Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 928 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 818/377/16 Провадження N 11-158апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника позивачки ОСОБА_4 на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 серпня 2016 року (у складі колегії суддів Бенедик А.П., Калиновського А.А., Філатова Ю.М.) у справі N 818/377/16 за позовом ОСОБА_4 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - уповноважена особа Фонду), третя особа - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - АТ "Дельта Банк"), про зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У березні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до уповноваженої особи Фонду, третя особа - АТ "Дельта Банк", у якому просила визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемним договору банківського вкладу (депозиту) "Найкращий від Миколая" у доларах США від 09 лютого 2015 року N 003-18828-090215 та зобов'язати уповноважену особу Фонду подати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) додаткову інформацію про неї, як вкладника, що має право на відшкодування коштів за вкладами в АТ "Дельта Банк" за рахунок Фонду. Сумський окружний адміністративний суд постановою від 23 червня 2016 року адміністративний позов задовольнив. Зобов'язав уповноважену особу Фонду подати до Фонду інформацію щодо ОСОБА_4, як вкладника, що має право на відшкодування коштів за вкладами в АТ "Дельта Банк" за рахунок Фонду. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 серпня 2016 року скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У жовтні 2016 року представник позивачки - ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просив скасувати ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 серпня 2016 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Обґрунтовуючи свою позицію в касаційній скарзі, представник позивачки указав, що відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом, а тому у спірних правовідносинах функції Фонду пов'язані зі здійсненням ним владних управлінських функцій, і спір за своїм характером є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 08 листопада 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 14 лютого 2018 року вказану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами, 09 лютого 2015 року між ОСОБА_4 й АТ "Дельта Банк" було укладено договір банківського вкладу "Найкращий від Миколая" N 003-18282-090215 у сумі 7 тис. 500 доларів США. Ці грошові кошти були перераховані з рахунку ОСОБА_6 на депозитний рахунок позивачки платіжним дорученням N 45621083 від 19 лютого 2015 року. Правління Національного банку України постановою від 02 березня 2015 року N 150 віднесло АТ "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних. Виконавча дирекція Фонду рішенням від 02 березня 2015 року N 51 в АТ "Дельта Банк" запровадила тимчасову адміністрацію з 03 березня 2015 року та призначила уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації АТ "Дельта Банк". Тимчасова адміністрація АТ "Дельта Банк" наказом від 16 вересня 2015 року N 813 "Щодо заходів, пов'язаних із наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів) за вкладними операціями" до договорів банківського вкладу (депозиту), що були укладені між АТ "Дельта Банк" та фізичними особами - клієнтами банку після 16 січня 2015 року включно, застосувала наслідки нікчемності договорів банківського вкладу з підстав, визначених п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI. Представник тимчасової адміністрації АТ "Дельта Банк" листом від 23 вересня 2015 року повідомив позивачку про нікчемність договору банківського вкладу (депозиту) від 09 лютого 2015 року N 003-18282-090215, укладеного між АТ "Дельта Банк" та ОСОБА_4, згідно з п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону N 4452-VI. 02 жовтня 2015 року Національний банк України прийняв постанову N 664 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію АТ "Дельта Банк". Того ж дня виконавча дирекція Фонду прийняла рішення N 181 "Про початок процедури ліквідації АТ "Дельта Банк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку". 12 жовтня 2015 року позивачка отримала від Фонду грошові кошти у розмірі 905,66 грн., однак на її думку, ця сума є значно меншою ніж гарантоване державою відшкодування за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог закону. Указані обставини стали підставою для звернення позивачкидо суду з адміністративним позовом на захист порушених, на її думку, прав та інтересів. Дослідивши доводи касаційної скарги щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин. Позивачка оскаржує дії щодо невключення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування. У контексті конкретних обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи відносин, які виникли між позивачем, Фондом та уповноваженою особою Фонду, і визначення яких залежить від з'ясування прав позивача, статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов'язків Фонду і його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються. Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ч. 1 і 2 ст. 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Статтею 6 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судами рішень) установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, визначеному цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС Українисправа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі, на виконання делегованих повноважень. За змістом п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є, зокрема, будь-який суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій. Частинами 1 та 2 ст. 17 КАС Українипередбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на: правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Законом України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) установлено правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. ЦейЗакон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин. За змістом ст. 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону N 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими ч. 2 ст. 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема: ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників. Крім того, відповідно до ст. 6 Закону N 4452-VI Фонд наділено повноваженнями видавати нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації в порядку, установленому законодавством, з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. За змістом п. 17 ч. 1 ст. 2 цього Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За приписами ч. 1 ст. 54 Закону N 4452-VІрішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, нормативно-правове регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновки, що Фонд є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС України. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, у якій з посиланням на норми Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) та приписи ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), було вказано, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Велика Палата Верховного Суду відступила від цього висновку, що зазначено в її постановах від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16та від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16. Правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на відшкодування за рахунок коштів Фонду, щодо формування реєстрів вкладників, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку-боржника. Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов'язки. Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону N 4452-VI вирішує виключно Фонд. Так, згідно із ч. 1, 2 ст. 26 Закону N 4452-VІФонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, (…), але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, (…). Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. гривень. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Нормами ст. 27 Закону N 4452-VІвстановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, а саме: уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону (…) станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку; уповноважена особа Фонду (…) формує перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; виконавча дирекція Фонду (…) затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах Урядовий кур'єр" або "Голос України" та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; уповноважена особа Фонду (…) формує переліки вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом (…). Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів вкладникам, їх уповноваженим представникам чи спадкоємцям у національній валюті України з наступного робочого дня після затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстру вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування. Отже, правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку-боржника. Саме тому в ч. 8 ст. 36 Закону N 4452-VI зазначено, що дія Закону N 2343-XII на банки не поширюється. Таким чином, немає підстав вважати, що правовідносини між вкладниками та Фондом щодо формування переліку осіб, які мають право на відшкодування вкладів за рахунок коштів Фонду, складаються з участю банку. Тому ці правовідносини не стосуються безпосередньо процедури ліквідації банку. Юридичний факт неплатоспроможності банку є лише підставою для виникнення правовідносин щодо відшкодування вкладникам їх вкладів за рахунок коштів Фонду, проте процес ліквідації має окремий перебіг і не впливає на обсяг гарантованого відшкодування вкладникам. Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами, є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону N 4452-VI), тому його не можна вважати спором у зв'язку з процесом ліквідації банку. Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що на ці правовідносини не розповсюджуються норми ст. 12 ГПК України, а тому юрисдикція господарських судів на такі спори не поширюється. Частиною 2 ст. 6 Конституції України визначено, що органи судової влади здійснюють свої повноваження в установлених Конституцією межах і відповідно до законів України. З огляду на зазначені норми матеріального та процесуального права перевірка законності дій та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави не регулюється нормами Закону N 2343-XII відповідно до прямого припису ч. 8 ст. 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним щодо таких правовідносин, а тому підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства немає. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16 та від 23 травня 2018 року 820/3770/16. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень), є помилковим. Стосовно вимог касаційної скарги про залишення в силі постанови суду першої інстанції ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що ця постанова не переглядалася в апеляційному порядку по суті заявлених вимог, а тому підстави для її перегляду в касаційному порядку відсутні. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є (…) порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (…) суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи наведене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 як представника позивача ОСОБА_4 задовольнити частково. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 серпня 2016 року скасувати. Справу за позовом ОСОБА_4 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк", третя особа - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк", про зобов'язання вчинити дії - направити для продовження розгляду до Харківського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 165/403/16-а (К/9901/17183/18) Провадження N 11-379апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів Качмара В.Я., Гінди О.М., Ніколіна В.В.) від 21 березня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_5 та ОСОБА_6 до виконавчого комітету Нововолинської міської ради Волинської області, третя особа - ОСОБА_7, про визнання протиправним та скасування рішення, ВСТАНОВИЛА: У березні 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 звернулися до Нововолинського міського суду Волинської області з позовом, просили визнати протиправним рішення виконавчого комітету Нововолинської міської ради Волинської області (далі - Виконком Нововолинської міськради) від 25 жовтня 2013 року N 325 в частині надання дозволу на переведення житлового приміщення АДРЕСА_1, що належало на праві приватної власності згідно договору купівлі-продажу від 22 лютого 2011 року гр. ОСОБА_7, у нежиле, шляхом розробки проекту та проведення реконструкції вказаного приміщення під промтоварний магазин. Ухвалою Нововолинського міського суду Волинської області від 18 липня 2016 року цю справу передано до Іваничівського районного суду Волинської області для розгляду. Постановою Іваничівського районного суду Волинської області від 20 грудня 2016 року позов задоволено. Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року скасовано постанову суду першої інстанції та закрито провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суд зазначив, що спір між сторонами повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства. У квітні 2017 року представник позивачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - ОСОБА_4 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року вказану вище справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке. Як убачається з матеріалів справи, Виконком Нововолинської міськради прийняв рішення від 25 жовтня 2013 року N 325 про надання дозволу на переведення житлового приміщення АДРЕСА_1, що належало на праві приватної власності згідно договору купівлі-продажу від 22 лютого 2011 року гр. ОСОБА_7, у нежиле шляхом розробки проекту та проведення реконструкції вказаного приміщення під промтоварний магазин. Підставою для прийняття такого рішення слугувала постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2013 року у справі N 2а/0312/2520/11 за позовом ОСОБА_7 до Нововолинської міської ради Волинської області, Виконкому Нововолинської міськради, третя особа - ОСОБА_6, про визнання неправомірним рішення і зобов'язання вчинити дії, якою позов задоволено частково та, зокрема, зобов'язано Виконком Нововолинської міськради повторно розглянути питання про можливість надання дозволу ОСОБА_7 на переведення квартири АДРЕСА_2 з житлового фонду в нежитловий шляхом розробки проекту та проведення її реконструкції з метою влаштування промтоварного магазину у місячний строк з моменту вступу постанови суду у законну силу. В подальшому, постановою Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2015 року постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2013 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено. На підставі рішення N 325 Виконкому Нововолинської міськради від 25 жовтня 2013 року, ОСОБА_7 провела реконструкцію вказаної квартири, прийняла її до експлуатації, отримала технічний паспорт на промтоварний магазин та використовує його за призначенням. 01 квітня 2015 року ОСОБА_7 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно (далі - Свідоцтво) та здійснила його державну реєстрацію. Вважаючи рішення Нововолинської міськради від 25 жовтня 2013 року N 325 протиправним, позивачі звернулися до суду із цим адміністративним позовом за захистом порушених, на їх думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції). Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Закриваючи провадження у справі, 21 березня 2017 року Львівський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що цей спір не є публічно-правовим, оскільки у правовідносинах, які склалися, існує спір про право, а тому така справа має вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України. В протиріччя цьому висновку суд апеляційної інстанції надав оцінку рішенню Виконкому Нововолинської міськради від 25 жовтня 2013 року N 325 як ненормативному акту органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, що можливо визначити лише при розгляді адміністративної справи. Обґрунтовуючи свою позицію ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зазначають, що спірне рішення відповідача про переведення житлових приміщень в нежитлові прийняте без законних на те підстав, із порушенням прав інших осіб - мешканців будинку, які не надавали своєї згоди на переобладнання квартири і відкриття магазину. В свою чергу, на думку позивачів, визнання протиправним і скасування рішення Виконкому Нововолинської міськради від 25 жовтня 2013 року N 325 призведе до відновлення становища, яке існувало до видання цього акта. При цьому скаржники у цій справі не оспорюють право власності ОСОБА_7 на промтоварний магазин, а тому, на їх думку, дана справа підсудна адміністративному суду. Велика Палата Верховного Суду приймає позицію скаржників, що дана справа має вирішуватися в порядку адміністративного судочинства, виходячи з наступного. Правові засади реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері надання адміністративних послуг визначається Законом України від 06 вересня 2012 року N 5203-VI "Про адміністративні послуги" (далі - Закон N 5203-VI). За приписами ч. 1 ст. 1 Закону N 5203-VI адміністративна послуга - результат здійснення владних повноважень суб'єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов'язків такої особи відповідно до закону. Суб'єктом надання адміністративної послуги є (…) орган місцевого самоврядування, (…) який уповноважений відповідно до закону надавати адміністративні послуги (ч. 2 ст. 1 цього Закону). Основними ознаками адміністративних послуг є: адміністративна послуга надається за заявою особи; надання адміністративних послуг пов'язано із забезпеченням умов для реалізації суб'єктивних прав конкретної особи; адміністративні послуги надаються адміністративними органами (державними органами та органами місцевого самоврядування) і обов'язково через реалізацію владних повноважень (отримати конкретну адміністративну послугу можна лише у відповідному, як правило, тільки одному адміністративному органі); результатом адміністративної послуги у процедурному значенні є адміністративний акт (рішення або дія адміністративного органу, яким задовольняється заява особи). Такий адміністративний акт має конкретного адресата - споживача адміністративної послуги, тобто особу, яка звернулася за даною послугою. Виходячи з наведеного, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що отримання власником житлового приміщення рішення про переведення житлового приміщення в нежитлове має ознаки адміністративної послуги. Тобто у цій справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягає правомірність надання Виконкомом Нововолинської міськради, як суб'єктом владних повноважень, адміністративної послуги, а саме: прийняття рішення від 25 жовтня 2013 року N 325 в частині надання дозволу на переведення житлового приміщення АДРЕСА_1, що належить на праві приватної власності згідно договору купівлі-продажу від 22 лютого 2011 року гр. ОСОБА_7, у нежиле, шляхом розробки проекту та проведення реконструкції вказаного приміщення під промтоварний магазин. Водночас, як установлено судом, у 2015 році в порядку цивільного судочинства ОСОБА_6 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_7, треті особи Міська рада, Реєстраційна служба Нововолинського міського управління юстиції, Відділ Держгеокадастру в м. Нововолинську, Житлово-комунальне підприємство N 1 ЖКО Міської ради, про визнання недійсним Свідоцтва, витягу з державного реєстру про реєстрацію права власності на промтоварний магазин, витягу з державного реєстру про реєстрацію іншого речового права - оренди земельної ділянки та скасування реєстраційних записів, примусове виконання обов'язку в натурі, відновлення становища, яке існувало до порушення, відшкодування майнової та моральної шкоди (цивільна справа 165/2980/15-ц). Тобто, в порядку цивільного судочинства розглядається спір, заявлений на захист приватних (житлових) прав та інтересів мешканців будинку. В адміністративному судочинстві оскаржується рішення органу місцевого самоврядування, яке прийняте суб'єктом владних повноважень при наданні ним адміністративних послуг. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновки суду апеляційної інстанції, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Суд належним чином не визначив характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є (…) порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (…) суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року - задовольнити. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року - скасувати. Справу за позовом ОСОБА_5 та ОСОБА_6 до виконавчого комітету Нововолинської міської ради Волинської області, третя особа - ОСОБА_7, про визнання протиправним та скасування рішення - направити для продовження розгляду до Львівського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  3. Постанова Іменем України 22 травня 2018 року м. Київ Справа № 469/1203/15-ц Провадження № 14-95цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача ТкачукаО.С., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Андрущенко Н.С., представника позивача -прокурора Халанчук О.С., розглянула в судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, у справі за позовом заступника прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області, ОСОБА_8 про визнання розпорядження та державних актів на право приватної власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування, У С Т А Н О В И Л А: У вересні 2015 року заступник прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (далі - Коблівська сільрада) звернувся до суду з позовом до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області (далі - Березанська РДА) та ОСОБА_8 про визнання розпорядження та державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування. Позов мотивовано тим, що 06 жовтня 2003 року головою Березанської РДА прийнято розпорядження № 924 про продаж приватному підприємцю ОСОБА_9 (далі - ПП ОСОБА_9.) двох земельних ділянок для комерційного використання в межах території Коблівської сільради, зокрема земельну ділянку площею 0,2 га під розміщення атракціону та критої торгової точки, а також земельну ділянку площею 0,0750 га, як зазначено в розпорядженні, зайняту під будівлями. 06 жовтня 2003 року між ПП ОСОБА_9 та Березанською РДА укладено два нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу зазначених земельних ділянок, згідно з якими до ПП ОСОБА_9 перейшло право приватної власності на них та 22 жовтня 2003 року отримано державні акти на право власності на ці земельні ділянки. 31 жовтня 2003 року ПП ОСОБА_9 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_10, уклавши окремі нотаріально посвідчені угоди купівлі-продажу, а покупець 29 березня 2004 року на підставі таких угод отримав правовстановлюючі документи на ці земельні ділянки. 01 липня 2005 року ОСОБА_10 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_8, уклавши дві окремі нотаріально посвідчені угоди купівлі-продажу. 16 червня 2006 року ОСОБА_8 отримала державні акти на право власності на спірні земельні ділянки, а саме: серії НОМЕР_1 - на земельну ділянку площею 0,20 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради; серії НОМЕР_2 - на земельну ділянку площею 0,0750 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. Під час здійснення перевірки у 2012 році було встановлено, що продаж спірних земельних ділянок ПП ОСОБА_9 відбувся з грубим порушенням водного та земельного законодавства, оскільки спірні земельні ділянки знаходяться в межах нормативно визначеної зони прибережної захисної смуги Чорного моря, тому належать до земель водного фонду загальнодержавного значення. Посилаючись на те, що їх передачу (відчуження) у приватну власність законодавчо заборонено і тому всі угоди щодо відчуження цих земельних ділянок є недійсними, заступник прокурора з уточненням позовних вимог просив визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Березанської РДА від 06 березня 2003 року № 924 «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення»; визнати недійсними та скасувати державні акти на спірні земельні ділянки, видані останньому власнику ОСОБА_8, а також витребувати в неї вказані земельні ділянки. Рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року у задоволенні позову заступника прокурора Березанського району Миколаївської області відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірні земельні ділянки розташовані в межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Чорного моря та були неправомірно передані у приватну власність ПП ОСОБА_9, проте прокурор звернувся із цим позовом до суду з простроченням строку позовної давності. Додатковим рішенням цього ж суду від 09 серпня 2016 року розподілено судові витрати. Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року та додаткове рішення цього ж суду від 09 серпня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову заступника прокурора Березанського району Миколаївської області. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Березанської РДА від 06 жовтня 2003 року № 924 «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення» в частині прийняття рішення про продаж ПП ОСОБА_9 земельних ділянок площами 0,2 га та 0,0750 га для комерційного використання в межах території Коблівської сільради. Визнано недійсним виданий Березанським районним відділом земельних ресурсів Держкомзему України державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 16 червня 2006 року та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 190 на ім'я ОСОБА_8 на земельну ділянку площею 0,20 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. Визнано недійсним виданий Березанським районним відділом земельних ресурсів Держкомзему України державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 від 16 червня 2006 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 191 на ім'я ОСОБА_8 на земельну ділянку, площею 0,0750 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. У решті позову відмовлено. Розподілено судові витрати. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що прокурор звернувся до суду у вересні 2015 року у межах строку, передбаченого ст. 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки про незаконність передачі земельної ділянки у приватну власність прокуратурі стало відомо у жовтні 2012 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року скасовано, рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року залишено в силі. Суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції щодо пропущення прокурором строку позовної давності на звернення до суду із цим позовом в інтересах держави в особі Коблівської сільради, оскільки остання могла довідатися про порушення своїх прав з часу прийняття оскаржуваного розпорядження - 06 жовтня 2003 року. 14 грудня 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з підстав, передбачених підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення). У заяві заступник Генерального прокурора України просив скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, з підстав, передбачених підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України,а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також - невідповідністю оскаржуваного судового рішення викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви заступник Генерального прокурора України посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним та скасування державного акта про право власності на землю, визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування державної реєстрації; постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі за позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації; постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним та його скасування, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними і їх витребування; постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 09 серпня 2017 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним, визнання договору оренди недійсним та зобов'язання повернути майно; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року у справі за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними та їх скасування, витребування земельної ділянки; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними та їх скасування. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладений у новій редакції. Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 07 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до підп. 2 п. 1 розд. XIII «Перехідні положення» ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 27 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві заступника Генерального прокурора України доводи, а також додаткові пояснення представника позивача, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 06 жовтня 2003 року головою Березанської РДА Миколаївської області прийнято в розпорядження № 924 «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення», за яким було прийнято рішення про продаж ПП ОСОБА_9 земельних ділянок для комерційного використання в межах території Коблівської сільради, а саме: земельну ділянку площею 0,2 га під розміщення атракціону та критої торгової точки, а також земельну ділянку площею 0,0750 га (зайняту під будівлями) (т. 1, а. с. 13). Цього ж дня 06 жовтня 2003 року між ПП ОСОБА_9 та Березанською РДА укладено два окремі договори купівлі-продажу зазначених земельних ділянок, посвідчені державним нотаріусом Березанської державної нотаріальної контори та зареєстровані в реєстрі за № 1579 та № 1580 відповідно (т. 1, а. с. 18, 19). 22 жовтня 2003 року на підставі вказаних угод ПП ОСОБА_9 отримав державні акти на право власності на земельні ділянки. 31 жовтня 2003 року ПП ОСОБА_9 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_10, уклавши окремі угоди купівлі-продажу земельних ділянок, посвідчені державним нотаріусом Березанської нотаріальної контори та зареєстровані в реєстрі за № 1698, № 1697 (т. 1, а. с. 20, 21). 29 березня 2004 року ОСОБА_10 отримав правовстановлюючі документи на спірні земельні ділянки. 1 липня 2005 року ОСОБА_10 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_8, уклавши окремі угоди їх купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Миколаївської області Мартинюк О.Б., зареєстровані в реєстрі за № 1187, № 1188 (т. 1, а. с. 22, 24). 16 червня 2006 року ОСОБА_8 отримала державні акти на право власності на земельні ділянки, а саме: серії НОМЕР_1 на земельну ділянку площею 0,20 га з кадастровим номером НОМЕР_3 за адресою: АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради; серії НОМЕР_2 - на земельну ділянку площею 0,0750 га з кадастровим номером НОМЕР_4 за адресою: АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради (т. 1, а. с. 26, 27). Відповідно до схеми місцезнаходження спірних земельних ділянок та повідомлення відділу Держземагентства України у Березанському районі Миколаївської області ці ділянки знаходяться в межах території Коблівської сільської ради та в межах законодавчо визначеної двокілометрової зони прибережної захисної смуги Чорного моря, а саме: земельні ділянка з кадастровим номером НОМЕР_3 знаходиться на відстані 35-40 м від урізу води Чорного моря до її південного краю земельної ділянки та 80-85 м до північного краю; земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_4 знаходиться на відстані 55-60 м від урізу води Чорного моря до її південного краю земельної ділянки та 125-130 м до північного краю (т. 1, а. с. 17). Зазначене підтверджено також довідкою приватного підприємства «Південь Зем» з планом-схемою місця розташування земельних ділянок, відповідно до якої за даними геодезичної зйомки земельної ділянки площею 0,0750 га з кадастровим номером НОМЕР_4 відстань від урізу води Чорного моря до південної межі цієї ділянки складає 36,75 м та до північної межі - 81,78 м та за даними геодезичної зйомки земельної ділянки площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_3 відстань від урізу води Чорного моря до південної межі цієї ділянки складає 58,86 м та північної межі - 127,38 м (т. 1, а. с. 194-195). Заявник, посилаючись на те, що про наявність оскаржуваного розпорядження Березанської РДА йому стало відомо лише після зміни меж населеного пункту с. Коблево та передачі йому договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок за актом приймання-передачі, опрацювання отриманих матеріалів та надання оцінки їх законності, з позовом до суду він звернувся у вересні 2015 року. У постановах Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 904/9643/16, від 09 серпня 2017 року у справі № 904/12519/16, від 16 травня 2017 року у справі № 909/837/16, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, вирішено спір щодо нежитлових приміщень. Правовий режим земельних ділянок, набуття у приватну власність яких заборонено законом, а саме: земель водного фонду, лісового фонду, землі загального призначення тощо, відрізняється від правового режиму іншого нерухомого майна, право власності на яке може бути набутим за умов дотримання порядку, передбаченого законом, тому ці постанови не можуть бути прикладом підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального чи процесуального права. Разом із тим посилання прокурора на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним та скасування рішення, скасування державного акта про право власності на землю, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації не може бути прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки в цій справі позивач та відповідач є фізичними особами, які здійснюють свої права щодо володіння, користування земельними ділянками та їх захисту особисто, а не через органи державної влади, місцевого самоврядування або органи прокуратури. Крім того, у зазначеній справі судами не вирішувалося питання щодо земель, які обмежені в цивільному обороті або вилучені із нього. Так само в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі за позовом про витребування майна, на яку як на підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права посилається заявник, вирішено питання щодо нерухомого майна, правовий режим якого відрізняється від правового режиму земельних ділянок, щодо яких встановлено заборону набуття їх у приватну власність. Отже, вищезазначені постанови не можуть бути підтвердженням невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях від 20 липня 2016 року у справі № 367/3618/15-ц та від 12 жовтня 2016 року у справі № 619/1293/13ц, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які задовольнили позовні вимоги прокурора, встановивши, що доводи щодо пропущення позивачем строку позовної давності спростовуються, оскільки хоча про прийняті рішення щодо виділення земельної ділянки прокуратурі було відомо у 2011 році, позивач дотримався строку позовної давності, передбаченого ст. 257 ЦК України, оскільки лист директора КП «Святошинське лісопаркове господарство» про використання спільної земельної ділянки не за призначенням направлений прокурору в листопаді 2014 року, а проведення відповідної прокурорської перевірки відбулося в травні 2014 року. Таким чином, звернувшись до суду із цим позовом у червні 2015 року прокурор не пропустив визначеного законом строку позовної давності (рішення від 20 липня 2016 року у справі № 367/3618/15-ц). Доводи щодо застосування строків позовної давності, на думку касаційного суду, не заслуговують на увагу з огляду на те, що про порушення вимог закону щодо надання земельної ділянки позивач дізнався в результаті розслідування кримінальної справи за фактом підробки документів та після отримання висновку експерта від 13 лютого 2013 року (рішення від 12 жовтня 2016 року у справі № 619/1293/13ц). Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст.ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України). Визначення моменту початку відліку позовної давності міститься у ст. 261 ЦК України. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, за загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та ч. 2 ст. 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі він набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України). Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені ст. 46 ЦПК України. Згідно із ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Висновки суду першої інстанції, з якими погодився касаційний суд, що перебіг строку позовної давності починається з часу, коли Березанська РДА здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, - є помилковим. Разом із тим слід зазначити, що незаконне заволодіння землями водного фонду приватними особами є неможливим, бо їх розташування свідчить про неможливість виникнення приватного власника (а отже, і володільця). Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. Крім того, судді Великої Палати Верховного Суду звертають увагу, що суди можуть розглядати справу за позовними вимогами, які відповідають належному способу захисту, здійснення якого матиме наслідком реальне відновлення порушеного права власності держави України на землі прибережної захисної смуги. Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди не з'ясували юридичної природи і змісту позовних вимог, не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року задовольнити частково. Рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року, додаткове рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 09 серпня 2016 року, рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 червня 2018 року м. Київ Справа N 804/20728/14 Провадження N 11-357апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області (далі - реєстраційна служба), державного реєстратора прав на нерухоме майно реєстраційної служби (далі - державний реєстратор) Василенка Благовіста Володимировича, державного реєстратора Бідкова В'ячеслава Олексійовича, третя особа - Приватне акціонерне товариство "Юнікон" (далі - Товариство), про визнання протиправним і скасування рішення за касаційною скаргою Товариства на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2015 року (у складі колегії суддів Іванова С.М., Чабаненко С.В., Шлай А.В.), УСТАНОВИЛА: У грудні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправними та скасувати: - рішення державного реєстратора Василенка Б.В. від 15 листопада 2013 року (індексний номер 7968663) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, - рішення державного реєстратора Бідкова В.О. від 29 жовтня 2014 року N 16836121 про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень, а також зобов'язати реєстраційну службу здійснити державну реєстрацію прав та їх обтяжень на 72/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 зазначив, що 15 листопада 2013 року державний реєстратор Василенко Б.В. на підставі рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 6 березня 2013 року (справа N 200/1384/13-ц), залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року, зареєстрував за Товариством право власності на 72/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1, власником яких був ОСОБА_3 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 серпня 2014 року скасував згадані вище судові рішення, на підставі яких у Товариства виникло право власності на частину домоволодіння. У зв'язку із цим позивач 10 жовтня 2014 року звернувся до реєстраційної служби із заявою про скасування реєстрації права власності на частину домоволодіння за Товариством та реєстрацію такого права за ОСОБА_3 За результатом розгляду заяви позивача державний реєстратор Бідков В.О. 29 жовтня 2014 року прийняв рішення N 16836121 про відмову в державній реєстрації права власності, посилаючись на те, що заявлене право вже зареєстровано. На думку позивача, рішення державного реєстратора від 29 жовтня 2014 року про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень прийняте безпідставно та з порушенням порядку розгляду відповідної заяви, визначеного пунктами 5, 6 частини першої статті 19 та статтею 24 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон N 1952-IV). Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 13 лютого 2015 року на підставі заяви ОСОБА_3 його позов в частині вимог про зобов'язання реєстраційної служби здійснити державну реєстрацію права власності на 72/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 залишив без розгляду. Постановою від 13 лютого 2015 року цей суд решту позовних вимог задовольнив. Скасовуючи рішення державного реєстратора Василенка Б.В. від 15 листопада 2013 року (індексний номер 7968663) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким за Товариством зареєстровано право власності на частину домоволодіння, суд першої інстанції послався на скасування судом касаційної інстанції судових рішень, які стали підставою для проведення реєстрації зазначеного права Товариства. Визнаючи протиправним та скасовуючи рішення державного реєстратора Бідкова В.О. від 29 жовтня 2014 року N 16836121 про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень за заявою ОСОБА_3, суд першої інстанції вказав на відсутність передбачених статтею 24 Закону N 1952-IV підстав для прийняття такого рішення. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 9 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив частково, визнав нечинним рішення державного реєстратора Василенка Б.В. від 15 листопада 2013 року (індексний номер 7968663). У задоволенні вимог щодо скасування рішення державного реєстратора Бідкова В.О. від 29 жовтня 2014 року N 16836121 відмовив. 25 вересня 2015 року Товариство подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просило скасувати постанову цього суду від 9 вересня 2015 року в частині задоволення позову та прийняти нове рішення - про залишення позову без розгляду, в іншій частині постанову залишити без змін. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд порушив правила предметної юрисдикції, а також положення статей 11, 195 Кодексу адміністративного судочинства України (у відповідній редакції; далі - КАС) щодо повноважень суду на вихід за межі позовних вимог та межі апеляційного перегляду. Крім того, скаржник посилається на те, що суд, визнаючи рішення державного реєстратора нечинним, не вказав, з якого саме моменту це рішення є нечинним, та залишив поза увагою те, що ОСОБА_3 пропустив установлений процесуальним законом строк звернення до суду із цим позовом. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 345 КАС Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про можливість розгляду справи в письмовому провадженні. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на нижченаведене. У ході розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини. Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 6 березня 2013 року в цивільній справі N 200/1384/13-ц, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року, визнав за Товариством право власності на 72/100 частини домоволодіння АДРЕСА_1 загальною площею 142,2 кв. м, житловою площею 64,3 кв. м Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (витяг сформовано 29 жовтня 2014 року за N 28776382) державний реєстратор Василенко Б.В зареєстрував за Товариством право власності на 72/100 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1. Підстава виникнення права власності - рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року (N 200/1384/13-ц). Підстава внесення запису - рішення від 15 листопада 2013 року індексний номер 7968663 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу). Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 серпня 2014 року рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. 13 жовтня 2014 року позивач подав до реєстраційної служби заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (реєстраційний номер заяви 8504278), до якої згідно з карткою прийому заяви N 16417790 додатково подав: рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року у цивільній справі N 200/1384/13-ц, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 серпня 2014 року, копію технічного паспорта від 6 грудня 2005 року. Рішенням про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень від 29 жовтня 2014 року N 16836121 відмовлено у державній реєстрації за ОСОБА_3 права власності на частину домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1. У рішенні зазначено, що, розглянувши заяву ОСОБА_3 та додані до неї документи, державний реєстратор установив, що заявлене право вже зареєстроване. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом N 1952-IV. Відповідно до частини першої статті 2 Закону N 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державна реєстрація прав є публічною, проводиться органом державної реєстрації прав, який зобов'язаний надавати інформацію про зареєстровані права та їх обтяження в порядку, установленому Законом N 1952-IV (частини друга та п'ята статті 3 цього Закону). Органи державної реєстрації прав, державні реєстратори забезпечують достовірність інформації, її захист від несанкціонованого доступу, оновлення, архівування та відновлення даних, їх оперативний пошук і документальне відтворення процедури державної реєстрації прав, оперативне надання витягів про зареєстровані права та/або їх обтяження з Державного реєстру прав (частина п'ята статті 10 Закону N 1952-IV). Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Зі змісту позовних вимог та мотивів, якими керувався суд, частково задовольняючи ці вимоги, убачається, що предметом перевірки в цій справі є дотримання встановленого законом порядку прийняття суб'єктом владних повноважень рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Питання правомірності/неправомірності набуття ОСОБА_3 чи третьою особою права власності на згадане вище нерухоме майно позивач перед судом не порушував, адже такий спір між згаданими учасниками справи вирішувався в іншій справі судом цивільної юрисдикції. Таким чином, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права при вирішенні справи по суті спору, ВеликаПалата Верховного Суду керується таким. Підстави для державної реєстрації прав визначалися частиною першою статті 19 Закону N 1952-IV (у редакції, чинній станом на 15 листопада 2013 року). Відповідно до цієї норми така реєстрація проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. Як установили суди, на час прийняття державним реєстратором Василенком Б.В. рішення від 15 листопада 2013 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року у цивільній справі N 200/1384/13-ц, на підставі якого здійснювалась державна реєстрація права власності за Товариством, було чинним, тому правильним є висновок апеляційного суду про правомірність оскаржуваного рішення відповідача від 15 листопада 2013 року, а отже, і відсутність передумов для його скасування. За правилами частини другої статті 11 КАС (у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом) суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Згідно із частиною другою статті 162 КАС (у зазначеній редакції) у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень. Частиною першою статті 195 КАС (у відповідній редакції) передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи. Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. З огляду на вимоги Закону N 1952-IV щодо гарантування достовірності зареєстрованих прав на нерухоме майно Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок апеляційного суду про те, що скасування судового рішення у справі N 200/1384/13-ц, на підставі якого прийнято рішення державного реєстратора від 15 листопада 2013 року, означає втрату чинності прийнятого на їх підставі акта, а тому з метою повного захисту прав позивача зазначене рішення державного реєстратора слід визнати нечинним. Суд відхиляє доводи скаржника про незазначення апеляційним судом, з якого саме моменту це рішення відповідача є нечинним, оскільки в постанові цього суду вказано про втрату чинності оскаржуваного рішення з моменту набрання законної сили відповідним судовим рішенням, тобто (у цьому випадку) рішенням суду касаційної інстанції від 20 серпня 2014 року про скасування рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 6 березня 2013 року та ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2013 року. Крім того, саме з ухваленням такого рішення суду касаційної інстанції пов'язаний і початок перебігу строку звернення до суду з цим позовом, адже тільки після його ухвалення ОСОБА_3 дізнався про зникнення передумов для прийняття державним реєстратором рішення про реєстрацію за Товариством відповідного права. Тому висновок суду апеляційної інстанції про дотримання позивачем установленого статтею 99 КАС строку є правильним, а посилання скаржника на необхідність залишення позову без розгляду - безпідставним. Велика Палата Верховного Суду також погоджується з рішенням апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора Бідкова В.О. від 29 жовтня 2014 року N 16836121 про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень. Так, за правилами частини другої статті 26 Закону N 1952-IV запис про скасування державної реєстрації прав вноситься до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав. Згідно з пунктом 2.6 Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12 грудня 2001 року N 3502/5, який визначає процедуру прийняття й розгляду заяв щодо внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також перелік документів, необхідних для внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, підставою для внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є рішення суду про скасування рішення державного реєстратора, що набрало законної сили. Оскільки на час звернення ОСОБА_3 до реєстраційної служби із заявою про скасування реєстрації права власності на частину домоволодіння за Товариством та реєстрацію такого права за ОСОБА_3 попереднє рішення державного реєстратора від 15 листопада 2013 року про державну реєстрацію за Товариством права власності не було скасовано чи визнано нечинним у судовому порядку, то в державного реєстратора не було законних підстав для скасування запису про державну реєстрацію права власності за Товариством та реєстрації прав ОСОБА_3 на спірне нерухоме майно, адже право власності на таке майно вже було зареєстроване. Ураховуючи наведене, постанова апеляційного суду про часткове задоволення позову ОСОБА_3 є законною й обґрунтованою та не підлягає скасуванню з огляду на правильне застосування судом норм матеріального й процесуального права, що підлягали застосуванню до спірних правовідносин. Отже, відповідно до частини першої статті 350 КАС касаційну скаргу Товариства слід залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2015 року - без змін. Керуючись статтями 243, 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Юнікон" залишити без задоволення. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 9 вересня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено й підписано 15 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА Іменем України 12 червня 2018 року м. Київ Справа N 905/1552/16 Провадження N 12-124гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Волноваська місцева прокуратура (від прокуратури - Скрипка М.В.), відповідачі - Волноваська міська рада (представник - не з'явився), Фізична особа-підприємець Ветров Олександр Анатолійович (представник - не з'явився) розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 905/1552/16 Господарського суду Донецької області за позовом Волноваської місцевої прокуратури до Волноваської міської ради, Фізичної особи-підприємця Ветрова Олександра Анатолійовича про визнання незаконним рішення, визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту та звільнення земельної ділянки за касаційною скаргою заступника прокурора Харківської області на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 30 жовтня 2017 року (головуючий суддя Будко Н.В., судді Дучал Н.М., Мартюхіна Н.О.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У квітні 2016 року Волноваська місцева прокуратура (далі - прокуратура) звернулася до господарського суду з позовом до Волноваської міської ради та Фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) Ветрова Олександра Анатолійовича про: 1.1 визнання недійсним рішення Волноваської міської ради від 19 грудня 2014 року N 6/47-1283 "Про надання дозволу на розміщення нового торгового об'єкту на території міста Волноваха" (далі - Рішення ради N 6/47-1283); 1.2 визнання недійсним договору від 29 грудня 2014 року про встановлення земельного сервітуту, укладеного між Волноваською міською радою та ФОП Ветровим О.А. ; 1.3 зобов'язання ФОП Ветрова О.А. звільнити та повернути до земель Волноваської міської ради земельну ділянку на вул. Леніна (біля автовокзалу), площею 54 м2, вартістю 27491,4 грн. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що спірне Рішення ради N 6/47-1283 прийнято з порушенням вимог статті 401 Цивільного кодексу України, статті 98 Земельного кодексу України, оскільки сторони, уклавши договір про встановлення земельного сервітуту, оформили відносини з оренди земельної ділянки, у зв'язку із чим позивач просив визнати спірне Рішення N 6/47-1283 недійсним у судовому порядку. 3. 30 травня 2016 року на адресу Господарського суду Донецької області від Волноваської місцевої прокуратури надійшла заява від 20 травня 2016 року N 05-81-2632вих16 про припинення провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору. На обґрунтування зазначеного клопотання прокурор послався на те, що 13 травня 2016 року між Волноваською міською радою та ФОП Ветровим О.А. укладено договір про встановлення земельного сервітуту, який було зареєстровано 13 травня 2016 року згідно з інформаційною довідкою N 59211675, а отже, негативні наслідки щодо допущених відповідачами порушень вимог чинного земельного законодавства відсутні, а прокурор досягнув мети захисту інтересів держави, оскільки спірні правовідносини вирішено, а тому загрози для порушення інтересів держави немає. 4. 23 червня 2016 року на адресу Господарського суду Донецької області від Волноваської місцевої прокуратури надійшли письмові пояснення у справі, у яких прокурор просить про: 4.1. залишення без розгляду заяви від 20 травня 2016 року N 05-81-2632вих16 про припинення провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору; 4.2. визнання недійсним Рішення ради N 6/47-1283; 4.3. визнання недійсним договору від 13 травня 2016 року про встановлення земельного сервітуту, укладеного між Волноваською міською радою та ФОП Ветровим О.А. ; 4.4. зобов'язання ФОП Ветрова О.А. звільнити земельну ділянку на вул. Леніна (нині Центральна) біля автовокзалу, площею 54 м2, вартістю 27491,4 грн. 5. Суд задовольнив заяву прокуратури щодо залишення без розгляду заяви від 20 травня 2016 року N 05-81-2632вих16 про припинення провадження у справі. 6. Таким чином, суд розглянув первісні позовні вимоги, заявлені прокуратурою, а саме: про визнання недійсним Рішення ради N 6/47-1283, визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту від 29 грудня 2014 року, укладеного між Волноваською міською радою та ФОП Ветровим О.А., і зобов'язання ФОП Ветрова О.А. звільнити та повернути до земель Волноваської міської ради земельну ділянку на вул. Леніна (біля автовокзалу), площею 54 м2, вартістю 27491,4 грн. 7. Суд першої інстанції звернув увагу, що договір від 13 травня 2016 року про встановлення земельного сервітуту, який був укладений між Волноваською міською радою та ФОП Ветровим О.А. протягом розгляду справи, не є предметом позову. Однак, частиною першою статті 83 Господарського процесуального кодексу України передбачено право господарського суду при прийнятті рішення визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству. Фактичні обставини справи, установлені судами 8. Як установлено судами попередніх інстанцій, 16 грудня 2014 року до Волноваської міської ради надійшла заява ФОП Ветрова О.А. про надання згоди на розміщення нового торгового об'єкта. 9. 19 грудня 2014 року Волноваська міська рада прийняла рішення N 6/47-1283 "Про надання дозволу на розміщення нового торгового об'єкту на території міста Волноваха", відповідно до пункту 1.1 якого ФОП Ветрову О.А. надано згоду на розміщення на території м. Волноваха на вул. Леніна (біля автовокзалу) нового торгового об'єкта - тимчасової споруди (павільйону) для ведення підприємницької діяльності. Це рішення в установленому порядку не скасоване та є чинним. 10. 29 грудня 2014 року ФОП Ветрову О.А. видано паспорт прив'язки тимчасової споруди (далі - ТС) на ведення підприємницької діяльності. Згідно з указаним паспортом прив'язки визначено назву та кількість ТС: торговельний павільйон (4,0х7,0 м), адреса місця розташування ТС: біля автовокзалу на вул. Леніна в м. Волноваха; паспорт прив'язки дійсний до 29 грудня 2019 року. 11. 29 грудня 2014 року між Волноваською міською радою та ФОП Ветровим О.А. було укладено договір про встановлення земельного сервітуту. Цим договором установлюється земельний сервітут строком до 5 років, а саме до 29 грудня 2019 року, з моменту видачі 29 грудня 2014 року паспорту прив'язки ТС. Плата відповідно до договору розрахована в розмірі 9 % нормативної грошової оцінки землі, що становить 2474,22 грн на рік, щомісячна плата становить 206,18 грн. з огляду на те, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 27491,40 грн. 12. Протягом розгляду справи щодо тієї ж самої земельної ділянки 13 травня 2016 року між Волноваською міською радою та ФОП Ветровим О.А. було укладено договір про встановлення земельного сервітуту. За пунктом 1 цього договору відповідно до Рішення ради N 6/47-1283 власником встановлюється земельний сервітут щодо земельної ділянки площею 1,219 га, кадастровий номер 1421510100:01:006:0486, із земель житлової та громадської забудови Волноваської міської ради, яка розташована за адресою: біля автовокзалу на вул. Центральній (колишня Леніна) у м. Волноваха в інтересах сервітуарія згідно з кадастровим планом земельної ділянки із зазначенням меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право земельного сервітуту (додаток до договору, який є його невід'ємною частиною). Площа земельного сервітуту становить 0,0054 га. Вид земельного сервітуту - право на розміщення ТС (малих архітектурних форм). Відповідно до пункту 2.1 договору встановлюється земельний сервітут на строк дії паспорта прив'язки ТС - до 29 грудня 2019 року. 13. Посилаючись на недійсність оспорюваних правочинів (Рішення ради N 6/47-1283 та договору від 29 грудня 2014 року про встановлення земельного сервітуту) позивач вважає, що у ФОП Ветрова О.А. відсутні належні правові підстави для зайняття земельної ділянки. Водночас на обґрунтування вимоги про зобов'язання ФОП Ветрова О.А. звільнити земельну ділянку на вул. Леніна (нині Центральна) біля автовокзалу, площею 54 м2 у м. Волноваха Донецької області позивач посилається на норми статті 216 Цивільного кодексу України, якою встановлено правові наслідки недійсності правочину, та статті 212 Земельного кодексу України. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 14. Господарський суд Донецької області рішенням від 21 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 20 грудня 2016 року, позовні вимоги прокуратури до Волноваської міської ради та ФОП Ветрова О.А. задовольнив частково: визнав недійсним договір про встановлення земельного сервітуту, укладений 29 грудня 2014 року; визнав недійсним договір про встановлення земельного сервітуту, укладений 13 травня 2016 року; зобов'язав ФОП Ветрова О.А. звільнити земельну ділянку на вул. Леніна (нині вул. Центральна) біля автовокзалу, площею 54 м2 у м. Волноваха Донецької області. У задоволенні позовної вимоги щодо визнання недійсним Рішення ради N 6/47-1283 судом відмовив. 15. Суди зазначили, що уклавши договори від 29 грудня 2014 року та 13 травня 2016 року про встановлення земельного сервітуту, сторони оформили відносини оренди земельної ділянки, а відповідачу фактично було надано в користування земельну ділянку поза процедурою торгів. Також суди вказали на відсутність у договорах ознак користування чужим майном (сервітуту), а тому ці договори земельного сервітуту суперечать вимогам законодавства та підлягають визнанню недійсними відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України. 16. Вищий господарський суд України постановою від 25 квітня 2017 року скасував постанову Донецького апеляційного господарського суду від 20 грудня 2016 року та рішення Господарського суду Донецької області від 21 липня 2016 року в частині задоволення позову про звільнення та повернення земельної ділянки на вул. Леніна (нині вул. Центральна) біля автовокзалу, площею 54 м2 у м. Волноваха Донецької області, у цій частині справу направив на новий розгляд до Господарського суду Донецької області, в решті вказані судові акти залишив у силі. 17. Суд касаційної інстанції зазначив, що за наявності чинного рішення міськради про надання дозволу на розміщення малої архітектурної форми (далі - МАФ) та невстановленого факту анулювання паспорта прив'язки в суду відсутні підстави для зобов'язання ФОП Ветрова О.А. звільнити спірну земельну ділянку від належного йому МАФу. 18. Господарський суд Донецької області рішенням від 01 серпня 2017 року позовні вимоги прокуратури до Волноваської міської ради та ФОП Ветрова О.А. про зобов'язання останнього звільнити земельну ділянку на вул. Леніна (нині вул. Центральна) біля автовокзалу, площею 54 м2 у м. Волноваха Донецької області, вартістю 27491,4 грн задовольнив повністю: зобов'язав ФОП Ветрова О.А. протягом 10 днів з моменту набрання рішенням суду законної сили звільнити спірну земельну ділянку. 19. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив, що розміщення ТС і оформлення земельних ділянок у користування є різними за змістом питаннями, які регулюються різними нормативно-правовими актами. Рішенням ради N 6/47-1283 було вирішено питання щодо надання ФОП Ветрову О.А. дозволу на розміщення ТС, однак суду не надано доказів виникнення права користування земельною ділянкою на вул. Леніна (нині вул. Центральна) біля автовокзалу, площею 54 м2 у м. Волноваха Донецької області. 20. Донецький апеляційний господарський суд постановою від 30 жовтня 2017 року рішення Господарського суду Донецької області від 01 серпня 2017 року скасував. У задоволенні вказаних позовних вимог прокуратури до Волноваської міської ради та ФОП Ветрова О.А. відмовив. 21. Приймаючи рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до вимог статті 15 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" між ФОП Ветровим О.А. як замовником та Волноваською міською радою як виконавцем укладено договір від 29 червня 2017 року щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою на території м. Волноваха N 1 за умовами якого замовник зобов'язується оплачувати пайову участь в утриманні об'єкта благоустрою - асфальтного покриття на вул. Центральній (біля автовокзалу), на території якого розташовано ТС - торговельний павільйон площею 28 м2, власником якого є замовник, а виконавець зобов'язується забезпечити належне утримання прилеглої території. Суд зазначив, що за наявності чинних паспорта прив'язки ТС, Рішення ради N 6/47-1283 та дійсного договору, предметом якого є оплата пайової участі ФОП Ветрова О.А. в утриманні об'єкта благоустрою, відсутні підстави для задоволення позовної вимоги прокурора про зобов'язання ФОП Ветрова О.А. звільнити спірну земельну ділянку. Короткий зміст вимог касаційної скарги 22. У листопаді 2017 року заступник прокурора Харківської області подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 30 жовтня 2017 року, у якій просив зазначене судове рішення скасувати та залишити в силі рішення Господарського суду Донецької області від 01 серпня 2017 року в цій справі. 23. Скаржник указує, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на підстави позову, який подано у сфері земельних правовідносин, а не у зв'язку з порушенням законодавства про благоустрій. Прокурор зазначає, що згідно із Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 листопада 2011 року N 244 (далі - Порядок), визначено механізм розміщення ТС, реалізація якого можлива на підставі документів на право користування земельною ділянкою. Проте ФОП Ветров О.А. правовстановлюючих документів на земельну ділянку, на якій ним розміщено ТС для здійснення підприємницької діяльності, у встановленому земельним законодавством порядку не отримав. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 24. У листопаді 2017 року заступник прокурора Харківської області звернувся до Вищого господарського суду України з указаною касаційною скаргою на підставі статті 109 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час винесення оскаржуваного судового рішення). 25. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 26. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України вказана касаційна скарга разом зі справою передані до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. 27. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 02 березня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Харківської області, призначив її до розгляду та надав строк для подання відзивів на касаційну скаргу. 28. Відповідно до частини п'ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 29. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 квітня 2018 року передав цю справу разом з касаційною скаргою заступника прокурора Харківської областіна розгляд Великої Палати Верховного Суду. 30. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що правова проблема зводиться до того, що на сьогоднішній день технічно неможливо укласти та зареєструвати договір оренди земельної ділянки з цільовим призначенням - для розміщення тимчасової споруди, оскільки Класифікація видів цільового призначення земель, затверджена наказом Держкомзему України від 23 липня 2010 року N 548, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 01 листопада 2010 року за N 1011/18306, не містить такого виду цільового призначення. Суди попередніх інстанцій, скасовуючи договори про встановлення земельних сервітутів, які були зареєстровані в реєстрі, посилались на те, що міська рада приховала договір оренди земельної ділянки договором про встановлення земельного сервітуту. 31. Також у своїй ухвалі суд касаційної інстанції зазначив, що мають місце обставини, які вказують на існування правової проблеми в застосуванні судами положень законів України "Про благоустрій населених пунктів" і "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядку, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2011 року N 1330/20068. 32. З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і під час вирішення питань, які Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає виключною правовою проблемою, ухвалою від 14 травня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи осіб, які подали касаційну скаргу 33. Заступник прокурора Харківської області вказує на помилковість рішення суду апеляційної інстанції, яке винесено з порушенням статей 1, 13, 16, 23 Закону України "Про благоустрій населених пунктів", статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", оскільки відповідно до Порядку складовою комплекту документів для отримання паспорту прив'язка ТС є схема її розміщення, яка включає в себе інформацію про площу земельної ділянки згідно із документами на землекористування. Водночас ФОП Ветров О.А. правовстановлюючих документів на земельну ділянку, на якій розміщено ТС, у встановленому законодавством порядку не отримав. (2) Позиція інших учасників справи 34. ФОП Ветров О.А. у відзиві на касаційну скаргу від 27 березня 2018 року зазначає, що Прокуратура Харківської області порушує його право на здійснення підприємницької діяльності, яке закріплене в статті 42 Конституції України, вимагаючи демонтувати ТС за наявності таких чинних документів: рішення органу місцевого самоврядування про дозвіл на розміщення на території міста нового торгового об'єкта; діючий паспорт прив'язки ТС, виданий на підставі цього рішення, та договір щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою. 35. У своєму відзиві на касаційну скаргу Волноваська міська рада зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою, адже підставою для розміщення ТС законодавець указує саме паспорт прив'язки (який є чинним та не анульований, не скасований) та волевиявлення власника об'єкта благоустрою (Волноваська міська рада), отже, ТС ФОП Ветрова О.А. розміщено на об'єкті благоустрою комунальної власності на законних підставах. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 36. Відмовляючи в задоволенні касаційної скарги заступника прокурора Харківської області, Велика Палата Верховного Суду керується таким. 37. Як установлено судами попередніх інстанцій, 19 грудня 2014 року Волноваська міська рада рішенням N 6/47-1283 "Про надання дозволу на розміщення нового торгового об'єкту на території міста Волноваха" надала ФОП Ветрову О.А. згоду на розміщення на території м. Волноваха по вул. Леніна біля автовокзалу нового торгового об'єкту - ТС для ведення підприємницької діяльності. 29 грудня 2014 року ФОП Ветрову О.А. видано паспорт прив'язки ТС для ведення підприємницької діяльності. Відповідно до вказаного паспорта прив'язки визначено назву та кількість ТС: торговельний павільйон (4,0х7,0 м), адреса місце розташування ТС: біля автовокзалу на вул. Леніна у м. Волноваха; паспорт прив'язки дійсний до 29 грудня 2019 року. 38. У статті 1 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" благоустрій населених пунктів визначено як комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращення мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля. 39. До повноважень сільських, селищних і міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить, зокрема, затвердження місцевих програм та заходів з благоустрою населених пунктів; затвердження правил благоустрою територій населених пунктів (підпункти 1, 2 частини першої статті 10 Закону України "Про благоустрій населених пунктів"). 40. Відповідно до частини п'ятої статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. 41. За змістом частини першої статті 26 цього Закону до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належать, зокрема, встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність; надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об'єктів тощо. 42. Згідно із частинами другою та третьою статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Якщо тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності є МАФом, її встановлення здійснюється відповідно до Закону України "Про благоустрій населених пунктів". 43. Частиною четвертою статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" установлено, що розміщення ТС для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури. 44. Центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури є Міністерство регіонального розвитку, будівництво та житлово-комунального господарства України відповідно до Положення про Міністерство регіонального розвитку, будівництво та житлово-комунального господарства України, затвердженого Указом Президента України від 31 травня 2011 року N 633/211. 45. На виконання повноважень, установлених законодавством, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України наказом від 21 жовтня 2011 року N 244 затвердило Порядок. 46. Отже, механізм розміщення ТС для провадження підприємницької діяльності регулюється вказаним Порядком. 47. Відповідно до пунктів 1.3, 1.4 Порядку ТС - це одноповерхова споруда, що встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. ТС можуть бути пересувними та стаціонарними. 48. За положеннями пунктів 2.1, 2.20, 2.21, 2.30 та 2.31 Порядку підставою для розміщення ТС є паспорт прив'язки ТС, установлення ТС здійснюється відповідно до паспорта прив'язки. У разі закінчення строку дії, анулювання паспорта прив'язки, самовільного встановлення ТС така ТС підлягає демонтажу, розміщення ТС самовільно забороняється. 49. Згідно з пунктами 2.4 та 2.5 Порядку відповідний орган з питань містобудування та архітектури, який утворено у складі виконавчого органу відповідної сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації, протягом десяти робочих днів з дня подання зазначеної заяви перевіряє відповідність намірів щодо місця розташування ТС комплексній схемі розміщення ТС (у разі її наявності), будівельним нормам. У разі відсутності у складі відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради органу з питань містобудування та архітектури відповідність намірів щодо місця розташування ТС на території сільської, селищної, міської ради визначає орган з питань містобудування та архітектури відповідної районної державної адміністрації за територіальною належністю. 50. Відповідно до пунктів 2.10., 2.12., 2.24., 2.25 Порядку паспорт прив'язки ТС оформлюється органом з питань містобудування та архітектури за формою, наведеною в додатку 1 до цього Порядку, та підписується керівником (заступником керівника) відповідного органу з питань містобудування та архітектури виконавчого органу міської ради. Паспорт прив'язки виготовляється у двох примірниках. Один примірник зберігається у замовника ТС, другий - у відповідному органі з питань містобудування та архітектури. Відомості паспорта прив'язки вносяться органом з питань містобудування та архітектури виконавчого органу відповідної ради або відповідної районної державної адміністрації в інформаційну базу містобудівного кадастру (для стаціонарних ТС). Паспорт прив'язки підписується керівником (заступником керівника) відповідного органу з питань містобудування та архітектури виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації. 51. За нормами пунктів 2.3, 2.6 та 2.11 Порядку перелік документів для отримання паспорта прив'язки ТС є вичерпним. Зазначеними пунктами не передбачено надання документів про відведення земельних ділянок під розміщення ТС. 52. Згідно з пунктом 2.7 Порядку паспорт прив'язки ТС оформлюється органом з питань містобудування та архітектури протягом десяти робочих днів з дня подання зазначеної заяви. 53. Таким чином, Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядок не містять юридичних приписів щодо обов'язкового попереднього або наступного набуття суб'єктами господарювання будь-яких прав на земельні ділянки, на які вони мають бажання встановити ТС для здійснення підприємницької діяльності. 54. Стосовно додатка 1 до Порядку, який передбачає надання інформації щодо площі земельної ділянки згідно з документами землекористування, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України видало лист від 21 лютого 2012 року N 7/14-2737, відповідно до якого було роз'яснено, що така інформація наводиться у випадках, коли заявник уже є власником земельної ділянки і має намір розмістити ТС саме на цій земельній ділянці. У інших випадках надання такої інформації не є обов'язковим. 55. Отже, додаток 1 до Порядку не встановлює, порівняно з текстом Порядку, нових норм і правил поведінки, а лише визначає форму документа, що має назву "Паспорт прив'язки". 56. Таким чином, для розміщення ТС за умови наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування земельна ділянка не відводиться, а обов'язок щодо зазначення площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування стосується лише тих суб'єктів господарювання, які є власниками земельної ділянки. 57. Отже, посилання прокурора на те, що право встановлення ТС має лише власник землі або землекористувач, є безпідставним. 58. Суд апеляційної інстанції встановив, що ФОП Ветров О.А. посилається на те, що ТС, яка відповідає паспорту прив'язки зі строком дії до 29 грудня 2019 року, виданого відділом архітектури і землевпорядкування Волноваської міської ради, розміщена не на земельній ділянці, а на асфальтному покритті, що, на його думку, є об'єктом благоустрою, тому земельна ділянка як об'єкт цивільного права в даному випадку відсутня. 59. Згідно із частиною четвертою статті 15 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" власник тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення, розташованої на території об'єкта благоустрою державної та комунальної власності, зобов'язаний забезпечити належне утримання прилеглої до тимчасової споруди території або може брати пайову участь в утриманні цього об'єкта благоустрою на умовах договору, укладеного із підприємством або балансоутримувачем. 60. Типовий договір щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою затверджено наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 12 листопада 2013 року N 537 "Про затвердження Типового договору щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою" й зареєстровано в Міністерстві юстиції України 6 грудня 2013 року за N 2073/24605. 61. Суд апеляційної інстанції встановив, що ФОП Ветров О.А. додав до матеріалів справи копію договору від 29 червня 2017 року N 1 щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою на території міста Волноваха, укладеного між ним як замовником та Волноваською міською радою як виконавцем за умовами якого замовник зобов'язується оплачувати пайову участь в утриманні об'єкта благоустрою - асфальтного покриття на вул. Центральна (біля автовокзалу), на території якого розташовано ТС - торговельний павільйон площею 28 м2, власником якого є замовник, а виконавець зобов'язується забезпечити належне утримання прилеглої території. 62. Відповідно до пункту 6.1 зазначеного договору він набирає чинності з дати його укладення та діє до 29 грудня 2019 року. 63. Також суд установив, що договір від 29 червня 2017 року N 1 щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою на території міста Волноваха укладено раніше за прийняття місцевим господарським судом оскаржуваного рішення в цій справі - 01 серпня 2017 року, тобто станом на 01 серпня 2017 року між відповідачами вже було укладено договір стосовно об'єкта благоустрою - асфальтного покриття за вказаною вище адресою, на якому розміщено ТС ФОП Ветрова О.А. 64. З аналізу статей 13, 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" убачається, що асфальтне покриття на території автовокзалу, де розташована ТС ФОП Ветрова О.А., належить до об'єкта благоустрою м. Волноваха, тому доводи касаційної скарги є необґрунтованими. 65. Крім того, згідно з умов пункту 1.2 договору щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою на території м. Волноваха сторони погодили, що замовник за період дії паспорта прив'язки ТС щомісячно з 28 числа поточного місяця сплачує виконавцю пайову участь в утриманні об'єкта благоустрою в розмірі 556,78 грн. Доказів розірвання або визнання недійсним цього договору матеріали справи не містять. 66. Відповідно до пункту 10 частини другої статті 10 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить визначення обсягів пайової участі власників тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення в утриманні об'єктів благоустрою. Цей нормативний припис забезпечує додаткове надходження коштів для поліпшення зовнішнього благоустрою, санітарного стану, забезпечення чистоти та порядку, підвищення контролю за виконанням правил благоустрою на території міста, отже, інтереси держави щодо сплати пайових внесків у цьому випадку є дотриманими. 67. Оскільки суд апеляційної інстанції правомірно застосував до спірних правовідносин норми Закону України "Про благоустрій населених пунктів", то Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Донецького апеляційного господарського суду про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги прокурора про зобов'язання ФОП Ветрова О.А. звільнити земельну ділянку на вул. Леніна (нині вул. Центральна) біля автовокзалу, площею 54 м2, вартістю 27491,4 грн. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 68. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 69. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області - без задоволення. Щодо судових витрат 70. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 71. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не змінює судових рішень у даній справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Висновок щодо застосування норм права 72. За змістом статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", з урахуванням положень законів України "Про благоустрій населених пунктів" і "Про місцеве самоврядування в Україні" та Порядку, отримання паспорта прив'язки тимчасової споруди на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на її розміщення, а також наявність належним чином укладеного договору щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою є підставою для встановлення такої тимчасової споруди. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного господарського суду від 30 жовтня 2017 року у справі N 905/1552/16 - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2018 року м. Київ Справа N 902/219/16 Провадження N 12-72гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідачаКібенкоО.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В., та представників учасників справи: Міністерства оборони України - Побігай М.О., Жмеринської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області - Молчанова М.К., Державної фіскальної служби України - Молчанова М.К., розглянула у порядку спрощеного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Жмеринської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій областіта Державної фіскальної служби України на рішення Господарського суду міста Києва від 12 квітня 2017 року, ухвалене суддею Сташківим Р.Б., та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 червня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Отрюха Б.В., Михальської Ю.Б., Тищенко А.І., у справі Господарського суду міста Києва за позовом Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу міста Вінниці до Мурованокуриловецької районної державної адміністрації, Жмеринської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області, Державної фіскальної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Вінницького обласного військового комісаріату, про визнання недійсними розпоряджень, скасування свідоцтва про право власності та визнання права власності Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У березні 2016 року Міністерство оборони України (далі - МО України) та Квартирно-експлуатаційний відділ міста Вінниці (далі - КЕВ м. Вінниці) звернулись до Господарського суду Вінницької області з позовом (з урахуванням подальшої зміни позовних вимог) до Мурованокуриловецької районної державної адміністрації (далі - Мурованокуриловецької РДА), Могилів-Подільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Вінницькій області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Вінницького обласного військового комісаріату, про: - визнання недійсними розпоряджень Мурованокуриловецької РДА від 14 листопада 2006 року N 376 "Про утворення комісії для прийняття до сфери управління ДПА України частини приміщення філії Барсько - Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату" та від 24 січня 2007 року N 15 "Про передачу до сфери державної власності в управління ДПА України на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції приміщення"; - визнання за МО Україниправа власності на адміністративну будівлю N 1 площею 617 кв. м, розташовану по вул. Соборній 115 у селищі Муровані - Курилівці Вінницької області; - скасування свідоцтва N 23719061 від 02 липня 2014 року про право власності на нерухоме майно загальною площею 226,8 кв. м розташоване за адресою: Вінницька обл., Мурованокуриловецький район, смт Муровані Курилівці, вул. Леніна,115. 2. Господарський суд Вінницької області ухвалою від 21 червня 2016 року замінив Могилів-Подільську об'єднану державну податкову інспекцію Головного управління Міндоходів у Вінницькій області на правонаступника - Жмеринську об'єднану державну податкову інспекцію Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області. Ухвалою цього ж суду від 21 вересня 2016 року залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерство доходів і зборів України. 3. Господарський суд Вінницької області ухвалою від 18 січня 2017 року виключив Міністерство доходів і зборів України як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача у цій справі та залучив це Міністерство відповідачем-3. Цей же суд ухвалою від 18 січня 2017 року направив справу N 902/219/16 за підсудністю до Господарського суду міста Києва. 4. На обґрунтування позовних вимог позивачі зазначили, що оформлення 02 липня 2014 року спірних нежитлових приміщень як власність Міністерства доходів і зборів України відбулось з порушенням Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" та Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 29 серпня 2002 року N 1282, оскільки це майно є військовим, рішення МО України як центрального органу управління Збройних Сил України, що здійснює управління військовим майном, про вилучення майна з оперативного управління Барсько-Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату (далі - Барсько-Мурованокуриловецького ОРВК) не приймалось. У зв'язку з чим позивачі вважають, що усі наступні рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі приміщення до сфери управління ДПА України з віднесенням його на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції (далі - Барської міжрайонної ДПІ) та, відповідно, утворення комісії для прийняття цього приміщення до сфери управління ДПА України є незаконними. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій 5. У 1959 році за рішенням виконкому Мур-Куриловецької районної Ради депутатів трудящих Вінницької області Української РСР відбувся обмін будинками, що належать райвійськкомату і дитячому садку, внаслідок чого приміщення райвійськкомату передано дитячому садку, а садок, в свою чергу, передав військомату приміщення за адресою: вул. Леніна, 54 в сел. Мур - Курилівці та земельну ділянку площею 0,24 га (протокол N 7 від 14 березня 1959 року). В подальшому рішенням виконкому Мурованокуриловецької районної ради депутатів трудящих N 61 від 03 березня 1967 року райвійськкомату передано гараж та кладову, в яких у минулому розміщувалась їдальня відділення "Сільгосптехніки", для розміщення і роботи райвійськкомату. 6. Таким чином у Збройних Сил України (райвійськкомату) виникло право користування спірним нерухомим майном, розташованим за адресою: вул. Леніна,54 та земельною ділянкою площею 0,24 га. 7. В інвентарній картці обліку основних засобів в бюджетних установах N 2791, затвердженій начальником КЕВ у м. Вінниці 16 лютого 2016 року, відображено, що на балансі КЕВ м. Вінниці перебуває та в експлуатацію Барсько-Мурованокуриловецького ОРВК передана адміністративна будівля N 1, розташована по вул. Соборній 115, в селищі Муровані Курилівці Вінницької області, інвентарний номер 10301867. 8. Зі змісту державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ N 015120 вбачається, що ця адміністративна будівля N 1 відповідно до інвентаризаційної картки входить до складу військового містечка N 123, розташована на земельній ділянці земель оборони кадастровий N 0522855100020020040, право користування якою має Барсько-Мурованокуриловецький ОРВК та використовується для розміщення цього комісаріату, тобто є військовим майном. 9. Вказане військове майно - частина адміністративної будівлі N 1 площею 263,2 кв. м розпорядженнями Мурованокуриловецької РДА Вінницької області вилучена у 2006 - 2007 роках з користування МО України в особі КЕВ м. Вінниці і Барсько-Мурованокуриловецького ОРВК та передана до сфери управління Барської міжрайонної ДПІ для розміщення Мурованокуриловецького відділення Барської міжрайонної ДПІ (на даний час - Міністерство доходів і зборів України). 10. 14 листопада 2006 року Мурованокуриловецькою РДА видано розпорядження N 376 "Про утворення комісії для прийняття до сфери державної власності в управління частини приміщення Барсько-Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату", пунктом 2 якого доручено комісії до 17 листопада 2006 року здійснити прийом-передачу частини приміщення Барсько-Мурованокуриловецького ОРВК. 11. 26 грудня 2006 року складено акт приймання - передачі на баланс Мурованокуриловецької РДА та в подальшому в управління ДПА України і на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції приміщення, підписаний від імені КЕВ міста Вінниці військовим комісаром Барсько - Мурованокуриловецького ОРВК - ОСОБА_8, який не мав відповідних повноважень. 12. 24 січня 2007 року цією ж РДА видано розпорядження N 15 "Про передачу до сфери державної власності в управління ДПА України на баланс Барської міжрайонної державної податкової інспекції приміщення", пунктами 1.1 і 1.2 якого вирішено зняти з балансового обліку приміщення, розташоване за адресою: вул. Леніна (Соборна), 115, смт Муровані-Курилівці, Вінницької області, 9 кімнат площею 155,58 кв. м та коридор площею 54,9 кв. м (разом 210,48 кв. м), та передати безоплатно до сфери державної власності в управління ДПА України на баланс Барської міжрайонної ДПІ для розміщення Мурованокуриловецького відділення Барської міжрайонної ДПІ. 13. 02 липня 2017 року Реєстраційною службою Мурованокуриловецького районного управління юстиції Вінницької області на підставі розпорядження Мурованокуриловецької РДА N 15 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, суб'єкт управління власністю - держава в особі Міністерства доходів і зборів, балансоутримувач - Могилів-Подільська ОДПІ ГУ Міндоходів у Вінницькій області (довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно N 24789911). 14. Також суди попередніх інстанцій встановили, що розпорядженням N 15 від 24 січня 2007 року Мурованокуриловецькою РДА передано до сфери державної власності в управління ДПА України кімнати площею 155,58 кв. м та коридор площею 54,9 кв. м, а разом - 210,48 кв. м, тоді як на підставі цієї реєстраційної дії видано свідоцтво про вибуття з військового майна приміщень більшою площею 226,8 кв. м, при цьому доказів, згідно яких відбулась реєстрація права на різницю площ між розпорядженням РДА та фактично зареєстрованих - 16,32 кв. м, матеріали справи не містять. 15. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, вказав, що Вінницький обласний військовий комісаріат не мав права та повноважень надавати згоду на вилучення майна з військового містечка та передачу його в управління Мурованокуриловецькою РДА, оскільки таке рішення мало право приймати та проводити відповідне вилучення виключно МО України. Суди зазначили, що оспорювані розпорядження Мурованокуриловецької РДА винесені з перевищенням повноважень, всупереч Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", оскільки Мурованокуриловецька РДА розпорядилася військовим майном без відповідного на це права за відсутності рішення власника в особі МО України і законних підстав приймати такі розпорядження. Свідоцтво про право державної власності N 23719061 від 02 липня 2014 року на нерухоме майно загальною площею 226,8 кв. м, розташоване за адресою Вінницька область, Мурованокуриловецький район, смт Муровані Курилівці, вул. Леніна, 115, за Міністерством доходів і зборів України також є незаконним, оскільки видано на підставі незаконного розпорядження РДА. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 16. Рішенням Господарського суду міста Києва від 12 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22 червня 2017 року, позов задоволено частково; визнано за МО України право оперативного управління державним майном - адміністративною будівлею N 1 площею 617 кв. м, розташованою на вул. Соборній, 115 у сел. Муровані Курилівці Вінницької обл.; скасовано свідоцтво N 23719061 від 02 липня 2014 року про право власності на нерухоме майно загальною площею 226,8 кв. м, розташоване за адресою: Вінницька обл., Мурованокуриловецький район, смт Муровані Курилівці, вул. Леніна,115; визнані недійсними розпорядження Мурованокуриловецької РДА від 14 листопада 2006 року N 376 "Про утворення комісії для прийняття до сфери управління ДПА України частини приміщення філії Барсько-Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату" та від 24 січня 2007 року N 15 "Про передачу до сфери державної власності в управління ДПА України на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції приміщення"; в іншій частині позову відмовлено. 17. Судові рішення мотивовані посиланням на статті 16, 317, 387, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 137 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 1, 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" від 21 вересня 1999 року N 1075-XIV (далі - Закон N 1075-XIV), Порядок вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 року N 1282 (далі - Порядок N 1282), з урахуванням яких суди, встановивши той факт, що спірне приміщення перебуває в державній власності та до моменту передачі на баланс Мурованокуриловецької РДА і в подальшому в управління ДПА України і на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції приміщення перебувало в оперативному управлінні МОУ Країни в особі КЕВ м. Вінниці, дійшли висновку про те, що ними безпідставно набуто право користування спірним нерухомим майном, оскільки приміщення передано на підставі акта приймання-передачі від 26 грудня 2006 року, підписаного військовим комісаром Барсько - Мурованокуриловецького ОРВК - ОСОБА_8, який не мав відповідних повноважень, та без згоди МО України. Короткий зміст вимог касаційної скарги 18. Жмеринська об'єднана державна податкова інспекція Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області та Державна фіскальна служба України у касаційній скарзі просять скасувати рішення господарських судів попередніх інстанцій і прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Скаржники вказали на порушення місцевим і апеляційним господарськими судами правил підвідомчості цього спору господарським судам, встановлених статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки вважають, що спірні розпорядження видані органом місцевого самоврядування, а свідоцтво про право власності на нерухоме майно видано державним реєстратором, які є суб'єктами владних повноважень, тому, в силу пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вирішення такого спору належить до компетенції адміністративних судів. 20. Крім того, скаржники, пославшись на приписи статей 1-3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", зауважили на тому, що факт надходження майна до Збройних Сил України не тягне за собою набуття спеціального статусу цим майном, оскільки такий статус набувається з прийняттям відповідним органом військового управління або посадовою особою рішення про закріплення майна за військовою частиною, а правовим засобом закріплення є відповідні рішення. Заперечують набуття спірним майном статусу військового майна шляхом його закріплення за військовою частиною Збройних Сил України на праві оперативного управління. Також послались на відсутність доказів проведення інвентаризації зазначеного майна з метою виявлення обставин нестачі військового майна, що передбачено Положенням про інвентаризацію військового майна у Збройних Силах України, затвердженим постановою КМУ N 748 від 03 травня 2000 року. Вказали на безпідставність позовних вимог, зважаючи на наявність розпорядження Мурованокуриловецької РДА N 7 від 18 січня 2007 року (із змінами, внесеними розпорядженням N 103 від 13 березня 2007 року) "Про прийняття до сфери державної власності в управління частини приміщення філії Барсько - Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату", яке не скасовано, не визнано у судовому порядку недійсним, і було підставою для видання оспорюваного розпорядження Мурованокуриловецької РДА від 24 січня 2007 року N 15 "Про передачу до сфери державної власності в управління ДПА України на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції приміщення". Доводи інших учасників справи 21. У поясненнях на касаційну скаргу МО України просить залишити без змін судові рішення попередніх інстанцій, вказуючи на те, що факт перебування вищезазначеної адміністративної будівлі N 1 на балансі КЕВ м. Вінниці підтверджено рішенням господарського суду Вінницької області від 29 липня 2014 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 16 жовтня 2014 року у справі N 902/678/14, і не потребує повторного доведення. Згода МО України на вилучення спірного майна відсутня, а особа, яка 26 грудня 2006 року підписала акт приймання - передачі спірного майна на баланс райдержадміністрації (військовий комісар Барсько - Мурованокуриловецького ОРВК - ОСОБА_8), не мала відповідних повноважень, внаслідок чого майно незаконно вибуло з військового управління. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій (І) Щодо визначення юрисдикції 22. Ухвалою від 16 лютого 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрила касаційне провадження та призначила справу до розгляду. У цій же ухвалі здійснено заміну Міністерства доходів і зборів України його правонаступником - Державною фіскальною службою України. 23. Ухвалою від 20 березня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відповідно до приписів частини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою Жмеринської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області та Державної фіскальної служби України на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 24. Стаття 2 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 25. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 26. За правилами частини першої статті 17 цього ж Кодексу у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 27. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни). 28. Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. 29. Разом із тим, неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 30. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватно-правових відносин. 31. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. 32. Статтею 392 цього ж Кодексу передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. 33. Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права - фізичною особою чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права. 34. Спір у даній справі виник між юридичними особами з приводу неправомірного, на їх думку, набуття один одним права власності на нежитлові приміщення згідно зі свідоцтвами про таке право, виданими на підставі рішень органу місцевого самоврядування. 35. Тобто оскаржувані ненормативні акти суб'єкта владних повноважень вичерпали свою дію у зв'язку з їх реалізацією. Таким чином, виник спір про цивільне право, і подальше оспорювання права власності на спірні приміщення не могло здійснюватися за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей встановлювати (визнавати) належність права власності на нежитлові приміщення тій чи іншій особі. 36. Механізм визнання права власності на той чи інший об'єкт за певним суб'єктом визначений ЦК України. 37. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору. 38. У цій справі за захистом свого цивільного права (як убачається із суті спору) до органу місцевого самоврядування звернулися юридичні особи - МО України та КЕВ у м. Вінниці. 39. Частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), чинного на час постановлення оскаржуваних судових рішень, передбачалось, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 40. Чинною редакцією ГПК України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4). 41. Згідно з правилами, закріпленими в пункті 6 частини першої статті 20 ГПК України у чинній редакції, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. 42. У справі, що розглядається, спір виник щодо правомірності передання майна до сфери управління ДПА України з віднесенням його на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції, яке, як стверджують позивачі, є військовим, а тому не могло бути передано до сфери управління іншого органу, уповноваженого управляти державним майном без згоди МО України. 43. Такий спір має не публічний, а приватноправовий характер, оскільки стосується спору щодо підстав набуття права власності на майно, яке на думку позивачів, є військовим. 44. Відтак, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, даний спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними. (II) Щодо законності оспорюваних розпоряджень 45. Статтею 16 ЦК України передбачено право кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права. 46. За приписами статей 316, 317, 392 цього ж Кодексу правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. 47. Здійснення власником свого права власності передусім полягає в безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном. 48. Відповідно до статей 170, 329 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом. 49. Згідно зі статтею 3 Закону України "Про Збройні Сили України" Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. Збройні Сили України мають таку загальну структуру: Генеральний штаб Збройних Сил України як головний орган військового управління; Об'єднаний оперативний штаб Збройних Сил України як орган управління міжвидовими та міжвідомчими угрупованнями військ (сил); види Збройних Сил України - Сухопутні війська, Повітряні Сили, Військово-Морські Сили; з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України; окремий рід військ - Високомобільні десантні війська Збройних Сил України; окремий рід сил - Сили спеціальних операцій Збройних Сил України. Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій. 50. Частиною 1 статті 1 Закону N 1075-XIV передбачено, що військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини); до військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо. 51. Відповідно до статті 3 Закону N 1075-XIV військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. 52. Згідно зі статтею 4 Закону N 1075-XIV військові частини ведуть облік закріпленого за ними майна у кількісних, якісних, обліково-номерних та вартісних показниках і враховують по відповідних службах - продовольчій, речовій, квартирно-експлуатаційній, пально-мастильних матеріалів тощо. У порядку, передбаченому частиною першою цієї статті, ведеться облік майна, закріпленого за підпорядкованими військовими частинами, у службах забезпечення органів військового управління, органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, на які покладаються завдання щодо забезпечення військових частин майном відповідно до затверджених норм та організації його ефективного використання. 53. Згідно з пунктом 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року N 406/2011, Міністерство оборони України (Міноборони України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міноборони України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва, а також у формуванні державної політики у сферах цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, профілактики травматизму невиробничого характеру, гідрометеорологічної діяльності. 54. Відповідно до пунктів 2.1, 2.4 Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 03 липня 2013 року N 448 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 13 вересня 2013 року за N 1590/24122, квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин здійснюється квартирно-експлуатаційними органами ЗС України, до яких відносяться: Головне квартирно-експлуатаційне управління Збройних Сил України (далі - Головне КЕУ ЗС України); територіальні квартирно-експлуатаційні управління та Київське квартирно-експлуатаційне управління (далі - КЕУ); квартирно-експлуатаційні відділи (квартирно-експлуатаційні частини) (далі - КЕВ (КЕЧ)); квартирно-експлуатаційні служби військових частин. Квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин проводиться за схемами: Головне КЕУ ЗС України - КЕУ - КЕВ (КЕЧ)) - військові частини; Головне КЕУ ЗС України - види Збройних Сил України - військові частини (згідно з рішенням Міністра оборони України). КЕВ (КЕЧ) здійснює безпосереднє квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин, дислокованих у межах відповідальності. 55. Таким чином, судами вірно зазначено, що КЕВ м. Вінниці є органом, на балансі якого перебуває військове майно та на який покладено відомчий контроль за його використанням. 56. Порядком N 1282 визначено процедуру вилучення військового майна з оперативного управління військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил (далі - військові частини), та його безоплатної передачі до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном (далі - органи, уповноважені управляти державним майном), самоврядним установам і організаціям, які провадять свою діяльність в інтересах національної безпеки і оборони (далі - самоврядні установи і організації), та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність. 57. Об'єктами передачі згідно з цим Порядком є: 1) військові містечка, що вивільняються в процесі реформування Збройних Сил і не плануються до використання за цільовим призначенням; 2) нерухоме майно (будівлі, споруди, об'єкти незавершеного будівництва, приміщення, інше нерухоме майно); 3) інше окреме індивідуально визначене (рухоме) майно; 4) житловий фонд, інші об'єкти соціальної та інженерної інфраструктури, що перебувають в оперативному управлінні військових частин і передаються не у складі майнових комплексів (пункт 21 Порядку N 1282). 58. Відповідно до імперативних приписів пункту 4 Порядку N 1282 передача військового майна органам, уповноваженим управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність проводиться за рішенням: 1) Кабінету Міністрів України - щодо об'єктів, визначених у підпунктах 1 і 2 пункту 21 цього Порядку; 2) Міноборони - щодо об'єктів, визначених у підпунктах 3 і 4 пункту 21 цього Порядку. 59. Згідно з пунктом 10 Порядку N 1282 військове майно втрачає статус військового з дня затвердження акта про його приймання-передачу, крім випадків, коли воно передано до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, які здійснюють керівництво військовими формуваннями. 60. Отже, за змістом пунктів 21, 4, 10 Порядку N 1282 передача військового об'єктів соціальної та інженерної інфраструктури, що перебувають в оперативному управлінні військових частин і передаються не у складі майнових комплексів органам, уповноваженим управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність проводиться за рішенням МО України. 61. Зважаючи на відсутність у матеріалах справи та ненадання сторонами у справі рішення МО України про передачу на баланс Мурованокуриловецької РДА та в подальшому в управління ДПА України і на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції приміщення, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про незаконність такої передачі лише на підставі акта приймання - передачі від 26 грудня 2006 року, підписаного військовим комісаром Барсько - Мурованокуриловецького ОРВК - ОСОБА_8, який не мав відповідних повноважень, внаслідок чого майно незаконно вибуло з військового управління. 62. КЕВ м. Вінниці обґрунтовує позов передусім порушенням своїх прав як балансоутримувача спірного приміщення до моменту його незаконної передачі у володіння та користування Мурованокуриловецької РДА за актом приймання - передачі. 63. При цьому, Велика Палата Верховного Суду враховує встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини про те, що приміщення, яке є предметом спору, перебуває у державній власності і має статус військового майна та до моменту передачі Мурованокуриловецькій РДА перебувало в оперативному управлінні МО України в особі КЕВ м. Вінниці, тоді як відповідно до частини 3 статті 137 ГК України право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності. 64. При вирішенні даного спору судами попередніх інстанцій також встановлено, що перебування спірного майна у власності держави Україна не заперечується учасниками справи, в той час як спір фактично існує про те, який орган уповноважений від імені держави управляти цим майном. 65. З огляду на те, що судами попередніх інстанцій встановлено обставини перебування спірного майна у державній власності в оперативному управлінні МО України в особі КЕВ м. Вінниці до моменту його передачі на баланс Мурованокуриловецької РДА та в подальшому в управління ДПА України і на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції з порушенням імперативних приписів пункту 4 Порядку N 1282, Велика Палата Верховного Суду вважає позовні вимоги обґрунтованими. 66. З цих же підстав не заслуговують на увагу безпідставні заперечення скаржників про те, що факт надходження майна до Збройних Сил України не тягне за собою набуття спеціального статусу цим майном. 67. Факт перебування спірного майна у віданні МО України в особі КЕВ м. Вінниці та обставини набуття спірного майна Збройними Силами України підтверджено рішенням виконкому Мур-Куриловецької районної Ради депутатів трудящих Вінницької області Української РСР від 14 березня 1959 року (протокол N 7) про обмін будинками, що належали райвійськкомату і дитячому садку, та рішенням виконкому Мурованокуриловецької районної ради депутатів трудящих N 61 від 03 березня 1967 року. 68. Відповідно до статті 6 Закону N 1075-XIV відчуження військового майна здійснюється МО України через уповноважені КМУ підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті. Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає КМУ за поданням МО України. Порядок відчуження військового майна визначається КМУ. 69. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій вказали, що спірне майно має статус військового майна і закріплене за МО України, оскільки рішення уповноваженого органу про його передачу до власності територіальної громади відсутнє. 70. Посилання скаржників на розпорядження Мурованокуриловецької РДА N 7 від 18 січня 2007 року (із змінами, внесеними розпорядженням N 103 від 13 березня 2007 року) "Про прийняття до сфери державної власності в управління частини приміщення філії Барсько - Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату" як на підставу набуття територіальною громадою права власності не заслуговують на увагу з огляду на наступне. 71. Згідно з цим розпорядженням Мурованокуриловецької РДА N 7 від 18 січня 2007 року спірні приміщення прийнято на баланс цієї РДА на підставі статей 6, 15, 19 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", пункту 4 статті 43 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", двосторонніх домовленостей з Вінницьким обласним військовим комісаріатом (лист-погодження від 12 жовтня 2006 року N Ф767) та акта приймання - передачі. Акт приймання - передачі до сфери управління Мурованокуриловецькою РДА частини приміщення філії Барсько - Мурованокуриловецького ОРВК підписаний комісією, утвореною відповідно до розпорядження Голови цієї РДА від 14 листопада 2006 року N 376 "Про утворення комісії для прийняття до сфери державної власності в управління частини приміщення Барсько - Мурованокуриловецького ОРВК". З боку комісаріату цей акт підписано військовим комісаром - ОСОБА_8. Водночас позивачі стверджують про відсутність повноважень у цієї особи на передачу спірного майна на баланс РДА. 72. Оцінка незаконності вибуття зі складу військового нерухомого майна та передачу його сфери державної власності в особі Міністерства доходів і зборів України здійснена судами попередніх інстанцій, якими встановлено відсутність повноважень у особи, яка надала згоду та передала військове майно. При цьому, судами досліджено докази, з яких вбачається, що згода на передачу військового майна надана та передача здійснена Вінницьким обласним військовим комісаріатом в особі військового комісара - ОСОБА_8, тоді як зазначено вище, відповідно до статті 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" передача військового майна, до якого належать приміщення військового комісаріату, здійснюються у спеціально визначеному КМУ порядку, про який зазначено вище. 73. З огляду на те, що Вінницький обласний військовий комісаріат не мав прав та повноважень надавати згоду на вилучення майна військового містечка і передачу його в управління Мурованокуриловецькою РДА, що належить до повноважень МО України, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про безпідставну передачу спірного майна Міністерству доходів і зборів України. 74. Відповідно до статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування" та статті 43 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку 75. Визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб полягає у позбавленні у судовому порядку або в іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного рішення, вчиненої дії і зобов'язання вказаних суб'єктів владних правовідносин вчинити певну дію для захисту порушеного цивільного права чи законного інтересу. 76. З огляду на те, що розпорядження Мурованокуриловецької РДА від 14 листопада 2006 року N 376 "Про утворення комісії для прийняття до сфери управління ДПА України частини приміщення філії Барсько-Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату" та від 24 січня 2007 року N 15 "Про передачу до сфери державної власності в управління ДПА України на баланс Барської міжрайонної податкової інспекції приміщення" видані з перевищенням повноважень та усупереч Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", оскільки ними порушено право власності держави в особі МО України, оскільки Мурованокуриловецька РДА розпорядилась військовим майном без відповідного на це права за відсутності рішення власника в особі МО України, тому розпорядження Мурованокуриловецької РДА про передачу майна іншій особі підставно визнано судами попередніх інстанцій недійсними. 77. За вказаних обставин доводи касаційної скарги з посиланням на те, що судами попередніх інстанцій не скасовано розпорядження Мурованокуриловецької РДА N 7 від 18 січня 2007 року (із змінами, внесеними розпорядженням N 103 від 13 березня 2007 року) "Про прийняття до сфери державної власності в управління частини приміщення філії Барсько - Мурованокуриловецького об'єднаного районного військового комісаріату" та на відсутність доказів проведення інвентаризації зазначеного майна з метою виявлення обставин нестачі військового майна, що передбачено Положенням про інвентаризацію військового майна у Збройних Силах України, затвердженим постановою КМУ N 748 від 03 травня 2000 року, не спростовують вищенаведених обставин та законних висновків судів попередніх інстанцій про те, що право оперативного управління спірним майном належить МО України. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Щодо суті касаційної скарги 78. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 79. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). 80. Оскільки місцевим й апеляційним господарськими судами повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано законодавство під час розгляду справи, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про необхідність залишення касаційної скарги Жмеринської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області та Державної фіскальної служби України без задоволення, а судових рішень - без змін, як таких, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. 81. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права. Щодо судових витрат 82. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Висновки щодо застосування норм права 83. Рішення щодо передачі об'єктів соціальної та інженерної інфраструктури, що перебувають в оперативному управлінні військових частин і передаються не у складі майнових комплексів органам, уповноваженим управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, приймаються МО України. 84. Спори щодоправомірності передання військового майна до сфери управління іншого органу мають приватноправовий характер, оскільки стосуються підстав набуття права власності на майно, та підлягають вирішенню в судах господарської юрисдикції. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Жмеринської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області та Державної фіскальної служби України залишити без задоволення. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 12 квітня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 червня 2017 року у справі N 902/219/16 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2018 року м. Київ Справа N 922/3204/17 Провадження N 12-133гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В., та представників учасників справи: Харківської міської ради - Грєнков І.В. розглянула у порядку спрощеного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Харківської міської ради на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Тихого П.В., Ільїна О.В., Слободіна М.М., у справі Господарського суду Харківської області за позовом Харківської міської ради до Фізичної особи-підприємця Ткаченко Олени Станіславівни про стягнення 1 432 532,25 грн Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У вересні 2017 року Харківська міська рада (далі - Рада) подала позов до Фізичної особи-підприємця Ткаченко Олени Станіславівни про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати в сумі 1432532,25 грн. нарахованих з 01 вересня 2014 року по 31 серпня 2017 року, внаслідок несплати відповідачем плати за користування земельною ділянкою. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій 2. 16 листопада 2007 року фізичною особою Ткаченко О.С. на підставі договору купівлі-продажу N 1913 придбано у ОСОБА_8 нежитлову будівлю літ. "АБ-3" загальною площею 2941 кв. м по АДРЕСА_1 (далі - нежитлова будівля). Право власності на цю нежитлову будівлю зареєстровано за Ткаченко О.С. з 19 листопада 2007 року. 3. Рішенням 49 сесії 5 скликання Харківської міської ради "Про надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації й обслуговування будівель і споруд" N 304/10 від 27 жовтня 2010 року громадянці Ткаченко О.С. надано в оренду земельну ділянку площею 0,4169 га за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення по АДРЕСА_1 для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі (штамповочний цех) строком до 01 жовтня 2015 року. 4. Речові права Ткаченко О.С. на земельну ділянку не зареєстровані, договір оренди землі не укладався. 5. Департаментом територіального контролю Харківської міської ради 06 вересня 2017 року здійснено обстеження земельної ділянки та встановлено, що ФОП Ткаченко О.С. використовує земельну ділянку площею 0,2609 га по АДРЕСА_1 для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі літ. "АБ-3", право власності на яку зареєстровано за фізичною особою Ткаченко О.С. За результатами обстеження складено акт з визначенням меж земельної ділянки відповідно до зовнішніх меж будівлі, площі та конфігурації. 6. Ткаченко О.С. перебуває на обліку як платник земельного податку за земельну ділянку площею 2456 кв. м по АДРЕСА_1 Нею повністю сплачено податок з 01 січня 2015 року по 31 травня 2017 року у розмірі 75109,92 грн. Орендна плата за відсутності укладеного договору не сплачувалась. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 7. Рішенням Господарського суду Харківської області від 29 листопада 2017 року позов задоволено частково; стягнуто з ФОП Ткаченко О.С. на користь Ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати у сумі 1 403 874,32 грн. в решті позову відмовлено внаслідок пропуску строку позовної давності. 8. Рішення мотивоване тим, що з часу виникнення у фізичної особи - Ткаченко О.С. права власності на нерухоме майно у Ткаченко О.С. як фізичної особи - підприємця виник обов'язок укласти та зареєструвати договір оренди на спірну земельну ділянку, яка використовується останньою для експлуатації й обслуговування придбаної будівлі та у комерційних цілях. Цього обов'язку ФОП Ткаченко О.С. не виконала, а отже без законних підстав зберігала у себе майно - кошти за оренду землі, що підлягають стягненню на підставі положень статті 1212 ЦК України. 9. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року скасовано рішення Господарського суду Харківської області від 29 листопада 2017 року, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки спір виник між Радою і Ткаченко О.С., як фізичною особою, тому не підлягає розгляду у господарських судах України. Роз'яснено позивачу, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства. 10. Постанова апеляційної інстанції мотивована тим, що спірна земельна ділянка надана Ткаченко О.С. в оренду як фізичній особі, а не фізичній особі-підприємцю, оскільки згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна від 16 листопада 2007 року N 1913 нежитлова будівля придбана нею як фізичною особою, а не фізичною особою-підприємцем. Крім того, згідно з витягом з додатку 1 до рішення 49 сесії Харківської міської ради 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації й обслуговування будівель і споруд" N 304/10 від 27 жовтня 2010 року громадянці Ткаченко О.С. надано в оренду строком до 01 жовтня 2015 року земельну ділянку площею 0,4169 га за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення по АДРЕСА_1 для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі. В той час як позивачем не надано доказів, що підтверджують використання спірної земельної ділянки відповідачем в комерційних цілях. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. У березні 2018 року Рада звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Харківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, а рішення Господарського суду Харківської області від 29 листопада 2017 року залишити в силі, вказуючи на помилковість висновків суду апеляційної інстанції про підвідомчість даного спору судам загальної юрисдикції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 12. Ухвалою від 14 травня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду передала справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. 13. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що Рада оскаржує постанову Харківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року з підстав порушення судами правил предметної та суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 14. Рада вважає, що господарський суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про закриття провадження у справі. Спірна земельна ділянка використовується фізичною особою - підприємцем Ткаченко О.С. для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі, власником якої вона є. Ткаченко О.С. зареєстрована як фізична особа - підприємець з 29 червня 1998 року, її основними видами діяльності є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. Ткаченко О.С. дає в оренду це нежитлове приміщення і отримує грошові кошти як фізична особа - підприємець. Використання нею спірної земельної ділянки як підприємцем підтверджується актом обстеження та визначення меж, площі і конфігурації земельних ділянок від 06 вересня 2017 року, складеним представниками Ради. Відтак, суд апеляційної інстанції невірно визначив характер спірних правовідносин і дійшов помилкового висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Доводи інших учасників справи 15. Відповідач не надав відзиву на касаційну скаргу. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції 16. Частиною другою статті 2 ЗК України визначено, що суб'єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Відповідно до статті 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. 17. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК України) України у редакції, чинній на час звернення Ради з даним позовом та на час розгляду справи у суді першої інстанції, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 18. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції та на час її розгляду Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 19. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК України) України у редакції, чинній на час звернення Ради з даним позовом та на час розгляду справи у суді першої інстанції, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, а також спорів, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (пункт 1 та пункт 6 частини другої статті 12). 20. Відповідно до статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. 21. Відповідно до статей 319 та 320 Цивільного кодексу власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, у тому числі для здійснення підприємницької діяльності. Здавання в оренду власного нерухомого майна нежитлового призначення може здійснюватися фізичними особами яку межах підприємницької діяльності, так і поза нею. Відтак, фізична особа може користуватися земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт нерухомості нежитлового призначення, з різними цілями - як пов'язаними зі здійсненням нею господарської діяльності, так і ні. Користування такою земельною ділянкою не свідчить про господарський характер відносин. Відповідний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі N 306/2004/15-ц. 22. Для встановлення факту користування земельною ділянкою з метою здійснення господарської чи підприємницької діяльності позивач мав довести суду факт здійснення фізичною особа-підприємцем певної господарської діяльності на цій земельній ділянці (виготовлення і реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг з метою отримання прибутку). 23. Позивач вважає, що земельна ділянка використовується Ткаченко О.С. у комерційних цілях як фізичною особою - підприємцем. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що Ткаченко О.С. зареєстрована як фізична особа - підприємець 29 червня 1998 року і основними видами її діяльності є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. 24. Основним доводом господарського суду апеляційної інстанції при закритті провадження у справі зазначена та обставина, що Ткаченко О.С. користувалася земельною ділянкою як фізична особа, а Радою неправомірно подано позов до Ткаченко О.С. як до фізичної особи - підприємця. При цьому апеляційний господарський суд послався на витяг з додатку 1 до рішення 49 сесії Харківської міської ради 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам у користування земельних ділянок для експлуатації й обслуговування будівель і споруд" N 304/10 від 27 жовтня 2010 року, яким громадянці Ткаченко О.С. надано в оренду строком до 01 жовтня 2015 року земельну ділянку площею 0,4169 га за рахунок земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення по АДРЕСА_1 для експлуатації й обслуговування нежитлової будівлі. Дані обставини свідчать про використання земельної ділянки у строк до 01 жовтня 2015 року Ткаченко О.С. як фізичною особою. 25. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками господарського суду апеляційної інстанції про те, що належних доказів, що підтверджують використання спірної земельної ділянки відповідачем в комерційних цілях, суду позивачем не надано і що відповідач набула у спірних правовідносинах цивільних прав на користування земельною ділянкою, без якої існування будівлі та її використання є неможливим, як фізична особа - суб'єкт земельних відносин. 26. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок місцевого господарського суду про те, що справа підлягає розгляду у порядку господарського судочинства лише тому, що Ткаченко О.С. з 29 червня 1998 року є фізичною особою-підприємцем. Належних доказів того, що Ткаченко О.С. використовує земельну ділянку з комерційною метою як фізична особа - підприємець, суду позивачем не надано. 27. Відтак, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, про що правильно вказано апеляційним господарським судом та закрито у зв'язку з цим провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України, оскільки спір не підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Щодо суті касаційної скарги 28. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 29. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України). 30. Оскільки апеляційним господарським судом повно, всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано законодавство під час розгляду справи, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про необхідність залишення касаційної скарги Ради без задоволення, а постанови апеляційної інстанції - без змін, як такої, що ухвалена з правильним застосуванням норм процесуального права. 31. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм процесуального права. Щодо судових витрат 32. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника. Керуючись статтями 300, 301, 304, 308, 309, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення. 2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року у справі N 922/3204/17 залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 12 червня 2018 року м. Київ Справа N 910/14465/17 Провадження N 12-65гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І. Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П. учасники справи: представник позивача - не з'явився представник відповідача - не з'явився представник Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - не з'явився розглянула касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та кредит" Валендюк В.С. (далі - Уповноважена особа Фонду, скаржник) на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2017 року (судді: Буравльов С.І. - головуючий, Руденко М.А., Пономаренко Є.Ю.) та ухвалу Господарського суду міста Києва від 04 вересня 2017 року (суддя Паламар П.І.) у справі N 910/14465/17Господарського суду міста Києва за позовом Міністерства фінансів України до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та кредит" Валендюк В.С. (зацікавлена особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб) про включення до реєстру кредиторів, ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У серпні 2017 року Міністерство фінансів України звернулося з позовом про включення до реєстру кредиторів до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та кредит" Валендюк В.С., в якому просило поновити строк для включення Міністерства фінансів України до реєстру акцептованих вимог кредиторів АТ "Банк "Фінанси та кредит". 1.2. В обґрунтування позовних вимог Міністерство фінансів України, з посиланням до приписів частини п'ятої статті 45 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", вказало про передбачене цією нормою право заявити уповноваженій особі Фонду про свої вимоги до банку, обґрунтовуючи підстави пропуску строку звернення із заявою про включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів. 1.3. Позивач зазначав, що постановою правління Національного Банку України N 898 від 17 грудня 2015 року відкликано банківську ліцензію та ініційовано процедуру ліквідації Акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит", а 17 вересня 2015 року виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення N 171 про запровадження в Банку тимчасової адміністрації та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку. 1.4. Міністерство фінансів України не мало можливості в установлений законодавством 30-денний термін подати заяву про включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів, оскільки Банк (позичальник) в порушення умов Договору про субкредитування не проінформував Міністерство фінансів України як позикодавця про початок процедури ліквідації. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд міста Києва ухвалою від 04 вересня 2017 року у прийнятті позовної заяви Міністерства фінансів України відмовив з урахуванням приписів статей 1, 21 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент винесення ухвали), Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з тих підстав, що уповноважена особа, як фізична особа, стороною у господарському процесі бути не може, а за наявності у позивача вимог до цієї особи такий спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 2.2. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2017 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 04 вересня 2017 року скасовано та передано справу на розгляд Господарського суду міста Києва. 2.3. Суд апеляційної інстанції вказав, що за визначенням, яке міститься у Законі України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" уповноважена особа фонду - це працівник фонду, який від імені та в межах повноважень фонду, передбачених законом та/або делегованих фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку; позивач заявив вимоги до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та кредит" не як до фізичної особи, а до особи, яка представляє інтереси Банку в межах своїх повноважень як працівника Фонду і виступає як ліквідатор банку, а такий спір підвідомчий господарським судам. 3. Короткий зміст вимог касаційної скарги про перегляд судових рішень 3.1. У листопаді 2017 року представник Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та кредит" подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просив суд скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 04 вересня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2017 року повністю та припинити провадження у справі. 3.2. Касаційну скаргу обґрунтовано доводами про невірне застосування судами приписів статті 12 Господарського процесуального кодексу України, порушення судами правил суб'єктної юрисдикції, оскільки відповідно до статей 1, 3, 4, 6 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд гарантування вкладів є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а Уповноважена особа Фонду виконує від імені Фонду делеговані останнім повноваження щодо ліквідації банку та гарантування вкладів фізичних осіб; спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають вирішенню за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, а не за правилами Господарського процесуального кодексу України. 3.3. Відтак, відповідач просить відступити від правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду України (постанови від 15 червня 2016 року у справі N 21-286а16 та від 16 лютого 2016 року у справі N 21-4846а15). 3.3. За доводами касаційної скарги частиною восьмою статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачено, що дія Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" на банки не поширюється, а ліквідаційна процедура, яка застосовується при ліквідації банку з ініціативи Національного банку України або за пропозицією Фонду суттєво відрізняється від процедури ліквідації інших суб'єктів господарювання, передбаченої нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", що регулює відносини у процедурі банкрутства за правилами господарського судочинства. Відповідна правова позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" N 8 від 20 травня 2013 року та інформаційному листі цього суду N 992/11/14-14 від 25 липня 2014 року. 4. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2018 року справу N 910/14465/17 з касаційною скаргою Уповноваженої особи Фонду на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 04 вересня 2017 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.2.Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, керуючись приписами частин четвертої та шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України, вказав про наявність підстав для передачі справи на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки касаційну скаргу у справі подано з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. 4.3. Водночас касаційний суд зазначив, що у матеріалах справи наявні копії постанов Судової палати в адміністративних справах та Судової палати у господарських справах Верховного Суду України про скасування у справах рішень адміністративного суду всіх інстанцій та закриття провадження в справах, в яких відповідачами є Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. 5. Позиція інших учасників справи. 5.1. Позивач у відзиві на касаційну скаргу заперечив проти її доводів та вказав, що Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" встановлює повноваження Фонду під час здійснення ліквідації банку, також передбачає, що уповноважена особа Фонду у своїй діяльності підзвітна Фонду, діє від імені банку в межах повноважень Фонду, і свої вимоги до банку кредитори заявляють саме такій уповноваженій особі, якій Фондом делеговано повноваження щодо складання акцептованих вимог кредиторів. У пункті шостому статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" зазначено, що ліквідація банку - процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Відтак, враховуючи зазначені норми матеріального права та приписи статті 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), висновки суду апеляційної інстанції, що спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) розглядаються за правилами господарського судочинства є законними та обґрунтованими і відповідають правовому висновку Верховного Суду України (постанови від 15 червня 2016 року у справі N 21-286а16 та від 16 лютого 2016 року у справі N 21-4846а15). 5.2. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб у письмових поясненнях надав роз'яснення по суті позову щодо застосування Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", встановлену вказаним законом процедуру призначення уповноваженої особи ліквідатора та порядок приймання вимог кредиторів. 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 6.1. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 6.2. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац 2 частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 6.3. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 6.4. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 6.5. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 6.6. За статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 6.7. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 6.8. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 6.9. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 6.10. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. 6.11. Відтак помилковим є застосування статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 6.12. Структура банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків визначені Законом України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон N 2121-III), за змістом статті 2 якого банком є юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків. 6.13. Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. 6.14. Згідно із частиною першою статті 3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, установлених цим Законом. На виконання свого основного завдання Фонд у порядку, передбаченому цим Законом, зокрема, здійснює процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організовує відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку (пункт 8 частини другої статті 4 цього Закону). 6.15. Аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що основні функції Фонду можуть мати як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і не містити владної складової, є спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків. 6.16. У розумінні Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" неплатоспроможним є банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення його до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом N 2121-III. Ліквідацією банку є процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до законодавства (пункти 6 і 8 частини першої статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). 6.17. За змістом частин першої, третьої статті 34 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, а виконавча дирекція Фонду у цей же строк призначає з числа працівників Фонду уповноважену особу Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду), якій Фонд делегує всі або частину своїх повноважень тимчасового адміністратора. Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання (частина п'ята статті 34 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). 6.18. З дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, установлених Фондом, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів - передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку. На період тимчасової адміністрації усі структурні підрозділи, органи та посадові особи банку підпорядковуються у своїй діяльності Фонду та уповноваженій особі Фонду в межах повноважень, установлених цим Законом та делегованих Фондом, і діють у визначених Фондом/уповноваженою особою Фонду межах та порядку (частини перша, друга статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). 6.19. Відповідно до частини п'ятої статті 45 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" протягом 30 днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи фонду кредитори мають право заявити уповноваженій особі Фонду про свої вимоги до банку. Вимоги фізичних осіб-вкладників у межах гарантованої Фондом відшкодування суми за вкладами не заявляються. У разі призначення уповноваженої особи Фонду, якій делеговано Фондом повноваження щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів, кредитори заявляють про свої вимоги до банку такій уповноваженій особі Фонду. 6.20. Системний аналіз наведених нормативних приписів дозволяє дійти висновку, що з моменту запровадження у банку тимчасової адміністрації Фонд набуває повноваження органів управління та контролю банку з метою реалізації покладених на нього чинним законодавством функцій. При цьому банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та відповідного самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації та внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 6.21.Такий правовий статус Фонду, визначений Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", дає підстави для висновку про те, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. При цьому в приватноправових відносинах, якими є здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не здійснює функцій суб'єкта владних повноважень у розумінні статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). 6.22. Водночас визначений статтею 3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" правовий статус Фонду, відповідно до якої він є, зокрема, юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні, - не впливає на правовий статус банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію або щодо якого розпочато процедуру ліквідації, оскільки Фонд розпоряджається майном такого банку від імені останнього й у межах виконання покладених на нього законодавством функцій щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку та не здійснює в цій частині жодних владних управлінських функцій. 6.23. Оскільки позивач оскаржує дії уповноваженої особи Фонду не як суб'єкта владних повноважень, а як органу управління банком, який здійснює заходи щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та грошових коштів, такий спір не є публічно-правовим. 6.24. При цьому, виходячи із суті позовних вимог, стороною у спорі є АТ "Банк "Фінанси та кредит", що фактично повинен бути відповідачем у цій справі в особі уповноваженої особи Фонду (а не сама уповноважена особа Фонду, як помилково вказано в позовній заяві); відповідно суд апеляційної інстанції правильно виходив зі змісту позовних вимог, які заявлені до Уповноваженої особи як до особи, що представляє АТ "Банк "Фінанси та кредит" в межах повноважень Фонду. 6.25. Втім, суд першої інстанції, керуючись приписами статті 48 Господарського процесуального кодексу України (в чинній нині редакції), наділений повноваженнями для визначення та залучення належного відповідача у цій справі. 6.25. Отже, зважаючи на предметну юрисдикцію та характер правовідносин у цій справі, наведені в касаційній скарзі доводи уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про неналежність цього спору до юрисдикції господарського суду Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані, натомість вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильних висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. Адже при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду господарських й адміністративних справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них Фонду чи його уповноваженої особи на стадії ліквідації чи банкрутства банку), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 6.26. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 16 лютого 2016 року в справі N 21-4846а15 і від 15 червня 2016 року в справі N 21-286а16 щодо застосування статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та поширення юрисдикції господарських судів на всі спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, повноваження органів управління та контролю якого здійснює Фонд (його уповноважена особа). 6.27. Аналогічна позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду також у постанові від 18 квітня 2018 року по справі N 910/8132/17. 6.28. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду - без задоволення. 7. Розподіл судових витрат 7.1. Відповідно до змісту статті 129 ГПК України розподіл судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, здійснюється за результатами вирішення спору. 8. Висновок про правильне застосування норм права 8.1. За змістом статей 1, 12 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), з урахуванням приписів Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" справи у спорах між суб'єктами господарювання, де однією зі сторін є банк, повноваження управління та контролю якого здійснює Фонд гарантування вкладів фізичних осіб під час процедури виведення такого банку з ринку або його ліквідації, у тому числі в особі уповноваженої особи (осіб) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, відносяться до юрисдикції господарських судів. Керуючись статтями 300-302, 306, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та кредит" Валендюк В.С. у справі N 910/14465/17 Господарського суду міста Києва залишити без задоволення. 2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2017 року у справі N 910/14465/17Господарського суду міста Києва залишити без змін. 3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 161/13250/15-ц Провадження N 14-173цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - військова частина 1141 Національної гвардії України (далі - ВЧ 1141), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 вересня 2017 року (у складі судді Крупінської С.С.) та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 25 жовтня 2017 року (у складі колегії суддів Осіпука В.В., Матвійчук Л.В., Русинчука М.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ВЧ 1141 про відшкодування майнової та моральної шкоди та стягнення грошової компенсації за недоотримане речове майно, УСТАНОВИЛА: У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив зобов'язати ВЧ 1141 нарахувати і виплатити йому грошову компенсацію за недоотримане речове майно за час проходження військової служби та відшкодувати завдану моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. Позовну заяву мотивовано тим, що позивач проходив військову службу у ВЧ 1141 на посаді начальника варти відділення начальників варт стрілецької роти. Наказом командира ВЧ 1141 від 19 грудня 2016 року його було звільнено в запас на підставі підпункту "б" пункту 1 частини восьмої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" за станом здоров'я. ОСОБА_3 указував, що під час проходження військової служби він перебував на речовому забезпеченні у відповідача і на день виключення з особового складу повинен був одержати від ВЧ 1141 за рахунок держави речове майно або грошову компенсацію замість нього, проте речове майно йому не видано, не сплачено і грошової компенсації замість такого майна. Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 вересня 2017 року відмовлено ОСОБА_3 у відкритті провадження у справі. Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 25 жовтня 2017 року ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 вересня 2017 року залишено без змін. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір виник з публічно-правових відносин, адже позов пред'явлений особою, яка проходила військову службу, до суб'єкта владних повноважень. У листопаді 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 вересня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 25 жовтня 2017 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені у касаційній скарзі Заявник у касаційній скарзі зазначив, що вказаний спір не належить до публічно-правових і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки предметом є понесені витрати за придбання військової форми, які відповідач зобов'язаний компенсувати, а також відшкодувати завдану моральну шкоду, отже, згідно із частиною першою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом і частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спір відноситься до цивільної юрисдикції. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У лютому 2018 року касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 передано до Верховного Суду. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. 12 березня 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду направлено відзив ВЧ 1141 на касаційну скаргу, у якому зазначено, що ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства з огляду на положення пункту 2 частини четвертої статті 12, пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент вирішення питання про відкриття провадження в указаній справі судом першої інстанції, та на частину першу статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Крім того, відповідач зазначав про те, що це й же спір було розглянуто в порядку адміністративного судочинства (справа N 803/809/17) та посилався на наявну судову практику розгляду аналогічних справ. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 11 квітня 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. ВеликаПалата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У справі, яка розглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ВЧ 1141 про стягнення компенсації вартості недоотриманого речового забезпечення відповідно до Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 року N 178 (далі - Порядок), у зв'язку з його звільненням з військової служби та припиненням службових відносин. Пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, установлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на публічно-правові спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій). Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України (у зазначеній редакції): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України (в редакції від 03 жовтня 2017 року). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. Пунктами 2, 3 Порядку визначено, що виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу. Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі, зокрема, й звільнення з військової служби. Частиною першою статті 177 ЦК України визначено, що об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Згідно із частиною першою статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. За змістом частини третьої статті 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Неотримання ОСОБА_3 речового майна (військової форми, одягу) за час проходження служби та під час звільнення в запас, а також відповідної компенсації за це майно, стало причиною позбавлення права власності позивача, зокрема, володіти, користуватися й розпоряджатися об'єктом власності (грошовими коштами). Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення позивача до суду з указаним позовом спрямоване на відновлення його майнового стану (порушеного права власності та ліквідації збитків, заподіяних його інтересам), на захист якого спрямовані засоби та норми, визначені саме цивільним і цивільним процесуальним законодавством. Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, помилково вважав спір між сторонами публічно-правовим, пов'язаним з проходженням та звільненням з публічної служби, у зв'язку із чим необґрунтовано відмовив позивачу у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії). Саме такий висновок міститься й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі N 14-62цс18 у спорі, який виник між військовою частиною та колишнім військовослужбовцем щодо правомірності набуття останнім права власності на речове майно, де констатовано, що такий спір має приватноправовий характер, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від указаного правового висновку. Щодо посилань ВЧ 1141 у відзиві на касаційну скаргу на те, що вказаний спір не може розглядатися в порядку цивільного судочинства повторно, оскільки уже вирішений адміністративним судом (справа N 803/809/17) (а. с. 42, 43, 43 зворот), то Велика Палата Верховного Суду вважає, що залишення позовної заяви без розгляду на підставі пункту 9 частини першої статті 155 КАС України (в редакції Закону України N 4054-VI від 17 листопада 2011 року) не означає вирішення спору по суті та не позбавляє права особу повторно звернутися до суду в загальному порядку, встановленому законом. Частиною четвертою статті 406 ЦПК України (в редакції від 03 жовтня 2017 року) установлено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України (в редакції від 03 жовтня 2017 року) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. За таких обставин ухвали судів першої й апеляційної інстанцій не можуть вважатися законними й обґрунтованими, підлягають скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду. З огляду на те, що розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити. Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 25 жовтня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 19 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 2а/8979/08/1370 Провадження N 11-515апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2016 року (у складі колегії суддів Бруновської Н.В., Гулида Р.М., Шавеля Р.М.) у справі за позовом заступника прокурора Львівської області до Виконавчого комітету Львівської міської ради, Львівської міської ради, за участю третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У липні 2008 року заступник прокурора Львівської області звернувся до Галицького районного суду Львівської області з позовом про визнання неправомірними дій Виконавчого комітету Львівської міської ради (далі - Виконком Львівської міськради) та зобов'язання у місячний термін вжити відповідних заходів для усунення порушень вимог законодавства України, зазначених у поданні першого заступника прокурора Львівської області від 19 березня 2008 року N 7/1-304-04. Галицький районний суд міста Львова ухвалою від 20 листопада 2008 року передав цю справу на розгляд до Львівського окружного адміністративного суду. 04 березня 2009 року заступник прокурора Львівської області звернувся із заявою про зміну позовних вимог, у якій просив зобов'язати Виконком Львівської міськради виконати належним чином покладені на його посадових осіб організаційно-розпорядчі функції, а саме: - здійснити державну реєстрацію права власності територіальної громади АДРЕСА_1 - розглянути питання повернення у комунальну власність територіальної громади м. Львова незаконно приватизованих житлових приміщень будинку; - розглянути по суті звернення громадян щодо законності приватизації окремих житлових приміщень; - ініціювати перед уповноваженими органами, які здійснюють контролюючі функції відносно арбітражних керуючих - ліквідаторів, законність тривалого завершення ліквідаційної процедури Державного підприємства Закритого акціонерного товариства "Левтектс" (далі - ДП "Текстиль" ЗАТ "Левтектс"); - вжити заходів щодо приведення житлових приміщень до технічних вимог для житлових квартир; - розглянути питання щодо правомірності закріплення житлових приміщень будинку за окремими мешканцями, які тривалий час в ньому не проживали. 06 квітня 2016 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 подали до суду першої інстанції клопотання про їх вступ у справу як третіх осіб із самостійними вимогами про зобов'язання Виконкому Львівської міськради внести зміни до рішення від 23 серпня 2006 року N 995, а саме: замінити п. 1.3 із "надати статус житлового будинку гуртожитку на АДРЕСА_1" на "здійснити перепланування житлових приміщень у гуртожитку на АДРЕСА_1 до технічних вимог для житлових квартир"; п. 4 рішення вважати п. 5; рішення доповнити п. 4 "надати статус житлового будинку гуртожитку на АДРЕСА_1 після виконання п. 1.1, 1.2, 1.3, 2, 3. Львівський окружний адміністративний суд постановою від 20 квітня 2016 року позов задовольнив та зобов'язав Виконком Львівської міськради виконати належним чином покладені на нього організаційно-розпорядчі функції, а саме: - здійснити державну реєстрацію права власності територіальної громади АДРЕСА_1 - розглянути питання повернення незаконно приватизованих житлових приміщень будинку; - розглянути звернення громадян щодо законності приватизації окремих житлових приміщень по суті; - ініціювати перед уповноваженими органами, які здійснюють контролюючі функції відносно арбітражних керуючих - ліквідаторів, перевірку законності тривалого завершення ліквідаційної процедури ДП "Текстиль" ЗАТ "Левтекс"; - вжити заходів щодо приведення житлових приміщень до технічних вимог для житлових квартир; - розглянути питання стосовно правомірності закріплення за окремими мешканцями житлових приміщень будинку, які тривалий час в ньому не проживали. Також суд зобов'язав Виконком Львівської міськради внести зміни до рішення від 23 серпня 2006 року N 995, а саме: замінити п. 1.3 із "надати статус житлового будинку гуртожитку на АДРЕСА_1" на "здійснити перепланування житлових приміщень у гуртожитку на АДРЕСА_1 до технічних вимог для житлових квартир; п. 4 рішення вважати п. 5; рішення доповнити п. 4 "надати статус житлового будинку гуртожитку на АДРЕСА_1 після виконання п. 1.1, 1.2, 1.3, 2, 3. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 23 листопада 2016 року скасував постанову суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У грудні 2016 року треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2016 року та просили залишити в силі постанову Львівського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2016 року, оскільки вважають, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим. У касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зазначили, що оскільки в цій справі дослідженню підлягають дії Львівської міськради та її виконавчих органів, які є суб'єктами владних повноважень і в цих спірних правовідносинах здійснювали владні управлінські функції, цей спір є адміністративним та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 грудня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 25 квітня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 14 травня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2016 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження на 13 червня 2018 року. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Виконком Львівської міськради рішенням від 23 серпня 2006 року N 995 надав гуртожитку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 статус житлового будинку та зобов'язав Шевченківську районну адміністрацію м. Львова провести інвентаризацію житлових і нежитлових приміщень гуртожитку; скласти акти обстеження фактичного проживання та реєстрації мешканців із зазначенням номерів, житлової і загальної площі приміщень; виготовити технічну документацію на будинок із врахуванням фактично існуючих перепланувань житлових і нежитлових приміщень; укласти договори житлового найму з мешканцями, які проживають і зареєстровані у житлових приміщеннях будинку. Прокуратура Львівської області провела перевірку законності дій службових осіб щодо прийняття та виконання виконавчими органами Львівської міськради зазначеного рішення, за результатами якої встановила ряд порушень чинного законодавства, у зв'язку з чим внесла подання Львівському міському голові від 19 березня 2008 року про усунення порушень вимог Житлового кодексу УРСР, Господарського процесуального кодексу України, Законів України від 19 червня 1992 року N 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду", від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Виконком Львівської міськради відхилив подання прокуратури Львівської області від 19 березня 2008 року і листом від 26 травня 2008 року повідомив позивача, про відсутність у діях посадових осіб Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міськради, Шевченківської районної адміністрації м. Львова та інших виконавчих органів міськради порушень чинного законодавства, оскільки вони були спрямовані на захист житлових інтересів мешканців гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 які набули гарантійного характеру щодо забезпечення громадян правом на житло. Вважаючи, що Виконком Львівської міськради не усунув зазначених порушень вимог законодавства України, заступник прокурора Львівської області звернувся до суду із цим позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження ухвали суду апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України в редакції Закону N 2147-VIIIcyд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Закриваючи провадження у справі, Львівський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки позивач намагається захистити порушене цивільне (житлове) право фізичних осіб, а отже, спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, а пов'язаний з вирішенням питання щодо права користування житловим приміщенням (перепланування житлового приміщення, виселення осіб, які тривалий час не проживали в житловому приміщенні, приватизація житлових приміщень, реєстрація права власності тощо). Велика Палата Верховного Суду погоджується з наведеним висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судом рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями ст. 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні брати за основу суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Спір у цій справі пов'язаний із реалізацією житлових прав громадян, зокрема права на користуванням жилим приміщенням, його приватизації, тобто цивільного права. Між виконавчими органами Львівської міськради та фізичними особами, які проживають у спірному приміщенні й в інтересах яких звернувся заступник прокурора Львівської області, не виникають публічноправові відносини. У даному випадку відповідач не здійснює владних управлінських функцій, а виступає як особа, яка представляє власника майна житлового фонду. Права, за захистом яких звернувся до суду позивач та треті особи, виникають із житлових відносин, що охоплюють питання права користування мешканцями будинку його житловими приміщеннями, зокрема: здійснення перепланування, приватизація, реєстрація права власності житлових приміщень, виселення осіб, не проживаючих в ньому тривалий час тощо. Отже, судом апеляційної інстанції вірно встановлено, що заступник прокурора Львівської області та треті особи обґрунтовують підстави для визнання протиправним оскаржуваного рішення Виконкому Львівської міськради не порушенням органом місцевого самоврядування владних управлінських функцій, а необхідністю захисту житлових прав мешканців будинку, які нібито порушені міськрадою та її виконавчими органами. Відповідно до ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у порядку цивільного судочинства суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема, спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 232 з 268 квартир в будинку АДРЕСА_1 на час розгляду справи судом першої інстанції вже приватизовані, а нежитлові приміщення першого поверху перебувають у державній власності, що підтверджується відповідним свідоцтвом. За таких обставин суд апеляційної інстанції, враховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад цього спору, дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що вказаний спір не має публічно-правового характеру, не підпадає під юрисдикцію адміністративних судів, а тому має бути розглянутий за правилами, визначеними ЦПК України. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 02 грудня 2014 року у справі N 21-530а14, від 23 лютого 2016 року у справі N 6551а15 та у постанові ВеликоїПалати Верховного Суду від 12 березня 2018 року у справі N 461/14599/13-а. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо немає підстав для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2016 року залишити без задоволення. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  11. ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Д.А. Гудими та В.С. Князєва Справа N 9-484/2004 (Со-77/04) Провадження N 13-9зво18 Короткий виклад історії справи 1. 15 листопада 2002 року слідчий слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ (далі також - СУ ГУ МВС) України в м. Києві порушив кримінальну справу за частиною першою статті 176 Кримінального кодексу (далі також - КК) України на підставі результатів розгляду матеріалів перевірки, проведеної працівниками Департаменту протидії злочинності у сфері економіки МВС України в м. Києві (далі також - ДПЗСЕ), за фактом порушення авторського права корпорації "Майкрософт", що завдало матеріальної шкоди у великому розмірі. 2. 20 серпня 2002 року згідно з вказаними матеріалами під час проведення огляду офісного приміщення приватних підприємців ОСОБА_4 (далі також - заявник) та ОСОБА_5 було вилучене належне їм майно, що знаходилося у цьому приміщенні, а також в автомобілі та гаражі. 3. 20 листопада 2002 року постановою слідчого СУ ГУ МВС України в м. Києві вилучене майно було приєднане до матеріалів кримінальної справи як речові докази, які постановлено зберігати у ДПЗСЕ до вирішення питання відповідно до закону. 4. 25 квітня 2006 року вказані матеріали кримінальної справи передані до слідчого відділу (далі - СВ) Шевченківського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ (далі - РУ ГУ МВС) України в м. Києві для організації подальшого розслідування. 5. 19 вересня 2008 року слідчий СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві зупинив досудове слідство у кримінальній справі на підставі пункту 3 частини першої статті 206 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі також - КПК 1960 року) через невстановлення особи, яка вчинила злочин; кримінальна справа була передана до архіву СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві для зберігання. 6. Неодноразові звернення заявника до правоохоронних органів залишалися без розгляду по суті. Так, 4 квітня 2004 року СУ ГУ МВС України в м. Києві у відповідь на звернення заявника повідомило про відсутність підстав для порушення кримінальної справи щодо нього. 7. 25 лютого 2005 року СУ ГУ МВС України в м. Києві відмовило у задоволені заяви ОСОБА_4 про закриття справи через відсутність складу злочину. 8. Заявник також оскаржив у судовому порядку постанову про порушення кримінальної справи. 9. 26 червня 2003 року Шевченківський районний суд м. Києва постановою відмовив у задоволенні цієї скарги, оскільки згідно з частиною шостою статті 234 КПК 1960 року оскаржити можна лише постанову про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи. 10. 17 вересня 2003 року Апеляційний суд м. Києва ухвалою скасував постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 26 червня 2003 року, а провадження у справі закрив. 11. 13 липня 2004 року Верховний Суд України ухвалою змінив рішення апеляційного суду: виключив з ухвали вказівку про закриття провадження у справі, а матеріали справи направив Шевченківському районному суду м. Києва для розгляду по суті. 12. 14 жовтня 2004 року Шевченківський районний суд м. Києва постановою задовольнив скаргу заявника, скасувавши постанову слідчого СУ ГУ МВС України в м. Києві від 15 листопада 2002 року про порушення кримінальної справи. 13. 24 грудня 2004 року Апеляційний суд м. Києва ухвалою скасував постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року та відмовив у задоволенні скарги заявника. 14. Апеляційний суд в ухвалі зазначив, що суд першої інстанції, не перевіривши допустимість доказів, вдався до їх оцінки, що не мав права робити, оскільки така перевірка здійснюється на стадії досудового слідства або під час розгляду справи по суті. Недотримання порядку порушення кримінальної справи, передбаченого частиною другою статті 98 КПК 1960 року (щодо конкретної особи, а не за фактом вчинення злочину), як вказав апеляційний суд, можна виправити заходами реагування з боку прокурора. А крім того, порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину не завдало невиправної шкоди заявнику, яка би вимагала скасування відповідної постанови. 15. 25 липня 2005 року Верховний Суд України постановою відмовив заявнику у витребуванні матеріалів справи для перевірки та зазначив, що в касаційному порядку можуть бути перевірені лише судові рішення, якими закінчено провадження у справі. А тому відповідно до вимог статті 383 КПК 1960 року касаційна скарга на ухвалу апеляційного суду не може бути предметом розгляду суду касаційної інстанції. 16. 7 липня 2016 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Зосимов проти України" ("Zosymov v. Ukraine", заява N 4322/06) постановив рішення (далі - рішення ЄСПЛ), в якому встановив такі порушення прав заявника: 16.1. Щодо стверджуваного незаконного обшуку (огляду) офісу заявника, його автомобіля та гаража, вилучення та зберігання працівниками міліції його майна, а також відсутності у нього можливості подати відповідні скарги - порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (національне законодавство не передбачало достатніх гарантій проти свавілля працівників міліції та не відповідало вимогам якості закону у розумінні Конвенції, а тому оскаржуване втручання не було здійснено "згідно із законом"); 16.2. Щодо права власності на майно, яке було приєднане до матеріалів кримінальної справи як речові докази, - порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (оскільки для повернення такого майна заявник мав дочекатися результатів відповідного кримінального провадження, яке було протягом багатьох років зупинене без будь-яких перспектив прогресу; національне законодавство не надавало заявнику жодних засобів оскарження необхідності зберігання його майна працівниками міліції; у заявника була відсутня можливість ініціювати перегляд незалежним національним органом влади своєчасно із наданням необхідних процесуальних гарантій законності вилучення та зберігання майна протягом тривалого часу). 16.3. Щодо відсутності ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарг заявника за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції - порушення статті 13 Конвенції. 17. За наслідками розгляду справи заявника ЄСПЛ присудив йому справедливу сатисфакцію у розмірі 6 000 євро компенсації моральної шкоди за вказані порушення Конвенції. 18. Заявник звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у зв'язку із встановленням рішенням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань. Просив, зокрема, скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишити в силі постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. 19. Мотивував тим, що постанова суду першої інстанції є законною й обґрунтованою, а повернути йому як власнику вилучені речі можна лише у випадку скасування постанови про порушення кримінальної справи, оскільки лише тоді вони втратять статус речових доказів. Заявник вважав, що саме такий захід індивідуального характеру зможе відновитийого попередній юридичний стан. 20. 30 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду постановою залишила заяву про перегляд судових рішень без задоволення (далі - постанова). Зокрема, ВеликаПалата Верховного Суду вважала, що відсутні підстави для задоволення вимоги заявника про забезпечення "такого заходу індивідуального характеру як розгляд справи зі скасуванням судового рішення апеляційного суду як незаконного". 21. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову так: 21.1. Рішення ЄСПЛ не містить висновку про те, що встановлені стосовно заявника порушення Конвенції "були спричинені рішенням судової установи, яке ухвалене в межах кримінальної справи та надалі зумовлює шкідливі наслідки, що не можуть бути усунуті (виправлені) іншим способом, аніж скасуванням ухвали апеляційного суду"; 21.2. ЄСПЛ визнав обґрунтованими лише скарги щодо незаконного обшуку (огляду) офісу, автомобіля та гаража заявника, вилучення та зберігання правоохоронними органами його майна та відсутності в нього можливості подати відповідні скарги; 21.3. Стосовно заявника повне відновлення (restitutio in integrum) попереднього юридичного стану, який він мав до порушення Конвенції, а тим більше шляхом скасування ухвали апеляційного суду, неможливе, оскільки ЄСПЛ констатував порушення Конвенції на стадії досудового розслідування кримінальної справи та не встановив жодних порушень судами України вимог закону та Конвенції, з огляду на що відсутні підстави для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною і для її скасування. Підстави для висловлення окремої думки та мотиви, якими вона обґрунтована 22. Не можемо погодитися з думкою більшості колег, які підтримали постанову в частині відмови у задоволенні вимоги заявника скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишити в силі постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. 23. Вважаємо, що ця вимога заявника для забезпечення відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який він мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum), мала бути задоволеною. 24. На жаль, застосований Великою Палатою Верховного Суду формальний підхід до вирішення зазначеної вимоги без звернення до приписів Конституції України та Конвенції лише підтвердив відсутність у правовій системі України як до, так і після ухвалення рішення ЄСПЛ, ефективного засобу юридичного захисту права власності заявника. 25. Більше того, на наш погляд, у вказаній частині постанова Великої Палати Верховного Суду не є належним механізмом виконання рішення ЄСПЛ щодо захисту права власності заявника, який би мав бути забезпеченим на національному рівні для виконання зобов'язання України за пунктом 1 статті 46 Конвенції. Щодо права на оскарження постанови про порушення кримінальної справи 26. На момент звернення заявника та розгляду його скарги на постанову про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину КПК 1960 року не передбачав можливості такого оскарження, оскільки постанова не стосувалася заявника. 27. Вказана формальна перешкода для оскарження постанови про порушення кримінальної справи у судовому порядку була тим обмеженням права на судовий захист, яке дозволяло органам досудового слідства створювати ситуації, в одну з яких потрапив заявник, майно якого більш ніж 15 років має статус речових доказів у кримінальній справі, що не розслідується. 28. Лише з 18 січня 2007 року, а саме з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи" N 462-V від 14 грудня 2006 року, прямо гарантована можливість звернення до суду зі скаргою на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину, особою, інтересів якої стосується ця справа, з достатнім обґрунтуванням порушення прав і законних інтересів такої особи. 29. У рішенні суду першої інстанції, яке заявник просив залишити в силі, ще 14 жовтня 2004 року було встановлено, що на час порушення кримінальної справи орган досудового слідства фактично надав заявнику статус підозрюваного, що підтверджується зверненням слідчого до суду з поданням про проведення обшуку за місцем проживання заявника та його дружини, а також постановами судді про проведення такого обшуку. 30. Шевченківський районний суд м. Києва постановою від 14 жовтня 2004 року скасував постанову слідчого про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину. В основу обґрунтування вказаного рішення за відсутності відповідних приписів КПК 1960 року, на нашу думку, правомірно покладене право заявника на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України, що має вищу юридичну силу, ніж згаданий КПК (багато приписів якого не відповідали ні Конституції України, ні Конвенції). Щодо застосування restitutio in integrum у цій справі 31. Заявник ставив перед Великою Палатою Верховного Суду питання, зокрема, про поновлення його права власності на вилучені речі, а ЄСПЛ у своєму рішенні якраз і встановив незаконність їх вилучення та порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 32. Оскільки pacta sunt servanda, тобто кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись (стаття 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів), Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, в яких вона є стороною (пункт 1 статті 46 Конвенції). 33. Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон) передбачає, що рішення ЄСПЛ може бути виконане шляхом виплати відшкодування (статті 8-9), вжиття додаткових заходів індивідуального характеру (статті 10-12), а також заходів загального характеру (статті 13-15). 34. З метою забезпечення відновлення порушених конвенційних прав, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: 1) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції та протоколів до неї (restitutio in integrum), зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом; 2) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ (стаття 10 Закону). 35. У Рекомендації N R (2000) 2, ухваленій 19 січня 2000 року, Комітет міністрів Ради Європи зазначив, що практика здійснення нагляду за виконанням рішень Суду показує, що у виняткових випадках повторний розгляд справи або поновлення провадження є найбільш ефективним, якщо не єдиним, засобом досягнення restitutio in integrum.Тому Комітет міністрів закликав держави-учасниці Ради Європи запровадити механізм перегляду справи після встановлення ЄСПЛ порушення Конвенції, особливо у разі: i) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; ii) коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що: a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 36. ЄСПЛ наголошував, що "процедура відновлення провадження у справі повинна забезпечувати можливість органам держави-відповідача дотриматися висновків та духу рішення Суду, а також процесуальних гарантій, закріплених у Конвенції. … відновлення провадження, в ході якого було порушено Конвенцію, не є самоціллю; це лише засіб, хоча й ключовий, що може бути використаний для досягнення конкретної мети - повного та належного виконання рішення Суду" (рішення у справі ""Швейцарський союз проти ферм" проти Швейцарії (N 2)" від 30 червня 2009 року (""Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT)" v. Switzerland (No. 2)"), заява N 32772/02, § 90). 37. Згідно зі статтею 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору. Поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору. 38. Юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї (пункт 1 статті 32 Конвенції). 39. ЄСПЛ неодноразово вказував, що "держава-відповідач, яка порушила Конвенцію або протоколи до неї, зобов'язана виконати рішення Суду у будь-якій справі, стороною в якій вона є. Тобто, часткове або повне невиконання рішення Суду є підставою для міжнародно-правової відповідальності Договірної держави. Відповідна Договірна держава зобов'язана не тільки виплатити потерпілим кошти, присуджені Судом як справедливу сатисфакцію, але й вжити заходи індивідуального характеру та/або, за необхідності, заходи загального характеру, спрямовані на припинення встановленого Судом порушення та усунення його негативних наслідків з метою повернути заявника, наскільки це можливо, у стан, в якому він перебував би, якби вимоги Конвенції не було порушено" (рішення у справі ""Швейцарський союз проти ферм" проти Швейцарії (N 2)" від 30 червня 2009 року (""Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT)" v. Switzerland (No. 2)"), заява N 32772/02, § 85). 40. Тобто, рішення ЄСПЛ має виконуватися державою не лише формально (для забезпечення дотримання визначених національним законом процедур), але й фактично (з метою повернути заявника настільки, наскільки це можливо, у стан, в якому він перебував би, якби вимоги Конвенції не було порушено). 41. Виконуючи рішення ЄСПЛ, держава повинна враховувати цілі Конвенції, зокрема пункту 1 статті 32 і пункту 1 статті 46 Конвенції, а також наступну практику застосування цих статей. 42. Велика Палата Верховного Суду згідно з Рекомендацією Комітету міністрів Ради Європи N R (2000) 2, на наш погляд, мала встановити, що заявник і далі зазнає значних (з огляду на вартість вилученого у нього майна) негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, а саме постанови про порушення кримінальної справи від 15 листопада 2002 року (до матеріалів якої було приєднане вилучене у заявника майно), у скарзі на яку 24 грудня 2004 року відмовив Апеляційний суд м. Києва, скасувавши постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. Крім того, видається очевидним, що рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що в основі визнаного порушення права власності заявника лежали суттєві процедурні недоліки (хай навіть і пов'язані з недосконалістю КПК 1960 року), які ставлять під серйозний сумнів результат провадження на національному рівні за скаргою на постанову про порушення кримінальної справи. 43. Натомість, Велика Палата Верховного Суду дійшла прямо протилежних висновків: врахувала присуджену ЄСПЛ компенсацію моральної шкоди, завданої порушеннями статей 8 і 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї, як одну з підстав (поряд з "оцінкою та аналізом наведених ЄСПЛ фактів і констатованим характером (змістом) порушень Конвенції"), щоби "вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які [мабуть, маються на увазі конвенційні права] за цих обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, що існували до вчинення порушень". 44. З огляду на це може складатися враження, що 6 000 євро, присуджених ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду вважала грошовою компенсацією не моральної шкоди, а збитків від втрати майна, долученого в якості речових доказів до кримінальної справи. Хоча з тексту рішення ЄСПЛ випливає, що справедлива сатисфакція не була спрямована на покриття матеріальних втрат заявника. 45. Крім того, висновок Великої Палати Верховного Суду про неможливість відновлення юридичного стану заявника, який він мав до порушення його конвенційних прав, зокрема і права власності, не ґрунтується на попередньо наведеній у постанові Великої Палати Верховної Суди аргументації. Чому неможливо відновити право власності заявника, з тексту постанови Великої Палати Верховного Суду незрозуміло. А твердження у вказаній постанові про те, що "у таких випадках [як у справі заявника] засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру" можна розглядати як спробу Великої Палати Верховного Суду усунутися від застосування принципу restitutio in integrum у цій справі. 46. Свідченням цьому є і висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що "таке повне відновлення [становища заявника], а тим більше шляхом скасування ухвали апеляційного суду, неможливе, оскільки ЄСПЛ констатував порушення Конвенції щодо заявника на стадії досудового розслідування кримінальної справи та не встановив жодних порушень судами України вимог закону та Конвенції, у зв'язку із чим відсутні підстави для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною та її скасування". 47. Вочевидь, відновлення права власності заявника на майно, долучене до матеріалів кримінальної справи в якості речових доказів, не може бути частиною заходів загального характеру, а також ніяк не пов'язане з відшкодуванням завданої заявникові моральної шкоди, аналізом причин порушення Конвенції в його справі та з пошуком шляхів усунення цих порушень, які відомі та зрозумілі, виходячи зі змісту рішення ЄСПЛ. 48. Крім того, констатація порушення Конвенції щодо заявника на стадії досудового розслідування кримінальної справи та відсутність порушень судами України вимог Конвенції під час розгляду скарги заявника на постанову про порушення кримінальної справи, не є свідченням "відсутності підстав для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною та її скасування". 49. Видається, що Велика Палата Верховного Суду надто вузько витлумачила припис пункту 2 частини третьої статті 459 Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року N 4651-VI (далі - КПК 2012 року), стверджуючи, що вона має право переглядати судові рішення та за наявності для цього підстав втручатися в них у випадку, коли міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановить порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи лише судом. 50. Якщо ЄСПЛ встановив порушення конвенційних прав на стадії досудового розслідування, і такі порушення не були усунуті під час розгляду відповідного питання судом на національному рівні, навряд чи є підстави стверджувати, що відсутні порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом (навіть за відсутності рішення ЄСПЛ про визнання порушення статті 6 Конвенції). Допущені на стадії досудового розслідування порушення конвенційного права власності "отруїли" подальше судове провадження за скаргою заявника на постанову про порушення кримінальної справи. Зрештою, як видається, поняття "вирішення справи судом" (пункт 2 частини третьої статті 459 КПК 2012 року) за аналогією з поняттям "справедливий суд" (пункт 1 статті 6 Конвенції) може охоплювати і стадії провадження, що передують власне судовому розгляду. 51. Встановленого ЄСПЛ порушення права власності заявника на майно, долучене в якості речових доказів до вказаної справи, достатньо для того, аби держава відновила це право найбільш ефективним способом. На нашу думку, таке відновлення можливе шляхом скасування ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишення в силі постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. По-перше, саме остання у ситуації заявника може вважатися ефективним засобом відновлення його права власності (Велика Палата Верховного Суду в постанові не надала оцінки доводам заявника про те, що повернути йому як власнику вилучені речі можна у випадку скасування постанови про порушення кримінальної справи, оскільки лише тоді вони втратять статус речових доказів). По-друге, інших ефективних засобів відновлення цього права у процедурі виконання рішення ЄСПЛ законодавство України не передбачає. По-третє, рішення ЄСПЛ, зокрема, в частині вжиття заходів індивідуального характеру має бути належно виконане згідно з пунктом 1 статті 46 Конвенції незалежно від того, який "арсенал" юридичних засобів передбачає національне законодавство і які повноваження має Велика Палата Верховного Суду згідно з процесуальним законом. 52. Відтак, застосування формального підходу до виконання рішення ЄСПЛ у цій справі, зокрема, з посиланням на приписи внутрішнього законодавства, яке за змістом не передбачає конкретних ефективних засобів юридичного захисту права власності заявника, на наш погляд, не може бути виправданим. 53. ЄСПЛ неодноразово висловлювався стосовно неприйнятної практики Верховного Суду України, який, незважаючи на встановлення у рішенні ЄСПЛ серйозних порушень конвенційних прав, відмовляв заявникам у перегляді відповідних національних судових рішень. Так, у рішенні в справі "Бочан проти України N 2" від 5 лютого 2015 року ("Bochan v. Ukraine (no. 2)", заява N 22251/08, § 64) ЄСПЛ зазначив, що "обґрунтування Верховного Суду України можна тлумачити лише як "грубе свавілля" або "відмову у правосудді" у тому розумінні, що викривлений виклад рішення 2007 року у першій справі "Бочан проти України" ("Bochan v. Ukraine") призвів до руйнування намагань заявниці домогтися розгляду у рамках передбаченої національним законодавством процедури касаційного типу її майнових вимог на підставі рішення Суду у попередній справі". 54. Як видається, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року теж відмовила заявнику у правосудді, застосувавши такий, що не узгоджується з духом Конвенції, підхід до виконання рішення ЄСПЛ в частині виправлення допущеного Україною порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 55. Тим самим Велика Палата Верховного Суду фактично спонукала заявника самостійно виконувати рішення ЄСПЛ, а саме: з метою захисту порушеного державою права власності написати заяву, на підставі якої інформація про кримінальне правопорушення у справі, в якій у заявника було вилучено як речові докази майно, буде внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Після цього у кримінальному провадженні згідно з КПК 2012 року будуть розпочаті слідчі дії, а заявник зможе застосувати механізми захисту, передбачені цим КПК. Проте, вочевидь, виконання рішення ЄСПЛ не може бути обов'язком заявника, а тим більше таким, що по суті зумовлює ініціювання ним слідчих дій (які можуть бути спрямовані проти самого заявника) для повернення майна, долученого у 2002 році до матеріалів зданої в архів кримінальної справи. 56. У рішенні ЄСПЛ вказав, що розтлумачене компетентними судовими органами національне законодавство не передбачало жодних процесуальних гарантій, які давали би можливість оскаржити дії працівників міліції. Тому ЄСПЛ визнав порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з відсутністю у заявника ефективних національних засобів юридичного захисту, зокрема його права власності (§ 94). 57. Відмовивши у задоволенні вимоги заявника про скасування ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та про залишення в силі постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року, Велика Палата Верховного Суду фактично підтвердила, що в Україні з 2002 року відсутні ефективні засоби юридичного захисту права власності заявника. Судді Великої Палати Верховного Суду Д.А. Гудима В.С. Князєв
  12. ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Британчука В.В., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Ситнік О.М. на постанову від 10 квітня 2018 року у справі N 1519/2-787/11 провадження N 14-48цс18 Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) викладаємо окрему думку. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 24 травня 2016 року в задоволенні позову Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_5, за участю третьої особи - Одеської міської ради, про зобов'язання привести самочинно реконструйоване домоволодіння до попереднього стану - відмовлено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради подала до суду апеляційну скаргу. Ухвалою від 08 листопада 2016 року Апеляційний суд Одеської області рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 24 травня 2016 року скасував та провадження у справі закрив. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, апеляційний суд керувався тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки відносини між сторонами є публічно-правовими. 28 листопада 2016 року Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин та дійшов помилкового висновку про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Постановою від 10 квітня 2018 року Велика Палата Верховного Суду, касаційну скаргу Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради залишила без задоволення, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року - без змін. Постановляючи таку ухвалу, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого. У справі, яка розглядається, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради звернулася до суду з позовом, у якому просила суд зобов'язати ОСОБА_5 за свій рахунок привести до попереднього стану житловий будинок, мотивувавши свої вимоги тим, що будівництво та реконструкцію відповідач здійснив без необхідних дозвільних документів та з недотриманням вимог, зокрема, законів України від 24 лютого 1994 року N 4004-XII "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", від 17 грудня 1993 року N 3745-XII "Про пожежну безпеку", від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність" та низки підзаконних актів. Отже, спірні правовідносини в цій справі обумовлені реалізацією позивачем передбачених Законом України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" делегованих повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов'язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб'єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а відтак і публічно-правову природу таких правовідносин. Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє з метою захистити права та інтереси громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав та запобігти можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил, а не для захисту своїх приватних прав та інтересів. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спори, які виникають за участю суб'єкта владних повноважень з метою реалізації у спірних відносинах наданих йому законодавством владних управлінських функцій, є публічно-правовими. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України у справі N 21-1959а16, відповідно до якого об'єкти самочинного будівництва за змістом статті 177 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) належать до об'єктів цивільних прав, а тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю про зобов'язання знести самочинне будівництво підлягають розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, оскільки такі спори не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав. ВеликаПалата вважає, що самочинне будівництво в цьому випадку є юридичним фактом, відповідною дією, спрямованою на певні об'єкти, щодо яких така дія вчиняється, в тому числі змінюється їх склад та характеристики. Суб'єкти відповідних правовідносин вступають у відносини між собою з приводу різних об'єктів матеріального світу. Щодо одних і тих самих об'єктів матеріального світу можуть складатися різні види правовідносин. У цьому випадку суб'єкт владних повноважень перебуває з особою, яка здійснила самочинне будівництво, в адміністративних відносинах, оскільки діє на виконання своїх владних управлінських функцій, спрямованих на захист інтересів територіальної громади. ТакожВелика Палата Верховного Суду зауважила, що відмінність висновків про юрисдикційну належність спору у справі N 1519/2-787/11 (провадження N 14-48цс18), яка розглядається, та у справі N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18) обумовлена принциповою відмінністю характеру інтересу, на захист якого ініційовано судовий розгляд у цих двох справах. Так, у справі N 461/12052/15-ц Галицька районна адміністрація Львівської міської ради порушувала перед судом питання про зобов'язання ОСОБА_8 за власні кошти демонтувати самовільно влаштований металевий каркас з пластиковим покриттям на рівні першого поверху на дворовому фасаді будинку. Переглядаючи згадану справу, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на дуалістичний характер повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування, як власних, так і делегованих, а саме: одні повноваження є владними, інші - спрямовані на реалізацію цими органами повноважень власника, управителя, знаходяться поза межами публічно-правової сфери. Оскільки спір у справі N 461/12052/15-ц стосувався речового права відповідача щодо здійснення ним права власника житлового приміщення та виник у зв'язку із запереченням позивачем такого права на проведення змін на стіні житлового будинку, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що такий спір є цивільно-правовим за своїм змістом і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У справі ж N 1519/2-787/11, яка наразі розглядається, звернення Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до суду з позовом про зобов'язання ОСОБА_5 за його рахунок привести до попереднього стану житловий будинок здійснене на виконання владних управлінських функцій та спрямоване на захист публічного, а не приватного інтересу. Зокрема, позивач наголошує на тому, що будівництво та реконструкція здійснені без необхідних дозвільних документів та з недотриманням вимог пожежних, санітарно-епідемічних та інших установлених державою норм і правил. Порушення цих вимог може спричинити негативні наслідки для невизначеного кола осіб. Вказане свідчить про те, що такий спір є публічно-правовим і його належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. ВеликаПалата зазначила, що правовідносини, які склалися між сторонами в справі N 461/12052/15-ц та у справі, яка розглядається, різняться, що обумовлює і відмінність зроблених Великою Палатою Верховного Суду в цих справах висновків з приводу їх юрисдикційної належності. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір, який є предметом цього розгляду, не пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів. З наведеними висновками не можна погодитися з огляду на таке. Розмежування спорів між судами різної юрисдикції здійснюється залежно від предмета спору, його суб'єктного складу та характеру спірних правовідносин. Не можна погодитися з твердженням Великої Палати Верховного Суду про те, що спірні правовідносини між Малиновською районною адміністрацією Одеської міської ради та ОСОБА_9 мають виключно владно-управлінський характер, і, як наслідок, публічно-правову природу. Звертаючись до суду з позовом про знесення самочинного будівництва, Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради здійснює притаманні їй владно-управлінські функції, однак це лише один з аспектів спірних правовідносин. Іншим є особистий майновий інтерес відповідача щодо його прав на створений об'єкт самочинного будівництва, який може бути порушений управлінськими діями суб'єкта владних повноважень - у цьому випадку Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради, що свідчить про приватноправовий характер спірних правовідносин. Предметом спірних правовідносин є об'єкти самочинного будівництва, які, на нашу думку, є об'єктами цивільних прав. Об'єкт самочинного будівництва має фізичні ознаки нерухомого майна, зокрема нерозривний зв'язок із земельною ділянкою та неможливість його переміщення без знецінення, однак у зв'язку з відсутністю державної реєстрації правовий режим нерухомої речі на такий об'єкт не поширюється. До моменту державної реєстрації самочинне будівництво є об'єктом цивільних прав у вигляді будівельних матеріалів - речей. За загальним правилом, закріпленим частиною другою статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Погоджуємося з твердженням Великої Палати Верховного Суду, що самочинне будівництво в цьому випадку є юридичним фактом, відповідною дією, яка спрямована на певні об'єкти, щодо яких така дія вчиняється, в тому числі змінюється їх склад та характеристики. ОднакВелика Палата не врахувала, що у випадках установлених законом, зокрема частиною третьою статті 376 ЦК України, самочинне будівництво є правопороджуючим юридичним фактом, який є підставою для набуття права власності. Особа може набути право власності на самочинно збудоване нерухоме майно за рішенням суду у випадку, якщо особі, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, буде надано земельну ділянку у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно (частина третя статті 376 ЦК України). Право власності у порядку, передбаченому частиною третьою статті 376 ЦК України, може бути визнане лише на новозбудоване нерухоме майно або нерухоме майно, яке створене у зв'язку зі знесенням попередньої будівлі та відповідно до будівельних норм і правил є завершеним будівництвом. Крім того, здійснене самочинне будівництво не повинне порушувати прав інших осіб. Отже, об'єкти самочинного будівництва - це вид нерухомого майна з притаманними йому фізичними ознаками, але з особливим правовим режимом. Об'єкти самочинного будівництва, з урахуванням того, що вони є проміжним результатом будівельної діяльності та мають тимчасовий характер, є об'єктами цивільних прав: або у вигляді речей, тобто будівельних матеріалів, або у вигляді повноцінного об'єкта нерухомого майна в разі набуття права власності на об'єкт самочинного будівництва. Тому спори за позовами органів державного архітектурно-будівельного контролю та/або органів місцевого самоврядування про зобов'язання знести самочинне будівництво пов'язані з вирішенням питань щодо речових прав. З урахуванням викладеного, не вбачаємо підстав відступати від правого висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України у справі N 21-1959а16. За своїм суб'єктним складом такі спори відповідають вимогам ЦПК України, оскільки відповідно до частини другої статті 30 цього Кодексу (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) позивачем і відповідачем у справі цивільної юрисдикції можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Щодо вимог до суб'єктного складу адміністративного спору вважаємо за необхідне зазначити наступне. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак не кожен спір за участю суб'єкта владних повноважень є публічно-правовим. Однією з визначальних особливостей адміністративного судочинства є те, що позивачем в адміністративній справі може бути як фізична, так і юридична особа, яка вважає порушеними свої права, свободи чи інтереси, а відповідачем, за загальним правилом, - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові або службові особи (частини друга та третя статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України; далі КАС - України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). При цьому частиною четвертою статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративними позовами суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом. Правовий аналіз пунктів 1?4 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) свідчить, що всі наведені підстави, коли громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб. Тобто за пунктом 5 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суб'єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об'єднань, юридичних осіб, які не є суб'єктами владних повноважень, виключно для превентивного (попереднього) судового контролю своєї ж діяльності, й у випадках, визначених законом. Пункт 5 частини четвертої цієї статті, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків превентивного судового контролю, і суди повинні розуміти та застосовувати його саме в такому значенні, а не як норму, що надавала б право для розширеного тлумачення права суб'єкта владних повноважень на адміністративний позов. Такий безпідставний підхід до розуміння змісту пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) по суті призводить до відмови органів влади від виконання своїх функціональних обов'язків та можливої дискреційної поведінки (саме такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України у справі N 21-2209а15, від якого не відступав і Верховний Суд). Водночас ані позивач, ані Велика Палата Верховного Суду не вказали закон, який надає право суб'єкту владних повноважень звертатися до фізичної особи з адміністративним позовом про приведення самочинно реконструйованого будинку до попереднього стану, а перелічені у пунктах 1-4 частини четвертої статті 50 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) випадки, коли особа може бути відповідачем в адміністративній справі за позовом суб'єкта владних повноважень, до предмета спору у справі, що розглядається, не відносяться. На нашу думку, віднесення такої категорії спорів до юрисдикції адміністративних судів суперечить самому завданню адміністративного судочинства, визначеного статтею 2 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) як захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Адміністративна юстиція спрямована виключно на захист людини від публічної влади і не повинна вирішувати справи проти неї. ВеликаПалата Верховного Суду обґрунтувала відмінність висновків про юрисдикційну належність спорів у справі N 1519/2-787/11 (провадження N 14-48цс18), яка розглядається, та у справі N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18) принциповою відмінністю характеру інтересу, на захист якого ініційовано судовий розгляд у цих двох справах. Переглядаючи справу N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18), Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на дуалістичний характер повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування, як власних, так і делегованих, а саме: одні повноваження є владними, інші - спрямовані на реалізацію цими органами повноважень власника, управителя, знаходяться поза межами публічно-правової сфери. Зазначений висновок стосується і позивача у справі, яка переглядається, оскільки Малиновськарайонна адміністрація Одеської міської ради також є виконавчим органом місцевого самоврядування. ВеликаПалата Верховного Суду зазначала, що спір у справі N 461/12052/15-ц стосувався речового права відповідача щодо здійснення ним права власника житлового приміщення й виник у зв'язку із запереченням позивачем такого права на проведення змін на стіні житлового будинку, і дійшла висновку, що цей спір є цивільно-правовим за своїм змістом і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Однак відповідач у справі, яка переглядається, також є власником житлового будинку АДРЕСА_2 який він реконструював без відповідних дозвільних документів, шляхом будівництва прибудови. При цьому земельна ділянка на АДРЕСА_1 у м. Одесі є комунальною власністю. Як убачається з пункту 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі N 461/12052/15-ц (провадження N 14-14цс18), підставою для звернення до суду позивач указав саме порушення відповідачем приписів законодавства, що регулює містобудівну діяльність. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у справі, яка переглядається, формуючи свою позицію щодо належності спору до адміністративної юрисдикції, зазначила, що позивач наголошує на тому, що будівництво та реконструкцію відповідач здійснив без необхідних дозвільних документів та з недотриманням вимог, зокрема, законів України від 24 лютого 1994 року N 4004-XII "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", від 17 грудня 1993 року N 3745-XII "Про пожежну безпеку", від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність" та низки підзаконних актів. Однак у позовній заяві (а. с. 140-143, т. 1), яка є предметом розгляду в цій справі, є посилання лише на Закон України від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність", а мотивування позову зводиться до того, що реконструкцію будинку здійснено без відповідних дозвільних документів, та кваліфікації дій відповідача з реконструкції належного йому будинку як самочинного будівництва. Малиновська районна адміністрація Одеської міської радиаж ніяк не наголошує на тому, що будівництво та реконструкція відповідачем здійснені з недотриманням вимог пожежних, санітарно-епідемічних та інших установлених державою норм і правил, як указано в постанові Великої Палати Верховного Суду, позивач в обґрунтуванні своїх вимог узагалі про це не зазначає. Вважаємо, що ніякої принципової відмінності між характером інтересу, на захист якого ініційовано судові розгляди у цих двох справах, не існує. Породження практики розмежовувати юрисдикційну належність спору за таким інтересом позитивного впливу на формування єдності судової практики не матиме, лише даватиме підстави для зловживань як учасникам справи, так і судам. Отже, на нашу думку, спори про знесення самочинного будівництва мають нерозривно тісний зв'язок з майновим особистим інтересом учасників справи. При розгляді позову Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_5 з вимогами зобов'язати відповідача за свій рахунок привести до попереднього стану належний йому на праві приватної власності житловий будинок контроль за діяльністю суб'єкта владних повноважень не здійснюється, суд з'ясовує наявність чи відсутність підстав для знесення об'єкта самочинного будівництва, тобто позбавлення особи права фактичного володіння та користування об'єктом самочинного будівництва, на який, за певних, визначених Законом умов, особа може також набути право власності. Спори за позовами суб'єктів владних повноважень про знесення об'єктів самочинного будівництва дійсно мають певні ознаки справи адміністративної юрисдикції (суб'єктна складова та здійснення позивачем владно-управлінських функцій при зверненні до суду), що дає підстави для сумнівів при визначенні юрисдикційної належності такої категорії справ. Однак вважаємо, що за своїм предметом, суттю, характером та суб'єктним складом спірних правовідносин, з урахуванням мети цивільного та адміністративного судочинств, такі спори є цивільно-правовими, тому справа за позовом Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_5 про зобов'язання привести самочинно реконструйоване домоволодіння до попереднього стану шляхом знесення двоповерхової прибудови підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Самочинне будівництво є категорією саме цивільного права. У порядку цивільної юрисдикції розглядаються справи про: визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно власником земельної ділянки; визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснила самочинне будівництво; відшкодування витрат на будівництво, здійснене на земельній ділянці, яку особі не було відведено; зобов'язання особи, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, провести відповідну перебудову; стягнення витрат, пов'язаних з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. На нашу думку, при визначенні судочинства, за правилами якого повинна розглядатися така категорія справ, ключове значення має предмет спору (об'єкт спірних правовідносин), тобто самочинно збудоване нерухоме майно. Визначення юрисдикції справи з урахуванням предмета спору сприяє уникненню ситуацій юридичної невизначеності, дає можливість чітко і без жодних складнощів визначати судочинство, за правилами якого спір підлягає розгляду, що зручно для учасників судового процесу та позбавляє суд необхідності роз'яснювати власні правові висновки, які залежно від характеру інтересу, на захист якого ініційовано судовий розгляд, різняться у кожній наступній справі. Європейський суд з прав людини зауважив, що одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (пункт 61 рішення від 28 жовтня 1999 року у справі N 28342/95 "Брумареску проти Румунії" ("Brumarescu v. Romania")). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (пункт 123 рішення від 29 листопада 2016 року у справі N 76943/11 "Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії" ("Lupeni Greek Catholic Parish and others v. Romania")). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (пункт 36 рішення від 22 листопада 1995 року у справі N 20166/92 "S.W. проти Об'єднаного Королівства" ("S.W. v. the United Kingdom")). Невмотивована зміна правових позицій Верховним Судом породжує неоднозначність судової практики. З урахуванням зазначеного, не вбачаємо жодних підстав відступати від правого висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України у справі N 21-1959а16. Вважаємо, що спір за позовом Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради про зобов'язання знесення об'єкта самочинного будівництва підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний з вирішенням питань щодо речових прав. Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, дійшов помилкового висновку, що цей спір віднесено до компетенції адміністративних судів України. В зв'язку з чим, вважаємо, що касаційна скарга підлягає задоволенню, ухвала Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року - скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Судді В.В. Британчук Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко О.М. Ситнік
  13. ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 686/21962/15-ц Провадження N 14-16цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі також - позивач) до ОСОБА_2 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за касаційною скаргою відповідача на заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 грудня 2015 року, ухваленого суддею Мазурок О.В., й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Федорової Н.О., Баса О.Г., Матковської Л.О. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_1 (представник за довіреністю - ОСОБА_3, довіреність від 22 грудня 2014 року), - відповідач: ОСОБА_2 (представник за довіреністю - ОСОБА_4). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 30 жовтня 2015 року позивач звернулась до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за несвоєчасне виконання вироку Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 22 червня 2009 року в частині стягнення з відповідача на її користь 770 000 грн матеріальних збитків та 10 000 грн відшкодування моральної шкоди. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. У 2008 році відповідач отримав від позивача згідно з розписками суму, еквівалентну 100 000 доларів США. 2.2. 22 червня 2009 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив вирок, яким визнав відповідача винним і засудив за частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу (далі - КК) України до 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного майна, крім житла; за частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 190 КК України до 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, крім житла; за частиною другою статті 358 КК України до 4 років позбавлення волі; за частиною третьою статті 358 КК України до 2 років обмеження волі. Відповідно до частини першої статті 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, крім житла. 2.3. Вироком суд також стягнув із відповідача на користь позивача 770 000 грн матеріальних збитків та 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди. 2.4. 30 вересня 2009 року Апеляційний суд Хмельницької області вказаний вирок ухвалою залишив без змін. 2.5. 23 січня 2013 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув із відповідача на користь позивача 3 % річних у розмірі 68 404,93 грн та 135 300,74 грн інфляційних втрат за період з 25 жовтня 2009 року по 1 вересня 2012 року. 2.6. 4 квітня 2013 року Апеляційний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позовних вимог. 2.7. 6 листопада 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував рішення апеляційного суду та залишив в силі рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 23 січня 2013 року. 2.8. Позивач вказувала, що станом на 1 жовтня 2015 року відповідач не виконав вироку суду як у частині відшкодування майнової, так і моральної шкоди. 3. Відтак, позивач просила стягнути з відповідача на свою користь заборгованість, яка утворилась у зв'язку з невчасним виконанням зазначеного грошового зобов'язання за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року у сумі 558 063,29 грн (інфляційні втрати у розмірі 485 940 грн та 3 % річних у розмірі 72 123,29 грн). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 24 грудня 2015 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким позов задовольнив: стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року в розмірі 558 063,29 грн. 5. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що вироком суду на користь позивача стягнуто з відповідача кошти, які останній не сплатив. Відтак, спір стосується порушення грошового зобов'язання, а тому є підстави для стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 29 червня 2016 року Апеляційний суд Хмельницької області ухвалою залишив рішення суду першої інстанції без змін. 7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних правовідносин, але й з інших підстав, зокрема, з факту наявності боргу, встановленого рішенням суду. Суд апеляційної інстанції вказав, що наявні підстави для стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних з відповідача на користь позивача відповідно до статті 625 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 17 липня 2016 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 9. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог позивача відмовити. Короткий зміст ухвали судукасаційної інстанції 10. 25 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 11. Ухвала мотивована тим, що згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 20 січня 2016 року у справі N 6-2759цс15, правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, урегульовано Законом України "Про виконавче провадження", і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України). На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, такий висновок Верховного Суду України не відповідає висновку цього ж суду, викладеному у постанові від 1 жовтня 2014 року у справі N 6-113цс14, згідно з якою відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов'язанням. 12. Відсутність доступного, розумного та передбачуваного судового тлумачення частини другої статті 625 ЦК України, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, призводить до порушення цивільних прав, свобод та інтересів. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Відповідач вважає, що до проголошення 22 червня 2009 року обвинувального вироку та набуття ним 30 вересня 2009 року чинності між ним і потерпілою (позивачем) зобов'язальних правовідносин не існувало, договір позики коштів вони не укладали. Оскільки приписи статті 625 ЦК України регулюють зобов'язальні правовідносини та поширюються на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду (договірне зобов'язання), ці приписи, на думку відповідача, не застосовуються до спірних правовідносин, які виникли з недоговірного зобов'язання (делікту). 14. Крім того, відповідач вказує, що суди першої й апеляційної інстанцій не врахували правових позицій Верховного Суду України, викладених у постановах від 2 березня 2016 року у справі N 6-2491цс15, від 20 січня 2016 року у справі N 6-2759цс15 та від 27 січня 2016 року у справі N 6-771цс15. (2) Позиція позивача 15. У січні 2017 року позивач подав заперечення на касаційну скаргу. Вказує, що вона є необґрунтованою та просить залишити судові рішення без змін. 16. Позивач мотивує заперечення тим, що стягнення інфляційних втрат та 3 % річних на встановлену в судовому рішенні суму заборгованості за період невиконання судового рішення є правомірним. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої та апеляційної інстанцій 17. Предметом позову у цій справі є стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року за невиконання грошового зобов'язання щодо відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди, підтверджених вироком суду. 18. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 19. Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. 20. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти. 21. Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим. 22. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі N 758/1303/15-ц. 23. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 24. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). 25. Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. 26. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі N 910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 1 червня 2016 року у справі N 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі. 27. Відповідач має грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджує вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 22 червня 2009 року, який набрав законної сили 30 вересня 2009 року, про стягнення з відповідача на користь позивача 770 000 грн матеріальних збитків та 10 000 грн відшкодування моральної шкоди. 28. З огляду на те, що відповідач порушив вказане грошове зобов'язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України. А тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 1 жовтня 2014 року у справі N 6-113цс14, згідно з яким відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов'язанням. 29. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що постановою від 1 жовтня 2014 року у справі N 6-113цс14 Верховний Суд України залишив без змін ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 листопада 2013 року, якою було скасоване рішення апеляційного суду та залишене в силі рішення суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача 3 % річних у розмірі 68 404,93 грн та 135 300,74 грн інфляційних втрат за період з 25 жовтня 2009 року до 1 вересня 2012 року. У справі N 686/21962/15-ц правовідносини виникли між тими самими сторонами, однак стосуються стягнення з відповідача заборгованості, яка утворилась за інший період - з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року. 30. Отже, у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій також обґрунтовано вважали, що наявні правові підстави для застосування до спірних правовідносин приписів частини другої статті 625 ЦК України. 31. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у: 32.1. Постанові від 20 січня 2016 року у справі N 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України "Про виконавче провадження", і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України); 32.2. Постанові від 2 березня 2016 року у справі N 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин. 32. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє доводи відповідача про неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції, висловленої в постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі N 6-771цс15, відповідно до якої припис частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях. 33. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що грошове зобов'язання між сторонами про відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди визначене за рішенням суду саме у гривні. А тому застосування до правовідносин між сторонами статті 625 ЦК України не суперечить правовій позиції, сформульованій у постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі N 6-771цс15. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 34. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 35. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 36. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 грудня 2015 року й ухвала Апеляційного суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року є правильними по суті рішеннями і залишає їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 37. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 38. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 39. Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. 40. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти. 41. Завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим. 42. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. 43. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 44. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). 45. Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. 2. Заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 грудня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Д.А. Гудима С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписаний 20 червня 2018 року.
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/3401/17 (К/9901/42667/18) Провадження N 11-542апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестсервіс" на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва (суддя Огурцов О.П.) від 13 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Бабенко К.А., судді: Кузьменко В.В., Степанюк А.Г.) від 30 травня 2017 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестсервіс" до Міністерства юстиції України, Першої Київської державної нотаріальної контори про зняття арешту з майна, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ТОВ "Інвестсервіс" звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, просило зняти арешт, накладений Першою Київською державною нотаріальною конторою 20 жовтня 2004 року на підставі наказу Арбітражного суду від 29 січня 1997 року N 19/12 на нежитлову будівлю за адресою: місто Київ, вул. Петра Сагайдачного, буд. 19, літ. "а", яка відповідно до витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 10 лютого 2011 року N 28968972 належить ТОВ "Інвестсервіс". Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суд зазначив, що заявлені вимоги підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року змінено ухвалу суду першої інстанції шляхом виключення з її мотивувальної частини посилання на ч. 1 ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження", як на одну з підстав відмови у відкритті провадження в адміністративній справі. В іншій частині ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року - залишено без змін. 14 червня 2017 року ТОВ "Інвестсервіс" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року і ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 травня 2018 року вказану вище справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Цю ухвалу мотивовано тим, що в касаційній скарзі ТОВ "Інвестсервіс" посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зокрема, що вказаний позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Згідно з витягом Державного реєстру речових прав на нерухоме майно N 28968972 від 10 лютого 2011 року нежила будівля, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Петра Сагайдачного, буд. 19, літ. "а", належить на праві власності ТОВ "Інвестсервіс". 20 жовтня 2004 року Першою Київською державною нотаріальною конторою на вказану будівлю накладено арешт на підставі наказу Арбітражного суду від 29 січня 1997 року N 19/12, що підтверджується відомостями з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 05 грудня 2016 року. Вказані обставини стали підставою для звернення ТОВ "Інвестсервіс" до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. За приписами п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, фактично предметом та підставою даного позову є незгода позивача з арештом, який накладений на підставі наказу Арбітражного суду від 29 січня 1997 року N 19/12 на будівлю, що належить йому на праві власності. Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій; далі - ГПК України). За змістом ч. 1 ст. 1212 ГПК України скарги щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів підлягають розгляду господарським судом, який розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим господарським судом, що видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу), незалежно від того, якою саме особою подано скаргу. Розгляд таких скарг здійснюється господарськими судами за правилами ГПК. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що Законом України від 21 січня 2006 року N 2538-III "Про внесення змін до Закону України "Про арбітражний суд" були внесені зміни, зокрема у тексті цього Закону слово "арбітражний" у всіх відмінках замінено словом "господарський". Таким чином, оскільки наказ про арешт майна був виданий Арбітражним судом, то позивач повинен звернутися про зняття такого арешту до господарського суду. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції, що дана справа не підсудна адміністративному суду, а повинна розглядатися за правилами господарського судочинства. Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій правильно встановлено обставини справи, судові рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правові висновки Окружного адміністративного суду міста Києва та Київського апеляційного адміністративного суду скаржником не спростовані. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестсервіс" на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року - залишити без задоволення. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  15. Постанова Іменем України 5 червня 2018 року м. Київ Справа N 338/180/17 Провадження N 14-144 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані" (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення безпідставно одержаних коштів і за зустрічним позовом відповідача до позивача про визнання договору укладеним та стягнення заборгованості за договором підряду за касаційною скаргою позивача на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року, ухваленого суддею Битківським Л.М., і ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Горейко М.Д., Бойчука І.В., Ясеновенко Л.В. Учасники справи: - позивач (відповідач за зустрічним позовом): Товариство з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані", - відповідач (позивач за зустрічним позовом): ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 9 лютого 2017 року позивач звернувся до суду з позовом, вякому з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, просив стягнути з відповідача 104 699 грн. з яких 100 000 грн - безпідставно одержані кошти, 750 грн - три проценти річних і 3 949 грн - інфляційні втрати. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. 3 серпня 2016 року та 17 серпня 2016 року позивач згідно з платіжними дорученнями перерахував на рахунок відповідача кошти у сумі 100 000 грн. які, за твердженнями позивача, перераховані помилково, оскільки будь-які договірні відносини між позивачем і відповідачем відсутні. 2.2. 16 грудня 2016 року позивач звернувся до відповідача з листом-вимогою повернути вказані кошти протягом п'яти банківських днів. Вказаний лист вручений відповідачу особисто 22 грудня 2016 року, однак добровільно він кошти не повернув. 2.3. Позивач вважав, що, окрім цієї суми, має право стягнути з відповідача три відсотки річних - 750 грн та інфляційні втрати - 3 949 грн. 2.4. Також вказував, що 26 грудня 2016 року проведена державна реєстрація припинення підприємницької діяльності відповідача як фізичної особи-підприємця. 3. 3 травня 2017 року відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом і просив, зокрема, визнати укладеним 3 серпня 2016 року договір підряду між ним і позивачем та стягнути з останнього на свою користь 51 000 грн боргу за поставлені будівельні матеріали. 4. Зустрічний позов мотивований такими обставинами: 4.1. На початку лютого 2016 року до відповідача звернувся уповноважений представник позивача (Стеців І.І.) та запропонував укласти договір підряду, за яким відповідач мав виготовити зі свого матеріалу та поставити дерев'яні бруси за адресою: АДРЕСА_1, для подальшого будівництва каркасу дерев'яної колиби. Відповідач узгодив із представником позивача креслення каркасу колиби, перелік робіт і ціну будівельних матеріалів. 4.2. За результатами домовленостей зі Стецівим І.І. відповідач підписав зі свого боку примірник договору підряду та неодноразово надсилав його для підписання позивачу. 4.3. 3 серпня 2016 року та 17 серпня 2016 року позивач перерахував на рахунок відповідача кошти у розмірі 100 000 грн (по 50 000 грн. з призначенням платежів "оплата за будівельні матеріали". Відповідач вважав вказані кошти частиною авансу, з перерахуванням якого договір пов'язував початок виконання робіт. Вказував, що саме з 3 серпня 2016 року договір підряду є укладеним. 4.4. 29 листопада 2016 року відповідач відпустив позивачу дерев'яні бруси, які були доставлені та відвантажені 30 листопада 2016 року за узгодженою сторонами адресою. Представник позивача СтецівІ. І відмовився від підписання акта виконаних робіт, не заявивши про їх можливі недоліки. 4.5. Оскільки відповідач виконав обов'язки за договором, виготовив і поставив бруси, то просив стягнути з позивача на свою користь різницю у сумі 51 000 грн між перерахованими позивачем авансовими коштами та вартістю виготовлених і поставлених брусів. Короткий зміст ухвали та рішення суду першої інстанції 5. 8 вересня 2017 року Богородчанський районний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, якою первісний позов залишив без розгляду, й ухвалив рішення, яким задовольнив зустрічний позов повністю: визнав укладеним ФОП ОСОБА_3 з позивачем договір підряду від 3 серпня 2016 року і стягнув з позивача на користь відповідача 51 000 грн недоплачених коштів за виконану роботу та поставлені будівельні матеріали. 6. Рішення мотивоване тим, що позивач, перерахувавши 3 серпня 2016 року ФОП ОСОБА_3 кошти як частину авансу за будівельні матеріали, підтвердив укладення з ним договору підряду. Оскільки представник позивача відмовився від підписання акта виконаних робіт, не заявивши про їх недоліки, позивач не був звільнений від обов'язку оплатити роботи. 7. Щодо суб'єктної юрисдикції, то суд першої інстанції вказав, що у разі припинення діяльності фізичної особи-підприємця її права й обов'язки за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою. Відтак, суд першої інстанції вирішив, що справа мала розглядатися за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. 5 грудня 2017 року Апеляційний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. 9. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про визнання укладеним з 3 серпня 2016 року договору підряду, оскільки сторони узгодили перелік робіт і вартість 1 куб. м. виготовленого брусу в кресленні, а позивач підтвердив укладення договору, перерахувавши частину авансу в розмірі 50 000 грн. 10. Стосовно суб'єктної юрисдикції апеляційний суд вказав, що правовідносини між позивачем і відповідачем пов'язані зі здійсненням останнім підприємницької діяльності, проте державну реєстрацію ФОП ОСОБА_3 припинено. А тому відповідно до роз'яснень, викладених в абзаці 3 пункту 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року N 3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ", такий спір необхідно розглядати за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 23 грудня 2017 року позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та закрити провадження у справі. 12. Обґрунтовує скаргу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 4 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржує рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Позивач вказує, що про наявність проекту договору підряду йому стало відомо лише з матеріалів зустрічної позовної заяви. Обґрунтовує, що суди неправильно застосували статтю 640 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, оскільки позивач та відповідач не укладали договору підряду. Зазначає, що суди не встановили наявності всіх істотних умов договору підряду та їх відповідність чинному законодавству. 16. Мотивує, що зустрічний позов поданий щодо визнання укладеним договору підряду між позивачем і відповідачем як фізичною особою. Натомість, долучена до зустрічного позову копія цього договору стосується врегулювання правових відносин між позивачем і ФОП ОСОБА_3 як суб'єктом господарювання, якого на час подання зустрічного позову, розгляду справи у суді й ухвалення рішення у такому правовому статусі не існувало. Позивач вважає, що цей спір мав розглядатися за правилами господарського судочинства. 17. В обґрунтування касаційної скарги наводить правовий висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 4 грудня 2013 року у справі N 6-125цс13. Згідно з цим висновком у разі припинення суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи (виключення з відповідного реєстру) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки остання не перестає існувати. Фізична особа-підприємець відповідає за її зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. А тому після припинення такої діяльності, на думку позивача, відповідач позбавив себе права звертатися до суду з будь-якою вимогою господарсько-правового характеру та мав лише обов'язки за невиконаними зобов'язаннями. 18. На переконання позивача, апеляційний суд неправильно витлумачив пункт 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2013 року N 3. Позивач стверджує, що у разі виникнення спору між господарським товариством і фізичною особою, яка є підприємцем, суд має з урахуванням змісту договору й інших документів з'ясувати, з використанням якого правового статусу при укладенні такого договору діяла фізична особа (як фізична особа чи як фізична особа-підприємець), а також врахувати, які саме правовідносини виникли між сторонами. (2) Позиція відповідача 19. 3 лютого 2018 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу. Вважає, що оскаржені судові рішення є законними, обґрунтованими, ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. 20. Вказує, що суди правильно застосували норми матеріального права, визнавши укладеним договір підряду з 3 серпня 2016 року. 21. Стосовно правил суб'єктної юрисдикції зазначає, що відповідно до роз'яснень, викладених в абзаці 4 підпункту 4.7 пункту 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", громадянин, який мав статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратив такий статус, не може бути стороною в судовому процесі у господарському суді. На момент подання зустрічного позову відповідач припинив підприємницьку діяльність, а тому звернувся до суду за правилами цивільного судочинства. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 22. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 23. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 24. За змістом статті 30 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, сторонами у цивільному процесі (позивачем і відповідачем) можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава. 25. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів (пункт 1 частини першої статті 12). 26. Визначальною для розмежування юрисдикції за пунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України у вказаній редакції була участь у відносинах, з приводу яких виник спір, суб'єкта господарської діяльності. 27. Згідно зі статтею 21 ГПК України у зазначеній редакції сторонами в судовому процесі (позивачами та відповідачами) могли бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. 28. За змістом статті 1 ГПК України у вказаній редакції право звертатися до господарського суду мали підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, а також громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. 29. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, господарський суд припиняв провадження у справі, якщо припинено діяльність суб'єкта господарювання, який був однією зі сторін у справі. 30. Фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до відповідного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою (частина восьма статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань"). 31. Велика Палата Верховного Суду вважає, що фізична особа, яка мала статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратила його, до 15 грудня 2017 року не могла бути стороною у господарському процесі, якщо для цього не було визначених ГПК України підстав. З часу державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи спори за її участю, зокрема пов'язані з підприємницькою діяльністю, що здійснювалася нею раніше, слід було розглядати за правилами цивільного судочинства, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було відкрите у господарському суді до настання таких обставин. У разі припинення провадження у господарській справі на підставі пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, спори за участю фізичної особи, яка припинила підприємницьку діяльність, мали розглядатися за правилами цивільного судочинства. 32. Вказані висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 14 березня 2018 року у справі N 593/793/14-ц. 33. Відповідач втратив статус підприємця 26 грудня 2016 року. Позивач звернувся до суду 9 лютого 2017 року, а зустрічна позовна заява подана відповідачем 3 травня 2017 року. 34. Відтак, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, що ця справа мала розглядатися за правилами цивільного судочинства. 35. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи позивача щодо неврахування судами правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду України від 4 грудня 2013 року у справі N 6-125цс13. 36. Згідно з висновком Верховного Суду України у вказаній справі у разі припинення суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи (виключення з відповідного реєстру) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки остання не перестає існувати; фізична особа-підприємець відповідає за її зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. 37. Зобов'язання виникають, зокрема, з договорів та інших юридичних фактів (стаття 11 ЦК України). Зобов'язанням є правовідношення (частина перша статті 509 ЦК України), а змістом правовідношення - права й обов'язки його сторін. 38. Відтак, у разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою як її права, так і обов'язки за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою. 39. Отже, доводи позивача про те, що після припинення підприємницької діяльності відповідач позбавив себе права звертися до суду з будь-якою вимогою господарсько-правового характеру та мав лише обов'язки за невиконаними зобов'язаннями, не відповідають наведеним вище приписам ЦК України та висновку Верховного Суду України, сформульованому у постанові від 4 грудня 2013 року у справі N 6-125цс13. (1.2) Щодо визнання договору укладеним 40. Позивач вважає, що договір підряду з відповідачем не був укладений, оскільки позивач не підписав проект договору, а суди не встановили, чи були погоджені між сторонами істотні умови договору. 41. Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами-юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом (далі - ГК) України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (частини перша та сьома статті 179 ГК України). 42. За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові (частини перша та друга статті 837 ЦК України). 43. У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Якщо у договорі підряду не встановлено ціну роботи або способи її визначення, ціна встановлюється за рішенням суду на основі цін, що звичайно застосовуються за аналогічні роботи з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами (частини перша та друга статті 843 ЦК України). 44. Строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду. Якщо у договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту (стаття 846 ЦК України). 45. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. 46. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частини перша та друга статті 640 ЦК України). 47. Згідно з частиною другою статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. 48. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України (частина восьма статті 181 ГК України). 49. З огляду на вказані приписи не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону. 50. Суди попередніх інстанцій встановили, що у 2016 році позивач і відповідач провели переговори щодо виконання останнім робіт з виготовлення стінових дерев'яних брусів для будівництва колиби. Сторони досягли домовленості щодо вартості виготовленого брусу, а також переліку робіт, що підтверджується планом, підписаним відповідачем та повноважним представником позивача.Відповідно до умов проекту договору оплата мала бути проведена у безготівковій формі. До початку виконання відповідачем робіт позивач мав сплатити йому аванс у розмірі 500 000 грн. Саме з оплатою авансу спірний договір пов'язував початок виконання робіт у строк, не пізніше ніж 120 календарних днів після його отримання. І 3 серпня 2016 року позивач перерахував на рахунок відповідача 50 000 грн з призначенням платежу "оплата за будівельні матеріали". 51. Суди також встановили, що 29 листопада 2016 року відповідач відпустив позивачу дерев'яні бруси, які були доставлені та відвантажені 30 листопада 2016 року за узгодженою сторонами адресою. Проте представник позивача відмовився від підписання акта виконаних робіт, не заявивши про їх можливі недоліки. 52. Зважаючи на встановлені обставини, а саме: погодження сторонами переліку та вартості робіт, часткове виконання узгоджених умов як з боку позивача (перерахування частини авансу), так і з боку відповідача (виготовлення та доставка частини брусів), Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір підряду сторони уклали. 53. Проте суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, задовольнив вимогу відповідача за зустрічним позовом про визнання договору підряду укладеним з 3 серпня 2016 року. 54. За змістом статей 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. 55. Абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачав, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який встановлений договором або законом. Такого способу захисту як визнання договору підряду укладеним цивільне законодавство не передбачало, а суд не мав відповідного повноваження. Лише з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений не тільки договором або законом, але й судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). 56. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина друга статті 5 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України в редакції, чинній на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 57. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. 58. Відповідач заявив у зустрічному позові дві окремі вимоги: про визнання договору підряду укладеним та про стягнення 51 000 грн як різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю фактично поставлених брусів. 59. Велика Палата Верховного Суду вважає, що задоволення вимоги про стягнення різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю поставлених йому відповідачем брусів за результатами часткового виконання вже укладеного сторонами договору підряду було ефективним способом захисту права відповідача. 60. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди, встановивши фактичні обставини та зміст спірних правовідносин, помилково дійшли висновку про необхідність задоволення вимоги відповідача про визнання укладеним 3 серпня 2016 року договору підряду. 61. Встановивши, що дії сторін свідчать про те, що договір підряду фактично був ними укладений, з метою ефективного захисту порушеного права відповідача суди мали вирішити питання щодо наслідків часткового виконання сторонами вказаного договору, а саме: задовольнити вимогу відповідача про стягнення з позивача 51 000 грн як різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю доставлених брусів та відмовити у задоволенні вимоги про визнання укладеним 3 серпня 2016 року договору підряду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 62. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення частково й ухвалити нове рішення у відповідній частині, не передаючи справи на новий розгляд. 63. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 64. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на встановлені судами обставини справи підстав для задоволення позовної вимоги про визнання договору підряду укладеним у суду першої інстанції не було. Вказану помилку суд апеляційної інстанції не виправив. 65. Відтак, Велика Палата Верховного Суду частково задовольняє касаційну скаргу та скасовує рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року в частині задоволення вимоги відповідача про визнання договору укладеним. 66. В іншій частині рішення судів першої й апеляційної інстанцій є правильними по суті. Велика Палата Верховного Суду залишає їх без змін, а касаційну скаргу в цій частині - без задоволення. (3) Висновки про правильне застосування норм права 67. Фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до відповідного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою (частина восьма статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань"). 68. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, господарський суд припиняв провадження у справі, якщо припинено діяльність суб'єкта господарювання, який був однією зі сторін у справі. 69. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 231 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, господарський суд закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва. 70. У разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою її права й обов'язки за укладеними під час здійснення підприємницької діяльності договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою. 71. Фізична особа, яка мала статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратила його, до 15 грудня 2017 року не могла бути стороною у господарському процесі, якщо для цього не було визначених ГПК України підстав. З часу державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи спори за її участю, зокрема пов'язані з підприємницькою діяльністю, що здійснювалася нею раніше, слід було розглядати за правилами цивільного судочинства, за винятком випадків, коли провадження у відповідних справах було відкрите у господарському суді до настання таких обставин. У разі припинення провадження у господарській справі на підставі пункту 6 частини першої статті 80 ГПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, спори за участю фізичної особи, яка припинила підприємницьку діяльність, мали розглядатися за правилами цивільного судочинства. 72. З 15 грудня 2017 року господарський суд згідно з пунктом 6 частини першої статті 231 ГПК України у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року не може закрити провадження у справі, якщо до подання позову припинено діяльність фізичної особи-підприємця, яка є однією зі сторін у справі. 73. Відтак, з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України у вказаній редакції спорів, в яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов'язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем. 74. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України (частина восьма статті 181 ГК України). 75. Згідно з частиною другою статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. 76. Не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами. У такому разі визнання вказаного договору укладеним не буде належним способом захисту. З огляду на наведене, керуючись частинами першою, десятою, тринадцятою статті 141, частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані" задовольнити частково. 2. Рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року скасувати в частині визнання укладеним з 3 серпня 2016 року договору підряду на виготовлення стінових брусів між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 і Товариством з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані". 3. Прийняти в цій частині нове рішення: зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 в частині визнання укладеним з 3 серпня 2016 року договору підряду на виготовлення стінових брусів між ним і Товариством з обмеженою відповідальністю "Фуд Трейдінг Компані" залишити без задоволення. 4. В іншій частині рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 26 червня 2018 року.
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 820/1203/17 Провадження N 11-491апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року (у складі колегії суддів Бартош Н.С., Курило Л.В., Русанової В.Б.) у справі за позовом Державної служби України з безпеки на транспорті до ОСОБА_3 про стягнення плати за проїзд автомобільними дорогами, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року Державна служба України з безпеки на транспорті (далі - Укртрансбезпека) звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовом про стягнення із ОСОБА_3 на її користь плату за проїзд великоваговим транспортом автомобільними дорогами загального користування відповідно до розрахунку в розмірі 75 тис. 801 грн. що еквівалентно 2 тис. 754 євро відповідно до офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на день проведення розрахунку (21 листопада 2016 року) у дохід Державного бюджету України. На обґрунтування позову позивач зазначив, що 21 листопада 2016 року посадовими особами Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області виявлено факт перевезення вантажу з перевищенням вагових обмежень, установлених Правилами дорожнього руху України, без дозволу, виданого Державною автомобільною інспекцією, та нараховано відповідачу плату за проїзд великовагових та (або) великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування в розмірі 2 тис. 754 євро, що еквівалентно 75 тис. 801 грн. Станом на момент звернення до суду із цим позовом заборгованості відповідач не сплатив. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 19 липня 2017 року позовні вимоги задовольнив та стягнув із ОСОБА_3 на користь Укртрансбезпекиплату за проїзд великовагового транспорту автомобільними дорогами загального користування відповідно до розрахунку в розмірі 75 тис. 801 грн. що еквівалентно 2 тис. 754 євро згідно з офіційним курсом, встановленим НБУ на день проведення розрахунку - 21 листопада 2016 року, у дохід Державного бюджету України (одержувач - УК у м. Рівному, 22160100, розрахунковий рахунок 31318309700002 в ГУ ДКСУ у Рівненській області, МФО 833017, код ЄДРПОУ 38012714). Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 20 вересня 2017 року скасував зазначену постанову суду першої інстанції та закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Не погодившись із такою ухвалою, у жовтні 2017 року Укртрансбезпека звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року й залишення постанови Харківського окружного адміністративного суду від 19 липня 2017 року без змін. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, Укртрансбезпека зазначила, що як суб'єкт владних повноважень вона має право звернутися до адміністративного суду з позовними вимогами про стягнення плати за проїзд великовагових та/або великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування, а тому цей спір належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10 січня 2018 року відкрив касаційне провадження за зазначеною скаргою, а ухвалою від 11 квітня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою Укртрансбезпеки на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження на 06 червня 2018 року. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 21 листопада 2016 року працівники Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області на 434 км автомобільної дороги Київ-Чоп провели габаритно-ваговий контроль (чек зважування від 21 листопада 2016 року) вантажного автомобіля марки RENAULT PREMIUM, реєстраційний номер НОМЕР_1, який належить ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу. За результатами перевірки цього транспортного засобу 21 листопада 2016 року посадовими особами Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області складено акт N 0002589 про перевищення транспортним засобом нормативних вагових параметрів, а також довідку про результати здійснення габаритно-вагового контролю та розрахунок плати за проїзд великовагових та (або) великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування, відповідно до яких відповідачу нараховано плату за проїзд 2 тис. 754 євро. Зазначений розрахунок Управління Укртрансбезпеки у Рівненській області від 21 листопада 2016 року відповідач оскаржив у судовому порядку у справі N 820/6721/16, і Харківський окружний адміністративний суд постановою від 17 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року, відмовив у задоволенні позову. Оскільки ОСОБА_3 не сплатив суму за чинним розрахунком, позивач звернувся із цим позовом до суду. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження ухвали апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Закриваючи провадження у справі, Харківський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднанні з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. В іншому випадку спірні відносини з приводу відшкодування шкоди (стягнення збитків, в тому числі й на користь держави) носять приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду погоджується з наведеним висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час прийняття судом рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями ст. 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні брати за основу суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Відповідно до абз. 4 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 року N 442 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" утворено Укртрансбезпеки, реорганізувавши шляхом злиття Державної інспекції з безпеки на морському та річковому транспорті та Державної інспекції України з безпеки на наземному транспорті (далі - Укртрансінспекція). Так, п. 1 Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року N 103, Укртрансбезпека є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті та у сфері безпеки на морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства). Згідно з підп. 15, 27 п. 5 зазначеного Положення Укртрансбезпека відповідно до покладених на неї завдань здійснює: габаритно-ваговий контроль транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування; нарахування плати за проїзд автомобільними дорогами транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, під час здійснення габаритно-вагового контролю. З наведеного вбачається, що позивач виконує функції габаритно-вагового контролю транспортних засобів та нараховує відповідну плату за перевищення нормативів допустимої ваги транспортного засобу. Отже, нормами чинного законодавства визначені повноваження Укртрансбезпеки щодо контролю за рухом транспортних засобів з перевищенням габаритно-вагових параметрів, а також порядок здійснення такого контролю. Разом з тим ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що повноваження Укртрансбезпеки щодо плати за проїзд великовагових транспортних засобів обмежуються лише нарахуванням такої плати. При цьому за своєю правовою природою плата за проїзд великоваговим транспортним засобом є не штрафною санкцією, а сумою відшкодування матеріальних збитків державі внаслідок руйнування автомобільних доріг загального користування. Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Водночас відповідно до ч. 4 ст. 50 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом. У цій нормі процесуального права наведено вичерпний перелік випадків, у яких фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами в адміністративному процесі за позовами суб'єктів владних повноважень. До компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень, у яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи, в чітко визначених законами України випадках. Проте ані Конституцією України, ані законами України позивача (Укртрансбезпеки) не наділено правом звернення саме до адміністративного суду щодо стягнення грошових коштів за проїзд транспортного засобу з перевищенням нормативних вагових параметрів. Крім того, за змістом ч. 2 ст. 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Отже, адміністративні суди можуть розглядати вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. В іншому випадку спірні відносини з приводу відшкодування шкоди (стягнення збитків, у тому числі й на користь держави) носять приватноправовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції. Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 26 жовтня 2016 року у справі N 813/4972/13-а, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від цього висновку. Аналіз зазначених вище правових норм та суб'єктний склад сторін свідчить про те, що спір за позовом Укртрансбезпеки до ОСОБА_3 про стягнення з нього плати за проїзд великовагового транспорту автомобільними дорогами загального користування відповідно до розрахунку в розмірі 75 тис. 801 грн в дохід Державного бюджету України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний з вирішенням питання щодо стягнення коштів. З огляду на наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів, і вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року залишити без задоволення. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  17. ПОСТАНОВА Іменем України 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 910/5640/16 Провадження N 12-109гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - фізична особа - підприємець Федотов Вадим Юрійович (представник - Лівандовський В.В.), відповідачі - Державне підприємство "Сетам" (представник - не з'явився), Товариство з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" (представник - Добра Я.О.), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 910/5640/16 Господарського суду міста Києва за позовом фізичної особи-підприємця Федотова Вадима Юрійовича до Державного підприємства "Сетам", Товариства з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" про визнання електронних торгів такими, що відбулися, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року (головуючий суддя Сулім В.В., судді Майданевич А.Г., Гаврилюк О.М.) та рішення Господарського суду міста Києва від 09 жовтня 2017 року (суддя Головіна К.І.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У березні 2016 року фізична особа - підприємець Федотов Вадим Юрійович (далі - ФОП Федотов В.Ю.) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства "Сетам" (далі - ДП "Сетам"), Товариства з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" (далі - ТОВ "Абсолют Фінанс") про скасування результатів електронних торгів, проведених 18 лютого 2016 року ДП "Сетам" з реалізації лота N 120614 "Нежилі приміщення, що знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Андріївська, 11/7, загальною площею 362,4 кв. м" (далі - лот N 120614); визнання недійсним протоколу оформлення результатів електронних торгів, проведених ДП "Сетам" 18 лютого 2016 року, про реалізацію учаснику N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" лота N 120614; визнання електронних торгів з продажу лота N 120614 такими, що відбулися 15 лютого 2016 року; визнання ФОП Федотова В.Ю. переможцем цих електронних торгів з продажу лота N 120614 з ціновою пропозицією 5 960 302,50 грн.; зобов'язання ДП "Сетам" скласти протокол електронних торгів з продажу лота N 120614, яким визначити переможцем торгів учасника N 10 - ФОП Федотова В.Ю. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 15 лютого 2016 року він узяв участь в електронних торгах з продажу арештованого майна за лотом N 120614, що проводились ДП "Сетам", та о 17:48:07 запропонував за вказаним лотом ціну 5 960 302,50 грн. Незважаючи на те, що вказані торги повинні були завершитися о 18:00 того ж дня, система реалізації майна (далі - Система) продовжувала приймати ставки й після 18:00, зокрема, о 18:02:10 була прийнята ставка від учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" на суму 6 019 905,53 грн. Позивач стверджує, що в подальшому всупереч процедурі проведення електронних торгів, обумовленій положеннями законодавства України, ДП "Сетам" незаконно зупинило проведення вказаних торгів, посилаючись на наявність технічних підстав, що унеможливлюють роботу Системи, та 18 лютого 2016 року провело нові електронні торги з реалізації лота N 120614, за результатами яких переможцем електронних торгів було визнано ТОВ "Абсолют Фінанс". При цьому ДП "Сетам" належної інформації щодо підстав зупинення електронних торгів не надало, а вказало лише на повідомлення від 16 лютого 2016 року, розміщене на веб-сайті Системи, про наявність технічних причин. 3. За твердженнями ФОП Федотова В.Ю., ДП "Сетам" порушило охоронювані законом права та інтереси позивача як учасника вказаних торгів, що виявилося у протиправному їх зупиненні 15 лютого 2016 року та у проведенні нових електронних торгів 18 лютого 2016 року з реалізації лота N 120614, де переможцем було визнано іншого учасника, незважаючи на те, що позивач зробив найбільшу ставку до закінчення торгів. ФОП Федотов В.Ю. зазначає, що зупинення торгів 15 лютого 2016 року було протиправним та проведеним з порушенням процедури, визначеної законом, при цьому вважає, що торги, які відбулись 18 лютого 2016 року, не є їх продовженням, а є новими торгами, які були безпідставно призначені. Фактичні обставини справи, встановлені судами 4. Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, ДП "Сетам" проводило електронні торги за лотом N 120614, у яких на підставі відповідної заявки від 03 лютого 2016 року взяв участь позивач. 5. Згідно з оголошенням, розміщеним на офіційному веб-сайті ДП "Сетам", для проведення вказаних електронних торгів були встановлені такі умови: час початку аукціону - 15 лютого 2016 року о 09:00; час закінчення аукціону - 15 лютого 2016 року о 18:00; стартова ціна - 5 960 302,50 грн. крок аукціону - 59 603,03 грн. 6. Крім цього, суди встановили, що 15 лютого 2016 року остання цінова пропозиція за лотом N 120614 надійшла о 17:48:07 від ФОП Федотова В.Ю. як учасника N 10, проте о 18:02:10 ставки учасників продовжували прийматись, а саме від учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс". 7. На підставі викладеного, ДП "Сетам" склало 15 лютого 2016 року акт про зупинення електронних торгів за лотом N 120614 з технічних підстав, що унеможливлюють роботу Системи, оскільки приймання ставок після закінчення аукціону, тобто після 18:00, свідчить про наявність технічних несправностей Системи, що унеможливили проведення електронних торгів відповідно до норм чинного законодавства, внаслідок чого електронні торги були зупинені та на веб-сайті ДП "Сетам" було розміщено повідомлення про те, що з метою забезпечення проведення електронних торгів відповідно до вимог законодавства, ДП "Сетам" прийняло рішення про зупинення торгів, які відбувались 15 лютого 2016 року, в тому числі й за лотом N 120614, через наявність технічних підстав, що унеможливили коректне проведення торгів. У вказаному повідомленні також зазначалось, що відповідач прийняв рішення про поновлення вказаних електронних торгів 18 лютого 2016 року. 8. За наслідками електронних торгів, проведених 18 лютого 2016 року, було сформовано протокол N 146564, за яким переможцем торгів визначено учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" як особу з найвищою ціновою пропозицією в сумі 5 960 302,50 грн. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 9. Рішенням Господарського суду міста Києва від 14 червня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20 квітня 2017 року, у позові відмовлено. 10. Судові рішення мотивовано тим, що посилаючись на порушення організатором електронних торгів процедури їх зупинення та поновлення, позивач просив скасувати результати електронних торгів, проведених відповідачем 18 лютого 2016 року, проте обраний позивачем спосіб захисту свого права у вигляді вимоги про скасування результатів електронних торгів не відповідає встановленим законодавством способам захисту. 11. При цьому позивач не довів наявності в діях відповідача протиправності під час проведення електронних торгів, оскільки ДП "Сетам" зупинило електронні торги на підставі відповідної норми Тимчасового порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 16 квітня 2014 року N 656/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16 квітня 2014 року за N 427/25204. (пункту 2 розділу Х); закінчення торгів 15 лютого 2016 року фактично відбулося о 18:02:10, тому ставка учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" не може вважатися заявленою неправомірно; акт про зупинення електронних торгів від 15 лютого 2016 року складений організатором; інформація про відновлення електронних торгів була розміщена 16 лютого 2016 року на веб-сайті ДП "Сетам" у мережі Інтернет. 12. Щодо позовної вимоги про визнання недійсним протоколу оформлення результатів електронних торгів від 18 лютого 2016 року суди дійшли висновку, що протокол є документом, який фіксує результат електронних торгів і не є актом за змістом статті 20 Господарського кодексу України, тому така позовна вимога також задоволена бути не може в судовому порядку. 13. Що стосується решти позовних вимог про визнання електронних торгів такими, що відбулися 15 лютого 2016 року, визнання позивача переможцем цих електронних торгів за лотом N 120614 з ціновою пропозицією 5 960 302,50 грн. зобов'язання відповідача скласти протокол електронних торгів за лотом N 120614, яким визначити переможцем торгів учасника N 10 - ФОП Федотова В.Ю., то у їх задоволенні суди також відмовили з огляду на те, що вони є похідними від основної вимоги про скасування результатів електронних торгів, безпідставність та необґрунтованість якої встановлено судом. 14. Постановою Вищого господарського суду України від 04 липня 2017 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 квітня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 14 червня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. 15. Постанову мотивовано тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не взято до уваги доводи ФОП Федотова В.Ю. та не встановлено обставин щодо дотримання вимог пункту 3 Розділу XI Порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України N 2710/5 від 22 грудня 2015 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 грудня 2015 року за N 1620/28065 (далі - Порядок), при здійсненні організатором електронних торгів заходів щодо відновлення електронних торгів 18 лютого 2016 року та належного, визначеного законодавством, повідомлення всіх учасників електронних торгів. 16. Крім цього, судами першої та апеляційної інстанції не взято до уваги доводи позивача та не встановлені відповідні обставини, зокрема щодо правомірності продовження електронних торгів та прийняття ставки учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" 15 лютого 2016 року після закінчення визначених дати та часу проведення електронних торгів - о 18:02:10; чи є таке продовження прийняття ставок учасників після закінчення визначеного строку електронних торгів технічною підставою для зупинення електронних торгів, визначеною у пункті 2 розділу XI Порядку; обставини стосовно відповідності акта про зупинення електронних торгів 15 лютого 2016 року вимогам Порядку щодо фіксації у цьому акті підстави та рішення про їх зупинення, часу такого припинення та часу формування акта з відповідним його розміщенням на веб-сайті ДП "Сетам". 17. Рішенням Господарського суду міста Києва від 09 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року, позовні вимоги задоволено частково. Скасовано результати електронних торгів, проведених ДП "Сетам" 18 лютого 2016 року з реалізації лоту N 120614. Визнано недійсним протокол проведення електронних торгів N 146564, сформований 01 квітня 2016 року за результатами проведених ДП "Сетам" 18 лютого 2016 року електронних торгів з продажу лота N 120614 на користь учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс". Визнано ФОП Федотова В.Ю. переможцем електронних торгів з продажу лота N 120614 з ціновою пропозицією 5 960 302,50 грн. проведених ДП "Сетам". 18. Судові рішення мотивовані тим, що акт про зупинення електронних торгів, сформований 15 лютого 2016 року, не відповідає вимогам Порядку щодо фіксації у цьому акті підстави та рішення про їх зупинення, часу такого припинення та часу формування акта із відповідним його розміщенням на веб-сайті, тому зупинення електронних торгів є незаконним. Вказане свідчить про недотримання вимог пункту 3 Розділу XI Порядку при здійсненні ДП "Сетам", як організатором електронних торгів, заходів щодо відновлення таких торгів 18 лютого 2016 року та належного, визначеного законодавством, повідомлення всіх учасників електронних торгів. 19. Вимога позивача про визнання електронних торгів з продажу лота N 120614 такими, що відбулися 15 лютого 2016 року, судами не задоволена, оскільки фактично спрямована на встановлення певного юридичного факту, що не віднесено до компетенції господарського суду, внаслідок якого правовідносини сторін зміняться. 20. Зважаючи на недоведеність позивачем факту ухилення ДП "Сетам" від складення протоколу електронних торгів, у якому переможцем визначено позивача, суди мотивували, що відповідна вимога ФОП Федотова В.Ю. є передчасною. Короткий зміст вимог касаційної скарги 21. У лютому 2018 року ТОВ "Абсолют Фінанс" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 09 жовтня 2017 року й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ФОП Федотова В.Ю. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 22. У касаційній скарзі ТОВ "Абсолют Фінанс" зазначає, що оскаржувані судові рішення є незаконними, необґрунтованими й такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, і постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права з огляду на таке. 23. 15 лютого 2016 року відбувся збій у роботі Системи, оскільки продовження прийняття ставок після 18:00 години свідчить про наявність технічних проблем у роботі системи, що відповідно унеможливило подальше проведення електронних торгів та стало підставою для правомірного їх зупинення та складення акта на підставі вимог Порядку. 24. Також за твердженням особи, яка подала касаційну скаргу, всім учасникам зупинених спірних торгів 18 лютого 2016 року Системою було надіслано до особистого кабінету на сайті Системи повідомлення про те, що торги поновлено та вони мають можливість робити ставки. Факт отримання такого повідомлення позивачем підтверджується інформаційною довідкою начальника відділу системного адміністрування телекомунікаційних систем ДП "Сетам" Корольова Д.С. 25. У касаційній скарзі ТОВ "Абсолют Фінанс" також послалося на порушення судами попередніх інстанцій під час розгляду справи правил суб'єктної юрисдикції, оскільки спірні правовідносини, які виникли між позивачем, як учасником торгів - фізичною особою, та відповідачами, як юридичними особами є суто цивільними правовідносинами і не мають характеру господарсько-правових відносин, а тому господарський суд повинен був закрити провадження у справі на підставі статті 231 Господарського процесуального кодексу України. 26. У судовому засіданні представник ТОВ "Абсолют Фінанс" підтримав доводи наведені у касаційній скарзі та просив її задовольнити, а також наголосив на наявності підстав для закриття провадження у справі. Узагальнений виклад позицій учасників справи 27. У квітні 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшов відзив ФОП Федотова В.Ю. на касаційну скаргу ТОВ "Абсолют Фінанс", у якому позивач зазначив, що оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими. Продовження електронних торгів та прийняття ставки учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" після закінчення визначених дати та часу їх проведення є неправомірним, а прийняття системою о 18:02:10 ставки, зважаючи на закінчення визначеного строку електронних торгів не є технічною підставою для їх зупинення. 28. Крім цього, ФОП Федотов В.Ю. зазначає, що у спірних правовідносинах він виступає як суб'єкт господарювання, отже, суб'єктний склад сторін цього господарського спору та характер спірних правовідносин відповідає вимогам статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час пред'явлення позову). 29. 05 червня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшло клопотання ФОП Федотова В.Ю. про повернення справи N 910/5640/16 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, оскільки під час прийняття Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду ухвали від 17 квітня 2018 року про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не було підстав визначених статтею 302 Господарського процесуального кодексу України для такої передачі. 30. У судовому засіданні представник ФОП Федотова В.Ю. заперечував проти касаційної скарги з підстав, викладених у відзиві на касаційну скаргу. Вважає, що оскаржувані судові рішення відповідають обставинам справи і прийняті з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 31. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Абсолют Фінанс" та призначено її розгляд у судовому засіданні. 32. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 квітня 2018 року дану справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 33. Ухвалу суду касаційної інстанції мотивовано тим, що за доводами касаційної скарги позивач у справі фактично брав участь в електронних торгах як фізична особа, а не як фізична особа - підприємець, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, тому позивач мав звертатися за захистом своїх прав до суду загальної юрисдикції; на думку скаржника, спірні правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачами, є цивільно-правовими, не мають характеру господарсько-правових, тому спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 34. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 26 квітня 2018 року справу прийняла та призначила її до розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій (1.1.) Щодо визначення юрисдикції 35. Доводи скаржника щодо порушення юрисдикції господарських судів при розгляді цієї справи Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги з огляду на таке. 36. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 37. Підвідомчість господарських справ встановлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. 38. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 39. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлював, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу). 40. У пункті 1 Порядку вказано, що терміни вживаються у таких значеннях: веб-сайт електронних торгів - електронний ресурс, що є складовою частиною системи електронних торгів, на якому розміщуються організаційно-методичні матеріали, інформаційні повідомлення про електронні торги та результати їх проведення, здійснюються реєстрація учасників, подання заяв на участь в електронних торгах, забезпечується доступ спостерігачів електронних торгів та проводяться електронні торги; електронні торги - продаж майна на прилюдних торгах за принципом аукціону або на комісійних умовах засобами системи електронних торгів через Веб-сайт, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну; заявник - фізична особа, що має повну дієздатність, або її належним чином уповноважений представник, юридична особа в особі представника, уповноваженого виступати від її імені, які подали заявку на участь в електронних торгах через Веб-сайт засобами системи електронних торгів. 41. Тобто заявником та переможцем електронних торгів може бути фізична особа або юридична особа, від імені та в інтересах якої діє уповноважений представник. 42. Відповідно до статті 318 Цивільного кодексу України суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу, якими є і фізичні особи. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. 43. Суб'єктом права власності є фізична особа. Цивільний кодексу України не містить заборони щодо перебування у власності окремої фізичної особи нерухомого майна нежитлового призначення. 44. З урахуванням наведених приписів Цивільного кодексу України та Порядку, які узгоджуються між собою в частині суб'єктів права власності, можна зробити висновок, що учасниками, переможцями торгів, набувачами майна на торгах, а отже, і власниками такого майна є фізичні або юридичні особи. 45. Судами попередніх інстанцій встановлено, що Федотовим В.Ю. під час реєстрації на веб-сайті електронних торгів використана форма для реєстрації участі у спірних торгах не для фізичних осіб, а саме для юридичних осіб, яка містить не властиві для перших наступні реквізити: код ЄДРПОУ та інформацію щодо платника ПДВ. Крім цього, під час проходження реєстрації позивачем надано реквізити банківського рахунку, відкритого ФОП Федотову В.Ю., з якого надалі й був сплачений гарантійний внесок. 46. Велика Палата Верховного Суду, з огляду на неодноразовий розгляд цієї справи господарськими судами, враховуючи необхідність дотримання принципу правової визначеності, вважає, що реєструючись учасником спірних торгів, скориставшись наявними опціями на веб-сайті електронних торгів, та сплачуючи гарантійний внесок (який був повернений ДП "Сетам" на той самий банківський рахунок) Федотов В.Ю. обґрунтовано вважав, що він діяв саме як фізична особа-підприємець. 47. Наведені висновки зроблені з урахуванням викладених обставин даної справи та не вказують на відхід від правової позиції, викладеної у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2018 року у справі N 725/3212/16-ц (провадження N 14-3цс18), від 06 червня 2018 року у справі N 910/856/17 (провадження N 12-128гс18). 48. За таких обставин, приймаючи рішення про часткове задоволення позову суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що позивач у спірних правовідносинах виступає як суб'єкт господарювання, відтак, суб'єктний склад сторін цього спору та характер спірних правовідносин відповідає вимогам статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), позов у справі пред'явлено фізичною особою-підприємцем до юридичної особи, а правовідносини, щодо яких виник спір, носять господарський характер. 49. Отже, доводи касаційної скарги про непідвідомчість даного спору господарському суду відхиляються Великою Палатою Верховного Суду як необґрунтовані, а суди першої й апеляційної інстанції дійшли правильних висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства. (1.2.) Щодо вирішення спору по суті 50. Згідно з пунктом 3 розділу III Порядку організатор вносить до Системи інформацію про майно та формує лот торгів (інформаційне повідомлення про електронні торги) на підставі отриманої ним заявки не пізніше ніж на другий робочий день з дати її отримання. Лот вноситься за типом, найменуванням, категорією відповідно до класифікації, що підтримується Системою, що забезпечує вільний та прямий пошук за відповідними пошуковими критеріями (вид майна, назва, модель, регіон зберігання, стартова ціна, номер виконавчого провадження згідно з Єдиним державним реєстром виконавчих проваджень тощо). 51. Для участі в електронних торгах учасник проходить процедуру реєстрації на веб-сайті, подає заявку на участь в електронних торгах за кожним лотом окремо за формою, розміщеною на веб-сайті, сплачує гарантійний внесок на рахунок організатора (крім випадків, визначених розділом VI, пунктами 1, 2 розділу VII цього Порядку) та виконує інші вимоги, визначені Порядком. Система автоматично завершує реєстрацію учасника та надає йому відповідний доступ до участі у торгах негайно після підтвердження організатором сплати сум гарантійного внеску, а за лотами, де така сплата не вимагається, одразу після належного заповнення заявки учасника (пункт 2 розділу IV Порядку). 52. Усі учасники, що були зареєстровані організатором, мають он-лайн доступ до перебігу електронних торгів. Учасники висувають свої цінові пропозиції щодо лота. Цінова пропозиція подається через веб-сайт електронних торгів з кроком підвищення ставки, зазначеним у повідомленні про електронні торги. Перша цінова пропозиція може бути рівною стартовій ціні лота. Кожна наступна цінова пропозиція повинна містити ціну, що на встановлений Організатором крок вища за попередню. Моментом подання цінової пропозиції вважається зафіксований Системою момент відправки учасником цінової пропозиції засобами Системи. Зареєстрований учасник може у будь-який момент електронних торгів зробити відповідну цінову пропозицію (пункт 3 розділу V Порядку). 53. Розділом V Порядку передбачено, що реалізація майна здійснюється шляхом проведення організатором електронних торгів. Якщо остання цінова пропозиція надійшла за 5 хвилин до завершення строку, визначеного в абзаці першому цього пункту, електронні торги автоматично продовжуються на 10 хвилин від часу подання останньої цінової пропозиції, але не пізніше 24.00 години. 54. Як уже зазначалося, в оголошенні, розміщеному на офіційному веб-сайті ДП "Сетам", для проведення електронних торгів були встановлені час початку аукціону - 15 лютого 2016 року о 09:00; час закінчення аукціону - 15 лютого 2016 року о 18:00. 55. Враховуючи викладене, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що продовження електронних торгів та прийняття ставки учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс" після закінчення визначених дати та часу проведення електронних торгів, а саме - 15 лютого 2016 року о 18:02:10 було неправомірним, оскільки остання цінова пропозиція надійшла від позивача о 17:48:07, тобто більше ніж за 5 хвилин до завершення строку проведення аукціону, тому визначені Порядком підстави для продовження електронних торгів були відсутні. 56. Відповідно до пункту 2 розділу XI Порядку підставою для зупинення електронних торгів в цілому або за окремим лотом є: рішення суду щодо зупинення реалізації арештованого майна; зупинення виконавчого провадження у випадках, визначених Законом України "Про виконавче провадження"; наявність технічних підстав, що унеможливлюють роботу Системи, виключно на період відновлення її працездатності. 57. За таких обставин судами попередніх інстанцій правильно встановлено, що прийняття Системою 15 лютого 2016 року о 18:02:10 ставки учасника N 12 - ТОВ "Абсолют Фінанс", зважаючи на закінчення визначеного строку електронних торгів, не є технічною підставою для їх зупинення в розумінні пункті 2 розділу XI Порядку, оскільки ставка, здійснена після закінчення аукціону, тобто після завершення подання цінових пропозицій, не змінює результатів такого аукціону та не позбавляє організатора аукціону можливості визначити дійсного переможця проведених торгів. 58. Пунктом 3 розділу XI Порядку передбачено, що за наявності підстав, визначених у пункті 2 цього розділу, організатор негайно зупиняє електронні торги в цілому або за окремим лотом, про що складає акт про зупинення електронних торгів з фіксацією підстави та рішення про їх зупинення. Цей акт засобами Системи автоматично розміщується на веб-сайті. З моменту зупинення електронних торгів в цілому або за окремим лотом строки електронних торгів автоматично призупиняються. 59. У разі усунення підстав для зупинення електронних торгів організатор з дотриманням вимог Порядку засобами Системи здійснює заходи щодо відновлення електронних торгів у цілому або за окремим лотом із збереженням попередніх умов їх проведення, продовженням строку торгів та без уцінки майна. Інформація про відновлення електронних торгів не пізніше наступного робочого дня з дня їх відновлення засобами Системи розміщується на веб-сайті та надсилається усім учасникам в їх особисті кабінети. Інформація про відновлення електронних торгів обов'язково повинна містити підстави для відновлення електронних торгів та дату і час їх початку (абзац другий пункт 3 розділу XI Порядку). 60. На підставі викладено суди дійшли правильних висновків, що акт про зупинення електронних торгів від 15 лютого 2016 року сформований без будь-якого конкретного зазначення про те, в чому саме полягала технічна підстава зупинення електронних торгів, і чим саме вона унеможливила роботу Системи та зумовила зупинення проведення спірних електронних торгів; вказаний акт не містить будь-яких відомостей про час його складення, а також не містить зазначення рішення про зупинення електронних торгів, тому цей акт про зупинення електронних торгів не відповідає вимогам Порядку, а звідси, відбулося неправомірне зупинення електронних торгів, що проводились 15 лютого 2016 року, тобто немає підстав для їх продовження, а тим більше для призначення нових торгів. З огляду на це, проведення ДП "Сетам" торгів 18 лютого 2016 року є так само протиправним, а результати їх проведення, оформлені протоколом проведення електронних торгів N 146564, сформованим 01 квітня 2016 року, є незаконними. 61. Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. 62. За змістом частини четвертої статті 656 Цивільного кодексу Українидо договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. 63. Пунктом 1 розділу VIII Порядку передбачено, що після закінчення електронних торгів (закінчення строку аукціону з урахуванням його можливого продовження) на веб-сайті відображаються відомості про завершення електронних торгів. Система автоматично формує та розміщує на веб-сайті протокол електронних торгів за лотом у день закінчення таких електронних торгів або не пізніше наступного робочого дня. До протоколу вноситься така інформація: дата і час початку та завершення електронних торгів; реєстраційний номер лота; назва лота; стартова ціна та ціна продажу лота, цінові пропозиції учасників, особливі ставки купівлі лота учасників, якщо вони мали місце; сума сплаченого гарантійного внеску, якщо його сплата вимагалася умовами торгів; розмір винагороди Організатору, яку повинен сплатити переможець електронних торгів, та реквізити рахунку для її сплати; відомості про переможця електронних торгів (унікальний реєстраційний номер учасника); дата, до якої переможець електронних торгів повинен повністю сплатити ціну лота; реквізити рахунку відділу державної виконавчої служби, на який необхідно перерахувати кошти за придбане майно. 64. За змістом частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, оскільки підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладення (у даному випадку - безпосередньо за результатами торгів), то підставами для визнання електронних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених саме Порядком реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів. 65. Відповідно до пункту 5 розділу V Порядку переможцем електронних торгів у формі аукціону визнається учасник, від якого на момент завершення електронних торгів надійшла найвища цінова пропозиція. Отже, моментом укладення договору купівлі - продажу майна, яке продане на торгах, є момент завершення електронних торгів. При цьому акт про проведені електронні торги, який відповідно до пункту 4 розділу Х Порядку складається після повного розрахунку переможця за придбане майно (тобто після повного виконання договору купівлі - продажу покупцем), є волевиявленням продавця щодо передання проданого майна у володіння покупцю, а не оформленням договірних відносин купівлі - продажу майна на публічних торгах, як помилково вважали суди. Водночас ця помилка не вплинула на вирішення спору по суті. 66. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів щодо відсутності підстав для задоволення вимоги позивача про визнання електронних торгів з продажу лоту N 120614 такими, що відбулися 15 лютого 2016 року, оскільки судами вже були встановлені фактичні обставини справи, зокрема, щодо проведення електронних торгів саме 15 лютого 2016 року, а висновками судів підтверджено незаконність зупинення цих торгів та наслідків такого зупинення. 67. Крім цього, правильними є висновки судів, що визнання електронних торгів з продажу лоту N 120614 такими, що відбулися 15 лютого 2016 року, фактично спрямовані на встановлення певного юридичного факту, внаслідок якого правовідносини сторін зміняться, оскільки становлення факту не може бути предметом спору і самостійно розглядатись в окремій господарській справі. 68. Зважаючи на недоведеність позивачем факту ухилення ДП "Сетам" від складання протоколу електронних торгів, у якому переможцем визначено позивача, суди дійшли правильних висновків, що відповідна позовна вимога ФОП Федотова В.Ю. є передчасною, оскільки обов'язок скласти протокол електронних торгів за результатами їх проведення із визначенням переможця таких торгів виникає на підставі законодавства, зокрема, Порядку, що виключає можливість повторного зобов'язання судом ДП "Сетам" вчинити такі дії. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 69. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 70. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 71. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, а касаційну скаргу ТОВ "Абсолют Фінанс" - без задоволення. Щодо судових витрат 72. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 73. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не змінює судових рішень у даній справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 300 - 302, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Абсолют Фінанс" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 09 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 січня 2018 року у справі N 910/5640/16 - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 543/730/14-ц Провадження N 14-149цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, приватний нотаріус Оржицького районного нотаріального округу Полтавської області Черненко Оксана Олександрівна (далі - Приватний нотаріус), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - реєстраційна служба Оржицького районного управління юстиції Полтавської області (далі - Реєстраційна служба), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9 на рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року (у складі судді Грузман Т.В.) та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року (у складі колегії суддів Карпушина Г.Л., Винниченка Ю.М., Абрамова П.С.) у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, Приватного нотаріуса, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Реєстраційна служба, про визнання правочинів недійсними із застосуванням правових наслідків їх недійсності та скасування рішень, УСТАНОВИЛА: У серпні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, у якому, неодноразово збільшуючи та уточнюючи вимоги, просила: - визнати недійсними: договір купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель й споруд площею 0,25 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,44 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_4, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_5, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будівлі з житловими та службовими приміщеннями площею 128,7 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, номерв реєстрі праввласності нанерухоме майно (далі - РПВН) 15885520, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - гаража площею 135,1 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15883649, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 2 загальною площею 163,7 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15145569, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 1 загальною площею 130 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 10844800, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будинку загальною площею 124,1 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 19346504, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу та асфальтної площадки, а саме будівлі складу з прибудовою площею 764,6 кв. м, асфальтної площадки площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, РПВН 13450453, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 18 березня 2013 року; договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва - будинку культури, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 20 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлового приміщення - магазину-кафетерію з літнім майданчиком площею 84,9 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_4, РПВН 14333392, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 20 березня 2013 року; угоду, укладену між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 щодо купівлі-продажу автомобіля марки Ford моделі Mondeo, білого кольору, 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, номер двигуна НОМЕР_2; - скасувати рішення, прийняті Приватним нотаріусом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_6 та ОСОБА_5, зокрема: рішення від 18 березня 2013 року індексний номер 960995 про державну реєстрацію права власності на склад з прибудовою площею 764,60 кв. м та асфальтну площадку площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 23443353236, за ОСОБА_6; рішення від 20 березня 2013 року індексний номер 1021723 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для роздрібної торгівлі та комерційних послуг, кадастровий N НОМЕР_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3, за ОСОБА_6; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 970413 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 980425 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 974246 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 98477 про державну реєстрацію права власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 240027526, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 986936 про державну реєстрацію права власності на будівлю із житловими та службовими приміщеннями, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24083153236, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 989640 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю склад загальною площею 130 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24167753236, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 991799 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - склад загальною площею 163,70 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24236653236, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 993454 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - гаража площею 135,10 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24288853236, за ОСОБА_5; рішення від 20 березня 2013 року про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення - магазин-кафетерій з літнім майданчиком площею 84,90 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_4, за ОСОБА_6 Позовну заяву мотивовано тим, що в лютому 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості в розмірі 11 594 863, 50 грн. На забезпечення позову ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва від 05 березня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 заборонено вчиняти будь-які дії з відчуження всього належного їм на праві власності рухомого та нерухомого майна. Позивачка зауважила, що, незважаючи на таку заборону, у березні 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 здійснили відчуження на користь ОСОБА_5 і ОСОБА_6 переліченого вище належного їм рухомого та нерухомого майна, розташованого в с. Лазірках Оржицького району та смт Оржиці Полтавської області, а тому, на її думку, оскаржувані правочини є недійсними з підстав, передбачених частиною першою статті 215 та частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у зв'язку із чим майно має бути повернуто ОСОБА_4 та ОСОБА_7 згідно з положеннями статей 216, 1212 ЦК України, а реєстрація права власності за ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на спірне майно підлягає скасуванню з огляду на вимоги статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсними договір купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,44 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будівлі із житловими та службовими приміщеннями, площею 128,70 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15885520, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - гаража площею 135,10 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15883649, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 2 загальною площею 163,70 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15145569, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 1 загальною площею 130 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 10844800, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будинку загальною площею 124,10 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 19346504, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу з прибудовою площею 764,60 кв. м, асфальтноїплощадки площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, РПВН 13450453, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 18 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий N НОМЕР_6, розташованої за адресою: АДРЕСА_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 20 березня 2013 року. Скасовано рішення Приватного нотаріуса, зокрема: від 18 березня 2013 року індексний номер 960995 про державну реєстрацію права власності нежитлової будівлі - складу та асфальтної площадки, а саме будівлі складу з прибудовою площею 764,60 кв. м, асфальтної площадки площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 23443353236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_6; від 20 березня 2013 року індексний номер 1021723 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для роздрібної торгівлі та комерційних послуг, кадастровий номер НОМЕР_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_6; від 19 березня 2013 року індексний номер 970413 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року, індексний номер 980425 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 974246 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 98477 про державну реєстрацію права власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 240027526, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 986936 про державну реєстрацію права власності на будівлю з житловими та службовими приміщеннями, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24083153236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 989640 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - склад N 1 загальною площею 130 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24167753236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 991799 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - склад N 2 загальною площею 163,70 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24236653236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 993454 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - гараж площею 135,10 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24288853236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5 У задоволенні інших вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що укладенням спірних правочинів ОСОБА_4 порушив право позивачки, оскільки майном, що відчужене ОСОБА_6 та ОСОБА_5 за цими договорами забезпечено позов в іншій справі про стягнення боргу на користь ОСОБА_3 У зв'язку із цим підлягає скасуванню державна реєстрація їх права власності. Вимоги до ОСОБА_7 не підлягають задоволенню, оскільки вона не є боржником перед позивачкою. Враховуючи те, що ОСОБА_3 не була стороною спірних договорів, правила статті 216 ЦК України щодо наслідків їх недійсності у цьому випадку не можуть бути застосовані. Підтвердження відчуження ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 транспортного засобу марки Ford моделі Mondeo та об'єкта незавершеного будівництва - будинку культури, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, відсутні. Місцевий суд зазначив про те, що оскільки вимоги позивачки про скасування прийнятих Приватним нотаріусом рішень про державну реєстрацію права власності не пов'язані із самою процедурою її здійснення, залежать від чинності правочинів, на підставі яких таку реєстрацію вчинено, тому ці вимоги повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року залишено без змін. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що з моменту постановлення судом ухвали про забезпечення позову (05 березня 2013 року), яка підлягає негайному виконанню (стаття 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), ОСОБА_4 не мав права продавати належне йому майно, тому всі правочини щодо відчуження майна, укладені ним під час дії такої заборони, повинні бути визнані недійсними, адже порушують права позивачки. Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд послався на висновки Верховного Суду України, викладені в ухвалі від 10 березня 2011 року у справі N 6-2773св08. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що похідні вимоги ОСОБА_3 про скасування рішень про державну реєстрацію права власності, незважаючи на участь у справі суб'єкта публічного права, не відносяться до юрисдикції адміністративного суду, оскільки в цьому випадку існує спір про цивільне право позивачки щодо спірного майна. 15 червня 2015 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_9 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року таухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_4 не було відомо про існування ухвали суду про забезпечення позову та заборону відчуження належного йому майна, обов'язок з негайного виконання якої законодавством покладено на органи державної виконавчої та реєстраційної служб, при цьому заявник посилається на рішення Конституційного Суду України від 31 травня 2015 року у справі 1-18/2011. Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги практику Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах N 6-3330св11 та N 6-25335св14, не врахували, що на момент продажу спірне майно під забороною не перебувало, підтвердження фіктивності оскаржуваних договорів відсутні, обставини виконання ухвали про забезпечення позову державною виконавчою службою не перевірялися, не було застосовано пункт 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" щодо з'ясування наявності його вини. Заявник указує про неможливість прирівняння понять "негайне виконання" та "вступ у законну силу" як судом першої інстанції, так і апеляційним судом, а в частині порушення норм процесуального права зауважує, що суди попередніх інстанцій не дотрималися предметної юрисдикції розгляду цієї справи у частині вимог ОСОБА_3 щодо скасування рішень нотаріуса про внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які, на думку представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9, повинні розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 14 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 року передано справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 квітня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У справі, яка розглядається, суди встановили, що ОСОБА_4 у період з 18 по 20 березня 2013 року продав ОСОБА_6 та ОСОБА_5 відповідно належне йому нерухоме майно згідно з укладеними кожним з них окремими договорами купівлі-продажу, а саме: земельну ділянку для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3; земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4; земельну ділянку площею 0,08 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5; будівлю із житловими та службовими приміщеннями площею 128,70 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15885520, нежитлову будівлю - гараж площею 135,10 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15883649; нежитлову будівлю - склад N 2 загальною площею 163,70 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15145569; нежитлову будівлю - склад N 1 загальною площею 130 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 10844800;будинок загальною площею 124,10 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 1934650, нежитлову будівлю - склад з прибудовою площею 764,60 кв. м, асфальтною площадкою площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, РПВН 13450453; земельну ділянку, кадастровий N НОМЕР_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 111-130). Суди з'ясували, що Приватним нотаріусом 18-20 березня 2013 року прийняті рішення про проведення державної реєстрації права власності ОСОБА_6 та ОСОБА_5 на придбане у ОСОБА_4 нерухоме майно (т. 1, а. с. 190-199). Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_3 просила скасувати й згадані рішення державного реєстратора, оскільки правовою підставою для їх прийняття стали недійсні правочини, за якими відчужене спірне майно, за рахунок якого вона вправі задовольнити свої вимоги у зв'язку з існуванням на момент укладення цих правочинів заборгованості продавця перед нею та судової заборони ОСОБА_4 на продаж цієї нерухомості. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАСУкраїни) у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб) прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним вирішення судами попередніх інстанцій вимог щодо здійсненої нотаріусом державної реєстрації права власності на згадане нерухоме майно в порядку цивільного судочинства, оскільки їх предметом у даному випадку є не перевірка адміністративно-розпорядчих дій державного реєстратора (Приватного нотаріуса) чи встановлення законності (незаконності) його дій, а скасування рішень стосовно державної реєстрації права власності ОСОБА_6 та ОСОБА_5 безпосередньо пов'язано зі спором про захист речового (цивільного) права на це майно позивачки, яке не може бути захищене у випадку публічно-правових відносин незалежно від того, що відповідач є суб'єктом владних повноважень у розумінні статті 3 КАС України та здійснював владні управлінські функції (державну реєстрацію права власності) на виконання делегованих повноважень, покладених на нього Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Щодо висновків судів попередніх інстанцій по суті вирішення вказаного спору Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 01 березня 2013 року Голосіївським районним судом м. Києва відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_7 про стягнення коштів у розмірі 11 594 863,5 грн (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29815544). Суди встановили, що на забезпечення позову 05 березня 2013 року суддею Голосіївського районного суду м. Києва постановлено ухвалу про заборону ОСОБА_4 та ОСОБА_7 вчиняти будь-які дії з відчуження належного кожному з них рухомого та нерухомого майна (т. 1, а. с. 84, 85). Під час існування обмеження в реалізації прав власників ОСОБА_4 та ОСОБА_7 уклали договори купівлі-продажу щодо належного їм нерухомого майна, яке було придбано ОСОБА_6 та ОСОБА_5 Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 вересня 2013 року стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 борг у розмірі 11 594 863,5 грн (т. 1, а. с. 9-11). Зазначене рішення місцевого суду в частині стягнення коштів на користь позивачки з ОСОБА_4 залишено без змін рішенням Апеляційного суду м. Києва від 05 листопада 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2014 року (т. 1, а. с. 12, 13, 13 зворот, 14, 15). За положеннями статті 52 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження", у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. У разі відсутності в боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі й обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За нормами частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов'язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову в день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, при цьому оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). За таких обставин місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, з'ясувавши, що спірні договори ОСОБА_4 уклав з порушенням закону, оскільки об'єктами, відчуженими за цими договорами, було забезпечено позов ОСОБА_3 в іншій справі (N 752/3612/13-ц), дійшов обґрунтованих висновків про визнання спірних договорів недійсними за позовом позивачки як заінтересованої особи права та законні інтереси якої порушено вчиненням оспорюваних правочинів, і скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, здійсненої на підставі їх укладення, як похідної вимоги позивачки, що є правовим наслідком недодержання сторонами під час вчинення правочину вимог закону, адже недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина перша статті 216 ЦК України). Посилання заявника на те, що на момент укладення спірних договорів ухвала судді про забезпечення позову ще не перебувала на виконанні органів державної виконавчої та реєстраційної служб, не має правового значення, оскільки за змістом статті 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження не зупиняє виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи. Саме такі правові висновки містяться й в ухвалі Верховного Суду України від 10 березня 2011 року у справі N 6-2773св08, які правильно були застосовані судами попередніх інстанцій та підстав для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Крім того, ОСОБА_4 оскаржував ухвалу про забезпечення позову, постановлену 05 березня 2013 року Голосіївським районним судом м. Києва, яку ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 травня 2013 року залишено без змін (т. 1, а. с. 70, 71). Інші доводи касаційної скарги щодо встановлення фактичних обставин справи та дослідження доказів були предметом розгляду як місцевого суду, так і суду апеляційної інстанції, їм надано оцінку, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати нові обставини та переоцінювати надані докази. Рішення місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в іншій частині не оскаржуються, а отже, відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду їх не перевіряє. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального й процесуального права. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, тому питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суду першої інстанції та апеляційної інстанції не вирішується, а судові витрати, понесені заявником у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України покладаються на ОСОБА_4, які й сплачені останнім. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду, ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9 залишити без задоволення. Рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 12 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 583/2715/16-ц Провадження N 14-174цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідачі: Бакирівська сільська рада Охтирського району Сумської області (далі - Сільрада), ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: управління Держгеокадастру в Охтирському районі Сумської області, Приватне підприємство "Бюро землевпорядного проектування" (далі - ПП "Бюро землевпорядного проектування"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 30 листопада 2016 року (у складі судді Мовчан Н.В.) та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 13 лютого 2017 року (у складі колегії суддів Собини О.І., Криворотенка В.І., Бойка В.Б.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Сільради, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: управління Держгеокадастру в Охтирському районі Сумської області, ПП "Бюро землевпорядного проектування", про визнання незаконним та скасування висновку узгоджувальної комісії з питань вирішення земельних спорів, УСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з указаним позовом, у якому просили визнати незаконним та скасувати висновок узгоджувальної комісії з питань вирішення земельних спорів Сільради (далі - Комісія) від 04 квітня 2016 року, яким погоджено встановлені зовнішні межі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до виготовленої ПП "Бюро землевпорядного проектування" технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості). Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_5 під час розгляду справи N 583/669/15-ц у судовому засіданні надала висновок Комісії від 04 квітня 2016 року, яким погоджено визначені та встановлені у 2016 році нові зовнішні межі належної їй земельної ділянки по АДРЕСА_1 При цьому позивачі вказали, що спірний висновок Комісія підготувала з порушенням вимог законодавства, оскільки вони як зацікавлені особи не були повідомлені про час і місце розгляду заяви ОСОБА_5, не знайомилися з відповідними матеріалами та не були залучені до роботи Комісії, як і не були залучені до розгляду вказаного питання спеціалісти. Крім того, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зауважили, що Комісія не мала права вирішувати спір між ними та ОСОБА_5 щодо збільшення площі її земельної ділянки за рахунок здійсненої нею новобудови. При цьому заново сформована та узгоджена Комісією земельна ділянка з іншою площею та конфігурацією свідчить про повторний розгляд земельного питання, яке вже було вирішено у 1997 році, та порушує їх права як власників суміжних земельних ділянок, що розташовані по АДРЕСА_2 Рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 30 листопада 2016 року позов ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено. Визнано незаконним та скасовано висновок Комісії від 04 квітня 2016 року, яким погоджено встановлені зовнішні межі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до виготовленої ПП "Бюро землевпорядного проектування" технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості). Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачів не було повідомлено про надходження заяви ОСОБА_5 щодо вирішення земельного спору до Комісії, їх не викликали на засідання Комісії; на час розгляду Комісією питання земельні ділянки сторін було сформовано та між сторонами як суміжними землевласниками існував спір щодо межі цих земельних ділянок. За викладених обставин місцевий суд вважав, що недотримання Комісією встановленої процедури під час складення висновку від 04 квітня 2016 року призвело до порушення прав ОСОБА_3 та ОСОБА_4, у зв'язку із чим визнав його незаконним та скасував. Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 13 лютого 2017 року рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 30 листопада 2016 року залишено без змін. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що Комісія під час прийняття висновку порушила вимоги статті 159 Земельного кодексу України (далі -ЗК України). Крім того, апеляційний суд дійшов висновку, що вказаний спір не відноситься до юрисдикції адміністративних судів, а підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки стосується правомірності набуття права власності ОСОБА_5 на земельну ділянку, за позовом суміжних землевласників, не є публічно-правовим. У березні 2017 року ОСОБА_5 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Заявниця в касаційній скарзі вказала, що цей спір є спором фізичної особи із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а тому згідно зі статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій) повинен розглядатися адміністративним судом, у зв'язку із чим суди помилково розглянули справу за правилами цивільного судочинства. Крім того, ОСОБА_5 зауважила, що: вимоги про скасування висновку Комісії, державного акта на право приватної власності на земельну ділянку та відмова ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від погодження меж її земельної ділянки свідчать про зловживання позивачами своїми правами та створення їй перешкод у здійсненні державної реєстрації права власності на земельну ділянку, чим також порушуються її права; спору між сторонами про межу земельної ділянки не існує; за її клопотанням експертизи про відповідність зазначеної в державному акті межі належної їй земельної ділянки, вказаної в технічній документації, суд не призначав, у зв'язку із чим висновки судів першої та апеляційної інстанцій про порушення прав позивачів вважає помилковими без з'ясування того, якими саме діями Комісія їх вчинила. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 травня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. 07 червня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на касаційну скаргу, у яких зазначено про те, що оскільки спір виник між суміжними землевласниками з приводу межі земельної ділянки ОСОБА_5, то він є спором про право цивільне, а тому з огляду на статтю 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не може бути віднесений до адміністративної юрисдикції. Також позивачі зазначали про незаконність оспорюваного висновку Комісії у зв'язку з його невідповідністю фактичним обставинам і про його надання всупереч вимогам земельного законодавства, що призвело до порушення їх прав, оскільки встановлені зовнішні межі земельної ділянки ОСОБА_5 погоджено з урахуванням здійсненої нею нової забудови та за рахунок земельних ділянок позивачок. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 указують, що належні їм та ОСОБА_5 земельні ділянки вже раніше сформовані відповідно до правовстановлюючих документів та технічної документації, у зв'язку із чим повторне встановлення меж і виготовлення технічної документації на належну ОСОБА_5 земельну ділянку по АДРЕСА_1 з огляду на іншу площу та змінену конфігурацію є незаконним. Тому позивачки просили касаційну скаргу відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 серпня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У справі, яка розглядається, суди встановили, що рішенням Сільради від 11 листопада 2015 року утворено Комісію та затверджено Положення про узгоджувальну комісію з питань вирішення земельних спорів (далі - Положення) (т. 1 а. с. 66-69). За змістом пунктів 2.1, 2.6 Положення земельні спори розглядаються Комісією на підставі поданої заяви однією зі сторін у місячний термін з дня надання подання заяви. Комісія приймає рішення з вирішення земельного спору по суті. Рішення викладається у вигляді висновку Комісії, який вступає в силу з моменту його прийняття. У зв'язку з відсутністю згоди ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як суміжних землевласників на погодження (встановлення) меж земельної ділянки ОСОБА_5,Комісія прийняла рішення, викладене у формі висновку від 04 квітня 2016 року, яким запропонувала погодити зовнішні межі земельної ділянки ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 12). За змістом статті 12 ЗК України до повноважень сільських рад у галузі земельних відносин на території сіл належить, зокрема, і вирішення земельних спорів. Частинами першою, третьою статті 158 ЗК України визначено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. За змістом статті 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема, вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом. З огляду на викладене, розглядаючи земельні спори, Комісія діє від імені Сільради, у зв'язку із чим прийняті нею рішення у формі висновку по суті такого спору породжують певні права та обов'язки визначеного кола осіб, отже, можуть бути оскаржені в порядку та спосіб, установлені для рішень, прийнятих безпосередньо самим органом місцевого самоврядування. Звертаючись до суду з позовом, позивачі зазначили, що оскаржуваним висновком Комісії порушуються їх права як суміжних землевласників, унаслідок погодженої нею межі земельної ділянки ОСОБА_5 по АДРЕСА_1, яка проходить по земельних ділянках, які перебувають у власності позивачів. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій, установивши, що зверненняОСОБА_3 та ОСОБА_4 пов'язане із захистом права кожної з них на земельну ділянку, стосується перевірки законності розпорядчих дій Комісії як органу Сільради, що пов'язані з подальшим володінням, користуванням ОСОБА_5 земельною ділянкою, визначеною згідно із розробленою ПП "Бюро землевпорядного проектування" технічною документацією із землеустрою щодо встановлення її меж, тобто суміжного землекористування, дійшли правильного висновку про розгляд даної справи в порядку цивільного процесуального судочинства як такої, у якій відсутні ознаки публічно-правового спору. Також Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для віднесення цієї справи до справ адміністративної юрисдикції. Ухвалою Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 25 травня 2016 року відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Сільради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_5, управління Держгеокадастру в Охтирському районі Сумської області, про визнання протиправними та скасування висновків узгоджувальної комісії з питань вирішення земельних спорів в порядку адміністративного судочинства (т. 1, а. с. 110, 111). Щодо суті спору Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Судом установлено, що ОСОБА_3 є власником земельних ділянок площею 0,0600 га та 0,1500 га, розташованих по АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 13, 14). ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею 0,2124 га по АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 15). ОСОБА_5 з 21 січня 1998 року на праві власності належить земельна ділянка площею 0,47 га, розташована по АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 16). Право власності сторін на земельні ділянки підтверджено державними актами на право приватної власності на землю. Згідно із договором від 21 жовтня 2015 року ПП "Бюро землевпорядного проектування" на замовлення ОСОБА_5 розробило технічну документацію на земельні ділянки площею 0,3800 га та 0, 0900 га, що розташовані по АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 105-109). 31 березня 2016 року ОСОБА_5 звернулася до Комісії із заявою про погодження встановлених зовнішніх меж земельної ділянки по АДРЕСА_1 для виготовлення ПП "Бюро землевпорядного проектування" технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі на місцевості (т. 1, а. с. 70). Цю заяву Комісія задовольнила й надала відповідний висновок від 04 квітня 2016 року. При цьому достовірно з'ясовано, що на момент прийняття Комісією оскаржуваного рішення в провадженні Охтирського міськрайонного суду Сумської області перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Сільради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Товариство з обмеженою відповідальністю "Зем-центр", управління Держземагентства в Охтирському районі Сумської області, про визнання недійсними державних актів, скасування державної реєстрації земельних ділянок та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, Сільради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: управління Держгеокадастру в Охтирському району Сумської області, ОСОБА_4, про скасування рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність та державного акта на право приватної власності на землю (N 583/669/15-ц) (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/52542583). Предметом спору в указаній справі є визначення межі між належними сторонам земельними ділянками АДРЕСА_3. Підтвердження про ухвалення судом рішення по суті вказаного вище спору як в матеріалах справи, так і в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутні. За змістом статті 159 ЗК України земельні спори розглядаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, та органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї із сторін у тижневий строк з дня подання заяви за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин. У рішенні органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, визначається порядок його виконання. Статтею 160 ЗК України визначено, що сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору і у разі незгоди із цим рішенням оскаржувати його. Пунктами 2.3, 2.4 Положення визначено, що земельні спори розглядаються за місцем знаходження спірних земельних ділянок за участю сторін спору, які завчасно повідомляються про час та місце розгляду спору. У випадку відсутності однієї із сторін при першому розгляді спору та відсутності письмової згоди на розгляд спору без її участі розгляд спору переноситься. Не встановивши підтверджень згідно із положеннями статей 10, 60 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій) належного повідомлення позивачів про вирішення земельного спору Комісією, що призвело до недотримання визначених статтями 159, 160 ЗК України прав ОСОБА_3, ОСОБА_4, а також з'ясувавши, що на момент надання спірного висновку між сторонами існував спір щодо площ, лінійних розмірів та конфігурації земельних ділянок по АДРЕСА_3 та відповідно в Охтирському міськрайонному суді Сумської області сторони оскаржували правовстановлюючі документи на вказані земельні ділянки (справа N 583/669/15-ц), місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про визнання незаконним та скасування висновку Комісії від 04 квітня 2016 року. Інші доводи касаційної скарги щодо встановлення фактичних обставин справи та дослідження доказів були предметом розгляду як місцевим судом, так і судом апеляційної інстанції, їм надано оцінку, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати нові обставини та переоцінювати надані докази. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, тому питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої інстанції та апеляційної інстанцій, не вирішується. Судових витрат у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції заявник не поніс. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду, ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_5залишити без задоволення. Рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 30 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 13 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 19 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 750/8676/15-ц Провадження N 14-79цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Банк Форум" (далі - ПАТ "Банк Форум") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни, відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року у складі судді Щербак І.В. та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року у складі колегії суддів Губар В.С., Висоцької Н.В., Позігуна М.І. у цивільній справі за позовом ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про відшкодування збитків за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко І.М. звернулося до суду із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення збитків за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено кредитний договір N 0023/08/271-Nv, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 58 400 доларів США. Згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит та відсотки за користування кредитом у розмірі 13 % річних до 04 серпня 2033 року. 05 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_6, ОСОБА_5 укладено договори поруки, відповідно до яких поручителі зобов'язалися солідарно відповідати разом з позичальником за виконання умов кредитного договору. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року (справа N 750/8749/14) позов ПАТ "Банк Форум" задоволено повністю. Стягнуто зі ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у солідарному порядку заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 523 079 грн 91 коп. ОСОБА_4 сплатив 523 079 грн 91 коп. у повному розмірі 20 березня 2015 року. Позивач вважав, що йому заподіяні збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп., виходячи із курсової різниці між валютою кредитування та валютою погашення заборгованості, які підлягають стягненню з відповідачів. Позивач просив стягнути солідарно із ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 збитки у розмірі 481 338 грн 16 коп. за період з 08 жовтня 2014 року по 20 березня 2015 року у зв'язку зі знеціненням національної грошової одиниці. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що підстави для стягнення курсової різниці заборгованості відсутні, оскільки збитки позивача по кредитному договору на загальну суму 481 338 грн 16 коп. не відображені у його балансі, а погашення заборгованості відбулося у національній валюті, виходячи з офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) на момент ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за договором. Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 25 липня 2016 року рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 квітня 2016 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що звертаючись у 2014 році до суду із позовом до відповідачів, позивач самостійно обрав спосіб захисту своїх порушених прав та просив стягнути борг саме у національній валюті. Спір між сторонами вирішено судом, рішення набрало законної сили, ОСОБА_4 рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2014 року про стягнення боргу виконано у повному обсязі. Позивач не позбавлений права на пред'явлення вимог до відповідачів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 15 серпня 2016 року ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкл