'явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов'язання боржника щодо повернення кредиту. А відтак, на момент звернення позивача до суду порука припинилася. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. 18 лютого 2016 року Апеляційний суд Полтавської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив: стягнув солідарно з боржника та поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором на загальну суму 4 305 819,58 грн. 8. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що договір поруки має додатковий до основного зобов'язання характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель за загальним правилом відповідає перед кредитором солідарно з боржником. Зазначені позовні вимоги взаємопов'язані між собою, окремий їх розгляд неможливий, а тому відсутні підстави для закриття провадження в частині позовних вимог до боржника. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У березні 2016 року ОСОБА_3 подав касаційну скаргудо Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права. 10. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року та залишити в силі рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 3 грудня 2015 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 11. 6 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що ОСОБА_3 оскаржує рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року з підстав порушення судами правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. ОСОБА_3 вважає, що провадження у справі в частині позовних вимог до боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором має бути закрито, оскільки ці вимоги слід розглядати в порядку господарського судочинства. 14. Крім того, на момент звернення до суду з позовом порука припинилась, а тому суд апеляційної інстанції безпідставно стягнув заборгованість за кредитом з поручителів. Позиція позивача й інших відповідачів 15. Позивач й інші відповідачі відзиви на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 16. Цивільний процесуальний кодекс (далі -ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 17. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 18. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 19. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 1 частини першої статті 20). 20. Тобто, з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Така юрисдикція визначається, враховуючи суб'єктний склад основного зобов'язання. 21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач звернувся з позовом до відповідачів з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки боржник допустив неналежне виконання зобов'язань за цим договором, а інші відповідачі є поручителями за кредитним договором. 22. Полтавський районний суд Полтавської області 3 грудня 2015 року ухвалив рішення закрити провадження у справі в частині позовних вимог до боржника. 23. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до юридичної особи, суд першої інстанції констатував, що позовні вимоги до боржника про стягнення заборгованості не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки їх слід розглядати в порядку господарського судочинства. Суд вказав, що заявлені позовні вимоги не є взаємопов'язаними, і їх окремий розгляд не впливає на вирішення спору по суті. 24. Апеляційний суд Полтавської області 18 лютого 2016 року рішенням скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив: стягнув солідарно з боржника і поручителів на користь позивача заборгованість за кредитним договором на загальну суму 4 305 819,58 грн. 25. Ухвалюючи рішення, апеляційний суд вважав, що договір поруки має додатковий до основного зобов'язання характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель за загальним правилом відповідає перед кредитором солідарно з боржником. Позовні вимоги, на думку суду, взаємопов'язані між собою, окремий їх розгляд неможливий, а тому відсутні підстави для закриття провадження в частині позовних вимог до боржника. 26. Так, стаття 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) вказувала на те, щоне допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 27. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) та стаття 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не встановлювали відповідної заборони. 28. Проте поряд з предметним критерієм при визначенні юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 29. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі до юридичної особи-боржника за вказаним договором, а також до фізичних осіб-поручителів, кожен з яких за умовами договорів поруки погодився розділити відповідальність із боржником за наслідки невиконання ним зобов'язання за кредитним договором. 30. Вирішення в межах господарського судочинства цього спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а в межах цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься різними судами за правилами різних видів судочинства. 31. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором і боржником за основним зобов'язанням, які є юридичними особами, та поручителями, які є фізичними особами. 32. Натомість, ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не містить обмежень щодо розгляду вказаного предмету в залежності від суб'єктного складу учасників процесу. 33. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок апеляційного суду про необхідність розгляду позовних вимог до боржника та поручителів-фізичних осіб в порядку цивільного судочинства. 34. Відповідно до статті 126 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача. 35. Відтак, позовні вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, коли відсутня спільність предмета позову. 36. Стаття 554 ЦК України передбачає, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. 37. Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого. 38. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав окремі договори поруки з поручителями.Відтак, останні не дали спільно поруку, а тому не несуть солідарної відповідальності перед позивачем. Відповідальність поручителів перед позивачем є солідарною разом з боржником. Вказане випливає з пункту 1.2 договорів поруки. 39. За таких обставин кредитор, керуючись статтею 543 ЦК України, має право на свій розсуд пред'явити вимогу до боржника та кожного з поручителів разом чи окремо, в повному обсязі чи частково, але поручитель, що виконав зобов'язання, не вправі пред'явити вимогу до іншого поручителя на предмет розподілу відповідальності перед кредитором. Відтак, в силу солідарного обов'язку боржника з поручителями перед кредитором, останній має право вибору на звернення до боржника та поручителів разом чи до будь-кого з них окремо. Тому якщо процесуальний закон не обмежує кредитора предметним чи суб'єктним критерієм щодо розгляду спору, такий спір підлягає розгляду в порядку того судочинства, яке обрав кредитор. 40. У цьому спорі предмет позову є однаковим щодо кожного з відповідачів і стосується стягнення заборгованості за кредитним договором з боржника та поручителів солідарно. Позовна вимога є однорідною щодо кожного відповідача та нерозривно пов'язана з обов'язком щодо належного виконання умов кредитного договору. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача, зокрема належне виконання рішення суду, буде можливим за умов розгляду спору в межах однієї справи одним судом. 41. Велика Палата Верховного Суду враховує, що позов до боржника та поручителів стосовно стягнення заборгованості за кредитним договором був поданий на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року. З огляду на те, що ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спору з вказаними предметом і суб'єктним складом за правилами цивільного судочинства, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір за позовом кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителів-фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором має розглядатися за правилами цивільного судочинства. 42. Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пунктах 23, 31-34, 44-48, 56-64 постанови від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40 цс 18). 43. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи ОСОБА_3 щодо необхідності розгляду позовних вимог до боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором за правилами господарського судочинства. (1.2) Щодо припинення поруки 44. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. 45. Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. 46. З огляду викладені приписи порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений її строк договором чи законом, сплив цього строку припиняє суб'єктивне право кредитора. 47. Верховний Суд України у постанові від 17 вересня 2014 року у справі N 6-6цс14 вказав на те, що строк поруки не є строком для захисту порушеного права, а є строком існування зобов'язання поруки. Право кредитора й обов'язок поручителя після спливу строку поруки припиняються. А тому кредитор не може вчиняти жодних дій щодо реалізації його права, зокрема і застосування примусових заходів захисту в судовому порядку.Навіть якщо в межах строку поруки була пред'явлена претензія, і поручитель не виконав вказані у ній вимоги, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами строку поруки, оскільки із його закінченням відповідне право припинилося. 48. Відповідно до пункту 1.4 договорів поруки порука припиняється лише у разі належного виконання кредитного договору. Проте ця умова договорів поруки не встановлює у розумінні статті 251 ЦК України строк, зі спливом якого порука припиняється. 49. У кредитному договорі (зі змінами відповідно до угоди N 26/17-КР від 8 жовтня 2012 року) визначений строк виконання основного зобов'язання. 50. З огляду на це необхідно застосовувати припис частини четвертої статті 559 ЦК України про припинення поруки у разі, якщо у договорі не встановлений строк її дії і якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. 51. Після спливу строку виконання основного зобов'язання у позивача виникло право протягом наступних шести місяців пред'явити вимогу до поручителів про виконання порушеного зобов'язання боржника. І після спливу цих шести місяців порука припинилася. 52. Позивач у листі до поручителів від 18 серпня 2014 року N 1104/3107 (отриманому 27 серпня 2014 року) пред'явив вимогу поза межами строку, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України, а до суду звернувся аж 30 березня 2015 року. Відтак, позивач не може просити про захист у судовому порядку його права на виконання основного зобов'язання поручителями. 53. На цій підставі Полтавський районний суд Полтавської області у рішенні від 3 грудня 2015 року у задоволенні позову до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовив. 54. З таким висновком суду першої інстанції Велика Палата Верховного Суду погоджується та вважає, що рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року в частині задоволення позовних вимог до поручителів не відповідає нормам матеріального права. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 55. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 56. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 57. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою, та скасовує рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року в частині задоволення позовних вимог до поручителів; у цій частині залишає в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог до поручителів, а в іншій частині рішення апеляційного суду залишає без змін. (2.2) Щодо судових витрат 58. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, покладені на поручителів за результатами перегляду справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на позивача. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 4 частини першої статті 409, статтями 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року в частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 скасувати. У цій частині залишити в силі рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 3 грудня 2015 року про відмову у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4. В іншій частині рішення Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 10 травня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 922/371/16 Провадження N 12-25зг18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М. та представника позивача (відповідача за зустрічним позовом) - Яціва О.Р., представників відповідача (позивача за зустрічним позовом) - Харитонова О.В., Поддимая А.Б., розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року (головуючий суддя Карабань В.Я., судді Корнілова Ж.О., Нєсвєтова Н.М.) у справі N 922/371/16 Господарського суду Харківської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" до Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про стягнення 5 082 691,40 грн. за зустрічним позовом Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" про стягнення 232 409,10 грн 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У лютому 2016 року Публічне акціонерне товариство "Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - позивач, банк, ПАТ АБ "Укргазбанк") звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" (далі - відповідач, товариство, ПрАТ "Інюрполіс") про стягнення 5082691,40 грн. які були сплачені згідно з актом здачі-приймання виконаних робіт N 223 від 10 жовтня 2012 року. 1.2. Позовні вимоги обґрунтовано такими обставинами: - відповідач не виконав умов укладеної з позивачем генеральної угоди N 10.11.2002 від 09 листопада 2010 року в частині стягнення заборгованості з боржника - Товариства з обмеженою відповідальністю "Нова енергія світу"; - сплачені банком товариству кошти в розмірі 5082691,40 грн набуті останнім безпідставно та підлягають стягненню на користь позивача. 1.3. Як на правову підставу позову позивач посилається на статті 526, 901 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 1.4. Заперечуючи проти позову, відповідач стверджує, що правові підстави для повернення на користь банку раніше отриманої відповідачем суми винагороди відсутні. 1.5. Відповідач зазначає, що отримані від позивача грошові кошти не можна кваліфікувати як безпідставно набуті, оскільки згідно з умовами договору підставою для їх сплати були акт здачі-приймання виконаних робіт та рахунок-фактура. 1.6. У лютому 2016 року ПрАТ "Інюрполіс" звернулось до Господарського суду Харківської області із зустрічним позовом до ПАТ АБ "Укргазбанк" про стягнення 232409,10 грн заборгованості за надані юридичні послуги щодо стягнення коштів з контрагентів-боржників. 1.7. Позовні вимоги за зустрічним позовом обґрунтовано такими обставинами: - у період з 20 жовтня 2015 року по 04 січня 2016 року товариство надало банку юридичні послуги на спірну суму боргу за укладеними з ПАТ АБ "Укргазбанк" генеральними угодами, проте банк цих послуг не оплатив. 1.8. Як на правову підставу зустрічного позову товариство посилається на статті 16, 526, 625 ЦК України, статтю 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України). 1.9. Заперечуючи проти зустрічних позовних вимог, банк стверджує про припинення правовідносин сторін за генеральними угодами та скасування з листопада 2015 року довіреностей, виданих банком товариству, з огляду на що підстави для стягнення спірної суми за юридичні послуги відсутні. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. 09 листопада 2010 року між ПАТ АБ "Укргазбанк" (замовник) та ПрАТ "Інюрполіс" (виконавець) було укладено генеральну угоду про надання юридичних послуг та виконання юридичних робіт N 10.11.2002 (далі - генеральна угода N 1). 2.2. Надалі сторони у справі укладали додаткові угоди до генеральної угоди N 1, а саме: N 1, 3, 8 від 09 лютого 2011 року, N 9, 11 від 26 квітня 2011 року. 2.3. 