Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 1,028 results

  1. ПОСТАНОВА Іменем України 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 461/519/17 Провадження N 14-264цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачук О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Апеляційного суду Львівської області від 18 грудня 2017 року (судді Ванівський О.М., Цяцяк Р.П., Шеремета Н.О.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Львівського відділення N 1 Публічного акціонерного товариства "Дельта банк", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства "Дельта банк" Кадирова Владислава Володимировича про зобов'язання вчинити дії та відшкодування коштів за договором строкового банківського вкладу, ВСТАНОВИЛА: У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" (далі - АТ "Дельта банк"), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), у якому просила суд зобов'язати Уповноважену особу Фонду на ліквідацію АТ "Дельта банк" Кадирова В.В. (далі - Уповноважена особа Фонду) надати Фонду на затвердження додаткову інформацію про неї як вкладника стосовно включення до загального реєстру вкладників АТ "Дельта банк"; зобов'язати Львівське відділення N 1 АТ "Дельта банк" в особі Фонду відшкодувати їй кошти в розмірі 3 тис. 500 доларів США за договором банківського вкладу (депозиту) "Найкращий від Миколая" N НОМЕР_1 від 25 лютого 2015 року (далі - Договір депозиту). Позовну заяву мотивувала тим, що 25 лютого 2015 року між нею та АТ "Дельта банк" укладено Договір депозиту, згідно з умовами якого банк приймає від вкладника на вкладний (депозитний) рахунок грошові кошти в розмірі 3 тис. 500 доларів США у тимчасове платне строкове користування до 24 серпня 2015 року. На підставі постанови Правління Національного банку України від 02 жовтня 2015 року N 664 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію АТ "Дельта банк" виконавчою дирекцією Фонду 02 жовтня року прийнято рішення N 181 "Про початок здійснення процедури ліквідації АТ "Дельта банк" та делегування повноважень ліквідатора банку", відповідно до якого розпочато процедуру ліквідації АТ "Дельта банк" та призначено Уповноважену особу Фонду на здійснення ліквідації АТ "Дельта банк", а саме провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Кадирова В.В., строком на два роки з 05 жовтня 2015 року до 04 жовтня 2017 року. ОСОБА_3 отримала від Уповноваженої особи Фонду повідомлення про нікчемність правочину, в якому було зазначено, що Договір депозиту є нікчемним. Позивачку не внесли до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду. ОСОБА_3 звернулася до Уповноваженої особи Фонду з кредиторською вимогою від 26 жовтня 2015 року N 3137467, у якій просила визнати її кредитором АТ "Дельта банк" та здійснити виплату гарантованої суми відшкодування за вкладом. Однак відповіді на кредиторську вимогу ОСОБА_3 не отримала. Листом Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" (далі - АТ "Укрексімбанк") N 060-12/787 від 18 березня 2016 року позивачку було повідомлено, що АТ "Укрексімбанк" є банком-агентом Фонду щодо здійснення виплат гарантованих сум відшкодувань вкладникам АТ "Дельта банк". Згідно з реєстром вкладників АТ "Дельта банк", наданого Фондом, до АТ "Укрексімбанк" на її ім'я надійшов грошовий переказ у сумі 66 грн 61 коп. ОСОБА_3 вважає, що рішення Уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними Договору депозиту є незаконним, безпідставним та порушує її цивільні права як вкладника банку. Позивачка вважає, що Фонд повинен затвердити включення її до загального реєстру вкладників АТ "Дельта банк" відповідно до додаткової інформації, наданої Уповноваженою особою Фонду на здійснення ліквідації АТ "Дельта банк" Кадировим В.В., та визначити суму відшкодування коштів у розмірі 3 тис. 500 доларів США за рахунок коштів Фонду. Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 21 червня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Зобов'язано Уповноважену особу Фонду надати на затвердження Фонду додаткову інформацію про вкладника ОСОБА_3 стосовно включення її до загального реєстру вкладників АТ "Дельта банк", а Львівське відділення N 1 АТ "Дельта банк" в особі Фонду - відшкодувати ОСОБА_3 кошти в розмірі 3 тис. 500 доларів США за її вкладом за Договором депозиту, укладеним між нею та АТ "Дельта банк". Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду мотивовано тим, що відповідач не навів правових підстав для визнання нікчемним Договору депозиту, укладеного між позивачем та АТ "Дельта банк", а також не надав доказів, які б свідчили, що зазначений правочин є таким, що порушує публічний порядок чи спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна держави, та не довів наявності правових підстав для невключення позивача до переліку вкладників АТ "Дельта банк", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду. Постановою Апеляційного суду Львівської області від 18 грудня 2017 року апеляційну скаргу АТ "Дельта банк" задоволено частково. Рішення Галицького районного суду міста Львова від 21 червня 2017 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою провадження у справі в частині позовних вимог про зобов'язання Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію AT "Дельта банк" надати Фонду на затвердження додаткову інформацію про вкладника ОСОБА_3 стосовно включення її до загального реєстру вкладників АТ "Дельта банк" закрито та роз'яснено, що спір в частині згаданих позовних вимог відноситься до юрисдикції адміністративних судів. У задоволенні позовних вимог про зобов'язання Львівського відділення N 1 АТ "Дельта банк" в особі Фонду відшкодувати ОСОБА_3 кошти в розмірі 3 тис. 500 доларів США за її вкладом за Договором депозиту, укладеним між АТ "Дельта банк" та ОСОБА_3, відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у спірних відносинах між позивачкою, як вкладником АТ "Дельта банк" та Уповноваженою особою Фонду Кадировим В.В. як особою, наділеною владними управлінськими функціями щодо вкладників АТ "Дельта банк", склалися відносини влади та підпорядкування, тобто наявний публічно-правовий спір, тому провадження у справі в частині позовних вимог про зобов'язання Уповноваженої особи Фонду надати Фонду на затвердження додаткову інформацію про вкладника ОСОБА_3 стосовно включення її до загального реєстру вкладників АТ "Дельта банк" підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Щодо вимог позивачки про зобов'язання Львівського відділення N 1 ПАТ "Дельта Банк" в особі Фонду відшкодувати ОСОБА_3 кошти в розмірі 3 тис. 500 доларів США за Договором депозиту, то колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що такі вимоги не підлягають задоволенню, оскільки обраний позивачкою спосіб захисту цивільних прав та інтересів не відповідає вимогам закону, а саме спосіб захисту щодо визнання права вкладника за Договором депозиту між нею та АТ "Дельта банк" не передбачений статтями 16, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 26 лютого 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3, в якій вона, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Апеляційного суду Львівської області від 18 грудня 2017 року та залишити в силі рішення Галицького районного суду міста Львова від 21 червня 2017 року. Касаційну скаргу позивачка обґрунтувала тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального закону та помилково визначив підсудність спору в частині позовних вимог адміністративним судам, оскільки вона звернулася до суду за захистом своїх прав, що виникли із цивільно-правової угоди, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. 13 квітня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив АТ "Дельта банк" на касаційну скаргу, в якому відповідач зазначав, що судове рішення апеляційного суду є законним та просив касаційну скаргу відхилити, постанову апеляційного суду залишити без змін. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду ухвалою суду від 25 квітня 2018 року справу призначив до розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 06 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 25 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволеннючастково. Під час розгляду справи суди встановили, що 25 лютого 2015 року між АТ "Дельта банк" в особі Саврук'Ю.В., яка діяла на підставі довіреності б/н від 05 вересня 2013 року, та ОСОБА_3 укладено Договір депозиту, відповідно до умов якого банк прийняв від вкладника на вкладний (депозитний) рахунок грошові кошти в сумі 3 тис. 500 дол. США у тимчасове строкове користування до 24 серпня 2015 року та зобов'язався сплачувати проценти за користування коштами. Відповідно до Договору депозиту банк зобов'язувався при настанні дати повернення вкладу або в разі дострокового припинення дії цього Договору повернути вкладнику суму вкладу та нараховані проценти. Кошти на депозитний рахунок ОСОБА_3 надійшли від ОСОБА_7 02 березня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) за N 150 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 02 березня 2015 року за N 51 "Про запровадження тимчасової адміністрації у АТ "Дельта банк", згідно з яким з 03 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в АТ "Дельта банк". Уповноваженою особою Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в АТ "Дельта банк" призначено Кадирова В.В. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 08 квітня 2015 року N 71 тимчасову адміністрацію в АТ "Дельта банк" запроваджено на шість місяців з 03 березня по 02 вересня 2015 року включно. 03 серпня 2015 року рішенням виконавчої дирекції Фонду N 147 строк здійснення тимчасової адміністрації у АТ "Дельта банк" продовжено по 02 жовтня 2015 року. Постановою НБУ N 664 від 02 жовтня 2015 року відкликано банківську ліцензію та запроваджено ліквідацію АТ "Дельта банк". Рішенням виконавчої дирекції Фонду N 181 від 02 жовтня 2015 року розпочато процедуру ліквідації АТ "Дельта банк" з 05 жовтня 2015 року по 04 жовтня 2017 року та призначено Уповноваженою особою Фонду на здійснення ліквідації в АТ "Дельта банк" Кадирова В.В. 20 лютого 2017 року рішенням виконавчої дирекції Фонду N 619 продовжено строк процедури ліквідації АТ "Дельта банк" до 04 жовтня 2019 року. Частиною першою статті 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції), установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"; далі - Закону N 2147-VIII). Разом з тим відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України). Аналогічну норму закріплено у частині першій статті 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII). З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень. При визначенні предметної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23 лютого 2012 року N 4452-VI (далі - Закон N 4452-VI) установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами; акумулювання коштів, отриманих з джерел, визначених статтею 19 цього Закону, здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку. Крім того, відповідно до статті 6 Закону N 4452-VI Фонд наділено повноваженнями видавати нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації в порядку, установленому законодавством, з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. Відповідно до частин першої та другої статті 26 Закону N 4452-VI (у редакції чинній на 08 березня 2015 року) Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Нормами статті 27 Закону N 4452-VI (у редакції чинній на 02 жовтня 2015 року) встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами. Відповідно до частини першої зазначеної статті уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Зокрема, уповноважена особа Фонду формує перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, з визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, а також переліки вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до пунктів 4-11 частини четвертої статті 26 цього Закону (частини друга та шоста статті 27 Закону N 4452-VI). Виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах "Урядовий кур'єр" або "Голос України" та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку (частина п'ята статті 27 Закону N 4452-VI). Відповідно до частини першої статті 28 Закону N 4452-VI (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів вкладникам, їх уповноваженим представникам чи спадкоємцям у національній валюті України з наступного робочого дня після затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстру вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування. За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, за змістом наведених правових норм Фонд є державною спеціалізованою установою, юридичною особою публічного права, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі N 813/6392/15, від 13 червня 2018 року у справі N 820/12122/15 та від 20 червня 2018 року у справі N 813/5250/15. Разом з тим, як убачається з матеріалів справи, позивачка ОСОБА_3 уже зверталася до суду з позовними вимогами зобов'язати уповноважену особу Фонду Кадирова В.В. надати Фонду на затвердження додаткову інформацію про вкладника ОСОБА_3 стосовно включення її до загального реєстру вкладників у порядку адміністративного судочинства - справа N 813/1995/16. Однак ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 23 серпня 2016 року, яка набрала законної сили, провадження у зазначеній справі було закрито, оскільки суд дійшов висновку, що спір є таким, що виник на стадії ліквідації (банкрутства) банку, тому з урахуванням правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду відступила від указаного правового висновку, що зазначено в постановах від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16 та від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом з правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, заява N 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria) від 17 січня 2012 року, заява N 36760/06, § 230). Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України" (заяви N 7714/06 та N 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності в заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі "Андрієвська проти України" (заява N 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України" (заява N 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України" (заява N 55339/07), у якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)). З урахуванням зазначеного Велика Палата Верховного Суду, не відступаючи від правових висновків, викладених у постановах від 06 червня 2018 року у справі N 813/6392/15, від 13 червня 2018 року у справі N 820/12122/15 та від 20 червня 2018 року у справі N 813/5250/15, з метою забезпечити позивачці право на судовий захист та справедливий судовий розгляд вважає за можливе розглянути справу, яка переглядається в касаційному порядку в частині позовних вимог про зобов'язання уповноваженої особи Фонду на ліквідацію AT "Дельта банк" надати Фонду на затвердження додаткову інформацію про вкладника ОСОБА_3 стосовно включення її до загального реєстру вкладників АТ "Дельта банк", - за правилами цивільного судочинства. Щодо висновків апеляційного суду в частині позовних вимог про зобов'язання Львівського відділення N 1 АТ "Дельта банк" в особі Фонду відшкодувати ОСОБА_3 кошти в розмірі 3 тис. 500 доларів США за Договором депозиту Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. Колегія суддів апеляційного суду відмовила ОСОБА_9 у задоволенні вищезазначених вимог, керуючись тим, що обраний нею спосіб захисту цивільних прав та інтересів не відповідає вимогам закону, а саме спосіб захисту щодо визнання права вкладника за Договором депозиту між нею та АТ "Дельта банк" не передбачений статтями 16, 215 ЦК України. Разом з тим, суд апеляційної інстанції не перевірив чи можна вважати Львівське відділення N 1 АТ "Дельта банк" належним відповідачем за вказаними позовними вимогами, з огляду на те, що це відділення не є самостійною юридичною особою та стороною Договору депозиту. Окрім того, спірні правовідносини стосуються відшкодування коштів за вкладом (Договором депозиту) у межах граничної суми відшкодування, визначеної статтею 26 Закону N 4452-VI, та регулюються положеннями розділу V "Гарантії Фонду та відшкодування коштів за вкладами" цього Закону, фактично такі правовідносини складаються без участі банку боржника. Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув, не з'ясував правової природи спірних правовідносин та дійшов передчасних висновків, що позивачка обрала неналежний спосіб захисту щодо визнання права вкладника за Договором депозиту між нею та АТ "Дельта банк". Як вбачається з прохальної частини позовної заяви, предметом позову є відшкодування Львівським відділенням N 1 АТ "Дельта банк" в особі Фонду коштів за її вкладом за Договором депозиту. Позивачкою вимоги щодо визнання Договору депозиту дійсним не заявлялися. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. У силу вимог чинного цивільного процесуального законодавства суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні, чи відкинуті ним. Оскільки справу в частині вимог про зобов'язання уповноваженої особи Фонду надати Фонду на затвердження додаткову інформацію про вкладника ОСОБА_3 стосовно включення її до загального реєстру вкладників АТ "Дельта банк" апеляційний суд фактично не переглядав, не надав також належної правової оцінки доказам та обставинам справи в частині позовних вимог щодо відшкодування коштів за Договором депозиту, а до повноважень Великої Палати Верховного Суду не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, тому Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості ухвалити власне рішення. Згідно з частиною третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта цієї ж статті). З урахуванням викладеного та обставин справи, постанова апеляційного суду не може вважатися законною та обґрунтованою, тому касаційна скарга підлягає задоволенню частково, постанова апеляційного суду - скасуванню, а справа - направленню до апеляційного суду на новий розгляд. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки справа направляється на новий апеляційний розгляд, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Львівської області від 18 грудня 2017 року скасувати, справу направити на новий апеляційний розгляд. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  2. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 квітня 2018 року м. Київ Справа № 572/1762/15-ц Провадження № 14-37цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача ЛященкоН.П., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 19 жовтня 2016 року у складі колегії суддів Григоренка М. П., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М. в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про збільшення розміру аліментів, стягнення заборгованості за аліментами, пені за прострочення сплати аліментів, ВСТАНОВИЛА: У травні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, у якому просила суд стягнути з відповідача на свою користь аліменти на утримання дітей ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, по 400 грн. на кожну дитину щомісячно до досягнення ними повноліття; прострочену суму заборгованості за аліментами в розмірі 72 тис. 116 грн 85 коп. та пеню за прострочення сплати аліментів у сумі 223 тис. 278 грн 18 коп. Свої позовні вимоги ОСОБА_3 мотивувала тим, що рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 13 квітня 2009 року на її користь з відповідача було стягнуто аліменти на утримання трьох дітей у розмірі 1/2 частини усіх видів заробітку (доходу) боржника, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму на кожну дитину щомісячно з дня пред'явлення позову до повноліття дітей. Оскільки відповідач не мав постійної роботи та не сплачував аліменти, вона змушена була звертатися до суду з позовом про стягнення аліментів у твердій грошовій сумі. Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 05 січня 2015 року з відповідача було стягнуто аліменти на утримання дітей - по 250 грн на кожну дитину щомісячно до досягнення ними повноліття. Оскільки відповідач не сплачував аліменти, утворилася заборгованість, яка станом на 26 лютого 2015 року склала 72 тис. 116 грн 85 коп., у зв'язку із чим позивачка має право на стягнення пені за прострочення сплати аліментів. Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 29 жовтня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 72 тис. 116 грн заборгованості зі сплати аліментів та 120 тис. грн неустойки за прострочення їх сплати. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 19 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині стягнення заборгованості за аліментами та пені за прострочення їх сплати, ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_3 пеню за прострочення сплати аліментів за період з 01 березня 2009 року по 31 грудня 2014 року в розмірі 17 тис. 205 грн 28 коп. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Не погодившись із зазначеним рішенням апеляційного суду, ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції або ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції незаконно відмовив їй у стягненні на її користь суми несплаченої заборгованості за аліментами в розмірі 72 тис. 116 грн 85 коп., оскільки раніше виданий виконавчий лист про стягнення аліментів відкликано з відділу державної виконавчої служби, а заборгованості відповідач не сплатив. Окрім того, апеляційний суд узяв до уваги та поклав в основу судового рішення наданий відповідачем помилковий розрахунок пені за прострочення сплати аліментів. Також ОСОБА_3 зазначає, що застосований апеляційним судом спосіб нарахування розміру пені не відповідає правовому висновку (правовій позиції), викладеному в постановах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі № 6-81цс13 та від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-149цс14. Вважає безпідставними посилання на постанову Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі №6-300цс16, оскільки ця постанова була прийнята після ухвалення рішення судом першої інстанції. Відповідач своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористався. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи, а ухвалою від 25 жовтня 2017 року справу призначено до розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) вредакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 26 грудня 2017 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Абзацом першим підпункту 7 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України визначено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 23 січня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів відступлення від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 01 липня 2015 року у справі № 6-94цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-300цс16, від 02 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у письмовому провадженні. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Суди встановили, що з відповідача на користь позивачки згідно з рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 13 квітня 2009 року на утримання трьох дітей - синів ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, дочки ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, - стягувались аліменти в розмірі в розмірі 1/2 частини всіх видів заробітку відповідача, але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для кожної дитини відповідного віку до їх повноліття. Рішенням цього ж суду від 05 січня 2015 року на утримання трьох дітей: сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3, дочки ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, стягнуто аліменти в розмірі 250 грн на кожну дитину щомісяця з дня набрання рішенням законної сили. Раніше виданий виконавчий лист про стягнення аліментів у розмірі 1/2 частини заробітку відкликаний з відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції. Згідно з довідкою відділу державної виконавчої служби Костопільського районного управління юстиції № 1634 станом на 26 лютого 2015 року заборгованість зі сплати аліментів складала 72 тис.116 грн 85 коп. Відповідно до статті 180 Сімейного кодексу України (далі - СК України) батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Статтею 74 Закону України від21 квітня 1999 року № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначено порядок стягнення аліментів на виконання рішення суду. Згідно із частиною третьою статті 74 цього Закону розмір заборгованості зі сплати аліментів визначається державним виконавцем за місцем виконання рішення в порядку, встановленому СК України. У разі визначення суми заборгованості у частці від заробітку (доходу) розмір аліментів не може бути менше встановленого СК України. У частині дев'ятій цієї статті зазначено, що спір щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів вирішується судом за заявою заінтересованої особи в порядку, встановленому законом. Отже, порядок стягнення аліментів на виконання рішення суду передбачений статтею 74 згаданого Закону, відповідно до частини дев'ятої якої суд вирішує питання заборгованості лише в разі спору про її розмір. З огляду на вищевикладене, висновки суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення заборгованості за аліментами, як і висновки апеляційного суду про їх відсутність, є передчасними, оскільки судами не встановлено чи існує спір між сторонами щодо розміру заборгованості за аліментами. Відповідно до статті 196 СК України (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) в розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів. Неустойка не сплачується, якщо платник аліментів є неповнолітнім. Суд апеляційної інстанції визнав розрахунок розміру пені за аліментами, наданий позивачкою, помилковим та зазначив, що неустойку потрібно обчислювати з урахуванням правового висновку, викладеного в постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-94цс15 та від 16 березня 2016 року у справі №6-300цс16, відповідно до якого за змістом статті 196 СК України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів. При цьому сума заборгованості за аліментами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались. Тобто неустойка (пеня) за один місяць рахується так: заборгованість за аліментами за місяць помножена на 1 % пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен із прострочених платежів (за кожен місяць). Однак Велика Палата Верховного Суду України не може погодитися з такими висновками апеляційного суду та вважає за необхідне відійти від правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року справі № 6-94цс15 та наступних постановах з огляду на таке. Статтею 180 СК України встановлений обов'язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Сплата аліментів за рішенням суду є одним із способів виконання обов'язку утримувати дитину тим з батьків, хто проживає окремо від дитини. Неустойка (пеня) - це спосіб забезпечення виконання зобов'язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов'язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов'язання боржником. Після порушення боржником свого обов'язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати неналежного боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов'язку сплатити аліменти. У статті 196 СК України не встановлено будь-яких обмежень періоду нарахування пені, навпаки, в ній зазначено, що пеня нараховується за кожен день прострочення. Правило про стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення означає, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів ураховується сума несплачених аліментів та кількість днів прострочення. Оскільки аліменти нараховуються щомісячно, строк виконання цього обов'язку буде різним, отже і кількість днів прострочення також буде різною залежно від кількості днів у місяці. Тобто, пеня за прострочення сплати аліментів повинна нараховуватися на всю суму несплачених аліментів за кожен день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, у якому не проводилося стягнення. Отже загальна сума пені за несплату або несвоєчасну сплату аліментів має розраховуватися за формулою: ?p=(A1?1%?Q1)+(A2?1%?Q2)+……….(An?1%?Qn), де: ?p - загальна сума пені за несплату або прострочення сплати аліментів, обраховується позивачем на момент подачі позову; A1 - нарахована сума аліментів за перший місяць; Q1 - кількість днів прострочення сплати суми аліментів за перший місяць; A2 - нарахована сума аліментів за другий місяць; Q2- кількість днів прострочення сплати аліментів за другий місяць; An- нарахована сума аліментів за останній місяць перед подачею позову; Qn- кількість днів прострочення сплати аліментів за останній місяць. Пеня за заборгованість по сплаті аліментів нараховується на всю суму несплачених аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, в якому не проводилося стягнення. Отже, зобов'язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинне виконуватися щомісяця, тому при розгляді спорів про стягнення на підставі частини першої статті 196 СК України пені від суми несплачених аліментів суд повинен з'ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів, установити строк, до якого кожне із цих зобов'язань мало бути виконане, та з урахуванням установленого - обчислити розмір пені виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов'язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожен із прострочених платежів та визначивши її загальну суму. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131,132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (в редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року), було визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні, тому оскаржувані судові рішення на підставі частини третьої статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду направляє справу на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 29 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 19 жовтня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська В.С. Князєв http://reyestr.court.gov.ua/Review/75296544
  3. Постанова Іменем України 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 454/143/17-ц Провадження N 14-185 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до прокурора Червоноградської місцевої прокуратури Львівської області Гавло Ірини Іванівни (далі також - відповідач) про визнання протиправними дій і відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 11 жовтня 2017 року, постановлену колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі: Струс Л.Б., Левика Я.А., Шандри М.М. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: прокурор Червоноградської місцевої прокуратури Львівської області Гавло Ірина Іванівна. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 19 січня 2017 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Мотивував тим, що 11 жовтня 2016 року слідчий суддя Сокальського районного суду Львівської області постановив ухвалу, якою скасував постанову слідчого Сокальського відділу поліції Головного управління національної поліції у Львівській області Гуменюк О.Р. від 22 липня 2016 року. Не погодившись з цією ухвалою, позивач оскаржив її в апеляційному порядку. З огляду на це матеріали кримінального провадження N 12013150310001135 у трьох томах (далі - матеріали кримінального провадження) мали бути направлені до Апеляційного суду Львівської області, проте продовжували перебувати у районному суді. 2. У цей же період часу інший слідчий суддя Сокальського районного суду Львівської області проводив судові засідання в іншій кримінальній справі N 454/2481/16-к за скаргою позивача, які через відсутність необхідних матеріалів кримінального провадження неодноразово відкладалися. 3. У листопаді 2016 року позивач звернувся до голови Сокальського районного суду Львівської області із запитом, в якому просив повідомити, де знаходяться матеріали кримінального провадження та яка причина їх відсутності у районному суді. На цей запит позивач отримав відповідь про направлення вказаних матеріалів на вимогу судді до Апеляційного суду Львівської області. 4. 8 листопада 2016 року на судовому засіданні, яке відбулось в Апеляційному суді Львівської області, головуючий суддя повідомив позивачу про те, що матеріали кримінального провадження були доставлені в апеляційний суд відповідачем, яка, однак, на судове засідання не прибула. 5. Позивач вважає, що прокурор без достатніх правових підстав утримувала матеріали кримінального провадження, внаслідок чого більш ніж на місяць було відкладено розгляд декількох кримінальних справ. 6. Просив визнати протиправними зазначені дії відповідача та стягнути з неї 5 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним утриманням матеріалів кримінального провадження, що призвело до тривалого розгляду кримінальних справ. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 7. 21 червня 2017 року Сокальський районний суд Львівської області ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив. 8. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що матеріали кримінального провадження перебували у відповідача як у процесуального керівника, який, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, уповноважений мати повний доступ до матеріалів, документів й інших відомостей, що стосуються такого досудового розслідування. Враховуючи, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження протиправності дій відповідача та заподіяння йому моральної шкоди, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 11 жовтня 2017 року Апеляційний суд Львівської області скасував рішення суду першої інстанції та постановив ухвалу про закриття провадження у справі. 10. Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтоване тим, що предметом позову є визнання протиправними дій прокурора у кримінальному провадженні, які не можуть бути оскаржені відповідно до правил Кримінального процесуального кодексу України. Пов'язаною із цією вимогою є і вимога про відшкодування моральної шкоди. 11. Апеляційний суд дійшов висновку, що такі вимоги слід розглядати за правилами адміністративного судочинства з огляду на приписи Кодексу адміністративного судочинства України та позицію Європейського суду з прав людини, викладену, зокрема, у рішенні в справі "Кузьменко проти України" від 9 березня 2017 року. А відтак, вважав, що провадження у справі необхідно закрити. 12. 9 листопада 2017 року Апеляційний суд Львівської області постановив ухвалу про виправлення описки, допущеної "у вступній частині копії повного тексту ухвали та копії вступної та резолютивної частини ухвали" цього суду від 10 жовтня 2017 року, вказавши, що правильно вважати датою її постановлення - 11 жовтня 2017 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 5 грудня 2017 року позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвали Апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2017 року та від 9 листопада 2017 року, а справу направити на новий розгляд до цього суду. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 14. 26 лютого 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відмовив у відкритті касаційного провадження в частині оскарження ухвали Апеляційного суду Львівської області від 9 листопада 2017 року про виправлення описки, оскільки така не перешкоджає подальшому провадженню у справі та касаційному оскарженню не підлягає. Суд також вказав, що з урахуванням ухвали Апеляційного суду Львівської області від 9 листопада 2017 року ухвала цього ж суду про закриття провадження у справі є такою, що постановлена 11 жовтня 2017 року. 15. 18 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на тій підставі, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 11 жовтня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 16. У касаційній скарзі позивач вказує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що, утримуючи матеріали кримінального провадження після його закриття, відповідач діяла у межах її повноважень, передбачених процесуальним законом. Вважає, що, переглядаючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд порушив норми процесуального права і позбавив позивача права на доступ до правосуддя. (2) Позиція відповідача 17. 29 березня 2018 року відповідач подав відзив на касаційну скаргу. Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу апеляційного суду - без змін. Мотивує тим, що спір має розглядатися за правилами адміністративного, а не цивільного судочинства. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції 18. У касаційній скарзі позивач наполягає на тому, щоби суд переглянув ухвалу Апеляційного суду Львівської області, датовану 10 жовтня, а не 11 жовтня 2017 року, оскільки саме ухвала від 10 жовтня 2017 року була надіслана на його адресу. 19. Встановлюючи предмет оскарження у цій справі, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у матеріалах справи є ухвала Апеляційного суду Львівської області, датована 11 жовтня 2017 року (а. с. 119-121). 20. Крім того, є два журнали судових засідань від 10 та від 11 жовтня 2017 року (а. с. 109-110; 116-117). У графі "Інші відомості" журналу судового засідання від 10 жовтня 2017 року вказано таке: "оголошення перерви для надання постанови; 11.10.17 14-30 год". 21. На судове засідання 10 жовтня 2017 року з'явилася лише відповідач, яка була повідомлена про дату та час продовження судового засідання, призначеного на наступний день, про що свідчить її підпис на відповідному повідомленні (а. с. 111). 22. У журналі судового засідання від 11 жовтня 2017 року зафіксовано, що вступна та резолютивна частини ухвали, постановленої за результатами розгляду апеляційної скарги позивача, були проголошені 11 жовтня 2017 року. 23. Крім того, ухвалою від 9 листопада 2017 року Апеляційний суд Львівської області, не втручаючись у мотивувальну та резолютивну частини прийнятого судового рішення, з власної ініціативи виправив описку, допущену в ухвалі про закриття провадження, вказавши, що правильною датою її постановлення є 11 жовтня 2017 року. 24. Відтак твердження позивача про те, що предметом касаційного оскарження у цій справі є судове рішення, постановлене 10 жовтня 2017 року, спростовується наявними у матеріалах справи процесуальними документами. 25. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 26. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 27. За правилами частини першої статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. 28. Термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, іншого суб'єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції). 29. Предметом спору у цій справі є визнання протиправними дій прокурора щодо утримання матеріалів кримінального провадження та використання їх відповідачем на власний розсуд, внаслідок чого, на думку позивача, було затримано розгляд кількох судових справ за його скаргами, поданими в порядку статті 303 КПК України, завдано моральну шкоду, яку він просив відшкодувати. 30. Відповідно до пункту 15 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України прокурор - це особа, яка обіймає посаду, передбачену статтею 17 Закону України "Про прокуратуру", та діє у межах її повноважень. 31. Відповідно до частини першої статті 36 КПК України прокурор, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього кодексу, є самостійним у його процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та інші фізичні особи зобов'язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення прокурора. 32. Під час здійснення повноважень, пов'язаних з реалізацією функцій прокуратури, прокурори є незалежними, самостійно приймають рішення про порядок здійснення таких повноважень, керуючись при цьому положеннями закону, а також зобов'язані виконувати лише такі вказівки прокурора вищого рівня, що були надані з дотриманням вимог цієї статті (частина третя статті 17 Закону України "Про прокуратуру" у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). 33. Частиною першою статті 2 Закону України "Про прокуратуру" у вказаній редакції передбачено, що на прокуратуру покладається, зокрема, функція нагляду за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. 34. Коло повноважень прокурора у процесі здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням передбачені частиною другою статті 36 КПК України, у пункті 2 якої закріплено право прокурора мати повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються досудового розслідування. 35. Відповідно до абзацу другого частини першої статті 45 Закону України "Про прокуратуру" у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу можуть бути оскаржені виключно в порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України. Якщо за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність прокурора в межах кримінального процесу встановлено факти порушення прокурором прав осіб або вимог закону, таке рішення може бути підставою для дисциплінарного провадження. 36. Право на звернення до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів із дисциплінарною скаргою про вчинення прокурором дисциплінарного проступку має кожен, кому відомі такі факти (частина друга статті 45 Закону України "Про прокуратуру" у вказаній редакції). 37. Вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого та прокурора, що можуть бути оскаржені слідчому судді на етапі досудового провадження, визначений у частині першій статті 303 КПК України. Скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього кодексу (частина друга статті 303 КПК України). 38. Тобто, під час досудового розслідування прокурор виконує процесуальні функції, які не можна охарактеризувати як управлінські, і для оскарження його рішень, дій чи бездіяльності визначений спеціальний порядок. 39. Закони України не передбачають право особи звертатися з окремим позовом до прокурора про визнання протиправними його рішень, дій чи бездіяльності, вчинених як учасником судового процесу у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування. 40. Відповідно до пунктів 2 і 3 частини першої статті 16 Закону України "Про прокуратуру" у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, незалежність прокурора забезпечується, зокрема, порядком здійснення повноважень, визначеним процесуальним та іншими законами; забороною незаконного впливу, тиску чи втручання у здійснення повноважень прокурора. 41. Здійснюючи функції прокуратури, прокурор є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску, втручання і керується у своїй діяльності лише Конституцією та Законами України (частина друга статті 16 Закону України "Про прокуратуру" у вказаній редакції). 42. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 43. Гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване у Законах України право на судовий захист слід застосовувати, враховуючи принцип дружнього ставлення до міжнародного права (див. абзац 3 пункту 2.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року N 2-рп/2016, абзац 4 пункту 2.2 мотивувальної частини рішення цього суду від 8 вересня 2016 року N 6-рп/2016), у світлі пункту 1 статті 6 Конвенції та його інтерпретації Європейським судом з прав людини (далі також - Суд). 44. Елементом права на справедливий судовий розгляд є право на доступ до суду. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що це право не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу до суду потребує регулювання з боку держави. Для такого регулювання Держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду, але застосовані ними обмеження не повинні звужувати чи не применшувати можливості доступу до суду в такий спосіб або настільки, що нівелюється сама сутність цього права (див. mutatis mutandis рішення у справі "ПринцЛіхтенштейну Ганс-Адамс II проти Німеччини" ("Prince Hans-Adam II Of Liechtenstein v. Germany") від 12 липня 2001 року, заява N 42527/98, § 44). 45. Стосовно права на звернення до суду з позовом про визнання протиправними дій прокурора з утримання матеріалів кримінального провадження та використання ним цих матеріалів на власний розсуд із затримуванням розгляду справ за скаргами, поданими в порядку статті 303 КПК України, товідсутність його регламентації у національному праві є розумним обмеженням, оскільки чинне законодавство передбачає інші способи захисту прав та інтересів зацікавленої особи. 46. Згідно з частиною третьою статті 124 Конституції України у редакції Закону України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", що набрав чинності 30 вересня 2016 року, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. 47. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 48. Поняття "справа, яка не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства", відображене у пункті 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, стосується як справ, які не можуть розглядатися за правилами цивільного судочинства, так і тих справ, які взагалі не можуть розглядатися у суді. 49. Відтак, ВеликаПалата Верховного Суду доходить висновку, що не можуть бути предметом судового розгляду заявлені разом вимоги про визнання протиправними стверджуваних позивачем дій прокурора з утримання матеріалів кримінального провадження та використання ним цих матеріалів на власний розсуд із затримуванням розгляду справ за скаргами, поданими в порядку статті 303 КПК України, та про відшкодування завданої цими діями прокурора моральної шкоди. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 50. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 51. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 52. У відповідності до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 53. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції ухвалив правильне по суті рішення, проте з порушенням норм процесуального права, яке виявилося у віднесенні спору до юрисдикції адміністративного суду. А тому є підстави для зміни мотивувальної частини ухвали Апеляційного суду Львівської області від 11 жовтня 2017 року з урахуванням мотивів, викладених вище. (2.2) Щодо судових витрат 54. Відповідно до частини тринадцятої тієї ж статті, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 55. Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 56. Оскільки суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, а суд апеляційної інстанції, з суттю рішення якого погодилася Велика Палата Верховного Суду, скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі, судові витрати, понесені позивачем, не підлягають розподілу між сторонами. (3) Висновки про правильне застосування норм права 57. Згідно з частиною третьою статті 124 Конституції України у редакції Закону України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", що набрав чинності 30 вересня 2016 року, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. 58. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Аналогічний припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року. 59. Поняття "справа, яка не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства", відображене у вказаних приписах, стосується як справ, які не можуть розглядатися за правилами цивільного судочинства, так і тих справ, які взагалі не можуть розглядатися у суді. 60. У справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування, прокурор діє як учасник кримінального провадження, виконуючи процесуальні функції, які не можна охарактеризувати як управлінські. 61. Не можуть бути предметом судового розгляду заявлені разом вимоги про визнання протиправними дій прокурора з утримання матеріалів кримінального провадження та використання ним цих матеріалів на власний розсуд із затримуванням розгляду справ за скаргами, поданими в порядку статті 303 КПК України, та про відшкодування моральної шкоди, завданої цими діями прокурора. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою статті 406, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 11 жовтня 2017 року змінити в частині віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, визначивши, що спір з такими вимогами не підлягає окремому судовому розгляду; в іншій частині ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 11 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко Повний текст постанови складений 27 червня 2018 року.
