Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 801 results

  1. ПОСТАНОВА Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ Справа N 925/3/17 Провадження N 12-53гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Національне антикорупційне бюро України (представники - Семенчук М.А., Ярчак І.С.), відповідач - Публічне акціонерне товариство "Азот" (представники - адвокати Демидас Д.А., Вєдєрнікова О.С.), відповідач - Публічне акціонерне товариство "Черкасиобленерго" (представник - не з'явився), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Державне підприємство "Енергоринок" (представники - адвокати Стилик О.Ю., Калінін М.В.), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядник майна Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" арбітражний керуючий Литвин В.В. (представник - не з'явився), розглянула у судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року (головуючий суддя - Короткевич О.Є., судді Куровський С.В., Удовиченко О С.) та постанови Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року (головуючий суддя - Майданевич А.Г., судді Гаврилюк О.М., Коротун О.М.) у справі N 925/3/17 Господарського суду Черкаської області за позовом Національного антикорупційного бюро України до Публічного акціонерного товариства "Азот", Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Державне підприємство "Енергоринок", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядник майна Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" арбітражний керуючий Литвин В.В., про визнання угоди недійсною. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У січні 2017 року Національне антикорупційне бюро України (далі - НАБУ) звернулося до Господарського суду Черкаської області з позовом до Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "Азот" і ПАТ "Черкасиобленерго" про визнання недійсною угоди у формі заяви ПАТ "Азот" про зарахування зустрічних однорідних вимог від 21 червня 2016 року N 202-09/45. 2. На обґрунтування позовних вимог НАБУ зазначило про невідповідність спірної угоди вимогам статті 4, частини другої статті 15-1, статті 26 Закону України "Про електроенергетику", пункту 6.3 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31 липня 1996 року N 28 (далі - ПКЕЕ), а також інтересам держави і суспільства. Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. 24 травня 2005 року між Відкритим акціонерним товариством (далі - ВАТ) "Черкасиобленерго" як постачальником та ВАТ "Азот" як споживачем укладено договір постачання електричної енергії N 524-213/24 (далі - договір). 4. У подальшому ВАТ "Черкасиобленерго" та ВАТ "Азот" на вимогу пункту 5 розділу XVII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про акціонерні товариства" були перейменовані у ПАТ "Черкасиобленерго" і ПАТ "Азот" відповідно. 5. Пунктом 1 договору передбачено, що постачальник електричної енергії (ПАТ "Черкасиобленерго") постачає електричну енергії споживачу (ПАТ "Азот"), а споживач оплачує постачальнику електричної енергії її вартість та здійснює інші платежі згідно з умовами договору та додатками до договору, що є його невід'ємними частинами. 6. Суди попередніх інстанцій встановили, що за поставлену ПАТ "Черкасиобленерго" на виконання договору у січні 2016 року активну електричну енергію ПАТ "Азот" не оплатило 15 млн грн вартості спожитої електричної енергії, що призвело до утворення заборгованості. 7. 25 травня 2016 року ПАТ "Азот" і ПАТ "Черкасиобленерго" уклали між собою договір про надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги N 188-304, відповідно до якого розмір фінансової допомоги становить 15 млн грн (пункти 2.1, 4.2 договору N 188-304). Строк повернення фінансової допомоги - до 15 червня 2016 року. 8. 21 червня 2016 року ПАТ "Азот" направило ПАТ "Черкасиобленерго" заяву про зарахування зустрічних однорідних вимог N 202-09/45, якою здійснено зарахування та припинення зобов'язань ПАТ "Азот" перед ПАТ "Черкасиобленерго" за договором по оплаті активної електроенергії на суму 15 млн грн та зобов'язань ПАТ "Черкасиобленерго" перед ПАТ "Азот" щодо повернення отриманих за договором N 188-304 грошових коштів на суму 15 млн грн та про припинення зобов'язань між цими особами щодо сплати вказаної суми коштів. 9. Звертаючись із позовом до суду, НАБУ зазначило, що ця угода у формі заяви ПАТ "Азот" про зарахування зустрічних однорідних вимог суперечить вимогам закону та укладена з метою, що завідомо суперечить інтересам держави, і за доведення будь-якої з цих підстав така угода повинна бути визнана недійсною. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 10. Господарський суд Черкаської області рішенням від 14 березня 2017 року у позові відмовив повністю. 11. Господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання угоди недійсною з мотивів її невідповідності вимогам законодавства чи укладеності з наміром порушення прав держави. 12. Київський апеляційний господарський суд постановою від 07 червня 2017 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року, рішення Господарського суду Черкаської області від 14 березня 2017 року скасував. Позов задовольнив і визнав недійсною угоду у формі заяви ПАТ "Азот" про зарахування зустрічних однорідних вимог від 21 червня 2016 року N 202-09/45. 13. Приймаючи зазначену постанову, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що в цьому випадку внаслідок здійсненого за заявою ПАТ "Азот" від 21 червня 2016 року N 202-09/45 зарахування зустрічних однорідних вимог відповідачі знехтували вимогами Закону України "Про електроенергетику" і ПКЕЕ щодо оплати вартості поставленої електричної енергії виключно шляхом перерахування коштів споживачем на поточний рахунок із спеціальним режимом використання енергопостачальника. Сторони фактично провели розрахунки за поставлену електричну енергію в іншому форматі без використання поточного рахунку із спеціальним режимом використання енергопостачальника і тим самим уникнули перерахування іншим учасникам оптового ринку електричної енергії коштів із такого поточного рахунку за відповідним алгоритмом оптового ринку електричної енергії, що в силу статті 26 Закону України "Про електроенергетику" не вважається оплатою спожитої ПАТ "Азот" у січні 2016 року електричної енергії. Короткий зміст заяви про перегляд судових рішень 14. 14 грудня 2017 року ПАТ "Азот" подало до Верховного Суду України заяву про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви), у якій просило ці судові рішення скасувати, а рішення Господарського суду Черкаської області від 14 березня 2017 року залишити в силі. 15. Заявник вказує на те, що, приймаючи оскаржену постанову, Вищий господарський суд України помилково дійшов висновку, що НАБУ як орган, який створений для захисту інтересів держави, має право на звернення до суду із позовами про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України, з огляду на приписи Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" і на виконання покладених на нього завдань та (або) обов'язків. Заявник також не погоджується з висновками суду касаційної інстанції про те, що угода у формі заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог є такою, що вчинена з порушенням норм чинного законодавства, а саме частини другої статті 15-1, статті 26 Закону України "Про електроенергетику", та суперечить інтересам держави. 16. На підтвердження наведених вище підстав для подання заяви про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у цій справі ПАТ "Азот" до заяви додало копії постанов Вищого господарського суду України від 28 квітня 2009 року у справі N 37/436, від 20 січня 2010 року у справі N 37/436-42/416, від 13 червня 2012 року у справі N 26/387, від 09 серпня 2012 року у справі N 34/8, від 04 листопада 2014 року у справі N 910/6732/14, від 23 червня 2016 року у справі N 904/6558/15, від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 09 березня 2017 року у справі N 922/6436/15, від 16 травня 2017 року у справі N 910/1424/16, від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 02 червня 2015 року у справі N К/800/9751/15, від 20 жовтня 2015 року у справі N К/800/34970/15, від 05 квітня 2016 року у справі N К/800/68227/14 та копії постанов Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15, від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15, у яких, за твердженням заявника, по-іншому, ніж в судових рішеннях, про перегляд яких він просить суд, застосовано норми матеріального права. 17. Крім того, ПАТ "Азот" просило відшкодувати йому судові витрати за рахунок позивача. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 18. За змістом підпункту 1 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у господарських справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 19. 01 лютого 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з Верховного Суду України надійшла заява ПАТ "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року. 20. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 09 лютого 2018 року допустив справу до провадження Верховного Суду, відкрив провадження за заявою ПАТ "Азот", здійснив підготовчі дії, витребував з Господарського суду Черкаської області матеріали справи, надіслав копії заяви особам, які беруть участь у справі, встановив термін подання пояснень до 23 лютого 2018 року. 22 та 23 лютого надійшли письмові пояснення від Державного підприємства "Енергоринок" та НАБУ. 21. За підпунктом 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 22. На підставі цих норм процесуального права Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 березня 2018 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду заяву ПАТ "Азот" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у цій справі. 23. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що в судових рішеннях, на які посилається заявник як на підставу неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України, застосовуючи в подібних правовідносинах одні й ті самі норми матеріального та процесуального права, що й у постанові Вищого господарського суду України, про перегляд якої подано заяву, дійшли протилежних правових висновків про відсутність законодавчих обмежень для здійснення зарахування зустрічних однорідних вимогна підставі аналізу положень статей 598, 601, 602 Цивільного кодексу України, статей 151, 26 Закону України "Про електроенергетику". АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень 24. Заява ПАТ "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у справі N 925/3/17 подана з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви). 25. Як доказ неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (пункт 1 частина перша статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви), до заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 28 квітня 2009 року у справі N 37/436, від 20 січня 2010 року у справі N 37/436-42/416, від 13 червня 2012 року у справі N 26/387, від 09 серпня 2012 року у справі N 34/8, в яких суд встановив відсутність законодавчих обмежень для здійснення зарахування зустрічних однорідних вимог на підставі статті 601 Цивільного кодексу України. 26. Також до заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 16 травня 2017 року у справі N 910/1424/16, від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, в яких суд касаційної інстанції проаналізував та застосував ті ж норми законодавства, що й у цій справі, однак дійшов висновку про недоведеність підстав для визнання спірних правочинів недійсними та повернув справи на новий розгляд до місцевого господарського суду. 27. Заявник також вказує на ухвали Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 20 жовтня 2015 року у справі N 826/3917/14, від 02 червня 2015 року у справі N 826/17716/14, від 05 квітня 2016 року у справі N 2а/1570/6741/11, предметом судового розгляду у яких є законність проведення зарахування зустрічних однорідних вимог за зобов'язаннями, що випливають з господарських договорів за наявності спеціального законодавства, що регулює порядок здійснення розрахунків за такими договорами. На підставі аналізу норм статей 598, 601, 602 Цивільного кодексу України суд, при розгляді цих справ, дійшов висновку, що випадки недопустимості припинення зобов'язань зарахуванням вимог повинні бути прямо передбачені у законі або у договорі між сторонами таких однорідних зобов'язань. При цьому вказав на те, що норми статей 15-1, 26 Закону України "Про електроенергетику", як і спірні договори, не містять заборони припинення зобов'язань зарахуванням зустрічної вимоги. 28. Як доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права (пункт 2 частина перша статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви) до заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 04 листопада 2014 року у справі N 910/6732/14, від 23 червня 2016 року у справі N 904/6558/15, від 09 березня 2017 року у справі N 922/6436/15, в яких зауважено на тому, що наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а отже, є необхідність встановлення у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов. Заявник вказує, що НАБУ не є органом, що наділений правом подавати позови в інтересах держави, оскільки наявність такого повноваження не передбачено ні статтею 2 Господарського процесуального кодексу України, ні нормами Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України". 29. Також ПАТ "Азот" стверджує, що суди апеляційної та касаційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, не врахували правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15 (пункт 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подання заяви), про можливість зарахування зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, за наявності умов, встановлених статтею 601 Цивільного кодексу України, та відсутності випадків, передбачених статтею 602 Цивільного кодексу України, за яких зарахування зустрічних вимог не допускається. 30. Також вказує, що оскаржуване рішення суду касаційної інстанції щодо визнання правочину недійсним відповідно до частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України внаслідок невідповідності інтересам держави і суспільства не відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15. 31. У судовому засіданні представник заявника зазначив про необхідність дотримання принципу рівності перед законом і судом, а також про порушення принципу правової визначеності в оскаржуваній постанові судом касаційної інстанції. (2) Позиція інших учасників справи 32. Позивач і Державне підприємство "Енергоринок" у своїх письмових поясненнях зазначають, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим, прийнятим відповідно до фактичних обставин справи та з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права. Також вказують, що Вищий господарський суд України під час винесенні оскаржуваної постанови не допустив неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права та невідповідності постанови, яка переглядається, висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, у зв'язку з чим підстав для скасування судових рішень у цій справі немає. 33. Заяву про перегляд судових рішень просять залишити без задоволення, а постанову Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року - без змін. 34. Інші учасники справи письмово свою позицію стосовно заяви ПАТ "Азот" не виклали, проте у судовому засіданні просили в задоволенні заяви відмовити. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів заявника 35. Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент подання заяви) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції, викладеному в постанові Верховного Суду України, висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. 36. Проаналізувавши правові висновки, викладені в постанові Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року у цій справі та у постановах Вищого господарського суду України від 28 квітня 2009 року у справі N 37/436, від 20 січня 2010 року у справі N 37/436-42/416, від 13 червня 2012 року у справі N 26/387, від 09 серпня 2012 року у справі N 34/8, від 04 листопада 2014 року у справі N 910/6732/14, від 23 червня 2016 року у справі N 904/6558/15, від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 09 березня 2017 року у справі N 922/6436/15, від 16 травня 2017 року у справі N 910/1424/16, від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 02 червня 2015 року у справі N К/800/9751/15, від 20 жовтня 2015 року у справі N К/800/34970/15, від 05 квітня 2016 року у справі N К/800/68227/14 та постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15, від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. 37. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог, встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. 38. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Великої Палати Верховного Суду. 39. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 40. Так, у справах N 26/387, N 37/436-42/416 та N 37/436, що розглядалися Вищим господарським судом України, виникли правовідносини з продажу ДП "НАЕК "Енергоатом" електричної енергії на оптовому ринку електроенергії та купівлі ДП "НАЕК "Енергоатом" такої електроенергії в оптового ринку електроенергії, а направлені заяви у цих справах про зарахування зустрічних однорідних вимог були спрямовані на припинення зобов'язань з оплати електроенергії, яка була ДП "НАЕК "Енергоатом" вироблена, продана на оптовому ринку електроенергії та придбана для власних потреб. Розглядаючи ці справи, суди зазначили, що відповідно до абзацу третього пункту 6 постанови Кабінету міністрів України від 05 травня 2000 року N 755 "Про утворення державного підприємства "Енергоринок" допускається зарахування зустрічних однорідних вимог у разі купівлі електричної енергії на оптовому ринку електричної енергії України постачальником, який був власником проданої ним цьому ринку електроенергії для використання її на власні потреби. 41. У справі, про перегляд якої просить заявник, виникли правовідносини з постачання-споживання електричної енергії, які регулюються спеціальним нормативно-правовим актом - Законом України "Про електроенергетику" (статті 4, 15-1, 26 цього Закону), відповідно до якого регулювання відносин в електроенергетиці має особливості, визначені цим Законом, а саме - розрахунки за спожиту електричну енергію проводяться виключно коштами шляхом їх перерахування споживачем електричної енергії на поточний рахунок із спеціальним режимом використання постачальника електричної енергії. 42. Проте у судових рішеннях, що надані для порівняння, суди застосовували інший нормативно-правовий акт - постанову Кабінету Міністрів України від 05 травня 2000 року N 755, якою передбачені випадки розрахунків за куплену на оптовому ринку електричну енергію шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. Викладене вказує на відсутність неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. 43. У постановах Вищого господарського суду України від 01 грудня 2016 року у справі N 910/1421/16, від 16 травня 2017 року у справі N 910/26687/14 та від 03 липня 2017 року у справі N 910/2694/16, копії яких надано заявником на підтвердження підстав для перегляду судового рішення відповідно до пункту 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви), суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справи передав на новий розгляд до суду першої інстанції для з'ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення спору і безпосередньо впливають на висновок суду про наявність або відсутність підстав для задоволення позову. Ці постанови не містять висновків, які б свідчили про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. 44. Ухвали Вищого адміністративного суду України від 10 липня 2012 року у справі N К/9991/21814/12, від 02 червня 2015 року у справі N К/800/9751/15, від 20 жовтня 2015 року у справі N К/800/34970/15, від 05 квітня 2016 року у справі N К/800/68227/14, на які заявник посилається як на доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, не можуть бути прикладом судового рішення, в якому норми матеріального права застосовано по-іншому, оскільки предметом спору у цих справах визнання протиправною та скасування вимоги Контрольно-ревізійного управління щодо усунення порушень фінансово-господарської діяльності, виявлених ревізією, та про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень; тобто предмет спору суттєво відрізняється від предмета спору у справі, що розглядається, оскільки не стосується відносин, що виникають при постачанні-споживанні електричної енергії. 45. Отже, у цих ухвалах Вищого адміністративного суду України, на які заявник посилається як на доказ неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, та у постанові суду касаційної інстанції у справі, яка розглядається, предмет спору та фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не можна визнати подібними. 46. У справі N 34/8, на яку заявник посилається як на доказ неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, суди встановили, що на підтвердження погашення заборгованості за рішеннями суду відповідач направив заяву про припинення зобов'язань шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. При цьому до цих правовідносин суди застосували лише положення статті 601 Цивільного кодексу України. У той же час у справі, що переглядається, суди комплексно застосували як приписи наведеної норми цивільного законодавства, так і спеціальні норми права, закріплені у статтях 15-1, 26 Закону України "Про електроенергетику". Відтак суди не допустили неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права. 47. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень господарських судів могла бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - під час оскарженння судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підвідомчості або підсудності справ. 48. У справі, яка переглядається, позивачем виступає НАБУ. Пунктом 13 частини першої статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" НАБУ та його працівникам для виконання покладених на них обов'язків, які визначені у статті 16 цього Закону, надається право за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України (порядок подання такого позову визначено статтями 1, 2 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви), а у справах N 922/6436/15, N 904/6558/15, N 910/6732/14, на які посилається заявник, як на доказ неоднакового застосування одних і тих самих норм процесуального права, Вищий господарський суд України не застосовував норми статей 1, 2 та 21 цього Кодексу в контексті наявності права державного правоохоронного органу на подання позову про визнання недійсною угоди. 49. Отже, зважаючи на відмінність фактичних обставин у названих справах та у справі, що розглядається, а звідси - й на відсутність подібних правовідносин, суди касаційних інстанцій не допустили неоднакового застосування статей 1, 2 та 21 Господарського процесуального кодексу (в редакції, чинній на час подання заяви). 50. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви)заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 51. Доводи заявника про невідповідність рішення суду касаційної інстанції у справі, що переглядається, викладеному в постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі N 3-255гс15, від 06 липня 2015 року у справі N 6-166цс15, від 13 квітня 2016 року у справі N 6-1528цс15, висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права також не можна визнати обґрунтованими з огляду на таке. 52. У справі N 3-255гс15 предметом спору було стягнення заборгованості за поставлений природний газ, де суд застосував норми права, які регулюють відносини у сфері постачання-споживання природного газу, а саме положення Закону України "Про засади функціонування ринку природного газу", в той час як у справі, яка переглядається, виникли відносини щодо невідповідності угоди про зарахування зустрічних однорідних вимог вимогам Закону України "Про електроенергетику" та ПКЕЕ, а отже, правовідносини у цих справах не є подібними, а звідси й відсутні підстави для врахування судом висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 24 червня 2015 року. 53. Як убачаться із судових рішень у справах N 6-166цс15, N 6-1528цс15, при вирішенні спорів Верховний Суд України застосовував норми частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України щодо нікчемності договору як такого, що порушує публічний порядок, проте у справі, що розглядається, НАБУ посилалося на суперечність угоди інтересам держави і суспільства (частина третя статті 228 Цивільного кодексу України), а отже, суди не встановлювали обставини щодо порушення публічного порядку внаслідок вчинення оспорюваної угоди та нікчемності правочину за нею. 54. За таких обставин правовий висновок суду касаційної інстанції у цій справі не суперечить викладеному у постановах Верховного Суду України N 3-255гс15, N 6-166цс15, N 6-1528цс15 висновку щодо застосування норм матеріального права, оскільки правовідносини між сторонами у зазначених справах та у справі, яка переглядається, не є аналогічними. (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень 55. Відповідно до частини першої статті 11126 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання заяви) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. 56. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не виявила обставин, які б свідчили про неоднакове застосування норм матеріального права при вирішенні справи, у задоволенні заяви ПАТ "Азот" слід відмовити. Щодо судових витрат 57. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача. 58. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про відмову у задоволенні заяви ПАТ "Азот" судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи, покладаються на заявника. Керуючись пунктами 1 і 2 розділу XI "Перехідні положення", статтею 315 Господарського процесуального кодексу України, статтею 11126 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент подання заяви), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "Азот" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 вересня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 07 червня 2017 року у справі N 925/3/17 відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений 02 травня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  2. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 11 квітня 2018 року м. Київ Справа № 758/1303/15-ц Провадження № 14-68цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д. А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В.С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до військової частини А0515 (далі також - відповідач) про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних від простроченої суми за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Корчевного Г. В., Слободянюк С. В. і Лапчевської О. Ф. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_3, - відповідач: військова частина А0515. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У лютому 2015 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних від простроченої суми. 2. Позовна заява мотивована тим, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року відповідач був зобов'язаний провести позивачеві перерахунок і виплату одноразової грошової допомоги, призначеної відповідно до статей 9 і 16 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». 3. З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання з виплати одноразової грошової допомоги у сумі 250 632,00 грн, позивач з урахуванням поданих у жовтні 2015 року уточнених позовних вимог просив стягнути на його користь інфляційні втрати та три проценти річних за період з 1 листопада 2014 року по 13 листопада 2014 року на загальну суму 2 331,00 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 16 листопада 2015 року Подільський районний суд міста Києва рішенням позов задовольнив: стягнув з відповідача на користь позивача 2 063,00 грн інфляційних втрат, 267,00 грн процентів і 233,00 грн судового збору. 5. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що правовідносини сторін виникли у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, а тому є підстави для стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 18 січня 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалою скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі. 7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що заявлені позовні вимоги мають розглядатися у порядку адміністративного судочинства, оскільки постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2013 року про виплату одноразової грошової допомоги у розмірі 48-місячного грошового забезпечення була ухвалена на підставі акта адміністративного законодавства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. У березні 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 9. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 січня 2016 року та передати справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст ухвали судукасаційної інстанції 10. 14 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Ухвала мотивована тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 січня 2016 року з підстав порушення цим судом правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Позивач вважає, що спір за статтею 625 ЦК України щодо цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов'язання під час виконання судового рішення в адміністративній справі про виплату одноразової грошової допомоги має вирішуватись у порядку цивільного судочинства попри те, що одним із учасників справи є суб'єкт владних повноважень. (2) Позиція відповідача 13. Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що спірні відносини є адміністративно-правовими, оскільки виникають щодо виплати одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням інвалідності на підставі актів адміністративного законодавства (Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 року №499). 14. На думку відповідача, спір виник про захист прав та інтересів у публічно-правових, а не у цивільно-правових відносинах. 15. Вважає, що положення статті 625 ЦК України не застосовуються до правовідносин, які не є договірними та регулюються спеціальним законодавством. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 16. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 17. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. У цій статті визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання. Тобто, дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. 18. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. 19. Відповідач має грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджує постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року про перерахунок і виплату одноразової грошової допомоги у сумі 250 632,00 грн, призначеної відповідно до статей 9 і 16 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». 20. З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання з виплати одноразової грошової допомоги у сумі 250 632,00 грн, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України. 21. Тому Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що у цій справі суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права до спірних правовідносин. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 22. Згідно з положеннями пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 23. Відповідно до частини четвертої статті 410 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 24. Оскільки касаційна скарга є обґрунтованою, Велика Палата Верховного Суду скасовує ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року, а справу передає до вказаного суду для продовження розгляду. (2.2) Щодо судовихвитрат 25. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 26. Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання. Тобто, дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. 27. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 28. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. 29. З огляду на це справа про застосування відповідно до статті 625 ЦК України заходів відповідальності за порушення грошового зобов'язання, підтвердженого чинним судовим рішенням, навіть якщо учасником цього зобов'язання є суб'єкт владних повноважень, розглядається залежно від суб'єктного складу у порядку цивільного чи господарського судочинства. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року скасувати, а справу передати для продовження розгляду до Апеляційного суду м. Києва. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 17 квітня 2018 року. Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач В. І. ДанішевськаІ. В. Саприкіна О. С. ЗолотніковО. М. Ситнік О. Р. КібенкоО. С. Ткачук В. С. КнязєвВ. Ю. Уркевич Л. М. ЛобойкоО. Г. Яновська http://reyestr.court.gov.ua/Review/73469624
  3. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа № 2-а/87/11 Провадження № 11-97апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_12 на постанову Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 05 квітня 2011 року (суддя Самсін М.Л.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року (судді Попко Я.С., Сапіга В.П., Кухтей Р.В.) у справі № 2-а/87/11 за позовом ОСОБА_13 до виконавчого комітету Кам'янка-Бузької міської ради Львівської області (далі - Виконком, Міськрада відповідно) про поновлення на квартирному обліку і зобов'язання вчинити певні та ВСТАНОВИЛА: У березні 2010 року ОСОБА_13 звернулася до суду з адміністративним позовом до Виконкому, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просила: - зобов'язати відповідача внести її до списку осіб, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень, з моменту її виключення із цього списку у 2001 році; - зобов'язати міськраду надати позивачу житло згідно з чинним законодавством. Кам'янка-Бузький районний суд Львівської області постановою від 05 квітня 2011 року позов задовольнив частково: зобов'язав Виконком внести ОСОБА_13 до окремого списку осіб, які користуються правом першочергового одержання жилих приміщень, з моменту її вилучення з нього у 2001 році. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що ОСОБА_13 як педагогічний працівник у 1985 році була включена до списку осіб, які перебувають на квартирному обліку та користуються правом першочергового одержання житла. При зверненні ОСОБА_13 до Виконкому для отримання інформації щодо своєї черги у списку їй була в усній формі надана відповідь, що з черги її виключено на підставі того, що її чоловік придбав житловий будинок. Однак відповідач не повідомив позивачку про прийняття рішення щодо зняття її сім'ї з квартирного обліку. Таким чином, відповідач порушив вимоги законодавства щодо запрошення особи, яка перебуває на квартирному обліку, на засідання органу, що відповідає за ведення такого обліку, а також щодо повідомлення цієї особи про зняття з квартирного обліку. Не погоджуючись із постановою суду першої інстанції, ОСОБА_12 подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати постанову Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 05 квітня 2011 року. Обґрунтовуючи свої доводи, скаржник зазначила, що в період з травня 2001 року по серпень 2005 року позивачка не працювала на посадах педагогічного працівника, не проходила перереєстрацію у списку осіб, які перебувають на квартирному обліку та користуються правом першочергового одержання житла, а тому рішення відповідача про зняття ОСОБА_13 з квартирного обліку є законним та обґрунтованим. Одночасно ОСОБА_12 вказала, що рішення суду першої інстанції впливає на її права та законні інтереси як особи, що має право на першочергове отримання житла, оскільки позивачка після поновлення на квартирному обліку претендує на виділену їй квартиру (див. а. с. 121). Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 15 березня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_12 залишив без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін. У касаційній скарзі ОСОБА_12, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та закрити провадження у справі, оскільки спори про поновлення на квартирному обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 02 червня 2016 року відкрив касаційне провадження у справі; копії касаційної скарги надіслано учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 31 січня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 лютого 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 1 частини першої статті 345 КАС України. 20 березня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов відзив позивача на касаційну скаргу ОСОБА_12, у якому було порушено питання про закриття касаційного провадження у справі з посиланням на те, що оскарженими судовими рішеннями не вирішено питання про права, свободи та інтереси скаржника. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність її задоволення. Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Виконкому від 10 жовтня 1985 року № 230 «Про зарахування на квартирний облік» ОСОБА_13, вчительку Кам'янка-Бузької середньої школи № 1, сім'я якої складалась із трьох осіб, у зв'язку з відсутністю житлової площі зараховано на квартирний облік. Рішенням відповідача від 15 січня 1991 року № 4 «Про перереєстрацію черги громадян, які перебувають на квартирному обліку в міськвиконкомі станом на 01 січня 1991 року» ОСОБА_13 як педагогічний працівник включена в першочергову чергу для отримання житла і покращення житлових умов (додаток № 3 до вказаного рішення). Згідно з листом відділу освіти Кам'янка-Бузької районної державної адміністрації Львівської області від 15 березня 2010 року № 301 ОСОБА_13 працювала в освітніх установах Кам'янка-Бузького району Львівської області з 1984 року по час видачі листа. На усне звернення позивачки щодо надання інформації про перебування її у списку осіб, які претендують на отримання житла, посадова особа Виконкому в усній формі надала відповідь про зняття ОСОБА_13 з квартирного обліку у зв'язку з придбанням її чоловіком будинку в с. Обидів Зубівмостівської сільської ради Кам'янка-Бузького району Львівської області. На письмову заяву позивача від 19 січня 2011 року Виконком листом від 15 лютого 2011 року № 163 повідомив, що станом на 01 лютого 2011 року ОСОБА_13 перебуває на загальній квартирній черзі за № 24. Згідно з архівними даними рішенням Виконкому від 25 грудня 2001 року № 460 та додатками до цього рішення ОСОБА_13 виключено зі списку громадян, які станом на 01 січня 2002 року користуються правом першочергового отримання житла у міськраді, та зі списку громадян, які пройшли перереєстрацію у квартирній черзі. Розглядаючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав: фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом». Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на поновлення порушеного відповідачем права на перебування на квартирному обліку осіб, що користуються правом першочергового отримання житла. Отже, цей позов поданий на поновлення прав позивача у сфері житлових відносин. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом порушених житлових прав ОСОБА_13, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-14цс16, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від вказаного висновку. Відповідно до частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі абзацу першого частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи ОСОБА_13 про необхідність закриття касаційного провадження у справі з підстав того, що оскарженими судовими рішеннями не вирішено питання про права, свободи та інтереси скаржника, оскільки ОСОБА_12 було допущено до участі у справі судом апеляційної інстанції за її апеляційною скаргою на постанову суду першої інстанції. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_12 задовольнити. 2. Постанову Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 05 квітня 2011 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року скасувати. 3. Провадження у справі № 2-а/87/11 за позовом ОСОБА_13 до виконавчого комітету Кам'янка-Бузької міської ради Львівської області про поновлення на квартирному обліку та зобов'язання вчинити певні дії закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України. 4. Роз'яснити позивачу право на звернення з позовом в порядку цивільного судочинства. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 24 квітня 2018 року. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73657784