13 березня 2015 року між ПАТ АБ "Укргазбанк" (замовник) та ПрАТ "Інюрполіс" (виконавець) було укладено генеральну угоду про надання юридичних послуг та виконання юридичних робіт N 15.02.2014 (далі - генеральна угода N 2), а також додаткову угоду N 2 до генеральної угоди N 2. 2.4. За умовами пункту 2.2.4 генеральних угод N 1, 2 банк зобов'язався надати працівникам ПрАТ "Інюрполіс" довіреності для представництва інтересів ПАТ АБ "Укргазбанк". 2.5. Кожна додаткова угода передбачала окремий предмет роботи щодо стягнення заборгованості з конкретних позичальників ПАТ АБ "Укргазбанк" та звернення стягнення на предмет іпотеки. 2.6. За період з 21 жовтня 2015 року по 04 січня 2016 року товариство склало акти здачі-приймання виконаних робіт від 04 січня 2016 року на загальну суму 232409,10 грн. 2.7. 11 січня 2016 року ПрАТ "Інюрполіс" направило на адресу ПАТ АБ "Укргазбанк" лист від 04 січня 2016 року N 03-01 з проханням підписати акти здачі-приймання виконаних робіт та оплатити їх відповідно до наданих рахунків. 2.8. У відповідь на цей лист банк листом від 03 лютого 2016 року N 117/1036/2016 повідомив про відмову від підписання актів здачі-приймання виконаних робіт. 2.9. Відмову від підписання актів здачі-приймання виконаних робіт мотивовано тим, що банк неодноразово письмово повідомляв ПрАТ "Інюрполіс" про скасування довіреностей на представництво інтересів ПАТ АБ "Укргазбанк" з листопада 2015 року та про припинення правовідносин за генеральними угодами. 2.10. 03 листопада 2015 року (лист N 117/9437/2015) та 03 грудня 2015 року (лист N 117/10393/2015) банк письмово повідомляв про відмову від отримання юридичних послуг та про відкликання довіреностей, які до цього часу банку не повернуті, що, за оцінкою суду, підтверджує обізнаність ПрАТ "Інюрполіс" про їх скасування. 2.11. 03 грудня 2015 року банк листом N 1172/10381/2015 додатково направив повідомлення юристам ПрАТ "Інюрполіс" про припинення дії їх довіреностей. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 27 квітня 2016 року у справі N 922/371/16, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13 липня 2016 року, у задоволенні первісного позову відмовлено; зустрічний позов задоволено частково; стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ПрАТ "Інюрполіс" 219649,10 грн заборгованості та 3294,76 грн судового збору. 3.2. Постановою Вищого господарського суду України від 24 жовтня 2016 року рішення судів попередніх інстанцій скасовано у частині зустрічних позовних вимог, а справу в цій частині направлено на новий розгляд; в іншій частині судові рішення залишено без змін. 3.3. За наслідком нового розгляду справи рішенням Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року в задоволенні зустрічного позову відмовлено. 3.4. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року рішення Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року скасовано; прийнято нове рішення, яким зустрічний позов задоволено частково; стягнуто з ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь ПрАТ "Інюрполіс" 194981,60 грн заборгованості, 2924,72 грн судового збору за подання зустрічного позову, 3217,20 грн судового збору за подання апеляційної скарги; в решті зустрічних позовних вимог відмовлено. 3.5. Постановою Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року постанову Харківського апеляційного господарського суду від 27 липня 2017 року скасовано, рішення Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2017 року залишено у силі. 3.6. Рішення судів першої та касаційної інстанції в частині зустрічного позову умотивовані посиланням на обставини письмового повідомлення банком товариства про припинення дії довіреностей з підстави їх скасування з 15 листопада 2015 року, а тому товариство не мало права вчиняти дії та представляти інтереси банку в судових органах, а послуги фактично не могли бути надані на правових підставах. 3.7. Рішення суду апеляційної інстанції в частині зустрічного позову умотивовано посиланням на те, що у спірний період з листопада по грудень 2015 року у судових засіданнях від імені ПАТ АБ "Укргазбанк" разом з працівниками ПрАТ "Інюрполіс" брали участь штатні працівники банку, що, на думку суду, свідчить про фактичну згоду банку з представленням його інтересів цим товариством. Суд апеляційної інстанції також виходив з того, що правовідносини сторін за генеральними угодами не вичерпуються представництвом за довіреностями, а тому скасування зазначених довіреностей саме по собі не може бути підставою для висновку про припинення правовідносин ПАТ АБ "Укргазбанк" та ПрАТ "Інюрполіс" щодо надання останнім юридичних послуг банку. 4. Короткий зміст вимог і доводів, наведених у заяві про перегляд судових рішень 4.1. 14 грудня 2017 року ПрАТ "Інюрполіс" звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, а саме з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї ж самої норми матеріального права. 4.2. Заявник просить скасувати рішення суду першої та постанову суду касаційної інстанції, натомість залишити в силі постанову суду апеляційної інстанції. 4.3. Заявник зазначає, що Вищий господарський суд України при прийнятті постанови неправильно застосував частину другу статті 249 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якою визначено обов'язок особи, яка видала довіреність і згодом скасувала, негайно повідомити про це представника. 4.4. Доводи заявника зводяться до того, що надання доказів про направлення на адресу представника відомостей щодо скасування довіреності є недостатнім. 4.5. Заявник наголошує, що представник вважається повідомленим належним чином тільки в тому випадку, коли є докази, що він отримав таке повідомлення та ознайомився з ним. 4.6. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанцій однієї і тієї ж норми матеріального права товариство додало до заяви копії ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року у справі N 6-46221св12 та постанови Вищого господарського суду України від 23 березня 2011 року у справі N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07), у яких, на думку заявника, суди, застосувавши до спірних правовідносин ту саму норму матеріального права, дійшли протилежних висновків про те, що направлення нотаріусом заяви про скасування довіреності за відсутності доказів отримання цієї заяви особою не є підставою вважати, що особа знала чи могла знати про її скасування. 4.7. ПАТ АБ "Укргазбанк" надало пояснення на заяву ПрАТ "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16, відповідно до яких, на думку банку, обставини у справі, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, різняться з обставинами у справах N 6-46221св12 та N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07). 4.8. Крім того, у судовому засіданні ПрАТ "Інюрполіс" надало пояснення на заяву про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16, у якому міститься додаткове обґрунтування підстав перегляду постанови з посиланням на статтю 651 ЦК України та немає посилання на обставини неоднакового застосування судами частини другої статті 249 цього Кодексу. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 5.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 111-16 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення з цією заявою, заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 5.2. Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. 5.3. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предметів спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. 5.4. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду. 5.5. Предметом розгляду в справі, що переглядається, є вимоги за первісним позовом про стягнення 5082691,40 грн. які були сплачені згідно з актом здачі-приймання виконаних робіт N 223 від 10 жовтня 2012 року, та вимоги за зустрічним позовом про стягнення 232409,10 грн заборгованості за надані юридичні послуги щодо стягнення коштів з контрагентів-боржників. 5.6. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічного позову, Вищий господарський суд України, пославшись на норми статті 249 ЦК України, керувався тим, що довіритель скористався своїм правом на відмову від представництва шляхом письмового повідомлення представника про відкликання відповідних довіреностей та припинення взаємовідносин сторін, а відповідач за первісним позовом був обізнаним про скасування його довіреностей. 5.7. Водночас в ухвалі від 13 березня 2013 року у справі N 6-46221св12 Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ при вирішенні спору про визнання недійсними договорів купівлі-продажу транспортного засобу та витребування майна, пославшись на норми частини другої статті 249 ЦК України, зазначив, що оскільки позивач підтвердив, що самостійно не повідомляв повірених осіб про скасування довіреності, то направлення нотаріусом заяви позивача про скасування довіреності за відсутності в справі даних про отримання ними цієї заяви, не є підставою вважати, що відповідачі знали чи могли знати про її скасування. 5.8. У постанові від 23 березня 2011 року у справі N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07) Вищий господарський суд України при вирішенні спору про визнання недійсним рішення загальних зборів та стягнення штрафних санкцій, пославшись на норми статті 249 ЦК України, зазначив, що лист приватного нотаріуса не є належним доказом повідомлення представника про скасування довіреності, оскільки немає доказів отримання цього листа та ознайомлення з ним особою. 5.9. Відповідно до положень частини другої статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. 5.10. Юридичне значення такого повідомлення полягає в тому, що довіреність, яка скасована, зберігає чинність щодо представника, особи, яку представляють, прав та обов'язків третьої особи, з якою представник уклав правочин, до тих пір, допоки вони не довідаються або не матимуть змоги довідатися про скасування довіреностей. 5.11. У справі N 922/371/16, яка переглядається, судами першої та касаційної інстанцій встановлено факт обізнаності відповідача за первісним позовом про скасування банком відповідних довіреностей. 5.12. Натомість, вирішуючи спір у справах N 2-21/2009 (2-53/08 (2-201/07) та N 6-46221св12, суди касаційних інстанцій виходили з обставин відсутності належних доказів повідомлення представника про скасування довіреності. 5.13. Отже, зі змісту оскаржуваної постанови Вищого господарського суду України та зі змісту зазначених рішень судів касаційної інстанції не вбачається підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах за однакових встановлених судами фактичних обставин. 5.14. Оскільки факт подібності правовідносин у наведених заявником випадках не підтвердився, підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права немає. 5.15. Відповідно до частини першої статті 111-26 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення із заявою, Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. У задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства "Інюрполіс" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2017 року у справі N 922/371/16 відмовити. 2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття. 3. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА Іменем України 24 квітня 2018 року м. Київ Справа N 925/1165/14 Провадження N 12-38гс12 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Федорченка В.М., учасники справи: представники позивача - ОСОБА_3, ОСОБА_4 відповідач - Тоцький Б.А. розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Черкаситехномаш" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2017 року (головуючий суддя Ткаченко Б.О., судді Мартюк А.І., Зубець Л.П.) та на рішення Господарського суду Черкаської області від 07 грудня 2016 року (головуючий суддя Потапенко В.В., судді Єфіменко В.В., Скиба Г.М.) у справі N 925/1165/14 за позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Черкаситехномаш" про стягнення 2 085 800,00 грн 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У липні 2014 року ОСОБА_6 (далі - позивач, ОСОБА_6) звернувся до Господарського суду Черкаської областіз позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Черкаситехномаш" (далі - відповідач, товариство, ТОВ "Черкаситехномаш") про стягнення 2085800,00 грн вартості частини майна пропорційної частці позивача в статутному капіталі ТОВ "Черкаситехномаш" (з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог). 1.2. Позовні вимоги обґрунтовано наступним: - позивач є учасником ТОВ "Черкаситехномаш" частка майна якого в статутному капіталі складає 20 %; - у зв'язку з виходом з товариства позивач просить стягнути на свою користь оцінену ринкову вартість частини майна товариства пропорційну його частці у статутному капіталі. 1.3. Як на правову підставу позову ОСОБА_6 посилається на статтю 54 Закону України "Про господарські товариства" та пункт 11.2. статуту ТОВ "Черкаситехномаш". 1.4. Заперечуючи проти позову, відповідач стверджує, що відповідно до балансу ТОВ "Черкаситехномаш" станом на 30 червня 2013 року вартість активів товариства мала від'ємне значення, що виключає підстави для виплати позивачу частини при виході із товариства. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. 11 жовтня 2007 року ОСОБА_6 придбав у Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛМК-Богдан" на підставі договору купівлі-продажу (відступлення) частку в статутному фонді (капіталі) ТОВ "Черкаситехномаш". 2.2. Згідно з пунктом 7.1. статуту ТОВ "Черкаситехномаш", зареєстрованого 08 грудня 2009 року, одним із засновників (учасників) є ОСОБА_6 з розміром внеску до статутного фонду 1067400,00 грн. що становить 20 % статутного капіталу товариства. 2.3. Заявою від 27 червня 2013 року позивач повідомив ТОВ "Черкаситехномаш" про свій вихід з товариства на підставі статті 116 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 10 Закону України "Про господарські товариства", пункту 6.1.8. статуту ТОВ "Черкаситехномаш" та просив виплатити йому вартість частини майна товариства, пропорційну його частці у статутному фонді, яка складає 20 %, та частку прибутку, одержаного товариством у 2013 році до моменту його виходу. 2.4. 06 вересня 2013 року відбулися позачергові загальні збори учасників ТОВ "Черкаситехномаш", оформлені протоколом б/н від 06 вересня 2013 року, на яких було прийнято рішення про взяття до відома заяви про вихід зі складу учасників товариства ОСОБА_6, передачу його частки ТОВ "Черкаситехномаш", внесення відповідних змін до статуту та затвердження нової редакції статуту. 2.5. Позивач зазначав, що незадовго до його виходу з товариства керівництвом останнього була здійснена оцінка ринкової вартості цілісного майнового комплексу ТОВ "Черкаситехномаш", який був оцінений у 43 980 000 грн. виходячи з чого позивач вважав, що вартість належної йому частки майна становить 8796000 грн (43980000 * 20 %). 2.6. У свою чергу, відповідач стверджував, що відповідно до балансу ТОВ "Черкаситехномаш" станом на 30 червня 2013 року вартість активів становила 39927 тис. грн. а сума зобов'язань 47296 тис. грн. Таким чином, вартість активів станом на 30 червня 2013 року мала від'ємне значення, що виключає виплату позивачу при виході із товариства вартості частини майна товариства пропорційну його частці у статутному капіталі. 2.7. З метою встановлення дійсної (ринкової) вартості відповідного майна ТОВ "Черкаситехномаш" станом на 01 липня 2013 року, вартості частини майна товариства та частки прибутку, належних позивачу до сплати у зв'язку з виходом із товариства, суд першої інстанції ухвалою від 31 липня 2014 року призначив судову експертизу. 2.8. Висновком комплексно-комісійної судової будівельно-технічної експертизи від 30 вересня 2015 року N 5188/15-42/5189/15-53/5190/15-45/15633/15-54/17303/15-42 встановлено, що дійсна (ринкова) вартість основних засобів, нематеріальних активів, довгострокових або поточних біологічних активів ТОВ "Черкаситехномаш" станом на 01 липня 2013 року складала 30864343,40 грн. Зокрема, у висновку зазначено, що загальна сума складається з вартості: нерухомого майна - 19143518,00 грн. обладнання - 11517626,35 грн. нематеріальних активів - 17948,66 грн. колісних транспортних засобів - 185250,39 грн. Експертизою також встановлено, що частка майна з урахуванням дійсної (ринкової) вартості основних засобів, нематеріальних активів ТОВ "Черкаситехномаш", що належить до сплати ОСОБА_6 у зв'язку з його виходом з товариства, розрахунково складає 2085,8 тис. грн (10429 тис. грн * 20 %). Зазначена сума розрахована, виходячи з сум вартості необоротних активів, які складають 36002,0 тис. грн та оборотних активів - 21723,0 тис. грн за вирахуванням зобов'язань - 47296,00 тис. грн. 2.9. Судовими експертами при визначенні вартості основних засобів (обладнання і товари народного споживання) був використаний витратний методичний підхід. У висновку експертів зазначено, що дохідний і порівняльний методичні підходи неможливо застосувати, оскільки експертами встановлено відсутність пропозицій до продажу та оренди майна, яке є аналогічним досліджуваним об'єктам на дату оцінки - 01 липня 2013 року. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Рішенням Господарського суду Черкаської області від 07 грудня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2017 року, у справі N 925/1165/14 позов задоволено, стягнуто з ТОВ "Черкаситехномаш" на користь ОСОБА_6 2085800,00 грн вартості частини майна ТОВ "Черкаситехномаш" та 34000,00 грн судових витрат за оплату проведення судової експертизи; стягнуто з ТОВ "Черкаситехномаш" 31287,00 грн судового збору в доход Державного бюджету України за розгляд справи в Господарському суді Черкаської області. 3.2. Задовольняючи позов, господарські суди пославшись, зокрема, на частину другу статті 148 ЦК України, статтю 54 Закону України "Про господарські товариства", врахувавши висновки комплексно-комісійної судової будівельно-технічної експертизи від 30 вересня 2015 року, дійшли висновку, що частка майна з урахуванням дійсної (ринкової) вартості основних засобів, нематеріальних активів ТОВ "Черкаситехномаш", що належить до сплати ОСОБА_6 у зв'язку з його виходом з товариства, складає 2085800,00 грн. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 4.1. ТОВ "Черкаситехномаш" звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2017 року та на рішення Господарського суду Черкаської області від 07 грудня 2016 року, у якій просило скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову. 4.2. Скаржник вважає, що вартість частини майна, що підлягає виплаті учаснику при його виході із товариства, визначається не на підставі дійсної (ринкової) вартості всього майна товариства, а на підставі вартості чистих активів останнього, у зв'язку з чим, стверджуючи, що на дату виходу ОСОБА_6 зі складу учасників ТОВ "Черкаситехномаш", розмір чистих активів товариства мав від'ємне значення, вказує на відсутність підстав для задоволення позову. 4.3. Скаржник посилається на постанову Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року у справі N 910/10168/13, де суд, пославшись на норми частини другої статті 148 ЦК України та статтю 54 Закону України "Про господарські товариства", дійшов висновку, що вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості чистих активів товариства, яка визначається в порядку, встановленому законодавством, пропорційно його частці в статутному капіталі товариства на підставі балансу, складеного на дату виходу (виключення). 5. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 5.1. Ухвалою від 01 лютого 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Черкаситехномаш" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2017 року та на рішення Господарського суду Черкаської області від 07 грудня 2016 року в справі N 925/1165/14 і призначив її до розгляду на 28 лютого 2018 року. 5.2. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 5.3. 28 лютого 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу N 925/1165/14 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначивши, що він вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року у справі N 910/10168/13. 5.4. Мотивуючи своє рішення про передачу справи до Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про те, що він погоджується з позицією господарських судів попередніх інстанцій у даній справі стосовно того, що учасник товариства на підставі частини другої статті 148 ЦК України та статті 54 Закону України "Про господарські товариства" має право вимагати проведення з ним розрахунків на підставі дійсної (ринкової) вартості майна товариства. Однак, Верховний Суд України у постанові від 18 листопада 2014 року в справі N 910/10168/13, пославшись на частину другу статі 148 ЦК України та статтю 54 Закону України "Про господарські товариства", дійшов висновку, що вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості чистих активів товариства, яка визначається в порядку, встановленому законодавством, пропорційно його частці в статутному капіталі товариства на підставі балансу, складеного на дату виходу (виключення). При цьому, Верховний Суд України висновки судів попередніх інстанцій у справі N 910/10168/13, з якими погодився Вищий господарський суд України, про те, що вартість частини майна товариства, належна до сплати учаснику, який виходить з цього товариства, визначається виключно із дійсної (ринкової вартості) об'єкта оцінки, з урахуванням загальної концепції визначення ринкової вартості об'єктів нерухомого майна, без урахування іншого майна товариства, визнав необґрунтованими, скасувавши постанову Вищого господарського суду України від 06 серпня 2014 року в цій справі, та направив справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Частиною першою статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. 6.2. Статтями 116 ЦК України та 10 Закону України "Про господарські товариства" передбачено, що учасники товариства мають право, зокрема, вийти в установленому порядку з товариства. 6.3. Частинами першою та другою статті 148 ЦК України (в редакції чинній на дату виходу) встановлено, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом. Учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства. За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі. Якщо вклад до статутного капіталу був здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди. Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом. 6.4. Відповідно до статті 54 Закону України "Про господарські товариства" та пункту 11.2. статуту ТОВ "Черкаситехномаш" при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному капіталі. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди. 6.5. Згідно з частиною третьою статті 148 ЦК України (в редакції чинній на дату виходу) спори, що виникають у зв'язку з виходом учасника із товариства з обмеженою відповідальністю, у тому числі спори щодо порядку визначення частки у статутному капіталі, її розміру і строків виплати, вирішуються судом. 6.6. Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. 6.7. За змістом частини першої статті 66 та статті 139 ГК України майно підприємства становлять речі та інші цінності (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна підприємства. 6.8. Отже, вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості активів товариства за вирахуванням вартості його зобов'язань (тобто вартості чистих активів), пропорційній до частки учасника в статутному капіталі товариства. 6.9. За наявності спору між учасником товариства та самою юридичною особою щодо визначення вартості майна останньої, учасник товариства має право вимагати проведення з ним розрахунків на підставі дійсної (ринкової) вартості майна товариства, а не на підставі вартості, за якою майно обліковується у товаристві. Взяття майна на облік за певною вартістю є односторонньою вольовою дією товариства, яка не може бути беззаперечним доказом дійсної вартості майна. Сторони можуть доводити дійсну вартість майна будь-якими належними доказами (стаття 76 ГПК України). До таких доказів належать, у тому числі, висновки експертів. 6.10. При вирішенні цього спору суди попередніх інстанцій, врахувавши висновки комплексно-комісійної судової будівельно-технічної експертизи від 30 вересня 2015 року, дійшли висновку, що частка майна з урахуванням дійсної (ринкової) вартості основних засобів, нематеріальних активів ТОВ "Черкаситехномаш" та за вирахуванням зобов'язань товариства, що належить до сплати ОСОБА_6 у зв'язку з його виходом з товариства, складає 2085800,00 грн. 6.11. Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що вартість частини майна товариства, належна до сплати учаснику, який виходить із цього товариства, має визначатися із дійсної (ринкової) вартості об'єкта оцінки, з урахуванням всього майна товариства, є обґрунтованими. 6.12. У постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року в справі N 910/10168/13 сформульована правова позиція, що "вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості чистих активів товариства, яка визначається в порядку, встановленому законодавством, пропорційно його частці в статутному капіталі товариства на підставі балансу, складеного на дату виходу (виключення)" і що висновки судів першої та апеляційної інстанцій, з якими погодився і Вищий господарський суд України, про те, що вартість частини майна товариства, належна до сплати учаснику, який виходить із цього товариства, визначається виключно із дійсної (ринкової вартості) об'єкта оцінки, з урахуванням загальної концепції визначення ринкової вартості об'єктів нерухомого майна, без урахування іншого майна товариства, є необґрунтованими". Виходячи з викладеного вище Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відійти від цієї правової позиції. 6.13. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Черкаситехномаш" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Черкаської області від 07 грудня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 листопада 2017 року в справі N 925/1165/14 - без змін. 2. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. 3. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий-суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 824/973/16-а Провадження N 11-200апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Бондар О.А., учасників справи: представників позивача - ОСОБА_3, ОСОБА_4, представника відповідача - Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області (далі - ГУ ПФУ) - Факаса В.О., відповідача - ОСОБА_6, розглянула у судовому засіданні в режимі відеоконференції адміністративну справу за позовом Чернівецького міського центру зайнятості (правонаступником якого є Чернівецький обласний центр зайнятості; далі - Центр) до ГУ ПФУ, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за касаційною скаргою Центру на постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 9 лютого 2017 року (суддя Левицький В.К.), залишену без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року (колегія суддів Ватаманюк Р.В., Сторчак В.Ю., Мельник-Томенко Ж.М.), УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року Центр звернувся до суду з адміністративним позовом до ГУ ПФУ, у якому просив стягнути з відповідача кошти в сумі 27 563 грн 1 коп. Суд першої інстанції ухвалою від 20 грудня 2016 року до участі у справі як другого відповідача залучив ОСОБА_6 Чернівецький окружний адміністративний суд постановою від 9 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року, у задоволенні позову відмовив. Посилаючись на положення статті 1215 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку про те, що оскільки ОСОБА_6 добросовісно набула кошти в сумі 27 563 грн 1 коп. як допомогу по безробіттю призначену їй Центром і суд не встановив наявності помилки при нарахуванні та виплаті їй вказаної допомоги, ця сума не підлягає стягненню з ОСОБА_6 У квітні 2017 року Центр подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення судів попередньої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. У касаційній скарзі, як убачається з її змісту, позивач наводить доводи щодо безпідставності рішень судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову. Водночас Центр вважає, що спір у справі не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки він має приватноправовий, а не публічний характер. У запереченні на касаційну скаргу позивача ГУ ПФУ зазначає, що кошти, виплачені особі у вигляді матеріального забезпечення на випадок безробіття, у разі встановлення факту їх отримання на підставі недостовірних відомостей, поданих особою, стягуються саме із цієї особи, а тому вважає вимоги Центру безпідставними. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 12 травня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою Центру. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 21 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 346 КАСсправа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки Центр оскаржує постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 9 лютого 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 рокуз підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі позивача і доводи ГУ ПФУ, викладені у запереченні на касаційну скаргу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга Центру підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що 3 березня 2015 року ОСОБА_6 звернулася до управління Пенсійного фонду України в м. Чернівцях (далі - управління ПФУ; правонаступником якого є ГУ ПФУ), про призначення їй пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон N 1697-VII). Однак управління ПФУ у призначенні пенсії відмовило через відсутність необхідної вислуги років. Не погодившись із таким рішенням, ОСОБА_6 звернулася з відповідним позовом до суду. Першотравневий районний суд м. Чернівців постановою від 27 квітня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 9 липня 2015 року, позов ОСОБА_6 в адміністративній справі N 725/1820/15-а задовольнив: дії управління ПФУ визнав неправомірними, зобов'язав зарахувати ОСОБА_6 до стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону N 1697-VII, період роботи на посадах державного службовця в органах державної виконавчої влади й місцевого самоврядування з 1 жовтня 1986 року по 18 травня 1998 року та призначити їй пенсію з дня звернення з відповідною заявою, тобто з 3березня 2015 року. 22 липня 2016 року управління ПФУ призначило ОСОБА_6 пенсію за вислугу років з 3 березня 2015 року. Водночас 21 грудня 2015 року ОСОБА_6 подала до Центру заяву, у якій просила до вирішення питання про працевлаштування надати їй статус безробітної відповідно до Закону України від 5 липня 2012 року N 5067-VI "Про зайнятість населення" та Порядку реєстрації, перереєстрації безробітних та ведення обліку осіб, які шукають роботу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2013 року N 198. У заяві ОСОБА_6 вказала, що через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів, у тому числі не забезпечує себе роботою самостійно, пенсію на пільгових умовах та за вислугу років не отримує, не зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності та не отримує згідно із законодавством допомоги. Центр видав накази від 21 грудня 2015 року N НТ151221 та від 28 грудня 2015 року N НТ151228, якими ОСОБА_6 з 21 грудня 2015 року надано статус безробітної на загальних підставах та призначено допомогу по безробіттю з 28 грудня 2015 року по 21 грудня 2016 року. Перебуваючи на обліку в Центрі, ОСОБА_6 надала довідку управління ПФУ від 16 березня 2016 року N 2866 та довідку від 19 травня 2016 року N 4844 ГУ ПФУ про те, що вона не отримує пенсії. 28 липня 2016 року ОСОБА_6 надала Центру копію постанови головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області про відкриття виконавчого провадження від 11 липня 2016 року N 51621960 з примусового виконання виконавчого листа N 725/1820/15-а, виданого Першотравневим районним судом м. Чернівців, про зобов'язання управління ПФУ зарахувати їй стаж роботи, що дає право на пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону N 1697-VII. З 28 листопада 2016 року ОСОБА_6 припинено виплату допомоги по безробіттю. За період перебування на обліку в Центрі з 20 січня 2016 року по 16 червня 2016 року ОСОБА_6 нараховано та виплачено допомогу по безробіттю на загальну суму 27 563 грн 1 коп. 22 вересня 2016 року Центр направив ГУ ПФУ повідомлення N 25-13/2198, у якому запропонував добровільно повернути кошти в сумі 27563 грн 1 коп., які були виплачені ОСОБА_6 як допомога по безробіттю. 6 жовтня 2016 року ГУ ПФУ повідомило позивача про безпідставність пред'явленоївимоги щодо повернення вказаної суми та запропонувало стягнути її з ОСОБА_6, яку було зареєстровано як безробітну на підставі наданих нею недостовірних відомостей. Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального Кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Спір у справі, що розглядається не є публічно-правовим, оскільки стосується права ОСОБА_6 на грошові кошти, отримані нею на підставі рішення Центру, тобто цивільного права. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення у справі "Сокуренко і Стригун проти України") суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 та частини першої статті 354 КАС ухвалені у цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю. Керуючись статтями 238, 243, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Чернівецького міського центру зайнятості задовольнити частково. 2. Постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 9 лютого 2017 року та ухвалу Вінницькогоапеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року скасувати. 3. Провадження в адміністративній справі за позовом Чернівецького міського центру зайнятості до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості - закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 4 травня 2018 року. Головуючий В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 квітня 2018 року м. Київ Справа N 826/7532/16 Провадження N 11-151апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника позивачки ОСОБА_4 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 травня 2016 року (суддя Добрянська Я.І.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2016 року (у складі колегії суддів Межевича М.В., Земляної Г.В., Сорочка Є.О.) у справі N 826/7532/16 за позовом ОСОБА_4 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "ВіЕйБі Банк", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "ВіЕйБі Банк" (далі - уповноважена особа Фонду), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), у якому просила: - зобов'язати уповноважену особу Фонду внести зміни та включити кредиторські вимоги ОСОБА_4 у розмірі 4 млн. 562 тис. 668 грн 22 коп. до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк"; - зобов'язати Фонд затвердити зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ВіЕйБі Банк" щодо внесення кредиторських вимог ОСОБА_4 у розмірі 4 млн. 562 тис. 668 грн 22 коп. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 червня 2016 року залишив без змін ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 травня 2016 року, якою відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки позовну заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. У липні 2016 року представник позивачки ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвал Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 травня 2016 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2016 року та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. На обґрунтування своєї позиції в касаційній скарзі представник позивачки указав, що Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а уповноважена особа Фонду виконує від імені Фонду делеговані останнім повноваження щодо ліквідації банку та гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають вирішенню за правилами КАС України. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 19 липня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 01 лютого 2018 року прийняв до провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, а ухвалою від 14 лютого 2018 року вказану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Як убачається з матеріалів справи і встановлено судами попередніх інстанцій, у 2014 році ОСОБА_4 стала вкладником ПАТ "ВіЕйБі Банк" на підставі договорів банківських вкладів: від 30 січня 2014 року N 734989/2014 (сума вкладу 150 тис. доларів США); від 27 березня 2014 року N 765187/2014 (сума вкладу 200 тис. грн); від 30 січня 2014 року N 734984 (сума вкладу 500 тис. грн). Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 19 березня 2015 року N 188 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 20 березня 2015 року N 63 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "ВіЕйБі Банк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку", згідно яких було розпочато процедуру ліквідації ПАТ "ВіЕйБі Банк" та призначено уповноважену особу Фонду. 07 липня 2015 року ОСОБА_4 звернулась до уповноваженої особи Фонду з заявою про видачу довідки на підтвердження внесення її до реєстру акцептованих вимог кредиторів, на що 16 липня 2015 року отримала відповідь, що її кредиторські вимоги не включені до акцептованого реєстру кредиторів і вважаються погашеними у зв'язку з неподанням кредиторської вимоги у встановлений законодавством строк. На своє повторне звернення до уповноваженої особи Фонду ОСОБА_4 отримала інформацію про залишок коштів на її рахунках із зазначенням, що гарантовану суму відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, відповідно до Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) в розмірі 200 тис. грн їй виплачено. При цьому ще раз наголошено, що нею не дотримано строк подачі заяви про свої кредиторські вимоги до банку. Позивачка стверджує, що вказані дії відповідачів призвели до обмеження у користуванні власними коштами та подальшого протиправного позбавлення її права власності на грошові кошти в сумі 4 млн. 562 тис. 668 грн 22 коп., з огляду на що єдиним способом захисту її права власності є звернення до адміністративного суду з вказаним позовом. Відмовляючи у відкритті провадження у цій справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що дана справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, юрисдикція адміністративних судів не поширюється. Дослідивши доводи касаційної скарги щодо оскарження судових рішень першої і апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси (ч. 1 ст. 6 КАС України в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судами рішень). Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС Українисправа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України). Згідно з ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. У цій справі правовідносини стосуються дій уповноваженої особи Фонду щодо невключення кредиторських вимог ОСОБА_4 до реєстру акцептованих вимог кредиторів, зобов'язання внести зміни до зазначеного реєстру на суму 4 млн. 562 тис. 668 грн 22 коп. та подання цих змін до Фонду для затвердження, оскільки у ПАТ "ВіЕйБі Банк" існує заборгованість перед позивачкою за договором банківського вкладу. Законом N 4452-VI установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 2 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом ст. 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із ч. 1 ст. 4 вказаногоЗакону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими ч. 2 ст. 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, акумулювання коштів, отриманих з джерел, визначених ст. 19 цього Закону, здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку. Відповідно до ч. 5 ст. 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Відповідно до ч. 2 ст. 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом. За приписами ч. 1 ст. 54 Закону N 4452-VІ рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, за змістом наведених правових норм на Фонд, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. У свою чергу, уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Разом з тим, вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід враховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин. Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог фізичної особи до суб'єкта господарювання - банку, що ліквідується), які задовольняються у порядку черговості, визначеної ст. 52 Закону N 4452-VI за рахунок коштів, одержаних в результаті ліквідації та продажу майна банку. Повноваження уповноваженої особи Фонду щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів та внесення змін до цього реєстру визначені у п. 4 ч. 1 ст. 48 Закону N 4452-VI. Повноваження Фонду як ліквідатора, що закріплені у ч. 1 ст. 48 Закону N 4452-VI, збігаються за змістом із повноваженнями розпорядника майна у справі про банкрутство, які закріплені у ч. 3, 5 ст. 22 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII). Відповідно до ч. 1 ст. 52 зазначеного Закону кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів. У четвертій черзі задовольняються грошові вимоги щодо вимоги вкладників - фізичних осіб у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку, що оскільки лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а спірні правовідносини випливають з укладених між банком і фізичною особою договорів, уповноважена особа Фонду та Фонд діють як представники сторони договірних відносин. Зазначене дає підстави стверджувати, що спір в цій справі не є публічно-правовим і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а належить до цивільної юрисдикції. Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть та суб'єктний склад спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) є обґрунтованими. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника ОСОБА_4 залишити без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 травня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 червня 2016 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  17. Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 638/13998/14-ц Провадження N 14-88 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі також - ПАТ "Дельта Банк", позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Український завод електрообладнання" (далі також - ТзОВ "НВО "Український завод електрообладнання", позичальник) і ОСОБА_3 (далі також - поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ПАТ "Дельта Банк" на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 5 лютого 2015 року, ухвалене суддею Цвірою Д.М., й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Яцини В.Б., Бурлака І.В., Карімової Л.В. Учасники справи: позивач: ПАТ "Дельта Банк"; відповідачі: ТзОВ "НВО "Український завод електрообладнання", ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 11 червня 2013 року ПАТ "Астра Банк" (далі - первісний кредитор) та позичальник уклали Генеральний кредитний договір (далі - кредитний договір). Згідно з його умовами первісний кредитор відкрив позичальнику відновлювальну кредитну лінію у розмірі 3 919 800,00 грн терміном до 10 червня 2016 року зі сплатою 19,5 % річних. 2. 11 червня 2013 року для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором первісний кредитор і поручитель уклали договір поруки (далі - договір поруки). 3. 2 грудня 2013 року первісний кредитор і позивач уклали договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором. 4. Позичальник зобов'язання за кредитним договором належно не виконував, внаслідок чого станом на 22 липня 2014 року виникла заборгованість у розмірі 4 591 444,07 грн. яка складається із: заборгованості за кредитом - 3 919 800 грн. нарахованих відсотків за кредитом - 617 324,77 грн. пені за несвоєчасне повернення відсотків - 28 837,75 грн. пені за несвоєчасне повернення боргу - 27 481,56 грн. 5. У серпні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення на його користь заборгованості за кредитним договором солідарно з відповідачів. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 17 грудня 2014 року позивач подав до суду першої інстанції клопотання про слухання справи за якого відсутності. 7. 5 лютого 2015 року Дзержинський районний суд м. Харкова з огляду на вказане клопотання позивача та неявку відповідача постановив ухвалу про заочний розгляд справи. 8. 5 лютого 2015 року суд першої інстанції ухвалив заочне рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не надав належних доказів на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором і за договором поруки. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 19 жовтня 2016 року Апеляційний суд Харківської області ухвалою скасував рішення суду першої інстанції у частині позовних вимог до позичальника, а провадження у справі в цій частині закрив. В іншій частині рішення районного суду залишив без змін. 10. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог до позичальника, апеляційний суд вказав, що вони мають бути розглянуті за правилами господарського судочинства. 11. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині вимог до поручителя, апеляційний суд констатував, що у позивача була реальна процесуальна можливість надати докази на підтвердження факту переходу до нього права вимоги від первісного кредитора, але позивач вчасно такі докази не надав, притримавши їх для подальшого апеляційного розгляду. Тому, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції в частині цих вимог ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 12. У листопаді 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права. 13. У касаційній скарзі просить скасувати заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 5 лютого 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 14. 1 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення судом правил юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Позивач вважає, що наявні у матеріалах справи докази свідчать про перехід до нього права вимоги за кредитним договором і за договором поруки від первісного кредитора. 16. Крім того, на його думку, апеляційний суд неправильно закрив провадження у справі, оскільки вимоги до поручителя та позичальника вважаються нерозривно пов'язаними та підлягають об'єднанню і розгляду в одному провадженні за правилами цивільного судочинства. (2) Позиції інших учасників справи 17. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 19. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 20. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позов до відповідачів з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором був поданий до позичальника-юридичної особи, який допустив неналежне виконання зобов'язань за цим договором, а також до поручителя-фізичної особи. 22. Апеляційний суд постановив ухвалу про закриття провадження у справі в частині позову до позичальника, вважаючи, що вимога до юридичної особи не може розглядатися за правилами цивільного судочинства. 23. Правовою підставою для постановлення такої ухвали суд вважав приписи частини першої та другої статей 15 і 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), а також статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 24. Так, стаття 16 ЦПК України вказувала на те, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 25. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. 26. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 27. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі до юридичної особи-позичальника за кредитним договором, а також до фізичної особи-поручителя, який погодився розділити відповідальність із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором. 28. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором і боржником за основним зобов'язанням, які є юридичними особами, та поручителем, який є фізичною особою. 29. Натомість, ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 30. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 31. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки апеляційного суду про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою. 32. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли відсутня спільність предмета позову. 33. Стаття 554 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. 34. Відповідальність поручителя перед позивачем є солідарною разом з позичальником як боржником за основним зобов'язанням. Вказане випливає з пункту 2.1 договору поруки. 35. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 36. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. 37. У цій справі заявлені однакові позовні вимоги до кожного з відповідачів щодо стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителя. 38. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. 39. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин. 40. ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб'єктним складом, як у цій справі, в порядку цивільного судочинства, а ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) навпаки встановлював обмеження за суб'єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителя-фізичної особи. 41. Лише з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. 42. Відтак, тільки з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договору поруки, укладеного для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання. 43. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами позивача про те, що суд апеляційної інстанції неправильно закрив провадження у справі в частині вимог до позичальника-юридичної особи, та вважає, що цей спір за позовом кредитора-юридичної особи до позичальника-юридичної особи і поручителя-фізичної особи, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 44. Аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у пунктах 23, 31-34, 44-48, 56-64 постанови від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40 цс 18), а також у пунктах 20, 29-33, 40-41 постанови від 17 квітня 2018 року у справі N 545/1014/15-ц (провадження N 14-54 цс 18). (1.2) Щодо позовних вимог до поручителя 45. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 46. Позивач стверджує, що у матеріалах справи є докази, які свідчать про перехід до нього права вимоги за кредитним договором і за договором поруки від первісного кредитора. 47. Проте суд першої інстанції вважав, що позивач не надав належних доказів на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором. А суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач подав йому новий доказ - копію додатка до Акта приймання-передачі права вимоги до Договору купівлі-продажу прав вимоги від 2 грудня 2013 року. 48. Відповідно до частини другої статті 303 ЦПК України (в редакції, що діяла на час розгляду справи) апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. 49. Відтак, за відсутності поважних причин неподання нового доказу до суду першої інстанції апеляційний суд не мав права досліджувати цей доказ, поданий позивачем в апеляційній інстанції. Не має такого права за змістом частини першої статті 400 ЦПК України і суд касаційної інстанції. 50. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом (частини перша - третя статті 10 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Змістовно близькі приписи закріплені і в частинах першій - третій статті 12 ЦПК України в редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року. 51. Особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті (частина друга статті 27 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 131 того ж кодексу. 52. Частина друга статті 131 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, передбачала, що докази, подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. 53. Суди встановили, що позивач не подав до суду першої інстанції докази на підтвердження факту відступлення на його користь первісним кредитором права вимоги за кредитним договором і за договором поруки. А подаючи такі докази до апеляційного суду, не обґрунтував поважність причин їх неподання до суду першої інстанції. 54. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року в частині вимог до поручителя постановлена з додержанням норм права, а аргументи позивача про її незаконність в цій частині є необґрунтованими. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 55. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали суду апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на постанови суду апеляційної інстанції. 56. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 57. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 58. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. З огляду на викладені вище мотиви ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року необхідно скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог до позичальника, а матеріали справи передати до Апеляційного суду Харківської області для продовження розгляду у цій частині. В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року залишити без змін. (2.2) Щодо судових витрат 59. З огляду на висновок стосовно суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, частиною шостою статті 411, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог про стягнення заборгованості з Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Український завод електрообладнання", а матеріали справи передати до Апеляційного суду Харківської області для продовження розгляду у цій частині. В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 19 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 10 травня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 квітня 2018 року м. Київ Справа N 813/921/16 Провадження N 11-126апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року (у складі колегії суддів Улицького В.З., Гулида Р.М., Кузьмича С.М.) у справі N 813/921/16 за її позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про визнання протиправним і скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) та уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - уповноважена особа Фонду), у якому з урахуванням уточнень позовних вимог просила: - визнати протиправним та скасувати наказ тимчасової адміністрації АТ "Дельта Банк" від 16 вересня 2015 року N 813 "Щодо заходів, пов'язаних із наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів) за вкладними операціями"; - зобов'язати уповноважену особу Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами в АТ "Дельта Банк" за рахунок Фонду; - зобов'язати уповноважену особу Фонду подати до Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_3, як вкладника, яка має право на відшкодування коштів за вкладом в АТ "Дельта Банк" за рахунок Фонду. Львівський окружний адміністративний суд постановою від 19 квітня 2016 року адміністративний позов задовольнив частково. Зобов'язав уповноважену особу Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників та подати до Фонду додаткову інформацію щодо неї як вкладника, яка має право на відшкодування коштів за вкладами в АТ "Дельта Банк" за рахунок Фонду. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 20 вересня 2016 року скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року та направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 листопада 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 05 лютого 2018 року прийняв до провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 і призначив її до касаційного розгляду, а ухвалою від 07 лютого 2018 року вказану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Як убачається з матеріалів справи і встановлено судами попередніх інстанцій, 20 лютого 2015 року між ОСОБА_3 і АТ "Дельта Банк" було укладено договір N 007-13525-200215 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий від Миколая" у доларах США. Платіжним дорученням від 20 лютого 2015 року N 4600207 АТ "Дельта Банк" прийняв від ОСОБА_3 як вкладника грошові кошти в сумі 5 тис. доларів США на вкладний (депозитний) рахунок N НОМЕР_1, відкритий відповідно до п. 1.6 договору N 007-13525-200215. Ці грошові кошти були перераховані на депозитний рахунок позивачки з рахунку ОСОБА_4, яка не є стороною депозитного договору. Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 02 березня 2015 року N 150 "Про віднесення АТ "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 02 березня 2015 року N 51 "Про запровадження тимчасової адміністрації у АТ "Дельта Банк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку". Наказом тимчасової адміністрації АТ "Дельта Банк" від 16 вересня 2015 року N 813 "Щодо заходів, пов'язаних із наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів) за вкладними операціями" до договорів банківського вкладу (депозиту), що були укладені між АТ "Дельта Банк" та фізичними особами - клієнтами банку після 16 січня 2015 року включно, застосовано наслідки нікчемності договорів банківського вкладу з підстав, визначених п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). Тимчасовою адміністрацією АТ "Дельта Банк" 23 вересня 2015 року позивачку повідомлено про нікчемність договору банківського вкладу (депозиту) N 007-13525-200215 від 20 лютого 2015 року, укладеного між АТ "Дельта Банк" та ОСОБА_3, згідно з п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI. Правлінням Національного банку України прийнято рішення від 02 жовтня 2015 року N 664 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію АТ "Дельта Банк". Того ж дня виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення N 181 "Про початок процедури ліквідації АТ "Дельта Банк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку". З метою дотримання вимог Закону N 4452-VI уповноваженою особою Фонду видано наказ N 15 від 05 жовтня 2015 року "Про обмеження здійснення на час ліквідації АТ "Дельта Банк" операцій щодо виплат коштів вкладникам - фізичним особам за відповідними рахунками". Указані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_3 до суду з адміністративним позовом на захист порушених, на її думку, прав та інтересів. Дослідивши доводи касаційної скарги щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції і заперечення на неї, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин. Позивачкою оскаржуються дії щодо невключення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів. В обсязі конкретних обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи відносин, що виникли між позивачем, Фондом та уповноваженою особою Фонду, визначення яких залежить від з'ясування прав позивача, статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов'язків Фонду і його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються. Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ч. 1 і 2 ст. 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Статтею 6 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судами рішень) установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За змістом п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є, зокрема, будь-який суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій. Частинами 1 та 2 ст. 17 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на: правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Законом N 4452-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, і цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин. За змістом ст. 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону N 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими ч. 2 ст. 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, підвищення рівня фінансової грамотності населення відповідно до цього Закону. Крім того, відповідно до ст. 6 Закону N 4452-VI Фонд наділено повноваженнями видавати нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством, з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. За змістом п. 17 ч. 1 ст. 2 цього Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За приписами ч. 1 ст. 54 Закону N 4452-VІрішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, нормативно-правове регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновки, що Фонд є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС України. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду України від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14 та від 16 лютого 2016 року у справі N 21-484а15, відповідно до яких, з посиланням на норми Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) та приписи ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), було вказано, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України в цій справі з огляду на таке. Нормами Закону N 2343-XII визначено умови та порядок відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом і застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів. У ч. 3 ст. 2 цього Закону встановлено, що законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність. З аналізу норм законодавства, яке регулює питання ліквідації боржників через їх неплатоспроможність, випливає, що в будь-якому разі учасником спору в процесі ліквідації певного суб'єкта є цей суб'єкт, тобто боржник. Згідно зі ст. 1 Закону N 2343-XII учасники у справі про банкрутство - це сторони, забезпечені кредитори, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство. Всі перелічені особи в той чи інший спосіб є учасникам певних правовідносин, у яких бере участь безпосередньо боржник. Разом з тим правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на отримання відшкодування за рахунок коштів Фонду, по формуванню реєстрів складаються без участі банку-боржника. Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в них виникають відповідні права та обов'язки. Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих, хто має право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону N 4452-VI вирішує виключно Фонд. Так, згідно з ч. 1, 2 ст. 26 Закону N 4452-VІ Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, (…), але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, (…). Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Відповідно до ст. 27 Закону N 4452-VІ уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону (…). Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню. Протягом шести днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах "Урядовий кур'єр" або "Голос України" та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до ч. 4 ст. 26 цього Закону. Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів вкладникам, їх уповноваженим представникам чи спадкоємцям у національній валюті України з наступного робочого дня після затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстру вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування. Отже, правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку-боржника і не породжують прав та обов'язків для банку. Саме тому у ч. 8 ст. 36 Закону N 4452-VI зазначено, що дія Закону N 2343-XII на банки не поширюється. Таким чином, відсутні підстави вважати, що правовідносини між вкладниками та Фондом щодо формування переліку осіб, які мають право на відшкодування вкладів за рахунок коштів Фонду, складаються за участі банку. Тому ці правовідносини не стосуються безпосередньо процедури ліквідації банку. Юридичний факт неплатоспроможності банку є лише підставою для виникнення правовідносин щодо відшкодування вкладникам їх вкладів за рахунок коштів Фонду, проте процес ліквідації має окремий перебіг і не впливає на обсяг відшкодування вкладникам. Наведене свідчить, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим, має окремий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону N 4452-VI), і не є спором у зв'язку з процесом ліквідації банку. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на ці правовідносини не розповсюджуються норми ст. 12 ГПК України, а тому юрисдикція господарських судів на такі спори не поширюється. Частиною 2 ст. 6 Конституції України визначено, що органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Закон України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки та банківську діяльність" (далі - Закон N 2121-III) і Закон N 4452-VI є основними правовими актами в регулюванні відносин щодо визнання банку неплатоспроможним. З огляду на зазначені норми матеріального та процесуального права перевірка законності дій та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави не регулюється нормами Закону N 2343-XII, в силу прямого припису ч. 8 ст. 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним щодо таких правовідносин, а тому підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства немає. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що Фонд є державною спеціалізованою установою, який виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду у цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення), є помилковим. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є (…) порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (…) суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року скасувати. Справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про визнання протиправним і скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії - направити для продовження розгляду до Львівського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 552/9255/15-а Провадження N 11-168апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2015 року (у складі колегії суддів Шевчук О.А., Зуєвої Л.Є., Федусика А.Г.) у справі N 522/9255/15-а за позовом ОСОБА_3 до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрбудінвест", третя особа - реєстраційна служба Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції в Одеській області, за участю прокуратури Одеської області, про визнання протиправним і скасування рішення та державної реєстрації права оренди земельної ділянки, УСТАНОВИЛА: У травні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області (далі - Затоківська селищна рада), Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрбудінвест" (далі -ТОВ "Укрбудінвест"), третя особа - реєстраційна служба Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції в Одеській області (далі - реєстраційна служба Білгород-Дністровського МРУЮ), за участю прокуратури Одеської області, у якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення Затоківської селищної ради від 07 жовтня 2004 року N 1183 "Про надання земельної ділянки ТОВ "Укрбудінвест" для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока"; - визнати недійсним договір оренди земельної ділянки загальною площею 35,034 га, укладений 22 жовтня 2004 року між Затоківською селищною радою та ТОВ "Укрбудінвест", для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока терміном на 25 років; - скасувати державну реєстрацію права оренди земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, яку проведено 28 жовтня 2004 року, на підставі договору оренди, зареєстрованого в Білгород-Дністровському міському відділі Одеської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах". На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення Затоківської селищної ради прийняте з порушенням норм чинного на той період законодавства, у зв'язку із чим є недійсним укладений на підставі нього договір оренди земельної ділянки та державна реєстрація цього договору. Приморський районний суд м. Одеси постановою від 15 червня 2015 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення Затоківської селищної ради N 1183 від 07 жовтня 2004 року "Про надання земельної ділянки ТОВ "Укрбудінвест" для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока". Визнав недійсним договір оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року і скасував державну реєстрацію права оренди земельної ділянки. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 23 вересня 2015 року скасував судове рішення першої інстанції та прийняв нове рішення, яким провадження в частині позовних вимог про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року закрив. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року, суд апеляційної інстанції керувався тим, що спори, пов'язані з укладенням, зміною, виконанням і розірванням усіх господарських договорів між суб'єктами господарювання й органами державної влади, місцевого самоврядування, зокрема, договори про передачу державного або комунального майна в оренду, мають вирішуватися в порядку господарського судочинства. У решті позовних вимог суд керувався тим, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. У жовтні 2015 року ОСОБА_3звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2015 року й просив залишити в силі постанову Приморського районного суду м. Одеси від 15 червня 2015 року. На обґрунтування касаційної скарги позивач зазначив, що внаслідок прийняття Затоківською селищною радою спірного рішення, обмежено його право на безоплатну приватизацію земельної ділянки, та як наслідок, створено перешкоди в набутті ним права власності в порядку, встановленому законом. Стосовно позовних вимог, провадження в яких закрито, позивач указував, що вони є похідними та спрямовані на відновлення порушеного оскаржуваним рішенням його права на безоплатну приватизацію, тобто цей спір є цивільним. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 жовтня 2015 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 17 січня 2018 року прийняв касаційну скаргу до провадження, а ухвалою від 14 лютого 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, позивач 18 лютого 2015 року звернувся до Затоківської селищної ради із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва, що розташована у Лиманському районі смт Затоки міста Білгорода-Дністровського Одеської області, орієнтовною площею 0,1 га. До заяви позивач додав ситуаційну схему, на якій зображене бажане місце розташування земельної ділянки. 20 лютого 2015 року за результатами розгляду поданої ОСОБА_3 заяви, Затоківська селищна рада відмовила позивачу в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки, оскільки ця ділянка розташована в межах іншої земельної ділянки загальною площею 34,6492 га, наданої в користування на умовах оренди ТОВ "Укрбудінвест". 20 лютого 2015 року в порядку Закону України "Про доступ до публічної інформації" позивач звернувся до Затоківської селищної ради з проханням надати копію рішення цієї селищної ради, яким ТОВ "Укрбудінвест" надано в користування земельну ділянку загальною площею 34,6492 га, розташовану в Лиманському районі смт Затоки м. Білгорода-Дністровського Одеської області. Просив надати копії документів, що стали підставою для прийняття зазначеного рішення та договору оренди земельної ділянки між Затоківською селищною радою та ТОВ "Укрбудінвест" з додатковими угодами, якщо такі укладались. Затоківська селищна рада 23 лютого 2015 року відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації" надала позивачу копії: свого рішення N 1183 "Про надання земельної ділянки ТОВ "Укрбудінвест" для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока"; проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року; додаткової угоди про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 28 квітня 2005 року; додаткової угоди про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 18 липня 2007 року. З наданих документів позивачу стало відомо, що ТОВ "Укрбудінвест" було укладено договір на складання проекту землеустрою N 236 від 01 вересня 2004 року, однак висновки про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, отримання яких передбачено ч. 6 ст. 123 Земельного кодексу України, надані відповідними органами до 01 вересня 2004 року, тобто до замовлення робіт з розроблення самого проекту землеустрою. А тому, на думку позивача, укладення в подальшому договору оренди земельної ділянки відбулось з порушення чинного законодавства. Вважаючи рішення Затоківської селищної ради протиправним, позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що "фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі- у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Предметом спору в цій справі є рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки в оренду юридичній особі, яка, на думку позивача, набула таке право оренди неправомірно, оскільки юридична особа, користуючись спірною земельною ділянкою на умовах оренди, порушує його право на безоплатне отримання у власність частини (0,10 га) цієї земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для індивідуального дачного будівництва відповідно до ч. 6 ст. 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Слід зазначити, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Відповідно до ст. 5 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) одним із принципів земельного законодавства є забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у справі, яка розглядається, орган місцевого самоврядування, реалізуючи право розпорядження земельною ділянкою, відповідно до ст. 5 ЗК України має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими він вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто є рівноправним суб'єктом земельних відносин. У цьому спорі учасники земельних правовідносин не підпорядковані один одному, а отже, суб'єкт владних повноважень - орган місцевого самоврядування - владних управлінських функцій не здійснював. Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 01 жовтня 2013 року у справі N 21-345а13, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступати від неї. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки помилково зазначив, що в цій частині спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства без врахування суб'єктного складу правовідносин, оскільки спір виник між фізичною особою, органом місцевого самоврядування та юридичною особою. За таких підстав Велика Палата Верховного Суду зазначає, що цей спір має вирішуватись в порядку цивільного судочинства, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України у редакції, чинній на час прийняття рішень) завданням цивільного судочинства є справедливий неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних прав з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Аналіз зазначених обставин справи дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів місцевого самоврядування, а стосується захисту його приватних інтересів шляхом припинення цивільних прав і обов'язків іншої особи. Зазначене унеможливлює оцінку відносин сторін у цій справі як таких, що ґрунтуються на управлінських чи контролюючих функціях однієї сторони стосовно іншої, отже, ця справа не має визначених КАС України ознак адміністративного позову. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає такі висновки суду апеляційної інстанції помилковими, оскільки цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, за правилами якого можливий одночасний розгляд вимог про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування, а також визнання недійсним договору оренди, укладеного на підставі такого незаконного рішення. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку частково і закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених ст. 238 КАС України, а саме якщо справу не належить розглядами за правилами адміністративного судочинства. Частиною 1 ст. 239 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) визначено, що якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої п. 1 ч. 1 ст. 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ. Статтею 351 КАС України закріплено, що підставами для (…) зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 238, 239, 341, 342, 345, 349, 351, 354 - 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2015 рокув частині позовних вимог ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення Затоківської селищної ради Білгорода-Дністровської міської ради Одеської області від 07 жовтня 2004 року N 1183 "Про надання земельної ділянки ТОВ "Укрбудінвест" для реконструкції, експлуатації та обслуговування пансіонату в Лиманському курортному районі смт Затока" та скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, яку проведено 28 жовтня 2004 року на підставі договору оренди, зареєстрованого в Білгород-Дністровському міському відділі Одеської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах", - скасувати, а провадження у справі в цій частині закрити. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2015 рокуу цій справі в частині закриття провадження за позовною вимогою ОСОБА_3 про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року - змінити шляхом виключення з мотивувальної частини судового рішення посилання на право звернення до суду з цією вимогою в порядку господарського судочинства, в іншій частині постанову - залишити без змін. Роз'яснити позивачу право на звернення до суду в порядку цивільного судочинства. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  20. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 квітня 2018 року м. Київ Справа № 707/1580/15-ц Провадження № 14-70цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Ситнік О. М., суддів: Антонюк Н. О., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - адвокат ОСОБА_4, відповідач - Тубільцівська сільська рада Черкаського району Черкаської області, третя особа - відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Черкаського управління юстиції, розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 на ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 24 грудня 2015 року у складі колегії суддів ХрапкаВ. Д., КарпенкоО. В., НовіковаО. М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Тубільцівської сільської ради Черкаського району Черкаської області, третя особа - відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Черкаського управління юстиції, про покладення на відповідача обов'язку здійснити приватизацію земельної ділянки, УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року представник ОСОБА_3 - адвокат ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, у якому просив зобов'язати відповідача здійснити на користь ОСОБА_3 приватизацію земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Позовну заяву мотивовано тим, що на виконання постанови Черкаського районного суду Черкаської області від 20 грудня 2007 року на підставі наказу директора ДП «Черкаське лісове господарство» від 16 червня 2014 року за №151 будинок за адресою: АДРЕСА_1 перейшов у власність ОСОБА_3 Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Черкаського районного управління юстиції відмовив позивачці у здійсненні державної реєстрації речових прав на спірний будинок, пославшись на неможливість зробити це без приватизації земельної ділянки. Голова Тубільцівської сільської ради Черкаського району Черкаської області відмовила представнику ОСОБА_3 у приватизації земельної ділянки на користь останньої, посилаючись на те, що приватизацію земельних ділянок здійснюють організації, у яких є ліцензії на виконання такого виду робіт, а не сільські ради; спірний будинок знаходиться за межами населеного пункту на землях державної, а не комунальної власності та не входить до відання Тубільцівської сільської ради Черкаського району Черкаської області. Враховуючи викладене, представник позивачки просив суд зобов'язати голову Тубільцівської сільської ради Черкаського району Черкаської області здійснити приватизацію земельної ділянки по АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3 Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 12 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що земельна ділянка не перебуває у складі земель комунальної власності Тубільцівської сільської ради Черкаського району Черкаської області. Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 24 грудня 2015 року рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 12 листопада 2015 року скасовано, провадження у справі закрито. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що сільський голова під час вирішення питання щодо надання земельної ділянки діяв як суб'єкт владних повноважень, тому спір повинен розглядатися адміністративним судом. У квітні 2016 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що частиною першою статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) встановлено право набуття власності на земельну ділянку особою, до якої перейшло право власності на житловий будинок, будівлі або споруду, тому суд першої інстанції неправильно застосував норму матеріального права, а апеляційний суд, закриваючи провадження у справі, не визначився із юрисдикційністю спору. Також ОСОБА_3 звертала увагу суду, що ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2016 року її позовну заяву до Тубільцівської сільської ради Черкаського району Черкаської області про зобов'язання вчинити певні дії повернуто позивачці та роз'яснено, що спір підсудний місцевому загальному суду як адміністративному. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 травня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 у частині оскарження рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 12 листопада 2015 року, оскільки воно не переглядалося в апеляційному порядку (пункт 2 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції на час постановлення ухвали). Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року поновлено ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 24 грудня 2015 року та відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою її представника на зазначену ухвалу апеляційного суду. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року вказану справу за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 24 грудня 2015 року призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що скарга має бути частково задоволена з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5, який помер у 2002 році у період перебування у фактичних шлюбних відносинах побудували будинок за адресою: АДРЕСА_1. Дозвіл на будівництво був наданий ОСОБА_5 рішенням ДП «Черкаське лісове господарство». Разом з тим з матеріалів справи не вбачається та судами не встановлено, до якої категорії земель відноситься земельна ділянка, на якій зведено вказаний житловий будинок, не встановлено цільового призначення земельної ділянки. Судом першої інстанції встановлено, що на вказаній земельній ділянці є садиба, яка включає житловий будинок. ОСОБА_3 зверталася до Черкаського районного суду Черкаської області з адміністративним позовом до ДП «Черкаське лісове господарство» про зобов'язання провести приватизацію житлового будинку з господарськими спорудами, розташованого по АДРЕСА_1. Постановою Черкаського районного суду Черкаської області від 20 грудня 2007 року позов задоволено. Зобов'язано ДП «Черкаське лісове господарство» провести приватизацію житлового будинку з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3 (а. с. 6). При ухваленні постанови суд керувався тим, що оскільки житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 перебуває на балансі ДП «Черкаське лісове господарство» і відповідно до статей 1, 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» є об'єктом приватизації, позивачка зареєстрована і проживає у цьому будинку, тому відповідно до зазначеного Закону має право на його приватизацію. На виконання вказаної постанови суду виданий наказ від 16 червня 2014 року № 151 директора ДП «Черкаське лісове господарство» «Про приватизацію будівлі з господарськими спорудами», яким здійснено приватизацію житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3 На замовлення позивачки Комунальним підприємством «Черкаське обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» 13 серпня 2014 року виготовлено технічний паспорт на вказаний будинок. Разом з тим відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Черкаського управління юстиції відмовив позивачці у здійсненні державної реєстрації речових прав на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 у зв'язку з тим, що земельна ділянка за вказаною адресою не приватизована. 20 травня 2015 року представник позивачки - адвокат ОСОБА_4 звернувся до голови Тубільцівської сільської ради Черкаського району Черкаської області із заявою, у якій просив здійснити на користь ОСОБА_3 приватизацію земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, на якій знаходиться належний ОСОБА_3 будинок позивачки (а. с. 13). 27 травня 2015 року адвокату ОСОБА_4 надано відповідь голови сільської ради про те, що приватизацією земельних ділянок займаються організації, у яких є ліцензії на виконання такого виду робіт, та повідомлено, що будинок позивачки розташований поза межами населеного пункту на землях державної, а не комунальної власності, і Тубільцівська сільська рада Черкаського району Черкаської області не має повноважень розпоряджатися вказаною земельною ділянкою. Саме у зв'язку тим, що неможливо здійснити реєстрацію права власності на житловий будинок без вирішення долі земельної ділянки, на якій він розташований, а відтак - неможливо виконати постанову Черкаського районного суду Черкаської області від 20 грудня 2007 року, ОСОБА_3 звернулася до суду із цим позовом. Із мотивувальної частини постанови Черкаського районного суду Черкаської області від 20 грудня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ДП «Черкаське лісове господарство», третя особа - Тубільцівська сільська рада Черкаського району Черкаської області, про зобов'язання провести приватизацію житла, вбачається, що житловий будинок та прибудинкові будівлі і споруди зведені у період з 1993 року, а до цього на вказаній земельній ділянці також знаходився будинок лісника. Також у постанові зазначено, що з 1991 року позивачка користується вказаним житловим будинком, а тому користується і земельною ділянкою, на якій він розташований. Правомірність користування позивачкою цією земельною ділянкою не спростовано ні у постанові суду від 20 грудня 2007 року, ні при розгляді вказаної справи. Право користування є складовою частиною права власності (стаття 89 ЦК України від 1963 року, частина перша статті 317 ЦК України від 2003 року). У статті 41 Конституції України вказано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Право власності та право користування земельною ділянкою набуваються в порядку, визначеному ЗК України, який також передбачає вичерпний перелік підстав для припинення таких прав. Крім того, громадянин України, який у межах, наданих законодавством України набув права на земельну ділянку, не може нести негативних наслідків у зв'язку з порушенням процедури прийняття рішення органами влади чи місцевого самоврядування, які, як презюмується, діють у межах правового поля. Судами не встановлено, коли рішенням зборів ДП «Черкаське лісове господарство» було надано ОСОБА_5 дозвіл на будівництво житлового будинку на спірній земельній ділянці, що унеможливлює визначити час виникнення права користування спірною землею. Також не звернуто уваги, чи належним органом розглянута заява ОСОБА_3 про приватизацію земельної ділянки, оскільки відповідь надана сільським головою без посилання на відповідне рішення органу місцевого самоврядування. На час розгляду справи судом першої інстанції земельна ділянка перебувала у користуванні позивачки і жодним чином вказане право не спростоване. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за виключенням, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне. По-друге, таким критерієм є суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Відповідно до частини першої статті 5 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Отже, одним із учасників адміністративного спору є суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства. Також КАС України, як у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, так і в редакції від 03 жовтня 2017 року надає визначення публічно-правового спору - як спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року та пункт 1 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року) та адміністративного судочинства - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ у порядку, встановленому цим законом (пункт 4 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та пункт 5 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року). У статті 17 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, вказано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, зазначив, що вказаний спір про приватизацію земельної ділянки стосується здійснення органом місцевого самоврядування владних повноважень, що підтверджено Рішенням Конституційного Суду України від 01 квітня 2010 року у справі за № 10-рп/2010. При вирішенні питання щодо компетенції суду слід врахувати критерій суб'єктного складу спірних правовідносин, одним з яких є участь суб'єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, із яких виник спір, і кінцеву мету пред'явлення позову. За своїм змістом земельний спір, що виник із розпорядження органом місцевого самоврядування землею комунальної власності, є складним і комплексним із правової точки зору. При прийнятті рішення про передачу земельної ділянки у власність ці органи, з одного боку, перебувають у статусі суб'єкта владних повноважень, а з другого - реалізують право власності на землю територіальної громади. Крім того, таке рішення як правовий акт індивідуальної дії є підставою, з якої виникає речове право власності чи користування землею у суб'єктів приватного права. Оспорювання рішення органу місцевого самоврядування поглинається спором про речове, приватне право, яке як могло належати особі до звернення до органу місцевого самоврядування, так і виникнути в результаті реалізації рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, але захист якого відбувається у порядку цивільного судочинства (стаття 15 ЦПК України) у спосіб, характерний для приватноправових відносин. Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Так, відповідно до частин першої, другої цієї статті (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. Отже, підстав для визначення спору як адміністративного не вбачається, оскільки частина 1 статті 188 ЗК України від 2001 року передбачає особливості набуття земельної ділянки у власність (її приватизацію) громадянами у разі, якщо вказана земельна ділянка перебуває у їх правомірному користуванні. Тобто у позивачки виникли відповідні цивільні права, які підлягають судовому захисту у порядку цивільного судочинства. Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що земельні спори за участі фізичної особи можуть розглядатися як у порядку адміністративного, так і цивільного судочинства. Частина 1 статті 188 ЗК України від 2001 року передбачає особливості набуття земельної ділянки у власність (її приватизацію) громадянами у разі, якщо вказана земельна ділянка перебуває у їх правомірному користуванні. Оспорювання рішення органу місцевого самоврядування у даному випадку поглинається спором про речове, приватне право, яке належить особі до звернення до органу місцевого самоврядування. Таке право виникає і в результаті реалізації рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, але його захист відбувається у порядку цивільного судочинства (стаття 15 ЦПК України) у спосіб, характерний для приватноправових відносин. За таких обставин ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справа - направленню до цього суду для продовження розгляду. Переглянути рішення суду першої інстанції Велика Палата Верховного Суду не має повноважень, оскільки суд апеляційної інстанції, закривши провадження у справі, не переглянув по суті рішення суду першої інстанції. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргупредставника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 24 грудня 2015 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до того ж суду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В. С. Князєв О. М. СитнікСудді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко В. В. БританчукО. Б. Прокопенко Д. А. ГудимаЛ. І. Рогач В. І. ДанішевськаІ. В. Саприкіна О. С. ЗолотніковВ. Ю. Уркевич Л. М. ЛобойкоО. Г. Яновська http://reyestr.court.gov.ua/Review/73565786
  21. ПОСТАНОВА Іменем України 11 квітня 2018 року м. Київ Справа N 826/366/16 Провадження N 11-96апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року (судді Федотов І.В., Ісаєнко Ю.А., Оксененко О.М.) у справі N 826/366/16 за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - ТОВ "Кей-Колект"), про визнання незаконними дій, скасування рішення і зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У січні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М., у якому просив: - визнати протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М., що полягають у прийнятті рішення від 28 липня 2015 року N 23209948 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 - за ТОВ "Кей-Колект"; - скасувати рішення відповідача від 28 липня 2015 року N 23209948 про державну реєстрацію права власності ТОВ "Кей-Колект" на нерухоме майно - квартиру, що розташована за вказаною вище адресою; - визнати протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М., що полягають у проведенні 28 липня 2015 року державної реєстрації права власності на згадану квартиру за ТОВ "Кей-Колект"; - зобов'язати Державну реєстраційну службу України (02660, м. Київ, вул. Марини Раскової, 15) і Головне управління юстиції у місті Києві (01001, м. Київ, пров. Музейний, 2-Д) внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості (записи) про скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. від 28 липня 2015 року N 23209948 та скасування запису про державну реєстрацію права власності ТОВ "Кей-Колект" на нерухоме майно - квартиру загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 червня 2016 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними дії державного реєстратора на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М., що полягають у прийнятті рішення від 28 липня 2015 року N 23209948 про державну реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права власності на нерухоме майно - квартиру загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Скасовано рішення відповідача від 28 липня 2015 року N 23209948 про державну реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права власності на нерухоме майно - квартиру загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за вказаною вище адресою. Визнано протиправними дії державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Суперфіна Б.М., що полягають у проведенні 28 липня 2015 року державної реєстрації права власності на зазначену квартиру за ТОВ "Кей-Колект". В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто з приватного нотаріуса Суперфіна Б.М. на користь позивача судові витрати в розмірі 1 тис. 653 грн 63 коп. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 04 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ "Кей-Колект" задовольнив частково: постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 червня 2016 року скасував, а провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М. про визнання незаконними дій, скасування рішень і зобов'язання вчинити певні дії закрив на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погоджуючись з ухвалою суду апеляційної інстанції, представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 в касаційній скарзі зазначає, що при винесенні ухвали апеляційним судом порушено норми процесуального права, що призвело до помилкового скасування рішення суду першої інстанції. На думку скаржника, висновок апеляційного суду про те, що спір між сторонами у справі не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватись за правилами цивільного судочинства не є обґрунтованим, оскільки в рамках розгляду даної справи позивачем не ставились питання про оскарження кредитного договору, договору іпотеки, факторингового договору або ж окремих їх пунктів (частин). Натомість у позовній заяві ставилось питання саме щодо наявності у відповідача, як спеціального суб'єкта, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно, відповідних повноважень та законних підстав для проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно. На підставі викладеного скаржник просить скасувати ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 червня 2016 року. Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 16 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження за скаргою позивача, копії касаційної скарги надіслано учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї. На час розгляду справи відповідач і третя особа заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не подали. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 31 січня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 лютого 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 07 серпня 2008 року між позивачем (Позичальник), з однієї сторони, та Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (Банк), з іншої сторони, укладено договір N 11381191000 про надання споживчого кредиту. Предметом договору є надання банком позичальнику кредиту в іноземній валюті в сумі 65 тис. доларів США на умовах повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом. Вказана сума кредиту на день укладення договору дорівнює еквіваленту 314 тис. 892 грн 50 коп. На забезпечення виконання зобов'язань за договором про надання споживчого кредиту від 07 серпня 2008 року N 11381191000 між Банком, з однієї сторони, та позивачем (Іпотекодавець), з іншої сторони, було укладено договір іпотеки N 91706, за яким передано в заставу банку об'єкт нерухомого майна, а саме: квартиру, загальною площею 46,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, та належить іпотекодавцю на праві власності. Між Акціонерним товариством (далі - АТ) "УкрСиббанк" (правонаступник акціонерного комерційного інноваційного банку "УкрСиббанк") та ТОВ "Кей-Колект" укладено договір факторингу від 12 грудня 2011 року N 1 та договір відступлення права вимоги за договором іпотеки, згідно яких AT "УкрСиббанк" відступило ТОВ "Кей-Колект" своє право грошової вимоги до боржника за Договором про надання споживчого кредиту від 07 серпня 2008 року N 11381191000. Шевченківським районним судом м. Києва 20 листопада 2013 року прийнято рішення у цивільній справі N 761/20113/13-ц за позовом ТОВ "Кей-Колект" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості по кредитному договору від 07 серпня 2008 року N 11381191000 станом на 05 липня 2013 року в сумі 512 тис. 328 грн. та відсотків в розмірі 38 277,93 доларів США, що за курсом НБУ станом на 05 липня 2013 року становить 305 тис. 955 грн. В подальшому, 28 липня 2015 року державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Суперфіном Б.М. за результатами розгляду заяви ТОВ "Кей-Колект" про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнято рішення N 23209948, згідно з яким проведено державну реєстрацію за ТОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Не погоджуючись із таким рішенням відповідача, позивач звернувся за захистом своїх прав до адміністративного суду з відповідним позовом. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що спір між сторонами по справі не є публічно-правовим, а тому цей спір не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства України. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав: фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>". Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскарженого рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України), у редакції, чинній на час прийняття оскарженого рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотеки), а позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог послався на протиправність позбавлення його права власності, ВеликаПалата Верховного Суду знаходить обґрунтованим висновок апеляційного суду про те, що цей спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від вказаного висновку. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України (у цій самій редакції) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржене судове рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правові висновки суду скаржником не спростовані, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 350, 356, 359 КАС України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 20 квітня 2018 року.
  22. Державний герб України Постанова Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа № 522/407/15-ц Провадження № 14-53 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д. А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В.С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі також - позивач) до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа без самостійних вимог - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року, ухвалене суддею Домусчі Л. В., та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі: Журавльова О. Г., Ісаєвої Н. В., Комлевої О. С. Учасники справи: - позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», - відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, - третя особа без самостійних вимог: Перша одеська державна нотаріальна контора. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 (далі разом - спадкоємці), третя особа - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. 24 грудня 2007 року ОСОБА_9 (далі - позичальник) та Відкрите акціонерне товариство «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - кредитодавець), уклали кредитний договір № 1501/1207/71-263 (далі - кредитний договір). За його умовами позичальник отримала кредит у розмірі 100 000 доларів США зі сплатою 11,9 % річних протягом усього строку користування кредитом і з кінцевим терміном повернення до 24 грудня 2027 року. 2.2. 24 грудня 2007 року для забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору сторони уклали договір іпотеки № 1501/1207/71-263-Z-1 (далі - договір іпотеки). Предметом іпотеки є належна на праві власності позичальникові квартира АДРЕСА_12 (далі - предмет іпотеки). 2.3. 28 листопада 2012 року кредитодавець і позивач уклали договір факторингу № 15, відповідно до умов якого на користь позивача було відступлено право вимоги за кредитним договором. 2.4. У листопаді 2014 року позивач дізнався про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальник померла. Станом на 22 листопада 2010 року заборгованість за кредитним договором становила 99 743,14 доларів США, що було еквівалентно 1 572 973,36 грн, і складалася вона з: основного боргу у сумі 97 538 доларів США, еквівалентних 1 538 197,77 грн; заборгованості з відсотків у сумі 1 941,43 доларів США, еквівалентних 30 616,82 грн; пені - 263,71 доларів США, еквівалентних 4 158,77 грн. 2.5. 17 листопада 2014 року позивач звернувся до Першої одеської державної нотаріальної контори з претензією кредитора. З листа Першої одеської державної нотаріальної контори від 18 листопада 2014 року вих. № 2522/02-14 стало відомо, що 6 березня 2012 року на предмет іпотеки було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ім'я ОСОБА_3 (1/5 частки спадкового майна), ОСОБА_4 (2/5 частки спадкового майна), ОСОБА_5 (2/5 частки спадкового майна). ОСОБА_3 було роз'яснено, що він успадковує майно, обтяжене боргом, і що обтяження майна іпотекою залишається чинним після отримання свідоцтва про право на спадщину та до повного виконання зобов'язань за кредитним договором. 2.6. Відповідно до звіту про оцінку майна ринкова вартість предмета іпотеки, переданого позивачу, станом на 30 січня 2015 року становила 1 401 254,00 грн, що не перевищувало заборгованість відповідачів перед позивачем. 2.7. У зв'язку з тим, що заборгованість за кредитним договором не була погашена, позивач звернувся до суду із вказаним позовом. 3. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки в рахунок погашення заборгованості спадкоємців за кредитним договором шляхом визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. 4. У березні 2015 року спадкоємці звернулися до суду із зустрічним позовом до позивача про визнання останнього таким, що втратив право вимоги до спадкоємців за кредитним договором і за договором іпотеки. 5. Позовні вимоги вони мотивували такими обставинами: 5.1. ОСОБА_3 та його сини - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - є спадкоємцями позичальника, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. 5.2. Після смерті позичальника ОСОБА_3 письмово повідомив кредитодавця про смерть його дружини та надав до кредитної справи копію відповідного свідоцтва про смерть із заявою щодо переоформлення кредитного договору на нього. 5.3. 6 березня 2012 року Перша одеська державна нотаріальна контора письмово повідомила кредитодавця про видачу спадкоємцям свідоцтв про право власності на спадщину на предмет іпотеки після смерті позичальника. 5.4. Позивач пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли у спадщину предмет іпотеки, з порушенням строків, визначених статтею 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 16 грудня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову; зустрічний позов задовольнив: визнав позивача таким, що позбавлений права вимоги до спадкоємців померлого позичальника. 7. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у первісному позові мотивоване тим, що кредитор пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли обтяжену іпотекою спадщину, з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, і згідно з частиною четвертою цієї статті він втратив право вимоги. 8. Задовольняючи зустрічний позов, суд вказав, що позивач за первісним позовом не спростував належними та допустимими доказами того, що ОСОБА_3 у березні 2010 року повідомив кредитодавця про смерть позичальника, а набувши право вимоги кредитодавця до спадкоємців позичальника у 2012 році, позивач скористався цим правом лише у 2014 році з пропуском строків, передбачених статтею 1281 ЦК України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 27 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення первісних позовних вимог і про відмову у задоволенні зустрічного позову. У рахунок погашення заборгованості спадкоємців позичальника перед позивачем за кредитним договором звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 10. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував рішення Апеляційного суду Одеської області від 27 квітня 2016 року, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд справи) 11. 29 травня 2017 року Апеляційний суд Одеської області рішенням скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року в частині задоволення зустрічного позову й ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 12. Рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні зустрічного позову мотивоване тим, що суд першої інстанції вірно встановив факт пропуску кредитором преклюзивного строку та відмовив у первісному позові саме з підстав, з яких заявлений зустрічний позов. А тому немає необхідності у задоволенні зустрічних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 23 червня 2017 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року у повному обсязі та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні первісного позову, а також задовольнити первісний позов у повному обсязі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 1 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. У цій ухвалі суд вказав на те, що є обґрунтовані правові підстави для відступлення від викладеного у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16 висновку щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, а саме від висновку про те, що строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до спадкоємців, встановлюється загальними положеннями про позовну давність, а не статтею 1281 ЦК України. 17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що у разі коли спадкодавець є одночасно боржником за основним зобов'язанням та іпотекодавцем, недотримання строків звернення кредитора з вимогами до спадкоємців відповідно до статті 1281 ЦК України має наслідком припинення основного зобов'язання та припинення іпотеки спадкового майна як похідного зобов'язання. 18. В ухвалі від 1 лютого 2018 року звертається увага на те, що суд першої інстанції у справі № 522/407/15-ц врахував інший правовий висновок Верховного Суду України, встановивши факт відсутності у кредитора (позивача) права вимоги до спадкоємців за іпотечними зобов'язаннями з підстав, передбачених частиною четвертою статті 1281 ЦК України. Апеляційний суд з такими висновками районного суду погодився. 19. Мова йде про висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15. У цій справі Верховний Суд України зазначив, що «оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора. Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців». 20. Натомість, висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16, на який посилається позивач у касаційній скарзі, полягає у тому, що «правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України)». Крім того, Верховний Суд України у справі № 6-31цс16 вказав, що стаття 17 Закону України «Про іпотеку» передбачає підстави припинення іпотеки, однак такої підстави як смерть іпотекодавця, положення цієї статті не містять. 21. З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що викладений у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15 висновок Верховного Суду України про застосування положень статті 1281 ЦК України при вирішенні питання щодо звернення стягнення на спадкове іпотечне майно є протилежним до викладеного у постанові від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16 висновку Верховного Суду України в аналогічних правовідносинах. 22. Крім того, в ухвалі від 1 лютого 2018 року вказано, що «різна судова практика при вирішені питання щодо строку, у межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою до спадкоємця про звернення стягнення на предмет іпотеки, не може забезпечити розумну передбачуваність судових рішень». 23. З огляду на це Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 24. Позивач вказує на те, що вимога до спадкоємців була направлена ще кредитодавцем у межах встановленого законом строку. Вважає, що про це свідчить заява ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року, в якій він у зв'язку з набуттям спадщини та обтяженням на неї за договором іпотеки просив, зокрема, врегулювати відносини щодо погашення кредиту у добровільному порядку шляхом встановлення графіку погашення із розстроченням. Заява ОСОБА_3 про прийняття зобов'язань за кредитним договором, на думку позивача, є підтвердженням отримання вимоги кредитора до спадкоємців згідно з положеннями статті 1281 ЦК України. Крім того, ОСОБА_3 був також обізнаний із обтяженнями щодо спадкового майна при отриманні свідоцтва про право на спадщину. 25. Суди попередніх інстан