  4. Постанова Іменем України 22 травня 2018 року м. Київ Справа N 469/1203/15-ц Провадження N 14-95цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Андрущенко Н.С., представника позивача -прокурора Халанчук О.С., розглянула в судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, у справі за позовом заступника прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області, ОСОБА_8 про визнання розпорядження та державних актів на право приватної власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування, УСТАНОВИЛА: У вересні 2015 року заступник прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області (далі - Коблівська сільрада) звернувся до суду з позовом до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області (далі - Березанська РДА) та ОСОБА_8 про визнання розпорядження та державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та їх скасування. Позов мотивовано тим, що 06 жовтня 2003 року головою Березанської РДА прийнято розпорядження N 924 про продаж приватному підприємцю ОСОБА_9 (далі - ПП ОСОБА_9.) двох земельних ділянок для комерційного використання в межах території Коблівської сільради, зокрема земельну ділянку площею 0,2 га під розміщення атракціону та критої торгової точки, а також земельну ділянку площею 0,0750 га, як зазначено в розпорядженні, зайняту під будівлями. 06 жовтня 2003 року між ПП ОСОБА_9 та Березанською РДА укладено два нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу зазначених земельних ділянок, згідно з якими до ПП ОСОБА_9 перейшло право приватної власності на них та 22 жовтня 2003 року отримано державні акти на право власності на ці земельні ділянки. 31 жовтня 2003 року ПП ОСОБА_9 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_10, уклавши окремі нотаріально посвідчені угоди купівлі-продажу, а покупець 29 березня 2004 року на підставі таких угод отримав правовстановлюючі документи на ці земельні ділянки. 01 липня 2005 року ОСОБА_10 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_8, уклавши дві окремі нотаріально посвідчені угоди купівлі-продажу. 16 червня 2006 року ОСОБА_8 отримала державні акти на право власності на спірні земельні ділянки, а саме: серії НОМЕР_1 - на земельну ділянку площею 0,20 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради; серії НОМЕР_2 - на земельну ділянку площею 0,0750 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. Під час здійснення перевірки у 2012 році було встановлено, що продаж спірних земельних ділянок ПП ОСОБА_9 відбувся з грубим порушенням водного та земельного законодавства, оскільки спірні земельні ділянки знаходяться в межах нормативно визначеної зони прибережної захисної смуги Чорного моря, тому належать до земель водного фонду загальнодержавного значення. Посилаючись на те, що їх передачу (відчуження) у приватну власність законодавчо заборонено і тому всі угоди щодо відчуження цих земельних ділянок є недійсними, заступник прокурора з уточненням позовних вимог просив визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Березанської РДА від 06 березня 2003 року N 924 "Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення"; визнати недійсними та скасувати державні акти на спірні земельні ділянки, видані останньому власнику ОСОБА_8, а також витребувати в неї вказані земельні ділянки. Рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року у задоволенні позову заступника прокурора Березанського району Миколаївської області відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірні земельні ділянки розташовані в межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Чорного моря та були неправомірно передані у приватну власність ПП ОСОБА_9, проте прокурор звернувся із цим позовом до суду з простроченням строку позовної давності. Додатковим рішенням цього ж суду від 09 серпня 2016 року розподілено судові витрати. Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року та додаткове рішення цього ж суду від 09 серпня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову заступника прокурора Березанського району Миколаївської області. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Березанської РДА від 06 жовтня 2003 року N 924 "Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення" в частині прийняття рішення про продаж ПП ОСОБА_9 земельних ділянок площами 0,2 га та 0,0750 га для комерційного використання в межах території Коблівської сільради. Визнано недійсним виданий Березанським районним відділом земельних ресурсів Держкомзему України державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 16 червня 2006 року та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 190 на ім'я ОСОБА_8 на земельну ділянку площею 0,20 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. Визнано недійсним виданий Березанським районним відділом земельних ресурсів Держкомзему України державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 від 16 червня 2006 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 191 на ім'я ОСОБА_8 на земельну ділянку, площею 0,0750 га, розташовану на АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради. У решті позову відмовлено. Розподілено судові витрати. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що прокурор звернувся до суду у вересні 2015 року у межах строку, передбаченого ст. 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки про незаконність передачі земельної ділянки у приватну власність прокуратурі стало відомо у жовтні 2012 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року скасовано, рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року залишено в силі. Суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції щодо пропущення прокурором строку позовної давності на звернення до суду із цим позовом в інтересах держави в особі Коблівської сільради, оскільки остання могла довідатися про порушення своїх прав з часу прийняття оскаржуваного розпорядження - 06 жовтня 2003 року. 14 грудня 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року з підстав, передбачених підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення). У заяві заступник Генерального прокурора України просив скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, з підстав, передбачених підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, а саме у зв'язку знеоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також - невідповідністю оскаржуваного судового рішення викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви заступник Генерального прокурора України посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним та скасування державного акта про право власності на землю, визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування державної реєстрації; постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі за позовом про витребування земельних ділянок з незаконного володіння та скасування державної реєстрації; постанову судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним та його скасування, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними і їх витребування; постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 09 серпня 2017 року у справі за позовом про витребування майна; постанову Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року у справі за позовом про визнання рішення незаконним, визнання договору оренди недійсним та зобов'язання повернути майно; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2016 року у справі за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними та їх скасування, витребування земельної ділянки; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку недійсними та їх скасування. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладений у новій редакції. Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 07 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 27 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві заступника Генерального прокурора України доводи, а також додаткові пояснення представника позивача, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до підп. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 06 жовтня 2003 року головою Березанської РДА Миколаївської області прийнято в розпорядження N 924 "Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення", за яким було прийнято рішення про продаж ПП ОСОБА_9 земельних ділянок для комерційного використання в межах території Коблівської сільради, а саме: земельну ділянку площею 0,2 га під розміщення атракціону та критої торгової точки, а також земельну ділянку площею 0,0750 га (зайняту під будівлями) (т. 1, а. с. 13). Цього ж дня 06 жовтня 2003 року між ПП ОСОБА_9 та Березанською РДА укладено два окремі договори купівлі-продажу зазначених земельних ділянок, посвідчені державним нотаріусом Березанської державної нотаріальної контори та зареєстровані в реєстрі за N 1579 та N 1580 відповідно (т. 1, а. с. 18, 19). 22 жовтня 2003 року на підставі вказаних угод ПП ОСОБА_9 отримав державні акти на право власності на земельні ділянки. 31 жовтня 2003 року ПП ОСОБА_9 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_10, уклавши окремі угоди купівлі-продажу земельних ділянок, посвідчені державним нотаріусом Березанської нотаріальної контори та зареєстровані в реєстрі за N 1698, N 1697 (т. 1, а. с. 20, 21). 29 березня 2004 року ОСОБА_10 отримав правовстановлюючі документи на спірні земельні ділянки. 1 липня 2005 року ОСОБА_10 продав спірні земельні ділянки ОСОБА_8, уклавши окремі угоди їх купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Миколаївської області Мартинюк О.Б., зареєстровані в реєстрі за N 1187, N 1188 (т. 1, а. с. 22, 24). 16 червня 2006 року ОСОБА_8 отримала державні акти на право власності на земельні ділянки, а саме: серії НОМЕР_1 на земельну ділянку площею 0,20 га з кадастровим номером НОМЕР_3 за адресою: АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради; серії НОМЕР_2 - на земельну ділянку площею 0,0750 га з кадастровим номером НОМЕР_4 за адресою: АДРЕСА_1 в межах території Коблівської сільради (т. 1, а. с. 26, 27). Відповідно до схеми місцезнаходження спірних земельних ділянок та повідомлення відділу Держземагентства України у Березанському районі Миколаївської області ці ділянки знаходяться в межах території Коблівської сільської ради та в межах законодавчо визначеної двокілометрової зони прибережної захисної смуги Чорного моря, а саме: земельні ділянка з кадастровим номером НОМЕР_3 знаходиться на відстані 35-40 м від урізу води Чорного моря до її південного краю земельної ділянки та 80-85 м до північного краю; земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_4 знаходиться на відстані 55-60 м від урізу води Чорного моря до її південного краю земельної ділянки та 125-130 м до північного краю (т. 1, а. с. 17). Зазначене підтверджено також довідкою приватного підприємства "Південь Зем" з планом-схемою місця розташування земельних ділянок, відповідно до якої за даними геодезичної зйомки земельної ділянки площею 0,0750 га з кадастровим номером НОМЕР_4 відстань від урізу води Чорного моря до південної межі цієї ділянки складає 36,75 м та до північної межі - 81,78 м та за даними геодезичної зйомки земельної ділянки площею 0,2 га з кадастровим номером НОМЕР_3 відстань від урізу води Чорного моря до південної межі цієї ділянки складає 58,86 м та північної межі - 127,38 м (т. 1, а. с. 194-195). Заявник, посилаючись на те, що про наявність оскаржуваного розпорядження Березанської РДА йому стало відомо лише після зміни меж населеного пункту с. Коблево та передачі йому договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок за актом приймання-передачі, опрацювання отриманих матеріалів та надання оцінки їх законності, з позовом до суду він звернувся у вересні 2015 року. У постановах Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справі N 904/9643/16, від 09 серпня 2017 року у справі N 904/12519/16, від 16 травня 2017 року у справі N 909/837/16, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, вирішено спір щодо нежитлових приміщень. Правовий режим земельних ділянок, набуття у приватну власність яких заборонено законом, а саме: земель водного фонду, лісового фонду, землі загального призначення тощо, відрізняється від правового режиму іншого нерухомого майна, право власності на яке може бути набутим за умов дотримання порядку, передбаченого законом, тому ці постанови не можуть бути прикладом підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального чи процесуального права. Разом із тим посилання прокурора на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі за позовом про визнання незаконним та скасування рішення, скасування державного акта про право власності на землю, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації не може бути прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки в цій справі позивач та відповідач є фізичними особами, які здійснюють свої права щодо володіння, користування земельними ділянками та їх захисту особисто, а не через органи державної влади, місцевого самоврядування або органи прокуратури. Крім того, у зазначеній справі судами не вирішувалося питання щодо земель, які обмежені в цивільному обороті або вилучені із нього. Так само в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі за позовом про витребування майна, на яку як на підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права посилається заявник, вирішено питання щодо нерухомого майна, правовий режим якого відрізняється від правового режиму земельних ділянок, щодо яких встановлено заборону набуття їх у приватну власність. Отже, вищезазначені постанови не можуть бути підтвердженням невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях від 20 липня 2016 року у справі N 367/3618/15-ц та від 12 жовтня 2016 року у справі N 619/1293/13ц, на які як на підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального і процесуального права посилається заявник, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які задовольнили позовні вимоги прокурора, встановивши, що доводи щодо пропущення позивачем строку позовної давності спростовуються, оскільки хоча про прийняті рішення щодо виділення земельної ділянки прокуратурі було відомо у 2011 році, позивач дотримався строку позовної давності, передбаченого ст. 257 ЦК України, оскільки лист директора КП "Святошинське лісопаркове господарство" про використання спільної земельної ділянки не за призначенням направлений прокурору в листопаді 2014 року, а проведення відповідної прокурорської перевірки відбулося в травні 2014 року. Таким чином, звернувшись до суду із цим позовом у червні 2015 року прокурор не пропустив визначеного законом строку позовної давності (рішення від 20 липня 2016 року у справі N 367/3618/15-ц). Доводи щодо застосування строків позовної давності, на думку касаційного суду, не заслуговують на увагу з огляду на те, що про порушення вимог закону щодо надання земельної ділянки позивач дізнався в результаті розслідування кримінальної справи за фактом підробки документів та після отримання висновку експерта від 13 лютого 2013 року (рішення від 12 жовтня 2016 року у справі N 619/1293/13ц). Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України). Визначення моменту початку відліку позовної давності міститься у ст. 261 ЦК України. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, за загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та ч. 2 ст. 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі він набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України). Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені ст. 46 ЦПК України. Згідно із ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Висновки суду першої інстанції, з якими погодився касаційний суд, що перебіг строку позовної давності починається з часу, коли Березанська РДА здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, - є помилковим. Разом із тим слід зазначити, що незаконне заволодіння землями водного фонду приватними особами є неможливим, бо їх розташування свідчить про неможливість виникнення приватного власника (а отже, і володільця). Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. Крім того, судді Великої Палати Верховного Суду звертають увагу, що суди можуть розглядати справу за позовними вимогами, які відповідають належному способу захисту, здійснення якого матиме наслідком реальне відновлення порушеного права власності держави України на землі прибережної захисної смуги. Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди не з'ясували юридичної природи і змісту позовних вимог, не встановили тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року задовольнити частково. Рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року, додаткове рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 09 серпня 2016 року, рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 815/1992/16 Провадження N 11-125апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2016 року (суддя Вовченко О.А.) та Одеського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року (судді Ступакова І.Г., Бітов А.І., Милосердний М.М.) у справі N 815/1992/16 за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про визнання протиправною бездіяльності й зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Фонду, у якому просила: - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо незатвердження змін до реєстру вкладників Акціонерного товариства "Імексбанк" (далі - АТ "Імексбанк", Банк), які мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду, на підставі доповненого переліку вкладників АТ "Імексбанк", наданого Фонду уповноваженою особою Фонду на ліквідацію АТ "Імексбанк" (далі - Уповноважена особа Фонду), до якого включено ОСОБА_3; - зобов'язати Фонд затвердити зміни до реєстру вкладників АТ "Імексбанк", які мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду, на підставі доповненого переліку вкладників АТ "Імексбанк", наданого Фонду Уповноваженою особою Фонду, до якого включено ОСОБА_3; - стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_3 суму сплаченого судового збору в розмірі 1 тис. 102 грн 42 коп. Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 29 серпня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року, провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, представник позивача подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що вказані ухвали винесено з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а саме абзацу другого частини першої статті 244-2, пункту 1 частини першої статті 157 КАС України, частини восьмої статті 36 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). На думку скаржника, оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами КАС України. Крім того, жодних майнових вимог до банку, що ліквідується, у ОСОБА_3 немає, адже Уповноважена особа Фонду виконала свій обов'язок щодо включення позивача до переліку вкладників. На підставі викладеного скаржник просить скасувати ухвалиОдеського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2016 року та Одеського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року, направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, а також стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_3 суму сплаченого судового збору в розмірі 2 тис. 756 грн. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 26 жовтня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 07 лютого 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 22 лютого 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Відповідач відзив на касаційну скаргу не надіслав. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення. З матеріалів справи вбачається, що 16 січня 2015 року між ОСОБА_3 та АТ "Імексбанк" укладено договір банківського рахунку N 30023609, відповідно до якого Банк відкрив позивачу поточний рахунок НОМЕР_1 у доларах США. На виконання умов цього договору на поточний рахунок ОСОБА_3 було перераховано грошові кошти в сумі 9 тис. 800 доларів США. Ці кошти перерахувала ОСОБА_6 на виконання грошових зобов'язань перед ОСОБА_3 за договором позики від 01 серпня 2014 року. Того ж дня між ОСОБА_3 та Банком було укладено договір N 30023611 про приєднання до публічного договору N 1 банківського вкладу (депозиту) від 20 січня 2014 року - вклад "ПКлієнт3 м6 % _" (вид вкладу - "Постійний клієнт" 3 міс. щоміс. ") на суму 9 тис. 800 доларів США зі ставкою 6 відсотків річних строком на 3 місяці з датою повернення вкладу - 21 квітня 2015 року. На підставі постанови Правління Національного банку України від 26 січня 2015 року N 50 "Про віднесення ПАТ "Імексбанк" до категорії неплатоспроможних" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 26 січня 2015 року N 16 "Про запровадження тимчасової адміністрації у АТ "Імексбанк", згідно з яким з 27 січня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію в АТ "Імексбанк". У зв'язку з прийняттям Правлінням Національного банку України постанови від 21 травня 2015 року N 330 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Імексбанк" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 27 травня 2015 року N 105 "Про початок процедури ліквідації АТ "Імексбанк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку", згідно з яким розпочато процедуру ліквідації АТ "Імексбанк" та призначено Уповноважену особу Фонду ОСОБА_7 строком на 1 рік з 27 травня 2015 року до 26 травня 2016 року включно. Листом від 26 травня 2015 року Уповноважена особа Фонду повідомила позивача, що в результаті проведеної перевірки було встановлено, що до моменту запровадження тимчасової адміністрації за участю ОСОБА_3 в установі АТ "Імексбанк" було проведено низку операцій, які за своєю правовою суттю є правочинами, що за попередніми висновками можуть містити ознаки нікчемності та підпадати під критерії нікчемності, передбачені підпунктом 7 статті 38 Закону N 4452-VI. 03 серпня 2015 року Уповноважена особа Фонду отримала лист слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області, у якому зазначалося, що клієнти-вкладники Банку не могли знати про наявність постанови Національного банку України від 15 січня 2015 року N 16/БТ. 22 вересня 2015 року Уповноважена особа Фонду надіслала лист директору-розпоряднику Фонду про доповнення переліку вкладників АТ "Імексбанк", які мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду, разом зі списком осіб, якими має бути доповнено цей перелік. 26 лютого 2016 року представник позивача звернувся до Уповноваженої особи Фонду з адвокатським запитом щодо надання інформації про направлення листом від 22 вересня 2015 року N 6009 на адресу Фонду доповненого переліку вкладників АТ "Імексбанк", до якого включено ОСОБА_3 02 березня 2016 року у відповідь на вказаний запит Уповноважена особа Фонду надіслала лист N 1193, відповідно до якого ОСОБА_3 було включено до переліку вкладників АТ "Імексбанк", які мають право на гарантоване відшкодування за вкладом. Станом на момент звернення до суду із цим позовом Фонд не включив ОСОБА_3 до реєстру вкладників, які мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду. Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Фонду про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, Одеський окружний адміністративний суд керувався тим, що цей спір не містить ознак публічно-правового з урахуванням висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 та від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14. Залишаючи без змін ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2016 року, Одеський апеляційний адміністративний суд в ухвалі від 11 жовтня 2016 року зазначив, що погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що спір про включення особи до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду за вкладами у банку, який знаходиться на стадії ліквідації (банкрутства), не є справою адміністративної юрисдикції, а повинен розглядатися за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з вказаними висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_3 звернулася до адміністративного суду з позовом до Фонду про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо незатвердження змін до реєстру вкладників АТ "Імексбанк", які мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду, на підставі доповненого переліку вкладників АТ "Імексбанк", наданого Фонду Уповноваженою особою Фонду, до якого включено ОСОБА_3, а також про зобов'язання Фонду затвердити зміни до вказаного реєстру вкладників з включенням до нього ОСОБА_3 Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом N 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно з частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами у строки, визначені цим Законом; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників. На підставі частин першої та другої статті 6 зазначеного Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, нормативно-правове регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновки, що Фонд у цих відносинах є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС України. Закриваючи провадження у справі, суди попередніх інстанцій керувалися правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 та від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, у яких з посиланням на норми Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) та приписи статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) було вказано, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Велика Палата Верховного Суду відступила від цього висновку, що зазначено в її постанові від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16. Правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на відшкодування за рахунок коштів Фонду, щодо формування реєстрів відшкодувань вкладникам, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, складаються без участі банку-боржника. Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов'язки. Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону N 4452-VI вирішує виключно Фонд. Так, за змістом частин першої та другої статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. гривень. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. У разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку (частина шоста статті 26 Закону N 4452-VI). Нормами статті 27 Закону N 4452-VI установлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема: - уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; - уповноважена особа Фонду формує перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; - виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; - Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному веб-сайті Фонду та оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України". Відповідно до частини першої статті 28 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та у черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів (для банків, база даних про вкладників яких містить інформацію про більше ніж 500000 рахунків, - не пізніше 30 робочих днів) з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку. Отже, отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду відбувається без участі банку-боржника. Саме тому на банки не поширюється дія Закону N 2343-XII, що встановлено частиною восьмою статті 36 Закону N 4452-VI. Таким чином, немає підстав вважати, що правовідносини між вкладниками та Фондом щодо визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, складаються з участю банку. Ці правовідносини не стосуються безпосередньо процедури ліквідації банку. Юридичний факт неплатоспроможності банку є лише підставою для виникнення правовідносин щодо відшкодування вкладникам їх вкладів за рахунок коштів Фонду, проте процес ліквідації має окремий перебіг і не впливає на обсяг гарантованого відшкодування коштів вкладникам. Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування коштів за вкладами фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, гарантованого державою, є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (пункт 4 частини другої статті 4 Закону N 4452-VI), тому його не можна вважати спором у зв'язку з процесом ліквідації банку. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на ці правовідносини не розповсюджуються норми статті 12 ГПК України, а тому юрисдикція господарських судів на такі спори не поширюється. З огляду на викладені норми матеріального та процесуального права перевірка законності дій та рішень Фонду щодо виконання покладених на нього владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави не регулюється нормами Закону N 2343-XII відповідно до прямого припису частини восьмої статті 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним щодо таких правовідносин, а тому підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства немає. При цьому ВеликаПалата Верховного Суду зазначає, що Фонд як юридична особа публічного права виконує спеціальну функцію у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, та затвердження реєстру відшкодувань вкладникам за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. Отже, висновок судів попередніх інстанцій про закриття провадження в цій справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень), є помилковим. Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16 та від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. З огляду на те, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних ухвал судів попередніх інстанцій з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити. 2. Ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 29 серпня 2016 року та Одеського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 806/945/17 Провадження N 11-630апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Громадської організації "Краснопільське територіальне мисливсько-рибацьке господарство європейського напрямку "Галка" (далі - ГО "Краснопільське територіальне мисливсько-рибацьке господарство європейського напрямку "Галка") на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 24 травня 2017 року (суддя Капинос О.В.) та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2017 року (у складі колегії суддів Кузьменко Л.В., Іваненко Т.В., Франовської К.С.) у справі N 806/945/17 за позовом ГО "Краснопільське територіальне мисливсько-рибацьке господарство європейського напрямку "Галка" до Житомирської обласної ради про визнання нечинним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ГО "Краснопільське територіальне мисливсько-рибацьке господарство європейського напрямку "Галка" звернулася до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Житомирської обласної ради, у якому з урахуванням уточнень позовної заяви, просила: - визнати нечинним та скасувати рішення Житомирської обласної ради від 08 вересня 2010 року N 1195 "Про надання у користування мисливських угідь Чуднівській районній організації Українського товариства мисливців та рибалок"; - визнати незаконним факт користування мисливськими угіддями та ведення мисливського господарства на території Краснопільської сільської об'єднаної територіальної громади Чуднівського району Житомирської області, Чуднівською районною організацією Українського товариства мисливців та рибалок згідно з вимогами ст. 21, 23 Закону України від 22 лютого 2000 року N 1478-III "Про мисливське господарство та полювання" (далі - Закон N 1478-III). На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що спірне рішення підлягає скасуванню, оскільки не відповідає вимогам чинного законодавства. Житомирський окружний адміністративний суд ухвалою від 24 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2017 року, закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали), оскільки спір у справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів. У липні 2017 року ГО "Краснопільське територіальне мисливсько-рибацьке господарство європейського напрямку "Галка" звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій і прийняти нове рішення про задоволення позову, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 липня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 23 травня 2018 рокупередав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила наступне. Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 08 вересня 2010 року Житомирська обласна рада прийняла рішення N 1195, яким надала Чуднівській районній організації Українського товариства мисливців та рибалок у користування мисливські угіддя площею 49477,40 га на території Чуднівського району терміном на 15 років із зобов'язанням укласти договір про умови ведення мисливського господарства із Житомирським обласним управлінням лісового та мисливського господарства. 16 травня 2017 року на підставі рішення Житомирської обласної ради від 08 вересня 2010 року N 1195 між Житомирським обласним управлінням лісового та мисливського господарства та Чуднівською районною організацією Українського товариства мисливців та рибалок цей договір укладено. Вважаючи рішення Житомирської обласної ради від 08 вересня 2010 року N 1195 протиправним і прийнятим з порушенням ст. 13, 14, 41 Конституції України та ст. 22, 23 Закону України "Про мисливське господарство та полювання", ГО "Краснопільське територіальне мисливсько-рибацьке господарство європейського напрямку "Галка" звернулася до суду з цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 чинної редакції КАС України, якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. У справі, що розглядається, спір виник щодо правомірності рішення Житомирської обласної ради про надання в користування мисливських угідь Чуднівській районній організації Українського товариства мисливства та рибалок для ведення мисливського господарства та подальшого оформлення договору про умови ведення мисливського господарства. На думку позивача Чуднівська районна організація Українського товариства мисливства та рибалок порушує норми Закону України "Про мисливське господарство та полювання", а саме: погіршує якість мисливських угідь шляхом опустошення фауни й перетворення землі на пустелю. При цьому позивач не навів конкретних порушень законодавства України Житомирською обласною радою при прийнятті спірного рішення від 08 вересня 2010 року N 1195. Правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами Земельного кодексу України (далі - ЗК України), а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами. Статтею 8 ЗК Українипередбачені повноваження обласних рад у галузі земельних відносин, до яких належить: розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад; забезпечення реалізації державної політики в галузі використання та охорони земель; погодження загальнодержавних програм використання та охорони земель, участь у їх реалізації на відповідній території; затвердження та участь у реалізації регіональних програм використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони земель; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; організація землеустрою; внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо встановлення та зміни меж районів, міст; встановлення та зміна меж сіл, селищ; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону. Відповідно до преамбули Закону N 1478-III його положення визначають правові, економічні та організаційні засади діяльності юридичних та фізичних осіб у галузі мисливського господарства та полювання, забезпечують рівні права усім користувачам мисливських угідь у взаємовідносинах з органами державної влади щодо ведення мисливського господарства, організації охорони, регулювання чисельності, використання та відтворення тваринного світу. Мисливські угіддя - ділянки суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства. Мисливські тварини - дикі звірі та птахи, що можуть бути об'єктами полювання (ст. 1 Закону N 1478-III). Мисливські тварини, що перебувають у стані природної волі, належать до природних ресурсів загальнодержавного значення (ст. 2 Закону N 1478-III). Відповідно до ст. 3 цього Закону мисливські тварини, що перебувають у стані природної волі в межах території України, є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника мисливських тварин здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Згідно з абз. 2 ст. 4 Закону N 1478-III органам місцевого самоврядування цим Законом та іншими Законами України можуть бути надані окремі повноваження органів виконавчої влади у сфері державного регулювання мисливського господарства та полювання. До повноважень, зокрема, обласних рад у галузі мисливського господарства та полювання належить: затвердження відповідних програм розвитку мисливського господарства; вирішення в установленому порядку питань надання в користування мисливських угідь; вирішення інших питань у межах своїх повноважень (ст. 9 Закону N 1478-III). Таким чином, при здійсненні повноважень власника мисливських угідь обласна рада є рівноправним суб'єктом земельних відносин, дії якої спрямовані на реалізацію свого права розпоряджатися мисливськими угіддями. Конституційний Суд України в Рішенні від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні - це акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Отже, у разі прийняття органом місцевого самоврядування рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної або господарської юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. Скасування такого акта не породжує наслідків для користувача земельної ділянки, оскільки у такої особи виникло право постійного користування земельною ділянкою, і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. Відтак обраний спосіб захисту порушеного права (оскарження рішення суб'єкта владних повноважень про розпорядження земельною ділянкою) не забезпечує його реального захисту. Аналогічну правову позицію висловлено в постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі N 2а-2885/12/1470 і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від цього висновку. Отже, оскільки спірні правовідносини виникли у зв'язку з неправомірністю, на думку позивача, набуття Чуднівською районною організацією Українського товариства мисливців та рибалокправа користування мисливськими угіддями на підставі спірного рішення органу місцевого самоврядування, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ГПК України. За правилами п. 6 ч. 1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки правовідносини у цій справі мають вирішуватися в порядку господарського судочинства. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Громадської організації "Краснопільське територіальне мисливсько-рибацьке господарство європейського напрямку "Галка" залишити без задоволення, а ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 24 травня 2017 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 808/273/16 Провадження N 11-171апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року (судді Прокопчук Т.С., Божко Л.А., Лукманова О.М.) у справі N 808/273/16 за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо" Додусенка Володимира Івановича (далі - уповноважена особа; Фонд; ПАТ "Банк Камбіо" відповідно), треті особи: Фонд, ПАТ "Банк Камбіо", про визнання бездіяльності протиправною й зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У січні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до уповноваженої особи, у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просила: - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невключення її як вкладника за договором строкового банківського вкладу (депозиту) "CLASSIC" в іноземній валюті зі сплатою процентів наприкінці строку без права поповнення від 17 вересня 2014 року N ЗФ-05/1437 до повного переліку вкладників ПАТ "Банк Камбіо", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; - зобов'язати уповноважену особу подати до Фонду додаткову інформацію про ОСОБА_3 як вкладника за договором строкового банківського вкладу (депозиту) "CLASSIC" в іноземній валюті зі сплатою процентів наприкінці строку без права поповнення від 17 вересня 2014 року N ЗФ-05/1437, яка має право на відшкодування коштів за вкладом у ПАТ "Банк Камбіо" за рахунок Фонду; - стягнути з уповноваженої особи на користь ОСОБА_3 судові витрати. Запорізький окружний адміністративний суд постановою від 01 лютого 2016 року позов ОСОБА_3 задовольнив повністю. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 04 жовтня 2016 року постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 01 лютого 2016 року скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись з ухвалою суду апеляційної інстанції, представник позивача подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень - уповноважена особа, яка на час виникнення спірних правовідносин була наділена владними управлінськими функціями на основі законодавства. Таким чином, спір у даній справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки він не стосується процедури банкрутства. Окрім цього, скаржник зазначив, що спірні правовідносини регулюються Законом України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI), який є спеціальним у цьому випадку, оскільки процедура ліквідації банку в контексті цього Закону відрізняється від процедури ліквідації, передбаченої нормами Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII). Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 28 жовтня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 10 листопада 2016 року уповноважена особа подала заперечення на касаційну скаргу, посилаючись на постанови Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року (справа N 21-48а15) та від 15 червня 2016 року (справа N 826/20410/14), у яких суд дійшов висновку, що із системного аналізу положень статті 2 Закону N 2343-XII, статті 1 Закону України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки та банківську діяльність" (далі - Закон N 2121-III), статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) випливає, що спори з банком, який знаходиться в стані ліквідації, повинні розглядатися за правилами господарського судочинства. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 14 лютого 2018 року передав згадану справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 березня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення. Судами попередніх інстанцій установлено, що 17 вересня 2014 року між ПАТ "Банк Камбіо" та ОСОБА_3 укладено договір N ЗФ-05/1437 строкового банківського вкладу (депозиту) "CLASSIC" в іноземній валюті зі сплатою процентів наприкінці строку без права поповнення. Строк розміщення вкладу становить 93 дні - з 17 вересня по 19 грудня 2014 року. З метою розміщення депозиту вкладнику відкривається вкладний (депозитний) рахунок НОМЕР_1. Проценти на вклад нараховуються щомісячно та сплачуються в день повернення вкладу разом із сумою вкладу. Повернення вкладу та нарахованих процентів відбувається в готівковій формі через касу банку або в безготівковій формі шляхом перерахування на поточний/картковий рахунок вкладника (за його заявою). Того ж дня на вказаний рахунок з поточного рахунку позивача НОМЕР_2 надійшли грошові кошти в розмірі 10 тис. доларів США, які були перераховані ОСОБА_3 з поточного рахунку фізичної особи ОСОБА_7 НОМЕР_3. Правління Національного банку України постановою від 25 вересня 2014 року N 603/БТ віднесло ПАТ "Банк Камбіо" до категорії проблемних. Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 04 грудня 2014 року N 782 "Про віднесення ПАТ "Банк Камбіо" до категорії неплатоспроможних" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 04 грудня 2015 року N 140 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Камбіо" з 05 грудня 2014 року по 04 березня 2015 року". На підставі постанови Правління Національного банку України від 27 лютого 2015 року N 144 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо" виконавча дирекція Фонду 02 березня 2015 року прийняла рішення N 46 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "Банк Камбіо" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку", яким розпочато процедуру ліквідації банку, призначено уповноважену особу, якій делеговано всі повноваження ліквідатора строком на один рік з 02 березня 2015 року по 01 березня 2016 року включно. 17 квітня 2015 року позивач звернувся до Фонду із заявою про виплату гарантованої суми відшкодування, на що листом від 14 липня 2015 року N 02-036-23134/15 його було повідомлено, що в переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, що надається уповноваженою особою, інформація відносно позивача відсутня. ОСОБА_3, не погодившись із бездіяльністю відповідача щодо невключення її до реєстру вкладників, звернулася до суду із цим позовом. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що на порушення вимог Закону N 4452-VI відповідач не включив відомостей про позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду. Закриваючи провадження в цій справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що ПАТ "Банк Камбіо" знаходиться в процесі ліквідації у зв'язку з неплатоспроможністю, а тому такий спір повинен розглядатися за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду не погоджується із цим висновком апеляційного суду з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_3 звернулася до адміністративного суду з позовом до уповноваженої особи про визнаня протиправною бездіяльності відповідача щодо невключення позивача як вкладника за договором строкового банківського вкладу до переліку вкладників ПАТ "Банк Камбіо", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та про зобов'язання уповноваженої особи подати до Фонду додаткову інформацію про ОСОБА_3 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом у ПАТ "Банк Камбіо" за рахунок Фонду. Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом N 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами у строки, визначені цим Законом; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників. На підставі частин першої та другої статті 6 зазначеного Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, нормативно-правове регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновки, що Фонд у цих відносинах є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС України. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, у якій з посиланням на норми Закону N 2343-XII та приписи статті 12 ГПК України, було вказано, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Велика Палата Верховного Суду відступила від цього висновку, що зазначено в її постанові від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16. Правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на відшкодування за рахунок коштів Фонду, щодо формування реєстрів відшкодувань вкладникам, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, складаються без участі банку-боржника. Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов'язки. Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону N 4452-VI вирішує виключно Фонд. Так, за змістом частин першої та другої статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. гривень. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. У разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку (частина шоста статті 26 вказаного Закону). Нормами статті 27 Закону N 4452-VI установлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема: - уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку; - уповноважена особа Фонду формує перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; - виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду; - Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному веб-сайті Фонду та оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України". Відповідно до частини першої статті 28 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та у черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів (для банків, база даних про вкладників яких містить інформацію про більше ніж 500000 рахунків, - не пізніше 30 робочих днів) з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку. Отже, отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду відбувається без участі банку-боржника. Саме тому на банки не поширюється дія Закону N 2343-XII, що встановлено частиною восьмою статті 36 Закону N 4452-VI. Таким чином, немає підстав вважати, що правовідносини між вкладниками та Фондом щодо визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, складаються з участю банку. Ці правовідносини не стосуються безпосередньо процедури ліквідації банку. Юридичний факт неплатоспроможності банку є лише підставою для виникнення правовідносин щодо відшкодування вкладникам їх вкладів за рахунок коштів Фонду, проте процес ліквідації має окремий перебіг і не впливає на обсяг гарантованого відшкодування коштів вкладникам. Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування коштів за вкладами фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, гарантованого державою, є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (пункт 4 частини другої статті 4 Закону N 4452-VI), тому його не можна вважати спором у зв'язку з процесом ліквідації банку. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на ці правовідносини не розповсюджуються норми статті 12 ГПК України, а тому юрисдикція господарських судів на такі спори не поширюється. З огляду на викладені норми матеріального та процесуального права перевірка законності дій та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави не регулюється нормами Закону N 2343-XII відповідно до прямого припису частини восьмої статті 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним щодо таких правовідносин, а тому підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства немає. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Фонд як юридична особа публічного права виконує спеціальну функцію у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, та затвердження реєстру відшкодувань вкладникам за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. Отже, висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення), є помилковим. Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16 та від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Оскільки суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити. 2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2016 року скасувати, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  8. Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 серпня 2018 року м. Київ Справа №663/537/17 Провадження №13-31кс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого - Князєва В. С., судді-доповідача - АнтонюкН.О., суддів: Британчука В. В., Бакуліної С. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Кібенко О. Р., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання - Пукаса Д. М., прокурора - Курапова М. В., засудженого (у режимі відеоконференції)- ОСОБА_3, розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за номером № 12017230230000119 за обвинуваченням ОСОБА_3, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Масівці Хмельницького району Хмельницької області, без місця реєстрації та проживання, раніше неодноразово судимого, востаннє - вироком Цюрупинського районного суду Херсонської області від 01 листопада 2012 року за ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 289 Кримінального кодексу України (далі - КК України) із застосуванням ч. 1 ст. 70 КК України до покарання у виді 6 років позбавлення волі, 26 серпня 2016 року звільненого у зв'язку з відбуттям строку покарання, який перебуває у Державній установі «Північна виправна колонія № 90», у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185 КК України, за касаційними скаргами захисника Кушнеренко Т.В. в інтересах засудженого ОСОБА_3 та прокурора на вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року у справі № 663/537/17, та В С Т А Н О В И Л А: Обставини, встановлені рішеннями суду першої та апеляційної інстанції, короткий зміст оскаржених судових рішень 1. Вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 20 червня 2017 року ОСОБА_3 засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді 2 років позбавлення волі; за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді 3 років 3 місяців позбавлення волі. Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді 3 років 3 місяців позбавлення волі з відбуванням покарання у кримінально-виконавчій установі. Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України в строк відбування покарання зараховано строк перебування під вартою з 03 березня 2017 року до набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 2. Цим вироком ОСОБА_3 визнано винним у крадіжці, вчиненій повторно, з проникненням у сховище за таких обставин. 3. 25 січня 2017 року ОСОБА_3, перебуваючи на території приватного домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, умисно, повторно, шляхом вільного доступу до приміщення господарської будівлі таємно викрав майно, чим спричинив потерпілій ОСОБА_5 матеріальну шкоду на суму 550 грн. 4. 02 лютого 2017 року ОСОБА_3, перебуваючи на території приватного домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2, умисно, повторно, шляхом вільного доступу до приміщення житлового будинку та літньої кухні таємно викрав майно потерпілої ОСОБА_6, чим спричинив їй матеріальну шкоду на загальну суму 1 460 грн. 5. 14 лютого 2017 року ОСОБА_3, діючи умисно, повторно, проникнув на огороджену територію приватного домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3, звідки таємно викрав чуже майно, чим спричинив потерпілому ОСОБА_7 матеріальну шкоду на суму 1 050 грн. 6. Апеляційний суд Херсонської області вирок скасував у частині призначення покарання та в цій частині постановив новий вирок від 12 січня 2018 року. Постановлено строк відбуття покарання ОСОБА_3 рахувати з дня затримання, тобто з 03 березня 2017 року, і зарахувати йому строк попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. У решті вирок суду першої інстанції залишено без змін. Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали 7. У касаційній скарзі захисник КушнеренкоТ.В. оскаржує вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року у зв'язку з порушенням апеляційним судом норм кримінального процесуального закону, просить його скасувати та направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 8. Захисник стверджує, що доводи прокурора в апеляційній скарзі щодо зарахування ОСОБА_3 у строк покарання строку попереднього ув'язнення в період з 03 березня по 21 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі на підставі ч. 5 ст. 72 КК України є необґрунтованими. При цьому посилається на ч. 2 ст. 5 КК України, згідно з якою закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі. 9. На думку захисника, після прийняття Закону України від 18 травня 2017 року № 2046-VIII «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення» (далі - Закон № 2046-VIII), який набрав чинності 21 червня 2017 року, нова редакція ч. 5 ст. 72 КК України не може бути застосована до ОСОБА_3 в силу ч. 2 ст. 5 цього Кодексу. 10. Захисник вказує, що апеляційний суд не врахував, що станом на 20 червня 2017 року на момент винесення вироку зазначені зміни не набули чинності, тому суд не мав підстав застосовувати цей закон. 11. Крім цього, захисник зазначає, що апеляційний суд у вироку повністю скасував призначене покарання та не зазначив, яке покарання призначене ОСОБА_3 12. У касаційній скарзі зі змінами прокурор зазначає, що вирок апеляційного суду підлягає скасуванню з підстав істотного порушення кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Звертає увагу на те, що в резолютивній частині вироку апеляційного суду має бути зазначено покарання, призначене по кожному з обвинувачень та остаточна міра покарання, обрана судом. Натомість апеляційний суд у цій справі всупереч положенням ст. 370, 374, 420 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) не виконав цих вимог. 13. Окрім цього прокурор вказує на необхідність зарахування всього періоду тримання ОСОБА_3 під вартою, а саме з 03 березня 2017 року по 12 січня 2018 року, з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду 14. Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2018 року матеріали кримінального провадження за касаційними скаргами захисника КушнеренкоТ.В. в інтересах ОСОБА_3 та прокурора передані на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду на підставі ч. 5 ст. 434-1 КПК України. 15. Прийняте рішення про передачу кримінального провадження мотивовано тим, що це провадження містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 16. На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, виключна правова проблема обумовлена практикою неоднакового застосування судами України положень ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону України від 21 листопада 2015 року № 838-VIII «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув'язнення у строк покарання» (далі - Закон № 838-VIII), що набрав чинності 24 грудня 2015 року, та Закону № 2046-VIII, що набрав чинності 21 червня 2017 року, наявністю різних правових позицій колегій суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду щодо застосування норм КК України про зарахування строку попереднього ув'язнення у строк відбування покарання. 17. На підтвердження наявності виключної правової проблеми та необхідності забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики в ухвалі про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду звернуто увагу на правові позиції, сформульовані у таких судових рішеннях: - постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 01 березня 2018 року (справа № 759/19973/15-к), у якій суд зробив висновок про зарахування строку попереднього ув'язнення у строк відбування покарання до 20 червня 2017 року за правилами ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону № 838-VIII (з урахуванням принципу заборони зворотної дії закону, який «іншим чином погіршує становище особи»), а починаючи з 21 червня 2017 року - за правилами ч. 5 ст. 72 цього Кодексу у редакції Закону № 2046-VIII (відповідно до принципу прямої дії закону); - постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2018 року (справа № 440/853/17), у якій зроблено висновок про те, що в разі, якщо станом на 20 червня 2017 року особа мала право на застосування до неї положень, передбачених ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону № 838-VIII, то відповідно до ч. 2 ст. 5 цього Кодексу відсутні підстави для застосування щодо неї положень Закону № 2046-VIII, який погіршує становище цієї особи; - постанові колегії суддів об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа № 180/746/16-к), якою скасовано вирок Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2017 року в частині рішення, прийнятого на підставі ч. 5 ст. 72 КК України, і призначено в цій частині новий розгляд у суді першої інстанції в порядку, передбаченому ст. 537, 539 КПК України. У цій постанові сформульовано такі правові висновки: - положення ч. 5 ст. 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув'язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК України, не можна вважати такими, що визначають «караність» або «інші кримінально-правові наслідки діяння» у розумінні ч. 2 ст. 4 КК України; - у зв'язку із цим положенням указаної правової норми в редакції Закону № 838-VIII не може надаватися ультраактивна дія, яка б забезпечила можливість їх застосування після набрання 21 червня 2017 року чинності новою редакцією цієї норми відповідно до Закону № 2046-VIII; - оскільки зазначене вище зарахування не є передбачуваним кримінально-правовим наслідком злочину самого по собі, а безпосередньо обумовлене фактом застосування кримінально-процесуальних заходів (без якого таке зарахування неможливе), то застосування ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону № 2046-VIII з дати набрання ним чинності щодо періодів попереднього ув'язнення, що мали місце в період дії цієї норми, означає пряму, а не зворотну дію. Тому таке застосування не порушуватиме положення ст. 58 Конституції України та ч. 2 ст. 5 КК України. І лише застосування ч. 5 ст. 72 КК України у редакції Закону № 2046-VIII до періодів попереднього ув'язнення, що тривали до набрання цим Законом чинності, становило би заборонену ч. 2 ст. 5 КК України зворотну дію закону; - при зарахуванні попереднього ув'язнення у строк покарання у виді позбавлення волі або у строк іншого покарання, передбаченого ч. 1 ст. 72 КК України у редакції Закону № 838-VIII підлягає застосуванню стосовно періодів попереднього ув'язнення, які тривали до 20 червня 2017 року включно, у тому числі до набрання чинності вказаним Законом, а в редакції Закону № 2046-VIII - до періодів, які мали місце, починаючи з 21 червня 2017 року, незалежно від того, коли було вчинено злочин, за фактом якого здійснюється відповідне кримінальне провадження. 18. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року зазначене кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду у зв'язку з тим, що справа містить виключну правову проблему (неоднакове застосування положень ч. 5 ст. 72 КК України), та у зв'язку з необхідністю забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Позиції учасників судового провадження 19. У судовому засіданні засуджений ОСОБА_3 просив розглядати справу за відсутності його захисника та підтримав подані захисником та прокурором касаційні скарги. 20. Прокурор Курапов М. В. не підтримав вимоги, заявлені у касаційній скарзі прокурора, яка брала участь у розгляді провадження судом апеляційної інстанції. Просив у задоволенні касаційних скарг захисника та прокурора відмовити, вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року залишити без змін. 21. Обґрунтовуючи свою позицію, прокурор вказав, що у вироку суду апеляційної інстанції допущена описка. Також звернув увагу на те, що з технічного запису судового засідання Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року слідує, що проголошуючи резолютивну частину вироку, суд вжив формулювання: «скасувати вирок суду першої інстанції в частині зарахування строку попереднього ув'язнення». Натомість у тексті судового рішення використано формулювання: «вирок ... скасувати в частині призначення покарання». Ці обставини, на думку прокурора, свідчать про відсутність підстав для скасування вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. 22. Окрім цього прокурор Курапов М. В. вказав, що зміни до касаційної скарги подані прокурором, яка брала участь у апеляційному розгляді після закінчення строку на касаційне оскарження, а тому не повинні враховуватися під час касаційного перегляду; уматеріалах справи немає співпадаючої окремої думки судді Мазура М. В. до постанови об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа № 180/746/16-к). 23. Щодо питання про передачу провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду прокурор зауважив, що є рішення об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа № 180/746/16-к), у якому вже висловлено правову позицію щодо зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання засудженого. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Зміни в національному законодавстві щодо зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання 24. До 24 грудня 2015 року в ч. 5 ст. 72 КК України, яка встановлювала правила зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання засудженому, було зазначено, що попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання в разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у ч. 1 ст. 72 КК України. При призначенні покарань, не зазначених у ч. 1 ст. 72 КК України, суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування. 25. 26 листопада 2015 року було прийнято Закон № 838-VIII. 26. Цим Законом було змінено ч. 5 ст. 72 КК України і визначено, що зарахування судом строку попереднього ув'язнення у разі засудження до позбавлення волі в межах того самого кримінального провадження, в якому до особи було застосовано попереднє ув'язнення, проводиться з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 27. 21 червня 2017 року набрав чинності Закон № 2046-VIII, яким знову змінено ч. 5 ст. 72 КК України. 28. Цю норму викладено в такій редакції: «Попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті. При призначенні покарань, не зазначених у частині першій цієї статті, суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування». 29. Таким чином законодавець фактично повернувся до редакції ч. 5 ст. 72 КК України, яка існувала до набрання чинності Законом № 838-VIII. 30. Положення ч. 5 ст. 72 КК України в зазначених вище редакціях передбачають різні правила зарахування попереднього ув'язнення: 1) під час призначення покарання у виді позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК України; 2) під час призначення виду покарання, не вказаного в ч. 1 ст. 72 КК України. 31. Обставини кримінального провадження, переданого Великій Палаті Верховного Суду, охоплюються першою ситуацією (із тих, що зазначені у п. 30), тому саме вона є предметом розгляду. Щодо дії закону про кримінальну відповідальність у часі (1) Загальні положення 32. Вирішуючи питання щодо дії в часі положень ч. 5 ст. 72 КК України, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке. 33. Питання темпоральної дії (тобто дії у часі) закону про кримінальну відповідальність врегульоване ст. 4 і 5 КК України. 34. Залежно від напряму дії нормативно-правових актів у часі (в т.ч. й закону про кримінальну відповідальність) дія закону в часі може бути прямою, зворотною або переживаючою (ультраактивною). 35. Пряма дія полягає в тому, що новий нормативно-правовий акт або нова правова норма поширюється на факти й правовідносини, що виникли та/або існують після набрання ним чинності. 36. Зворотна дія полягає в тому, що новий нормативно-правовий акт або нова правова норма застосовується до фактів та правовідносин, які існували до набрання цим актом (нормою) чинності. 37. Переживаюча дія полягає в тому, що правова норма продовжує свою дію після втрати чинності внаслідок скасування всього нормативно-правового акта чи зміни відповідної його частини. 38. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КК України злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. 39. Часом вчинення злочину згідно із ч. 3 ст. 4 КК України визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. 40. За загальним правилом, відповідно до ч. 2 ст. 4 КК України закон про кримінальну відповідальність має пряму дію у часі. Це означає, що закон поширює свою дію на ті кримінально-правові відносини, які виникли після набрання ним чинності (тобто на момент їх виникнення відповідний закон про кримінальну відповідальність уже набрав чинності і ще не втратив її). (2) Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі 41. Статтею 5 КК України визначено низку умов, за яких допускається надання зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі. 42. Так, відповідно до ч. 1 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. 43. У тих випадках, якщо після вчинення особою діяння, передбаченого КК України, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи (ч. 4 ст. 5 КК України). 44. Згідно із ч. 4 ст. 5 КК України коли закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів і наступні його редакції в силу погіршення кримінально-правового становища особи зворотної дії не мають, до правовідносин застосовується той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. 45. У такому випадку йдеться про застосування так званого проміжного закону - закону, що набув чинності після вчинення злочину, але втратив чинність до моменту прийняття рішення у справі. 46. Із системного тлумачення норми ч. 4 ст. 5 КК України випливає, що «проміжний» закон про кримінальну відповідальність, який встановлює найбільш сприятливі умови для особи порівняно з «наступним» («наступними») законом (законами), який погіршує кримінально-правове становище особи, має так звану переживаючу (ультраактивну) дію. 47. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КК України чинність закону про кримінальну відповідальність у часі визначається щодо злочинності, караності, а також інших кримінально-правових наслідків діяння. 48. Варіанти темпоральної дії закону про кримінальну відповідальність у часі законодавець виділяє також і в ст. 5 КК України, що нерозривно пов'язана та застосовується в системному взаємозв'язку зі ст. 4 цього Кодексу залежно від трьох умов: чи цей закон скасовує (або встановлює) злочинність діяння, пом'якшує (чи посилює) кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує (чи погіршує) становище особи. 49. Ці норми кореспондують з нормою ст. 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. 50. Вжиті законодавцем словосполучення «інші кримінально-правові наслідки діяння», а також «поліпшення (чи погіршення) становища особи іншим чином» охоплюють собою всі інші кримінально-правові наслідки діяння, окрім злочинності й караності, та всі можливі аспекти впливу на кримінально-правове становище особи, в якому вона опиняється внаслідок вчинення нею злочину. 51. «Іншими кримінально-правовими наслідками діяння» можуть визнаватися будь-які передбачені КК України примусові заходи кримінально-правового характеру, здатні змінити (поліпшити чи погіршити) кримінально-правове становище особи. 52. Перелік таких наслідків та аспектів кримінально-правового становища особи не є вичерпним і охоплює, зокрема, зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання. На необхідність такого широкого тлумачення вказують вжиті законодавцем слова «інші», «іншим чином» у ст. 4, 5 КК України. 53. Положення ч. 5 ст. 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув'язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 цього Кодексу, є «іншим кримінально-правовим наслідком діяння» в розумінні ч. 2 ст. 4 КК України. Підставою для такого твердження є те, що інститут зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання впливає на кримінально-правове становище особи (покращує або погіршує його). 54. Щодо зворотної дії закону про кримінальну відповідальність необхідно констатувати, що у будь-якому випадку вона не допускається, якщо закон про кримінальну відповідальність встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи (ч. 2 ст. 5 КК України). 55. Так само виключається зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі в тій частині, в якій він частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи. У такому разі він має зворотну дію у часі лише в тій частині, в якій пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи (ч. 3 ст. 5 КК України). 56. Висновок щодо недопустимості зворотної дії в часі закону про кримінальну відповідальність, який змінювався кілька разів і встановлював злочинність діяння, посилював кримінальну відповідальність або іншим чином погіршував становище особи, такожвипливає зі змісту норми ч. 4 ст. 5 КК України. (3) Щодо правової природи зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання (ч. 5 ст. 72 КК України) 57. У постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа № 180/746/16-к) звернуто увагу на те, що правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення, хоч і містяться у нормі КК України (ч. 5 ст. 72), однак за своєю суттю та цілями фактично виконують функцію вирішення процесуальних питань. 58. Із цим висновком не можна погодитися з огляду на такі аргументи: - порядок зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання передбачений саме законом України про кримінальну відповідальність, а не будь-яким іншим (в т.ч. кримінальним процесуальним законодавством). Так, ст. 72 КК України, норма якої застосовується і є предметом розгляду в цьому касаційному провадженні, розміщена в розділі ХІ Загальної частини КК України під назвою «Призначення покарання». А згідно з положеннями ч. 3 ст. 3 КК України злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом; - встановлене у ч. 5 ст. 72 КК України як в окремій структурній частині (нормі) закону про кримінальну відповідальність правило безпосередньо пов'язане з тим обсягом правообмежень, які особа зазнає у зв'язку із вчиненим злочином; - відповідно до ст. 1 Закону України від 30 червня 1993 року № 3352-XII «Про попереднє ув'язнення» таке ув'язнення є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених КПК України, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили. Проте у ст. 72 КК України йдеться не про застосування попереднього ув'язнення як кримінального процесуального заходу, а про зарахування його строку у строк покарання. Таким чином, у зазначеній нормі КК України йдеться про визначення кінцевої тривалості покарання, яке особа повинна відбувати; - зміни, що стосуються правил обчислення та зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання, впливають на кримінально-правове становище засудженої особи та на обсяг тих правообмежень, які становлять зміст призначеного судом покарання і застосовуються до засудженого, якому воно призначено. Внаслідок зміни цих правил у особи виникає право на зарахування більшої (чи, навпаки, меншої) кількості днів попереднього ув'язнення у строк покарання, яке їй потрібно реально відбувати. Зі свого боку це впливає на призначене покарання шляхом визначення його тривалості (на збільшення або зменшення такого строку відбування покарання) чи звільнення від його відбування, заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, строки судимості та інші передбачені КК України кримінально-правові наслідки для особи. 59. Викладене підтверджує, що положення про правила складання покарань та зарахування попереднього ув'язнення, закріплені у ст. 72 КК України, є нормами матеріального кримінального права. 60. У постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 червня 2018 року (справа № 180/746/16-к) приділено значну увагу дослідженню правової природи попереднього ув'язнення як запобіжного заходу. Зокрема, суд звернув увагу на мету та підстави, часові проміжки застосування запобіжних заходів, на те, що вони не переслідують мету покарання. 61. Однак, зараховуючи на підставі ч. 5 ст. 72 КК України попереднє ув'язнення у строк відбування покарання, суд бере до уваги сам факт перебування особи під вартою, а не окремі процесуальні аспекти його застосування, як-от: підстави, порядок, мета та ін. 62. Підстави, порядок та мета, а також законність попереднього ув'язнення є предметом дослідження на більш ранніх етапах кримінального провадження до моменту призначення покарання та зарахування в його строк строку попереднього ув'язнення. 63. Вищенаведені та інші процесуальні аспекти випливають з правової природи самого попереднього ув'язнення, а не з порядку зарахування його строку у строк покарання на етапі призначення покарання. 64. Вони жодним чином не впливають на визначений у КК України алгоритм зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання (день за день або ж день за два дні). 65. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду констатує, що: - «попереднє ув'язнення» та «зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання» - не тотожні поняття. Норма ч. 5 ст. 72 КК України про зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання є нормою матеріального кримінального права, а не кримінального процесуального права. Ця норма за своєю суттю та цілями не виконує функцію вирішення процесуальних питань, а є складовою частиною інституту призначення покарання, який, у свою чергу, є одним з кримінально-правових інститутів, передбачених у розділі ХІ Загальної частини КК України; -зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання є кримінально-правовим наслідком діяння в розумінні ч. 2 ст. 4 КК України, який впливає на становище особи за ст. 5 КК України (поліпшує або погіршує його); - Закон № 838-VIII є законом про кримінальну відповідальність, який іншим чином поліпшує становище особи у розумінні ст. 5 КК України, оскільки передбачає коефіцієнт зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі; - Закон № 2046-VIII є законом про кримінальну відповідальність, який іншим чином погіршує становище особи у розумінні ст. 5 КК України, оскільки вводить (повертає) коефіцієнт зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі; - вирішуючи питання про те, якою редакцією ч. 5 ст. 72 КК України належить керуватися у конкретному випадку, варто враховувати час вчинення особою діяння, як це визначено у ч. 2 і 3 ст. 4 КК України, тобто застосовувати правила дії у часі закону України про кримінальну відповідальність, а не правила дії у часі кримінального процесуального закону. Щодо законності та обґрунтованості оскарженого судового рішення 66. В апеляційній скарзі прокурора висновок суду про доведеність вини та правильність кваліфікації дій засудженого не оспорювався. Вимоги в апеляційній скарзі стосувалися скасування вироку суду першої інстанції лише щодо вказівки в резолютивній частині вироку про зарахування ОСОБА_3 у строк покарання строку попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по день набрання вироком законної сили. 67. Апелянт просив постановити в цій частині новий вирок, згідно з яким строк відбування покарання ОСОБА_3 відраховувати з дня затримання, тобто з 03 березня 2017 року і зарахувати йому строк попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. У решті вирок суду просив залишити без змін. 68. Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. 69. Апеляційний суд Херсонської області своїм вироком від 12 січня 2018 року апеляційну скаргу прокурора задовольнив. 70. Оскільки в апеляційній скарзі прокурор просив про зменшення коефіцієнту зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання, тобто про погіршення становища обвинуваченого, то суд апеляційної інстанції відповідно до ч. 1 ст. 421 КПК України скасував вирок суду першої інстанції з цих підстав і ухвалив свій вирок. 71. У мотивувальній частині вироку апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції помилково зарахував строк попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 72. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про те, що відповідно до вимог чинної редакції ч. 5 ст. 72 КК України ОСОБА_3 необхідно зарахувати у строк покарання строк попереднього ув'язнення з 03 березня лише по 21 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 73. ВеликаПалата Верховного Суду в цій частині вважає за необхідне зазначити таке. 74. Застосувавши у справі, що розглядається, правило зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання ОСОБА_3 у співвідношенні один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі до періоду його попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року, апеляційний суд посилався на ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII. 75. Суд апеляційної інстанції у своєму вироку не зазначив рішення про залік подальшого періоду досудового тримання під вартою по 12 січня 2018 року (тобто по день набрання вироком законної сили відповідно до ч. 4 ст. 532 КПК України). 76. Апеляційний суд в мотивувальній частині вироку вказав, що суд першої інстанції помилково зарахував строк попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі, оскільки відповідно до вимог Закону № 2046-VIII, який набрав чинності 21 червня 2017 року, ч. 5 ст. 72 КК України викладено в новій редакції. Таким чином, відповідно до вимог чинної редакції ч. 5 ст. 72 КК України ОСОБА_3 необхідно зарахувати у строк покарання строк попереднього ув'язнення з 03 березня по 21 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. 77. Резолютивна частина вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року викладена в такій редакції: «Вирок Чаплинського районного суду Херсонської області від 20 червня 2017 року щодо ОСОБА_3 скасувати в частині призначення покарання. Постановити в цій частині новий вирок, згідно якого строк відбуття покарання ОСОБА_3 відраховувати з дня затримання, тобто з 03 березня 2017 року і зарахувати йому строк попереднього ув'язнення з 03 березня 2017 року по 21 червня 2017 року у строк покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. В решті вирок залишити без змін». 78. Фактично апеляційний суд застосував Закон № 2046-VIII, який погіршує становище особи. Однак з огляду на положення статей 4 та 5 КК України застосуванню в цій ситуації підлягає Закон № 838-VIII, оскільки новий закон зворотної дії в часі не має, бо погіршує кримінально-правове становище особи. 79. Отже, суд апеляційної інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме не застосував закон, який підлягає застосуванню (п. 1 ч. 1 ст. 413 КПК України). 80. Суд оцінює аргументи прокурора Курапова М. В., висловлені у судовому засіданні щодо наявності описки у резолютивній частині вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року, і звертає увагу на таке. 81. У КПК України визначена процедура виправлення описок у судовому рішенні. Згідно з ч. 1 ст. 379 цього Кодексу суд має право за власною ініціативою або за заявою учасника кримінального провадження чи іншої заінтересованої особи виправити допущені в судовому рішенні цього суду описки, очевидні арифметичні помилки незалежно від того, набрало судове рішення законної сили чи ні. 82. ВеликаПалата Верховного Суду не є судом, який може ініціювати питання про виправлення описок, допущених іншим судом. 83. У матеріалах справи немає відомостей про надходження та вирішення заяв учасників кримінального провадження про виправлення описки у судовому рішенні апеляційного суду до початку касаційного розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 84. Щодо аргументів прокурора про неточність між оголошеним у судовому засіданні змістом резолютивної частини вироку суду апеляційної інстанції та текстом резолютивної частини, викладеним в оригіналі судового рішення, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру. Тому, приймаючи рішення у цій справі, Велика Палата Верховного Суду керується текстом резолютивної частини оригіналу судового рішення, який є у матеріалах справи. 85. Відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України у разі визнання особи винуватою у резолютивній частині вироку зазначається, зокрема, покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та обрана судом остаточна міра покарання. 86. Згідно з ч. 2 ст. 420 КПК України вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам до вироків. 87. У резолютивній частині вироку Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року зазначено про скасування вироку суду першої інстанції в частині призначення покарання. 88. Всупереч п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України апеляційний суд у своєму вироку не зазначив покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточну міру покарань, обрану судом. 89. Відповідно до ч. 2 ст. 436 КПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції. 90. Підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є, зокрема, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. 91. Згідно з ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. 92. Недотримання вимог щодо змісту вироку, визначених ст. 374, 420 КПК України, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. 93. Скасувавши вирок суду першої інстанції у частині призначення покарання без наступного визначення покарання, призначеного за кожним з обвинувачень, та остаточної міри покарання, суд апеляційної інстанції допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. 94. Наявність у тексті резолютивної частини вироку суду апеляційної інстанції формулювання «в решті вирок залишити без змін» не усуває зазначеного порушення у частині вимог щодо змісту вироку. 95. Аргументи прокурора про те, що суд під час касаційного розгляду не повинен брати до уваги зміни до касаційної скарги прокурора, оскільки вони подані поза межами строку на касаційне оскарження, суд не враховує з огляду на те, що зміни до касаційної скарги прокурора були прийняті Другою судовою палатою Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду та передані разом з усіма матеріалами провадження на розгляд Великої Палати відповідно до положень КПК України. 96. Суд враховує ч. 1 ст. 432 КПК України, відповідно до якої відмова від касаційної скарги, зміна і доповнення касаційної скарги під час касаційного провадження здійснюється згідно з положеннями статті 403 цього Кодексу. 97. Відповідно до ч. 3 ст. 403 КПК України до початку апеляційного розгляду особа, яка подала апеляційну скаргу, має право змінити та/або доповнити її. Згідно з ч. 4 цієї статті внесення до апеляційної скарги змін, які тягнуть за собою погіршення становища обвинуваченого, за межами строків на апеляційне оскарження не допускається. 98. Таким чином, зі змісту ч. 4 ст. 403 КПК України, яка застосовується і під час касаційного розгляду, внесення до скарги змін за межами строків на оскарження не допускається у випадку, якщо такі зміни тягнуть за собою погіршення становища засудженого. 99. У змінах до касаційної скарги прокурор ставить питання про те, що Закон № 2046-VIII є таким, що погіршує становище особи, а тому не може розповсюджуватися на кримінально-правові відносини, які виникли до набрання ним чинності навіть за умови, якщо вони ще існують на момент набрання ним чинності. Вимоги, заявлені прокурором у змінах до касаційної скарги, спрямовані на покращення становища засудженого. А тому вони прийняті Касаційним кримінальним судом у складі Верховного Суду до провадження відповідно до положень ч. 3 ст. 403 КПК України до початку судового розгляду. 100. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року підлягає скасуванню на підставі п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотного порушення вимог кримінального процесуального закону. 101. Під час нового розгляду кримінального провадження в суді апеляційної інстанції суду необхідно визначити покарання, призначене по кожному із обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточну міру покарань, обрану судом; вказати про зарахування засудженому ОСОБА_3 строку попереднього ув'язнення у строк покарання із врахуванням висновків щодо застосування норми права, передбаченої ч. 5 ст. 72 КК України, які викладені у цій постанові. Правовий висновок щодо застосування норми права, передбаченої ч. 5 ст. 72 КК України (зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання) 102. Положення ч. 5 ст. 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув'язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК України, визначають «інші кримінально-правові наслідки діяння» у розумінні ч. 2 ст. 4 КК України. 103. Якщо особа вчинила злочин в період з 24 грудня 2015 року до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII (пряма дія Закону № 838-VIII). 104. Якщо особа вчинила злочин в період до 23 грудня 2015 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII (зворотна дія Закону № 838-VIII як такого, який «іншим чином поліпшує становище особи» у розумінні ч. 1 ст. 5 КК України). 105. Таким чином, якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII в силу як прямої, так і зворотної дії кримінального закону в часі. 106. Якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно) і щодо неї продовжували застосовуватися заходи попереднього ув'язнення після 21 червня 2017 року, тобто після набрання чинності Законом № 2046-VIII, то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII. В такому разі Закон № 838-VIII має переживаючу (ультраактивну) дію. Застосування до таких випадків Закону № 2046-VIII є неправильним, оскільки зворотна дія Закону № 2046-VIII як такого, що «іншим чином погіршує становище особи», відповідно до ч. 2 ст. 5 КК України не допускається. 107. Якщо особа вчинила злочин, починаючи з 21 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 2046-VIII (пряма дія Закону № 2046-VIII). Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 434 - 434-2, 436, 438, 442 КПК України, п. 7 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України (в редакції Закону № 2147-VIII), ч. 6 ст. 13, п. 1 ч. 2 ст. 45 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційні скарги захисника Кушнеренко Т.В. в інтересах засудженого ОСОБА_3 та прокурора задовольнити. 2. Вирок Апеляційного суду Херсонської області від 12 січня 2018 року щодо ОСОБА_3 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Князєв Суддя-доповідач Н.О. Антонюк Судді: С. В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76207318
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 826/13571/17 (К/9901/18191/18) Провадження N 11-631апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва (суддя Власенкова О.О.) від 13 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Троян Н.М., судді: Бужак Н.П., Костюк Л.О.) від 21 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання бездіяльності протиправною, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду з позовом до Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, просив визнати протиправною бездіяльність відповідача, що полягає у неприйнятті рішення про передачу йому у власність жилого приміщення НОМЕР_1 в гуртожитку по АДРЕСА_1 в термін, визначений п. 3 ст. 8 Закону України від 19 червня 1992 року N 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон N 2482-XII). Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2017 року, закрито провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суди зазначили, що заявлені вимоги підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. 07 лютого 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 листопада 2017 року і постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2017 року та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. 29 березня 2018 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 22 травня 2018 року вказану вище справу передав на розгляд до Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи тим, що в касаційній скарзі позивач посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зокрема, що вказаний позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 06 квітня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до відповідача з заявою щодо приватизації кімнати НОМЕР_1 в гуртожитку по АДРЕСА_1. Листом від 19 квітня 2017 року N 102102/32-3330 Деснянська районна у місті Києві державна адміністрація повідомила позивача, що відділом приватизації державного житлового фонду та створення ОСББ Управління житлово-комунального господарства Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації його заяву та додані до неї довідки залишено без розгляду. Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_3 до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як установлено судом, предметом розгляду у цій справі є протиправна, на думку позивача, бездіяльність відділу приватизації державного житлового фонду та створення ОСББ управління житлово-комунального господарства Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, яка полягає у неприйнятті рішення про передачу ОСОБА_3 у власність жилого приміщення НОМЕР_1 в гуртожитку по АДРЕСА_1. Органи місцевого самоврядування можуть бути як суб'єктами приватних правовідносин, так і суб'єктами публічних правовідносин. Причому статус державних чи місцевих органів влади визначається виключно нормами публічного права, незалежно від того, які права - цивільні чи публічні вони мають намір реалізувати. Суд зазначає, що у даній справі спір пов'язаний з реалізацією житлових прав особи, зокрема прав на користування жилим приміщенням, його приватизацію, тобто із цивільним правом. Відповідач у таких відносинах владних управлінських функцій щодо позивача не здійснює, а є особою, яка представляє власника майна житлового фонду. Права, за захистом яких звернувся до суду позивач, виникають із житлових правовідносин. Спір про захист права конкретної фізичної особи на житло є не публічним, а приватноправовим. Держава, юридичні особи публічного права можуть бути учасниками цивільних відносин, а розгляд такого спору між ними проводиться за правилами цивільного судочинства. У цьому випадку той факт, що відповідачем є Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація, не змінює правову природу спірних відносин і не перетворює цей спір у публічно-правовий. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2008 року у справі N 21-1540во06, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цього висновку. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. У порядку цивільного судочинства розглядаються спори щодо права особи на житло (приватизація житла, взяття на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або зняття з такого обліку, надання житла, користування жилим приміщенням у будинку державного чи приватного жилого фонду, житлово-будівельних кооперативів, у гуртожитках, встановлення автономного опалення у приміщенні державного житлового фонду, зняття з реєстраційного обліку місця проживання за наявності спору, зобов'язання органу влади чи органу місцевого самоврядування здійснити необхідні дії щодо утримання в належному стані житлового будинку, виселення, а також спори щодо забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків тощо). Такі спори є житловими (цивільними) спорами, незалежно від участі у справі суб'єкта владних повноважень як відповідача. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 23 лютого 2016 року (справа N 21-6551а15) та від 02 березня 2016 року (справа N 6-14цс16), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав та мотивів для відступлення від цих висновків. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що спір, який розглядається, не має публічно-правового характеру та не відповідає нормативному визначенню адміністративної справи, а тому не належить до розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватися за нормами ЦПК України. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Відповідно до.1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 242, 243, 250, 266, 310, 315, 316, 321, 322 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2017 року - залишити без задоволення. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2017 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 815/1568/16 Провадження N 11-421апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Одеського окружного адміністративного суду (у складі головуючого судді Тарасишиної О.М.) від 24 травня 2016 рокута ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Танасогло Т.М., суддів Бойка А.В., Яковлєва О.В.) від 23 серпня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Департаменту Державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, треті особи: Дачно-будівельний кооператив "Червона Зірка", ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, про визнання протиправними дії та скасування реєстрації декларації, УСТАНОВИЛА: У квітні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом про визнання протиправними дій Департаменту Державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області (далі - Департамент ДАБК в Одеській області) щодо реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт від 23 березня 2016 року N ОД 082160831524 за замовленням ОСОБА_3 На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що реєстрація декларації про початок виконання будівельних робіт здійснена відповідачем з порушенням державних будівельних норм, оскільки у вересні 2015 року ОСОБА_3 самочинно, без дозвільних документів та без згоди позивача розпочала будівництво й здійснила реконструкцію частини дачного одноповерхового будинку шляхом демонтажу спільної з позивачем капітальної стіни. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 24 травня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 серпня 2016 року, задовольнив позов повністю: визнав протиправними дії Департаменту ДАБК в Одеській області щодо реєстрації декларації про початок будівельних робіт від 23 березня 2016 року N ОД 082160831524 за замовленням ОСОБА_3 та скасував реєстрацію вказаної декларації. Ухвалюючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що відповідач здійснив реєстрацію декларації про початок виконання будівельних робіт від 23 березня 2016 року N ОД 082160831524 з порушенням вимог чинного законодавства України та не врахував інформацію щодо здійснення ОСОБА_3 будівництва без дозвільних документів. Не погодившись із цими рішеннями, ОСОБА_3 подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просила скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24 травня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 серпня 2016 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що ОСОБА_4 фактично оспорив дозвіл, який є правовим актом індивідуальної дії. Такий правовий акт породжує права й обов'язки тільки для тих суб'єктів (чи визначеного цим актом певного кола суб'єктів), яким його адресовано. На думку скаржниці, відсутність у будь-кого (крім власника нерухомого майна), у тому числі і позивача, прав чи обов'язків у зв'язку із оскаржуваним рішенням (дією) не породжує його права на звернення до суду з адміністративним позовом. Також ОСОБА_3 зазначила, що суди повинні звернути увагу, що позивач посилався на порушення проведеними будівельними роботами права на житло та користування належним йому будинком. Отже, захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових відносин підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідно до ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вищий адміністративний суд України ухвалою від 07 вересня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 28 лютого 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 квітня 2018 року прийняла до розгляду справу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24 травня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 серпня 2016 року і призначила її до розгляду в порядку письмового провадження. Згідно із ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке. ОСОБА_4 разом з ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 є співвласниками дачного будинку, що знаходиться в дачно-будівельному кооперативі "Червона зірка" за адресою: АДРЕСА_1. З матеріалів справи вбачається, що у вересні 2015 року ОСОБА_3 розпочала здійснення реконструкції частини дачного будинку, що знаходиться в її власності. Вважаючи таку реконструкцію незаконною, позивач 01, 15 та 23 березня 2016 року звернувся із заявами до Департаменту ДАБК в Одеській області, у відповідь на які останній листом від 30 березня 2016 року повідомив, що 23 березня 2016 року здійснено реєстрацію декларації про початок будівельних робіт N ОД 082160831524 за замовленням ОСОБА_3 Указуючи на протиправність дій Департаменту ДАБК в Одеській області щодо реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт від 23 березня 2016 року N ОД 082160831524, ОСОБА_4 звернувся до суду з цим позовом про захист порушених, на його думку, прав та інтересів як співвласника будинку, у якому ОСОБА_3 проводить будівельні роботи. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України; тут і далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. ОСОБА_4, звертаючись до адміністративного суду з позовом про скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт від 23 березня 2016 року N ОД 082160831524, обґрунтовує свої вимоги тим, що ОСОБА_3 здійснює реконструкцію частини будинку, який належить їй на праві власності, без дозвільних документів та без його згоди як власника іншої частини цього ж будинку. Основним мотивом обґрунтування допущення відповідачем протиправних дій і, як наслідок, здійснення реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт позивач зазначає ту обставину, що внаслідок цих робіт, зокрема часткового демонтажу спільної капітальної стіни, руйнується його частина будинку. Таким чином, позивач, звертаючись до суду з позовом, вказував на порушення будівельними роботами, які здійснює ОСОБА_3, його права на майно, а саме заподіяння пошкоджень належної йому частини будинку. При цьому ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу, що захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, які виникають із цивільних, житлових відносин, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України; у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Згідно з ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу. Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між суб'єктом владних повноважень та суб'єктом приватного права - фізичною чи юридичною особою, у якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку - це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права. Так, відповідно до ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб'єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто право оскаржити індивідуальний акт має особа, якої він стосується. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що ОСОБА_4 фактично оспорює дозвіл (дії), який є правовим актом індивідуальної дії. Такий правовий акт породжує права й обов'язки тільки для тих суб'єктів (чи визначеного цим актом певного кола суб'єктів), яким його адресовано. Таким чином, відсутність у будь-кого (крім власника нерухомого майна), у тому числі і позивача, прав чи обов'язків у зв'язку із оскаржуваним рішенням (дією) не породжує для останнього права на звернення із цим позовом у порядку адміністративного судочинства. Спірні правовідносини між учасниками справи виникли внаслідок проведення ОСОБА_3 незаконної реконструкції належної їй частини будинку, яка заподіяла шкоду майну ОСОБА_4, а тому у позивача виникла необхідність захисту його цивільних (майнових) прав, у зв'язку із чим він звернувся до органів архітектурно-будівельного контролю, а в подальшому до суду. Отже, вимоги щодо неправомірності реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт від 23 березня 2016 року N ОД 082160831524 є похідними і можуть бути розглянуті при вирішенні цивільним судом питання щодо законності проведення ОСОБА_3 будівельних робіт у своїй частині будинку. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим, оскільки ця справа має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 802/233/16-а та від 27 червня 2018 року у справі N 814/104/17. Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки, враховуючи характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет й підстави заявлених вимог, цей спір має вирішуватись за правилами ЦПК України. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 та ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) ухвалені в цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження - закриттю у зв'язку з неналежністю розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 238, 239, 341, 345, 349, 351, 354-356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24 травня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 серпня 2016 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до Департаменту Державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, треті особи: Дачно-будівельний кооператив "Червона Зірка", ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, про визнання протиправними дій та скасування реєстрації декларації - закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 26 червня 2018 року м. Київ Справа N 914/707/17 Провадження N 12-101гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., представників позивача - Бусюкіна І.А., Райхеля Р.П., представника відповідача - не з'явився, розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2017 року (судді Данко Л.С. - головуючий, Галушко Н.А., Орищин Г.В.) та рішення Господарського суду Львівської області від 21 червня 2017 року (суддя Іванчук С.В.) у справі N 914/707/17 за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрпошта" в особі Львівської дирекції до управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про зміну розміру орендної плати та визнання протиправним нарахування індексації орендної плати. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У квітні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Укрпошта" в особі Львівської дирекції (далі - Укрпошта) звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (далі - Управління) про зобов'язання змінити розмір орендної плати в договорі оренди нерухомого майна від 14 вересня 2015 року N Л-9799-15 на 1 грн на рік шляхом внесення змін, а саме пункт 5.1 договору викласти в такій редакції: "5.1. Розмір орендної плати за об'єкт оренди складає 1 грн в рік без ПДВ" та визнати протиправним нарахування індексації орендної плати, проведеної Управлінням із січня 2016 року. 1.2. Позивач зазначає, що оскільки стаття 6 Закону України від 23 вересня 1997 року N 540/97-ВР "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" (далі - Закон N 540/97-ВР) прирівнює підприємства поштового зв'язку до організацій, що фінансуються з бюджету, і якщо розмір річної плати за оренду нерухомого майна у м. Львові бюджетними організаціями становить 1 грн. то і для Львівської дирекції Українського державного підприємства зв'язку "Укрпошта" розмір річної орендної плати за користування об'єктами нерухомого майна також повинен становити 1 грн. а нарахування індексації орендної плати із січня 2016 року потрібно припинити, адже в законі немає прямої норми, що вказує на зупинення індексації орендної плати за договорами оренди нерухомого майна, які були укладені після 01 січня 2016 року. 1.3. Заперечення проти позову мотивовано тим, що позивач орендує комунальне майно і Львівська міська рада не приймала рішень про застосування Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 04 жовтня 1995 року N 786; до цих правовідносин підлягає застосуванню Методика розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова, затверджена ухвалою Львівської міської ради від 07 червня 2007 року N 897. 1.4. Також відповідач зазначає, що відповідно до умов укладеного з позивачем договору оренди нерухомого майна від 14 вересня 2015 року N Л-9799-15цільове призначення приміщення визначено як розміщення відділення поштового зв'язку, а за таких обставин нарахування орендної плати відповідно до умов договору оренди проводиться відповідно до вказаного цільового призначення, із застосуванням коефіцієнта функціонального використання, згідно із чинною на час укладення договору Методикою розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова. 1.5. На думку відповідача, підписавши відповідний договір, сторони погодилися з усіма істотними умовами, в тому числі стосовно орендної плати, тому договір оренди є укладеним з дати його підписання та відповідно до частини четвертої статті 10 Закону України від 10 квітня 1992 року N 2269-XII "Про оренду державного та комунального мана", його умови є чинними на весь строк дії і у випадках, коли після його укладення законодавством установлено правила, які погіршують становище орендаря. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. 14 вересня 2015 року між Управлінням як орендодавцем та Укрпоштою як орендарем укладено договір оренди нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень) N Л-9799-15 (далі - договір оренди N Л-9799-15), відповідно до пункту 1 якого орендодавець на підставі ухвал Львівської міської ради від 21 листопада 2013 року N 2923, від 20 листопада 2014 року N 4052 передає, а орендар приймає у строкове платне користування нерухоме майно (далі - об'єкт оренди), що знаходиться на балансі Львівського комунального підприємства "Господар" (далі - балансоутримувач). Об'єктом оренди є приміщення, що знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Личаківська, 69, загальною площею 64,7 кв. м, у тому числі напівпідвал 64,7 кв. м, з індексами приміщень 1-6 відповідно до даних технічного паспорта ЛО БТІ від 15 січня 1997 року, інвентарний N 792. Вартість об'єкта оренди відповідно до звіту про експертну оцінку, затвердженого наказом Управління від 13 серпня 2015 року N 1721/е, на 30 червня 2015 року становить 685800 грн без ПДВ. 2.2. Згідно з пунктом 2.1 договору оренди N Л-9799-15 орендар буде використовувати об'єкт оренди для відділення поштового зв'язку. 2.3. Пунктами 5.1-5.3 договору оренди N Л-9799-15 визначено, що розмір орендної плати за об'єкт оренди визначається відповідно до чинної на час укладення цього договору Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова, затвердженої ухвалою Львівської міської ради від 07 червня 2007 року N 897 (із змінами та доповненнями), та ухвали Львівської міської ради від 14 липня 2015 року N 4966 і складає: (685800,00*0,015)/12*0,99*0,992=841,89 грн без ПДВ за перший місяць оренди терміном на 1 рік з дати укладення цього договору до 14 вересня 2016 року включно; (685800,00*0,05)/12*0,99*0,992=2806,29 грн без ПДВ з 15 вересня 2016 року до закінчення терміну дії цього договору. Розмір орендної плати підлягає індексації за відповідний період (місяць, квартал, рік). Орендна плата за кожний наступний місяць визначається коригуванням орендної плати за попередній місяць щодо індексу інфляції за попередній місяць. 2.4. Згідно з пунктом 5.5 договору оренди N Л-9799-15 розмір орендної плати переглядається лише за згодою сторін або за рішенням суду. 2.5. За умовами пунктів 13.3, 13.4 договору оренди N Л-9799-15 зміни та доповнення до цього договору вносяться в письмовій формі у порядку, встановленому чинним законодавством України. Одностороннє внесення змін до цього договору не допускається. 2.6. Відповідно до пункту 4.1 договору оренди N Л-9799-15 термін оренди визначений на 2 роки 364 дні з 14 вересня 2015 року до 13 вересня 2018 року. 2.7. Позивач у період після укладення з відповідачем договору оренди N Л-9799-15 звертався до останнього з листами, в яких просив, зокрема, привести укладений між сторонами договір оренди N Л-9799-15 у відповідність до вимог чинного законодавства України, а саме в частині визначення орендної плати за об'єкт оренди у розмірі 1 грн на рік без ПДВ. 2.8. Відмова відповідача від визначення в договорі оренди N Л-9799-15 орендної плати за об'єкт оренди у розмірі 1 грн на рік без ПДВ і стала підставою для звернення із цим позовом. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Господарський суд Львівської області рішенням від 21 червня 2017 року усправі N 914/707/17, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2017 року, позов задовольнив частково; зобов'язав Управління змінити розмір орендної плати в договорі оренди N Л-9799-15 на 1 грн на рік шляхом внесення змін, а саме пункт 5.1 договору викласти в такій редакції: "5.1. Розмір орендної плати за об'єкт оренди складає 1 грн на рік без ПДВ"; стягнув з Управління на користь Укрпошти 1600 грн судового збору; в решті позовних вимог відмовив. 3.2. Рішення судів у частині задоволених позовних вимог мотивовано тим, що відповідно до пункту 2.2 Статуту Публічного акціонерного товариства "Укрпошта", затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 16 лютого 2017 року N 56, одним з видів діяльності Укрпошти є, зокрема, розповсюдження періодичних друкованих видань за передоплатою, здійснення видавничої діяльності, видання газет, журналів та інших видів видавничої діяльності. 3.3. Згідно з пунктом 2.2 Положення про Львівську дирекцію УДППЗ "Укрпошта" (зі змінами та доповненнями), затвердженого наказом УДППЗ "Укрпошта" від 09 листопада 2015 року N 862, аналогічний вид діяльності здійснює і позивач. 3.4. Зазначивши, що одним з видів діяльності позивача є розповсюдження періодичних друкованих видань за передплатою, суди дійшли висновку, що позивач є суб'єктом, який здійснює підтримку засобів масової інформації, на якого поширюється дія частини третьої статті 6 Закону N 540/97-ВР та який має право на отримання в оренду комунального майна на тих самих умовах, що й бюджетні установи, тобто з визначенням орендної плати в розмірі 1 грн на рік. 3.5. Щодо вимог позивача про внесення змін до договору оренди N Л-9799-15 у частині визначення розміру орендної плати саме з 15 вересня 2016 року суди виходили з того, що за умовами пункту 13.4 договору одностороннє внесення змін до цього договору не допускається, а за приписами статті 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання змінюється з моменту набрання рішенням суду про зміну договору законної сили. 3.6. Відмовляючи в частині позовних вимог про визнання протиправним нарахування індексації орендної плати, проведеної Управлінням із січня 2016 року, суди виходили з відсутності доказів на підтвердження внесення змін до договору в частині порядку нарахування розміру орендної плати. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. У жовтні 2017 року Управління звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просило скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Львівської області від 21 червня 2017 року та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити повністю. 4.2. Скаржник зазначає, що відповідач, підписавши спірний договір, погодився з його умовами та зобов'язався їх виконувати. 4.3. Для розрахунку плати за оренду комунального майна територіальної громади м. Львова підлягає застосуванню Методика розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова, затверджена локальним нормативно-правовим актом, а саме ухвалою Львівської міської ради від 07 червня 2007 року N 897. 5. Доводи інших учасників справи 5.1. У відзиві на касаційну скаргу Укрпошта зазначає, що укладений між сторонами договір оренди N Л-9799-15 в частині розміру орендної плати не відповідає вимогам чинного законодавства України, оскільки його було укладено з порушенням вимог статті 12 Закону України від 04 жовтня 2001 року N2759-III "Про поштовий зв'язок", частини другої статті 19 Закону України від 10 квітня 1992 року N 2269-XII "Про оренду державного та комунального майна", статті 30 Закону України від 16 листопада 1992 року N2782-XII "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", частин першої, третьої статті 6 Закону N 540/97-ВР. 5.2. Крім того, у судовому засіданні Укрпошта надала пояснення про те, що норми, якими визначаються орендні ставки для Укрпошти, є обов'язковими при реалізації органами місцевого самоврядування як владних повноважень, так і договірних взаємовідносин. Позивач зазначає, що норма частини третьої статті 6 Закону N 540/97-ВР поширюється на підприємства зв'язку будь-якої форми власності та організаційно-правової форми. 6. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 6.1. Ухвалою від 30 листопада 2017 року Вищий господарський суд України прийняв касаційну скаргу Управління на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2017 року і рішення Господарського суду Львівської області від 21 червня 2017 року у справі N 914/707/17 до касаційного провадження та призначив її до розгляду. 6.2. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) викладено в новій редакції. 6.3. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 6.4.Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 лютого 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргоюУправління на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2017 року та рішення Господарськогосуду Львівської області від 21 червня 2017 року й призначив її розгляд на 07 березня 2018 року. 6.5.Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 6.6. 26 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу N 914/707/17 за позовом Укрпошти до Управління про зміну розміру орендної плати та визнання протиправним нарахування індексації орендної платина розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначивши, що він вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі N 920/49/14 щодо застосування частини третьої статті 6 Закону N 540/97-ВР. 7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 7.1. Згідно із частиною першою статті 9 Закону України від 10 квітня 1992 року N 2269-XII "Про оренду державного та комунального майна" фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України, відповідному орендодавцеві, зазначеному у статті 5 цього Закону. 7.2. Відповідно до статті 5 зазначеного Закону орендодавцями є органи місцевого самоврядування щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке перебуває у комунальній власності. 7.3. Положенням про оренду майна територіальної громади м. Львова затвердженим ухвалою міської ради від 07 червня 2007 року N 897 (зі змінами та доповненнями), визначено, що орендодавцем комунального майна Львівської міської ради є Управління. 7.4. Згідно із частинами першою, третьою статті 6 Закону N 540/97-ВР засобам масової інформації у встановленому порядку передаються у безстрокову оренду приміщення загальнодержавної і комунальної власності, якими вони користуються для здійснення виробничої діяльності. Державні та комунальні телерадіоорганізації, редакції державних і комунальних періодичних видань та періодичних видань, заснованих об'єднаннями громадян, державними науково-дослідними установами, навчальними закладами, трудовими і журналістськими колективами, підприємства зв'язку, що їх розповсюджують, користуються орендою та послугами поштового, телеграфного і телефонного зв'язку в порядку та за тарифами, встановленими для бюджетних організацій. 7.5. Відповідно до частини другої статті 2 Закону N 540/97-ВР норми цього Закону поширюються також на телерадіоцентри та підприємства поліграфії і зв'язку тією мірою, наскільки вони забезпечують діяльність цих засобів масової інформації. 7.6. Водночас жодного юридичного механізму реалізації цього положення Законом не передбачено. 7.7. Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідно до пункту 2.2 Статуту Публічного акціонерного товариства "Укрпошта", який затверджений наказом Міністерства інфраструктури України від 16 лютого 2017 року N 56, до видів діяльності Укрпошти серед іншого, зокрема, віднесено розповсюдження періодичних друкованих видань за передоплатою, здійснення видавничої діяльності, видання газет, журналів та інших видів видавничої діяльності. 7.8. Аналогічні положення щодо цього виду діяльності містяться і в Положенні про Львівську дирекцію УДППЗ "Укрпошта". 7.9. Статтею 9 Закону України від 10 квітня 1992 року N 2269-XII "Про оренду державного та комунального майна" та статтею 6 Закону N 540/97-ВР не передбачено необхідності узгодження в договорі оренди цільового призначення орендованого майна за кожним із видів господарської діяльності. 7.10. Поширення заходів державної підтримки засобів масової інформації на підприємства зв'язку пов'язане лише зі здійсненням такими підприємствами діяльності з розповсюдження періодичних друкованих видань, що зазначені у частинах першій та третій статті 6 Закону N 540/97-ВР. 7.11. Згідно з пунктом 10 Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 04 жовтня 1995 року N 786, та пунктами 4.1, 4.2 Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова, затвердженої ухвалою Львівської міської ради від 07 червня 2007 року N 897, розмір річної орендної плати за оренду нерухомого майна бюджетними організаціями, які утримуються за рахунок державного бюджету, зокрема, державними та комунальними телерадіоорганізаціями, редакціями державних і комунальних періодичних видань та періодичних видань, навчальними закладами, трудовими і журналістськими колективами, підприємствами зв'язку, що їх розповсюджують, становить 1 грн. 7.12. Таке право підприємств зв'язку прямо і без обмежень передбачено частиною третьою статті 6 Закону N 540/97-ВР. 7.13. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач, здійснюючи підтримку засобів масової інформації шляхом розповсюдження періодичних друкованих видань, має право на отримання в оренду комунального майна, на тих самих умовах, що й бюджетні установи, тобто зі сплатою оренди в розмірі 1 грн на рік. 7.14. Доводи скаржника про наявність підстав для застосування Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова, затвердженої ухвалою Львівської міської ради від 07 червня 2007 року N 897, визнаються необґрунтованими, оскільки скаржник застосовує цю Методику не в тій частині, якою встановлено тарифи для бюджетних організацій, що суперечить статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 7.15. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2017 року та рішення Господарського суду Львівської області від 21 червня 2017 року у справі N 914/707/17 - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  12. Постанова Іменем України 4 липня 2018 року м. Київ Справа N 310/66/14-ц Провадження N 14-212 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області (далі також - позивач) до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про відшкодування майнової шкоди за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року, постановлену колегією суддів у складі: Спас О.В., Бабак А.М., Полякова О.З. Учасники справи: - позивач: Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області, - відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4 ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 10 січня 2014 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом до ОСОБА_3 Мотивував тим, що вона під час виконання посадових обов'язків з порушенням вимог законодавства видала путівку на безоплатне санаторно-курортне лікування військовослужбовцю ОСОБА_8 (далі - військовослужбовець), чим заподіяла шкоду державі у розмірі 4 977,00 грн. Короткий зміст рішень суду першої інстанції 2. 13 березня 2014 року Бердянський міськрайонний суд Запорізької області ухвалою залучив до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_4, яка приймала документи від вказаного військовослужбовця та мала перевірити достовірність поданих ним відомостей. 3. 3 квітня 2014 року Бердянський міськрайонний суд Запорізької області ухвалив рішення, яким частково задовольнив позовні вимоги: стягнув з ОСОБА_3 на користь позивача відшкодування майнової шкоди у розмірі 4 977,00 грн. а в частині позовних вимог до ОСОБА_4 - відмовив. 4. Мотивував тим, що ОСОБА_3 не мала права видавати путівку на безоплатне санаторно-курортне лікування військовослужбовцю, а тому вимоги про стягнення майнової шкоди є обґрунтованими. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 9 вересня 2015 року Апеляційний суд Запорізької області постановив ухвалу, якою скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі. 6. Мотивував тим, що підставами позову є дії ОСОБА_3, які вона вчиняла під час проходження державної служби: виконувала обов'язки на посаді начальника відділу з питань реабілітації, соціального обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради та мала 11 ранг посадової особи органу місцевого самоврядування. 7. Отже, на думку суду апеляційної інстанції, спір між сторонами виник з приводу проходження ОСОБА_3публічної служби та не міг розглядатися за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 24 вересня 2015 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 9. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року та залишити в силі рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 3 квітня 2014 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 10 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Мотивував тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Позивач вказує на те, що пред'явив позовні вимоги тільки про відшкодування майнової шкоди, а вимоги, які випливають з публічно-правового спору, заявлені не були. Тому спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Доводи відповідачів 13. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 стверджує, що правовідносини між сторонами виникли щодо виконання нею трудових обов'язків у зв'язку з проходженням публічної служби в органах місцевого самоврядування. А тому, на її думку, спір мав розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Стверджує, що у цій справі норми цивільного законодавства про відшкодування шкоди не могли бути застосовані. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги. 14. ОСОБА_4 відзив на касаційну скаргу не подала. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 15. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 16. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 17. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію адміністративних судів у вирішенні спорів, зокрема, з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби (пункт 2 частини другої статті 17). Аналогічний припис передбачає КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (пункт 2 частини першої статті 19). 18. Публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій). 19. КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, включив у зміст поняття "публічна служба" також службу у державних колегіальних органах і патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4). 20. Отже, зміст поняття "публічна служба" охоплює поняття державної служби. 21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_3 працювала на посаді начальника відділу з питань реабілітації, соціального обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради. 22. Посада державної служби - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов'язками. Посадовими особами відповідно до Закону України "Про державну службу" в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, вважалися керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій (стаття 2). 23. Згідно з розділом 3 "Завдання та обов'язки" Посадової інструкції начальника відділу з питань реабілітації, соціального обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи Управління праці та соціального захисту населення Бердянського міськвиконкому, затвердженої 1 лютого 2008 року (далі - Посадова інструкція), начальник контролює правильність прийняття рішень стосовно роботи спеціалістів відділу щодо санаторно-курортного лікування ветеранів та інвалідів. 24. Крім того, начальник відділу несе відповідальність, зокрема, за: невідповідність чинному законодавству його рішень, а також рішень, прийнятих спеціалістами; неякісне та несвоєчасне виконання посадових завдань та обов'язків (розділ 6 "Відповідальність" Посадової інструкції). 25. Для визначення юрисдикції адміністративних судів за пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року (пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України, чинного з 15 грудня 2017 року) поняття "спір з приводу проходження громадянами публічної служби" охоплює питання реалізації правового статусу державного службовця від прийняття на державну службу до її припинення, зокрема і питання відповідальності у зв'язку з його рішеннями, діями чи бездіяльністю на відповідній посаді, навіть якщо притягнення до відповідальності відбувається після звільнення з державної служби. 26. Позивач стверджував, що ОСОБА_3 заподіяла шкоду державі під час виконання нею посадових обов'язків, видавши військовослужбовцю путівку на безоплатне санаторно-курортне лікування з порушенням вимог законодавства. Отже, позовні вимоги заявлені до ОСОБА_3 з підстав вчинення дій, які мали місце під час виконання нею обов'язків на державній службі. А тому спір між сторонами виник з приводу проходження ОСОБА_3 публічної служби. 27. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами ОСОБА_3 і висновками суду апеляційної інстанцій про те, що на спір між сторонами поширюється юрисдикція адміністративних судів, а доводи касаційної скарги про те, що спір є цивільним і має приватний характер, вважає необґрунтованими. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 28. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 29. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 30. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 31. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року слід залишити без змін. (2.2) Щодо судових витрат 32. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 33. Для визначення юрисдикції адміністративних судів за пунктом 2 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року (пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України, чинного з 15 грудня 2017 року) поняття "спір з приводу проходження громадянами публічної служби" охоплює питання реалізації правового статусу державного службовця від прийняття на державну службу до її припинення, зокрема і питання відповідальності у зв'язку з його рішеннями, діями чи бездіяльністю на відповідній посаді, навіть якщо притягнення до відповідальності відбувається після звільнення з державної служби. Керуючись частиною першою статті 400, частини третьої статті 406, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області залишити без задоволення. 2. Ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 9 вересня 2015 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 12 липня 2018 року.
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 635/6730/15-ц Провадження N 14-52цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 листопада 2015 року (суддя Панас Н.Л.) та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 23 грудня 2015 року (судді Сащенко І.С., Бездітко В.М., Овсяннікова А.І.) в цивільній справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, ВСТАНОВИЛА: У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. ПАТ КБ "ПриватБанк" зазначало, що 21 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 420 тис. доларів США зі сплатою 14 % річних та кінцевим терміном повернення до 20 грудня 2012 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ОСОБА_4 передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення підвалу, цокольного поверху, 1-го та 2-го поверху, розташовані за адресою: АДРЕСА_3. 19 квітня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 399 тис. 650 доларів США зі сплатою 12,72 % річних та кінцевим терміном повернення до 18 квітня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ОСОБА_4 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1. 28 листопада 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_4 отримала кредит у розмірі 184 тис. 848 доларів США 64 центи зі сплатою 11,04 % річних та кінцевим терміном повернення до 26 листопада 2010 року. Постановою Господарського суду Харківської області від 17 серпня 2011 року, залишеною без змін постановою Харківського Апеляційного господарського суду від 8 листопада 2011 року, фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4.) визнано банкрутом. Постановою Вищого господарського суду України від 10 квітня 2012 року вказані постанови скасовані, провадження у справі припинено. Разом з тим, у грудні 2013 року під час ознайомлення з матеріалами зведеного виконавчого провадження, порушеного за процедурою банкрутства ФОП ОСОБА_4, було виявлено реалізацію вищезазначеного іпотечного майна, належного ФОП ОСОБА_4 на загальну суму 1 млн. 95 тис. 706 грн 01 коп. Не зважаючи на неодноразові звернення до відповідача ОСОБА_3 як арбітражного керуючого у справі про банкрутство, кошти від реалізації іпотечного майна на рахунок банку не надходили. Посилаючись на викладені обставини, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути з ОСОБА_3 на його користь вартість реалізованого нею іпотечного майна ФОП ОСОБА_4 у розмірі 1 млн. 95 тис. 706 грн 01 коп., інфляційні нарахування на цю суму у розмірі 668 тис. 379 грн 49 коп. та 3 % річних у розмірі 125 тис. 994 грн 18 коп. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 12 листопада 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки про порушення своїх прав банк дізнався у травні 2012 року, отримавши від арбітражного керуючого повідомлення про те, що кошти від реалізації майна ФОП ОСОБА_4 знаходяться на депозитному рахунку приватного нотаріуса Ємця І.О., а з позовом до суду банк звернувся лише у вересні 2015 року. Не погоджуючись зі вказаним рішенням суду першої інстанції ПАТ КБ "ПриватБанк" оскаржило його в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23 грудня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, в редакції чинній на час постановлення ухвали, у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що арбітражний керуючий ОСОБА_3, призначена господарським судом Харківської області ліквідатором боржника фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 у межах виконавчого провадження, порушеного за процедурою банкрутства, здійснила реалізацію майна, яке перебувало в іпотеці ПАТ КБ "ПриватБанк", на загальну суму 1 млн. 95 тис. 706 грн 1 коп. Спір між сторонами виник з приводу ненадходження коштів від реалізації іпотечного майна на рахунок банку в процесі задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника, які врегульовані Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Таким чином спір підлягав розгляду господарським судом, а не судом загальної юрисдикції. У січні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Підстави скасування ухвали апеляційного суду у касаційній скарзі обґрунтовано тим, що справи про відшкодування шкоди арбітражним керуючим підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. Підстави скасування рішення суду першої інстанції у касаційній скарзі обґрунтовано тим, що позивач дізнався про порушення свого права 7 грудня 2012 року при ознайомленні з матеріалами виконавчого провадження, а тому строк позовної давності не пропущено. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 посилається на те, що апеляційний суд правильно визначив характер спірних правовідносин та дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірні правовідносини не є цивільно-правовими, а тому спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 лютого 2016 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2016 року справу призначено до розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 4 січня 2018 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 30 січня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 21 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Суди встановили, що 19 квітня 2007 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір N HAG7GA000000006, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 399 тис. 650 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,72 % річних на суму залишку та кінцевим терміном повернення - 18 квітня 2017 року. У той же день між банком та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки N HAG7GA000000006, за умовами якого остання в забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором передала ПАТ "КБ "ПриватБанк" в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_1. 28 листопада 2007 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір N HAG7GA000000018, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 184 тис. 848 доларів США 64 центи зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,04 % річних на суму залишку та кінцевим терміном повернення - 26 листопада 2010 року. У той же день між банком та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, за умовами якого остання на забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором, передала банку в іпотеку належне їй нерухоме майно, а саме - нежитлові приміщення 1-го поверху загальною площею 143,8 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_4. 21 грудня 2007 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір N 56/А-07, згідно з умовами якого остання отримала кредит у розмірі 420 тис. доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % річних на суму залишку за кредитом та кінцевим терміном повернення - 20 грудня 2012 року. У забезпечення взятих на себе зобов'язань за зазначеним кредитним договором ОСОБА_4 21 грудня 2007 року уклала з банком договір іпотеки, за умовами якого передала позивачу в іпотеку нерухоме майно, а саме - нежитлові приміщення підвалу, цокольного поверху, 1-го поверху, 2-го поверху, розташовані за адресою: АДРЕСА_3. Постановою господарського суду Харківської області від 17 серпня 2011 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 08 листопада 2011 року, фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 визнано банкрутом. Ліквідатором банкрута була призначена арбітражна керуюча - ОСОБА_3 Постановою Вищого господарського суду України від 10 квітня 2012 року вказані постанови скасовані, провадження у справі припинено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що арбітражний керуючий ОСОБА_3 була призначена господарським судом Харківської області ліквідатором боржника фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 у межах виконавчого провадження, порушеного за процедурою банкрутства, а отже спір між сторонами не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Такі висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону. Відповідно до положень статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, Конституцією України та міжнародними договорами України, а також із дій осіб, не передбачених цими актами, але які породжують цивільні права та обов'язки. Правовідносини, які виникли між сторонами, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство та врегульовані Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Такі правовідносини не відносяться до цивільно-правових, а спір - підлягає розгляду в порядку господарського судочинства виходячи з такого. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності. Цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції (стаття 15 ЦПК). Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (в редакції, що була чинною на час розгляду справи) у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. У зв'язку з наведеним суди мають виходити з того, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 12 ГПК України (в редакції, що була чинною на час розгляду справи) справи про банкрутство підвідомчі господарським судам. Відповідно до статті 41 ГПК України, господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Усі справи про банкрутство відповідно до частини другої статті 41 ГПК України розглядаються в порядку провадження, передбаченого ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законами України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та "Про банки та банківську діяльність". Господарський суд вирішує у межах розгляду справи про банкрутство спори, безпосередньо пов'язані із здійсненням провадження в такій справі, в тому числі про: визнання недійсними правочинів, вчинених керуючим санацією (ліквідатором); визнання права власності на майно боржника; оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника. Як вбачається з закону, положення Закону України &quзд;Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом&q?и; врегульовує, у тому числі, питання правовідносин, що виникають під час продажу майна боржника під час провадження по справі про банкрутство, а також підстави для визнання угод, укладених боржником, недійсними, порядок розподілу грошових коштів, отриманих від реалізації майна. Отже, враховуючи, що порядок продажу майна боржника, розподіл коштів, врегульований Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", спори безпосередньо пов'язані із здійсненням провадження в цій справі розглядаються у межах провадження у справі про банкрутство за правилами господарського процесу. Порядок розподілу грошових коштів з реалізації майна банкрута регулюється законом про банкрутство, а саме статтями 31, 48 вищезазначеного Закону. Провадження у справах про банкрутство складається з процедур встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення усіх можливих кредиторів і санаторів, санації (коли остання можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів банкрута. Усі зазначені процедури складають цілісне і відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника. Таким чином, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, дійшов правильного висновку, що даний спір віднесено до компетенції господарських судів. Щодо доводів, викладених у касаційній скарзі ПАТ "КБ "ПриватБанк" в частині порушення судом права позивача на відшкодування шкоди, завданої діями арбітражного керуючого, слід зазначити наступне. Скаржник у касаційній скарзі посилається на порушення судами норм матеріального права, зокрема статті 1166 ЦК України щодо відшкодування банку майнової шкоди. Одночасно, позов банком пред'явлено саме про стягнення заборгованості, що є різними, не тотожними, правовими категоріями, які мають самостійний предмет та підстави позову та різний спосіб захисту. Дійсно, під час реалізації своїх повноважень арбітражний керуючий зобов'язаний діяти добросовісно, розсудливо, обачливо. Кредитор, якому арбітражним керуючим заподіяно шкоду, в тому числі через розподілення коштів з порушенням вимог Закону, вправі захистити свої права, звернувшись до суду. Проте, загальні положення щодо підстав відповідальності за завдану майнову шкоду визначені в статті 1166 ЦК та мають цивільно-правовий характер, однак при вирішенні спору у справі, яка розглядається, не йдеться про відшкодування шкоди, а мова йде про правовідносини, які виникли у провадженні у справі про банкрутство стосовно ліквідаційної процедури, пов'язаної з розподілом коштів, на підставі спеціального закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 402 - 404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 23 грудня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 816/421/17 Провадження N 11-543апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу N 816/421/17 за позовом Кременчуцької міської ради Полтавської області (далі - Міськрада) до Державної архітектурно-будівельної інспекції України (далі - ДАБІ), третя особа - фізична особа - підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_3, про скасування реєстрації декларації, за касаційною скаргою Міськради на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2017 року (у складі колегії суддів Старостіна В.В., Рєзнікової С.С., Бегунца А.О.), УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року Кременчуцька міська рада Полтавської області звернулася з позовом, у якому просила скасувати реєстрацію декларації про готовність об'єкта до експлуатації - будівництво магазину роздрібної торгівлі продовольчих товарів за адресою: АДРЕСА_1, яка зареєстрована Департаментом державної архітектурно-будівельної інспекції у Полтавській області 2 лютого 2015 року N ПТ 142150330673. Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 27 липня 2017 року залишив позов без розгляду з підстав пропуску позивачем строку звернення до суду, визначеного статтею 99 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, оскільки право звернення до суду у позивача виникло 14 червня 2016 року. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 10 жовтня 2017 року ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 27 липня 2017 року скасував, а провадження в адміністративній справі закрив, оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Не погодившись із таким судовим рішенням, Міськрада подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права при визначенні підвідомчості спору, просила скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. На обґрунтування касаційної скарги Міськрада зазначає, що справу належить розглядати в порядку адміністративного судочинства з тих підстав, що цей спір стосується правомірності проведення реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації, тобто ДАБІ у спірних правовідносинах здійснює владні управлінські функції. Вказує, що основними завданням ДАБІ та її територіальних органів є виконання дозвільних, реєстраційних функцій та здійснення контролю і нагляду у сфері будівництва, містобудування та архітектури. Зазначає, що відповідач є єдиним органом державної влади, уповноваженим на встановлення факту готовності об'єкта до експлуатації та вчинення дії щодо прийняття в експлуатацію об'єктів шляхом реєстрації поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації. У запереченні на касаційну скаргу представник ДАБІ зазначає, що суд апеляційної інстанції виніс законне рішення про те, що спірні правовідносини у цій справі мають не публічний, а приватноправовий характер, а тому справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Просить касаційну скаргу Міськради залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції -без змін. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження за скаргою Міськради. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 327 КАСсудом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 2 травня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини шостої статті 346 КАС передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до цієї норми справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Оскільки в касаційній скарзі Міськрада просить скасувати ухвалу апеляційного суду у зв'язку з порушенням правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду. Згідно з частиною третьою статті 3 КАС у чинній редакції провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши в установлених статтею 341 КАС межахнаведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Як установили суди та вбачається з матеріалів справи, 14 червня 2016 року на ім'я міського голови ФОП ОСОБА_3 подала заяву щодо прийняття Міськрадою рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в м. Кременчуці для експлуатації та обслуговування магазину роздрібної торгівлі продовольчими товарами по АДРЕСА_1. Опрацювавши вищезазначену заяву та документи додані до неї, Міськрада дійшла таких висновків. До Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 3 березня 2015 року внесено запис про державну реєстрацію права власності на магазин роздрібної торгівлі продовольчих товарів, розташований за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_3 Зазначений запис, внесений до вказаного реєстру на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний N 19756967 від 3 березня 2015 року. Також Реєстраційна служба Кременчуцького міського управління юстиції видала ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 3 березня 2015 року N 34437830. Зазначене свідоцтво видане на підставі Декларації про готовність об'єкта до експлуатації, а саме будівництво магазину роздрібної торгівлі продовольчих товарів за адресою: АДРЕСА_1, зареєстрованої Департаментом державної-будівельної інспекції у Полтавській області від 2 лютого 2015 року за N ПТ 142150330673. За таких обставин, оскільки в цьому випадку виник спір про право, а саме право власності, набуте ФОП ОСОБА_3 на нерухоме майно, на підставі оскарженої декларації, позовні вимоги мають вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви N 29458/04 та N 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява N 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, "встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом. Отже, поняття "суду, встановленого законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Статтею 392 ЦК передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права - фізичною особою чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку - це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що в цьому випадку виник спір про право, а саме право власності, набуте ФОП ОСОБА_3 на нерухоме майно, на підставі оскарженої декларації про готовність об'єкта до експлуатації, а саме будівництво магазину роздрібної торгівлі продовольчих товарів. Таким чином, виник спір про цивільне право, і подальше оспорювання реєстрації Департаменту державно-будівельної інспекції у Полтавській області декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 2 лютого 2015 року за N ПТ 142150330673 на будівництво магазину роздрібної торгівлі продовольчих товарів по АДРЕСА_1 не могло здійснюватися за правилами адміністративного судочинства. Механізм визнання права власності на той чи інший об'єкт за певним суб'єктом визначений ЦК. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору. Частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), чинного на час постановлення оскаржуваної ухвали, було передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Чинною редакцією ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4). Згідно із закріпленими в пункті 6 частини першої статті 20 зазначеного Кодексу (у зазначеній редакції) правилами господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Таким чином, суд апеляційної інстанції, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та маєвирішуватися судами господарської юрисдикції. Такий висновок суду ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права, які діяли на час постановлення оскаржуваної ухвали, і при цьому узгоджується з чинними положеннями процесуального законодавства, які визначають юрисдикцію судів. За правилами частини першої статті 350 КАС у чинній редакції суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу Міськради без задоволення, а ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2017 року - без змін. Керуючись статтями 243, 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Кременчуцької міської ради Полтавської області залишити без задоволення. 2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено і підписано 21 червня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко В.С. Князєв О.Г. Яновська
  15. Постанова Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ справа N 712/8344/16-ц провадження N 14-167цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до Черкаського обласного державного нотаріального архіву, третя особа - ОСОБА_3, про визнання відмови нотаріуса у видачі дубліката правовстановлюючого документа безпідставною та зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2017 року, постановлену у складі колегії суддів: Карпенко О.В., Бабенка В.М., Нерушак Л.В., ВСТАНОВИЛА: У липні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із позовом до Черкаського обласного державного нотаріального архіву про визнання відмови нотаріуса у видачі дублікату правовстановлюючого документа безпідставною та зобов'язання вчинити дії. Позов мотивовано тим, що 24 грудня 2012 року Придніпровським районним судом м. Черкаси в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 за договором про іпотечний кредит у розмірі 40 553,33 доларів США, що еквівалентно 324 008 грн 94 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_3, шляхом продажу цієї квартири банком з укладенням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. ПАТ КБ "ПриватБанк" звернувся до Черкаського обласного державного нотаріального архіву для отримання дублікату договору дарування, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, проте нотаріальний архів відмовив банку у вчиненні дій по видачі дублікату договору з підстав того, що відповідно до положень Закону України "Про нотаріат" отримати дублікат договору може лише сторона правочину. Враховуючи викладене та посилаючись на те, що дублікат договору банку потрібен для реалізації рішення суду та продажу предмета іпотеки, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило визнати відмову Черкаського обласного державного нотаріального архіву від 25 квітня 2016 року у вчиненні нотаріальної дії неправомірною та зобов'язати відповідача видати позивачеві дублікат договору дарування квартири від 18 березня 1995 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, посвідчений Другою Черкаською державною нотаріальною конторою 18 березня 1995 року, реєстраційний N 2-1225. Заочним рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 21 лютого 2017 року у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 21 листопада 2016 року заочне рішення, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки та надано банку право продажу квартири, скасовано, тому на час розгляду даної справи судом права банку відмовою Черкаського обласного державного нотаріального архіву від 25 квітня 2016 року не порушені. Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2017 року заочне рішення районного суду скасовано. Провадження у даній справі закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України. Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що Черкаський державний нотаріальний архів є суб'єктом владних повноважень і оскарження його дій є публічно-правовим спором, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У червні 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2017 року про закриття провадження у справі та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач, відмовляючи у видачі дубліката договору дарування, не здійснював владних управлінських функцій щодо позивача, тому спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 грудня 2017 року справу призначено до розгляду у судовому засіданні. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції. 03 квітня 2018 року Верховний Суд отримав справу за касаційною скаргою ПАТ КБ "ПриватБанк" на ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2017 року. 18 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до п. 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Враховуючи те, що заявник оскаржує ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2017 року з підстав порушення судом правил суб'єктної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі "Zand v. Austria" та у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з &lч;…&?н; питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів &?у;…&?у;". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом. Стаття 124 Конституції України визначає, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним законодавством. Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) справа адміністративної юрисдикції це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Частиною 2 ст. 4 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскарженого судового рішення) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є наявність у них спору про право цивільне та суб'єктний склад. У преамбулі Закону України "Про нотаріат" визначено, що він встановлює порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні. Нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності (ч. 1 ст. 1 Закону України "Про нотаріат"). Відповідно до ст. 35 Закону України "Про нотаріат" державні нотаріуси в державних нотаріальних архівах видають дублікати і засвідчують вірність копій і виписок з документів, які зберігаються у справах цих архівів. При видачі дубліката договору дарування нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду (ч. 1 ст. 50 Закону України "Про нотаріат"). З аналізу наведених вище норм матеріального права слід дійти висновку про те, що при видачі дубліката договору дарування нотаріус не виконує обов'язків суб'єкта владних повноважень, не вчиняє реєстраційних дій щодо права власності на майно, а виконує лише дії безспірної юрисдикції, тому позов про оскарження його відмови у видачі дубліката договору належить розглядати в порядку цивільного судочинства. Таким чином, висновок апеляційного суду про закриття провадження у справі з підстав того, що спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства є помилковим та необґрунтованим. Суд апеляційної інстанції не навів підстав для закриття провадження у справі, а лише процитував норми КАС України та Конституції України, не зробивши при цьому жодного висновку. Частиною 4 ст. 406 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. За правилами ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 406, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити. 2. Ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 28 квітня 2017 року скасувати. 3. Справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 922/864/17 Провадження N 12-61гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князева В.С. судді-доповідача Кібенко O. Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В. учасників справи: прокурора - Скрипки М.В. Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Нептун" - Лещенка О.О. розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області на рішення Господарського суду Харківської області від 15 травня 2017 року, ухваленого суддею Погореловою О.В. та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Шутенко І.А., Здоровко Л.М., Плахова О.В., у справі Господарського суду Харківської області за позовом заступника керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Нептун" та Краснокутської районної державної адміністрації Харківської області про визнання незаконним та скасування розпорядження ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У березні 2017 року заступник керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області (далі - прокурор, позивач) в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Нептун" (далі - СТОВ "Нептун", відповідач 1) та Краснокутської районної державної адміністрації Харківської області (далі - Краснокутська райдержадміністрація, відповідач 2). 2. Предметом позову є визнання незаконним та скасування розпорядження голови Краснокутської райдержадміністрації N 304 від 14 жовтня 2011 року "Про надання дозволу Сільськогосподарському товариству з обмеженою відповідальністю "Нептун" на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для подальшого надання в оренду за межами населених пунктів на території Колонтаївської сільської ради" із змінами відповідно до розпоряджень голови Краснокутської райдержадміністрації N 62 від 24 лютого 2014 року та N 486 від 16 грудня 2014 року (далі - розпорядження Краснокутської райдержадміністрації N 304, розпорядження на розробку техдокументації із землеустрою). 3. Звертаючись з позовом, прокурор зазначає, що розпорядження Краснокутської райдержадміністрації N 304 прийнято в порушення вимог статей 124 та 135 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, чим порушуються інтереси держави у вигляді неотримання найвищої плати за користування земельною ділянкою державної власності, що забезпечується встановленим частинами 1, 2 статті 135 ЗК України порядком проведення земельних торгів. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 4. Розпорядженням Краснокутської райдержадміністрації N 304 було надано дозвіл СТОВ "Нептун" на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) загальною площею 57,8035 га та дозвіл на виготовлення технічної документації з нормативної грошової оцінки земель для подальшого надання земельних ділянок в оренду за межами населених пунктів на території Колонтаївської сільської ради для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 5. Розпорядженнями голови Краснокутської райдержадміністрації N 62 від 24 лютого 2014 року та N 486 від 16 грудня 2014 року внесено зміни до оскаржуваного розпорядження, а саме: - у вступній частині та пункті 1 розпорядження слова і цифри 57,8035 га замінено на слова і цифри 37,1270 га, та - у заголовку та тексті вищевказаного розпорядження слова технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) було замінено у всіх відмінниках на слова "проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок". 6. Судами попередніх інстанцій встановлено, що оскаржуване розпорядження Краснокутської райдержадміністрації N 304 стосувалося нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок колективного сільськогосподарського підприємства "Краснокутське" (далі - КСП "Краснокутське"), які до початку процедури розпаювання знаходились у колективній власності КСП "Краснокутське". 7. Договор оренди землі між Краснокутською райдержадміністрацією та СТОВ "Нептун" укладений не був. 8. 04 серпня 2016 року була здійснена державна реєстрація спірних земельних ділянок на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 23 червня 2015 року; форма власності - державна. Відповідно до листа Держгеокадастру у Краснокутському районі Харківської області N 10-20.25-0.3-1584/2-16 від 26 серпня 2016 року земельним ділянкам загальною площею 37,127 га, на які Краснокутською райдержадміністрацією надано дозвіл СТОВ "Нептун" на розробку проекту землеустрою щодо відведення зазначених земельних ділянок, було присвоєно кадастрові номери 6323583700:05:001:0846 площею 6,1003 га, 6323583700:05:001:0847 площею 6,8765 га, 6323583700:05:001:0848 площею 5,1151 га, 6323583700:05:001:0849 площею 6,0478 га, 6323583700:05:001:0851 площею 5,9430 га, 6323583700:05:001:0890 площею 7,0443 га (далі - спірні земельні ділянки). Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 9. Рішенням Господарського суду Харківської області від 15 травня 2017 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. 10. Обґрунтовуючи своє рішення суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що: - приймаючи оскаржуване розпорядження Краснокутська райдержадміністрація діяла відповідно до своїх повноважень, у межах та спосіб, які на той час передбачало чинне законодавство України, оскільки невитребувані земельні ділянки на момент прийняття оскаржуваного розпорядження не знаходились у власності держави; - позивачем не доведено наявність порушеного права або охоронюваного законом інтересу держави, за захистом яких він звернувся, земельна ділянка із державної власності не вибувала, договір оренди на підставі оскаржуваного розпорядження сторонами так і не був укладений, отже підстави для задоволення позову та визнання оспорюваного розпорядження незаконним та скасування відсутні; - підстави для відмови в позові у зв'язку з пропущенням позовної давності відсутні, оскільки позивач не довів порушення прав держави, що також є підставою для відмови в позові. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Харківської області від 15 травня 2017 року та постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року, заступник прокурора Харківської області (далі - прокурор, скаржник) у жовтні 2017 року звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та припинити провадження у справі, посилаючись на порушення правил предметної юрисдикції та підвідомчість цього спору адміністративним судам. Рух касаційної скарги 12. Ухвалою Вищого господарського суду України від 05 грудня 2017 року було порушено провадження за касаційною скаргою. 13. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд. 14. 18 січня 2018 року справу передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 31 та підпункту 6 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року. 15. Ухвалою колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2018 року касаційну скаргу прийнято до провадження та призначено справу до розгляду. 16. Оскільки судові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції, ухвалою від 07 березня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відповідно до приписів частини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 17. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України касаційна скарга прокурора розглянута Великою Палатою Верховного Суду за правилами діючої редакції Кодексу в порядку спрощеного позовного провадження. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 18. Скаржник стверджує, що у спірних відносинах держава виступає не як рівноправна сторона, а як носій суверенної влади, який надає дозвіл на передбачувану законом діяльність. Відповідно спір щодо визнання незаконним розпорядження про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок є публічно-правовим та таким, що підвідомчий адміністративним судам. Доводи інших учасників справи 19. У відзиві на касаційну скаргу Краснокутська райдержадміністрація заперечила проти доводів скаржника та позначила, що саме прокурор ще у позовній заяві наголошував, що спір є підвідомчим господарським судам. Відповідач зазначив, що оскаржуване розпорядження прийнято із дотриманням норм чинного законодавства та жодним чином не порушує прав держави, оскільки земельні ділянки, на які були надані дозволи, на момент видання оскаржуваного розпорядження не належали до земель державної власності, дозвіл надавався на розробку технічної документації на невитребувані земельні частки (паї) реформованого КСП "Краснокутське", якими Краснокутська райдержадміністрація могла розпоряджатися шляхом передачі їх в оренду на підставі статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)". 20. СТОВ "Нептун" у відзиві на касаційну скаргу просив скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін. Відповідач заперечив проти доводів прокурора щодо прийняття оскаржуваного розпорядження всупереч вимог статей 124 та 134 ЗК України та зазначив, що застосування наведених вище норм до спірних відносин є передчасним, оскільки ними врегульовано порядок надання земельних ділянок в оренду. В той же час оскаржуване розпорядження прийнято з питань надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж спірних земельних ділянок, а не передачі їх в оренду. 21. Головне управління Держгеокадастру у Харківській області у відзиві на касаційну скаргу зазначило, що не заперечує проти задоволення касаційної скарги прокурора. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 22. Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору у цій справі, що пов'язаний із визнанням незаконним та скасуванням розпорядження на розробку техдокументації із землеустрою у цій справі Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного. 23. Питання про те, чи підвідомча господарському суду справа, повинно вирішуватись залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими, та чи відповідає склад сторін у справі статті 1 ГПК України в редакції, чинній на час подання позову. 24. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 12 ГПК України в редакції, чинній на час подання позову, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. 25. Водночас, за правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ згідно із пунктом 1 частини другої статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), в редакції, чинній на час подання позову, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 26. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" згідно пункту 7 частини першої статті 3 КАС України в редакції, чинній на час подання позову, зазначається як орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 27. Натомість визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. 28. Згідно з частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права і обов'язки. 29. Виходячи з положень статей 13, 14 Конституції України, статей 177, 181, 324, глави 30 ЦК України, статті 148 Господарського кодексу України (далі - ГК України), земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок. 30. Відповідно до частин другої та третьої статті 78 ЗК України, в редакції чинній на час виникнення спірних відносин, право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Згідно із статтею 122 та 123 цього Кодексу вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. 31. З огляду на положення наведених вище приписів законодавства, за наслідками вирішення питання відповідними органами щодо передачі земельних ділянок у власність або користування із земель державної чи комунальної власності виникають конкретні права та обов'язки фізичних та юридичних осіб та правовідносини у зв'язку з їх реалізацією. 32. Водночас за правилами частини першої статті 123 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, рішення про надання земельних ділянок державної власності у користування здійснюється, зокрема, на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у випадках, встановлених законом, або на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). При цьому розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого уповноваженим органом відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. 33. Згідно із частиною другою статті 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених статтею 122 ЗК України. 34. Отже, для передачі земельної ділянки в користування (оренду) зацікавлена особа звертається до відповідних органів для отримання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; за наслідками розгляду цього питання відповідний орган дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову в його наданні. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування (оренду). Проект відведення земельної ділянки не визначений законом як підстава набуття права на земельну ділянку і не є правовстановлюючим документом, спрямованим на набуття, зміну або припинення прав та обов'язків сторін в орендних правовідносинах. 35. Як встановлено судами попередніх інстанцій, прокурор звертаючись до господарського суду із позовом про визнання незаконним розпорядження Краснокутської райдержадміністрації стверджував про порушення оскаржуваним розпорядженням прав та інтересів держави як власника спірних земельних ділянок в орендних правовідносинах. 36. Водночас, як встановлено судами попередніх інстанцій станом на час вирішення спору у суді спірні земельні ділянки не передавались в оренду СТОВ "Нептун", а само по собі оскаржуване розпорядження не є підставою для передачі спірних земельних ділянок в оренду. 37. Судами попередніх інстанцій не встановлено факту виникнення (зміни чи припинення) будь-яких цивільних прав чи обов'язків держави, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, за наслідками прийняття оскаржуваного розпорядження N 304 Краснокутської райдержадміністрації. Отже, відсутнє порушення приватного права держави у спірних відносинах, відповідно, ознаки приватноправового спору у цій справі також відсутні. 38. Згідно зі статтею 2 КАС України в редакції, чинній на час подання позову, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Аналогічна норма містить в підпункті 1 частини першої статті 19 КАС України в редакції чинній на час розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду. 39. Виходячи з наведеного, оскаржуване розпорядження Краснокутської райдержадміністрації на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для подальшого її передачі в оренду, приймалось райдержадміністрацією під час здійснення нею владних управлінських функцій відповідно до ст. 13 Закону "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)". У спірних відносинах відповідач-2 реалізовував свої контрольні функції у сфері управлінської діяльності. Отже спір у цій справі підпадає під юрисдикцію адміністративного суду. 40. Зважаючи на публічно-правовий характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку, що суди попередніх інстанцій помилково не взяли до уваги, що спір у цій справі не має ознак приватноправового характеру, а є публічно-правовим, а отже мав розглядатись за правилами адміністративного судочинства. 41. Аналогічний висновок щодо застосування норм права в подібних правовідносинах викладений у постановах Верховного Суду України від 07 червня 2016 року N 820/3507/15 та від 13 грудня 2016 року N 815/5987/14, постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року N 401/2400/16-ц (провадження N 14-120цс18). Висновки по суті вимог касаційної скарги 42. Згідно із пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині. 43. Відповідно до частини першої статті 313 ГПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 231 цього Кодексу. Згідно пункту 1 частини першої наведеної статті ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 44. При цьому за вимогами частини другої статті 308 ГПК України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 45. Отже, враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що суди попередніх інстанцій розглядаючи позов прокурора про визнання незаконним та скасування розпорядження Краснокутської райдержадміністрації на розробку техдокументації із землеустрою порушили правила юрисдикції господарських судів, оскільки ця справа має розглядатись в порядку адміністративного провадження, касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення - скасуванню повністю. Провадження у цій справі слід закрити. ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити. 2. Рішення Господарського суду Харківської області від 15 травня 2017 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 13 вересня 2017 року у справі N 922/864/17 скасувати. 3. Провадження у справі N 922/864/17 Господарського суду Харківської області за позовом заступника керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Нептун" та Краснокутської районної державної адміністрації Харківської областіпро визнання незаконним та скасування розпорядження закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддяВ. С. Князєв Суддя-доповідачО. Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 200/18858/16-ц Провадження N 14-165цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, заявник - заступник прокурора Дніпропетровської області, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2017 року у складі судді Єлісєєвої Т.Ю. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року у складі колегії суддів Варенко О.П., Городничої В.С., Лаченкової О.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради про визнання відмови в приватизації квартири незаконною та зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що він з 1998 року проживає та зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 підставі ордера НОМЕР_1 на право зайняття службового приміщення від 11 березня1998 року. Рішенням Дніпропетровської міської ради від 26 грудня 2014 року N 809 змінено правовий режим житлових приміщень у гуртожитку на АДРЕСА_1 та вказаний об'єкт нерухомості включено до житлового фонду постійного проживання. Житлове приміщення за вказаною адресою належить на праві власності територіальній громаді м. Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради, про що видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно. У зв'язку з цим 03 березня 2016 року позивач звернувся до органу приватизації із заявою про передачу у власність квартири АДРЕСА_1. До заяви було додано всі необхідні документи. 22 березня 2016 року листом Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради ОСОБА_3 відмовлено в приватизації квартири з посиланням на те, що він не надав повного пакету документів. Вважаючи своє право на житло порушеним, позивач просив визнати відмову Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради у приватизації квартири АДРЕСА_1, загальною площею 57,7 кв. м, житловою площею 32,5 кв. м, необґрунтованою та незаконною; зобов'язати Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради провести приватизацію зазначеної квартири. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано неправомірною відмову Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 22 березня 2016 року N 3/4-519 у приватизації ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1. Зобов'язано Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради провести приватизацію квартири АДРЕСА_1, загальною площею 57,7 кв. м, житловою площею 32,5 кв. м, на ім'я ОСОБА_3 Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що позивач при зверненні до Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради із заявою про приватизацію надав копію ордера, що передбачено Положенням про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року N 396 (далі - Положення), тому відмова Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради у приватизації позивачем квартири є незаконною та порушує його право на житло. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року апеляційну скаргу Прокуратури Дніпропетровської області відхилено, рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд, спростовуючи доводи, наведені в апеляційній скарзі та погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, зазначив, що питання оплати надлишку житлової площі, яка перевищує норму безоплатної приватизації, підлягає вирішенню в процесі приватизації відповідно до статті 3 Закону України від 19 червня 1992 року N 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон N 2482-XII). Спір у цьому випадку не є публічно-правовим і розглядається в порядку цивільного судочинства як спір суб'єкта приватного права з органом місцевого самоврядування, який реалізує свої повноваження власника державного житлового фонду, тобто перебуває з громадянином не у публічно-правових, а у приватноправових відносинах. У грудні 2017 року заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити, посилаючись, зокрема, на те, що такий спір підлягав розгляду в адміністративному провадженні. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що ОСОБА_3 було надано для проживання службове житло, а саме одну кімнату житловою площею 23 кв. м у спірному будинку, тоді як він користується житловим приміщенням площею 57,7 кв. м Доказів про наявність в нього ордера чи договору найму на право зайняття житлового приміщення площею 57,7 кв. м позивач не надав. Також не встановлено, чи використав ОСОБА_3 своє право на приватизацію. Оскільки цей спір стосується процедури розгляду звернення органом місцевого самоврядування як суб'єктом владних повноважень та не містить позовних вимог щодо визнання за позивачем права на приватизацію житлового приміщення, заступник прокурора Дніпропетровської області вважав, що відповідно до положень статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) такий спір повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. У березні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу. ОСОБА_3 зазначив, що наведені в касаційній скарзі доводи є аналогічні доводам апеляційної скарги, яким надано правову оцінку судом апеляційної інстанції. Твердження прокурора про те, що позивач уже використав право на приватизацію, є припущенням. При зверненні до відповідача він надав вичерпний перелік документів, у тому числі ордер на зайняття службового приміщення. Посилання прокурора на необхідність розгляду цього спору в порядку адміністративного судочинства вважав безпідставними, оскільки вони ґрунтуються на нормах, які в силу дії закону в часі не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Оскільки одним з доводів касаційної скарги заступника прокурора Дніпропетровської області є посилання на порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції, що й було підставою для передачі справи до Великої Палати Верховного Суду, то зазначаємо таке. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, яка діяла на момент звернення ОСОБА_3 до суду з позовом), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Частиною першою статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України (у редакції, яка діяла на момент звернення ОСОБА_3 до суду з позовом)юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Відповідно до частини першої статті 2 цього Кодексу завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. У пункті 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року надано визначення публічно-правовому спору, за яким це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Отже, одним з учасників адміністративного спору є суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року). Аналогічне визначення містилося й у пункті 7 статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року. У статті 17 КАС України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалось, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. У частині першій статті 19 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року був розширений перелік спорів, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. У справі, що розглядається, суди встановили, що позивач з 1998 року проживає та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 на підставі посвідчення НОМЕР_1 на право зайняття службової житлової площі від 11 березня 1998 року, виданого за рішенням дирекції та профкому орендного підприємства від 04 серпня 1998 року N 187, засвідченого печаткою Акціонерного товариства "Дніпропетровський металургійний завод імені Петровського" (а. с. 8, зворот). Відповідно до вказаного посвідчення квартира АДРЕСА_1 складається з однієї кімнати і має площу 23 кв. м (а. с. 24). Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 10 грудня 2010 року за Публічним акціонерним товариством "Євраз-Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського" (далі - ПАТ Євраз ДМЗ") визнав право власності на будівлю гуртожитку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 10?16). 16 березня 2012 року між ПАТ "Євраз ДМЗ" та Дніпропетровською міською радою укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кошлят П.Е., зареєстрований в реєстрі за N 540, згідно з яким Дніпропетровська міська рада прийняла в дар частину будівлі літ. "А-3", 4-гуртожиток, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 26 грудня 2014 року рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради N 809 змінено правовий режим житлових приміщень у гуртожитку на АДРЕСА_1, з-поміж яких і квартири АДРЕСА_1 площею 32,5 кв. м за вказаною адресою та включено об'єкти нерухомого майна (у тому числі і спірну квартиру) до житлового фонду постійного проживання та зобов'язано відповідний департамент здійснити дії щодо видачі квартиронаймачам ордерів на квартири для постійного проживання (а. с. 17?20). Територіальна громада міста Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради є власником об'єкта нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1, загальною площею 57,7 кв. м, житловою площею 32,5 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 13 березня 2015 року НОМЕР_2 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13 березня 2015 року N 34893744 (а. с. 21, 22). Зазначена квартира відрізняється від кімнати в гуртожитку своїм правовим статусом, площею і цільовим призначенням - для постійного проживання людей. Доказів того, що зазначеній квартирі надано статус службової матеріали справи не містять. 03 березня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до органу приватизації із завою про передачу у приватну власність квартири АДРЕСА_1. Листом Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради від 22 березня 2016 року N 3/4-519 позивачу відмовлено у приватизації квартири, оскільки він не в повному обсязі надав документи для безоплатної приватизації державного житлового фонду, а саме не надав копії ордера про надання жилої площі (а. с. 23). Вважаючи відмову відповідача в проведенні приватизації квартири порушенням своїх прав на житло, посилаючись на вимоги статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), Закону N 2482-XII, ОСОБА_3 просив його позов задовольнити, визнати відмову в приватизації квартири незаконною та зобов'язати відповідача вчинити певні дії, а саме провести приватизацію квартири. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на повагу до житла. У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до статті 345 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом. Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства. У частині третій статті 9 ЖК УРСР визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом N 2482-XII. Згідно із частиною одинадцятою статті 8 цього Закону спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом. З аналізу вимог статті 1 ЦПК України та статті 2 КАС України (у редакціях на момент виникнення спірних правовідносин) можна зробити висновок, що не є публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи, оскільки за своєю правовою природою приватизація житла є правочином, за яким особа безоплатно, у межах норм, встановлених законом, набуває у власність житлове приміщення, яке перебуває у його правомірному користуванні. У такому випадку це спір про право цивільне, хоч у ньому й бере участь суб'єкт публічного права, адже спірні правовідносини врегульовано нормами ЖК УРСР і стосуються захисту житлових прав особи, що є вирішальним. У таких спорах орган місцевого самоврядування реалізує свої повноваження власника державного житлового фонду, тобто перебуває з громадянином не в публічно-правових, а у приватноправових відносинах. Тому справи за позовами про зобов'язання провести приватизацію квартири розглядаються у порядку цивільного судочинства. Таким чином, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з юрисдикційністю спору, а саме що позов ОСОБА_3 має розглядатися в порядку цивільного судочинства. Щодо висновків судів по суті спору У частині десятій статті 8 Закону N 2482-XII закріплено, що органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом. Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України від04 вересня 2008 року N 500-VI "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків"; далі - Закон N 500-VI), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону N 500-VI, частина друга статті 2 Закону N 2482-XII). Згідно з п. 17 Положення громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається до орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію. Пунктом 18 Положення затверджено перелік документів, які подаються громадянином до органу приватизації. Серед них має бути і копія ордера про надання жилої площі, а також документ, що підтверджує невикористання житлових чеків для приватизації державного житлового фонду. З матеріалів справи вбачається, що, звертаючись у 2016 році до органу приватизації, позивач отримав консультацію та вичерпний перелік документів, які він мав надати для приватизації спірної квартири. Усі необхідні документи позивач додав до заяви про приватизацію нерухомого майна. Відмовляючи в наданні адміністративної послуги у вигляді безоплатної приватизації квартири АДРЕСА_1, Управління житлового господарства Дніпровської міської ради у листі від 22 березня 2016 року зазначило підставу такої відмови - ненадання ордера про надання житлової площі, тоді як ОСОБА_3 надав ордер на право зайняття службового приміщення. Інших підстав відмови зазначено не було. Забезпеченням мешканцям будинку отримання ордерів на окреме житлове приміщення віднесено до обов'язків департаменту виконкому Дніпропетровської міської ради відповідно до рішення виконкому від 26 грудня 2014 року N 809 (а. с. 23). Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок, що позивач виконав вимогу пункту 18 Положення щодо надання ордера про надання жилої площі, надалі спірну квартиру включено до житлового фонду постійного проживання рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 26 грудня 2014 року N 809 (а. с. 17?20). При цьому необхідно врахувати, що зі зміною власника житлового фонду і категорії житла його статус як службового втрачено. Разом з тим чинний ЖК УРСР не вимагає від наймача отримання іншого ордера з урахуванням природи останнього як підстави для вселення в житлове приміщення, оскільки наймач уже вселився у житлове приміщення на законній підставі і правомірно ним користується. Посилання заступника прокурора Дніпропетровської області на те, що площа спірного житлового приміщення перевищує норму безоплатної приватизації, тому наймач має сплатити вартість надлишку, є передчасними, оскільки спір між сторонами з цього питання відсутній і воно підлягає вирішенню в процесі приватизації відповідно до статті 3 Закону N 2482-XII, про що правильно зазначив суд апеляційної інстанції. З огляду на те, що на спірну житлову площу окрім ОСОБА_3, ніхто не претендує, квартира АДРЕСА_1 є єдиним об'єктом нерухомого майна, позивач вселився у житло на законних підставах і протягом тривалого часу (з 1998 року) добросовісно використовує квартиру як єдине житло, суди зробили правильний висновок про захист його житлових прав. Суди обґрунтовано задовольнили позов ОСОБА_3 Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, яким апеляційний суд надав відповідну оцінку. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 259, 268, 400, 406, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області залишити без задоволення. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 25 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 2а-26/08 Провадження N 11-274зва17 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом з підстави, визначеної пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року (у складі суддів Семененка Я.В., Стежко В.А., Баранник Н.П.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (у складі суддів Юрченко В.В., Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г., Стародуба О.О., Тракало В.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради Запорізької області (далі - управління праці Міськради), третя особа - начальник управління праці Міськради Семак Олександр Геннадійович, про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, УСТАНОВИЛА: У травні 2006 року ОСОБА_2 звернулась до суду з указаним позовом. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 1 березня 2003 року була прийнята на роботу спеціалістом І категорії - бухгалтером відділу бухгалтерського обліку та звітності управління праці Міськради. 1 липня 2004 року вона була переведена на посаду директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян цього управління Міськради. Відповідно до наказу начальника управління праці Міськради від 15 лютого 2006 року N 21 були проведені заходи щодо зміни організації виробництва і праці управління. Наказом начальника управління праці Міськради від 12 квітня 2006 року N 62-к на виконання наказу від 15 лютого 2006 року N 21 ОСОБА_2 було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП). Вважаючи своє звільнення з роботи незаконним, ОСОБА_2 просить скасувати накази від 15 лютого 2006 року N 21 та від 12 квітня 2006 року N 62-к, поновити її на роботі на посаді директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян управління праці Міськради, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області постановою від 21 лютого 2008 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 липня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Постанову Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21 лютого 2008 року скасував, а провадження в адміністративній справі закрив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без зміни. У березні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду заяву про перегляд постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (як убачається зі змісту заяви) з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 КАС, а саме у зв'язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. У заяві ОСОБА_2 порушує питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення - про задоволення її позовних вимог. Підставою для перегляду зазначених судових рішень ОСОБА_2 вважає рішення Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2017 року "ОСОБА_2 проти України", заява N 55339/07 (далі - Рішення, ЄСПЛ, Суд відповідно), яким установлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо права заявниці на доступ до суду (пункт 3 резолютивної частини Рішення). ОСОБА_2 вважає, що Рішенням встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи за її позовом до управління праці Міськради про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. У відзиві на заяву ОСОБА_2 відповідач просить у її задоволенні відмовити. Наводить доводи про те, що управління праці Міськради при звільненні ОСОБА_2 не порушило вимог КЗпП, тому вважає що підстав для задоволенні її позовних вимог немає. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року і призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені у заяві доводи та доводи відзиву відповідача, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, узявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І). Пунктом 1 статті 6Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. У пункті 16 Рішення Суд нагадує, що відповідно до його практики пункт 1 статті 6 Конвенції втілює "право на суд", за яким право на доступ до суду (тобто право ініціювати провадження у національних судах) становить лише один з його аспектів. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (зокрема, рішення від 4 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France), пункт 36; від 28 лютого 2008 року у справі "Церква села Сосулівка проти України", заява N 37878/02, пункт 50). ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця мала можливість ініціювати провадження у національних судах, проте вони зрештою не розглянули по суті її позовні вимоги щодо поновлення на роботі, встановивши, що вони не мали юрисдикції стосовного цього питання, незважаючи на той факт, що процесуальні вимоги прийнятності були дотримані (пункт 18 Рішення). У пункті 23 цього РішенняСуд послався на згадану справу "Церква села Сосулівка проти України", в якій він установив, що аналогічна ситуація свідчила про відмову у правосудді, що порушило саму суть права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявницю було позбавлено її права на доступ до суду, відповідно було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції (пункт 24 Рішення). За змістом пункту 1 статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною. Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, встановлює, зокрема, Закон України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV). Частиною першою статті 1 Закону N 3477-ІVвизначено, що виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно із частинами першою та другою статті 10 Закону N 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина третя згаданої статті). Як установлено у Рішенні та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 звернулася з адміністративним позовом до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, який 21 лютого 2008 року ухвалив постанову про відмову в задоволенні її позовних вимог. Заявниця подала апеляційну скаргу. Постановою від 16 липня 2008 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі, оскільки вона мала розглядатися в порядку цивільного судочинства, бо позивач ОСОБА_2 не була державним службовцем. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін, а ухвалою від 14 квітня 2011 року заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року залишив без задоволення. У пункті 20 Рішення ЄСПЛ дійшов висновку, що Вищий адміністративний суд Українивідмовився слідувати ухвалам Верховного Суду України, який визначив адміністративну юрисдикцію щодо справи заявниці. Оскільки Верховний Суд України є найвищим органом судової влади України, який здійснює офіційне тлумачення законодавства, заявниця мала законне сподівання, що ця ухвала не буде поставлена під сумнів. Як убачається із матеріалів справи, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області рішенням від 24 жовтня 2006 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 грудня 2006 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до управління праці Міськради про визнання наказу недійсним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. Ухвалою Верховного Суду України від 22 серпня 2007 року N 6-6012св07 вказані судові рішення скасовані, а справу передано до суду першої інстанції для розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до цієї ухвали Верховний Суд України дійшов висновку, що оскільки спір у справі стосується проходження державної служби, то він має розглядатися в порядку адміністративного судочинства (т. 1, а. с. 210, 211). Наведена обставина в розумінні підпункту "b" підпункту "іі" пункту II Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам N R (2000)2 від 19 січня 2000 року "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum). Таким чином, констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи можна усунути шляхом скасування постанови суду апеляційної інстанції та ухвали суду касаційної інстанції з направленням справи до апеляційного суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства. Керуючись статтями 243, 355, 356, 359, 368, 369КАС, Велика Палата Верховного Суду. ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_2 про перегляд судових рішень задовольнити. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року скасувати, а справу передати на новий апеляційний розгляд. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  19. ПОСТАНОВА Іменем України 26 червня 2018 року м. Київ Справа N 914/582/17 Провадження N 12-121гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Федорченка В.М., представників позивача - Шейхета М.Г., Шнира Я.Б., представника відповідача - не з'явився, представника третьої особи (1) - не з'явився, представника третьої особи (2) - не з'явився, представника третьої особи (3) - не з'явився, розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Жидачівської районної ради Львівської області на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року (судді: Бойко С.М. - головуючий, Бонк Т.Б., Якімець Г.Г.) та рішення Господарського суду Львівської області від 29 травня 2017 року (суддя Бортник О.Ю.) у справі N 914/582/17 за позовом Представництва Американського об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу до Жидачівської районної ради Львівської області, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Фонду державного майна України (1), Департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської обласної державної адміністрації (2), Жидачівської міської ради (3), про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У березні 2017 року Представництво Американського об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Жидачівської районної ради Львівської області про визнання недійсним пункту 2 рішення Жидачівської районної ради Львівської області від 10 квітня 2003 року N 93 "Про передачу об'єктів у комунальну власність Жидачівської районної ради" в частині прийняття у комунальну власність приміщень гаражів по вул. Загір'я, 2 у м. Жидачів. 1.2. Позовні вимоги мотивовані посиланням на такі обставини. 1.3. Рішенням від 30 листопада 2007 року N 343 Виконавчого комітету Жидачівської міської ради відмовлено відповідачу у наданні дозволу на оформлення права власності на приміщення гаражів, розміщених на вул. Загір'я, 2 у м. Жидачів. 1.4. Земельна ділянка, на якій розташовані вищезгадані гаражі, входить до складу охоронної зони пам'ятки історії та культури, встановленої рішенням від 14 жовтня 1998 року Жидачівської міської ради. 1.5. Спірне майно вибуло з володіння держави поза волею власника майна у зв'язку із незаконними діями відповідача. 1.6. Як на правові підстави позову позивач посилається нанорми статей 11, 54 Конституції України, статті 137 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), статті 6 Закону України від 25 червня 1992 року N 2494-XII "Про національні меншини в Україні", статті 21 Закону України від 23 квітня 1991 року N 987-XII "Про свободу совісті та релігійні організації", пункту 1 Угоди про охорону і збереження культурної спадщини, підписаної Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки 04 березня 1994 року, Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі N 1-10/2004. 1.7. Заперечення проти позову мотивовано посиланням на такі обставини. 1.8. Спірне рішення прийнято відповідачем відповідно до повноважень, визначених частиною другою статті 19 Конституції України, статтею 1, пунктом 19 частини першої статті 43, частинами першою, третьою-шостою, восьмою статті 60 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні". 1.9. Будівництво гаражів було передбачене ще генеральним планом забудови у 1976 році. 1.10. Рішенням Виконавчого комітету Жидачівської міської ради N 5 "Про виділення площі під будівництво гаражів Жидачівському РК КП України та виконкому районної Ради народних депутатів" виділено земельну ділянку розміром 0,40 га біля існуючих гаражів управління сільського господарства. 1.11. З часу будівництва гаражі використовувались відповідачем для зберігання службових автомобілів. 1.12. Крім цього, відповідачем заявлено клопотання про закриття провадження у справі, оскільки спір у ній має публічно-правовий характер. 1.13. Жидачівською районною радою також подано заяву про застосування наслідків спливу позовної давності за вимогою заявленого позову. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. Рішенням від 30 серпня 1996 року N 533 "Про розгляд листа Львівської Іудейської релігійної громади" Виконавчий комітет Жидачівської міської ради дозволив Львівській Іудейській релігійній громаді будівництво Господніх Храмів Капличок на могилах Святих Праведників Рабіна Цві Айхенштайна та Рабіна Айзека Айхенштайна в межах території стародавнього Єврейського цвинтаря у м. Жидачеві згідно з виготовленим проектом будівництва. 2.2. Рішенням від 14 жовтня 1998 року N 303 "Про розгляд клопотання Львівської Іудейської релігійної громади" Жидачівська міська рада взяла на облік як пам'ятку історії та культури дві могили святих Праведників: Рабіна Цві (Гірш) Айхенштейна та Рабіна Айзека Айхенштейна, на яких збудовано в 1996-1998 роках каплички на старовинному єврейському кладовищі, а також взяла на облік і встановила охоронну зону площею 1,172 га (згідно з планом, наданим іудейською релігійною громадою) на місці, де залишились сліди поховань євреїв та на місці масового розстрілу єврейського населення у роки Великої Вітчизняної війни. Цим самим рішенням у межах зазначеної зони заборонено проведення земляних, будівельних та інших робіт без дозволу міськвиконкому і відповідних органів охорони пам'яток. 2.3. Разом з тим відповідно до пункту 2 оспорюваного рішення Жидачівської районної ради Львівської області від 10 квітня 2003 року N 93 "Про передачу об'єктів у комунальну власність Жидачівської районної ради" в комунальну власність Жидачівської районної ради Львівської області прийнято приміщення гаражів по вул. Загір'я, 2 у м. Жидачів. 2.4. Також Виконавчий комітет Жидачівської міської ради Львівської області рішенням від 15 травня 2003 року N 138 "Про знос гаражів на староєврейському кладовищі" з посиланням на рішення Жидачівської міської ради від 14 жовтня 1998 року N 303, розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року N 604-р "Про додаткові заходи щодо збереження місць поховань у населених пунктах України" зобов'язав власників та користувачів гаражів провести знесення гаражів, які розташовані на території староєврейського кладовища в м. Жидачеві, вул. Загір'я, 2. 2.5. Зазначеним рішенням Виконавчий комітет Жидачівської міської ради Львівської області одночасно звернувся до іудейської громади з проханням провести відшкодування громадянам - власникам гаражів, впорядкувати територію кладовища та прилеглої території, провести ремонт каналізаційної насосної на території районної лікарні, організувати відведення дощових вод з влаштуванням ливневої каналізації, влаштувати під'їзні дороги до межуючої житлової забудови. 2.6. Жидачівська міська рада рішенням від 25 травня 2005 року N 3225 "Про встановлення меж стародавнього єврейського цвинтаря та відновлення на ньому упорядкувальних робіт" надала позивачу дозвіл на виготовлення проектної документації на виконання запланованих робіт по відновленню старого єврейського цвинтаря (лист N 651/22 від 04 травня 2005 року) з наданням державних архівних картографічних матеріалів, які обґрунтовують межі цвинтаря. 2.7. Виконавчий комітет Жидачівської міської ради Львівської області рішенням від 27 вересня 2007 року N 288 "Про міські кладовища" зобов'язав МКП "Жидачівське МВУКГ" виступити замовником по виготовленню проектно-кошторисної документації з відновлення та встановлення меж стародавнього єврейського цвинтаря за рахунок бюджетних та спонсорських коштів. 2.8. Також Виконавчий комітет Жидачівської міської ради Львівської області рішенням від 30 листопада 2007 року N 343 "Про розгляд листа Жидачівської районної ради" відмовив Жидачівській районній раді Львівської області у наданні дозволу на оформлення права власності на приміщення гаражів, розташованих на вул. Загір'я, 2 у м. Жидачеві. 2.9. Управління охорони культурної спадщини Львівської обласної державної адміністрації своїм листом від 16 грудня 2011 року за N 11/1015 "Щодо розгляду документації на реконструкцію каплиці на єврейському цвинтарі у м. Жидачеві" погодило позивачу проект "Реконструкція каплиці на могилі праведника Цві Герш Айхенштайна "Атерез Цві" на єврейському цвинтарі в м. Жидачеві, виконаний Приватним підприємством "Архітектурна майстерня "Атріум". 2.10. Для розгляду містобудівного обґрунтування і встановлення меж стародавнього єврейського цвинтаря на вул. Загір'я у м. Жидачеві (корегування) вказане Управління зазначило, що позивачу необхідно додатково надати бібліографічні чи архівні матеріали щодо періоду перших поховань на цьому цвинтарі та історичного обґрунтування пропонованих меж. 2.11. Жидачівська міська рада надала позивачу погодження від 19 квітня 2011 року N 524 на відновлення фундаменту каплички рабина Айзека Айхенштайна на території староєврейського кладовища в м. Жидачеві по вул. Загір'я як надмогильної споруди згідно з проектом, розробленим архітектором В. Сіверсом. 2.12. Відділ охорони культурної спадщини та культурних цінностей Львівської обласної державної адміністрації листом від 21 жовтня 2013 року за N 2/222 "Про погодження проектної документації" погодив позивачу без зауважень проект реконструкції каплиці на могилі рабина Айзека Айхенштайна на старовинному єврейському цвинтарі. 2.13. Територія єврейського кладовища та давніх поховань були предметом вивчення та дослідження позивача. Вивчалися архівні документи, що зберігаються, як у вітчизняних, так і в зарубіжних архівах. Ці документи опрацьовувались фахівцями у сфері геодезії, картографії тощо, які в подальшому стали підставою для виготовлення паспорта об'єкта культурної спадщини "Єврейське кладовище XVII ст. у м. Жидачів Львівської області на вул. Загір'я-Гайдамацька". 2.14. У паспорті об'єкта культурної спадщини зазначено, що єврейське кладовище в м. Жидачів XVII ст., якому не присвоєно охоронний номер та не взято на державний облік, є комунальною власністю Жидачівської міської ради. На території об'єкта культурної спадщини відновлено дві каплички ЦадиківАйхенштайнів, що підтверджується графічними матеріалами, які є додатками до вищезазначеного паспорта. Також до паспорта додані фотоплан території сучасної містозабудови станом на 2007 рік, накладеної на аерознімок станом на 1952 рік, фотоплан території сучасної містозабудови станом на 2007 рік, накладеної на кадастровий план станом на 1850 рік, фотоплан території сучасної містозабудови станом на 2007 рік, накладеної на космічний знімок території кладовища. 2.15. Відповідно до експертного висновку науково-дослідного відділу пам'яткознавства ДП "Інститут "Укрзахідпроектреставрація" на даний час гаражі, які оспорюваним рішенням передані у комунальну власність відповідача, збудовані на території давнього цвинтаря у межах 1850 року, що видно при порівнянні сучасного і давнього планів. 2.16. Цей висновок спеціаліста узгоджується з іншими доказами по справі. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Господарський суд Львівської області рішенням від 29 травня 2017 року усправі N 914/582/17, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року, позов задовольнив повністю: визнав недійсним рішення Жидачівської районної ради Львівської області від 10 квітня 2003 року N 93 в частині пункту 2, яким прийнято до комунальної власності приміщення гаражів по вул. Загір'я, 2. 3.2. Рішення судів мотивовано тим, що земельна ділянка, що знаходиться під гаражами, які на підставі оспорюваного рішення передавались в комунальну власність Жидачівської районної ради Львівської області, належить до земель історико-культурного призначення, а відтак має спеціальний режим охорони як об'єкт культурної спадщини. 3.3. Суди зазначили, що у матеріалах справи відсутні та відповідачем не надано докази на підтвердження законності виникнення й існування речового права власності на споруди-гаражі на вул. Загір'я, 2 у м. Жидачеві, а звідси немає і підстав для прийняття у комунальну власність цих об'єктів нерухомого майна. 3.4. Суди відхилили як необґрунтовані посилання Жидачівської районної ради Львівської області на відсутність внесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України території іудейського давнього кладовища в м. Жидачеві, а звідси і належність цієї території до об'єктів культурної спадщини, що підлягають охороні. 3.5. Водночас, установлюючи наявність порушеного інтересу позивача оспорюваним рішенням Жидачівської районної ради Львівської області від 10 квітня 2003 року N 93, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що гаражі на вул. Загір'я, 2 у м. Жидачеві розміщені на земельній ділянці єврейського кладовища, місцях масових розстрілів та давніх єврейських поховань. 3.6. Ураховуючи зміст Статуту Представництва Американського об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу та наявність на земельній ділянці об'єктів культурної спадщини, суди дійшли висновку, що інтерес позивача до згаданих об'єктів цілком відповідає поняттю "охоронюваний законом інтерес", тлумачення якому надано в Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004, та підлягає захисту в порядку та спосіб, визначені законодавством. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. 30 жовтня 2017 року Жидачівська районна рада Львівської областізвернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 29 травня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року у справі N 914/582/17. 4.2. Скаржник зазначає, що Представництво Американського об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу не є належним позивачем у справі, оскільки прийняття 10 квітня 2003 року Жидачівською районною радою Львівської області рішення від N 93 "Про передачу об'єктів у комунальну власність районної ради" жодним чином не порушує особистих, майнових, немайнових прав позивача, про що неодноразово озвучувалося у ході судових засідань. 4.3. Скаржник посилається й на те, що нині на законних підставах добросовісно безперервно та відкрито користується гаражами та земельною ділянкою. 4.4. Стверджує, що земельна ділянка, на якій розташовані гаражі, не входить до складу охоронної зони пам'ятки історії та культури, оскільки не визначено межі такого кладовища. 4.5. Однією з підстав для відмови у задоволенні позову скаржник зазначає сплив позовної давності на звернення із позовом про оскарження рішення Жидачівської районної ради Львівської області від 10 квітня 2003 року N 93 "Про передачу об'єктів у комунальну власність районної ради", оскільки про прийняття оскаржуваного рішення позивачу було відомо ще з 2011 року. З огляду на це судами попередніх інстанцій було безпідставно відмовлено у задоволенні заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності. 4.6. Також, на думку скаржника, спір у цій справі не підлягає вирішенню господарським судом, а тому суд повинен був припинити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на момент звернення з позовом. 5. Доводи інших учасників справи 5.1. У відзиві на касаційну скаргу Представництво Американського об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу зазначає, що про оскаржуване рішення Жидачівської районної ради Львівської області від 10 квітня 2003 року N 93 позивач дізнався з довідки Жидачівської районної ради від 31 січня 2017 року N 29, після якої отримав з архіву завірену копію такого рішення. 5.2. Оскільки спір у справі стосується права користування нежитловими приміщеннями - гаражами та ділянкою кладовища, тобто цивільних прав та інтересів, він не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. 5.3. Позивач наголошує, що правовий статус гаражів по вул. Загір'я, 2 у м. Жидачів на момент прийняття оскаржуваного рішення був невизначеним. Документального підтвердження права власності на зазначені об'єкти нерухомості станом на момент прийняття Жидачівською районною радою Львівської областірішення за будь-яким суб'єктом немає, тобто не визначено суб'єкта, від якого передається/переходить нерухомість у вигляді гаражів у комунальну власність районної ради. 5.4. Оскільки майно (гаражі) належить до державної власності, оспорюване рішення від 10 квітня 2003 року N 93 прийнято Жидачівською районною радою Львівської області з перевищенням повноважень. 6. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 6.1. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ГПК України викладено в новій редакції. 6.2.Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не порушено на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 6.3.Ухвалою від 12 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду відкрив касаційне провадження за касаційною скаргоюЖидачівської районної ради Львівської області на рішення Господарського суду Львівської області від 29 травня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року у справі N 914/582/17 та призначив її до розгляду на 04 травня 2018 року. 6.4.Згідно із частиною шостою статті 302 ГПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. 6.5. 02 травня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу N 914/582/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України, оскільки Жидачівська районна рада Львівської області оскаржує судові рішення з підстав порушення судами попередніх інстанцій правил предметної та суб'єктної юрисдикції. 7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі (1) Висновки щодо законності рішення 7.1. У пунктах 3, 4 Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 зазначено, що: гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України. З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; в Основному Законі України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (частина перша статті 144). На основі цього положення Конституції України в Законі визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (частина перша статті 59). Проаналізувавши функції і повноваження органів місцевого самоврядування, врегульовані Конституцією України та іншими законами України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. 7.2. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради (частина четверта статті 140 Конституції України). 7.3. Підставою для прийняття Жидачівською районною радою Львівської області оспорюваного рішення ненормативного характеру від 10 квітня 2003 року N 93 визначено Указ Президента України від 15 червня 1999 року N 648/99 "Про прискорення передачі об'єктів соціальної інфраструктури права державної власності у комунальну власність", Закон України від 03 березня 1998 року N 147/98-ВР "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", постанови Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 року N 222 "Про передачу об'єктів соціальної інфраструктури, які належать суб'єктам підприємницької діяльності", від 02 грудня 1996 року N 1443 "Про поетапну передачу до комунальної власності об'єктів соціальної інфраструктури", статті 43, 59 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні". 7.4. Проте в жодному з цих нормативно-правових актів не йдеться про право районної ради прийняти майно чи то державної, чи то комунальної власності у комунальну власність саме районної ради поза межами встановлених у них процедур. 7.5. Так, відповідно до пунктів 20, 32 статті 43 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання: вирішення в установленому законом порядку питань щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; надання згоди на передачу об'єктів з державної власності у спільну власність територіальної громади сіл, селищ, міст та прийняття рішення про передачу об'єктів права спільної власності територіальної громади сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні районних, обласних рад, у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної власності. В наведеній статті не зазначено про вирішення будь-яких інших питань щодо управління або розпорядження комунальною власністю чи об'єктами державної власності, які не віднесені до їх відання іншими законами, що прямо зазначено у її частині другій. 7.6. У пункті 1 Указу Президента України від 15 червня 1999 року N 648/99 "Про прискорення передачі об'єктів соціальної інфраструктури права державної власності у комунальну власність" зазначено, що передача об'єктів соціальної інфраструктури здійснюється у порядку, встановленому Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", з урахуванням особливостей, визначених цим Указом. Ініціатива щодо передачі об'єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність може виходити відповідно від органів, визначених статтею 3 Закону України від 3 березня 1998 року N 147/98-ВР "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", та підприємств, господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації). 7.7. Ініціатива щодо передачі об'єктів права державної та комунальної власності може виходити відповідно від органів, уповноважених управляти державним майном, Національної академії наук, інших аналогічних самоврядних організацій, яким передано в користування державне майно (далі - самоврядні організації), місцевих органів виконавчої влади, відповідних органів місцевого самоврядування (стаття 3 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності"). 7.8. У статті 2 наведеного Закону унормовано об'єкти передачі, якими відповідно до частини другої не можуть бути об'єкти, право власності на які не зареєстровано в установленому законом порядку (крім об'єктів житлового фонду та гуртожитків, нерухомого військового майна, яке вивільняється у процесі реформування Збройних Сил України). 7.9. У пункті 1 постанови Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 року N 222 "Про передачу об'єктів соціальної інфраструктури, які належать суб'єктам підприємницької діяльності", яка прийнята зметою створення сприятливих умов для господарювання суб'єктів підприємницької діяльності, заснованих на загальнодержавній власності, збереження функціонального призначення майна об'єктів соціальної інфраструктури та зміцнення економічних основ місцевого самоврядування, постановлено визнати за необхідне проведення у 1996-1998 роках поетапної передачі до комунальної власності об'єктів соціальної інфраструктури, які належать суб'єктам підприємницької діяльності, заснованим на загальнодержавній власності, у відповідних обсягах, а саме: житлового фонду (крім гуртожитків); дитячих дошкільних закладів, будинків культури; будинків відпочинку, пансіонатів, інших оздоровчих закладів. Разом з об'єктами соціальної інфраструктури повинні передаватися зовнішні мережі електро-, тепло-, газо- водопостачання, водовідведення, а також будівлі, призначені для їх обслуговування (бойлерні, котельні, каналізаційні та водопровідні споруди, вбудовані і прибудовані приміщення, обладнання тощо). У пункті другому цієї постанови органам місцевого самоврядування, на території яких розташовані ці об'єкти, вказано забезпечити до 1 квітня 1996 року розробку в розрізі областей (міст) переліків об'єктів соціальної інфраструктури, що підлягають передачі до комунальної власності у 1996-1998 роках, з розрахунками витрат на їх утримання, виходячи з обсягів, визначених у пункті 1 цієї постанови. 7.10. У пунктах 1 та 2 постанови Кабінету Міністрів України від 2 грудня 1996 року N 1443 "Про поетапну передачу до комунальної власності об'єктів соціальної інфраструктури" установлено, що пріоритети першочерговості поетапної передачі до комунальної власності об'єктів соціальної інфраструктури, якщо інше не передбачено Державним бюджетом України на поточний рік, визначаються Кабінетом Міністрів України, у зв'язку з чим призупинено дію пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 року N 222 в частині визначених обсягів передачі об'єктів соціальної інфраструктури у 1996-1998 роках; Фонду державного майна виходячи з визначених Кабінетом Міністрів України пріоритетів першочерговості поетапної передачі до комунальної власності об'єктів соціальної інфраструктури вказано переглядати у разі потреби разом з відповідними органами місцевого самоврядування переліки зазначених об'єктів, що підлягають передачі до комунальної власності у наступному бюджетному році. 7.11. Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що ними встановлюється порядок передачі суб'єктами підприємницької діяльності, заснованими на загальнодержавній власності, з державної у комунальну власність територіальних громад об'єктів соціальної інфраструктури, право власності на які зареєстровано в установленому законом порядку на підставі переліків, розроблених органами місцевого самоврядування, на території яких розташовані ці об'єкти. 7.12. Судами не встановлено обставин, які б засвідчували, що: по-перше, гаражі є об'єктами соціальної інфраструктури, право власності на які зареєстровано в установленому законом порядку; по-друге, відповідач прийняв гаражі у комунальну власність від суб'єкта підприємницької діяльності на підставі відповідних переліків, складених органами місцевого самоврядування, на території яких вони розташовані. 7.13. Втім судами встановлено, що орган місцевого самоврядування - Виконавчий комітет Жидачівської міської ради, на території якого знаходяться гаражі, відмовив Жидачівській районній раді Львівської області у наданні дозволу на оформлення права власності на них. 7.14. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків також встановлені у статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Відповідно до частини першої цієї статті цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Водночас відповідно до частини другої статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" підставою набуття права комунальної власності є: передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав; створення майна органами місцевого самоврядування в порядку, установленому законом; придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, установленому законом. Проте відповідачем не надано доказів, які б підтверджували юридичний факт виникнення у нього права комунальної власності на гаражі, які ним прийняті до комунальної власності районної ради. 7.15. Правом власності згідно з вимогами частини першої статті 316 ЦК України є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Частиною першою статті 317 ЦК України унормовано, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Таким чином, право розпорядження майном є виключним правом власника. 7.16. За оцінкою судів, відповідач не надав ні належних доказів існування в Жидачівської районної ради Львівської області прав на спірні об'єкти, ні доказів створення цього майна, його набуття в установленому законом порядку, передачі в комунальну власність спірних об'єктів, що розміщені на території іудейського давнього кладовища в м. Жидачеві. 7.17. Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього й майбутніх поколінь регулюються Законом України від 8 червня 2000 року N 1805-III "Про охорону культурної спадщини". 7.18. Відповідно до частини другої статті 2 Закону України "Про охорону культурної спадщини" до історичних об'єктів культурної спадщини відносяться окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих, визначні місця, пов'язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів. 7.19. За статтею 3 вказаного Закону державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи культурної спадщини, до яких належать: центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування. 7.20. Управління в порядку, установленому законом, історико-культурними заповідниками державного значення належить до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини (пункт 7 частини першої статті 5 Закону України "Про охорону культурної спадщини"). 7.21. Згідно із статтею 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини" території пам'яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації. 7.22. Відповідно до частини першої статті 150 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землі історико-культурного призначення відносяться до особливо цінних земель. 7.23. Виходячи з принципу використання земельних ділянок за цільовим призначенням (стаття 96 ЗК України) на землях історико-культурного призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню. 7.24. Законодавством встановлений дозвільний порядок використання земель історико-культурного призначення. 7.25. За приписами статей 53, 54 ЗК України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями; б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів; в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова. 7.26. Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель (частина друга статті 54 ЗК України). 7.27. Крім того, Закон України "Про охорону культурної спадщини" визначає певний статус, правовий режим використання та захист для кожного виду об'єктів культурної спадщини. 7.28. Кабінет Міністрів України Розпорядженням від 20 липня 1998 року N 604-р "Про додаткові заходи щодо збереження місць поховань у населених пунктах України" зобов'язав органи місцевого самоврядування та державної влади взяти на облік місця, де залишилися сліди давніх поховань, організувати їх обстеження та вивчення; провести роботу з вивчення стану закритих кладовищ, у тому числі кладовищ національних меншин; продовжувати здійснювати заходи щодо облаштування цих місць, їх утримання та збереження; не допускати проведення будівельних робіт у місцях, де залишилися сліди давніх поховань, та на території закритих кладовищ. 7.29. Відповідно до частини другої статті 14 та статті 37 Закону України "Про охорону культурної спадщини" об'єкт культурної спадщини, в т. ч. і щойно виявлений, до вирішення питання про його занесення до державного реєстру нерухомих пам'яток України підлягає охороні відповідно до вимог цього Закону. 7.30. Як уже зазначалось, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що земля, що знаходиться під гаражами, які на підставі рішення, що оскаржується прийнято у комунальну власність Жидачівської районної ради Львівської області, належить до земель історико-культурного призначення, а відтак має спеціальний режим охорони як об'єкт культурної спадщини. Судами не встановлено обставин, які б засвідчували існування у відповідача прав на землю під об'єктами, прийнятими у комунальну власність відповідача. 7.31. Вищенаведене у сукупності спростовує доводи скаржника про те, що на даний час відповідач на законних підставах добросовісно і безперервно та відкрито користується гаражами та земельною ділянкою. 7.32. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). 7.33. Оскільки, приймаючи оспорюване рішення, Жидачівська районна рада Львівської області здійснила розпорядження майном шляхом його прийняття у комунальну власність Жидачівської районної ради Львівської області без встановлених законом підстав, суди дійшли правомірного висновку, що рішення Жидачівської районної ради Львівської області від 10 квітня 2003 року N 93 в частині пункту 2, яким прийнято в комунальну власність приміщення гаражів по вул. Загір'я, 2 у м. Жидачеві, не відповідає законодавству, що регулює відповідні правовідносини щодо підстав і порядку набуття права власності, та про прийняття такого поза межами компетенції, визначеної Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні". (2) Висновки щодо інтересу позивача 7.34. Судами встановлено, що зі змісту Статуту Об'єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу вбачається, що метою його діяльності є: сприяння освіти громадськості щодо стану дискримінації та упередження проти осіб єврейської національності та реалізація цілей - релігійних, благочинних, наукових, літературних, просвітницьких; відповідно до Статуту Представництва Американського об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, зареєстрованого 08 червня 2000 року, основною метою його діяльності є проведення моніторингу ситуації з дотримання прав людини, сприяння гармонізації міжнаціональних та міжрелігійних відносин, надання різноманітної гуманітарної допомоги, сприяння покращенню освіти. 7.35. Судами встановлено, що охоронюваний законом інтерес стосується 1) права на розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності позивача як національної меншини України (стаття 11 Конституції України); 2) права на збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність (стаття 54 Конституції України); 3) права на розвиток національних культурних традицій, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії (стаття 6 Закону України від 25 червня 1992 року N 2494-XII "Про національні меншини в Україні"); 4) права на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення (стаття 10 Закону України "Про національні меншини в Україні"). 7.36. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що інтерес до прагнення користування конкретним матеріальним та нематеріальним благом зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкованого у суб'єктивному праві простого легітимного дозволу на розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності як національної меншини України, збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, розвиток національних культурних традицій, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, збереження життєвого середовища в місцях їх історичного й сучасного розселення з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб. 7.37. Ураховуючи те, що спірні приміщення гаражів розміщені на території іудейського давнього кладовища в м. Жидачеві, інтерес позивача до згаданих об'єктів цілком відповідає поняттю "охоронюваний законом інтерес", тлумачення якому надано в Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004, та підлягає захисту в порядку та спосіб, визначені статтею 152 ЗК України, статтею 16 ЦК України. 7.38. Отже, позивач має право на звернення із позовом у цій справі, а обраний позивачем спосіб захисту охоронюваного законом інтересу не суперечить вимогам чинного законодавства. (3) Висновки щодо позовної давності 7.39. Відповідно до приписів статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 7.40. Судами установлено, що про прийняття Жидачівською районною радою Львівської області оскаржуваного рішення позивачу стало відомо з довідки Жидачівської районної ради від 31 січня 2017 року N 29. 7.41. Доказів, які б свідчили про протилежне, відповідачем не надано та судами не встановлено, а відтак суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позов подано позивачем без пропуску позовної давності. (4) Висновки щодо юрисдикції спору 7.42. Відповідно до статті 1 ГПК України в редакції, чинній на момент звернення позивачів до суду, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 7.43. Згідно із частиною третьою статті 22 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції. 7.44. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 7.45. Господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, - за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадають під дію статті 1 ГПК України. 7.46. У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративної юрисдикції України ознак справи адміністративної юрисдикції та, відповідно, не повинен вирішуватися адміністративним судом. 7.47. Суб'єктом владних повноважень згідно зі статтею 3 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на момент звернення із цим позовом, є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 7.48. Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції суб'єкт повинен здійснювати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. 7.49. Таким чином, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта, а останній, відповідно, зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. 7.50. Тобто справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна, а також в інших спорах, які виникають з майнових відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору підвідомчі господарським судам. 7.51. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Жидачівської районної ради Львівської області залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2017 року та рішення Господарського суду Львівської області від 29 травня 2017 року у справі N 914/582/17 -без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  20. Постанова Іменем України 26 червня 2018 року м. Київ Справа N 200/4400/13-ц Провадження N 14-170цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ткачука О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Андрущенко Н.С., представника позивача -ОСОБА_12., представника відповідача - Кириленка О.П., розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_5, подану його представником - ОСОБА_6, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Маляренка А.В., Леванчука А.О., Ступак О.В. у справі за позовом публічного акціонерного товариства "Банк Кредит Дніпро" до товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Урожай", товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Золотий урожай", ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У квітні 2013 року публічне акціонерне товариство "Банк Кредит Дніпро" (далі? ПАТ "Банк Кредит Дніпро") звернулося до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Урожай" (далі - ТОВ "ТК "Урожай"), товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Золотий урожай" (далі - ТОВ "ТД "Золотий урожай"), ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позов мотивовано тим, що 03 червня 2011 року між ним та ТОВ "ТК "Урожай" було укладено кредитний договір N 030611-КЛТ, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит (транш) в національній валюті України в межах загальної суми 100 млн грн. 28 листопада 2011 року між ПАТ "Банк Кредит Дніпро" та ТОВ "ТК "Урожай" було укладено договір N 281111 про зміну кредитного договору та договір N 281111 про надання кредиту (траншу) до кредитного договору. Відповідно до вказаних договорів банк надав позичальнику відновлювальну траншеву мультивалютну кредитну лінію в сумі 12 485 979,80 дол. США. Згідно з останніми змінами, внесеними до кредитного договору, а саме, договором N 140912 від 14 вересня 2012 року про зміну кредитного договору, заборгованість за кредитом мала бути погашена в строки, вказані у відповідних договорах про надання кредиту (траншу), але не пізніше 01 квітня 2013 року. Процентна ставка за користування кредитними коштами, що надані у доларах США, встановлювалася у розмірі 14 відсотків річних. Сторони домовилися, що в разі прострочення повернення кредиту плата за користування одержаним коштами в період, який починається на наступний день за днем погашення кредиту і триває до дня фактичного повернення кредиту позичальником, встановлюється в розмірі 19 відсотків річних за користування кредитними ресурсами, що надані в доларах США. Додатком N 1 до договору N 140912 від 14 вересня 2012 року про зміну кредитного договору встановлювався графік зниження ліміту кредитування, згідно з яким позичальник зобов'язувався сплатити до 07 грудня 2012 року заборгованість у сумі 1 500 000 дол. США, до 15 січня 2013 року - 2 500 000 дол. США та до 01 квітня 2013 року - 8 485 979,80 дол. США. Банк вказувув, що виконав свої зобов'язання та надав позичальнику кредити (транші) на загальну суму 12 485 979,80 дол. США шляхом спрямування грошових коштів на поточний рахунок позичальника, що підтверджується меморіальними ордерами про видачу грошових коштів від 03 червня 2011 року N К/444900 та від 28 листопада 2011 року N 111, проте, ТОВ "ТК "Урожай" не виконав взятих на себе грошових зобов'язань. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 03 червня 2011 року між позивачем та ТОВ "ТД "Золотий Урожай" було укладено договір поруки N 030611-П, відповідно до якого ТОВ "ТД "Золотий урожай" зобов'язалося перед кредитором солідарно відповідати за виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором зі всіма змінами та доповненнями до нього, які могли виникнути в майбутньому, та з договорів про надання кредиту (траншу), які укладені та/або будуть укладені в майбутньому в межах кредитного договору, у тому числі щодо повернення кредитів в сумі, еквівалентній 12 485 979,80 дол. США, відповідно до п. 1.1 кредитного договору, за графіком зниження ліміту згідно з додатком N 1 до кредитного договору, зі строком повернення до 01 квітня 2013 року, строком дії кредитного договору до 01 квітня 2013 року (в редакції договору N 140912 від 14 вересня 2012 року про зміну кредитного договору) та п. 5.1. кредитного договору, до повного виконання зобов'язань сторонами. Незважаючи на те, що банком було направлено на адресу ТОВ "ТК "Урожай" вимогу про стягнення заборгованості N 6/21-14/2-БТ, яку отримано представником останнього 10 січня 2013 року, заборгованість погашено не було. Крім того, 14 грудня 2012 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_5 було укладено договір поруки N 141212-П, згідно з яким останній зобов'язувався солідарно відповідати за виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором із всіма змінами і доповненнями до нього, які могли виникнути у майбутньому, та з договорів про надання кредиту (траншу), які укладені та/або будуть укладені у майбутньому в межах кредитного договору, в тому числі щодо повернення кредитів у сумі, еквівалентній 12 485 979,80 дол. США, відповідно до п. 1.1 кредитного договору, за графіком зниження ліміту згідно з додатком N 1 до кредитного договору, зі строком повернення до 01 квітня 2013 року, зі строком дії кредитного договору до 01 квітня 2013 року (в редакції договору від 14 вересня 2012 року N 140912 про зміну кредитного договору) та п. 5.1 кредитного договору до повного виконання зобов'язань сторонами. На адресу ОСОБА_5 банком було направлено вимогу N 6/21-2301-БТ про стягнення заборгованості, яка залишилась невиконаною, а заборгованість непогашеною. У зв'язку з тим, що відповідачі порушили умови кредитного договору та не погасили свою заборгованість у добровільному порядку, банк, з урахуванням уточнених позовних вимог просив суд стягнути на свою користь з ТОВ "ТК "Урожай", ТОВ "ТД "Золотий урожай", ОСОБА_5 заборгованість за кредитним договором N 030611-КЛТ від 03 червня 2011 року у сумі 5 235 997, 36 грн та 597 958,69 дол. США, що складається із 4 929 255,91 грн пені за користування кредитними коштами, 306 741,45 грн пені за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом та з 597 958,69 дол. США відсотків за користування кредитними коштами, та стягнути з ОСОБА_5 заборгованість за кредитним договором N 030611-КЛТ від 03 червня 2011 року в сумі 7 704 304,82 дол. США, що складається з несплаченої частки кредиту. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2016 року (за апеляційною скаргою ОСОБА_5), позов задоволено. Стягнуто солідарно з ТОВ "ТК "Урожай", ТОВ "ТД "Золотий урожай" та ОСОБА_5 на користь ПАТ "Банк Кредит Дніпро" заборгованість за кредитним договором N 030611-КЛТ від 03 червня 2011 року в сумі 5 235 997,36 грн та 597 958,69 дол. США, що складається з 4 929 255, 91 грн пені за користування кредитним коштами, 306 741,45 грн пені за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом та 597 958,69 дол. США відсотків за користування кредитними коштами. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ПАТ "Банк Кредит Дніпро" заборгованість за кредитним договором N 030611-КЛТ від 03 червня 2011 року в розмірі 7 704 304,82 дол. США, що складається з несплаченої частки кредиту. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 жовтня 2016 року (за апеляційними скаргами ТОВ "ТД "Золотий урожай" та ТОВ "ТК "Урожай") рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2016 року скасовано. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ПАТ "БанкКредит Дніпро" заборгованість за кредитним договором від 03 червня 2011 року N 030611-КЛТ станом на 30 вересня 2013 року у сумі 5 235 997,36 грн та 597 958,69 дол. США, що складається із 4 929 255,91 грн пені за користування кредитними коштами, 306 741,45 грн пені за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом та 597 958,69 дол. США відсотків за користування кредитними коштами. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ПАТ "Банк Кредит Дніпро" заборгованість за кредитним договором від 03 червня 2011 року N 030611-КЛТ у сумі 7 704 304,82 дол. США, що складається з несплаченої частки кредиту. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Провадження в частині вимог до ТОВ "ТК "Урожай" та ТОВ "ТД "Золотий урожай" - закрито. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року касаційну скаргу відхилено, рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2016 року залишено без змін. 22 серпня 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_5, в інтересах якого діяли ОСОБА_11 та ОСОБА_6, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення). У заяві ОСОБА_5 просить скасувати судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції ст. ст. 215, 640 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та ст. 55 Конституції України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення заявник посилався на ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 06 червня 2007 рок у справі за позовом про стягнення боргу за договором поруки; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року у справі за позовом про визнання договору недійсним; постанову Вищого господарського суду України від 12 липня 2016 року у справі за позовом про визнання грошових вимог та включення до реєстру вимог кредиторів; та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 серпня 2017 року у справі за позовом про стягнення заборгованості, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені вище норми матеріального права. Ухвалою Верховного Суду України від 19 жовтня 2017 року відкрито провадження у справі, справу витребувано з Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладений у новій редакції. Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 28 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14 травня 2018 року справу призначено до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку письмового провадження. 17 травня 2018 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_5, в інтересах якого діє ОСОБА_6, про розгляд указаної справи у судовому засіданні за участю представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 23 травня 2018 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу призначено до розгляду в судовому засіданні. Заслухавши суддю-доповідача, додаткові пояснення представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_12., представника позивача ПАТ "Банк Кредит Дніпро" - Кириленка О.П., перевіривши наведені у заяві ОСОБА_5 доводи, а також додаткові пояснення сторін, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у задоволенні заяви слід відмовити з таких підстав. Відповідно до п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 03 червня 2011 року між ПАТ "Банк Кредит Дніпро" та ТОВ "ТК "Урожай" було укладено кредитний договір N 030611-КЛТ, відповідно до якого ПАТ "Банк Кредит Дніпро" надав позичальнику кредит (транш) в національній валюті України в межах загальної суми 100 млн грн (п. 1.1 кредитного договору) (т. 1, а. с. 8-14). 28 листопада 2011 року між ПАТ "Банк Кредит Дніпро" та ТОВ "ТК "Урожай" було укладено договір N 281111 про зміну кредитного договору та договір N 281111 про надання кредиту (траншу) до кредитного договору. Відповідно до вказаних договорів банк надав позичальнику відновлювальну траншеву мультивалютну кредитну лінію в межах суми 12 485 979,80 дол. США на основі договорів про надання кредиту (траншу) до цього договору, що є його невід'ємною частиною (т. 1 а. с. 17-19). Відповідно до останніх змін до кредитного договору, внесених договором від 14 вересня 2012 року N 140912, заборгованість за кредитом мала бути погашена в строки, вказані у відповідних договорах про надання кредиту (траншу), але не пізніше 01 квітня 2013 року. Додатком N 1 до договору від 14 вересня 2012 року N 140912 про зміну кредитного договору встановлювався графік зниження ліміту кредитування, відповідно до якого позичальник зобов'язувався сплатити до 07 грудня 2012 року заборгованість у сумі 1 500 000 дол. США, до 15 січня 2013 року у сумі 2 500 000 дол. США та до 01 квітня 2013 року заборгованість у сумі 8 485 979,80 дол. США (т. 1 а. с. 36). Ставки за користування кредитними коштами, що надані у доларах США, встановлювалися у розмірі 14 відсотків річних за користування кредитними ресурсами,. Сторони домовилися, що у разі прострочення повернення кредиту, плата за користування одержаним кредитом в період, який починається на наступний день за днем погашення кредиту і триває до дня фактичного повернення кредиту позичальником встановлюється у розмірі 19 відсотків річних за користування кредитними ресурсами, що надані в доларах США. Відповідно до матеріалів справи банк виконав свої зобов'язання та надав позичальнику кредити (транші) на загальну суму 12 485 979,80 дол. США шляхом спрямування грошових коштів на поточний рахунок позичальника, що підтверджується меморіальними ордерами про видачу грошових коштів від 03 червня 2011 року N К/444900 та від 28 листопада 2011 року N 111. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 03 червня 2011 року між позивачем та ТОВ "ТД "Золотий Урожай" було укладено договір поруки N 030611-П, відповідно до якого останній зобов'язувався перед кредитором солідарно відповідати за виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором зі всіма змінами та доповненнями до нього, які можуть виникнути у майбутньому, та з договорів про надання кредиту (траншу), які укладені та/або будуть укладені в майбутньому в рамках кредитного договору, у тому числі по поверненню кредитів у сумі, еквівалентній 12 485 979,80 дол. США, відповідно до п. 1.1 кредитного договору, із графіком зниження ліміту згідно додатку N 1 до кредитного договору, зі строком повернення до 01 квітня 2013 року, зі строком дії кредитного договору до 01 квітня 2013 року (в редакції договору N 140912 від 14 вересня 2012 року про зміну кредитного договору) та відповідно до п. 5.1. кредитного договору, до повного виконання зобов'язань сторонами (том 1 а. с. 37-38). Банком було направлено на адресу ТОВ "ТД "Золотий урожай" вимогу про стягнення заборгованості N 6/21-14/2-БТ, яку отримано представником останнього 10 січня 2013 року, про що свідчить відмітка про отримання на повідомленні про вручення (т. 1, а. с. 52). Крім того, 14 грудня 2012 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_5 було укладено договір поруки N 141212-П, згідно з яким останній зобов'язувався солідарно відповідати за виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором зі всіма змінами і доповненнями до нього, які можуть виникнути у майбутньому, та з договорів про надання кредиту (траншу), які укладені та/або будуть укладені в майбутньому в межах кредитного договору, у тому числі щодо повернення кредитів в сумі, еквівалентній 12 485 979,80 дол. США, відповідно до п. 1.1 кредитного договору, за графіком зниження ліміту згідно з додатком N 1 до кредитного договору, строком повернення до 01 квітня 2013 року, зі строком дії кредитного договору до 01 квітня 2013 року (в редакції договору від 14 вересня 2012 року N 140912 про зміну кредитного договору) та відповідно до п. 5.1. кредитного договору, до повного виконання зобов'язань сторонами (т. 1 а. с. 53-55). На адресу ОСОБА_5 банком було направлено вимогу N 6/21-2301-ВТ про стягнення заборгованості (т. 1, а. с. 56). Задовольняючи позовні вимоги, суди першої, апеляційної (за апеляційною скаргою ОСОБА_5) та касаційної інстанцій виходили з того, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, а також вказували на наявність законних підстав для солідарного стягнення заборгованості за кредитним договором. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення (за апеляційними скаргами ПАТ "Банк Кредит Дніпро" та ТОВ "ТК "Урожай") про закриття провадження в частині позовних вимог про стягнення заборгованості з юридичних осіб, вважав, що позов у цій частині підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. У заяві ОСОБА_5, посилаючись на те, що оскаржуваними рішеннями порушено ст. ст. 215, 640 ЦК України, ст. 6 Конвенції та ст. 55 Конституції України, просить скасувати судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Суд звертає увагу заявника, що ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) визначено вичерпний перелік підстав подання заяви про перегляд судових рішень. Заявник вказує, що оскаржуваними судовими рішенням порушено ст. 6 Конвенції та ст. 55 Конституції України, а також п. 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року, проте зазначене відповідно до положень ст. 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) не є підставою для перегляду судового рушення. Враховуючи, що у заяві не викладено належних доводів щодо тлумачення ст. ст. 215, 640 ЦПК України, які б інакше могли бути застосовані у рішеннях, що просить переглянути заявник, а в оскаржуваних судових рішеннях взагалі відсутні посилання на ст. ст. 215, 640 ЦК України, які заявник наводить як норми, що неоднаково застосовані в рішеннях, доданих до заяви про перегляд, то підстави для задоволення заяви ОСОБА_5 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року відсутні. Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_5 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 рокувідмовити. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  21. Постанова Іменем України 27 червня 2018 року м. Київ Справа N 749/230/15-ц Провадження N 14-214 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом прокурора Щорського району Чернігівської області в інтересах держави в особі Щорської міської ради Щорського району Чернігівської області (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про відшкодування збитків, завданих внаслідок використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів, за касаційною скаргою заступника прокурора Чернігівської області на ухвалу Щорського районного суду Чернігівської області від 13 липня 2016 року, постановлену суддею Валевичем М.М., й ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 жовтня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Харечко Л.К., Губар В.С. і Висоцької Н.В. Учасники справи: позивач: Щорська міська рада Щорського району Чернігівської області (після зміни найменування - Сновська міська рада Сновського району Чернігівської області), від імені якої в інтересах держави позов подав прокурор Щорського району Чернігівської області; відповідач:ОСОБА_3 ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. 5 березня 2015 року прокурор Щорського району Чернігівської області звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив стягнути з відповідача збитки у вигляді упущеної вигоди, завдані використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів, у розмірі 77 044 грн 58 коп. 2. Мотивував тим, що відповідач використовує земельну ділянку комунальної власності без правовстановлюючих документів, внаслідок чого міська рада не отримує орендну плату за користування цією земельною ділянкою та зазнає збитків у вигляді упущеної вигоди. (2) Короткий зміст судових рішень, ухвалених під час первинного розгляду справи 3. 28 травня 2015 року Щорський районний суд Чернігівської області ухвалив рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. 4. 24 липня 2015 року Апеляційний суд Чернігівської області постановив ухвалу, якою залишив рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 28 травня 2015 року без змін. 5. Ухвалу суд апеляційної інстанції мотивував тим, що відповідач на порушення вимог земельного законодавства не вирішила питання юридичного оформлення свого права на земельну ділянку, на якій розташовані придбані нею об'єкти нерухомості. Аналізуючи доводи відповідача щодо наявності підстав для закриття провадження у справі, суд вказав, що відповідач придбала об'єкти нерухомості за договором купівлі-продажу від 2 вересня 2010 року як фізична особа, а не як фізична особа-підприємець. Відтак, справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства. 6. 30 березня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу про часткове задоволення касаційної скарги відповідача: скасував рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 28 травня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 24 липня 2015 року, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. 7. Ухвалу суд касаційної інстанції мотивував, зокрема, тим, що відповідач з 5 серпня 2010 року є фізичною особою-підприємцем, тоді як суди попередніх інстанцій не з'ясували, за правилами якого судочинства має розглядатися спір. (3) Короткий зміст ухвалених під час нового розгляду справи судових рішень і касаційної скарги (3.1) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 8. 13 липня 2016 року Щорський районний суд Чернігівської області постановив ухвалу, якою закрив провадження у справі. 9. Ухвалу мотивував тим, що 2 вересня 2010 року відповідач, будучи фізичною особою-підприємцем, уклала договір купівлі-продажу нерухомого майна, і на час розгляду справи її підприємницька діяльність не припинена. Суд першої інстанції також встановив, що 3 жовтня 2012 року та 18 липня 2013 року відповідач притягалася до адміністративної відповідальності як фізична особа-підприємець. Тому суд дійшов висновку, що справа має розглядатися за правилами господарського судочинства. (3.2) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 10. 25 жовтня 2016 року Апеляційний суд Чернігівської області постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Щорського районного суду Чернігівської області від 13 липня 2016 року. 11. Ухвала апеляційного суду обґрунтована тим, що спір виник між юридичною особою та фізичною особою-підприємцем з приводу користування відповідачем як суб'єктом господарювання земельною ділянкою комерційного призначення, на якій розташовані належні відповідачу об'єкти нерухомості. Тому апеляційний суд дійшов висновку, що справа має розглядатися за правилами господарського судочинства. (3.3) Короткий зміст вимог касаційної скарги 12. 23 листопада 2016 року заступник прокурора Чернігівської області звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Щорського районного суду Чернігівської області від 13 липня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 жовтня 2016 року, а справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. (3.4) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 8 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржує ухвали судів першої й апеляційної інстанцій з підстав порушення цими судами правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач набула право власності на об'єкти нерухомості як фізична особа, а тому права й обов'язки щодо використання земельної ділянки під такими об'єктами виникли у неї як у фізичної особи. 16. Прокурор вказує на те, що позивач рішенням від 8 червня 2011 року надав відповідачу дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою як фізичній особі. Договір N 30 про розроблення технічної документації від 3 грудня 2012 року був укладений відповідачем теж як фізичною особою, а не як суб'єктом господарювання. І до адміністративної відповідальності відповідач була притягнута як громадянин. 17. Вказане, на думку прокурора, свідчить про те, що спір є цивільно-правовим, а справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Позиції інших учасників справи 18. Відповідач відзив на касаційну скаргу не надала. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 19. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та земельних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 20. ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судом касаційної інстанції також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних та земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 21. Згідно з частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. 22. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України). 23. Отже, на момент звернення до суду у цій справі сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці. 24. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. 25. Під господарською діяльністю потрібно розуміти діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність) (частини перша та друга статті 3 Господарського кодексу України). 26. Прокурор звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідача збитки у вигляді упущеної вигоди, завдані використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів. 27. Для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності суди мали встановити факт здійснення відповідачем як фізичною особою-підприємцем на цій земельній ділянці діяльності, спрямованої на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. 28. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке: 28.1. З 5 серпня 2010 року відповідач зареєстрована як фізична особа-підприємець, і основним видом її діяльності є надання в оренду й експлуатація власного чи орендованого нерухомого майна. 28.2. 2 вересня 2010 року відповідач на підставі договору купівлі-продажу придбала у ПП "Міжрайпаливо" об'єкти нерухомості, а саме: гараж у блоці з будівлею вагової та побутовими приміщеннями загальною площею 256,0 кв. м, павільйон загальною площею 73,8 кв. м, вбиральню, площадку, огорожу, що знаходяться на АДРЕСА_1 та розташовані на земельній ділянці площею 1,023 га. 28.3. 8 червня 2011 року 7 сесія 6 скликання Щорської міської ради ухвалила рішення, яким надала відповідачеві дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право оренди на земельну ділянку загальною площею 1,023 га для комерційного використання: експлуатації придбаних нею об'єктів нерухомості на АДРЕСА_1. 29. Частиною другою статті 2 Земельного кодексу (далі - ЗК) Українивизначено, що суб'єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. А відповідно до частини другої статті 93 ЗК України земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. 30. Отже, надання в оренду земельної ділянки фізичній особі не пов'язується з її державною реєстрацією як підприємця. Крім того, наявність такого статусу не може свідчити про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду земельної ділянки. 31. Суди встановили, що відповідач як фізична особа, а не як суб'єкт господарювання, придбала об'єкти нерухомості, розміщені на земельній ділянці комунальної власності, й отримала дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право оренди на цю земельну ділянку. 32. Встановлені судами факти притягнення відповідача як фізичної особи-підприємця до адміністративної відповідальності за порушення земельного законодавства не впливають на визначення юрисдикції, в якій має бути вирішений цей спір, оскільки суди не встановили факт здійснення відповідачем як суб'єктом господарювання підприємницької діяльності на земельній ділянці. 33. Наявність у рішенні Щорської міської ради Щорського району Чернігівської області від 8 червня 2011 року вказівки на те, що дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою надається відповідачу для комерційного використання земельної ділянки, не може свідчити про її фактичне використання відповідачем як фізичною особою-підприємцем для зайняття господарською діяльністю з метою одержання прибутку. 34. Відтак, за відсутності встановлених судами обставин фактичного використання відповідачем земельної ділянки для здійснення господарської діяльності в якості підприємця Велика Палата Верховного Суду погоджується з викладеними у касаційній скарзі доводами прокурора та вважає помилковими висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 35. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 36. Згідно з частиною четвертою цієї статті у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. 37. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 38. З огляду на викладені аргументи Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. А тому ухвалу Щорського районного суду Чернігівської області від 13 липня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 жовтня 2016 року слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. 39. Визначаючи обґрунтованість позову, суд повинен врахувати висновки, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 травня 2018 року у справі N 629/4628/16-ц. 40. Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). (2.2) Щодо судових витрат 41. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись частиною першою статті 400, частинами третьою і четвертою статті 406, частинами четвертою-шостою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргузаступника прокурора Чернігівської області задовольнити. 2. Ухвалу Щорського районного суду Чернігівської області від 13 липня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 25 жовтня 2016 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Повний текст постанови підписаний 3 липня 2018 року.
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2018 року м. Київ Справа N 308/10574/15-ц Провадження N 14-63цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року (головуючий суддя Домніцький В.В.) та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 1 липня 2016 року (судді Кемінь М.П. Джуга С.Д., Готра Т.Ю.) в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк" до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство "ОТП Банк" (далі - ПАТ "ОТП Банк") звернулося до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3.), ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором. ПАТ "ОТП Банк" зазначало, що 7 квітня 2006 року між Акціонерним комерційним банком "Райффайзенбанк Україна" (далі - АКБ "Райффайзенбанк Україна", правонаступником кого є ПАТ "ОТП Банк") та ФОП ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит на суму 400 тис. доларів США. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 7 квітня 2006 року між ОСОБА_6 та АКБ "Райффайзенбанк Україна" було укладено договір поруки. Унаслідок невиконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором виникла заборгованість у розмірі 3 млн 645 тис. 370 грн 95 коп., яку банк просив стягнути в солідарному порядку з відповідачів. Заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року позов ПАТ "ОТП Банк" задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_6 та ФОП ОСОБА_3 на користь ПАТ "ОТП Банк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 171 тис. 7 доларів США 17 центів, що еквівалентно 3 млн 645 тис. 370 грн 95 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що боржник, отримавши від банку кредитні кошти, не виконував належним чином узятих на себе зобов'язань за кредитним договором, що призвело до утворення заборгованості, яка підлягає стягненню солідарно з боржника та поручителя. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 01 липня 2016 року вказане заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін. У липні 2016 року ФОП ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 01 липня 2016 року, в якій просила вказані судові рішення скасувати, провадження у справі в частині вимог до ФОП ОСОБА_3 закрити, а в частині вимог до ОСОБА_6 - прийняти нове рішення про відмову в позові. Зазначала, що в матеріалах справи відсутні докази отримання нею кредиту в сумі 400 тис. доларів США. Крім того, судами вирішено спір з порушенням правил юрисдикції. Враховуючи, що кредитний договір укладено з нею як ФОП, спір мав розглядатися за правилами господарського судочинства. 8 серпня 2016 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі. 16 вересня 2016 року ПАТ "ОТП Банк" подало заперечення (відзив) на касаційну скаргу, у якому вказує на її необґрунтованість та безпідставність. 8 листопада 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу за позовом ПАТ "ОТП Банк" до ФОП ОСОБА_3, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 16 січня 2017 року справу отримано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 6 лютого 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною 6 статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Суди встановили, що 7 квітня 2006 року між АКБ "Райффайзенбанк Україна", правонаступником кого є ПАТ "ОТП Банк" та ФОП ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит на суму 400 тис. доларів США. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 7 квітня 2006 року між ОСОБА_6 та АКБ "Райффайзенбанк Україна" було укладено договір поруки. Задовольняючи позов банку та стягуючи солідарно із ФОП ОСОБА_3 та поручителя ОСОБА_6 заборгованість за кредитним договором, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що унаслідок неналежного виконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню на користь банку. Перевіряючи законність постановленої апеляційним судом ухвали про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичної особи Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних. Трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі яка переглядається, до боржника та поручителів, які пов'язані солідарним обов'язком. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 ГПК України, в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України, у редакції Закону України N 2147-//ІІІ, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці Отже, за правилами ГПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання та має солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з кредитного договору та договору поруки. Зі змісту статті 15 ЦПК України у редакції, яка діяла на час розгляду справи, можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства. У зв'язку з зазначеним Верховний Суд у своїх постановах від 13 березня 2018 року (справа N 415/2542/15-ц), 21 березня 2018 року (справа N 2-1990/11) та інших зробив висновок про можливість відступу від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування положень статті 16 ЦПК України. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. З дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-//ІІІ господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Відтак, з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання. Доводи касаційної скарги ФОП ОСОБА_3 в частині ненадання належних документів на підтвердження наявності заборгованості є необґрунтованими. Так, суди попередніх інстанцій встановили, що факт надання кредиту позичальнику підтверджується наявними у матеріалах справи додатковими угодами до кредитного договору, зокрема: 01 квітня 2009 року між ПАТ "ОТП Банк" та ФОП ОСОБА_3 було укладено додатковий договір N 1, яким збільшено відсоткову ставку до 14 %; 25 грудня 2009 року - додатковий договір N 2, яким збільшено відсоткову ставку до 14,3 % та дату остаточного повернення кредиту змінено на 07 жовтня 2016 року; 21 червня 2013 року - додатковий договір N 3, яким збільшено відсоткову ставку до 14,4 %; 26 травня 2014 року - додатковий договір N 4, яким зменшено відсоткову ставу до 12,5 % на період з 26 травня 2014 до 24 жовтня 2014 року, а також досягнуто згоди щодо реструктуризації заборгованості. Згідно статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Разом з тим, відповідачем жодним чином не спростовано розмір заборгованості за кредитним договором згідно розрахунку, наданого позивачем. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частиною 13 статті 141 ЦПК України в редакції, яка чинна з 15 грудня 2017 року, передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи, що в даному випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється. Керуючись статтями 402 - 404, 409, 410, 416 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 залишити без задоволення. Заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 1 липня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  23. Постанова Іменем України 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 335/12096/15-ц Провадження N 14-115 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії - Запорізького обласного управління Акціонерного товариства "Ощадбанк" (далі - позивач) до ОСОБА_3 (далі - позичальник), Головного управління Державної фіскальної служби (далі - ГУ ДФС) у Запорізькій області, за участю третіх осіб без самостійних вимог - Запорізької філії Державного підприємства "Національні інформаційні системи" Міністерства юстиції України, Відділу державної виконавчої служби Оріхівського районного управління юстиції, про звільнення майна з під-арешту за касаційною скаргою ГУ ДФС у Запорізькій області на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 1 квітня 2016 року, ухвалене суддею Гашук К.В., й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 18 травня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Крилової О.В., Дзярука М.П., Трофимової Д.А. Учасники справи: позивач: Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" в особі філії - Запорізького обласного управління Акціонерного товариства "Ощадбанк"; відповідачі: ОСОБА_3, ГУ ДФС у Запорізькій області; треті особи без самостійних вимог: Запорізька філія Державного підприємства "Національні інформаційні системи" Міністерства юстиції України, Відділ державної виконавчої служби Оріхівського районного управління юстиції. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У листопаді 2015 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Мотивував тим, що 18 січня 2008 року уклав з позичальником кредитний договір N 2669 (далі - кредитний договір), за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 422 685 грн. Для забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором його сторони уклали договір застави майна від 18 січня 2008 року, відповідно до якого позичальник передав у заставу позивачеві автомобіль "Mercedes Benz ML 350" 2008 року випуску з реєстраційним номером НОМЕР_1 (далі - автомобіль). 2. 16 грудня 2008 року на підставі договору застави до Державного реєстру обтяжень рухомого майна був внесений запис про накладення заборони на відчуження заставлено майна. 3. 6 липня 2009 року через неналежне виконання позичальником зобов'язань за креди