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 24 квітня 2018 року м. Київ Справа N 202/5044/17 Провадження N 14-119цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2017 року (суддя Бєльченко Л.А.) та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року (судді Бараннік О.П., Пономарь З.М., Посунся Н.Є.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Дніпропетровської місцевої прокуратури N 1 про звільнення майна з-під арешту і ВСТАНОВИЛА: У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернувся з позовом до Дніпропетровської місцевої прокуратури N 1, в якому просив суд зняти арешт із квартири АДРЕСА_1. Позов мотивував тим, що він є власником вищезазначеної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 21 червня 2017 року, укладеного між ним та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Рябих В.М. за реєстровим N 2628. Позивачу стало відомо, що ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 липня 2017 року задоволено клопотання прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури N 1 про арешт майна в рамках кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 12 червня 2017 року за N 42017042630000075. Вказаним судовим рішенням накладено арешт на належну позивачу квартиру АДРЕСА_1. ОСОБА_3 зазначав, що він не має жодного відношення до кримінального провадження N 42017042630000075 та йому нічого не відомо з цього приводу. Арешт належної позивачу квартири позбавляє його можливості вільно розпоряджатися власним майном. Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2017 року, яку залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року, відмовлено у відкритті провадження в справі за позовом ОСОБА_3 до Дніпропетровської місцевої прокуратури N 1 про звільнення майна з-під арешту. При постановленні ухвал суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що скасування арешту, накладеного на майно як захід забезпечення кримінального провадження, повинно здійснюватися в порядку передбаченому нормами Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), тому позов ОСОБА_3 не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У січні 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3, у якій він просить ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували судову практику, яка дозволяє власникам, що не є учасниками кримінального провадження, захищати своє право власності шляхом звільнення майна з-під арешту в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі, а ухвалою від 28 лютого 2018 року справу призначено до розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"; далі - Закон N 2147-VIII) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII) питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині шостій статті 403 цього КодексуУкраїни (у редакції Закону України N 2147-VIII). Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року справу передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною шостої статті 403 ЦПК України (уредакції Закону України N 2147-VIII). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції Закону України N 2147-VIII) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. У частині третій статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до ч. 1 ст. 174 КПК України підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано. Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно (частина 2 статті 174 КПК України). Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації (частина 3 статті 174 КПК України). Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (частинна 4 статті 174 КПК України). Тобто, порядок скасування арешту майна, що накладений в межах кримінального провадження, встановлюється статтею 174 КПК України, і відповідно підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства. Правильними є висновки судів про те, що в КПК України, який набрав чинності у листопаді 2012 року, законодавцем чітко врегульовано порядок вирішення питання про зняття арешту з майна. Отже, постановляючи оскаржувані ухвали, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що спірне майно визнано речовими доказами у кримінальному провадженні, дійшов правильного висновку про те, що клопотання власника майна повинно розглядатись слідчим суддею за місцем досудового розслідування у кримінальному провадженні або судом під час судового розгляду, а тому обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у справі, на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Судувважає, що під час розгляду справи суди не допустили порушень норм процесуального права, тому ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  5. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 11 квітня 2018 року м. Київ Справа № 758/1303/15-ц Провадження № 14-68цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д. А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В.С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до військової частини А0515 (далі також - відповідач) про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних від простроченої суми за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Корчевного Г. В., Слободянюк С. В. і Лапчевської О. Ф. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_3, - відповідач: військова частина А0515. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У лютому 2015 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних від простроченої суми. 2. Позовна заява мотивована тим, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року відповідач був зобов'язаний провести позивачеві перерахунок і виплату одноразової грошової допомоги, призначеної відповідно до статей 9 і 16 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». 3. З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання з виплати одноразової грошової допомоги у сумі 250 632,00 грн, позивач з урахуванням поданих у жовтні 2015 року уточнених позовних вимог просив стягнути на його користь інфляційні втрати та три проценти річних за період з 1 листопада 2014 року по 13 листопада 2014 року на загальну суму 2 331,00 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 16 листопада 2015 року Подільський районний суд міста Києва рішенням позов задовольнив: стягнув з відповідача на користь позивача 2 063,00 грн інфляційних втрат, 267,00 грн процентів і 233,00 грн судового збору. 5. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що правовідносини сторін виникли у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, а тому є підстави для стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 18 січня 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалою скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі. 7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що заявлені позовні вимоги мають розглядатися у порядку адміністративного судочинства, оскільки постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2013 року про виплату одноразової грошової допомоги у розмірі 48-місячного грошового забезпечення була ухвалена на підставі акта адміністративного законодавства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. У березні 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 9. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 січня 2016 року та передати справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст ухвали судукасаційної інстанції 10. 14 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Ухвала мотивована тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 січня 2016 року з підстав порушення цим судом правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Позивач вважає, що спір за статтею 625 ЦК України щодо цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов'язання під час виконання судового рішення в адміністративній справі про виплату одноразової грошової допомоги має вирішуватись у порядку цивільного судочинства попри те, що одним із учасників справи є суб'єкт владних повноважень. (2) Позиція відповідача 13. Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що спірні відносини є адміністративно-правовими, оскільки виникають щодо виплати одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням інвалідності на підставі актів адміністративного законодавства (Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 року №499). 14. На думку відповідача, спір виник про захист прав та інтересів у публічно-правових, а не у цивільно-правових відносинах. 15. Вважає, що положення статті 625 ЦК України не застосовуються до правовідносин, які не є договірними та регулюються спеціальним законодавством. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 16. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 17. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. У цій статті визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання. Тобто, дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. 18. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. 19. Відповідач має грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджує постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року про перерахунок і виплату одноразової грошової допомоги у сумі 250 632,00 грн, призначеної відповідно до статей 9 і 16 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». 20. З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання з виплати одноразової грошової допомоги у сумі 250 632,00 грн, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України. 21. Тому Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що у цій справі суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права до спірних правовідносин. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 22. Згідно з положеннями пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 23. Відповідно до частини четвертої статті 410 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 24. Оскільки касаційна скарга є обґрунтованою, Велика Палата Верховного Суду скасовує ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року, а справу передає до вказаного суду для продовження розгляду. (2.2) Щодо судовихвитрат 25. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 26. Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання. Тобто, дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. 27. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 28. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. 29. З огляду на це справа про застосування відповідно до статті 625 ЦК України заходів відповідальності за порушення грошового зобов'язання, підтвердженого чинним судовим рішенням, навіть якщо учасником цього зобов'язання є суб'єкт владних повноважень, розглядається залежно від суб'єктного складу у порядку цивільного чи господарського судочинства. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року скасувати, а справу передати для продовження розгляду до Апеляційного суду м. Києва. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 17 квітня 2018 року. Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач В. І. ДанішевськаІ. В. Саприкіна О. С. ЗолотніковО. М. Ситнік О. Р. КібенкоО. С. Ткачук В. С. КнязєвВ. Ю. Уркевич Л. М. ЛобойкоО. Г. Яновська http://reyestr.court.gov.ua/Review/73469624
  6. Державний герб України Постанова Іменем України 13 березня 2018 року м. Київ Справа № 415/2542/15-ц Провадження № 14-40 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого - Князєва В.С., судді-доповідача - Гудими Д. А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) «Златобанк» (правонаступник - Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Фінансова компанія «Морган Кепітал») до Приватного підприємства (далі - ПП) «Снабтехмонтаж», ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ТзОВ «Сав-пласт» про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Луганської області від 26 травня 2016 року, ухвалене суддею Фастовцем В. М., й ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 26 травня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Лозко Ю. П., Оробцової Р. І., Українцевої Л. Д. Учасники справи: позивач: ТзОВ «Фінансова компанія «Морган Кепітал»; відповідачі: ПП «Снабтехмонтаж», ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ТзОВ «Сав-пласт». ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У квітні 2015 року ПАТ «Златобанк» звернулось до суду з позовом до ПП «Снабтехмонтаж» (далі також - позичальник, боржник за основним зобов'язанням), ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ТзОВ «Сав-пласт» про стягнення заборгованості за кредитним договором від 6 грудня 2013 року № 307/19/13-KLMV (далі - кредитний договір), яка складається з: основного боргу у сумі 234 000,00 доларів США, боргу за процентами у сумі 10 731,50 доларів США, пені у сумі 13 854,87 грн, штрафу за неналежне виконання зобов'язань у сумі 5 000,00 грн. 2. Позовна заява мотивована неналежним виконанням ПП «Снабтехмонтаж» зобов'язань за кредитним договором, внаслідок чого станом на 7 квітня 2015 року виникла вказана заборгованість. 3. У зв'язку з дією договорів поруки, укладених з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і з ТзОВ «Сав-пласт» (далі разом - поручителі), позивач просив стягнути заборгованість за кредитним договором з ПП «Снабтехмонтаж» як з боржника за основним зобов'язанням і з поручителів. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 24 вересня 2015 року Лисичанський міський суд Луганської області ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 5. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на рахунках ПП «Снабтехмонтаж» та ОСОБА_4, відкритих у позивача, було достатньо коштів для погашення заборгованості за кредитом. Оскільки ПП «Снабтехмонтаж» і ОСОБА_4 погодили списання коштів з їхніх рахунків на користь позивача для погашення заборгованості за кредитним договором, то позов до всіх відповідачів у справі не підлягає задоволенню у повному обсязі. Задоволення позову за вказаних обставин не відповідало би принципу справедливості та вимогам національного і міжнародного права. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 26 травня 2016 року Апеляційний суд Луганської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення боргу. У цій частині ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково: - стягнув з ОСОБА_3 на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 234 000,00 доларів США і за процентами у розмірі 10 731,50 доларів США; - стягнув з ОСОБА_4 на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 234 000,00 доларів США і за процентами у розмірі 10 731,50 доларів США; - стягнув з ОСОБА_5 на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі у 234 000,00 доларів США і за процентами у розмірі 10 731,50 доларів США; - вирішив питання про розподіл судових витрат; - в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. 7. 26 травня 2016 року Апеляційний суд Луганської області ухвалою скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову до ПП «Снабтехмонтаж» і ТзОВ «Сав-пласт», а провадження у цій частині закрив. 8. Закриваючи провадження, суд апеляційної інстанції на підставі частин першої та другої статті 15 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали), статей 1 і 12 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали) дійшов висновку, що позивач заявив вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором до юридичних осіб (ПП «Снабтехмонтаж» як позичальника і ТзОВ «Сав-пласт» як поручителя), а тому справа у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У червні 2016 року ОСОБА_3 подав касаційну скаргудо Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права. 10. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Апеляційного суду Луганської області від 26 травня 2016 року, скасувати в частині закриття провадження щодо позовних вимог до ПП «Снабтехмонтаж» ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 26 травня 2016 року та залишити в силі рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 24 вересня 2015 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 11. 1 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що ОСОБА_3 оскаржує рішення Апеляційного суду Луганської області від 26 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 26 травня 2016 року з підстав порушення судами правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. ОСОБА_3 вважає, що суд апеляційної інстанції зробив передчасний висновок про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ПП «Снабтехмонтаж», оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий. Зокрема, це можуть бути позови банку (іншої фінансової установи) до фізичної особи-позичальника і до юридичної особи-поручителя чи навпаки, які виникли з одних і тих самих кредитних правовідносин. 14. Крім того, вказує на те, що обов'язок нести солідарну відповідальність визначає обов'язок боржника та всіх поручителів, а не окремих з них. 15. Поручителі не несуть між собою солідарної відповідальності за кредитним договором і у разі погашення заборгованості не зможуть звернутися з відповідними вимогами один до одного або припинити виконання зобов'язання у разі погашення суми заборгованості одним із них. 16. Ухвалюючи 26 травня 2016 року рішення, суд апеляційної інстанції вийшов за межі заявлених позивачем позовних вимог, оскільки позивач просив стягнути заборгованість у сумі 234 000,00 доларів США та проценти у сумі 10 731,50 доларів США солідарно з усіх відповідачів (ПП «Снабтехмонтаж», ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ТзОВ «Сав-пласт»), а в ухваленому рішенні суд стягнув кошти лише з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, чим поклав на них надмірний тягар. (2) Позиції інших учасників справи 17. ОСОБА_4 надав пояснення, в яких підтримав касаційну скаргу. 18. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 19. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 20. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 21. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 22. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 1 частини першої статті 20). 23. Тобто, з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду: спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Така юрисдикція визначається, враховуючи суб'єктний склад основного зобов'язання. 24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позов до відповідачів з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором був поданий до ПП «Снабтехмонтаж» як позичальника, який допустив неналежне виконання зобов'язань за цим договором, а також поручителів - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ТзОВ «Сав-пласт». 25. Апеляційний суд Луганської області 26 травня 2016 року постановив ухвалу про закриття провадження у справі в частині позову до ПП «Снабтехмонтаж» як позичальника і ТзОВ «Сав-пласт» як поручителя, оскільки вимоги до цих відповідачів не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, й ухвалив рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором лише з поручителів-фізичних осіб - ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 26. Правовою підставою для постановлення ухвали апеляційний суд вважав приписи частини першої та другої статті 15 і статті 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), а також статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 27. Так, стаття 16 ЦПК України вказувала на те, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 28. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як в порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки зазначені стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. 29. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. 30. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі до ПП «Снабтехмонтаж» як позичальника за кредитним договором, а також до його поручителів - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ТзОВ «Сав-пласт», кожен з яких за умовами договорів поруки погодився розділити відповідальність із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за кредитним договором. 31. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, боржником за основним зобов'язанням і поручителями, частина з яких є фізичними особами. 32. Натомість, ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 33. Крім того, вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника й одного поручителя, які є юридичними особами, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителів, які є фізичними особами та несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмету та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 34. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновки апеляційного суду про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до боржника й одного з поручителів, які є юридичними особами, та про задоволення позовних вимог до поручителів-фізичних осіб. 35. Позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову. 36. Стаття 554 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. 37. Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого. 38. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав окремі договори поруки з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і з ТзОВ «Сав-пласт». Ці договори не передбачають солідарної відповідальності поручителів. Відтак, вказані особи не несуть солідарної відповідальності перед позивачем. 39. Відповідальність поручителів перед позивачем є солідарною разом з ПП «Снабтехмонтаж» як боржником за основним зобов'язанням. Вказане випливає з пунктів 1.2 договорів поруки № 307/19/13-KLMV/P-1, укладеного з ОСОБА_3, № 307/19/13-KLMV/P-2, укладеного з ОСОБА_4, № 307/19/13-KLMV/P-3, укладеного з ОСОБА_5, і № 307/19/13-KLMV/P-4, укладеного з ТзОВ «Сав-пласт». 40. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 41. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. 42. У цій справі заявлені однакові позовні вимоги до кожного з відповідачів щодо стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів. 43. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Спільний розгляд позовних вимог кредитора до боржника за основним зобов'язанням і кількох поручителів не створює солідарного обов'язку для останніх. 44. Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин. 45. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на відступлення у цій справі від висновків, яких дійшов Верховний Суд України у постанові від 1 березня 2017 року, ухваленій у справі № 6-923цс16 за позовними вимогами юридичної особи-кредитора до юридичної особи-боржника, юридичних осіб-поручителів і фізичної особи-поручителя, які виникли з окремих договорів кредиту та поруки і не передбачали солідарну відповідальність поручителів між собою. 46. Такі позовні вимоги до відповідачів, як встановив Верховний Суд України, можуть бути самостійними й окремими предметами позовів, пред'явлених залежно від суб'єктного складу сторін за правилами господарського чи цивільного судочинства. Проте Велика Палата Верховного Суду вважає, що захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника і кількох поручителів у межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз'єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов'язання залежно від суб'єктного складу останнього. Вказане підтверджує і припис пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII (див. пункти 22-23 цієї постанови). 47. ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб'єктним складом, як у цій справі, в порядку цивільного судочинства, а ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) навпаки встановлював обмеження за суб'єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителів, один з яких є юридичною особою, а інші - фізичними особами. 48. Відтак, ВеликаПалата Верховного Суду доходить висновку, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 49. Згідно з положеннями пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 50. Відповідно до статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. 51. Згідно з частиною третьою статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали суду апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на постанови суду апеляційної інстанції. 52. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому ухвала Апеляційного суду Луганської області від 26 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Луганської області від 26 травня 2016 року підлягають скасуванню, а матеріали справи - передачі на новий розгляд до Апеляційного суду Луганської області. (2.2) Щодо судових витрат 53. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 54. Стаття 554 ЦК України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. 55. Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого. 56. Відповідно до частини першої статті 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. 57. Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Тому можливим є пред'явлення позову до кількох відповідачів стосовно стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та з кількох поручителів, якщо останні не є солідарними боржниками між собою. 58. Спільний розгляд позовних вимог кредитора до боржника за основним зобов'язанням і кількох поручителів не створює солідарного обов'язку для останніх. За умови розгляду такого спору в межах однієї справи одним судом гарантується ефективний захист прав та інтересів позивача, що вплине, зокрема, на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин. 59. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, боржником за основним зобов'язанням і поручителями, частина з яких є фізичними особами. 60. Натомість, ЦПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. 61. Таким чином, позовні вимоги кредитора до поручителів, які не мають солідарного обов'язку, та до боржника за основним зобов'язанням щодо стягнення заборгованості за кредитним договором, подані до суду до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. 62. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у редакції вказаного Закону України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. 63. Тобто, з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. 64. Відтак, з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Рішення Апеляційного суду Луганської області від 26 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 26 травня 2016 року скасувати, а матеріали справи передати на новий розгляд до Апеляційного суду Луганської області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 6 квітня 2018 року. Головуючий В. С. КнязєвСуддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкО. Б. Прокопенко С. В. БакулінаЛ. І. Рогач В. В. БританчукІ. В. Саприкіна В. І. ДанішевськаО. М. Ситнік О. С. ЗолотніковО. С. Ткачук О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич Л. М. ЛобойкоО. Г. Яновська Н. П. Лященко http://reyestr.court.gov.ua/Review/73219876
  7. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2018 року м. Київ Справа № 522/3454/16-ц Провадження № 14-6цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Ситнік О. М., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Президент України, Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі - ГУ ПФУ в Одеській області), Державна казначейська служба України (далі - ДКС України), розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року у складі колегії суддів Артеменка І. А., Сватаненка В. І., Черевка П. М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Президента України, ГУ ПФУ в Одеській області, ДКС України про визнання бездіяльності незаконною та стягнення моральної шкоди, УСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати незаконною бездіяльність держави Україна в особі Президента України щодо виконання рішення суду, ухваленого від імені України, та стягнути з держави Україна за рахунок коштів резервного фонду Державного бюджету України 24 746 грн на відшкодування моральної шкоди. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що держава тривалий час не виконує рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2014 року (справа № 522/329/14-а), яким було відновлено його право на своєчасне отримання нарахованої пенсії, чим заподіяла позивачу шкоду. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у позові, суд першої інстанції керувався тим, що позивач визначив компенсацію за спричинені моральні страждання з урахуванням розміру несплаченої пенсії, що свідчить про приховану спробу позивача забезпечити виконання постанови Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2014 року (справа № 522/329/14-а). Вважав, що це є неналежним способом поновлення права. При цьому суд зробив висновок про відсутність цивільно-правового делікту, оскільки позивач не довів наявність шкоди та причино-наслідкового зв'язку між заподіяною шкодою та протиправними діями відповідача. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 вересня 2016 року скасовано, провадження у справі закрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що спір, який виник між сторонами у цій справі, є публічно-правовим та відноситься до адміністративної юрисдикції з огляду на його предмет та суб'єктний склад. У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати зазначену ухвалу апеляційного суду та ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог. Доводи касаційної скарги Касаційна скарга мотивована тим, що вимоги про відшкодування шкоди, спричиненої діями ГУ ПФУ в Одеській області, повинні розглядатися у порядку цивільного судочинства, оскільки такі вимоги заявлені з посиланням на статтю 1173 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). ОСОБА_3 вважав, що Апеляційний суд Одеської області безпідставно закрив провадження у справі, не врахував, що нараховані суми пенсії, не отримані пенсіонером з вини ГУ ПФУ в Одеській області, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням втрати частини доходів (частина друга статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»). При розгляді справи не враховано, що позивач звернувся з вимогами про відшкодування моральної шкоди, а не про виконання постанови адміністративного суду на виконання рішення про стягнення пенсії. Вважав, що суд неправильно застосував статтю 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки його вимоги не пов'язані з вимогами вирішити публічно-правовий спір. 23 лютого 2017 року ГУ ПФУ в Одеській області направило до суду заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_3, в яких просило відмовити у задоволенні касаційної скарги з огляду на те, що відсутні усі складові цивільного правопорушення і, як наслідок, не вбачається підстав для відшкодування шкоди. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2018 року відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року з підстав порушення судом правил предметної та суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду ВеликаПалата вважає, що при розгляді касаційної скарги необхідно визначити предметну юрисдикцію вказаного спору. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безімянная проти Росії» (заява № 21851/03) констатував порушення «самої суті права заявника на доступ до суду», а отже - порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вказавши, що «заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони». ЄСПЛ також наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту». Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Суд першої інстанції розглянув справу за правилами цивільного судочинства, однак апеляційна інстанція зазначила, що вона підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Оскільки позов було подано і розгляд справи у першій та апеляційній інстанціях відбувався за правилами ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, а перегляд справи у касаційній інстанції відбувається за правилами ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, аналізу підлягають як процесуальні норми, що діяли на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, так і норми, що діють на час перегляду справи у касаційній інстанції. ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року у статті 19 визначив, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, за виключенням, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне. По-друге, таким критерієм є суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Відповідно до частини першої статті 5 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Отже, одним із учасників адміністративного спору є суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства. Також КАС України, як у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, так і в редакції від 03 жовтня 2017 року надає визначення публічно-правового спору - як спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року та пункт 1 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року) та адміністративного судочинства - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення справ у порядку, встановленому цим законом (пункт 4 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та пункт 5 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року). У статті 17 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, вказано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Як частиною другою статті 21 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, так і частиною п'ятою статті 21 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року передбачено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Аналіз наведених норм ЦПК України та КАС України дає підстави для висновку про те, що у порядку адміністративного судочинства можуть розглядатися вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: вимоги мають стосуватися шкоди, завданої виключно суб'єктом владних повноважень; такі вимоги мають бути поєднані з вимогою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. ОСОБА_3 звернувся з позовом до держави Україна, представляти яку мало Міністерство юстиції України, ГУ ПФУ в Одеській області, ДКС України. Після виправлення недоліків у частині уточнення складу сторін, які беруть участь у справі, ОСОБА_3 вказав, що замість відповідача 1 - держави Україна - позов подається до Президента України ОСОБА_4, який є главою держави, виступає від її імені та є гарантом прав і свобод людини і громадянина (а. с. 1-3, 17). Разом з тим у прохальній частині позовної заяви ОСОБА_3 вказав на дві вимоги: визнати незаконною бездіяльність держави Україна щодо виконання рішення, ухваленого Приморським районним судом м. Одеси 23 вересня 2014 року, та стягнути з держави Україна за рахунок коштів резервного фонду Державного бюджету України 24 746 грн. Свої вимоги ОСОБА_3 мотивував тим, що постановою Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2014 року на його користь стягнуто з ГУ ПФУ в Одеській області 13 773,71 грн нарахованої, але не виплаченої пенсії. Після його звернення з приводу виконання судового рішення, ухваленого у порядку адміністративного судочинства, жодних дій з виконання ДКС України не вчинено, кошти не виплачені. ОСОБА_3 посилався на норми ЦК України, які регулюють зобов'язальні правовідношення (статті 509, 625), ряд статей Конституції України, у тому числі і статтю 56, та Рішення Конституційного Суду України від 03 жовтня 2001 року № 1-36/2001 у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 32 Закону України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» та статті 25 Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік» (справа про відшкодування шкоди державою). При цьому в пункті 3 мотивувальної частини зазначеного Рішення Конституційний Суд України вказав, що, досліджуючи питання щодо відповідності Конституції України зазначених положень статті 32 Закону України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» та статті 25 Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік», Конституційний Суд України виходить передусім із системного аналізу ряду статей Основного Закону України. Україна, згідно з Конституцією України, є правовою державою (стаття 1), а людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (стаття 3). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, і саме держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3). Цей обов'язок держави конкретизується в ряді статей Конституції України. В Основному Законі держави розмежовуються такі поняття, як держава, органи державної влади, посадові і службові особи (статті 3, 5, 6, 13, 38, 55, 56, 62 та інші). Матеріальна та моральна шкода, завдана громадянам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок держави (стаття 56 Конституції України). Держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням, в разі скасування вироку суду як неправосудного (частина четверта статті 62 Конституції України). Аналогічні положення щодо відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, містяться і в частині третій статті 152 Конституції України. Усі перераховані ОСОБА_3 нормативні акти є загальними. Разом з тим при визначенні юрисдикційності спору суд повинен враховувати зміст (суть) спірних правовідносин. Як у позовній заяві, так і у зміненій позовній заяві ОСОБА_3 зазначав, що підставою, що спонукала його звернутися до суду було тривале невиконання рішення національного суду, оскільки держава Україна тривалий час не виконує постанову Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2014 року (справа № 522/329/14-а), якою було відновлено його право на своєчасне отримання нарахованої пенсії, чим заподіяла позивачу моральну шкоду. Тривале невиконання рішень, постановлених національними судами є системною проблемою України, яка констатована у декількох рішеннях ЄСПЛ. Так, у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine) (заява № 40450/04, рішення від 15 жовтня 2009 року) (далі - у справі Іванов), ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу та вказав, що зазначені вище порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає в систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв'язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту. Рішення ЄСПЛ від 12 жовтня 2017 року у справі № 46852/13 «Бурмич та інші проти України» є продовженням пілотного рішення у справі Іванов. У цьому рішенні ЄСПЛ зазначив, що в рамках процедури пілотного рішення одним із найважливіших завдань є спонукання держави-відповідача до запровадження засобу юридичного захисту для всіх потерпілих від системного порушення, а відповідальність за надання відшкодування обов'язково покладатиметься на національні органи влади. У даному випадку Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати на можливість такого судового захисту. Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у частині першій статті 2 передбачено, що держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства. Згідно з частиною першою статті 3 названого Закону виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Отже, при виконанні судових рішень про задоволення позовних вимог до державних органів, яким у даному випадку є Пенсійний Фонд України, а органом, який здійснює виконання - ДКС України, гарантом виступає саме держава Україна. При визначенні державного органу, який може представляти державу у сказаному спорі Велика Палата Верховного Суду приймає до уваги пункт 3 Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України від 06 квітня 2011 року за № 395/2011, у якому одним з основних завдань Міністерства юстиції України є забезпечення представництва інтересів держави у судах України. У разі тривалого невиконання судового рішення про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган може бути заявлена вимога про визнання бездіяльності, дій чи рішень держави неправомірними. У статті 1167 ЦК України передбачено підстави відповідальності за завдану моральну шкоду. При поєднанні позовних вимог про визнання бездіяльності, дій чи рішень органів державної влади з тривалого невиконання судового рішення з позовними вимогами про відшкодування моральної чи майнової шкоди, спричиненої такими бездіяльністю, діями чи рішеннями, цей спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства відповідно до статті 21 КАС України. Однією із вимог ОСОБА_3 є вимога про визнання незаконною бездіяльності Президента України та, у прохальній частині позову, держави Україна, щодо виконання постанови Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2014 року. Вимога ОСОБА_3 про стягнення моральної шкоди пов'язана з бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, що виявляється у невиконанні судового рішення про стягнення на користь ОСОБА_3 перерахованої пенсії. Саме таке розуміння позовних вимог підтверджено ОСОБА_3 у апеляційній скарзі, до якої долучено копію позовної заяви, яка містить дві вимоги, однією із яких є визнання незаконною бездіяльності з виконання рішення суду. Законодавець передбачив можливість виправлення помилки, якщо провадження у справі відкрито і проводиться за правилами іншого, ніж належить, судочинства. У такому разі неможливо продовжувати цивільний процес, що виник неправомірно. Відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, та пункту першого частини першої статті 255 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки позов ОСОБА_3 стосується неправомірної бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаної з невиконанням судового рішення, ухваленого у порядку адміністративного судочинства, позивач просив визнати бездіяльність суб'єкта владних повноважень незаконною, і його вимога про відшкодування моральної шкоди пов'язана з вимогою про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень незаконною, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про закриття провадження у справі, через те, що такий позов повинен розглядатися у порядку адміністративного судочинства. Із матеріалів справи та змісту оскаржуваної ухвали апеляційного суду не вбачається, що суд при розгляді справи допустив неправильне застосування норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. За статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Підсумовуючи, можна зробити такі висновки. Велика Палата Верховного Суду вважає, що під час визначення того, у якому порядку необхідно розглядати конкретний спір, необхідно встановити предмет спору, характер спірних правовідносин та суб'єктний склад учасників справи. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства, як передбачено частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року та частиною першою статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року), тобто встановлення змісту позовних вимог, визначення яких належить виключно позивачу; по-друге, суб'єктний склад такого спору, тобто склад учасників справи та зміст і характер спірних правовідносин. У разі оскарження позивачем дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, позов підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У разі тривалого невиконання судового рішення про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган може бути заявлена вимога про визнання бездіяльності, дій чи рішень держави, яка є гарантом виконання такого судового рішення, неправомірною. Вимоги про відшкодування шкоди, як майнової, так і моральної, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір (частина друга статті 21 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року та частина п'ята статті 21 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Якщо такі вимоги заявлено окремо, вони вирішуються судами в порядку цивільного судочинства. Керуючись статтями 400, 406, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 16 квітня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В. С. Князєв О. М. Ситнік Судді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач Д. А. ГудимаІ. В. Саприкіна В. І. ДанішевськаО. С. Ткачук О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич Л. М. ЛобойкоО. Г. Яновська http://reyestr.court.gov.ua/Review/73438182
  8. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2018 року м. Київ Справа № 2-7615/10 Провадження № 14-17цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача СитнікО. М., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - виконавчий комітет Іллічівської районної ради м. Маріуполя Донецької області (далі - виконком Іллічівської районної ради м. Маріуполя Донецької області), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 04 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Ігнатоля Т. Г., Зайцевої С. А., Пономарьової О. М., та додаткову ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2016 року, постановленуу складі колегії суддів Ігнатоля Т. Г., Зайцевої С. А., Пономарьової О. М., у справі за позовом ОСОБА_3 до виконкому Іллічівської районної ради м. Маріуполя Донецької області про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, УСТАНОВИЛА: У серпні 2010 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до виконкому Іллічівської районної ради м. Маріуполя Донецької області про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно. Позивачка вказала, що отримала дозвіл від виконкому Іллічівської районної ради м. Маріуполя Донецької області на будівництво торговельного павільйону по АДРЕСА_1, однак технічної документації не оформила. ОСОБА_3 самочинно збудувала торговельний павільйон по АДРЕСА_1. У Міському комунальному підприємстві «Маріупольське бюро технічної інвентаризації» після закінчення будівництва їй виготовлено технічний паспорт, у якому зазначено, що торговельний павільйон, літ. «А-1», площею 12,3 кв. м, збудовано самочинно. Просила визнати за нею право власності на самочинно збудований торговельний павільйон. Заочним рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 01 вересня 2010 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на самочинно збудований торговельний павільйон, літ. «А-1», площею 12,3 кв. м, що розташований по АДРЕСА_1. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що конструкції вказаного павільйону відповідають вимогам державних будівельних норм України, та застосував правила статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 04 жовтня 2016 року заочне рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 01 вересня 2010 року скасовано, провадження у справі закрито. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції зазначив, що спірні правовідносини виникли між юридичною особою та фізичною особою - підприємцем, тому справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства і має розглядатися господарським судом. Додатковою ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2016 року вирішено питання про розподіл судових витрат. 18 жовтня 2016 року ОСОБА_3 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просила скасувати ухвалу й додаткову ухвалу суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції, постановляючи оскаржувані ухвали, порушив принцип правової визначеності, а суд першої інстанції, ухвалюючи рішення у справі, не вирішував питання про права та обов'язки Маріупольської міської ради Донецької області. При цьому ОСОБА_3 зверталася до суду з позовом як фізична особа, а відповідача в справі ліквідовано без правонаступників. Отже, правил предметної юрисдикції суд першої інстанції не порушив. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі. 28 січня 2017 року Маріупольська міська рада Донецької області подала до суду заперечення на касаційну скаргу, у яких зазначила, що, на її думку, відповідач у справі був неналежним, а про рішення суду першої інстанції, яким вирішено питання про її права та інтереси, Маріупольська міська рада Донецької області дізналась лише 05 вересня 2016 року, вивчаючи матеріали для підготовки відповіді на звернення громадян. Тому Маріупольська міська рада Донецької області просила залишити касаційну скаргу ОСОБА_3 без задоволення, а оскаржувані ухвалу та додаткову ухвалу суду апеляційної інстанції - без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року вказану справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки згідно із частиною шостою статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Одним з доводів касаційної скарги ОСОБА_3 є посилання на порушення судом апеляційної інстанції правил предметної та суб'єктної юрисдикції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_3 є підприємцем, про що свідчить свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця серії НОМЕР_1 від 10 жовтня 1994 року, згідно з яким позивачка здійснює діяльність із продажу продовольчих товарів. Згідно з довідкою з Державного комунального підприємства «Маріупольське бюро технічної інвентаризації» від 27 липня 2010 року та технічним паспортом, виданим 23 липня 2010 року на ім'я ОСОБА_3, остання самовільно зайняла земельну ділянку, площею 13,7 кв. м, по АДРЕСА_1, на якій самочинно зведено нежитлове приміщення - торговельний павільйон, літ. «А-1», площею 12,3 кв. м. Основним доводом суду апеляційної інстанції при закритті провадження у справі зазначена та обставина, що ОСОБА_3 є підприємцем, подала позов до юридичної особи, що, на думку апеляційного суду, свідчить про спір між двома юридичними особами. Позивачка заперечувала про наявність спору між нею як фізичною особою - підприємцем та виконавчим комітетом, зазначаючи, що до суду вона звернулася за визнанням права власності як фізична особа. У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне визначити співвідношення понять фізичної особи та фізичної особи - підприємця та їх правового статусу. Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин. З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус «фізична особа - підприємець» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. ОСОБА_3 просила визнати за нею право власності на самочинно збудоване нерухоме майно як за фізичною особою. У цьому випадку предметом позовних вимог є визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно. Відповідно до статті 318 ЦК України суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу, якими є і фізичні особи. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. Суб'єктом права власності є фізична особа. ЦК України не містить заборони щодо перебування у власності окремої фізичної особи нерухомого майна нежитлового призначення. Саме особа, яка вважає себе власником майна чи має майнові інтереси, визначає, у якому статусі вона придбаває вказане майно. На час звернення до суду та розгляду справи процесуальне законодавство містило критерії розмежування справ за предметною та суб'єктною підсудністю. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції, передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: 1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; 3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Разом з тим Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, що діяла на час розгляду справи в суді першої інстанції, передбачав, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Згідно з частиною 1 статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Стаття 12 ГПК України передбачала перелік категорії справ, що були підвідомчі господарським судам, до яких, у контексті вказаних позовних вимог відносилися відповідно до пунктів 1 та 6 частини першої цієї статті справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають з публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. А також - справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. У справі, що переглядається, позовні вимоги фізичної особи не стосувалися укладання та виконання господарських договорів та здійснення господарської діяльності. ОСОБА_3 просила визнати право власності на самочинно зведене нерухоме майно. Тобто між сторонами позовного провадження не існувало правовідносин, які притаманні господарській діяльності, господарським правовідносинам. Тому Велика Палата Верховного Суду прийшла до висновку, що, закривши провадження у справі та вказавши на необхідність розгляду позову в порядку господарського судочинства, апеляційний суд не врахував особливостей правового статусу суб'єкта звернення та не визначився з предметом позовних вимог, а також зі змістом спірних правовідносин. Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню. Разом з тим слід звернути увагу на доводи касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції принципу правової визначеності і прийняття апеляційної скарги через шість років після ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення. Зазначені у касаційній скарзі доводи є важливими. Однак, на час звернення Маріупольської міської ради Донецької області з касаційною скаргою до суду касаційної інстанції застосовувалися правила ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року. Відповідно до частини першої статті 324 ЦПК України у зазначеній редакції сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: 1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13-18, 20, 24-29, 31-33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Отже, ухвали суду апеляційної інстанції, які не перешкоджають подальшому провадженню у справі, не підлягали касаційному оскарженню, а відтак і суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями щодо їх перегляду. З матеріалів цивільної справи вбачається, що суд першої інстанції заочне рішення за позовом ОСОБА_3 постановив 01 вересня 2010 року. З апеляційною скаргою Маріупольська міська рада Донецької області звернулася 07 вересня 2016 року (а. с. 36-39). Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 26 вересня 2016 року поновлено строк на апеляційне оскарження. Вказана ухвала касаційному оскарженню не підлягає, оскільки не перешкоджає подальшому провадженню у справі. Не передбачено касаційне оскарження такої ухвали і у статті 389 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Інші доводи касаційної скарги стосуються суті позовних вимог та дотримання судом першої інстанції вимог процесуального законодавства у частині дослідження доказів та надання їм правової оцінки, однак вони не можуть бути розглянуті касаційним судом, оскільки апеляційний суд, закриваючи провадження у справі, не перевіряв рішення суду першої інстанції у повному обсязі, що унеможливлює для суду касаційної інстанції перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції. Підсумовуючи, можна зробити такі висновки. Фізична особа, яка в установленому законом порядку набула статусу фізичної особи - підприємця, не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, яке виникає з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому юридичний статус «фізична особа - підприємець» сам по собі не впливає на будь-які правомочності особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю як фізичної особи, та жодним чином не обмежує їх. Суб'єктом права власності може бути фізична особа, оскільки ЦК України не містить заборони щодо перебування у власності окремої фізичної особи нерухомого майна нежитлового призначення, яке використовується для здійснення підприємницької діяльності. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, які визначає позивач. За загальним правилом, закріпленим у частинах першій та третій статті 15 ЦПК України, що діяла на час звернення до суду та розгляду справи у суді першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Оскільки суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права, ухвала підлягає скасуванню, а справа - направленню до того ж суду для продовження апеляційного розгляду. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду відмовляє у задоволенні вимог про скасування додаткової ухвали про стягнення судового збору, оскільки згідно з підпунктом 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір»передбачено сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду. Вказаний судовий збір сплачується при зверненні особи з апеляційною скаргою. У цьому випадку Маріупольська міська рада Донецької області при поданні апеляційної скарги судового збору не сплатила, тому суд апеляційної інстанції вирішив питання про стягнення судового збору після розгляду апеляційної скарги, що жодним чином не впливає на права чи охоронювані законом інтереси ОСОБА_3 Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 04 жовтня 2016 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до апеляційного суду. Додаткову ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2016 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 16 квітня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В. С. Князєв О. М. Ситнік Судді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач Д. А. ГудимаІ. В. Саприкіна В. І. ДанішевськаО. С. Ткачук О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич Л. М. ЛобойкоО. Г. Яновська http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73438160
  9. ПОСТАНОВА Іменем України 18 квітня 2018 року м. Київ Справа N 569/1111/16-к Провадження N 13-14кс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого - Князєва В.С., судді-доповідача - Яновської О.Г., суддів: Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., за участю: секретаря судового засідання - Письменної Н.Д., прокурора - Чупринської Є.М., захисника - Ляшка Д.В., засудженого - ОСОБА_4, розглянула в судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12015180010007435, за обвинуваченням ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, інваліда III групи, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1, який перебуває у Державній установі "Цуманська виправна колонія N 84", у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 187 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за касаційною скаргою адвоката Ляшка Д.В. в інтересах засудженого ОСОБА_4 на вирок Апеляційного суду Рівненської області від 21 лютого 2017 року у справі N 569/1111/16-к, ВСТАНОВИЛА: І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Обставини, встановлені рішеннями суду першої та апеляційної інстанції, короткий зміст рішень судів 1. Вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 27 жовтня 2016 року ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 187 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі строком 4 роки. 2. Вироком Апеляційного суду Рівненської області від 21 лютого 2017 року скасовано вирок Рівненського міського суду Рівненської області від 27 жовтня 2016 року й було засуджено ОСОБА_4 за ч. 3 ст. 187 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі строком 7 років з конфіскацією майна, яке є його власністю. 3. Цим вироком ОСОБА_4 визнано винним у розбійному нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, з проникненням в інше приміщення за наступних обставин. 4. ОСОБА_4, перебуваючи 08 грудня 2015 року в торговому центрі "Перехід Центральний" на вул. Соборна, 69, у м. Рівне, у відділені НОМЕР_1, яке облаштовано відокремленою торговою секцією із продажу ювелірних виробів, доступ до якої обмежено, шляхом обману, розглядаючи під приводом придбання товару ювелірні вироби, застосував до ОСОБА_5 небезпечне для життя чи здоров'я насильство, розпилив у обличчя газову речовину з балончика "Кобра 1-Н", та відкрито заволодів двома золотими ланцюжками вагою 25,96 г та 19,9 г, чим заподіяв власнику крамниці ОСОБА_6 матеріальну шкоду на загальну суму 67 500 грн. Унаслідок дій засудженого ОСОБА_5 отримала хімічний опік обох очей - легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я. II. ПОЗИЦІЯ СКАРЖНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала 5. У касаційній скарзі захисником ставиться питання про скасування вироку Апеляційного суду та призначення нового розгляду справи в суді апеляційної інстанції з підстав невірної кваліфікації дій винного за ч. 3 ст. 187 КК України, а саме, вчинення розбою з проникненням у приміщення. Захисник посилається на помилковість висновку апеляційного суду про те, що ОСОБА_4 опинився в приміщенні ювелірної крамниці з умислом на проникнення. Навпаки, як зазначається в касаційній скарзі, при дослідженні фактичних обставин судом встановлено, що засуджений шляхом вільного доступу, як покупець, увійшов до крамниці, попросив ОСОБА_5 надати йому ланцюжки для огляду. Жодної дії для проникнення у місця, доступ до яких у магазині обмежено, зокрема за прилавок, сейф, тощо, засудженим не здійснювалося. На думку захисника, стороною обвинувачення не доведено елемент об'єктивної сторони злочину - обман продавця, оскільки викрадення майна відбулося безпосередньо з рук потерпілої. Крім того, скаржник зазначає, що посилання апеляційного суду в мотивувальній частині вироку на відсутність готівкових коштів у ОСОБА_4 та вилучений газовий балончик не підтверджують прямого умислу засудженого на вчинення розбійного нападу з метою заволодіння чужим майном, поєднаного з проникненням у приміщення. Захисник вважає, що, оскільки наведену кваліфікуючу ознаку в пред'явленому обвинуваченні засудженому не доведено зібраними в справі доказами, апеляційний суд необґрунтовано кваліфікував дії ОСОБА_4 за ч. 3 ст. 187 КК України. Позиції учасників судового провадження 6. У судовому засіданні захисник Ляшко Д.В. та засуджений ОСОБА_4 підтримали касаційну скаргу, вважають вирок Апеляційного суду необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. 7. Прокурор у порядку ст. 434-2 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) подав клопотання про передачу кримінального провадження за касаційною скаргою захисника Ляшка Д.В. на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи його тим, що хоча факт виникнення в засудженого умислу на вчинення розбійного нападу до входження в приміщення магазину встановлений судами обох інстанцій шляхом оцінки фактичних обставин, оспорюваною ознакою, яка може вплинути на кваліфікацію дій ОСОБА_4, є режим доступу до приміщення магазину. 8. Прокурор Чупринська Є.М. просила відмовити в задоволенні касаційної скарги захисника Ляшка Д.В. в інтересах засудженого ОСОБА_4 Під час судового засідання прокурор зазначила, що рішення Апеляційного суду ґрунтується на позиціях, висловленних в постановах Верховного Суду України (далі - ВСУ) від 15 листопада 2012 року в справі N 5-15кс12 та від 08 вересня 2016 року в справі N 5-2 13кс16. Чупринська Є.М. підтримала правову позицію, визначену в цих постановах, і зауважила, що проникнення необхідно вважати етапом готування до вчинення кримінального правопорушення, передбаченного ч. 3 ст. 187 КК України. Рух справи за касаційною скаргою 9. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 21 лютого 2018 року задоволено клопотання прокурора, передано кримінальне провадження за касаційною скаргою захисника Ляшка Д.В. на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 10. Прийняте рішення мотивовано тим, що в ході касаційного розгляду кримінального провадження відносно ОСОБА_4 виникла необхідність відійти від правового висновку, викладеного ВСУ у постанові від 15 листопада 2012 року в справі N 5-15 кс 12 щодо застосування нормативно визначеної ознаки складу такого злочину, як розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (частина 3 статті 187 КК України). 11. На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, поняття кваліфікуючої ознаки "проникнення" вказує на те, що особа неправомірно "проникнула" туди, де за звичайних обставин вона не може перебувати. 12. Крім того, вирішальним при формуванні в особи умислу на "проникнення" до місця вчинення злочину є режим доступу до приміщення, де перебуває чуже майно, і залежно від якого, суб'єктом злочину може бути обрано спосіб незаконного вторгнення, або, навпаки, вхід до приміщення є загальнодоступним. 13. Колегія суддів наголошує, що при вирішенні питання про наявність чи відсутність кваліфікуючої ознаки "проникнення" при вчиненні розбою, ключовим чинником повинно бути не лише встановлення мети потрапляння особи до приміщення, а й факт безперешкодного та правомірного перебування в ньому. 14. Відповідно до пункту 7 параграфа 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 15. Під подібними суспільно небезпечними діяннями слід розуміти два і більше (не менше двох) різних, але схожих між собою суспільно небезпечних діянь, які мають спільні риси, схожі за суб'єктним складом, об'єктивною стороною, формою вини, наслідками тощо (постанова Верховного Суду України від 19 грудня 2011 року у справі N 5-18 кс 11; постанова Верховного Суду України від 7 лютого 2012 року у справі N 5-31 к 12; постанова Верховного Суду України від 21 березня 2013 року у справі N 5-2 кс 13). 16. Зіставлення фактичних обставин суспільно небезпечного діяння, яке було предметом розгляду Верховним Судом України в справі N 5-15кс12, за наслідками якого було сформульовано правову позицію в постанові ВСУ від 15 листопада 2012 року, та фактичних обставин кримінального правопорушення, за яке було засуджено ОСОБА_4, дає підстави стверджувати, що вони подібні між собою за рядом ознак, характерних для складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 187 КК України. 17. Таким чином, існують підстави для здійснення Великою Палатою Верховного Суду розгляду касаційної скарги захисника Ляшка Д.В. в інтересах ОСОБА_4 в зв'язку із висловленою колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 21 лютого 2018 року необхідністю відійти від правового висновку, викладеного ВСУ у постанові від 15 листопада 2012 року в справі N 5-15 кс 12 щодо застосування нормативно визначеної ознаки складу такого злочину, як розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (частина 3 статті 187 КК України). 18. Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 45 Закону України від 02 червня 2016 N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. 19. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року кримінальне провадження відносно ОСОБА_4 за касаційною скаргою захисника Ляшка Д.В. на вирок Апеляційного суду Рівненської області від 21 лютого 2017 року прийнято до касаційного розгляду. III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ Щодо визначення кваліфікованого складу кримінального правопорушення "розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище" (ч. 3 ст. 187 КК України). 20. Правовий висновок про застосування норми права щодо кваліфікації розбою, поєднаного з проникненням у приміщення, яке відбувається формально безперешкодно (вхід у торговельний зал, кафе, відділення банку, музей тощо під час роботи названих закладів та установ), ВСУ висловив у постанові від 15 листопада 2012 року в справі N 5-15кс12. В цій постанові ВСУ зазначив, що ключовим у вирішенні питання про наявність чи відсутність ознаки проникнення при вчиненні розбою є встановлення того, з якою метою особа ввійшла (потрапила) у приміщення. 21. Відповідно до даного правового висновку, якщо суб'єкт злочину поставив собі за мету заволодіти майном певного виду (якості, значення тощо), місце знаходження якого зумовлює вибір конкретного способу посягання, реалізація якого передбачає входження чи потрапляння в приміщення, незважаючи на режим доступу до нього (вільний/заборонений), то фізичне опинення в такому приміщенні з означеною ціллю є незаконним, а з вчиненням наступних дій із застосуванням насильства чи погроз його застосування з метою заволодіння майном має кваліфікуватися як розбій, поєднаний з проникненням у приміщення. 22. Разом з тим, ВСУ зазначає, що в тому разі, коли особа мала намір викрасти конкретне майно з торгової зали крамниці й обрала спосіб заволодіння ним, пов'язаний із формально безперешкодним входженням до приміщення зали, факт потрапляння в приміщення за таких обставин не повинен визнаватися "проникненням" у кримінально-правовому значенні. Наведена вище правова позиція відображена й у Постанові ВСУ від 08 вересня 2016 року в справі N 5-2 13кс16. 23. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. 24. Крадіжка, грабіж та розбій є однорідними злочинами, тобто такими, що посягають на однакові або подібні об'єкти кримінально-правової охорони і вчиняються з однією і тією ж формою вини та мають низку спільних кваліфікуючих ознак. 25. У зв'язку з цим слід дотримуватися однакового підходу при кримінально-правовій кваліфікації крадіжки, грабежу та розбою, в тому числі й при інкримінуванні кваліфікуючих ознак, зокрема проникнення. 26. Розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, за своєю правовою природою є складеним злочином. Даний склад злочину поєднує у собі декілька діянь, кожне з яких становить самостійний злочин. Так, розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, об'єднує в собі напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства (ч. 1 ст. 187 КК України) та незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи (ч. 1 ст. 162 КК України). При цьому посягання, передбачене ч. 1 ст. 162 КК України, відіграє роль ознаки, що створює кваліфікований склад розбою. 27. Хоча в диспозиції ч. 3 ст. 187 КК України й немає, як у ст. 162 КК України, вказівки на незаконність проникнення в приміщення, проте це випливає із сутності та завдань закону України про кримінальну відповідальність, адже КК України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Отже, правомірні та законні дії особи не можуть вважатися суспільно небезпечним, винним діянням (злочином) і тим більше не можуть вважатись ознакою, яка утворює кваліфікований склад злочину, що обумовлює визначення більш суворої міри покарання. 28. Вирішальним при визначенні законності/незаконності входження (потрапляння) особи у відповідне приміщення або перебування в ньому під час вчинення розбою, є режим доступу до об'єкта (вільний/обмежений). 29. Відповідно, наявність режиму вільного доступу до приміщення свідчить про законність входження (потрапляння) особи у відповідне приміщення та правомірне її перебування там, а отже, виключається інкримінування кваліфікуючої ознаки "проникнення", навіть якщо особа потрапила в приміщення з умислом заволодіти чужим майном. 30. Інша кримінально-правова кваліфікація має бути надана діям особи, яка шляхом вільного доступу до певного приміщення вчиняє дії, спрямовані на заволодіння чужим майном, що зберігається в місці з обмеженим доступом (наприклад, службові приміщення, відокремлені секції магазину з обмеженим доступом, касові апарати, сейфи тощо). Такі дії мають бути кваліфіковані як поєднані з проникненням у інше приміщення чи сховище. Так само мають бути кваліфіковані дії особи, яка потрапила в приміщення з вільним доступом, але залишилася в ньому з метою заволодіння чужим майном і тоді, коли режим доступу до цього приміщення змінився й став обмеженим (завершення робочого дня в магазині, музеї тощо). 31. Разом з тим, у діях особи, яка вчинила заволодіння майном в житлі, іншому приміщенні чи сховищі з обмеженим доступом, буде відсутня ознака "проникнення" у випадку, якщо таку особу відповідно до її службового становища (у зв'язку з роботою, правовим статусом, особливим характером діяльності підприємства, установи, організації) було наділено правом безперешкодного доступу до цих приміщень. 32. У випадку, якщо особа формально безперешкодно увійшла (потрапила) у приміщення з обмеженим доступом (наприклад, з дозволу чи за запрошенням уповноваженої особи), при цьому способом доступу до майна обрала обман чи зловживання довірою, з метою заволодіння майном, такі дії з урахуванням фактичних обставин справи слід кваліфікувати як розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище. 33. Для правильної кримінально-правової кваліфікації дій особи за ч. 3 ст. 187 КК України також важливим є встановлення спрямованості умислу особи. Так, для основного складу розбою характерним є наявність в особи умислу на заволодіння чужим майном. Саме тому, вирішуючи питання про наявність у діях особи ознаки "проникнення" при вчиненні розбою, слід звертати увагу на наявність умислу на заволодіння чужим майном. Дана кваліфікуюча ознака має місце лише тоді, коли проникнення до житла, іншого приміщення чи сховища здійснювалося з метою заволодіння чужим майном. Проте не можна кваліфікувати як такі, що вчинені з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, дії особи, яка потрапила до житла, іншого приміщення чи сховища без умислу заволодіти чужим майном, однак заволоділа ним. 34. Водночас необхідно враховувати, що розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, має вищий ступінь суспільної небезпеки, оскільки відбувається посягання не лише на власність, яке полягає у протиправному вилученні чужого майна, що завдає шкоду власнику чи іншому володільцю майна, а й на фундаментальне право особи на недоторканність житла, іншого приміщення чи сховища, що знаходиться у її власності (володінні, користуванні, розпорядженні). 35. Тому, при інкримінуванні "проникнення" важливим є також факт усвідомлення особою незаконності входження (потрапляння) у відповідне приміщення або перебування в ньому під час вчинення розбою. Вчиняючи розбій, поєднаний з проникненням, особа повинна усвідомлювати протиправність входження (потрапляння) у приміщення або перебування в ньому під час вчинення розбою, передбачати суспільно небезпечні наслідки такого протиправного входження (потрапляння) у приміщення й бажати їх настання або ж хоча і не бажати, але свідомо припускати їх настання. 36. Отже, якщо особа, не усвідомлюючи, що режим доступу до об'єкта є обмеженим, а входження (потрапляння) у відповідне приміщення або перебування в ньому під час вчинення розбою - незаконним, фактично увійшла (потрапила) у житло, інше приміщення чи сховище з обмеженим режимом доступу, такі дії мають кваліфікуватися без ознаки "проникнення". 37. У зв'язку із цим неприпустимо кваліфікувати дії як розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, враховуючи лише момент виникнення в особи умислу на вчинення заволодіння чужим майном, незважаючи на режим доступу до приміщення (вільний/обмежений) та наявність/відсутність умислу на проникнення до приміщення. 38. Тому суду під час розгляду справи необхідно встановлювати та розмежовувати умисел особи на незаконне заволодіння чужим майном та умисел на проникнення, який у сукупності з дослідженими іншими ознаками дає можливість встановити як об'єктивну, так і суб'єктивну сторони вчиненого кримінального правопорушення. 39. Вирішуючи питання про наявність чи відсутність ознаки "проникнення" у складі розбою, суд після встановлення фактичних ознак складу вчиненого кримінального правопорушення повинен перевірити, як ці ознаки співвідносяться з ознаками складу злочину кримінально-правової норми, передбаченої у ч. 3 ст. 187 КК України. 40. Як правильно зазначається в постанові ВСУ від 15 листопада 2012 року в справі N 5-15кс12в, при здійсненні такої правової оцінки необхідно виділяти фізичний та юридичний критерії розуміння поняття "проникнення". Зокрема, для визначення фізичного критерію підлягає встановленню: 1) факт входження (потрапляння) до приміщення (житла, іншого приміщення чи сховища); 2) час, спосіб, місце та обставини входження (потрапляння) до приміщення (житла, іншого приміщення чи сховища) з урахуванням режиму доступу до нього та до майна, яким бажає заволодіти особа. 41. Для з'ясування юридичного критерію слід встановлювати: 1) незаконність входження (потрапляння) в приміщення (житло, інше приміщення чи сховище) або перебування в ньому, що обумовлюється відсутністю в особи права на перебування там, де знаходиться майно, яким вона бажає незаконно заволодіти; 2) мету, яку досягає особа, вчиняючи обрані дії, усвідомлення нею характеру вчиненого суспільно небезпечного діяння, зокрема й факту незаконного входження (потрапляння) до приміщення (житла, іншого приміщення чи сховища) чи перебування в ньому, передбачення наслідків вчиненого діяння. Щодо законності та обґрунтованості оскарженого судового рішення. 42. У даному кримінальному провадженні за змістом обвинувального акта (а. с. 3, т. 2), досудовим слідством сформульовано, що 08 грудня 2015 року ОСОБА_4, маючи умисел на вчинення розбійного нападу на відділ НОМЕР_1 "Ювелірні вироби" у торговому центрі "Перехід Центральний", що розташований за адресою: вул. Соборна, 69, м. Рівне, з метою заволодіння золотими виробами з облаштованої відокремленої торгової секції, доступ до якої обмежено, зайшов до вказаного відділу, де шляхом обману, розглядаючи надані вироби під приводом придбання, застосував до ОСОБА_5 насильство, небезпечне для життя чи здоров'я, та незаконно заволодів ювелірними виробами. 43. Наведені обставини обвинувачення було досліджено та перевірено судом першої інстанції, який в мотивувальній частині ухваленого вироку встановив, що ОСОБА_4, маючи умисел на напад з метою заволодіння чужим майном, зайшов до приміщення торгового відділу під приводом придбання ювелірних виробів, які йому були надані для огляду, вчинив розбій із застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров'я особи, та заволодів чужим майном. 44. Посилаючись на обставину, яка забезпечувала винному вільний доступ до приміщення, суд перекваліфікував дії винного з ч. 3 ст. 187 на ч. 1 ст. 187 КК України. 45. Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність та безпідставно виключив з обвинувачення кваліфікуючу ознаку, передбачену ч. 3 ст. 187 КК України, - розбій, поєднаний з проникненням у інше приміщення. 46. При цьому колегія суддів апеляційного суду у вироку виклала фактичні обставини обвинувачення, наведені в обвинувальному акті. 47. Своє рішення Апеляційний суд, посилаючись на правовий висновок, викладений у постанові Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 15 листопада 2012 року у справі N 5-15кс12, мотивував тим, що, вирішуючи питання про наявність у діях винної особи названої кваліфікуючої ознаки, суди повинні з'ясовувати, з якою метою особа опинилась у житлі, іншому приміщенні чи сховищі та коли саме в неї виник умисел на заволодіння майном, а також обґрунтовував тим, що суд першої інстанції встановив, що у ОСОБА_4 умисел на вчинення злочину виник ще до входження в приміщення ювелірної крамниці. 48. Тобто Апеляційний суд, керуючись правовим висновком ВСУ, викладеним у постанові від 15 листопада 2012 року у справі N 5-15кс12, вважає, що встановлення того факту, що ОСОБА_4 увійшов (потрапив) до ювелірної крамниці з метою викрадення ювелірних виробів є достатньою обставиною для кваліфікації дій засудженого за ч. 3 ст. 187 КК України - розбій, поєднаний з проникненням в інше приміщення. 49. При цьому, обмежившись допитом ОСОБА_4 та потерпілої ОСОБА_5, не досліджуючи докази, що свідчать про режим доступу до приміщення (вільний/обмежений), спосіб потрапляння до приміщення (законний/незаконний), факт усвідомлення засудженим законності/незаконності входження (потрапляння) до приміщення, Апеляційний суд дав власну (протилежну) оцінку зібраним доказам у справі стосовно режиму доступу до ювелірної крамниці. Одночасно Апеляційний суд погодився з формулюванням обвинувачення, яке визнано доведеним судом першої інстанції, чим допустив суперечливість у своїх висновках. 50. Підтвердження чи спростування таких обставин, як заволодіння майном з облаштованої відокремленої торгової секції, доступ до якої обмежено, чи в разі формально безперешкодного входження до торговельного відділу, є суттєвим, оскільки це впливає на кваліфікацію кримінального правопорушення, яке визнано судом доведеним. 51. Однак у разі незгоди апеляційного суду з висновком суду першої інстанції щодо обставин справи та встановлення нових фактичних обставин, суду апеляційної інстанції в рішенні слід зазначити, які саме нові обставини ним встановлено, крім того, необхідно обґрунтувати свої мотиви доказами, дослідженими в судовому засіданні, із урахуванням яких і сформулювати нове обвинувачення. 52. На наведене звертає увагу й постанова Пленуму ВСУ від 15 травня 2006 року N 1 "Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку". Пленум ВСУ у названій постанові зазначив, що з огляду на принцип безпосередності дослідження доказів апеляційний суд не вправі дати їм іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції, якщо їх не було досліджено під час апеляційного розгляду справи. 53. Апеляційний розгляд згідно з ч. 1 ст. 405 КПК України здійснюється згідно правил судового розгляду в суді першої інстанції з урахуванням особливостей, передбачених главою 31 КПК України. 54. За правилами ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Не можуть бути визнаними доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. 55. Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Зокрема, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог ст. 94 КПК України. 56. Однак, на порушення вимог статей 23, 94, 370, 404 КПК України, суд апеляційної інстанції вдався до іншої оцінки доказів, не досліджених під час апеляційного розгляду, та прийшов до передчасного висновку про встановлення нових фактичних обставин, а також допустив суперечності в своїх висновках, викладених у судовому рішенні. 57. За таких обставин вирок Апеляційного суду Рівненської області від 21 лютого 2017 року щодо ОСОБА_4 не можна визнати законним та обґрунтованим. Апеляційним судом були допущені істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення. 58. Допущення таких істотних порушень вимог кримінального процесуального закону є підставою для скасування даного вироку згідно з п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України. 59. Крім того, відповідно до ст. 374 КПК України в разі визнання особи винуватою в мотивувальній частині вироку слід зазначати формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення. 60. Водночас у вироку суду апеляційної інстанції зазначаються зміст вироку суду першої інстанції, короткий зміст вимог апеляційної скарги, мотиви ухваленого рішення, рішення по суті вимог апеляційної скарги (ч. 2 ст. 420 КПК України). 61. З аналізу вироку Апеляційного суду від 21 лютого 2017 року щодо ОСОБА_4 вбачається, що він не відповідає: а) вимогам ст. 420 КПК України, оскільки обставини, які було встановлено судом першої інстанції у вироку апеляційного суду не викладено, колегія суддів обмежилася лише посиланням на юридичну кваліфікацію дій ОСОБА_4; б) вимогам ч. 3 ст. 374 КПК України - не вказано мотиви неврахування окремих доказів, наприклад, щодо встановленого судом першої інстанції безперешкодного входження ОСОБА_4 у ювелірний відділ. 62. Разом з тим, суд касаційної інстанції відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Отже, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 436 КПК України, вирок Апеляційного суду від 21 лютого 2017 року щодо ОСОБА_4 слід скасувати та призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. 63. Під час нового апеляційного розгляду суду слід врахувати вказівки суду касаційної інстанції, а саме: повно й всебічно, з дотриманням вимог кримінального процесуального закону дослідити докази щодо режиму доступу до відділу з продажу ювелірних виробів (вільний/обмежений) у момент входження (потрапляння) ОСОБА_4 до нього та наявності умислу на незаконне входження (потрапляння) у приміщення, доступ до якого обмежений, для вчинення нападу з метою заволодіти чужим майном. 64. Оскільки вирок Апеляційного суду скасовується через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, інші доводи касаційної скарги судом касаційної інстанції не перевіряються. Висновок щодо застосування норми права (кваліфікуючої ознаки "проникнення у житло, інше приміщення чи сховище" в складі кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 187 КК України) 65. Проникнення як кваліфікуюча ознака розбою передбачає, що особа потрапила у житло, інше приміщення чи сховище незаконно, тобто за відсутності права перебувати в місці, де знаходиться майно (всупереч волі законного володільця, шляхом обману, за відсутності визначених законом підстав чи на порушення встановленого законом порядку). При цьому незаконність проникнення стосується самого факту потрапляння до житла, іншого приміщення чи сховища або перебування в ньому під час вчинення розбою. Спосіб проникнення (застосування фізичних чи інтелектуальних зусиль) принципового значення для встановлення кваліфікуючої ознаки "проникнення" не має. 66. При вирішенні питання про застосування кваліфікуючої ознаки "проникнення у житло, інше приміщення чи сховище" в складі кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 187 КК України, вирішальне значення мають режим доступу до приміщення (вільний/обмежений) під час вчинення розбою та наявність у особи умислу на незаконне входження (потрапляння) до приміщення або незаконне перебування в ньому з метою заволодіння чужим майном. Враховуючи викладене та керуючись статтями 434, 436, 438, 442 КПК України, пунктом 7 розділу XI "Перехідні положення" КПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII), частиною 6 статті 13, пунктом 1 частини 2 статті 45 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: касаційну скаргу захисника ЛяшкаДмитра Володимировича в інтересах засудженого ОСОБА_4 задовольнити. Вирок Апеляційного суду Рівненської області від 21 лютого 2017 року щодо ОСОБА_4 скасувати, призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна В.Ю. Уркевич О.М. Ситнік
  10. ПОСТАНОВА Іменем України 10 квітня 2018 року м. Київ Справа N 594/376/17-ц Провадження N 14-65цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія центр" на рішення Борщівського районного суду Тернопільської області (суддя Зушман Г.І.) від 23 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області (судді Міщій О.Я., Ходоровський М.В., Шевчук Г.М.) від 22 листопада 2017 року в цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія центр" до ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю "Борщівська аграрна компанія" про визнання договору оренди землі недійсним та визнання договору оренди землі поновленим і ВСТАНОВИЛА: У березні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Мрія центр" (далі - ТОВ "Мрія центр") звернулося до суду з вищезазначеним позовом. Свої позовні вимоги ТОВ "Мрія центр" обґрунтовувало тим, що 10 травня 2009 року між ним та ОСОБА_3 укладено договір оренди землі загальною площею 0,99 га строком на п'ять років, який зареєстровано 10 грудня 2009 року. Після отримання земельної ділянки в оренду товариство належним чином виконувало всі договірні зобов'язання, вчасно сплачувало орендну плату. Після закінчення строку дії договору, ТОВ "Мрія центр" мало намір скористатися своїм переважним правом перед іншими особами на поновлення договору оренди землі, тому двічі, не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку договору, 5 березня та 7 серпня 2014 року, направляло орендодавцю листи-повідомлення від 4 березня та 6 серпня 2014 року про наміри скористатися своїм переважним правом на поновлення договору на новий строк, долучивши до них відповідні додаткові угоди. Також після закінчення строку дії договору оренди землі ТОВ "Мрія центр" продовжувало користуватись земельною ділянкою, обробляло її у 2015 році та сплатило ОСОБА_3 орендну плату за користування землею. Проте 1 червня 2015 року ОСОБА_3 уклала з Товариством з обмеженою відповідальністю "Борщівська аграрна компанія" (далі - ТОВ "Борщівська аграрна компанія") новий договір оренди цієї земельної ділянки, а в липні 2015 року за цим товариством було зареєстроване право оренди земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Таким чином, відповідачі своїми діями щодо укладення між собою нового договору оренди землі порушили переважне право ТОВ "Мрія центр" на поновлення договору оренди землі. Ураховуючи викладене, ТОВ "Мрія центр" на підставі статті 33 Закону України "Про оренду землі" просило суд визнати поновленим на той самий строк і на тих самих умовах договір оренди землі від 10 травня 2009 року, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "Мрія центр" та визнати недійсним договір оренди землі від 1 червня 2015 року, укладений між ТОВ "Борщівська аграрна компанія" і ОСОБА_3 Рішенням Борщівського районного суду Тернопільської області від 23 серпня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 22 листопада 2017 року, у задоволенні позову ТОВ "Мрія центр" відмовлено. Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, ТОВ "Мрія центр" подало касаційну скаргу, у якій просило скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій та постановити нове судове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про недотримання ТОВ "Мрія центр" установленої процедури реалізації переважного права на поновлення договору оренди землі на підставі частин першої - п'ятої, а також шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", оскільки у зазначеній нормі не передбачено та не вимагається надсилати листи-повідомлення рекомендованими, цінними та/або з повідомленнями про вручення поштовими відправленнями. Також суди не врахували, що ТОВ "Мрія центр" запропонувало в надісланому орендодавцю проекті додаткової угоди аналогічні умови оренди, а в листі-повідомленні зазначило, що в разі незгоди із запропонованими умовами оренди, він має право надати прийнятні для нього умови або власний проект додаткової угоди. Крім того, ТОВ "Мрія центр" посилається на те, що суди не врахували обов'язкових до застосування правових висновків Верховного Суду України щодо застосування частин першої - п'ятої, а також шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі", викладених у постановах від 18 березня 2015 року (у справі N 6-3цс15), 25 лютого 2015 року (у справах N 6-219цс14 та 6-10цс15). Ухвалою судді Верховного Суду від 28 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи. Ухвалою цього ж суду від 25 січня 2018 року справу за позовом ТОВ "Мрія центр" до ОСОБА_3, ТОВ "Борщівська аграрна компанія" про визнання договору оренди землі недійсним та визнання договору оренди землі поновленим призначено до судового розгляду. ТОВ "Борщагівська аграрна компанія" подало відзив на касаційну скаргу з тих підстав, що касаційна скарга є необґрунтованою, а судові рішення першої та апеляційної інстанцій постановлені відповідно до вимог норм матеріального та процесуального права, а тому просило залиши їх без змін. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з тієї підстави, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, а також з тієї підстави, що колегія вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 23 листопада 2016 року (у справі N 6-2540цс16), 6 вересня 2017 року (у справі N 6-2539цс16). 22 лютого 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та передана судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Під час розгляду справи суди встановили, що ОСОБА_3 на підставі державного актана право приватної власності на землю, виданого 5 лютого 2002 року Циганською сільською радою Борщівського району Тернопільської області, євласником земельної ділянки площею 0,99 га, розташованої на території вказаної сільської ради. 10 травня 2009 року між ТОВ "Мрія центр" та ОСОБА_3 укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки площею 0,99 га строком на 5 років з моменту його державної реєстрації. Державну реєстрацію зазначеного договору здійснено 10 грудня 2009 року. Пунктом 8 цього договору передбачено, що після закінчення строку договору орендар має переважне право поновити його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. За пунктом 9 цього договору орендар вносить орендну плату у формі та розмірі 3 % від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки на рік, у тому числі 384,74 грн. у грошовій формі, або в натуральній формі 5 ц зерна щорічно. 1 червня 2015 року між ТОВ "Борщівська аграрна компанія" та ОСОБА_3 укладено договір оренди землі спірної земельної ділянки строком на 7 років, державну реєстрацію якого проведено 16 липня 2015 року. Пунктом 8 оспорюваного договору встановлено орендну плату в розмірі 4 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки на рік у грошовій формі або в натуральній формі. Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно із частиною першою статті 626 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Відповідно до вимог частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України "Про оренду землі". Правові підстави поновлення договору оренди землі визначаються статтею 33 Закону України "Про оренду землі", яка фактично об'єднує два випадки пролонгації договору оренди землі. Так, відповідно до частин першої - п'ятої статті 33 цього Закону (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення. Частинами восьмою та дев'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді. Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини першої статті 777 ЦК України. Тобто реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 Закону України "Про оренду землі", можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури і строків. Отже, для застосування частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди згідно частинами 2-5 цього закону необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов'язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє рішення. Частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Таким чином, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що переважне право орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦПК України, буде порушене в разі укладення договору оренди з новим орендарем при дотриманні процедури повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і відсутності протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди заперечень орендодавця щодо поновлення договору. Відмовляючи в задоволенні повних вимог ТОВ "Мрія центр" суди виходили з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів відправлення орендодавцю відповідних листів-повідомлень з проектом додаткової угоди та з урахуванням вищезазначених вимог закону дійшли правильного висновку, що позивач не скористався своїм переважним правом на поновлення договору оренди землі. Аналогічний викладеному вище висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року (N 6-3цс15), 10 червня 2015 року (N 6-70цс15), 23 березня 2016 року (N 6-146цс16), 13 квітня 2016 року (N 6-2027цс15) та інші на які послався суд ухвалюючи рішення. Не суперечать йому й постанови Верховного Суду України від 23 листопада 2016 року (N 6-2540цс16) та 6 вересня 2017 року (N 6-2539цс16) проте в них встановлені інші фактичні обставини, зокрема те, що товариство з метою реалізації переважного права на поновлення договору оренди землі дотрималось процедури та строків передбачених статтею 33 Закону України "Про оренду землі" За викладених обставин Велика Палата Верховного Судувважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України касаційна скарга ТОВ "Мрія центр" підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення у справі - без змін. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. Керуючись статтями 402-404, 409, 410 та 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія центр" залишити без задоволення. Рішення Борщівського районного суду Тернопільської області від 23 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 22 листопада 2017 року в цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія центр" до ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю "Борщівська аграрна компанія" про визнання договору оренди землі недійсним та визнання договору оренди землі поновленим залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 24 квітня 2018 року м. Київ Справа N 755/1700/16-ц Провадження N 14-89цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 04 березня 2016 року (суддя Астахова О.О.) та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 квітня 2016 року (судді Корчевний Г.В., Лапчевська О.Ф., Слободянюк С.В.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства "Банк Форум", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа - ОСОБА_5, про зарахування грошових коштів на погашення заборгованості, ВСТАНОВИЛА: У січні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" (далі - ПАТ "Банк Форум"), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про зарахування грошових коштів на погашення заборгованості за кредитним договором. У судовому засіданні представник відповідача Фонду заявив клопотання про закриття провадження у цій справі, оскільки спір, на її думку, підлягає розгляду в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства з огляду на те, що Фонд є юридичною особою публічного права. Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 04 березня 2016 року клопотання представника Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задоволено: провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "Банк Форум", Фонду про зарахування грошових коштів на погашення заборгованості закрито. Роз'яснено ОСОБА_3 її право звернутися до суду з позовом у порядку адміністративного судочинства. Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції виходив з положень статей 2, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та вказав, що спір між сторонами виник зі звернення до суб'єкта владних повноважень у сфері публічно-правових правовідносин, тому належить до адміністративної юрисдикції, а його розгляд повинен здійснюватися в порядку, передбаченому нормами цього Кодексу. Не погодившись із указаною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_3 оскаржила її в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 21 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 04 березня 2016 року залишено без змін. Залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з його висновком про те, що цей спір належить до адміністративної юрисдикції, а його розгляд повинен здійснюватися в порядку, передбаченому нормами КАС України. 05 травня 2016 року ОСОБА_3 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати постановлені у справі ухвали судів та передати справу на розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди неправильно застосували норми законодавства щодо підсудності такої категорії справ, зокрема, для визначення юрисдикції спору врахували лише суб'єктний склад правовідносин, проте не дали оцінки предмету спору, який виник щодо порушеного права позивача як сторони цивільно-правової угоди. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі. 22 червня 2016 року ПАТ "Банк Форум" направило до суду заперечення на касаційну скаргу, в яких просить касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, а судові рішення у справі залишити без змін. Заперечення мотивовано тим, що ПАТ "Банк Форум" перебуває в процедурі ліквідації, яку здійснює Фонд через Уповноважену особу Фонду на ліквідацію цього банку. Оскільки вимоги ОСОБА_3 пов'язані зі спором, який є публічно-правовим у розумінні статті 17 КАС України, то вказаний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 24 січня 2018 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 6 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Частиною другою статті 389 ЦПК України (у зазначеній редакції) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції від 19 жовтня 2016 року, чинній на час розгляду справи) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Під час розгляду справи суди встановили, що між Акціонерним комерційним банком "Форум" (правонаступник - ПАТ "Банк Форум", далі - Банк) та ОСОБА_5 25 березня 2008 року було укладено кредитний договір N 0011/08/00-CL, за умовами якого позичальнику було відкрито відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі з лімітом кредитування 188 тис. 830 доларів США на строк до 23 березня 2018 року. У забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_3 було укладено договір поруки від 25 березня 2008 року. Згідно постанови Правління Національного банку України від 13 червня 2014 року N 355 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб N 49 з 16 червня 2014 року було відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру ліквідації Банку. Товариство з обмеженою відповідальністю "Спорт Маркет Плюс" (далі - ТОВ "Спорт Маркет Плюс") 19 червня 2014 року платіжним дорученням N 79 помилково перерахувало грошові кошти у сумі 375 тис. 30 грн 63 коп. на рахунок ТОВ "Прем'єр-Ліга", які були зараховані на кореспондентський рахунок ПАТ "Банк Форум". Згідно статті 48 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює такі повноваження: повертає ініціатору переказу кошти, що надійшли на кореспондентський рахунок банку для зарахування на поточні рахунки клієнтів банку або для виплати переказів протягом процедури ліквідації до дня відкриття банком накопичувального рахунка в Національному банку України (крім коштів, призначенням платежу за якими є погашення зобов'язань перед банком). Відповідно до абзацу 10 пункту 2.8 глави 2 розділу V Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 5 липня 2012 N 2 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 14 вересня 2012 р. за N 1581/21893, Уповноважена особа Фонду на ліквідацію банку (у разі делегування їй Фондом повноважень ліквідатора) зобов'язана: повертати ініціаторам переказу коштів їх кошти, що надійшли на накопичувальний рахунок або кореспондентський рахунок банку протягом процедури його ліквідації, у разі їх помилкового переказу або в разі, якщо їх перерахування пов'язано з виплатами пенсії, зарплатами державних службовців, поверненням платежів від державних органів (установ, організацій) або соціальними виплатами (лікарняні, декретні тощо). Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, завданням адміністративного судочинства є захист прав свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Частиною другою статті 4 КАС України, у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закону), у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, встановлених Фондом, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів - передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку. У разі ухилення від виконання зазначених обов'язків винні особи несуть відповідальність відповідно до закону. Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Частиною 2 статті 37 цього Закону визначено повноваження Фонду безпосередньо або уповноваженої особи Фонду у разі делегування їй повноважень, до яких належать, зокрема, право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом; продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій. Уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду. На виконання своїх повноважень уповноважена особа Фонду має право підпису будь-яких договорів (правочинів), інших документів від імені банку (частини третя та четверта статті 37 Закону, у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції). Аналіз наведених норм свідчить про те, що Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду, у разі делегування їй повноважень, після запровадження тимчасової адміністрації в банку, фактично набуває всіх повноваження органів управління та контролю банку та діє в тому числі як представник останнього, зокрема в договірних правовідносинах з клієнтами банку. Разом з тим, Фонд як самостійна юридична особа є особою публічного права (частини перша і друга статті 3 Закону, у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції). Тому, юрисдикція спору, однією зі сторін яких є Фонд, визначається виходячи зі змісту правовідносин та функцій Фонду або його уповноваженої особи. Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. 25 лютого 2015 року ТОВ "Спорт Маркет Плюс" уклало з ОСОБА_3 договір про відступлення права вимоги N 1, за умовами якого передало останній право вимоги грошових коштів у сумі 375 тис. 030 гривень 63 коп., яке належало первісному кредитору, у зв'язку з помилковим перерахуванням коштів за платіжним дорученням N 79 на поточний рахунок ТОВ "Прем'єр Ліга". Для виконання своїх зобов'язань за договором поруки та на підставі пункту третього частини першої статті 512, статей 526, 528 Цивільного кодексу України та пункту 5.4 Кредитного договору позивач 23 вересня 2015 року звернулась до банку з заявою про зарахування грошових коштів у сумі 375 тис. 030 гривень 63 коп. в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором N 0011/08/00-CL від 25 березня 2008 року. Отже, за своїм змістом (суттю, характером) спір, що виник між сторонами, не має ознак публічно-правового, оскільки обумовлений порушенням прав позивача неналежним виконанням банком взятих на себе договірних зобов'язань, а позовні вимоги ОСОБА_3 не стосуються безпосередньої діяльності (бездіяльності) Фонду, як державної спеціалізованої установи. У зв'язку з викладеним, суди дійшли помилкового висновку, що позовні вимоги до Фонду є публічно-правовим і підлягають розгляду за правилами КАС України. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, помилково вважав спір між сторонами публічно-правовим, та необґрунтовано закрив провадження у цивільній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції, яка була чинною на час вчинення відповідної процесуальної дії). Частиною 4 статті 406 ЦПК України (у чинній редакції) передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України (у чинній редакції) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 04 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 квітня 2016 року постановлено з порушенням норм процесуального права, а тому зазначені судові рішення відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України (у чинній редакції) необхідно скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 04 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 квітня 2016 скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  12. ПОСТАНОВА Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа N 906/621/17 Провадження N 12-47гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Виконавчого комітету Коростенської міської ради Житомирської області (далі - Управління праці та соцзахисту) на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 23 жовтня 2017 року (судді: Петухов М.Г. - головуючий, Гудак А.В., Олексюк Г.Є.) та рішення Господарського суду Житомирської області від 07 вересня 2017 року (суддя Терлецька-Байдюк Н.Я.) у справі N 906/621/17 за позовом Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" в особі Житомирської філії ПАТ "Укртелеком" (далі - ПАТ "Укртелеком") до Управління праці та соцзахисту про стягнення 781916,84 грн ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. ПАТ "Укртелеком" звернулося до Господарського суду Житомирської області з позовом до Управління праці та соцзахисту про стягнення 781916,84 грн компенсації за надані телекомунікаційні послуги споживачам, які мають установлені законодавством України пільги з їх оплати. 1.2. Позовні вимоги мотивовані тим, що у період з січня по грудень 2016 року позивач надав телекомунікаційні послуги на пільгових умовах категоріям споживачів, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", Закону України "Про жертви нацистських переслідувань", Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист", Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Закону України "Про охорону дитинства", проте відповідач не відшкодував позивачу витрати, понесені внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах за спірний період. 1.3. Як на правові підстави позову ПАТ "Укртелеком" посилається на приписи статей 318, 525, 526, 530, 601 Цивільного кодексу України, статей 48, 89, 102 Бюджетного кодексу України (далі - БК України). 1.4. Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Коростенської міської ради Житомирської області не визнало позовні вимоги. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Господарський суд Житомирської області рішенням від 07 вересня 2017 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 23 жовтня 2017 року, позов задовольнив; стягнув з Управління праці та соцзахисту на користь ПАТ "Укртелеком" 781916,84 грн компенсації за надані телекомунікаційні послуги споживачам, які мають установлені законодавством України пільги з їх оплати, та 11728,75 грн судового збору. 2.2. Місцевий господарський суд зазначив, що механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення щодо надання пільг з послуг зв'язку за рахунок субвенцій з державного бюджету визначено постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2002 року N 256 "Про затвердження Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету" (далі - Порядок); відповідно до пункту 3 Порядку головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, до компетенції яких належать питання праці та соціального захисту населення; розпорядником коштів бюджетного фінансування вказаних соціальних пільг є саме Управління праці та соцзахсту, а відшкодування витрат, понесених внаслідок надання позивачем телекомунікаційних послуг пільговим категоріям населення, здійснюється відповідачем. 2.3. Погоджуючись із висновками місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції вказав також, що між сторонами у цій справі виникли правовідносини, пов'язані з наданням послуг зв'язку окремим категоріям споживачів на пільговій основі та відшкодуванням витрат за надані послуги розпорядником коштів; Управління праці та соцзахисту не здійснює владні управлінські функції у спірних правовідносинах, а отже, спір у цій справі підвідомчий господарським судам. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 3.1. У листопаді 2017 року Управління праці та соцзахисту звернулось із касаційною скаргою на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 23 жовтня 2017 року та рішення Господарського суду Житомирської області від 07 вересня 2017 року через Рівненський апеляційний господарський суд до Вищого господарського суду України. 3.2. У касаційній скарзі заявник просить скасувати постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 23 жовтня 2017 року та рішення Господарського суду Житомирської області від 07 вересня 2017 року у справі N 906/621/17 повністю та припинити провадження у справі. 3.3. Мотивуючи касаційну скаргу, заявник посилався на те, що спір у справі господарський суд розглянув у порушення положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та Кодексу адміністративного судочинства України (далі -КАС України) (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), тобто має місце порушення правил предметної юрисдикції. 3.4. Заявник зазначив, що, відшкодовуючи компенсацію за надані послуги споживачам міста Коростеня, Управління праці та соцзахисту здійснює владну управлінську функцію, яка встановлена БК України, Законом України "Про Державний бюджет України на 2016 рік", постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2002 року N 256 "Про затвердження Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету"; стягнення боргу з компенсації наданих пільгових послуг споживачам із суб'єкта владних повноважень є способом захисту цивільних прав, який повинен реалізовуватися відповідно до положень КАС України, оскільки за своїм предметом та суб'єктним складом підвідомчий адміністративним судам України. Крім того, заявник послався на те, що Управління праці та соцзахисту, як розпорядник бюджетних коштів, керуючись БК України, приймає бюджетні зобов'язання та здійснює платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, витрачання бюджетних коштів на цілі, що не відповідають бюджетним асигнуванням, є нецільовим використанням бюджетних коштів. 3.5. Виходячи з наведеного заявник вважає, що спір у цій справі є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративної юрисдикції. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Управління праці та соцзахисту; справу N 906/621/17 разом із касаційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Коростенської міської ради Житомирської області на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 23 жовтня 2017 року та на рішення Господарського суду Житомирської області від 07 вересня 2017 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (у чинній редакції), оскільки відповідач оскаржує судові рішення у зв'язку з порушенням судами правил предметної юрисдикції. 4.2. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року прийнято до розгляду справу N 906/621/17 (провадження N 12-47гс18) та призначено справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1. ПАТ "Укртелеком", відокремленим підрозділом якого є Житомирська філія ПАТ "Укртелеком", є оператором з надання телекомунікаційних послуг споживачам. 5.2. Відповідач - Управління праці та соціального захисту населення виконкому Коростенської міської ради Житомирської області є головним розпорядником коштів місцевого бюджету на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення. 5.3. У період з 01 січня по 31 грудня 2016 року позивач надавав послуги зв'язку споживачам, які проживають на території міста Коростеня та які згідно із нормами чинного законодавства належать до пільгових категорій громадян, на суму 781916,84 грн. що підтверджується наявними в матеріалах справи розрахунками видатків на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням пільг. 5.4. Позивач також складав акти звіряння за надані населенню послуги, на які надаються пільги, між Житомирською філією ПАТ "Укртелеком" та головним розпорядником коштів - Управлінням праці та соцзахисту (станом на 01.08.2016, 01.09.2016, 01.10.2016, 01.11.2016, 01.12.2016, 01.01.2017) та неодноразово звертався до відповідача з листами про необхідність проведення звіряння розрахунків по загальній кількості пільговиків та розміру заборгованості відповідно до Положення про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право пільги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 року N 117. 5.5. Натомість Управління праці та соціального захисту населення виконкому Коростенської міської ради Житомирської області листами від 05 липня 2016 року, 30 липня 2016 року, 18 серпня 2016 року повідомляло позивача, що на даний час Закон України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" видатки у вигляді субвенцій за надання пільг з послуг зв'язку окремим категоріям громадян з держбюджету не передбачає, а тому проводити звірку кількості пільговиків, які мають пільги з послуг зв'язку, безпідставно. 5.6. За даними наведених вище розрахунків та актів звіряння внаслідок надання послуг зв'язку пільговим категоріям населення в період з 01 січня по 31 грудня 2016 року позивач поніс витрати в сумі 781916,84 грн. які відповідач не відшкодував, що стало підставою для звернення до суду із цим позовом. 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 6.1. Згідно зі статтею 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" виключно законами України визначаються пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання. Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності. 6.2. ПАТ "Укртелеком" надає телекомунікаційні послуги категоріям споживачів на пільгових умовах відповідно до пункту 19 частини першої статті 12, пункту 10 частини першої статті 13, пункту 18 частини першої статті 14, пункту 20 частини першої статті 15 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; пункту 18 статті 6-1, пункту 10 статті 6-2, пункту 17 статті 6-3, пункту 19 статті 6-4 Закону України "Про жертви нацистських переслідувань"; пункту 11 статті 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", пункту 6 частини першої статті 6 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів органів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист", пункту 4 частини третьої статті 13 Закону України "Про охорону дитинства". 6.3. Відповідно до пункту 3 статті 63 Закону України "Про телекомунікації" та пункту 63 Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2012 року N 295 (далі - Правила), споживачам, які мають установлені законодавством України пільги з їх оплати, телекомунікаційні послуги надаються операторами, провайдерами телекомунікацій відповідно до законодавства України. 6.4. Закон України "Про телекомунікації" та Правила не передбачають жодного обмеження щодо надання послуг у разі відсутності коштів на зазначені цілі. 6.5. Вказані вище положення законодавства закріплюють реалізацію державних соціальних гарантій певним категоріям громадян; визначеному законодавчо обов'язку оператора телекомунікаційних послуг надавати послуги зв'язку тим категоріям громадян, які мають установлені законодавством пільги з їх оплати, відповідає обов'язок держави в особі її органів відшкодувати вартість наданих послуг суб'єкту господарювання, який їх надає. 6.6. Згідно з частиною шостою статті 48 БК України бюджетні зобов'язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг з оплати спожитих житлово-комунальних послуг та послуг зв'язку (в частині абонентної плати за користування квартирним телефоном), компенсацій громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються Казначейством України незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень. 6.7. За змістом підпункту "б" пункту 4 частини першої статті 89 та статті 102 БК України до видатків місцевих бюджетів належать видатки на відшкодування вартості послуг зв'язку, які надані тим категоріям громадян, яким державою надані пільги з їх оплати, що здійснюється за рахунок субвенцій з Державного бюджету України на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. 6.8. На виконання вимог статті 102 БК України постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2002 року N 256 затверджено Порядок фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету та встановлено, що головні розпорядники коштів місцевих бюджетів ведуть персоніфікований облік отримувачів пільг за соціальною ознакою згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 року N 117 "Про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги", а також здійснюють розрахунки з постачальниками послуг на підставі поданих ними щомісячних звітів щодо послуг, наданих особам, які мають право на відповідні пільги (пункт 2 Порядку). 6.9. Згідно з пунктом 3 Порядку головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, до компетенції яких належать питання праці та соціального захисту населення. 6.10. З огляду на викладене вище між сторонами виникли правовідносини з надання послуг зв'язку окремим категоріям населення на пільговій основі, у яких відповідач як розпорядник відповідних коштів зобов'язаний здійснювати розрахунки з організаціями, що надають послуги особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги. 6.11. При цьому чинне законодавство України не передбачає обов'язковості укладення договору про розрахунки з постачальниками послуг, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на пільги, оскільки зобов'язання сторін у таких відносинах виникають безпосередньо із законів України. 6.12. Статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. 6.13. Згідно з частинами першою та другою статті 509, частинами третьою та четвертою статті 11 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу; цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. 6.14. Позивач є суб'єктом господарювання, який надає телекомунікаційні послуги споживачам, метою діяльності позивача як учасника господарських відносин є досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку відповідно до частини другої статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України). 6.15. Відповідно до статті 526 ЦК України, статті 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору. 6.16. З огляду на вказані норми законодавства у позивача виникло цивільне право на відшкодування вартості послуг зв'язку, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а у відповідача як органу, через який діє держава у цивільних відносинах, - цивільний обов'язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги, оскільки: по-перше, держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України); по-друге, держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). 6.17. Отже, суди правильно вказали, що відповідач зобов'язаний здійснити розрахунки з позивачем щодо послуг, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, а відсутність бюджетних призначень на відповідні видатки в 2016 році не є підставами для звільнення відповідача від виконання встановленого чинним законодавством зобов'язання. 6.18. Право позивача на отримання компенсації вартості телекомунікаційних послуг, наданих ним своїм абонентам - пільговим категоріям споживачів, підлягає реалізації і захисту, незважаючи на те, що Закон України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" видатків на ці потреби не передбачав, оскільки фінансові зобов'язання держави виникли не з наведеного вище Закону, а з законодавства, яким унормовано надання соціальних пільг визначеним законодавчо особам, а також з нормативно-правових актів, якими встановлено порядок здійснення розрахунків з постачальниками, зокрема, телекомунікаційних послуг таким категоріям споживачів. 6.19. Частиною другою статті 218 ГК України та статтею 617 ЦК України не передбачено такої підстави для звільнення від відповідальності, як відсутність у боржника необхідних коштів. 6.20. Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 01 грудня 2004 року N 20-рп/2004, від 09 липня 2007 року N 6-рп/2007). 6.21. Зокрема, у Рішенні від 09 липня 2007 року N 6-рп/2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави (підпункт 3.2). 6.22. Разом з тим держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. У протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності правового регулювання покладаються на державу. 6.23. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року N 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. 6.24. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини (далі -ЄСПЛ), а саме, у справі "Кечко проти України" (заява N 63134/00), ЄСПЛ зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення Суду). У пункті 26 вказаного рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань. 6.25. В рішеннях ЄСПЛ від 18 жовтня 2005 року у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" та від 30 листопада 2004 року у справі "Бакалов проти України" також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (пункти 48 та 40 цих рішень відповідно). 6.26. За змістом статей 33, 34 ГПК України (у редакції, чинній на час вирішення спору судами попередніх інстанцій) сторони зобов'язані довести обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що відповідач у цій справі не надав заперечень та доказів щодо необґрунтованості наведених позивачем розрахунків, змісту складених позивачем реєстрів осіб, які мають право на пільги. 6.27. З огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду відхиляє заперечення відповідача про його обов'язок здійснювати платежі у спірних правовідносинах лише у межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами з урахуванням необхідності виконання бюджетних зобов'язань минулих років. 6.28. Відповідно до статті 1 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 6.29. Згідно з частиною третьою статті 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. 6.30. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства; і, по-друге, - спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 6.31. Господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадають під дію статті 1 ГПК України. 6.32. У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративної юрисдикції України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом. 6.33. Поняття "суб'єкт владних повноважень" визначено у статті 3 КАС України - це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 6.34. Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватись суб'єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. 6.35. Таким чином, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. 6.36. Враховуючи, що у відносинах щодо розрахунку з позивачем за надані ним особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, телекомунікаційні послуги у період з 01 жовтня 2016 року по 31 грудня 2016 року Управління праці та соцзахисту виступає не як суб'єкт владних повноважень, а як боржник у зобов'язальних цивільних правовідносинах, а між сторонами спору відсутні правовідносини влади та підпорядкування, Велика Палата Верховного Суду відхиляє також доводи скаржника про те, що цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах. 6.37. Враховуючи зазначені вище норми законодавства та встановлені попередніми судовими інстанціями обставини щодо наявності заборгованості відповідача по відшкодуванню вартості телекомунікаційних послуг, наданих пільговим категоріям населення у сумі 781916,84 грн. обґрунтованими є висновки судів про задоволення позову. 7. Щодо судового збору 7.1. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов'язані з розглядом справи у разі задоволення позову покладаються на відповідача. 7.2. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги Управління без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи, покладаються на відповідача. 8. Висновок про правильне застосування норм права 8.1. У відносинах щодо розрахунків з постачальниками телекомунікаційних послуг особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, головні розпорядники бюджетних коштів на фінансування соціальних програм виступають не як суб'єкти владних повноважень, а як боржники у зобов'язальних правовідносинах. 8.2. Виходячи з положень статей 525, 526, 530 ЦК України і статті 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших нормативно-правових актів, договору. Сама по собі відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов'язання. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Коростенської міської ради Житомирської області залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Житомирської області від 07 вересня 2017 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 23 жовтня 2017 року в справі N 906/621/17 - без змін. 2. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 20 квітня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА Іменем України 14 березня 2018 року м. Київ Справа № П/800/120/14 Провадження № 11-1заі17 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача КнязєваВ. С., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання - Орєшко Ю. О., учасники справи: представник позивача - ОСОБА_12, представник відповідача - Кот О. В., розглянула в судовому засіданні апеляційну скаргу Верховної Ради України на постанову Вищого адміністративного суду України (ухвалену колегією суддів у складі Шведа Е. Ю., Гончар Л. Я., Єрьоміна А. В., Калашнікової О. В., Приходько І. В.) від 11 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_11 до Верховної Ради України про визнання Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» (далі -Постанова № 775-VII) незаконною в частині дострокового припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України, ВСТАНОВИЛА: У лютому 2014 року ОСОБА_11 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до Верховної Ради України, в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати незаконною Постанову № 775-VII у частині дострокового припинення його повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України за порушення присяги судді. На обґрунтування позову ОСОБА_11 зазначив, що Постанову № 775-VII прийнято за відсутності передбачених законодавством підстав та з порушенням визначеної процедури. Вищий адміністративний суд України постановою від 11 грудня 2017 року позов задовольнив: визнав незаконною Постанову № 775-VII у частині припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України ОСОБА_11 у зв'язку з порушенням присяги судді. При цьому суд керувався тим, що Верховна Рада України звільнила ОСОБА_11 з посади судді Конституційного Суду України з порушенням процедури звільнення, передбаченої Конституцією та законами України, за відсутності встановлених обставин порушення ним присяги судді та з перевищенням наданих їй повноважень. За змістом частин першої, другої та п'ятої статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судом апеляційної інстанції у справах щодо законності постанов Верховної Ради України є Велика Палата Верховного Суду. 26 грудня 2017 року Верховна Рада України звернулась до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 11 грудня 2017 року та прийняти нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, відповідач послався на помилковість висновків Вищого адміністративного суду України про: відсутність у Верховної Ради України повноважень щодо встановлення факту порушення присяги суддею Конституційного Суду України; недодержання порядку звільнення позивача, встановленого чинним на час виникнення спірних правовідносин Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим Рішенням цього Суду від 05 березня 1997 року (у новій редакції згідно з Рішенням цього ж Суду від 14 жовтня 2008 року N 34-р/2008; далі - Регламент Конституційного Суду України); недотримання передбаченої Регламентом Верховної Ради України, затвердженим Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (далі - Регламент Верховної Ради України), процедури прийняття оскаржуваної постанови. У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить оскаржувану постанову Вищого адміністративного суду України залишити без змін, оскільки вважає її законною, обґрунтованою і такою, що відповідає фактичним обставинам справи. Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників Верховної Ради України та ОСОБА_11, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Суд установив, що постановою Верховної Ради України від 04 серпня 2006 року № 80-V ОСОБА_11 призначено суддею Конституційного Суду України. Цього ж дня він склав присягу судді. Постановою № 775-VII достроково припинено повноваження та звільнено ОСОБА_11 з посади судді Конституційного Суду України у зв'язку з порушенням присяги судді відповідно до пункту 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). У Постанові № 775-VII, зокрема, зазначено, що Конституційний Суд України Рішенням від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV(далі - Рішення № 20-рп/2010, Закон № 2222-IV відповідно) у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Верховної Ради України, змінив Конституцію України. Цим Рішенням Конституційний Суд України порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади. Рішенням від 29 травня 2013 року № 2-рп/2013 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 136, частини третьої статті 141 Конституції України, абзацу першого частини другої статті 14 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (справа щодо додержання процедури внесення змін до Конституції України) (далі - Рішення № 2-рп/2013) Конституційний Суд України фактично унеможливив проведення виборів у місті Києві та до Тернопільської обласної ради (до жовтня 2015 року). Цим Рішенням судді Конституційного Суду України порушили право громадян вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, передбачене частиною першою статті 38 Конституції України. Рішенням від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв'язку з окремими положеннями Конституції України (далі - Рішення № 3-рп/2012) Конституційний Суд України дозволив Кабінету Міністрів України «вручну» регулювати рівень соціальних виплат, хоч раніше приймав з цього приводу прямо протилежні рішення. Цим Рішенням судді Конституційного Суду України фактично порушили право громадян на соціальний захист та достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, які передбачені статтями 46 та 48 Конституції України. В оскаржуваній Постанові № 775-VII Верховна Рада України дійшла висновку про те, що, ухваливши зазначені рішення, судді Конституційного Суду України, зокрема ОСОБА_11, порушили приписи статей 3, 19, 147 - 153 Конституції України, тому відповідно до пункту 5 частини п'ятої статті 126 Основного Закону (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підлягають звільненню. Надаючи правову оцінку висновкам Вищого адміністративного суду України, Велика Палата Верховного Суду вважає їх недостатньо обґрунтованими з огляду на таке. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6 Конституції України). Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України (стаття 147 Основного Закону в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Зі змісту статті 150 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) вбачається, що до повноважень Конституційного Суду України належало: вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність), зокрема, законів та інших правових актів Верховної Ради України; офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Статтею 2 Закону України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 422/96-ВР) було визначено, що завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. За правилами статті 17 Закону № 422/96-ВР (чинного на час виникнення спірних правовідносин)суддя Конституційного Суду України вступає на посаду з дня складення ним присяги судді Конституційного Суду України. Суддя Конституційного Суду України при вступі на посаду складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов'язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина». Суддя Конституційного Суду України складає присягу на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем'єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження. Таким чином, офіційне урочисте зобов'язання (присяга), яке давав суддя Конституційного Суду України з нагоди отримання ним особливо відповідальної компетенції, покладало на нього обов'язок неухильно дотримуватися зазначеного зобов'язання, наслідком порушення якого могло бути звільнення судді з посади органом, який його призначив. Аналізуючи суть порушення, за вчинення якого було звільнено ОСОБА_11, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, зокрема, таке. Відповідно до частин першої, другої статті 152 Основного Закону (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Як указано в Рішенні № 20-рп/2010, підставою для розгляду справи Конституційним Судом України було твердження 252 народних депутатів про невідповідність Закону № 2222-IV Конституції України. Вирішуючи питання, порушені в конституційному поданні народних депутатів, Конституційний Суд України в абзаці четвертому пункту 6 мотивувальної частини Рішення № 20-рп/2010 зазначив, що визнання неконституційним Закону № 2222-IV у зв'язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені цим Законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 85 Конституції України саме до повноважень Верховної Ради України належить внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції. У пункті 3 резолютивної частини Рішення № 20-рп/2010 Конституційний Суд України поклав на органи державної влади обов'язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222-IV. Цей висновок Конституційного Суду України, як убачається з Постанови № 775-VII, суперечить закріпленому законом порядку внесення змін до Конституції України. 05 лютого 2008 року Конституційний Суд України постановив ухвалу у справі № 6-у/2008 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 102 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України», Закону України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України». У пункті 3 мотивувальної частини цієї ухвали Конституційний Суд України вказав, що «положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинності стають невід'ємною складовою Конституції України - окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію. З набуттям чинності Законом № 2222-IV його положення, оскаржені суб'єктом права на конституційне подання, є фактично положеннями Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, яка діє в редакції Закону № 2222-IV». Отже, неможливість визнання Закону № 2222-IV таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), була встановлена Конституційним Судом України ще 05 лютого 2008 року. І не було жодних юридичних підстав повторно розглядати це питання у 2010 році за конституційним поданням 252 народних депутатів України іншого складу парламенту. Конституційний Суд України Рішенням № 20-рп/2010, у прийнятті якого брав участь ОСОБА_11, не забезпечив верховенства Конституції України, фактично змінив її, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влади та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала ґрунтуватися на нормах, змінених Конституційним Судом України, а не Верховною Радою України як уповноваженим на це органом. Очевидна невідповідність дій ОСОБА_11 під час прийняття Рішення № 20-рп/2010 нормам Конституції України, складеній ним присязі та наслідки цих дій дали Верховній Раді України підстави розцінити їх як порушення присяги судді Конституційного Суду України та звільнити його із займаної посади. Вирішуючи питання про наявність чи відсутність порушення присяги в діях судді ОСОБА_11 під час ухвалення рішень № 3-рп/2012 та № 2-рп/2013,Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Вищого адміністративного суду України про те, що ці рішення Конституційний Суд України прийняв у межах його виключної компетенції, встановленої статтею 150 Конституції України, у зв'язку із чим висновки Верховної Ради України щодо порушення присяги судді ОСОБА_11, за участю якого ухвалені ці рішення, не ґрунтуються на законі. Надаючи правову оцінку висновкам Вищого адміністративного суду України щодо порушення процедури прийняття Постанови № 775-VII, ВеликаПалата Верховного Суду виходить з такого. Зі змісту пункту 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та пункту 5 частини першої статті 23 Закону № 422/96 ВР (чинного на час виникнення спірних правовідносин) убачається, що суддя Конституційного Суду України звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, зокрема, у разі порушення суддею присяги. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із частиною другою статті 84, статтею 91 Конституції України рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування; Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією. Порядок роботи Верховної Ради України, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України та законами України від 4 квітня 1995 року № 116/95-ВР «Про комітети Верховної Ради України» та від 17 листопада 1992 року № 2790-XII «Про статус народного депутата України». Регламент Верховної Ради України встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради України, її засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, та порядок здійснення контрольних функцій Верховної Ради України (частина друга статті 1 цього Регламенту). За змістом статті 216 Регламенту Верховної Ради України(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Верховна Рада України звільняє з посад, зокрема, суддів Конституційного Суду України відповідно до частини п'ятої статті 126 Конституції України та статті 23 Закону № 422/96-ВР. Підготовку питань про звільнення з посад суддів Конституційного Суду України організовує Голова Верховної Ради України, а в разі його відсутності - перший заступник чи заступник Голови Верховної Ради України. Порядок звільнення з посад суддів Конституційного Суду України встановлено статтею 208 Регламенту Верховної Ради України(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), зі змісту частини сьомої якої вбачається, що звільнення з посад таких осіб здійснюється відкритим голосуванням. За результатами голосування оформлюється відповідна постанова Верховної Ради України. Відповідно до частини другої статті 84, статті 91 Конституції України Верховна Рада України приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України, крім випадків, передбачених Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України (частина перша статті 47 цього Регламенту). Рішення про персональні обрання, призначення, надання згоди на призначення на посаду, надання згоди на звільнення з посади та звільнення з посади приймаються Верховною Радою України шляхом відкритого поіменного голосування, крім випадків, передбачених законом та цим Регламентом, коли рішення приймаються таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів (частина п'ята статті 47 Регламенту Верховної Ради України). Отже, порядок звільнення суддів Конституційного Суду України, що гарантував їх незалежність і недоторканність,був установлений Конституцією України, Законом № 422/96-ВР (чинним на час виникнення спірних правовідносин) та Регламентом Верховної Ради України. Іншого порядку звільнення вказаних осіб законодавство України не передбачало. Як установив суд і вбачається з матеріалів справи, рішення про звільнення судді Конституційного Суду України ОСОБА_11 було прийнято на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке відбулося 24 лютого 2014 року, більшістю голосів. Велика Палата Верховного Суду вважає, що Верховна Рада України, яка була наділена повноваженнями щодо призначення суддів Конституційного Суду України, за відсутності іншої, ніж зазначено вище, процедури, у разі встановлення факту порушення суддею Конституційного Суду України присяги мала право на цій підставі звільнити цього суддю з посади. З огляду на викладене не можна погодитися з висновком Вищого адміністративного суду України про те, що процедуру звільнення судді Конституційного Суду України визначено параграфом 63 Регламенту Конституційного Суду України (чинного на час виникнення спірних правовідносин), оскільки цей Регламент є внутрішнім документом Конституційного Суду України, а не нормативно-правовим актом. Конституція України наділяла повноваженням звільнення судді той орган, що його обрав або призначив. Аналогічний припис було закріплено й у статті 23 Закону № 422/96-ВР (чинного на час виникнення спірних правовідносин). При цьому ані Конституція України, ані цей Закон не наділяли сам Конституційний Суд України компетенцією щодо врегулювання процедури звільнення судді. Натомість відповідно до частини другої статті 3 цього ж Закону Конституційний Суд України приймає акти, що регламентують організацію його внутрішньої роботи у відповідності з цим Законом. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами Верховної Ради України про те, що відсутність рішення Конституційного Суду України щодо звільнення судді Конституційного Суду України не позбавляє можливості Верховну Раду України за наявності відповідних підстав розглянути питання про звільнення судді цього Суду з посади. У рішенні від 09 січня 2013 року у справі «ОлександрВолков проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) піддав критиці процедуру притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності парламентом на парламентському комітеті та пленарному засіданні, зазначивши, що пленарне засідання не було належним місцем для розгляду питань факту та права, оцінки доказів та юридичної кваліфікації фактів. ЄСПЛ поставив під сумнів належну роль політиків, які засідають у парламенті та від яких не вимагається мати будь-який юридичний або судовий досвід у встановленні складних питань факту та права в такому випадку. Водночас існують суттєві відмінності між обставинами, які були предметом розгляду ЄСПЛ у зазначеній вище справі, та обставинами справи, що розглядається. Згідно із частинами першою, другою статті 148 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Зазначене вказує на політичний характер формування цього органу конституційної юрисдикції. Крім того, Конституційний Суд України не розглядає конкретні юридичні справи у спорах між певними суб'єктами права, а може визнавати неконституційними нормативні акти (тобто діяти як негативний законодавець) та здійснювати обов'язкові для застосування тлумачення Основного Закону і за чинною на той час редакцією Конституції України тлумачення законів (тобто діяти як позитивний законодавець). Ці обставини суттєво відрізняють Конституційний Суд України від судів загальної юрисдикції, оскільки зазначене вище свідчить про те, що цей орган є більшою мірою політичним, ніж судовим. Те, що Конституційний Суд України не є судом у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, випливає також із рішень Європейського суду з прав людини у справах «Фішер проти Австрії» та «Цумтобель проти Австрії». За таких обставин цілком виправданим є висновок, що суб'єкт призначення судді Конституційного Суду України має право застосувати до призначеного ним судді заходи політичної відповідальності в разі встановлення цим суб'єктом призначення ознак невідповідності поведінки такого судді високим вимогам, які пред'являються суспільством до судді Конституційного Суду України. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про неможливість застосування висновків ЄСПЛ, викладених у рішенні в справі «Олександр Волков проти України», у випадку оцінки правомірності звільнення суддів Конституційного Суду України. ВеликаПалата Верховного Суду не бере до уваги посилання відповідача на порушення Вищим адміністративним судом України строків розгляду справи, оскільки це не стосується змісту судового рішення. Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. За змістом пункту 4 частини першої статті 317 КАС України підставою для скасування судового рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином, оскаржувана постанова Вищого адміністративного суду України підлягає скасуванню. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 266, 292, 315, 317 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу Верховної Ради України задовольнити. 2. Постанову Вищого адміністративного суду України від 11 грудня 2017 рокускасувати та ухвалити нову постанову, якою відмовити ОСОБА_11 в задоволенні позовних вимог. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 23 березня 2018 року. Головуючий суддя-доповідач В.С.Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П.Лященко http://reyestr.court.gov.ua/Review/73195164
  14. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2018 року м. Київ Справа № 910/8424/17 Провадження № 12-39гс18 Велика палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В., та представників учасників справи: третьої особи без самостійних вимог на стороні позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» - Кравчук А.С. третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» - Саковец А.О. розглянула у судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року, ухваленого суддею Босим В.П., та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі: Гончарова С.А., Тищенко А.І., Скрипки І.М., у справі Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія пінгвін плюс» до Міністерства юстиції України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», про скасування рішення, Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія пінгвін плюс» (далі - ТОВ «Компанія пінгвін плюс») звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України (далі - МЮ України) про: - визнання незаконними та скасування рішень Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Департаменту державної реєстрації та нотаріату МЮ України (далі - Комісія), прийнятих на засіданні 16 травня 2017 року за наслідками розгляду скарг Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - АТ "Ощадбанк") від 11 травня 2017 року № 55/2-09/718/9454/2017-00 та № 55/2-09/717/9445/2017-00 про скасування рішень державного реєстратора Броварської районної державної адміністрації Київської області Дорогань Катерини Володимирівни (далі - Дорогань К.В.) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 35003610 та № 35004395 від 28 квітня 2017 року, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав власності за ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на дві земельні ділянки площею 2,5 га кожна, кадастрові номери: 3222486200:04:001:0001, 3222486200:04:001:0002, розташовані на території Софіївсько-Борщагівської сільської ради; - відновлення становища, що існувало до прийняття Комісією вищевказаних рішень, шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів № 20209796 та № 20210339 про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на земельні ділянки. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення Комісії з виключенням з державного реєстру записів про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на вищевказані земельні ділянки не відповідають пунктам 6, 12 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і частині третій статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» і порушують право власності позивача на земельні ділянки, яке підлягає захисту у заявлений позивачем спосіб шляхом поновлення записів в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій 3. Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгово-логістичний комплекс «Арктика» (далі - ТОВ «ТЛК «Арктика») було власником двох земельних ділянок площею 2,500 га кожна, кадастрові номери: 3222486200:04:001:0001, 3222486200:04:001:0002, розташованих на території Софіївсько-Борщагівської сільської ради. 4. Відповідно до акта прийому-передачі нерухомого майна від 25 квітня 2017 року вказані земельні ділянки передано до статутного капіталу ТОВ «Компанія пінгвін плюс» як внесок ТОВ «ТЛК «Арктика» як учасника. 5. Рішенням державного реєстратора Броварської районної державної адміністрації Київської області Дорогань К.В. від 28 квітня 2017 року зареєстровано право власності на ці земельні ділянки за ТОВ «Компанія пінгвін плюс», про що в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно внесено записи про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 35004395 та № 35003610. 6. 11 травня 2017 року АТ "Ощадбанк" звернулось до Комісії зі скаргами №55/2-09/718/9454/2017-00 та 55/2-09/717/9445/2017-00 на рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. 7. 17 травня 2017 року за наслідками розгляду цих скарг МЮ України прийняті рішення у формі наказів № 1619/5 та 1620/5 про скасування вищевказаних рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнятих державним реєстратором 28 квітня 2017 року. 8. Предметом спору у справі є законність обумовлених вище рішень МЮ України та наявність підстав для відновлення внесених до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про право власності позивача на земельні ділянки відповідно до частини другої статті 393 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 9. Рішенням Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року, провадження в цій справі в частині позовних вимог щодо визнання незаконними та скасування рішень Комісії припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України від 06 листопада 1991 року № 1798-XII в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, оскільки спір не підлягав вирішенню у господарських судах України; в іншій частині позову відмовлено. 10. Припиняючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України в частині позову щодо визнання незаконними та скасування оскаржуваних рішень Комісії, господарський суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний господарський суд, зазначив, що МЮ України виступає у спірних правовідносинах як суб'єкт владних повноважень, спір в цій частині пов'язаний з оскарженням дій суб'єкта владних повноважень, не стосується порушеного права позивача, а стосується публічно - правових відносин і ґрунтується виключно на непогодженні з управлінськими функціями МЮ України, тому за суб'єктним складом і характером правовідносин позов у цій частині належить до розгляду судами адміністративної юрисдикції. 11. Відмовляючи в задоволенні позову в частині відновлення становища шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на зазначені земельні ділянки, господарські суди попередніх інстанцій указали на підвідомчість такого спору господарським судам, проте зауважили про безпідставність цих позовних вимог, зокрема й унаслідок неможливості відновлення порушених прав позивача в обраний ним спосіб, оскільки право власності на спірні земельні ділянки зареєстровано за АТ «Ощадбанк». Короткий зміст вимог касаційної скарги 12. АТ «Ощадбанк» звернулось з касаційною скаргою, у якій просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій у частині відмови в позові про відновлення становища, що існувало до прийняття Комісією оскаржуваних рішень, і припинити провадження у справі в цій частині. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Скаржник вважає, що, розглянувши спір у частині відновлення становища, яке існувало до прийняття Комісією оскаржуваних рішень, шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про право власності позивача на земельні ділянки, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства,господарські суди вийшли за межі своєї юрисдикції. Цей спір стосується виключно проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, а не підстав набуття такого права і є публічно - правовим. Скаржник також зазначив, що відновити становище шляхом поновлення цих записів у реєстрі неможливо без визнання незаконним та скасування рішень Комісії. Під час розгляду спору в господарських судах попередніх інстанцій відповідач також указував на незаконність рішень державного реєстратора внаслідок існування на момент реєстрації за позивачем права власності в державних реєстрах записів про обтяження спірних земельних ділянок арештом і податковою заставою, здійснених 06 квітня 2017 року ухвалою Господарського суду міста Києва від 03 квітня 2017 року у справі № 910/5198/17 про вжиття запобіжних заходів та за актом опису майна Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області № 67 від 14 червня 2016 року. Доводи інших учасників справи 14. Позивач не надав суду відзиву на касаційну скаргу. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 15. Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не порушено на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 16. Згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 17. Оскільки скаржник оскаржує судові рішення господарських судів попередніх інстанцій з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду. 18. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 19. Отже, висловлювання «судом, встановленим законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. 20. Відповідно до статей 124, 125 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 21. Суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частина перша статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). 22. Заявляючи вимогу про відновлення становища, яке існувало до прийняття Комісією рішень, шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на спірні земельні ділянки, позивач послався на положення частини другої статті 393 ЦК України та факт порушення його права власності внаслідок прийняття відповідачем оскаржуваних рішень. Позивач вважає, що спір у цій частині не стосується публічно-правових відносин, а спрямований виключно на захист особистих майнових прав, що є підвідомчістю господарських судів. 23. Велика Палата Верховного Суду, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. 24. Так, проаналізувавши правову позицію в цій справі, викладену в рішенні Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року та постанові Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року в оскаржуваній АТ «Ощадбанк» частині щодо відновлення становища ТОВ «Компанія пінгвін плюс» шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про його право власності на зазначені земельні ділянки, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій помилково вказали на підвідомчість такого спору господарським судам. 25. Стаття 16 ЦК України передбачає право особи на звернення до суду з вимогою про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. 26. Статтею 21 цього ж Кодексу встановлено загальний порядок визнання судом незаконними та скасування правових актів індивідуальної дії, а також нормативно-правових актів, виданих органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо вони суперечать актам цивільного законодавства і порушують цивільні права або інтереси. Позивачем за цим позовом є власник, право власності якого порушено виданням актів указаним органом. Відповідачем за цим позовом є згідно з положеннями статті 393 ЦК України орган державної влади. 27. Умовою для подання цього позову є невідповідність актів, прийнятих зазначеним органом, вимогам закону, а також порушення цими актами права власності. Незаконність може полягати як у невідповідності акта компетенції органу, який його прийняв, так і в безпосередньому порушенні права власності виданням такого акта. 28. Важливе значення для застосування власником такого способу захисту має визначення суду, до якого слід звертатися із заявами про визнання незаконними актів, та виду судочинства. 29. Вирішуючи питання про підвідомчість справ, необхідно враховувати вимоги частини третьої статті 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у якій визначено, що місцеві господарські суди розглядають справи, які виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції, та вимоги статей 1, 41, 12 ГПК України в редакції, чинній на час вирішення спору, згідно з якими господарські суди розглядають справи, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 цього Кодексу, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. 30. При вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини і спір господарськими слід виходити з визначень, наведених у статті 3 Господарського кодексу України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб'єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 31. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно - правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно - правових відносин і стосується саме цих відносин. 32. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно - правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Таким чином, до адміністративної юрисдикції не належить розгляд справ, якщо у спірних відносинах вбачається спір про право.Згідно із частиною другою статті 16 ЦК України передбачено такий спосіб здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом як відновлення становища, яке існувало до порушення. 33. Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності позивача на зазначені земельні ділянки. 34. За приписами статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній установлюються законом. 35. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 36. Відповідно до положень статті 3 цього ж Закону державна реєстрація прав є обов'язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 37. Підставими виникнення спірних правовідносин стало скасування МЮ України рішень державного реєстратора та, як наслідок, відновлення внесених до державного реєстру записів про право власності позивача на земельні ділянки. 38. Проте суди попередніх інстанцій не звернули уваги на невизначену правову природу виникнення спірних правовідносин з огляду на те, що причина їх виникнення пов'язана з вчиненням відповідачем дій у вигляді скасування державної реєстрації. 39. Згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої та частиною десятою статті 37 цього ж Закону рішення державного реєстратора можуть бути оскаржені до МЮ України, його територіальних органів або до суду. МЮ України розглядає скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав. Рішення МЮ України та його територіальних органів можуть бути оскаржені до суду. 40. Предметом першої позовної вимоги ТОВ «Компанія пінгвін плюс» було дослідження законності рішень МЮ України, виданих у формі наказів №№ 1619/5, 1620/5 про скасування рішень державного реєстратора від 28 квітня 2017 року, прийнятих відповідачем внаслідок перевірки процедури здійснення реєстрації. 41. Господарські суди попередніх інстанцій, припиняючи в цій частині провадження, зазначили, що відповідач не є тим суб'єктом, який порушив права позивача, він лише перевіряє законність рішень державного реєстратора. 42. Спори зазначеної категорії підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, що не заперечується АТ «Ощадбанк» у касаційній скарзі. 43. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 44. Відповідно до статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. 45. При вирішенні спору з наданням оцінки правомірності рішень МЮ України слід з'ясовувати обставини наявності підстав для відновлення майнових прав позивача з огляду на положення статті 393 ЦК України, оскільки відновлення становища, яке існувало до прийняття рішень МЮ України, неможливе без їх скасування, тобто вимоги є поєднаними. 46. При цьому обраний позивачем спосіб захисту шляхом поновлення скасованих записів про право власності на земельні ділянки за своєю правовою природою не є спором про відновлення майнових прав позивача, адже таке поновлення не пов'язане з виникненням або припиненням права на ці земельні ділянки, а є наслідком скасуванням неправомірного, як вважає позивач, рішення Комісії про скасування реєстраційної дії. 47. Вимога про поновлення записів не може розглядатись окремо, оскільки є наслідком визнання незаконними і скасування рішень Комісії. 48. Отже, скасування МЮ України рішень державного реєстратора та відновлення становища, яке існувало до такого скасування, зокрема наявність у реєстрі записів про право власності позивача на земельні ділянки, за своїм юридичним змістом взаємопов'язані. 49. Захисту в порядку адміністративного судочинства підлягають порушені права особи в публічно - правових відносинах, у яких відповідач реалізовує владні управлінські функції. 50. Оскільки спір у цій справі стосується виключно проведення державної реєстрації права власності, а не підстав набуття такого права, та не є спором про право, а підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства з огляду на те, що виник внаслідок виконання відповідачем владних управлінських функцій та має публічно - правовий характер. 51. Відповідно до статті 104 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону від 06 липня 2005 року до адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 52. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 53. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 54. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 231 цього Кодексу (частина перша статті 313 ГПК України). 55. Отже, касаційна скарга підлягає задоволенню, судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню в частині відмови в задоволенні позову щодо відновлення становища шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про право власності ТОВ «Компанія пінгвін плюс» на вищезазначені земельні ділянки. Провадження у справі в цій частині слід закрити. Щодо судових витрат 56. Частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України передбачено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 57. Відповідно до підпункту «в» пунктів 4 частини першої статті 315 цього ж Кодексу в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Керуючись статтями 231, 300, 301, 306, 308, 313, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» задовольнити. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року у справі № 910/8424/17 скасувати в частині відмови у задоволенні позову про відновлення становища, що існувало до прийняття Комісією з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України рішень, прийнятих на засіданні 16 травня 2017 року за наслідками розгляду скарг Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" від 11 травня 2017 року №№55/2-09/718/9454/2017-00, 55/2-09/717/9445/2017-00 про скасування рішень державного реєстратора Броварської районної державної адміністрації Київської області Дорогань Катерини Володимирівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №№ 35003610, 35004395 від 28 квітня 2017 року, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав власності на дві земельні ділянки, площами 2,5 га кожна, кадастрові номери: 3222486200:04:001:0001, 3222486200:04:001:0002, розташовані за адресою: Софіївсько-Борщагівська сільська рада, за Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія пінгвін плюс" шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів №№ 20209796, 20210339 про право власності останнього на земельні ділянки. 3. Провадження у справі в частині позовних вимог про відновлення становища, що існувало до прийняття Комісією з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції України рішень, прийнятих на засіданні 16 травня 2017 року за наслідками розгляду скарг Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" від 11 травня 2017 року №№ 55/2-09/718/9454/2017-00, 55/2-09/717/9445/2017-00 про скасування рішень державного реєстратора Броварської районної державної адміністрації Київської області Дорогань Катерини Володимирівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №№ 35003610, 35004395 від 28 квітня 2017 року, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав власності на дві земельні ділянки, площами 2,5 га кожна, кадастрові номери: 3222486200:04:001:0001, 3222486200:04:001:0002, розташовані за адресою: Софіївсько-Борщагівська сільська рада, за Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія пінгвін плюс" шляхом поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів №№ 20209796, 20210339 про право власності останнього на земельні ділянки закрити. 4.В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 16 серпня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2017 року у справі № 910/8424/17 залишити без змін. 5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія пінгвін плюс" (02068, м. Київ, вул. Драгоманова, 17, офіс 314, код ЄДРПОУ 41297058) на користь Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (01001, м. Київ, вул. Госпітальна, 12-Г, код ЄДРПОУ 00032129) 3 840 (три тисячі вісімсот сорок) грн судового збору за розгляд касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 16 квітня 2018 року. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І. В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73408853
  15. Державний герб України Постанова Іменем України 29 березня 2018 року м. Київ Справа № 640/12325/15-ц Провадження № 14-44цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача СитнікО. М., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури Харківської області (далі - КДКА Харківської області), третя особа - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2016 року у складі колегії суддів Карімової Л. В., Бурлака І. В., Яцини В. Б. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до КДКА Харківської області, третя особа - ОСОБА_4, про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до КДКА Харківської області про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії. Позов мотивовано тим, що рішенням дисциплінарної палати КДКА Харківської області від 09 червня 2015 року відмовлено в порушенні дисциплінарної справи стосовно адвоката ОСОБА_4 за скаргою ОСОБА_3 На підтвердження позову ОСОБА_3 вказала на ненадання дисциплінарною палатою КДКА Харківської області під час вирішення згаданого питання оцінки того, що між позивачкою та адвокатом не було укладено договору, гонорар він отримав у непередбачений законом спосіб, уникав спілкування з позивачкою та не надав звіту про виконані роботи, а також вважала, що рішення відповідача є передчасним і необ'єктивним. ОСОБА_3 просила скасувати рішення дисциплінарної палати КДКА Харківської області від 09 червня 2015 року та зобов'язати цей орган адвокатського самоврядування порушити за її скаргою дисциплінарну справу стосовно адвоката ОСОБА_4 Рішенням Київського районного суду міста Харкова від 12 листопада 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення дисциплінарної палати КДКА Харківської області від 09 червня 2015 року про відмову в порушенні дисциплінарної справи стосовно адвоката ОСОБА_4 (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю від 22 листопада 2006 року № 1028, видане КДКА Автономної Республіки Крим) за скаргою ОСОБА_3 скасовано. Зобов'язано дисциплінарну палату КДКА Харківської області повторно розглянути скаргу ОСОБА_3 на неправомірні дії адвоката ОСОБА_4 В іншій частині вимог відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2016 року рішення Київського районного суду міста Харкова від 12 листопада 2015 року скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до КДКА Харківської області, третя особа - ОСОБА_4, про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії закрито. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що спір стосується реалізації органами адвокатського самоврядування своїх повноважень, установлених законом, правовідносини сторін мають публічно-правовий характер, у зв'язку із чим спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2016 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Доводи касаційної скарги Особа, яка подала касаційну скаргу, зазначала, що КДКА Харківської області не наділена владними повноваженнями відносно неї, спір між сторонами не пов'язаний з позбавленням особи права на заняття адвокатською діяльністю, тому підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. ОСОБА_3 посилалася на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2873цс15, відповідно до якого спір за позовом адвоката, предметом якого є оскарження рішення Ради адвокатів України від 16 лютого 2013 року про встановлення порядку притягнення визначеної категорії адвокатів до дисциплінарної відповідальності, участь в адвокатському самоврядуванні, сплату щорічних внесків на забезпечення реалізації адвокатського самоврядування та реалізацію інших прав і обов'язків в органах адвокатського самоврядування Київської області, не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Також ОСОБА_3 звертала увагу, що ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 06 липня 2015 року відмовлено у відкритті провадження за її адміністративним позовом до КДКА Харківської області, третя особа - ОСОБА_4, про скасування рішення та зобов'язання притягнути до дисциплінарної відповідальності. Ця ухвала набрала законної сили та в ній роз'яснено, що вказану справу слід розглядати в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 та 01 березня 2017 року вказану справу призначено до судового розгляду, про що постановлено ухвалу. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України у редакції згаданого Закону, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на таке. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Європейський суд з прав людини констатував порушення «самої суті права заявника на доступ до суду», а отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року та є частиною національного законодавства України, вказавши, що «заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони». Європейський суд з прав людини також наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту» (рішення у справі «Безімянная проти Росії» (Bezymyannaya v. Russia) від 22 грудня 2009 року (заява № 21851/03). Таким чином, з метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. При ухваленні постанови Велика Палата Верховного Суду, застосовуючи норми ЦПК України та Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), які діяли у відповідних редакціях, чинних до 15 грудня 2017 року, далі посилається на їх норми вказуючи як ЦПК та КАС України. У даному випадку основним питанням є визначення юрисдикційності спору. Термін «юрисдикція» вживається саме для визначення повноважень і предмета діяльності судів загальної юрисдикції. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати компетенцію різних ланок судової системи (загальних, господарських та адміністративних судів) і різні види судочинства (цивільне, кримінальне, адміністративно-деліктне, господарське й адміністративне) між собою. Це завдання прийнято вирішувати за допомогою критеріїв розмежування судової юрисдикції, тобто передбачених законом умов, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства. Виділяють такі критерії розмежування судової юрисдикції: 1) суб'єктний - суб'єктний склад правовідносин; 2) предметний - характер спірних матеріальних правовідносин; 3) пряма вказівка в законі - вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. При цьому перші два критерії (суб'єктний і предметний) вважаються загальними та, як правило, застосовуються в сукупності. За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Частиною першою статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватно-правових правовідносин. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України). Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. КАС Україниу редакції від 03 жовтня 2017 року у пункті 2 частини першої статті 4 надав визначення публічно-правовому спору, за яким це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Отже, одним із учасників адміністративного спору є суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року). Аналогічне визначення містилося й у пункті 7 статті 3 КАС України. КАС України у статті 17 передбачав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року у частині першій статті 19 розширив перелік спорів, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. У справі, яка переглядається, до суду звернулася фізична особа ОСОБА_3 з позовом до КДКА Харківської області з вимогами про скасування рішення дисциплінарної палати КДКА Харківської області від 09 червня 2015 року, яким відмовлено у порушенні дисциплінарної справи відносно адвоката ОСОБА_4, та зобов'язання відповідача порушити за скаргою позивачки дисциплінарну справу стосовно адвоката ОСОБА_4 На час подання ОСОБА_3 позовної заяви стаття 59 Конституції України передбачала, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. Згідно із Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII Конституцію України доповнено статтею 1312, за якою для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом. Таким чином, діяльність адвокатури, реалізація нею функцій із захисту прав невизначеного кола осіб свідчать про суспільний інтерес, а отже, і публічно-правовий характер правовідносин. Указаний висновок підтверджується законодавчим урегулюванням порядку набуття статусу адвоката, гарантіями незалежності його діяльності та особливим порядком притягнення до дисциплінарної відповідальності. У частинах першій та другій статті 2 Закону України від 05 липня 2012 року№ 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) закріплено, що адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом. Адвокатуру України складають всі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність. З метою забезпечення належного здійснення адвокатської діяльності, дотримання гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних прав адвокатів, забезпечення високого професійного рівня адвокатів та вирішення питань дисциплінарної відповідальності адвокатів в Україні діє адвокатське самоврядування. Однією з гарантій здійснення незалежної адвокатської діяльності є те, що дисциплінарне провадження стосовно адвоката здійснюється в особливому порядку (пункт 17 частини першої статті 23 Закону № 5076-VI). У статті 33 Закону № 5076-VI передбачено загальні умови дисциплінарної відповідальності адвоката та надано визначення дисциплінарного провадження. Адвоката може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності у порядку дисциплінарного провадження з підстав, передбачених цим Законом. Дисциплінарне провадження - це процедура розгляду письмової скарги, яка містить відомості про наявність у діях адвоката ознак дисциплінарного проступку. Дисциплінарне провадження стосовно адвоката здійснюється кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури за адресою робочого місця адвоката, зазначеною в Єдиному реєстрі адвокатів України. Згідно із частиною першою статті 37 Закону № 5076-VI дисциплінарне провадження складається з таких стадій: 1) проведення перевірки відомостей про дисциплінарний проступок адвоката; 2) порушення дисциплінарної справи; 3) розгляд дисциплінарної справи; 4) прийняття рішення у дисциплінарній справі. Частиною третьою статті 39 Закону № 5076-VI передбачено, що рішення про порушення дисциплінарної справи або про відмову в порушенні дисциплінарної справи може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня його прийняття до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури або до суду. Аналогічна вимога міститься й у статті 42 Закону № 5076-VI . За частиною першою статті 50 Закону № 5076-VI з метою визначення рівня фахової підготовленості осіб, які виявили намір отримати право на заняття адвокатською діяльністю, та вирішення питань щодо дисциплінарної відповідальності адвокатів утворюється кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури. У частині п'ятій цієї статті визначено повноваження кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, до яких належать: 1) організація та проведення кваліфікаційних іспитів; 2) прийняття рішень щодо видачі свідоцтва про складення кваліфікаційного іспиту; 3) прийняття рішень про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю; 4) здійснення дисциплінарного провадження стосовно адвокатів; 5) вирішення інших питань, віднесених до повноважень кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури цим Законом, рішеннями конференції адвокатів регіону, Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Ради адвокатів України, з'їзду адвокатів України. З аналізу мети створення та кола повноважень КДКА можна зробити висновок, що кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури наділена владними управлінськими повноваженнями щодо набуття особою статусу адвоката, притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, крайньою формою якої є припинення права на заняття адвокатською діяльністю. Згідно з пунктами 1.1, 1.2 Положення про Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури Харківської області, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 26 лютого 2016 року № 53 (далі - Положення № 53), КДКА Харківської області утворюється з метою визначення рівня фахової підготовленості осіб, які виявили намір отримати право на заняття адвокатською діяльністю, та вирішення питань щодо дисциплінарної відповідальності адвокатів, не ставить своїм завданням (метою) отримання прибутку, є неприбутковою професійною організацією, яка відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» діє у системі органів недержавної некомерційної професійної організації Національної асоціації адвокатів України, як регіональна форма адвокатського самоврядування, колегіальний орган, що є органом адвокатського самоврядування. Повноваження, порядок формування та діяльність КДКА Харківської області визначаються Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», рішеннями з'їзду адвокатів України, Статутом Національної асоціації адвокатів України, актами Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатів, Ради адвокатів України, цим Положенням та Регламентом кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, який затверджується Радою адвокатів України та іншими актами Національної асоціації адвокатів України. Повноваження КДКА закріплені у пункті 6.1 Положення № 53 є аналогічними передбаченим у частині п'ятій статті 50 Закону № 5076-VI. Відповідно до пункту 6.20 Положення № 53 рішення про порушення дисциплінарної справи або відмову у її порушенні приймається палатою з урахуванням вимог Закону і може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня його прийняття до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури або до суду. У даному випадку оскаржується рішення КДКА Харківської області, яким відмовлено в порушенні дисциплінарної справи відносно адвоката та яке впливає на здійснення останнім своєї адвокатської діяльності, тобто відповідач, яким є КДКА Харківської області, наділений управлінськими функціями відносно третьої особи, тому спір має публічно-правовий характер і повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2873цс15 і на який посилається позивачка, стосується рішення Ради адвокатів України як органу адвокатського самоврядування з питань організації та діяльності адвокатури, зокрема можливості брати участь і бути обраними до органів адвокатського самоврядування, а не процедури притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, тобто правовідносин, які не є аналогічними. Доводи ОСОБА_3 про наявність правового висновку Вищого адміністративного суду України, викладеного у постанові від 26 травня 2015 року у справі № К/800/57695/14, у якому суд вказав на необхідність розгляду аналогічного спору в порядку цивільного судочинства, не підтверджують порушення судом апеляційної інстанції правил визначення юрисдикційності спору, оскільки зазначену ухвалу скасовано постановою колегії суддів судових палат в адміністративних і цивільних справах Верховного Суду України від 02 лютого 2016 року. Крім того, відповідно до правового висновку колегії суддів судових палат в адміністративних і цивільних справах Верховного Суду України, висловленого в постанові від 27 січня 2016 року № 6-2750цс15 і яким керувався апеляційний суд при постановленні ухвали від 10 березня 2016 року, суспільний інтерес, а тому і публічно-правовий характер правовідносин випливають з повноти реалізації функцій адвокатури із захисту прав невизначеного кола осіб. З огляду на викладене спір у справі за позовом адвоката до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатівпро визнання рішення протиправним, зобов'язання вчинити дії є публічно-правовим, оскільки стосується позбавлення особи права на зайняття адвокатською діяльністю. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано закрив провадження у справі та роз'яснив позивачці її право звернутися з позовом до відповідного адміністративного суду. Підсумовуючи, можна зробити такі висновки. Суспільний інтерес, а тому і публічно-правовий характер правовідносин щодо притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності випливають з повноти реалізації функцій адвокатури із захисту прав невизначеного кола осіб. З аналізу мети створення та кола повноважень КДКА можна зробити висновок, що кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури наділена владними управлінськими повноваженнями щодо набуття особою статусу адвоката, притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, крайньою формою якої є припинення права на заняття адвокатською діяльністю. Спір у справі за позовом до КДКА про визнання рішення протиправним, зобов'язання вчинити дії є публічно-правовим, оскільки стосується позбавлення особи права на зайняття адвокатською діяльністю. Рішення про порушення дисциплінарної справи або про відмову в порушенні дисциплінарної справи може бути оскаржено як до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, так і до суду, а розгляд у суді повинен відбуватися за правилами адміністративного судочинства. З матеріалів справи та зі змісту оскаржуваної ухвали апеляційного суду не вбачається, що суд апеляційної інстанції при розгляді справи допустив порушення норм процесуального права. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Сплачений ОСОБА_3 при зверненні до суду з касаційною скаргою судовий збір поверненню не підлягає відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 406, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено й підписано 04 квітня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В. С. Князєв О. М. Ситнік Судді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач Д. А. ГудимаІ. В. Саприкіна В. І. ДанішевськаО. С. Ткачук О. С. ЗолотніковВ. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко Л. М. ЛобойкоО. Г. Яновська http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73304946
  16. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2018 року м. Київ Справа № 760/14438/15-ц Провадження № 14-38цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство «Дельта банк» (далі - ПАТ «Дельта банк»), відповідач - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ «Дельта банк»на рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року у складі суддів Левенця Б. Б., Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д. у цивільній справі за позовом ПАТ «Дельта банк» до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ПАТ «Дельта банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позов мотивовано тим, що 02 серпня 2005 року між Публічним акціонерним товариством «Кредитпромбанк» (далі - ПАТ «Кредитпромбанк») та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 71 тис. 500 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 01 серпня 2025 року. На забезпечення кредитних зобов'язань між указаними особами укладено договір іпотеки від 03 серпня 2005 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань. 26 червня 2013 року первісний кредитор відступив ПАТ «Дельта банк» права вимоги за вказаними правочинами. ОСОБА_4 не виконала належним чином кредитного зобов'язання, у зв'язку із чим утворилася заборгованість перед позивачем у розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. На підставі викладеного ПАТ «Дельта банк» просило в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 за кредитним договором від 02 серпня 2005 року в розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 шляхом визнання права власності за іпотекодержателем на предмет іпотеки. Заочним рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2015 року позов задоволено. У рахунок погашення заборгованості в розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. за кредитним договором від 02 серпня 2005 року перед ПАТ «Дельта банк» звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за банком права власності на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О. М. 03 серпня 2005 року, за ціною, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Стягнуто зі ОСОБА_4 на користь держави судовий збір у розмірі 3 тис. 654 грн. Зупинено виконання рішення суду на час дії Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що іпотечним договором передбачено право іпотекодержателя на набуття у власність предмета іпотеки в разі порушення боржником умов кредитного договору. Відповідач порушив умови кредитного договору, а тому наявні правові підстави для визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року заочне рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що при вирішенні такої категорії справ суди повинні установити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. Разом з тим ОСОБА_4 не надала згоди на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем. Крім того, стаття 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює таке право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Тому в судовому порядку позовні вимоги про визнання права власності підлягають задоволенню лише з указаних підстав. У червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ПАТ «Дельта банк», у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржувану ухвалу апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що банк відповідно до умов іпотечного договору та Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» має право на набуття права власності на предмет іпотеки в разі порушення позичальником умов кредитного договору. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 липня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Дельта банк», ухвалою цього ж суду від 21 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України (тут і далі - в редакції цього Закону) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину третю статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд ВеликоїПалати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду. У цій ухвалі зазначено, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що 02 серпня 2005 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 71 тис. 500 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 01 серпня 2025 року. На забезпечення кредитних зобов'язань між вказаними особами укладено договір іпотеки від 03 серпня 2005 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, придбана за рахунок коштів, наданих за кредитним договором. У зв'язку з неналежним виконання умов договору за ОСОБА_4 утворилася заборгованість у розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. Тому ПАТ «Кредитпромбанк» просило визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1, яка передана банку в іпотеку. У мотивувальній частині рішення апеляційного суду зазначено, що іпотекодавець ОСОБА_4 не надала згоду на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем; доказів того, що діями або бездіяльністю відповідачка унеможливлює чи перешкоджає позивачу реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, матеріали справи не містять, і таких обставин не встановлено судом. Законом не передбачено визнання права власності на заставлене майно за рішенням суду. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив про неоднакове застосування норм права, а саме статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку» та статей 328, 335, 376, 392 ЦК України у постановах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1243цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-504цс16, від 27 квітня 2017 року у справі № 6-679цс17, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1446цс17, від 27 вересня 2017 року у справі № 6-2853цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі № 1625цс16, від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2457цс16, від 22 березня 2017 року у справі № 6-2967цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-1388цс16, від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2213цс16, що не відповідає правовому висновку та застосуванню вказаних правових норм у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Зазначив про необхідність відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави стверджувати, що Верховний Суд України у зазначених постановах відступив від правового висновку, викладеного у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, отже, немає необхідності для відступлення від указаного правового висновку. У постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, від правового висновку якого Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити, визначено, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. При вирішенні цієї категорії справ суди повинні встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб урегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. Тобто у зазначеній постанові Верховного Суду України зроблено загальні висновки щодо застосування статей 335, 376, 328 ЦК України, які передбачають можливість виникнення права власності за рішенням суду. Вказано на неможливість застосування статті 392 ЦК України як підстави для визнання права власності. Крім того, після аналізу статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» та умов договору іпотеки від 24 грудня 2007 року, яким передбачався порядок набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем у позасудовому порядку, суд зазначив про необхідність з'ясування наявності згоди іпотекодателя на визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки. Аналіз правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 27 квітня 2017 року у справі № 6-679цс17, від 02 листопада 2016 року у справі №6-2457цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-1388цс16, від 27 вересня 2017 року у справі №6-2853цс16, від 28 вересня 2016 року у справі №6-1243цс16, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1446цс17, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1625цс16, дає підстави підсумувати, що Верховний Суд України підтвердив свої висновки, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Крім того, Верховний Суд України зазначив, що стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Суд також указав, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові, а саме на підставі виконавчого напису нотаріуса та відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Зазначив, що позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. У всіх наведених вище постановах Верховний Суд України указав на неправильне застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», оскільки у цих справах суди задовольнили позовні вимоги про визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. У постанові від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2213цс16 Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 335, 376, 328 та 392 ЦК України, а також висновок про три способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим, зазначаючи про право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки шляхом прийняття його у свою власність на підставі іпотечного договору, Верховний Суд України вказав, що суди, які задовольнили позовні вимоги та визнали право власності іпотекодержателя на обтяжене іпотекою майно, не звернули уваги на те, що цей спосіб захисту є позасудовим і не передбачений як спосіб захисту права шляхом звернення до суду ні статтею 16 ЦК України, ні Законом України «Про іпотеку», ні договором, укладеним між сторонами. У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі №6-2967цс16 вирішувалося питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37-39 Закону України «Про іпотеку». Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України та зробив висновок, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Зазначив, що суди, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону України «Про іпотеку». Отже, в усіх постановах Верховного Суду України при розгляді справи за позовом іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки зроблено висновок, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. Крім того, таке право набувається лише з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Зазначено, що стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, раніше набуте на законних підставах. Вказано, що Законом України «Про іпотеку» передбачено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду), два позасудові - на підставі виконавчого напису нотаріуса та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно. Велика Палата Верховного Суду України при розгляді касаційної скарги бере до уваги таке. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, щодоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до пункту 3.2.2 договору іпотеки, укладеного 03 серпня 2005 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_4, у випадку порушення іпотекодавцем вимог пункту 3.1.6 цього договору іпотекодержатель має право вимагати від іпотекодавця, незалежно від настання строку виконання зобов'язань, погашення заборгованості за кредитним договором у повному обсязі. А в разі невиконання іпотекодавцем цієї вимоги - звернути стягнення на майно з метою задоволення вимог, що підлягають задоволенню, відповідно до положень розділу 4 цього договору на умовах, передбачених цим договором. В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань. Зокрема, у пункті 4.1 договору іпотеки зазначено, що за рахунок майна іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, який визначається на момент фактичного задоволення разом із сумою кредиту, процентами, штрафними санкціями та відшкодуванням збитків, які виникли у зв'язку із простроченням виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором, витратами, пов'язаними зі зверненням стягнення на майно, та іншими витратами, обумовленими виконанням умов цього договору. Згідно з пунктом 4.2 цього договору іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на майно у випадку порушення іпотекодавцем умов кредитного договору або умов договору іпотеки. У пункті 4.3 договору іпотеки зазначено, що звернення стягнення на майно здійснюється іпотекодержателем шляхом позасудового врегулювання, згідно з яким іпотекодержатель набуває право від свого імені продати майно або прийняти його у власність у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку». Положення цього пункту є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя і мають силу договору про задоволення вимог. Пунктом 4.4 цього договору передбачено, що у випадку, коли виконання пункту 4.3 договору унеможливлюється діями або бездіяльністю іпотекодавця, іпотекодержатель має право здійснити звернення стягнення на майно іншим способом, передбаченим чинним законодавством України, у т.ч. на підставі виконавчого напису нотаріуса, або звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду. Згідно з пунктом 4.5 договору іпотеки реалізація майна здійснюється іпотекодержателем самостійно шляхом укладення від свого імені договорів купівлі-продажу майна з третіми особами, а в разі звернення стягнення на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріусу - в порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку». Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. У статті 12 Закону України «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України «Про іпотеку» не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. Разом з тим у частині першій статті 38 згаданого Закону право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі). Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року № 1953-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень(далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав. Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав. Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями. За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав. Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, не вбачається. Інші доводи касаційної скарги на висновки суду не впливають. Отже, можна зробити такі висновки. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Сплачений ПАТ «Дельта банк» при зверненні до суду з касаційною скаргою судовий збір поверненню не підлягає відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ПАТ «Дельта банк» залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписано 16 квітня 2018 року. Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач Д. А. ГудимаІ. В. Саприкіна В. І. ДанішевськаО. С. Ткачук О. С. ЗолотніковВ. Ю. Уркевич О. Р. КібенкоО. Г. Яновська Л. М. Лобойко http://reyestr.court.gov.ua/Review/73438185
  17. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 квітня 2018 року м. Київ Справа № 820/11591/15 Провадження № 11-239апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І. В., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2016 року (суддя Мельников Р. В.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2016 року (у складі колегії суддів Старосуда М. І., Лях О. П., Яковенка М. М.) у справі за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків, треті особи: Публічне акціонерне товариство «АКТАБАНК» в особі відділення № 11 «Харківське регіональне управління» ПАТ «АКТАБАНК», Публічне акціонерне товариство «АКТАБАНК», про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення суми, УСТАНОВИЛА: У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків (далі - уповноважена особа Фонду), треті особи: Публічне акціонерне товариство «АКТАБАНК» в особі відділення № 11 «Харківське регіональне управління» ПАТ «АКТАБАНК», Публічне акціонерне товариство «АКТАБАНК»(далі - ПАТ «АКТАБАНК»),у якому з урахуванням уточнень позовних вимог просив: - зобов'язати Уповноважену особу Фонду внести ОСОБА_3 до списку вкладників за договорами банківського вкладу ПАТ «АКТАБАНК»; - стягнути з Фонду на користь ОСОБА_3 гарантовану суму відшкодування вкладу разом із нарахованими процентами в розмірі 199 тис. 324 грн за банківським вкладом на депозитному рахунку НОМЕР_1, який відкритий у ПАТ «АКТАБАНК» згідно договору банківського вкладу «Універсальний» від 05 серпня 2014 року № В11-0571/Т630507. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначив, що має право на отримання відшкодування за вкладами за рахунок коштів Фонду та здійснення виплати гарантованої суми відшкодування, а відмова у розгляді його звернень щодо повернення коштів з його депозитного рахунку порушує право позивача, гарантоване Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI). Харківський окружний адміністративний суд ухвалою від 11 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2016 року, закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч.1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення вказаних ухвал, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суди зазначили, що заявлені вимоги підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. У червні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Харківського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2016 року та ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2016 року і направлення справи на продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 10 червня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII «Перехідні положення» КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 27 лютого 2018 року вказану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду в порядку, визначеному ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення першої та апеляційної інстанцій з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Частиною 6 ст. 346 КАС України встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної підсудності. Як убачається з матеріалів справи і встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, 05 серпня 2014 року між ОСОБА_3 та ПАТ «АКТАБАНК» було укладено договір банківського вкладу у сумі 193 тис. грн. На підставі постанови правління Національного банку України від 15 січня 2015 року № 19 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «АКТАБАНК» 16 січня 2015 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення № 6 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «АКТАБАНК» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким розпочала процедуру ліквідації банку і виплату коштів вкладникам цього банку, про що в газеті «Голос України» від 22 січня 2015 року № 10 було опубліковано відповідне оголошення. 16 лютого 2015 року ОСОБА_3 направив на ім'я уповноваженої особи Фонду заяву, в якій просив включити його до переліку вкладників за договорами банківського вкладу ПАТ «АКТАБАНК» та повідомити коли він зможе отримати кошти з його депозитного рахунку. Проте ані уповноваженою особою Фонду, ані Фондом не надано позивачу відповіді на цю заяву та не виплачено належні йому кошти. Указані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_3до суду з адміністративним позовом на захист порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши доводи касаційної скарги щодо оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин. В обсязі конкретних обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи відносин, що виникли між позивачем, Фондом та уповноваженою особою Фонду, визначення яких залежить від з'ясування прав позивача, статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов'язків Фонду і його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються. Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ч. 1 і 2 ст. 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Статтею 6 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) установлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України(у редакції, чинній на час прийняття рішень) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За змістом п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) суб'єктом владних повноважень є, зокрема, будь-який суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій. Частинами 1 та 2 ст. 17 КАС України(у редакції, чинній на час прийняття рішень) передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на: правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Законом № 4452-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, і цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин. За змістом ст. 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону № 4452-VI, основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими ч. 2 ст. 4 Закону № 4452-VI, серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників, підвищення рівня фінансової грамотності населення відповідно до цього Закону. Крім того, відповідно до ст. 6 Закону № 4452-VI Фонд наділено повноваженнями видавати нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством, з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. За змістом п. 17 ч. 1 ст. 2 цього Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За приписами ч. 1 ст. 54 Закону № 4452-VI,рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, нормативно-правове регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновки, що Фонд є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС України. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з чим погодився й суд апеляційної інстанції, керувався правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 15 червня 2016 року у справі № 826/20410/14, відповідно до якої, з посиланням на норми Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-ХІІ) та приписи ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) було вказано, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України в цій справі з огляду на таке. Нормами Закону № 2343-XII визначено умови та порядок відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом і застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів. У ч. 3 ст. 2 цього Закону встановлено, що законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність. З аналізу норм законодавства, яке регулює питання ліквідації боржників через їх неплатоспроможність, випливає, що в будь-якому разі учасником спору в процесі ліквідації певного суб'єкта є цей суб'єкт, тобто боржник. Згідно зі ст. 1 Закону № 2343-ХІІ учасники у справі про банкрутство - це сторони, забезпечені кредитори, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство. Всі перелічені особи в той чи інший спосіб є учасникам певних правовідносин, у яких бере участь безпосередньо боржник. Разом з тим правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на отримання відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку-боржника. Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в них виникають відповідні права та обов'язки. Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих, хто має право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону № 4452-VI вирішує виключно Фонд. Так, згідно з ч. 1, 2 ст. 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, (…), але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, (…). Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000 гривень. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Відповідно до ст. 27 Закону № 4452-VIуповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону (…). Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню. Протягом шести днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах «Урядовий кур'єр» або «Голос України» та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої ст. 26 цього Закону. Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону № 4452-VIФонд розпочинає виплату відшкодування коштів вкладникам, їх уповноваженим представникам чи спадкоємцям у національній валюті України з наступного робочого дня після затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстру вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування. Отже правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку-боржника і не породжують прав та обов'язків для банку. Саме тому у ч. 8 ст. 36 Закону № 4452-VI зазначено, що дія Закону № 2343-ХІІ на банки не поширюється. Таким чином, відсутні підстави вважати, що правовідносини між вкладниками та Фондом щодо формування переліку осіб, які мають право на відшкодування вкладів за рахунок коштів Фонду, складаються за участі банку. Тому ці правовідносини не стосуються безпосередньо процедури ліквідації банку. Юридичний факт неплатоспроможності банку є лише підставою для виникнення правовідносин щодо відшкодування вкладникам їх вкладів за рахунок коштів Фонду, проте процес ліквідації має окремий перебіг і не впливає на обсяг відшкодування вкладникам. Наведене свідчить, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і не є спором у зв'язку з процесом ліквідації банку, а має окремий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону № 4452-VI). Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до цих спорів немає підстав застосовувати приписи ст. 12 ГПК України та поширювати на такі спори юрисдикцію господарських судів. Частиною 2 ст. 6 Конституції України визначено, що органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Закон України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки та банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-ІІІ) і Закон № 4452-VI є основними правовими актами в регулюванні відносин щодо визнання банку неплатоспроможним. У разі наявності суперечності між нормами законів, що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. Системний аналіз викладених норм дає підстави констатувати, що Закон № 4452-VI є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин і прийнятий пізніше від Закону № 2343-ХІІ. Норми Закону № 2121-ІІІ як додаткові до Закону № 2343-ХІІ не враховуються, а тому й сам Закон № 2343-ХІІ не може застосовуватись до спірних правовідносин. З огляду на зазначені норми матеріального та процесуального права перевірка законності дій та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави не регулюється нормами Закону № 2121-ІІІ відповідно до прямого припису ч. 8 ст. 36 Закону № 4452-VI, який є спеціальним щодо таких правовідносин, а тому підстави для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства відсутні. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що Закон № 4452-VI є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин і відповідно до цього Закону Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду у цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Таким чином висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень), є помилковим. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 349 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 353 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є (…) порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (…) суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України(у редакції Закону № 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2016 року скасувати. Справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків, треті особи: Публічне акціонерне товариство «АКТАБАНК» в особі відділення № 11 «Харківське регіональне управління» ПАТ «АКТАБАНК», Публічне акціонерне товариство «АКТАБАНК», про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення суми - направити для продовження розгляду до Харківського окружного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко О. Г. Яновська В.С. Князєв http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73500822
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2018 року м. Київ Справа N 802/1792/17-а Провадження N 11-109апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до державного реєстратора приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої Оксани Миколаївни про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року (суддя Воробйова І.А.) та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року (у складі колегії суддів: Смілянця Е.С., Сушка О.О., Залімського І.Г.), УСТАНОВИЛА: У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із вказаним позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса щодо державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ПАТ "КБ "Приватбанк". При цьому зазначала, що підставою для виникнення права власності у фінансової установи на спірне майно виникло на підставі договору іпотеки укладеного між ВАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 18 березня 2013 року, що суперечить вимогам чинного законодавства. Вінницький окружний адміністративний суд ухвалою від 11 жовтня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, відмовив у відкритті провадження у справі, оскільки заява не підлягає перегляду в порядку адміністративного судочинства. У грудні 2017 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій просила скасувати ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. У касаційній скарзі ОСОБА_3 зазначила, що вказана справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки позовними вимогами є визнання протиправним та скасування рішення нотаріуса, який виконує владні управлінські функції щодо державної реєстрації прав. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 січня 2018 року відкрив касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 6 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки ОСОБА_3 оскаржує рішення судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями частини четвертої статті 327 КАС підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 22 лютого 2018 року прийняла цю справу до розгляду та призначила справу до розгляду в письмовому провадженні. Відповідно до частини третьої статті 3 КАСпровадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви N 29458/04 та N 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява N 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися "судом, встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом. Отже, поняття "суду, встановленого законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов'язані із реєстрацією майнових прав, невиконанням умов цивільно-правової угоди, що випливають із договірних відносин, то за таких обставин спір у цій справі не є публічно-правовим і не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій, враховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад цього спору, дійшли обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватись за правилами ЦПК. За правилами статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  19. Постанова Іменем України 21 березня 2018 року м. Київ Справа N 2-1390/11 Провадження N 14-41цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" на ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року у складі колегії суддів Кочегарової Л.М., Ігнатоля Т.Г., Пономарьової О.М. у цивільній справі за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У серпні 2011 року Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк") звернулося до суду з позовом, у якому просило солідарно стягнути з ОСОБА_4 та ОСОБА_6 заборгованість за кредитним договором. Позовні вимоги мотивовано тим, що 23 липня 2008 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 178 430 грн зі сплатою 20,4 % річних та кінцевим терміном повернення 22 липня 2011 року. На забезпечення виконання ОСОБА_3 умов зазначеного кредитного договору 23 липня 2008 року між банком, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 укладено договори поруки, відповідно до умов яких поручителі та позичальник відповідають перед кредитором як солідарні боржники. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору утворилася заборгованість. Банк просив стягнути солідарно з відповідачів заборгованість у розмірі 292 952 грн 68 коп. Ухвалою Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року замінено позивача ПАТ "УкрСиббанк" на ПАТ "Дельта Банк" у зв'язку з укладанням договору купівлі-продажу права вимоги за вказаним кредитним договором та договорами поруки. Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованість за кредитним договором від 23 липня 2008 року у розмірі 292 952 грн 68 коп. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 03 лютого 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Скасовано рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року у частині солідарного стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором та ухвалив в цій частині нове рішення - про відмову у задоволенні позову. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено. Скасовано рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року у частині солідарного стягнення із ОСОБА_6 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованості за кредитним договором та ухвалив в цій частині нове рішення - про відмову в позові. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що банк звернувся до поручителя ОСОБА_6 з пропуском строку, встановленого частиною четвертою статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), при цьому суд позбавлений можливості перевірити правильність нарахування заборгованості у межах шестимісячного строку, оскільки банк не надав розрахунку. Крім того, ПАТ "Дельта Банк" не довів виникнення у нього права вимоги до ОСОБА_6, оскільки докази правонаступництва, які містяться в матеріалах справи, не є належними у розумінні вимог процесуального закону. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року скасовано рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованості за кредитним договором. Провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3 закрито. Роз'яснено ПАТ "Дельта Банк" право звернутися з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 23 липня 2008 року до господарського суду, оскільки справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції не звернув увагу, що об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, не допускається. Оскільки кредитний договір було укладено з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3, а договори поруки на забезпечення виконання нею умов цього договору - з фізичними особами, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині вимог до боржника. У жовтні 2016 року ПАТ "Дельта Банк" звернулося з касаційною скаргою, у якій, ураховуючи уточнення, просило скасувати рішення та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 липня 2014 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. 28 грудня 2016 року ОСОБА_5 та ОСОБА_3 надіслали до суду касаційної інстанції заперечення на вказану касаційну скаргу, в яких, зокрема, зазначили, що позивач безпідставно об'єднав вимоги до позичальника, яким за кредитним договором є фізична особа - підприємець ОСОБА_3 та вимоги за договором поруки до фізичних осіб, оскільки згідно зі статтею 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року справу призначено до розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким, зокрема, ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року залишено без змін рішення Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду в частині оскарження ухвали Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року з підстав, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, а саме, справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" в частині оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі мотивовано тим, що позов до ОСОБА_3 підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки поручителі є фізичними особами, вимоги взаємопов'язані між собою, а отже, їх окремий розгляд неможливий. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Разом з тим, при визначенні юрисдикції, суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме, у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Отже, за правилами ГПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, не передбачалося можливості розгляду справи у порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - фізичної особи - підприємця, так і поручителів - фізичних осіб, які є стороною договорів, укладених на забезпечення виконання основного зобов'язання та мають солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з кредитного договору та договорів поруки. Однак, саме зі змісту статті 15 ЦПК України, у редакції, яка діяла на час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанції, можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства та відступу від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування положень статті 16 ЦПК України, викладеного, зокрема, у його постанові від 01 липня 2015 року (справа N 6-745цс15). Разом з тим, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду справи постановив декілька судових рішень: рішення про відмову в позові щодо поручителів та ухвалу про закриття провадження у справі в частині вимог юридичної особи - банку до фізичної особи - підприємця. Рішення апеляційного суду від 06 вересня 2016 року постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року залишено без змін. За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості зробити висновки щодо юрисдикційності справи з урахуванням правового статусу та позовних вимог щодо усіх відповідачів у справі, кредитора і поручителів. На перегляді Великої Палати Верховного Суду перебуває лише ухвала апеляційного суду про закриття провадження у справі, з єдиною вимогою - юридичної особи - ПАТ "Дельта Банк" до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3, яка є позичальником, про стягнення заборгованості за кредитним договором. З урахуванням правил, передбачених статтями 1, 2, 12 ГПК України в редакції, що діяла на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, частини другої статті 4, пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, такий спір є господарським та має розглядатися у порядку господарського судочинства. Процесуальними законами передбачені дії суду у разі виявлення при розгляді справи порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. На час розгляду справи в апеляційному суді діяла норма - пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України, згідно з якою, суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано закрив провадження у справі і роз'яснив позивачу його право звернутися з позовом до фізичної особи - підприємця до відповідного господарського суду. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. За статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено і підписано 26 березня 2017 року. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  20. Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ Справа N 676/101/16 Провадження N 14-36цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Хмельницька митниця Державної фіскальної служби України (далі - Хмельницька митниця ДФС України), відповідач - Кам'янець-Подільська міська лікарня N 1, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Хмельницької митниці ДФС України на ухвалу Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 травня 2016 року у складі судді Швець О.Д. та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 19 липня 2016 року у складі суддів Купельського А.В., Спірідонової Т.В., Фанди В.П. у справі за позовом Хмельницької митниці ДФС України до Кам'янець-Подільської міської лікарні N 1 про зобов'язання вчинити дії та стягнення витрат, УСТАНОВИЛА: У січні 2016 року Хмельницька митниця ДФС України звернулася в порядку цивільного судочинства до суду з позовом до Кам'янець-Подільської міської лікарні N 1 про зобов'язання виконати протокол N 26/ГД-2946/К засідання Комісії з питань гуманітарної допомоги при Кабінеті Міністрів України від 19 серпня 2010 року щодо знищення лікарських засобів, отриманих як гуманітарну допомогу з Республіки Польщі, за умови дотримання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2000 року N 728; здійснити фінансування витрат, пов'язаних зі знищенням неякісних та непридатних до споживання товарів гуманітарної допомоги, розміщених на складі митниці відповідно до актів прийому-передачі товарно-матеріальних цінностей від 01 квітня 2010 року за N 9 та N 10; та про стягнення 175 тис. 861 грн 78 коп. витрат за зберігання товарів гуманітарної допомоги, розміщених на складі митниці. Позов мотивовано тим, що 01 квітня 2010 року за заявою головного лікаря Кам'янець-Подільської міської лікарні N 1 на складі Хмельницької митниці ДФС України розміщено дезінфікуючі та лікарські засоби на загальну суму 315 тис. 409 грн 20 коп., отримані з Республіки Польщі як гуманітарна допомога. Митне оформлення цього товару не здійснено у зв'язку з відсутністю дозволів Департаменту регуляторної політики у сфері обігу лікарських засобів Міністерства охорони здоров'я України на ввезення незареєстрованих на території України лікарських засобів. Ухвалою Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 14 січня 2016 року позов визнано неподаним та повернуто позивачу. Повернуто митниці з Державного бюджету України 2 тис. 637 грн 93 коп. судового збору. Ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 28 квітня 2016 року ухвалу Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 14 січня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження. Апеляційний суд керувався тим, що в мотивувальній частині ухвали суд першої інстанції визнав за необхідне відмовити у відкритті провадження у справі у зв'язку з неможливістю розгляду справи в порядку цивільного судочинства, а в резолютивній - визнав із цих підстав позов неподаним та повернув позивачу. Тобто ухвала містить взаємовиключні висновки, які не відповідають вимогам статті 210 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Ухвалою Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 травня 2016 року позов визнано неподаним та повернуто позивачу повторно. Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції зазначив, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства і є підсудною господарському суду. Усупереч висновкам резолютивної частини про повернення позовної заяви позивачу, у мотивувальній частині оскаржуваної ухвали суд вважав за необхідне відмовити у відкритті провадження у справі. Із зазначеними висновками суду першої інстанції погодився й Апеляційний суд Хмельницької області, який ухвалою від 19 липня 2016 року ухвалу суду першої інстанції залишив без змін. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що спір існує виключно між юридичними особами, тому підлягає розгляду в порядку господарського судочинства та не може бути розглянутий у порядку цивільного судочинства. У серпні 2016 року Хмельницька митниця ДФС України звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 19 липня 2016 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Доводи касаційної скарги Особа, яка подала касаційну скаргу, зазначала, що повернення позовної заяви суперечить вимогам статей 3 та 15 ЦПК України (в редакції станом на час вирішення питання про відкриття провадження у справі), тому висновки судів про розгляд справи в порядку господарського судочинства є безпідставними. Крім того, мотивувальна частина ухвали суду першої інстанції містить висновок про необхідність відмовити у відкритті провадження у справі згідно із частиною другою статті 122 ЦПК України (в редакції, чинній на день постановлення ухвали), а в резолютивній частині цієї ж ухвали позовну заяву визнано неподаною та повернуто заявнику. Тобто ухвала суду містить взаємовиключні висновки. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Хмельницької митниці ДФС України та06 березня 2017 року вказану справу призначено до судового розгляду, про що постановлено ухвалу. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена частково з огляду на таке. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Згідно з вимогами частини першої статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З поділу системи судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації випливає поняття цивільної юрисдикції, під якою розуміється компетенція суду щодо вирішення справ у порядку цивільного судочинства. Судова юрисдикція - це розмежування компетенції між загальними, господарськими та адміністративними судами. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими та іншими нормативно-правовими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Основними критеріями визначення юрисдикції спорів є характер (предмет) правовідносин, що виникли між сторонами та суб'єктний склад правовідносин. Відповідно до частини третьої статті 2 ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачалося, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Отже, при розгляді касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду застосовує процесуальний закон, що діяв на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, тобто ЦПК та ГПК України в редакціях, що діяли до 15 грудня 2017 року. Хмельницька митниця ДФС України при зверненні до суду з позовом вважала, що спір належить розглядати в порядку цивільного судочинства. Суди в мотивувальних частинах судових рішень зазначали, що вказаний спір має розглядатися в порядку господарського судочинства. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. На час звернення з позовом до суду частина перша статті 15 ЦПК України передбачала, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (тут і далі - у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) зазначалося, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України. А у статті 12 ГПК України вказано, які саме справи підвідомчі господарським судам. Характерною рисою таких справ є їх зв'язок зі здійсненням економічної, господарської діяльності юридичних осіб чи фізичних осіб - підприємців. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України)) (тут і далі - у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року). Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. КАС України у статті 17 передбачав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. У пунктах 8, 9 частини першої статті 3 КАС України надано такі визначення позивачу і відповідачу: позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду; відповідач - суб'єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача. Згідно з вимогами частин першої - третьої статті 50 КАС України сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень. Відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Частиною четвертою зазначеної статті передбачено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом. Таким чином, суб'єкт владних повноважень може бути позивачем в адміністративній справі тільки у визначених законом випадках. У справі, яка переглядається, до суду звернулася юридична особа - Хмельницька митниця ДФС України - з позовом до іншої юридичної особи - Кам'янець-Подільської міської лікарні N 1 - з вимогами про зобов'язання вчинити дії, а саме знищити товар, що перебуває на зберіганні в митниці, профінансувати таке знищення та відшкодувати митниці витрати на зберігання вантажу гуманітарної допомоги. При цьому Хмельницька митниця ДФС України зазначала, що вказаний товар заявлений як гуманітарна допомога та переданий на склад митниці за актами приймання-передачі від 01 квітня 2010 року за N 9 та N 10. Правовідносини між митницею і зберігачем регулюються Митним кодексом України (далі - МК України). У статті 424 МК України надано визначення митному складу та його різновидів. Згідно зі статтею 425 МК України взаємовідносини утримувача митного складу відкритого типу з особами, які розміщують товари на цьому складі, визначаються відповідним договором. Також передбачено відповідальність утримувача митного складу (стаття 428 МК України). Тобто у цьому випадку Хмельницька митниця ДФС України як територіальний орган ДФС України у місті Хмельницькому, юридична особа публічного права, зазначає про існування між нею та відповідачем, юридичною особою правовідносин зі зберігання товару, переміщеного на митну територію України, та оскаржує невиконання Кам'янець-Подільською міською лікарнею N 1 вимог пунктів 8, 13 Порядку вивезення за межі України або знищення неякісних та непридатних до споживання товарів (предметів) гуманітарної допомоги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2000 року за N 728. Отже, при вирішенні питання про відкриття провадження у справі суд насамперед ураховує характер такого спору, який виник під час здійснення іншої економічної діяльності між юридичними особами. Згідно з пунктом 1 частини другої, частиною п'ятою статті 122 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Про відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу. При цьому за частиною сьомою цієї статті відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким позовом. Разом з тим, дійшовши висновку про неможливість розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства з посиланням на пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, в ухвалі від 13 травня 2016 року визнав позовну заяву Хмельницької митниці ДФС України неподаною та повернув позивачу. Підстави повернення позовної заяви передбачені у статті 121 ЦПК України, і їх перелік є вичерпним. Дійсно, відповідно до пункту 4 частини третьої статті 121 ЦПК України позовна заява повертається позивачу, якщо справа не підсудна цьому суду. Згідно з частиною п'ятою зазначеної статті повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі суд зважає не лише на норми, які визначають юрисдикцію справи, але і дотримання позивачем (заявником) вимог територіальної та інстанційної підсудності, які закріплені у статтях 107-114 ЦПК України. Наслідки порушення саме територіальної чи інстанційної підсудності передбачені у статті 115 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року, згідно з якою якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Зазначена норма кореспондується з пунктом 4 частини третьої статті 121 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року. У такому випадку мова іде не про предметну підсудність справи, тобто юрисдикцію спору, а про територіальну чи інстанційну підсудність, а саме про право саме того суду, до якого надійшла позовна заява, розглянути її у порядку цивільного судочинства. Суди правильно визначили, що у даному випадку між сторонами існують господарські правовідносини і спір виник з приводу зберігання на складі митниці товару, переміщеного на митну територію України, тому він не може бути розглянутий у порядку цивільного судочинства і підлягає розгляду за правилами ГПК України у господарському суді. Не може справа розглядатися і у порядку адміністративного судочинства, оскільки статтею 50 КАС України у редакції на момент подання Хмельницькою митницею ДФС України позову не передбачено звернення суб'єкта владних повноважень (у даному випадку Хмельницької митниці ДФС України) з позовною заявою до юридичної особи з вимогами про зобов'язання знищити на складі митниці товари та стягнути витрати на їх зберігання. Не передбачено звернення у такому випадку органів ДФС України з позовом до адміністративного суду і в МК України. Таким чином, суди правильно визначили юрисдикційність спору. Разом з тим, вирішивши питання про повернення позову, суди не врахували, що у такому випадку правила статті 121 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) не застосовуються, оскільки вони поширюються на ту ситуацію, коли спір належить до цивільної юрисдикції, але позивач (заявник) неправильно визначив конкретний суд, який може розглянути спір. З аналізу вказаних норм цивільного процесуального закону вбачається, що відмова у відкритті провадження у справі та повернення позовної заяви позивачу є різними процесуальними діями, які мають різні процесуальні наслідки для позивача, що не врахував суд першої інстанції при постановленні ухвали. На таке неправильне застосування норм процесуального права апеляційний суд уваги не звернув, помилку суду першої інстанції не виправив, залишивши ухвалу Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 травня 2016 року без змін. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. З матеріалів справи та змісту оскаржуваних ухвал судів першої й апеляційної інстанцій убачається, що суди при розгляді справи допустили неправильне застосування норм процесуального права, зазначені ухвали перешкоджають провадженню у справі, у зв'язку із чим підлягають скасуванню, а справа - передачі до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження. Підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки. Судова юрисдикція - це розмежування компетенції між загальними, господарськими та адміністративними судами. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими та іншими нормативно-правовими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції. Основними критеріями визначення юрисдикції спорів є характер (предмет) правовідносин, що виникли між сторонами, та суб'єктний склад правовідносин. При вирішенні питання про відкриття провадження у справі суд насамперед ураховує економічний характер такого спору, з'ясовує, чи виник цей спір під час здійснення господарської діяльності між юридичними особами, чи між сторонами існують правовідносини, у яких сторона здійснює публічно-владні управлінські функції. Предметна юрисдикція передбачена у частині першій статті 15 ЦПК України в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. За загальним правилом, однією із сторін у цивільному спорі є фізична особа. Спори між юридичними особами, з урахуванням вимог статей 1, 2, 12 ГПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) розглядалися у порядку господарського судочинства. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства, а має розглядатися за правилами адміністративного чи господарського судочинства, тобто при порушенні предметної чи суб'єктної юрисдикції. Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 121 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року заява повертається у випадку, коли справа не підсудна цьому суду, але вона підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, тобто при порушенні територіальної чи інстанційної підсудності. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Хмельницької митниці Державної фіскальної служби України задовольнити частково. Ухвалу Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 13 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 19 липня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції зі стадії відкриття провадження у справі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено й підписано 04 квітня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2018 року м. Київ Справа N 9901/373/18 Провадження N 11-199сап18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Буц Т.А., представника позивача - Ярчака І.С., представника відповідача - Белінської О.В., розглянувши в судовому засіданні апеляційну скаргу Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ) на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 5 лютого 2018 року (колегія суддів Васильєва І.А., Пасічник С.С., Юрченко В.П., Хохуляк В.В., Ханова Р.Ф.) у справі за позовом НАБУ до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про визнання протиправним та скасування рішення від 9 листопада 2017 року N 3649/0/15-17 "Про вжиття заходів щодо забезпечення незалежності судді та авторитету правосуддя за повідомленням судді Окружного адміністративного суду м. Києва Аблова Є.В. ", УСТАНОВИЛА: 11 січня 2018 року до Верховного Суду надійшла позовна заява НАБУ до ВРП про визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 9 листопада 2017 року N 3649/0/15-17 "Про вжиття заходів щодо забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя за повідомленням судді Окружного адміністративного суду м. Києва Аблова Є.В. ". До позовної заяви НАБУ додало заяву про поновлення пропущеного строку, установленого для звернення до суду, на обґрунтування якої зазначило, що оскаржуване ним рішення відповідача надійшло на адресу позивача 7 грудня 2017 року, що підтверджується інформацією зі скриншота з автоматизованої системи електронного документообігу "АСКОД". Позивач зазначив, що він був позбавлений, у такому випадку змоги дотриматися вимог статті 35 Закону України від 21 грудня 2016 року N 1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" (далі- Закон N 1798-VIII) у частині встановленого тридцятиденного строку з моменту отримання спірного рішення для звернення до суду із цим позовом. Водночас зауважило, що НАБУ було позбавлене можливості виконати вимоги зазначеної статті Закону N 1798-VIII, оскільки процесуальним законодавством не передбачалось механізму звернення з відповідним адміністративним позовом до Верховного Суду. Оскільки НАБУ не навело в позовній заяві відомостей про об'єктивні перешкоди для звернення до суду з позовом про оскарження рішення відповідача в тридцятиденний термін з моменту його ухвалення у період з 9 листопада по 9 грудня 2017 року, як це встановлено статтею 35 Закону N 1798-VIII, та не надало документа про сплату судового збору, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 січня 2018 року залишив цю позовну заяву без руху з наданням скаржнику десятиденного строку з дня отримання цієї ухвали на усунення недоліків, зокрема, для наведення інших підстав пропуску строку звернення з позовом до суду та надання документа про сплату судового збору. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 5 лютого 2018 року повернув позовну заяву позивачу, тому що визнав неповажними підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду. Не погодившись із цим судовим рішенням, 21 лютого 2018 року НАБУ подало до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій просить скасувати зазначену ухвалу від 5 лютого 2018 року через порушення норм процесуального права. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, НАБУ вказує, що знало про тридцятиденний строк оскарження рішення ВРП, установлений частиною першою статті 35 Закону N 1798-VIII, проте зазначає, що в цій статті йдеться про оскарження рішення ВРП у наведений строк саме до Верховного Суду, який згідно з постановою Пленуму Верховного Суду від 30 листопада 2017 року розпочинає свою роботу тільки з 15 грудня 2017 року. Тобто на момент прийняття відповідачем спірного рішення Верховний Суд не розпочав свою роботу та не був уповноважений розглядати й вирішувати такі справи. На підставі викладеного позивач просив суд застосувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, встановлений частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (далі -КАС) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи, заслухавши пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційна скарга НАБУ не підлягає задоволенню з таких підстав. За правилами частин першої та другої статті 169 КАС у редакції, чинній на час звернення до суду, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити). Згідно із частинами першою і другою статті 123 КАС у редакції, чинній на час звернення до суду, в разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву. З матеріалів справи вбачається, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, залишаючи позовну заяву НАБУ без руху, правильно керувався тим, що до позовної заяви на порушення частини третьої статті 161 КАС у редакції, чинній на час звернення до суду, не додано документа про сплату судового збору в установлених порядку і розмірі або документа, який би підтверджував підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону. Крім того, суд, ознайомившись із клопотанням НАБУ про поновлення пропущеного строку, встановленого для звернення до суду, не визнав поважними вказані в заяві позивачем підстави та залишив цю заяву без руху, керуючись частиною першою статті 123 КАС у згаданій редакції. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху від 16 січня 2018 року суд зазначив суму судового збору, яку необхідно було сплатити, а також роз'яснив НАБУ наслідки неусунення недоліків позовної заяви, передбачені частиною другою статті 123КАС у редакції, чинній на час звернення до суду. На виконання зазначеної ухвали суду НАБУ сплатило судовий збір та надало оригінал платіжного доручення про сплату судового збору, а також позивач надіслав заяву про поновлення пропущеного строку з інших причин. На обґрунтування заяви позивач зазначив, що йому було відомо про тридцятиденний строк оскарження рішення ВРП, установлений частиною першою статті 35 Закону N 1798-VIII, проте вказав, що в цій статті йдеться про оскарження рішення ВРП у наведений строк саме до Верховного Суду, який згідно з постановою Пленуму Верховного Суду від 30 листопада 2017 року розпочинає свою роботу тільки з 15 грудня 2017 року. Тобто на момент прийняття відповідачем спірного рішення Верховний Суд не розпочав свою роботу та не був уповноважений розглядати й вирішувати такі справи. На підставі викладеного позивач просив суд застосувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, встановлений частиною другою статті 99 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. Проте Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначене клопотання НАБУ не визнав достатньо обґрунтованим та таким, що підтверджує дотримання ним строку, встановленого статтею 35 Закону N 1798-VIII, на оскарження рішення ВРП, оскільки позивач у заявленому клопотанні посилається тільки на те, що вчасне звернення до суду обумовлено тим, що Верховний Суд не розпочав свою роботу в період, коли в позивача виникло право на його оскарження. Однак колегія суддів вважає, що такі посилання не відміняють дії на той час статті 171-1 КАС, яка передбачала особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності, у тому числі ВРП, до Вищого адміністративного суду України. З огляду на це колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, вважаючи, що недоліки позовної заяви не усунуто, відповідно до частини другої статті 123 КАС у редакції, чинній на час звернення до суду, оскаржуваною ухвалою повернула позовну заяву НАБУ. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 29 серпня 2012 року N 16-рп/2012 положення частин першої, другої, шостої статті 171-1 КАС стосовно підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності, а також справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України визнано такими, що відповідають Конституції України. До того ж відповідно до пунктів 6, 7 розділу XII "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції, чинній на час винесення рішення відповідачем; далі - Закон N 1402-VIII) Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України діють у межах їх повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом у складі, визначеному цим Законом. З дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов'язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України "Про судоустрій і статус суддів". Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду від 30 листопада 2017 року N 2 "Про визначення дня початку роботи Верховного Суду", Верховний Суд розпочав свою роботу з 15 грудня 2017 року. З аналізу зазначених норм КАС у контексті спірного питання в частині "неповноважності суду", до якого повинен звертатись позивач, з урахуванням установленого Законом N 1798-VIII строку з дня ухвалення рішення ВРП убачається, що на час прийняття відповідачем спірного рішення Верховний Суд, до якого в разі незгоди може звернутись сторона відповідно до статті 35 Закону N 1798-VIII, не розпочав свою роботу. Проте це не обґрунтовує посилання позивача про те, що можливість оскарження спірного рішення виникла тільки з 15 грудня 2017 року внаслідок відсутності суду, уповноваженого розглядати і вирішувати такі справи, оскільки як на час винесення оскаржуваного рішення, так і на час закінчення строку, встановленого на оскарження рішення ВРП, діяла стаття 171-1 КАС, якою було регламентовано особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності, у тому числі ВРП, зокрема, частиною другою цієї статті було передбачено оскарження актів зазначеного органу безпосередньо до Вищого адміністративного суду України. Однак позивач процесуальним правом звернення до суду закріпленим у наведеній нормі права не скористався. До того ж слід зауважити, що НАБУ не звернулося до суду у тридцятиденний строк, установлений частиною першою статті 35 Закону N 1798-VIII, не тільки з дня винесення оскаржуваного рішення ВРП, але й з дня отримання ним цього рішення - 7 грудня 2017 року, дату отримання якого позивач зазначив у своїй заяві про поновлення процесуального строку. Доводи НАБУ щодо застосування шестимісячного строку звернення до адміністративного суду, встановленого частиною другою статті 99 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, також не знайшли свого підтвердження. Відповідно до частини першої статті 99 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Наведене узгоджується й з положеннями частини першої статті 122 чинного КАС. У цьому випадку такий строк встановлений саме Законом N 1798-VIII, який є спеціальним для застосування строку оскарження рішення ВРП до суду. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ухвала Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 5 лютого 2018 року про повернення НАБУ позовної заяви через неусунення недоліків ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки ухвала Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 5 лютого 2018 року про повернення позовної заяви ухвалена з додержанням норм процесуального права, то апеляційна скарга залишається без задоволення, а ухвала - без змін. Керуючись статтями 243, 250, 266, 294, 315, 316, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу Національного антикорупційного бюро України залишити без задоволення. 2. Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 5 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено 3 квітня 2018 року. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 березня 2018 року м. Київ Справа N 826/14433/16 (К/9901/7474/18) Провадження N 11-131апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва у складі судді Шулежко В.П. від 20 вересня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів Мамчура Я.С., Желтобрюх І.Л., Файдюка В.В. від 25 жовтня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей Колект" про скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень, УСТАНОВИЛА: У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М., третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - ТОВ "Кей-Колект"), в якому просив скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 22616449 від 06 липня 2016 року. Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року, відмовлено у відкритті провадження в цій адміністративній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цих ухвал. За правовою позицією судів першої та апеляційної інстанції справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки спірні правовідносини виникли із невиконання договірних зобов'язань і реалізації прав іпотекодержателя на предмет іпотеки, а відтак вбачається спір про право. За таких підстав ця справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України). Не погоджуючись з такими рішеннями, у листопаді 2016 року ОСОБА_3 подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просив скасувати ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_3 зазначив, що оскаржувані ухвали прийняті судами з порушенням норм процесуального права, зокрема, суди врахували висновок Верховного Суду України, висловлений у справі щодо правовідносин, які є відмінними ніж ті, які виникли між сторонами у цій справі, у зв'язку із чим прийшли до помилкових висновків, що даний спір є цивільно-правовим і не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. 11 листопада 2016 року ухвалою Вищого адміністративного суду України відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 02 лютого 2018 року справу за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М., третя особа - ТОВ "Кей-Колект" про скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень призначено до касаційного розгляду. На підставі ч. 6 ст. 346 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 06 лютого 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Як вбачається з матеріалів справита встановлено судами, з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитом у сумі 27000,00 швейцарських франків між позивачем та Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - Банк) 22 січня 2007 року укладено Договір іпотеки N 111094188000, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу Гулянич Т.М., зареєстрований в реєстрі за N 117, відповідно до якого ОСОБА_3 передав в іпотеку Банку квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 12 грудня 2011 року між Банком та ТОВ "Кей-Колект" укладено договір факторингу N 1 та договір відступлення права вимоги за низкою договорів іпотеки, до переліку яких входить Договір N 111094188000. В подальшому ТОВ "Кей-Колект" звернулося до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М. із заявою про проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень (щодо права власності) на нерухоме майно - квартиру, розташовану за адресою: Закарпатська обл., Ужгородський р-н., АДРЕСА_1, на підставі договору іпотеки, зареєстрованого в реєстрі за N 117 від 22 січня 2007 року. Відповідачем прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 22616449 від 06 липня 2016 року) на спірне майно за ТОВ "Кей-Колект" та внесено запис до Реєстру. Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_3 до суду із відповідним адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Частиною 3 ст. 3 КАС України в редакції Закону N 2147-VIII передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У п. 24 рішення від 20 липня 2006 року по справі "Сокуренко і Стригун проти України" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.Крім того, ЄСПЛ у рішенні від 12 жовтня 1978 року по справі "Занд проти Австрії" вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 6 КАС України в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. За приписами п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС (уредакції, чинній на час прийняття рішень) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час прийняття рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 та від 11 квітня 2017 року у справі N 808/2298/15, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цієї позиції. Крім того, визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами першої та апеляційної інстанції правильно встановлено обставини справи, судові рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правові висновки Окружного адміністративного суду м. Києва та Київського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_3 не спростовані. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345-347, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року - залишити без задоволення. Ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 березня 2018 року м. Київ Справа N 817/425/17 Провадження N 11-167апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу N 817/425/17 за позовом ОСОБА_3 до відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області (далі - Відділ примусового виконання рішень) про зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 30 жовтня 2017 року (колегія суддів Кузьменко Л.В., Іваненко Т.В., Франовська К.С.), УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з адміністративним позовом до відповідача про зобов'язання повернути автомобілі марки Mercedes Benz S400 Hybrid, 2009 року випуску, та BMW X5, 2008 року випуску. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що відповідач протиправно не вчинив дії щодо повернення конфіскованих автомобілів Mercedes Benz S 400 Hybrid, 2009 року випуску, та BMW X5, 2008 року випуску, у межах виконавчого провадження з примусового виконання постанови Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012. На думку позивача, вказана постанова суду не підлягає виконанню у зв'язку з пропуском строку пред'явлення до виконання, а тому відповідач безпідставно не повертає зазначені автомобілі з огляду на те, що Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 12 травня 2015 року постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання постанови Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012 скасував, а державний виконавець постановою від 7 липня 2016 року відмовив у відкритті виконавчого провадження. За таких обставин ОСОБА_3 вважає, що відповідач повинен повернути йому конфісковані автомобілі. Під час розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини. Зі змісту постанови Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012 вбачається, що ОСОБА_3 у квітні 2011 року придбав на території ФРНавтомобіль BMW Х5, 2008 року випуску, білого кольору; а в листопаді 2011 року - автомобіль Mercedes-Benz S400 HYBRID, 2009 року випуску, чорного кольору. Любомльський районний суд Волинської області указаною постановою від 13 березня 2012 року визнав ОСОБА_3 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 352 Митного кодексу України (у редакції від 11 липня 2002 року; далі - МК), та наклав адміністративне стягнення у виді конфіскації автомобілів Mercedes-Benz S400 HYBRID, 2009 року випуску, вартістю 520 325 грн. BMW Х5, 2008 року випуску, вартістю 508 928 грн. які знаходяться на зберіганні в УСБУ у Волинській області. Згадана постанова суду у справі N 0310/927/2012 переглядалась упорядку апеляційного оскарження та набрала законної сили 26 квітня 2012 року. 27 серпня 2012 року державний виконавець другого відділу державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції (далі - Луцьке МУЮ) відкрив виконавче провадження ВП N 33999525 за постановою Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012 про конфіскацію автомобілів у справі ОСОБА_3, які знаходяться на зберіганні в УСБУ у Волинській області. Державний виконавець другого відділу державної виконавчої служби Луцького МУЮ постановою від 31 серпня 2012 року наклав арешт на все рухоме та нерухоме майно, що належить боржнику ОСОБА_3, та заборонив здійснювати відчуження будь-якого майна, що належить боржникові. Актом від 31 серпня 2012 року описано і накладено арешт на зазначені автомобілі. Державний виконавець другого відділу державної виконавчої служби Луцького МУЮ постановою від 3 жовтня 2012 року з метою безоплатного та належного зберігання передав зазначені автомобілі на відповідальне зберігання представнику торговельної організації ПП "СП "Юстиція" Пащуку І.С. Постановою від 8 січня 2014 року матеріали виконавчого провадження з виконання постанови Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012 передано до Відділу примусового виконання рішень, а постановою від 13 лютого 2014 року державний виконавець відділу примусового виконання рішень виконавче провадження ВП N 33999525 прийняв до виконання та наклав арешт на все рухоме майно, що належить боржнику ОСОБА_3 та заборонив здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить боржникові, у межах суми боргу. Водночас Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 12 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22 червня 2016 року, визнав протиправною та скасував постанову другого відділу державної виконавчої служби Луцького МУЮ про відкриття виконавчого провадження від 27 серпня 2012 року ВП N 33999525. Державний виконавець відділу примусового виконання рішень постановою від 7 липня 2016 року відмовив у прийнятті до провадження виконавчого документа та у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання постанови Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012 у зв'язку із пропуском строку пред'явлення виконавчого документа до виконання. 13 червня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до відповідача із запитом про надання інформації щодо місця знаходження вилучених автомобілів. Листом від 3 липня 2017 року Головне територіальне управління юстиції у Волинській області повідомило позивача, що враховуючи рішення суду державний виконавець 7 липня 2017 року виніс постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження. Крім того, поінформував, що конфісковані транспортні засоби було передано на зберігання представнику торговельної організації ПП "СП Юстиція", державну реєстрацію якої припинено 4 липня 2014 року. За таких обставин ОСОБА_3 вважає, що відповідач безпідставно не повертає йому конфісковані автомобілі. Рівненський окружний адміністративний суд постановою від 28 липня 2017 року позовні вимоги задовольнив. Ухвалюючи цю постанову, Рівненський окружний адміністративний суд керувався тим, що в силу приписів Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (чинного на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 606-XIV) державний виконавець може вчиняти дії щодо примусового виконання рішення суду (звернення стягнення на конфісковане майно боржника) виключно в межах відповідного виконавчого провадження з примусового виконання відповідного рішення в установленому порядку. За відсутності відкритого виконавчого провадження застосування заходів, спрямованих на виконання судового рішення у межах процедури виконавчого провадження, є неможливим. А подальша реалізація режиму конфіскованого майна позивача поза межами виконавчого провадження суперечить положенням закону в частині визначення виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу. Житомирський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 30 жовтня 2017 року постанову суду першої інстанції скасував, провадження в адміністративній справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній на час вирішення питання судом. Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірні правовідносини у справі, що розглядається, не є публічно-правовими, а випливають з відносин, що регулюють право власності, і мають вирішуватися судами в порядку цивільного судочинства. 27 листопада 2017 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга ОСОБА_3, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права при визначенні підсудності спору, скаржник просив скасувати ухвалу цього суду про закриття провадження у справі та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Касаційну скаргу позивач мотивував тим, що апеляційний суд помилково скасував постанову суду першої інстанції та закрив провадження у справі. Крім того, ОСОБА_3 зазначає, що перебування майна на зберіганні без бажання (чи можливості) володіти цим майном у своїх інтересах виключає поняття володіння, що підкреслює помилковість висновків апеляційного суду. Оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції свідчить про необґрунтованість закриття судом провадження у справі з тих підстав, що за всіма ознаками вказаний спір є адміністративно-правовим і має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 19 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Відповідно до частини шостої статті 346 КАС справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки в касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судове рішення у зв'язку з порушенням правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду. Згідно з положеннями частини четвертої статті 328 КАС підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 3 березня 2018 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в письмовому провадженні на 28 березня 2018 року. На час розгляду справи відповідач відзиву на касаційну скаргу не подавав. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви N 29458/04 та N 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін "судом, встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява N 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися "судом, встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом. Отже, поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. У частині першій статті 181 КАСу редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державних виконавців) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Отже, якщо закон установлює інший порядок судового оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, юрисдикція адміністративних судів на розгляд спорів зазначеної категорії не поширюється. За частинами четвертою та п'ятою статті 82 Закону N 606-XIV рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Як убачається з матеріалів справи, що розглядається, ОСОБА_3 оскаржує дії та бездіяльність державних виконавців, що вчинені поза межами виконавчого провадження, оскільки державний виконавець Відділу примусового виконання рішень постановою від 7 липня 2016 року відмовив у прийнятті до провадження виконавчого документа та у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання постанови Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012 у зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа до виконання. Крім того, 31 серпня 2012 року описано і накладено арешт на спірні автомобілі, який не скасовано. ОСОБА_3 не був учасником виконавчого провадження, адже конфіскація спірних автомобілів застосована до нього судом на підставі санкції статті 352 МК, з чим погоджується він і сам у касаційній скарзі. До того ж ОСОБА_3 заявляє вимогу про повернення конфіскованих автомобілів за наявності нескасованої постанови Любомльського районного суду Волинської області від 13 березня 2012 року у справі N 0310/927/2012 про накладення на нього адміністративного стягнення у вигляді конфіскації. За таких обставин предметом позову в цій справі є витребування майна (автомобілів) у відповідача, а отже, існує спір про право цивільне. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. За правилами статті 383 ЦПК сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Відповідно до частини другої статті 384 ЦПК скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК). У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється в позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо од